Збірка статей за 2002 рік.

Інноваторство – основа підприємницької діяльності

Узунов В. Н., міністр фінансів АРК

Розвиток світового господарства минулого століття переконливо свідчить: альтернативи ринковій економіці немає. Її головна рушійна сила – підприємництво, а підприємець – ключова фігура виробничих відносин вільного ринку. Словом, сучасна економічна система розвинених країн є, по суті, підприємницькою економікою.

Такий підхід до оцінки нинішнього стану світової економіки обумовлює підприємницьку орієнтацію в трансформації народного господарства України, необхідність дослідження сутності підприємництва як явища економічного процесу і ролі підприємця в системі функціонування факторів виробництва.

При цьому варто визнати, що сутність підприємництва впродовж історії економічної науки розглядався суперечливо, і тільки до початку нинішнього століття можна говорити про якесь наближення до його значеннєвої однозначності.

Підприємництво – складне соціально-економічне явище. З часом змінювалися умови підприємницької діяльності. Разом з ними трансформувалися види і форми цієї діяльності. Закономірно виникали труднощі в осмисленні сутності підприємництва як економічної категорії.

У західних країнах підприємництво розглядається як особливий тип господарювання, в основі якого – пошук нових можливостей виробництва товарів і послуг на основі інновацій та уміння залучення ресурсів із найрізноманітніших джерел 1.

Американські вчені К. Макконнелл і С. Брю, автори відомого підручника "Економікс", розглядають підприємництво як особливий вид діяльності, в основі якої лежить ряд неодмінних умов і вимог. По-перше, підприємець бере на себе ініціативу з'єднання ресурсів землі, капіталу і праці в єдиний процес виробництва чи товару, послуги. Виконуючи роль свічки запалювання і каталізатора, підприємець одночасно є рушійною силою виробництва і посередником, що зводить разом інші ресурси для здійснення процесу, що обіцяє бути прибутковою справою. По-друге, підприємець бере на себе важке завдання прийняття основних рішень у процесі виробництва чи товарів, послуг, ті нерутинні рішення, які й визначають курс діяльності підприємства. По-третє, підприємець – це новатор, особа, яка прагне вводити в побут на комерційній основі нові продукти, нові виробничі технології або навіть нові форми організації підприємства. Нарешті, по-четверте, підприємець – це людина, що йде на ризик. Він ризикує не тільки своїм часом, працею, діловою репутацією, але й вкладеними коштами – своїми власними і або компаньйонів-акціонерів².

У вітчизняній економічній науці, на наш погляд, найбільш повно підприємництва З. С. Варналій:

"Підприємництво як економічна категорія – є особливий тип господарювання, де головним суб'єктом є підприємець, який раціонально поєднує (комбінує) фактори виробництва на інноваційній основі і власній відповідальності, організує і керує виробництвом з метою одержання підприємницького доходу"³.

Головна цінність цього визначення полягає в тому, що в ньому називається дві головні ознаки підприємництва: по-перше, це особливий тип господарника за своїми новаторськими здібностями; по-друге, успіх побудовано на інноваційній діяльності. Такий підхід вигідно відрізняється, на нашу думку, від усіх варіантів дефініцій, даних в останніх вітчизняних і російських виданнях.

У підручнику російського видання 2000 року із серії "Вища освіта" групи авторів під ред. М. Г. Лапусти "Підприємництво" сказано: "Підприємництво – вільне економічне господарювання в різних сферах діяльності (крім заборонених законодавчими актами), здійснюване суб'єктами ринкових відносин з метою задоволення потреб конкретних споживачів і суспільства в товарах (роботах і послугах) та одержання прибутку (доходу), необхідних для саморозвитку власної справи (підприємства) і забезпечення фінансових обов'язків перед бюджетами й іншими господарюючими суб'єктами".

І далі: "Підприємництво – це принципово новий тип господарювання, який базується на інноваційному поводженні власників підприємства, на умінні знаходити і використовувати ідеї, утілювати їх у конкретні підприємницькі проекти...".

Адже статична рівновага породжує позитивну процентну ставку, а постійний залишок доходу понад заробітну плату і відсоток можливий тільки в результаті постійного впровадження інновацій, що порушують стан рівноваги.

Характеристику підприємця як інноватора дав американський економіст австрійського походження Й. Шумпетер.

Й. Шумпетер у роботі "Теорія економічного розвитку" (1911 г) підходить до оцінці підприємця набагато ширше загальноприйнятого визначення його попередниками. Якщо для Адама Смита підприємець - це приватник, а приватна власність - матеріальна основа підприємництва, то Шумпетер вважає підприємцями не тільки "самостійних" господарських суб'єктів, але й усіх тих, хто не має тривалих зв'язків з індивідуальним підприємством і використовує їх тільки для проведення нових комбінацій факторами виробництва. Підприємець – це особливий тип людей. Вони виконують функцію новаторів. Здійснити новацію в економіці нелегко. Звичайно при цьому протидіє їй навколишнє середовище, оскільки "нововведення в економіці, як правило, впроваджуються не після того, як спочатку у споживача стихійно виникнуть нові потреби..., а тільки тоді, коли саме виробництво прищепить споживачам нові потреби"4.

Процес виробництва є, на думку Шумпетеа, "здійснення нових комбінацій, які охоплюють п'ять основних етапів: 1) створення нових благ; 2) впровадження нових методів виробництва; 3) освоєння нових ринків збуту; 4) одержання нового джерела сировини; 5) здійснення реорганізації в галузі і створення промислової організації нового типу. Підприємцями "ми називаємо господарських суб'єктів, функцією яких є саме здійснення нових комбінацій, що виступають як його активні елементи"5. При цьому нова комбінація повинна необхідні їй засоби взяти зі старої комбінації. У цьому суть конкурентного витіснення старих підприємств.

Нарешті, Шумпетер розкриває основну думку своєї роботи: "У звичних умовах кругообігу кожен господарський суб'єкт відчуває твердий ґрунт під ногами і може поводитися також, як і всі інші, котрі, у свою чергу, очікують від нього саме такої поведінки…Але зовсім по-іншому складаються справи, коли перед ним стоїть незвичайне завдання…У рамках звичного кругообігу він пливе за течією; якщо ж він захоче щось змінити, те йому доведеться плисти проти течії. Що було колись опорою, тепер стає перешкодою, колись добре відома величина – невідомою. Там, де кінчається один раз заведений порядок, багато хто зупиняється, інші ж діють зовсім по-різному"6.

От чому Шумпетер виділяє підприємців в особливий тип людей, які відрізняються і від "просто господарів", і від власників капіталу.

Не випадково Шумпетер наділяє підприємця особливими здібностями і якостями: головну роль відіграє воля, здатність перейнятися розумінням економічної реальності в її щирому значенні; здатністю йти вперед поодинці, не лякаючись невизначеності і можливого опору; уміти впливати на людей авторитетом своєї "ваги", "змусити коритися". Своєрідність поведінки підприємця полягає в тому, що поведінка, по-перше, має свій об'єкт спілкування: бути підприємцем – значить робити не те, що роблять інші; по-друге, бути підприємцем – значить робити не так, як роблять інші. Необхідні якості успіху підприємця: ініціативність, хист передбачення. Це критерій, за яким зараховують індивіда до категорії підприємця.

Підприємництво є мистецтво ділової активності, тому воно відрізняється за змістом і формами, за багатьма параметрами особливостей, індивідуальною діяльністю підприємця.

Зміст діяльності відрізняється від традиційно прийняной комбінації факторів виробництва новою, неординарною комбінацією або використанням нового товару або впровадженням нових способів і методів у процесі виробництва або просування товару до споживача – все це працює на підвищення ефективності виробництва і відповідає інтересам споживача.

Література:

1. Предпринимательство. Учеб./под.ред. М. Г. Лапусты. – М.: ИНФРА, 2000. - С. 26.

2. Кэмпбелл Р., Макконелл, Стенли Брю. Экономикс: причины, проблемы, политика. - Хочар. ДС, 1992. - С. 38.

3. Варналий З. С. Экономическая природа и особенности развития малого предпринимательства в Украине. Автореферат диссертации на соискание ученой степени доктора экономических наук. К.: 1998. - С. 12.

4. Шумпетер Й. Теория экономического развития, М.: Прогресс, 1982. - С. 177.

5. Шумпетер Й. Теория экономического развития, М.: Прогресс, 1982. - С. 159.

6. Шумпетер Й. Теория экономического развития, М.: Прогресс, 1982. - С. 67.

МОЖЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ У ДОНЕЦЬКІЙ ОБЛАСТІ

Анатолій Близнюк, перший заступник голови Донецької облдержадміністрації, голова робочої групи з питань науково-методичного забезпечення, координації та контролю реалізації заходів "Програми використання відходів виробництва та споживання на період до 2005 року" у Донецькій області

Наталія Коніщева, доктор економічних наук, професор, проректор Донецького інституту туристичного бізнесу, член робочої групи

Розглянуто можливості активізації інноваційної діяльності в Донецькій області на основі порівняльного аналізу спеціальних режимів інвестиційної діяльності в спеціальних економічних зонах та у технопарках. Розроблено пропозиції щодо підвищення зацікавленості суб'єктів господарювання, які займаються розробкою і реалізацією інноваційної продукції, в розвитку такої інноваційної структури, як технопарк

Найважливішим фактором динамічного економічного і соціального розвитку України в контексті підвищення конкурентоспроможності національної економіки є впровадження результатів наукових досліджень у практику, наявність можливостей адекватної реакції на світові науково-технологічні досягнення та ефективне їх використання в інтересах вітчизняного виробництва. Сьогодні значна частина вітчизняних товарів не відповідає сучасному рівню наукового і технологічного забезпечення, що обумовлює їх неконкурентоспроможність як на зовнішньому, так і на внутрішніх ринках.

Ситуація погіршується відсутністю організаційно-економічних механізмів інвестування масштабних технологічних змін. Існуючий порядок фінансування державних науково-технічних програм, як правило, не забезпечує досягнення заданих кінцевих результатів. Органи виконавчої влади на різних рівнях неефективно використовують кошти для інноваційної трансформації. У той же час недержавні комерційні структури поки ще не зацікавлені в здійсненні довгострокових проектів, що забезпечували б базові технологічні зміни. У зв'язку з цим потрібні негайні та ефективні заходи, спрямовані на збереження і розвиток науково-технологічного потенціалу України і забезпечення більш ефективного його використання.

Перспективним напрямком вирішення названих проблем є перехід вітчизняного виробництва на інноваційний шлях розвитку. З урахуванням ситуації, яка склалася, необхідно більш чітко визначити концептуальні принципи державної і регіональної науково-технологічної та інноваційної політики виходячи з економічних, соціальних, екологічних, оборонних та інших національних інтересів. В Концепції науково-технологічного та інноваційного розвитку України поставлено завдання розробити і реалізувати комплекс заходів, що сприяють підвищенню якісних характеристик вітчизняного науково-технологічного потенціалу до рівня стандартів розвинених країн, інтенсифікувати процеси оволодіння науковими знаннями в технологічній сфері та їх практичного використання [1, с.770].

Стратегічне значення для розробки і впровадження конкурентоспроможної продукції на даному етапі має створення нових інноваційних структур. Це обумовлено тим, що перехід на шлях активізації інвестиційної та інноваційної діяльності вимагає якісно нової організації взаємозв'язків і взаємодії між всіма учасниками інноваційного процесу, закріплення нових функцій за відповідними органами управління на державному і регіональному рівнях. Ефективність інноваційної діяльності насамперед залежить від того, як взаємодіють між собою учасники єдиної колективної системи одержання і використання нових знань і технологій: науково-дослідні інститути, вузи, конструкторські бюро, підприємства та інші інноваційні структури, діяльність яких спрямована на розробку і виробництво конкурентоспроможної продукції.

