Збірка статей за 2003 рік.

ЕКОНОМІКА

Еволюція, стан, проблеми і перспективи лізингових відносин

Вікторія Харченко, викладач кафедри фінансів та банківської справи Кримського економічного інституту Київського національного економічного університету (КЕІ КНЕУ)

Виконано огляд та аналіз лізингових відносин протягом усього періоду їх становлення починаючи з давніх часів і до сьогодні. Акцентована увага на проблемах і перспективах лізингу. Показана еволюція лізингових відносин у період становлення незалежності України.

Прийнято вважати, що усі економіко-правові відносини, пов'язані з лізингом, відносяться до нового чи новітнього періоду історії господарських взаємозв'язків. Однак це не так. Документи свідчать, що оренда (лізинг) відома людині з давніх часів.

Дійсно, ідея лізингу далеко не нова, хоча терміна "лізинг" (lease) як такого ще не було. Розкриття сутності лізингової угоди сягає далеких часів Аристотеля (384 / 383 - 322 р. м. до н.е.). Саме йому належить назва одного з трактатів у "Риториці": "Багатство полягає в користуванні, а не в праві власності". Іншими словами, не обов'язково для одержання доходу мати у власності будь-яке майно, досить лише мати право користуватися ним і в результаті цього одержувати доход.

Орендні (лізингові) угоди були відомі і в часи, що далеко передували IV століттю до н.е., тобто рокам, коли жив Аристотель. Вони укладались ще в древній державі Шумер і датуються приблизно 2000 роком до н.е. Так, глиняні таблички, виявлені в шумерському місті Ур, містять відомості про оренду сільськогосподарських знарядь, землі, водних джерел, волів і інших тварин. Ці глиняні таблички, знайдені в 1984 році, розповідають про храмових священиків - орендодавців, що укладали договори з місцевими фермерами. Однак древні документи не обмежують сферу орендної практики державою Шумер, і не виключено, що оренда існувала й у більш древні часи, хоч поки до нас не дійшло ніяких відомостей про це.

Англійський історик Т. Кларк знайшов кілька положень про лізинг у законах Хаммурапі, прийнятих між 1775 - 1750 роками до н.е. Група статей, що стосуються власності, - найбільша в судебнику Хаммурапі. Статті докладно і скрупульозно розглядали усі випадки оренди і норми орендної плати, умови застави майна.

Інші древні цивілізації, включаючи греків, римлян, єгиптян, вважали оренду привабливим, доступним і часом єдино можливим способом придбання устаткування, землі і домашньої худоби.

Древні фінікійці, які мали славу відмінних моряків і торговців, практикували оренду суден, яка за своєю економіко-правовою суттю дуже схожа з класичною формою сучасного лізингу устаткування. Безліч короткострокових договорів оренди забезпечували одержання судна й екіпажу. У сучасних умовах ці угоди відповідають операціям так званого "мокрого" лізингу. Довгострокові чартерні угоди підписувалися на термін, що покривав весь розрахунковий період економічного життя суден, і вимагали від орендаря прийняття на себе більшої частини зобов'язань, що випливали з монопольного використання орендованих засобів.

Римському праву також був відомий комплекс майнових відносин, зв'язаних з володінням річчю без права власності. Ці відносини відбивалися як у договірному, так і в речовому праві. Імператор Юстиніан I (483 - 565 р. м.), що здійснив кодифікацію римського права, відбив лізингові відносини у відомих Інституціях.

Лізинг у давнину не був обмежений орендою будь-яких конкретних типів власності. Фактично з історії відомо, що орендувалися не тільки різні типи сільськогосподарської техніки і ремісничого устаткування, але навіть військова техніка.

Перше документальне згадування про практично проведену лізингову угоду відноситься до 1066 року, коли Вільгельм Завойовник орендував у нормандських судновласників кораблі для вторгнення на Британські острови.

У Венеції також у XI столітті існували угоди, схожі з лізинговими операціями: венеціанці здавали в оренду торговцям і власникам торгових суден дуже дорогі на ті часи якорі. По закінченні плавання вони поверталися власникам, які знову здавали їх в оренду.

У середньовіччя орендна діяльність була трохи обмежена. В оренду здавалися в основному сільськогосподарські знаряддя та коні. Однак час від часу відбувалися події, що породжували унікальні форми і предмети оренди. Так, у 1248 році була зареєстрована лізингова угода, відповідно до якої лицар Бонфіс Манганелла Гаета орендував збрую для участі в сьомому хрестовому поході. Потім він виплачував за неї орендну плату, що, в кінцевому підсумку, значно перевищила первісну вартість амуніції.

У ті ж часи операції, аналогічні сучасному лізингу, застосовувалися в Англії. Необхідно мати на увазі, що протягом сторіч оренда рухомого майна відповідно до англійського поземельного закону визнавалася неправомірною. Однак довгострокова оренда реальної власності допускалася й у багатьох випадках була єдино доступною, через тверду систему земельного законодавства, засобом придбання прав на використання землі. Тому предметом оренди найчастіше ставали фермерське устаткування і коні. У Великобританії одним з перших нормативних актів, які регулювали відносини, схожі з лізинговими, був Закон Уельсу 1284 року (Statute of Wales).

У 1572 році у Великобританії був прийнятий законодавчий акт, який дозволяв використовувати тільки справжній, а не уявний лізинг, тобто законними визнавалися орендні договори, що підписувалися на розумних підставах, тому що на той час почастішали угоди, які мали метою приховування справжнього стану речей - хто власник. Використовувалося це як засіб прихованої передачі власності, тобто для введення в оману кредиторів.

Таким чином, оригінальна ідея поділу володіння і власності та можливості діставати вигоду з володіння відома праву з найдавніших часів.

На початку XX століття у Великобританії в зв'язку з розвитком промисловості, збільшенням виробництва різних видів устаткування зросла кількість товарів, що здавалися в лізинг. Особливу роль у цьому зіграв розвиток залізничного транспорту і кам'яновугільної промисловості.

Власники кам'яновугільних копалин спочатку купували вагони для перевезення вугілля, однак незабаром стала очевидною невигідність і неможливість такого фінансування. Виробіток вугілля збільшувався, відкривалися нові шахти, було потрібно дедалі більше вагонів. Цілком резонно, що невеликі підприємства вирішили скористатися цією ситуацією для вигідного вкладення капіталу. Вони купували вагони для вугілля і здавали їх в оренду (лізинг) залізничним компаніям. З'явилися компанії, єдиною метою яких був лізинг локомотивів і залізничних вагонів. При укладанні договорів вони стали включати до нього право на купівлю (опціон), що надавалося користувачеві після закінчення терміну лізингу. Однією з причин появи такої умови було те, що користувачі набагато акуратніше і обережливіше поводилися з вагонами, якщо існувала перспектива їх наступного придбання у власність. Такі угоди одержали назву договорів оренди-продажу. Подальший розвиток лізингу й оренди-продажу привів до необхідності розмежування договорів лізингу й оренди-продажу.

У США також позначився попит на фінансування оренди різних видів техніки й устаткування. Перший зареєстрований орендний договір персональної власності з'явився в США на початку XIII століття, коли члени гільдії одержали по ньому в оренду коней, фургони і коляски. Надалі ріст лізингової активності визначався, як і у Великобританії, розвитком залізничного транспорту. При цьому проблеми росту були дуже схожі з англійськими. Залізничні компанії почали шукати можливості для одержання вагонів у користування, а не у власність, або виставляли приватним відправникам вантажу умову про самостійне надання вагонів. У результаті інвестори стали забезпечувати необхідну рентабельність вкладень, фінансуючи придбання локомотивів і залізничних вагонів. Керування устаткуванням здійснювалося через трасти, за якими стояли банки або трести, їх що створили. При цьому сертифікати трастів продавалися інвесторам і надавали їм право на одержання доходів у розмірі певних відсотків на розмір інвестицій. Як і при сучасних лізингових відносинах, керуючий трастом (він, по суті, був главою лізингової компанії) платив виробнику за отримане від нього устаткування, а потім збирав орендну плату з користувача цим устаткуванням протягом усього терміну дії договору. Орендна плата за своїм розміром повинна була покривати зобов'язання, що випливали із сертифікатів, випущених для продажу інвесторам.

Існувало багато різновидів трастового використання устаткування. Найбільш широковизнаним типом фінансування залізниць був план "Філадельфія", який допускав передачу прав монопольного використання устаткування кінцевому користувачу після завершення першого визначеного терміну орендного договору. План "Філадельфія" став попередником сьогоднішніх умовних комерційних контрактів лізингу за моделлю "гроші - на гроші".

На початку XX століття багато залізничних лізингових компаній усвідомили, що зростаюче число відправників вантажу не бажає здійснювати довгострокове керування або монопольне використання вагонів, що передбачало надання устаткування в трастовое (довірче) користування. Замість цього вони вимагали лише короткострокового його використання. Трасти стали пропонувати контракти з більш коротким терміном дії. По закінченні контракту вагони повинні були повертатися орендодавцю, який зберігав за собою право власності. Такі орендні договори започаткували операційний лізинг.

Розвиток економічних відносин визначив зацікавленість виробників техніки й устаткування в одержанні необхідного фінансування для виготовлення своєї продукції. Ця обставина, у свою чергу, викликала в США на початку XX століття хвилю нового виду кредитування - кредиту, виплачуваного вроздріб. Виробники і продавці вважали, що вони зможуть продати більше, якщо поряд з необхідним устаткуванням запропонують більш привабливий для клієнта план - графік виплат. Звідси бере початок практика лізингового фінансування, забезпечуваного продавцями, - даний вид лізингових відносин залишається дотепер найважливішим інструментом поставок за лізингом.

Перше відоме вживання терміна "лізинг" (про це пише австрійський дослідник В. Хойєр у своїй книзі "Як робити бізнес у Європі") відноситься до 1877 року, коли телефонна компанія "Белл" прийняла рішення не продавати свої телефонні апарати, а здавати їх в оренду, тобто встановлювати устаткування в будинку чи офісі клієнта тільки на основі орендної плати. Ця операція зробила сильний вплив не тільки на розвиток зв'язку. Цікавлячись прибутком від надання специфічних на той час фінансових послуг, виробники нової техніки були також зацікавлені в захисті технології, що становила предмет їхньої власності, втіленої в нових машинах. Тому багато хто високо оцінив оренду устаткування, яка дозволяла їм, на відміну від простого продажу, захистити своє монопольне право на використання "ноу-хау". Аналогічно "Белл" компанія Hughes, що виготовляє інструменти, зберігала контроль над цінами, надаючи свій спеціалізований 11-гранний бур тільки на умовах оренди. Компанія "U. S. Shoe Machenery", яка виробляла устаткування для виготовлення взуття, використовувала угоди, які зв'язували клієнтів виключно з її власною продукцією. Тільки прийняття федерального антимонопольного законодавства США поклало кінець цій практиці і зажадало від виробників виставити устаткування на вільний продаж.

Під час другої світової війни уряд США активно використовував так звані контракти з фіксованою рентабельністю (cost - plus contracts). Це забезпечувало ще один важливий стимул для розвитку орендного бізнесу, тому що в більшості контрактів урядовим підрядчикам дозволялося встановлювати певний рівень прибутковості стосовно витрат. Ці підрядчики розуміли, що більша частина їхніх товарів або послуг необхідна уряду, лише поки йде війна, і що, цілком ймовірно, контракти не будуть відновлені після її закінчення.

