Збірка статей за 2003 рік.

ЕКОНОМІКА

РЕФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

Тетяна Миронова, кандидат економічних наук, доцент, завідувач кафедри державного та регіонального управління факультету управління

Подана оцінка сучасного стану держапарату й обґрунтування основних напрямків реформування державної служби. Автор акцентує увагу на підготовці, перепідготовці і підвищенні кваліфікації працівників державної служби.

За останні десять років життя нашого суспільства відбулися радикальні зміни в економіці, соціальному житті. В умовах розмаїтості форм власності, свободи інформації, ідеологічного плюралізму держава повинна стати принципово новою, ніж при колишній командно-розподільній системі. Однак реформи державного управління, особливо в сфері виконавчої влади, значно відстали від реформ в інших сферах. Стара адміністративна машина намагається пристосуватися до вирішення нових завдань при принципово новій системі відносин. І, як результат, якість роботи держапарату знижується, а неефективність, хаотичність його дій зростає.

Відбулося вимивання кваліфікації - апарат залишили професіональні кадри, а адекватної заміни не з'явилося. Структура посад свідчить, що державна служба є малоперспективною. Адже лише 1,5% державних службовців обіймають посади 1-3 категорій, натомість 95% - посади 5-7 категорій. Це у поєднанні зі слабодиференційованою заробітною платою робить непривабливою кар'єру державного службовця. Крім того, низький рівень базової зарплати та значні надбавки, що надаються на розсуд керівника, підривають основи незалежності державної служби. Заробітна плата також дуже диференціюється між різними державними органами, знижуючи горизонтальну мобільність державних службовців. Працівники поділяються також за віком і стажем державної служби. Приблизно 20% державних службовців мають стаж понад 15 років, у тому числі майже 40% керівників сформувалися за старої суспільної системи. Близько половини керівного персоналу має пенсійний або передпенсійний вік. З іншого боку, понад 55% державних службовців мають стаж до 5 років [1].

Зі зникненням керівної партії не відбулося повороту до звичайної для демократичних країн служби публічної. Апарат, як і раніше, залишається непрозорим і менш підконтрольним, що породжує такі наслідки, як ріст корупції. Нарешті втратили силу колишні норми адміністративної моралі, хоча і далекі від досконалості, однак такі, що регулювали поведінку службовців. На їхньому місці виник моральний вакуум із властивою йому вседозволеністю, цинізмом, корупцією.

Слід зазначити, що в країні створюються правові передумови для позитивних змін, які знайшли своє відображення в Конституції України, Законі України "Про державну службу", Указах Президента України "Про стратегію реформування системи державної служби в Україні" та "Про підвищення ефективності системи державної служби" [4, 5].

Здійснення економічних і соціальних перетворень, досягнення економічного росту і виконання державою управлінських послуг на високому рівні, просування в напрямку європейської інтеґрації можливо тільки за умови створення ефективної системи державного управління, що відповідає стандартам демократичної, правової держави із соціально орієнтованою ринковою економікою.

З цією метою в Україні проводиться широкомасштабна адміністративна реформа, невід'ємною частиною якої є реформування системи державної служби, а саме: створення оновленого, дієздатного державного апарату, становлення професіональної, політично нейтральної й авторитетної державної служби.

Метою наукової статті є оцінка сучасного стану держапарату й обґрунтування основних напрямків реформування державної служби.

При аналізі питань реформування державної служби автор спирається на дослідження і публікації таких визначних науковців, як Н. Нижник, С. Дубенко, В. Цвєтков, Е. Ліанова та інші. Серед напрямків реформування державної служби досліджується підготовка і підвищення кваліфікації державних службовців.

Закон України "Про державну службу" трактує поняття "державна служба" як професійну діяльність осіб, що займають посади в державних органах та їх апараті і практично виконують завдання і функції держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів [3].

Державні органи - це органи з повноваженнями, установленими Конституцією України, іншими законодавчими актами України, пов'язаними зі здійсненням законодавчої, виконавчої, судової влади з метою визначення, узгодження і виконання завдань і функцій держави у певній сфері чи діяльності на певній території. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. До системи органів виконавчої влади відносять: міністерства, комітети, Раду Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування [2].

Основними цілями і завданнями державної служби в Україні є створення умов для розвитку відкритого громадянського суспільства, захист прав і свобод людини і громадянина, а також забезпечення результативної і стабільної діяльності органів державної влади відповідно до їх завдань, повноважень на конституційних основах.

Стратегія реформування системи державної служби передбачає удосконалювання класифікації посад державних службовців. У побудові системи сучасної державної служби необхідно виходити з чіткого визначення функцій органів державної влади і посадових осіб, створення оптимальної структури управління і розмежування повноважень кожного органу.

У класифікації посад в органах державної влади за змістом і характером діяльності, способом призначення і наділення повноваженнями доцільно законодавчо визначити такі типи посад: політичні, адміністративні і патронажні. Керівники, що займають політичні посади, мають зосередитися на формуванні урядової політики, вирішенні стратегічних проблем економічного і соціального розвитку суспільства і відповідної сфери керування і з цією метою повинні бути звільнені від щоденних адміністративних справ і управління персоналом. До політичних посад повинні бути віднесені посади прем'єр-міністра України, інших членів Кабінету Міністрів України. Функції по організації виконання рішень міністра, прийняття управлінських рішень покладені на апарат міністерства. До адміністративних повинні належати посади керівників і фахівців, які забезпечують стабільну роботу органів державної влади відповідно до законодавства. Зміна керівника, структури і підпорядкування органів державної влади не може бути основою для звільнення з посад державних службовців, що займають адміністративні посади в органах державної влади.

До патронажних посад належать посади радників, консультантів, помічників і інші посади, передбачені штатним розкладом для організаційного та інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності членів Кабінету Міністрів України, керівників органів державної влади. На посаді патронажної служби відповідні керівники мають право самостійно підбирати і приймати службовців без конкурсу. Разом з тим посади патронажної служби у встановленому порядку повинні належати до відповідних категорій посад державних службовців. У разі потреби на посади патронажної служби керівник може призначати на умовах контракту фахівців, що не мають статусу державних службовців.

Важливим напрямком реформування системи державної служби України є забезпечення конкурентності, об'єктивності і гласності під час прийому і просування по службі. Попередження рецидивів непрофесіоналізму і некомпетентності формування кадрового потенціалу необхідно здійснювати на основі висококваліфікованих фахівців нової генерації. З цією метою необхідні більш прозорі, об'єктивні процедури прийняття на державну службу, впровадження єдиного порядку проведення відкритого конкурсу і стажування зі складанням іспиту. З метою пошуку потенційних лідерів, молоді, що має неординарні якості, доцільно розробити порядок прийняття на державну службу перспективних випускників вищих навчальних закладів, фахівців підприємницької, банківської і фінансово-економічної сфери.

Ці заходи вимагають істотних змін у характері діяльності кадрових служб органів виконавчої влади. Кадрові служби повинні зосередитися в першу чергу на аналітичній та організаційній роботі в кадровому менеджменті, аналізі ефективності діяльності відповідного органу, його структурних підрозділів, професійної діяльності кожного державного службовця, прогнозі розвитку персоналу, плануванні кар'єри службовців, забезпеченні їхнього навчання і моніторингу ефективності роботи.

У ході реформування системи державної служби необхідно здійснити комплекс заходів, спрямованих на підвищення адміністративної культури державних службовців, змінити в суспільній свідомості негативний імідж державної служби. Необхідно розробити принципи взаємодії органів державної влади, органів місцевого самоврядування і їхніх посадових осіб із громадськістю, прийти до принципово нового типу взаємин між громадянами і держслужбовцями, в основі яких були б пріоритети прав і свобод людини, повага до особистості, висока культура спілкування.

