ДАЙДЖЕСТ
АНАЛІТИЧНО-ІНФОРМАЦІЙНОГО ЖУРНАЛУ
“Схід”

розділ
КРУГЛІ СТОЛИ ЖУРНАЛУ “схід”

Адреса редакції:
83086, м. Донецьк, вул. Артема, 45
тел/факс: (062) 337-04-80, 338-06-97.
е-mail: shid@uvika.dn.ua

Зміст розділу

КРУГЛІ СТОЛИ ЖУРНАЛУ “схід” та матеріали конференцій

А. Круглі столи

РОЗВИТОК УКРАЇНИ, СПРОБА ПРОГНОЗУ

ПРОБЛЕМА ФОРМУВАННЯ НОВОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЕЛІТИ

10 років незалежності УКРАЇНИ: досягнення, уроки, перспективи

Б. Матеріали конференцій

Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції: “Корупція, економічні злочини: шляхи подолання та удосконалення правових чинників розвитку суспільства”, 18 жовтня, 2000 р, м.Донецьк

Аналітично-інформаційний журнал “СХІД” (Донецьк) тел. (062) 337-04-80

При передруку посилання на журнал “Схід” обов'язкове!

КРУГЛІ СТОЛИ ЖУРНАЛУ “Схід”

КРУГЛИЙ СТІЛ: РОЗВИТОК УКРАЇНИ, СПРОБА ПРОГНОЗУ

Володимир БІЛЕЦЬКИЙ, д.т.н., шеф-редактор журналу “Схід”, Донецьк,: На різних рівнях влади, різні партії, рухи, аналітики як в Україні так і поза її межами при спробах визначення геополітичної ролі нової України, якій вже минуло більше семи років, сьогодні послуговуються доволі стереотипними уявленнями. Так чи інакше, вони частіше всього зводяться до пошуку відповідей на питання "З ким Україна?". Спектр варіантів відповідей доволі широкий, але вже загальновідомий - з НАТО, Європою, Росією тощо. Тобто, Україна свідомо чи підсвідомо "прив'язується" до того чи іншого "воза". Спробуймо запропонувати і проаналізувати альтернативні варіанти, зосередивши головну увагу на ще не використаних можливостях.

1. Геополітика і ядерне самороззброєння України. Позбувшись ядерної зброї ми практично не використали своє унікальне становище першої в світі ядерної країни, яка добровільно відмовилась від цієї зброї. При вмілій дипломатії, відповідній постановці питання ця непересічна ініціатива, яка не має аналогів, дає моральне право Україні стати промотором нового світового руху за ядерне роззброєння, створити і очолити новий клуб неядерних країн з ядерним минулим. Безперечно, в перспективі це виграшна позиція, яка не тільки надає привабливого іміджу нашій державі, але й ставить її на вістря світової уваги. Міжнародний авторитет та геополітичний вплив України за рахунок такої сміливої і чітко відмінної від інших країн позитивної ролі в сучасному світі повинні зростати. Зрозуміло, що реалізація цієї ідеї можлива тільки при вмілій дипломатії, цілеспрямованій і стабільній зовнішній політиці. Думаю, що Україна як країна-лідер ядерного роззброєння може і повинна зайняти місце в Раді Безпеки, мати відповідну оборонну доктрину і створити своє коло країн-прихильників та послідовників, ставши на чолі їх.

2. Геополітика та регіональна політика. Один з механізмів підвищення геополітичної ролі України в Європі - ініціація створення Києвом разом з сусідніми країнами господарсько-політичних утворень на кшталт відомих єврорегіонів. І в першу чергу Київ повинен ініціювати створення цих нових організмів із залученням земель на яких проживають етнічні українці - це Кубань, Подоння, Холмщина, Підляшшя, Берестейщина, Закерзоння та ін. Згідно двосторонніх угод з країнами-сусідами ці області долучаються до відповідних прикордонних областей України, утворюючи нові єврорегіони. Мова при цьому не йде про які б то не були територіальні претензії. Але історична спільність, господарська взаємопов'язаність, екологічна й культурна подібність сусідніх областей в кожному з таких регіонів, нарешті родинні зв'язки населення обумовлюють можливість тісних взаємовигідних контактів з країнами-сусідами, суттєве підвищення геополітичної ролі Києва.

3. Геополітика та економічна ніша України. Млявість якщо не відсутність системного пошуку та аналізу оптимальних економічних ніш для сучасної та майбутньої України, а ще більше - відсутність практичних кроків у цих напрямках зводять майже нанівець можливість підвищення геополітичної ролі України як однієї з можливих країн-лідерів у XXI ст. Між тим, правильний вибір своїх економічних ніш (скажімо, аграрної, інформаційних технологій, космічної галузі тощо) і відповідне досягнення рейтингових, а можливо й домінантних (в Європі чи світі) позицій в цих галузях суттєво вплине на геополітичну вагу всієї держави. Не латаючи діри в старому уламку радянської економіки, що дісталася у спадок, а тільки визначившись з новими економічними пріоритетами й зреалізувавши свій потенціал в своїх оптимальних економічних нішах Україна зможе стати новим "економічним тигром" з відповідним піднесенням геополітичної ролі.

4. Освіта, наука та геополітика. Один з визнаних суттєвих складників геополітичного впливу і ваги старої Русі-України - її непересічні освітні можливості (Острожська, Києво-Могилянська академії, численні колегіуми). Сучасна Україна ще має один з найпотужніших у Європі науковий потенціал. Якщо зупинити процес вимивання наукових кадрів (а науковців зі вченим ступенем щороку виїздить за межі держави до 30-32 тис.), то після реформи системи вищої освіти й НАН цілком реально перетворити Україну в одну з країн-просвітниць, навчаючи у вузах значну частку іноземних студентів та аспірантів. Зрозуміло, що й тут є свої рейтингові й домінантні спеціальності, в яких українська наука має непересічні здобутки. Саме по ним Україна є цілком конкурентоспроможною на європейському ринку вищої освіти. Загалом же цілком можлива геополітична місія України як країни-університету до сьогодні, на жаль, майже не береться в розрахунок.

5. Нова історична доктрина та нова геополітика України. Нова геополітична лінія України повинна у всіх вимірах виходити з принципової історичної тези: сучасна Україна - спадкоємиця Київської Русі. До сьогодні політика України в цьому плані доволі неактивна. І справа не в тому, чи не тільки в тому, щоб внести відповідні поправки у підручники інших країн, повернути і вкорінити цю тезу в думках провідних закордонних авторитетів тощо. Справа перш за все в тому, щоб сучасна українська еліта в усіх вимірах - політичному, економічному, бізнесовому, науковому, релігійному і тд. - мислила і діяла як речники, представники Русі-України, тобто могутньої, сильної держави, а не країни-васала.

6. Нова роль української діаспори. Майже втративши з виникненням самостійної України свою стару роль - хранителя української культури, носія і борця за українську ідею - українська діаспора не знаходить нової ролі і переживає жорстоку кризу, асиміляційні процеси різко пришвидчилися. Україна повинна системно й селективно підійти до цієї проблеми й раціонально використати порив і потенціал своєї діаспори як на Сході, так і на Заході для свого проникнення в світ.

7. Що стосується військових блоків та впливових союзів країн, то універсальним і головним повинен стати принцип дотримання в першу чергу власних національних інтересів. Будь-які емоції (типу "спільної історичної долі") тут не повинні мати місце. Одночасно слід опрацювати доктрину нової Центральної Європи, активізувати дії по Балто-Чорноморському союзу. Геополітична роль України бачиться не як буфер мід Росією і Заходом, а як країни-лідера Центральної Європи, країни, яка разом, можливо з Польщею і Чехією створить і очолить новий регіональний центральноєвропейський блок пострадянських країн. Тобто ідея не в тому, щоб самому хилитися в той чи інший бік, а стати тією силою до якої прихиляються інші.

При сучасному стані економіки все викладене тут тезово може бути розцінено як велика мрія, але без великих мрій не буває великих справ. Майбутнє України значною мірою залежить від того чи будуть її лідери вести дійсно якісно нову, динамічну й незакомплексовану політику, чи будуть весь час озиратися на сильних світу цього й покірно нести тягар меншовартості, пострадянськості, євразійства тощо.

Підсумовуючи викладені тези можна резюмувати, що нова геополітична доктрина України повинна вирізнятися непересічністю рішень, самостійністю і оригінальністю підходів, наявністю власного "я" без будь-яких відверто "фарватерних" дій та рішень. Це повинна бути не розмита, а чітка й послідовна, органічно єдина й узгоджена у всіх своїх вимірах система керівних принципів, яка базується на новій національній українській ідеї - відновлення на якісно новому рівні і в новому часовому вимірі центрально-європейської держави-лідера з організмом нової української політичної нації й розкриттям для кожного українця можливостей багатого (матеріально і духовно) солідарного суспільства.

Ігор Сорока, д.е.н., проф, ректор Донецького дердавного університету економіки і торгівлі: Говорячи про вибір оптимальних економічних ніш для майбутньої України я б хотів зробити декілька порівнянь з європейськими країнами, наприклад, з Ірландією. Справжня економіка - це економіка здорового глузду та простих істин. Вона складна в деталях, а в моделях економіка проста, тому й працює. Ірландія тривалий час була під тиском Великобританії(Україна - під тиском Росії), але сьогодні вона переживає економічне піднесення. І однією з домінант ірландської економіки обрано виробництво програмного забезпечення ЕОМ. Відтіснивши навіть Японію Ірландія зайняла друге місце після США з програмного продукту. На це працює американський капітал(інвестиції) та ірландські мізки. А вони, до речі, нічим не відрізняються від українських. Таким чином, Ірландія зробила прорив у галузі програмного забезпечення, знайшовши тут свою нішу, і, що важливо, екологічно чисту, яка не тільки вирішує проблему безробіття, але й забезпечує пристойний заробіток як для чоловіків, так і для жінок. Це - прогрес.

Важливо підкреслити, що багато хто в Україні чомусь весь час пише і говорить про відновлення роботи промислових підприємств, промисловий бум як очікувану панацею, хоча ми живемо в епоху постіндустріалізму. На мою думку, треба вести мову не про промисловий, а про економічний бум. А це дві великі різниці. Сучасний економічний бум в Ірландії, яку ми взяли для прикладу, базується, зокрема на виробництві програмного продукту. Україна тут теж має конкурентноспроможні напрацювання і відповідний потенціал - візьмімо хоча б продукцію фірми “Інтеркомп'ютер” або Інституту штучного інтелекту (Донецьк). Без сумніву, з нашими ресурсами, а вони більші, ніж в Ірландії, ми б теж могли широко вийти на міжнародний ринок програмного продукту. І, думаю, навіть успішніше, ніж Ірландія.

Друга ніша, яку зараз активно займає Ірландія - а це колишня “околиця Європи” - це міжнародний туризм. Україна, як і Ірландія, має тут великі потенційні можливості завдяки древнім непересічним і самобутнім культурним витокам, збереженню архітектурних пам'яток далекого минулого, зокрема, храмів.