Таким чином, промисловці зіштовхувалися з ризиком не встигнути відновити свої витрати на устаткування, придбане для виконання конкретного урядового проекту. Крім того, спеціалізовані верстати і машини взагалі могли мати дуже обмежену ринкову вартість у мирний час. Урядові підрядчики усвідомили, що оренда промислового устаткування на термін, обмежений договором підряду (на противагу купівлі), мінімізує ризик. У тих випадках, коли були потрібні великі спеціалізовані машини й інструменти, сам уряд повинен виступати перед підрядчиками в ролі орендодавця.

У цей же час став швидко нарощувати масштаби лізинговий бізнес, зв'язаний із транспортними засобами. У 30-і роки Генрі Форд ефективно використовував оренду для розширення збуту своїх автомобілів. Однак "законним батьком" автомобільного лізингового бізнесу вважається Золлі Френк - торговий агент із Чикаго, який на початку 40-х років першим запропонував довгострокову оренду автомобілів.

У Росії з поняттям "лізинг" познайомилися під час другої світової війни, коли в 1941 - 1945 роках за leand - lease здійснювалося постачання американської техніки.

Однак справжня революція в орендних відносинах відбулася в Америці на початку 50-х років нашого сторіччя. В оренду стали масово здаватися засоби виробництва: технологічне устаткування, машини і механізми, судна, літаки і т.д. Уряд США, оцінивши це явище, оперативно розробив і реалізував державну програму його стимулювання.

Першим акціонерним товариством, для якого лізингові операції стали основним видом діяльності, є створена в 1952 році в Сан-Франциско відома американська компанія "United States Leasing Corporation". Заснував компанію Генрі Шонфельд. Спочатку він створив компанію для однієї конкретної лізингової угоди, але потім зрозумів, що лізинговий бізнес може стати дуже перспективним, і в результаті на світ з'явилася "United States Leasing Corporation". Лізингові операції досить швидко перетнули кордони США і, отже, з'явилося таке важливе для розвитку лізингового бізнесу поняття, як "міжнародний лізинг". Через кілька років компанія почала відкривати свої філії в інших країнах (насамперед у Канаді в 1959 році). Надалі вона стала іменуватися "United States Leasing International".

Комерційні банки США почали брати участь у лізингових операціях на початку 60-х років. Розширенню лізингового бізнесу сприяло прийняте в 1971 році рішення ради керуючих федеральної резервної системи, що дозволило банкам засновувати дочірні фірми для здачі в оренду устаткування, а потім і нерухомості.

1982 рік став знаменним для лізингу авіаційної техніки. У цей рік корпорація Мак-Доннела Дугласа зуміла завдяки новій фінансовій політиці за допомогою лізингу завоювати ринок для літака "ДС-9-80" у конкуренції з "Боїнгом-727". Запропонована Дугласом концепція була названа "fly before buy" ("літати, перш ніж купувати").

Пізніше, у 70 - 80-і роки, лізинг розглядався радянськими зовнішньоторговельними організаціями насамперед як одна з форм придбання й реалізації такого устаткування, як великогабаритні універсальні й інші дорогі верстати, потокові лінії, дорожньо-будівельне, ковальсько-пресове, енергетичне устаткування, а також ремонтні майстерні, літаки, морські судна, автомашини, обчислювальна техніка на базі ЕОМ і т.д., з використанням спеціальної форми кредиту. Лізинг звичайно фіксувався в угодах, укладених між радянськими й іноземними партнерами, на певний строк.

Різновидом лізингової операції, яка активно застосовувалася Мінморфлотом СРСР, був "бербоут - чартер" - наймання морського судна без екіпажу. Суть цієї операції полягала ось у чому. Відповідно до умов контракту, що укладався В/ПРО "Радфрахт" Мінморфлоту СРСР із посередницькою фірмою, яка надавала Мінморфлоту судно в оренду, на це судно, що прибуло в який-небудь з портів Західної Європи чи Японії під прапором третьої країни, направлявся радянський екіпаж, піднімався прапор Радянського Союзу і судно надходило в розпорядження радянської сторони для експлуатації. Після закінчення або до закінчення терміну оренди за взаємно укладеною угодою як обов'язкова умова передбачалося придбання корабля орендарем.

На умовах "бербоут - чартер" Мінфлот СРСР придбав значний тоннаж - сухогрузи, пасажирські судна, танкери, що знаходилися в експлуатації протягом 6 - 12 років.

Досить активно застосовувався лізинг міжнародних автомобільних перевезень зовнішньоторговельним об'єднанням "Радтрансавто", що купувало за рубежем на умовах оренди з наступною купівлею різні види вантажного автомобільного транспорту: тягачі, рефрижераторні і тентові напівпричепи, кузови, контейнерні шасі. На умовах оренди в СРСР використовувалися іноземні контейнери.

У червні 1991 року була створена, а з грудня того ж року почала діяти міжнародна радянсько-німецька лізингова компанія "Євролізинг". Її засновниками з радянської сторони стали Зовнішекономбанк СРСР, Радморфлот і Держпостач СРСР, із французької - один з найбільших банків Європи "Банк Насіональ де Парі" (Bank National de Paris), а з німецької - одна з найбільших лізингових компаній Західної Німеччини - "Мітфінанц Гмбх".

Разом з тим у міжнародних операціях лізинг застосовувався дуже мало. До кінця 80-х років розвиток міжнародного лізингу стримувався головним чином через те, що в радянських підприємств не було іноземної валюти для оплати іноземного устаткування. Після того як починаючи з квітня 1989 року підприємства одержали право самостійного виходу на зовнішній ринок, у багатьох з них з'явилося власне джерело валютних надходжень. Крім того, в окремих випадках допускалося використання іноземних верстатів і іншої техніки підприємствами, які не мали валютних ресурсів. Такі угоди передбачали оплату зобов'язань постачанням продукції, виготовленої на цьому устаткуванні (компенсаційний лізинг - buy - back).

Початок розвитку лізингових операцій на вітчизняному внутрішньому ринку можна визначити серединою 1989 року в зв'язку з переведенням підприємств на орендні форми господарювання. Помітним явищем у становленні початкових правил застосування лізингу стали Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про оренду від 23 листопада 1989 року № 810-1 і лист Держбанку СРСР від 16 лютого 1990 року № 270 "Про план рахунків бухгалтерського обліку", в якому було визначено порядок відображення лізингу в бухгалтерському обліку. Розвиток мережі комерційних банків сприяв впровадженню лізингових операцій у банківську практику.

Першою подією переходу України до цивілізованого регулювання лізингових відносин можна відзначити 25 щорічні збори членів Європейської федерації національних лізингових асоціацій "Євролізинг". У їх роботі брали участь 278 делегатів з 26 країн, а також представники найбільших банків Європи і США. Рішенням загальних зборів "Євролізингу" Україна була прийнята повноправним членом цієї європейської економічної структури. Членство в "Євролізингу" створює додаткові можливості більш тісного співробітництва України з європейськими країнами в галузі лізингу і залучення зарубіжних інвестицій.

Слід зазначити, що аж до грудня 1997 р. в Україні практично не існувало законодавчих актів, які регулюють лізингові відносини. Тому багато правових і податкових питань були невідрегульовані. Так, у Законі "Про оподаткування прибутку підприємств" було лише загальне поняття "фінансова оренда". Особливість лізингових операцій цього періоду полягала в тому, що ними займалися, як правило, організації (підприємства), що не спеціалізувалися на лізингу, - банки, бази постачання й ін.

Ситуація почала мінятися з грудня 1997, коли в Україні стали прийматися законодавчі акти стосовно лізингу.

До них належать:

- Закон України "Про лізинг" від 16 грудня 1997 р.;

- Примірний договір фінансового лізингу, затверджений наказом Міністерства України у справах науки і технології від 3 березня 1998 р.;

- інформаційний лист Вищого арбітражного суду України "Про закон України "Про лізинг" від 23 березня 1998 р.;

- лист Державної податкової інспекції "Про оподатковування операцій фінансового лізингу" від 30 грудня 2000 року;

- постанова Верховної Ради України "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про лізинг" від 5 жовтня 2000 року;

- лист Державної митної служби "Про оподатковування операцій ввезення товарів за договором оренди (лізингу)" від 5 травня 2000 року;

- постанова Кабінету Міністрів України "Про шляхи збільшення державного лізингового фонду в 2001 році" від 16 лютого 2001 року;

- Постанова НБУ "Про внесення змін до Інструкції про порядок здійснення контролю й одержання ліцензій по експортних, імпортних і лізингових операціях" від 15 березня 2002 року.

Лізингові відносини в Україні набули свого легального статусу. Закон "Про лізинг" досить чітко визначив юридичну суть лізингу, коло суб'єктів лізингу, їх права й обов'язки, види лізингу і ряд не менш важливих правових категорій. На думку багатьох фахівців, лізинг сьогодні є єдиним законним і надійним у всіх відносинах механізмом залучення коштів для українських виробників.

Ринок лізингу в Україні знаходиться тільки на початковому етапі розвитку. Незважаючи на досягнення в удосконаленні законодавчої бази, існуюча юридична, регулююча і податкова системи не сприяють розвитку ефективних ринкових відносин, ринків, зокрема ринку лізингу в Україні. Відсутність альтернативних банківських кредитних джерел довгострокового фінансування створює значні труднощі для лізингових компаній в удосконаленні лізингових операцій.

Залучення міжнародних фінансових агентств для кредитування фінансових установ, у тому числі й лізингових компаній, на умовах довгострокового кредитування повинно стати одним з основних елементів стратегії стимулювання розвитку лізингу в Україні.

Література:

1. Закон України от 16.12.1997. №723/97-ВР "Про лізинг".

2. Лист Вищого арбітражного суду України від 23.02.1998. р. "Про закон України "Про лізинг".

3. Лист Державної податкової інспекції от 30.11.2000. р. "Щодо оподатковування операцій фінансового лізингу".

4. Постанова Верховної Ради от 05.10.2000. р. "Про прийняття за основу проекту Закону України про внесення змін і доповнень до Закону України "Про лізинг".

5. Лист Державної митної служби от 15.03.2000. р. "Щодо оподаткування операцій з ввезення товарів за договорами оренди (лізингу)".

6. Постанова Кабінету Міністрів України от 16.01.2001. р. "Про заходи щодо наповнення державного лізингового фонду у 2001 році".

7. Медведков С.Ю. "Лизинг в экономике США" "США: политика, экономика, идеология", 1980 г. - № 5. - С. 101.

8. Балтус П., Майджер Б. Школа европейского бизнеса /"Лизинг-ревю", 1996 г. - №1.

9. Чекмарева Е.Н. Лизинговый бизнес. М: Экономика, 1993. - С. 49.

10. Джангиров Д. С нашим лизингом да в калачный ряд!//Бизнес.-1997.-№41(248). - С.10.

11. Малышкин А. Финансовый лизинг: налогообложение и учёт//Бизнес. - Документы, комментарии, консультации.-1997.-№11(218). - С. 44-47.

12. Маслов С. О некоторых особенностях лизинговых операций//Бизнес. - Документы, комментарии, консультации. -1998. - №38(297). - С. 44-47.

Загальнодержавні аспекти іноземного інвестування та умови залучення інвестиційних ресурсів в економіку Автономної Республіки Крим

Тетяна Ломаченко, кандидат економічних наук, доцент КЕІ КНЕУ

Розглянуто стан та проблеми іноземного інвестування в Україні. На прикладі АР Крим обґрунтовано доцільність пожвавлення інвестиційної діяльності регіонів на основі використання своїх конкурентних переваг та особливостей.

Одним з показників, які характеризують світове співтовариство, є обсяг іноземних інвестицій. Залежить цей показник від привабливості об'єкта інвестування.