Тому одним з найбільш пріоритетних напрямків науково-технологічного та інноваційного розвитку повинно стати формування наукоємних виробничих процесів на основі створення і функціонування інноваційних структур, у тому числі технологічних парків. Як і інші інноваційні структури, технопарки виступають як організаційно-економічна форма впровадження нової техніки і прогресивних технологій у різні галузі господарського комплексу. Завдяки цьому підвищується наукоємність і конкурентоспроможність продукції і послуг. Створення такої організаційної структури, як технопарк, дає можливість швидше доводити наукоємну розробку до стадії виробництва і комерційної реалізації інноваційного продукту, забезпечуючи безперервність циклу "дослідження – розробка – проектування – дослідне виробництво – виробниче впровадження – збут продукції".

Технопарк – це цілісний комплекс, до складу якого можуть входити науково-дослідні інститути, вищі навчальні заклади, конструкторські організації, промислові підприємства, інформаційні та консалтингові організації з метою скорочення періоду між розробкою нововведень і їх впровадженням у виробництво, реалізації всіх циклів інноваційного процесу, одержання високого прибутку в результаті реалізації інноваційної продукції. Технопарк працює на принципах самоокупності і приносить прибуток, що направляється на його розвиток і розподіляється між його учасниками [2, с.4].

В Україні створено 4 технопарки: на базі Інституту напівпровідникових технологій і матеріалів, оптоелектроніки і сенсорної техніки (м. Київ), Інституту електрозварювання імені Є.О. Патона (м. Київ), Інституту монокристалів (м. Харків), ЗАТ Технологічний парк "Вуглемаш" (м. Донецьк). Метою їх створення є прискорення виробничого впровадження наукоємних розробок, високих технологій і конкурентоспроможної на світових ринках продукції. В рамках технопарків нині виконуються 44 інноваційних і 9 інвестиційних проекти, якими передбачено випустити наукоємної продукції на суму понад 5 млрд грн. Поки що цих товарів реалізовано на 60 млн грн, у тому числі експортовано на 27 млн грн. Відрахування до Держбюджету за останні роки становили 4,62 млн грн, а на спеціальні рахунки технопарків надійшло 7,99 млн грн, з яких на придбання і розробку устаткування використано понад 4 млн грн [3, с. 2].

Законом України No 991-XIV від 16 липня 1999р. "Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків "Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка і сенсорна техніка", "Інститут електрозварювання імені Є.О. Патона", "Інститут монокристалів" введено спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технопарків, яким встановлено особливості оподаткування, валютного регулювання, ввезення виробничих ресурсів і державної підтримки технопарків, їх учасників, дочірніх, спільних підприємств, які реалізують інноваційні та інвестиційні проекти у пріоритетних напрямках їх науково-технічної діяльності.

Спеціальний режим введений терміном на 15 років і діє тільки за умови реалізації інвестиційного або інноваційного проекту в одному з пріоритетних напрямків діяльності технопарків протягом перших п'яти років з дати реєстрації проектів, але в межах визначеного вище періоду дії цього режиму. Пріоритетними визнаються економічно і соціально обумовлені напрямки науково-технічної діяльності технопарку, що сприяють випуску конкурентоспроможної, високотехнологічної та інноваційної продукції [4, с.818].

Технопарк можна розглядати як особливий вид спеціальної економічної зони, в якій накопичуються кошти для розробки наукоємної продукції. Економічна привабливість спеціального режиму функціонування технопарків для розвитку інноваційної діяльності полягає в тому, що він дозволяє накопичити необхідні для цього фінансові ресурси. Згідно з п.1 ст.4 закону про технопарки, технологічні парки, їх учасники, дочірні та спільні підприємства не перераховують у бюджет податок на прибуток і ПДВ, а зараховують їх на спеціальні рахунки і використовують ці суми виключно на наукову і науково-технологічну діяльність, розвиток власних науково-технологічних і дослідно-експериментальних баз. Основні складові спеціального режиму інвестиційної та інноваційної діяльності технопарків зображені на рис. 1. Основні елементи цього режиму описані в табл. 1.

Таблиця 1. - Зміст основних складових спеціального режиму інвестиційної та інноваційної діяльності технопарків

На підставі вищевикладеного можна стверджувати, що технопарк – це юридична особа або об'єднання юридичних осіб на основі договорів про спільну діяльність, основною метою діяльності яких є розробка і реалізація інвестиційних і інноваційних проектів, виробниче впровадження наукоємних розробок, високих технологій і конкурентоспроможної на світових ринках продукції (відповідно до затверджених пріоритетних напрямків діяльності), для яких з метою стимулювання науково-технологічної діяльності, розвитку науково-технологічних і дослідно-експериментальних баз законодавчо створений спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності.

Рис. 1. Основні складові спеціального режиму інвестиційної та інноваційної діяльності технопарків

З огляду на екокризову ситуацію, що склалася в Донецькій області, назріла необхідність вживання заходів щодо активізації процесів розробки і впровадження у виробництво ресурсозберігаючих технологій, переробки та утилізації відходів. З цією метою необхідно створити такі економічні і правові умови, які б сприяли розвитку інноваційної діяльності в цій сфері. Тому в даний час обговорюється питання про доцільність створення в Донецькій області нового технопарку – "Ресурсозбереження. Переробка та утилізація відходів. Екологія".

У зв'язку з цим являє науковий і практичний інтерес аналіз можливих варіантів створення умов, що стимулюють розвиток інноваційної діяльності в Донецькій області. Це обумовлено тим, що відповідно до Закону України "Про спеціальні економічні зони і спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області" No356-XIV від 24 грудня 1998 р. створено дві спеціальні економічні зони "Донецьк" і "Азов" [5, с. 4, 5]. У статті 2 цього закону визначено, що однією з найважливіших цілей створення спеціальних економічних зон є впровадження нових технологій і ефективне використання природних ресурсів.

Таким чином, розвиток інноваційної діяльності в Донецькій області можна здійснювати в двох варіантах:

реалізація інвестиційних проектів у СЕЗ. У цьому випадку виконавець проекту повинен бути суб'єктом СЕЗ. У процесі реалізації інвестиційних проектів він буде функціонувати в спеціальному режимі інвестиційної діяльності, встановленому Законом про СЕЗ у Донецькій області, і користуватися відповідними пільгами;

створення технопарку з відповідним режимом інвестиційної та інноваційної діяльності, передбаченим Законом про технопарки (табл. 2).

З метою аналізу привабливості кожного з цих варіантів з точки зору можливостей розвитку інноваційної діяльності розглянемо умовний приклад. Припустимо, підприємство випускає інноваційний продукт "А". Одиниця продукту "А" реалізується за ціною 6000 тис. грн. Річний обсяг реалізації даного продукту – 10 одиниць. Для виробництва одиниці продукції використовуються: сировина, матеріали і послуги на суму 2450 тис. грн (без урахування ПДВ) і витрати на оплату праці – 8311,50 тис. грн. З метою спрощення розрахунків у витрати на випуск одиниці продукції включені тільки ті статті витрат, що пов'язані з можливістю одержання податкових пільг.

Таблиця 2. - Перелік пільг, наданих підприємствам Законами України про СЕЗ і спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області і про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності для технологічних парків

Для виробництва продукту можливі три варіанти придбання сировини, матеріалів, і послуг:

1. Сировина і матеріали придбаються тільки в імпортерів.

2. Частина сировини, матеріалів і послуг в обсязі 1500 тис. грн придбається у вітчизняного постачальника (крім того, сплачується ПДВ – 300 тис. грн), частина сировини, матеріалів і послуг в обсязі 950 тис. грн придбається в імпортерів.

3. Сировина, матеріали і послуги придбаються тільки у вітчизняного постачальника (крім того, сплачується ПДВ – 490 тис. грн).

Основні показники діяльності підприємства по різних варіантах відображені в табл. 3. Розрахунки показують, що у випадку, якщо підприємство функціонує в режимі, передбаченому законом про технопарки, то в його розпорядженні залишається більше коштів, ніж якщо воно здійснює свою діяльність у СЕЗ. Однак при функціонуванні в режимі технопарків чистий прибуток підприємства в 1,8 раза менший, ніж у підприємства, що функціонує в режимі СЕЗ. Це пояснюється тим, що за інших рівних умов, при функціонуванні в режимі технопарків чистий прибуток підприємства зменшується на суми: ПДВ і податку на прибуток, що підлягають перерахуванню на спеціальні рахунки технопарку. Податок на прибуток нараховується за ставкою 30% від суми прибутку, що в 1,5 раза більша того, ніж якби він нараховувався за ставкою 20% у режимі СЕЗ.

Таблиця 3. - Порівняльний аналіз варіантів створення умов для розвитку інноваційної діяльності в Донецькій області, тис.грн.

Причиною того, що при функціонуванні в режимі технопарків у розпорядженні підприємства залишається коштів більше, ніж у підприємства в СЕЗ, незважаючи на меншу суму прибутку, є те, що ПДВ і податок на прибуток не перераховуються до бюджету, а акумулюються на спеціальних рахунках технопарку. З одного боку, це дозволяє підприємству накопичувати кошти для реінвестицій в інноваційну діяльність, а з іншого боку – це веде до відволікання з обороту підприємства половини коштів, що залишаються в його розпорядженні, які можна було б використовувати для розширення виробництва.

Порівняльний аналіз варіантів створення умов для розвитку інноваційної діяльності показує, що застосування спеціального режиму інвестиційної діяльності, характерного для суб'єктів СЕЗ, дає підприємству, з одного боку, певні переваги. Зокрема за рахунок пільг по ПДВ можливе зниження ціни товарів на 20%. Це дозволить прискорити оборотність товарів і грошових ресурсів, вибрати відповідних ділових партнерів і зайняти вигідні позиції на ринку; налагодити контакти з імпортними постачальниками з метою продовження виробничого циклу.

З іншого боку, реєстрація інвестиційного проекту в СЕЗ передбачає ряд обмежень, що відсутні в режимі функціонування технопарку, а саме:

4. Обсяг інвестицій повинен бути не менше 1 млн доларів США, що ускладнює процес пошуку інвестора. Законом про технопарки основним критерієм, необхідним для реєстрації інвестиційного або інноваційного проекту, є створення і впровадження у виробництво наукоємних розробок, високих технологій і конкурентоспроможної продукції.

5. Використання пільгового режиму діяльності можливе тільки в межах території СЕЗ і тільки її суб'єктами, що знижує зацікавленість у співробітництві інших учасників єдиної системи одержання і використання нових знань і технологій, від яких залежить ефективність розвитку інноваційної діяльності. Створення технопарку припускає використання пільг, встановлених режимом діяльності технопарків, усіма його учасниками, що беруть участь у реалізації інвестиційного або інноваційного проекту.

Проаналізувавши зміну обсягів коштів, що залишаються в розпорядженні підприємства, яке функціонує в режимі технопарку, у залежності від постачальників сировини, матеріалів і послуг, використовуваних для виробництва, можна зробити висновок, що чим більша частка вітчизняних постачальників у загальному обсязі постачань, тим менше коштів для розвитку інноваційної діяльності залишається в розпорядженні підприємства. Це пояснюється тим, що, придбаючи сировину, матеріали і послуги у вітчизняного постачальника, підприємство одержує право на податковий кредит по ПДВ, що веде до зменшення суми ПДВ, яка підлягає перерахуванню на спеціальні рахунки підприємства.