Ще одне джерело економічного буму в Ірландії - це аграрний сектор, причому не новий, штучно створений, а той, що історично склався, - розвиток тваринництва. Переваги цієї країни тут дуже суттєві за рахунок виробництва екологічно чистого м'яса, молока тощо. І знову проведемо паралель з Україною, яка повинна зайняти аграрну нішу в Європі. Я не розумію, нащо в Україні випускати, скажімо, “запорожець”. В Ірландії, що сьогодні стрімко розвивається економічно, не випускають своїх автомобілів - тут дороги запруджені іноземноми машинами високого класу - “тойотами”, “мерседесами”, “фордами” тощо. Зрозуміло, що “запорожець” ніколи, навіть за жорстоких митних правил та протекціоністської політики щодо ЗАЗу, “Вольво” не обійде - це 100% істина, якою б прикрою вона не була. Зате такою ж 100% істиною є надзвичайно високі можливості України в аграрному секторі, і це не тільки і не стільки наша оцінка - це думка провідних аналітиків Заходу (зокрема, ЦРУ - згадаймо 1989-90 рр.). Україна в галузі продуктів сільського господарства може легко потіснити її традиційних виробників у Європі і світі. Про це знають і цього побоюються західні виробники сільгосппродукції. Ось де треба зосередити свій економічний і економічний запал майбутній Україні.

Ігор Козловський, начальник відділу у справах релігій управління у справах національностей міграції і релігії Донецької облдержадміністрації: В прогнозних оцінках майбутнього України, які тут прозвучали, майже зовсім не заторкнуто питання її “духовного обличчя”, проблеми моно- чи поліконфесійної моделі суспільства. Тому я зупинюся головним чином саме на цій грані майбутнього нашої держави.

Україна є однією з наймістичніших країн світу. Її містика має свою логіку, що коріннями своїми іде від її геополітичного положення, від її землі, надр, від загадковості української душі. І вона приречена бути містичною, яку не вхопити, не спіймати, не спрогнозувати. Розвивається вона за містичною логікою і коли за Україну починають боротися - дуже часто програють, а коли не чекають перемоги - вона наче б то падає з неба. Тому можна сказати лише, що Ураїна до чогось містично приречена.

Вона приречена бути між Сходом і Заходом, як між Сциллою і Харібдою.

Росія - це реальність, яку Україна повинна враховувати, як і враховувати таку домінанту російської масової і політичної свідомості, як українське питання. Росія завжди буде відчувати певний комплекс відносно України і комплекс цей завжди буде комплексом хворобливим. Росія не може існувати психологічно без України. І цей фактор Україна буде постійно враховувати як з точки зору формування внутрішньої, так і зовнішньої політики.

Але і Захід через певний час зрозуміє, що місце України в Європі є одним з центральних. І це поступово змінить орієнтири Заходу, які будуть обумовлювати входження України в світове співтовариство. А це означає, що вже зараз ми повинні залишатися національно своєрідним явищем і розвивати цю своєрідність, вчитися бути європейцями, будувати своє суспільство на загальнолюдських засадах: громадянське товариство, відкрите суспільство, правова держава з домінантою прав і свобод кожної конкретної людини, мирне співіснування і толерантні відносини до інших етнокультурних та світоглядних систем.

Україна приречена бути поліконфесійної державою. Ми маємо 22 тисячі релігійних організацій, які належать до 75 конфесійних напрямків. Продекларувавши, що Україна є державою деідеологізованою, яка поважає всю повноту прав і свобод людини, ми маємо проблему постійного ускладнення світоглядної картини на рівні свідомості пересічного громадянина. А це означає, що першим і головним завданням українського суспільства є: виховання тотальної толерантності; підвищення правової культури; відкритість культурним впливам інших етнокультурних систем.

Як це не дивно, але вже зараз Україна має один з найдемократичніших законів у світі щодо світоглядного вибору людини - Закон “Про свободу совісті та релігійні організації”. А це означає, що під ідею утворення державної церкви у майбутньому закладено правову вибухівку. Поліконфесійна європейська Україна, якщо вона хоче увійти у світове товариство демократичних цивілізованих держав, ніколи не допустить будь-якого приорітету тієї чи іншої конфесії. Тим більше, що найбільша конфесія в Україні - православна - є водночас і найскладнішою проблемою, яка впливає не тільки на релігійну, але й на політичну, мовну, загальнодуховну та інші ситуації в Україні. Поєднання православних є процесом складним, довготривалим і найближчим часом малоімовірне. Прийняття умов поєднання, на яких наполягає керівництво УПЦ Московського Патріархату - спочатку поєднання, а згодом прохання до Москви про автокефалію - за сучасних умов призвело б до подальшого розколу в автокефальному русі.

Надання будь-якій з існуючих сьогодні в Україні церков де-факто статусу державної не відповідає її державним інтересам, хоча б яку модель української державності - східну, територіальну, національну чи галицьку - мати на увазі. У разі національної моделі побудови Української держави Україна опиняється перед фактом як мінімум двох національних церков - Автокефальної Православної та Греко-Католицької. Жодна з них не може претендувати на роль державної одноосібно. За реалізації територіальної моделі перевага надається УПЦ Московському Патріархату, що означало б підштовхування до розколу України. Реалізація концепції державної церкви в Україні не відповідає її національним інтересам як сувереної держави. Тим більше, що і серед деяких протестантських рухів є тенденція бачити себе національними церквами! Тобто Україна в майбутньому приречена бути поліконфесійною європейською світською державою, в якій до кінця проводиться лінія на відокремлення церкви від держави і однакові правові норми життя всіх релігійних напрямків і течій (від православних до мусульман та іудеїв). Україна приречена бути Україною!

Володимир Кіпень, доцент, канд. філософських наук, Донецьк: Ми зараз займаємося не прогнозуванням, а, радше, передбаченням, чи, навіть передчуттям. Адже наукове прогнозування є верйозна, конкретна професійна робота, пов'язана із застосуванням відповідних технологій науки прогностики. У нас є лише можливість коротко висловити своє бачення майбутнього, бажаних, чи навпаки небажаних сценаріїв розвитку та їх результатів для України. Цінність такого підходу полягає скоріше у пропонуванні для обговорення орієнтирів довгострокового розвитку, деяких шляхів їх реалізації та в попередженні відносно видимих нині небезпек.

Розвиток країни може раелізуватися в рамках не одного, а багатьох об'єктивно можливих сценаріїв. При прорахуванні їх здійсненності потрібно враховувати історичний досвід нашого суспільства, наявні тенденції розвитку, глибинні історичні ритми та глобальні цивілізаційні зміни, соціальні, економічні та політичні сили, що стоять за різними сценаріями майбутнього України, а також ймовірність оптимального (не найкращого, а реально можливого прогресивного) сценарію, котрий міг би отримати найбільш широку соціальну підтримку. Такий прогностичний сценарій став би об'єднуєчою здорові сили українського суспільства метою поступу. А отже противагою іншим, згубним для України реваншистсько-тоталітарним та колабораціоналістсько-кримінальним сценаріям, чи безнадійно утопічним програмам стрімкого ривка України до вершин соціального та матеріального благополуччя.

Віри в диво у мене немає. Водночас дуже не хочеться вірити в те, що Україна піде по одному з тупикових напрямків. Хоча об'єктивно оцінюючи тягар минулого та низку теперішніх тенденцій стану політичного та соціально-економічного життя держави слід віддавати собі звіт про велику імовірність реалізації одного з небажаних сценаріїв майбутнього України.

Треба чітко зрозуміти, що гарантованого благополуччя для України (як і будь-якої іншої країни) через 5, 10, 20 років просто не існує. Є лише можливості його досягнути, вибравши і реалізуючи проект розвитку, в якому національні інтереси розбудови дійсно демократичної, правової, соціально згуртованої, багатої, впливової і динамічної держави, були б синхронізовані з перспективними загальносвітовими процесами. Найбільш важливими серед останніх вважаються тенденції глобалізації, демократизації, регіоналізації, зміна імперативів економічного і технологічного розвитку від індустріального до інформаційного суспільства. Перспективу матимуть ті суспільства, які забезпечують стійкий розвиток. Людський потенціал, його якість визначатиме раальні багатства і впливовість країни. На моє переконання тільки цей шлях може привести Україну до бажаного майбутнього.

Реалізувати цей шанс звичайно непросто. Адже для цього потрібні не лише модернізація політичної, економічної та соціальної системи. Це зробити можна відносно легше і швидше. Необхідна глибинна трансформація способу мислення людей, системи цінностей, менталітету. А такі зміни відносяться то так званих довгих історичних ритмів. І це справа нового покоління. Тому майбутнє України твориться заразі буде творитися надалі в школах та вузах. Коли головними пріоритетами стратегії розвитку стане система освіти, науки і виховання та їх реформування у відповідності з вимогами майбутнього, тоді і тільки тоді Україна і її народ матиме достойне майбутнє.

Микола Лісовенко, власкор “Урядового кур'єра” по Донбасу: Якщо уважно придивитися до історії європейських держав, то з усією певністю можна сказати, що їх майбутнє завжди було обумовлене минулим. Україна - не виняток. Відтак, коли вона ще за Київського князя Володимира обрала для себе християнську доктрину, як шлях до цивілізації, минуло понад 1000 років. Практично всі вони були тяжкими, неначе той кипарисовий хрест, якого ніс на Голгофу наш Спаситель.

Так, містики можуть знайти дуже багато спільних рис для нашого автохтонного народу та Ісуса Христа - незлобивість, доброта, любов до ворога. Гарно? Так, але... На жаль, Україна, як на мене, ще й досі через ці риси не звільнилася від колонізаційної залежності. Мудрі політики західного світу допомогли увійти до НАТО Польщі, Угорщині, Чехії (теж, доречі, християнські країни, що не заважає їм рухатися вперед у своєму розвитку - прим. ред.) але не подбали про найбільшу після Московії слов'янську державу.

Отож не треба бути пророком, щоб сказати, що коемлівські шовіністи протягом ближчих років робитимуть все можливе і неможливе, аби тільки не випустити із своїх “братських обіймів” нашу Україну. Вони не дозволять нам поставити державні кордони (мається на увазі на сході - прим. ред.), вони й далі час від часу будуть маніпулювати нафтогазовим зашморгом, вони будуть постійно під'южувати свою діаспору (росіян в Україні) на спротив українській ідеї. Тяжко стає на душі, коли бачиш, що ота сама діаспора, де-факто діє на шкоду і нашим, і власним інтересам. Вона підсилює імперські амбіції однієї з найогидніших правонаступниць золотоординщини і тим самим гальмує ходу демократії та й взагалі цивілізації у світі. На даль, агресивне й розбещене московство, яке свого часу бездумно рушило за Леніним та Троцьким, у будь-яку мить може посунути за популістським блазнем Жириновським. А на кого першого піде задурманений плебс? Тільки на безборонну, безядерну, безнаціональну Україну.І знуву може постати імперія, знову євродемократи тремтітимуть перед атомною довбнею особистих друзів Хусейна, а наші лагідні та роботящі українці поїдуть давати лад на Камчатці та в інших регіонах, занехаяних московськими гегемоністами.

Тож висновок один: Україна й надалі йтиме шляхом свого Бога-страдника, а євроглядачі будуть уважно відслідковувати цей процес. Можливо тільки після остаточного розпаду Московської імперії на три десятки самоврядних країн і нам засвітить шанс, нарешті, створити Державу Українського Народу. Таку як Франція, Італія чи навіть Ізраїль. Але буде це років через 15-20.

