Збірка статей за 2002 рік.

"А ВСЕ Ж Я ДОНЕЦЬКИЙ ПОЕТ..."

Сиротенко В.П., кандидат філологічних наук, доцент Краматорського економіко-гуманітарного інституту

Постать В.Сосюри стоїть осібно в історії української літератури ХХ століття. Уже стало хрестоматійною істиною твердження, що його інтимна лірика торкається таких сфер людської психіки, людських стосунків, про які в іншого могло б вийти лише непристойне, брутальне і цинічне. Осібним виявляється й те, що у ньому постійно жило "два Володьки", які обидва палко любили Україну, але бачили її одночасно і з серпом та молотом на грудях, і в калиновому вінку. Однак найповніше ця осібність, як нам видається, виразилася в тому, що В.Сосюра, як ніхто інший в українській літературі, зумів простежити витоки своєї творчості, зберегти незамуленим джерело свого натхнення. Це – відчуття батьківщини, вкоріненості в донецькі ґрунти, насиченість донбаським повітрям. У багатьох віршах, написаних у різні роки, звучить думка, найповніше, безумовно, виражена в рядках:

Київ, Київ, тебе я люблю,
а ще більше люблю Третю Роту!

("У гудках далина розцвіла...")

Ці слова можна сміливо назвати програмними стосовно розкриття поетового почуття патріотизму, збереження вірності своїй землі. І чи не цим пояснюється та любов і повага, якою користувався сам В.Сосюра на Донеччині, з яким пієтизмом ставляться до поетичної спадщини його земляки. Підтвердженням тому служить і факт заснування Донецьким обласним фондом культури у 1993 році літературної премії ім. Володимира Сосюри. За цей час її лауреатами стали близько двадцяти чоловік, серед яких письменники, літературознавці, композитори, вчителі. При всій різноманітності їхніх уподобань, захоплень спільним буде відданість своєму краєві, бажання примножити його славу, передати нащадкам нетлінність донецьких багатств. Тому в своїй розвідці ми й спробуємо знайти спільні мотиви, образи, настрої, що ріднять лауреатів з В.Сосюрою, виявити донбасівський дух їхнього творчого доробку.

Говорячи про тему Донеччини у В.Сосюри, слід виділи два основних аспекти - природа і люди. У віршах першої групи ("Верби задивилися у воду", "За цементним заводом", "Там десь Дінця далекі береги") ми не знайдемо вражаючих своєю вишуканістю тропів, патетичної надмірності й бурхливості. У них усе спокійно і просто, невибагливо, як невибагливим є й сам донецький пейзаж. Але автору вдалося вловити його неповторність, внутрішню чарівність, засновану на органічному злитті, нерозривності пропахлого гіркотою трави степу, Дінця, в якому відбилися не лише лісисті береги, а й заводські дими:

Верби задивилися у воду,
Наче щось шукають в глибині.
І хмарки над трубами заводу
Розпустили коси в вишині.

("Верби задивилися у воду...")

Цим В.Сосюра раз і назавжди утвердив Донеччину як поетичний образ, як край, в якому не лише бовваніють терикони, а й лунає чарівна солов'їна пісня.

Відзначався поет і своїми підходами до змалювання людини. При цьому не слід забувати, що більшість віршів ("Лісовоз", "Ламповий", "Донеччина моя!", "Як передать, Донбас, твою красу і силу") писалися в часи, коли неодмінно мали звучати здравиці на адресу людини праці, коли виконання найважчої роботи слід було зображувати з радісною посмішкою на обличчі. Не уникнув цього і В.Сосюра. У нього шахтарі щасливі й безтурботні. Однак автор не впадає в патетичний транс. Незважаючи на певну ідеалізацію, його герої не відриваються від землі, вони мають цілком реальні риси і запам'ятовуються своєю простотою, негероїчною зовнішністю:

Далеко, глибоко, глибоко
електровоза дальній біг
і шахтарів спокійні кроки
в продольнях довгих і лунких...

("Я вийшов з кліті. День який...")

Зазначені нами ознаки поезій В.Сосюри, безумовно, становлять прикметну рису авторської індивідуальності. У свою чергу саме вони виступають і тим еталоном, за яким перевіряється митецька вартість віршового доробку тих письменників, хто претендує на відзначення премією ім. Володимира Сосюри. Тому серед них бачимо людей різних життєвих доль, досвіду, але з неодмінним відчуттям краси у простому, умінням без штукарства виразити глибокі й різноманітні людські почуття і настрої.

Одним з перших лауреатів сосюринської премії став донецький поет С.Жуковський. Його приходу в літературу передував робітничий стаж, здобутий на єнакіївському металургійному заводі. Тож не випадково в його поезіях часто зустрічається образ робітника, героями стають люди, для яких поняття "важка фізична праця" не є чимось абстрактним. Як правило, це люди, професія яких пов'язана з вогнем, що вимагає не лише фізичної загартованості. Так, у вірші "Я зустрічався з ними біля горна..." автор одразу наголошує на множинності зображуваного. Констатація повторюваності зустрічей, увиразнена займенником ми, підкреслює не просто масовість і поширеність явища, а допомагає відчути типовість, характерність збірного образу горнового. При цьому автор змальовує не професійні навички, не ділові якості, а душевний стан людини – горіння, запал. Зі строфи в строфу переходить образ вогню, посилюючи зазначені вище якості. Такий підхід до творення образу таїть небезпеку "поетичної красивості", що підтверджує і порівняння "мов Прометей", але в цілому автор не втрачає чуття міри. Для нього важливішим є не прометеїзм, а земне буття, бо не богами й титанами утримується світ, а людьми "простої й мужньої душі".

Цієї ж лінії поет дотримується і у вірші "Ода рукавицям". Уже сама назва несе в собі оксюморонне начало, примушуючи відмовитися від звичних поглядів, уявлень. Зіставляючи в одному ряду піднесене і побутове, митець ніби запитує, а що є величне і буденне, чи є між ними суттєва різниця. Тут треба зауважити, що до подібної проблеми неодноразово зверталися і попередні покоління митців ("Маленьке – не смішне" В.Симоненка, "Балада про соняшник" І.Драча). Кожне з них виділяло в ній свій аспект і пропонувало своє розуміння сформульованої дилеми. Знаходить його і С.Жуковський. Для ліричного героя рукавиці "із простого полотна" – це можливість повернутися в минуле, у свою робітничу молодість, визначити вагомість того, чим займався раніше і чому присвятив себе зараз. Завдяки цьому образ рукавиць усе поглиблюється, поступово набуваючи символічного значення. Вони вже не просто ознака фізичної загартованості, чим по праву можна пишатися, а виразник вірності, відданості вагомим суттєвим принципам. Зіставляючи своє минуле й сьогоднішнє, герой переконується, що він не схибив, не став білоручкою, не відцурався нелегкої роботи:

І досі рідна залізниця,
Як давній друг, мене гука.
Складаю оду рукавицям,
Робочим поклонюсь рукам.

Така вірність гідна поваги, і вона є тим об'єднуючим стержнем, що сполучає творчість В.Сосюри і С.Жуковського, допомагає побачити в них письменників, вихованих під одним донецьким небом.