Отримання як іноземних, так і внутрішніх інвестицій, умови їх залучення - це фактори, які характеризують інвестиційну діяльність як у цілому в країні, так і між її регіонами та сприяють подальшому розвитку зовнішньоекономічних зв'язків. Інвестиційна привабливість визначається суб'єктами інвестування, загальним інвестиційним кліматом у країні, умовами проведення зовнішньоекономічної діяльності, у тому числі податковими, правовими, митними.

Кожна держава та її регіони мають „відносно" свою систему цін на ресурси, податкову політику, законодавчу базу, різний рівень розвитку галузей, а отже, і відмінності в прибутковості суб'єктів та об'єктів інвестування. Експортні та імпортні операції з переміщення капіталу також пов'язані з політичною стабільністю та рівнем торгівлі на міжнародному ринку [1, 54].

Іноземні інвестиції - це довгострокові вкладення капіталу іноземними власниками в різні галузі економіки нашої країни. У Законі України „Про режим іноземного інвестування" іноземні інвестиції визначаються як цінності, які вкладають іноземні інвестори в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до чинного законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту [2, 59].

Водночас в інвестиційних пропозиціях мало об'єктів, що мають перелічені вище інвестиційні переваги та тенденції економічного розвитку регіону і сприяють розвитку малого бізнесу. Серед них могли б бути важливі для регіону невеликі за обсягом необхідних інвестицій проекти, які не вимагають значної підготовчої роботи над їх поданням. Практика іноземного інвестування в Україні підтверджує тяжіння інвесторів до вкладення коштів у невеликі об'єкти, які забезпечують швидке повернення коштів за мінімальних ризиків.

Наявність у регіоні різноманітних об'єктів для інвестування вимагає проведення інвестиційної політики з чітким визначенням пріоритетності інвестування та означення цього в інвестиційних пропозиціях.

Необхідно виділяти інвестиційні пропозиції: державного рівня; державно-регіонального рівня; регіонального рівня.

До інвестиційних пропозицій державного рівня слід відносити об'єкти інвестування, які:

- забезпечують реалізацію стратегічних інтересів держави;

- зменшують залежність країни від імпорту;

- сприяють збільшенню експортного потенціалу;

- забезпечують вирішення екологічних проблем, що мають загальнодержавне значення;

- пов'язані з розвитком нових технологій найсучаснішого рівня.

Це, як правило, великі інвестиційні пропозиції з обсягами декількох сотень мільйонів гривень, які гарантуються з боку держави.

Інвестиційні пропозиції державно-регіонального рівня повинні передбачати інвестування:

- великих об'єктів інфраструктури міжрегіонального рівня;

- створення виробництв зі значними обсягами використання місцевих природних ресурсів;

- розбудови великих промислових комплексів.

Вартість таких об'єктів інвестування повинна становити декілька десятків мільйонів гривень і гарантуватись державою або великими фінансовими інституціями.

Інвестиційні пропозиції регіонального рівня здебільшого повинні стосуватись об'єктів, що мають важливе значення для економіки регіону і передбачають:

- структурну розбудову промислового комплексу;

- реформування структури власності на основі приватизації і концепції технічного переозброєння промислового виробництва;

- створення виробництв з використанням місцевих природних ресурсів;

- розвиток сільського господарства;

- сприяння розвитку приватного сектора.

Інвестиційні пропозиції цього рівня передбачають незначні обсяги інвестицій і гарантуються фінансовими інституціями регіонального рівня.

Розробка інвестиційних пропозицій з врахуванням рівнів сприятиме чіткішій орієнтації інвесторів на ступінь їх важливості та рівень проведення переговорів і гарантій вкладення коштів.

У зв'язку з посланням Президента України до Верховної Ради України „Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2001 році" відмічено, що загальний обсяг прямих іноземних інвестицій в Україну на 1 січня 2002 року становив 4406,2 млн дол. США. Інвестиції надійшли зі 113 країн. 57,7% від загального обсягу прямих інвестицій припадає на такі країни: США - 16,6%, Кіпр - 10,8%, Великобританія - 9,5%, Нідерланди - 8,4 %, Росія - 6,7%, Німеччина - 5,7%. Інвестиційно найпривабливіші харчова промисловість та переробка сільськогосподарських продуктів - 795,9 млн дол. (18,1% від загального обсягу інвестицій), оптова торгівля і посередництво в торгівлі - 648,1 млн дол. (14,7%), фінансова діяльність - 361,3 млн дол. (8,2%), машинобудування (виробництво машин, електричного, транспортного та електронного устаткування) - 345,6 млн дол. (7,8%). Іноземні інвестиції вкладено у 8168 об'єктів.

Як і в будь-якому явищі господарського життя, у зарубіжних інвестиціях можна знайти й благотворний вплив на економіку, що не завдає їй шкоди. Їх приплив сприяє вирішенню одних проблем, і в той же час створює або загострює інші. Однак в 90-х роках у нашій державі превалював односторонній підхід щодо оцінки значення іноземних інвестицій для республіки. В деяких публікаціях зарубіжні інвестиції оцінювались як головні засоби виходу економіки з кризи.

Ідея будь-що досягти розширення обсягу іноземного капіталу знайшла відображення у законодавчих актах, які регулюють його імпорт.

З березня 1992 р. діє Закон України „Про іноземні інвестиції", де зазначається, що до іноземних інвестицій застосовуються державні гарантії, встановлені законодавством. А також на підставі рішень арбітражних судів підприємства з іноземними інвестиціями звільнялись від сплати низки податків та зборів, принаймні від сплати ПДВ та акцизного збору, при ввозі товарів на митну територію України. Тим самим національний режим було змінено для іноземних інвесторів режимом їх пільг та привілеїв.

Таким чином, держава з моменту введення в дію закону допомогла зарубіжним підприємцям перемагати українських у конкурентній боротьбі. Недивно, що в таких умовах більшість вітчизняних фірм стала камуфлювати під іноземні шляхом реєстрації за кордоном та подальшого функціонування на Україні як іноземних інвесторів.

Однак було б неправильно стверджувати, що наше законодавство не обмежувало діяльність зарубіжних підприємців. Наприклад, згідно з Законом України "Про уникнення дискримінації в оподаткуванні суб'єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та засобів вітчизняного походження", прийнятим 17.02.2000 р. № 1457-ІІІ (далі Закон № 1457), захищався вітчизняний виробник. З цією метою на території України до підприємств, створених за участю іноземних інвестицій, застосовується національний режим валютного регулювання та відрахування податків, зборів (обов'язкових платежів), що встановлені законами України для підприємств, при створенні яких іноземні інвестиції не залучались.

Поняття терміна „підприємство з іноземними інвестиціями" в різні часи було різним. І Закон № 1457, який назавжди скасував дію Закону України "Про іноземні інвестиції" від 13.03.1992 р. № 2198-ХІІ (далі Закон № 2198), Декрету КМУ „Про режим іноземного інвестування" від 20.05.1993 р. № 55-93 (далі Декрет № 55-93), постанови Верховної Ради України „Про порядок введення в дію Закону України „Про іноземне інвестування" від 19.03.1996 р. № 94/96-ВР, розповсюджене тепер на всі підприємства з іноземними інвестиціями, які були створені, зареєстровані до вступу в силу та протягом дії Закону № 2198, Декрету № 55-93 та Закону України „Про режим іноземного інвестування" від 19.03.1996 р. № 93.

Закон України „Про внесення змін у деякі закони України з метою уникнення випадків ухилення окремих підприємств, створених за участю іноземних інвесторів, від сплати податків, зборів (обов'язкових платежів)" від 20.12.2001 р. № 2899-ІІІ спрямовано на приведення порядку оподаткування підприємств з іноземними інвестиціями у відповідність з діючим законодавством.

Перелічені вище законопроекти свідчать про серйозний підхід щодо оцінки впливу іноземних інвестицій на нашу економіку та інші сфери суспільства.

Таким чином, у чому полягає роль зарубіжних інвестицій щодо оздоровлення нашої економіки? Тільки відповівши на ці питання на підставі аналізу позитивного та негативного впливу іноземного капіталу на наше народне господарство, можна розробити ґрунтовну державну політику у цій сфері, що відповідає інтересам суспільства.

Головне, що заважає виходу з кризи, - вузькість ринку збуту продукції, яка не відповідає виробничим можливостям, та його дуже повільне розширення, а також недостатність прибутку для закупівлі додаткових засобів виробництва та набору робочої сили, технічного переозброєння. Щоб вивести з цього тупика, необхідний зовнішній для підприємств фактор, який, по-перше, сприятиме розширенню обсягу ринку збуту вітчизняних товарів, по-друге, пропонуватиме стартовий капітал для закупівлі додаткових засобів виробництва та набору робочої сили в умовах переходу від застою та відсутності коштів до нормального розвитку.

Створення за допомогою іноземного капіталу добре працюючих підприємств могло б розширити сукупну об'ємність ринку товарів, послуг, робочої сили і таким чином сприяти відродженню економіки.

Зарубіжні інвестиції потрібні не тільки як допомога виходу нашої країни з економічної кризи, але і як одне з найголовніших джерел надходження іноземної валюти. Найбільшу частину її дає експорт товарів та послуг. Але при експорті товарів та послуг держава, з одного боку, приймає інвалюту, а з другого - в обмін на неї тут же віддає за кордон певні цінності на суму, яка дорівнює купівельній спроможності державної валюти. У випадку імпорту капіталу держава приймає інвалюту, але нічого взамін терміново не віддає. Тому імпорт капіталу - більш вигідний для приймаючої держави, як засіб одержання інвалюти. Саме така особливість зарубіжних інвестицій дозволила ряду розвинених держав з обмеженими виробничими та експортними можливостями змінити економіку на підставі закупівлі на світовому ринку значних обсягів сучасних засобів виробництва за рахунок інвестованого зарубіжного капіталу та перетворитись у нові індустріальні держави.

На початку набуття незалежності Україна володіла низкою конкурентних переваг, серед яких були: великий внутрішній ринок; високий науково-технічний потенціал; кваліфікована робоча сила. Але нині ці переваги значною мірою втрачені - значно знизилась платоспроможність населення, частково деградований науково-технічний потенціал, з України емігрувала значна кількість працівників високої кваліфікації та знизилась кваліфікація переважної більшості робітників. У цій ситуації важливу роль повинен відіграти національний розподіл інвестиційних ресурсів країни. Проте на сьогодні розподіл іноземних інвестицій за галузями та регіонами не відповідає ключовим економічним завданням України - вони переважно направляються в сировинні, а не обробні галузі, в потужні промислово розвинуті центри - Донецьку, Дніпропетровську, Запорізьку, Одеську та Київську області і місто Київ. Нерівномірний розподіл інвестиційних ресурсів у даний час ще більше поглиблює прірву в розвитку регіонів. Економічна міць і структура регіонів різні і залишаються такими і на сьогоднішній день. Така ситуація вимагає проведення копіткої роботи на регіональних рівнях з обґрунтування їх переваг та інвестиційної привабливості, переконання потенційних інвесторів у ефективності розміщення інвестицій. Значну роль повинен відіграти набутий досвід іноземного інвестування за попередні роки.

АР Крим має певний досвід щодо залучення іноземних інвестицій. Серед регіонів України АР Крим за їх обсягами займає дев'яте місце, а їх частка становить 162,9 млн дол. США. Але, незважаючи на це, такий стан іноземного інвестування не задовольняє потреби регіону.

Нині можна виділити такі привабливі аспекти для іноземного інвестування у АР Крим:

- доступ до ринків;

- наявні природні ресурси;

- промислова база;

- агропромисловий комплекс;

- висококваліфікована робоча сила, потужний науковий та освітній потенціал;

- спеціальні економічні зони („Сиваш", „Порт-Крим АРК");

- високий туристично-рекреаційний потенціал;

- розвиток курортно-оздоровчої бази.