Реалізація заходів для реформування державної служби повинна супроводжуватися реформуванням системи підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів. В основу реформування професійного навчання кадрів необхідно покласти зміну акцентів у напрямку підготовки національної управлінської еліти. Особливо необхідна підготовка в галузі управлінської діяльності, прийняття рішень, стратегічного менеджменту, управління персоналом, адміністративного менеджменту й ін.

Навчання повинно носити випереджальний характер з урахуванням перспектив розвитку держави, удосконалювання завдань і функцій її органів.

Навчання кадрів повинно базуватися на державних освітніх стандартах з урахуванням світового досвіду, гнучкості застосування всіх видів, форм і методів навчання, досягнення інтенсифікації й оптимізації навчального процесу.

Підготовка, перепідготовка і підвищення кваліфікації працівників державної служби повинні спиратися на певні принципи і реалізуватися за допомогою системи організаційних заходів, що регулюють навчальний процес. Характер і тип підготовки і перепідготовки державних службовців визначаються тим, для якої системи державного управління вони призначені. Зокрема державна служба громадянського суспільства потребує від службовців ряду якостей, що виступають одночасно освітніми принципами підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації держслужбовців. Ці якості повинні бути усвідомлені, розвинуті і систематизовані, хоча їхня подібна присутність обумовлена в більшій чи меншій мірі самою включеністю претендентів на посадах в системі державної служби. Природно, що в громадянському суспільстві необхідні якості споконвічно присутні в більшій мірі. Принципи підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації держслужбовців можуть бути розділені на професійні і загальногромадянські (тобто потрібне формування громадянських якостей, виражених у державних службовців у більш концентрованому вигляді, ніж в інших громадян), на внутрікорпоративні і відносини корпорації бюрократії з громадянами й іншими суспільними інститутами; крім того, виділяється група принципів об'єднання професійних пріоритетів і вольових якостей.

Загальногромадянські принципи передбачають:

- розвиток підвищеного почуття відповідальності і громадянської свідомості, у тому числі ряду специфічних етичних якостей, таких як громадянський обов'язок; патріотизм;

- чесність і несхильність до корупційних впливів.

Професійні принципи включають:

- наявність спеціальних знань у галузі політології, економіки, соціальної психології, історії і теорії світового і вітчизняного державного управління, соціології, права й ін;

- уміння використовувати ці знання;

- прагнення постійно підвищувати свій професійний рівень.

Внутрікорпоративні принципи передбачають удосконалення навичок керівної роботи, у тому числі лідерських якостей, а також уміння порівнювати відповідно цілі і способи їх досягнення.

Принципи спрямованості корпорації бюрократії до громадян і інших суспільних інститутів зводяться до прийняття моделі відкритого і передбачуваного поводження, врахування різноманітних позицій та вміння знайти їх оптимальну і прийняту суспільством результуючу, яка веде до досягнення поставлених і прийнятих суспільством політичних цілей, до максимально можливого задоволення суспільних потреб і сподівань.

Названі принципи, будучи структурованими, допускають існування державного управління як комплексної навчальної дисципліни, що включає в себе елементи різних знань. Ці знання для держслужбовців повинні бути засвоєні не просто як абстрактні, а у вигляді "установок на діяльність", що може бути забезпечено тільки особливою побудовою курсів навчання. У курси для держслужбовців варто неодмінно включати компоненти реальної управлінської діяльності та її імітації. Підвищена роль тренінгів, практик, імітаційних методів і прийомів і т.п. у порівнянні з традиційними лекціями і семінарами може сприяти досягненню зазначеної мети виховання держслужбовців, установлюючи споріднення підготовки держслужбовців і лікарів-практиків [6].

Висновки

Таким чином, до основних напрямків реформування державної служби слід віднести:

- вдосконалення класифікації посад державних службовців;

- оптимізацію управління державної служби;

- забезпечення конкурсності, об'єктивності, прозорості та гласності під час прийому та просування на державній службі;

- вдосконалення адміністративної культури державних службовців, підвищення до них громадської довіри;

- посилення мотивації та стимулювання праці держслужбовців та їх соціального захисту;

- вдосконалення системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців і кадрового резерву.

В подальших дослідженнях ми деталізуємо ці основні напрямки реформування державної служби.

Література:

1. Нижник Н. Деякі аспекти адміністративної реформи в Україні: стан та перспективи. Програма "Україна - 2010". Консолідація українського суспільства: реалії, перспективи: Науково-методичний посібник. - К.: Вид-во УАДУ, 1999. - 200с.

2. Конституція України. - Київ, 1996.

3. Закон України "Про державну службу".//Урядовий кур'єр. 1994. - №4.

4. Указ Президента України "Про стратегію реформування системи державної служби в Україні" №599 від 14 квітня 2000р.

5. Указ Президента України "Про підвищення ефективності системи державної служби" №208 від 11 лютого 2000р.

6. Государственная служба (комплексный подход). - М.: Дело, 1999. - 440с.

Географічний напрямок у європейській економічній науці

Марина Нікітіна, доктор географічних наук, професор, завідувач кафедри міжнародної економіки

Вивчено методологічні основи формування географічного напрямку в європейській економічній науці. Проведено критичний аналіз домінуючих дослідницьких підходів з метою прогнозування формування нових напрямків в української науці.

В умовах закритої економічної і політичної системи СРСР наукові дослідження в Україні проводилися частіше всього в умовах ізольованості, що особливо стосувалося сфери економіки та суспільних наук. Трансформаційні процеси, що відбуваються сьогодні, докорінно змінили ситуацію. Однак зараз проблема вже полягає не тільки в забезпеченні поступального наукового розвитку, але й у прискореному засвоєнні, а потім й адаптації до всього накопиченого зарубіжними дослідниками теоретичного й емпіричного потенціалу. Поверхове сприйняття теоретико-методологічних положень неминуче приводить до перекрученого сприйняття, помилкових висновків, що гальмують процес наукового пізнання дійсності.

Метою даної роботи, у зв'язку з безсумнівною актуальністю проблеми, є виявлення можливостей формування нових синтетичних (міждисциплінарних) напрямків досліджень у вітчизняній економічній науці, на підставі критичного аналізу відповідних робіт європейських фахівців. Комплексних, систематизованих вітчизняних праць подібного історіографічного напрямку явно недостатньо.

Ставиться завдання: сприяти виробленню єдиної концептуальної бази регіональної економіки в умовах інтенсифікації участі України в регіональних інтеграційних угрупованнях.

У 80-х роках двадцятого століття в європейській науці виник новий "географічний" напрямок в економіці, орієнтований на дослідження закономірностей і принципів просторової концентрації виробництва й на аналіз формування фінансових потоків на регіональному рівні. По суті, цей новий напрямок являє собою синтез класичної економічної теорії, що розвивається, і регіональної економіки. Водночас регіональний розвиток і розміщення продуктивних сил традиційно є об'єктом вивчення економічної географії.

Подальший розвиток економічної географії пов'язаний з формуванням нових міждисциплінарних напрямків досліджень, що зумовлено, з одного боку, трансформацією принципів організації та розміщення економічної діяльності в межах держави, з іншого - поступовим розмиванням бар'єрів між регіональною й міжнародною економікою. Накопичений економічною географією інтелектуальний і емпіричний потенціал та вироблений інструментарій дозволяють одержувати достовірні й обґрунтовані висновки.

Більше півстоліття минуло з того часу, як А. Льош, основоположник "теорії ринкових зон", довів, що економісти повинні серйозно використовувати простір у своїх теоретичних обґрунтуваннях і дослідженнях економічного процесу. А. Льош припускав, що його дослідження дозволять створити новий напрямок - "просторову економіку".

Праці А. Льоша спиралися на створену задовго до нього німецькими вченими "теорію штандорта" (теорію розміщення): І. Тюнен (1826 р.), А. Вебер (1929 р.). На думку відомого економіста Йозефа А. Шумпетера, праці І. Тюнена є основою сучасної маржинальної економіки. Теоретичну значущість його теорії "граничної продуктивності землекористування" можна порівняти з теорією Д. Рікардо (Історія економічного аналізу, 1954).