Уже говорилося про надзвичайну щирість, притаманну інтимній ліриці В.Сосюри. Не боїться бути відвертим і С.Жуковський. Перш за все це стосується моментів, коли автор прагне в самому собі відкрити щось нове, зафіксувати зміни, викликані різноманітними обставинами. Ці зміни можуть бути такими непомітними, що сама людина потім дивується, не впізнаючи себе. Частіше за все це обумовлено роками, їхнім нестримним летом. Це послужило основою не для одного десятка поезій. У них, як правило, спостерігається різка полярність молодість – старість, що й надає неодмінної елегійності творам (Згадаймо Л.Глібова "А молодість не вернеться, не вернеться вона").

С.Жуковський на цій прямій зумів знайти власну точку, від чого зникло традиційне протистояння і забриніли нові душевні ноти. Ліричний герой поезії "Ще вересень. Іще так пахне літом..." уже відчув зміну пори року. Відчув і навіть трохи розгубився, бо "ще кров у жилах грає", але ж і "донька на побачення спішить". Здавалось би, це ознака, що прийшла пора ув'ядання, що життя поступово переходить у нові виміри. Однак автор знаходить несподіваний поворот. Переконавшись у значному примноженні власних років, герой усупереч житейській логіці не починає підводити підсумок, а, навпаки, продовжує зберігати бадьорий і піднесений настрій: він вірить, що його весна ще не скінчилася, душа і серце ще досить молоді.

Як бачимо, С.Жуковський тонко відчуває будь-який внутрішній стан людини, делікатно підходить до його відтворення, уміло передає душевні напівтони, підкреслюючи багатогранність людського життя.

Зовсім по-іншому складається життєвий і творчий шлях ще одного лауреата премії ім. Володимира Сосюри – Анатолія Мироненка. Він став ним у 1994 році за збірку поезій "Росава", видану ще 1978 року. З тих пір майже не друкувався, оскільки відстоювані ним принципи не вписуються в офіційне "прокрустове ложе" влади. Лише 2000 року побачила світ нова збірка "Вічні косарі", з якої ми й обрали деякі вірші для розгляду.

Перш за все привертають увагу твори, в яких знаходимо відгуки на реалії сьогодення. Принагідно зауважимо, що ні в якому разі такі поезії, як "Вірш про абсолюти", "Україно, мачухо моя", не належать до одноденок і так званих кон'юнктурних. У них автор торкається болючої для української літератури теми – любов до України. Важко перерахувати прізвища тих письменників, хто б не звертався до цієї теми. Та одним вона приносила офіційне визнання і підтримку, а іншим – звинувачення в націоналізмові, відповідні оргвисновки і наслідки. Як при цьому не згадати В.Сосюру, якому неодноразово навішувався ганебний ярлик. І відповідну його реакцію, коли він неухильно продовжував закликати "Любіть Україну!", не вимагаючи за це жодної винагороди.

Щось подібне зустрічаємо й у А.Мироненка:

І мене за подвиги мої
ти напевне що не нагородиш

("Україно, мачухо моя...").

Встановлюючи ідейну близькість між творами, не можна не звернути увагу й на інше. А.Мироненко – людина нових часів, його світорозумінню притаманні нові цінності, а точніше, старі істини, очищені від ідеологічної паволоки. Для нього вже не характерне прагнення об'єднати об'єктивно несумісні речі – комуністичне й національне. Письменник чітко формулює своє кредо – несприйняття абсолютів, їхня абсолютизація досить дорого коштує. Заперечуючи їх у політичному, соціальному плані, в природі, він шукає тих глибинних істин, які б слугували вічним опертям для конкретної людини, цілого народу. До таких він зараховує саме буття ("абсолюти – це хліб", "абсолюти – це смерть"). А поруч з ним знаходиться єдине, що обумовлюється душевними якостями людини, – любов до своєї землі. Це один з тих абсолютів, який визначає сенс буття, перевіряє вартість людських прагнень і устрімлень:

Та живе в мені винятком
вища жага –
Україна –
надія моя і снага.

("Вірш про абсолюти").

Однак було б спрощенням підходити до творів А.Мироненка як таких, в яких автор прагне неодмінно нав'язати свою думку читачеві. Це письменник, що завжди в собі несе відразу до тоталітаризму незалежно від його прояву. Тому він не прагне обов'язково довести несхибність власної точки зору, свідомий ймовірності власних помилок, як допускає це і в інших. На його думку, це природний шлях поступу, шлях, що веде не в тупик, а до постійного оновлення, оскільки критичне ставлення до зробленого сприяє встановленню істини, виробленню потреби мислити, не заспокоюватися на досягнутому:

Є тільки вічне право жить
і вічне право оновлятись,
щоб істинам новим служить
і в них священно помилятись!

("Помилки").

Огляд творчості донецьких письменників був би неповним без виділення в їхньому доробку безпосередньо донецької тематики. Є такі вірші й у А.Миро ненка ("Донбас" – збірка "Росава", "Містам Донбасу" – збірка "Вічні косарі"). На рівні образної системи вони нічим не відрізняються від творів попередників: шахтар із покритим потом чолом, сонячне світло і підземна пітьма тощо. Але існує істотна відмінність у пафосній наснаженості поезій. Немає такого обов'язкового для радянської літератури замилування шахтарем, трудом, поверхового погляду на побут гірника, відшукуванням проблем лише у сфері суто виробничих питань. Поет зосереджується на погіршенні екологічної ситуації, відмічаючи при цьому хронічну задавненість хвороби. Та це не данина моді, прагнення виплеснути у твір побільше чорної фарби. Це ствердження самовідданості тих, хто і в нелегких соціальних умовах не покидає вибоїв, це вияв пошани і подяки, що люди остаточно не втратили віру, зберігають душевний оптимізм:

Але шугає –
вниз і вгору, -
мов одержима,
шахтна кліть.

і вище,
вище в небо
крила!..
І глибше в землю якорі.

("Міста Донбасу").

У цьому, безумовно, і позначається зрощення з рідним краєм, усвідомлення навічної вкоріненості у цю землю, яка не завжди приносить тільки радість, та не перестає бути близькою і дорогою. Такі почуття завжди плекав у своїй душі В.Сосюра, вони ж характеризують й А.Мироненка.

Коли про людину говорять, що вона поет, це уже похвала. Коли ж при цьому додають – пісняр, це визнання високої майстерності. Лірика А.Мироненка надзвичайно мелодійна, що підтверджується кількома піснями, написаними на його слова. Особливої популярності зажила "Плакуча верба", музику до якої написав композитор В.Стратуца. Можна твердити, що з часом вона стане народною, бо автор зумів дуже органічно виразити синівське почуття до матері притаманними українському народному мелосові образами. Плакуча верба – це символ материнського чекання і болю, безмовного докору і запізнілого синівського каяття. З образом верби завжди асоціюється задумливість, неспішність, життєстійкість. Це риси, що одвічно визначали українську ментальність.

