Збірка статей за 2003 рік.

ЕКОНОМІКА

ШЛЯХИ І ПРОБЛЕМИ ВКЛЮЧЕННЯ УКРАЇНИ У ГЕОЕКОНОМІЧНИЙ ПРОСТІР

Михайло Дергаусов, начальник Маріупольського державного морського торгового порту, академік Академії інженерних наук

У статті розглянуто актуальне питання політики України, її тактики і стратегії входження у глобалізований економічний простір. Подано аналіз питання за останні роки. Зроблено висновок про необхідність поетапного вирішення завдання входження до міжнародних організацій. Сучасна активізація стосунків з країнами СНД розглядається як етапний процес євроінтеграції України.

Проблемі політики країн, які розвиваються, країн пострадянського та постсоціалістичного простору в умовах поглиблення процесів глобалізації присвячено сьогодні багато робіт як західних, так і вітчизняних дослідників [1-5]. Більша їх частина зосереджує увагу на концептуальних закономірностях глобалізації, її позитивах і особливо загрозах для країн, які не входять до "золотого мільярда". Водночас, виходячи з об'єктивності власне інтеграційного процесу світової економіки, який набуває все більше і більше глобального характеру, доцільним є розгляд конкретних дій України, які на сьогодні і в найближчому майбутньому були б оптимальною відповіддю на глобалізаційні виклики.

Мета цієї статті - розгляд і аналіз доцільних варіантів поведінки України при входженні у геополітичний простір. Зокрема ми ставимо своїм завданням оцінку тактики і стратегії вступу України до міжнародних організацій.

Вихід України із затяжного кризового стану співпав з розвитком світових глобалізаційних процесів в економіці, які вже суттєво відчуваються в Європі і країнах СНД. Глобалізація як така характерна виникненням відкритих, наскрізних міждержавних просторів, утворенням геоекономічних зон зі своєю специфікою. Зокрема свої особливості має Європейський Союз, куди прагне Україна для отримання взаємовигідних торгово-промислових зв'язків і розвитку власної ринкової економіки. До цих особливостей можна віднести опір європейського ринку, що намітився в середині 90-х років, дуже активному проникненню американських товарів і капіталу, введення на початку 2002 року грошової одиниці євро, що конкурує з доларом.

Україна ще слабо інтегрована в світогосподарські і європейські структури, але прагне зайняти гідне місце на геоекономічній карті. Для цього у неї є всі можливості: значні сировинні, трудові і промислові ресурси, вигідне географічне положення між Західною Європою, Сходом і Азією.

Для України початок ХХІ ст. став черговим - і на цей раз вдалим! - ривком з кризи. Так, за підсумками першого півріччя 2002 року експерти Кабміну склали прогноз, згідно з яким зростання ВВП і промислового виробництва за весь 2002 рік становив близько 6%, сільгоспвиробництва - 3,8%, рівень інфляції - 6,5%.

Але тут важливо зазначити, що складна інтеграція України в світове господарство відбувається на фоні глобалізаційних процесів, де основну роль відіграє США.

Оскільки Америка є провідною країною в глобальній політиці, то вона і визначає фінансово-економічні колізії в світі. Разом з тим все більш значну роль у світових фінансових потоках відіграє ЄС після введення євро. Протиборство двох провідних грошових одиниць в першому півріччі 2002 року створило таку фінансову позицію: курс долара значно знизився по відношенню до провідних валют і за цей же час курс євро піднявся на 15%. У чому ж причини такого несподіваного відступу, здавалося б, непорушного долара?

Передусім відмітимо парадоксальне явище в американській економіці. У червні 2002 року промислове виробництво в США в порівнянні з тим же періодом 2001 року виросло на 0,8%, що є високим показником. І при цьому курс долара став падати. Серед причин такого явища експерти США і Європи називають наступні. По-перше, в останні роки курс долара був сильно завищений, а імпорт товарів і послуг в США із зарубіжжя значно перевищує експорт. У результаті дефіцит поточного платіжного балансу складав в Америці 4,3% від 10 трильйонів ВВП і продовжував рости, за оцінками, на кінець 2002 року. Досі "дірки" від переважання експорту в США закривали за допомогою зовнішніх інвестицій. За даними на серпень 2002 року, тільки щодня (!) США потребували приплив 1,5 млрд інвестиційних доларів. Тобто, щоб "підкосити" курс долара, іноземним інвесторам не обов'язково масово продавати американські активи - досить просто перестати їх купувати. У І кварталі 2002 року негативне для Америки сальдо інвестицій з Європою було невеликим - 19 млрд доларів. Але тут важлива тенденція - "витікання" доларів з США. Крім того, уповільнилися темпи зростання ВВП, хоч влітку 2002 року цей показник все ж залишався вищим, ніж в Європі і Японії. "Америка ще дуже фінансово сильна, але вже зашкутильгала", - в зв'язку з цим образно зазначив американський економіст Дж. Тернер. Частково негативно на курс долара в США вплинули і самі експортери, що довго домагалися зниження долара в порівнянні з провідними світовими валютами, оскільки провідний курс робив американські товари неконкурентоспроможними в порівнянні, наприклад, з південнокорейськими, гонконгськими, тайванськими.

Однак з наведених фактів не треба робити поквапний висновок, неначе почався прогресуючий "захід" долара. Це зовсім не так. Зараз стійкості долара сприяє низький дефіцит американського бюджету - не більше за 1,5%, навіть незважаючи на значні витрати на боротьбу з світовим тероризмом. Що стосується середнього дефіциту бюджету країн ЄС, то він тримається приблизно на рівні 3%.

Констатуючи тимчасовий успіх євро, експерти ЄС і США зазначають, що уряд Америки не допустить довгострокового ослаблення долара, оскільки це згодом приведе до зменшення прибутковості акцій і облігацій і скорочення потоків зарубіжних і вітчизняних інвестицій. Тобто в найближчий період потрібно чекати рішучих заходів Вашингтона щодо зміцнення позицій долара. А це вже експансивний хід американської імперії в умовах процесів глобалізації, що розвиваються.

В Україні ж падіння курсу долара по відношенню до гривні і зростання курсу євро виявилися дуже вигідними для українських експортерів в Європу. Примітно, що на фоні описаної світової глобалізації, за даними Держкомстату, в січні-червні 2002 року в Україні спостерігалася не інфляція, а дефляція в розмірі 1,8%. Тобто реальна наповненість "споживчого кошика" дещо збільшилася за рахунок зменшення цін на продовольчі товари приблизно на 3%. Таке явище в державі сталося уперше за всі пострадянські роки. По суті дефляція - це вилучення із обороту частини грошової маси з метою запобігання інфляції. У класичному варіанті це робиться шляхом збільшення податків, "заморожування" зарплати, зниження витрат держбюджету, скорочення обсягів кредитів, продажу державних цінних паперів.

Але в Україні класична схема забезпечення дефляції не застосовувалася, оскільки сам цей процес носив не явно виражений характер. Тим більше що за той же період дещо підвищилися ціни на комплектуючі, паливно-мастильні матеріали, а отже, збільшилися і транспортні витрати. В основному дефляцію в українських господарсько-фінансових умовах вітчизняні експерти пояснюють недосконалістю прийнятої методики розрахунку індексу цін і прийнятою структурою самого споживчого кошика, в якій продовольство займає 64,1%, а комунальні послуги - 10%. До того ж напередодні виборів до Верховної Ради в січні-березні 2002 року власті стримували зростання цін на продукти харчування і комунальні послуги. Таким чином, можна констатувати, що очевидної дефляції в Україні немає.

При поступовому розвитку торгово-економічних зв'язків України з країнами Східної і Західної Європи аналітики виділяють такі ознаки українського фінансового ринку у другому півріччі 2002 року: збільшення грошової маси в країні, заходи НБУ по зниженню вартості грошей, що видаються у вигляді кредитів (так, облікова ставка поменшала до 8% річних), часткове зростання курсу гривні по відношенню до долара. У такому випадку можна з упевненістю робити висновок, що на тлі глобалізаційних процесів у Європі українська економіка повільно оживає, що сприяє вростанню України в світову систему господарства. Позитивним є розширення зовнішніх ринків, поліпшення умов торгівлі, її інфраструктури.

Але процес інтеграції супроводжують і негативні явища, властиві не тільки Україні, але й усім країнам, що розвиваються. Так, відбувається відплив ресурсів і їх перерозподіл на користь більш активних торгово-економічних партнерів, зростає загроза несприятливих стихійних ринкових явищ. На останні реагують і значно сильніші країни, ніж Україна: пригадаємо хоч би світову фінансову кризу, що почалася в Південно-Східній Азії у 1997 році. Ці можливі і реальні загрози потрібно враховувати при виробленні зовнішньоекономічної стратегії України, паралельно розробляючи і впроваджуючи механізми системи економічної безпеки держави.

Тобто лібералізація і відвертість міжнародної економіки при глобалізації зовсім не означає автоматичного захисту господарства і фінансів України на основі дотримання її партнерами міжнародного законодавства. Навпаки, говорячи про необхідність і вигоди лібералізації світової торгівлі і господарства, прихильники експансіоністської економічної політики всіляко прагнуть підпорядкувати собі країни, що розвиваються. Це в повній мірі торкається й України.

Найбільш сприятливі інтеграційні умови Україна може отримати при своєму членстві в ГАТТ/ВТО. Тільки тоді вона буде визнана рівноправним партнером на світових ринках. ГАТТ вигідне тим, що це - багатостороння угода між 132 країнами, що охоплює 90% світової торгівлі. Не менш глобальною є створена членами ГАТТ Всесвітня торгова організація - ВТО. У 2000 році Україна входила до числа 36 країн, що готувалися вступити до ВТО. Але для цього вона повинна виконати ряд умов, здійснити ряд реформ, щоб відповідати міжнародним зовнішньополітичним і законодавчим стандартам.

Зокрема Україна зобов'язана дотримуватися таких важливих принципів ГАТТ/ВТО:

- вести торгівлю без дискримінації, тобто закони України повинні максимально сприяти торгівлі як вітчизняних, так і зарубіжних суб'єктів виробництва (підприємств, фірм, акціонерних товариств і компаній, концернів і інших партнерів незалежно від форми власності);

- ввести вільний торговий режим, в процесі міжнародних переговорів усунути торгові бар'єри. Використати мито як єдиний засіб регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

Нетарифні перешкоди повинні поступитися місцем тарифним еквівалентам;

- суворо дотримуватися експортно-імпортних режимів;

- в Україні повинен забезпечуватися високий рівень конкуренції. Суть даного принципу на міжнародному рівні в тому, що країна (компанії) повинна уникати нечесної практики у зовнішній торгівлі (наприклад, встановлювати експортні субсидії або вдаватися до демпінгу) заради завоювання нових ринків;

- члени ВТО також повинні сприяти країнам, що розвиваються, шляхом надання їм ресурсу часу, спеціальних привілеїв.

