ДАЙДЖЕСТ
АНАЛІТИЧНО-ІНФОРМАЦІЙНОГО ЖУРНАЛУ
"Схід"

розділ "ЕКОНОМІКА"

Адреса редакції:
83086, м. Донецьк, вул. Артема, 45
тел/факс: (062) 337-04-80, 338-06-97.
е-mail: shid@uvika.dn.ua

Донецьк-2002-10-21

Зміст розділу "Економіка"

Віктор Ющенко Організація внутрішнього вугільно-енергетичного ринку

Ігор Сорока "ДУХ КАПІТАЛІЗМУ" І "ДУХ ПІДПРИЄМНИЦТВА" ЯК ҐЕНЕРАТОРИ МОТИВАЦІЇ ДІЛОВОЇ АКТИВНОСТІ

Бєлопольський М. КОРУПЦІЯ, "ТІНЬОВА" ЕКОНОМІКА ТА ЇХ ПОДОЛАННЯ

Дергаусов М. Приватизація або підвищення якості менеджменту - вибір оптимального шляху розвитку морських портів України у контексті глобалізації світової економіки

Азарян О. ТРАНСФОРМАЦІЯ СПОЖИВЧОГО РИНКУ УКРАЇНИ в СУЧАСНИХ УМОВАХ

Махмудов О. КОРУПЦІЯ ТА ТІНЬОВА ЕКОНОМІКА: ПРИЧИНИ, МЕХАНІЗМИ, РІШЕННЯ

Дергаусов М. МАРІУПОЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ МОРСЬКИЙ ТОРГОВИЙ ПОРТ У 2000 рр.

Макогон Ю. Іноземні інвестиції і легалізація тіньової економіки

Новікова О., Покотиленко Р. Загрози національній безпеці україни: причини та наслідки тіньової економіки, корупції

Зельдіна Е., Сорокін Б. АУДИТОРСЬКА ПЕРЕВІРКА ЯК СПОСІБ ПОПЕРЕДЖЕННЯ ЕКОНОМІЧНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ

Кальман О. ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ БОРОТЬБИ З КОРУПЦІЄЮ

Сорока І. ПІДПРИЄМНИЦТВО І ЙОГО МОТИВАЦІЯ ЯК ЕКОНОМІКО-ФІЛОСОФСЬКІ ФЕНОМЕНИ: ДІАЛЕКТИКА РАЦІОНАЛЬНОГО І ІРРАЦІОНАЛЬНОГО

Янукович В. РЕГІОНАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ І ВИКОРИСТАННЯ ТРУДОВИХ РЕСУРСІВ

Заблоцький В., Ляшенко В. СЕРЕДНIЙ КЛАС В СОЦIАЛЬНIЙ СТРУКТУРI ПОСТРАДЯНСЬКОГО СУСПIЛЬСТВА

Юрій Макогон УКРАЇНА І ДОНЕЧЧИНА В КОНТЕКСТІ СВІТОВИХ ТЕНДЕНЦІЙ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

Ігор Сорока Підприємництво в контексті Теорії ІГОР Дж. фон Неймана ТА о. Моргенштерна

Іван Цупор ІПОТЕЧНЕ КРЕДИТУВАННЯ В УКРАЇНІ

СКЛАДОВІ УСПІХУ СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА (Досвід АТ "Ясинуватський машинобудівний завод")

Олександр Махмудов ТІНЬОВА ЕКОНОМІКА УКРАЇНИ: МЕХАНІЗМ ДІЇ І ШЛЯХИ ПОДОЛАННЯ

Донченко О.А. Бурега В.В. Управлінська криза в Україні: демонстраційний потенціал.

Олександр Махмудов ФЕНОМЕН ГЛОБАЛІЗАЦІЇ І ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ

Костянтин Гнєдов Роль банківської системи в піднятті промислового потенціалу Донбасу

Михайло Дергаусов МАРІУПОЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ МОРСЬКИЙ ТОРГОВИЙ ПОРТ У 2000 рр.

Ігор Сорока Мотивації підприємництва та специфіка економічної ситуацІї в Україні у контексті формування національних моделей підприємництва та ринку

Ігор Сорока Розвиток корпоративної власності і демократизація управління капіталом

Онищук Георгій ПЛАНУВАННЯ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ МІСТ

Лілія ДМИТРИЧЕНКО МАКРОЕКОНОМІЧНЕ РЕГУЛЮВАННЯ В УКРАЇНІ: ПРОБЛЕМИ ОПОДАТКУВАННЯ ТА ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОГО БЮДЖЕТУ

О.І. Амоша, В.Я. Швець ВЗАЄМОДІЯ ДЕРЖАВИ І РЕГІОНІВ В СТРАТЕГІЧНОМУ ПЛАНУВАННІ ЕФЕКТИВНОГО РОЗВИТКУ ВИРОБНИЦТВА

Ляшенко В'ячеслав, Сорокін Борис, Сєрий Геннадій НАПРЯМКИ МІЖРЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ ТА РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМНИЦТВА В ДОНБАСІ

Юрій Макогон АНАЛІЗ СУЧАСНОГО СТАНУ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНИХ ЗВ'ЯЗКІВ УКРАЇНИ І ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

Ігор Жуганов Реформування власності в аграрному секторі економіки

Марія Туріянська, Володимир Павлиш, Едуард Павлиш ЗаВДаННЯ оптимізації розподілу інвестицій при багатокомпонентному інвестуванні

Валерій Берега, Віталій Заблоцький АНТИКРИЗОВЕ УПРАВЛІННЯ У ПЕРЕХІДНОМУ СУСПІЛЬСТВІ: СОЦІАЛЬНА АДЕКВАТНІСТЬ ТА ІДЕОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ

Інесса Ситнік АДАПТАЦІЙНІ МОЖЛИВОСТІ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ У КРИЗОВІЙ ЕКОНОМІЦІ

Валентина Гринькова, Олег Васюренко АНАЛІЗ СУЧАСНОГО СТАНУ КРЕДИТНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

Лілія Дмитриченко Державне регулювання економіки: історичний нарис

Юрій Макогон Донеччина на тлі України в 1997 р.: аналіз соціально-економічного становища

Володимир Рибак До ефективної економіки через децентралізацію управління

Ігор СОРОКА Мотивації підприємництва та специфіка економічної ситуацІї в Україні у контексті формування національних моделей підприємництва та ринку

Борис Карпінський, Богдан Макух ПРОГРАМИ РЕФОРМ, СТАБІЛІЗАЦІЇ І РОЗВИТКУ: АНАЛІЗ ЕФЕКТИВНОСТІ

Ірина Швець ІНВЕСТИЦІЇ У ВИРОБНИЧІ ПОТУЖНОСТІ ЯК ФАКТОР ЕКОНОМІЧНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ В УКРАЇНІ

Олена Дудник, Наталія Вишневська ДЕЯКІ ПІДСУМКИ МАСОВОЇ ПРИВАТИЗАЦІЇ В УКРАЇНІ

Юрій Євсюков ОЦІНКА ІННОВАЦІЙНИХ СТРАТЕГІЙ ПІДПРИЄМСТВА

Наталія Бударіна СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНОГО РИНКУ ЧОРНИХ МЕТАЛІВ ТА ЇХ НАСЛІДКИ ДЛЯ КРАЇНИ

Ольга Савинова РОЛЬ ЕНЕРГОРЕСУРСІВ У ПРОЦЕСІ ВИХОДУ З ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ

Валерій Бурега ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПИТАННЯ ПРОФЕСІОГРАФІЇ УПРАВЛІНСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Валерій Євдокименко ВДОСКОНАЛЕННЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

Наталія Внукова НЕКОМЕРЦІЙНІ ОРГАНІЗАЦІЇ "ТРЕТЬОГО СЕКТОРУ" ЯК СУБ'ЄКТИ РИНКОВОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ

Ігор Винниченко КОНЦЕПЦІЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ ТУРИСТИЧНОЇ КОРПОРАЦІЇ (РТК)

Ігор Сорока ТІНЬОВА ЕКОНОМІКА УКРАЇНИ: СУТНІСТЬ, ВИТОКИ, ШЛЯХИ ПОДОЛАННЯ

Віктор Кравець РЕФОРМА БУХГАЛТЕРСЬКОГО ОБЛІКУ В УКРАЇНІ

Віктор Ющенко МОНЕТАРНА ПОЛІТИКА В УКРАЇНІ ПІСЛЯ ГРОШОВОЇ РЕФОРМИ

Юрій Ященко Дослідження стану вугільної промисловості україни та шляхи подолання галузевої кризи

Григорій Семенов ОСОБЛИВОСТІ СУЧАСНОГО РОЗВИТКУ КРИЗИ В ЕКОНОМІЦІ ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ ТА ПЕРЕДУМОВИ ЇЇ СТАБІЛІЗАЦІЇ

Іван Малишко ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ МАШИНОБУДІВНОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ

Віктор Месель-Веселяк ШЛЯХИ ПОДОЛАННЯ КРИЗИ В АГРАРНО-ПРОМИСЛОВОМУ КОМПЛЕКСІ УКРАЇНИ

Юрій Макогон ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ТА ІНОЗЕМНІ ІНВЕСТИЦІЇ ЯК ЧИННИКИ СТАБІЛІЗАЦІЇ

Микола Пефтієв, Наталія Коніщева, Наталія Коніщева Економіка ШЛЯХИ РЕФОРМУВАННЯ ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В УКРАЇНІ

Влодзимеж Панькув, Барбара Гончаж, Гела Григолашвілі ОСНОВНІ РИСИ ТА СТЕРЕОТИПИ СТРАТЕГІЧНОГО МИСЛЕННЯ ЛІДЕРІВ ПІДПРИЄМСТВ У ПОСТРАДЯНСЬКИХ КРАЇНАХ (на прикладі Грузії)

Сергій Богачов ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РИНКУ ОБЛІГАЦІЙ ВНУТРІШНЬОЇ ДЕРЖАВНОЇ ПОЗИКИ УКРАЇНИ (ОВДП)

Леонід Чередник СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ ЗА 1996 РІК В УКРАЇНІ

Юрій Ященко РЕГІОНАЛЬНА ЕЛЕКТРОЕНЕРГЕТИКА: ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

Олена Воловодова СОЦІАЛЬНІ НАСЛІДКИ ЗАКРИТТЯ ЗБИТКОВИХ ШАХТ ДОНБАСУ ТА ПОШУК ОПТИМАЛЬНОЇ МОДЕЛІ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

Володимир Рибак ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ БЮДЖЕТНОГО ФЕДЕРАЛIЗМУ В УКРАЇНI У СВIТЛI СВIТОВОГО ДОСВIДУ

Євген Копатько, Віталій Коршунов ДЕЯКI АСПЕКТИ СОЦIАЛЬНО-ЕКОНОМIЧНОЇ СИТУАЦIЇ НА ДОНБАСI

АНАТОЛІЙ БЛИЗНЮК НАУКОВО-МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ СТВОРЕННЯ ТЕХНОПАРКУ ПО РЕСУРСОЗБЕРЕЖЕННЮ ТА ПЕРЕРОБЦІ ВІДХОДІВУ ДОНЕЦЬКІЙ ОБЛАСТІ

Олександр Канов РОЛЬ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАСНОСТІ в ЗАБЕЗПЕЧЕННІ ЕКОНОМІЧНОЇ та ПОЛІТИЧНОЇ БЕЗПЕКИ НАЦІЇ: МЕКСИКАНСЬКИЙ ДОСВІД

М.М.Дергаусов Маріупольський морський порт - стратегічний центр управління рухом і розподілом транзитних вантажопотоків на південному сході України

Бєляєв Олександр, Масліченко Сергій, ТРансформація державного регулювання на сучасному етапі суспільного розвитку

Віктор Ющенко Якою мірою зростання України залежить від Росії?

Анджей Ліманскі, Яцек Рушковскі Реструктуризація польської енергетики -- на прикладі електротеплоенергетики

Михайло Дергаусов АНАЛІЗ РОБОТИ МАРІУПОЛЬСЬКОГО МОРСЬКОГО ТОРГОВОГО ПОРТУ В ОСТАННЄ ДЕСЯТИЛІТТЯ ХХ СТ.

Саблук П.Т. Особливості аграрної політики розвитку АПК Україні в пореформений період

Володимир Узунов Інституціональні форми економічної свободи підприємництва

Вадим ХРИСТІАНОВСЬКИЙ, Ірина ГЛАДІЙ Україна -- Європа: реалії та перспективи

Людмила Ситник ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМ ВУГІЛЬНОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ УКРАЇНИ

Людмила Ситник ПРОЯВИ КРИЗИ НА ПІДПРИЄМСТВАХ
ВУГІЛЬНОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ

Валентин Ландик Напрямки державного регулювання інноваційної діяльності

Велижанский С.К., Руденко А.И. Аналіз інвестиційної ситуації в Автономній Республіці Крим

Марина Артюхіна Маркетингова діяльність в системі освіти

О.В. ТРУБЧАНІН ВПЛИВ ВЕЛИКОГО ПІДПРИЄМСТВА РЕГІОНАЛЬНОГО ЗНАЧЕННЯ НА ЖИТТЄЗАБЕЗПЕЧЕННЯ МАЛОГО МІСТА

Володимир Трубчанін Проблеми старопромислового регіону (проблеми та перспективи розвитку гірничого машинобудування)

Н. Борецька Соціальна політика як стратегічна основа соціально -- економічного розвитку

Чумаченко Микола Проблеми формування регіональної політики в Україні

Леонід Чередник ПРИВАТИЗАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ В ПРОМИСЛОВОСТІ ДОНЕЧЧИНИ

Юрій Кроль Інвестиційне забезпечення процесу бізнес-планування

Бела Шелегеда, Алімжан Садеков, Віталій Заблоцький ТРАНСФОРМАЦІЯ СИСТЕМИ ЕКОНОМІЧНОЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ НА ОСНОВІ КОНЦЕПЦІЇ СТІЙКОГО РОЗВИТКУ ЄВРОПИ

І. Сорока МОТИВАЦІЯ ТРУДОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ : СУТНІСТЬ, БОРОТЬБА КОНЦЕПЦІЙ І ЕВОЛЮЦІЯ ПРАКТИКИ

МАТЕРІАЛИ КОНФЕРЕНЦІЙ

(на тему економіки)

Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції: "Корупція, економічні злочини: шляхи подолання та удосконалення правових чинників розвитку суспільства", 18 жовтня, 2000 р, м.Донецьк

Віктор Ющенко

Організація внутрішнього вугільно-енергетичного ринку

Традиційно слабким механізмом, який викликав регулярні конфлікти у вугільній галузі було те, що на 100% державна вугільна промисловість мала комерційні стосунки з енергетичною галуззю країни -- те ж на 100% державною. При цьому енергетика хронічно не проплачувала вугільникам. Рівень касових розрахунків досягав 10-12%. В цій ситуації вугільна галузь фактично кредитувала інші галузі. Сьогодні ми поставили собі за мету розробити механізм, який би забезпечував повні прозорі грошові відносини в енергетичному секторі. Тому що працю шахтаря, в принципі, оплачує та людина, яка користується електроенергією. Якщо ми знайдемо рішення, за яким кошти від споживача чпеціальним ринковим каналом будуть гарантвоано іти до шахтарів, то останні будуть фінансово захищені. Це що стосується ринкового аспекту проблеми. В попередні роки держбюджет викупав вугілля і по суті безкоштовно передавав його енергетикам. Проблема зводилася до того, як повернути від енергетиків у держбюджет. Сьогодні ми домовилися, що у поточному році ми виділяємо 2,4 млрд. гривень підтримки вугільникам з бюджету. Таким чином, бюджетна частина залишається в обсягах і традиціях, характерних для попередніх років. За новим механізмом створено спеціальним розподільчий рахунок на оптовому ринку, за яким тільки-но сума з платежів з'являється від споживача, вона зразу ж розподіляється на частку вугільної промисловості, генеруючої системи, розподільчої системи. Такий механізм почав діяти з 27 липня 2000 року. І якщо на початок року щоденно ми одержували з ринку 1,5-3 млн. грн., то 22 серпня прийшло 27 млн. грн. Середній щоденний рівень проплат -- 20 млн. грн. Для того, щоб регулярно розраховуватися з вугільною галуззю за цією моделлю за місяць треба зібрати 640 млн. грн. Таким чином, ми вже зараз наближаємося до цифри 600 млн. Сьогодня можна абсолютно впевнено сказати, що модель самофінансування, коли шахтар виробляє вугілля, продає його на ринку і ринок дає через інкасацію 100% платежу, практично на 85-90% вже здійснилася. А на початок року вона працювала лише на 8%. Я упевнений, що це одна з найбільших перемог за останні роки в моделі вітчизняного енергоринку. Що стосується розрахунків по зарплатні та іншим проплатам. Ми сьогодні маємо, можливо, найбільш високий рівень проплат шахтарям за останні 7-8 років. Тут залишилася одна дуже складна і з довгою бородою проблема на 600 млн. по регресам.