Дисонуючим йому у вірші виступає поїзд. Його нестримним рухом намагається виправдатися перед матір'ю син. Але, напевне, ці два образи несуть більшу виражальну наснагу: не забувати свого кореня, чуйно ставитися до перевірених часом цінностей, не витрачати себе на суєтне. Ось той загальнолюдський зміст, до якого дотикається автор, підтвердженням служить і назва останньої збірки "Вічні косарі".

У своїй розвідці ми звертаємося до творчості ще одного лауреата. Це Юрій Доценко. Серед попередньо названих письменників він один, так би мовити, корінний донбасівець. Отже, в його доробку розглянемо лише твори, в яких ідеться про батьківщину, оскільки це один із провідних мотивів і в ліриці В.Сосюри. У віршах "Задума, і спомин, і спокій", "У гудках далина розцвіла", "Вітер і панелі" образ Донеччини постає як повернення-спогад у рідні місця, радість зустрічі зі знайомими людьми. Вони настільки міцно утримуються у душі й серці ліричного героя, що не можуть поступитися іншим не менш сильним враженням і відчуттям. Усвідомлення цього приносить авторові законну гордість за збережену вірність всьому, з чого починався життєвий шлях.

Розуміння батьківщини Ю.Доценком має під собою дещо іншу основу. Він постійно проживає на Донеччині, хоча і не в рідному Краматорську. Тому його вірність перевіряється не розлукою, не часовими і просторовими вимірами, а визначенням точок опертя, на яких утримується людина у світі. Збірка "Літо чебрецеве", відзначена премією в 1993 році, відкривається віршем, що можна вважати за своєрідний епіграф. Автор згадує пропахлий чебрецем степ, матір і батька, конкретні краєвиди, резонно запитуючи при цьому: "що значив би без вас у цім тривожнім білім світі?" Подальші поезії служать поглибленням й увиразненням зазначеної теми. Частіше за все у них зустрічається образ батьківської хати. Здавалось би, що автор тут не зовсім оригінальний. Однак Ю.Доценко зумів наповнити її казковою чарівністю, загадковістю, самобутністю. Це світ дитинства, радості спілкування з наймилішими людьми, віри у все найкраще.

Так, ліричний герой вірша "Про батьків" постійно прислухається до рипіння снігу за ворітьми, хвіртки, бо це означатиме повернення батька з роботи. Однак ця щоденна побутова сценка перетворюється на казкове дійство, роль доброго чарівника в якому відведена татові. Адже він несе "гостинця синам від вухатих". Важко сказати, коли з'явилася ця нехитра батьківська вигадка, але не одне століття вона примушувала і примушуватиме трепетати дитяче серце, з нетерпінням зазирати у пакунок, щоб побачити там нехитрі ласощі, а то й просто дбайливо залишений від "робочого сніданку" шматочок хліба. Як бачимо, автор знайшов надзвичайно точний і влучний образ, щоб підкреслити особливості стосунків батька і сина, виокремити в них основне, що не піддається забуттю.

Цікавою є й інша деталь, яку знаходимо у другому вірші дистиха "Матері": "мене здаля все виглядає мама, щоденно обмітаючи поріг". Тут і одвічна материнська турбота за дитину, і бажання бачити її біля себе, готовність вибачити довготривалу відсутність. Тут і почуття синівської провини, що недостатньо приділяє уваги неньці, і подяка за готовність прийняти і вибачити. Це усвідомлення надійності житейського тилу, переконаність у тім, що є на земній кулі єдине місце, де завжди будеш найбажанішим гостем. Прибрана матір'ю хата – це той затишок, якого завжди прагне людина, щоб почувати себе впевненою і захищеною під час будь-яких випробувань.

Хатній затишок приваблює ліричного героя і поезії "Осінні багаття". Цей стан автор зумів передати рядками "муркоче старий телевізор", викликаючи асоціацію з утвердженим народною уявою образом кота як оберегу. Полилася материнська колискова, залунала бабусина казочка про котика-братика – людина занурилася в неповторну атмосферу свого Роду, доторкнулася його визначальних прикмет та устоїв. Усе це непомітно, але невідворотно огортає героя, всотується ним, стає запорукою вічності. Тому не як метафора, а осягнення істини сприймаються заключні рядки вірша:

Але крізь пітьму
бачать синові очі
негаснуче світло
у батьківській хаті.

Даною розвідкою, не претендуючи на повноту охоплення теми "Сучасна література Донеччини", ми хотіли виявити певні сосюринські традиції та їхнє своєрідне індивідуальне продовження у творчості тих, хто заслужив високе звання бути лауреатом премії нашого шанованого земляка.

Процес розірвання шлюбу в християнській Київській Русі

Лідія Подкоритова, кандидат юридичних наук, завідувач кафедри правознавства Кримського економічного інституту Київського Національного економічного університету

Прийняття християнства в Київський Русі значною мірою сприяло створенню української держави та українського права. Але норми візантійського права отримали своєрідне втілення в українському праві, яке залишилось ще з часів язичества. Певною мірою це проявилося в церковних законах, затверджених князем Володимиром. Однак, довгий час церква повинна була враховувати пережитки давніх звичаїв, що реалізувалося в справах з розірвання шлюбів.

Писемних джерел, які виявляють шляхи виникнення та становлення української держави і права, недостатньо. Але до середини IX ст. держава - Київська Русь вже повною мірою заявила про себе і почала встановлювати міжнародні зв'язки з іншими країнами, зокрема й з Візантією та Римом.

Під час правління князя Володимира (980-1015рр.) до одної держави були зібрані усі слов'янські племена Східної Європи, а також частина фінських та литовських племен. Таким чином, було завершено створення могутньої української держави - Київської Русі. Цьому сприяло прийняття в 988 році християнства, яке здійснювалось за візантійським обрядом. Однак християнство, яке було запозичене у греків, отримало своєрідне переломлення, наклавшись на обряди українців, які залишилися з часів язичества.

Повною мірою своєрідність українського права виявилася у церковних законах, які були систематизовані і стали відомі під назвою Статуту Володимира. В цьому Статуті, зокрема, з метою підтримання нової релігії і церкви Володимир встановив церковний суд та церковну десятину, яка бралася з різних прибутків, у тому числі від судоустрою.

Церковний суд розглядав злочини проти християнства, до яких належали також шлюби, які не були освячені (без вінчання), та справи про розірвання шлюбу. Віднесення справ про розірвання шлюбу до юрисдикції церковних судів пояснюється необхідністю боротьби з пережитками суспільних язичеських звичаїв, які проявлялися в сімейних стосунках.

Прийняття християнства впливало на певні форми сімейного побуту. Однак це не була швидка й остаточна перемога над язичницькими обрядами та традиціями, які існували серед населення. До таких звичаїв, зокрема, належали наложництво і багатоженство, а також нерівність між чоловіком та жінкою. Так, наприклад, історик Є.Є. Голубинський у XIX ст. наводив на підтвердження цього розповідь араба Ібн - Фоцлана про купців язичеської Русі, які мали наложниць серед невільниць, якими вони торгували [1].