На жаль, економічні закони в Україні повністю не відповідають перерахованим принципам. Але потрібно зазначити, що і кодекси, конвенції ВТО також далеко не бездоганні і прийнятні не абсолютно для всіх країн - і розвинених, і тих, що тільки недавно ступили на шлях створення ринкової економіки. Хоча ВТО і вирішує широке коло питань, проте між державами безперервно виникають нові проблеми і протиріччя, які вирішуються не так просто і швидко.

Справа в тому, що країни, що розвиваються, розширюють свої ринки і розвивають власну економіку через ГАТТ/ВТО, передусім переслідують свої інтереси і ні в якому разі не поступляться ними. Саме таку позицію займають і розвинені країни, що користуються авторитетом на міжнародних ринках.

Таким чином, шлях вступу України в ГАТТ/ВТО не такий уже простий, якщо враховувати недосконалість її економічного законодавства і залишки кризових явищ у всіх сферах господарства. Щоб стати членом ГАТТ/ВТО, Україні потрібно повністю відмовитися від державного дотування промисловості і сільського господарства, від ліцензування зовнішньоекономічних операцій. Але в умовах тривалого кризового стану виконання цих вимог завдало б Україні економічних втрат, на що уряд піти не міг. Реалізовуючи програму вільного економічного розвитку, Україна зазнала значних втрат через те, що в умовах ліберального ринку багато підприємств не змогли швидко пристосуватися і довгий час залишалися збитковими. Проте Київ здійснював лібералізацію форсованими темпами, які не мала жодна країна світу, що зайнялася ринковими перетвореннями. Зокрема при цьому суттєво постраждало портове господарство України, що фактично виявилося без дійової державної підтримки. Це видно на прикладі Маріупольського морського торгового порту, де обсяги вантажопереробки безперервно падали з 1992 року по 1996 рік. Для переконливості наведемо дані вантажопереробки за роками: 1992 р. - через порт пропущено 7275,8 тис. тонн різних вантажів, 1993 р. - 6182 тис. тонн, 1994 р. - 5262,7 тис. тонн, 1995 р. - 6342,8 тис. тонн, 1996 р. - 4759 тис. тонн. Економічне піднесення в Маріупольському морському торговому порту почалося тільки з 1997 року, коли було перероблено 6447,2 тис. тонн різних вантажів. Зараз, пристосувавшись до лібералізованих ринкових відносин і частково - до умов і вимог інтеграційних міжнародних процесів, Маріупольський морський торговий порт тільки за 9 місяців 2002 року переробив 10 млн 329 тис. тонн вантажів.

Такі ж зниження обсягів вантажопереробки і фінансові втрати спостерігалися і в усіх інших 18 портах України, що пристосовувалися до вимог лібералізованого внутрішнього міжнародного ринку.

Що ж в результаті, замість втрат, дала Україні реалізація Декрету Кабінету Міністрів від 11 січня 1993 року "Про лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності"? Так, з 1993 по 1996 рік значно знизився рівень протекціонізму, а лібералізація експорту помітно зросла: істотно поменшали квоти, ліцензії, експортний тариф і т.д. При цьому Україна втратила 1,8 процентного пункта ВВП на один пункт підвищення рівня лібералізації експорту. Іншими словами, лібералізація у вказаний період проводилася поспішно і без належного урахування внутрішніх економічних особливостей. Таким чином, виник парадокс, коли зовнішня торгівля не тільки не сприяла припиненню спаду виробництва, але навіть стала чинником його поглиблення. Але з 2000 року спостерігається істотне і стабільне вирівнювання економічної ситуації. Тепер вітчизняні експерти схильні стверджувати, що проведена і підкоригована зараз лібералізація була варта зазнаних при цьому втрат. А інакше, по суті, і бути не могло при переході від радянської до ринкової економіки.

Намагаючись зупинити поглиблення кризи при вростанні в ринкову систему, уряд в 1996 році припинив процес лібералізації торгівлі. Вирішено було вжити ряд протекціоністських заходів. Так, було підвищено ставки імпортного мита, розширено перелік товарів, що підлягали обкладенню імпортним митом, введено нетарифний протекціонізм (кількісні обмеження, процедури сертифікації). Всі ці заходи в результаті скоротили обсяги імпорту і експорту, що видно з наведеної нижче таблиці. Також потрібно зазначити, що економічна криза в Росії значно посилила цей негативний процес в Україні.

Зовнішня торгівля України в 1996-1999 роках (в млн доларів)

(за даними Держкомстату України)

Але в кінці 90-х років у зв'язку з переговорами, що поновилися про вступ до ВТО, Україна відновила процес лібералізації імпортного режиму.

Якщо проаналізувати зовнішню торгівлю України за групами товарів, то основну частку в загальному обсязі займали чорні метали, але в той же час знизилася частка продажу високотехнологічних товарів - машин, обладнання, транспортних засобів. Вони за своєю конкурентоспроможністю значно поступалися західним аналогам. Такий занижений експорт ставив і ставить Україну у залежність від коливань попитів на ринках країн-імпортерів, від їх тарифних і нетарифних заходів відносно українського експорту.

В Україну імпортуються переважно енергоносії (газ, нафта і нафтопродукти), причому основну частину надає Росія, що ставить Київ у стратегічну залежність від Москви. Енергопоставки в Україну займають досі половину усього її імпорту, внаслідок чого експорт став засобом отримання валюти для оплати критичного імпорту. Потрібно зазначити, що зовнішня торгівля України орієнтована в імпорті головним чином на країни СНД, а в експорті - на далеке зарубіжжя. Так, в 1999 р. основна частка експорту в Росію становила 20,6%, в 2000 р. - 25%, імпорту в 1999 р. - 47,21%, в 2000 р. - 45%. Висновок з наведених фактів однозначний: подібна орієнтація значно зменшує конкурентні можливості України і погіршує її загальну інтеграційну позицію. У зв'язку з цим західні експерти відмічають головну проблему в спробі інтеграції України в міжнародне співтовариство - фактичну нездатність Києва провести послідовну зовнішньоекономічну політику. Тому для України є важливим введення принципу послідовної обережної лібералізації з елементами протекціонізму, щоб захистити вітчизняних виробників і забезпечити інтеграцію України в міжнародне економічне співтовариство.

Найважливішою умовою успішного інтегрування України в загальний ринок є надходження прямих іноземних інвестицій у вітчизняну економіку. На жаль, весь кризовий період (та й сьогодні) їх обсяг залишається досить низьким у порівнянні з потребами розвитку господарства. Так, в 1996 р. зовнішні інвестиції становили 1,22% ВВП, в 1997 р. - 1,25%, в 1998 р. - 9,24%, в 2001 р. - 2,4%. Зростання інвестиційних надходжень в 1998 р. пояснюється тим, що корейська компанія DAEWOO внесла 150 млн доларів у розвиток "Авто - ЗАЗ" з урахуванням особливого заохочувального режиму. У 1999 р. таких великих надходжень не спостерігалося, і тому обсяг зовнішніх інвестицій становив усього 1,8%.

З цього випливає висновок, що в Україні для сприятливого зростання показників перспективних галузей необхідно ввести сприятливий інвестиційний режим. Однак в 2002 році про цей йшли тільки розмови на урядовому і парламентському рівні, а єдиного документа, що відповідав би міжнародним нормам, - немає. А одноразові урядові пільги зарубіжним компаніям, як згаданій корейській, майже нічого не вирішують у масштабах України. Навіть коли в 2000 р. обсяг прямих зарубіжних надходжень досяг 3247,9 млн доларів, то і це була не така значна цифра, оскільки в перерахунку на душу населення внесок становив 9 доларів, що в 7,6 раза менше, ніж в Азербайджані, в 10,6 раза - ніж в Казахстані, в 16, 2 раза - ніж в Естонії, в 17,2 раза, ніж в Польщі, в 47, 6 - ніж в Чехії. Разом з тим, за оцінкою вітчизняних експертів, Україна має потенційні можливості ефективно використати 2-2,5 млрд інвестиційних доларів щорічно. А через 3-5 років після стійких надходжень буде поглинати 5-6 млрд доларів. Вся проблема у відсутності сприятливого інвестиційного режиму, що відповідав би нормам передових розвинених країн.

Наступною найважливішою умовою входження України у світовий економічний простір є розширення кола солідних торгових партнерів. Інтереси української національної економічної безпеки, розвитку експортного постачання вимагають співробітництва з країнами з різних економічних угрупувань і блоків - з ЄС, СНД, ОЧЕС і т.д. Дуже тісні торгово-промислові стосунки Україна має з Росією й іншими державами СНД. Інтеграційна політика тут орієнтується на створення зони вільної торгівлі.

Що стосується відносин України з ЄС, то це - найважливіший стратегічний напрям зовнішньої політики. Однак через недосконалість зовнішньоторговельного законодавства України, через відсутність у неї належної інвестиційної політики у членів ЄС мало спільних інтересів з нашою країною. Сам факт перспективного вступу України в ЄС значно підвищить її авторитет на геополітичній геоекономічній арені, забезпечить соціальну і макроекономічну стабільність. Це також дасть можливість Україні більше отримувати зарубіжні капітали, кредити, новітні технології, що значно підвищить якість вітчизняної продукції, поліпшить її конкурентоспроможність на міжнародних ринках Сходу і Заходу.

Що стосується реалій, то зараз, і в минулі роки, члени ЄС займали незначне місце у зовнішній торгівлі України. Так, в 1997 р. на ці країни припадало 1,22% (173,837 млн дол.) загального експорту і 1,26% (215,448 млн дол.) загального українського імпорту, в 1998 р. відповідно 1,36% і 1,41%, в 1999 р. - 1,22% і 1,09%.

Прагнучи як можна швидше провести реформи, відповідні вимогам вступу в ЄС, уряд і парламент допускають багато неточностей і помилок при складанні важливих законопроектів і актів. Це, зокрема, стосується поспішної лібералізації внутрішньої економіки і зовнішньої торгівлі, що завдає збитку вітчизняному виробнику.

Подібне завдання, закладене в програмі Кабміну "Про прискорене отримання членства у Всесвітній торговій організації (ВТО) і створенні зони вільної торгівлі між Україною і Європейським Союзом", явно передчасне і небезпечне для економічної стабільності України. Розглядаючи хід підготовки України до вступу в ЄС, експерти з Брюсселя і Копенгагена в кінці жовтня 2002 року назвали "Заяви Києва про вступ в ЄС принаймні декларативними". Аналізуючи претензії ЄС, українські фахівці вважають, що пора Києву міняти експортну політику і більш вдумливо реалізовувати умови вступу до ЄС, інакше Україні в найближчі роки загрожує економічна відсталість, яку буде подолати набагато важче, ніж зараз.

З завданням вступу до ЄС переплітаються і проблеми взаємостосунків зі східноєвропейськими країнами. Тут інтеграційна політика Києва повинна орієнтуватися на відновлення вигідних зв'язків, значною мірою втрачених після розпаду Ради Економічної Взаємодопомоги. Вітчизняні експерти обґрунтовано вважають, що при цьому особливу увагу треба приділити налагодженню кооперації у випуску сучасної конкурентоспроможної продукції з використанням найкращих українських технологій.