Говорячи про бюджет 2001 року, ми повинні посилити позитивні тенденції, які зараз з'явилися на ринку "вугілля-енергія". Я впевнений, що вугільна галузь може стати стабільною. Вугільний сектор -- це сектор, який постійно патронує Президент і прем'єр. Це той сектор, який формує унікальну енергетичну ситуацію України. Сектор, який має майбутнє. Сектор, який ніхто в цьому уряді не збирається згортати за обсягами, навпаки, ми ставимо завдання на зростання вуглевидобутку, на зростання державної підтримки, зокрема, капітальних вкладень у вугільну галузь. Базуючись саме на національній вугільній галузі ми зможемо зробити енергетику України стабільною. Тому позиція Уряду стосовно вугільної галузі завжди буде особливою. Ми, звичайно, підходим до філософії побудови національної енергетичної системи як цільного організму, який повинен мати єдину національну систему управління, єдину систему безпеки, єдину систему інженерної політики і, безумовно, єдину концепцію організації грошово-фінансової системи ринку. Це ключові позиції, на яких стоїть Уряд. Інші моделі окремих регіонів, "енергоостровів" повинні працбвати в рамках єдиної загальнодержавної моделі. У нас сьогодні немає проблеми генерації як такої або системи управління генерацією. Не ці проблеми стоять. У нас дійсно виникла криза за останні 5 років у зв'язку з процесами приватизації, де зіткнулися інтереси територій, держави, колективів. Паралельно розвивалася платіжна криза -- це як рудимент кризи, яка стосується і бюджетної сфери і економіки підприємств. Систематичні неплатежі призвели до того, що з року в рік енергосистема занепадала. То ми її підримували за рахунок ядерних боєголовок і на безкоштовному режимі покривали неплатежі постачальників, то ми через систему відносин у газовій підгалузі знаходили форми займів у Росії... Але ми сві розуміємо, що так тривати довго не може. Нам негайно треба робити ревізію ідеології споживання, наводити порядок в платіжній дисципліні.

Цінова політика відносно енергоносіїв вітчизняного виробництва до цих пір мала адміністративний характер. У лютому 2000 р. Уряд лібералізував ціни на енергоносії. І вже за 6 місяців 2000 р. нафтова галузь перерахувала до бюджету 360 млн. грн -- проти 110 млн.грн за весь 1999 р. В неї ніколи не було грошей на розвідку. В цьому році "Укрнафта" одержала на розвідку 150 млн.грн. і ось результат - щойно відкрито одне з найбільших за останніх 5-6 років нових родовищ нафти на Західній Україні (запаси 28-30 млн.т.). Саме лібералізація цін дозволила нафтовикам розрахуватися з зарплатою, створити фонд по освоєнню капіталовкладень, розрахуватися з бюджетом за недовиплати 1999 р.

А яка адміністративна ціна донбаського коксу? 20 доларів за тону. На ринку ж -- 38 доларів за тону. Зрозуміло, що лібералізація цін на кокс матиме позитивний ефект і для вугільників і для коксовиків. Наша логіка -- ціну на продукт визначить ринок. Чим більше прозорості, тим ефективнішою буде ціна. Політика демпфування ж цін працює проти шахтаря.

Позиції Уряду стосовно ВЕЗ.

Вільна економічна зона (ВЕЗ) -- як операційний ніж. Він може дати як унікальний позитивний, так і негативний ефект. Ми маємо сьогодні в Україні 20 економічних і спеціальних інвестиційних зон. ВЕЗ безумовно цікавий і хорошо відомий в економіці інструмент, але він потребує синхронної поведінки всіх прилеглих сфер, особливо організації економіки. Коли ми говоримо про ВЕЗ, то не треба проводити політику їх "розмазування", а треба прагнути концентрації, певної виключеності, тоді ця виключеність стає її (ВЕЗ) оригінальним надбанням. Коли ми масу розширюємо, то знову звертаємося до економічного поля в якому працює більшість. В цьому суть.

Уряд і церква.

Уряд України, як це личить європейському уряду, не буде втручатися в справи церкви. Тому що це заторкує волю мільйонів людей. Ми впевнені, що якщо ми силою будемо нав'язувати чиюсь позицію, навіть великої людини, вона може посіяти тільки роздратування в такій делікатній справі як вибір релігії. Тим більше, в нашому суспільстві. Тут слово за кожним з нас, за парафіянами, за церквами. І повторювати дії деяких політичних організацій Кабмін не буде.

"ДУХ КАПІТАЛІЗМУ" І "ДУХ ПІДПРИЄМНИЦТВА" ЯК ҐЕНЕРАТОРИ МОТИВАЦІЇ ДІЛОВОЇ АКТИВНОСТІ

Ігор Сорока, д.е.н.

Метою цієї статті є поглиблення аналізу мотивації підприємництва шляхом дослідження факторів стимулювання ініціативної економічної діяльності. Для цього під нетрадиційним кутом зору аналізуються капіталізм і підприємництво, ті їх сторони і характеристики, які відповідають за мотивацію підприємництва.

Звернемося до праць і поглядів "Маркса буржуазії", видатного соціолога М. Вебера. Мова піде про так званий "дух капіталізму", дослідженню якого присвячена знаменита робота М.Вебера "Протестантська етика і дух капіталізму". Автор починає з цитати з Бенджаміна Франкліна: "Пам'ятай, що час - гроші; той, хто міг би щодня заробляти по десять шилінгів і проте пів-дня ледарює, повинен - якщо він витрачає на себе всього тільки шість пенсів - врахувати не тільки цю витрату, але вважати, що він викинув зверх того ще п'ять шилінгів.

Пам'ятай, що кредит - гроші. Той, хто залишає у мене ще на деякий час свої гроші, після того як я повинен був повернути їх йому, дарує мені проценти або стільки, скільки я можу виручити з їх допомогою за цей час.

Гроші можуть народити гроші. Чим більше у тебе грошей, тим більше породжують вони в обороті. Той, хто вбиває супоросну свиню, знищує все її потомство. Той, хто переводить одну монету, вбиває все, що вона могла б зробити.

Самі незначні дії впливають на кредит. Стукіт твого молотка, який твій кредитор чує в 5 годин ранку, вселяє в нього спокій на цілих шість місяців; але якщо він побачить тебе за більярдом або в корчмі, то він на наступний же ранок зажадає свої гроші".

Тут проповідуються не просто "правила життєвої поведінки", а викладається своєрідна "етика", відступ від якої є не тільки нерозумним, але і свого роду порушенням умов боргу. Мова йде не тільки про "практичну мудрість", але про вираження деякого етосу.

Етичні правила Франкліна мають утилітарне обгрунтування: чесність корисна, бо вона приносить кредит, так само - пунктуальність, старанність, помірність - всі ці якості саме тому і є доброчесністю. Вище благо цієї етики передусім у наживі, в усе більшій наживі при повній відмові від насолоди, що дарується грошима. Ця нажива в такій мірі мислиться як самоціль, що стає чимсь трансцендентним і навіть просто ірраціональним по відношенню до "користі" окремої людини. Тепер вже не придбання служить людині засобом задоволення його потреб, а все існування людини направлене на придбанство, яке стає метою його життя. Цей безглуздий переворот в тому, що ми назвали б "природним" порядком речей, в такій же мірі є необхідним лейтмотивом капіталізму, в якій він чужий людям, не заторкнутим його впливом. Придбання грошей є при сучасному господарському ладі результатом і вираженням діловитості людини, яка відповідає своєму покликанню, а ця діловитість, складає альфу і омегу моралі Франкліна [2, с. 71-76].

Цитуючи Франкліна і коментуючи його, Вебер показує, що останній зводить праведне збагачення в ранг етичної норми, регулюючої відповідний уклад життя. Нажива як етична норма і складає по Веберу суть такого специфічного поняття, як "дух капіталізму". Але Франклін курить фіміам не стільки наживі, скільки діловитості, що часто приймає вигляд першої. Вебер зазначає, що звичне для нас, а по суті не таке просте уявлення про професійний обов'язок, про зобов'язання, які кожна людина має по відношенню до своєї "професійної" діяльності, в чому б вона не полягала і незалежно від того, чи сприймається вона індивідом як використання його робочої сили або його майна (як "капітал"), - це уявлення характерне для "соціальної етики" капіталістичної культури, має для неї і конститутивне значення. Індивід в тій мірі, в якій він входить в складне переплетення ринкових відносин, вимушений підкорятися нормам капіталістичної господарської поведінки; фабрикант, що порушує ці норми, економічно усувається так же невідворотно, як і робітник, якого просто викидають на вулицю, якщо він не зумів пристосуватися до них.

Капіталізм, що досяг панування в господарському житті, створює необхідні йому господарські суб'єкти - підприємців і робітників - за допомогою економічного відбору. Для того, щоб цей "відбір" міг відбутися, тобто для того щоб певний вид поведінки і уявлень отримав перемогу над іншими, він повинен був спочатку виникнути не у окремих осіб, а як деяке світовідчуття, носіями якого були групи людей. Що стосується наївних уявлень історичного матеріалізму про виникнення подібних "ідей" як "відображення" або "надбудови" економічних відносин, то тут досить вказати на той факт, що на батьківщині Франкліна (в Массачусетсі) "капіталістичний дух" існував до "капіталістичного розвитку". У цьому випадку причинний зв'язок зворотний тому, який слід би постулювати з "матеріалістичної" точки зору. Той образ думок, який знайшов своє вираження в цитованих рядках Франкліна і зустрів співчуття цілого народу, в старовині був би затаврований і відкинутий як негідний вияв скаредності. Подібне ставлення і в наш час властиве тим соціальним групам, які найменше пов'язані з капіталістичним господарством. Дана обставина пояснюється не тим, що "прагнення до наживи" було незнане докапіталістичній епосі, і не тим, що пожадливість в ті часи була меншою. Пожадливість неаполітанського або азіатського візника, незрівнянно більш безсоромна, ніж жадність англійця в аналогічній ситуації. Панування користолюбства було характерною рисою саме тих країн, які є "відсталими" у своєму буржуазно-капіталістичному розвитку (сьогодні ми це добре бачимо на прикладі самих себе і собі подібних. - І.С.). Пожадливість стара як світ і відома всій історії людства. Аж ніяк не ті люди, які повністю віддавалися цій схильності, на зразок голландського капітана, "готового заради прибутку заглянути і в пекло, нехай навіть при цьому будуть спалені вітрила", були представниками того образу думок, з якого виник "дух" капіталізму як масове явище [2, 76-79].

Звертає на себе увагу те, що тут ми стикаємося з тріадою: раціональністю, підприємництвом, капіталізмом. При цьому у Вебера асоціюються один з одним і значною мірою ідентифікуються раціональна організація праці, раціональне використання капіталу, підприємництво, засноване не винятково на наживі і пожадливості, сучасний Веберу західноєвропейський і американський капіталізм, капіталістичне раціо взагалі. У інтерпретації Вебера пожадливість і нажива виступають, по-перше, антиподами впорядкованого буржуазно-капіталістичного господарства як такого, будучи атрибутами несучасних Веберу (кінець ХIХ - початок ХХ ст.) елементів азіатського капіталізму; по-друге, мотиватором цивілізованого підприємництва і ділової активності взагалі є "дух капіталізму", який виступає як антипод "докапіталістичного духу" наживи і пожадливості; по-третє, "докапіталістичний дух" наживи, якщо взяти територіально-географічний та історичний аспекти становлення підприємництва і впорядкованого капіталізму, ніколи, як правило, не був передвісником власне "духу капіталізму" як відповідної етичної норми; по-четверте, "докапіталістичний дух" наживи був (і, мабуть, залишається) характерний для підприємництва назовні, "підприємництва на експорт" або колоніального підприємництва. "Домашнє" ж підприємництво, як правило, було адекватно "духу капіталізму", традиціям, що склалися і етичним нормам, які заперечували дух наживи і пожадливості як етичні цінності і які вважали його вияв в рамках роду і племені нетичною випадковістю, нехарактерними прикрими виключеннями. І якщо використати авторську термінологію і лексику, то "докапіталістичний дух" (нажива, пожадливість) є надлишком невичерпної підприємницької енергії і морально індиферентної схильності, на відміну від якого "дух капіталізму" і підприємництво, що уособлює його в окремому випадку приймають характер етично забарвленої норми, яка регулює весь уклад життя. Отже, для Вебера цією нормою і є "дух капіталізму". Від себе додамо, що "дух капіталізму" у вузькому значенні цього поняття є одночасно "дух підприємництва", в основі якого лежить цивілізоване підприємництво західноєвропейського і американського зразка, яке перетворюється в категорію пануючої моралі і норму відповідної етичної системи. У зв'язку з чим вживання в статті визначення "дух капіталізму" означає одночасно "дух підприємництва".