Звичаї та форми побуту не могли змінюватись одномоментно під впливом Візантії. Цей вплив здійснювався лише в таких межах, які народ сприймав, і лише тоді, коли для цього встановлювалися об'єктивні умови, тобто коли звичаї "похитнулися внаслідок певних внутрішніх причин".

С.М. Соловйов писав, що звичаї та форми побуту перед прийняттям християнства на Русі становили "щось правічне, з чим вона (Русь) прижилася та поріднилася, чим вона, так би мовити, просочилася" [2]. Зникнення колишніх звичаїв здійснювалось не під впливом християнства, а внаслідок змін умов життя.

Цей процес проходив шляхом поступок церкви на перших порах, коли нові відносини лише прокладали собі шлях, поступово посилюючи свій вплив. Християнство з цим повинно було рахуватися, різко не заперечуючи язичницькі звичаї. Однією з таких поступок була терпимість до нерівності в сімейних стосунках чоловіка та жінки. За твердженням Дубакіна, жінка "внаслідок давніх звичаїв" дорівнювалась до рабів [3]. Це є наслідком колишнього звичаю захоплення дружин. Подібне положення було закріплене не тільки в Статуті Ярослава, але й в Статутній грамоті Ростислава Смоленського (1150 р.).

За вказаними документами, чоловіку прямо дається право розірвання шлюбу з невірною жінкою, але у жінки такого права немає. Більше того, якщо чоловік взяв другий шлюб, не розірвавши перший, і такий шлюб буде визнано недійсним, то друга жінка (молода) їде до монастиря, а чоловік, в свою чергу, повертається до першої жінки, незалежно від її згоди на це [4]. Довгий час жінка "в очах чоловіка-викрадача" сприймалась як річ, якою він міг свавільно розпоряджатися. Визнання такої нерівності між чоловіком та жінкою було відступом від християнських норм, але було необхідним в силу "неупорядкованих звичаїв". Язичництво довгий час давало про себе знати. Так, Макарій говорив про великого князя Святополка Ярославича, що той при всій християнській старанності (будував церкви, монастирі, виконував обряди) мав не тільки дружину, але й багатьох наложниць, чиїх дітей він не відрізняв від законних [5].

Наложництво як пережиток язичництва відзначав ще історик Дубанін у сина Володимира Мономаха - князя Мстислава. Стоглавий собор (1551р.) приписував старостам і десятським священикам, щоб вони "карали добряче, аби наложниць не тримали" [6]. Але випадки багатоженства були. Так, у Статуті Ярослава згадуються багато подібних фактів (пп.7,12).

Крім того, був звичай взяття шлюбу, який супроводжувався язичницькими обрядами ("танцювання", "гудіння", "плескання"). Завершувались такі шлюби також язичницькими обрядами, що суперечило християнським заповідям.

Дуже часто були й безблагословенні шлюби, які ґрунтувалися на простій взаємній згоді чоловіка та жінки, коли шлюб розглядається як взаємний любовний договір, який також "полюбовно", за "радою подружжя" міг і розірватися. Договірні шлюбні відносини, безперечно, відображають певний вплив візантійського права. Візантійський договір слугував для міцності шлюбних стосунків (штраф за порушення договірного запису про заручення). Однак у Київській Русі принцип добровільності існував також й відносно розірвання шлюбних стосунків.

Зміна погляду на сутність шлюбних стосунків приводила до зміни порядку розв'язання конфліктів у сім'ях. Однак процес розірвання шлюбних стосунків за християнськими правилами встановлювався дуже важко. Досі є дуже суперечливим питання про те, наскільки чітко була визначена юрисдикція щодо справ про розірвання шлюбу за період перших князів - християн.

Згідно з цією точкою зору (Голубинський, Макарій, Загоровський) дані питання були віднесені до компетенції церковних судів [7]. За іншою думкою, церковний процес у цей період не був переважаючим [8]. Всупереч думці відомого науковця ХХ ст. М. Руднєва [9] вважаємо, що подібна точка зору більш обґрунтована. Процес заміни язичницьких звичаїв християнськими догмами був достатньо складним та тривалим - встановлення духовної юрисдикції зустрічало серйозні перешкоди з боку населення. Статути Володимира та Ярослава свідчать про те, що князі доручали духовній владі судовий розгляд, проте лише з певного кола справ як доходні статті, необхідні для підтримання церкви. Цей висновок підтверджується також вказівкою на те, що штрафи за справи з розірвання шлюбних стосунків ідуть на користь церкви, але про церковне судочинство мови немає.

Безперечно, що після прийняття християнства центральна влада вважала за необхідне розширити юрисдикцію церковних судів, не тільки визначивши їх чинність, але й застосовуючи в конкретних ситуаціях. Наприклад, великий князь Василь Іванович питання про розірвання шлюбу зі своєю дружиною Соломонією вирішував спочатку зі своїми боярами, а потім зважив за необхідне звернутися до духовного суду, і митрополит Даниїл допустив розірвання цього шлюбу своєю владою [10]. Цей приклад демонструє неоднозначність проблеми переходу до церковної юрисдикції. Великий князь, з одного боку, бажав дістати згоду церкви (але робить це після згоди бояр), з іншого боку, ігнорує негативну думку східних патріархів, вирішуючи це питання волею одного митрополита Даниїла.

Про те, що справи з розірвання шлюбу розглядались світськими чиновниками, свідчать факти з життя Південно-Західної Русі. У 1511 році Сигізмунд І дає київському митрополиту Йосифу жалувану грамоту, якою надає право православним єпископам судити, "аби ніхто із світських суддів судити не смів" [11].

В інших грамотах 1544 і 1585 рр. підкреслюється заборона світським чиновникам розглядати справи "о розпусках мужов с женами" [12]. Досить цікавими були й інші факти. Будучи незгодними з рішенням церковного суду сторони нерідко зверталися за захистом до короля Сигізмунда. Так зробила бояриня Томила Кштотівна, скаржачись на архієпископа Мімеона, який розірвав її шлюб з чоловіком.

Дуже переконливим свідченням неоднозначності цих процесів є й те, що світські чиновники брали участь у церковному судочинстві. Пояснення цього лише надмірною завантаженістю священнослужителів (як це робить М. Руднєв) [13], навряд чи буде слушним. Тим більше що рішенням Стоглавого собору церковний суд був поділений на два відділи: суд щодо справ власне духовних та суд щодо справ цивільних.

У першому випадку справи розглядали виключно духовні, а в другому - світські архієрейські чиновники, хоч у суді з метою нагляду були присутні попівські старости та десятські священики. Проте в розгляді справ вони активної участі не брали, а згодом їх значення взагалі зменшилось.

Подібна практика пізніше була закріплена Собором 1667 р., який вказав, що у віданні духовної юрисдикції залишаються тільки незаконні шлюби. Справи "яже бувають між мирськими людьми чоловічої та жіночої статі" судить "патріарший боярин з дяками - товариші його"19.

Відмітною особливістю шлюборозлучного удового процесу в цей період була участь у ньому як би сторонніх осіб. Це правило було сформоване звичаєм, а згодом набуло чинності. Право бути позивачем у шлюборозучому судочинстві не обмежувалося подружжям, а належало й особам, які не мали о справи прямого відношення. Це насамперед могли бути батьки, за допомогою яких брався шлюб.