Свої специфічні проблеми є і в питанні налагодження зв'язків між Україною і країнами Організації Чорноморської економічної співпраці (ОЧЭС). Тут увага Києва концентрується на реалізації спільними зусиллями ряду великих інвестиційних проектів. Зокрема мова йде про створення інфраструктурних об'єктів, систем транспортних комунікацій у напрямах Схід-Захід і Північ-Південь. Серед різних видів транспорту особливо важлива роль тут відводиться морському і річковому.

Стан торгівлі з країнами ОЧЕС набагато кращий, ніж з суб'єктами ЄС. Так, в 1999 р. зовнішньоторговельний оборот України з ОЧЕС перевищив 12 млрд доларів (51,22% ВВП). Особливо перспективні відносини з Туреччиною і Грецією. Тут найголовнішу роль відіграють морський транспорт і порти України, що розвиваються. Так, розвиток зв'язків з Грецією дасть можливість Україні вийти на суднобудівний ринок ЄС, створити інфраструктуру прибуткового міжнародного туризму. Через Туреччину Україна може ширше й упевненіше вийти на ринки Близького Сходу.

Свою вигоду Україні принесе розширення контактів з країнами угруповання НАФТА, насамперед з США, оскільки саме вони є великими постачальниками нових технологій та інвестицій. Перспективним обіцяє бути співпраця з регіональними економічними групами держав Латинської Америки. Тут потрібно орієнтуватися на нарощування експортного потенціалу України, що принесе значну вигоду українським виробникам. Зокрема мова йде про постачання в Латинську Америку комплектуючих в енергетиці. А країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону перспективні відносно збільшення експорту української продукції машинобудування, металургії і військово-промислового комплексу, зростання обсягів науково-технічних, інженерних і будівельних послуг. Проникнення України на Африканський континент дозволить збувати там дешеві товари, замінити на африканських підприємствах застаріле обладнання, яке раніше постачалося Радянським Союзом.

Отже, як висновок можна зазначити, що багатостороння співпраця України з країнами Східної і Центральної Європи, Близького Сходу і Азії дозволить вельми швидко підняти українську економіку до рівня сучасних розвинених європейських країн, знайти свої надійні ринкові ніші, вивести вітчизняну промисловість на рівень сучасних наукоємних технологій, створити в промислових містах передову інфраструктуру. Також потрібно зазначити, що економічну інтеґрацію в рамках СНД треба розглядати як засіб зміцнення національного господарства на шляху до європейської інтеграції. Звертаючи свої погляди на Північ і Схід СНД, ми тим самим привертаємо увагу Заходу з точки зору великої геоекономічної політики.

Література:

1. Білорус О. Глобалізація і нова парадигма глобального постіндустріального розвитку//Економічний часопис ХХІ. - № 10, 2002. - С. 3-7.

2. Соскін О. Глобалізація та економічні проблеми, які вона породжує. Український вимір////Економічний часопис ХХІ. - № 10, 2002. - С. 8-10.

3. Куриляк В. Нова економіка у світовому та українському вимірах// Вісник АЕН. - 2002. № 1. - С. 97.

4. Сорос Дж. Кризис глобального капитализма. - Москва, 1997.

5. Лисицин Е. Глобалізація: об'єктивні корені, генеза та наслідки для України//Економічний часопис ХХІ. - № 10, 2001. - С. 9-12.

6. Матеріали Державного комітету статистики України. - Київ, 2000.

7. Економіка України: підсумки перетворень та перспективи зростання. Під редакцією В.М.Гейня. - Харків: "Форт", 2000.

8. Могилевкін І. Транспорт в минулому і нинішньому столітті //Світова економіка і міжнародні відносини, 2001. - №9. - С. 34-43.

Економічна ефективність та раціональний ступінь збагачення кам'яного вугілля для енергетики

Катерина Пілова, аспірант кафедри менеджменту Національного гірничого університету, м. Дніпропетровськ

У статті сформульовані методичні особливості визначення раціонального ступеня збагачення вугілля. Доведена економічна недоцільність виробництва вугільних концентратів з зольністю понад 25%.

Зменшення витрат суспільства на енергозабезпечення завжди було і буде актуальною проблемою. Єдиним власним енергоносієм в Україні, якого достатньо на тривалий період, є кам'яне вугілля. Однак його видобуток нині становить 80...85 млн т на рік. Відповідно до Енергетичної стратегії України, що розробляється, обсяг видобутку кам'яного вугілля планується збільшувати. У найближчі 30 років він повинен досягти 120 млн т.

Згідно з прогнозом потреба України у кам'яному вугіллі тільки для енергетики та комунально-побутових цілей складає приблизно 75 млн т. Однак сьогодні Україна відчуває дефіцит кількості та якості власного енергоносія - кам'яного вугілля.

Особливістю родовищ кам'яного вугілля, які розташовані на території України, є велика глибина залягання, мала потужність вугільних пластів та їх складна структура. Ці фактори визначають відносно високу собівартість видобутку і більшу зольність гірничої маси. У залежності від цих умов, а також з урахуванням впливу дефіциту палива, соціально-економічних проблем шахтарських регіонів фактична зольність гірничої маси коливається у межах 35...55%.

Метою даної роботи є економічні дослідження доцільності та ступеня збагачення енергетичного вугілля при сучасному співвідношенні цін та послуг.

Незважаючи на істотне підвищення зольності рядового вугілля, яке призводить до зростання збитків у вугільній промисловості, а також при виробництві електричної енергії та тепла ставлення до можливості підвищення якості палива неоднозначне, незважаючи на очевидну вигоду.

Такий менталітет у вугільній промисловості і енергетиці сформувався історично, оскільки в 60-і роки минулого століття зольність гірничої маси була незначною. У середньому вона складала близько 25%. Тоді й було зроблено висновки про відсутність економічної доцільності збагачення енергетичного вугілля [3] і про те, що для спалювання у пиловугільних топках вугілля можливо збагачувати тільки у виняткових випадках.

Такому результату сприяла також низька ціна на вугілля і дешеві транспортні тарифи. У таких умовах собівартість збагачувального переділу складала до 40% від ціни на вугілля. Така висока частка нівелювала економічні переваги, які одержуються при спалюванні збагаченого палива. У той же час не заперечувалась деяка економічна доцільність збагачення вугілля для шарового спалювання.

Ідеологія вибору раціонального ступеня збагачення вугілля, прийнята у даній роботі, полягає в мінімізації витрат на виробництво готової продукції, якість якої не залежить від якості вугілля (тепло, пара, електроенергія) при умовах використання наявних потужностей збагачувальних фабрик. Як технологічну основу цієї мінімізації використано ідею отримання максимальної кількості тепла при оптимальній зольності збагаченого вугілля та відповідному їй виході концентрату [1, 4].

У системі Міністерства палива та енергетики України нині діють 42 збагачувальні фабрики, які призначені для енергетичного вугілля, з сумарною виробничою потужністю 68,9 млн т на рік. У їхньому числі 15 фабрик з повним циклом збагачення і виробничою потужністю 47,3 млн т, а також 27 фабрик, технологія яких передбачає виділення сухого незбагаченого відсіву. Їх сумарна виробнича потужність складає 21,6 млн т. Але навіть при наявності технічних та технологічних можливостей виробництва менш зольних концентратів, їх не отримують, оскільки при існуючому механізмі цін економічно більш вигідним є велика маса одержуваного продукту при невисокій його якості.

У 2001 р. в енергетиці України було використано близько 36 млн т власного кам'яного вугілля. Але тільки 75,8% з них (27,3 млн т) піддавалося збагаченню, хоча загальний ступінь завантаження збагачувальних фабрик не перевищував 40%. Ступінь завантаження збагачувальних фабрик з сухим відсівом, які виробляють високозольні концентрати, вищий (56%), ніж фабрик з повним циклом збагачення (39,5%), що свідчить про орієнтацію на виробництво високозольного палива.

Собівартість збагачувального переділу в основному визначається глибиною збагачення і ступенем завантаження збагачувальних фабрик. При середньому ступені завантаження, яке характерне для сучасних умов, собівартість переділу для фабрик з повним циклом збагачення складає 7,5...8 грн/т, а для фабрик, які працюють з виділенням сухого відсіву (тобто з глибиною збагачення 6...10 мм), коливається у межах 5,2...6,5 грн/т [2].

Разом з тим при тих же витратах на збагачення у межах існуючих технологічних можливостей можна отримувати концентрати з більш низькою зольністю, яка забезпечує найбільший економічний ефект.

Витрати на виробництво однієї тонни пари складаються з витрат на паливо (вугілля) С_уп, його транспортування С_тр, та його спалювання С_сж, тобто:

Вартість вугілля, яке затрачається на виробництво тони пари, складає:

, грн.,

де m_у - маса вугілля, яке необхідне для виробництва тонни пари з заданими параметрами, кг; С_к - його собівартість, грн/т.

Витрати палива на виробництво тонни пари, що є готовою продукцією котельні і яка може бути використана як для теплопостачання, так і для виробництва електричної енергії, визначається витратами тепла на підігрів води, її випаровування і на досягнення необхідних робочих параметрів (температура, тиск). Оскільки для отримання кілограма такої пари необхідно витратити Q_nap= 640,2 ккал тепла, то для тонни пари потрібно:

, кг вугілля,

де Q_n - кількість корисного тепла, що виділяється при спалюванні кілограма вугілля.

Кількість корисного тепла, яке отримується при спалюванні кілограма робочого палива, дорівнює добутку його нижчої теплоти згоряння на коефіцієнт корисної дії котельні:

, ккал/кг.

Нижча теплота згоряння робочого палива визначається загальноприйнятою в енергетиці формулою:

, ккал/кг,

де Q_в - вища питома теплота згоряння вугілля (для марки Г вона дорівнює 8000 ккал/кг); A^d - фактична зольність вугілля на повітряно-сухий стан, %, W - вологість вугілля, %.

Коефіцієнт корисної дії котельні залежить від її технічного стану й технології спалювання та зменшується практично лінійно з зростанням зольності вугілля:

Собівартість вугільного концентрату С_к формується шляхом віднесення витрат на придбання палива С_у, його транспортування та збагачення С_об до тонни готової продукції - вугільного концентрату g, тобто:

, грн/т.

Вихід концентрату при різній його зольності визначається за допомогою загальновідомих у збагаченні корисних копалин методик виходячи з гранулометричного та фракційного складу збагачуваного вугілля:

,

де A_o^d, A_k^d, A_n^d - відповідно, зольність вихідного вугілля, концентрату та породи (відходів).

Слід відзначити, що зольність породи також залежить від зольності концентрату.

Витрати на транспортування вугілля, яке необхідне для отримання однієї тонни пари, являють собою добуток транспортного тарифу Т та маси вугілля:

, грн.