З роботи М. Вебера витікає також ряд висновків, що мають безпосереднє відношення до становлення вітчизняних ринку і підприємництва. Дійсно, лейтмотивом і конституюючим чинником формування національних моделей підприємництва і ринку (як, між іншим, і аналогічних моделей у всьому пострадянському, постсоціалістичному просторі) є "докапіталістичний дух" наживи і пожадливість самого примітивного середньовічно-азіатського зразка. Ні про яке переваження "духа капіталізму" як домінуючої етичної норми впорядкованого буржуазно-капіталістичного розвитку не може бути поки що й мови. І хоч "дух капіталізму" в його веберовському розумінні має місце в мотивації просунених вітчизняних протопідприємців, до етичної норми цьому чиннику мотивації підприємництва ще далеко.

Цікавий і інший аспект проблеми. На відміну від описаної М. Вебером "поведінки" західноєвропейського підприємництва дома і в гостях, сучасне українське і пострадянське взагалі підприємництво поводиться вдома так, як колись (а часом і тепер) західноєвропейське і американське підприємництво в колоніях, де воно зневажало "домашні" традиції і етичні норми, де головними мотиваторами були не похідні "духу капіталізму" і специфічна форма його вияву - "дух підприємництва", а похідні "докапіталістичного духу" - пожадливість, нажива, користолюбство і т.п.

У себе вдома, у вітчизняному економічному просторі українське підприємництво веде виразно виражену "колоніальну" політику за принципом: нажива будь-якою ціною. Хоч, заради справедливості, треба відмітити, що на зовнішньоекономічній арені вітчизняне підприємництво в кращій своїй частині поводиться згідно з цивілізованими традиціями і етичними нормами. Правда, не стільки тому, що ці норми сповідує, скільки, виходячи з інших норм, - юридичних. Звідси висновок: головним джерелом деформацій українського підприємництва, що народжується є деформована до аномальності система мотиваційних пріоритетів підприємництва, центральне місце серед яких займає збагачення будь-якою ціною і будь-що.

Майже повна відсутність "духу капіталізму" і "дух підприємництва" в наборі ціннісних орієнтацій і мотивацій у переважної маси сучасних ділових людей в пострадянському політико-економічному просторі є, якщо підходити до проблеми в стилістиці знаменитого радянського штампу, не тільки успадкованою рисою "проклятого докапіталістичного минулого", - але і рецидивом вульгарного матеріалізму. Саме цей матеріалізм, що обгрунтовує підлеглість, вторинність і ущербність нематеріального початку в порівнянні з матеріальним, що відводить духовному лише пасивну роль відображення об'єктивного, завжди завдавав і продовжує завдавати прямої шкоди ефективній мотивації підприємництва, позбавляючи її могутніх нематеріальних мотиваторів. При цьому потрібно підкреслити, що примітивна, вульгарно-матеріалістична схема: базис-надбудова, що застосовується до мотивації підприємництва, не тільки не правильна чисто умоглядно, але і надто шкідлива практично, бо начисто відключає потенціал морально-духовної мотивації підприємництва. З іншого боку, перетворення "духу капіталізму" в етичну норму і масове явище, особливо там, де економічна база підприємництва слабка, робить неоціниму послугу становленню і мотивації цивілізованого підприємництва, становленню капіталістичного господарського укладу загалом.

Велике мотивуюче значення "духу капіталізму" полягає також у тому, що його складовою частиною є прагнення до наживи специфічної, невідомої поза рамками капіталістичного раціо, наживи при відмові від насолоди, що дарується грошима. Капіталізм як організована система і "дух капіталізму" як масове явище породжуються і в свою чергу породжують такий могутній і унікальний мотиватор підприємництва, як нажива, збагачення, що перетворилася в самоціль, нажива при повній відмові від гедоністичних, евдемоністичних мотивів. Зазначимо, що на жаль нормою життя нашого підприємництва сьогодні стала нестримна нажива, яка має на меті непомірну розкіш і сибаритство суб'єктів аномального вітчизняного підприємництва.

Нажива в рамках існування "духу капіталізму" як масового явища, нажива як самоціль, яка в цій якості, зі слів М.Вебера, "стає чимсь трансцендентним і навіть просто "ірраціональним" по відношенню до "щастя" або "користі" окремої людини, по відношенню до "користі" організованого капіталістичного суспільства є дуже навіть раціональним і необхідним елементом для самого існування організованого і впорядкованого капіталістичного суспільства, бо саме в цій своїй якості складає "вічний двигун" підприємницької активності. Причому нажива як доданок "духу капіталізму", породження людської природи і етична норма в межах капіталізму як відповідної господарської і економіко-етичної системи є результатом і вираженням діловитості людини в рамках відповідного покликання. І ця діловитість в контексті протестанської етики стає нормою моралі. Отже, покликання бути підприємцем (як і найманим працівником) стає етичною нормою. Точно також етичною нормою стає всякий труд, всяка справа, повернена на користь людині, на благо суспільства.

Професійний обов'язок, зобов'язання по відношенню до своєї професійної діяльності в рамках капіталістичної системи і вибору (капітал і/або труд), що стали стійкими уявленнями "соціальної етики" капіталістичної культури, є ще і конституюючими елементами капіталістичного господарського укладу і відповідного адекватного світогляду. І в цій якості перетворення професійного обов'язку у загальну етичну норму є необхідною умовою і передумовою відтворювання капіталізму у всьому різноманітті його родових якостей і норм господарської поведінки.

Але відповідні професійні борг, зобов'язання і т.п. самі є плодом і продуктом специфічного капіталістичного відбору в сфері життєвого укладу і відношення до професії. У зв'язку з цим для того щоб стати загальновизнаними етичними нормами, вказані види поведінки повинні були стати не прецедентами поведінки ортодоксів, а знову ж загальноприйнятим, масовим явищем. І, як вже відзначалося, дані види і типи поведінки виявлялися як відносно масове явище іноді аж ніяк не там, де капіталістичний господарський уклад затвердився і панував або просто домінував. Те, що вказані норми і види економічної поведінки і етики є такими, що складають "капіталістичний дух", свідчить, що вказаний "дух" не абсолютно, але відносно автономний по відношенню до власне капіталістичного господарського укладу, про що свідчить приклад, наведений М.Вебером з приводу штату Массачусетс, в якому "дух капіталізму" зародився раніше за власне капіталістичний господарський уклад, в той час як в колоніях-передвісниках південних штатів все відбувалося з точністю до навпаки.

Ця особливість "духу капіталізму" або "духу підприємництва" передбачати розвиток капіталізму або запізнюватися відносно настання останнього може виявитися для нас вельми до речі. Якщо "дух капіталізму" і "дух підприємництва" можна дійсно культивувати або "вирощувати", а вірніше, створювати необхідні передумови для їх розвитку, то перспектива становлення цивілізованих підприємництва і ринку в Україні може виявитися не так песимістична, як нам здається з позицій неуспіхів нашої молодої ринкової реформації. Іншими словами, може виявитися, що звичка відповідної капіталістичної господарської поведінки, виховання якої займає менше часу, ніж становлення і розвиток капіталістичного економічного укладу, може відіграти конституюючу і каталізуючу роль у формуванні цивілізованих вітчизняних підприємництва і ринку. Тоді на таке прискорене виховання потрібно кинути всі сили.

Разом з тим важливо не потрапити в оману. Наведені Вебером приклади можуть бути і виключеннями з того можливого загального правила, що "дух капіталізму" не передує, а сам є наслідком відповідного господарського укладу. В кращому випадку ці варіанти можуть варіювати 50/50. Це, по-перше. По-друге, "дух капіталізму" і "дух підприємництва" в розумінні М.Вебера це не просто відповідні стереотипи соціально-професійної поведінки, але відповідні морально-етичні норми, формування яких з урахуванням становлення їх головної складової - релігійної - може в різні часи в різних умовах займати тривалі відрізки часу. Причому наші сучасні умови напевно якраз такі, що утруднюють і подовжують терміни формування відповідних етичних норм. Бо Массачусетс, Нова Англія часів Бенджаміна Франкліна - це аж ніяк не наша сучасна Україна. Перші не переживали таких політико-економічних, етично-релігійних і морально-етичних зламів, які має в своєму спадковому активі незалежна Україна. Одна криза духовності чого варта! У зв'язку з чим українське підприємництво, що народжується знаходиться в полоні псевдоетичних норм, підприємницької моралі з кримінальним душком.

Але сказане зовсім не означає, що від культивування істинного "духу капіталізму" з всіма його складовими і супутніми йому нормами етики треба відмовитися внаслідок специфічності вітчизняної соціально-економічної і духовно-етичної ситуації. Навпаки, це культивування у нас повинне бути на порядок вище, якщо ми не хочемо на противагу "духу" капіталізму і підприємництва викохати "дух криміналітету", "дух економічного розбою", які сьогодні культивуються відповідним псевдопідприємницьким середовищем. Зрозуміло, "дух капіталізму" повинен формуватися з урахуванням сучасних політико-економічних, соціально-психологічних, духовно-етичних реалій, зокрема, цінностей раннього постіндустріалізму. Бо "дух капіталізму" змінюється і еволюціонує у повній відповідності до того, які метаморфози зазнає господарський лад капіталізму.

Як основний супротивник на шляху встановлення панування "духу капіталізму" як нормативно-зумовленого стилю життя, що з'являється до того ж в етичному вигляді, завжди виступав "традиціоналізм" як відповідний тип сприйняття господарського життя і справедливості, а також відповідний тип економічної поведінки людей, який ним детермінується. З цього приводу Вебер пише: Зомбарт вказує на два "лейтмотиви" економічної історії - "задоволення потреб" і "прибуток", - які характеризують тип господарської системи в залежності від того, що визначає її форму і напрям її діяльності, чи особисті потреби або прагнення до наживи шляхом реалізації продуктів. Те, що Зомбарт визначає як "систему споживчого господарства", співпадає з економічним традиціоналізмом. Капіталістична форма господарства і "дух", в якому воно ведеться, знаходяться у співвідношенні "адекватності", але ця адекватність не тотожна зумовленій "законом" залежності. І якщо ми умовно застосовуємо тут поняття "дух (сучасного) капіталізму" для визначення того складу мислення, для якого характерне систематичне і раціональне прагнення до законного прибутку, то ми обгрунтовуємо це тим, що подібний склад мислення знайшов в капіталістичному підприємстві свою найбільш адекватну форму, а капіталістичне підприємство знайшло в ньому найбільш адекватну духовну рушійну силу.

Однак ці форма і дух можуть існувати окремо. Носіями "духу капіталізму" були на зорі нового часу не стільки капіталістичні підприємці з кіл торгового патриціату, скільки середні шари ремісників. І в XIX ст. класичними представниками подібного складу мислення були не джентльмени Ліверпуля і Гамбурга з їх успадкованим торговим капіталом, а вискочки Манчестера і Рейнської Вестфалії.

Такі підприємства, як банки, оптова експортна торгівля, роздрібна торгівля можливі лише в формі підприємств капіталістичних. І проте ці підприємства можуть бути сповнені традиціоналістського духу: справи великих емісійних банків взагалі не можна вести інакше; заморська торгівля протягом сторіч спиралася на монополії і регламенти традиціоналістського характеру. Питання про рушійні сили експансії капіталізму - насамперед питання про розвиток капіталістичного духа. Там, де він виникає, він добуває необхідні йому грошові ресурси, але не навпаки. Однак утвердження його йшло аж ніяк не мирним шляхом. Безодня недовір'я, обурення завжди зустрічала прихильника нових віянь. Поряд зі здатністю тверезо оцінювати ситуацію вони повинні були володіти яскраво вираженими "етичними" якостями, які тільки і могли забезпечити необхідне при введенні нових методів довір'я клієнтів і робітників; тільки ці якості могли підготувати грунт для того безмежного зростання інтенсивності і продуктивності праці, які спостерігаємо в капіталістичному підприємництві.

Це вирішальне для проникнення нового духу в економічне життя зрушення здійснювався не безпринципними спекулянтами або авантюристами, не власниками "великих грошей", а людьми що пройшли сувору життєву школу, обачними і рішучими одночасно, стриманими, помірними і наполегливими, відданими своїй справі, з суворо буржуазними переконаннями і "принципами".

Якщо спитати цих людей про "значення" їх погоні за наживою, плодами якої вони ніколи не користуються, вони, ймовірно, відповіли б, що ними рухає "турбота про дітей і внуків"; сказали б, що сама справа стала для них "необхідною умовою існування". Це дійсно єдине правильне мотивування, що виявляє до того ж всю ірраціональність подібного образу життя з точки зору образу життя, при якому людина існує для справи, а не справа для людини. Звичайно, відому роль відіграє і прагнення до влади, до пошани, які даються багатством. Однак провідні підприємці капіталістичного світу звичайно не керуються подібними міркуваннями. "Ідеальному типу" капіталістичного підприємця чужі показна розкіш і марнотратство. Підприємцеві такого типу багатство "нічого не дає", хіба що ірраціональне відчуття добре "виконаного обов'язку в рамках свого покликання". Саме це і представляється людині докапіталістичної епохи таким незрозумілим і таємничим, брудним і гідним презирства.

Господарському ладу капіталізму необхідна ця відданість справі, це служіння своєму "покликанню", суть якого полягає в добуванні грошей [2, з. 84-91].

Із сказаного витікає ряд висновків, важливих для розуміння природи підприємництва і його мотивації, а також ролі "духу капіталізму" в процесі останньої.

По-перше, Зомбарт в редакції Вебера, досліджуючи значення "традиционализму" на прикладі підприємництва, вказує на два "лейтмотиви" історії економіки: задоволення потреб і прибуток. Далі, можна виходячи з логіки Зомбарта провести паралель між "споживчим господарством" і "традиціоналізмом" як господарськими системами, в основі яких лежить мотив задоволення особистих потреб. І тут Вебер робить дуже важливий висновок, що це вірно, якщо мова йде про традиційні потреби. Бо, якщо в число названих потреб включити ту ж потребу в підприємництві з всіма її складовими, в тому числі потребу в отриманні певним способом прибутку, то таке господарство, що беззастережно зараховується фахівцями до розряду капіталістичних, цілком впишеться в рамки "споживчого господарства", в рамки "традиціоналізму". Тобто справа впирається знову ж в головне - в "капіталістичний дух", в порівнянні з яким тип господарювання вторинний в його остаточній ідентифікації.

З цим декілька ідеалістичним підходом Вебера можна посперечатися, що ми і зробимо далі. Поки ж треба погодитися з тим, як витончено Вебер завершує свої логічні побудови висновком: капіталістична форма господарства і її "дух" знаходяться у відносинах не тотожної адекватності, тобто адекватності, не зумовленої "законом" як залежність. Іншими словами, "дух капіталізму" не завжди живе в "капіталістичному тілі". А значить, мотивація підприємництва "капіталістичним духом" цілком можлива зовні класичного капіталізму. Не можна не погодитися і з тим, що "дух капіталізму" як відповідний склад мислення, для якого характерне систематичне і раціональне прагнення до законного прибутку в рамках своєї прогресії (тобто, підприємництва як такого), знайшов в капіталістичному підприємстві найбільш адекватну форму, а останнє в свою чергу знайшло в цьому самому складі мислення найбільш адекватну духовну рушійну силу.