У язичницькому суспільстві влада батька вважалася природною. Оскільки він існував раніше дітей і він дав їм життя. Крім того, батько вважався посередником між дітьми і божеством. Батьківська влада всіляко підтримувалася і християнською релігією. Поєднання цих двох моментів створювало той ідеал батьківської влади, який дістав закріплення у відомому "Домострої" Благовещенського попа Сильвестра. Вершиною цієї влади була можливість батьківського прокляття і навіть убивства своїх дітей20 .

Абсолютність батьківської влади категорично була визначена й у Статуті Ярослава "аще девка всхочеть замуж, а отец и мати не дадуть, а что сотворить: метрополиту и вине отец и мати, а також и отрок" [14]. Отже, в інших випадках вимоги батьків примусом не вважалися.

Лише на початку XVIII ст. до офіційних чинів церковного вінчання були внесені питання про згоду молодого та молодої. Фактично ж сам порядок взяття шлюбу (угода між батьками, забезпечення виконання шлюбних договорів штрафами, заборона женихові та нареченій до одруження бачити одне одного) виключав можливість волевиявлення жениха та нареченої.

Дуже часто при взятті шлюбу активну роль поряд з батьками відігравали й інші родичі. Це було своєрідним відлунням давніх відносин, коли через шлюбні договори створювались об'єднання родинного захисту. Про це говорив ще Шпилевський: "взяття шлюбу було справою цікавою для всіх родичів жениха та нареченої" [15]. Коли батьків не було, то їх функції виконували близькі родичі. Наприклад, "змовини" братами сестри.

Звідси можна зробити висновок, що не тільки при взятті шлюбу вказані особи мали значні права. Обґрунтовано вони могли вимагати розірвання шлюбу, тобто виступали як позивачі. Такі позови пред'являли, наприклад, Осипко Іванов на зятя Ігнатія Кузьміна, а також вдова Авдотія Оєдоровська до стольника, коли вона оскаржувала рішення про розірвання шлюбних стосунків її доньки з чоловіком. Такі права батьків були офіційно закріплені в царському Наказі від 21 листопада 1673 р. [16].

Можливість брати участь у справах з розірвання шлюбу інших родичів підтверджується таким записом: "впредь мне Мелании, ни роду моему, ни племени моему на мужа своего и на отца его и на его братьев его святителю челом не бить" [17]. Іноді участь родичів була необхідною, тому що вік взяття шлюбу для чоловіків був 15 років, для жінок - 12 років, а судова правоздатність виникала з 20 років.

Найбільш серйозним підґрунтям для порушення справи про розірвання шлюбу була подружня невірність. Однак при цьому необхідно дотримуватись декількох умов. Поняття "невірність" набрало досить значного поширення. Коли було заручення жениха та нареченої з церковним благословенням, то воно ніби дорівнювало взяттю шлюбу. Тому порушення нареченою вірності було законним приводом для звернення до суду. Таке правило було встановлено грецькою церквою з 1086 р. після видання імператором Алексієм Комніним новели, котра була включена до Кормчої книги та сприйнята іншими церковно-юридичними актами. При цьому для священнослужителів встановлювались більш жорсткі вимоги. Вимога щодо цнотливості дружини священика було настільки безумовною, що існувала загроза втрати сану за відмову від розірвання шлюбу з негідною дружиною [18].

Однак всіляко підкреслювалось, що така провина повинна бути "зловмисною". Порушення подружньої вірності при насильстві не могло бути поставлено жінці за вину. В правилі 49 Святого Георгія Неокесарійського, у Правилах Святого отця було записано: "Если подверглись известные своей целомудренною и чистою жизнью, то нет им греха", у церковному правилі митрополита Іоанна: "понеже полонят жены иереом и паки возвращение им будет, надобно тримати своим мужем" [19]. Тим часом порушення вірності лише тоді могло слугувати підставою для розірвання шлюбу, коли винна дружина не була прощена своїм чоловіком. Він міг і залишити в себе таку дружину. Лише священики дуже категорично вимагали розірвання шлюбу в цьому випадку.

В давніх юридичних пам'ятках нема вказівок на процедуру процесу з розірвання шлюбу. Однак цей процес, закріплений в пізніших документах - Псковській та Новгородській судній грамоті - дозволяє визначити його основні етапи: підготовча стадія, судочинство, виголошення рішення.

На такі стадії звертає увагу один з перших дослідників українського права М.Ф. Владимирський-Буданов. Підготовча частина починалася викликом відповідача до суду. Для цього позивач отримував від судді повістку про виклик до суду, або про це робилося повідомлення публічно в присутності священика [20]. Для забезпечення явки відповідача до суду могли залучатися судові пристави, які, прибувши на місце, в присутності десятських священиків, земських старост проводили обшук та призначали строк явки до суду. Після цього відповідач у присутності цих свідків передавався на поруки.

Також практикувався інший спосіб забезпечення явки відповідача до суду - особисте затримання (коли "будет по ответчике порудчиков не будеть, и его держать в Приказе скована, доколе поруки будут или судное дело окончится" [21]. Це правило дійшло до судової практики з часів Руської Правди.

Друга стадія судового процесу починалася явкою позивачів до судової установи. Явка сторін була обов'язковою. Наслідком неявки без поважної причини був програний процес. Однак сторони могли брати активну участь у визначенні строку розгляду справи, а також отримувати відстрочку. Від процедури призначення строку залежали й наслідки його порушення. Коли строк призначався за згодою сторін, то негативні наслідки для винної сторони наставали негайно. Коли строк призначав суд, можна було застосовувати відстрочку. Наслідком повторної неявки до суду була втрата права на позов та заочне обвинувачення. Таке правило використовувалося в процесі розгляду скарги Марії Гольштанської про визнання шлюбу князя Курбського незаконним.

Після явки позивачів починався розгляд справи. Він полягав у перевірці доводів заявника та засвідченні вини протилежної сторони (відповідача). Незаперечним доказом було признання відповідача. Крім того, допускалися показання свідків. Кількість свідків була різною (від 3-до 11) залежно від обставин справи. Від свідків вимагалось, щоб вони були очевидцями факту. Але найвагомішим доказом було визнання (підтвердження) вини відповідача його родичами.

В Західний Русі було прийнято ще один доказ - випробування совісті відповідача особою духовного сану.

За час судового розгляду здійснювалися записи у протоколах - "судових списках" у двох примірниках, які підписувалися усіма членами суду і сторонами. Потім "піддячий" робив короткий запис у справі, на основі якого й виносилося рішення. Коли справа підлягала розгляду у церковному суді, то остаточне рішення виносив єпископ. Він аналізував наявні матеріали, робив посилання на закон та встановлював юридичні наслідки для сторін. Так, після розірвання шлюбу (порушення вірності подружжя) винна особа не могла повторно взяти шлюб. Жінка, звинувачена в зраді, каралася висилкою до монастиря, а коли чоловік протягом двох років не забирав її до себе, то вона "постригалася" в черниці. Крім того, застосовувалося відлучення від церковного спілкування (епітимія) на строк 7-15 років, а також наставали негативні майнові наслідки: втрата права на посаг, передшлюбний дарунок і на 1/3 власного майна. Все це переходило до сторони, яка постраждала морально.