Дослідження А. Льоша являло собою першу спробу застосування концепції загальної рівноваги до теорії місця розташування, вона гармонійно поєднувала в собі регіональну економіку й економічну географію, однак, незважаючи на спільність походження, ці два наукових напрямки незабаром починають дуже розходитися як теоретично, так і методично.

Наприкінці 70-х рр. ХХ ст. регіональна економіка, яка насамперед активно розвивалася У. Ізардом, стає вкрай математизованою та формалізованою.

Економічна географія в цей період стає все більш еклектичною й емпірично орієнтованою. Вона зазнає впливу від понять із різних сфер економіки. До таких належать передусім праці шведського вченого, нобелівського лауреата К. Мюрдаля, який усвідомлював важливість нерівномірного регіонального розвитку. К. Мюрдаль критикував розробку складних математизованих економічних теорій, які він вважав поверховими й у більшості випадків марними, такими, що свідчать про прагнення економістів відійти від аналізу реальних проблем. Починаючи з 50-х рр. ХХ ст. він наполегливо звертав увагу на необхідність широкого підходу до економічних досліджень і надавав усе більшого значення політичним, інституціональним, демографічним та ін. факторам. Економічна географія зазнавала також значного впливу теорії інноваційного розвитку Й. Шумпетера, відповідно до якої інноваційна діяльність підприємця копіюється іншими, й інновації, поширюючись, викликають піднесення виробництва, при цьому депресія являє собою процес адаптації до умов, що змінилися.

Стосовно економістів, то вони в цей період недооцінювали значення географії. Але складності наступного та сучасного етапу світового економічного розвитку, неможливість адекватного пояснення процесів, що відбуваються, існуючими теоріями, вкрай ідеалізовані моделі змусили економістів знову "відкрити" географію. Ця нова течія економічної думки зв'язана з видатними іменами: П. Кругмана, М. Портера, Р. Барроу, Б. Артура й ін.

Подібна конвергенція економіки й географії виявилася досить ефективною. Однак географи в цілому не дуже задоволені таким "географічним поворотом" в економіці. Для географів "нова економічна географія", створена економістами, слабко відображає теоретичну й емпіричну спрямованість класичної географії. Новий напрямок побудований на математиці, отже, він містить ті ж обмеження, що й регіональна економіка.

Географічний поворот в економіці включає кілька основних дослідницьких напрямків, серед них:

1. Вивчення просторової концентрації господарської діяльності.

2. Дослідження причин і факторів регіонального економічного зростання.

3. Праці школи італійських економістів із проблем економічного районування.

Перший напрямок пов'язаний насамперед із працями П. Кругмана, присвяченими побудові "нової економічної географії". У його дослідженнях зростання доходів являє собою по суті регіональний або локальний феномен, тому вивчення просторової складової процесу концентрації виробництва та формування його спеціалізації визначає нову "географічну" сферу в межах економічної науки. Концепція П. Кругмана базується на тому, що зростання доходів, економічна рівновага й недосконала конкуренція є більш значущими, ніж постійні доходи, досконала конкуренція і порівняльні переваги у становленні торгівлі та спеціалізації. Водночас ринок, технологічні й ін. зовнішні фактори, які стимулюють зростання доходів, не є міжнародними або національними, вони виникають у процесі регіонального розвитку.

Так само як і П. Кругман, М. Портер наводить серйозні підстави для створення географічного напрямку в економіці. М. Портер виділяє такий момент, як рівень просторової концентрації промисловості в межах країни, що є одним із домінуючих факторів міжнародної конкурентноздатності країни. Аналогічні ідеї були використані для створення моделі росту міських систем, своєрідної міської геометрії, основаної на моделях А. Льоша, В. Кристаллера. Міська геометрія - це своєрідне уявлення про самоорганізацію суспільства.

Більшість локалізаційних моделей спирається на те, що регіональне та міське розміщення виробництва залежить від історії освоєння території, і в цьому випадку локальні фактори мають тенденцію до накопичення й довгострокового прояву. Основна конкурентноздатна модель економічної рівноваги має на увазі оптимальну й об'єктивну локалізаційну модель розподілу та споживання ресурсів з урахуванням можливостей транспорту. П. Кругман і Б. Артур вважають, що в промисловому розміщенні та накопиченні присутнім є елемент невизначеності. Яка просторова рівноважна модель виникне - залежить від історичного фактора. Початкова модель може бути випадковою, таким чином, вона не буде оптимальною, але якщо вона буде постійною, то це означає, що початкова регіональна або міська модель прагне стати "замкненою" на основі зростання доходів. Дана теза лягла в основу т.зв. географії "глини": існує якась пріоритетна невизначеність і гнучкість у розміщенні конкретної діяльності, однак через деякий час просторові розходження приймають форму, під впливом якої вони стають нееластичними.

Досі "нова економічна географія" перебувала тривалий час у стадії математичного моделювання й, у зв'язку з цим, характеризується незначним емпіричним додатком. Так, автори часто посилаються на спеціальні "ілюстративні" випадки: Кремнієва долина, штат Массачусетс, північні міста Америки, як підтвердження "погодженості" їхніх прогнозних моделей із реальними прикладами, хоч емпіричні дані цих випадків не були наслідком застосування моделей.

Варто констатувати, що для економгеографів промислові моделі накопичення з "нової" географії не становлять особливого інтересу. Існує традиційний напрямок вивчення впливу зовнішніх факторів на збільшення ефективності господарства та комплексного вивчення факторів регіонального й міського розвитку. Найбільш комплексні та детальні праці з розміщення виробництва були виконані європейськими географами в 60-70-х рр. ХХ ст. З кінця 80-х рр. проблеми впливу зовнішніх факторів знов актуалізуються і виявляються у вигляді розширених досліджень з геоекономіки. Економгеографи вже давно усвідомили вплив часового фактора на господарський розвиток регіону, а також наслідки "замкненого" типу ведення господарства. Крім цього, європейськими географами були розроблені розширені науково-дослідні програми з підвищення ролі праці й технології в регіональному розвитку (Масей, Кларк, Хансон і Прат, Мартін та ін.).

Другий напрямок досліджень сконцентровано на проблемах довгострокового регіонального росту. Відповідно до неокласичної моделі Роберта Солоу найбільш важливим фактором, що визначає економічне зростання, є капітал, здатний до заміщення праці. Передбачається, що бідніші країни будуть мати високі темпи росту, але зрештою будуть поглинені більш багатими. Оскільки в межах країни відзначається більша структурна, технологічна й ін. однаковість, ніж між країнами, то неокласична модель конвергенції більш придатна для регіонального, ніж для національного рівня.

Емпіричні дослідження неокласичної моделі відбиті в дискусіях із приводу регіональної економічної інтеграції (ЄС, НАФТА й ін.). Чи сприяє інтеграція посиленню регіональної спеціалізації та концентрації? Чи буде відбуватися конвергенція або дивергенція? Економісти й географи використовують різні підходи при інтерпретації.

Відповідно до "нової економічної географії" вплив інтеграції на економічний розвиток і на добробут залежить від ємності внутрішнього ринку, транспортних витрат і рівня міграції робочої сили. Якщо інтеграційні процеси сприяють росту міграції, то модель припускає високий рівень виробничої концентрації і як наслідок дивергенцію між багатим "центром" і менш процвітаючою "периферією".

Щодо географії, то вона практично не зазнала впливу неокласичної моделі конвергенції. Географи використовували концепції регіональної економічної еволюції, у якій передбачається, що періоди регіонального росту та спаду піддаються періодичній зміні. Отже, можна відзначати регіональну конвергенцію в одному періоді (наприклад, період 1945-1973 рр.) і дивергенцію (період з 1975 р.) в іншому. Таким чином, емпіричне проникнення "нової" географії є вкрай обмеженим, особливо при зіставленні з класичними комплексними дослідженнями, проведеними економгеографами вже більше 10 років тому. У контексті подальшого розвитку "нової економічної географії" необхідним стає поворот від абстрактних моделей, математичного теоретизування до реальних просторових процесів.