Витрати на спалювання вугілля для виробництва тонни пари пропорційні кількості використаного палива:

, грн,

де C_km - витрати котельні на спалювання тонни вугілля (собівартість переділу).

Підстановка значень статей витрат у первісну формулу та її перетворення приводить до наступного вираження:

.

Мінімізація собівартості виробництва пари шляхом варіювання якістю вугілля та продуктів його збагачення через складність отриманої залежності може бути здійснена методом обчислювального експерименту в умовах, близьких до дійсних.

Для цього у розрахунку прийнято, що зольність гірничої маси вугілля марки Г складає в середньому 40%. Його ціна при зольності 33,3 % і вологості 6,7%, згідно з прейскурантом відпускних цін (без ПДВ), який діє у ДХК „Павлоградвугілля" з 1.06.02, складає 81,10 грн. З урахуванням коректування на зміни якості (2,5% зниження ціни на 1% перевищення зольності) ціна гірничої маси з зольністю, яка прийнята у даному розрахунку (40%), складає 70,85 грн. Собівартість переділу глибокого збагачення вугілля на центральній збагачувальній фабриці "Павлоградська" прийнята 8 грн/т. У наведеному розрахунку вологість гірничої маси становить 6%, а вологість концентрату - 10%.

Коефіцієнт корисної дії котельні прийнято відповідно до даних, які використані у розрахунку [3].

Для визначення транспортних витрат по доставці вугілля, яке необхідне для виробництва тонни пари, прийнято середнє значення залізничного тарифу, яке дорівнює 20 грн/т.

Витрати котельні на спалювання тонни вугілля складають 27,13 грн/т.

Для з'ясування питання про вартість корисного тепла, що міститься у вугіллі в залежності від його зольності, виконані розрахунки при зольності гірничої маси, відповідно, 40% і 30% (табл. 1 і 2).

Таблиця 1. - Вартість корисного тепла у залежності від зольності концентратів, які отримані при збагаченні вугілля з зольністю 40%

Таблиця 2. - Вартість корисного тепла у залежності від зольності концентратів, які отримані при збагаченні вугілля з зольністю 30%

Аналіз отриманих даних свідчить про те, що вартість корисного тепла мало змінюється у залежності від зольності вугілля, що спалюється. При спалюванні рядового вугілля вартість тепла нижча тому, що не потребує витрат на збагачення. Але економічна вигода використання рядового (незбагаченого) вугілля є уявною, оскільки не все тепло, що виділилось у процесі спалювання, може бути використане для виробництва готової продукції, тобто пари. Частка корисного тепла характеризується к.к.д. котла. Тому порівнювання варіантів використання в енергетиці вугілля різної якості повинно проводитися за кількістю корисного тепла та його вартістю.

Дані з вартості корисного тепла, отримані шляхом розподілу собівартості вугілля на кількість корисного тепла, вміщені в останніх стовпчиках табл. 1 і 2. Їхнє зіставлення приводить до наступних висновків. При спалюванні збагаченого вугілля вартість корисного тепла знижується на 11,3% у порівнянні зі спалюванням рядового вугілля з зольністю 40%. Якщо зольність рядового вугілля складає 30%, то зниження вартості корисного тепла при використанні збагаченого вугілля зменшується тільки на 2,7%, через подорожчання сировини (вихідне вугілля) у зв'язку з підвищенням його якості. З тієї ж причини, навіть при використанні збагаченого вугілля, вартість корисного тепла у другому випадку трохи вища. Така нелогічність є наслідком використання завищеного коефіцієнта коректування ціни рядового вугілля у залежності від його зольності.

Характерною рисою процесу вуглезбагачення є незалежність собівартості переділу від якості виробленого концентрату у межах технологічної можливості даної збагачувальної фабрики. Тобто у цьому випадку мова йтиме про підвищення якості шляхом зміни технологічного режиму, наприклад, питомої ваги розподілу у збагачувальних апаратах, без реконструкції підприємства. Тому виробництво високозольних концентратів економічно не виправдане: витрати на збагачення ті ж, що і при виробництві якісних концентратів, а ефект підвищення теплотворної здатності, що досягається, ще малий і не перекриває додаткових витрат на збагачення. Про це свідчать наведені дані про зміни вартості корисного тепла у залежності від зольності.

Крім вартості корисного тепла, на собівартість тонни пари, як уже підкреслювалось, впливають витрати на транспортування і спалювання вугілля. Разом з вартістю вугілля вони дають інтегральний ефект зниження собівартості пари (табл. 3 і 4).

Співставлення сумарних витрат на виробництво тонни пари приводить до однозначного висновку про економічні переваги використання збагаченого палива.

Наприклад, для варіанта з зольністю гірничої маси 40% витрати при застосуванні збагаченого палива можуть бути знижені на 27,2% (табл. 3). При використанні для виробництва концентратів рядового вугілля з зольністю 30%, яке, у принципі, у сучасних умовах без попереднього збагачення отримати практично неможливо, витрати на виробництво тонни пари можуть бути зменшені на 12,3% (табл. 4).

Таблиця 3. - До визначення раціонального ступеня збагачення кам'яного вугілля для енергетики (зольність гірничої маси 40%)

Таблиця 4. - До визначення раціонального ступеня збагачення кам'яного вугілля для енергетики (зольність гірничої маси 30%)

Деяке підвищення витрат на виробництво пари з використанням вугільних концентратів, отриманих з рядового вугілля з зольністю 30%, обумовлено зростанням вартості сировини через вищу його якість.

Вивчення структури витрат на виробництво пари показує більш істотний, ніж вартість палива, вплив на вартість пари, транспортних витрат і витрат на спалювання у залежності від витрат палива, яке обумовлене зольністю використовуваного вугілля.

Результати виконаних досліджень підтверджують високу економічну ефективність використання збагаченого кам'яного вугілля в енергетиці при сучасному співвідношенні цін та послуг у виробництві цього виду палива.

Виробництво вугільних концентратів для енергетики з зольністю більше 25%, що має місце сьогодні, економічно не виправдане, оскільки витрати на процес збагачення вже зроблені, а підвищення теплотворної здатності палива ще не досягло доцільної величини.

Використання збагаченого палива дозволяє підвищити ефективність користування надрами, тому що з добутого вугілля можна отримати більше корисного тепла, а отже, при незмінному рівні енергоспоживання будуть потрібні менші обсяги видобутку. Так, при раціональному ступені збагачення з вугілля зольністю 40% можна отримати корисного тепла на 23,6% більше, а зольністю 30% - на 11,5% (рядок 9 табл. 3 і 4).

Висновки

Виконані розрахунки є методологічною основою визначення раціонального ступеня збагачення кам'яного вугілля. Зольність вугільних концентратів, що забезпечує найбільший економічний ефект, повинна на основі викладеного підходу визначатися залежно від гранулометричного і фракційного складу вугілля, відстані, місця видобутку і місця використання, технології спалювання.

Література:

1. Пилов П.И., Шаров А.И., Пилова Е.П. Технолого-экономическая модель обоснования качества угля для энергетики// Горный информационно-аналитический бюллетень. М., МГУ.- 2001.- №3.-С.161-165.

2. Пилова Д.П. Анализ себестоимости передела рядового угля на обогатительных фабриках// Збагачення корисних копалин. Дніпропетровськ, НГУ. - 2002. - №14(55). - С. 131-135.

3. Улицкий Л.И. Экономика обогащения углей. М., Недра, 1969. - 253 с.

4. Pilov P.I., Pivnyak G.G., Bondarenko V.I. Tratchuk A.M. The development conception of coal technologies in Ukraine//United nations commission for Europe. Meeting of experts on clean coal technologies. - Szczyrk (Poland), 1995. - p. 57-63

ТИПІЗАЦІЯ ОБ'ЄКТІВ КОН'ЮНКТУРНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Олег Кратт, кандидат економічних наук, докторант кафедри зовнішньоекономічної діяльності підприємств Донецького національного технічного університету

Кон'юнктура є відображенням ринкових явищ. Структуру параметрів об'єкта кон'юнктурних досліджень обумовлено галузевою, територіальною і часовою характеристиками явищ. Кон'юнктурні параметри мають рівні. Співвідношення рівнів визначає межі типу об'єкта дослідження. Тип об'єкта дослідження є еволюційною одиницею ринку.

З активнішим просуванням вітчизняної економіки шляхом ринкових реформ прийоми та методи конкурентної боротьби стають більш нетривіальними. Суб'єктам ринку потрібно докладати додаткових зусиль, спрямованих на з'ясування ринкової ситуації. У цих умовах неминуче зростає затребуваність досліджень ринку взагалі і кон'юнктурних досліджень зокрема. Кон'юнктура відбиває діалектику двох протилежностей - попиту та пропозиції, що є рушійною силою ринкового механізму саморегулювання. Вона демонструє такі явища товарного обігу, як нерівноваженість, стихійність і циклічність. Вимірюючи рівень незбалансованості попиту та пропозиції, кон'юнктура тим самим визначає, на якій стадії відтворювального циклу перебуває ринок.

Незважаючи на актуальність вивчення кон'юнктури є проблеми, котрі потребують вирішення. Так, при визначенні поняття "кон'юнктура", як правило, використовується метод абстрагування, що дозволяє чітко окреслити його концептуальні межі [1]. Визначаючи предметну галузь кон'юнктурних досліджень, метод абстрагування дозволяє виділити фактори, що визначають особливості поводження ринкових суб'єктів. При цьому варто пам'ятати, що використання даного методу вимагає дотримання низки умов. Однією з них є подолання бар'єра абстракції, який, ґрунтуючись на принципі мінімізації зв'язків, відділяє зміст, що його вкладають в обумовлену сутність, від її реалізації в об'єктивному світі. Дотримання даної умови припускає співвіднесення інваріантів, зв'язаних з визначенням поняття і предметної галузі досліджень, з умовами функціонування ринку. Це значить, що в нинішніх умовах господарювання існує не абстрактний, а реальний ринок, який володіє характеристиками. Вимір характеристик ринку варто розглядати як момент пізнання кон'юнктури, а систему їхніх вимірів - як результат методології кон'юнктурних досліджень. Внаслідок цього доцільним є ототожнення ринкових характеристик з параметрами кон'юнктури, що дозволяє визначити об'єкт досліджень.