Особи, які взяли другий шлюб після самовільного розлучення, мали наслідки такі ж, як і при перелюбстві. Другий шлюб визнавався недійсним і винуватець повертався до колишньої дружини. Такий багатоженець карався штрафом на користь митрополита. Такою була практика законного судочинства у справах з розірвання шлюбів у християнський період.

Це не був чітко визначений порядок. Наявність пережитків суспільного ладу у вигляді добровільних договорів з розірвання шлюбу певним чином стримувала розвиток офіційного судочинства. Часто подружжя саме приймало рішення про розірвання шлюбу, обмінювалося при цьому "розпускними" листами, а потім ці матеріали про взаємну згоду пред'являлися в світському суді, який формально затверджував їх та вносив про це запис у судові книги.

У тих випадках, коли справи розглядалися духовними судами, самі священнослужителі не дотримувалися канонічних постанов та виносили рішення з власної волі.

Пояснюється таке становище відсутністю міцних правових норм. Джерелами права слугували грецькі цивільні закони про розірвання шлюбу, які не завжди відповідали християнським нормам. До того ж ці закони нерідко мали глибокі суперечності у своєму змісті.

Крім того, в сімейному побуті Стародавньої Русі довгий час зберігались язичницькі народні звичаї, які не піддавалися впливу християнської релігії, з чим церква повинна була погоджуватися та йти на поступки, допускаючи цивільну форму взяття шлюбу, а також свободу його розірвання.

Тільки у XVIII ст. становище починає змінюватись, йде розвиток сімейного й шлюбного законодавства, яке відходить від норм візантійського права і виокремлюється у самостійне судочинство.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Макарий. История русской церкви. - С.-Пб. - 1868. - Т.2 - С. 306.

2. История России. - 1851. - Т.1 - С. 274.

3. Дубакин. Влияние христианства на семейный быт в период до появления "Домостроя". - 1880. - С. 84.

4. Макарий. Вказ. соч. - Т.2 - С. 377.

5. Макарий. Вказ. соч. - С. 762.

6. Акты исторические, изд. Археологической комиссией. - 1841 - Т.1 - С. 277.

7. Макарий. Вказ. соч. - Т.1 - С. 160, 240, 354.

8. Суворов. О разводе по Русской Правде. - С.-Пб. - 1888. - С. 24.

9. М. Руднев. Вказ. соч. - С. 26.

10. Жмакин. Митрополит Даниил и его сочинения. - 1881. - Кн. 1. - С. 136.

11. Акты, относящиеся к истории Западной России. - Т.2 - 65. - 81.

12. Там же. - 230. - С. 149, 293, 397.

13. М. Руднев. Вказ. соч. - С. 30.

14. Макарий. Вказ. соч. - Т.2 - С. 379.

15. Шпилевский. Семейныя власти у древних славян и германцев. - К., 1869. - С. 179.

16. Полное собрание законов Российской империи. - Т.1 - С. 948.

17. Акты юридические. - 404. - С. 425.

18. Правила св. Поместных соборов с толкованиями. - М., 1880. - С. 89.

19. Макарий. Вказ. соч. - Т.2 - С. 374.

20. М.Ф. Владимирский - Буданов. Черты семейного права западной России в половине XVI в. - 1890. - Кн. 4 - С. 42.

21. М.Ф. Владимирский - Буданов. Обзор истории Русского права. - К., 1995. - С. 32.

Права людини і проблема сталого розвитку

Галина Чеботарьова, асистент кафедри правознавства Кримського економічного інституту Київського національного економічного універсітету

Розглянуто питання характеристики концепції сталого розвитку прав людини. Аналізуються компоненти цієї концепції, історія її формування, висвітлюються найбільш актуальні пропозиції провідних науковців світу.

Для сучасного світу характерна нестабільність суспільних стосунків, яка є наслідком світових і регіональних воєнних конфліктів, ускладненням економічної, екологічної, демографічної, національної ситуації, що ставить під загрозу саме існування людського роду. Практично будь-яке явище, яке обіцяло вирішення головних проблем, має побічні негативні наслідки... Так, науково-технічний прогрес допоміг підвищити рівень життя людей, полегшити умови праці та побуту, але він породив найсерйозніші несприятливі екологічні проблеми.

Тому виникла необхідність пошуку шляхів та засобів надання сталості й стабільності різним сферам життя людства. Поступово стала формуватися концепція сталого розвитку, яка включає складну систему факторів, які впливають на стабілізацію суспільних відносин [1]. Для юристів важливим інструментом впливу на сталість суспільних процесів є право та його вищий прояв - права людини. Забезпечення та захист невід'ємних прав людини - необхідна умова сталого розвитку суспільства [2]. Ігнорування головних прав людини неминуче приводить до дестабілізації суспільного життя, зростання соціальної напруги та наслідків, які стануть руйнівними для суспільства.

Проблеми сталого розвитку були розглянуті Донеллою Х. Медоуз, Деніелсом Л. Медоуз, Й. Рандерсом та У. Беренсом у доповіді "Межі зростання", яка була представлена Римському клубу у 1971 р.

Поняття "концепції сталого розвитку" було представлено Комісією з навколишнього середовища та розвитку. Ширшого звучання вона набула на конференції ООН з навколишнього середовища та розвитку (UN SED), яка відбулась у червні 1992 р. у Ріо-де-Жанейро. Конференція створила Комісію сталого розвитку у системі ООН; рішення конференції були розглянуті та погоджені 47-ю сесією Генеральної асамблеї ООН у грудні 1992 р. З того часу ця концепція розробляється різними науками.

Спочатку поняття "сталий розвиток" пов'язувалося з впливом людської діяльності на навколишнє середовище, на екологію [3]. Основне завдання концепції, центром якої проголошувались інтереси людини й завдання світового прогресу, полягали у досягненні оптимальних результатів прогресу з мінімальною шкодою для навколишнього середовища. Такий підхід має свої переваги, оскільки проблема навколишнього середовища - одна з найважливіших сфер, яка може стати джерелом глобальної катастрофи. Однак дослідження впливу людини на навколишнє середовище, на економічні процеси показало складну систему взаємозв'язків усіх компонентів, які забезпечують або порушують сталий розвиток не тільки екології й економіки, але й політичних, національних, конфесійних, соціальних відносин, міжнародного співробітництва та т. ін.

По мірі вивчення цієї глобальної проблеми виникла необхідність розширення початкового змісту концепції сталого розвитку, включення до неї не тільки екологічних, демографічних, але й політичних, правових, соціальних, гуманітарних, національних, конфесійних, етичних, культурних факторів, які теж визначають процес сталого розвитку. Порушення стійкості будь-якого з цих компонентів створює загрозу для розвитку людства. Тому тенденція відображення у концепції сталого розвитку безперервного зв'язку охорони навколишнього середовища з системою інших факторів набула зараз широкого розвитку. Це ще більше підкреслює ті труднощі, які стоять перед людством у сучасному світі.