Розрахунки показують, що для технопарку найбільш вигідний той варіант, при якому сировина, матеріали і послуги придбаються на основі імпортних контрактів, а готова продукція реалізується на території України. У цьому випадку перевищення податкового зобов'язання над податковим кредитом по ПДВ дозволить накопичити більше коштів для реінвестицій в інноваційну діяльність. Однак, відповідно до закону про технопарки, від сплати ПДВ і мита звільняється ввіз тільки тих товарів, сировини, матеріалів, комплектуючих, устаткування, які не виробляються в Україні або виробляються, але не відповідають міжнародним стандартам.

Таким чином, на основі проведеного аналізу можна зробити висновок, що спеціальний режим інвестиційної діяльності в СЕЗ і спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технопарків сприяють накопиченню коштів для розвитку інноваційної діяльності. Спеціальний режим СЕЗ створює умови для залучення інвестицій за рахунок отримання надприбутку у результаті використання податкових пільг цього режиму. Однак гарантій, що прибуток буде використаний на розвиток інноваційної діяльності, немає.

Основним фактором, що стримує інноваційну діяльність, є відсутність коштів для фінансування інноваційних змін. Це багато в чому викликане низьким ступенем зацікавленості різних економічних суб'єктів в інвестуванні капіталу в інноваційні процеси. Інвестиційна привабливість інноваційних проектів полягає в тому, що інноваційна діяльність є одним з основних джерел виникнення перспективних можливостей інвестування. Саме вона забезпечує можливість одержання надприбутку, тому що той, хто вперше застосував нововведення, стає свого роду монополістом і може забезпечити максимізацію своїх доходів (прибутку) за рахунок споживачів цих нововведень.

Спеціальний режим технопарків дає можливість накопичити кошти для подальшого розвитку інноваційної діяльності. Однак проблема полягає в тому, що це можливо тільки в процесі реалізації інвестиційного або інноваційного проекту. Для розробки цих проектів потрібні істотні фінансові ресурси. Тому з метою активізації інвестиційної діяльності і створення умов для розвитку інноваційної діяльності доцільно розглянути питання про можливість впровадження таких заходів:

6. Встановити державні гарантії на пільгове кредитування і страхування кредитів, наданих українськими банками та іншими фінансово-кредитними установами на виконання технопарком і його учасниками інвестиційних та інноваційних проектів. Це полегшить процедуру одержання кредитних ресурсів і скоротить період між реєстрацією проекту і початком його виконання.

7. Встановити, що ПДВ нараховується за нульовою ставкою щодо операцій з продажу сировини, матеріалів, устаткування, комплектуючих, а також надання послуг технопарку, його учасникам, дочірнім і спільним підприємствам, які використовуються у процесі реалізації інвестиційних та інноваційних проектів відповідно до пріоритетних напрямків їх діяльності. У цьому випадку в ході виконання інвестиційних та інноваційних проектів знадобиться менше коштів для придбання виробничих ресурсів. У технопарка і його учасників не буде виникати податкового кредиту по ПДВ, а отже, більше коштів залишиться на спеціальних рахунках для розвитку наукової діяльності. Технопарку і його учасникам буде вигідно працювати з вітчизняними постачальниками.

8. Звільнити від податку на додану вартість операції з продажу технопарком і його учасниками товарів (робіт, послуг), вироблених у результаті реалізації інвестиційних і інноваційних проектів. Це підвищить маневреність фінансових ресурсів технопарку і його учасників шляхом збільшення питомої ваги прибутку в загальній сумі коштів, що залишається в розпорядженні підприємства. Причому обсяг останніх не зменшиться. Таким чином, у технопарку і його учасників з'явитися більше можливостей для розширення виробництва наукоємної продукції.

9. Встановити, що податок на прибуток, отриманий технопарком і його учасниками в результаті іншої діяльності (не в ході реалізації інвестиційного або інноваційного проекту), обчислюється відповідно до чинного законодавства і перераховується в такому порядку: частина суми податку на прибуток перераховується до бюджету, інша частина – на спеціальний рахунок технопарку. Кошти з цього спеціального рахунка використовуються виключно на фінансування заходів щодо розробки інвестиційних і інноваційних проектів. Це дозволить технопарку створити свого роду фонд для фінансування процесу розробки інвестиційних та інноваційних проектів, подальша реалізація яких дасть можливість накопичувати кошти для розвитку науково-технічної діяльності, створення науково-технологічних і дослідно-експериментальних баз.

Реалізація цих заходів повинна сприяти підвищенню зацікавленості окремих суб'єктів господарської діяльності, які займаються розробкою та реалізацією інноваційних технологій і наукоємної продукції, в організації такої інноваційної структури як технопарк. Функціонування останнього дозволить створити умови для активізації інноваційної діяльності і підвищення її інвестиційної привабливості.

Література:

1. Концепция научно-технологического и инновационного развития Украины // Одобрена Постановлением Верховной Рады Украины No916 XIV от 13.07.1999 // Ведомости Верховной Рады Украины – 1999 – No37. – ст. 336. – С. 770-776.

2. Близнюк А. Науково-методичні засади створення технопарку по ресурсозбереженню та переробці відходів у Донецькій області // Схід. – 2001. – No3(40). – С. 3-9.

3. Технопарки: які проекти перспективні // Урядовий кур'єр. – 2002. – No7. – 12 січня. – С. 2.

4. Закон України "Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків "Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка та сенсорна техніка", "Інститут електрозварювання імені Є.О. Патона", "Інститут монокристалів" No991-XIV від 16.07.99р. // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – No40. – ст. 363. – С. 817-820.

5. Закон України "Про спеціальні економічні зони та спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області" No356-XIV від 24.12.1998р. // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – No7. – ст.50. – С. 112-121.

Чому в Україні необхідна реформа системи пенсійного забезпечення

Володимир Ішков, начальник обласного управління Пенсійного фонду

Сьогодні ситуація в пенсійному забезпеченні громадян є надзвичайно складною. Її характеризують низький розмір трудових пенсій, велике розходження в рівнях пенсійного забезпечення різних категорій громадян при майже однакових розмірах пенсійних внесків.

За останні сім років кількість пенсіонерів в Україні збільшилася більш ніж на 1,5 млн чоловік і складає 14,5 млн чоловік.

Збільшення чисельності пенсіонерів обумовлено значним збільшенням числа громадян, які вийшли на пенсію на пільгових умовах і за вислугу років до досягнення пенсійного віку. Число дострокових пенсій за віком збільшилося в 2 рази, а темпи зростання кількості пільгових пенсій за останні 7 років перевищують показники за попередні 20 років.

Сьогодні 486,5 тис. пенсіонерів у Донецькій області, а кожен третій одержує пенсію достроково (раніше на 5-10 років).

У зв'язку зі зростанням розміру пенсій середньомісячна потреба в коштах на виплату пенсій з початку року збільшилася с 142,5 млн грн до 195,4 млн грн, або майже на 37%, у тому числі на 9,0 млн грн у зв'язку з підвищенням розмірів пенсій пенсіонерам, які працювали на підземних роботах і в цей час не працюють.

Донецька область протягом 2000 року і 10 місяців 2001 року цілком забезпечила власними коштами свої потреби на виплату пенсій і грошову допомогу, а також перерахувала у вигляді перерозподілу коштів в інші області України і правлінню Пенсійного фонду за 2000 рік 275,1 млн грн, у поточному році вже 216,0 млн грн.

Чинна законодавча база, з урахуванням фактора природного збільшення числа громадян похилого віку, обумовлює значне навантаження на працююче населення. З врахуванням дітей і пенсіонерів сьогодні один працюючий утримує одного непрацездатного.

Це підтверджується прогнозом розвитку демографічної ситуації. Протягом 2004-2015 відбудеться збільшення демографічного навантаження на фінансову основу пенсійного забезпечення. Без внесення відповідних змін у рамках солідарної системи в перспективі не може бути забезпечено виплати пенсій навіть у розмірах, що діють зараз.

Прогноз чисельності громадян, які виходять на пенсію, і тих, хто вступає у працездатний вік, до 2015 р.

Нинішня пенсійна система нездатна забезпечити потреби тих, хто вже перебуває на заслуженому відпочинку, і тих, хто ще працює, але думає про старість. Чинна пенсійна система вимагає сьогодні реформування, що є однією з найважливіших проблем держави.

Напрямки пенсійної реформи викладені в посланні Президента України Л.Д.Кучми до Верховної Ради України і Кабінету Міністрів України від 05 жовтня 2001р. "Про основні напрямки реформування системи пенсійного забезпечення населення України".

При реформуванні пенсійної системи необхідно перейти від пенсійного забезпечення до пенсійного страхування, що підвищує роль особистих зусиль людини в нагромадженні пенсійних коштів, у впровадженні трьохрівневого пенсійного забезпечення:

Перший – солідарна система, що діє і зараз: працююче покоління перераховує внески в Пенсійний фонд, за рахунок цих коштів фінансуються виплати нинішнім пенсіонерам трудових пенсій. Вона буде змінена, але залишається основною складовою пенсійної системи.

Другий – обов'язкова державна накопичувальна система. Це зовсім новий підхід до "заробляння" пенсій: передбачається, що частина пенсійних внесків працюючого буде накопичуватися на його персональному пенсійному рахунку.

Третій – добровільне пенсійне страхування в недержавних фондах. Це додатковий рівень пенсійної системи, який допускає, що людина з великими заробітками зможе не тільки скористатися державними гарантіями (які їй нададуть перші два рівні), але й збільшити свою майбутню пенсію за рахунок самостійних вкладів. Для цього пропонується створити систему недержавних пенсійних фондів, діяльність яких на першому етапі повинна буде контролювати держава.

Важливою особливістю пенсійної реформи є те, що вона повинна бути спрямована насамперед на встановлення статусу пенсій, як виплат, зв'язаних з трудовим внеском, і встановлення диференційованого підходу у визначенні розміру виплат в залежності від тривалості страхового стажу і розміру внесків у Пенсійний фонд.

Пенсійна реформа в Україні повинна досягти таких цілей:

- встановити залежність розміру пенсії від величини заробітку і виробничого стажу;

- залучити громадян до заощадження коштів на старість;

- створити ефективну і дієздатну систему адміністративного керування в пенсійному забезпеченні;

- забезпечити фінансову стабільність пенсійної системи;

- забезпечити надійність заощаджень учасників пенсійних програм;

- підвищити рівень життя пенсіонерів.

У процесі реформування пенсійної системи необхідно передбачити перехід до пенсійного забезпечення на страховій основі з встановленням трудових пенсій за рахунок страхових внесків. Потреба в створенні персоніфікованого обліку обумовлена необхідністю встановлення соціальної справедливості при визначенні розміру пенсій кожному працюючому відповідно до результатів його роботи й особистих внесків у Пенсійний фонд.

Громадянам повинні бути створені умови для гарантованого одержання від Пенсійного фонду на їх запит об'єктивних довідок про розмір заробітку і суму страхових внесків. Крім цього, громадяни будуть позбавлені незручностей і труднощів, які виникають нині у процесі оформлення документів для призначення пенсії.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 04.06.01 р. No794 визначено, що уже починаючи з 1 липня 2002 р. призначення пенсій відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення" буде здійснюватися з заробітної плати особи за період роботи після 1 липня 2000 року за даними персоніфікованого обліку.

Одним з етапів пенсійного реформування, поряд з впровадженням персоніфікованого обліку, є передача функцій призначення і виплати пенсій органам Пенсійного фонду.

