Збірка статей за 2003 рік.

ЕКОНОМІКА

ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ТРАНЗИТНИХ ПЕРЕВЕЗЕНЬ І ЗАВДАННЯ, ЯКІ ВИРІШУЮТЬСЯ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ ЕКОНОМІКИ

Михайло Дергаусов, начальник Маріупольського державного морського торгового порту, академік Академії інженерних наук

Проаналізовано динаміку транзитних потоків в Україні в 1997-2001 рр. Акцентовано увагу на розвитку річково-морського транспорту. Простежена законодавча база цього процесу і сформульовані рекомендації, перспективні заходи, які складають загальний план розвитку транзитної політики України.

Роль і функція України як транзитної держави – актуальна проблема сьогодення, яку аналізують ряд дослідників [1-4]. В умовах глобалізації економіки ця роль посилюється і весь час еволюціонує, що потребує оперативного 2аналізу ситуації і перспектив.

Мета цієї публікації – відстеження і аналіз динаміки сучасних транзитних потоків в Україні з акцентацією на річково-морських перевезеннях.

Україна, яка знаходиться на перехресті торгових шляхів між Північчю і Півднем, Європою, Сходом і Азією, має виключно вигідне геополітичне і геоекономічне положення, що сприяє її перетворенню на значну транзитну державу з вагомим оборотом іноземного капіталу у спільних транспортних підприємствах. Така перевага в перспективі обіцяє держбюджету отримання значних валютних надходжень, буде сприяти розвитку української економіки, закріпленню її на ринках Заходу, СНД і Азії.

Найважливіша особливість світогосподарчої ситуації, за якої Україна відроджує свою економіку, полягає у зростаючих глобалізаційних процесах, при яких нарівні з лібералізацією ринкових відносин активізується експансія західного (у тому числі й американського) капіталу в країни Східної Європи і СНД.

З кінця 90-х років спостерігається проникнення іноземного капіталу буквально у всі сфери промисловості й економіки України і Росії. Особливо це торкається енергетичної і нафтогазової галузей. Цей процес впливає також і на всі види транспорту, оскільки великі західні торгові і вантажоперевізні фірми прагнуть зайняти лідируючі позиції в основних транспортних міжнародних коридорах. Що стосується України, то завдяки своєму винятково вигідному геоекономічному розташуванню вона вже (за оцінками західних експертів) в кінці 90-х років мала один з найвищих у світі показників транзитності, який додатково підвищився з 2000 р.

Однак з 1990 р. до 1996 р. з-за кризових явищ, що активізувалися, обсяги перевезень вантажів і пасажирів на всіх видах транспорту (без трубопровідного) поменшали в 3-5 раз у порівнянні з 1988 р. І навіть коли після 1998 р. намітилося певне економічне піднесення, ВВП в Україні становив 44% у порівнянні з 1991 р., а обсяги відправки вантажів - 25,4%. Темпи скорочення внутрішніх перевезень були значно більшими.

Скорочення обсягів перевезень призвело до утворення значних пропускних і переробних резервів на транспорті, в тому числі на українських ділянках міжнародних транспортних коридорів. Так, наприклад, за оцінками експертів, залізничні транспортні коридори №№ 3, 5 і 9 в 1999 р. могли б пропускати вдвічі більше поїздів, ніж насправді через них проходило. Приблизно такий же стан і в автомобільному транспорті. У 2000 р. автомобільні дороги України мали вантажопотоки в 2-3 рази менші, ніж могли б пропустити. Недостатньо ефективно використовується і морський транспорт, порти України. У сумі порти можуть переробляти 120 млн тонн вантажів за рік, а резерви їх переробної спроможності загалом становлять 33%.

Всі наведені факти дозволяють зробити висновок, що транзитна політика України (включаючи митні збори) має потребу у серйозній зміні і вдосконаленні. Приклад в цьому відношенні з 2000 р. подали країни Балтії, де внаслідок коректив транзитної політики значно збільшилися валютні надходження у держбюджет. Латвія, Естонія і Литва продовжують створювати пільгові умови для залучення додаткових іноземних транзитних перевезень через свою територію. Наскільки вигідні прибалтійські реформи в цьому напрямі, можна судити по тому, що в 2000 р. в Латвії 1/4 ВВП склали прибутки від транзитних послуг.

В Україні ж зміни транзитної політики і методів роботи відбуваються досі дуже повільно. Так, тільки в 1999 р. постановою Кабміну № 633 від 19 квітня була введена система обліку, аналізу і прогнозування вантажопотоків, хоча її можна було прийняти набагато раніше.

Транзитних збитків в роки активної кризи Україна зазнала і через розрив традиційних торгового-промислових зв'язків з підприємствами колишніх радянських республік, а також через повільну переорієнтацію транспортно-економічних зв'язків. Хоча і повільно, але така орієнтація, зрештою, стала приносити певну вигоду. У 1999 р. частка країн далекого зарубіжжя в експортно-імпортних операціях країн СНД збільшилася з 10-20% до 50-70%. Здавалося б, це явище повинно призвести до швидкого і значного зростання обсягів транзитних перевезень в Україні. Однак, із статистичних даних за 1998 р., обсяги транзиту на деяких видах українського транспорту поменшали. Насамперед це було викликане непродуманою митною політикою України, через яку багато вигідних міжнародних транзитних залізничних і автомобільних ліній минали Україну або ж були завантажені в 2-3 рази менше, ніж слід. Наприклад, на залізничному транспорті вантажоперевезення в 1999 р. поменшали на 10 млн тонн в порівнянні з 1996 роком. У 1997-1998 рр. вантажопотік стабілізувався, а у 2000 р. стало помітне його певне зростання. На автомобільному транспорті зменшення транзиту спостерігалося з 1997 р. Через війну в Югославії 1999 р. найбільш збитковим виявився для українського річковий транспорт, де обсяг транзитних перевезень становив лише 13 тис. т, оскільки судна в цей період майже не ходили по південній і середній частині Дунаю. У загальних рисах про стан українського транзиту можна судити з наведеної нижче таблиці:

Обсяги транзитних перевезень через територію України (тис. т)

За період 1997-1999 рр. обсяги транзитних перевезень в країнах Балтії і Білорусі зростали, іншими словами, відбувався перерозподіл вантажопотоків не на користь України через недосконалість митної і фіскальної політики. Аналіз статистичних даних дозволяє зробити висновок про особливості і закономірності транзитних вантажопотоків. Зокрема значна частина транзиту припадає на Росію: у 1995-1997 рр. ця цифра становила 80%, в 1999 р. - 65 %. Обсяги вивозу вантажів в 3-5 раз перевищують обсяги ввезення, що, в свою чергу, пояснюється сучасною структурою виробництва і зовнішньої торгівлі країн СНД, де головним чином експортуються вантажоємна сировина і продукція первинної обробки (напівфабрикати), а імпортуються наукоємна продукція, продовольство, медикаменти і товари народного споживання. Розглядаючи проблеми транзиту, слід більш детально проаналізувати статистико-економічну інформацію на кожний окремий вид транспорту.

Так, на залізничному транспорті в Україні в кінці 90-х рр. в структурі транзитних перевезень переважали (і переважають сьогодні) нафта і нафтопродукти, руда, чорні метали і металобрухт, хімічні мінеральні добрива. Це видно з даних, наведених нижче у таблиці:

Обсяг і структура транзиту вантажів залізничним транспортом

Одночасно в 1994 р. прикордонні станції України пропустили 32,1 млн т транзиту, морські порти - 1,2 млн т. Таким чином, 97% транзитних потоків прямують в Україну сухопутними коридорами - в основному з країн СНД, і передусім з Росії, і лише 3% потоків доставляються морськими і річковими судами з інших країн світу. На виході ж з України транзитні потоки розділяються майже навпіл: 15,7 млн т йдуть залізницями на сухопутні прикордонні станції, 17,6 млн тонн - в морські порти, звідки морем прямують до місця призначення. Це розділення свідчить також про тісний взаємозв'язок залізничного і морського транспорту в Україні. З морських портів України відправляються нафтопродукти, чорні метали, мінеральні добрива і хімікати, які доставляються до них залізницями.

Проте найбільш потужні вантажопотоки в СНД виходять з Росії у країни Південно-Східної Азії і США, куди експортуються чорні метали, а нафтопродукти йдуть морем в Італію, Іспанію, Кіпр, Грецію, США, Панаму, на Віргінські острови. Хімічні добрива у Росії закуповують Китай, Індія, Таїланд, Туреччина, Сирія, Бразилія, Мексика, США. В умовах економічної глобалізації, яка розвивається, це дуже вигідні для Росії торгові лінії.

Відносно експорту чорних металів і хімічних добрив Україна має не менші потенційні можливості, однак вантажопотоки не такі об'ємні, якими могли б бути, а вантажі вивозяться не власними, а іноземними судами. Через Україну в основному йдуть транзитом російські вантажі. Так, в 1999 р. через українські прикордонні станції було вивезено 5,8 млн т залізняку, 1,9 млн т кам'яного вугілля, 1,6 млн т нафтопродуктів, 1,4 млн т хімічних мінеральних добрив, причому всі ці вантажі були російськими і прямували до Словаччини, Угорщини, Австрії, Чехії та Румунії.

Якщо говорити про експорт власного залізняку, то Україна має значні перспективи, оскільки металургія перерахованих вище країн Східної і Центральної Європи орієнтована на споживання української і російської сировини. При відповідній зовнішньоекономічній політиці, впорядкованій митній, раціональній ціновій політиці на сировину Україна сміливо могла б конкурувати з Росією в експорті руди і чорних металів.

Свої особливості в період глобалізації та інтеграції України в світовий торговий простір має розвиток морського транспорту, який відіграє головну роль у забезпеченні транзитності держави. У 1999 р. вантажний флот України мав близько 240 суден загальним дедвейтом 3,5 млн т. Судна державних компаній і морських портів щорічно перевозять понад 7,5 млн т вантажів, з яких 95% припадає на експортно-імпортні вантажі. Загальний вантажообіг становить 8,5 млрд тонно-миль. Потрібно зазначити, що з 2000 р. стабільно й ефективно запрацювала найбільша річкова судноплавна компанія "Укррічфлот", яка з цього року почала збільшувати обсяги міжнародних перевезень.

Сьогодні внаслідок значного морального і фізичного зносу суден, більшість з яких експлуатується понад 15-20 років, постало завдання оновлення флоту. Ця проблема також зумовлена і малотоннажністю більшості суден: її середній показник в 3-5 раз менший аналогічного в США, Японії, Греції і Ліберії. Щоб вирішити це завдання власними силами, необхідно провести реструктуризацію суднобудівної галузі, налагодити випуск суден різного призначення на конверсійних заводах в Миколаєві, Херсоні, Керчі та Феодосії, а також на 8 судноремонтних заводах.

Розвитку транзитних перевезень в Україні та її інтеграції у світовий економічний простір також сприяють порти, які сьогодні відроджуються. Їх в країні: 18 морських (з 9-ма портовими пунктами) і 10 річкових. Крім цього, вантажні операції проводяться на причалах промислового порту Дніпро-Бузький, у чотирьох рибних портах і промислових підприємствах (суднобудівних і судноремонтних заводах). Причальний фронт морських портів становить 235 причалів загальною протяжністю 39 кілометрів. При цьому обсяг вантажопереробки складає понад 60 млн т на рік (за даними на 1999 р., сьогодні цей показник значно вищий).

Річкові порти переробляють понад за 8 млн т вантажів, у тому числі 2 млн т зовнішньоторгових. У програмі розвитку українського водного транспорту передбачені реконструкція і технічне переоснащення об'єктів, які стосуються безпосереднього транзиту вантажів.

Фахівці обґрунтовано вважають, що перспективними є поромні (в тому числі і транзитні) перевезення на чорноморському відрізку Євро-Азійського транспортного коридору (ЄАТК) за маршрутом Іллічівськ-Батумі-Поті-Іллічевськ. Після того, як в грудні 1998 р. в Батумі і в квітні 1999 р. у Поті закінчилося будівництво перехідних залізничних мостів, на цій лінії працюють 2 українських і 2 болгарських пороми, що обслуговують вже потрійну трасу Варна-Іллічівськ-Батумі-Поті. Основною причиною необхідності розвитку поромного транспорту є його значно більша ефективність в порівнянні зі звичайними теплоходами. Поромні перевезення в 3-4 рази прискорюють доставку товарів, замінюють десятки суден, яких так не вистачає Україні, а також дозволяють додатково не залучати одну тисячу чоловік плавскладу і 3 тис. людей для берегових служб. Нові поромні лінії, які відкриває і планує відкрити Україна, дозволять ефективніше боротися за залучення вантажопотоків, оскільки поромне транспортування надійне і обходиться дешевше теплохідного.