Валентин Фінагін, д.е.н., заступник директора інституту економіко-правових досліджень НАНУ, Донецьк: Слід розрізняти суб'єктивні та об'єктивні фактори, які сьогодні обумовлюють прогностичні оцінки майбутнього України.

До суб'єктивних слід віднести, по-перше, політичну боротьбу різних партій, верств населення. По-друге, це відомі нам міжнародні сили, які свідомо, виходячи з конкурентних інтересів, прагнуть принизити роль України в міжнародному розподілі праці. Саме суб'єктивні фактори значною мірою обумовили складну ситуацію всього соціально-економічного комплексу держави.

До об'єктивних факторів, які визначають майбутній розвиток України, слід віднести той потенціал України, яким вона володіє. Це обєктивно дуже значний потенціал в аспектах важкої промисловості, аграрного сектору, наукового інтелекту та рівня урбанізації. Зупинюся на цьому докладніше.

Мало хто в світі знає, що Україна - це держава з розвинутим міським комплексом. В нашій країні мешкає більше 50 млн. чол. , це еквівалент населенню таких держав, як Франція, Німеччина. За питомою вагою міського населення деяких регіонів України (Донецька, Дніпропетровська, Луганська області) вона займає одне з перших місць в світі - тут біля 90% міського населення. Всього в міському секторі держави мешкає біля 70% населення і на цю долю припадає також 70% вартості основних виробничих фондів.

Не важко зрозуміти, що від рівня розвитку міст залежать всі інші сфери та сектори економіки нашої держави, включаючи сільське господарство. Тому закономірно зробити висновок по те, що від подальшого розвитку міст залежить майбутнє України.

Що ж треба зробитити для розвитку українських міст? Сьогодні для всіх господарських комплексів міст головною проблемою є існуюча дуже важка податкова система. Якщо її демократизувати, то це дасть змогу за короткий термін значно підвищити ефективність виробництва, а це безумовно приведе до зростання національного доходу. Слід відзначити, що діюча податкова система виступає гальмом становлення та розвитку всіх проявів бізнесу і що вона суперечить розвитку продуктивних сил держави. Про свідчать елементарні розрахунки. Другим значним напрямком у вирішенні проблем міст є планування їх соціально-економічного розвитку. Колись Донецька наукова школа була провідною в цьому напрямку. Але хтось з урядових керівників нав'язав ідею, що ринок зробить все сам, автоматично. Сьогодні сві бачать помилковість цієї позиції. Та й досвід розвинутих країн світу свідчить про необхідність державного регулювання економікою. Тому надзвичайно актуальним є повернення до практики планування розвитку міст, але на принципово новій ринковій основі. Вчені Донеччини готові прийняти в цьому активну участь.

Ігор Пасько, професор філософії, керівник Донецького відділення Центру гуманітарної освіти НАН України:

Хоч пророкувати майбутнє справа завжди невдячна, ми часто охоче впадаємо у футурологічні прогнози, видаючи свої бажання за необхідність самої історії. Найчастіше ми помиляємося, рідше визнаємо свої помилки. І все ж ризикну висловити декілька думок.

Здається, що останнім часом тенденції подальшого розвитку України простежуються досить зримо. Усвідомлення цих тенденцій не надає ні оптимізму, ні крайнього песимізму.

По-перше, сьогодні вже немає ніяких сумнівів щодо необхідної економічної і політичної орієнтації України. Суворі реалії доводять, що майбутнє України пов'язане з Європою, ЄС, європейським ринком. Україна як така може здійсунитись тільки як складова частина європейської цивілізації. Об'єктивні інтереси України можуть бути задоволені лише шляхом інтеграції в європейський ринок, а не епізодичними бартерними операціями з східно-периферійними державами СНД. Це текож стосується Росії і Беларусі. Україні необхідні добрі економічні і політичні стосунки з цими країнами, але вони можуть бути плідними для України тільки в тому разі, якщо вони здійсюватимуться на підставі загальноцивілізаційних економічних і політичних норм та принципів. Усі об'єктивні чинники українського буття схиляють саме до такого варіанту перебігу подій. Це надає оптимізму.

Шлях до Європи у будь-якому разу буде довгим і тернистим, але він надзвичайно ускладнюватиметься суб'єктивними моментами нашої дщійсності. Ментальність значної частини українського суспільства психологічно орієнтовано зовсім на інше. Радикально зарадити справі могла б тверда, збалансована й інтелектуальна влада, яка б була здатна пояснити народові його об'єктивний інтерес і сподіватися на його розуміння та підтримку. Але такої влади ми не маємо і найближчим часом не будемо мати. Наша влада не здатна визначитись і тільки робить вигляд, що йде вперед, дивлячись переважно в минуле.

Нам не загрожує комуністична реставрація. Комунізм ніхто свідомо не руйнував. Його ресурс вийшов і він не підлягає ремонту, навіть капітальному. Інша справа, комуністична еліта. Вона як була при владі, так і залишається при ній. Її чомусь називають зараз посткомуністичною елітою. Але йе перебільшення. Ми дійсно маємо посткомуністичне суспільство, яким керує комуністична еліта. Наслідки цього керування і його кваліфікованість видно неозброєним оком. Наша державна еліта прагматична, цинічна і бездарна. Її неможна назвати монолітною, бо вона розпадаєтьсяна декілька конкуруючих кланів, але в межах клану вони нагадують альпіністів, що йдуть в одній зв'язці. Вона інтуїтивно відчуває деяки імперативи нашої сучасності, але ефективно керувати суспільством в наших умовах вона принципово нездатна, бо була сформована в інших умовах і для інших завдань. Маємо парадоксальну ситуацію: еліта нездатна до модернізації суспільства, суспільство нездатне до оновлення еліти. На сьогодні жодна з опозиційних партій не може скласти владним структурам реальну конкуренцію. Наочний приклад - КПУ. Скільки б голосів не отримали б комуністи на вибораїх, вони ніколи не просунуться далі парламентської зали. Переважна більшість сьогоденної, так званої, комуністичної партії - це політичні маргінали, що не змогли пробитися в еліту за радянських часів. Зараз вони намагаються взяти реванщ у своїх більш вдалих суперників. Але й сьогодні за своїми професійними якостями вони значно поступаються старій еліті. Популізмом та російською ідеєю в комуністичному забарвленні можна дурити голову народові, але не владному олімпу. Тому, по великому рахунку, байдуже, який клан з політичної еліти прийде до влади. Будь-який з них буде намагатися балансувати між Росією і Європою, не вирішуючи кардинальних історичних завдань і на бачачи справжніх перспектив, а концентруючи зусилля на власному збагаченні, поділяючись на “ленінців”, які вважають, що влада веде до грошей, та на “марксистів”, гадаючих, що грощі ведуть до влади. І так буде досить довго, поки ця еліта не самознищить себе. Так що в найближчий перспективі Україна приречена бути “банановою республікою”.

Вихід у нормальну перспективу пов'язаний з духовним оновленням народу. Криза великих імперій завжди супроводжувалась в історії моральною втолмою і деградацією суспільства, але з-під уламків імперії вибиралися лише морально оновлені народи, просвітлені ідеєю нового буття. В період краху Римської імперії такою ідеєю стала ідея християнства, а в Новий час - національна ідея. Не маючи ідеї неможна рухатися вперед. Повернути назад нам не дадуть об'єктивні історичні обставини. Рухатись вперед нам не дає власна бездуховність.

Зараз точаться дискусії про перспективи етнічної чи політичної української нації. На мою думку, нація це не етнос і не держава. Нація - це культура. І поки не маємо єдиної, інтегруючої все населення України високої і універсальної культури - культури власного способу життя на своїй землі і власного способу спілкування, власного художно-мистецького, релігійного і світоглядного ставлення до світу - ми не маємо майбутнього. Це чудово розуміють наші сусіди. Але тільки не ми. Духовна колонізація наша триває.

Наші економічні негаразди - то наша драма. Наша культурна ситуація - то наша трагедія. І не від економіки до культури треба йти, а навпаки. Тільки якщо ми захистимо і створимо умови для розвитку національної культури ми отримаємо українську націю з новою елітою, здатною змінити на краще економіку і соціальні умови нашого життя.

Аналітично-інформаційний журнал “СХІД” (Донецьк) тел. (062) 337-04-80

При передруку посилання на журнал “Схід” обов'язкове!

ПРОБЛЕМА ФОРМУВАННЯ НОВОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЕЛІТИ

(КРУГЛИЙ СТІЛ журналу “СХІД”)

Круглий стіл веде доктор технічних наук ВОЛОДИМИР БІЛЕЦЬКИЙ (Донецьк)

В.С.Грицевич (Львівський державний університет ім. Ів. Франка):

“Формування національної інтелектуальної еліти безумовно є багатокомпонентною, комплексною справою, але вважаю за необхідне виділити в ній наступні моменти.

1. Найголовнішим є пропаганда інтелектуальності, пропаганда примату духовного над матеріальним.

2. Важливим є повернення на Батьківщину того інтелектуального потенціалу , який з різних причин опинився за її межами.

3. Дуже ефективним засобом виховання майбутніх елітних кадрів є проведення інтелектуальних конкурсів, як професійних так і популярних. Це справа наукових кіл, національного телебачення і преси.”

Л.А.Шаповал(Харківський автомобільно-шляховий технічний університет):

“В Україні нова національна еліта повинна бути незалежною від системи. Головним же критерієм її фомування мають бути не аби які індивідуальні здібності. При формуванні еліти, того, що має бути кращим, талановитішим, професійнішим у державі, більш значним повинна бути не національність, яку має кожен, а видитні здібності - дар Божий. Саме ті, хто обдарований здібностями і хто зумів розвинути їх ц собі, повинен у першу чергу складати національну еліту. Все краще і нам треба залучати, а не відштовхувати за національною ознакою. Таким чином еліті українського суспільства зовсім не обов'язково бути виключно національною за складом, але обов'язково вона повинна бути національною за своїм духом”.

В.Й.Здоровега(Львівський державний університете ім. Ів.Франка):

“ Відродження нації означає формування еліти, здатної мислити небанально. Проблема багатоаспектна, оскільки включає у себе пошук і визовання талантів. Їх високу вимогливість до себе ( за Ортегою-і-Гасетом до еліти відноситься той, хто вимагає від себе більше, ніж інші і бере на себе нові труднощі й обов'язки), а також вміння творчо мислити, аналізувати, прогнозувати”.

В.М. Шилов(Сумський дежавний університет):

“Конкуренція націй являє собою конкуренцію національних культур. Еліта нації - це творча меншість, яка є ініціатором культурних новацій. В силу цього саме модернізаторські зусилля еліт забезпечують виживання, конкурентноспроможність націй. Іншими словами, конкуренція націй значною мірою являє конкуренцію національних еліт. Недостатність конкурентноспроможності української еліти пов'язана з рядом обставин : відтоком кращих представників української еліти до колишньго союзного центру, тим, що українську інтелігенцію складають здебільшого інтелігенти першого покоління, як правило, виходці з села. На сьогодні ситуація не стала кращою. Криза суспільства викликала погіршення умов життя еліти, що провокує відтік її за межі держави. Скорочення асигнувань на освіту і науку продовжує зниження якості інтелігенції. Яка є головним ресурсом формування еліти. Національна еліта України потребує термінового посилення та подолання згубних внутрішніх протистоянь, у тому числі і за мовним принципом, причому, ситуалія склалася така, що рахунок іде не на роки, а на іх місяці, Історія безжалісна до слабких і повільних”.