По-друге, на конкретних прикладах Вебер доводить, що вищеназвані "дух" і "тіло" капіталізму, тобто відповідний склад думки і устрій господарського життя можуть існувати окремо. І з цим твердженням можна погодитися, але лише в тому випадку, якщо під "духом капіталізму" розуміється дух специфічно західного (сучасного Веберу і сьогоднішнього раціонального) підприємництва. Фактично, "дух підприємництва" може цілком існувати і поза капіталістичним господарським ладом, хоч в межах цього ладу вказаному "духу" буває комфортніше, ніж в "споживчому суспільстві", в рамках так званого "традиціоналізму".

Існування "духу капіталізму" як "духу підприємництва" поза матеріальним, економічним "тілом капіталізму" переводить ряд соціально-економічних парадоксів в розряд цілком зрозумілих явищ. І вся справа в тому, що "дух капіталізму", який розуміється як "дух сучасного специфічно західного раціонального підприємництва", виник задовго до появи власне капіталізму, капіталізму як відповідного способу господарювання. Більш того в певній мірі "дух капіталізму" - "дух підприємництва" був передвісником, прабатьком капіталізму як відповідної господарсько-економічної системи. Саме в певній мірі, бо применшувати або навіть заперечувати роль об'єктивних передумов визрівання капіталізму як економічного ладу значить впадати в наукову єресь. Але і заперечувати те, що заповзятливість, потреба в підприємництві, "дух підприємництва", "дух капіталізму" в певному значенні історично первинні в порівнянні з власне підприємництвом і власне капіталізмом навряд чи доводиться.

Іншими словами, спочатку були (виникли разом з людиною) природні людські якості, що породили специфічний склад мислення у вигляді стійкого індивідуально-психологічного стереотипу, а потім вже організаційно-економічне оформлення відповідного соціально-економічного ладу, адекватне вказаному образу мислення. З висоти розуміння цієї тези ще абсурдніше виглядають спроби боротьби проти "поганих" капіталізму і підприємництва, бо одночасно це є боротьба проти "духу капіталізму" як "духу підприємництва", який є породженням і складовою самої людської природи. Така боротьба - сизіфів труд. І нам, сьогоднішнім ця некорисність очевидна як нікому іншому.

Майбутнє капіталізму так само, як і минуле, підтверджує правильність тези, що розглядається. Мова про те, що в країнах-лідерах, що вступають на шлях постіндустріалізму, класичний капіталізм сходить з арени, але його "дух" у вигляді "духу підприємництва" не тільки не затухає і не зникає, але в декілька модифікованому вигляді (обставинами зовнішнього економічного середовища) продовжує існувати і отримує нові імпульси свого розвитку. Саме існування "духу капіталізму" в постіндустріальний час є істинною відповіддю на одне з "проклятих" питань, що мучать економістів-теоретиків з моменту виникнення теоретичних прогнозів і перших практичних кроків постіндустріалізма. Суть його в тому, що ж виступає двигуном економічної активності і взагалі що являє собою сама ця економічна активність в умовах заміни капіталістичного ладу господарства постіндустріальним?

На це питання економічна наука дала цілий ряд відповідей. Від безглуздо футуристичних до традиційно ортодоксальних. Істина ж, на наш погляд, полягає в тому, що зі зміною соціально-економічних парадигм, "відмиранням", а вірніше, трансформацією "тіла" капіталізму, "дух капіталізму", "дух підприємництва" продовжує бути могутнім джерелом ділової активності. Нікуди не зникає і саме підприємництво, як не зникають і основи ринкової економіки: приватна власність, обмін, гроші і т.п. Мова йде про те, що незмінність людської природи зумовлює незнищуваність "духу підприємництва", який і в постіндустріальному суспільстві є передумовою і мотиватором підприємництва відповідної якості. Іншими словами, "дух капіталізму" як мотиватор ділової активності виникає задовго до появи капіталізму як економічної системи, існує під час капіталізму і продовжує бути джерелом і каталізатором підприємницької активності в посткапіталістичні часи.

Звичайно, мова зовсім не йде про те, що виключно "дух підприємництва" стає в постіндустріальному суспільстві єдиним і універсальним мотиватором ділової активності. Економічна мотивація підприємництва, виражена у відповідних постіндустріальних формах, як і у всі часи є матеріальним вмістищем підприємницького духа, є породженням і доповненням "духу капіталізму" в процесі мотивації ініціативної економічної діяльності.

По-третє, раціональна капіталістична поведінка, що включає в себе підприємництво і його мотиви, виглядає абсолютно ірраціональною з точки зору розсудливого міщанина, що із здивуванням поглядає на діяльність, метою якою є не задоволення індивідуальних потреб (традиційних), а примноження прибутку ради прибутку, тобто нажива. Саме ця особливість "духу капіталізму" - здатність продукувати прибуток - у всі часи приводила до того остракізму, яким відмічена саме підприємницька діяльність як ніяка інша.

Спробуємо підняти завісу таємничості над цією грандіозною містифікацією, що займає розуми філософів, соціологів, економістів та ін. протягом сторіч. І зробимо це з допомогою Макса Вебера, який докладно і аргументированно доводить, що головним об'єктивно-суб'єктивним мотивом підприємництва є не сибаритське спрямування його суб'єктів і прибуток, що дозволяє їх задовольнити, а потреба в справі, покликання до підприємництва як до свого роду професії. Отже, розвінчування містифікації заключається в обгрунтуванні того, що прибуток не первинний, а повторний по відношенню до двох первинних речей: 1) потреби в підприємництві; 2) "духу підприємництва".

Важлива роль прибутку складається саме в її вторинності. Прибуток для справжнього підприємця не самоціль, не самодостатня цінність, вона - джерело підтримки і відтворення підприємництва як економічного феномену і одночасно універсальний індикатор стану процесу підприємництва. При цьому треба підкреслити, що перше без другого практично не може існувати. Оскільки не буває абстрактного, позаприбуткового підприємництва, то і міркування про уявне ("з любові до мистецтва"), надекономічне підприємництво сумнівні і позбавлені здорового глузду. Таким чином, не будучи самодостатньою цінністю, а свого роду вторинним мотиватором підприємництва, прибуток утворює в сукупності з потребою в підприємництві і "духом підприємництва" ("духом капіталізму") самодостатню мотиваційну тріаду, в контексті якої вона тільки і може розглядатися як чинник мотивації.

Звичайно, неприпустимим викривленням справжнього стану речей була б спроба "ідеалізації" прибутку як мотиву цивілізованого підприємництва. Там, де прибуток перетворюється в самодостатню мету, підминає під себе і відсує далеко на другий план потребу в підприємництві і "дух підприємництва", там, де порушується субординований баланс внутрішніх зв'язків між елементами названої тріади, закінчується цивілізоване підприємництво і починаються користолюбство, як самоціль. Такий стан речей, коли нажива повністю затьмарила собою накопичення заради підприємництва, на жаль, сьогодні має місце і в Україні, і у всьому пострадянському просторі загалом.

Причому це явище навряд чи можна назвати (всупереч думці, що утверджується в наукових колах) тільки хворобою зростання. Зростання загалом-то і немає. Є муки невдалих полог і, якщо і хвороба, то не зростання, а зламу. Зламу провідних стереотипів. Політико-економічного, адміністративно-господарського, соціально- і індивідуально-психологічного, загальнофілософського. Не дивно, що на тлі такого справді тектонічного зламу будь-які переміщення у бік цивілізованих форм господарювання і інших сфер людської життєдіяльності неминуче несуть на собі тавро цього соціально-психологічного катаклізму. У цих умовах подвійно небезпечно накласти на власні соціально-економічні негаразди економіко-теоретичні помилки минулого і сучасне "економічне незнання" домашнього та імпортного зразка. Що, до речі, із завзятістю гідною кращого застосування часто і роблять вітчизняні філософська і економічна науки. Ось чому ще більш актуалізується задача отримання можливо більш істинного знання про підприємництво як особливий вид ініціативної економічної діяльності, його класичні закономірності і сучасні проблеми.

Щодо містифікації про роль прибутку в мотивації підприємництва і її вільній і мимовільній гіпертрофії прихильниками структурованого суспільства і капіталістичного ладу господарства і їх противниками, вченими і дилетантами, необхідно зазначити, що автономізація і відособлення прибутку як кінцева і єдина мета підприємництва, нерозуміння того, що прибуток лише формалізує і резюмує змістовний процес підприємництва завжди приховували і камуфлювали те, що якщо що і є самодостатньою цінністю в тому широкому спектрі передумов, умов, чинників, сторін, причин, слідств, цілей, способів їх досягнення, званих загалом словом "підприємництво", так це саме підприємництво як філософсько-економічний феномен, як соціально-економічний процес, як ініціативна економічна діяльність. Прибуток же як передумова, умова, чинник і вінець підприємництва виявляє собою лише частину, лише сегмент цієї самодостатності, але не самодостатність як таку. Наділення ж прибутку як підприємницького доходу властивостями і якостями цієї самодостатності і характеристиками абсолютного, універсального і ексклюзивного мотиватора підприємництва і складає суть однієї з самих стійких соціально-економічних містифікацій нового часу.

Роблячи висновок до коментарів думок М.Вебера з приводу "духу капіталізму" і його ролі в мотивації ділової активності, можна сформулювати резюме словами самого Вебера: "Зомбарт аж ніяк не залишив без уваги етичні межі, властиві характеру капіталістичного підприємця. Однак в загальному контексті його роботи вони виступають як похідні від капіталізму, тоді як ми приймаємо зворотну гіпотезу" [2, с. 112]. Тобто капіталізм від його "духа", а не навпаки.

Подивимося тепер на логічні побудови М.Вебера і В.Зомбарта через призму поглядів (знаменитого історика економіки) Ф.Броделя, що опонує, уточнює, доповнює, коментує.

Вебер шукає протестантську меншину, яка неначе б була носієм особливого образу мислення, ідеального типу "капіталістичного духа". Статистичне обстеження в Бадені в 1895 р. встановило перевагу протестантів над католиками в тому, що стосується економічної активності. Керівник обстеження Оффенбахер стверджував: "Католик більш спокійний, він менше охоплений прагненням прибутку; він віддає перевагу життю в безпеці, нехай і з малим прибутком, життю, пов'язаному з ризиком, навіть якби воно повинно було принести йому багатства і почесті". Вебер зводить нас з пастором Бакстером, сучасником Кромвеля: "Не марнуй даремно миті короткого земного існування; шукай віддяку у виконанні професійних занять, там, куди тебе поставив господь; трудися там, де він побажав. Успіх в своїй професії є вказівка на те, що ми перебуваємо в числі вибраних. Не використовуйте ваші багатства ради насолоди. Служіть своїми багатствами благу суспільства, зробіться корисними. Капіталізм, раціональний в своїх наслідках, ірраціональний за своїм корінням, неначе б виник з цієї зустрічі сучасного життя з духом пуританства".

Все це погано резюмує думку Вебера. У тому, де він бачив лише збіг, його опоненти вбачають твердження, неначе протестантизм є сам генезис капіталізму. Зомбарт був одним з перших, хто таким шляхом спрощував веберовську аргументацію, щоб легше за її спростувати. Протестантизм на своєму початку, доводив Зомбарт, - це спроба повернутися до євангельської бідності, яка представляла небезпеку для форпостів економічного життя. Пуританство - це школа несамовитої скаредность на шотландський манер, доктрина дрібних крамарів.

Зрозуміло, аристотелів заповіт залишається правильним: "Я визнаю те, що видно і дітям, а саме: якщо ви замкнете гроші в скриню, вони стануть безплідними". Анри Озе вважав, що економічний підйом в протестантських країнах виникав з більшої легкості отримання позики, з більшої дешевизни грошей. "Саме це пояснює розвиток кредиту в таких країнах, як Голландія, або в Женеві".

Так, але в 1600 р. в Генуї, в католицькому місті, живому серці капіталізму вже в світових масштабах, позиковий процент становив 1,2%. Що могло бути краще? Низька плата за позики була можливо створена капіталізмом, що розширявся в такій же мірі, якій він сам був створений нею. [1, с. 575-577].

Далі Ф. Бродель, вже не захищаючи Вебера від Зомбарта і інших, а критикуючи його, бере в допомогу історію ринкової економіки, щоб довести сумнівність тези про "дух капіталізму", протестантської етики, пуританства, реформації, клерикалізму, теології як про вирішальні чинники розвитку капіталізму, мотивації ділової активності, становлення етичного стереотипу цивілізованого західного підприємництва. Його аргументи не безперечні, але грунтовні. Вони мають точно таке ж право претендувати на істинність, як і доводи М.Вебера на користь надзвичайної ініціюючої здатності "духу капіталізму". Ми ж не зводимо погляди цих видатних вчених до безплідної альтернативи і вважаємо, що становлення капіталістичного ладу господарювання і специфічно західного підприємництва є одночасно плід великого числа об'єктивних і не меншого числа суб'єктивних чинників, діючих в своїй взаємообумовленості.

Важливість теоретичних переконань Вебера-Броделя в частині їх розходження - збігу і визнань ролі суб'єктивних, особистісних чинників в розвитку капіталізму і мотивації підприємництва стає ще очевидніше в контексті ринкової трансформації в Україні, становлення національної моделі цивілізованого підприємництва західного зразка. Справа в тому, що до трансформації українського суспільства і "націоналізованої" частини екс-радянської економіки на нових для нас і традиційних для більшої частини світу началах ми приступили маючи в арсеналі теорії і практики реформації, а загалом-то і за душею неабиякий запас матеріалізму, помноженого на атеїзм і бездуховність. Очевидно, що саме цей чинник більше ніж інші і в сукупності з ними визначає сучасне обличчя українського "капіталізму" і українського "підприємництва". З позицій цинізму, що панує сьогодні в суспільстві можна скільки завгодно іронізувати над наївно-клерикальними поясненнями генезису капіталізму і підприємництва, запропонованими М.Вебером, але пояснити всі сучасні аномалії постсоціалістичного протопідприємництва виключно з позицій матеріалізму представляється неможливим.

Дійсно, про підприємництво і його мотивацію як про систему можна говорити лише в тому випадку, коли є в наяності: а) визначена, більше критичної маса цивілізованих підприємців; б) відповідний цивільний кодекс з повним набором економіко-правових регламентів, регулюючих підприємницьку діяльність; в) етичний кодекс підприємця, що являє собою зведення етичних і моральних норм підприємництва. Навіть побіжного погляду на цю тріаду досить, щоб зрозуміти: важче усього було, є і буде з третім блоком тріади - морально-етичним. Крім того, що з ним були проблеми у всіх і у всі часи, ми отримали надто важку і несприятливу для формування етики підприємництва духовну спадщину. Наклавшись на погано зрозумілий і мінливо витлумачений "дух капіталізму", ця спадковість породила монстрів чистогану, цинічної наживи і невгамовної пожадливості. Звичайно, услід за видатними вченими і просто розсудливими людьми своїх епох, що іронізували над тими, хто намагався накинути флер святості, а насправді фарисейства на не завжди благовидне обличчя бізнесу, даючи свою оцінку ролі відповідних релігійних канонів в етичній регламентації підприємництва, все ж відмітимо той величезний вплив, який мала та ж протестантська етика на формування цивілізованого підприємництва. Не забудемо при цьому і роль свого рідного православ'я.