Проте, щоб в конкурентній боротьбі не поступитися вигідними лініями Болгарії і Румунії та іншим країнам, Україні слід ретельно переглянути свою тарифну політику, активніше працювати в міжурядовій комісії, яка займається проблемами проходження вантажів по коридору ЄАТК і уніфікацією відповідних документів. Тобто нашій державі вигідно зараз перейти від дво- і трьохсторонніх угод до багатосторонньої співпраці в царині морських перевезень. Така політика дозволить Україні брати участь у комплексному і всебічному регулюванні транспортно-транзитних проблем ЄАТК.

Більш конкретний розгляд транзитних проблем України дозволяє зробити декілька висновків. Так, частка транзиту у загальній переробці вантажів морських портів становить 50%, за даними на 2002 р. Але через кризові явища обсяги транзиту є нерівномірними у часі. Для порівняння наведемо такі цифри. У 1989-1990 рр. обсяг переробки портами України сухих вантажів становив приблизно 25 млн т на рік. Конкретно транзит в 1993-1999 рр. знаходився в межах 12-17 млн т, тобто в порівнянні з 1989-90 роками скоротився на 30-40%.

Переробка транзитних вантажів через морські порти України (тис. т)

Як видно з наведеної таблиці, у частині номенклатури транзитні обсяги помітно зросли з 1997 р. до 1999 р. У цей час триває подальше нарощування транзитних перевезень, про що можна судити за показниками Маріупольського, Іллічівського та Одеського портів, які знаходяться на економічному піднесенні.

Обсяги перевалки вантажів у Маріупольському морському порту (тис. т)

Зовнішньоторговий вантажообіг і транзит у Маріупольському морському порту (тис.т)

На прикладі показників Маріупольського морського порту видно, якщо в останні роки скорочувалися вантажопотоки по деяких пунктах номенклатури, то економічна ефективність порту компенсувалася і доповнювалася за рахунок збільшення обсягів інших вантажів.

Так, з 1993 по 1999 рр. при падінні інших вантажопотоків збільшився транзит наливних вантажів - на 8 млн т за рахунок нафти і нафтопродуктів. Доставка цих вантажів велася головним чином через Одеський морський порт. Після розширення пропускних спроможностей нафтових терміналів, в 1999 р. обсяг транзиту нафтоналивних вантажів збільшився до 17 млн т проти 8,6 млн т в 1993 р. До того ж у 1999 р. через порт Південний обсяг транзитних наливних хімічних добрив становив 1,9 - 2 млн т, а транзит рослинної олії через Іллічівський порт скоротився з 0,2 млн т до 0,1 млн.

Найбільші обсяги переробки сухих вантажів припадають на порти Маріуполя, Одеси, Іллічівська, Південний, Миколаєва, Херсона, Ізмаїла, “Рені”. За даною номенклатурою, переважають метали, хімічні добрива, вугілля, хімічні і хлібні вантажі.

З 1995 р. фахівці відзначають сталу тенденцію падіння вантажопотоків в контейнерах. Це пояснюється значною складовою фіскальних зборів у даній групі вантажів по Україні. У той же час середньорічні темпи приросту світових контейнерних перевезень становлять 5-11%. Західні фахівці передбачають в найближчі роки значну активізацію контейнерних вантажопотоків як найбільш вигідних. Україна в цьому плані значно відстає через неопрацьовану фіскальну політику. Тим часом, європейські морські держави успішно розвивають транзитні лінії. Найбільш стабільними країнами транзитного призначення є Румунія, Болгарія, Італія, Греція, Китай (отримує 0,6-1,5 млн т транзиту), Туреччина (2 - 3 млн т), Індія, Ізраїль, США (0,1 - 1,5 млн т на рік). Як видно з наведеної нижче таблиці, відправка транзитних вантажів з морських портів України по континентах і регіонах світу розподіляється імпульсивно і не на всіх напрямах виявляє тенденцію до зростання:

Якщо на Америку і Азію транзитні обсяги скорочуються, то на країни Африки зростають. У цьому випадку при можливостях, які має Україна, вигідно закріплятися на африканських лініях, розвивати з цим континентом торгові відносини і освоюватися на тамтешніх ринках. Цьому сприяє те, що в Африці легше за демпінговими цінами реалізувати машинобудівну, електротехнічну продукцію, товари народного споживання, які не витримують конкуренції на європейських ринках. Згодом, коли українська продукція стане більш якісною і конкурентноспроможною, можуть стати в нагоді великі африканські ринки збуту.

Набагато складніша економічна обстановка сформувалася на річковому транспорті України. Переробка транзитних вантажів річковими портами постійно знижується - з 125 тис. (1994 р.) до 13,3 тис. т (1999 р.) Правда, як вже згадувалося, з 2000 р. намітилася тенденція до стабілізації і деякого зростання вантажопотоків. Найбільш активними в Україні можна вважати чотири річкових порти: Запорізький, Миколаївський, Дніпропетровський і Херсонський. Таблиця внизу показує, що в загальній структурі транзитних вантажів в річкових портах домінують вугілля і руда.

Структура переробки транзитних вантажів річковими портами України (у %)

Через українські порти йдуть транзитні потоки (не такі значні, якими могли бути) з Росії, Молдови, Болгарії, Румунії, Білорусі. Через воєнні події в Югославії в 1999 р. і без того малі вантажопотоки через Дунайське пароплавство і Укррічфлот різко поменшали, але тепер поступово (вельми повільно!) зростають.

У зв'язку зі зростаючими світовими потребами у пасажирських і вантажоперевезеннях при розгляді теми транзитної політики України не можна обійти автомобільний транспорт, оскільки до 2000 р. кордон України перетинало до 12 млн автомобілів, з яких 88% легкових, 4% автобусів і 8% вантажних машин. Більшість пасажирів потрапляють на легкових машинах в Україну через прикордонні контрольно-пропускні пункти /ПКПП/ Чопа, Ужгорода, Гоптилівки, Новоазовська, Ягодина, Виступовичів і Могилів-Подільського. Вантажні машини перетинають кордон в ПКПП Чоп, Ужгород, Порубне, Могилів-Подільський, Шегені, трохи менше цей потік через Ягодин, Дякове, Доманове, Виступовичі і Бачевськ. На транзитні автомобілі (пасажирські і вантажні) припадає 7,3%, в тому числі на легкові 6,2%, вантажні - 20,8%, автобуси - 6%. Російський транзитний потік через Україну становить 38,2%, угорський - 21,1%, білоруський - 17,9%, польський - 15%. Знову ж через недосконалу митно-тарифну політику України в 2000 р. спостерігалася стійка тенденція зниження обсягів перевозу вантажів автотранспортом.

Автотранспорт вигідний тим, що йому віддається перевага при перевезенні дрібнооптових і швидкопсувних вантажів, цінних товарів. У цьому списку переважають продовольство, одяг, взуття, меблі, фармацевтична продукція. Через Україну обсяги експортних і імпортних перевезень приблизно однакові, але вони могли б бути набагато більшими, якби в минулі роки уряд своєчасно затвердив прийнятні ставки митних зборів, відповідні міжнародним стандартам і вимогам прозорого ринку. Висловлюючись термінологією експертів, можна зазначити, що активізації транзитних перевезень в Україні заважають фізичні і нефізичні чинники. До фізичних належить матеріально-технічний стан бази українського автотранспорту. Розв'язання цієї проблеми вимагає чималих капітальних вкладень. Під нефізичними чинниками гальмування розвитку транзиту потрібно розуміти митну, правову, тарифну політику України, яка потребує серйозного доопрацювання і вдосконалення.

На залізничному транспорті фізичними гальмуючими чинниками є стан шляхового господарства, нерозвиненість інфраструктури на прикордонних пунктах. Ці проблеми також вирішуються при відповідних значних капвкладеннях у розвиток міжнародних транспортних коридорів. Найкраще вирішувати ці завдання через спільні залізничні транспортні підприємства. Можна зазначити, що залізниці України відповідають більшості вимог, які пред'являються до міжнародних транспортних ліній.

Але в найважливішій вимозі - швидкості наші поїзди досі не відповідають західним стандартам, згідно з якими (за параграфом міжнародної спілки) вантажні поїзди повинні рухатися з швидкістю не нижче за 100 км/год, а пасажирські - 120 км/год. Ситуація приєднання України до європейської транспортної системи ускладнюється і значною різницею в ширині вітчизняної і європейської залізничної колії: так, на західних прикордонних пунктах України необхідно переставляти пасажирські вагони з вітчизняної колії шириною в 1520 мм на західну шириною в 1435 мм, і додатково до всього перевантажувати вантажі. На східних прикордонних станціях України на швидкість проходження вантажів негативно впливають недоліки в роботі тилових станцій і об'єктів митної системи - незадовільною є якість технічного і комерційного обслуговування перевезень пасажирів і вантажів.

Відносно автомобільних доріг можна зазначити, що тут до основних недоліків належать низька якість дорожнього покриття, низька пропускна спроможність магістралей (мало доріг з двома, трьома смугами руху). Майже всі українські автомагістралі не відповідають вимогам міжнародних транспортних коридорів, і, щоб вирішити цю проблему, доведеться затратити значні фінансові кошти. Наведені чинники викликають обмеження швидкості автотранспорту.

Негативно також позначається і лімітування автомобіля до 36 т (з 1999 р. – 38 т.) шляхом обмеження навантаження на автомобільні мости. Між тим, сучасні міжнародні перевезення здійснюються машинами "Мерседес", "Вольво", "DАF", "Сканія" загальною вагою 42-46 т. Середній же автопоїзд має вагу 60-70 т. Таким чином, перевищення ваги 38 т вимагає від перевізника додаткової плати 550 - 650 грн. Такі норми і розцінки підвищують собівартість вантажоперевезень на вантажних поїздах, що призводить до зменшення транзиту. На додаток до всього українські дороги непривабливі для західних автоперевізників слабо розвиненою інфраструктурою - біля доріг мало пунктів автосервісу, стоянок з охороною, пунктів зв'язку, кав'ярень, готелів, кемпінгів, душів і туалетів. До 2000 р. українські комерційні структури побудували на трасах багато автозаправних станцій, але частіше за все вони розташовані безсистемно - або занадто близько одна від одної, або на значній відстані.

У числі нефізичних чинників, що негативно впливають на розвиток транзиту через Україну, головним є складність і тривалість проходження кордону. Мінімальний час проходження автомобілями держкордону - 3 години, а на великих прикордонних пунктах машини стоять в черзі добу і більше. Ще більш складний прикордонно-пропускний режим на морському і залізничному транспорті. Митна і прикордонна служби практично не несуть ніякої відповідальності за тривалість затримки рухомого залізничного складу за час оформлення документів на кордоні.

Нормальна, гармонійна інтеґрація українського транспорту в світову систему і розвиток транзитних перевезень неможливі без сучасного інформаційного забезпечення на підприємствах транспорту будь-якої форми власності. Так, в Україні на 2000 р. ще не набули поширення розрахунки електронною поштою, через інертність мислення чиновників і підприємців цей спосіб взагалі не визнавався як засіб фінансових розрахунків, в той же час західні країни проводять розрахунки через електронні носії інформації. Відсутність електронних інформаційних систем особливо важко відзначається на кордоні, коли через неправильне оформлення перевізних документів (на авто- і залізничному транспорті) вантаж затримують на період від одного до трьох тижнів, доки вантажовідправник безпосередньо сам або через довірену особу не доставить правильно оформлений документ в прикордонно-митну службу України.