Третій напрямок досліджень зв'язаний із розширенням концептуальної бази економічної географії і представлений роботами італійської економічної школи, що досліджує промислові округи (дистрикти): Д. Бекаттіні, С. Браско, Ф. Сфозі й ін. Їхній метод ґрунтується на положенні, що малі підприємства утворять складні багаторівневі територіально-виробничі системи. Обов'язковими характеристиками промислових (індустріальних) округів є:

- просторово-локальний організаційно-економічний уклад;

- взаємодія соціокультурних і виробничо-технічних факторів.

Італійська школа сприяла залученню уваги економгеографів до таких факторів як конкуренція, співробітництво й управління в забезпеченні стійкого регіонального економічного росту. Крім цього, у сферу їхньої уваги починають включатися дослідження ринку технологій, трансферту ноу-хау, просторової організації діяльності фірми тощо.

Проведений огляд дозволяє констатувати, що роботи європейських економгеографів і "нових економгеографів" будуються на принципово відмінних методологічних основах. Якщо "нові економгеографи" намагаються побудувати більш складну математичну модель регіонального економічного простору, то географи прагнуть до теоретизації й інтенсифікації форм емпіричного дослідження. Таким чином, теоретичний та емпіричний плюралізм економічної географії визначає більш широку дослідницьку базу, ніж теоретичний монізм "нової економічної географії".

Висновки

Проведений у загальному вигляді аналіз дозволяє прийти до висновку, що, на наш погляд, небажання економгеографів використовувати складні математичні інструменти, з одного боку, і вузька поінформованість економістів, з іншого, не дозволяють сподіватися найближчим часом на формування прогресивного синтетичного напрямку в науці, що, однак, не виключає можливості підтримки інтенсивної взаємодії між ними.

Перспективи подальшого напрямку досліджень зв'язані з формуванням оптимального набору інструментів регіонального аналізу, адаптованого до принципів і методів здійснення європейської регіональної політики.

Література:

1. Гладкий Ю.Н., Чистобаев А.И. Основы региональной политики - СПб: Изд. Михайлова, 1998.

2. Изард У. Методы регионального анализа: введение в науку о регионах. - М.: Прогресс, 1966.

3. Никитина М.Г., Чернявская Л.В. Эволюция концепции итальянских промышленных районов // Культура народов Причерноморья, 1999. - №9.

4. Портер М. Стратегія конкуренції. - К.: Основи, 1997.

5. Gregory D., Martin R.L., Smith G.E. Human Geography: Society, Space and Social Science. - London, Macmillan, 1994.

6. Krugman P.R. Geography and trade. - Leuven, 1991.

7. Lutz V. Italy: a Study in Economic Development. - Oxford University Press, 1962.

8. Pyke F., Becatini G., Sengenberger W. - Industrial Districts and Inter-Firm Cooperation. - Geneva, International Institution for Labor Studies, 1990.

РЕНТНИЙ ПІДХІД ДО ГРОШОВОЇ ОЦІНКИ САНАТОРНО-КУРОРТНОЇ УСТАНОВИ

Геннадій Єрмоленко, завідувач кафедри фінансів і кредиту, кандидат технічних наук, доцент

У роботі розглядаються методи грошової оцінки землі, які застосовуються для визначення ринкової ціни санаторно-курортної установи. Запропоновано модель розрахунку ставки капіталізації чистого доходу методом співвідношення між чистим річним доходом і ціною продажу подібної земельної ділянки так званого "приватного сектора" курортних послуг.

Плата за землю у сучасній економічній науці розглядається як елемент системи платного землекористування. Сутність плати за землю розкривається в теорії земельної ренти, яка як економічна категорія ринкової економіки безпосередньо пов'язана з приватною власністю на землю і ринком землі.

Класична теорія земельної ренти розглядає ціну землі як функцію приватної земельної власності. У методологічних розробках з економічного оцінювання речовинних факторів виробництва стосовно до умов нормальної ринкової економіки форма власності на виробничі ресурси має принципове значення.

Землі рекреаційного призначення як об'єкт визначення народногосподарської цінності землі і плати за землю можна розглядати як локальні, певною мірою замкнені частини певної території (області, району, міста і т.д.). Ці землі, з погляду функціонального призначення, служать просторовим базисом розміщення відповідних об'єктів масового відпочинку і туризму населення. Однак цінність цих земель визначається не стільки їхнім місцем розташування взагалі, а місцем розташування у певному, конкретному місці, яке має певний набір факторів. Тому для визначення вартості (плати) земель рекреаційного призначення необхідно використовувати рентну методологію.

Сьогодні актуальним є питання, як можна зробити ринкову оцінку вартості санаторно-курортних установ (СКУ) в умовах обмеженого фінансово-інформаційного простору ринку нерухомості. В нашій країні воно постає тільки з розвитком ринку нерухомості і доступності інформації про факти купівлі-продажу або оренди [1-3, 5]. Проблемі ринкових земельних відносин і розробки моделей по оцінці нерухомості земельних ділянок присвячені роботи сучасних українських учених: А.Мухіна, Ю.Н.Новикова, М.П.Сахацького, В.П.Ситника, О.Г.Тараріко, В.І.Шиян, О.М. Карасика, О.О.Кащенко, І.Р.Михасюк, Н.Н.Маланчук і ін. Однак в них недостатньо враховано регіональні особливості.

Метою даного дослідження є можливість застосування деяких методологічних підходів у моделях для грошової оцінки земельної ділянки СКУ з урахуванням впливу основних регіональних факторів.

У ряді указів Президента і законів Верховної Ради України за останні роки склалося визначення грошової оцінки як капіталізованого рентного доходу з земельної ділянки з урахуванням попиту і пропозиції, конкуренції і заміщення, очікувань і змін та інших ринкових принципів.

За даними офіційної статистики, в Криму функціонує 533 СКУ із загальною площею територій 2,9 тис. га. В останні роки відбулися зміни в структурі власності по СКУ. Так, у 2002 році працювало 23 установи приватної форми власності, в основному це будинки, пансіонати і бази відпочинку. У порівнянні з 1998 р. число державних СКУ зменшилося на 25 одиниць. При цьому істотно зросло на 31 одиницю число колективних установ (див. рис.1).

Рис.1. Розподіл СКУ за формами власності в 2002 р. (%)

Згідно з діючою методикою експертної грошової оцінки земельних ділянок Кабінетом міністрів України (КМУ) [4], вона повинна здійснюватися на основі таких методичних підходів:

- капіталізації чистого операційного або рентного доходу (пряма і непряма капіталізація);

- зіставленні цін продажу подібних земельних ділянок (порівняльному);

- обліку витрат на облагородження землі (витратному).

Оцінка земельних ділянок з використанням витратного методу базується на визначенні витрат на заміщення (відтворення) споруд СКУ за винятком посилань на фізичний знос і усі види відповідних форм знецінення з урахуванням економічних переваг місця розташування оцінюваного об'єкта і повинна проводитися по кожному конкретному СКУ. Повна вартість заміщення - це вартість будівництва в поточних цінах будинків і споруд, побудованих з нових матеріалів і відповідно до сучасного дизайну, планування; повна вартість відтворення - це вартість будівництва в поточних цінах точної копії будинку з використанням таких же матеріалів, дизайну і т.д. Витратний підхід застосовується тоді, коли об'єкт оцінюється з метою комерційного оподатковування або накладення арешту і вимагає відділення вартості будинку від вартості землі з метою прибуткового оподаткування і бухгалтерського обліку.

Грошова оцінка земельних ділянок СКУ з використанням порівняльного підходу дуже ускладнена, тому що при використанні даного методу вартість об'єкта визначається виходячи з порівняння цін продажу аналогічних об'єктів. Сьогодні ринок нерухомості СКУ в Україні не існує, і тому отримати дані для розрахунку валового рентного мультиплікатора GRM неможливо.