Сьогодні становлення підприємництва здійснюється в умовах духовного вакууму, який куди небезпечніше навіть правового. Бо заповнення останнього при інших сприятливих умовах справа більш проста. Поза духовними обмежувачами і етичними орієнтирами економічно збиткове підприємництво вироджується, по-справжньому ще і не народившись. Треба засвоїти ту істину, що західний капіталізм як господарська і соціально-економічна система, західне підприємництво зростали і формувалися в рамках відповідних етичних координат. Саме тому вони і придбали сучасний цивілізований вигляд. Сюди ж належить і система трудових відносин, адекватна відповідним системам підприємництва, етики ділового життя, капіталізму загалом. Це незаперечно свідчить на користь того, що, якщо вітчизняне підприємництво і далі буде формуватися поза відповідною системою етичних координат, то воно однозначно виродиться у виключно протиправну діяльність.

Отже, з наших викладок можна зробити ряд висновків, які вже органічно вплетені в логіку канви цієї статті.

По-перше, "дух капіталізму" у вузькому значенні цього поняття є одночасно "дух підприємництва", в основі якого лежить цивілізоване підприємництво західноєвропейського і північноамериканського зразка, що перетворюються в категорію пануючої моралі і норму відповідної етичної системи.

По-друге, головним джерелом деформацій українського підприємництва, що народжується є деформована до аномальности система мотиваційних пріоритетів підприємництва, центральне місце серед яких займає збагачення будь-якою ціною.

По-третє, істотне мотивуюче значення духу капіталізму полягає в тому, що його складовою частиною є прагнення до наживи специфічної, не існуючій зовні рамок капіталістичного раціо.

По-четверте, капіталістична форма господарства і "дух капіталізму" знаходяться у відносинах не тотожної адекватності, тобто адекватності, не зумовленої соціальним законом як залежність.

По-п'яте, становлення капіталістичного ладу господарювання і специфічно західного підприємництва є одночасно плід великого числа об'єктивних і суб'єктивних чинників, діючих в своїй взаємообумовленості.

Література

1. Бродель Ф. Материальная цивилизация, Экономика, Капитализм. XV - XVIII в.в. Пер. с фр. - М.: Прогресс, 1988.-Т.2.

2. Вебер М. Избранные произведения: Пер. с нем./ Сост., общ. ред. и послесл. Ю.Н. Давыдова; Предисл. П.П. Гайденко.- М.: Прогресс, 1990

Микола Бєлопольський
Голова Донецького обласного союзу орендарів та підприємців,
доктор економічних наук,
професор, академік АЕН України

КОРУПЦІЯ, "ТІНЬОВА" ЕКОНОМІКА ТА ЇХ ПОДОЛАННЯ

Ми щодня спостерігаємо численні приклади корупційних діянь. Звинувачення НБУ в незаконних операціях з валютними резервами, справи П. Лазаренка, "Укрзалізниці" та інші приклади переконливо свідчать, що таке явище, як корупція, живе та процвітає.

Через звинувачення в корупції нерідко розпадаються уряди, відомі політики йдуть у відставку.

Кризовий стан пострадянських країн значною мірою спричинено корумпованою формою капіталізму, яка перерозподіляє ресурси від економічно "здорових" підприємств до підприємств з міцним зв'язком у уряді.

Країни з високим рівнем корупції виділяють меншу частину внутрішнього валового продукту на інвестування, що призводить до уповільнення рівня їх економічного зростання. Він також доводить, що висококорумповані країни менше інвестують в освіту, яка приносить значні економічні дивиденди, але майже не дає хабарів. Нинішня ситуація в сфері освіти та науки в Україні підтверджує цей висновок.

Деякі економісти розрізняли "добру" та "погану" корупцію. Невеликі хабарі "для змащування державного механізму", наприклад, для отримання якоїсь ліцензії, розглядалися як прийняті, в той час, як хабарі урядовцям для реалізації за державний кошт непотрібних проектів вважалися неприйнятними.

У країні де хабародавач знає, скільки він має заплатити, і впевнений, що він отримає те, що хоче, корупція шкодить інвестиціям менше, ніж у країнах з непередбачуваними і примхливими чиновниками.

Але незважаючи на рівень передбачуваності, рівень інвестицій значно вищий у країнах з меншою корумпованістю.

Хабарництво дає чиновникам стимул створювати перешкоди підприємцям, і чим більше хабарів вони отримають, тим вищу ціну вимагають за свої послуги.

Корупція діє, як додатковий податок на діяльність компаній та на закордонні інвестиції, при чому для невеликих фірм він є більшим.

Керівники багатьох заводів "перекачували" гроші в свої приватні фірми, а збитки покривали прямими кредитами Національного банку України. Зрозуміло, що ті кредити ніхто не повертав, а надавав їх банк шляхом емісії, і наслідком цієї "політики підтримки національного виробника", як її називали, була висока інфляція та збагачення крупних директорів та урядовців. Джерелом надприбутків для обмеженого кола осіб була також політика кількох валютних курсів, коли за заниженим державним курсом придбати валюту могли лише вибрані. Уряд роздавав окремим компаніям численні пільги, зменшуючи для них ставки мита та оподаткування.

Інвестиційні проекти приймалися з політичних міркувань та фінансувалися банками, які керувалися у прийнятті рішення не економічними мотивами, а наявністю дружних стосунків з підприємцями чи урядовцями. Банки не аналізували ризикованість та прибутковість проектів та не слідкували за виконанням бізнес-планів.

Хоча уряди й повні рішучості боротися проти корупції, але це ще не гарантує, що практика хабарництва припинеться.

Зменшення регулювання, лібералізації торгівлі та звільнення обмінних курсів - ось рецепт підйому економіки, а разом з тим і зменшення прибутків для корупціонерів.

Боротьба з корупцією була одним із завдань уряду П. Лазаренка, якого зараз проголошено найбільшим корупціонером всіх часів та народів.

Найкращими ліками від корупції є прозорість дій державних чиновників та чітке регулювання їх обов'язків та повноважень.

Значні прогалини, що є у чинному законодавстві, не дають можливості, навіть за умови виявлення конкретних (кримінальних за світовими стандартами) злочинів у сфері ринкових відносин, притягувати до відповідальності порушників, тому сприяють груповій та особистій безвідповідальності та безкарності, що на цей час в Україні носить особливо масовий характер.

Отже, чим швидше держава буде спроможна занурити власну економіку, яка реформується, та безпосередньо всіх суб'єктів ринкових відносин у нове, достатньо розвинене та ретельно опрацьоване нормативно-юридичне середовище, тим більше можливостей з'явиться у суспільства щодо встановлення контролю за "тіньовими" процесами та подолання найбільш небезпечних кримінально-чорних складових "тіньової" економіки.

Практика засвідчує, що доки існуватиме державна форма організації суспільного життя, а держава у той чи інший правовий спосіб впливає на економічний розвиток шляхом реалізації бюджетної, податкової, грошово-кредитної, валютної політики тощо, доти зберігатиметься й тіньова економіка.

Склалася унікальна структура економіки, яка живиться інфляцією, нееквівалентним обміном результатів праці між суб'єктами ринкових відносин, перерозподілом і захопленням чужої власності, постійним зубожінням переважної частини населення. Ця структура перетворює корупцію та "тіньові" принципи підприємництва на реальні чинники економічного розвитку. По суті, на наших очах майже миттєво сформувався найгірший різновид "ринкового" підприємництва, що існує лише за умов розквіту корупції, відвертої криміналізації господарсько-комерційних стосунків між суб'єктами ринкових відносин та домінуванні абсолютної та відвертої неповаги до закону.

Масштаби економічної "тінізації" швидко збільшуються в наслідок наявності потужнього фіскально-податкового пресу, що є антагоністичним до інтересів та можливостей переважної більшості фізичних та юридичних осіб, які функціонують у межах існуючого законодавчого поля України; відсутності привабливої інвестиційної альтернативи щодо залучення "тіньових" некримінальних капіталів у легальну вітчизняну економіку.

Справжні, добре заплановані та скоординовані реформи, що максимально повно враховують по справжньому позитивний світовий досвід, навпаки, значно скорочують поле корупційних інтересів та ліквідують потенційні джерела їх задоволення.

Однією з особливостей тіньового капіталу є те, що він використовується не у виробничій сфері, а переважно, в посередницькій діяльності, в обігу, останнє надзвичайно ускладнює механізм здійснення необхідного контролю за ним.

Державна політика щодо "чорної" економіки може бути лише одна - максимальне обмеження аж до повної ліквідації найбільш суспільно небезпечних кримінально економічних її секторів.

У тих умовах, що склалися на цей час в економіці, навіть за бажанням виконавча влада практично не взмозі контролювати і вивчати реальні обсяги " неврахованих тіньових" потоків. Навпаки, можна впевнено стверджувати, що на цей час Уряд та інші владні структури практично не мають достатньої уяви про справжні кількісні (тим більше про якісні ) характеристики "тіньових" і особливо кримінальних перерозподільчих процесів, які мають місце в економіці на всіх фазах процесу суспільного відтворення ( у виробництві товарів та послуг, їх розподілі (перерозподілі), обміні та споживанні (як у особистому, так і виробничому).

Вкрай негативним проявом процесів "тінізації" є те, що на цей час ні у держстатистики, ні у відповідних владних структур не має достатньо репрезентативних даних щодо реальних обсягів доходів, які приховують від оподаткування, як фізичні, так і юридичні особи.

Практика засвідчує, що якщо оборот підпільного бізнесу перевищує 1/3 валового внутрішнього продукту, а кількість залучених до нього ( у тому числі і в якості найманих працівників) 30-40% зайнятих, економіка втрачає будь-які можливості позитивного регулювання.

Значна роль у процесі подолання "тінізації" належатиме активній державній політиці, особливо такого її напряму, як реалізація раціонально-прагматичної та оптимально-виваженої законодавчої стратегії, що має бути вибірково-диференційовано спрямована або на легалізацію, або на обмеження, або на знищення тих чи інших проявів економічної "тінізації", в залежності від рівня їх соціально-економічної небезпечності.

Світова практика незаперечно засвідчує, що без ефективного державного ринкового регулювання, тобто без наведення стабільного порядку, який встановлюється на юридичних нормах публічного права, неможливе функціонування сучасної масштабної ринкової економіки.

Діалектика життя засвідчує - не слід надмірно переоцінювати силові, карні та заборонні заходи, що має здійснювати держава у напрямі локалізації "тіньової" економічної діяльності. Треба враховувати, що в багатьох випадках ця діяльність є об'єктивною захисною реакцією суб'єктів на можливість існування й розвитку в рамках офіційної економіки та невиваженої правової регламентації.

Від того, чи будуть спроможні владні структури відрізняти та раціонально диференціювати "тіньові" правопорушення за рівнем їх об'єктивної соціальної небезпеки та економічної шкоди і відповідно з цим застосувати до них диференційовані санкції, буде передусім залежати створення необхідних умов для подальшої безболісної легалізації тимчасових учасників "тіньового" підприємництва. Тобто мова йде про тих суб'єктів "тіньової" економіки, діяльність яких не заподіяла справжніх збитків суспільству, на відміну від дійсно небезпечного кримінального та насильницького елементу організованої злочинності.

Від цього залежатиме не тільки успіх боротьби із злочинністю, але й суттєво підвищаться потенційні можливості прискорення економічного, соціального та духовного відродження України.

сл.телефон-факс 345-01-75, дом. 95-00-30

Михайло Дергаусов,
начальник Маріупольського
державного морського торговельного порту

Приватизація або підвищення якості менеджменту - вибір оптимального шляху розвитку морських портів України у контексті глобалізації світової економіки

Морські порти України сьогодні можна охарактеризувати як сектор національного транспорту, який найбільш динамічно розвивається - стабільно нарощуються обсяги вантажопереробки, поліпшуються фінансові результати роботи, збільшуються інвестиції в основні фонди, вкладаються значні кошти в соціальну сферу. Разом з тим, при порівнянні з провідними зарубіжними портами -- дистриб'юторами вітчизняні морські порти відстають від них у якості й асортименті портових послуг, зокрема відповідно невелика швидкість обробки вантажів, спостерігаються випадки втрати або пошкодження вантажу.

Кваліфікація менеджменту також не завжди задовольняє вимоги, що висуваються глобалізаційними процесами в світовій економіці. Для попередження вказаних недоліків і ширшого залучення інвестиційних ресурсів у портовий бізнес останнім часом пропонується приватизація морських портів України. Ця ідея лобіюється у високих владних структурах, у засобах масової інформації звучать обвинувачення на адресу начальників морських портів, які "як вогню бояться нового господаря" (1). Присутні й посилання й на світовий досвід приватизації морських портів, зокрема російський. Неодноразово згадувався й англійський порт Харвіч, який був акціонований і проданий транснаціональній компанії НSВС (Гонконг) за 128,3 млн дол.

Ідея приватизації морських портів цілком логічно вкладається в ліберальну доктрину переходу контролю над ресурсами та результатами їх господарського використовування в руки приватних осіб, як вирішальна умова оновлення системи економічних мотивацій і підвищення ефективності виробництва. Однак необхідно відзначити, що далеко не всі представники сучасної економічної науки поділяють цю точку зору. Наприклад, Л.Клейн відмічає, що приватна власність далеко не завжди ефективніша за державну, бо для формування ринку конкуренція має важливіше значення, ніж приватизація (2). До такого ж висновку прийшов Дж.Стігліц, стверджуючи, що приватизація підвищує ефективність виробництва та забезпечує соціальну справедливість тільки при умовах, аналогічних тим, при яких конкурентні ринки стають парето-ефективними, тобто здатними забезпечити споживача найкращими для них товарами та послугами на цьому рівні технології та кількості ресурсів (3). Але, не будемо заглиблюватися у теоретичну дискусію про переваги тієї чи іншої форми власності, оскільки ще В.Парето цілком справедливо зазначив, що "чиста економіка" не дає нам вирішального критерію для вибору між організацією суспільства, основаною на приватній власності, та соціальною організацією. Можна вирішити цю проблему лише з урахуванням інших складників феномена (4).

Тому спробуємо розглянути питання доцільності приватизації морських портів України саме "з урахуванням інших складників", наприклад, таких як інтереси української держави та суспільства, трудових колективів морських портів.