У суспільному житті у взаємозв'язку діють політичні, економічні, соціальні, правові, культурні та інші фактори. Усі вони відображають інтереси людей, які за своєю натурою суперечливі і так чи інакше неминуче породжують конфлікти. "Сталий розвиток" - завдання важкодосяжне, однак, вирішувати його необхідно. Живим системам, до яких належить і людське суспільство, властиве прагнення до самозбереження. Реалізується це прагнення не через збереження незмінними існуючі відносини, а через їх розвиток. Причому він повинен бути постійним, сталим, в іншому випадку загрожує застій, який є протидією прогресу як необхідна умова забезпечення нормальної життєдіяльності людства.

Усі складники сталого розвитку - це взаємодія людей, народів, держав, які нормативно та інституційно структуровані. При всій значимості різноманітних норм та інституцій, які діють у людському суспільстві, найголовніше місце займає правова нормативність та інститут державності. Тільки право як система загальнообов'язкових норм є у державно-організаційному суспільстві єдиною системою, яка може впорядкувати сукупну діяльність людей, примирити їх інтереси. Це стосується не тільки національного, але й міжнародного права, яке виникає в результаті погоджень і домовленостей членів міжнародного співтовариства. Тільки держава покликана відображати та захищати інтереси не якоїсь групи або спільноти, а загальні інтереси народу, який мешкає на її території (зрозуміло, мова йде про демократичну державу). Створення людьми норм, традицій, ритуалів для примирення конфліктів та протистоянь - їх велике досягнення, "стрибок з тваринного царства", яке відкрило шлях у цивілізацію [4].

Таким чином, найважливішим засобом і основою організації живих систем, забезпечення їх сталості є нормативність, вироблена людським досвідом у вигляді правил поведінки людини у різних сферах життєдіяльності суспільства. Вона була відповіддю на нестабільність розвитку. Використовуючи релігійні, етичні, організаційні, технічні й інші норми, люди прагнули забезпечити сталість розвитку, яка необхідна для збереження роду, племені, орди, а потім класу, який зосередив у своїх руках політичну та економічну владу, а у кінцевому підсумку, певного суспільства з його політичним режимом. Формування норм права як однієї системи загальнообов'язкових приписів, яких повинні дотримуватися всі члени суспільства, проходило вельми суперечливо. Ці норми відображали інтереси соціальних еліт. У рабовласницькому суспільстві невільники не були суб'єктами права, у феодальному суспільстві діяло право-привілея, яке зводило до мінімуму соціальний статус закріпачених. Однак системи права мали значні переваги перед іншими соціальними регуляторами, пред'являючи загальнообов'язкові, хоч й ранжирувані за соціальним статусом вимоги різним прошаркам суспільства та забезпечуючи їх виконання державним тиском.

Можна сказати, що поява права було важливим кроком для збереження стабільності та стійкості режимів, які існували в епоху давнього світу і середньовіччя. Разом з тим, право давало перевагу, встановлювало привілеї певним соціальним верствам та класам, воно закріплювало суспільні відносини, які спиралися на пригнічення та нерівність. Такі ситуації закінчувались революціями, які вели до зміни політичного та економічного ладу. Таким чином, право, при всій його значимості, формально закріплюючи різну соціальну нерівність, також сприяє нестійкості та вибухонебезпечності суспільних процесів.

У ході буржуазно-демократичних революцій XVII - XVIII століть були знайдені ефективні засоби забезпечення стабільності суспільних процесів - це ідеї універсальної рівності щодо прав людини, справедливості. Опираючись на ці принципи, право стає справжньою основою сталого розвитку, а права людини - головною ланкою, навколо якої ґрунтується уся правова система.

Права людини - це найголовніший винахід в історії людства, до якого воно йшло тисячоліттями. Уперше ідеї свободи і прав людини зародилися ще в V - IV століттях до н.е. у грецьких полісах, у вченнях таких мислителів, як Аристотель, Сократ та інші, у період середньовіччя свобода була дуже обмежена, однак уже в цей період в Англії виникають спроби обмежити права монархії. Такі законодавчі акти, як Велика хартія вольностей 1215 р., Петиція про права 1628 р., Хабеас Корпус акт 1678 р., Білль про права 1689 р., стали віхами на шляху становлення прав людини. Подальший розвиток ідеалів свободи і прав людини, які означені у великих історичних документах, відбувались у США - Декларація прав Вірджинії 1776 р., Декларація незалежності 1776 р., Білль про права 1791 р. та Франції - Декларація прав людини і громадянина 1789 р.

У становленні прав і свобод людини велику роль відіграло вчення про природні природжені права людини, які держава повинна охороняти і які не може ні обмежувати, ні скасовувати, ні ігнорувати. Етатичні переконання, які панували до появи природно-правових ідей, орієнтували на підкорення інтересів людини державі, яка володіє правом розпоряджатися долями людей на свій розсуд. Природно-правова концепція акцентує увагу на свободі й автономії особистості, її індивідуальності. Ідея природних природжених прав людини покликана була поставити перепони всевладності держави.

Сталий розвиток неможливий без забезпечення свободи та автономії особистості. Ця свобода та її межі містяться у правах людини: політичних, особистих (громадянських), економічних, соціальних, культурних, екологічних. Уперше єдине зведення фундаментальних прав і свобод людини було зафіксовано у Загальній декларації прав людини у 1948 р. [5]. Ця Декларація була сприйнята конституціями майже 90 держав, ухваленими після 1948 року, зокрема і Конституцією України. Ці конституції містять певний набір прав і свобод, які викладені в Декларації. Це свідчить про те, що міжнародне суспільство усвідомлює необхідність встановлення єдиних еталонів і стандартів щодо прав людини. Універсальні права людини у сучасному світі стають не тільки "вимірювачем" сталості розвитку, але й засобом її забезпечення. Національні інститути захисту прав людини доповнюються міжнародно-правовими інститутами з метою максимального забезпечення прав і свобод особистості. Людина стає суб'єктом міжнародного права.

Ці процеси свідчать про осмислення дедалі важливішої ролі, яку відіграють права людини у збереженні національного або міжнародного сталого розвитку, у запобіганні конфліктам та протистоянням.

Таким чином, ми бачимо, що протягом усієї своєї історії людство спочатку інстинктивно, а потім осмислено шукало механізми збереження сталості своїх систем. Таким механізмом є виникнення системи норм - соціальних, технічних, організаційних, правових. Вони допомагали самоорганізації людських суспільств, регулювали ставлення людей не тільки один до одного, але й до природи (правила обробітку землі, будівництво іригаційних систем, зведення різних будівель та споруд). Без нормативності людство потрапило б у хаос, знищило б себе [6].

У системі нормативності як засобі збереження сталого розвитку особливе місце займає право, яке встановлює єдині стандарти поведінки для людей, які мешкають у цій державі (внутрішньодержавне право), або для членів міжнародного суспільства (міжнародне право).