Крим з його різноманітними природними ресурсами та географічним положенням півострова обумовлює розгляд його як пріоритетного курортно-рекреаційного комплексу. У цій сфері необхідно зробити акцент на інвестиції у будівництві нових сучасних комплексів, уже зараз готувати місце можливого відводу земельних ділянок, енергетичного та ін. забезпечення, в даному випадку необхідна багатостороння державна підтримка.

Сьогодні, на державному рівні в АР Крим створюються необхідні умови для залучення інвестицій в окремі регіони Криму з метою збереження та ефективного використання рекреаційних ресурсів, росту виробництва та постачання якісних товарів та послуг на внутрішній та зовнішній ринок, створення нових робочих місць.

І як висновок, в АРК з 1 січня 2000 р. введено спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях Великої Ялти, Судака, Алушти, Феодосії, Керчі, Красноперекопська, Армянська, Красноперекопського та Ленінського районів.

Сприяло цьому й прийняття Закону України „Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку та спеціальній економічній зоні „Порт Крим" в Автономній Республіці Крим" від 2000 р., а також у зв'язку з ним розпорядження Кабінету Міністрів України від 23 травня 2001 р. Закон передбачає наявність програми розвитку кожної з територій пріоритетного розвитку Криму.

Якщо розглядати в динаміці постачання іноземних інвестицій в АР Крим, на рис. 1 можна впевнитись в неухильному зростанні інвестицій у Крим.

Рис. 1. Динаміка іноземних інвестицій в АР Крим

Порівняно з 1996 р. обсяг іноземних інвестицій збільшився на 147,1 млн дол. США, що складає 9,7%.

При розгляді іноземних інвестицій, залучених в економіку Автономної Республіки Крим з держав СНД та Балтії, а також інших держав, можливо помітити, що найбільшу питому вагу займають інвестиції з СНД та Балтії - 62,3%, а з інших держав світу - 37,7% (рис. 2).

Рис. 2. Іноземні інвестиції в економіку Автономної Республіки Крим, тис. дол. США

Найбільша кількість інвестиційних пропозицій стосується харчової промисловості - 27 об'єктів, оптової торгівлі - 25, машинобудування - 22, готельного господарства - 13, охорони здоров'я - 58,5%, об'єктів сільського господарства - 0,8%.

Такий стан інвестиційного процесу не сприяє формуванню цілісного виробничо-господарського комплексу регіону з використанням існуючої матеріальної бази, традиційних та перспективних сфер господарської діяльності.

Основні причини, які гальмують розвиток інвестиційної діяльності в Автономній Республіці Крим:

- незадовільне фінансово-економічне становище суб'єктів господарської діяльності автономії, відсутність у них власних інвестиційних ресурсів;

- недостатність обсягу централізованих джерел фінансування та банківського кредитного капіталу;

- низький рівень платоспроможності підприємств, неплатежі;

- нерозвиненість ринку землі;

- фіскальна спрямованість податкової політики, незбалансованість системи оподаткування, нестабільність податкового законодавства;

- недостатня розвиненість діючої інфраструктури;

- складність і недосконалість механізму забезпечення гарантій уряду АРК для інвесторів.

Висновки:

Для того щоб створити політичні умови для розвитку інвестиційної діяльності в АРК, необхідно: відповідно до повноважень, закладених в Конституції АРК, створити умови для захисту прав інвесторів в АР Крим, в тому числі за рахунок:

- гарантій щодо сприяння в прискоренні вирішення земельних, заставних та інших питань, пов`язаних з інтересами ефективної реалізації проектів інвестора;

- використання механізму застави майна, яке належить АР Крим, як гарантійних зобов`язань АР Крим;

- досягнення максимального спрощення на регіональному рівні процедур, які регламентують взаємовідносини в сфері інвестиційної діяльності;

- сформування та затвердження перелік у стратегічних об`єктів інвестування, яким гарантовано підтримку органів представницької та виконавчої влади АР Крим в їх просуванні;

- удосконалення діючого механізму участі резидентів у процесі приватизації майна, яке належить АР Крим, та в операціях на вторинному ринку цінних паперів;

- розробки стратегії розвитку кожного суб`єкта господарської діяльності і на цій підставі сформування банку даних про об`єкти, які потребують інвестицій;

- визначення діючого механізму взаємодії з міжнародними фінансовими організаціями, які реалізовують в Україні програми та проекти на умовах технічної допомоги.

Для створення сприятливого інвестиційного клімату потрібно чимало часу, але його стабілізація сприятиме розвитку міжнародної інвестиційної співпраці, збільшенню надходжень інвестицій з-за кордону та їх ефективному використанню.

Література:

1. Школа І., Вдовічен А. Умови залучення інвестиційних ресурсів в економіку регіонів України // Регіональна економіка. - 2002. - №2. - С.54-67.

2. Омельченко А.В. Іноземні інвестиції в Україні. Довідник з правових питань. - К.: Юрінком, 1997. - 416 с.

3. Звернення Президента України до Верховної Ради України у зв`язку з посланням Президента України до Верховної Ради України "Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2001 році" // Економіст. - 2002. - №6 - С.7.

4. Козик В. Загальнодержавні та регіональні аспекти іноземного інвестування // Регіональна економіка. - 2002. - №1. - С.107-115.

5. Іноземні інвестиції в економіку АР Крим: Статистичний бюлетень. - 2002.

Проблеми та перспективи фондових бірж в Україні як організаторів торгів на інвестиційному ринку

Світлана Лосєва, кандидат економічних наук, доцент, завідувач кафедри фінансів і банківської справи КЕІ КНЕУ

У статті робиться спроба розглянути фондову біржу як інфраструктурну ланку інвестиційного ринку, через який реалізується потенціал приватизованих підприємств у формі акціонерних товариств, а також розкриваються проблеми і перспективи фондових бірж України з використанням минулого та сучасного світового досвіду.

В інвестиційній інфраструктурі визначне місце приділяється фондовим біржам, що представляють вторинний ринок цінних паперів і реалізують величезний потенціал, закладений в акціонерній формі власності.

В Україні в результаті приватизаційних процесів створено понад 35 тис. акціонерних товариств, на фондовому ринку діє понад тисячу професіональних учасників, власниками цінних паперів стали понад 19 млн українців, загальний обсяг акцій приблизно дорівнює 1/4 ВВП, що відповідає 39 млрд грн, загальний обсяг торгів цінними паперами складає 38 млрд грн.

У цих умовах фондові біржі є місцями, де акціонерні компанії, продаючи свої частки в підприємствах, забезпечують собі фінансову можливість розширити виробництво і послуги, зробити свій продукт більш досконалим. Завдяки цьому біржі виступають інститутом капіталу, вони породжені капіталістичними виробничими відносинами, хоча офіційно найстарішою фондовою біржею є амстердамська "Effectenbeurs", відкрита у 1602 р. і яка діє до сьогодні.

Біржовий ринок України має свою історію, й у ньому можна виділити такі етапи: дореволюційний - 1873-1917 р.; радянський - 1923-1930 р.; сучасний - з 1991 по сьогодні.

Виділимо основні позиції цих періодів.

Підготовчий період по відкриттю біржі в Києві почався відразу після реформ 1861 р. 22 вересня 1862 року в Київську міську думу була послана записка керуючого Київською конторою Державного комерційного банку Бунге і міського голови Завадського, у якій ставилося питання про створення в місті біржі, але минуло близько семи років, перш ніж біржа почала діяти. Головною причиною була проблема формування біржової ради. 13 лютого 1869 року виборці від біржової ради обрали керівний орган біржі - біржовий комітет і першим головою був обраний купець першої гільдії Микола Петрович Хряков, що переобирався на цю посаду більше чверті сторіччя. Київський біржовий фондовий ринок виник одночасно з початком функціонування біржі - у 1873 р. Характерною рисою підсумків першого торгового року стала значна частка дивідендних цінностей у загальному обороті цінних паперів. У наступному, 1874 році в біржовому обороті знаходилися державні цінні папери на суму продажу до 1 млн карбованців. Паїв, акцій і облігацій акціонерних товариств реалізовано на суму 603 тис. карбованців, а паїв цукрових і рафінадних заводів було продано на суму 625 тис. карбованців.

Цукрові заводи, продукція і цінні папери яких були в обігу на Київській біржі, створювалися й акціонувалися в 60-70-х рр. Кількість їх коливалась в різні роки від 118 до 127.

За узагальненими даними, у сфері обігу Київської біржі в 90-і рр. потрапили акції 56 цукрових і рафінадних заводів, а також постійно виставлялися на продаж акції не менше 7 акціонерних комерційних банків. Котирувалися на біржі й акції і заставні земельних банків.

У 1903-1909 рр. об'єктами угод на Київській біржі були державні цінні папери, облігації кредитних спілок і заставні земельних банків. На хвилі росту експортної торгівлі цукром у 1907-1908 рр. на Київській біржі виникає специфічний чисто київський ринок цінних паперів - так званих цукрово-паперових цінностей. Явище це нетипове для імперського фондового ринку. Варто провести паралель між діяльністю Київської і Санкт-Петербурзької біржі на 1913 р. у зв'язку з тим, що Київська біржа за розмаїтістю фондових інструментів була дуже близька до провідних фондових бірж Російської імперії (див. таблицю 1).

Таблиця 1. - Структура цінних паперів, що обертаються на Санкт-Петербурзькій біржі на 1 січня 1913 р.

Події 1917 р. перервали діяльність Київської біржі. Унікальний досвід обігу цукрово-паперових цінностей на Київській біржі, на жаль, не отримав достатньо розвитку в майбутньому, хоча мав непогані перспективи і міг стати вагомою підмогою для появи нових фінансових інструментів на ринку цінних паперів. У період непу, в 1923-1930 рр., в СРСР біржова діяльність відроджується, на 8 біржах країни, у тому числі на Київській біржі, створюються фондові відділи. Виникнення фондових відділів спочатку було викликано необхідністю визначення курсу червінця і впорядковування валютних операцій державних органів і кооперації, але з часом фондові відділи почали грати певну роль в розміщенні державних позик. В 1927 р. більша частина бірж ліквідовується, а залишається тільки 14 бірж в найбільших торговельних центрах, в Україні - в Харкові, Києві, Одесі.

Радянський фондовий ринок цілком відповідав загальнодержавній тенденції зменшення питомої ваги приватного капіталу в загальних оборотах фондової торгівлі. В 1924-1925 рр. питома вага приватних осіб складала 10,6 % від загальносоюзного переліку контрагентів, а в 1925-1926 рр. цей показник знизився до 9,1 %. Найбільшими контрагентами на валютно-фондовому ринку були кредитні установи (61,9 % в 1925-1926 рр.) і державні господарські товариства (відповідно 28,2 %).

Український фондовий ринок в ті роки займав значне місце в структурі ринку всесоюзного. Оборот загальносоюзний в 1925-1926 рр. складав 387,8 млн крб., а частка центральної в Україні Харківської біржі складала 78,1 млн крб., або 20,14 %. На фондовий відділ Київської біржі припадало тільки 1,1 % всесоюзного обороту, що пояснювалося "провінційною" роллю Києва в 20-30 рр.

Закрите акціонерне товариство "Українська фондова біржа" (далі УФБ) було створено 29 жовтня 1991 р., а його практична діяльність почалася 2 січня 1992 р. Створення УФБ - це продовження перерваної діяльності і традицій Київської біржі.

Сьогодні біржовий фондовий ринок України є системою, що складається з п'яти українських фондових бірж і їх філій.