I. Розглянемо методику моделювання вартості СКУ з використанням нормативної грошової оцінки. Ця модель реалізує тверді нормативи, затверджені законодавчими і регламентуючими документами державного та регіонального рівня. Для оцінки вартості ділянок СКУ в залежності від її розташування щодо населеного пункту можна скористатися такими нормативними методами.

1) Грошова оцінка земель промисловості, транспорту і зв'язку.

В основу розрахунку грошової оцінки земель промисловості, транспорту, зв'язку й іншого призначення покладено рентний доход від цільового використання земельних ділянок і здійсненого поліпшення щодо облаштованості і визначається за формулою:

(1)

2) Грошова оцінка земельних ділянок населених пунктів визначається за методикою, затвердженою КМУ №213 від 23.03.95р., відповідно до якої грошова оцінка земель визначається за формулою:

(2)

де: Ц_Н - грошова оцінка земельної ділянки; В - норматив витрат на освоєння й облаштованість території включає капіталовкладення на її інженерну підготовку, будівництво головних споруд і магістральних ліній водопостачання, каналізації, теплозабезпечення, електропостачання, газопостачання, вартість санітарного очищення, зелених насаджень, вулично-дорожньої мережі, місцевого транспорту, об'єктів соціальної інфраструктури суспільного і місцевого значення, а також витрати на компенсацію збитків, пов'язаних зі зміною характеру використання території; Н_П - норма прибутку (стандартно береться 6 %); Н_К - норма капіталізації (стандартно береться 3 %); К_Ф - коефіцієнт, який характеризує функціональне використання земельної ділянки (під житло, громадське будівництво, для промисловості, транспорту і т.д.); Т_К - термін капіталізації рентного доходу, встановлюється на рівні 33 років; К_М - коефіцієнт, який враховує місце розташування земельної ділянки і, зокрема, може бути використаний для СКУ; П_Д - площа земельної ділянки.

Рентний доход, що створюється за рахунок облаштованості земельної ділянки (Р_ПНП), визначається за формулою:

де: P_ПНП - рентний доход, що створюється за рахунок облаштованості земельної ділянки (у гривнях на 1 м кв.); ТП - нормативний обсяг товарної продукції підприємства, що є власником або користувачем оцінюваної земельної ділянки, грн на 1 м кв.; З - виробничі витрати, грн на м кв.; К_НР - коефіцієнт норми рентабельності; В_ЗП - балансова вартість будинків і споруд, розташованих у межах земельної ділянки і інженерно-транспортної інфраструктури, що розташована за межами земельної ділянки і перебуває на балансі даного підприємства; В_ОФ - балансова вартість основних фондів підприємства. При цьому нормативний обсяг валової продукції (ТП) розраховується: ТП = 1,15 х З, де 1,15 - коефіцієнт нормативної рентабельності. Значення виробничих витрат приймається за даними фінансового звіту підприємства за той рік, що передував року оцінки. Значення коефіцієнта норми рентабельності (К_НР), що визначає обсяги витрат на розширене відтворення, приймається на рівні 0,12.

Землі рекреаційного призначення як об'єкт визначення цінності землі і плати за землю розглядаються як локальні, певною мірою замкнуті частини певної території (області, райони, міста і т.д.). Ці землі, з погляду функціонального призначення, служать просторовим базисом розміщення відповідних об'єктів масового відпочинку і туризму населення. Цінність таких земель визначається також їх місцем розташування на конкретній території, що володіє певним набором факторів рекреаційного призначення. Коефіцієнт К_М, який враховує місце розташування земельної ділянки, визначається за формулою:

де К_Р - коефіцієнт, який враховує регіональні фактори місця розташування земельної ділянки (віддалення від адміністративного центру і найближчого населеного пункту, що має магістральні дороги (залізниця, автомагістралі загальнодержавного значення, морські і річкові порти, аеропорти) входження в приміську зону великих міст; К_Л - коефіцієнт, який враховує локальні фактори місця розташування земельної ділянки за інженерно-інфраструктурними, інженерно-геологічними, історико-культурними, природно-ландшафтними, санітарно-гігієнічними і територіально-планувальними умовами.

У даних методиках використовується коефіцієнт Км, який враховує місце розташування земельної ділянки і, зокрема, розміщення ділянки в межах курорту, у приморських, гірсько-лісових або зонах інших рекреаційних територій. Застосування даного коефіцієнта в грошовій оцінці земельних ділянок СКУ - об'єкт подальшого дослідження автора.

II. Розглянемо можливість застосування для грошової оцінки земельної ділянки СКУ рекреаційних моделей професора Ю.Н. Новикова, які описані в монографії [3].

У першій моделі автором виділяються шість рекреаційних територій Криму, що розрізняються між собою сукупністю рентних умов. Таке розташування рекреаційних земель являє собою концентричні криві, що охоплюють прибережні межі півострова. З цих позицій усе узбережжя Криму, а точніше його 500-метрова прибережна смуга, складає особливу рекреаційну цінність - це перша рекреаційна зона "субтропічна". Друга зона "прибережна", вона примикає до першого і віддалена від моря 0-0.5 км. Третій рекреаційний пояс, що примикає безпосередньо до прибережного рекреаційного пояса, перебуває під впливом першого або другого виду клімату. Його відмінність полягає у віддаленості від моря (від 500 м до приблизно 5 км). Четвертий рекреаційний пояс також знаходиться під впливом зазначених кліматичних зон, але на відстані від 5 до 25 км від моря.

П'ятий рекреаційний регіон "центральний" охоплює всю іншу частину Криму і знаходиться більш ніж за 25 км від моря.

Шоста рекреаційна зона - "гірсько-лісова". До неї варто віднести лісові простори гірської гряди, що являє цінність для гірського туризму.

У методиці викладені рентоутворюючі рекреаційні фактори, такі як: морське купання; сонячні, піскові ванни, морське повітря, мінеральні води, ландшафт, - які впливають на формування експертної оцінки описаних зон.

На основі експертних оцінок визначається бальна шкала таких рекреаційних факторів. Виходячи з оцінки лікувального впливу рекреаційних факторів, Ю.Н. Новиков розраховує бальну оцінку ресурсів рекреації за виділеними шести рекреаційними регіонами. Однак усі землі степового Криму і передгір'їв одержали рентну грошову оцінку з позицій засобів сільськогосподарського виробництва. Відомо, що середня грошова оцінка сільськогосподарських земель Криму складала 4196 дол. Таким чином, у запропонованій моделі 1 бал рекреаційного впливу дорівнює 4196 дол., тобто грошову оцінку земель рекреаційних зон Криму можна розрахувати за формулою:

(3)

де: Ц_нj - грошова оцінка 1 га землі j-ої рекреаційної зони; Ц_{ср с/г} - середня грошова оцінка сільськогосподарських земель Криму; К_рj - сумарна кількість рекреаційних балів по j-ій рекреаційній зоні.

Далі автор проводить порівняння оцінки вартості землі, розрахованої за моделлю (3), і вартості землі під виноградником, розташованої в одній і тій же рекреаційній зоні. Так, наприклад, землі рекреаційної зони № 1 "субтропічна" за моделлю (3) оцінені в 35-67 тис. дол/га, що відповідає наведеній оцінці виноградників цього регіону 20-147 тис. дол/га. Грошова оцінка земель, зайнятих виноградниками, практично не відрізняється від грошової оцінки рекреаційних земель, побудованої на сукупності факторів, що впливають на здоров'я людини. У такий спосіб обґрунтовується можливість застосування моделі (3) для грошової оцінки землі СКУ. Даний підхід до оцінки можна зобразити графічно (див. рис. 2).

Рис. 2. Схема грошової оцінки землі СКУ в першій моделі Ю.Н.Новикова

Автором пропонується підійти до грошової оцінки земель рекреаційних зон іншим способом. В умовах входження економіки Криму в ринкові відносини рентні розбіжності виявляються у вартості перебування в санаторіях, розташованих в різних рекреаційних зонах, на цьому будується друга модель Ю.Н.Новикова.