Оскільки кон'юнктура становить результат процесів і явищ, що відбуваються на ринку, то таке її тлумачення робить необхідним і можливим установлення параметрів (у фізико-технічному розумінні терміна), які визначають всякий результат. Кон'юнктурні параметри "час", "територія" і "товар-галузь" є значеннями характеристик ринкових процесів. У свою чергу, встановлення структури є першим кроком на шляху визначення об'єкта кон'юнктурних досліджень, оскільки намічає галузі, в яких повинно бути знайдено межі об'єкта. Підтвердження даної тези можна зустріти в роботах як ранніх послідовників вивчення кон'юнктури М.Д.Кондратьєва, Ф.Г.Пископпеля, Д.І.Костюхіна, Ф.О.Крутикова, Ф.М.Лєвшина, С.П.Нікітіна, так і сучасних А.І.Бутенко, В.Р.Кучеренко, В.А.Карпова, Е.В.Рака, В.А.Ягорлицького, І.К.Бєляєвського. Як правило, вони пов'язують структуру об'єкта досліджень з конкретно-історичними умовами розвитку економіки. Однак при цьому кожен автор розглядає сутність кожного параметра самостійно. Разом з цим кон'юнктурні параметри слід розглядати у єдності, бо ринкові процеси у своїй основі детермінуються матеріальною дійсністю. У зв'язку з цим метою статті є комплексна характеристика параметрів, представивши їх рівні як межі об'єкта кон'юнктурних досліджень.

Для ринкових процесів, як і для будь-яких інших, характерні такі особливості. Перша: неможливо зустріти в різні періоди часу на ринку одного товару один склад оферентів і покупців, які реалізують і купують однакову кількість товару одного асортименту за однією ціною. Друга: навіть в один період або момент часу на подібних за асортиментом ринках , що знаходяться на різних територіях, неможливо зустріти дві ідентичні ситуації щодо складу суб'єктів, асортименту й обсягів реалізації та ціни. Третя: існує специфіка відносин між оферентами і продавцями, що діють у той самий час на тій самій території, але на ринках різних товарів. Таким чином, варто виділити три рівнозначних характеристики ринкових процесів: часову (у фізичному часі), територіальну і товарно-галузеву. Характеристики образно можуть бути подані як площини, а їхня сукупність - як тривимірний простір, у якому відбуваються ринкові процеси.

Параметри буде розглянуто у двох ракурсах. Перший розкриває економічний зміст параметра, показуючи його об'єктивний характер. Другий демонструє неоднорідність характеристик ринкових процесів. Дана обставина є підтвердженням того, що характеристика є такою, якщо їй іманентна різноманітність значень. Рівні параметрів кон'юнктури в даному випадку визначають значення згаданих вище характеристик ринкових процесів. Як основна ознака різноманітності характеристик, а отже, визначення рівнів параметрів кон'юнктури виступає масштаб. Для всіх параметрів справедливо, що кожен наступний рівень є сумою попередніх. Виділення рівнів є другим кроком визначення меж об'єкта кон'юнктурних досліджень, оскільки вони і є межі.

Параметр "час" вимірює часову площину, в якій відбуваються ринкові процеси. Для позначення параметра скористаємося символом Т. Розгляд відносно першого ракурсу варто почати із зауваження, що часову характеристику ринку виділяють практично всі автори. З погляду М.Д.Кондратьєва, оскільки економічна дійсність динамічна за самою своєю суттю, то "кон'юнктура" є видовим поняттям відносно загального, родового поняття "економічна динаміка" [2, 48]. Співвідношення родового і видового понять у даному випадку і є сполучення сутності і форми відносно параметра "час". Під конкретно-історичними умовами він розуміє новий рівень розвитку продуктивних сил, що визначає відмінність наступного кон'юнктурного циклу від попереднього [2, 222]. Параметр "час" відбиває ступінь розвитку продуктивних сил і виробничих відносин. Даної думки дотримуються багато економістів, виражаючи її по-своєму [3; 4; 5]. Це значить, що кожне наступне значення кон'юнктури не може бути абсолютним повторенням попереднього. Отже, у кон'юнктурних дослідженнях необхідно дуже обережно підходити до використання даних про стан кон'юнктури минулих періодів.

При розгляді з позиції другого ракурсу необхідно відзначити, що коли часову характеристику ринку виділяють практично всі автори, то про існування рівнів параметра "час" говорять лише окремі. Ф.Г.Піскоппель висловлює думку, що аналіз кон'юнктури можна вести як шляхом вивчення динаміки, ставлячи при цьому завдання з'ясування тенденцій розвитку кон'юнктури, так і часову на певну дату, визначаючи при цьому її стан [6, 86]. У свою чергу, С.П.Нікітін розрізняє короткочасну ринкову ситуацію, середньострокову і довгострокову [7]. І.К.Беляєвський виділяє ситуацію, що складається у даний момент і за період [8, 107]. В.А.Карпов і В.Р.Кучеренко в такий спосіб характеризують статику і динаміку кон'юнктури: "Стан кон'юнктури ринку характеризує виробництво і реалізацію товару за визначений термін або ситуацію на ринку в конкретний момент" [9, 10].

Нижнім рівнем параметра "час" можна вважати розглядання стану ринку з позицій економічної статики, що фіксує стан, у якому знаходиться ринок у конкретний момент часу. Для кон'юнктурного дослідження також становить інтерес розгляд кон'юнктури з позицій економічної динаміки, що на підставі порівняння станів дозволяє визначити короткострокові, середньострокові і тривалі тенденції в розвитку ринку. На зміну одній тенденції приходить інша, визначаючи тим самим етапи розвитку ринку. У цьому випадку тривалість періоду може бути подано як рівень параметра: короткостроковий, середньостроковий, довгостроковий. Таким чином, можна виділити чотири рівні параметра Т, що є межами об'єкта кон'юнктурних досліджень у часовій площині: t₁ - "кон'юнктура на визначену дату", t₂ - "кон'юнктура за короткостроковий період", t₃ - "кон'юнктура за середньостроковий період часу", t₄ - "кон'юнктура за довгостроковий період часу". Варто звернути увагу на дві очевидні умови. З одного боку, існують значні розбіжності в термінах виготовлення і споживання товарів, а відтак, не може бути для всіх товарів єдиних інтервалів. З іншого, для кожного товару, виходячи з його життєвого циклу, можна виділити кожний із згаданих вище часових інтервалів.

Вибір значення параметра "час" у кон'юнктурних дослідженнях багато в чому обумовлено специфікою товару. Так, на споживчі товари повсякденного попиту, а особливо на продукти харчування, кон'юнктура, у принципі, може змінюватися щодня. На побутові прилади попереднього вибору і тривалого користування кон'юнктура змінюється в плині певного проміжку часу. Для окремих видів продукції виробничо-технічного призначення, що виготовляються на замовлення, кон'юнктурні коливання можна простежити тільки на значному часовому інтервалі.

Параметр "територія" вимірює територіальну площину, в якій відбуваються ринкові процеси. Для позначення параметра скористаємося символом S. Перший ракурс розглядання потребує відзначити, що економічні відносини є частиною матеріальної дійсності, а, отже, територія є їхньою іманентною характеристикою. Дана характеристика ринку настільки очевидна, що окремі автори не вважають за необхідне виділяти територіальну специфіку виробництва, розподілу, обміну і споживання продукції як параметр кон'юнктури. М.Д.Кондратьєв висловлював думку, що кон'юнктурні цикли на ринках різних країн і товарів більш-менш збігаються [2, 196]. Останнє тільки на перший погляд дозволяє засумніватися в існуванні параметрів "територія" і "галузь", тому що вживання словосполучення "більш-менш" означає, що цикли ніколи не збігаються. З погляду Ф.Г.Піскоппеля, конкретно-історичні умови розвитку циклів знаходять прояв також у тім, що цикл, "кожен новий у кожній країні має, поряд із загальними закономірностями, свої специфічні особливості" [6, 36]. Як обставину, що впливає на розвиток кон'юнктури, Д.І.Костюхін називає нерівномірність розвитку економіки окремих країн [10]. Ф.М.Левшин акцентує увагу на асинхронності циклів у різних країнах, викликаної нерівномірністю їхнього економічного розвитку [4]. Слід зазначити, що І.К.Беляєвський перший і єдиний, хто при поясненні ринкових процесів ужив терміни "простір" і "час" [8, 111]. Таким чином, історія розвитку економік країн і регіонів визначила різну структуру і рівень розвитку, а також культуру виробництва і споживання товарів, що є основою територіальної диференціації кон'юнктурних досліджень.

Розгляд у другому ракурсі виходить з того, що виділення рівнів параметра "територія" визначено специфікою виробництва і споживання того або іншого товару. М.Д.Кондратьєв залежно від масштабу розрізняє кон'юнктуру світового господарства, народного господарства країни, району [2, 71]. І.К.Беляєвський розрізняє чотири рівні просторової структури ринків: міжнародний, федеральний, регіональний, муніципальний або місцевий [8, 109]. Цілком ймовірно, оскільки це російський автор, то він ототожнює федеральний рівень з національним.

Очевидність об'єктивного характеру даного параметра практично для всіх авторів не припускає розглядання причин виділення рівнів. Дане припущення визначає потребу в співвідношенні рівнів параметра "територія" і характеристик ринкових процесів. Так, існують товари, що здебільшого виробляються і продаються тільки на місцевому ринку. Відносно підприємств, що реалізують такі товари, можна говорити про проведення досліджень у межах місцевого рівня параметра, який варто вважати нижчим. Інші товари реалізуються у межах регіонального ринку, тому що на інших територіях їхнє споживання не актуальне. Для підприємств, що реалізують такі товари, слід обмежитися в дослідженнях другим рівнем параметра. Національний рівень визначений, з одного боку, законодавчими обмеженнями споживання певних видів товарів, а з іншого, до даного рівня належать товари, використання яких обумовлене традиціями і звичаями, що склалися на тій або іншій території. Для підприємств, що реалізують такі товари, варто проводити дослідження межах третього рівня параметра. В умовах глобалізації світової економіки, що посилюється, і зростання інтернаціоналізації господарських зв'язків дедалі більша кількість підприємств в усіх країнах експортують продукцію у регіони навіть не свого континенту, а і в інші частини світу. Для підприємств, що реалізують товари на міжнародному рівні, варто проводити дослідження у межах четвертого рівня параметра. Таким чином, рівнями параметра S, що визначають межі об'єкта кон'юнктурних досліджень у часовій площині, є: s₁ - "кон'юнктура місцевого ринку", s₂ - "кон'юнктура регіонального ринку", s₃ - "кон'юнктура національного ринку", s₄ - "кон'юнктура міжнародного ринку" .

Параметр кон'юнктури "товар-галузь" вимірює товарно-галузеву площину, у якій відбуваються ринкові процеси. Для позначення параметра будемо користуватися символом D. Перший ракурс розгляду виходить з того, що основу попиту та пропозиції складає задоволення потреб. Різноманітність потреб обумовлює різноманіття товарів, що припускає виділення товарно-галузевої площини як характеристики ринкових процесів і, відповідно, кон'юнктурного параметра. Ф.Г.Піскоппель звертає увагу, що поряд із загальними закономірностями, які неоднаково впливають на всі товарні ринки, є ще й інші, властиві окремим товарним ринкам [6, 213]. Д.І. Костюхін з цього приводу висловлюється так: "Що стосується окремих галузей економіки і товарних ринків, то розвиток кон'юнктури окремих ринків має ще істотнішу розбіжність" [10, 13]. Ф.М.Левшин виводить залежність специфіки конкретного товарного ринку від факторів, які впливають на нього. [4]. С.П.Нікітін вважає, що рух кон'юнктури окремих товарів і галузей перебуває під впливом окремих, специфічних закономірностей, властивих тільки цим сегментам ринку [7,12].