Українська міжбанківська валютна біржа отримала статус фондової біржі тому, що тільки через неї здійснювалося і здійснюється первинне розміщення державних цінних паперів - облігацій внутрішньої державної позики (ОВДЗ).

Київська міжнародна фондова біржа була створена в 1995 році. Таким чином, на кінець 1995 року в Україні було 3 фондові біржі і усі вони були розташовані в Києві.

Регіональні фондові біржі виникли у великих промислових центрах України. Це Донецька фондова біржа (м. Донецьк) і Придніпровська фондова біржа (м. Дніпропетровськ). Придніпровська фондова біржа була створена в 1998 році, а біржові торги на ній почалися тільки в 1999 р. Тенденція збільшення числа фондових бірж в Україні не збігається з загальносвітовою тенденцією - зменшення числа фондових бірж. На думку автора, з огляду на глибоку кризу українського фондового ринку, цей процес є негативним для України і буде перешкоджати формуванню цивілізованого, високотехнологічного біржового ринку цінних паперів. Більш розумною стратегією розвитку українського біржового ринку цінних паперів, у тому числі його регіонального сегмента, є державна політика, спрямована на розвиток Української фондової біржі і її регіональних філій як єдиного біржового простору.

Рис. 1. Біржовий фондовий ринок України.

Українська фондова біржа має сильну матеріальну базу, найбільшу і розгалужену мережу філій, що розташовані практично в кожнім регіоні України. У 1998 році УФБ одержала статус саморегульованої організації.

Перші біржові торги акціями приватизованих підприємств пройшли в червні 1995 р. на УФБ. Саме на базі УФБ при активній участі фахівців біржі відпрацьовувалася нова технологія приватизації, розроблялася відповідна нормативна база. Перший досвід показав високу ефективність обраного підходу, зручність і зрозумілість процедури для інвесторів. Вже в 1995 р. вдалося одержати майже 2 млн грн - висока конкуренція забезпечила підвищення цін у ході торгів у деяких випадках у 10 разів і більше. Надалі обсяги біржових торгів постійно росли:

1995 р. - 42 пакети акцій на суму 1,9 млн грн;

1996 р. - 265 пакетів акцій на суму 12,2 млн грн;

1997 р. - 432 пакети акцій на суму 29,2 млн грн;

1998 р. - 763 пакети акцій на суму 160,9 млн грн;

1999 р. - 617 пакетів акцій на суму 340,6 млн грн;

Структура торгів за групами об'єктів на фондових біржах України й у Першій фондовій торговій системі (ПФТС) за 2000 рік представлена в таблиці 2.

Таблиця 2. - Структура торгів за групами об'єктів на фондових біржах України й у ПФТС за 8 міс. 2000 р.

Сьогодні продаж акцій на фондових біржах є одним з основних способів приватизації в Україні. Це підтверджується, зокрема, тим, що протягом останніх двох років біржові торги забезпечують приблизно половину грошових надходжень від приватизації в державний бюджет.

Продаж акцій на фондових біржах є зараз найбільш динамічним способом приватизації, чому сприяє регулярне (щотижневе) проведення торгових сесій і короткий (п'ять робочих днів) термін розрахунків покупців за придбані акції.

З метою розширення кола потенційних покупців і забезпечення можливості доступу на торги непрофесіональним учасникам фондового ринку (фізичним особам - громадянам України) право брати участь у біржових торгах акціями приватизованих підприємств надано не тільки посередникам (зареєстрованим на фондовій біржі брокерським конторам), але й іншим особам, що можуть відповідно до діючого законодавства бути покупцями об'єктів приватизації. Єдиною умовою є сплата гарантійного внеску в сумі 10 % від початкової вартості пакета акцій, що планує придбати учасник, і подання декларації про доходи (для фізичних осіб) чи довідки про розподіл статутного фонду (для юридичних осіб).

Зараз Фонд державного майна України (ФДМУ) співпрацює з усіма фондовими біржами країни - УФБ, Українською міжбанківською валютною біржею (УМВБ), Київською міжнародною фондовою біржею (КМФБ), Донецькою фондовою біржею (ДФБ), Придніпровською фондовою біржею (ПФБ), Кримською фондовою біржею (КФБ) і з Позабіржовою, а зараз Першою, фондовою торговою системою (ПФТС). Розвинена мережа філій бірж дозволяє ФДМУ проводити торги безпосередньо в регіоні, де розташоване підприємство, що, як правило, викликає підвищену зацікавленість з боку місцевих інвесторів. Так, тільки в 1999 р. 12 % коштів (близько 40 млн грн) отримано саме у філіях УФБ і УМВБ, ще майже стільки ж (39 млн грн) - на регіональних біржах (ДФБ і ПФБ) (див. рис. 2).

Рис. 2. Обсяги торгів на організованих ринках у 1999 р., % до загального обсягу надходжень.

Регіональна структура продажу в 1999 р. державних пакетів акцій приватизованих ЗАТ представлена в табл. 3.

Таблиця 3. - Регіональна структура продажу в 1999 р. державних пакетів акцій приватизованих ВАТ.

Продовження таблиці 3.

В даний час у Кримській філії УФБ продаються різні за розмірами пакети акцій, у тому числі ті, які мають істотний вплив на корпоративні відносини і корпоративне управління (малі і великі, що блокують контрольні пакети акцій). У результаті продажу державних пакетів акцій ВАТ через фондові біржі змінюються корпоративні відносини і корпоративне управління в АТ: контроль переходить від держави до недержавних юридичних і фізичних осіб.

Особливістю продажу державних пакетів акцій через фондові біржі після виходу у світ нової програми приватизації (липень 2000 р.) є пропонування великих пакетів акцій, на відміну від колишньої розбивки їх на невеликі лоти, розмір яких, як правило, не перевищував 1 % УФ АТ.

Пропонування великих пакетів акцій збільшує рівень впливу на діяльність ВАТ і контроль за нею.

На корпоративні відносини і корпоративне управління в ЗАТ біржовий фондовий ринок не має впливу, тому що обіг їхніх акцій на фондових біржах заборонено чинним законодавством.

З розширенням приватизаційних процесів і розвитком вторинного ринку цінних паперів кількість емітентів на УФБ постійно збільшується. При цьому розширення набувають цінні папери, що випускаються в бездокументальній формі - у формі комп'ютерних записів на рахунках у депозитарії.

Обіг цінних паперів у дематеріалізованій формі дає можливість емітентам заощаджувати значні кошти при випуску цінних паперів, а всім учасникам ринку - можливість здійснення угод на ефективній основі і з низьким ступенем ризику.

Перші електронні торги на УФБ відбулися 13 грудня 1993 р. Авторитетна комісія в складі провідних спеціалістів Франції зробила висновки про те, що ефективна робота УФБ за новими світовими технологіями не викликає сумнівів. Надалі торги підтвердили висновки французьких фахівців.

Так електронна фондова біржа УФБ створювалася в тісному співробітництві з французькими колегами. Але вже на перших етапах роботи стало зрозумілим, що система біржового централізованого фондового ринку України не буде повним аналогом французької схеми. УФБ прийшла до власної моделі, що дозволяє виконувати рекомендації "Групи тридцяти", і разом з тим оптимально відповідає потребам національної економіки. Варто додати, що і сьогодні, як і кожна відкрита система, модель біржового ринку удосконалюється й оптимізується.

Українська фондова біржа - це аукціонні торги державними пакетами акцій ВАТ, створених у процесі приватизації, як за кошти, так і за приватизаційні майнові сертифікати, це і торги в системі електронного обігу цінних паперів (див. табл. 4).

Таблиця 4. - Капіталізація 20 найбільших фондових бірж світу (на кінець 1995 р.).

Це і розвиток вторинного ринку на торгах "з голосу", на яких представлений весь аспект основних видів цінних паперів - акцій приватизованих підприємств, ощадні, депозитарні й інвестиційні сертифікати, векселі. Впроваджується торгівля ф'ючерсами й опціонами.

Слід зазначити, що рівень капіталізації УФБ украй низький. Наведемо для порівняння капіталізацію найбільших фондових бірж світу (див. табл. 4).

На фондовому ринку індикатором безпеки є обсяг (капіталізація), наприклад, у США обсяг ринку корпоративних цінних паперів дорівнює 9 трлн дол., питома вага акцій США на ринках планети складає - 45 %, Японії - близько 20,5 %, Великобританії - 10 %. Капіталізація українського ринку капітальних цінних паперів на початок 1999 р. стосовно ВВП є однією з низьких у світі - 4 %, капіталізація російського ринку складає 20 %, мексиканського - 34 %, бразильського - 46 %.

Для прикладу можна навести котирування російських акцій на найбільших світових біржах у 1913 році (див. табл. 5).

Таблиця 5. - Російські акції на найбільших біржах (дані на 1 січня 1913 р.).

Державний контроль за дотриманням Українською фондовою біржею діючого законодавства, статуту і правил біржі здійснює відповідно до Закону України "Про цінні папери і фондову біржу" і Закону України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку (ДКЦБФР).

З 1998 року триває активна робота з розширення впливу УФБ на регіональному рівні. Це завдання реалізується шляхом проведення заходів щодо удосконалення біржової інфраструктури ринку. Мережею філій УФБ охоплені майже всі регіони України. 13 регіональних філій проводять торгові сесії з продажу державних пакетів акцій відкритих акціонерних товариств, створених у процесі приватизації (у 1997 році їх було 10). Це дозволяє розвивати регіональні ринки цінних паперів, наближати організаційно оформлений ринок до місцевих інвесторів.

Аналізуючи основні тенденції світового біржового ринку, а також його формування в Україні, можна зробити кілька висновків:

- початковий період діяльності фондових бірж характеризувався вільним доступом до процесу біржової торгівлі;

- в даний момент практично всі фондові біржі розвинених країн перейшли від системи торгівлі "з голосу" до електронних систем торгівлі цінними паперами;

- сучасний етап розвитку біржового фондового ринку характеризується високим рівнем інтернаціоналізації біржової торгівлі цінними паперами;

- у розвинених країнах домінує тенденція зменшення чисельності фондових бірж;

- у кожній із країн з розвинутою економікою існує своя історично сформована система фондових бірж. За ознаками ролі, що відіграють окремі біржі в національних біржових системах, можна виділити групи країн з моно- і поліцентричними системами фондових бірж;

- у країнах з моноцентричною біржовою системою (США, Італія, Франція, Японія) домінує одна фондова біржа, розташована в головному фінансовому центрі країни, інші являють собою організовані фондові ринки локального значення;

- поліцентричні біржові системи організованих вторинних ринків цінних паперів функціонують у Німеччині, Австрії, Канаді, Швейцарії. Вони характеризуються наявністю декількох фондових бірж у країні, що мають приблизно рівне значення і частку на біржовому фондовому ринку країни. Наприклад, у Німеччині 8 фондових бірж, з яких на частку головної фондової біржі країни у Франкфурті-на-Майні припадає 40 % усього біржового обороту, а на частку Дюссельдорфської фондової біржі - 20 %.

З 1995 року почалася участь фондових бірж України в приватизаційних процесах шляхом продажу державних пакетів акцій відкритих акціонерних товариств, створених у процесі приватизації. Це помітно пожвавило біржову діяльність в Україні і поліпшило фінансовий стан бірж. В даний час цей напрямок діяльності є стратегічним для всіх фондових бірж. Далі в структурі доходів фондових бірж від операцій з цінними паперами дуже низька частка доходів від операцій з недержавними пакетами акцій, на відміну від практики фондових бірж високорозвинених країн, де основна частка доходів від операцій з цінними паперами припадає на вторинний оборот цінних паперів.