Проходження держкордону (як морського, так і сухопутного) ускладнюється також наявністю цілого ряду служб - екологічної, санітарної, фітоконтролю, ветеринарної, міжнародних автоперевезень, інспекції охорони Чорного і Азовського морів в морських портах. Причому кожна з цих служб встановлює свої ставки оплати за контрольні функції. За такого стану справ не варто дивуватися, що багато з вигідних транзитних вантажопотоків минають Україну. Значні незручності для транзитних фірм створює і процес комерціалізації на українському кордоні. Суть в тому, що часто функції держконтролю передаються комерційним структурам, що робить перетин кордону ще більш дорогим. Для прикладу можна сказати, що Державна інспекція охорони Чорного моря у 2000 р. була представлена приватним підприємством ТОВ “Чорноморська екологічна служба”, а екологічним контролем в морських портах займалося приватне підприємство ТОВ “Бласлаб”. Додатково органи місцевого самоврядування в прикордонних районах встановлювали додаткові власні служби і збори за проходження держкордону. Перераховані приклади характерні для Одеської області, на території якої найбільше портів і через яку проходять експортно-імпортні і транзитні вантажопотоки. Так, в даній області знаходяться порти: Одеса, Південний, Іллічівськ, Білгород-Дністровський, "Рені", Ізмаїл, Усть-Дунайський. Тут місцевим самоврядуванням додатково введені обласна служба міжнародних автомобільних перевезень, санепідстанція, інспекція охорони Чорного моря. Всі ці організації вводять свої платні послуги і нові, додаткові збори. Постає конкретне питання: наскільки важливі такі служби і яку роль вони відіграють у забезпеченні проходження кордону транспортними засобами? Досвід показує, що контрольні функції згаданих структур місцевого значення частіше за все зводяться до аналізу документів вантажоперевізника і видачі на їх основі власних сертифікатів, які зовсім не потрібні для перевезення транзитного вантажу. Як відмітили у 2000 р. українські і зарубіжні експерти з транзитних проблем, особливо негативно на динаміку транзиту вплинуло введення системи фінансової застави, що привело до вилучення додаткових фінансових коштів з обороту вантажовласників.

У цивілізованій Європі співробітники торгово-транспортних фірм звикли вважати, що міжнародні і транзитні перевезення регулюються міждержавними і урядовими угодами - і в такому випадку втручання місцевої української влади з метою встановлення додаткових зборів викликає цілком обґрунтоване невдоволення власників вантажу і перевізників. Іншими словами, в українському законодавстві повинна бути встановлена пріоритетність загальнодержавних законів над місцевими, а всі місцеві збори за транзит необхідно відмінити. Подібна пріоритетність існує у всіх західноєвропейських країнах. На митних пунктах держав ЄС діють конвенції про загальну транзитну процедуру і про спрощення митної формальності у зовнішній торгівлі і на транспорті. Зокрема мається на увазі митна Конвенція про міжнародні перевезення вантажів з застосуванням книжки міжнародних дорожніх перевізників (МДП). Так, у відповідності зі статтею 5 цієї Конвенції вантажі, що перевозяться за процедурою МДП в запломбованих транспортних засобах або контейнерах, як правило, звільняються від митного огляду в проміжних митницях. В Україні ж порушується дія даної статті, і митники оглядають майже 100% транзитних машин Т.I.R.

Також відповідно до цивілізованих законів (норм і угод ЄС) в пропускних пунктах на українському держкордоні всі обов'язкові види контролю повинні вести виключно державні служби, не передаючи свої функції комерційним структурам, які майже завжди переслідують власний зиск при встановленні додаткових зборів; також всі види контролю перевізник повинен пройти безкоштовно, як це відбувається в Західній Європі. Серед країн СНД прикладом організації такого цивілізованого прикордонного контролю на транзитних лініях може служити Латвія. Якщо Україна в найближчий період не прийме відповідних поправок до митно-прикордонних актів і нормативів, якщо не впорядкує митну систему і діяльність фіскальної служби, то транзитні лінії через Україну як і раніше будуть розвиватися мляво і малоефективно, а процес входження України в міжнародне транспортно-торгове співтовариство затягнеться ще на роки, що принесе держбюджету значні збитки, а Україні не додасть авторитету серед країн ЄС.

При всьому критичному відношенні до стану транзитної політики України все ж потрібно зазначити, що в цьому напрямі спостерігається певний прогрес, який обумовлений прагненням Києва виправити значні недоліки в економічних і митних актах. У зв'язку з цим слід відмітити важливість Указу Президента України № 799 від 20 липня 1998 р. “Про впорядкування стягування зборів у пунктах пропуску через державний кордон України”, за яким передбачено спрощення процедури стягування зборів у пунктах пропуску на українському кордоні.

Виконуючи цей Указ Президента, Кабмін в 1999 р. видав ряд документів, які у певній мірі сприяють розвитку транзитних перевезень через нашу країну. До них належить постанова Кабміну №1034 від 15 червня 1999 р. “Про впорядкування стягування зборів у пунктах пропуску через державний кордон" (згідно з цим документом зменшені ставки зборів за проведення контролю в пропускних пунктах, а також збільшена вагова норма автомобілів з 36 до 38 т). Свою позитивну роль зіграв Закон України від 4 листопада 1999 р. "Про введення єдиного збору, що стягується в пунктах пропуску через державний кордон України" (відповідно до цього документа єдиний збір здійснюється один раз при транзиті, ввезенні і вивозі вантажу за єдиним платіжним документом). Розвитку транзитних перевезень через Україну в певній мірі (але не до кінця) сприяє Закон України “Про транзит вантажів”.

Висновки

Незважаючи на прийняття перерахованих законів, вони ще в повній мірі не відповідають міжнародним актам і тому транзитна політика Україна потребує подальшого вдосконалення. У цьому плані можна запропонувати деякі заходи, які при їх повному, продуманому опрацюванні і реалізації сприяли б більш активному, широкому і планомірному включенню України в міжнародний простір і сприяли б залученню додаткових великих транзитних обсягів через Україну. Для цього необхідно:

- збільшити кількість пропускних пунктів на митному кордоні, через які надходять підакцизні товари, і зняти заборону на використання митних складів для перевалки підакцизних товарів;

- ввести відповідальність для митних і інших контрольних служб за збільшення термінів проходження держкордону транспортними засобами, при цьому віддаючи перевагу транзиту; для конкретного вирішення названого завдання необхідно ввести нормативи проходження держкордону для автомобілів Т.I.R., транзиту на інших видах транспорту і покласти контроль за дотримання даних нормативів на митну службу;

- суворо виконувати міжнародні норми і умови конвенцій по перевезеннях транзитних вантажів;

- заборонити органам держконтролю передавати свої функції комерційним структурам;

- ввести міжнародний стандарт торгівлі, впровадити і широко використовувати електронні носії інформації як фінансові платіжні документи;

- нарешті, залишити оподаткування транзиту на нульовій ставці.

Звичайно, перераховані заходи - лише загальний план розвитку транзитної політики України, який у подальшому обов'язково повинен бути значно розширений, уточнений і конкретизований в багатьох деталях. Загальна ж мета вдосконалення транзитної, внутрішньої і зовнішньоторговельної політики в Україні - домогтися її найповнішої відповідності міжнародним загальновизнаним документам. Вигідна, задовольняюча інтереси зарубіжних торгово-транспортних фірм транзитна політика держави з таким зручним геоекономічним положенням, як Україна, - це ключ до швидкого піднесення власної економіки і, зокрема, вільних економічних зон, через які можуть пройти транзитні вантажні коридори, це - велика можливість щорічно поповнювати державний бюджет значними валютними коштами.

Нарешті, вдосконалення транзитної політики розвине український транспорт всіх видів і супутню йому інфраструктуру.

Література:

1. Хахлюк А.М. Транспортна політика пострадянських держав. - "Діловий вісник". - 1999. - №6. - С. 19.

2. Шевченко С. Самий народний вид транспорту. - "Деловая неделя". - 2000. - №26. - С. 11.

3. Холт Дж. Стратегия реформ в транспортном секторе Российской Федерации. - Вашингтон. Мировой банк, 1994. - Т.2. - С. 151.

4. Дергаусов М.М. Украина - держава морская. - "Донеччина", 2000. - С. 130-133.

ФОРМУВАННЯ СПРИЯТЛИВИХ РЕЖИМІВ РОЗВИТКУ МАЛОГО БІЗНЕСУ В РЕГІОНАХ УКРАЇНИ

В'ячеслав Ляшенко, кандидат економічних наук, академік Академії економічних наук України

Стаття присвячена проблемі аналізу спеціальних систем оподаткування та обґрунтуванню напрямків їх подальшого розвитку. Висвітлені адміністративно-правові бар'єри на шляху розвитку підприємництва. Сформульовані пропозиції по вдосконаленню нормативно-законодавчої бази і Господарського кодексу України та пропозиції щодо розвитку інфраструктури малого бізнесу.

Сьогодні можна констатувати, що процес хаотичного росту підприємств і підприємців в Україні, який мав місце в 1990-1998 р., набув більш-менш чітких правових рамок, чому сприяв розвиток регуляторного законодавства. Але й сьогодні підприємці малого і середнього бізнесу продовжують зіштовхуватися з проблемами правового, регуляторного характеру, більшість з яких є прямим наслідком становлення ринкових відносин у країні. Не можна не відзначити й те, що нова економічна ситуація принесла з собою і нові конфлікти в середовищі підприємницьких інтересів. При цьому існуючі форми і методи вирішення конфліктів економічних і громадських інтересів не цілком відповідають актуальним потребам сучасного суспільства.

Різним аспектам проблеми формування регуляторної політики, реформування податкової системи України присвячені праці таких відомих вітчизняних фахівців - науковців і практиків, як В.П. Вишневський [5], Ю.Б. Іванов [6], М.П. Кучерявенко [7] та ін. Але проблеми системного аналізу спеціальних систем оподаткування, обґрунтування напрямків їх подальшого розвитку ще не знайшли достатнього науково-теоретичного та методичного вирішення, що спричиняє невизначеність та практичні труднощі їх застосування.

Саме дослідженню цих питань і присвячена ця стаття, метою якої є обґрунтування рекомендацій стосовно удосконалення спеціальних режимів оподаткування на основі аналізу нормативно-правової бази, практики та досвіду її застосування. Певну увагу приділено визначенню місця й ролі спеціальних режимів у реалізації стимулюючої функції оподаткування, що дозволить у подальшому узагальнити їх специфічні риси, місце, яке вони посідають серед інших засобів державної податкової політики та особливості їх практичного використання.

1. Адміністративно-правові бар'єри на шляху розвитку підприємництва

Окрім конфліктів і розбіжностей, що виникають у сфері власне підприємницької діяльності, суб'єкти ринкових відносин стикаються з нормативно-правовими й адміністративними бар'єрами в управлінських органах виконавчої влади і місцевого самоврядування, найчастіше практично нездоланними, що істотно ускладнює діяльність підприємців. Спектр адміністративних бар'єрів, які постають перед підприємцем, досить широкий. Їхня природа в основному не має чітко визначеного регіонального характеру, а їхній склад не є унікальним для якого-небудь регіону України.

15 червня 2003 р. перший віце-прем'єр-міністр, міністр фінансів України Микола Азаров заявив, що з наступного року уряд має намір ініціювати зміну умов оподатковування малого бізнесу. "Ми пішли на радикальне зниження податкового пресу, на максимальне спрощення функцій адміністрування податку. У цих умовах не можуть існувати кілька систем оподатковування", - сказав він. Микола Азаров закликав представників малого бізнесу до того, щоб "ця робота виливалася не в гучні маніфестації - це абсолютно даремно, а в копітку роботу над проектами нормативних документів" [3].

Аналіз адміністративно-правових бар'єрів, що існують у Донецькій області, дозволяє зробити висновок про те, що проблеми взаємодії підприємництва і його зовнішнього оточення можуть бути згруповані в два великих блоки: 1) контроль поточної діяльності підприємств з боку різних державних органів; 2) оподатковування й облік підприємців. Розглянемо кожний з них більш докладно.

1.1. Контроль діяльності підприємців державними органами

Адміністративні бар'єри, що пов'язуються з органами контролю, це:

- надмірна кількість контролюючих організацій і об'єктів нагляду;

- заплутаність і суперечливість нормативної бази, що регламентує взаємини підприємців і контролюючих організацій;

- складність одержання інформації про повноваження контролюючих організацій;

- відсутність ефективної системи контролю над діяльністю державних службовців з боку держави і громадськості.