Г.О. Дичковська(Український державний лісотехнічний університет, м.Львів):

“Національний визвольний рух 20-30-х років приходить до розуміння того, що формування еліти повинно містити три засадничі напрямки: сила, мораль і високий інтелектуальний рівень. Сила, а як її виразник - воля, це та якість, яка дає змогу організувати на свою підтримку більш пасивну масу, протистояти руйнівним тенденціям. Мораль - це та основна риса, яка відрізняє “войовничого грабіжника” від аристократа духу. Високий розвиток інтелекту - необхідність, без якої жодна особа чи група не здатна піднятись над масою, не в стані організувати її, не зможе перейти від сьогочасних тактичних завдань до далекосяжних стратегічних планів. Для витворення аристократичної верстви слід сприяти становленню власної національної еліти із представникі усіх прошарків населення, а також залучати аристократів духу із зрусифікованого середовища та діаспори”.

М.І.Погорілець(Інститут регіональних досліджень НАН України, Львів):

“Специфіка становлення національної еліти в постколоніальний Україні детермінована боротьбою за функціональну єдність національної та суспільної еліти”.

Л.Г.Чорна(Інститут психології АПН України, Київ):

“До поняття “еліти” відноситься : а) високий статус особи у суспільстві оба деякій суспільній групі; б) впливове положення особи у певній сфері людської діяльності; в)формування зазначеного статусу на основі певного виду обдарованості і високих досягнень особи; г) неофіційне присвоєння даного статусу особі, на відміну від її професійного статусу, як оцінка важливості, високої якості, оригінальності діяльності особи.

Процес відбору до еліти має проходити не стихійно, а на основі наукового забезпечення: використання валідних і надійних психологічних методик для відбору дітей в навчальні заклади нового типу, підготовка ускладнених програм навчання для обдарованих дітей, надання умов для спілкування обдарованим особистостям одне з одним, створення концепції виховання обдарованих дітей, філософсько-етичних основ формування еліти в суспільстві, піклування при неї держави.”

Г.І.Лук'янчук (Львівський державний медичний інститут):

“Весь комплекс характеристик еліти можна визначити поняттям “пасіонарність”, як “її органічна здатність до наднапруження”(Л.Гумільов). Еліта служить своєму народові, керуючись ідеальними вартостями, вищими цілями: Бог, Вітчизна, Земля, Слава...”

М.П.Войнаренко(Інститут економіки НАН України, Київ):

“Корея за час проведення реформ збільшила кількість учбових закладів у 23 рази, а кількість тих хто навчається - у 94 рази. Китай за перших п'ять років реформ створив 400 нових університетів та ще десятки тисяч спеціалістів направив на перепідготовку в кращі університети світу. Результати такиї політики нині відомі у світі, що ще раз підтверджує необхідність зміни пріоритетів в оцінці суспільної праці при реформуванні вітчизняної економіки на користь розумової, як основної умови майбутнього формування інтелектуального потенціалу української нації”.

Н.П.Гончарова(Інститут економіки НАН України, Київ):

“Становище в галузі формування і розвитку інтелектуального потенціалу надзвичайно загострилося. Це підтверджує лише один приклад. За кількістю зареєстрованих патентів, в розрахунку на чисельність наукових працівників, Україна приблизно в 15-30 разів відстає від середніх показників США, Японії, Німеччини, Великобританії, Франції. У зв'язку з відзначеним необхідно, на нашу думку забезпечити не тільки збереження інтелектуального ядра, але і його подальше відтворення. Пріоритет слід надати переспективним програмам з сучасних інформаційних технологій, дослідженням в галузі фізики, високих енегрій, термояденому синтезу, геному людини.

Формування національної еліти - це насамперед проблема виховання особистості. А особистість виростає в певному духовному середовищі, при створенні особливого естетичного і морально-психологічного поля. Представник інтелектуальної еліти є, як правило ідеалістом у високому значенні цього слова, для якого велике значення мають такі поняття, як сенс життя, добропорядність. Виховання еліти на національній традиції закладає основу морального імперативу особистості: не зловживай службовим становищем, не зраджуй інтереси суспільства, піклуйся про добробут держави”.

Т.В.Іванова(Сумський державний університет):

“На даному етапі розвитку людства реальними суб'єктами взаємодії з навколишнім середовищем можуть стати порівняно невеликі соціальні групи - нова еліта суспільства. Психологічні особливості цієї групи - інтелект як спроможність прогнозувати наслідки будь-яких соціальних перетворень; відповідальність за свої дії, що можуть мати вплив на долі багатьох людей; активність, тобто з одного боку, розвиток власних внутрішніх потенцій, з другого - потреба до співучасті в подіях зовнішнього світу. Постійне підживлення національними традиціями - умова збереження елітою здібності до саморозвитку та творчості. З іншого боку еліта повинна мати спроможність вести діалог у всепланетному масштабі. Українська еліта, як свідчать історичні факти, спроможна опанувати інформаційним кодом інших культур і саме тому - взяти на себе місію організації діалогу між іншими народами”.

Ю.М.Канигін(НАН України, м.Київ):

“Є такі кардинальні “певісні” проблеми організації науки в тій чи іншій державі, як широта фронту досліджень та його структура. Чи повинна Україна забезпечити дослідження по всьому фронту, чи може вона в цьому відношенні зрівнятися, наприклад з США, Японією або, скажімо, з Росією? Очевидна негативна відповідь на поставлені питання. Треба визначити(свою) широту фронту фундаментальних і прикладних досліджень та його структуру (масштаби та пріоритети розвитку в ньому окремих наук). Критерій тут може бути тільки один - загальнонаціональні інтереси, становище, яке склалося та перспективне становище України у світовому науковому суспільстві, її цілі в історичному процесі, роль у розвитку загальнолюдської цивілізації. Мова йде, по суті, про новий - “холістський” підхід до науки, відповідно якому вона виступає інтелектуальною підсистемою нації, її “головою”, “мислячим органом” (поряд з освітою, інформатикою та управлінням). В цілому мова йде про перехід від загально-союзного наукового комплексу до національно-українського, котрий, безумовно повинен бути оптимально “вписаний” у європейську та світову наукову системи”.

С.О.Цапок(Інститут регіональних досліджень НАН України, м.Львів):

“Становлення української політичної нації, формування її інтелектуального потенціалу вимагає вирішення цілого ряду проблем, включаючи лінгвістичну. Вирішення цієї проблеми вбачається не в “упованні” на можливе в майбутньому підвищення самосвідомості люмпенізованих мас, а в затвердженні на найвищому держаному рівні адекватних цілям державотворення і обов'язкових для всіх регіонів країни лінгвістичного планування і лінгвістичної політики.”

О.М.Білик(Бердянський педінститут):

“Як і в більшості постколоніальних країн, еліта України в багатьох регіонах є компрадорською та у великій мірі денаціоналізованою. Справі державотворення заважають також комуністичні ілюзії деяких груп населення. Потрібен час і копітка робота.”

Г.Д.Гулянович(Інститут національних відносин і політології НАН України, Київ): “Довгий період існування УРСР зробив можливим виховати у наших громадян не лише територіальний патріотизм, навіть якщо він не національний (на початку століття це був патріотизм в рамках окремих регіонів України, а не в цілому), але й підготував міцний шар партійно-бюрократичної верхівки, яка підтримала прагнення до незалежності. Проте ця бюрократія не зуміла провести економічні реформи, в наслідок чого саме зі сфери економіки існує небезпека існуванню держави. На арену вийшло нове покоління національної еліти, яке не така ура-патріотична, проте більш прагматична. Формування молодої еліти буде дуже далеким від принципів соціальної справедливості. Але ступінь компромісу в цій галузі буде залежати від того, яким чином пройдуть економічні і політичні реформи в нашій країні”.

Л.М.Щетиніна(Миколаївський обласний інситут улосконалення вчителів):

“Формування еліти - складна і копітка справа. У багатьох країнах світу є усталені програми відбору, виховання і навчання талановитої молоді. Скажімо, у США у 1972 році засноване федеральне управління з питань виховання обдарованих дітей. До того ще 14 недержавних установ, з'єднанаих асоціацією, займаються цією ж справою. Підтримка талановитої молоді здіснюється на всих вікових етапах: дитина - школяр - студент - фахівець. Відбирають дітей за допомогою тестування. Дослідження показують, що 94-96% дітей здібні, а 2-3% талановиті.

Виховання майбутньої еліти слід вести на засадах патріотизму. При цьому держава повинна не тільки забезпечити добрі умови для навчання і виховання талановитих дітей, але дати їм впевнеість, що вони завжди будуть мати гідні умови життя. Треба створити національний фонд підтримки талановитої молоді, щоб не заглядала вона у благодійні фонди на зразок Соросівських”.

В.І.Яременко(Технологічний університет Поділля, м.Хмельницький):

“Українську елітність варто сприймати передусім в морально-духовному сенсі, без фахової чи виробничої диференціації. Під це визначення не повинні потрапити сучасні нувориші або інтелігенція як така, Основні критерії - вірність українській традиції, висока моральність, конгеніальність. Провідна верства не структурується, а поступово організується у формі періодичних, авторитетних форумів і відкритих клубів, за допомогою яких спрямовується громадська думка. Динамізм має стати сутнісною ознакою елітизації українського суспільства та основним аргументом на доказ суспільної значимості процесу”.

М.В.Шаповаленко(Харківський державний політехнічний університет):

“Найважливішою функцією еліти є функція вироблення зразків людської поведінки, на які повинні орієнтуватися всі члени суспільства. Без соціальної еліти, яка дає зразки такої поведінки, розвиток суспільства стає непердбачуваним і нестабільним.

Традиційні суспільства формували свої еліти за статусом спорідненості. У відкритому суспільстві еліти формуються на основі престижу, професіоналізму і конкурентності. Але і в традиційному, і у відкритому суспільствах ядром формування є культурні традиції.

Сучасне українське суспільство, яке опинилося в “транзитній зоні”, “зоні вибору”, і нагадуючи за багатьма економічними і технологічними показниками країну “третього ешелону модернізації”, шукає свою еліту. Одним з векторів цього пошуку є зруйнування радянської традиції, зміна стереотипів і спроба сконструювати свою “дискретну” спадкоємність”.

Ж.В.Поплавська(Державний університет “Львівська політехніка”):

“Правомірним є, на наш погляд, використання філософського підходу Хосе Ортеги - і - Гассета, який розуміє еліту як якісну групу, здатну нести на плечах тягар вибору.

Найважливішою фазою правління будь-якої системи економіки є прийняття рішення про цілі такої системи і стратегії їх досягнення, в основі якого лежить вибір. Зміст стратегічного вибору в реальних ситуаціях полягає в пошуку і формуванні альтернатив економічного розвитку, що і здійснює еліта.

Головна елітарна риса - це самодисципліна, тому еліта - це “шляхетно дисципліновані душі”. Феномен еліти це не той, хто вважає себе вищим за інших, а той, хто вимагає від себе більше, ніж інші”.