- УФБ практично не одержує доходи від членських внесків, фондові біржі змушені здійснювати відносно високі постійні поточні витрати, вони практично не одержують доходи від плати за допуск цінних паперів до обігу (листинг).

Відносно доходів у більш вигідному становищі знаходиться Українська міжбанківська валютна біржа. Крім доходів від продажу державних пакетів акцій, вона одержує стабільні доходи від валютних операцій. І останнє. Низький обсяг статутного фонду фондової біржі привів до створення 5 фондових бірж в Україні, деякі з них не мають достатніх фінансових ресурсів для забезпечення високотехнологічних систем торгівлі цінними паперами.

Для подальшого розвитку українських фондових бірж, як інфраструктурних ланок інвестиційного ринку, необхідно вжити негайних заходів, а саме:

- формування умов, що сприяють концентрації торгівлі цінними паперами на біржовому й організаційно оформленому позабіржовому фондових ринках;

- впровадження такої системи розрахунків за угодами з цінними паперами, що відповідає міжнародним стандартам і вимогам "Групи тридцяти" щодо касового режиму, надійності трансакцій, технологій розрахунків (протягом не більш ніж 5 банківських днів);

- створення загальнонаціональної системи моніторингу фондового ринку як складового елемента техніко-економічного аналізу стану ринку інвестицій в Україні;

- створення більш широкої мережі зберігачів цінних паперів як основи для функціонування системи і мобілізації (обезрухування) документарних цінних паперів (сертифікатів);

- встановлення обмежень протягом не менше 3-х років по перепродажу, передачі в управління акцій приватизованих підприємств, що були куплені з продажу з метою недопущення обвального зниження попиту і цін на них;

- встановлення пільгового режиму оподатковування іноземних інвестицій у цінні папери українських емітентів;

- збільшення мінімального розміру статутного фонду фондової біржі в розмірі 1 млн євро.

Література:

1. Барановський О. І. Індикатори безпеки фондового ринку //Фінанси України. - № 9. - 1999. - С. 83-93.

2. Баюра Д. "Корпоративное управление" //Украинская инвестиционная газета. - 2000. - № 43 (264). - С. 13.

3. Берзон Н. И., Буянова Е. А. и др. Фондовый рынок. Учебное пособие. - Москва: Изд-во "Вита", 1999. - 397 с.

4. Бернар и Колли. Толковый экономический и финансовый словарь. Москва: Международные отношения. - 1997. Т. 1. - С. 784.

5. Закон Украины "О государственном регулировании рынка ценных бумаг в Украине" от 30 октября 1996 года № 448/96-ВР.

6. Закон Украины "О приватизации государственного имущества" от 19 февраля 1997 года № 89/97-ВР.

7. Закон Украины "О режиме иностранного инвестирования" от 19 марта 1996 года № 93/96-ВР.

8. Закон Украины "О хозяйственных обществах" от 19 сентября 1991 года № 1576-XII.

9. Закон Украины "О ценных бумагах и фондовой бирже" 1991 г. Дополнения, изменения. Закон Украины "Об инвестиционной деятельности" 1991 г. и др.

10. Закон Украины "О ценных бумагах и фондовой бирже" от 18 июня 1991 года № 1201-XII.

11. Кибенко Е. Р. Корпоративное право. Учебное пособие. - Харьков: Фирма "Эсиада", 1999. - 480 с.

12. Кліменко В. В. Державне регулювання фондового ринку // Фінанси України. № 10. - 2000. - С. 57-69.

13. Концепция регулирования финансового рынка Украины. //Рынок ценных бумаг. - 2002. - № 1.

14. Мозговой О. Н. Зарубежный фондовый рынок. - К.: Изд-во УАННП "Феликс", 1998, 128 с.

ПОРIВНЯЛЬНИЙ АНАЛIЗ СИСТЕМ СОЦІАЛЬНОГО СТРАХУВАННЯ УКРАЇНИ ТА ЗАРУБIЖЖЯ

Марія Федорова, асистент кафедри економічних дисциплін КЕІ КНЕУ

Подано огляд і аналіз систем соціального страхування України та зарубіжжя. Автором підкреслюється проблематичність забезпечення в сучасних умовах стабільного функціонування системи соціального страхування України. Робиться висновок про необхідність зниження відрахувань у фонди соціального страхування України з метою зниження тиску на фонд оплати праці.

Бюджет виступає основним централізованим фондом фінансових ресурсів держави. Гроші бюджету є відособленими і забезпечують реалізацію його функцій. Однак у держави можуть бути певні потреби, що мають особливе значення, і тому необхідно мати відповідне гарантоване фінансове забезпечення. Це і є причиною створення фондів цільового призначення.

У фінансовій системі зарубіжних країн спеціальні фонди посiдають важливе місце. Обсяг сконцентрованих у них коштів значний. У Франції спеціальні фонди за розміром наближаються до державного бюджету країни. У Японії із спеціальних фондів фінансується більше половини державних витрат, у Великобританії - .

У сучасних умовах поряд з бюджетом підвищується значення позабюджетних фондів. Збільшення кількості й обсягів таких фондів пояснюється рядом причин: 1) у органів державної влади з'являються додаткові кошти для втручання в господарське життя і фінансової підтримки підприємництва, особливо в умовах нестабільної економіки; 2) будучи автономними від бюджету, ці фонди призначаються для вирішення важливих завдань, що вимагають особливої уваги з боку держави. Саме поява позабюджетних фондів зі строго цільовим використанням коштів забезпечує більш ефективний державний контроль; 3) позабюджетні фонди можуть за певних умов, тобто при наявності активного сальдо, використовуватися для покриття бюджетного дефіциту через механізм кредиту.

Цільові фонди поділяються на двi групи. Першу групу складають постійні фонди, створення яких пов'язано з виділенням окремих функцій держави. Так, зокрема, при реалізації соціальної функції особлива увага приділяється соціальному страхуванню. У зв'язку з цим окремо створюються спеціальні фонди з метою гарантованого забезпечення цих витрат. Іншу групу складають тимчасові фонди, що формуються з метою прискореного вирішення актуальних проблем. Вони створюються за конкретною необхідністю і після вирішення проблеми закриваються.

Соціальні фонди створюються на постійній основі з метою державного фінансового забезпечення системи державного страхування. Соціальне страхування виступає самостійною галуззю страхування і являє собою сукупність відносин з приводу формування і використання колективних страхових фондів, призначених для виплати відшкодувань при постійній або тимчасовій втраті працездатності чи місця роботи. Фонди утворюються за рахунок трьох джерел: страхових внесків застрахованих, страхових внесків підприємців і субсидій держави.

У системі державного соціального страхування страхувальником виступає держава, яка бере на себе зобов'язання по створенню колективних страхових фондів і виплаті страхових відшкодувань. На ринку страхових послуг можуть функціонувати також недержавні компанії соціального страхування, які доповнюють і розширюють спектр страхових послуг. Страхувальниками виступають підприємства й організації, громадяни, держава. Застрахованими є працівники підприємств і організацій, а в деяких випадках і непрацюючї громадяни.

Усе сказане попередньо підтверджується світовим досвідом організації державного соціального страхування. Так, у США діє велика кількість соціальних фондів, що знаходяться у різному адміністративному підпорядкуванні. Найбільшими є три загальнонаціональні: фонд страхування по старості, інвалідності і на випадок втрати годувальника; фонд страхування державних службовців; фонд допомоги бідним.

Фонди соціального страхування у ФРН включають багато автономних фондів, якї охоплюють окремі види страхування - фонд пенсійного страхування робітників та службовців, фонд страхування через хворобу, фонд страхування по безробіттю та інші. У Великобританії функціонують два основні види соціальних фондів: фонд національного страхування і пенсійні фонди державних підприємств. У Японії чотири великих фонди: фонд страхування здоров'я, фонд національних пенсій, фонд страхування від виробничого травматизму, фонд страхування від безробіття. У Франції найбільш значними соціальними фондами є фонд страхування через хворобу, інвалідність, материнство; пенсійний фонд; фонд допомоги родинам; національний фонд допомоги безробітним.

Систему соціального страхування України складають чотири цільові фонди, між якими чітко розподілені сфери функціонування:

1) Пенсійний фонд здійснює страхування на випадок постійної втрати працездатності. Формою страхового відшкодування є пенсії.

2) Фонд соціального страхування по тимчасовій втраті працездатності характеризує страхування на випадок тимчасової втрати працездатності і здійснує витрати, зумовлені народженням і похованням. Формою страхового відшкодування виступає допомога на період втрати працездатності і на відшкодування частини витрат на відновлення працездатності.

3) Фонд державного сприяння зайнятості населення забезпечує страхування на випадок втрати місця роботи. Формою страхового відшкодування виступають допомоги по безробіттю, на перекваліфікацію, на працевлаштування.

4) Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань забезпечує страхування на випадок втрати працездатності на виробництві. До цієї групи можна також віднести Фонд соціального захисту інвалідів, хоча він відображає відносини фінансової допомоги, а не страхування.

Внески застрахованих у фонди соціального страхування складають пряме відрахування з їхнього доходу і по суті є прямим цільовим податком. Ставка внеску в більшості розвинутих країн встановлюється у відсотках незалежно від величини доходу. При цьому передбачається річна максимальна сума внеску чи максимальний доход, до якого застосовується ставка. Діють страхові ставки для застрахованих і підприємців. В одних країнах (ФРН) вони однакові для двох груп платників, в інших (Великобританія, Франція) - різні. У більшості країн ставки для застрахованих встановлюються у відсотках до доходу, а для підприємців - у відсотках не до загального фонду заробітної плати, а до заздалегідь визначеної максимальної валової заробітної плати, тобто сума, що перевищує цей максимум, не враховується. Тому чим більша частка кваліфікованих працівників у компанії, чим вища їхня заробітна плата, тим менше відрахувань роблять вони в соціальні фонди. Великі компанії платять відносно менше в соціальні фонди. Внески підприємців прирівнюються до затрат виробництва і відшкодовуються їм у вигляді підвищених цін на товари. У країнах діє або один внесок з усіх видів страхування (Великобританія), або кілька (ФРН), сплата яких надає право на відповідні види соціальних послуг. Система соціального страхування України має свої особливості, на яких необхідно зупинитися докладніше.

Фонд соціального страхування по тимчасовій непрацездатності

Відповідно до законодавства роботодавці будуть сплачувати внесок на соціальне страхування замість 4% на ФОП (фонд оплати праці) 2,5% цієї ж величини [1, 3]. Свої втрати фонд соцстраху компенсував тим, що підприємства тепер будуть оплачувати своїм робітникам перші п'ять днів лікарняних. І тільки із шостого дня фонд бере ці виплати на себе. З урхуванням того, що в більшості випадків термін тимчасової непрацездатності "вписується" у п'ятиденку, практично все навантаження по оплаті лікарняних лягає на плечі роботодавців.

Крім того, фізичні особи також будуть платити внески на цей вид страхування: наймані робітники, що одержують до 150 грн на місяць, - 0,25% із зарплати, а ті , хто одержує більше 150 грн на місяць, - 0,5% [1, 4]. Необхідно нагадати, що раніше вони цього не робили. Фізичні особи - підприємці оплатять тимчасову непрацездатність у розмірі, який дорівнює сумі внесків з юридичних і фізичних осіб. Тобто 3% свого оподатковуваного сукупного доходу - на непрацездатність. Щоправда, усе ще незрозуміло, хто виплачуватиме п'ять днів лікарняних цій категорії платників.

Фонд соціального страхування від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання почав діяти як самостійний орган із серпня 2000 року.