З метою прискорення пенсійної реформи відповідно до Закону України від 21.09.2000 р. "Про внесення змін у Закон України "Про проведення у Львівській області експерименту по призначенню пенсій органами Пенсійного фонду України", функції призначення і виплати пенсій уже передані органам Пенсійного фонду України дев'ятьох областей, Автономної Республіки Крим і м. Києва. Необхідно функції призначення і виплати пенсій передати Пенсійному фонду у всій Україні.

Для вирішення проблем, які виникли перед системою пенсійного забезпечення, і підвищення рівня життя пенсіонерів необхідно:

- встановити пряму залежність розміру пенсії від розміру внеску: хто не вносить вклад, той не одержує пенсії або одержує соціальну пенсію; хто вносить вклад у більшому розмірі чи протягом тривалого часу, той одержить пропорційно більшу пенсію у порівнянні з тими, хто здійснює менші відрахування з меншого заробітку чи працює протягом коротшого часу;

- забезпечити точний облік періодів зайнятості, заробітної плати і внесених внесків. Саме для цього в Україні створюється система персоніфікованого обліку відомостей;

- впорядкувати систему призначення пільгових пенсій. Усі трудящі, які сплачують однакові внески, будуть одержувати однакові пенсії;

- стимулювати більш пізній вік виходу на пенсію, завдяки цьому вдасться збільшити кількість платників внесків і підвищити розміри пенсії;

- виключити програми соціальної допомоги з пенсійної системи. Соціальні пенсії, доплати, адресна допомога й інші види допомоги повинні фінансуватися з державного бюджету. У майбутньому всі ці виплати необхідно об'єднати в єдину програму соціальної допомоги – програму гарантованого мінімального доходу родини;

- для стимулювання платіжної дисципліни встановити оптимальне співвідношення між розмірами пенсій і внесками трудящих.

Усі ці фактори повинні бути враховані при розробці нових Законів України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", "Про недержавне пенсійне забезпечення".

Закон про пенсійне страхування повинен поширюватися й на осіб, які працюють по найму на підприємстві, в установах і організаціях незалежно від форми власності, виду діяльності і господарювання, створених відповідно до законодавства України, в об'єднаннях громадян, у громадян-підприємців й інших осіб, в тому числі і за договором цивільно-правового характеру й громадян, які самостійно забезпечують себе роботою.

Пенсійним страхуванням повинні бути охоплені також особи, які проходять строкову військову службу, особи, які відповідно до законодавства одержують допомогу по догляду за дітьми до досягнення ними трьох років, непрацюючі працездатні батьки дитини-інваліда віком до 16 років, особи, які здійснюють догляд за інвалідом першої групи чи за старими, які досягли 80-літнього віку. На зазначені категорії осіб повинно поширюватися загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, оскільки за ці періоди страхові внески повинні виплачуватись державою.

При розробці Закону "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" необхідно досить гнучко використовувати пенсійний вік і добровільну зацікавленість громадян довше залишатися в складі працездатних, компенсуючи цей захід більш високими пенсійними виплатами. Необхідно зберегти право виходу на пенсію в 55 і 60 років, а також дати можливість вибору громадянам більш пізнього віку для виходу на пенсію. У випадку відстрочки виходу на пенсію людина буде виплачувати внески в Пенсійний фонд, а отже, і розмір її пенсії надалі буде вищим.

Для нинішніх пенсіонерів необхідно переглянути розміри пенсій у зв'язку зі збільшенням заробітної плати, здійснити поступове відновлення, диференціацію розмірів пенсій з урахуванням трудового внеску, зняти обмеження, тобто ліквідувати максимальні розміри пенсій.

Кошти, які заощаджуються на накопичувальному рахунку, повинні бути власністю вкладника, тому у випадку смерті застрахованої особи повинні передаватися в спадок у встановленому порядку.

Необхідно не залишити без уваги і непрацездатних громадян, яким покладена мінімальна пенсія. Вона визначається як сукупність пенсії, призначеної з загальнообов'язкової солідарної системи пенсійного страхування, пенсійних виплат із другого і третього рівня системи пенсійного забезпечення і державної соціальної допомоги, призначеної відповідно до Закону України "Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим родинам". Мінімальна пенсія у випадку, якщо вона є основним джерелом для існування, не може бути нижчою розміру прожиткового мінімуму. Однак до стабілізації економічного стану в Україні розмір мінімальної пенсії поступово наближати до прожиткового мінімуму (виходячи з реальних можливостей доходної частини Державного бюджету України і Пенсійного фонду).

Матеріальний рівень пенсіонерів усіх категорій повинен помітно підвищитися. Розмір пенсії мусить частково компенсувати втрачені внаслідок виходу на пенсію доходи.

У Законі "Про недержавне пенсійне забезпечення" необхідно розробити механізми добровільного нагромадження додаткових пенсійних внесків, причому у формуванні цих внесків повинні брати участь не тільки самі працівники, але й їхні роботодавці, які зможуть застрахувати своїх працівників у таких фондах.

Недержавні пенсійні фонди повинні мати різні форми: відкриті, корпоративні і професійні. Кошти F их фондів повинні інвестуватися в перспективні проекти, які забезпечать ефективне використанн накопичених коштів.

За умови реалізації перерахованих вище заходів пенсійне забезпечення в поєднанні з соціальною допомогою сформують більш надійну систему захисту від бідності, ніж та, котра існує сьогодні. Пенсійна реформа повинна стати складовою частиною комплексної програми економічних і соціальних перетворень, які проводяться в Україні.

Література:

1. Звіт про розподіл пенсіонерів за розмірами призначених місячних пенсій. Форма No94-РИК, затверджена наказом Міністерства статистики України від 03.11.95р. No287 Донецьке обласне управління Пенсійного фонду України, м. Донецьк, 2001р.

2. Про підсумки роботи (в аналітичних таблицях). Донецьке обласне управління Пенсійного фонду України, м. Донецьк, 2001р.

3. Чисельність населення за статтю і віком на початок 2001р. Донецька область. Таблиця РН-2. Донецьке обласне управління статистики, м. Донецьк, 2001р.

4. "Про основні напрямки реформування системи пенсійного забезпечення населення України". Послання Президента України Л.Д. Кучми до Верховної Ради України і Кабінету Міністрів України від 05.10.2001р., м.Київ, 2001р.

5. "Про заходи для впровадження персоніфікованого обліку відомостей у системі обов'язкового державного пенсійного страхування". Указ Президента України від 04.05.1998р. No401/98, м.Київ, 1998р.

6. "Про заходи для поетапного впровадження в Пенсійному фонді автоматизованого персоніфікованого обліку відомостей у системі обов'язкового державного пенсійного страхування". Постанова Кабінету Міністрів України від 08.06.1998р. No832. м.Київ, 1998р.

7. "Про доповнення постанови Кабінету Міністрів України від 04 червня 1998р. No794". Постанова Кабінету Міністрів України від 16.11.2001р. No1498, м.Київ, 2001р.

8. "Про внесення змін у Закон України "Про проведення у Львівській області експерименту по призначенню пенсій органами Пенсійного фонду України". Закон України від 21.09.2000р., м.Київ, 2000р.

Міжнародні транспортні коридори і Україна

Михайло Дергаусов, начальник Маріупольського державного морського торгового порту, академік Академії інженерних наук

Подано ґрунтовний огляд та аналіз сучасної ситуації розвитку міжнародних транспортних коридорів в Європі та участі в цьому процесі України. Незалежні джерела оцінюють транзитний потенціал України як найбільший у Європі. Зроблено висновок про великі перспективи розвитку МТК на території України. Подано багатий фактажний матеріал до цього питання.

Oдним із головних напрямків реалізації транспортної політики в світі останнім часом є організація функціонування і розвитку міжнародних транспортних коридорів та залучення їх до міжнародної транспортної мережі. Це обумовлено факторами глобалізації, нової науково-технічної революції, світовими інтеграційними процесами. Тільки за період 1993-1998 рр. число сертифікованих по ISО-9001 транспортних компанiй виросло з 28 тис. до 272 тис.

Міжнародні транспортні коридори (МТК)- сукупність різних видів транспорту, що забезпечують значні перевезення вантажів і пасажирів на напрямах їх найбільшої концентрації. Транспортні коридори виконують роль кровоносних судин у світових інтеграційних процесах.

У 1994 р. II Загальноєвропейська (Крітська) транспортна конференція визначила 9 основних маршрутів МТК, III Загальноєвропейська транспортна конференція (1997 р.) до 9 коридорів додала 4 загальноєвропейські транспортні зони.

Крітська конференція проходила в рамках Європейського співтовариства і визначила такі транспортні

Коридори.

Коридор No1. Таллінн - Рига-Варшава;

Коридор No2. Берлін - Варшава - Мінськ - Москва;

Коридор 3. Берлін (Дрезден) - Вроцлав -Львів-Київ;

(Німеччина, Польща, Україна)

Коридор No4. Берлін (Нюрнберг) - Прага - Будапешт -Констанца (Салоніки) -Стамбул;

Коридор No5. Трієст - Любляна - Будапешт - Братислава - Ужгород Львів

(Італія, Словенія, Угорщина, Словаччина, Україна)

Коридор No6. Гданьськ - Варшава - Жилина;

Коридор No7. Дунайський (водний);

(Австрія, Угорщина, Югославія, Болгарія, Румунія, Молдова, Україна)

Коридор No8. Дурес - Тірана - Скоп'є - Софія - Варна;

Коридор No9. Гельсінкі - Санкт-Петербург - Вітебськ

Київ (Москва) - Одеса (Кишинів) - Пловдив - Бухарест -Александрополіс (з 4-ма відгал.)(Фінляндія, Росія, Україна, Білорусь, Молдова, Румунія, Греція)

Отже, 4 з цих 9 МТК - No3, No5, No7, No9 - проходять по території України.

На Третій Пан-європейської конференції з питань транспорту (23-25 червня 1997р., Фінляндія, Гельсінкі) прийнято рішення про створення коридору No10 Зальцбург - Любляна - Загреб - Бєлград - Скоп'є - Салоніки.

Останні 8-10 років Україна веде активну політику підтримки європейських ініціатив по МТК, пропонує свої варіанти коридорів Європейському співтовариству.

За результатами досліджень англійського інституту "Рендел", щодо коефіцінта транзитності Україна займає перше місце в Європі. Але на сьогодні ступінь використання транспортної інфраструктури України ще досить низький. Створення транспортних коридорів та входження їх до міжнародної транспортної системи визнано пріоритетним загальнодержавним напрямом розвитку транспортно-дорожнього комплексу України.

У травні 1993 року в Брюсселі на міжнародній конференції за участю керівних осіб 8 республік колишнього СРСР (Азербайджан, Киргизстан, Вірменія, Таджикистан, Грузія, Туркменистан, Казахстан, Узбекистан) для виконання програми ЄС, спрямованої на розвиток транспортного коридору з Західної Європи через Чорне море, Кавказ і Каспійське море в Центральну Азію, була висунута ідея створення МТК TRACECA. Програма ТRАСЕСА (ТRАNSPORT CORRIDOR EUROPED CAUCAUS АSІА - транспортний коридор Європа - Кавказ - Азія) є компонентом міждержавної програми Тасіs. Вказані вище держави вважаються країнами-засновниками ТRАСЕСА. На останній конференції, що проходила в Афінах в жовтні 1996 року, до програми TRACECA були включені Україна і Монголія. У фінансуванні TRACECA беруть участь 16 країн, а також ЕБРР и МБРР. ТРАСЕКА називають іноді "Великим Шовковим шляхом XXI сторіччя", оскільки його архітектура призначена для перевезення нафти і бавовнику. За розрахунками, ТРАСЕКА повинен забезпечити потік в 100 тис. контейнерів на рік.