О.В.Стяжкіна(Донецька державна академія управління):

“За радянських часів поняття “культурна еліта” офіційно не існувало, але до нього зараховували себе в першу чергу керівники і чиновники від культури, тобто все та ж партійна еліта. Ця штучна культурна еліта протистояла справжній культурній еліті, що існувала в напівлегальних умовах, зберігала і вдосконалювала дійсні цінності культури (так, професор філології, шановний критик, член Спілки письменників І.Стебун виступав свідком на процесі О.Тихого в м.Дружківці Донецької області)”.

О.В.Караванський(Інститут регіональних досліджень НАН України, м.Львів):

“Розглянемо питання про інтелектуальний потенціал України, як базу для формування еліт різних напрямків людської діяльності - політичної, військової, економічної, наукової, освітянської, медичної, сільськогосподарської, духовної тощо, у двох аспектах. По-перше, зробимо спробу охарактеризувати наслідки імперської політики Росії і СРСР щодо України у формуванні її інтелектуального потенціалу в національному плані. По-друге, оцінити освітній рівень українства (на прикладі галузі науки) у порівнянні з народами інших націй колишнього СРСР.

В 1989 році в Україні за результатами перепису на тисячу працюючих українців вищу освіту мали 117 чоловік, а на тисячу росіян - 201 чоловік, серед міського населення, відповідно: 154 і 218 чоловік. Працююче населення корінної національності в Україні в усіх галузях народного господарства складало 71,8%. Однак в тих галузях, де зосереджено інтелектуальний потенціал, частина українців є значно меншою. Так, їх частка в галузі освіти складає 70,4%, в охороні здоров'я - 68,9%, в промисловості - 69,3%, в культурі і мистецтві - 68,7%, в інформаційно-обчислювальному обслуговуванні 64,4%, в галузях науки і наукового обслуговування - лише 59,1%. Проте в сільському господарстві, де переважає важка рутинна праця, українців зайнято 84,3%. Для порівняння наведемо аналогічні дані по Росії, де частка росіян, працюючих в усіх галузях народного господарства складає 81%. В галузях значного інтелектуального насичення частка росіян виглядає так: в галузях науки і наукового обслуговування - 87,8%, інформаційно-обчислювальго обслуговування - 86,1%, промисловості - 84,5%, охорони здоров'я - 81,6%, культури і мистецтва - 80,9%, народної освіти - 80,2%. Проте в сільському господарстві Росії росіян зайнято лише 69,4%.

Зупинимося детальніше на національній структурі наукових працівників колишнього СРСР, кількість яких поряд з іншими критеріями, є мірилом науково-технічного розвитку крани, інтелекту нації. Українців-науковців на початок 1988р. на 1000 жителів української національності припадало в середньому 39 чоловік, тоді як вірмен - 71, грузин - 68, росіян - 71, естонців - 62, латишів - 51, литовців - 44, а євреїв - 430. Науковців з вченим ступенем доктора або кандидата наук української національності на 1000 жителів-українців припадало в середньому 14,6 чоловік, в той час як грузинів - 32, вірмен - 28, росіян - 22, естонців - 31, латишів - 23, литовців - 21, азербайджанців - 16, а євреїв - 219. Отже, як бачимо, українська нація за насиченістю науковцями і вченими з науковим ступенем значно відстає від багатьох націй СРСР. Що стосується ситуації з докторами і кандидатами наук України, то слід зазначити, що насиченісь України спеціалістами з науковим ступенем досить низька у порівнянні з іншими країнами, які утворились на базі республік колишнього СРСР, не кажучи вже про більш розвинені в економічному і науково-технічному плані держави. На 10 тис. зайнятих у народному господарстві тут(в Україні) припадає 34 доктори і кандидати наук, тоді як у Вірменії - 56, Грузії - 53, Росії - 49, Азербайджані - 39, Латвії - 40.

Слід зазначити, що теперішнє відношення керівництва України, як уже суверенної держави до науковців і творчої інтелігенції в цілому може призвести до незворотньої руйнації інтелектуального потенціалу. В недавній доповіді Світового банку відзначалося, що внесок освіти в економічне зростання, як показують статистичні оцінки, може досягати 33% загального приросту ВНП. Ці резерви економічного зростання поки що належно не використовуються”.

В.П.Кирилюк(Львівський даржавний університет ім. Ів.Франка):

“Сучасний поділ науки на “академічну”, “вузівську” і “галузеву” відповідно до фінансування з єдиного державного джерела через різні відомства є штучним і не відповідає ні інтересам науки, ні держави в цілому. Стратегічний шлях розвитку науки в Україні, як підказує світовий досвід і дії деяких країн СНД, полягає в поєднанні всіх її відгалужень між собою і з вищою освітою”.

О.Ф.Коновець(Центр досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки НАН України, м.Київ):

“Нині, як свідчать факти, плинність наукового інтелекту загрожує стати національною катастрофою для України. Досить сказати, що лише в 1992 році з Національної Академії наук України виїхало за кордон понад 350 вчених, з них близько половини - на постійне проживання. У 1993р. Кількість науковців-емігрантів, які не повернулися на Україну, ще збільшилася маже вдвічі. Якщо за останні 5 років число спеціалістів всіх категорій у сфері науки зменшилася в Україні на 15%, то молодих дослідників - на 30%. Отже, відбувається швидке “старіння” дослідницьких колективів. Є цілком очевидним, що процеси еміграції українських вчених будуть посилюватися. Адже бюджет на науку в Україні невпинно скорочується, фізично і морально старіє її технологічна база, а на оновлення не вистачає коштів. Де ж вихід? Можливі дві позиції суспільства: або стратегія невтручання, або стратегія активних дій, активної регуляції процесу. Нині готуються до прийняття Верховною Радою України ряд актуальних Законів: “Про статус наукового працівника і наукової організації”, “Про науково-технічну інформацію”.

Д.Д.Зербіно(Львівський медичний інститут):

“Пропонується така градація наукової еліти: 1. Вчений-енциклопедист. Це вчений-читач, епізодичний дослідник. Він дає ідеї і теми для співпрацівників, які народжуються в нього як екстраполяція прочитаної літератури. Наукову роботу провадить час від часу. Відомі вчені-енциклопедисти, що підготували десятки кандидатів і докторів наук, але не створили своєї наукової школи. Не було великих ідей, гіпотез. Розкид тем, методів був досить значним. Це - дерево науки, але зі слабким нерозвиненим корінням. 2. Вчений-дослідник. Все його життя сконцентроване на пошуку, експериментах, дослідженнях. Це справжній вчений. Він постійно працює, шукає, досліджує, сумнівається, породжує гіпотези, будує концепції, створює теорії, висуває ідеї. Це - вчений-лідер, який працює в одному-двох фундаментальних напрямках. 3.Вчений-філософ. Прагне до узагальнень, нерідко на основі конкретних досліджень, що провели інші. Він добре аналізує, синтезує і пише, добрий теоретик, може запропонувати гіпотези, теорії, концепції. 4. Вчений-адміністратор повністю переходить на адміністративну роботу, але любить науку, людей науки. 5. Вчений-викладач. Його робота зосереджена в основному на педагогічній діяльності”.

О.С.Чмир(Науково-дослідний економічний інститут Міністерства економіки України, м. Київ):

“Україна має більше, ніж 1300 науково-дослідних установ (114 академічних, 148 навчальних та 970 галузевих), в яких працювало понад 650 тис.чол. в тому числі 7 тис. докторів і 78 тис. кандидатів наук. Науково-технічний потенціал має різнопрофільну орієнтацію і конкурентноспроможні розробки в дуже багатьох галузях, зокрема в таких традиційних для світового наукового суперництва, як ядерна фізика, космічні дослідження, порошкова металургія, біологія і медицина. Але фінансування науки з держбюджету постійно зменшується, заробітна плата науковців становить у перерахунку за поточним ринковим курсом 85-120 доларів США на місяць, відплив дипломованих спеціалістів за кордон складає 30-35 тис. чол. на рік. Все це призводить до зменшення елітного інтелектуального прошарку нації.

Серед ефективних шляхів припинення дії таких загрозливих для безпеки України тенденцій - створення науково-технічних зон (НТЗ). Світовий досвід показує, що за рахунок діяльності НТЗ, незалежно від їх форми та території, різним країнам вдавалося не тільки сконцентрувати науково-технічний потенціал, але і створити максимально сприятливі умови для його закріплення і самореалізації. НТЗ в Україні можуть мати різні форми - технополісів, районів інтенсивного наукового розвитку, високотехнологічних промислових комплексів (регіональні іноваційні центри) , технологічних, дослідницьких, промислових парків (науково-виробничі парки), інкубаторів та опорних іноваційних центрів.

Найбільш підготовленими для створення науково-технічних зон в Україні є міста Київ, Харків, Дніпропетровськ, Львів, Одеса”.

В.С.Грицевич (Львівський державний університет ім. Ів. Франка):

“Формування національної інтелектуальної еліти безумовно є багатокомпонентною, комплексною справою, але вважаю за необхідне виділити в ній наступні моменти.

1. Найголовнішим є пропаганда інтелектуальності, пропаганда примату духовного над матеріальним.

2. Важливим є повернення на Батьківщину того інтелектуального потенціалу , який з різних причин опинився за її межами.

3. Дуже ефективним засобом виховання майбутніх елітних кадрів є проведення інтелектуальних конкурсів, як професійних так і популярних. Це справа наукових кіл, національного телебачення і преси.”

Л.А.Шаповал(Харківський автомобільно-шляховий технічний університет):

“В Україні нова національна еліта повинна бути незалежною від системи. Головним же критерієм її фомування мають бути не аби які індивідуальні здібності. При формуванні еліти, того, що має бути кращим, талановитішим, професійнішим у державі, більш значним повинна бути не національність, яку має кожен, а видитні здібності - дар Божий. Саме ті, хто обдарований здібностями і хто зумів розвинути їх ц собі, повинен у першу чергу складати національну еліту. Все краще і нам треба залучати, а не відштовхувати за національною ознакою. Таким чином еліті українського суспільства зовсім не обов'язково бути виключно національною за складом, але обов'язково вона повинна бути національною за своїм духом”.

В.Й.Здоровега(Львівський державний університете ім. Ів.Франка):

“ Відродження нації означає формування еліти, здатної мислити небанально. Проблема багатоаспектна, оскільки включає у себе пошук і визовання талантів. Їх високу вимогливість до себе ( за Ортегою-і-Гасетом до еліти відноситься той, хто вимагає від себе більше, ніж інші і бере на себе нові труднощі й обов'язки), а також вміння творчо мислити, аналізувати, прогнозувати”.

В.М. Шилов(Сумський дежавний університет):

“Конкуренція націй являє собою конкуренцію національних культур. Еліта нації - це творча меншість, яка є ініціатором культурних новацій. В силу цього саме модернізаторські зусилля еліт забезпечують виживання, конкурентноспроможність націй. Іншими словами, конкуренція націй значною мірою являє конкуренцію національних еліт. Недостатність конкурентноспроможності української еліти пов'язана з рядом обставин : відтоком кращих представників української еліти до колишньго союзного центру, тим, що українську інтелігенцію складають здебільшого інтелігенти першого покоління, як правило, виходці з села. На сьогодні ситуація не стала кращою. Криза суспільства викликала погіршення умов життя еліти, що провокує відтік її за межі держави. Скорочення асигнувань на освіту і науку продовжує зниження якості інтелігенції. Яка є головним ресурсом формування еліти. Національна еліта України потребує термінового посилення та подолання згубних внутрішніх протистоянь, у тому числі і за мовним принципом, причому, ситуалія склалася така, що рахунок іде не на роки, а на іх місяці, Історія безжалісна до слабких і повільних”.