В першу чергу викликає серйозні сумніви апеляція до світового досвіту приватизації морських портів, як єдиного способу вирішення управлінських, економічних і соціальних проблем у сфері портового бізнесу. Морські порти із простих вантажоперевалочних пунктів на початковому етапі (1500-1800рр.) глобалізації світової економіки (5) у сучасних умовах перетворилися в стратегічні центри управління рухом і розподілом товарних потоків, у яких стикуються інтереси усіх учасників транспортного процесу.

Завдяки цій особливості морські порти мають важливе значення для економіки будь-якої країни. Тому в переважній більшості розвинутих держав морські порти оголошені безприбутковими підприємствами, діяльність яких служить загальнонаціональним, а не приватним інтересам, і перебувають під контролем держави.

Державними є такі порти-гіганти, як Сінгапур, Бомбей, Лагос, Акаба.

Разом з тим, державний статус не означає того, що морський порт не може перебувати у ведені територіальних або міських органів влади. Типовим є приклад регіонального порту Нью-Йорк, який належить відразу двом штатам (Нью-Йорк і Нью-Джерзі). Портом керує рада комісіонерів у складі 12 чоловік, які призначаються губернаторами вказаних штатів. Оскільки порт вважають безприбутковою організацією, він звільнений від податків, а увесь прибуток направляється на розвиток порту. Проте федеральний уряд, незважаючи на регіональну належність порту до Нью-Йорку, не залишається осторонь від його проблем, розуміючи вагомість порту для національної економіки. Зокрема федеральний уряд погодився профінансувати на 75% чотирирічну програму днопоглиблювальних робіт у порту та виділив для цієї мети близько 300 млн долл. (6). Варто відмітити і такий факт - у США, в країні з найбільш ліберальною економікою в світі, не має жодного морського або річкового порту, що перебуває в приватній власності (7). Поширена в світі і муніципальна форма власності. В даному випадку всі питання, що стосуються розвитку порту і його виробничої діяльності, вирішуються на місцевому рівні, і тільки питання, які мають принципово вагоме значення для суспільства та держави, потребують попереднього ухвалення центральною та регіональною владою. Серед муніципальних знаходяться такі європейські суперпорти, як Антверпен і Роттердам.

Що ж стосується російського досвіту приватизації морських портів, то назвати його вдалим важко. Як відомо, передача портового господарства в приватну власність у Росії була здійснена на основі розпорядження Фонду держмайна (листопад 1992 р). При цьому не підлягали приватизації тільки фарватери, брекватери, хвилеломи та причали, все ж інше майно (будівлі, портальні крани, автонавантажувачі і т.і) було передано колективам портовиків, сподіваючись, що вони за порівняно короткий строк стануть ефективними власниками.

Для керування неприватизованим майном у портах були створені морські адміністрації портів (МАП). Внаслідок цього через відсутність законодавчо закріплюваних схем розмежування розпорядчих функцій між портовими акціонерними товариствами та МАП у морських портах Росії склалося фактичне двовладдя. Слід додати, що портові акціонерні товариства виявилися поганими власниками, оскільки у своїй діяльності керувалися міркуваннями одномоментної вигоди, а не стратегічного розвитку підприємства. Втрата керування підприємствами зрештою обернулася серйозними фінансовими збитками. Російський варіант приватизації морських портів був підданий жорсткій критиці фахівцями Всесвітнього банку, які не є великими прихильниками державної форми власності. Таким чином, посилання прихильників приватизації на світовий досвід не є обґрунтованими.

Також сумнівні їх твердження, що зміна власності з державної на приватну призведе до різкого припливу інвестиційних ресурсів у морські порти.

Як відомо, українські річкові порти давно стали акціонерними підприємствами, однак ніякого інвестиційного буму це не викликало. Певно, є сенс нагадати і про відкритий лист Всесвітнього банку Президенту Л.Кучмі (1997р.), в якому достатньо докладно викладалися обставини, які заважають руху інвестицій до економіки країни. Причини наводились різні - від постійної зміни законодавства до злочинності, але форма власності не згадувалася жодного разу. На сьогоднішній день державний статус не заважає морським портам України щороку збільшувати інвестиції.

Так, загальна сума капітальних вкладень за 1999-2000рр. у Маріупольському морському порту перевищила 56 млн. грн. У цілому же згідно з Програмою капітального будівництва, реконструкції та технічного переозброєння об'єктів виробничого призначення Маріупольського порту у 2000-2005 рр. обсяг інвестицій повинен складати приблизно 386 млн. грн. Для порівняння можна навести ситуацію, яка склалася у 2000 році в російському приватизованому порту Туапсе. Рада директорів отримала директиву, яка зобов'язувала його сплатити 50% чистого прибутку у вигляді дивідентів. При цьому 20-и головним акціонерам належало по 300 тис.дол. США кожному. Нічого незаконного у виплаті дивідендів не було, але таке рішення зробило неможливим реалізацію річного плану капіталовкладень підприємства.

Не отримає суттєвих надходжень у випадку приватизації морських портів і державний бюджет. Наприклад, Маріупольський порт можна продати за 40-50 млн дол. США при максимально вдалому для держави ході приватизаційних торгів. У загальнодержавному масштабі сума мізерна - тим часом тільки в 2000 р. порт перерахував у бюджет у вигляді податків і платежів близько 15 млн. дол. Де гарантія, що зі зміною власності порт залишатиметься підприємством стабільного розвитку?

Ще одне важливе питання -- кваліфіковані кадри. Необґрунтована зміна керівництва часто приводить до відчутних економічних втрат. Так, у Бердянському морському порту необґрунтована зміна начальника порту (пізніше суд поновив його у посаді) призвела до значної втрати вантажопотоків, різкого погіршення результатів господарської діяльності.

Проблему приватизації морських портів не варто розглядати тільки в економічному аспекті, як це роблять апологети ліберальної концепції в економіці. Дійсно, один з відомих представників сучасного лібералізму М.Фрідмен вважав, що діяльність компаній повинна бути підпорядкована отриманню прибутків, а її єдина місія полягає у підвищенні прибутку (8). Однак останнім часом подібна точка зору підлягала у розвинутих країнах обґрунтованій критиці, оскільки соціальна відповідальність фірми не повинна вичерпуватися виконанням завдання максимізації прибутку. Соціальна відповідальність компанії також полягає у збільшенні робочих місць, підвищенні оплати праці, різних заходах філантропічного характеру (9).

У Маріупольському морському порту на соціальні потреби тільки в 2000 році було направлено 19,3 млн. грн. Порт утримує широку соціальну інфраструктуру (дитячі садки, базу відпочинку, дитячий оздоровчий комплекс, митний фонд і т.і.), надає значну фінансову та технічну допомогу району та місту. У разі приватизації Маріупольського порту вказані соціальні досягнення, ймовірно, будуть втрачені. Для цього висновку є певні підстави. На конференції докерської секції міжнародної федерації транспортних робітників (США, 1997 р.) було вказано на негативний вплив приватизації морських портів на зайнятість, умови праці та трудові стосунки.

Таким чином, приватизацію морських портів України важко розглядати, як оптимальних шлях підвищення ефективності їх роботи у силу негативного прогнозу її результатів. Але певні реформи морських портів необхідні. Відповідь на питання, якими вони повинні бути, залежить від еволюції інституту власності. Її аналіз дозволяє зробити висновок, що має місце поступове відокремлення підприємницьких або керівних функцій від власності. Це зафіксовано багатьма дослідниками. Зокрема Д. Гелбрейт вказував на те, що "в усій формальній теорії та у більшій частині учбового курсу з економіки вважається, що підприємець, який поєднує у собі власника та привілейованого отримувача прибутку з активним керівництвом підприємства продовжує відігравати видну роль. Реальне становище справ у корпорації ігнорується" (10). Реальний же стан справ такий, що ринкова економіка з приватною власністю, де акціонери володіють великими компаніями та контролюють їх, є не більше, як плодом уяви.

Розробка А.Берлі та Г.Мінза показали, що люди, які керують у великих американських кампаніях, спираються не на чітке специфіковане право власності, так як їх частка в акціонерному капіталі цих фірм незначна, а на свою роль організаторів (11). Варто додати також, що ця організаційна функція у сучасних умовах все більшою мірою доповнюється функцією стратегічного розвитку підприємства, якій підкоряються інвестиційна, інноваційна, маркетингова політика. Тому саме тут, у вдосконаленні керування підприємством, заховані колосальні ресурси підвищення ефективності виробництва.

На жаль, реформи у системі морських портів України, про які сьогодні триває дискусія, так чи інакше пов'язані зі зміною форми власності. Зокрема, пропонується організаційна структура порту, яка включає до себе головне підприємство (холдингова компанія), окремі компанії, відповідальні за обробку окремих видів вантажів, і підрозділи, які вирішують деякі окремі організаційні та фінансові питання. Холдингова компанія при цьому може мати державну форму власності. Виробничі компанії є по відношенню до холдінгової дочірними та являють собою акціонерні компанії. Холдингова компанія виробничою діяльністю не займається, а тільки контролює та спрямовує роботу дочірних компаній, а також бере на себе функції у сфері науково-технічної політики, розвитку матеріально-технічної бази порту, інвестиційної політики, захисту навколишнього середовища.

Також популярною є ідея морських адміністрацій, яка, на думку її авторів, покликана розділити адміністративні і господарські функції. Адміністративні функції зводяться до керування державною власністю та наглядом за безпекою судноплавства та дотриманням законів, правил і міжнародних договорів країни в галузі торговельного мореплавства. Господарські функції складаються із обслуговування суден, вантажів і пасажирів і виконують їх комерційні організації на основі договору довгострокової аренди портового майна. Але, як правильно зауважив Президент АСОП (Асоціація морських торговельних портів) О.Терехов, морські адміністраціі портів потрібні тільки, коли потрібна приватизація. На нашу думку, подібні концепції призведуть до втрати керуємості морськими портами в існуючому правовому полі, яке ще має ряд лакун (скажімо, зараз ще не прийнято навіть Закон "Про морські порти") й є своєрідними підготовчими заходами по приватизації морських портів.

Концепція реформи управління морськими портами України, яка пропонується автором виключає їх приватизацію та виходить з того, що будь яка компанія не уявляє собою щось замкнуте, відгороджене від зовнішнього світу: тобто її діяльність залежить не тільки від власного внутрішнього середовища (менеджмент, наймані робітники, корпоративна культура), але і від зовнішнього середовища (постачальники, споживачі, конкуренти, ринок праці, міжнародний, економічний, технологічний, законодавчо-політичний, соціокультурний фактори).

Так, глобалізація світової економіки (міжнародний фактор) призвела до змін географії водних і наземних перевезень, маршрутів руху товаропотоків, що потребує внесення окремих коректив у діяльність морських портів України, до того ж не тільки на рівні підприємства, але і на галузевому та державному рівнях. На рівні підприємства керівний корпус повинен бути зорієнтований на підвищення ролі своїх підприємств у інтеграційних процесах шляхом розширення асортименту портових послуг і поліпшення їх якості. На галузевому рівні багато необхідно зробити для удосконалення дій учасників транспортного процесу, оскільки цей процес єдиний та неперервний і будь-який збій у будь-якій ланці дискредитує національного транспортника. Дуже важливо на рівнях підприємства та транспортної галузі широкого впровадити логістику, оскільки саме на її принципах базується транспортний процес у всіх розвинутих державах.

На державному рівні необхідно прийняти законодавство, яке регулює діяльність національного транспорту і не суперечить основним міжнародними нормам у цієї сфері. Слід звернути увагу на те, що у світі розширюється практика державної підтримки національного перевізника, особливо підприємств морського транспорту (12). У нас же, на жаль, допускається підписання міжурядових договорів, які обмежують інтереси морських портів (створення залізничного коридору Трієст-Київ), або відсутня належна реакція зі сторони уряду на явно дискримінаційні дії інших держав (циркуляр МГТС РФ від 19.12.2000р.).

На думку автора саме прагматизм менеджменту українських морських портів дав можливість їм вистояти та розвинутися у складній економічній ситуації минулого десятиріччя, і він же дозволить морським портам зрівнятися за ефективністю виробництва з провідними закордонними портами та зробити гідний внесок у економіку країни і підвищення добробуту не тільки портовиків, але й усіх наших громадян.

Література:

1. Перстньова Н.Порти - у центрі уваги уряду "Дзеркало тижня", 2000, No 22.

2. Клейн Л. Реформи очами американських і російських учених. М., Російський економічний журнал - Фонд "За економічну грамотність", 1996, с.38.

3. Стігліц Дж. Різноманітні інструменти, ширше цілі: рух до пост-Вашингтонського консенсусу. Питання економіки, 1998, No8, с.24.

4. Бейтон А., Казорла А., Долло К., Дре Ані Марі, 25 ключових книг з економіки, Урал ЛТД,1999, с.272.

5. Хорос В. Глобалізація та періферія. Святова економіка та міжнародні стосунки, 1999, No 12, с.113.

6. Дергаусов М.М. Україна - держава морська. Донеччина, 2000, с.79.

7. Сучасні Сполучені Штати Америки, М., Видавництво політичної літератури, 1998, с.144.

8. Milton Friedman, Capitalism and Fredon, Chicago: University of Chicago Press, 1962 г., 133

9. Дафт Р.Менеджмент, Видавництво Пітер", 2000, с.161.

10. Гелбрейт Д. Економічні теорії та цілі суспільства, М., 1976, с.139.

11. Еллерман Д. Ваучерна приватизація, як інструмент холодної війни. Питання економіки, 1999, No8, с.103.

12. Могілевкін І. Світовий транспорт: нові горизонти і нові проблеми "Світова економіка та міжнародні стосунки", 2000, No9, с.32.

Олена Азарян,
к.е.н., доцент Донецького державного університету економіки і торгівлі
їм. М.Туган-Барановского

ТРАНСФОРМАЦІЯ СПОЖИВЧОГО РИНКУ УКРАЇНИ в СУЧАСНИХ УМОВАХ

Стаття торкається теоретичних питань трансформації споживчого ринку в умовах перехідної економіки. Показано, що формування перспективи розвитку споживчого ринку, його трансформація нерозривно зв'язані зі світовими глобальними процесами і проблемами національних пріоритетів. Приведена ієрархія цілей розвитку споживчого ринку, їхня структуризація і формалізація. Це створює основу для визначення напрямків реалізації стратегічних, тактичних і локальних цілей розвитку споживчого ринку України в найближчій перспективі.

Аналізуючи структуру імпорту споживчих товарів і оцінюючи можливості вітчизняної економіки, можна визначити пріоритети розвитку виробництва споживчих товарів в цілому в нашій країні. Тобто означити коло товарів, для яких, з метою забезпечення їх конкурентоспроможності, необхідне подальше прискорення розвитку вітчизняного виробництва, і коло товарів, які у сучасних умовах доцільніше ввозити через кордон. До першої категорії часто зараховують більшість продовольчих товарів, тканин, у тому числі лляні, вовняні, хутряні вироби, товари господарського призначення та інші, до другої -- теле- та відеоапаратуру, окремі види взуття, одяг, побутові прилади тощо.