Таким чином, по-перше, тенденції на одних ринках не можна механічно переносити на інші, навіть суміжні ринки. По-друге, ситуація на ринку певного товару значною мірою залежить від стану на ринках інших товарів. Це положення справедливе стосовно як однієї номенклатурної групи, так і продукції різних галузей.

При розгляді у другому ракурсі очевидно, що поширеним вважається уявлення про те, що буває кон'юнктура загальногосподарська й окремих галузей економіки або товарних ринків. Критерієм такого розподілу є рівень усуспільнення попиту та пропозиції. Якщо для першої такими є сукупні попит та пропозиція у межах економіки країни, то для другої - у межах галузі. Цієї думки дотримуються практично всі автори [3,6; 4,4; 6,212; 7,8; 8,111; 9,9; 10,8]. Родоначальником виокремлення кон'юнктури народного господарства країни в цілому і галузей зокрема варто вважати М.Д.Кондратьєва [2,71].

Більшість публікацій дозволяє констатувати загальновизнану думку, що не існує рівнів параметра "товар-галузь" нижче галузевого. Разом з тим, сміємо стверджувати, що такі рівні існують, й основу їх складають дві обставини. Перша: ступінь унікальності властивостей товарів різний. Одні мають унікальні властивості, й у цьому випадку варто говорити про рівень параметра у межах товарів конкретного типомаркорозміру. Інші товари є взаємозамінними, й у цьому випадку варто говорити про рівень параметра у межах номенклатурної групи. Існує і третя група, коли різниця між товарами незначна, і тому варто говорити про рівень параметра у межах галузевого асортименту. Друга обставина: ту ж саму потребу можна задовольнити різними способами. Залежно від цього товари розділяються на номенклатурні групи. Причому кількість таких груп може бути досить великою. Таким чином, рівнями параметра D, що визначають межі об'єкта кон'юнктурних досліджень у товарно-галузевій площині, будуть: d₁ - "типомаркосорторозмір", d₂ - "кон'юнктура номенклатурної групи", d₃ - "кон'юнктура галузевого асортименту".

Вищевикладене дозволило зробити такі висновки і намітити перспективи подальших розвідок у даному напрямку. По-перше, розгляд одного параметра без іншого не має сенсу. По-друге, виділення рівнів параметрів за умови неможливості окремого розгляду параметрів дозволяє говорити про необхідність сполучень рівнів. Раніше було відзначено, що рівні є межами в кожній із трьох площин. Якщо три площини складають простір, то виділення рівнів, які поділяють кожну площину на сегменти, дозволяє говорити про існування безлічі більш дрібних просторів. Малий простір має координати у великому, котрі можна розглядати як тип об'єкта кон'юнктурних досліджень. Для позначення типів буде використовуватися сполучення символів, що позначають рівні. Наприклад, тип "t₂s₂d₂" означає, що об'єктом дослідження є ринкові процеси реалізації продукції певної номенклатурної групи у межах регіонального ринку за короткостроковий період. Максимальна кількість типів об'єкта кон'юнктурних досліджень визначається за допомогою декартова добутку числа рівнів кожного з параметрів. У даному випадку можливі сорок вісім типів об'єкта кон'юнктурних досліджень, що подано на рисунку 1.

Рис.1. Структура об'єкта кон'юнктурних досліджень

По-третє, оскільки кожен тип об'єкта може виступати як самостійне дослідження, то його вибір є неодмінною умовою будь-якого кон'юнктурного дослідження. Вибір типу об'єкта має одночасно і об'єктивний, і суб'єктивний характер. Суб'єктивність обумовлено у кожному конкретному випадку цілями дослідження. З позицій потреб практичної роботи, на думку абсолютного числа вчених, найбільший інтерес становить вивчення кон'юнктури окремих товарних ринків. Об'єктивний характер вибору типу об'єкта зв'язано із розумінням того, що проблеми, які обумовили необхідність проведення досліджень, у першу чергу пов'язані з поводженням оферентів, що діють на даному ринку. Мова йде про тих з них, які своїми діями створюють кон'юнктурні коливання й одночасно зазнають їх впливу, тобто діють у межах одного типу об'єкта (реалізують товар одним споживачам, мають одні джерела сировини). Для позначення сукупності оферентів, що діють у межах одного типу об'єкта, введемо термін "компетиція" (від англ. - competition - суперництво). Компетицію варто розглядати як еволюційну одиницю ринку. Це значить, що кожен тип об'єкта змінюється закономірно, під впливом своїх внутрішніх факторів. Отже, методологія кон'юнктурного дослідження повинна бути адекватною властивостям типу об'єкта.

По-четверте, визначення типів об'єкта ставить питання про необхідність і можливість дотримання ієрархії їх розгляду при проведенні кон'юнктурного дослідження. При його розв'язанні варто виходити з того, що кожну окрему ситуацію, яка створюється на регіональному ринку конкретного товару на певну дату, можна правильно інтерпретувати тільки в тому випадку, якщо відомі тенденції, які визначали стан національного галузевого ринку на певному часовому відрізку, що включає цю дату. Така постановка проблеми не нова, тому що відповіді на багато питань можна одержати, лише збільшивши ступінь наукової абстракції при розгляді соціально-економічних процесів і явищ. Глибинні ринкові процеси і є тип об'єкта, що відповідає вищому рівню. Варто зауважити, що стан кон'юнктури в кожний конкретний момент не обов'язково повинен бути ідентичним довгостроковим тенденціям розвитку ринку.

Література:

1. Кратт О.А. Визначення поняття "кон'юнктура ринку" / Наукові праці Донецького національного технічного університету. Серія: економічна. Випуск 56. - Донецьк, ДонНТУ, 2003. - С.195-201.

2. Кондратьєв М.Д. Проблеми економічної динаміки. - М.: Економіка, 1989.

3. Бутенко А.І., Кучеренко В.Р., Рак Е.В., Ягорлицький В.А. Кон'юнктурний аналіз товарного ринку. - Одеса: ТОВ „Автограф", 2000.

4. Лєвшин Ф.М. Світовий ринок: кон'юнктура, ціни і маркетинг. - М.: Міжнародні відносини, 1993.

5. Крутиков Ф.О. Кон'юнктура ринку при соціалізмі: Теорія і методологія дослідження. - М.: Економіка, 1968.

6. Пископпель Ф.Г. Основи вивчення кон'юнктури капіталістичного господарства. - М.: Вид-во ІМО, 1960.

7. Нікітін С.П. Кон'юнктура світових товарних ринків: наступність і специфіка. - М.: Міжнародні відносини, 1982.

8. Бєляєвський І.К. Маркетингове дослідження: інформація, аналіз, прогноз. - М.: Фінанси і статистика, 2001.

9. Карпов В.А., Кучеренко В.Р. Маркетинг прогнозування кон'юнктури ринку. - К.: Знання, КОО, 2001.

10. Костюхін Д.І. Кон'юнктура світового капіталістичного господарства: Питання теорії і методології вивчення економіки капіталістичних країн і кон'юнктури товарних ринків. - М.: Міжнародні відносини, 1973.

ФОРМУВАННЯ СТРАТЕГІЇ УПРАВЛІННЯ ЕКОЛОГІЧНИМ РИЗИКОМ

Ганна Коваленко, здобувач кафедри менеджменту зовнішньоекономічної діяльності Східноукраїнського національного університету ім. Даля

Стаття містить методику формування стратегії управління екологічним ризиком, як масштабного управлінського рішення на основі використання цільових технологій підготовки та реалізації управлінських рішень. Розглянуто специфічні умови використання ініціативно-цільової, програмно-цільової та регламентної технологій, а також практичне використання регламентної технології для формування стратегії управління екологічним ризиком у масштабах промислового центру з населенням понад 100 тис. чол.

Однією з актуальних проблем в сучасних соціально-економічних умовах є розробка механізмів еколого-економічного управління підприємством, зокрема, формування стратегії управління екологічним ризиком у його рамках. Питання ефективного використання економічних інструментів екополітики розглядалися у працях сучасних вчених України, СНД та далекого зарубіжжя О.Ф. Балацького, Е.Гірусова, В.Данілова-Даніл'яна, С.І.Дорогунцова, І.М.Синякевича, А.Федоріщевої, В.М.Гончарова, І.А.Жаркової, Б.Т.Харковського, Т.В. Пащенко, А.А. Садекова та ін. [4,6-8]. Аналіз сучасної економічної літератури показує, що сьогодні у вітчизняній теорії та практиці немає єдиного підходу до управління екологічним ризиком. Складність процесу управління екологічним ризиком, недостатня розробленість спеціального наукового і методичного забезпечення управління екологічним ризиком обумовили актуальність цієї проблеми.

Тому метою цієї статті є розробка теоретичних положень та практичних рекомендацій щодо управління екологічним ризиком в цілях мінімізації розмірів його наслідків.

Формування стратегії управління екологічним ризиком є масштабним управлінським рішенням. Вихідним моментом стратегічного управління є аналіз середовища. З точки зору управління екологічним ризиком під аналізом зовнішнього середовища, на нашу думку, можна розуміти:

· екологічний моніторинг звичайного стану природного оточення;

· вивчення природозабруднюючих факторів у досліджуваному регіоні;

· аналіз стану здоров'я населення;

· дослідження в галузі новітніх природозахисних технологій;

· стан екологічної освіти громадян.

Внутрішнє середовище може бути проаналізоване в таких напрямках:

· організація екологічного управління;

· наявність кадрів, що займаються вивченням екологічних проблем, рівень їхньої кваліфікації, зацікавленості;

· наявність обладнання, що сприяє зниженню забруднення природного середовища, його технічні показники;

· внутрішнє фінансування екологічних заходів;

· екологічна культура всередині підприємства.

Визначення цілей екологічного управління, як один з процесів формування стратегії управління екологічним ризиком, складається з декількох підпроцесів. По-перше, необхідно визначити сенс такого управління, по-друге, слід чітко сформулювати довгострокові цілі екологічного управління, по-третє, потрібно намітити короткострокові цілі. Встановлення цілей екологічного управління передбачає побудову ієрархії цілей.

За етапом визначення цілей іде етап аналізу і формування стратегії. Під час визначення стратегії потрібно чітко уявляти, в якому стані перебуває підприємство та яка в нього поточна стратегія. Це передбачає з'ясування масштабу діяльності фірми, отже, й масштабу забруднення навколишнього природного середовища (НПС), напрямку (галузі) її діяльності (наприклад, ступінь небезпеки для населення й НПС забруднюючих викидів диференціюється в залежності від того, до якої галузі промисловості належить підприємство). Попередньому аналізу підлягають також сформульовані раніше цілі фірми, ставлення до екологічного ризику, рівень науково-дослідницьких та конструкторських розробок, стратегії функціональних підрозділів. Наприклад, при використанні безвідходних та маловідходних технологій рекомендується проводити системний аналіз. Він дозволить здійснити синтез технологічної системи з урахуванням оптимальних економічних критеріїв окремих підсистем та врахувати взаємодію усіх елементів з навколишнім середовищем [4].