Лише деяким підприємцям відомо, хто має право контролювати їхню діяльність і що саме є об'єктом перевірки. Права й обов'язки державних інспекторів обговорені, як правило, практично недоступними для підприємців відомчими службовими інструкціями. Як показують проведені соціологічні дослідження, в тому числі і в Інституті економіки промисловості НАН України, максимальне число нарікань з боку підприємців викликають наступні аспекти роботи контролюючих організацій:

1. Недосконалість законодавчої бази.

2. Відсутність доступу до інформації про вимоги, що ставляться з боку контролюючих органів до підприємців.

3. Відсутність завчасної інформації про час та терміни перевірок.

4. Високий ступінь бюрократизації роботи.

5. Необґрунтованість вимог.

6. Відсутність відповідей на запити підприємців.

1.2. Оподатковування і реєстрація суб'єктів малого підприємництва

Важливою проблемою для підприємств є неадекватність існуючої практики оподатковування сучасним умовам господарського життя. Фіскальні відносини суб'єктів господарювання з державою сьогодні будуються на підставі загального податкового законодавства і нормативно-регламентуючої документації ДПАУ. Ця система взаємин є загальною для усіх - незалежно від місця в економічній системі, розмірів і інших ознак господарюючих суб'єктів.

Разом з тим, роль суб'єктів господарювання як платників податків у формуванні доходів бюджетів усіх рівнів не може бути однаково значимою. Внаслідок цього недоцільно будувати відносини ДПАУ з цими платниками податків за єдиними правилами. По-перше, це недоцільно з економічної точки зору. По-друге - це не етично. По-третє, це суперечить умовам інституціональних перетворень відносин власності в перехідній економіці.

Діюче податкове законодавство до останнього часу передбачало ряд спеціальних режимів оподаткування малого бізнесу: 1) традиційна система оподаткування і звітності; 2) спеціальний торговий патент (скасований з червня 2003 р.); 3) система оподатковування, основана на застосуванні єдиного податку.

Необхідно відзначити, що кожний з варіантів має законодавчо закріплені обмеження на його використання.

Однією з найбільш складних проблем застосування спрощеної системи оподаткування, спецпатенту та інших режимів є неузгодженість їх з іншими податковими законами, а також наявність численних внутрішніх суперечностей законодавчої та нормативної бази цих систем.

Інша важлива проблема сучасного оподаткування - взаємодія та взаємозв'язки альтернативних систем зі звичайною системою оподаткування. З цієї точки зору треба дослідити різні аспекти й особливості звільнення суб'єктів спеціальних режимів оподаткування від обов'язковості сплати тих податків і зборів, які замінюються альтернативними податками, а також визначені особливості справляння тих податків і зборів, які залишаються обов'язковими до сплати.

Зміна режиму оподаткування пов'язана не лише з механічною заміною одних податків на інші, а й передбачає новий склад об'єктів оподаткування та зміну методу податкового обліку. На жаль, особливості оподаткування в такі перехідні періоди законодавче не врегульовані.

Загальні недоліки всіх трьох систем зводяться до того, що формулювання нормативних актів неоднозначні і найчастіше суперечать один одному. При виникаючих суперечках закон трактується кожною стороною на свою користь, незважаючи на ті обставини, що всі будь-які сумніви повинні тлумачитися суб'єктами податкових правовідносин на користь платника податків. Часті зміни в правовій і інструктивно-методичній базі, деякі з яких вводяться заднім числом (що трапляється найчастіше на регіональному і місцевому рівні), створюють додаткові проблеми. Більше того, при прийнятті законодавчих актів про податки і збори і виправлень до них, як правило, порушується порядок їхньої підготовки, відповідно до якого кожен податок повинен бути економічно обґрунтованим.

1.2.1. Традиційна система оподатковування і звітності

До основних недоліків традиційної системи оподатковування можна віднести:

- надмірність сукупної маси податкових платежів (прибутковий податок, ПДВ, податок на прибуток підприємств і організацій, інші податки і збори, передбачені чинним законодавством);

- велика кількість баз для оподатковування (доход, виторг, торговельна націнка, прибуток, фонд заробітної плати і т.д.);

- велика трудомісткість податкового обліку. Підприємець зобов'язаний складати значну кількість форм звітності, терміни і місце надання яких не збігаються. Проблема загострюється недостатньою автоматизацією облікової роботи на підприємствах. Наслідком є ненавмисні помилки і пов'язані з ними штрафи за порушення податкової дисципліни, у тому числі пов'язані з розподілом загальногосподарських витрат між усіма напрямками діяльності підприємства;

- наявність авансових платежів по ряду податків. Для заняття підприємницькою діяльністю платник податків зобов'язаний сплатити суму податку виходячи з очікуваного доходу або вартості патенту і тільки після одержання останнього вправі здійснювати господарську діяльність. Ще не приступивши до роботи, підприємство вже має зобов'язання перед державою, що є для багатьох потенційних підприємців нездоланним бар'єром для організації свого бізнесу;

- жорсткість податкового тягаря з боку місцевих органів влади - встановлення максимально припустимих ставок місцевих податків без врахування інтересів підприємців.

1.2.2. Спеціальний торговий патент

Спецпатент раптово припинив своє існування влітку 2003 р., чим завершилася майже 5-літня історія спеціального торгового патенту - першого з усіх спрощених режимів оподатковування. Тонка добірність, з якою вершилася розправа над спецпатентом (більшість депутатів, схоже, просто не зрозуміли, за що голосують), породжує підозри, що головний "застрільник" скасування - Кабінет Міністрів. Побічно це підтверджується виступом у сесійному залі голови бюджетного комітету Верховної Ради Петра Порошенка: "Шановні колеги! Ми пропонуємо ще одне уточнення в Закон, узгоджене з урядом, воно є в порівняльній таблиці, але я інформую, що ми призупиняємо дію Закону "Про спецпатент". Це не стосується платників єдиного податку, спрощена система оподаткування залишається, просто при ввезенні на митну територію України були численні зловживання, і ми врахували пропозицію уряду" [4, с. 68].

Судячи з виступу, Петро Олексійович і сам до кінця не зрозумів, що саме його комітет "погодив" з урядом. Наприклад, згаданого у виступі голови бюджетного комітету Закону "Про спецпатент" просто не існує (спецпатент діє на підставі Закону України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності"). Крім того, дію спецпатенту не "призупинили", а скасували. Що ж до імпорту, то тут і зовсім непорозуміння. Справа в тім, що всі "численні зловживання", про які говорив пан Порошенко (причому говорив явно зі слів представників Кабміну, а ті, у свою чергу, повторяли з голосу ДПАУ), були зовсім не порушеннями, а всього-на-всього звільненням від сплати ПДВ. Це дозволяло "спецпатентникам" на набагато вигідніших (у порівнянні з іншими імпортерами) умовах ввозити на митну територію України численні товари: від нафтопродуктів до автомобілів. Але цю можливість ті ж самі депутати скасували ще в грудні 2001 р. Законом №2881 від 13.12.01 р. Так що говорити про численні порушення у цій сфері, щонайменше, недоречно.

Поспішність, з якою скасовували спецпатент, призвела до протиріччя з багатьма податковими законами. Наприклад, спроба "перегнати" на звичайну систему оподатковування або на єдиний податок тих, у кого спецпатент уже є, як мінімум, прямо порушує Конституцію. Нагадаємо, що в ст. 32 уже згадуваного Закону "Про патентування..." говориться, що порядок придбання спецпатенту такий же, як і для звичайного торговельного патенту, і встановлюється ст.3 та ст.31. А в ст.3, у свою чергу, чорним по білому написано, що "термін дії торговельного патенту на здійснення торговельної діяльності складає 12 календарних місяців". Отже, незалежно від того, скільки місяців роботи оплатив підприємець або підприємство (більшість платять щомісячно), термін його дії - 12 місяців із дня видачі. Це, до речі, підтверджують і юристи.

Однак у податковій вважають зовсім по-іншому. У більшості міст і районів, де діє спецпатент, податківці просто закрили відповідні рахунки, на які раніш перераховувалися гроші за спецпатент. Одночасно з цим вони (за рідкісним винятком) погрожують усілякими карами тим, хто буде опиратися.

Звичайно, усе це суперечить Конституції і може бути оскаржене в суді. Наприклад, після прийняття Закону № 2881, що зобов'язав "спецпатентників" платити ПДВ при здійсненні імпортних операцій, деякі власники спеціального торгового патенту змогли довести в суді, що право не платити ПДВ зберігається в них протягом року з моменту видачі патенту. Нічого поробити з цим податкова так і не змогла. Але, з урахуванням реалій нашої судової системи, підприємцям доведеться чекати заповітного рішення кілька місяців. Що зовсім не прийнятно, наприклад, для курортних міст. Оскільки за сезон підприємці змушені заробляти гроші на весь рік. І позиватися з податковою вони просто не в змозі.

Зважаючи на все, розуміють це й у ДПАУ. У всякому разі, податкова вже підготувала роз'яснення, в якому прямо говориться, що усі власники спецпатенту зобов'язані його повернути, а ті, хто заплатив наперед, - можуть одержати свої гроші назад.

Те, як податкова обійшлася зі спецпатентом, дозволяє зробити цілком визначені висновки. Наприклад, про те, що сьогодні слова податківців ні на йоту не розходяться зі справою. Раніше вони могли роками клясти спецпатент - крім податкової, на це ніхто не звертав уваги. Зате тепер у ДПАУ навіть перестали робити голосні заяви: справи говорять самі за себе. Не минуло й півроку з моменту призначення Миколи Азарова першим віце-прем'єром і міністром фінансів, як податкові законопроекти посипалися з Кабінету Міністрів у парламент як з рогу достатку. А найцікавіше, що депутати все ж приймають їх [4, с. 69]. Тільки за останні кілька місяців у такий спосіб через парламент пройшли схвалені податковою, Мінфіном і урядом новий акцизний закон, закон про прибутковий податок і, нарешті, закон, що скасував спецпатент.

А якщо врахувати, що в податковій з різним ступенем ворожості (але все рівно негативно) ставляться до єдиного і фіксованого податків, цілком можливо припустити, що і їм загрожує подібна доля "спецпатентників".

Як відзначає голова Держпідприємництва І. Богословська: "У законі про систему оподатковування чітко зазначено: усе, що стосується податків, повинно регулюватися спеціальним податковим законодавством. Коли законами про бюджет змінюють ставки податків, скасовують податки, як це відбулося зі спецпатентом, вводять нові об'єкти оподатковування, - це правове нахабство. Але повинен з'явитися суб'єкт, що готовий організувати подачу конституційного звернення до Конституційного Суду. Тим, хто "сидів на спецпатенті", потрібно об'єднатися і виробити правильну позицію, - лементом тут нічого не доб'єшся" [3].

До основних недоліків цієї системи оподатковування можна віднести наступні: 1) можливість використання системи лише обмеженим числом зовсім невеликих суб'єктів підприємницької діяльності; 2) нечіткість законодавства про податки і збори, що часом суперечать один одному, або носять декларативний характер і не передбачають механізму їхньої практичної реалізації, і, як наслідок, покладання необґрунтованих обов'язків на платників податків.

1.2.3. Система оподатковування, основана на застосуванні єдиного податку.

Ця система розроблена з метою підвищити збирання коштів з "тіньового" обороту. Внаслідок своєї суб'єктивності система має такі недоліки: неможливість правильного визначення базової прибутковості і розміру єдиного податку. Слід зазначити також і те, що в розрізі сфер діяльності підприємств і організацій, як показує податкова статистика, при загальному збільшенні надходжень у бюджет від єдиного податку, майже в третини підприємств роздрібної торгівлі і громадського харчування області податкові платежі скоротилися часом у 1,5-2 рази.

2. Пропозиції по удосконаленню нормативно-законодавчої бази і Господарського кодексу України

Нині близько половини населення України в працездатному віці змушено тією або іншою мірою шукати засобу до існування в сфері малого бізнесу. Низький рівень, а то і повна відсутність заробітної плати спонукують громадян вдаватися до занять підприємницькою діяльністю в різних формах - від легальної аж до тіньової та кримінальної. У наших співгромадян є необхідність і здібності до підприємницької діяльності, але, на жаль, не завжди є можливість і необхідні умови, щоб почати свою власну справу. Головна причина такого становища - недосконалість правового поля, в якому змушений функціонувати сектор малого підприємництва.