Г.О. Дичковська(Український державний лісотехнічний університет, м.Львів):

“Національний визвольний рух 20-30-х років приходить до розуміння того, що формування еліти повинно містити три засадничі напрямки: сила, мораль і високий інтелектуальний рівень. Сила, а як її виразник - воля, це та якість, яка дає змогу організувати на свою підтримку більш пасивну масу, протистояти руйнівним тенденціям. Мораль - це та основна риса, яка відрізняє “войовничого грабіжника” від аристократа духу. Високий розвиток інтелекту - необхідність, без якої жодна особа чи група не здатна піднятись над масою, не в стані організувати її, не зможе перейти від сьогочасних тактичних завдань до далекосяжних стратегічних планів. Для витворення аристократичної верстви слід сприяти становленню власної національної еліти із представникі усіх прошарків населення, а також залучати аристократів духу із зрусифікованого середовища та діаспори”.

М.І.Погорілець(Інститут регіональних досліджень НАН України, Львів):

“Специфіка становлення національної еліти в постколоніальний Україні детермінована боротьбою за функціональну єдність національної та суспільної еліти”.

Л.Г.Чорна(Інститут психології АПН України, Київ):

“До поняття “еліти” відноситься : а) високий статус особи у суспільстві оба деякій суспільній групі; б) впливове положення особи у певній сфері людської діяльності; в)формування зазначеного статусу на основі певного виду обдарованості і високих досягнень особи; г) неофіційне присвоєння даного статусу особі, на відміну від її професійного статусу, як оцінка важливості, високої якості, оригінальності діяльності особи.

Процес відбору до еліти має проходити не стихійно, а на основі наукового забезпечення: використання валідних і надійних психологічних методик для відбору дітей в навчальні заклади нового типу, підготовка ускладнених програм навчання для обдарованих дітей, надання умов для спілкування обдарованим особистостям одне з одним, створення концепції виховання обдарованих дітей, філософсько-етичних основ формування еліти в суспільстві, піклування при неї держави.”

Г.І.Лук'янчук (Львівський державний медичний інститут):

“Весь комплекс характеристик еліти можна визначити поняттям “пасіонарність”, як “її органічна здатність до наднапруження”(Л.Гумільов). Еліта служить своєму народові, керуючись ідеальними вартостями, вищими цілями: Бог, Вітчизна, Земля, Слава...”

М.П.Войнаренко(Інститут економіки НАН України, Київ):

“Корея за час проведення реформ збільшила кількість учбових закладів у 23 рази, а кількість тих хто навчається - у 94 рази. Китай за перших п'ять років реформ створив 400 нових університетів та ще десятки тисяч спеціалістів направив на перепідготовку в кращі університети світу. Результати такиї політики нині відомі у світі, що ще раз підтверджує необхідність зміни пріоритетів в оцінці суспільної праці при реформуванні вітчизняної економіки на користь розумової, як основної умови майбутнього формування інтелектуального потенціалу української нації”.

Н.П.Гончарова(Інститут економіки НАН України, Київ):

“Становище в галузі формування і розвитку інтелектуального потенціалу надзвичайно загострилося. Це підтверджує лише один приклад. За кількістю зареєстрованих патентів, в розрахунку на чисельність наукових працівників, Україна приблизно в 15-30 разів відстає від середніх показників США, Японії, Німеччини, Великобританії, Франції. У зв'язку з відзначеним необхідно, на нашу думку забезпечити не тільки збереження інтелектуального ядра, але і його подальше відтворення. Пріоритет слід надати переспективним програмам з сучасних інформаційних технологій, дослідженням в галузі фізики, високих енегрій, термояденому синтезу, геному людини.

Формування національної еліти - це насамперед проблема виховання особистості. А особистість виростає в певному духовному середовищі, при створенні особливого естетичного і морально-психологічного поля. Представник інтелектуальної еліти є, як правило ідеалістом у високому значенні цього слова, для якого велике значення мають такі поняття, як сенс життя, добропорядність. Виховання еліти на національній традиції закладає основу морального імперативу особистості: не зловживай службовим становищем, не зраджуй інтереси суспільства, піклуйся про добробут держави”.

Т.В.Іванова(Сумський державний університет):

“На даному етапі розвитку людства реальними суб'єктами взаємодії з навколишнім середовищем можуть стати порівняно невеликі соціальні групи - нова еліта суспільства. Психологічні особливості цієї групи - інтелект як спроможність прогнозувати наслідки будь-яких соціальних перетворень; відповідальність за свої дії, що можуть мати вплив на долі багатьох людей; активність, тобто з одного боку, розвиток власних внутрішніх потенцій, з другого - потреба до співучасті в подіях зовнішнього світу. Постійне підживлення національними традиціями - умова збереження елітою здібності до саморозвитку та творчості. З іншого боку еліта повинна мати спроможність вести діалог у всепланетному масштабі. Українська еліта, як свідчать історичні факти, спроможна опанувати інформаційним кодом інших культур і саме тому - взяти на себе місію організації діалогу між іншими народами”.

Ю.М.Канигін(НАН України, м.Київ):

“Є такі кардинальні “певісні” проблеми організації науки в тій чи іншій державі, як широта фронту досліджень та його структура. Чи повинна Україна забезпечити дослідження по всьому фронту, чи може вона в цьому відношенні зрівнятися, наприклад з США, Японією або, скажімо, з Росією? Очевидна негативна відповідь на поставлені питання. Треба визначити(свою) широту фронту фундаментальних і прикладних досліджень та його структуру (масштаби та пріоритети розвитку в ньому окремих наук). Критерій тут може бути тільки один - загальнонаціональні інтереси, становище, яке склалося та перспективне становище України у світовому науковому суспільстві, її цілі в історичному процесі, роль у розвитку загальнолюдської цивілізації. Мова йде, по суті, про новий - “холістський” підхід до науки, відповідно якому вона виступає інтелектуальною підсистемою нації, її “головою”, “мислячим органом” (поряд з освітою, інформатикою та управлінням). В цілому мова йде про перехід від загально-союзного наукового комплексу до національно-українського, котрий, безумовно повинен бути оптимально “вписаний” у європейську та світову наукову системи”.

С.О.Цапок(Інститут регіональних досліджень НАН України, м.Львів):

“Становлення української політичної нації, формування її інтелектуального потенціалу вимагає вирішення цілого ряду проблем, включаючи лінгвістичну. Вирішення цієї проблеми вбачається не в “упованні” на можливе в майбутньому підвищення самосвідомості люмпенізованих мас, а в затвердженні на найвищому держаному рівні адекватних цілям державотворення і обов'язкових для всіх регіонів країни лінгвістичного планування і лінгвістичної політики.”

О.М.Білик(Бердянський педінститут):

“Як і в більшості постколоніальних країн, еліта України в багатьох регіонах є компрадорською та у великій мірі денаціоналізованою. Справі державотворення заважають також комуністичні ілюзії деяких груп населення. Потрібен час і копітка робота.”

Г.Д.Гулянович(Інститут національних відносин і політології НАН України, Київ): “Довгий період існування УРСР зробив можливим виховати у наших громадян не лише територіальний патріотизм, навіть якщо він не національний (на початку століття це був патріотизм в рамках окремих регіонів України, а не в цілому), але й підготував міцний шар партійно-бюрократичної верхівки, яка підтримала прагнення до незалежності. Проте ця бюрократія не зуміла провести економічні реформи, в наслідок чого саме зі сфери економіки існує небезпека існуванню держави. На арену вийшло нове покоління національної еліти, яке не така ура-патріотична, проте більш прагматична. Формування молодої еліти буде дуже далеким від принципів соціальної справедливості. Але ступінь компромісу в цій галузі буде залежати від того, яким чином пройдуть економічні і політичні реформи в нашій країні”.

Л.М.Щетиніна(Миколаївський обласний інситут улосконалення вчителів):

“Формування еліти - складна і копітка справа. У багатьох країнах світу є усталені програми відбору, виховання і навчання талановитої молоді. Скажімо, у США у 1972 році засноване федеральне управління з питань виховання обдарованих дітей. До того ще 14 недержавних установ, з'єднанаих асоціацією, займаються цією ж справою. Підтримка талановитої молоді здіснюється на всих вікових етапах: дитина - школяр - студент - фахівець. Відбирають дітей за допомогою тестування. Дослідження показують, що 94-96% дітей здібні, а 2-3% талановиті.

Виховання майбутньої еліти слід вести на засадах патріотизму. При цьому держава повинна не тільки забезпечити добрі умови для навчання і виховання талановитих дітей, але дати їм впевнеість, що вони завжди будуть мати гідні умови життя. Треба створити національний фонд підтримки талановитої молоді, щоб не заглядала вона у благодійні фонди на зразок Соросівських”.

В.І.Яременко(Технологічний університет Поділля, м.Хмельницький):

“Українську елітність варто сприймати передусім в морально-духовному сенсі, без фахової чи виробничої диференціації. Під це визначення не повинні потрапити сучасні нувориші або інтелігенція як така, Основні критерії - вірність українській традиції, висока моральність, конгеніальність. Провідна верства не структурується, а поступово організується у формі періодичних, авторитетних форумів і відкритих клубів, за допомогою яких спрямовується громадська думка. Динамізм має стати сутнісною ознакою елітизації українського суспільства та основним аргументом на доказ суспільної значимості процесу”.

М.В.Шаповаленко(Харківський державний політехнічний університет):

“Найважливішою функцією еліти є функція вироблення зразків людської поведінки, на які повинні орієнтуватися всі члени суспільства. Без соціальної еліти, яка дає зразки такої поведінки, розвиток суспільства стає непердбачуваним і нестабільним.

Традиційні суспільства формували свої еліти за статусом спорідненості. У відкритому суспільстві еліти формуються на основі престижу, професіоналізму і конкурентності. Але і в традиційному, і у відкритому суспільствах ядром формування є культурні традиції.

Сучасне українське суспільство, яке опинилося в “транзитній зоні”, “зоні вибору”, і нагадуючи за багатьма економічними і технологічними показниками країну “третього ешелону модернізації”, шукає свою еліту. Одним з векторів цього пошуку є зруйнування радянської традиції, зміна стереотипів і спроба сконструювати свою “дискретну” спадкоємність”.

Ж.В.Поплавська(Державний університет “Львівська політехніка”):

“Правомірним є, на наш погляд, використання філософського підходу Хосе Ортеги - і - Гассета, який розуміє еліту як якісну групу, здатну нести на плечах тягар вибору.

Найважливішою фазою правління будь-якої системи економіки є прийняття рішення про цілі такої системи і стратегії їх досягнення, в основі якого лежить вибір. Зміст стратегічного вибору в реальних ситуаціях полягає в пошуку і формуванні альтернатив економічного розвитку, що і здійснює еліта.

Головна елітарна риса - це самодисципліна, тому еліта - це “шляхетно дисципліновані душі”. Феномен еліти це не той, хто вважає себе вищим за інших, а той, хто вимагає від себе більше, ніж інші”.