Формування стратегії управління екологічним ризиком, як масштабного управлінського рішення (УР), повинно базуватись на використанні технологій розробки управлінських рішень. Цей факт, на наш погляд, не враховується багатьма керівниками підприємств.

Як відомо, до складу технологій розробки управлінських рішень входять цільові технології (ЦТ) та процесорні (ПТ) [1]. Процесорні технології обслуговують цільові, вони є інструментарем щодо ЦТ.

Ініціативно-цільова технологія (ІЦТ) базується на виданні завдання для розробки та реалізації УР без вказівок щодо засобів і методів їхнього виконання [1]. Технологія передбачає розробку керівником тільки кінцевої мети управління і супровідних її завдань, а також строку виконання без визначення механізму її досягнення.

Частіше у компаніях використовується програмно-цільова технологія (ПЦТ). Вона полягає у виданні керівником завдань із вказівками засобів, методів і часу їх виконання. Звичайно ця технологія використовується для типових робіт з використанням стандартних засобів і методів [1]. Технологія передбачає зовнішній або внутрішній контроль проміжних станів виконання.

Для управлінських рішень, що охоплюють значні маси споживачів цих рішень, може бути використана регламентна технологія (РТ). При її використанні керівник видає завдання, вказуючи не тільки засоби, а й їхні обмеження, визначає методи та час виконання завдання. Технологія зобов'язує дотримуватися регламенту безумовного невіддалення від мети, тобто дозволяється або наближення до мети, або постійність результатів протягом короткого строку. Така технологія базується на статистичних методах, теорії розробки рішень в умовах невизначеності та передбачає жорсткий контроль над динамікою процесу виконання завдання [1].

Пріоритет використання тієї чи іншої технології визначається, по-перше, кількістю споживачів рішення (персоналу підприємства або населення, для якого розробляється рішення), по-друге, часом виконання завдання, по-третє, характером продукту реалізації (серійним, переважно новим або інноваційним), а також наявністю обмежень на ресурси.

Стратегія, яка розробляється, повинна відповідати тенденціям еколого-економічної політики країни. У цьому плані є показовим досвід Японії, де будь-яка жертва, здоров'ю якої заподіяно шкоди, внаслідок забруднення води або повітря може скористатись відшкодуванням після обстеження спеціальною комісією, не вдаючись у пошуки винуватців або у доказ провини. Відшкодування потерпілим надається автоматично у спеціально виділених зонах підвищеного ризику або у випадку появи хвороб, які перелічені в спеціальних списках [2].

Практичне застосування методики формування стратегії управління екологічним ризиком було здійснено нами на прикладі розробки міської природоохоронної програми "Екологія-2005" у м.Алчевську. В процесі аналізу зовнішнього середовища доцільно використовувати дані екологічного моніторингу стану природного оточення.

Стратегія управління екологічним ризиком в межах м.Алчевська відповідає тенденціям еколого-економічної політики країни. Про це свідчить той факт, що серед пріоритетів екополітики України визначено: "забезпечення контролю якості повітря в основних промислових регіонах країни (зокрема, в південно-східному регіоні) [3] 1". Враховуючи вищенаведене, головною метою стратегії управління екологічним ризиком у межах м.Алчевська є оздоровлення екологічного оточення у місті.

По-перше, проаналізовано інформацію щодо екологічного моніторингу стану природного оточення та вивчення природозабруднюючих факторів у межах міста. Загальна площа міста Алчевська приблизно п'ять тис. га. Чисельність населення станом на перше січня 2000 р. складала 118,7 тис. чоловік. Площа озеленення міста - приблизно 30% площі міста. Алчевськ є одним з найбільш забруднених міст України. В місті розташовані два великих промислових підприємства - ВАТ " Алчевський металлургійний комбінат" та ВАТ "Алчевськкокс" (коксохімічний завод). Як показує аналіз статистичних даних, в районах розміщення підприємств чорної металлургії, а також хімічної промисловості спостерігається максимальна захворюваність дорослого і дитячого населення. "Згідно з вимогами луганського обласного моніторингу в атмосферному повітрі м. Алчевська підлягають дослідженню 19 компонентів, з них міськсанепідстанцією досліджуються тільки 6, лабораторією за спостереженням забруднення атмосфери Держкомгідромету - 8 компонентів, при тому, що від промислових підприємств викидаються в атмосферу міста більш як 70 найменувань шкідливих речовин. Державною екологічною інспекцією по м. Алчевську у 1999 р. накладено 20 штрафів на власників приватних підприємств загальною сумою 1258 грн [5].

Таблиця 1. - Інформація про стан полігонів (місць складування і поховання) промислових, побутових та ін. відходів

На базі даних моніторингу стану НПС у м. Алчевську нами також було проведено вивчення природозабруднюючих факторів у досліджуваному регіоні, а також аналіз стану здоров'я населення (табл. 2, рис.1).

Динаміка показника захворюваності, що припадає на одиницю викидів в атмосферу (надалі - питомої захворюваності), свідчить про тенденцію росту захворюваності населення, не дивлячись на скорочення в останні роки досліджуваного періоду викидів забруднюючих речовин в атмосферу. Це є підтвердженням теоретичного припущення про уповільнений прояв наслідків екологічного ризику.

У даному випадку негативні зміни здоров'я населення в результаті забруднення атмосфери накопичуються і проявляються через певний час.

Таблиця 2. - Динаміка викидів у атмосферне повітря Алчевська і захворюваності населення

Рис. 1. Динаміка питомої захворюваності населення м. Алчевська на 10 тис. осіб

Висновки. Встановлено взаємозв'язок екологічного ризику і ризику захворювань людини, не зв'язаних із професією (ризику захворювань, викликаних проживанням на території з екологічно несприятливою обстановкою).

Стратегія управління екологічним ризиком передбачає розробку варіантів регулювання ризику, аналіз різних альтернатив і вибір найбільш придатних керуючих впливів.

Формування стратегії управління екологічним ризиком, як етап ухвалення управлінського рішення (УР), на нашу думку, в масштабах невеликого підприємства може ґрунтуватися на використанні програмно-цільової технології розробки управлінських рішень, а в масштабах міста з населенням більш 10 тис. осіб. - на застосуванні тільки регламентної технології. Такі рекомендації обумовлені відповідністю реальних умов розробки основним умовам ефективного використання даної технології. Насамперед це - чисельність населення міста, для якого буде розроблятися УР.

Наступним критерієм на користь регламентної технології УР виступає час виконання завдання. Екологічна програма розрахована на кілька років, тобто час реалізації перевищує терміни, характерні для інших цільових технологій, і його можна вважати заданим орієнтовно.

Подальшою умовою застосування регламентної технології УР є обмеження ресурсів (фінансових, технологічних, сировинних, інтелектуальних і т.п.), що також відповідає реальним умовам розробки програми.

Висновки

Таким чином, формування стратегії управління екологічним ризиком повинно ґрунтуватися на використанні технологій розробки управлінських рішень. Для цієї мети вважаємо найбільш доцільним застосування регламентної технології підготовки і реалізації управлінського рішення, яке розробляється для міста з населенням більш 10 тис. осіб. При цьому необхідно організувати суворий контроль над динамікою процесу виконання, тому що можуть мати місце два напрямки розвитку подій: досягнення відчутних позитивних результатів від процесу виконання мети або відсутність значимих позитивних результатів протягом нетривалого, прийнятного часу.

Регламентна технологія підготовки й реалізації УР зазвичай гарантує досягнення мети, при цьому терміни досягнення заздалегідь важко визначити. Ця умова найбільше відповідає специфіці екологічних змін природного середовища: уповільненому прояву наслідків екологічного ризику.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Смирнов Э.А. Управленческие решения. - Москва: ИНФРА-М, 2001.- 264с.

2. Лисенко Н.Н., Ткаченко Н.Г., Ризун В.И., Коваленко А.Н. Ризик як міра небезпеки при ліквідації екологічних аварій // Праці Міжнар. науково-практ. конф. "Перспективи розвитку гірських технологій на початку третього тисячоліття".- Алчевск, 1999.- С.272-277.

3. Перспективні дослідження.-№ 10. Екологічна політика.-К: Пекотофф прінт, 2000.

4. Промислова екологія та її економічний аспект / В.М.Гончаров, Т.В.Пащенко, Б.Т.Харьковський, Н.Л.Недодаєва, О.В.Ковшаров /За загальною ред. д-ра екон. наук, засл. діяча науки і техніки України В.М.Гончарова.-К.: Техніка, 1996.-160с.

5. Про виконання в місті Закону України "Про забезпечення санітарного й епідемічного благополуччя населення"./ Рішення Алчевської міської Ради депутатів від 25.05.2000. Двадцять четверта сесія двадцять третього скликання.

Ринкові фактори підвищення ефективності селянських (фермерських) господарств

Ірина Колокольчикова, викладач Таврійської державної агротехнічної академії, м. Мелітополь

Розглянуто фактори, що сприяють підвищенню ефективності роботи фермерів. Виявлено особливості організації селянських (фермерських) господарств. Досліджено залежність між забезпеченням первісним капіталом і кількістю селянських (фермерських) господарств Запорізької області, які припинили свою діяльність. Виявлено залежність між застосуванням маркетингу у господарській діяльності і реалізацією продукції на ринку селянськими (фермерськими) господарствами Запорізької області.

На кінцевий результат будь-якого процесу виробництва діє безліч факторів, що визначають як кількість, так і якість одержуваної продукції. У цьому зв'язку виникає потреба в їхньому виявленні, вивченні ролі і ступеня впливу з метою одержання господарюючим суб'єктом позитивних результатів діяльності.

На думку одних авторів, до позитивних факторів, що сприяють підвищенню ефективності роботи фермерів, можна віднести розширення видів діяльності, організацію цехів по переробці сільськогосподарської продукції [1]. Інші, крім перерахованих, додають такі фактори, як організація збереження і реалізації продукції, удосконалення законодавства як основи нормальної господарської діяльності [2]. Одні науковці акцентують увагу фахівців на факторах організаційно-правового і фінансово-економічного характеру [3]. Інші більш докладно розглядають організаційно-економічні і соціальні фактори, що враховуються при організації селянських (фермерських) господарств [4]. До їхнього числа вони відносять: вибір (територіально) місця розташування й обґрунтування оптимального розміру селянського господарства, формування ресурсної бази й організації виробничого обслуговування.

В останні роки з'являється усе більше літератури з проблеми ефективного фермерського господарювання. Найбільш повно розглядається теорія і практика фермерського руху.