З метою подальшого удосконалення нормативної бази і створення сприятливих умов для розвитку малого підприємництва пропонується скористатися відведеним до 1 січня 2004 р. терміном для узгодження статей Господарського [1] і Цивільного [2] кодексів України і доповнити Господарський кодекс України статтею 419 "Спеціальні режими розвитку малого підприємництва", куди включити відповідні норми щодо: єдиного податку; спеціального торговельного патенту; спеціального режиму інноваційного малого бізнесу з закону про інноваційну діяльність та інших.

Це повинно створити необхідну правову основу для подальшого включення відповідних норм до Податкового кодексу України.

Відносини з підприємствами-платниками податків доцільно диференціювати в залежності від їх величини, тобто обсягу бюджетних зобов'язань, а також ролі і місця в економічній системі країни і регіону. Диференціацію доцільно поширити на зміст, обсяг і періодичність звітності та частоту перевірок.

Необхідно помірковано ставитися до суб'єктів малого бізнесу, що ледь зароджується. Уявляється доцільним відновлення в законодавстві норм, що встановлюють визначений термін (наприклад, 6 місяців або 1 рік), протягом якого суб'єкт малого бізнесу вправі здійснювати підприємницьку діяльність без сплати певних податків, можливо, здаючи податкову звітність щокварталу в податкові органи, щоб уникнути зловживань. Це дозволить малим підприємствам "стати на ноги" і створить більш сприятливий підприємницький клімат, збудить інтерес у громадян до здійснення самостійної господарської діяльності, а отже - буде сприяти прискореному становленню середнього класу.

Платників єдиного податку варто звільнити від перевірок цілком, обмежити звітність за обсягом і змістом з періодичністю один раз на рік.

Підприємства середнього бізнесу доцільно диференціювати за їх роллю в економіці, виділивши підприємства, які працюють у сфері матеріального виробництва (промисловість, сільське господарство, будівництво). Для цих підприємств також варто ввести щорічну звітність, але спеціальну, що дозволяє відслідковувати профіль роботи, і звільнити від перевірок в разі роботи з позитивними фінансовими результатами. Для відстеження "профільності" роботи варто встановити: співвідношення між обсягом виробництва й обсягом реалізації; співвідношення показників чистої і товарної продукції.

Методика перевірки таких підприємств також може і повинна бути спрощеною. Наприклад, обмеженою встановленням і перевіркою фактів власного виробництва і відвантаження продукції, розрахунків обсягів чистої, товарної, реалізованої продукції.

Варто встановити, що подібний пільговий режим поширюється тільки на прибуткові, рентабельні підприємства, а збиткові повинні звітувати і перевірятися за загальними правилами з метою виявлення причин важкого фінансового становища і їхнього усунення.

Для подолання адміністративних бар'єрів необхідно також більш широке використання наступних конструктивних методів і засобів:

1. Допомога підприємцям у забезпеченні доступу до нормативних документів, що регламентують діяльність контролюючих організацій і їхніх представників.

2. Проведення регулярних семінарів за участю представників контролюючих органів, що роз'яснюють вимоги до підприємств і їх прав при проведенні перевірок.

3. Консультації суб'єктів малого бізнесу у фахівців інфраструктури підтримки і розвитку підприємництва. У регіонах така інфраструктура вже створена й активно діє. До її складу входять органи державної влади й управління, фонди, банки, лізингові компанії, некомерційні організації, що роблять консультативні й інші послуги для малого бізнесу, а також створюють пільгові умови для здійснення підприємницької діяльності.

4. Утворення регіональних міжвідомчих комісій з подолання адміністративних бар'єрів і винесення питань, пов'язаних з діяльністю контролюючих органів, на розгляд комісії. Необхідно покласти на цю комісію функції по координації діяльності регіональних контролюючих органів, підготувати і підписати угоду про розмежування повноважень територіальних підрозділів органів виконавчої влади, що виключає дублювання функцій контролюючими органами під час проведення перевірок. Установити принцип комплексності перевірок і їх систематичності. Поставити регулярність і частоту проведених перевірок у залежність від обсягу діяльності підприємства.

5. Реалізація регіональних програм підтримки і розвитку підприємництва, зокрема за допомогою створення системи центрів підтримки підприємництва у формі автономних некомерційних організацій, заснованих виконавчою владою.

6. Створення робочих груп із представників об'єднань підприємців, органів державної влади й управління, суб'єктів інфраструктури підтримки підприємництва для розробки практичних пропозицій з питань підтримки і розвитку підприємництва, вирішення конкретних питань малого і середнього бізнесу, обговорення законопроектів і регіональних нормативно-правових актів.

7. Розробка і публікація рекомендацій для підприємців при проведенні перевірок контролюючими органами.

8. Спрощення оподаткування для суб'єктів підприємництва - заміна існуючих податків одним або двома.

9. Спрощення системи звітності перед податковими органами.

10. Введення на місцевому рівні переліку або положень, які регламентують виділення категорій платників податків, що мають право на одержання пільг при сплаті податків з визначенням всіх обов'язкових компонентів цього процесу. Тому що норми законодавства про податки і збори, які визначають підстави, порядок і умови застосування пільг щодо податків і зборів, не можуть носити індивідуального характеру.

11. Завчасне інформування суб'єктів підприємницької діяльності про планові перевірки.

Уже зараз, не чекаючи законодавчого вирішення відзначених питань, можна почати подолання перешкод, які чинять державні органи, "знизу", завдяки озброєнню підприємців тією інформацією, якої вони позбавлені в даний час і яка може бути використана ними як вагомий аргумент у боротьбі з необґрунтованістю вимог посадових осіб.

Актуальним завданням органів виконавчої влади повинен бути постійний моніторинг правових актів, прийнятих на рівні регіонів і муніципальних утворень, з метою недопущення порушень прав та законних економічних і цивільних інтересів суб'єктів підприємницької діяльності, і вживання конкретних заходів, спрямованих на подолання нормативно-правових та адміністративних бар'єрів при розвитку підприємництва в регіоні й у країні в цілому.

Зважаючи на все, спрощеній системі оподаткування жити залишилося недовго. Такий висновок можна зробити і з відповідей на питання журналістів голови Держпідприємництва Інни Богословської. Голова комітету ще 13 червня 2003 р. на прес-конференції в Харкові оперувала термінами "упорядкування системи спрощеного оподатковування": "Існує подвійна мораль. На всю країну голосно заявляється, що в нас кілька мільйонів приватних підприємців, які торгують на ринках. Але ми з вами чудово знаємо, що ті, хто стоїть на ринках, - не підприємці, а фактично наймані працівники. Абсолютна більшість цих людей виконує роботу для реальних хазяїнів, які прикриваються гаслами про сприяння мікробізнесові.

Насправді ж порушені інтереси великого бізнесу, що використовує приватних підприємців для виходу з-під оподаткування. Інститут приватних підприємців у тому вигляді, у якому він існує, є страшною руйнівною силою для бізнесу. Дійшло до того, що металургійні заводи реєструють своїх фахівців приватними підприємцями. Це веде до розпаду великих суб'єктів бізнесу, які повинні бути і великими платниками податків. Це "беспрєдєл", який потрібно зупинити. Ті, хто зацікавлений у збереженні такого "беспрєдєлу", будуть сьогодні кричати: "Не зачіпайте приватних підприємців, які власною працею заробляють собі на життя!". Знайдуться люди, які скажуть, що я виступаю проти підприємництва чи ледве не борюся з ним. Це ні в якій мірі не відповідає дійсності. У цій сфері зроблено багато помилок. Цей режим з самого початку задумувався для самозайнятих осіб, тобто для тих, хто власною працею заробляє гроші і чия праця ніяк не пов'язана з іншими суб'єктами підприємництва. Хто належить до таких людей? Нянечка, репетитор, нотаріус, адвокат, художник, музикант... Для них подібна система сплати зовсім природна, і для держави вона вигідна, тому що відстежити реальний доход таких людей занадто дорого. Я сама прихильник гасла "Не заважайте нам заробляти гроші!", але не можна ж доводити до того, що додана вартість виробляється, а держава з цього нічого не має. Якщо ми повинні піклуватися про дітей і старих, то повинні бути і податки. І з цього погляду ми будемо упорядковувати систему спрощеного оподатковування. Але, природно, будемо захищати її там, де вона просто необхідна. Потрібно зберегти фіксований податок для самозайнятих осіб, потрібно як зіницю ока берегти єдиний податок для юридичних осіб" [3].

3. Пропозиції з розвитку інфраструктури малого бізнесу

Як показує аналіз статистичних даних за останні роки, вартість одного робочого місця, створюваного в сфері малого бізнесу, складає 5-10 тис. грн, і створюються такі робочі місця переважно за рахунок особистих коштів і заощаджень громадян. Іншими словами, це - одне з головних джерел інвестицій. У той же час уже на початковому етапі підприємець стикається з проблемою пошуку офісних приміщень з нормальним технічним оснащенням відповідно до сучасних вимог. У той же час у державній і комунальній власності знаходиться ряд приміщень, що можуть бути використані з цією метою, але відбувається це стихійно.

Мова йде про приміщення науково-дослідних і проектно-конструкторських організацій, професійно-технічних училищ, гуртожитків, готелів і інших, керівництво яких сьогодні здає в оренду підприємницьким структурам значні площі. Фактично ці організації вже перетворилися в бізнес-інкубатори і бізнес-центри за "українською моделлю". Однак, відповідно до офіційної статистики, кількість подібних структур як у країні в цілому, так і в Донбасі особливо, значно нижча сучасних європейських вимог. Формально низькі показники розвитку підприємницької інфраструктури відразу ж лякають іноземних інвесторів і неправильно орієнтують міжнародні організації - донорів, які надають Україні в рамках різних міжнародних програм технічну допомогу. Тому багато хто з них марно витрачають кошти на створення дублюючих структур тих елементів підтримки підприємництва, які у нашому регіоні фактично вже набрали певного розвитку.

Так, наприклад, у Донецьку можна знайти приклади, коли приміщення науково-дослідних і проектно-конструкторських організацій, готелів, гуртожитків і т.п. наполовину, а то й більше, здаються під офіси підприємницьких структур. У даному випадку в наявності вже діючий, як мінімум, "бізнес-центр". Якщо вже сьогодні назвати ці структури тим, чим вони реально є, - тобто "бізнес-центрами" і "бізнес-інкубаторами", і вкласти кошти, залучені в межах технічної допомоги на доведення рівня їхніх послуг до сучасних стандартів, то ми одержимо реальну картину розвитку підприємницької інфраструктури в регіоні.

Для цього необхідно з залученням фонду державного майна й інших комунальних служб міста провести відповідний аналіз використання приміщень науково-дослідних, проектно-конструкторських організацій, навчальних закладів, готелів, гуртожитків незалежно від відомчої підпорядкованості на предмет використання їх площ під офісні приміщення підприємницьких структур.

Виявлені в процесі аналізу організації, що здають для цих цілей 30-50 і більш відсотків площ, повинні одержати статус "бізнес-центрів" і пріоритетне право одержання технічної допомоги на організацію навчання підприємництву на їхній базі і розвиток підприємницької інфраструктури регіону.

Аналіз та узагальнення умов оренди приміщень допомогли б виробити єдиний методичний підхід для створення сприятливих умов для підприємницьких структур і визначити перспективи створення мережі бізнес-інкубаторів, які сьогодні у Європі створюються з розрахунку 1 бізнес-інкубатор на 50-75 тис. населення, а в старопромислових регіонах реструктуризації вугільної промисловості й у 2 рази більше.

Крім того, варто законодавчо закріпити, що в процесі розробки проектів закриття шахт необхідно передбачати виділення коштів на створення на базі придатних приміщень "бізнес-інкубаторів" і "бізнес-центрів" для реалізації ініціатив вивільнених працівників, які бажають почати власну справу. Усі викладені положення варто було б врахувати при підготовці проекту Закону України "Про бізнес-інкубатори і бізнес-центри в Україні". Науково-методичне забезпечення цієї роботи міг би виконати ІЕП НАН України.

Література:

1. Господарський кодекс України // Голос України. - 2003. - 14 березня. - С. 5-27.

2. Цивільний кодекс України // Голос України. - 2003. - 12-13 березня.

3. Поддубный Д. А как дышал! // Бизнес. - 2003. - № 25. - С.20.

4. Хомяков В. Утекаем…// Бизнес. - 2003. - № 25. - С. 68 - 69.