О.В.Стяжкіна(Донецька державна академія управління):

“За радянських часів поняття “культурна еліта” офіційно не існувало, але до нього зараховували себе в першу чергу керівники і чиновники від культури, тобто все та ж партійна еліта. Ця штучна культурна еліта протистояла справжній культурній еліті, що існувала в напівлегальних умовах, зберігала і вдосконалювала дійсні цінності культури (так, професор філології, шановний критик, член Спілки письменників І.Стебун виступав свідком на процесі О.Тихого в м.Дружківці Донецької області)”.

О.В.Караванський(Інститут регіональних досліджень НАН України, м.Львів):

“Розглянемо питання про інтелектуальний потенціал України, як базу для формування еліт різних напрямків людської діяльності - політичної, військової, економічної, наукової, освітянської, медичної, сільськогосподарської, духовної тощо, у двох аспектах. По-перше, зробимо спробу охарактеризувати наслідки імперської політики Росії і СРСР щодо України у формуванні її інтелектуального потенціалу в національному плані. По-друге, оцінити освітній рівень українства (на прикладі галузі науки) у порівнянні з народами інших націй колишнього СРСР.

В 1989 році в Україні за результатами перепису на тисячу працюючих українців вищу освіту мали 117 чоловік, а на тисячу росіян - 201 чоловік, серед міського населення, відповідно: 154 і 218 чоловік. Працююче населення корінної національності в Україні в усіх галузях народного господарства складало 71,8%. Однак в тих галузях, де зосереджено інтелектуальний потенціал, частина українців є значно меншою. Так, їх частка в галузі освіти складає 70,4%, в охороні здоров'я - 68,9%, в промисловості - 69,3%, в культурі і мистецтві - 68,7%, в інформаційно-обчислювальному обслуговуванні 64,4%, в галузях науки і наукового обслуговування - лише 59,1%. Проте в сільському господарстві, де переважає важка рутинна праця, українців зайнято 84,3%. Для порівняння наведемо аналогічні дані по Росії, де частка росіян, працюючих в усіх галузях народного господарства складає 81%. В галузях значного інтелектуального насичення частка росіян виглядає так: в галузях науки і наукового обслуговування - 87,8%, інформаційно-обчислювальго обслуговування - 86,1%, промисловості - 84,5%, охорони здоров'я - 81,6%, культури і мистецтва - 80,9%, народної освіти - 80,2%. Проте в сільському господарстві Росії росіян зайнято лише 69,4%.

Зупинимося детальніше на національній структурі наукових працівників колишнього СРСР, кількість яких поряд з іншими критеріями, є мірилом науково-технічного розвитку крани, інтелекту нації. Українців-науковців на початок 1988р. на 1000 жителів української національності припадало в середньому 39 чоловік, тоді як вірмен - 71, грузин - 68, росіян - 71, естонців - 62, латишів - 51, литовців - 44, а євреїв - 430. Науковців з вченим ступенем доктора або кандидата наук української національності на 1000 жителів-українців припадало в середньому 14,6 чоловік, в той час як грузинів - 32, вірмен - 28, росіян - 22, естонців - 31, латишів - 23, литовців - 21, азербайджанців - 16, а євреїв - 219. Отже, як бачимо, українська нація за насиченістю науковцями і вченими з науковим ступенем значно відстає від багатьох націй СРСР. Що стосується ситуації з докторами і кандидатами наук України, то слід зазначити, що насиченісь України спеціалістами з науковим ступенем досить низька у порівнянні з іншими країнами, які утворились на базі республік колишнього СРСР, не кажучи вже про більш розвинені в економічному і науково-технічному плані держави. На 10 тис. зайнятих у народному господарстві тут(в Україні) припадає 34 доктори і кандидати наук, тоді як у Вірменії - 56, Грузії - 53, Росії - 49, Азербайджані - 39, Латвії - 40.

Слід зазначити, що теперішнє відношення керівництва України, як уже суверенної держави до науковців і творчої інтелігенції в цілому може призвести до незворотньої руйнації інтелектуального потенціалу. В недавній доповіді Світового банку відзначалося, що внесок освіти в економічне зростання, як показують статистичні оцінки, може досягати 33% загального приросту ВНП. Ці резерви економічного зростання поки що належно не використовуються”.

В.П.Кирилюк(Львівський даржавний університет ім. Ів.Франка):

“Сучасний поділ науки на “академічну”, “вузівську” і “галузеву” відповідно до фінансування з єдиного державного джерела через різні відомства є штучним і не відповідає ні інтересам науки, ні держави в цілому. Стратегічний шлях розвитку науки в Україні, як підказує світовий досвід і дії деяких країн СНД, полягає в поєднанні всіх її відгалужень між собою і з вищою освітою”.

О.Ф.Коновець(Центр досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки НАН України, м.Київ):

“Нині, як свідчать факти, плинність наукового інтелекту загрожує стати національною катастрофою для України. Досить сказати, що лише в 1992 році з Національної Академії наук України виїхало за кордон понад 350 вчених, з них близько половини - на постійне проживання. У 1993р. Кількість науковців-емігрантів, які не повернулися на Україну, ще збільшилася маже вдвічі. Якщо за останні 5 років число спеціалістів всіх категорій у сфері науки зменшилася в Україні на 15%, то молодих дослідників - на 30%. Отже, відбувається швидке “старіння” дослідницьких колективів. Є цілком очевидним, що процеси еміграції українських вчених будуть посилюватися. Адже бюджет на науку в Україні невпинно скорочується, фізично і морально старіє її технологічна база, а на оновлення не вистачає коштів. Де ж вихід? Можливі дві позиції суспільства: або стратегія невтручання, або стратегія активних дій, активної регуляції процесу. Нині готуються до прийняття Верховною Радою України ряд актуальних Законів: “Про статус наукового працівника і наукової організації”, “Про науково-технічну інформацію”.

Д.Д.Зербіно(Львівський медичний інститут):

“Пропонується така градація наукової еліти: 1. Вчений-енциклопедист. Це вчений-читач, епізодичний дослідник. Він дає ідеї і теми для співпрацівників, які народжуються в нього як екстраполяція прочитаної літератури. Наукову роботу провадить час від часу. Відомі вчені-енциклопедисти, що підготували десятки кандидатів і докторів наук, але не створили своєї наукової школи. Не було великих ідей, гіпотез. Розкид тем, методів був досить значним. Це - дерево науки, але зі слабким нерозвиненим корінням. 2. Вчений-дослідник. Все його життя сконцентроване на пошуку, експериментах, дослідженнях. Це справжній вчений. Він постійно працює, шукає, досліджує, сумнівається, породжує гіпотези, будує концепції, створює теорії, висуває ідеї. Це - вчений-лідер, який працює в одному-двох фундаментальних напрямках. 3.Вчений-філософ. Прагне до узагальнень, нерідко на основі конкретних досліджень, що провели інші. Він добре аналізує, синтезує і пише, добрий теоретик, може запропонувати гіпотези, теорії, концепції. 4. Вчений-адміністратор повністю переходить на адміністративну роботу, але любить науку, людей науки. 5. Вчений-викладач. Його робота зосереджена в основному на педагогічній діяльності”.

О.С.Чмир(Науково-дослідний економічний інститут Міністерства економіки України, м. Київ):

“Україна має більше, ніж 1300 науково-дослідних установ (114 академічних, 148 навчальних та 970 галузевих), в яких працювало понад 650 тис.чол. в тому числі 7 тис. докторів і 78 тис. кандидатів наук. Науково-технічний потенціал має різнопрофільну орієнтацію і конкурентноспроможні розробки в дуже багатьох галузях, зокрема в таких традиційних для світового наукового суперництва, як ядерна фізика, космічні дослідження, порошкова металургія, біологія і медицина. Але фінансування науки з держбюджету постійно зменшується, заробітна плата науковців становить у перерахунку за поточним ринковим курсом 85-120 доларів США на місяць, відплив дипломованих спеціалістів за кордон складає 30-35 тис. чол. на рік. Все це призводить до зменшення елітного інтелектуального прошарку нації.

Серед ефективних шляхів припинення дії таких загрозливих для безпеки України тенденцій - створення науково-технічних зон (НТЗ). Світовий досвід показує, що за рахунок діяльності НТЗ, незалежно від їх форми та території, різним країнам вдавалося не тільки сконцентрувати науково-технічний потенціал, але і створити максимально сприятливі умови для його закріплення і самореалізації. НТЗ в Україні можуть мати різні форми - технополісів, районів інтенсивного наукового розвитку, високотехнологічних промислових комплексів (регіональні іноваційні центри) , технологічних, дослідницьких, промислових парків (науково-виробничі парки), інкубаторів та опорних іноваційних центрів.

Найбільш підготовленими для створення науково-технічних зон в Україні є міста Київ, Харків, Дніпропетровськ, Львів, Одеса”.

С.І.Губар (Черкаський інженерно-технологічний інститут)

Утворення і становлення української державності в вирішальній мірі визначаються наявністю досить потужної і кваліфікованої управлінської (менеджерської) еліти. Але, як показує історичний досвід минулого і сьогодення, саме менеджерська еліта є однією з найслабкіших ланок в системі творення нації, держави. Це—результат як жорстокого колоніального насильства над Україною з боку сильніших сусідів, так і певних, в даному випадку неконструктивних, рис менталітету українців—надмірного індивідуалізму і анархізму, слабкої національної гоноровості, безкрилого користолюбства і прагматизму.

Вивчаючи історію нації, вкрай важливо вивчити не тільки героїку і поетику минулого, але і корінні причини поразок українства і на цій основі виховувати молодь. Ми повинні більш критично оцінити роль козацтва в історії України, і особливо роль менеджерської козацької еліти—старшини. Крах УНР теж в значній мірі визначався слабкістю українських менеджерів—політичних, громадських, військових.

Сьогодні ми теж бачимо як новороджена українська держава мало не конає в руках сучасної управлінської еліти.

В.П.Петренко (Івано-Франківський державний технічний університет нафти і газу)

Тривала, неконструктивна і некомпетентна кампанія критики "адміністративно-командної" системи, "бюрократів" і "апаратників" замість виваженої політики реформування управлінських структур всіх рівнів і сфер діяльності продовжує негативно впливати на формування національної еліти господарсько-фінансового спрямування.

Господарсько-фінансова еліта повинна оцінюватись державою як інтелектуальний ресурс стратегічного характеру, який потребує мобілізації і розвитку, відповідних інвестицій і мотивацій, а не як робоча сила, затрати на яку необхідно мінімізувати. Тільки при цій умові може бути створена еліта ринково-орієнтованих керівників.

С.В.П'ясецька-Устич (Ужгородський державний університет)

Нинішній якісний склад працівників АПК викликає велику занепокоєність. Соціологічні обстеження фермерських господарств показали, що більшість їх власників за рівнем технічних, технологічних та економічних знань не відповідають не тільки перспективним, але й сучасним вимогам виробництва.

На це необхідно звернути увагу тому, що за експертними оцінками протягом наступних 3-5 років в Україні можуть виникнути до 40 тисяч фермерських господарств, ефективність господарювання яких в значній мірі залежатиме від професійно-кваліфікаційного рівня майбутніх фермерів.