Алгоритм даної моделі можна зобразити в такий спосіб.

Визначається сума реалізації однієї середньої путівки без ПДВ за літній період у розрахунку на 1 га території СКУ по j-тій рекреаційній зоні:

де РЕА_j - сума реалізації; СП_j - середня вартість проживання одного рекреанта в день по j-тій рекреаційній зоні; РП - рекреаційна площа на одного рекреанта, що включає частину площі санаторію з парковою частиною і підсобними будинками, видовищними майданчиками, пляжу (100 кв. м); КД - кількість днів у сезоні (90 літніх днів). Потім визначається балансовий прибуток:

де КРП_j - коефіцієнт рентабельності продажів санаторно-курортних путівок по j-тій рекреаційній зоні.

Чистий прибуток ЧП_j - що припадає на 1 га території СКУ в j-тій рекреаційній зоні, визначиться:

Тоді грошову оцінку 1 га земельної ділянки СКУ в j-тій рекреаційній зоні можна розрахувати за формулою:

(4)

де АР - абсолютний рентний доход при використанні гірших земель. По Україні АР = 1,6 ц/ га, або в грошовому вираженні АР = 22,4 дол/га; ТЧП - термін капіталізації, що відповідно до методики КМУ дорівнює 33 рокам.

Розглянемо приклад розрахунку грошової оцінки 1 га землі СКУ в Ялті відповідно до моделі (4). У середньому розміщення одного відпочиваючого в санаторії Ялти коштує 15 дол на день, а на одного відпочиваючого 100 кв. м, тоді вартість оплати за відпочинок на 1 га за сезон складе 112,5 тис. дол. З цієї суми виключимо податок на додану вартість (ПДВ) 20%. Сума реалізації без ПДВ - 90 тис. дол/га. При рівні рентабельності реалізації путівок у Ялті, що дорівнює 6%, буде отримано балансовий прибуток на 1 га 90 тис. дол. х 0,06 = 5,4 тис. дол. Після сплати податку на прибуток 30% чистий прибуток складає 3,78 тис. дол/га. Згідно з (4) грошова оцінка 1 га дорівнює 125,47 тис. дол., що якоюсь мірою відповідає наведеній оцінці виноградників цього регіону 20-147 тис. дол/га.

Правда, аналогічний розрахунок по приморській зоні (м. Євпаторія), використовуючи другий метод грошової оцінки 1 га землі СКУ, дає результат 83,89 тис. дол/га, що в два рази перевищує результат, одержаний з використанням першої моделі.

Таким чином, робиться висновок, що модель грошової оцінки рекреаційних земель, побудована на впливі рекреаційних факторів, і модель, яка використовує диференціацію вартості перебування в СКУ, ідентичні за результатами і можуть бути використані при розрахунку вартості СКУ.

Однак треба відзначити, що моделям властиві деякі розбіжності, які можна пояснити певною кількістю допущень, використовуваних як у першій, так і в другій моделі. До них можна віднести:

- у першій моделі використовується середня вартість 1 га сільськогосподарських земель по всьому Криму, тому на наш погляд, більш коректно застосовувати в розрахунках середню вартість 1 га сільськогосподарських земель по кожній рекреаційній зоні;

- аналітично друга модель складається з ряду співмножників, не точне завдання яких може приводити до значних відхилень у кінцевих розрахунках. Так, наприклад, немає обґрунтування тому, що на одного відпочиваючого припадає 100 кв. м території СКУ.

У цілому можна сказати, що ці моделі Ю.Н.Новикова можна використовувати для грошової оцінки земель СКУ у регіональному аспекті, тобто для розрахунку максимального або мінімального значення вартості 1 га в межах даної рекреаційної зони.

III. Локальна модель, пропонована автором статті.

Метод капіталізації чистого операційного доходу дозволяє використовувати порівняння доходу оцінюваного об'єкта з об'єктом-аналогом. Такий підхід ґрунтується на тому, що подібні у своїй діяльності і прибутковості об'єкти мають однакові ставки капіталізації, і припускає ефективне використання земельної ділянки, зокрема для СКУ.

Загальноприйнятий підхід при прямій капіталізації чистого доходу визначає оцінну вартість земельної ділянки за формулою:

(5)

де: Ц_кп - оцінна вартість земельної ділянки СКУ, визначена шляхом прямої капіталізації чистого доходу; Д_о- чистий операційний річний доход СКУ; С_к- ставка капіталізації (коефіцієнт) .

Згідно з [4], чистий операційний доход - це реальний валовий доход від нерухомості, яка приносить прибуток, за винятком операційних витрат і витрат на заміщення. При цьому операційні витрати являють собою поточні затрати по експлуатації об'єкта нерухомості, необхідні для відтворення доходу (не включаючи обслуговування боргу і прибутковий податок) і розділяються на:

- операційні витрати змінні, тобто поточні операційні витрати, що змінюються в залежності від ступеня завантаженості об'єкта нерухомості (оплата комунальних послуг, перемінна заробітна плата й ін.);

- операційні витрати постійні - поточні операційні витрати, величина яких не залежить від ступеня завантаженості об'єкта нерухомості (податки на нерухомість, платежі по страхуванню й ін.).

При цьому ставка капіталізації чистого доходу С_к визначається співвідношенням між чистим операційним річним доходом (Доп) і ціною продажу подібної земельної ділянки(Ц_п) за формулою:

(6)

На наш погляд локальність пропонованої моделі полягає в тому, що при розрахунку ставки капіталізації чистого доходу Ск необхідно орієнтуватися на прибутковість наданих послуг відпочинку так званого "приватного курортного сектора". Схематично дана модель подана на рис. 3.

Рис. 3. Схема грошової оцінки земельної ділянки СКУ в моделі автора

Приватний курортний сектор в останні роки активно розвивається і швидко реагує на попит відпочиваючих і пропонує будь-які умови проживання, відпочинку і навіть лікування - від скромних багатомісних кімнат без харчування і мінімальних зручностей до здачі в оренду фешенебельних єврономерів та окремих вілл-особняків з повним сервісом обслуговування, із сучасним лікувально-профілактичним обладнанням. Вартість таких пропонованих курортних послуг приватників, отже, і розмір їхнього сезонного доходу в залежності від класності можна визначити шляхом опитування посередників по розміщенню відпочиваючих на вокзалах і в інших громадських місцях конкретного регіону.

Ціна продажу таких ділянок може бути отримана з аналізу ринку нерухомості приватного сектора даного регіону. Таким чином, розрахунок ставки капіталізації чистого доходу СКУ можна зробити за формулою (7)

(7)

де: i- індекс класу курортного сервісу (номери люкс, напівлюкс один, багатомісні і т.п.) ;

i = 1,…N;

N-число класів оцінюваного СКУ;

Д_опi - середній чистий операційний доход від подібного приватного курортного бізнесу i-го класу;

Ц_пi- середня ціна продажу подібної приватної земельної ділянки i-го класу курортного сервісу;

К_i - кількість ліжко-місць i-го класу в даному СКУ.

Підставивши С_к у формулу (5), одержимо оцінну вартість земельної ділянки СКУ з урахуванням класності, регіональності, екології, культурних і інших цінностей.

Висновки

Таким чином, представлена автором локальна модель може ефективно використовуватися для грошової оцінки земель СКУ з урахуванням сучасних ринкових відносин у регіонах України.

Подальші дослідження в даному напрямку дозволять удосконалити визначення ринкової ціни санаторно-курортної установи, за якою вона може бути продана або придбана в процесі трансформації власності, а також для одержання кредитів по заставі майна, при страхуванні, здачі в оренду і т.п.

Література:

1. Мухін А. Вплив ринку нерухомості на розвиток експертної оцінки майна в Україні //Економіка України. - 2002.- №4, С. 43-50

2. Фридман Дж., Ордуэй Н. Анализ и оценка недвижимости, которая приносит доход. - М.: Справа Лтд, 1995.- 412 с.