5. Вишневський В.П. Методологічні основи вдосконалення оподаткування підприємств. Автореф. дис. … докт. екон. наук. - Донецьк: ІЕП НАН України, 1998. - 34 с.

6. Іванов Ю.Б. Альтернативні системи оподаткування. - Харків: ХДЕУ-Торнадо, 2003. - 517 с.

7. Кучерявенко Н.П. Основы налогового права. - Харьков: Константа, 1996. - 320 с.

Напрямки модернізації державної податкової служби

Володимир Одинець, кандидат економічних наук, доцент Академії державної податкової служби України, м. Ірпінь

У статті автор аналізує актуальні соціально-економічні та інформаційні аспекти модернізації державної податкової служби, пропонує концепцію й структуру удосконаленої корпоративної податкової автоматизованої інформаційно-аналітичної системи ДПС України.

Серед складових першочергового соціально-економічного реформування України - модернізація державної податкової служби. Успішне проведення модернізації сприятиме, наприклад, соціально-економічному зростанню, прийняттю податкового кодексу, поліпшенню структури Державного бюджету України, збільшенню іноземних інвестицій в економіку, підвищенню добробуту та соціального захисту населення тощо.

Відомо, що громадяни в усіх країнах світу у тій чи іншій мірі незадоволені своїми національними податковими системами, але у розвинутих суспільствах розглядають їх як усвідомлену необхідність, що забезпечує дієвий цивілізований механізм сплати податків. В Україні ж створилася ситуація, яка не забезпечує стабільне функціонування національної податкової системи - одного з головних соціально-економічних інститутів держави. Так, наприклад, у 2002 році органи Державної податкової служби (ДПС) України під час документальних перевірок виявили порушення податкового законодавства більш ніж у 70% із перевірених юридичних і фізичних осіб. Понад 30% зареєстрованих установ, організацій, робітників і службовців узагалі не сплачують прибутковий податок. А скільки працівників отримують заробітну плату в конвертах, і ні вони, ні їхні роботодавці зовсім не сплачують податки та збори...

Відповідно до діючої програми [12] модернізація ДПС України має здійснюватися за два етапи: перший етап (2002 - 2006 рр.), який передбачає реорганізацію податкової служби за функціональними принципами та її консолідацію; на другому етапі (2007 - 2011 рр.) має відбутися завершення модернізації систем та процедур управління організацією адміністрування податків.

Україна під час модернізації державної податкової служби використовує світовий досвід [5, 8]. Основні напрями модернізації податкової служби, наприклад, Росії висвітлені в публікаціях [6, 7, 9-11].

Безперечно, запозичуючи під час модернізації податкової служби кращі напрацювання податкових систем інших країн, потрібно враховувати особливості соціально-економічного розвитку України.

Саме тому акцент під час модернізації ДПС України має бути спрямований на посилення соціально-економічної функції державної податкової служби та реорганізацію автоматизованої системи адміністрування податків і управління податковою службою. Модернізація ДПС України також повинна носити комплексний характер і супроводжуватися відповідними законодавчими змінами. Поглиблений розгляд і аналіз цих питань і є метою даної публікації.

На сучасному етапі модернізації ДПС України посилення соціально-економічної спрямованості функції державної податкової служби має здійснюватися шляхом оптимізації податкового навантаження на платників податків, забезпечення соціальної справедливості в оподаткуванні, відповідальності органів податкової служби за соціально-економічний розвиток бази оподаткування, демократизації процесу сплати податків тощо.

Щодо оптимізації податкового навантаження на платників податків в Україні, то воно можливе лише за умови перерозподілу податкового навантаження між добросовісними й недобросовісними (тіньовими) платниками податків та удосконалення системи податкових пільг.

Зокрема тіньовий обіг капіталів в Україні, за даними різних джерел, складає понад 50%. Це означає, що теоретично є можливість за певних умов уже на сьогодні відчутно збільшити доходну частину державного бюджету та зменшити податковий тягар для "прозорих" платників.

Відповідно до Державного бюджету України на 2003 рік [1], в сумі доходів до бюджету основна частка має припадати на податок на додану вартість (25,78%) й на податок на прибуток із підприємств (22,03%), у той час як, наприклад, частки доходів від власності та підприємницької діяльності (11,2%), а також збори за спеціальне використання природних ресурсів (1,42%) - незначні, що є недоцільним при ринковій економіці. Відповідне оподаткування власності, надспоживання матеріальних благ та ресурсів також дозволило би суттєво збільшити надходження до державного бюджету, цивілізовано здійснити перерозподіл суспільного продукту, зменшити соціальне напруження.

Перспективним у сенсі оптимізації податкового навантаження є поступове зрівняння рівня неоподаткованого мінімуму з величиною прожиткового мінімуму, що також позитивно вплине на успішну реалізацію програми боротьби з бідністю населення України.

Важливим економічним аспектом податкової оптимізації є перегляд шкали оподаткування прибутків та зниження ставки податків. У цьому сенсі зменшення податку на прибуток підприємства з 30% до 25%, запровадження єдиного 13% прибуткового податку фізичних осіб, зниження ПДВ з 20% до 17%, а згодом і до 15% можна розглядати як реальний крок до оптимізації.

В Україні у 2002 році на одну гривню сплаченого податку припало більше однієї гривні несплаченого податку через пільги, що є ще одним значним резервом збільшення наповнення державного бюджету. На наш погляд, кількість податкових пільг повинна бути мінімальною, спрямовуватися вони мають на стимулювання виробництва, і що принципово, безпосередньо надаватися не виробникам, а кінцевим національним споживачам продукції та послуг. Звичайно, оплата у цьому випадку буде здійснюватися у безготівковій формі через відповідні банки, які надаватимуть відомості про факти купівлі-продажу податковим інспекціям. Це буде ефективним економічним механізмом стимулювання створення національної конкурентоспроможної продукції в умовах відсутності у підприємств достатньої кількості обігових коштів і високих банківських кредитних ставок.

Зрозуміло, що всі податкові заходи та зміни мають бути комплексними та поступовими. Адже, як свідчить світовий досвід, стійке збільшення надходжень до бюджету відбувається тільки за таких умов.

Відповідальність органів податкової служби за соціально-економічний розвиток бази оподаткування змушує її докорінно підвищити якість адміністрування податками, відшукувати такі нові економічні важелі впливу, які б сприяли економічному зростанню існуючих підприємств та створенню нових, що збільшить кількість робочих місць, товарів та послуг і відповідно податкові надходження до бюджету.

Запровадження з цією метою інформаційно-аналітичних бізнес-паспортів платників податків дасть можливість структурам податкової служби на основі достовірного аналізу соціально-економічного стану платників забезпечити не лише функції збору податків, але і сприяти розвитку їхнього бізнесу, надаючи поради з організації бізнесової діяльності, податкові консультації з оптимізації сплати податків, відстрочки та розстрочки податкових платежів, запроваджуючи податкові амністії, тощо. Тобто внаслідок такої модернізації органи державної податкової служби поступово із суто фіскальних перетворюються в організаційно-дорадчі органи.

Одночасно внаслідок запропонованих заходів якісно зросте ефективність і фіскальної функції податкової служби. Перш за все за рахунок отримання достовірної інформації про суб'єктів оподаткування, прогнозування їхнього податково-бюджетного потенціалу та реального податкового навантаження шляхом створення інформаційно-аналітичних бізнес-паспортів платників податків, підвищання ефективності перевірок та збільшення донарахувань.

Останнє передбачає покращення організації камеральних перевірок шляхом удосконалення контролю достовірності даних податкових декларацій і визначення суб'єктів оподаткування для проведення виїзних перевірок. Така методика дасть змогу планувати податкові перевірки на місцях таким чином, щоб не відволікати сумлінних платників податків від їхньої основної діяльності - бізнесу.

Демократизація має передбачати, зокрема, доступність, зручність, відкритість та добровільність сплати податків фізичними та юридичними особами на основі широкого використання новітніх інформаційних технологій і автоматизованого робочого місця платника податків.

Автоматизоване робоче місце платника податків (АРМПП), прообразом якого на сьогодні в Україні є АРМ "БЕСТ-ЗВІТ", має являти собою інформаційно-програмно-технічний комплекс на основі сучасної комп'ютерної техніки, інформаційних баз даних і знань, мережних технологій та спеціального програмного забезпечення і бути призначеним для автоматизації сплати податків платниками у зручному для них місці. Інтенсивного розвитку АРМПП набуває після введення в дію закону про електронний підпис.

Особливої уваги, на наш погляд, потрібно надати формуванню позитивного іміджу платника податків в Україні. Суспільно-економічний стан, авторитет фірми або конкретної особи, політичний імідж партій та державних діячів у значній мірі повинні визначатися повнотою сплати податків ними та їхніми близькими родичами. Принцип "Влада в Україні належить платникам податків" на сьогодні є найактуальнішим.

Світовий досвід свідчить, що боротьба з тіньовою економікою, корупцією, злочинністю, тероризмом, масштаби яких зростають у всьому світі, є складною та високозатратною. У цьому сенсі в Україні важливим механізмом такої боротьби може стати розробка комплексного закону про податок на власність та надспоживання ресурсів. Такий закон дозволить здійснити цивілізований облік, контроль, оподаткування власності (державної, приватної, корпоративної тощо) та споживання матеріальних благ і ресурсів, які належать не тільки сучасному населенню країни, але і їхнім нащадкам.

Це також буде відповідати сучасній світовій парадигмі сталого розвитку, запропонованій в умовах зростання ризиків різноманітних загроз як для окремої людини, так і всього людства в цілому та тенденції до катастрофічного зменшення життєво необхідних ресурсів ноосфери.

На сьогодні все більшого поширення серед світової та української спільноти набуває переконання про те, що стратегічний напрямок розвитку сучасного людства - в створенні відкритого, демократичного, соціально орієнтованого, інформаційного життєвого простору для усього населення планети Земля [2, 3].

Виходячи з мети та завдань, які стоять перед ДПС України, її модернізація, на наш погляд, поряд із посиленням соціально-економічної орієнтації, повинна забезпечити суттєве зростання питомої ваги інформаційно-аналітичної складової у структурі податкової системи.

Головним завданням модернізації державної податкової служби як управлінської системи завжди залишатиметься максимізація її цільової функції, що матеріалізується у забезпеченні ефективного управління податковими процесами на місцевому, регіональному і державному рівнях та безумовному виконанні державного бюджету.

Це означає подальший комплексний і широкомасштабний розвиток існуючої автоматизованої інформаційної системи (АІС) ДПС України та створення на її базі корпоративної податкової автоматизованої інформаційно-аналітичної системи (П І А С) ДПС України з обов'язковим залученням технологій оброблення трансакцій у реальному часі - OLTP (On-Line Transaktion Processing), технологій оперативного аналізу - OLAP (On-line Analytical Processing), інтелектуальних WEB-технологій (Internet, Intranet), об'єктно-орієнтованих COM-технологій (Component Object Model), технологій розподілених інформаційних сховищ даних - DW (Data Warehouse) та багатовимірних баз даних - MDD (Multi Dimentional Database), системи підтримки прийняття рішень - СППР (Decision Support Systems - DSS), експертних і геоінформаційних систем, програмних агентів тощо (Рис. 1).

Рис. 1. Новітні інформаційні технології корпоративної податкової автоматизованої інформаційно-аналітичної системи (П І А С) ДПС України

З точки зору кібернетичного підходу П І А С має забезпечувати ефективну реалізацію інформаційно-аналітичної функції ДПС України з адміністрування податків. Зокрема вона повинна зберігати у доступному та захищеному вигляді дані, які надійшли з різних, в тому числі і зовнішніх, джерел, адекватно відображати реальні податкові можливості платників та надавати їм максимальні зручності під час сплати податків, пропонувати достатню кількість різних варіантів розв'язання конкретних практичних ситуацій, відшукувати у різних базах даних потрібну користувачу для подальшого аналізу інформацію, забезпечувати комп'ютерну підтримку рішень із слабоструктурованих й неструктурованих проблем на різних етапах податкового управління, допомагати податківцю-професіоналу досліджувати податкові проблеми, також ідентифікувати місцезнаходження об'єктів податкового управління тощо.