Постановою Кабінету Міністрів України від 16 грудня 1996 року No1512 визначено перелік транспортних коридорів, які Україна разом з іншими буде пропонувати включити як доповнення до мережі міжнародних транспортних коридорів. Це, по-перше, транспортний коридор Гданьськ-Одеса (Балтійське море-Чорне море)(Польща, Україна). По-друге, транспортний коридор "Євроазіатський" (ЄАТК) Іллічівськ (Одеса) - Поті (Батумі) - Тбілісі - Баку (Україна, Грузія, Азербайджан). Крім того, транспортний коридор "Європа - Азія" (Німеччина, Італія, Австрія, Чехія, Словаччина, Угорщина, Польща, Україна, Росія, Казахстан, країни Середньої Азії та Китай). За оцінками російських експертів (В.Якунін), обсяги торгівлі між Європою та Азією досягають сьогодні 60 млрд дол. на рік.

Науково-практичному забезпеченню розвитку МТК, які проходять по території України, у зв'язку з програмою розвитку транспорту, запропонованою ЄС, була присвячена міжнародна конференція транспортників, що відбулася в травні 1997 р. в Києві. В ній брали участь міністри транспорту 23 держав. Ґрунтовно розглянуто питання розвитку транспортної мережу автомобільних, залізничних, повітряних та водних шляхів через Україну в контексті загальноєвропейської економічної та політичної інтеграції. Через рік, у червні 1998-го, в Києві відбулася ще одна міжнародна конференція, присвячена проблемам розвитку МТК: "Чорноморсько-Каспійський регіон: умови та перспективи розвитку". На цій конференції за участю науковців, представників дипломатичних кіл Грузії, Ірану, Росії, Туреччини розглянуто проблеми використання інфраструктури, зокрема магістрального трубопровідного транспорту для поставок в Україну енергоносіїв та його транзиту територією нашої країни.

Згідно з Концепцією розвитку транспортно-дорожнього комплексу (ТДК) України на середньостроковий період та до 2020 року передбачено активізацію процесів інтеграції ТДК України до європейської та світової транспортних систем. В 2000 році обсяги перевезень вантажів всіма видами транспорту загального користування збільшилися на 4,3% у порівнянні з попереднім роком, за 1 півріччя 2001 року на 5,0% до аналогічного періоду минулого року. Відповідно прогнозам очікується щорічне зростання попиту на транспортні послуги на 4 -5%, обсяги перевезень вантажів до 2005 року можуть збільшитися на 27-28%, пасажирів – на 2,7%, а у перспективі до 2020 року  вантажів – у 1,5-2 раза, пасажирів – у 1,3-1,5 раза. Констатовано, що на сьогодні транспортна система України не в повній мірі готова до забезпечення перевезень у таких обсягах. Внаслідок недостатнього розвитку нормативно-правової бази і низького інвестиційного потенціалу ТДК збільшується зношення технічних засобів, погіршується їх структура, не забезпечується належна безпека руху, зростає негативний вплив діяльності транспорту на навколишнє природне середовище та здоров'я людини. Все це в умовах жорсткої конкуренції призводить до витіснення українських перевізників з міжнародних ринків транспортних послуг, знижує якість обслуговування вітчизняних підприємств і населення, створює реальну загрозу економічній безпеці держави.

Основними проблемами, які стримують забезпечення зростаючого за обсягами та якістю попиту на транспортні послуги, визнані:

- недостатнє оновлення основних фондів усіх видів транспорту і дорожнього господарства, невідповідність їх технічного рівня перспективним вимогам;

- низький рівень міжгалузевої координації у розвитку транспортної інфраструктури, що призводить до роз'єднання єдиного транспортного простору, нераціонального використання ресурсів і зниження ефективності використання транспорту;

- слабкий ступінь використання геополітичного положення України та можливостей її транспортних комунікацій для міжнародного транзиту вантажів територією України;

- повільне вдосконалення транспортних технологій та недостатня їх пов'язаність з виробничими, торговельними, складськими і митними технологіями;

- неприпустимо низький рівень інформатизації транспортного процесу та інформаційної взаємодії транспорту з іншими галузями економіки;

- недостатня ефективність фінансово-економічних механізмів, що стимулюють надання інвестицій на розвиток транспорту;

- відставання у реалізації державних і галузевих програм в галузі окремих видів діяльності, видів транспорту, транспортного машинобудування, розбудови державного кордону.

Прискорення вирішення цих проблем має виключно важливе значення не тільки для транспортної галузі, а і для держави в цілому, ефективного функціонування її виробничої та соціальної сфер. Мета та завдання Концепції розвитку транспортно-дорожнього комплексу (ТДК) України включають:  

• створення умов для транспортного забезпечення подальшого економічного зростання України, розвитку та якісного поліпшення обслуговування її населення;   

• поетапну реалізацію інституціональних перетворень у транспортному секторі економіки на основі вдосконалення системи управління галуззю, розмежування функцій державного і господарського управління, реформування форм власності і розвитку конкурентного середовища на ринку транспортних послуг, лібералізації у сфері ціноутворення;

• прискорення модернізації виробничо-технічної бази ТДК, вихід його на світовий техніко-технологічний рівень, формування нових підходів в інноваційній та інвестиційній політиці, спрямованій на вирішення цього завдання, включаючи залучення іноземного та національного приватного капіталу у формах спільних підприємств, лізингу, концесійної діяльності;

• продовження та прискорення інтеграції ТДК України до європейської та світової транспортних систем на принципах Європейської транспортної політики, адаптації національного законодавства до міжнародного транспортного і митного права, наближення до міжнародних стандартів, технічних, техніко-експлуатаційних та екологічних вимог у сфері транспортної діяльності.

Для реалізації вказаних цілей Концепція передбачає: - формування єдиного правового поля діяльності підприємств транспорту з врахуванням міжнародних норм; - впровадження ефективної системи державного регулювання і контролю ринку транспортних послуг для забезпечення справедливої конкуренції та економічних умов для розширеного відтворення основних фондів у транспортно-дорожньому комплексі; - введення та запровадження державних стандартів, вимог і соціальних нормативів у сфері транспортного обслуговування; - забезпечення безпечного функціонування транспортно-дорожнього комплексу та зниження негативного впливу транспорту на навколишнє природне середовище; - посилення координуючої ролі держави у розвитку транспортної мережі, насамперед міжнародного значення, мультимодильних перевізних і  логістичних систем, створенні нової транспортної техніки і технологій, підвищенні ефективності взаємодії між різними видами транспорту; - створення умов для підвищення конкурентоспроможності національних перевізників та експедиторів на міжнародних і внутрішньому ринках транспортних послуг за рахунок реалізації комплексу заходів державної підтримки українських транспортних підприємств, які здійснюють перевезення зовнішньоторговельних і транзитних   вантажів; - формування і забезпечення ефективного функціонування національної мережі міжнародних транспортних коридорів, з'єднання їх в єдину систему транспортної мережі міжнародного значення з подовженням до пунктів зародження та погашення вантажопотоків експортних та імпортних вантажів, використання переваг географічного положення України для залучення транзитних вантажопотоків євроазіатського та інших перспективних напрямків міжнародної торгівлі; -   створення гнучкої системи регулювання транспортних тарифів, яка б враховувала інтереси споживачів транспортних послуг і транспортних організацій; - створення єдиного інформаційного простору ТДК на основі впровадження сучасних інформаційних та керуючих систем, розвитку бази інформатики; - розвиток та активізація наукового потенціалу транспортної галузі, створення орієнтованої на перспективу системи підготовки і перепідготовки кадрів на транспорті; -  державне стимулювання і підтримку національних виробників транспортної техніки.

Пріоритетними напрямками державного регулювання в транспортній галузі, зокрема, мають стати модернізація транспортної мережі і термінальних комплексів у складі МТК, впровадження інформаційних технологій, електронного документообігу, розвитку комбінованого транспорту, створення інституту операторів змішаних перевезень, формування та реалізація цільових програм оновлення рухомого складу на всіх видах транспорту.

Динаміка реалізації Концепції передбачається така. На першому етапі (2001-2005 роки) формується необхідна нормативно-правова база, визначаються заходи щодо чіткого розмежування функцій державного і господарського управління та забезпечується реальний розподіл цих функцій шляхом створення господарюючого суб'єкта; виділяються окремі сектори за видами діяльності (вантажні перевезення, пасажирські перевезення в далекому і приміському сполученнях, утримання і розвиток інфраструктури тощо), опрацьовується механізм взаємодії між ними, забезпечується ведення обліку та складання фінансової звітності по окремих видах діяльності. На другому етапі (2006 рік і далі) поступово  формується конкурентне середовище в сфері перевезень, здійснюється поетапний перехід до європейської моделі управління транспортом на основі організаційного розмежування управління інфраструктурою та системами управління рухом (державний сектор) та наданням транспортних послуг (оператори всіх форм власності).

Для реалізації "Програми створення та функціонування національної мережі міжнародних транспортних коридорів в Україні" передбачено здійснити електрифікацію ряду ділянок Укрзалізниці, модернізувати залізничну інфраструктуру до національних стандартів на напрямках: Львів-Київ (коридор No3),Чоп-Львів (коридор No5), Жмеринка-Одеса (коридорNo 9), Київ-Зернове (коридор No9), Ніжин-Горностаївка (коридор No9), Ягодин-Ковель-Здолбунів-Козятин (коридор Балтійське море (Гданьськ) -Чорне море (Одеса),Фастів-Дніпропетровськ – Красна Могила (коридор Європа-Азія).

Передбачено здійснити реконструкцію існуючої мережі автомобільних доріг міжнародних траспортних коридорів: дорога Краковець-Львів-Рівне-Житомир-Київ  (коридор No3), дорога  Косини-Чоп-Стрий-Львів, Сторожниця-Ужгород-Мукачеве (коридор No5), дорога Нові Яриловичі-Чернігів-Кіпті-Київ-Любашівка-Платонове, Любашівка-Одеса, Кіпті-Бачівськ (коридор No 9), дорога Рені-Ізмаїл-Одеса-Херсон-Дебальцеве- Ізварине  (коридор ЧЕС), дорога Київ-Полтава-Харків-Дебальцеве-Ізварине  (коридор Европа-Азія), дорога Ягодин-Ковель-Луцьк-Тернопіль-Хмельницький –Вінниця-Умань-порти Чорного моря,  Тернопіль-Чернівці-Порубне (Мамалига) (коридор Балтійське море-Чорне море).

Здійснюється комплекс технічних заходів з метою покращання умов та  безпеки руху на автомобільних дорогах міжнародних транспортних коридорів: дорога Краковець-Львів-Рівне-Житомир-Київ (коридор No3), дорога Косини-Чоп-Стрий-Львів, Сторожниця-Ужгород-Мукачеве (коридор No5), дорога Нові Яриловичі-Чернігів-Кіпті-Київ-Любашівка-Платонове, Любашівка-Одеса, Кіпті-Бачівськ (коридор No9), дорога Ягодин-Ковель-Луцьк-Тернопіль-Хмельницький-Вінниця-Умань-порти Чорного моря,  Тернопіль-Чернівці-Порубне (Мамалига) (коридор Балтійське море-Чорне море), дорога Київ-Полтава-Харків-Дебальцеве-Ізварине  (коридор Європа-Азія), дорога Одеса-Миколаїв-Херсон-Джанкой-Керч (коридор Євроазіатський), дорога Рені-Ізмаїл-Одеса-Херсон-Мелітополь-Бердянськ-Маріуполь-Новоазовськ (коридор ЧЕС).