Створення даного фонду звільняє роботодавців від виплати відшкодування збитку, заподіяного працівникові через ушкодження здоров'я, пов'язане з виконанням трудових обов'язків. Тому що згідно із ст. 25 Закону про страхування усі види страхових виплат і соціальних послуг застрахованим особам, які перебувають на їхньому утриманні, а також усі види профілактичних заходів повинні проводитися фондом за рахунок його ж коштів [3, 18]. Однак якщо раніше роботодавці відшкодовували збиток тільки у випадку його заподіяння, то тепер здійснювати передбачені законом про тарифи відрахування у фонд їм необхідно постійно, тому що саме за рахунок цього в основному і повинні формуватися кошти Фонду соціального страхування від нещасних випадків і професійних захворювань.

Платниками страхових внесків у цей фонд є тільки роботодавці [4, 1]. Працівники ж, будучи застрахованими від нещасного випадку, не несуть при цьому ніяких витрат на таке страхування (на відміну від інших видів загальнообов'язкового державного соціального страхування). Причому для цього від них не потрібно згоди чи заяви. Працівники вважаються застрахованими, а отже, такими, що мають право на страхові виплати вже з 1 квітня 2001 року, до того ж незалежно від того, платять роботодавці страхові внески чи ні [4, 3].

Розміри страхових внесків диференційовані за групами галузей економіки (видами робіт) у залежності від класу професійного ризику виробництва. Чим більший цей ризик, тим більший розмір страхового внеску.

Установлені 20 класів професійного ризику по галузях економіки, що згруповані за кодами Загальнодержавного класифікатора галузей народного господарства України. Кожному класу ризику відповідає визначений тариф (від 0,84% до 13,8%) [5, 4]. Є вийняток для окремих галузей, бюджетних установ і організацій, а також для підприємств, створених громадськими організаціями інвалідів. При визначенні класу ризику було взято рівень травматизму, види виробництва, витрати на оплату праці і відшкодування збитку потерпілим на виробництві.

Фонд загальнообов'язкового державного страхування України на випадок безробіття (далі фонд) створений для управлiння страхуванням на випадок безробіття, проведення збору й акумуляції страхових внесків, контролю за використанням коштів, виплати забезпечення і надання соціальних послуг, здійснення інших функцій [6, 8]. Фонд є цільовим централізованим страховим фондом, некомерційною самоврядною організацією. Держава є гарантом забезпечення застрахованих осiб і надання їм відповідних соціальних послуг фондом. Кошти фонду не включаються до складу Державного бюджету України.

Згідно з законодавством, існують такі види забезпечення:

- грошова допомога по безробіттю, у тому числі одноразова її виплата для організації безробітним підприємницької діяльності;

- допомога по частковому безробіттю;

- матеріальна допомога в період професійної підготовки, перепідготовки чи підвищення кваліфікації безробітного;

- матеріальна допомога по безробіттю, одноразова матеріальна допомога безробітному чи непрацездатним особам, що знаходяться на його утриманні;

- допомога на поховання у випадку смерті безробітного чи особи, що знаходилася на його утриманні [6, 8].

Фонд державного сприяння зайнятості населення України надає такі види соціальних послуг: професійна підготовка чи перепідготовка, підвищення кваліфікації і профорієнтація; пошук придатної роботи і сприяння у працевлаштуванні, у тому числі через надання роботодавцю дотації на створення додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних і фінансування організації оплачуваних суспільних робіт для безробітних; інформаційні і консультаційні послуги, пов'язані з працевлаштуванням.

Обов'язкові внески підприємств і організацій - основне джерело доходів Фонду зайнятості. Держбюджет не надає субсидій фондовi з 1992 року. За останні роки податок на заробітну плату, що відраховувався у фонд, змінювався кілька разів. Якщо в 1991 році він складав всього 0,6% , то в 1992-1994 рр. уже зупинився на планці 2%. З 1997 по 2001 рiк розмір збору залишався таким самим, однак була змінена його структура: 1,5% від фонду заробітної плати платили підприємства, а 0,5% своєї зарплати працівники підприємств і організацій.

У 2001 році Фонд державного сприяння зайнятості населення до фінансових питань підійшов серйозно. Замість 1,5% роботодавці платили на безробіття 2% до липня 2001 року, а з 1 липня - 2,5% суми фактичних витрат на оплату праці найманих робітників, якi включають витрати на виплату основної і додаткової заробітної плати, інші заохочувальні і компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Закону України "Про оплату праці" і підлягають обкладанню прибутковим податком із громадян. Для найманих робітників як і раніше залишилася ставка 0,5% зарплати. [7, 10]

Фізичні особи - підприємці оплачували безробіття в розмірі, що дорівнює сумі внесків з юридичних і фізичних осіб: 2,5% у першому півріччі 2001 року, що переходять далі в 3%, свого оподатковуваного сукупного доходу. Для порівняння: у Німеччині відрахування в подібний фонд зайнятості складають 6,5%. З них половину платить підприємство, а половину - робітники. У Франції робітники відраховують 2,9%, У Нідерландах - 2,3%, у Португалії - 3,5%, в Іспанії -1,6%, в Угорщині - 2% своєї заробітної плати [2, 462-465].

Діаграма 1. - Структура витрат Фонду сприяння зайнятості населення України в 1999-2000 рр.

За останні два роки істотно змінилася структура розподілу коштів так званого Фонду зайнятості (див. діаграму 1). У видаткових статтях фонду превалюють обсяги виплат грошових допомог по безробіттю. У той же час значно знизилися витрати на створення робочих місць, міжнародне співробітництво, поповнення матеріальної бази фонду, а також на адміністративні витрати. У зв'язку зі стрімким зростанням безробіття у держави і громадян не виникає питання: бути фонду зайнятості чи не бути. Саме тому велику частку своїх надходжень (64%) фонд направляє на виплату допомоги по безробіттю.

Грошова допомога нараховується на підставі довідки з останнього місця роботи, де зазначена сума зарплати і категорія безробітного. Пріоритети при виплаті грошової компенсації розподіляються в залежності від категорії безробітного. Переваги мають безробітні, звільнені за економічних або організаційних причин: у зв'язку з банкрутством підприємства, скороченням виробництва, що є показником кризової ситуації у виробництві України.

Пенсійний фонд. Пенсійна система України побудована за принципом солідарності поколінь, тобто пенсійні відрахування працiвникiв направляються на виплату пенсіонерам. Якщо ж цих грошей не вистачає, різниця покривається за рахунок податкових надходжень у бюджет. Розмір пенсій залежить від демографічної ситуації і чинної законодавчої бази.

Джерелом формування бюджету Пенсійного фонду України є обов'язкові внески і збори в даний фонд: внески пiдприємств у розмiрi 32% до фонду зарабiтної плати; страховi платежi громадян в розмiрi 1 -2% iз зарабiтної плати та iнших доходiв; цiльовi надходження з бюджету на виплату пенсiй вiйськовослужбовцям, працiвникам органiв Мiнiстерства внутрiшнiх справ, iнвалiдам з дитинства; доходи вiд розмiщення тимчасово вiльних коштiв фонду та інше.

Кошти Пенсійного фонду направляються на фінансування виплати державних пенсій і інших соціальних виплат.

Нинішня система пенсійного забезпечення спирається на схему негайних виплат. Нестабільність цієї системи в найближчій перспективі визначається значними витратами Пенсійного фонду вiдносно ВВП і високими ставками самого збору, що при цьому не мають прямого зв'язку з виплатами з фонду в майбутньому. Крім того, в Україні спостерігається поступове зростнання кількості пенсіонерів вiдносно кількості працюючих (у 1999 р. - відповідно 14 млн чол. і 20 млн чол.) [8, 2].

Дефіцит пенсійної системи посилюється також нерегулярними дотаціями в Пенсійний фонд із держбюджету, що при цьому перераховуються далеко не в повному обсязі. Саме тому для ліквідації заборгованості по прострочених пенсійних виплатах були введені додаткові збори в Пенсійний фонд. До таких зборів належать:

· 1 % суми операцій із продажу - купівлі валют;

· 5 % вартості реалізованих ювелірних виробів із золота (крім обручок), платини і дорогоцінного каміння;

· 3 % вартості легкового автомобіля при продажу;

· 5 % вартості вироблених чи імпортованих тютюнових виробів;

· 1 % вартості нерухомості, що придбається у власнiсть;

· 6 % вартості послуг за сотовий мобільний зв'язок.

Отже, обов'язкові збори в усі фонди системи соціального страхування України є навантаженням на фонд оплати праці підприємств і організацій. У свою чергу це приводить до підвищення собівартості продукції, що через ціни на товари і послуги збільшує тиск на всі прошарки населення, у тому числі і на малозабезпечені. Це знижує соціальний ефект діяльності цих фондів. Можливо, на даному етапі розвитку це і виправдано, але надалі необхідно змінити розподіл навантаження по відрахуваннях у зазначені вище фонди, щоб не створювати додаткові стимули для переходу платників у "тіньовий" сектор економіки.

Література:

1. Закон України від 11.01.2001р. № 2213-III "Про розмір внесків на деякі види обов'язкового державного соціального страхування" / Інформаційно-аналітична газета ОРІЄНТИР. - №8 (186) від 23.02.2001.

2.Основи економічної теорії/ Під заг. ред. С.В.Мочерного. - К.: Знання, КОО, 2000. - 607 с.

3. Сухомлин І. Першоквітневе страхування від нещасного випадку. Бухгалтерія. - № 17/2 (432). - 26 квітня 2001. - С.18-23.

4. Закон України від 23.09.99 р. №1105 -XIV "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання, які привели до втрати працездатності".

5. Закон України від 22.02.2001р. № 2272 - III " Про страхові тарифи на загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання, які привели до втрати працездатності".

6. Закон України від 02.03.2000р. №1533 - ІІІ "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" / Податки і бухгалтерський облік. Квітень 2000. - №16 (272). - С.7.

7. Закон України "Про розмір внесків на деякі види загальнообов'язкового державного соціального страхування" /Орієнтир. - №8 (186). - 23 лютого 2001. - С.7- 20.

8. Україна: прогноз розвитку продуктивних сил. К.: Рада по вивченню виробничих сил України. - НАН України, 1999.

Проблема розробки кредитної політики банку

Усніє Байрам, асистент кафедри обліку та аудиту КЕІ КНЕУ

Розкрито суть поняття кредитної політики банку, її мету, показники розвитку кредитних відносин, стан проблеми банківського кредитування в Україні. Докладно висвітлені фактори, що визначають рівень процентної ставки та основні принципи формування кредитної політики банків. Автор пропонує процес розробки кредитної політики банку здійснювати поетапно і подає вісім оригінальних етапів цього процесу. Крім того, запропоновані заходи, спрямовані на підвищення ефективності кредитної політики банку.

Сьогодні кредитна політика будь-якого банку - це його обличчя, "козирна карта". Оскільки традиційно ринки, які розвиваються, завойовуються за допомогою кредитних операцій, більшість банків на розвинених ринках повинні приділяти увагу кредитній політиці.

Кредитна політика - політика проведення кредитних операцій, спрямована на організацію ринку та залучення позивачів.

Кредитна політика банку - це частина філософії банківського бізнесу, яка визначає внутрішньо банківську процедуру видання кредиту, документообіг, моніторинг за кредитним портфелем, роботу з проблемними кредитами, встановлення процентних ставок по кредиту.

Головна мета кредитної політики будь-якого банку - досягти комерційного зростання шляхом зміцнення та підвищення надійності якості кредитного портфеля банку.

Головним показником розвитку кредитних відносин є перелік кредитних операцій, які готові запропонувати клієнту в банку. Як правило, чим більший перелік, тим більше уваги приділяється кредитній політиці. Основні форми і види банківського кредиту, дозволені в Україні, визначені "Положенням про кредитування", але насправді деякі з них неможливі у сучасних умовах з-за слабкого розвитку заставних відносин та недоопрацювання законодавчих актів, які регулюють їх здійснення.