3. Новиков Ю.Н. Грошова оцінка земель Криму і її практичне використання. - Сімферополь: Таврида, 2002.- 280 с.

4. Методика експертної грошової оцінки земельних ділянок. Постанова Кабінету Міністрів України N 1531 від 11 жовтня 2002 р.

5. Сахацький М. П. Розвиток приватної власності на землю в Україні // Економіка АПК. - 1999. - № 4. - С. 3-8.

6. Ситник В.П., Тараріко О.Г. Оптимізація структури землекористування й охорона ґрунтів // Вісник аграрної науки. - 1999. - №3. - С. 5-9.

7. Шиян В. И. Грошова оцінка земель: Методика і методологія // Економіка України. - 1998. - №11. - С. 57-60.

8. Карасик О. М. Теоретичні засади формування ціни на землю // Фінанси України. - 2002. - № 9. - С. 122-133.

9. Кащенко О. Про ринок землі і його інфраструктуру. // Економіка України. - 2000. - №2. - C. 51- 55 .

10. Михасюк І.Р., Маланчук Н.Н. Земельний кадастр і диференціальна рента. - Львів: Вища школа; Вид-во при Львівському ун-ті, 1971. - 168 с.

ВПЛИВ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ НА РЕЗУЛЬТАТИ РОЗВИТКУ КРАЇН З СОЦІАЛЬНО-ОРІЄНТОВАНОЮ РИНКОВОЮ ЕКОНОМІКОЮ

Світлана Наливайченко, доктор економічних наук, професор кафедри інформаційних систем в економіці

В теорії інновацій залишається ще багато проблем, що утруднюють оцінку інноваційної діяльності, її вплив на економічний розвиток, конкурентоспроможність корпорацій і країн, а також регулювання цієї сфери на національному і міжурядовому рівні. До числа таких проблем належать індикатори інноваційної діяльності.

Зараз у практиці використовуються чотири групи показників, що описують різні аспекти інноваційної діяльності. До них належать: 1) статистичні показники розвитку сфери досліджень і розробок, або статистика науки (витрати на дослідження і розробки, чисельність науково-технічного потенціалу і т.д.); 2) патентна статистика (динаміка видачі охоронних документів на об'єкти інтелектуальної власності); 3) бібліометричні дані про наукові публікації і цитованості; 4) статистика технологічного обміну (баланс платежів, що характеризує міжнародний трансфер технологій). Обмеженість показників цієї інформаційної бази цілком очевидна. Статистика науки відображає лише першу стадію інноваційного циклу - процес виробництва нових знань. Патентна статистика, що використовується, орієнтована так само на перший етап інноваційного циклу. Вона характеризує дуже вузьку сферу інноваційної діяльності і має ряд недоліків: багато продуктивних інновацій не патентуються через швидке старіння технічного рішення, що лежить в їх основі; на багато процесів-інновацій патенти не оформляються через міркування секретності, бажання зберегти ноу-хау, оскільки в патенті розкривається дуже багато інформації. Бібліометричні дані певною мірою відображають "інтенсивність і продуктивність" фундаментальних досліджень. Використання ж прикладною і внутріфірмовою наукою результатів фундаментальних досліджень не піддається ніяким вимірюванням і оцінкам у рамках існуючої системи розрахунку бібліометричних індикаторів. Показники технологічного балансу платежів характеризують лише потоки капіталу і технологій у матеріалізованій і нематеріалізованій формах, але не дають можливості оцінити їх вплив на технологічну еволюцію в країні та існуючий клімат, а також на економічну і технологічну безпеку. Практично основним індикатором "інтенсивності" інноваційних процесів тривалий час служать показники статистики науки.

Статистичні показники, що використовуються, не відображають потоки нововведень в інноваційній сфері, їх використання різними суб'єктами інноваційної діяльності, вплив інноваційної активності на конкурентоспроможність і ефективність виробництва.

Розв'язанню цієї проблеми присвячено чимало робіт відомих вчених нашої країни: А. Гальчинського, В. Гейця, Б. Кваснюка, С. Мочерного, Б. Панасюка, А. Покритана, В. Савчука, А. Філіпченка, М. Чумаченка, А. Чухни та інших. Але єдності у вирішенні проблеми не досягнуто.

Проблема пошуку індикаторів інноваційної діяльності набула сьогодні загального характеру і стосується не тільки інноваційної діяльності, але й економіки, екології, соціальної сфери. Тому метою цієї статті є дослідження досвіду трансформаційних процесів на мікрорівні та пошук основних чинників, які стримують інноваційну діяльність промислових підприємств країн з соціально орієнтованою ринковою економікою.

У Організації Економічної Співпраці і Розвитку (ОЕСР) була створена робоча група з розробки індикаторів інноваційної діяльності промислових підприємств. У 1992 р. вийшло керівництво по збору й інтерпретації показників технологічних інновацій, відоме як "Oslo Manual". У ньому наголошено на дослідженні інноваційних процесів на рівні промислових підприємств, подано основні визначення, що використовуються в цій галузі, позначено підходи до формування системи показників для характеристики інноваційної рекомендації по обробці й інтерпретації інформації.

Ця методика рекомендована як керівництво по збору даних у галузі технологічних інновацій. Після проведення першого кола обстежень в країнах-членах ОЕСР методика протягом трьох років була піддана додатковому аналізу, частково переглянута і набула подальшого розвитку з урахуванням набутого досвіду.

Протягом ряду років дослідження і розробки розглядалися як ключовий чинник технологічного розвитку. Це привело до того, що статистичні показники, які характеризують сферу досліджень і розробок, часто використовувалися як показники рівня технологічного розвитку галузей промисловості і цілих країн на основі застосування так званого лінійного підходу.

Однак, як підкреслювалося в документі ОЕСР "Технологія й економічний розвиток, ключові взаємозв'язки", розуміння технологічних інновацій останнім часом докорінно змінилося. В "інтерактивних" моделях (в основі яких лежить процес взаємодії), значно відмінних від більш ранніх моделей, основаних на лінійному підході, в центр уваги ставиться промислове проектування, вплив зворотних зв'язків між "низхідними (що надходять з ринкового середовища) і "висхідними" (що надходять з ринкової сфери) фазами інноваційного процесу, а також численні взаємодії і зворотні зв'язки між такими сферами, як наука, технологія й інші види діяльності, що стосуються інновацій як всередині окремих фірм, так і на більш високому рівні (наприклад, взаємодія між фірмами).

У першій половині 1990-х рр. у рамках Європейського Союзу (European Union) було проведено статистичне дослідження під назвою "Дослідження стану інноваційної діяльності в країнах-учасницях співтовариства" (Community Innovation Survey), що полягало в порівнянності статистичного аналізу проблем інноваційної діяльності в країнах-учасницях співтовариства. У рамках цього обстеження було охоплено понад 10 тис. компаній з 13 країн.

При порівнянні результатів дослідження потрібно мати на увазі, що деякі країни в ньому не брали участі. А країни, що брали участь, користувалися не ідентичними опитувальними формами. Ще однією причиною складності в порівнянні результатів є те, що пілотний характер цього дослідження в деяких країнах не дозволив зібрати вичерпні відомості. Тому проведене дослідження потрібно розглядати як перший крок до аналогічних досліджень у майбутньому. Особливий інтерес являють дані щодо труднощів на шляху впровадження інновацій.

Відповідно до методики дослідження, всі підприємства за своїми розмірами були розділені на чотири групи:

1. До 49 працюючих (мікропідприємства і нижча група малих підприємств);

2. 50-249 працюючих;

3. 250-499 працюючих;

4. 500 працюючих і більше.