Через річку Західний Буг у рамках реалізації програми прикордонного співробітництва Tacis із залученням коштів Європейського Союзу планується здійснити будівництво мостового переходу (коридор Балтійське море-Чорне море), а також будівництво нових і реконструкцію існуючих комплексних пунктів сервісу та вантажних терміналів.

Концепція передбачає розбудову транспортних коридорів із залученням коштів ЄБРР (автодорога Київ-Чоп, коридор No 3, 5).

В галузі морського транспорту передбачається здійснити будівництво нових і реконструкцію існуючих об`єктів морського транспорту (коридори No 9 TRACECA; Балтика-Чорне море) – Іллічівський порт, Одеський порт, Порт Південний, Маріупольський порт.

На основі Концепції розроблено та Постановою КМУ від 20.03.1998р., No346 затверджено Програму створення та функціонування національної мережі міжнародних транспортних коридорів України. Головна мета її розробки та реалізації зумовлена необхідністю забезпечення проведення єдиної державної технічної, технологічної, економічної, нормативно-правової та соціальної політики при створенні та функціонуванні національної мережі міжнародних транспортних коридорів, адекватної основним принципам міжнародної транспортної політики та Європейського співтовариства. Перехід на ці принципи повинен забезпечити:

Ц інтеграцію транспортної системи України в європейську та світову транспортні системи;

Ц залучення додаткових обсягів перевезень і валютних надходжень;

Ц впровадження прогресивних технологій у транспортні та інші супутні процеси;

Ц підвищення ефективності функціонування транспортного комплексу України;

Ц підвищення конкурентоспроможності українських перевізників;

Ц вирішення енергетичних та екологічних проблем транспорту.

Великі перспективи бачаться в раціональному поєднанні вільних економічних зон та міжнародних транспортних коридорів, що дозволить використати переваги тих і інших. На сьогодні в світі діють понад 1000 вільних економічних зон (ВЕЗ). Завдяки так званому "шлюзовому" принципу ВЕЗ національні товари та послуги надходять на світовий ринок, а іноземні ресурси підключаються до національних економік, відіграючи важливу роль у розвитку економіки як конкретної країни, так і світової економіки в цілому. Зокрема на території ВЕЗ виготовляється продукція, вартість якої складає близько 15% світового торговельного обороту.

Досліджуючи проблему поєднання ВЕЗ – МТК, В.П.Кузьменко - експерт
Національного інституту україно-російських відносин (РНБОУ) - робить висновок, що транспортний коридор Балтика - Чорне море та Євразійський МТК в разі їх поєднання залучать в Україну потужні транзитні потоки, включаючи зв'язки Південної Азії та Африки з Європою, Ближнього Сходу з Європою, Середньої Азії з Європою, які створять одну з найбільш перспективних для нашої країни транспортних артерій міжконтинентального значення. В складі цих коридорів може бути створено декілька ВЕЗ. Зокрема називаються ВЕЗ "Інтерпорт-Ковель" (Волинь), ВЕЗ "Порто-Франко" в Одесі, ВЕЗ "Аджалик" та ВЕЗ "Антарктика" в Іллічівську, міжнародна ВЕЗ "Рені-Галац-Джурджулешти". До складу МТК ЄС NoNo 3, 5, 7, 9 можуть увійти ВЕЗ "Мостиська", "Жовква", "Яворів", "Закарпаття" та інші.

Великі потенційні можливості в розвитку МТК має і ГУУАМ. На думку аналітиків Українського центру економічних та політичних досліджень ім. Олександра Разумкова, фундаментом і рушійною силою розвитку ГУУАМ могла б стати ідея створення Євроазіатського нафтотранспортного коридору (ЄАНТК). Це обумовлюється спільними інтересами країн ГУУАМ - всі країни-учасники цієї організації та інші країни Каспійського регіону мають вагомі інтереси у сфері видобутку та транспортування нафти у Європу.

Важливо оцінювати також стан розвитку транспортних потоків в інших наших сусідів, які включені в Крітські МТК, зокрема в Російській Федерації. За прогнозами, обсяг зовнішньої торгівлі Росії до 2010 р. у порівнянні з1998 р. зросте на 70-75%, а експортно-імпортні перевезення – на 30-35%. За оцінками експертів, вантажообіг контейнерних вантажів на напрямі Західна Європа - Східна Азія складе загалом 250 млрд дол., з них 10-15% пройде російськими транспортними комунікаціями. У 2001-2010 рр. на розвиток інфраструктури коридорів Росія планує витратити 600 млрд руб., у тому числі з власних і залучених коштів підприємств 420 млрд, федеральний бюджет надасть 12 млрд руб., бюджети суб'єктів Федерації - 6 млрд. При цьому головні вантажопотоки всередині Росії підуть по осях Захід-Схід та Північ-Південь. На напрямку, що забезпечує транспортно-економічні зв'язки Північ-Південь, російські фахівці виділяють такі транспортні коридори: 1. Кордон з Фінляндією - Санкт-Петербург - Москва - Київ - порти України на Черному морі. 2. Санкт-Петербург - Псков - Невель - Вітебськ - Київ - порти України на Черному морі. Обидва ці коридори є частинами Пан-Європейського МТК No 9.

Високий рівень очікувань від Другої Міжнародної Чорноморської транспортної конференції, яка  відбудеться 5-6 березня 2002 року  в Києві. Тут буде підведено підсумки досягнутого за цей період в розвитку Чорноморської транспортної зони і коридору Європа-Кавказ-Азія, виявлення проблемних сторін розвитку і, в результаті,  формування узгодженої транспортної політики України як сполучної  ланки між Європою і Азією. До участі в конференції  запрошені міністри транспорту країн-учасниць ОЧЕС, TRACECA, Пан-Європейських транспортних коридорів, коридору Гданьськ-Одеса, а також представники ЕКЕС,   ЄКМТ, ООН, міжнародних організацій, ініціатив і програм, провідних транспортних компаній – загалом офіційні делегації, що представляють ограни державної влади та приватний сектор у галузі транспорту близько 30 країн. Проведення конференції зробить вагомий внесок у подальший розвиток транспортних систем країн Чорноморського регіону - складової частини загальноєвропейської транспортної мережі. 

Сьогодні КМ України не хоче миритися зі значною втратою позицій нашої країни як морської держави. 14 лютого 2002 р в Одесі відбудеться засідання колегії Міністерства транспорту, де буде розглянуто звіт директора Державного департаменту морського і річкового транспорту про хід реалізації основних стратегічних напрямків розвитку морського та річкового транспорту, завдання і шляхи їх подальшого вирішення, а також планується розглянути Програму розвитку портів України на період до 2012 року та комплексний план розвитку залізничного транспорту морських портів і припортових станцій на 2002-2007 роки. В переддень цього засідання міністр транспорту  Валерій Пустовойтенко висловився досить однозначно: "Сьогодні морська галузь в загальній системі транспортного комплексу України перебуває чи не в найскладнішому становищі. Ми не можемо і не будемо миритися з тим, що 93% вантажів в українських портах обслуговують не українські, а іноземні судна. Самі порти потребують модернізації технологічного процесу, вони повинні бути готові до збільшення вантажної бази. Тому нам важливо в комплексі розглянути всі питання подальшого розвитку транспортно-дорожнього комплексу Одеської області, затвердити програму розвитку морських портів. І все це також пов`язати з низкою заходів щодо відродження національного морського перевізника і морської галузі України загалом".

Висновки:

1. Об'єднання в єдину транспортну систему коридору TRACECA, Євро-Азіатського транспортного коридору (Україна-Грузія-Азербайджан), коридору Гданьськ-Одеса та Крітських коридорів дозволить створити реальні умови для комбінованої схеми перевезень вантажів "море-суша" в напрямку басейнів Балтійського, Чорного та Каспійського морів найкоротелою відстанню.

2. Потенційні можливості залучення в Україну міжнародних транспортних потоків великі. Оціночно обсяг транзитних перевезень через територію нашої країни може бути збільшений вже найближчим часом на 25-30%, а в перспективі – в декілька разів. Відповідне зростання надходжень до бюджету може скласти декілька млрд доларів США.

Література:

1. ГУУАМ - стагнация или развитие? УП, 4.07.2001.

2. Концепція розвитку транспортно-дорожнього комплексу України на середньостроковий період та до 2020 року. - Київ, 1998.

3. Россия предлагает Японии принять участие в создании трансконтинентальных международных транспортных коридоров АЭИ "ПРАЙМ-ТАСС".30.05.2001.

4. Міжнародні транспортні коридори України: http://www.magistral.inc.ru/

Завод, який дав місту життя

Олександр Риженков, голова правління ВАТ "Донецький металургійний завод", академік Академії економічних наук України

Стаття дає короткий історичний огляд розвитку одного з найстаріших підприємств міста Донецька — Донецького металургійного заводу. Заводу, який, по суті, і дав життя самому місту. Докладно також розкривається проблема реструктуризації та її вплив на майбутній розвиток.

ВАТ "Донецький металургійний завод" - одне з найстаріших підприємств півдня України. Він заснований створеним у 1869 році акціонерним "Новоросійським товариством кам'яновугільного, залізоробного та рейкового виробництв". День народження заводу — початок регулярної виплавки чавуну - 24 січня 1872 року. Директором-розпорядником заводу з початку його будівництва до 1889 року був англійський спеціаліст Джон Юз.

Одним з перших у країні завод освоїв виплавку чавуну на мінеральному паливі в доменних печах, прокат залізних, а потім — сталевих рейок, конче необхідних для розвитку мережі залізниць у Донецькому і Дніпропетровському регіонах. До початку двадцятого століття в складі заводу працювали сім доменних і десять мартенівських печей, чотирнадцять прокатних клітей. Завод став найбільшим виробником чавуну в країні. Надалі продовжувався розвиток існуючих і будівництво нових цехів та агрегатів. Були побудовані і пущені в експлуатацію: у 1904 році - листопрокатний цех, у 1910 році - сортопрокатні стани 250, 350, 400, у 1912 - новий мартенівський цех.

Великий внесок у розвиток заводу зробили знамениті спеціалісти, які працювали на ньому, —металурги М.К.Курако та І.П.Бардін.

Під час громадянської війни завод не працював. Після націоналізації, у 1919 році почалося відновлення зруйнованих виробництв. Завод знову запрацював усіма переділами. Виплавка чавуну і сталі, виробництво прокату в 1928 році досягнули рівня 1913 року, а до 1940 - перевищили його більш ніж удвічі.

З початку Великої Вітчизняної війни ДМЗ став випускати спеціальні марки металу для оборонної промисловості, авіаційні бомби, гранати. На час окупації завод завмер. Відступаючи, фашисти піддали його жорстокому руйнуванню. Було повністю знищено енергетичне господарство, підірвано колони будівель багатьох цехів, зруйновано виробничі агрегати. Завдяки самовідданій праці донецьких металургів уже через п'ять місяців після звільнення міста від окупантів були відновлені і пущені в експлуатацію мартенівська піч No4, доменна піч і прокатні цехи.

За успішну роботу по відбудові виробничих агрегатів і забезпеченню фронту металом колективу Донецького металургійного заводу десять разів присуджувався перехідний Червоний Прапор Державного комітету оборони СРСР, який залишено заводу на постійне зберігання.