На наш погляд, пріоритетним напрямком на сучасному етапі розвитку країни є насичення внутрішнього споживчого ринку вітчизняними конкурентноспроможними товарами і поступове витиснення імпортних товарів вітчизняними з доведенням частки імпорту в загальному обсязі товарної пропозиції до 10-15 %. Це необхідно для того, щоб не тільки забезпечити економічну безпеку країни, але й зменшити безробіття, сприяти зростанню доходів як споживачів, так і виробників, розвитку інвестицій в економіку України.

Для досягнення цієї мети найперше необхідне створення конкурентноздатного вітчизняного споживчого ринку. Причому формування і розвиток цього ринку повинні йти по двох напрямках:

• розвиток вітчизняного виробництва товарів народного споживання;

• розвиток торгівлі споживчими товарами вітчизняного виробництва.

У першому напрямку найбільш слабким є стимулювання підприємств харчової і легкої промисловості. Багато підприємств не мають фінансових ресурсів щодо придбання і впровадження сучасних технологій і поточних ліній по виробництву й пакуванню товарів, а високі відсотки по кредитах погіршують фінансове становище підприємств. Тому з метою стимулювання технічного озброєння підприємств для створення конкурентоспроможної продукції необхідна допомога держави і зокрема місцевих органів влади. Допомога підприємствам може бути надана у формі пільгових довгострокових кредитів на технічне переозброєння і реконструкцію під мінімальні відсотки, у формі пільг з місцевих податків, повного чи часткового звільнення від оподаткування прибутку на період строку окупності вкладених коштів. Ці заходи дозволять підприємствам харчової і легкої промисловості здійснити накопичення і вкладення засобів у подальший розвиток і розширення виробництва високоякісних товарів народного споживання.

Суттєву роль у розвитку вітчизняного споживчого ринку, на нашу думку, повинна відіграти і торгівля, яка покликана впливати на виробництво через вивчення споживчого попиту. Разом з тим, проведені дослідження показали, що тільки 37,5 % опитаних торгових робітників у тій чи іншій мірі вивчають споживчий попит на товари, використовуючи такі методи, як опитування (6,3 %), облік та аналіз продажів і товарних запасів (18,7 %) тощо. Переважна частина торгових робітників (62,5 %) узагалі не вивчає споживчий попит населення, пояснюючи це великими витратами, браком часу, відсутністю кваліфікованих фахівців. Унаслідок цього торгівля не виконує повною мірою одну зі своїх головних функцій -- виявлення уподобань споживачів, вивчення споживчого попиту і формування на цій основі замовлень товаровиробникам. Крім того, торгівля повинна не тільки вивчати, але і формувати споживчий попит на нові споживчі товари, що з'являються на ринку.

Важливу роль у розвитку споживчого ринку можуть відігравати т.зв. фірмові магазини, що представляють продукцію вітчизняного товаровиробника. Завдяки прямим поставкам продукції від товаровиробників вони можуть встановлювати відносно низькі ціни на товари, забезпечувати різноманітний асортимент при високій якості товарів. Крім того, фірмові магазини повинні забезпечувати реальне вивчення споживчого попиту і формування виробничої програми у відповідності зі зростаючими потребами споживачів.

Для стимулювання розвитку мережі фірмових магазинів місцеві органи влади можуть надати цим підприємствам ряд пільг. Наприклад, знизити вартість орендної плати чи надати муніципальні приміщення магазинам без стягнення оренди на певний строк. Крім того, місцевими органами влади можливе зниження ставок місцевих податків, для стимулювання діяльності підприємств роздрібної торгівлі, що реалізують вітчизняні споживчі товари. Ці заходи будуть сприяти розвитку ринку вітчизняних споживчих товарів і поступовому скороченню частки імпортних товарів на внутрішньому ринку країни.

Об'єктивна необхідність пошуку напрямків розвитку споживчого ринку України вимагає ґрунтовного науково-методичного опрацювання питання формування стратегічних, тактичних і локальних цілей (рис.1). Вивчення, узагальнення і висвітлення досвіду у вирішенні надзвичайно складної проблеми -- реформування економіки і застосування надбань цього досвіду в Україні -- головна задача сучасної вітчизняної економічної науки.

Щодо стратегії і тактики діяльності, на які зосереджена увага маркетологів, то сьогодні в світі є досить вагомі наукові надбання, опрацьовано деякі оригінальні напрямки і є нові творчі задуми, але разом з тим не може бути однозначно сприйнятий і перейнятий ряд поглядів, які висвітлюють дану проблему спрощено, поверхово, без необхідного обґрунтування, непереконливо.

Аналіз наукових даних показує, що науковцями вже вирішене певне коло проблем в досліджуваній галузі. Зупинимося докладніше на основних з них.

По-перше, констатовано, що з безлічі проблем, які стоять перед ринковою сферою на початковому етапі розвитку України як суверенної держави, найголовнішою задачею доцільно вважати формування досконалої стратегії і тактики і їх узгодженість з глобальними світовими проблемами розвитку споживчого ринку. Саме за допомогою раціональної (оптимальної) стратегії і тактики можна направити маркетингову діяльність у необхідне русло, досягти ефекту, коли остання результативно протидіятиме гострій економічній кризі, що спостерігається на споживчому ринку.

По-друге, науковці акцентують увагу на таких обставинах, при яких стратегія розглядається як багатовекторний прагматизм, тобто як тривалий суспільно-історичний процес. Обґрунтовано, що на національному рівні товарна стратегія повинна бути замінена блоковими стратегіями-програмами виживання і розвитку. Необхідно сформулювати систему-стратегію відродження експортного потенціалу споживчого ринку. Як свідчить аналіз, спостерігається процес старіння стратегій і подолання кризи на споживчому ринку, що вимагає удосконалення досліджень з проблем стратегії і періодичне відновлення тактичних та локальних цілей. Будь-які спроби експортно-імпортних операцій без врахування реальних стратегічних проблем -- малонадійні і контрпродуктивні.

По-третє, виходячи з методів теорії пізнання, необхідно відзначити, що загальне взаємопоєднання проблем відбувається в результаті їхнього взаємовпливу і взаємодоповнення. У цьому плані маркетологи справедливо наголошують на актуальності визначення тривалості стратегії взагалі, у тому числі і стратегічних цілей у споживчому ринку. Серед цих стратегій важливо виділяти групу критичних, що визначають рішення проблем конкуренції, і загальноконцептуальних факторів. У літературних джерелах, наприклад, об'єктивно відзначається, що економічні відносини на споживчому ринку здійснюються на рівні як поверхових, так і глибинних зв'язків. У контексті стратегії такі обставини варто враховувати. Адже нині практика розвитку маркетингової діяльності вимагає нової стратегічної парадигми. У дослідженнях потрібно спиратися на нову субстанцію стратегії.

По-четверте, дослідження показують, що нестабільність споживчого ринку вимагає коректування стратегії маркетингової політики і змістовної оцінки напрямків досягнутих нею кінцевих результатів. Стратегія повинна передбачити досягнення певної відповідності або погодженості поведінки керованого об'єкта в часі і просторі з тим об'єктом, що знаходиться в кінцевому стані. Таким чином, стратегія, у певному розумінні, це запрограмований результат, заради якого здійснюються процеси розвитку і трансформації ринку. Виходячи з постулату необхідності розширеного трактування складу стратегій, логічно відзначити, що в даному випадку обов'язково може бути упорядкована структура елементів. Дослідники відзначають, що стратегія це похідна від конкретних потреб ринку. Стратегії істотно розрізняються своєю ефективністю навіть при застосуванні в однакових за характером середовищах.

По-п'яте, ряд авторів вважають, що при новій ситуації в економіці необхідно насамперед переглянути підходи до визначення цілей і пріоритети стратегій, завдяки чому вносяться якісні зміни в зміст стратегій. Через систему цілей і пріоритетів реалізується надійність стратегій. При цьому підкреслюється, що реалізація задач і цілей має визначену черговість.

По-шосте, у літературі тактика трактується як формулювання і реалізація задач, завчасно розроблена послідовність здійснення дій з висвітленням обґрунтованих аргументів. Отже, тактика являє собою комплекс заходів, спрямованих на реалізацію цілей, визначених на основах стратегії. Крім того, акцентується увага на тому, що тактика визначає конкретні дії на нетривалий період, зв'язаний з реалізацією стратегії, підкреслюється необхідність постійного удосконалення тактики відповідно динамічним змінам глобальних цілей на ринку.

По-сьоме, учені-аналітики попереджають, що широкий спектр стратегії спонукає до різноманітних тактичних і локальних цілей. Розбіжність між окремими проблемами і напрямками їхнього вирішення в межі стратегії і тактики -- гальмо на шляху досягнення якісно нових позицій. Це -- ще одна важлива особливість щодо відповідності між стратегією і тактикою. Цільова погодженість і взаємозв'язок стратегії і тактики -- складна, але першорядна задача, тому досліджувати її треба комплексно. Без обґрунтованого співвідношення, з одного боку, стратегії, а з іншого боку -- тактики, не гарантується створення сприятливого режиму для успішного вирішення тих чи інших проблем.

Стратегія і тактика майже завжди формулюються на комплексних основах. Конче необхідно, щоб такий підхід був науково виваженим. У даному випадку важливого значення набуває питання всебічного врахування невизначеності, конфліктності, полікритеріальності й обумовленого даними факторами ризику. Власне, цим пояснюється велика увага до практичного використання інструментарію з теорії економічного ризику. Врахування невизначеності в стратегії розвитку споживчого ринку став однією з магістральних ліній формулювання тактики в плані моделей і методів. Щодо формування підвалин стратегії і тактики важливим фактором виступає системний підхід, сутність якого полягає в тому, що кожне явище розглядається й оцінюється у взаємозв'язку з іншими. У даному випадку всі складені елементи ринкової системи і процеси взаємопов'язуються з урахуванням внутрішніх факторів. Системний підхід передбачає зосередження уваги дослідників на єдиному цілому, а не на окремих ланках. Реалізація стратегічних, тактичних і локальних цілей розвитку споживчого ринку (таблиця 1) на системних основах підсилює їх теоретичну і практичну обґрунтованість. При цьому структуризацію зазначених цілей пропонується здійснювати і на відповідних рівнях з визначенням об'єктів дослідження і суб'єктів впливу.

При формуванні стратегії і тактики потрібно зосередити увагу на такому науково-методичному моменті, як міжнародні стандарти, які відображають найбільш типові напрямки функціонування світової економіки. Варто врахувати, що розбіжності між національною і світовою стратегією завжди перешкоджають розвитку економічної діяльності. Безумовно, Україна не може ефективно розвивати економічну діяльність на основах такого механізму, що істотно відрізняється від аналогічних механізмів, властивих всім іншим країнам світу. Важливо мати чітку уяву про те, що і як впливає на поведінку національного ринку з боку світового ринку.

Національна економіка України повинна бути підготовлена до реакції на зміни у світовій економіці, особливо до механізмів ЄС, на які нині орієнтується. Доцільно, щоб сучасна стратегія і тактика відображали глобальні риси -- трансформацію світової економіки в плані глобалізації нового якісного стану, нового типу зовнішньоекономічної діяльності, побудованої на концепції лібералізму.

Таблиця 1. - Структуризація цілей розвитку і трансформації споживчого ринку України

Викладені наукові погляди з питань стратегії і тактики є важливими аспектами економічної теорії. Але залишається невирішеним питання -- які саме властивості повинні бути властиві стратегії і тактиці у фіксований, даний момент. Ряд рекомендацій і тез з цього приводу не перевірені практикою. Є багато необґрунтованого матеріалу, з якого неможливо зробити конкретних наукових висновків. У ряді випадків матеріал викладений у пасивній формі, тобто без висвітлення механізму розвитку процесів і явищ. У існуючих доктринах панує помилкова ідея про примат прискореного розвитку внутрішнього ринку за рахунок обмеження масштабів зовнішнього. Окремі статистично-інформаційні факти лише реєструються без необхідного узагальнення. У даному випадку, на жаль, збереглося багато невирішених проблем, що можуть розглядатися лише як перспектива для подальшого більш глибокого і змістовного дослідження, як робоча гіпотеза щодо передбачення можливих напрямків розвитку процесів і явищ з визначеним ступенем імовірності.

Для досягнення поставленої мети треба визначити і вирішити широке коло теоретичних, методологічних і практичних проблем, стану і перспектив споживчого ринку в цілому, так і окремих його складових.

Стратегія передбачає використання таких факторів, визначення яких передує рішенню проблеми. У свою чергу проблеми зароджуються, визрівають і зникають, тобто постійно відбувається їхній генезис і еволюція. За таких умов стратегія недостатньо гармонізується з реальною, швидкоплинною ситуацією щодо проблеми -- тактика значно відстає від стратегії або стратегія часто випереджає тактику. Розбіжності між стратегією і тактикою як механізмом, що охоплює принципи і методи, не на користь вирішення проблеми, тому стратегія повинна бути гнучкою. У залежності від якісних ознак і кількісних характеристик проблеми стратегії варто коригувати. Але у численних літературних джерелах відсутня відповідь на питання щодо наукового обґрунтування такої стратегії, яка була б одночасно мобільною і тісно кореспондувалася з генезисом і еволюцією проблеми.

Ключовим і невід'ємним елементом стратегії була і залишається її концептуальна гнучкість. Мова йде про таку зміну суті стратегії, яке б дозволило як найбільше ефективно вирішувати проблеми розвитку і трансформації виробництва товарів народного споживання і зовнішньоекономічної діяльності, тобто синхронізувати стратегічно-тактичні цілі. Дослідники дискутують над найважливішим питанням, а саме: на яких конкретних основах надавати тому чи іншому набору рішень і дій статусу стратегічних: якими поняттями необхідно оперувати, якщо мова йде про стратегію; як діяти, якщо окремі рішення і дії втрачають ознаки стратегічних; які механізм заміни стратегічних рішень і дій на нестратегічні. І навпаки. Переважна більшість вітчизняних і закордонних авторів аналізують стратегію скоріше на академічному, ніж на практичному рівні, описують і пояснюють характер стратегії і майже не обґрунтовують поведінку суб'єктів під її впливом.

Не зважаючи на те, що в останні роки зроблені суттєві зрушення в напрямках більш предметного дослідження і сильних, і слабких методологічних особливостей у формулюванні стратегії і тактики розвитку споживчого ринку, тут залишається ще досить велике коло питань. Не завжди досить чітко встановлено, у чому їхня подібність, а в чому відмінність в плані активного рішення проблем. Не досліджено питання про суть стратегії як такої, відсутній компаративний аналіз випадків, коли стратегія і тактика взаємоузгоджені, і коли між ними спостерігаються розбіжності. Немає відповіді, на які старі, і на які нові властивості ринку в умовах кризової ситуації доцільно, насамперед, звернути увагу для забезпечення розширеного відтворення експортного й імпортного потенціалу, надання динамічного розвитку зовнішньоекономічному обороту. Незважаючи на те, що в спеціальній літературі приводиться досить широкий перелік понятійних категорій стратегії і тактики, їм не вистачає послідовності, конкретності, цілеспрямованості, а також окреслення тих важелів, що здатні вплинути на процес зовнішньоекономічної діяльності, вивести її з нестабільного в стабільний стан.