При кредитуванні досить часто виникає необхідність у захисті інтересів банків, відшкодуванні можливих збитків, спричинених боржником непогашенням наданого йому кредиту. Тому в практиці українських банків більшість кредитів (близько 60%) надається під заставу. Однак у неплатоспроможному середовищі, що склалося в Україні, реалізувати заставу дуже складно (процент реалізації закладеного майна не збільшує 20%). Крім того, результатом недосконалості системи банкрутства, яка є довгою процедурою, виникає загроза підриву ліквідності банку із-за затримок задоволення вимог банку. Внаслідок цього банки вимушені ускладнювати процедуру видачі кредиту, тим самим звужуючи коло потенційних клієнтів.

Останнім часом стає сильнішою тенденція скорочення довгострокових вкладень, що обумовлюється великим ризиком не повернення кредиту та невзначеністю стану економіки в цілому.

Однією з проблем стає відсутність надійних, платоспроможних позивачів, що обумовлено загальною економічною ситуацією і суттєвим скороченням ділової активності підприємств.

Згідно з Положенням НБУ "Про кредитування" при проведенні кредитної політики комерційні банки виходять з необхідності забезпечення об'єднання інтересів банку, його акціонерів, вкладників і суб'єктів господарської діяльності з урахуванням загальнодержавних інтересів.

Комерційні банки самостійно визначають порядок залучення та використання коштів, проведення кредитних операцій, встановлення рівня процентних ставок і комісійних заохочень. Вони відповідають за своїми обов'язками перед клієнтом всім своїм майном.

При виданні позивачу кредиту у розмірі, що перевищує 10% власного капіталу ("великі кредити"), комерційний банк повідомляє про кожний такий випадок Національний банк. Кожен з наданих кредитів не може перебільшувати восьмикратного розміру власних коштів банків.

З метою захисту інтересів кредиторів і позивачів кредитування здійснюється на підставі діючого законодавства України з наявністю встановлених НБУ економічних нормативів діяльності комерційних банків і вимог по формуванню обов'язкових, страхових та резервних фондів.

Банківський кредит надається суб'єктам кредитування на умовах забезпечення, платності, терміновості і цільового використання.

Принцип забезпеченості означає наявність у банку права захисту своїх інтересів, недопуску збитків при не поверненні боргу через неплатоспроможність позивача. Аналізуючи банківські кредити з позиції забезпеченості, необхідно зазначити, що кредит без забезпечення, так званий бланковий кредит, зазначає незначне в структурі короткотермінових кредитних вкладень. Так, його частка у сумі кредитів, що надаються комерційними банками для здійснення розрахунків в 2000 році, складала близько 13%. В практичній діяльності українських банків найбільш розповсюдженим видом забезпечення є застава майна. Враховуючи світовий досвід банківської діяльності, слід зазначити, що в Україні не використовуються такі види забезпечення, як земля, іпотека, застава (із-за відсутності діючого законодавства), за рахунок яких можно було б розширити структуру кредитів. Крім того, на сьогоднішній день існує проблема практичної реалізації принципу забезпеченості, обумовленої недосконалістю правової бази. Це стосується відсутності єдиного реєстру закладеного майна і відпрацьованого механізму його реалізації у випадку визнання клієнта неспроможним сплатити позику.

Оцінюючи платоспроможність, можна використовувати різноманітні джерела інформації. Світовий досвід свідчить про їх різноманітність. Однак в Україні обов'язковим джерелом є бухгалтерська звітність (Форма №1, Форма № 2), використовуються запити, але відсутній такий важливий показник, як рейтинги всіх компаній, єдина база даних неплатоспроможних позивачів. Для досягнення ефективності кредитних операцій у банках постійно проводиться аналіз виданих кредитів, напрямки розміщення кредитних ресурсів за підсумками певних років.

Принцип повернення, терміновості та платності означає, що кредит повинен бути повернений позивачем банку у визначений в кредитній угоді термін з відповідною платнею за його використання. У ринкових умовах господарювання принципу терміновості повернення кредиту надається особливе значення. Його порушення є для кредитора підставою для застосування до позивача економічних санкцій у вигляді збільшення процента за кредит, а при подальшій несплаті - подання фінансових вимог в судовому порядку. Крім того, збереження вказаного принципу необхідно для забезпечення ліквідності самих комерційних банків, організація діяльності яких не дозволяє вкладати залучені кредитні ресурси в безнадійні договори. Від збереження принципу терміновості повернення кредиту залежить нормальне забезпечення грошовими коштами громадського виробництва і, відповідно, його обсягів та темпів росту. З принципом терміновості повернення кредиту пов'язано принцип платності. Реалізація цього принципу на практиці здійснюється через механізм банківського процента. Банку платність кредиту забезпечує покриття його витрат, пов'язаних з виплатою процентів за залучені в депозити чужі кошти, витрат на утримання свого апарату, а також забезпечує отримання прибутків для збільшення ресурсних фондів кредитування (резервного, статутного) і використання на власні та інші потреби.

До факторів, що визначають рівень процентної ставки, відносять:

1. Рівень базисної ставки НБУ при продажу кредитних ресурсів комерційним банком.

2. Рівень витрат з формування позивного капіталу банку, який складається з платні за кредит, отриманий в інших комерційних банках, а також витрат по залученню коштів від юридичних та фізичних осіб, структури вкладів, організації інших пасивних та активних операцій по залученню й ефективному розміщенню кредитних коштів.

3. Рівень інфляції, його взаємозв'язок зі ставками рефінансування НБУ.

4. Попит на позики, в умовах сьогодення часто залежить також від рівня інфляції, яка часто є результатом змови монополістів ринку вільно конвертованих валют, які штучно піднімають курс ВКВ, за рахунок чого стимулюється ажіотажний попит на кредити. Створюються умови для більш швидкого накопичення капіталу на ринку згаданих послуг та у спекулятивно-посередницькому секторі економіки.

5. Термін надання позики. Чим вищий термін, тим вищі ризики, і, зрозуміло, вища процентна ставка.

6. Ставки установ-конкурентів на ринку послуг, які розглядаються. (Хоча при ажіотажному попиті на кредити і супроводжувані послуги конкуренція практично не впливає на знижку процентної ставки.)

7. Розміри позики, кошти, спрямовані на його гарантійне забезпечення. Страхові фонди також впливають на розмір процентної ставки. При цьому чим менша сума кредиту, тим вона дорожче коштує в розрахунку на позикову грошову одиницю. Це пояснюється тим, що прибуток кредитора не великий, але витрати при перевірці позивача такі ж, як при видачі великої позики.

8. Зміст проекту, що фінансується, його перспективи, пов'язані з ним підприємницькі, техногенні та інші ризики.

9. Кількість партнерів, що беруть участь у здійсненні проекту. Чим більше таких учасників, тим менше ризику їх одночасного банкрутства, а це знижує процентну ставку за надані послуги.

10. Платоспроможність, надійність, високий імідж позивача також впливають на рівень процентної ставки. Від рівня надійності позивача залежать витрати, пов'язані з витратами на його вивчення, контроль, супровід кредиту.

Цільовий характер використання передбачає вкладення позикових коштів на конкретні цілі, передбачені кредитною угодою. На практиці цей принцип здійснюється шляхом надання кредиту на конкретні цілі (об'єкта) і знаходить відображення в певному розділі кредитної угоди, це закріплює конкретну мету позики і дає змогу здійснювати банківський контроль за збереженням даної умови позивачем.

Розробка методологічних основ кредитної політики комерційних банків повинна базуватися на певних принципах. У сучасних публікаціях з проблем її формування ці принципи чи не розглядаються, чи ототожнюються з принципами видачі кредитів, або розглядаються лише фрагментарно, не дозволяючи визначити всю систему. Основні принципи формування кредитної політики банків:

·- забезпечення зв'язку кредитної політики з загальною стратегією його економічного розвитку. Кредитна політика повинна розглядатись як один з обов'язкових елементів загальної стратегії економічного розвитку банку і потребує узгодження з його депозитною, процентною політикою управління банківськими ризиками. Будучи одним з найбільших елементів, котрі входять до складу загальної стратегії економічного розвитку, кредитна політика повинна бути узгоджена за своїми цілями з загальною стратегією і не вступати з нею в протиріччя;

·- врахування в процесі розробки кредитної політики стану країни та її розвитку в певний період. Кредитна політика банку в значній мірі пов'язана з зовнішнім середовищем, яке визначається станом розвитку економіки держави. На етапі переходу України до ринкової економіки це середовище відчуває суттєву трансформацію, яка визначає нові економічні можливості проведення окремих напрямків кредитної політики банку;

·- врахування в процесі розробки кредитної політики прогнозування кон'юнктури фінансового ринку. В процесі визначення стратегічних цілей комерційного банку з приводу обсягів його кредитної діяльності, формування рівня кредитної ставки, форм і видів кредитування клієнтів повинні бути прогнозовані і враховані певні зміни, які очікуються в даному періоді на фінансовому ринку в цілому і в тих його сегментах, в яких банк проводить (або збирається проводити) свою кредитну діяльність. В зв'язку з циклічним розвитком і постійною мінливістю стану фінансового ринку, окремих його сегментів необхідно систематично вивчати стан його кон'юнктури для формування ефективної кредитної політики, її коригування в окремих напрямках;

·- забезпечення дотримання правових норм державного регулювання кредитної діяльності комерційних банків в процесі розробки кредитної політики. Як і інші сфери економічної діяльності окремих суб'єктів господарювання, кредитна діяльність комерційних банків підлягає активному регулюванню з боку держави. Формами такого регулювання виступають певні закони, нормативні акти Національного банку України (наприклад, встановлені ним економічні нормативи по здійсненню кредитних операцій). Стратегічні цілі кредитної політики і механізм їх реалізації не повинні вступати в протиріччя з діючими нормами державного регулювання кредитної діяльності;

·- врахування в процесі розробки кредитної політики внутрішнього ресурсного потенціалу комерційного банку та можливостей його розвитку. Обсяг кредитної діяльності банку, диверсифікація її напрямків, можливості проведення окремих операцій та застосування окремих кредитних інструментів в значній мірі визначаються розміром його статутного фонду, рівнем розвитку матеріально-технічної бази та інноваційних технологій, кваліфікацією кредитних менеджерів, організаційною структурою управління і деякими іншими елементами, які характеризують його внутрішній ресурсний потенціал. Деякі з цих елементів визначаються можливостями швидкої трансформації в часі і можуть бути підпорядковані стратегічним цілям кредитної політики (наприклад, впровадження сучасних інноваційних технологій, відповідна підготовка кредитних менеджерів). Інші ж елементи мають менші можливості трансформації в часі внаслідок ринкових обмежень, недостатності фінансових ресурсів та з інших причин (наприклад, суттєве збільшення розміру статутного фонду, організація філій, значне збільшення матеріально-технічної бази). Тому стратегічні цілі кредитної політики та механізм її реалізації повинні враховувати ресурсні обмеження нарощування внутрішнього потенціалу комерційного банку;

·- сегментація напрямків кредитної політики за основними формами та видами його кредитної діяльності. Як цілісне поняття кредитна політика повинна бути певним чином сегментована при розробці за стратегічними цілями та механізмами їх досягнення в окремих напрямках кредитної діяльності. Ця сегментація може визначати окремі пріоритети по вибору клієнтів, видів видачі кредитів, відповідних кредитних інструментів, визнавши диференційовані умови кредитних договорів;

·- забезпечення внутрішньої збалансованості окр