В післявоєнні роки на підприємстві модернізуються старі і будуються нові цехи, впроваджуються передові технології: у 1950 році - освоєно систему паровипарювального охолодження елементів мартенівських печей, у 1953 році - пущено листопрокатний стан 2300, у 1960 — першу в світі промислову установку безперервного розливання сталі та ін. У 1966 році за успішне виконання завдань по випуску металу завод нагороджено орденом Леніна. За внесок у розвиток чорної металургії на честь 100-річчя з дня заснування Донецький металургійний завод нагороджено орденом Жовтневої Революції.

Продовжувалася подальша реконструкція заводу в напрямку спеціалізації з випуску якісних і легованих сталей.

У 1974 році введено в експлуатацію заготовочний стан 950/900, у 1976 - кисневу станцію, у 1978 - електросталеплавильну піч No1, установку грануляції доменних шлаків, у 1979 - електросталеплавильну піч No2, у 1980 — установку по приготуванню і вдуванню в горн доменної печі пиловугільного палива, у 1985 - комплекс устаткування для виробництва синтетичних шлакоутворюючих сумішей, цех ремонту устаткування, реконструйовано з установленням нових верстатів механічний цех, у 1994 році - цех тонкостінних труб.

У 1996 році Донецький металургійний завод ім. Леніна перетворено у відкрите акціонерне товариство "Донецький металургійний завод".

Через рік почалася реалізація інвестиційного проекту, за яким компанія "MetalsRussia" (Великобританія) інвестувала в електросталеплавильний комплекс ОАО "ДМЗ" устаткування для модернізації електросталеплавильної печі обтискного цеху. В асортименті продукції, що випускалася, з'явилися високолеговані марки сталі.

З початку 1998 року завод став випускати шестиметрову квадратну заготовку на додаток до чотириметрової, яка випускалася раніше. В ході реалізації інвестиційного проекту ВАТ "ДМЗ" в економіку України були залучені корпоративні інвестиції, завдяки чому завод одержав від італійської компанії "Danieli" металургійне оснащення, що випереджає існуючі європейські аналоги як мінімум на 4 роки. З вересня 1998 року підприємство почало функціонувати в рамках дії Закону України "Про спеціальні економічні зони і спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку в Донецькій області".

Наприкінці 1999 року в результаті реструктуризації зі складу ВАТ "ДМЗ" виділився міні-металургійний завод "ІСТІЛ-ДМЗ", створений на базі електросталеплавильного й обтискного цехів. У цей же час почалися роботи з реконструкції доменної печі No2, модернізації установки безперервного розливання сталі мартенівського цеху.

Початок століття завод зустрів як беззбиткове сучасне підприємство повного циклу. І здійснилося це завдяки реструктуризації заводу та залученню значних інвестицій. Так, внаслідок реструктуризації було створено цілий ряд незалежних підприємств, які працюють у комплексі на договірних умовах. Тобто керівництво усвідомило, що майбутній розвиток заводу залежить від того, як з самого початку будуть реструктуризовані основні цехи, яку конкурентоспроможну продукцію будуть випускати, як раціонально побудувати організаційно-управлінську структуру, як ефективно будуть працювати маркетингові і комерційні служби і, нарешті, який прибуток будуть одержувати самостійні структури, які задіяні у відкритому акціонерному товаристві "Донецький металургійний завод".

Перспективи майбутнього закладені в інвестиційних проектах по реструктуризації основних цехів: доменного - ТОВ "Феррит", мартенівського - ЗАТ "ММЗ ІСТІЛ (Україна)" і допоміжних цехів - ТОВ "Калтоп", ЗАТ "ЦНДІвтормет".

Заслуговує уваги одне з найсучасніших підприємств - міні-металургійний завод "ІСТІЛ-Україна". Це технологічний модуль, який відповідає сучасному світовому рівню. Він уже другий рік діє на заводі, має сертифікат ISO 9002 від TUV-NORD (Німеччина) і виробляє до мільйона тонн сталі на рік. Сюди вкладені іноземні інвестиції (понад 85 млн. дол. ISFIL Group., США).

Перетворення найстарішого в Донецьку підприємства в акціонерне виявилося взаємовигідним як для закордонних інвесторів, так і для колективу ВАТ "Донецький металургійний завод": не тільки загальна інфраструктура, але й інтереси — випускати метал підвищеного попиту. На кожній ділянці виробництва найновіші установки і технологічні процеси. З відновленням виробництва значно покращилися й умови праці металургів. Шанси на подальший перспективний розвиток як міні-металургійного, так і основного металургійного заводу однакові.

У фахівців, які знають завод не один десяток років, є можливість порівняти колишні і нинішні умови праці і виробничі процеси в його цехах. Їхня думка однозначна: підприємство набуває сучасного вигляду, поступово досягає європейського рівня виробництва металу. А це значить, що добробут трудівників заводу починає зростати. І люди усе більше переконуються в перевагах вільної ринкової економіки.

Цікавим є інвестиційний проект ТОВ "Феррит", який вже успішно реалізується й у ньому визначено майбутнє заводу. Це проект з випуску чавуну на суму 20 млн. дол. США. Інвестиції від запасних інвесторів надійшли у вигляді устаткування, оснащення, інвентаря, коштів. Обсяг реалізації робіт, послуг у пропонованому інвестиційному проекті склав 235715 тис.грн у 2000 році зі збільшенням обсягу виробництва до 353600 тис.грн у 2007 році. Сумарні витрати - 209664 тис. грн і 302516 тис.грн на рік відповідно. Виходячи з цих показників, здійснення проекту дозволить створити постійно діюче прибуткове підприємство.

У травні 1997 року загальними зборами акціонерів було прийняте рішення про затвердження статуту ЗАТ "ЦНДІвтормет" і ТОВ "Калтоп". Після двох років роботи фінансово-економічними службами заводу й управлінням економічного прогнозування було здійснено аналіз господарської діяльності і вироблено рекомендації щодо поліпшення виробничих і фінансових показників їхньої діяльності. У цілому робота цих підприємств оцінена позитивно (особливо ефективно вони працюють починаючи з 2000 року), що ще раз підтверджує правильність обраних напрямків і методів реструктуризації ВАТ "ДМЗ" (у тому числі вироблення довгострокової стратегії розвитку товариства, перетворення його в холдингову структуру) і необхідність її продовження з урахуванням інтересів акціонерів, трудового колективу і суспільства в цілому.

Обрана ВАТ "ДМЗ" схема реструктуризації дозволяє звільнити основне виробництво від невиробничих затрат, а також надає новим потенційним інвесторам можливість придбати досить велику частину вузькопрофільного об'єкта, який інвестується. При завершенні реструктуризації інвестиційне поле істотно розширюється, об'єкт стає більш привабливим, він не успадковує усіх тих боргових зобов'язань, які має сьогодні головне акціонерне товариство.

Реструктуризація ВАТ "ДМЗ" триватиме й далі, причому з метою залучення зовнішніх інвестицій в модернізацію виробництва в окремі підприємства будуть виділятися не тільки допоміжні, але й основні цехи.

Усі кроки по відокремленню дочірніх компаній будуть робитися за рішенням загальних зборів акціонерів ВАТ "ДМЗ" після одержання зваженого економічного обґрунтування необхідності таких заходів, що дозволить мінімізувати витрати на товарний, вартісний та інформаційний обмін між материнською і дочірньою компаніями.

Варто зауважити, що процес реструктуризації починався і продовжується складно і важко. Але він заслуговує на увагу як досвід для інших підприємств, яким також доведеться долати ці процеси.

Ринок житла – елемент системи управління містом. Принципи його формування та функціонування

Георгій Онищук., кандидат економічних наук

Стаття торкається актуального питання ринку житла в Україні. Виокремлено чинники, які обумовлюють роль житла як головного пріоритету економічної реформи. Підкреслено важливу роль іпотечного кредитування. На основі аналізу реальної ситуації на сучасному ринку житла зроблено висновок, що забезпечення житлом є однією з головних функцій місцевого самоврядування.

В сучасних умовах ринкових перетворень в економіці домінуючого значення набуває проблема забезпечення житлом населення України. Сама мета, визначена в Конституції як забезпечення права кожному громадянину вільно, відповідно до потреби та можливості отримувати житло у власність або користування, вимагає радикальної зміни державної житлової політики. Цікаво відмітити те, що місцеві органи влади гарантують громадянам не саме житло, а лише право на його придбання або найм чи оренду. В зв'язку з цим житлова реформа потребує в першу чергу створення системи законодавчих та нормативних актів з метою формування саме ринку житла.

Відомо, що житловий фонд – це найбільше багатство країни - завжди був головним показником життєвого рівня людини. Крім того, в житловій сфері реалізується майже третина виробничого потенціалу країни. Тому стан справ у житловій сфері суттєво впливає на вирішення найгостріших соціальних питань, включаючи питання зайнятості населення, є одним з важливих важелів управління містами, їх соціально-економічним розвитком.

Житло, житлове будівництво зокрема, стає головним пріоритетом економічної реформи, що визначається рядом факторів.

По перше, можливістю залучення та використання коштів населення як основного інвестора міського господарства, що одночасно зміцнює фінансову систему.

По-друге, реально та безпосередньо вкладаються кошти для підвищення рівня життя мешканців міста.

По-третє, позитивний вплив житлового будівництва на вирішення ряду гострих соціальних проблем, включаючи безробіття.

Для вирішення житлової проблеми вдалось залучити самого громадянина, перекладаючи на нього відповідальність за отримання та подальшу експлуатацію й утримання свого житла. В свою чергу цей процес значно активізував вторинний ринок житла.

Створюється ситуація, коли громадянин, який бажає покращити свої житлові умови, повинен купувати житло на вільному ринку житла, але так вирішити своє житлове питання в змозі не кожний у зв'язку з високими цінами на житло. Середня вартість 1 кв. м житла в Україні складає 1200 грн, а в містах Києві, Львові, Дніпропетровську, Одесі, Сімферополі вони складають відповідно від 1400-1500 грн. Навіть громадяни з середнім доходом не можуть придбати достойне житло на ринку.

Тому необхідна державна підтримка в вирішенні житлової проблеми, а для тих верств населення, які потребують соціального захисту, житло необхідно передати в найм або оренду безкоштовно.

Тобто потрібні нові підходи, нові ідеї на основі ринкових стосунків, активного розвитку як первинного, так і вторинного ринку житла. Слід зазначити, що ринок житла є основою для ринку споживання, необхідною умовою виникнення та динамічного розвитку також і ринку праці. Він несе в собі колосальний соціальний заряд, тому що немає більш важливого товару, крім продуктів харчування для сім'ї, як житло.

Визначаючи житло як товар, ми маємо справу з ринком капіталу, частиною загальної економічної інфраструктури. На жаль, сучасна економічна наука поки що не розкрила природу житла одночасно і як блага, і як економічного та соціального феномена.

До цього часу не задіяні такі параметри ринку житла, як застава нерухомості, іпотечне кредитування будівництва житла.

Ситуація загострюється тим, що низька платоспроможність населення стикається з постійним збільшенням вартості будівництва житла.

Оцінюючи прибуток та збереження сім'ї, яка бажає покращити свої житлові умови, можна зазначити, що:

• 60-65% населення може вкласти свої кошти в покращання своїх житлових умов, але за підтримки державних або місцевих органів влади про кредитування житла;

• близько 20-25% населення можуть самостійно вирішити це питання, в тому числі за рахунок банківського або іпотечного кредитування;

• 15-20% населення повинні бути забезпечені житлом за рахунок бюджетних коштів. Таке соціальне житло передається громадянам в оренду або найм.