Суб'єктами управління виступають управлінські структури ДПС України різних рівнів, правове поле яких законодавчо встановлюють Конституція України, Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України. Об'єктами управління є юридичні та фізичні особи - платники податків. Між об'єктом та суб'єктом управління існують прямий (Пз) та зворотній (Зз) зв'язки. За допомогою ПІАС здійснюється обмін податковими даними із суб'єктами та об'єктами, які не входять до її сфери управління і належать до зовнішнього середовища (Зс) (Рис. 2.)

Рис. 2. Концептуальна схема реалізації управлінської функції П І А С ДПС України

Очевидно, створення П І А С повинно відповідати загальновідомим принципам: стандартизації, ефективності, надійності, безпеці даних, розвитку тощо і відповідно до ієрархії рівнів управління (оперативного, тактичного, стратегічного) мати три рівні: місцевий (районні, міські та міжрайонні податкові інспекції); регіональний (обласні, міжобласні податкові адміністрації); державний (ДПА України) [4].

Усі автоматизовані робочі місця (АРМ) спеціалістів податкової служби та платників податків мають бути інтегровані у П І А С, між якими відбувається обмін даними.

Зокрема спочатку на місцевому рівні можуть функціонувати бази даних для робіт з оперативними даними, які з часом будуть інтегруватися з регіональними. На державному рівні передбачене корпоративне сховище податкових даних і знань, доступ до якого на усіх рівнях регламентує системний адміністратор (Рис. 3).

Рис. 3. Структура корпоративної податкової автоматизованої інформаційно-аналітичної системи (П І А С) ДПС України

Зважаючи на величезну цінність і вразливість інформації, яка обробляється в П І АС, вона має бути надійно захищена за допомогою спеціальних організаційних, технічних, програмних, технологічних тощо засобів.

Обмін інформаційними послугами з іншими державними та корпоративними інформаційними системами має здійснюватися відповідно до розробленого регламенту на другому регіональному та третьому державному рівнях управління, а оперативне спілкування з платниками податків - на місцевому рівні за допомогою АРМ платника податків.

АРМПП може бути розташованим як стаціонарно у місці, спеціально обладнаному державною податковою інспекцією (ДПІ), так і безпосередньо на території платника податків (підприємстві, установі, офісі, вдома), а також бути мобільним і через мережу Internet, зокрема, за допомогою портативних комп'ютерів, наприклад, ноутбука, забезпечувати автоматизовану діяльність платника податків із сплати податків скрізь, навіть якщо останній перебуває за межами України.

Отже, здійснювати адекватну модернізацію Державної податкової служби України доцільно шляхом посилення її соціально-економічної спрямованості та пріоритетності розвитку інформаційно-аналітичної складової, якою, на наш погляд, має стати оновлена корпоративна податкова автоматизована інформаційно-аналітична система (П І А С) ДПС України.

Література:

1. Закон України № 849-ІV від 22 травня 2003 року Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2003 рік" та деяких інших законодавчих актів / Доходи Державного бюджету України на 2003 рік / Офіційний вісник України: 2003. - №23. - С. 59-65.

2. Указ Президента України "Про Національну Раду зі сталого розвитку України та її персональний склад" №388/203 від 3 травня 2003 року / Офіційний вісник України: 2003. - №18-19. - С. 20-23.

3. Постанова Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2003 р. № 634 "Про затвердження Комплексної програми реалізації на національному рівні рішень, прийнятих на Всесвітньому самміті зі сталого розвитку, на 2003-2015 роки" / Офіційний вісник України: 2003. - №18-19. - С. 116-125.

4. Автоматизація роботи в органах державної податкової служби / За ред. Росоловського В.М. та Ріппи С.П. - Ірпінь: Академія ДПС України, 2002. - С. 15.

5. Алле М. За реформу налоговой системы. Переосмысливая общепризнанные истины / Пер. с франц. Т.А. Карлова; Под. ред. И.А. Егорова. - М.: ТЕИС, 2001. - 96 с.

6. Бетина Т.А. Причины несовершенства налогового контроля в российской практике. Концепция предпроверочного контроля на основе зарубежного опыта и специфических особенностей экономики Российской Федерации / Налоговый вестник. 2002. - № 11. - С. 3-5.

7. Бурцев Д.Г. Изменения в налоговом администрировании в условиях модернизации налоговых органов / Налоговый вестник. 2002. - № 1. - С. 23-27.

8. Дернберг Р.Л. Международное налогообложение: Пер. с англ. - М.: ЮНИТИ, 1997. - 375 с.

9. Калинин Ю.П., Деев В.В., Тютюнников Н.Н. Наука - основа всех перспективных разработок ГНИВЦ МНС России / Налоговый вестник. 2002. - №1. - С. 11-16.

10. Калинин Ю.П., Деев В.В., Тютюнников Н.Н. Наука - основа всех перспективных разработок ГНИВЦ МНС России / Налоговый вестник. 2002. - №2. - С. 13-15.

11. Калинин Ю.П., Деев В.В., Тютюнников Н.Н. Наука - основа всех перспективных разработок ГНИВЦ МНС России / Налоговый вестник. 2002. - №3. - С. 3-7.

12. Розвиток та модернізація Державної податкової служби України: Інформаційний довідник / Державна податкова адміністрація України. Департамент розвитку та модернізації Державної податкової служби. К.: 2002. - № 2. - С. 6.

Світовий розвиток офшорного бізнесу, проблеми контролю над ним

Володимир Серафімов, здобувач Донецького національного технічного університету

В статті дано загальну характеристику і розкрито деякі особливості сучасних офшорних зон. Розглянуто існуючі проблеми контролю над бізнесом в офшорних зонах. Наведено практичні приклади схем роботи офшорного бізнесу, метою яких є відмивання "брудних грошей" як одного з елементів тіньової економічної діяльності. Визначено заходи, які сприятимуть поліпшенню контролю над офшорним бізнесом.

На сьогоднішній день одним з найважливіших завдань будь-якої держави є правовий контроль над офшорним бізнесом. Адже бізнесмени, що прикриваються офшорними операціями з метою "відмивання грошей", переходять в тіньовий сектор діяльності і ставлять у глухий кут економічний розвиток, перешкоджають протіканню трансформаційних процесів, спрямованих на поліпшення добробуту країни. І в Україні тіньова діяльність в офшорному бізнесі також чинить негативний вплив на економічне зростання.

Сучасні економічні перетворення в Україні спрямовані перш за все на формування ринкової економіки, поступове входження до Європейського економічного союзу і боротьбу з тіньовою економікою. Для подальшої стабілізації і розвитку економіці країни потрібні інвестиції і кредити, широкий розвиток зовнішньоекономічних зв'язків з іншими державами, залучення інвесторів, відкриття вільних економічних зон на території країни, які б реально діяли, відповідали своєму призначенню і перебували під суворим правовим контролем з боку держави.

Проблема існування офшорних і вільно-економічних зон має суперечливий характер. Сперечаються про те, чи потрібні офшорні зони взагалі, як вони впливають на економічний розвиток держави в цілому. Так, Н.В. Ворнавський [1, с.32] дає їх загальну характеристику і показує роль офшорних зон для світового розвитку, при цьому упускаючи їх значення безпосередньо для окремої держави. Інший, не менш відомий фахівець В.Р. Денберґ [2, с.21] показав роль і значення офшорних зон для держави, при цьому вказуючи, що контроль з боку держави не обов'язковий, оскільки відсутність контролю створить сприятливе середовище для економічного зростання. В своїй публікації В.А. Левертов [3] обґрунтовує на практичних прикладах те, що вільно-економічні зони роблять негативний вплив на економічний розвиток держави, з якої вивозяться значні капітали і при цьому руйнується економічна стабільність. Н.І. Морозюк [4, с.17] стверджує, що офшорний бізнес потрібен будь-якій країні, але під пильним контролем держави. Всі ці концепції підкреслюють неоднозначність даного питання, яке вимагає глибокого теоретичного вивчення й аналізу.

Метою даної статті є загальний огляд світових офшорних зон і офшорного бізнесу, розкриття актуальних проблем щодо контролю над ним, механізмів його роботи, розгляд стану справ в світовому і українському офшорному бізнесі, спроба вироблення дієвих заходів в вирішенні завдань по забезпеченню законності і контролю, перешкоджаючих діяльності тіньової економіки і "відмиванню" капіталів.

Отже, спробуємо розібратися, що таке офшорна зона. Вона є одним з різновидів вільних економічних зон. У класифікаціях, що використовуються, їх відносять до сервісних вільно-економічних зон, особливістю яких є створення для підприємців сприятливого валютно-фінансового, фіскального режиму, високого рівня банківської і комерційної секретності, лояльність державного регулювання. Офшорна зона - цей термін у загальному розумінні має на увазі будь-яку країну з низькою або нульовою податковою ставкою на всі або окремі категорії доходів, певний рівень банківської або комерційної секретності, мінімальну або повну відсутність резервних вимог центрального банку або обмежень по конвертованій валюті. Крім того, більшість офшорних зон має відносно прості вимоги по ліцензуванню і регулюванню фінансових компаній і інших фірм. Відмітною особливістю офшорних зон в порівнянні з багатьма державами, що мають низьку або нульову податкову ставку на всі або певні категорії доходу і забезпечують певний рівень банківської і комерційної секретності, є наявність особливих законодавчих гарантій фінансової секретності і можливостей для податкового планування.

В сучасній літературі і діловому обороті разом з терміном "офшорна зона" використовуються поняття "податковий притулок", "податкова гавань". Особливістю офшорної юрисдикції є розповсюдження пільгового режиму виключно на нерезидентні компанії, які не здійснюють діяльність на території юрисдикції і, що найбільш важливе, забезпечення ефективного режиму фінансової секретності. Основними ознаками у визначенні офшорних зон є [5, с.5]:

1. Оподаткування. Багато офшорних юрисдикцій стягують податки. Проте всі вони або не стягують прибутковий податок взагалі, або стягують його тільки з певних категорій доходу, або стягують податок більш низький, ніж в тій країні, де платники є податковими резидентами. Відсутність прибуткового податку, як правило, є частиною політики залучення іноземного капіталу. У ряді випадків прибутковий податок не вводиться внаслідок бідності значної частини населення. Багато податкових притулків у басейні Карибського моря є невеликими, малорозвиненими країнами з бідним населенням. В цих умовах країна може мати значно більший прибуток при низькому рівні податків і зборів. Важливою особливістю більшості офшорних територій є надання пільгового податкового режиму і виконання вимоги проведення ділових операцій за межами країни, де офіційно зареєстрована офшорна компанія.

2. Фінансова секретність. Певний рівень секретності також є характерним для офшорних юрисдикцій, як і для інших країн. Проте більшість країн не захищає цю інформацію від розслідування правоохоронними органами іноземної держави, особливо коли розслідування здійснюється відповідно до міжнародного договору. Особливістю офшорних юрисдикцій є наявність надмірно жорстких правил захисту банківської і комерційної таємниці. Вони відмовляють у порушенні своїх бар'єрів секретності навіть тоді, коли є серйозне порушення законів іншої країни. З цієї точки зору розрізняють дві категорії офшорних юрисдикцій: країни, які відмовляють у послабленні своєї секретності, не дивлячись на використовування режиму секретності в злочинних цілях; країни, які дозволяють законні розслідування в належних випадках.

3. Валютний контроль. Офшорні юрисдикції мають, як правило, систему подвійного валютного контролю. В її основу поставлена відмінність між резидентами і нерезидентами, а також між національною і іноземною валютами. Загальне правило таке: резиденти піддаються валютному контролю, а нерезиденти валютному контролю не піддаються. Проте нерезиденти піддаються звичайному контролю відносно місцевої валюти. З компанією, яка створена в офшорній юрисдикції, що належить нерезидентам, і здійснює свою діяльність зовні юрисдикції, поводяться як з нерезидентом з погляду валютного контролю. Відповідно іноземна особа може сформувати компанію в країні податкового притулку для здійснення бізнесу в інших юрисдикціях. В цьому випадку компанія не піддаватиметься валютному контролю в податковому притулку, оскільки вона не здійснює операції у валюті інших юрисдикцій і не займається бізнесом у даній офшорній юрисдикції.