Людина є учасником складних та різноманітних суспільних відносин: політичних, соціальних, економічних, конфесійних, національних, екологічних та інших. Її участь у всіх цих сферах забезпечується системою фундаментальних прав і свобод - політичних, громадянських (особистих), економічних, соціальних, культурних, екологічних. Сталий розвиток у внутрішньодержавних, міжнародних стосунках визначається забезпеченням природних прав людини і прав народів.

У сучасній науці існує багато визначень сталого розвитку. Деякі з них обмежуються розгляданням нормативів виробництва, споживання, здатних звести до мінімуму шкоду, яка заподіюється навколишньому середовищу, тобто розглядаються засоби забезпечення одного з фундаментальних прав людини - права на здорове довкілля. Всесвітня комісія з навколишнього середовища та розвитку дала таке визначення сталому суспільству - це суспільство, яке "задовольняє потреби сьогоднішнього покоління, не позбавляючи майбутні покоління можливості задовольняти їх власні потреби" [7].

Деякі науковці-аналітики відмічають необхідність використовувати людські якості для добробуту всіх разом і кожного окремо [8], так повинен відбутися якісний стрибок у всій еволюції людського мислення й поведінки. Інші описують сучасну особистість як незалежну від традицій і авторитетів, приділяючи увагу суспільним проблемам, яка з вірою в науку і розум прагне в майбутнє, яка може утримуватися від задоволень [9]. Безперечно, високі моральні якості особистості сприяли б збереженню сталого розвитку всього людського суспільства. Однак ідеальна особистість та ідеальне суспільство - це лише модель, до якої треба прагнути. Розвиток цивілізації, видатні відкриття науки, високі технології автоматично не сприяють моральному вивищенню особистості та вдосконаленню суспільства. Зосередження великих скарбів у руках незначної частини суспільства, з одного боку, зростаюче безробіття, соціальна незахищеність, бідність, з другого, є джерелом напруги, несталого розвитку.

Проблема удосконалення особистості дуже важлива, але головною умовою поступової зміни індивідуальної та суспільної свідомості є розвиток свободи, яка постає як простір права і моралі. При цьому зростає роль різних інститутів, процедур, які будуть спрямовувати поведінку, діяльність людей, і у процесі цієї соціальної діяльності, діючи на свідомість, змінювати її, прищеплювати загальнолюдські цінності. К. Поппер у своїй книзі "Відкрите суспільство та його вороги" писав: "Інститути є наслідками компромісу між обставинами, інтересами тощо, хоча як особистості ми повинні опиратися такому впливу" [10].

Такі інститути, як права людини, право, правова держава могли сформуватися на основі усвідомлення людством нестійкості свого існування, необхідності утворення механізмів забезпечення стабільності суспільства. Сформувавшись та закріпившись, ці інститути справляють зворотний вплив на розвиток суспільної та індивідуальної свідомості, створюють упевненість у захищеності особистості та суспільства, допомагають обмеженню дедалі зростаючих людських домагань щодо одержання благ, які ведуть до обмеження інтересів інших.

Проблеми сталого розвитку набувають особливості ваги для держав і суспільств, які перебувають на стадії перехідного періоду. Суспільство, яке зруйнувало старі політичні, правові, економічні системи, неминуче на якийсь час втрачає стійкість, оскільки в ньому відбувається боротьба між старими та новими інститутами, нормами, ідеями суспільної свідомості і масової психології.

Прийняття у 1996 р. Конституції України покликано було впорядкувати процеси, які відбувалися в країні, створити нормативну базу для досягнення цілей, визначених в Основному Законі, - формування суверенної та незалежної, демократичної, соціальної держави, яка покликана забезпечити права і свободи людини. Конституція у ст.3 проголосила пріоритет прав людини: "Людина, її життя та здоров'я, честь та гідність, недоторканність та безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Затвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави" [11].

Забезпечення прав і свобод людини, визнання їх пріоритету як визначальної мети розвитку суспільства і держави - ось єдино можливий шлях до сталого суспільства, яке повинно бути сформовано в Україні. Однак досягнення цієї мети - довгий та складний процес. Рух до неї передбачає формування відкритого суспільства, яке включає як системні елементи правову державу, ринкове господарство та громадянське суспільство. Для забезпечення сталості розвитку першочергове значення мають інституційні та нормативні механізми, які є засобом захисту нових процесів демократичного розвитку, усіх сфер життя від спроб їх гальмування або небажаних змін у них. Формування правової держави, поваги прав людини - найважливіший фактор стабілізації й сталого розвитку - завдання важке і його вирішення можливе лише з об'єднанням цілеспрямованих зусиль усього суспільства.

Зневажливе ставлення до прав та інтересів людини з боку держави, її органів, посадових осіб, у кінцевому підсумку, викликає соціальну напругу й незадоволення у суспільстві, які можуть перерости у гострі політичні та соціальні конфлікти. Треба нагадати великі слова "Декларації прав людини та громадянина" 1789 р. про те, що "невігластво, забуття прав людини або нехтування ними є єдиною причиною суспільних лих та зіпсованості урядів". Ця думка була розвинена у Декларації прав людини, яка підкреслила необхідність охорони прав людини владою закону "з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися до останнього засобу - повстання проти тиранії і пригноблення" [12].

Створення правової держави вимагає поступового подолання труднощів, які постійно виникають на шляху до цієї мети, переходу від одного ладу до іншого. Без усвідомлення необхідності неухильно виконувати і гарантувати права людини неможливо забезпечити сталий розвиток українського суспільства. Але одного усвідомлення замало. Необхідне створення єдиного скоординованого механізму інститутів та процедур захисту прав людини.

Вдосконалення юридичних інститутів та процедур захисту прав людини сприятиме забезпеченню сталого розвитку нашого суспільства. Таким чином, слід, на нашу думку, привести до дії всі юридичні механізми захисту прав людини, передбачені Конституцією України [13]. Це сприятие створенню сильної держави, яка ґрунтується на праві і ставить за мету забезпечення прав людини, що є необхідною умовою сталого розвитку суспільства.

література:

1. А.И. Ракитов. Наука и устойчивое развитие общества // Общественные науки и современность. - 1997. - No4. - С.5.

2. Е.А. Лукашева. Права человека как фактор стратегии устойчивого развития. - М., 2000.

3. Й. Рандерс, Д.Х. Медоуз, У. Беренс. Пределы роста. - М., 1987.

4. Е.А. Лукашева. Права человека. - М., 2000.

5. Международные документы по правам человека. - Х., 2000.

6. Права человека. Под. ред. член-корр. РАН проф. Лукашевой Е.А.- М., 2000. - С.510.

7. Д. Медоуз, Й. Рандерс. За пределами роста. - М., 1994. - С.232.

8. Печчеи Аурелио. Человеческие качества. - М., 1980.

9. Штомпка Петр. Социология социальных изменений. - М., 1996. - С.175.

10. К. Поппер. Открытое общество и его враги. - М., 1992. - С.201-202.

11. Конституция Украины. - К., 1996. - С.3.

12. Международные документы по правам человека. - Х., 2000. - С.6.

13. Конституция Украины., К., 1996. - С.18-20.