Таким чином, слід зробити висновок, що для більшості громадян найбільш доступним та ефективним способом покращання житлових умов є іпотечне кредитування будівництва або купівлі житла.

На жаль, в економічній теорії залишаються нерозкритими механізми формування іпотечних програм житлового будівництва з максимально ефективним використанням ресурсів всіх учасників інвестиційного процесу.

Обмеженість місцевих та регіональних бюджетів, дефіцит кредитних ресурсів та коштів населення вимагають раціонального їх використання.

Абсолютна величина іпотечного кредиту визначається як вартістю житла, так і можливістю громадянина розрахуватися за кредит у встановлений термін. Повернення іпотечного кредиту забезпечується частиною прибутку клієнта. Згідно із статистичними даними на інвестування житла у сім'ї залишається близько 20% постійного прибутку. Цей відсоток і повинен враховуватись для розрахунку іпотечного кредитування. Як правило, максимальна величина кредиту складає 70% заставної вартості житла, іншу частину вкладає сім'я одразу. Крім того, для більшості сімей розмір кредитування залежить від сукупного сімейного прибутку, що визначає розмір виплат при погашенні кредиту.

Таку залежність можна відобразити формулою:

К (1 + CN) = 0,2 х 12 DN

де: К – іпотечний кредит в грн;

N – термін погашення кредиту в роках;

С – кредитна ставка у відсотках;

D – місячний сукупний прибуток сім'ї в грн.

Максимальний кредит в залежності від прибутку сім'ї можна розрахувати таким чином:

Розвиток іпотечного кредитування в Україні, накопичений досвід свідчать про його велику перспективу та ефективність, одночасно вимагають термінової розробки і прийняття ряду законодавчих та нормативних актів.

Новий Земельний кодекс України, прийнятий у жовтні 2001 року, дає можливість вирішувати всі питання, пов'язані із землекористуванням в державі. Це має особливе значення для соціально-економічного розвитку міст і регіонів, створення ринкових засад у фінансуванні шляхом залучення інвестицій, використання власності на землю як основи для формування сучасного фінансово-економічного механізму розвитку територій.

Розмежування повноважень між Верховною Радою і органами місцевого самоврядування значно розширює можливості та права останніх в галузі земельних відносин. Згідно із земельним кодексом до повноважень міських рад належать питання:

• розпорядження землями територіальних громад;

• передачі земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб або у користування;

• вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності, викуп їх для суспільних потреб територіальних громад;

• організації землеустрою, здійснення контролю за використанням і охороною земель;

• підготовки та внесення пропозицій щодо змін меж районів у містах, міст, сіл і селищ;

• широкої роз'яснювальної роботи та інформування населення щодо земельних відносин.

Реформування відносин у житловій сфері міст, що особливо важливо для міст-мільйонерів, стало можливим внаслідок чіткого визначення у кодексі поняття земельних ділянок житлової та громадської забудови, житлово-будівельних і гаражно-будівельних кооперативів, земельних ділянок багатоквартирних житлових будинків. У випадку приватизації громадянами багатоквартирного жилого будинку відповідна земельна ділянка передається безоплатно у власність або користування об'єднанню власників.

Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою спільної власності співвласників будинку здійснюється на основі договору або відповідно до закону. Співвласники земельної ділянки мають право на її поділ або виділення з неї окремої частини .

Визначення правил користування і володіння земельними ділянками біля будинків та прибудинковими територіями дає можливість місцевим органам влади ефективно проводити нову житлову політику.

Слідом за формуванням первинного ринку житла створюється вторинний ринок. Поява та розвиток вторинного ринку житла є завершальною стадією формування самофінансуючої системи іпотечного кредитування житлового будівництва.

На сьогодні, завдяки приватизації державного житлового фонду, практично сформувався ринок житла, і громадяни отримали можливість вирішувати свої житлові проблеми залежно від своїх фінансових можливостей і потреб у житлі.

Так, щорічно в Україні здійснюється близько 250 тисяч договорів купівлі-продажу житла майже на 5 млрд грн. У процесі приватизації житла та діючого ринку житла вирішується також питання розселення сімей з комунальних квартир, більш економічного їх використання шляхом добровільної заміни квартири з надлишками житлової площі на меншу. Особливо активно працюють ринки житла в Києві, Харкові, Дніпропетровську, Львові, Сімферополі, де діють сотні ріелтерських агенцій та контор. За деякими даними, у столиці щороку укладається 20-25 тис. угод з купівлі-продажу житла, тобто змінюють власника 1-1,3 млн кв. м, на 300-350 млн доларів США.

За даними інформаційного бюлетеня "Янус-нерухомість", вартість квартир у містах України на кінець 2001 року складає:

Середня вартість квартир у містах України, тис. у.о.

Появляються нові фактори, які впливають на вартість житла, – такі як "плата за краєвид", значно комфортніші архітектурно-планувальні рішення в нових будинках, вартість їх утримання та експлуатації. Це свідчить про зростання економічної грамотності населення.

В кінці 2001 року почалося пожвавлення вторинного ринку житла в регіонах. В Одесі, наприклад, ціни зросли на 5-10%, Донецьку – на 20-30%, Чернігові та Тернополі – на 20-25%.

Зміна власників суттєво впливає на відносини в житловому фонді.

Власники квартир у багатоквартирних будинках змінюють своє утриманське ставлення до проблем ремонту та збереження житлового фонду.

Власники приватизованих квартир у багатоквартирних будинках стали об'єднуватися для спільного утримання будинку і прибудинкової території, створюючи об'єднання співвласників. Найбільша кількість об'єднань створена у великих індустріальних містах: у Києві – 162, Харкові – 97, Миколаєві – 68 таких об'єднань.

Це дає можливість залучити мешканців будинку до управління своїм майном, перейти на договірні стосунки з виробниками послуг, впровадити конкуренцію серед підрядників на житлово-комунальні послуги.

Таким чином, реалізується одна з головних функцій органів місцевого самоврядування – забезпечення житлом тих, хто має можливості його купити або замінити, а також покращити стан житлового фонду міста.

Література:

1. Т.Д.Бєлкіна Житлова реформа в Росії: результати та перспектива // Вопросы экономики. – Москва. – 1999.

2. А.В.Моченков, В.В.Герасименко, В.А.Елкина. Рынок недвижимости Харькова // Справочное пособие. – Х.: Бизнес-Информ. – 2000.

3. О.М.Невелєв. Місто Київ: політика перспективного розвитку. - К.: Науково-дослідний інститут соціально-економічних проблем міста (НДІСЕП). – 1999.

4. В.П.Кукса, Г.І.Онищук. Створення об'єднань співвласників багатоквартирних будинків – основа реформування житлового сектора. - К.: Укр.Літопис. – 1996.

5. Земельний кодекс України. ВР No 2768-ІІІ, 25 жовтня 2001 р., м. Київ.

Стратегія розвитку інноваційних "крапок росту" в Україні

Олександр Махмудов, доктор економічних наук

Дослідження присвячене актуальній проблемі розвитку інноваційного потенціалу України і створення "крапок росту" економіки. Проаналізовано питання створення інноваційних центрів і можливості їхнього розвитку, що надає чинне законодавство. Запропоновано концепцію системи стратегічного менеджменту технологічних парків і розглянута модель трансформації місії на різних етапах розвитку.

Розчинення національної економіки у світовому ринку (глобалізація і лібералізація) породжують небезпеку закріплення за Україною ролі сировинного придатка і ринку збуту імпортних товарів. Для формування ефективної і суверенної структури економіки потрібно активний вплив держави. Потрібна державна програма структурної перебудови. Основними важелями структурної політики повинні стати інвестиційні пріоритети.

Концепція структурної перебудови, що визнає необхідність активного впливу держави на формування перспективної структури через стимулювання і підтримку "крапок росту" розроблена в [1] і розвинута в [2]. Вона припускає, що стратегія селективного стимулювання "крапок росту" могла б стати одним з методів пожвавлення економіки за допомогою локальних інвестиційних ін'єкцій.

Спрямований стимулюючий вплив держави повинен органічно сполучатися з ініціативою підприємців і дією ринкових сил, як би полегшуючи їм рух у перспективно ефективному напрямку. Кожна галузь промисловості нагромадила свої проблеми, і держава могла б допомогти їх вирішити. Для цього держава може впливати на створення і реконструкцію окремих об'єктів, що визначають виробниче завантаження, матеріальне забезпечення і науково-технічний рівень значних виробничо-господарських комплексів чи галузей.

З прийняттям Закону України "Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків "Напівроводникові технології і матеріали, оптоелектронна та сенсорна техніка", "Інститут електрозварювання імені Є.О. Патона", "Інститут монокристалів", "Вуглемаш" від 16.11.1999 No 991-XІV створені умови для формування і розвитку таких "крапок росту". У ньому передбачені пільги з податку на прибуток, ПДВ, умовах здійснення імпортних і експортних операцій. При цьому, з одного боку, передбачені умови стимулювання розвитку інноваційного потенціалу підприємств-учасників технопарку шляхом створення спеціальних рахунків. На них концентрується 50% від сум податку на прибуток і ПДВ, що утворяться при реалізації інноваційних проектів. Акумульовані таким способом фінансові ресурси підприємство може використовувати на наукову і науково-технічну діяльність. З іншого боку, створені умови для концентрації коштів у технопарках, що формуються за рахунок перерахувань 50%, що залишилися від сум податку на прибуток і ПДВ від реалізації інноваційних проектів. Ці кошти технопарки можуть використовувати для фінансування власних проектів.

Важливим аспектом, що відрізняє умови реалізації проектів технологічних парків від раніше існуючих форм особливого режиму оподатковування, до яких можна віднести вільні економічні зони (ВЕЗ) і території пріоритетного розвитку (ТПР), є обмеження на суму інвестицій. Якщо в проектах ВЕЗ і ТПР мінімальна сума інвестицій складає 1 мільйон доларів, то для проектів технопарку передбачені обмеження у випадку створення спільного підприємства [1] на суму: для резидентів України - 50 тисяч доларів, а для нерезидентів - 100 тисяч доларів.

Це дуже істотна умова. Як показує світова практика, близько 70% інновацій створюється в малих і середніх компаніях. У масштабах України, 1 мільйон доларів (мінімальна сума інвестицій для проектів ВЕЗ і ТПР) - це серйозна сума, яку не завжди може залучити мала чи середня компанія. Крім того, як відомо, інвестиції в інноваційні проекти мають високий ступінь ризику. Далеко не будь-який інвестор готовий фінансувати настільки ризикові проекти на таку суму. Проекти технопарку позбавлені цієї проблеми, оскільки навіть суми інвестицій для спільних підприємств не настільки великі. Тобто , варто констатувати, що вищезгаданий Закон про технопарки дозволяє створити центри інноваційного підприємництва, що у [2] розглядаються як інноваційні "крапки росту" економіки.

Завдання створення і функціонування інноваційних структур, у тому числі технологічних парків для України є новим. Наукова праця [3], видана у результаті досліджень керівників технопарку "Інститут електрозварювання імені Патона", формує бачення діяльності інноваційних організацій. Для створення цілісної концепції становлення і розвитку інноваційних центрів необхідно досліджувати питання стратегічного менеджменту їхньої діяльності.

Основні елементи стратегічного менеджменту включають:

- формулювання місії бізнесу,

- постановку цілей,

- визначення стратегії їхнього досягнення.

У місії повинні бути зафіксовані такі моменти:

- цільовий ринок бізнесу (групи споживачів ),

- запити споживачів,

- використовувані технолог