Нижче наведено результати дослідження щодо перешкод в інноваційному процесі для підприємств першої (малі підприємства) і четвертої (великі підприємства) груп у таких відносно близьких до України за деякими соціально-географічними і економіко-демографічними параметрами європейських країнах, як Німеччина, Великобританія, Італія та Іспанія (рис.1). [1,2]

Рис. 1. Основні фактори, що стримують інноваційну діяльність в промисловості
Німеччини, Великобританії, Італії й Іспанії (середній процент підприємств,
котрі вказали дані фактори)

Інститут системотехніки та інноваційних досліджень (ICI, м. Карлсрує), один з 47 інститутів, що входять у Франнгоферську громаду Німеччини, в першій половині 90-х рр. провів дослідження інноваційного клімату підприємств.

На рис. 2 показано проблеми інноваційного процесу, виявлені при обстеженні більш як 500 підприємств малого і середнього бізнесу Німеччини (показано процент опитаних підприємств, що стикнулися в своїй виробничій діяльності з відміченими труднощами). Це одне з останніх досліджень такої спрямованості і масштабів у Німеччині.

Рис. 2. Проблеми інноваційного процесу, що були виявлені при обстеженні підприємств малого та середнього бізнесу в Німеччині (процент підприємств, котрі вказали ці фактори)

Як видно з рис. 2, гострі проблеми в інноваційній діяльності німецьких підприємств малого і середнього бізнесу пов'язані з відсутністю кваліфікованих кадрів. На другому місці з досить помітним відривом іде відсутність коштів. Висновок, який безпосередньо випливає з цих узагальнень, не новий у сучасному ринковому економічному середовищі: все більші вимоги ставляться до рівня знань і кваліфікації працюючих, бо від цього в значній мірі залежить економічний успіх.

Матеріали дослідження, проведеного ICI, являють особливий інтерес для України, оскільки в його рекомендаціях узагальнено досвід трансформаційних процесів на мікрорівні (рис. 3).

Рис.3 Частка інноваційних підприємств у країнах Європи серед малих та великих
підприємств (наведено процент підприємств, що займаються інноваціями)

ICI виділяє такі критерії для оцінки досягнень у дослідницькій і інноваційній діяльності:

1. Рівень стратегічного планування сфер наукових досліджень з урахуванням потреб промисловості й економіки загалом.

2. Науково-технологічна насиченість дослідницьких робіт.

3. Економічні успіхи в розв'язанні технологічних проблем.

4. Прибуток, отриманий від впровадження результатів досліджень.

5. Наявність кваліфікованих трудових ресурсів і сучасного технологічного обладнання.

ICI відмічає також основні чинники інноваційного успіху:

1. Стратегічна орієнтація інноваційної діяльності з урахуванням перспектив розвитку ринку і технологічної політики.

2. Технологічний менеджмент, що дозволяє ефективно і гнучко управляти розвитком технологій.

3. Зв'язок розробників нових технологій з виробництвом.

4. Наукомісткість нових технологій і їх зв'язок з дослідницьким процесом.

5. Комунікативність і диверсифікація технологій.

6. Організація і менеджмент персоналу, залученого до розробки і впровадження інновацій.

7. Трудові ресурси і людський чинник.

8. Наявність і використання сучасного обладнання.

9. Достатнє і своєчасне фінансування.

Експерти Європейського економічного співтовариства з тривогою відзначають, що намітилося в останні роки відставання країн ЄЕС від США і Японії в рівні інноваційної активності [3].

Найважливішими причинами переваги США і Японії над країнами ЄЕС в інноваційній сфері є:

США

1. Активний імпорт наукових результатів.

2. Висока частка вчених та інженерів в активній частині населення.

3. Постійна координація досліджень у цивільній і військовій сфері (приклад аеронавтики).

4. Тісна співпраця університетів та інноваційних компаній.

5. Добре розвинена система забезпечення починаючих високотехнологічних компаній стартовим капіталом.

6. Культурна традиція, що заохочує ризикові капіталовкладення і підприємницьку ініціативу.

7. Низька вартість ліцензування і патентування об'єктів інтелектуальної власності. Єдина система патентування в країні.

8. Спрощена процедура реєстрації компаній і незначна кількість заборонних обмежень при їх створенні.

Японія

1. Активний імпорт наукових результатів.

2. Висока частка вчених та інженерів в активній частині населення.

3. Постійна готовність сприймати новини, створені поза компанією і поза країною.

4. Взаємодія, що постійно поліпшується між підрозділами, провідними НДДКР в компаніях і в університетах.

5. Стабільні відносини між фінансовим сектором і промисловістю, що сприяє реалізації довгострокових проектів.

6. Культурна традиція, що заохочує запозичення чужого досвіду і внесення в нього поліпшуючих змін.

7. Координація діяльності державних органів, університетів і компаній.

8. Постійна висока мобільність кадрів всередині компаній.

З метою компенсації відставання від США і Японії в інноваційній сфері в країнах ЄЕС розроблено спеціальний план дій по підтримці інновацій, що передбачає роботу у наступних напрямах: - розвиток методів технологічного моніторингу і прогнозування; - проведення НДДКР, безпосередньо орієнтованих на розробку інновацій; - розвиток методів навчання і перекваліфікації; - заохочення професійної мобільності вчених, інженерів і студентів; - розвиток методів оцінки інновацій; - поліпшення фінансування інновацій; - поліпшення режиму оподаткування в інноваційній сфері; - ефективний захист прав на інтелектуальну власність; - спрощення адміністративних процедур при створенні венчурних фірм; - створення сприятливого законодавчого середовища; - стимулювання інновацій на малих і середніх підприємствах; - залучення суспільної уваги до проблем інноваційної діяльності.

Програма моніторингу базується на загальноприйнятих у світовій практиці (передусім в країнах, що входять в Організацію Економічної Співпраці і Розвитку ОЕСР) принципах проведення подібних статистичних досліджень, і на опитуванні думок керівників підприємств стосовно їх інноваційної діяльності.

Цікаво було порівняти результати європейського дослідження з подібними дослідженнями в Україні. Ми здійснили моніторинг інноваційної діяльності промислових підприємств Криму, в якому взяли участь близько 200 підприємств 9 галузей промисловості 28 районів Криму.

У своїх відповідях на питання анкети респонденти оцінювали стан і ефективність інноваційної діяльності, спрямованої на створення, придбання, впровадження і промислове освоєння нової техніки і технологій, а також давали оцінку соціально-економічних результатів від вже впроваджених результатів. Згідно з результатами проведення досліджень інноваційною діяльністю в 2002 р. займалося 60% обстежених організацій Криму (в 1998 р. тільки 47%) (рис. 4).

Рис. 4. Частка інноваційних підприємств у Криму серед малих та великих підприємств (процент підприємств, котрі займаються інноваціями)

Висновки

Таким чином, можна дійти висновку, що основними чинниками, які стримують інноваційну діяльність промислових підприємств країн з соціально орієнтованою ринковою економікою, у тому числі й України, є такі: відсутність власних коштів, неплатоспроможність замовників, а також несприятливі умови інвестування та кредитування.

Індикатори інновацій використовуються у світовій практиці з метою аналізу трансформаційних процесів підприємств.

Критерії для оцінки досягнень в інноваційній сфері дозволили розробити в країнах ЄЕС спеціальний план дій по підтримці інновацій.

З метою компенсації відставання від інших країн з соціально орієнтованою ринковою економікою здійснений моніторинг дозволяє також розробити необхідні запобіжні заходи.

Подальше дослідження інноваційної діяльності підприємств дозволить узагальнити всесвітній досвід країн з соціально орієнтованою ринковою економікою та зробити важливий висновок про їх вплив на результати розвитку країн з метою пошуку оптимальних важелів економічної політики держави.

Література:

1. Steeves D. A. The Government Financial Reporting Entity // GGA Magazine. 1999, Apr, р. 19-20.

2. Steeves D. A. Sosial Mandate // GGA Magazine. 1999, Dec, р. 25-27.

3. Kline S., Rosenberg N. The Positiv sum ctrategy/ Harnessing Technology fir Economic Growth / N.A. P. Washington, 1996, р.285-287.