Представники самих різних наукових течій вважають найважливішою задачею уникати старіння стратегій і розвивати їх так звані секторальні ланки. Однак ці способи подаються так, начебто стратегія лише пристосовується чи адаптується до реальних процесів в економічній діяльності. Як відомо, необхідно, щоб за допомогою стратегії можна було не тільки заздалегідь окреслити перспективу, а і сформулювати дійові заходи. Отже, стратегія не може залишатися в "тіні" інших факторів, здатних змінити ситуацію в кращу сторону.

Відштовхуючись від визначення змісту стратегії, на нашу думку, перспективи розвитку стратегії ринку України доцільно визначати по трьох основних цілях:

• підвищення продуктивності і збільшення обсягів виробництва якісної споживчої продукції;

• удосконалення зовнішньоекономічних відносин;

• державна підтримка вітчизняного виробника різних форм власності.

До тактичних можна відносити ті складові, котрі визначають механізми реалізації стратегічних цілей. Так, для споживчого ринку України в якості тактичних можна вказати цілі формування і розширення ринків збуту, на які пріоритет буде наданий вітчизняній продукції, з одночасною активізацією зовнішньоторговельних відносин.

У свою чергу, оскільки реалізація тактичних цілей передбачає використання нових заходів, виправданою є подальша структуризація з визначенням локальних цілей. Такими локальними цілями, на наш погляд, можуть бути: - здійснення пільгових режимів; - здійснення комерційної діяльності; - розширення використання факторів маркетингу в організації і планування комерційної діяльності місцевих суб'єктів ринку; - формування разового товарного асортименту з урахуванням запитів споживачів в умовах переважання вітчизняних товарів високої якості.

Таким чином, формування перспективи розвитку споживчого ринку, його трансформація нерозривно зв'язані зі світовими, глобальними процесами і проблемами національних пріоритетів. Приведена ієрархія цілей, їхня структуризація і формалізація дозволяє досить повно визначитися з конкурентними напрямками реалізації стратегічних, тактичних і локальних цілей розвитку споживчого ринку України в найближчій перспективі.

Зрозуміло, що для ефективного визначення цілей і подальшої роботи над їх реалізацією необхідно досконале знання стану і перспектив розвитку кожного окремого локального ринку з властивими йому

Олександр Махмудов,
Професор кафедри економіки Донецької державної академії управління,
президент інвестиційно-промислової корпорації "Укрпром"

КОРУПЦІЯ ТА ТІНЬОВА ЕКОНОМІКА: ПРИЧИНИ, МЕХАНІЗМИ, РІШЕННЯ

Неупереджений аналіз досягнень на шляху перетворення нашого суспільства до ринкового показує, що наші очікування як за темпами, так і за результатами не виправдалися. Ми не просто топчемося на місці, а продовжуємо здавати свої позиції, розплачуючись, з одного боку, проїданням накопиченого в минулому, а з іншого боку, попадаючи в економічну залежність через зовнішні позики, - майбутнім наших дітей.

Серед причин, які не дозволяють провести ефективні реформи, називають [1] ті, які викликані спадщиною, яка дісталася від минулого - соціалістичні традиції, негативне ставлення до приватної власності та іноземного капіталу, які формувалися роками, слабість демократичних механізмів. Ці причини загальні для всього суспільства. А є причини, які потрібно віднести до системи управління суспільством, до того, що ми в широкому розумінні називаємо гілками влади всіх рівнів. До них належать привілеї посадових рівнів, які не афішуються, відсутність механізмів відповідальності і контролю влади і, як наслідок, корупція.

Як відомо, слово "корупція" має латинський корінь і походить від "corruptio" - псування, підкуп. Показово, що латинське дієслово "corrumpo" має значення - псування, ослаблення, розбещення. Для нашої дійсності це значення більш точно виражає суть явища. Послаблюючий і розбещуючий вплив корупції на життя суспільства зводить нанівець всі зусилля по його і, що важливо відмітити, розбещує його до такої міри, що це явище сприймається населенням як саме собою зрозуміла умова суспільних відносин, що склалися, яка відтворюється у всіх аспектах економічного, соціального і політичного життя.

Корупція як явище, очевидно, є природним атрибутом механізму державного управління. Вона виявляється у всіх формах організації держави і у всі часи. Питання, з точки зору інтересів суспільства, полягає тільки лише в її розмірах. При певній величині корупції, яку можна виміряти рівнем довір'я населення до влади, суспільство, по суті, залишається без ефективного управління. Деякі дослідники встановлюють критичний рівень довір'я в 25 %, тобто, якщо більше за 25 % населення не довіряють владі, то рух такого суспільства по шляху суспільного прогресу утруднений.

У світовій практиці склалася система оцінки стану корупції в різних країнах на основі опитування різних груп населення. Так, наприклад, індекс корупції TI, який визначається авторитетною міжнародною організацією Transperency International, вимірює ступінь готовності компаній з країн з розвиненою ринковою економікою давати хабарі в країнах з ринковою економікою, яка формується для розв'язання своїх питань. Оцінку ступеня корупції дають бізнесмени, аналітики ринку і громадяни за 10-ти бальною шкалою. Далі проводиться математична обробка отриманої інформації, внаслідок якої отримуються відповідні показники, що дозволяють, зрештою, проранжувати обстежені країни за рівнем корупції.

Корупція виникає при наявності відомих умов. Сприятливим ґрунтом для неї є:

- політична нестабільність;

- кризові ситуації в економіці;

- бюрократизація держави;

- одержавлення суспільного життя;

- централізація управління;

- слабкість громадянського суспільства;

- відсутність реальної демократії;

- наявність сектора тіньової економіки.

Можливість прояву корупції визначена тим, що внаслідок свого положення в суспільстві як системи управління, влада надає різні послуги населенню і виконує обмежуючі і регулюючі функції. Як правило, влада це робить від імені народу, але за правилами, які практично не піддаються контролю з боку народу. Крім того, в певний момент часу у влади з'являються свої цілі, відмінні від цілей, які публічно декларуються як цілі суспільства. Реалізація цих цілей за рахунок ресурсів всього суспільства також є істотною передумовою корупційних дій.

Принадою для для чиновників, які представляють владу, є можливість розпоряджатися ресурсами, які їм не належать. Насамперед, це бюджетні кошти. Далі, можливість розпорядження з урахуванням суб'єктивного чинника державною або муніципальною власністю, державними замовленнями або пільгами. Важливим важелем для чиновників всіх рівнів є можливість суб'єктивного прийняття рішення про міру жорсткості контролю при виконанні обмежуючих і регулюючих функцій.

При розгляді багатогранної проблеми корупції потрібно розрізнювати два її види: корупцію низову і корупцію верхів (державну). Низова корупція майже відсутня в розвинених країнах. Вона поширена в Південно-Східній Азії, країнах СНД. Так, наприклад, за оцінками експертів російської громадської організації "Технології ХХI сторіччя" дрібні підприємці витрачають по всій країні на хабарі чиновникам всіх мастей мінімум 500 млн. доларів на місяць, що на рік складає понад 6 млрд. доларів. У нас низова корупція пронизала всі сторони життя, в якому пересічний громадянин стикається з необхідністю звертатися в держустанови, або ж навпаки, чиновник вважає за необхідне потривожити громадянина.

Низова корупця, в основному, проявляється в: житлово-комунальній сфері; контролюючих структурах; правоохоронних органах; зборі податків, митних зборах, штрафах і платежах; видачі різних дозволів і ліцензій; призові на військову службу.

Корупція верхів поширена в світі, в тому числі і в країнах з перехідною економікою. Вона охоплює ті сфери, в яких прийняття рішень має високу ціну. До них належать: сфера розподілу бюджетних коштів всіх рівнів; формування державних замовлень і закупівлі; приватизація і перерозподіл прав управління власністю; видача різних прав і пільг (в області експорту і імпорту, оподаткування, ліцензування і т.п.); банківська сфера (створення системи уповноважених банків, виділення пільгових кредитів, завищення процентів по внесках тощо); сфера забезпечення правопорядку; лобування нормативних документів або окремих замовлених формулювань в них; вибори на різних рівнях.

Суть механізму прояву корупції, її самовідтворення і впливу на управління суспільством детально розглянута в роботі [2]. Тут приведемо тільки основні елементи цього механізму.

Корупція виникає і відтворюється в системі управління всіма сторонами життя суспільства, в тому числі і економікою. Узагальнено кажучи, вона зароджується в той момент, коли людина, включений в систему управління (чиновник будь-якого рангу) підмінює в алгоритмі свого функціонування публічно декларовані цілі (ПДЦ), іншими цілями, наприклад, своїми корисливими або груповими цілями (цілі корумпованих груп - ЦКГ). Суть від цього не змінюється. Змінюється лише масштаб наслідків.

Для реалізації ЦКГ використовуються не легітимні процедури управління офіційними каналами, а тіньові процедури, які виконуються за неписаними правилами з використанням всього арсеналу подвійних стандартів і моралі, телефонного права тощо по нелегітимних каналах. При цьому виникає необхідність для суб'єктів (чиновників), включених в систему управління, в однин і той же час з використанням одних і тих же ресурсів вирішувати задачі, пов'язані з досягненням різних, часто суперечливих цілей, що викликає конфлікт інтересів. Він частіше за все розв'язується не на користь реалізації ПДЦ, а в інтересах досягнення ЦКГ.

Таким чином, система управління працює в режимі, не відповідному інтересам суспільства. Як економічний ресурс що посуває корумповані елементи на досягнення ЦКГ і стимулює їх активність в цьому напрямі можуть виступати неофіційні кошти (тіньові). Отже, наявність в економіці тіньового сектору є необхідною умовою відтворювання корупції як явища. Тому, незважаючи на всі декларації, корумпована система управління буде відтворювати і підтримувати тіньовий сектор економіки, який є її поживним середовищем. Цей зв'язок корупції в системі управління і тіньовою економікою є взаємним: з одного боку високий рівень корупції приводить до розширення тіньового сектора економіки, а з іншого, тіньова економіка сприяє зміцненню корупції на всіх рівнях управління.

Звичайно, в якийсь момент суб'єкти, які досягли найбільшого успіху в перерозподілі національного багатства з застосуванням владних повноважень, прагнуть до їх легалізації. І тоді утворюється зустрічний потік матеріальних (фінансових) ресурсів, направлений з тіньової економіки до офіційної [2].

У роботі [1] механізм мутації системи управління розглянутий в тріаді система управління економікою-економічне середовище-об'єкти управління (господарюючі суб'єкти). Вся тріада охоплена зворотними зв'язками, покликаними при нормальній роботі забезпечити стабілізацію процесу досягнення поставлених цілей. Показано, що суть ринкового управління економікою зводиться до управління станом середовища більшою мірою, ніж прямим управлінням господарюючими суб'єктами. У той же час, корумпована система управління під різними причинами прагне зберегти якомога більш сильний прямий вплив на об'єкти управління, оскільки це дозволяє легше реалізовувати ЦКГ.

Виходячи з аналізу утворення і функціонування корупції як явища, можна запропонувати такі напрями ослаблення її впливу на хід реформ:

1). Забезпечення більше дієвих і ефективних механізмів зворотних зв'язків, які дозволяють населенню як носієві влади, здійснювати повний оперативний контроль системи управління. Тобто, застосувати "зовнішнє доповнення" по відношенню до системи управління.

2). Змінити співвідношення по управлінському впливу "потужностей" каналів легітимних і тіньових процедур. Це необхідно досягати як традиційними методами, так і іншими, наприклад, структурними методами, тобто такими, які виключають саму можливість нелегітимних дій.

3). Використовувати комплексний підхід в обмеженні корупції, тобто такий, при якому одночасно б створювалися передумови згортання тіньової економіки, виступаючої як матеріальний ресурс корупції як явища.

Звідси витікають три складових розв'язання проблеми, яка розглядається: демократизація всіх сторін життя суспільства, в тому числі і економіки; реформа системи управління, що не обмежується тільки чисельними критеріями скорочення апарату, числа міністерств тощо; комплексні економічні реформи, які враховують і можливості системи управління, і наявність тіньового сектора, і необхідність зміни системи економічних відносин. І хай не здається парадоксальним, що в основі економічних реформ на нинішньому етапі трансформації суспільства треба поставити реорганізацію системи управління на всіх рівнях влади.

Демократизація всіх сторін життя суспільства виконує роль "зовнішнього доповнення" для системи управління. Її розвиток повинне йти шляхом підняття громадянської активності; правового захисту відкрито виступаючих проти корупції; розвитку і підтримки незалежних засобів масової інформації; забезпечення можливості широкої діяльності партій і громадських організацій різних напрямів; створення механізму відповідальності влади як за дії, так і за бездіяльність, яка принесла збитки; повної гласності в діях влади на всіх рівнях як у прийнятті рішень, так і у використанні суспільних ресурсів.

Реформа системи управління повинна включати безліч заходів, які будуть сприяти можливості вияву корупційних дій. До них можна віднести традиційні: розмежування функцій в органах управління і між ними; зменшення їх числа і виключення дублювання; посилення внутрішнього і суспільного контролю за державним апаратом; зменшення сфери дій за суб'єктивним рішенням чиновника; чітке дотримання процедури взаємодії службовців і громадян; постійне інформування громадян про їх права і обов'язки службовців.

Важливе місце в адміністративній реформі повинні займати структурні методи, тобто методи, що виключають можливість вияву корупційних дій. Для чого повинні бути: спрощені процедури взаємодії "громадянин-чиновник" і "бізнес-чиновник"; здійснена відмова від адміністративного втручання влади у бізнес; зроблений перехід від дозвільного порядку на заявний; прийнятий принцип відмови від створення державних органів під тимчасові функції; здійснена декомпозиція управління і передача управлінських функцій і ресурсів під них з центру на "місця".

Загалом це все повинно знайти відображення в комплексній національній програмі боротьби з корупцією і тіньовою економікою. Ця програма як "ядро" повинна містити наступні блоки:

1. Реформа державних органів управління.

2. Реформа управління державними фінансами.

3. Виключення монополії держави у всіх сферах.

4. Дерегулювання економічної діяльності.

5. Розвиток демократичних інститутів суспільства.

6. Створення рівних конкурентних умов у приватному секторі.

7. Стимулювання роботи в офіційному секторі економіки.

ЛІТЕРАТУРА

1.Махмудов А.Г. Инвестиционная політика и управление: Монография. Донецк: "Донбасс", 2000.- 592 с.

2.Махмудов А.Г. Тіньова економіка України: механізм дії і шляхи подолання// Схід. - No2 (33). - 2000. С.11 15.

Михайло Дергаусов
начальник Маріупольського
державного морського торговельного порту

МАРІУПОЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ МОРСЬКИЙ ТОРГОВИЙ ПОРТ У 2000