До числа важливих, але часом і негативних за своїми наслідками особливостей фермерського варіанта організації виробництва можна віднести різні фактори. Звичайно, більшість з них властиві і виявляються й при інших формах організації сільськогосподарського виробництва. Однак характер їхнього впливу на ті чи інші організаційно-правові форми визначається особливостями господарювання цих підприємств. Так, для селянських (фермерських) господарств характерні невеликі масштаби виробництва; використання переважно сімейної праці; відсутність знань з широкого кола питань технологічного, економічного, ринкового напрямків.

Наявні особливості організації селянських (фермерських) господарств визначають і відповідні підходи до оцінки різних факторів. Кожен фактор здійснює свій вплив у певному відрізку часу, і, знаючи характеристику стану й розвитку фермерських господарств, можна вплинути на ефективність їх розвитку у цей період.

Основні ринкові фактори, що обумовлюють успіх фермерів: залучення інвестицій, організація маркетингу і кооперації, удосконалення земельних відносин, створення власних структур по переробці і реалізації продукції. Значення й актуальність останнього фактора, наприклад, особливо виявляється на тих підприємствах, де основне виробництво не дало економічного ефекту в силу різних причин. У їхньому числі і такі, де вартість переробленої продукції на великих комплексах у кілька разів перевищує вартість сільськогосподарської сировини.

О.Макарова, Н.Хлистов, досліджуючи проблему створення цехів, що переробляють власну продукцію, відзначають, що "...впровадження переробки дозволить отримувати прибуток і тим самим вивести товариство з ряду збиткових господарств". Урахування ринкових факторів у повсякденній роботі допомогло фермерам багатьох регіонів домогтися позитивних результатів.

На жаль, в умовах переходу на ринкову економіку не у всіх фермерських господарств, як і в сільськогосподарських підприємств, результати втішливі. Усе це викликає необхідність більш повного урахування факторів ринкової економіки на практиці. З такою точкою зору солідарні багато вчених.

Дослідники відзначають високу ефективність фактора організації власної торгівлі. Зокрема зазначається, що при збуті готової продукції через власну торговельну мережу у фермерів залишається 65-76% прибутку, тоді як при збуті не через торговельну мережу - тільки 30 %.

Сучасний розвиток ринкових відносин в Україні вимагає по-новому глянути на багато проблем і особливо на практичне використання товарно-грошових відносин. При цьому не можна не враховувати практику західних країн, де ринкові методи гармонійно поєднуються з плануванням процесів і явищ. У програмі реформування аграрного сектора України формуванню збалансованого ринку продовольчих товарів високої якості за допомогою ринкових механізмів також приділяється серйозна увага. У цьому зв'язку інвестування в мале підприємництво, практичне використання в цій сфері принципів і методів маркетингу, кооперації, що успішно функціонують в агробізнесі багатьох країн, є одними з основних, на наш погляд, факторів успіху представників малого сектора економіки і при належній організації цих робіт будуть активно сприяти вирішенню і проблем фермерів.

Дефіцит грошових ресурсів став однією з основних причин, що стримують розвиток фермерського руху. Для організації господарств потрібні великі одноразові капітальні інвестиції, інакше вони будуть приречені на багаторічну боротьбу за виживання. Аналіз підприємств молочної спеціалізації показує, якщо фермер без кредиту вирішив мати на тваринницькій фермі 20 корів за рахунок власного відтворення стада, то для цього фермеру буде потрібно 7-8 років. Тому без істотної фінансово-кредитної підтримки з боку держави чи інвесторів організувати молочно-товарну ферму буде практично неможливо.

Зміст інвестицій знаходить визначення в законі України "Про інвестиційну діяльність", де зазначено, що "інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект". Поняття інвестицій розглядається в широкому розумінні слова. Інвестиціями можуть бути грошові кошти, рухоме і нерухоме майно, кредити, цінні папери й інші цінності. Якщо валові інвестиції (загальне збільшення запасу капіталу) дорівнюють фонду відшкодування (процес заміни зношеного основного капіталу), то запас капіталу залишається на колишньому рівні. Це значить, що виробництво продовжується в тих же самих масштабах (просте відтворення). Якщо валові інвестиції менші від фонду відшкодування, то чистих інвестицій (валові інвестиції, за винятком коштів, що йдуть на відшкодування) немає, тобто "проїдається" наявний капітал. І нарешті, якщо валові інвестиції більші за фонд відшкодування, то чисті інвестиції є. При цьому здійснюється приріст капіталу і виробництво розширюється.

До розширення виробництва прагнуть більшість підприємців, у т.ч. і сільські. Також багато хто з них в очевидне розуміють, що без вітчизняних або зарубіжних інвестицій у нинішній кризовій ситуації налагодити виробництво товарів, продукції і надання послуг, а тим більше розширити їх практично неможливо. Більш того, потенційним представникам малого бізнесу повинна бути відома неможливість налагодження своєї підприємницької справи з багатьох видів діяльності без інвесторів. Інвесторами можуть бути зарубіжні і вітчизняні фірми та підприємства, банки й інші фінансові організації, що здійснюють кредитування інвестиційних проектів і взаєморозрахунки між учасниками інвестиційної діяльності.

Однак для успішного залучення грошей для організації й розвитку фермерського руху насамперед потрібні знання самих фермерів про порядок здійснення інвестиційної діяльності, про технологію інвестування, про інструментарій сприяння інвестицій і інвестиційному іміджу країни й регіону, регіональні інвестиційні інститути, що беруть участь у формуванні привабливого інвестиційного клімату. Причому правильне розуміння й осмислення перерахованих питань потрібно всім учасникам малого підприємництва, у т.ч. й фермерам.

Така необхідність з боку сільських підприємців швидше за все викликана двома причинами. Перша - фактор забезпеченості первісним капіталом фермерів впливає на діяльність селянських (фермерських) господарств (рис. 1).

Рис. 1. Залежність між забезпеченням первісним капіталом і кількістю селянських (фермерських) господарств Запорізької області, які припинили свою діяльність.

Кількість селянських (фермерських) господарств, що припинили свою діяльність, більша в тому випадку, коли вони гірше забезпечені первісним капіталом. Кореляційний аналіз показав, що між цими ознаками є прямий зв'язок, оскільки коефіцієнт кореляції склав 0,61, врахованим фактором обумовлюється 37% (d = 0,37) варіацій результативної ознаки.

Друга - в умовах ринку просто так грошей ніхто не дає. Інвесторів, особливо зарубіжних, потрібно переконати в прибутковості проекту, у реалізації якого вони планують брати участь. Для цього, наприклад, тому ж фермеру необхідно мати як мінімум грамотно складений бізнес-план.

Труднощі в залученні інвестицій у сферу малого бізнесу для реалізації найбільш перспективних бізнес-планів полягають у відсутності коштів у державному та регіональних бюджетах. Тому у даний час на державну підтримку фермерам не слід розраховувати.

В умовах ринку і зарубіжних, і вітчизняних інвесторів цікавлять повернення кредитів і максимальна окупність проекту. У зв'язку з цим проблему кредитно-фінансового забезпечення малого підприємництва потрібно розглянути окремо. На наш погляд, для її вирішення більш активно потрібно працювати не на державному рівні, а на регіональному. Наприклад, створювати регіональні спільні гарантійні фонди для кредитування малих підприємств. Такий захід допоможе оптимально розподілити ризики при оформленні кредитів між самими підприємцями, урядом регіону і державним фондом підтримки підприємництва. Причому брати участь у створенні таких "центрів інвестування і кредитування" могли б також комерційні і фінансові структури областей і районів.

Проблеми відсутності великого первісного капіталу у фермерів, браку власних оборотних коштів селянських (фермерських) господарств, збуту продукції в деяких випадках можна вирішити, якщо організувати бізнес на основі лізингу. Найбільш розповсюдженою формою лізингу є фінансовий. Така форма дозволяє фермерам орендувати майно на тривалий термін з амортизацією більшої частини устаткування і передачею його у власність лізингоотримувачу по залишковій вартості. Можливий компенсаційний лізинг, коли розрахунок за надане в оренду устаткування лізингоотримувач здійснює продукцією, що випускається.

В умовах ринкової економіки особливого значення набувають постійне врахування попиту та пропозиції товарів, їхнє прогнозування, керування виробничо-збутовою діяльністю, тобто такий фактор, як організація маркетингу. Значення маркетингу зростає й у зв'язку з підвищенням запитів з боку споживачів продукції, ростом науково-технічного прогресу, загостренням конкуренції на ринках збуту, збільшенням ступеня невизначеності кон'юнктури ринку, загостренням сировинних і енергетичних проблем. Появою нових проблем обумовлена зміна функцій діяльності різних підприємств і підпорядкування їх насамперед завданням збуту продукції, орієнтації на ринок, а потім тільки на їхнє виробництво. Такий підхід у діяльності підприємств є основним елементом маркетингу, якісно новою економічною теорією, що вимагає вивчення, осмислення і дослідження як об'єктивного фактора, що впливає на підвищення ефективності і селянських (фермерських) господарств.

Розглядаючи організацію маркетингу в практиці сільськогосподарського виробництва нашої країни ми вважаємо, що вона не повинна сліпо копіювати зарубіжний досвід. Необхідно принципово осмислити цей підхід, адаптувати його до існуючих умов держави та регіонів. Варто враховувати також і те, що вітчизняний ринок сільськогосподарської продукції недостатньо розвинутий.

Якщо питання організації маркетингу на сільськогосподарських підприємствах хоча і недостатньо широко висвітлені в літературі і відомі в практиці, то вплив маркетингу на реалізацію продукції фермерськими господарствами раніш практично не розглядався.

Кореляційний аналіз матеріалів вибіркового обстеження 182 фермерських господарств Запорізької області у 2000 р. показав, що між застосуванням фермерами у господарській діяльності знань з маркетингу і реалізацією продукції ринковими каналами є пряма залежність. Коефіцієнт кореляції склав 0,38, тобто вказаним фактором обумовлюється 14% варіацій результативної ознаки. Кількість фермерських господарств із реалізованою на ринку продукцією більша в тому разі, якщо питома вага господарств, що застосовують маркетинг, у загальній їх кількості вища (рис. 2).

Рис. 2. Залежність між застосуванням маркетингу у господарській діяльності і реалізацією продукції на ринку селянськими (фермерськими) господарствами Запорізької області.

Об'єктивні умови розвитку селянських (фермерських) господарств викликають необхідність об'єднання їх з різними формами господарювання для створення власних структур по переробці і реалізації продукції, виробничо-технічному обслуговуванню і т.д. Фермери об'єднуються і бачать необхідність кооперації спільних зусиль.

Чимало фермерів кооперуються з перших днів свого створення. Наприклад, у Запорізькій області такі фермери є в багатьох районах. В Запорізькому районі на території колишнього КСП ім. Шевченка на площі 3331 га створена асоціація селянських фермерських господарств (АСФГ) ім. Шевченка. Створена також асоціація фермерських господарств (АФГ) "Славутич" із заг