4. Комунікації. Більшість офшорних юрисдикцій мають відмінні засоби зв'язку, особливо добрі телефонні, кабельні і телексні послуги зв'язку для з'єднання їх з іншими країнами. Багато хто має також відмінний повітряний зв'язок. Наприклад, Кайманові Острови мають відмінні телефонні і телексні засоби зв'язку. Можна зателефонувати напряму на Кайманові Острови із Сполучених Штатів і Канади. Є щоденні безпосадочні авіарейси між Майамі і Островами Кайманів і пряма лінія між Х'юстоном і Гранд Кайманом. Використовування англійської мови як основної мови в карибських юрисдикціях і їх близькість до території США також сприяє їх особливій привабливості для жителів США і Канади.

5. Легкість доступу до зарубіжної банківської системи. Використовування офшорних юридичних осіб дає можливість розміщувати капітал у твердій валюті в надійних банках стабільної країни. Великі секретарські компанії з визнаною міжнародною репутацією мають усталені зв'язки і мають у своєму розпорядженні можливість відкривати для своїх клієнтів рахунки в першокласних зарубіжних банках. Офшорній фірмі може бути відкритий валютний банківський рахунок у зарубіжному банку. Такий рахунок може використовуватися для безготівкових розрахунків, здійснення інших операцій (перекази, акредитиви, банківські гарантії) або для акумуляції неформальних фундацій коштів як "скарбничка" грошей. Використовування офшорних схем не є виключно сучасним явищем. Коли стародавні Афіни ввели двопроцентний імпортний і експортний податок, то грецькі і фінікійські купці почали робити об'їзд в двадцять миль, щоб уникнути сплати цих зборів. Незабаром невеликі сусідні острови стали притулками для безмитної та безподаткової торгівлі і місцями накопичення для контрабандного ввезення товарів до Афін без сплати податків.

З економічної точки зору найважливішою метою створення офшорних юрисдикцій є залучення фінансового капіталу. Прикладом служить Швейцарія, яка є першою сучасною моделлю юрисдикції фінансової секретності, створеною як притулок для іноземного капіталу, і є центром обміну грошей.

Вперше українські бізнесмени дістали можливість відкривати офшорні компанії в 1991 році. В квітні 1991 року швейцарська компанія Riggs Walmet Group оголосила про те, що виходить на український ринок з пропозицією про організацію компаній. Пропонувалася не тільки допомога в створенні безподаткових компаній, але й підтримка їх діяльності - внесення щорічних внесків до бюджету країни базування, забезпечення секретарських послуг з обробки нерегулярної пошти, організація щорічних зборів акціонерів, складання балансів і т.п. За міжнародними мірками, вартість послуг була досить висока: $4800 за реєстрацію і по $1100 щорічно за підтримку. За минулий період в результаті зростання пропозиції подібного роду послуг і зростання конкуренції ціна офшору впала до $500. Офшорні схеми засновані на використовуванні можливостей, що надаються укладеними угодами про виключення подвійного оподаткування. Офшорні схеми все частіше стали спиратися не тільки на угоди купівлі-продажу, але й на лізингові комісійні, трастові, страховки і інші договірно-правові форми здійснення складних комерційних операцій. Зарубіжні офшорні компанії використовуються в процесі поточного і довгострокового фінансування українських проектів з-за кордону. В схемах цього типу звичайно широко використовуються спеціалізовані компанії, розташовані в зонах податкових пільг. В останні роки українські банки і фінансові компанії використовують офшорні схеми діяльності на світових ринках цінних паперів. Збільшилася роль офшорних схем у формуванні транснаціональних господарських систем, коли офшорні фірми вбудовуються в мережу зовнішніх філіалів українських підприємств. Офшорні схеми часто націлені на подолання іноземних податкових бар'єрів. Існує комплекс факторів, які стимулюють розвиток офшорного бізнесу в Україні. До основних з них можна віднести: тягар податкового навантаження і неефективність фіскальної політики, несприятливий інвестиційний клімат і могутні мотиви до експорту капіталу за кордон, високі інвестиційні ризики і використовування офшорних схем для приховування факту володіння інвестиційними об'єктами в Україні, криміналізація економіки і використовування офшорних схем для відмивання доходів, одержаних злочинним шляхом. Так, на думку експертів, протягом 80-х років до Швейцарії були переведені з Східної Європи і колишнього СРСР мільярди доларів. У швейцарців немає однозначної думки, чи можна вважати всі ці внески злочинними. Проте ці гроші потрапляють у категорію "підозрілих" і можуть бути заблоковані. Що вабить українського бізнесмена в офшорну зону? Безперечно, це ухилення від сплати податків або відмивання "брудних грошей" (за ці діяння передбачена кримінальна відповідальність відповідно до ст.212 і ст.209 УК України) [6, c.104].

Сьогодні основною офшорною зоною для українських бізнесменів став Кіпр. За оцінками експертів, з України щомісячно переводиться на цей острів і в інші країни приблизно двадцять мільйонів доларів. За наявними даними, на Кіпрі діють близько тисячі українських компаній і дюжина банків. Статистика свідчить, що на рахунках тих офшорних банків, які розміщені на острові, числиться близько 750 мільйонів доларів. На думку кіпрських банкірів, українські гроші осідають не тільки на Кіпрі, але і в інших країнах. Зокрема у Великобританії, де вони вкладаються в нерухому власність, і в інших країнах.

Останнім часом в Україні створені правові основи контролю над офшорним бізнесом. Відповідно до Закону України "Про валютне регулювання і валютний контроль" операції, пов'язані з придбанням будівель, споруд, землі і іншої нерухомості або прав на вказану нерухомість (включаючи права користування і розпорядження нерухомістю на терміни, що виникають з договорів про купівлю-продаж), що знаходиться на території іноземних держав реєстрацією компанії в країнах з пільговим оподаткуванням, у тому числі в офшорних зонах, купівля акцій і внески в статутні капітали іноземних підприємств, відкриття рахунків в банках за межами України, належать до операцій, пов'язаних з рухом капіталу, і повинні здійснюватися згідно з чинним законодавством України і вимогами НБ України.

З метою обмеження вивозу капіталу з країни в НБУ встановлено ліцензійний порядок на здійснення вказаних операцій. Такий же порядок визначений НБ України на підставі п. 2 ст. 7 вказаного закону і для відкриття рахунків у банках за межами України українськими підприємствами, організаціями, установами і громадянами (регламентується УК України ст.208) [7, с.103]. Таким чином, всі вищезгадані операції є законними тільки за наявності в українського підприємства, установи, організації або громадянина відповідного дозволу (ліцензії) та інших документів, встановлених НБ України. Відповідно до "Закону" резиденти, що здійснили валютні операції, пов'язані з рухом капіталу, зобов'язані вести облік і складати звітність по валютних операціях, що проводяться ними. Природно, не маючи відповідної ліцензії НБУ, складати таку звітність не має сенсу, що веде до ще одного порушення українського валютного законодавства і, як наслідок, - порушення податкового законодавства. За українським валютним законодавством, операції, укладені з порушеннями чинного законодавства, є недійсними. Особи, що вчинили такі операції, несуть адміністративну, кримінальну й іншу відповідальність. Найчастіше застосовуються наступні санкції (згідно з законом): стягнення в доход держави всього одержаного по недійсних операціях; стягнення в доход держави необґрунтовано придбаного не через операції, а в результаті незаконних дій.

Всі перелічені вище санкції накладаються органами валютного контролю (НБ України, урядовим відділом по валютному й експортному контролю, Державним митним комітетом України). Протягом останніх років держава вживала заходи для обмеження використовування офшорних схем для нелегального вивозу капіталу. Зокрема Центральному банку Кіпру пропонувалося консультуватися з НБ України при вирішенні питань щодо надання українським фірмам ліцензії або дозволу відкрити рахунок. Подібна вимога була знехтувана ЦБ Кіпру. З погляду кіпрських банкірів, така практика, якби вона була введена, серйозно підірвала б конкурентоспроможність Кіпру в залученні фінансового бізнесу. З кінця 90-х років НБ України посилює контроль за діяльністю офшорних структур на території України. Основна мета дій - обмежити можливості нелегального вивозу капіталу з України. Офшорні схеми відіграють у цьому процесі важливу, якщо не визначальну роль. Відповідно до вказівки НБ України від 14 березня 1999 року № 450-У встановлено список ознак, згідно з якими валютна операція повинна належати до розряду підозрілих. До них належать, зокрема, відсотки за кредитним договором у розмірі більш як 20% річних; повернення авансу нерезидентом; переказ грошей на адресу нерезидента, що не є стороною за договором та ін.; експорт або платежі по імпорту на користь нерезидентів, зареєстрованих в одній з офшорних зон, згідно з доданим до вказівки "чорним списком" держав і територій, де розташовані офшорні зони. Інформація про подібні операції повинна передаватися в НБУ. Вказівка передбачає низку карних заходів стосовно банків, що не виконують свої обов'язки з питань інформування НБУ про сумнівні операції своїх клієнтів (обмеження на валютні операції банку, а при неодноразових порушеннях - відкликання ліцензії). Санкції проти клієнтів, що мають відносини з офшорними компаніями, не передбачені. Інформація, що надається банками, може бути використана правоохоронними органами. Подібний підхід до регулювання офшорних операцій відрізняється від прийнятого в інших країнах. Так, в Європі участь офшорних центрів в трансакціях на ринку капіталу стала загальноприйнятим способом ведення справ. А країни, що мають законодавство з валютного контролю і стурбовані відпливом капіталу, накладають обмеження на трансакції з всіма нерезидентами, а не з резидентами з конкретних країн. В результаті перерахованих дій з боку держави в Україні різко впав попит на реєстрацію компаній в офшорних зонах, включених в "чорний список". Проте добитися радикальної зміни ситуації в цій сфері за допомогою вказаних обмежень буде досить складно. Практика показала, що починають активно використовуватися ряд маловідомих офшорних зон, що не потрапили в список НБ України. Перспективною зоною вважають, наприклад, Чорногорію. Іншою тенденцією офшорного бізнесу є використання "складових" схем з участю як офшорних, так і неофшорних компаній. Наприклад, українська фірма може мати договір з компанією з цілком респектабельної країни, але насправді остання - лише проміжна ланка, а кінцевим одержувачем коштів є офшорна фірма. Скажімо, англійська компанія може виступати як агент компанії з британських Віргінських Островів. Англійська фірма працює на скромних комісійних (з яких вона і платить англійські податки), а основний прибуток зосереджується в офшорної компанії. На думку експертів, використання складних схем - це цілком об'єктивна тенденція розвитку офшорних зон. Для нормальної роботи менше трьох-чотирьох компаній не використовується. Використовуються Німеччина, Англія в зв'язках з класичними офшорними компаніями та українськими фірмами, з тим щоб мати комфортні умови для роботи і в Україні, і в Європі, щоб мати солідні реквізити, рахунки нормальних європейських банків і не потрапляти навіть під тінь підозри, що це офшорна компанія. Ця схема розрахована на тривалу серйозну роботу. Причому рух капіталу прораховується так, щоб не платити високі податки вже в Англії або Німеччині, щоб рух коштів проходив з мінімальними втратами. Природно, такі схеми досить дорогі: за працюючий ланцюжок компаній доведеться заплатити десять-двадцять тисяч доларів. Це схеми для серйозних, великих і багатих структур. Останнім часом значного поширення набули схеми, що використовують існуючі міжнародні угоди про виключення подвійного оподаткування. Наприклад, відповідно до кіпро-британського договору і з додатковими роз'ясненнями британської сторони при виконанні певних умов компанія, зареєстрована у Великобританії, може виявитися податковим резидентом Кіпру і платити податок за кіпрською офшорною ставкою 4,25 відсотка. Таким чином, зовні цілком благопристойна англійська фірма по суті є кіпрським офшором. Основна умова, яку потрібна виконати, - це знаходження реального центру управління компанією на Кіпрі, для чого потрібно, серед іншого, призначити її директорами кіпріотів.

Сьогодні вибір податкового притулку залежить від головної мети платника податків у використовуванні послуг офшорної юрисдикції фінансової секретності. Наприклад, широко визнано, що Бермуди є країною вибору в галузі дочірніх страхових компаній (Табл.1) [8, с.18]. В питаннях утворення корпорацій Панама визнана провідною в галузі податкових притулків. В Панамі була створена більша кількість корпорацій, ніж у всіх податкових притулках Північної і Південної Америки разом узятих. Це відбувається через легкість створення корпорації в Панамі. Панама розглядається також через вигідну систему реєстрації суден, яка вимагає мінімальної кількості паперової роботи і витрат.

Табл.1. - Перелік офшорних юрисдикцій