Д.І.Пона (Науково-дослідний центр з проблем зайнятості населення та ринку праці НАН та Міністерства праці України (м. Київ)

Згідно перепису населення колишнього Союзу у 1970 році, в Україні на 1000 жителів республіки віком 15 років і більше мали вищу і середню (повну та неповну) освіту 552 особи, в т.ч. вищу—45, середню повну та неповну—507 осіб. В ті часи Україна за відповідними рівнями освіти займала з-поміж 15 союзних республік десяте, сьоме і дев'яте місця. Щодо перепису населення в 1989 р., то Україна посідала вже дванадцяте, дев'яте і одинадцяте місця. В цілому, за загальноосвітнім рівнем Україну випереджали: Вірменія, Азербайджан, Грузія, Узбекистан, Туркменистан, Киргизстан, Латвія, Казахстан, Таджикистан, Російська Федерація та Естонія. Щодо вищої освіти, то населення України, в пропорційному відношенні поступається: Грузії, Вірменії, Естонії, Латвії, Російській Федерації, Білорусії, Литві та Азербайджану. Таким чином, чим довше Україна перебувала в освітній системі Союзу, тим більше потенційно втрачала в інтелектуальному розвитку. Діяв так званий, механізм "вирівнювання", за яким більш розвинену в інтелектуальному відношенні Україну влада "підтягувала" за межі нижчого рівня менш розвинених республік. Відповідно статистичним показникам у 1960 р. в Україні нараховувалось 37,7 тис. загальноосвітніх шкіл, а через три десятиліття, у 1992 р. їх кількість становила 22,0 тис., скорочення сягнуло 41,7%.

Щодо конкурсної системи відбору абітурієнтів, то вона вказує на втрату престижу професій вищої кваліфікації. Якщо в 1980 р. конкурс заяв в цілому у вузах України складав 203 на 100 запланованих місць, то в 1993 р. лише 168. Неймовірно, але факт, що в умовах становлення ринкових відносин конкурс на опанування професіями в галузі економіки і права не зростає, а різко зменшується: з 267 у 1980 р. до 173 у 1993 р. Навіть традиційно престижні професії в галузі мистецтва та медицини не викликають зацікавленості у молоді, конкурс на які зменшився у 1993 р. відповідно до 1980 р. на 33,6 і 16,1%. Зменшення конкурсу у вузи України відбувається одночасно з абсолютним скороченням загальної чисельності студентів (з 447,2 тис. чол. у 1987 р. до 383,0 тис. чол. у 1992 р.). Домінуючим чинником такого стану формування інтелектуального потенціалу є економічна невідповідність рівня оплати праці рівневі витрат інтелектуальної праці, яка на протязі радянської доби, а також в часи державності України оцінюється значно нижче межі її відтворення і коштує дешевше простої праці. Рівень оплати праці в науці та науковому обслуговуванні у 1993 р. сягав лише 76,8% середньої заробітної праці в промисловості, а у вугільній промисловості в 1992 р. цей показник був майже втричі вищий стосовно науковців. Такий стан оплати праці наукової еліти є загрозливим явищем і веде до вимивання інтелектуального потенціалу країни. Щоб ліквідувати цей процес, необхідно відмовитися від спотвореної державної концепції оплати праці, у відповідності з якою складна творча праця оцінюється значно нижче, ніж проста, а механізм стимулювання праці спрямований на зведення заробітної плати до її максимально-мінімального рівня, тому що безумовно цей економічний нонсенс зруйновує підвалини формування інтелектуального потенціалу України.

І.І.Топішко (Львівський сільськогосподарський інститут)

Фінансово-промислова еліта в розвинених в економічному відношенні країнах світу є продуктом довготривалого, навіть в історичному аспекті, періоду їх розвитку. Вона є як наслідком, так і необхідною передумовою функціонування ринкової системи господарювання.

Становлення фінансового капіталу і фінансової еліти України грунтується на принципах, які не завжди і не в усьому вписуються в загальносвітовий контекст цього процесу, а також на принципах, які не відповідають як загальнонаціональним, загальнодержавним інтересам, так і інтересам переважаючої частини населення.

По-перше, процес становлення вітчизняної фінансової еліти відірваний від трудової основи. Праця, за твердженням Адама Сміта, є основою всякої власності взагалі. У нас же формування підприємницьких структур відбувається на розподільчій і перерозподільчій основах. В Україні, як і в деяких інших постсоціалістичних державах, ми спостерігаємо сьогодні ренесанс меркантилізму. Причому меркантилізм вітчизняного зразка кінця XX століття є регресом навіть порівняно з меркантилізмом зразка XVII ст. Процес первісного нагромадження капіталу в Європі, не будучи ідеальним явищем, в якому були широко розповсюджені елементи прямого піратства і розбою, був підпорядкований все ж таки розвитку національної економіки. Піратство ж в українському варіанті кінця XX століття спрямоване на пограбування власного народу і підпорядковане інтересам і потребам іноземного капіталу.

По-друге, формування національної фінансової еліти відбувається в значній мірі на основі широкого паразитування комерційного сектору на підприємствах державного сектору економіки. Приватні комерційні і банківські структури перекачують з державних і кооперативних підприємств непомірно високу частку суспільного багатства.

По-третє, процес утворення фінансової еліти відбувається за рахунок зубожіння основної маси народу. Різка поляризація суспільства веде до соціальної і політичної дестабілізації суспільства і ставить під загрозу реформи взагалі.

По-четверте, формування фінансової еліти відбувається в значній мірі на компрадорській основі. Значна частина вітчизняного капіталу через ряд об'єктивних і суб'єктивних обставин перекачується за кордон.

По-п'яте, цей процес відбувається на фоні не розвитку, а руйнації створених тяжкою працею попередніх поколінь продуктивних сил. "Прибуток,—стверджував Г.Форд,—завжди повинен іти за виробництвом, а не випереджати його". У нас же на фоні тотального зниження виробництва, його повної деградації спостерігається бум у формуванні приватного капіталу.

Уникнути багатьох негативних проявів в процесі формування підприємницьких структур можна на основі активного використання важелів суспільного і державного регулювання, перш за все дієвого, гласного контролю.

Б.Р.Кияк (Державний комітет України з питань науки, техніки і промислової політики (м.Київ)

У галузі науки у 1994 р. працювало близько 300 тис. осіб, але у порівнянні з 1989 р. чисельність зайнятих у ній скоротилась більше, ніж у два рази. В Україні мешкають і працюють понад 79 тис. науковців, які мають ступені докторів і кандидатів наук, проте постійно займаються науково-дослідною і дослідно-конструкторською роботою лише половина (4,2 та 29,5 тис. осіб з відповідними ступенями).

О.Гринів (Інститут народознавства НАН України (м.Львів)

Проголошення незалежної України в 1991 році відкривало нові можливості для формування національної еліти, усунення від влади компартійно-імперіалістичної еліти. Недосвідченість і схильність до ейфорії нової еліти спричинились до гальмування цього процесу. Компартійна еліта вдалась до мімікрії, віддавши незначні, другорядні посади в уряді націонал-демократам. Інша її частина змінила тактику, вичікуючи слушного моменту. Вже на парламентських виборах 1994 року вона пішла в наступ. Як наслідок було обрано парламент, в якому посіла більшість місць еліта з комуністичної люмпен-інтелігенції. В Україні виникає під різними назвами модернізована компартійна еліта, а економічні важелі захоплюють компрадорські сили.

Формування нової національної еліти не завершено. Цьому не сприяє розпорошеність національно-патріотичних сил і дріб'язкові міжусобиці політичних організацій. Нові перспективи пов'язуються з радикальними економічними перетвореннями, народженням верстви власників, які втілюють матеріальну силу, моральні чесноти й національно-патріотичні традиції.

Л.П.Нагорна

Щоб не збочити знову на манівці тоталітаризму, незалежна українська держава має докорінно змінити ставлення до свого інтелектуального потенціалу. Байдуже, зверхнє ставлення до нього загрожує не лише "відпливом умів", але цілковитою соціально-культурною дегенерацією соціуму. Такий перший урок, що випливає з сумного досвіду 20-20-х рр.

Другий урок. Суспільство, що хоче йти шляхом демократії, не повинно боятися наявності опозиційної контреліти. Значно більше його має непокоїти апатія, зневіра в суспільстві, політична байдужість. Саме на такому грунті виникають найкращі умови для застосування насильства і, відповідно, найгірші—для ефективного формування громадянського суспільства. Не випадково деякі політологи вже сьогодні констатують неототалітарні трансформації посткомуністичної влади в Україні.

Третій урок вимагає обережного поводження з самими поняттями "еліта", "інтелектуальний потенціал" тощо. В умовах слабкості держави, яка не зуміла забезпечити своєму народові більш-менш пристойний рівень життя, категорія "еліта" у масовій свідомості асоціюється із некомпетентністю, "прихватизацією", корупцією та іншими соціальними юідами. Мабуть, не дуже багато важить і інтелектуальний потенціал нації, якщо він не тільки не може допомогти владі зупинити сповзання країни у прірву, але й виявився нездатним уберегти себе від втрати перспективи, постійних принижень. Не створювати нові соціальні міфи, а дбати про політичну освіту народу, його політичну культуру, суспільну злагоду—найвище призначення інтелігенції.

О.І.Романюк (Харківський державний інститут культури)

Будь-яке суспільство має власну політичну еліту—сукупність осіб, що приймають політичні рішення, визначаючи стратегію діяльності державної влади. Специфікою владних відносин в Україні є те, що політична еліта дісталася незалежній державі в спадщину від попереднього режиму. В Українській політології виникло поняття "партія влади", під якою розуміється неформальне об'єднання колишньої компартійної номенклатури, яка після заборони діяльності КПУ-КПРС консолідувалася на грунті сталих соціальних зв'язків і спільного інтересу в збереженні свого панівного статусу в суспільстві й сьогодні контролює політичну владу в Україні.

"Партія влади" є прагматичною політичною силою, позбавленою будь-яких високих ідеалів.

Перша спроба створення демократичної контреліти, спроможної вибороти в компартійної номенклатури владу, була пов'язана з діяльністю Народного Руху України в той період, коли він виступав як сила, що інтегрувала усі демократичні й партійні елементи українського суспільства. Провідним чинником консолідації демократичної контреліти в межах Руху були політичні змагання з КПУ-КПРС. Заборона останньої негативно вплинула на процес формування контреліти, бо, замаскувавши себе, компартійна номенклатура перехопила з рук Руху ініціативу державотворення. Вустами лідера "партії влади", колишнього Президента України Л.М.Кравчука, Рухові було запропоновано співпрацю заради розбудови незалежної української держави. Співпраця з "партією влади" стала проблемою, яка розколола Рух і обумовила дезінтеграцію демократичної контреліти.

В той же час під впливом кризи відбулося розшарування в рядах "партії влади". Одна її частина (переважно радянська та аграрна еліта) вирішила повернутися до дещо модернізованих комуністичних ідеалів. Завдяки їй була відновлена діяльність КПУ. Інша (здебільшого представники директорського корпусу) обрала для себе ідеали ліберального суспільства. Лідером цієї частини є теперішній Президент України Л.Д.Кучма. Запропонована ним концепція радикальних економічних реформ може стати ідейною основою, на якій відбудеться об'єднання усіх демократичних сил суспільства. Створення широкої демократичної коаліції на підтримку реформ дасть можливість плебісцитним шляхом впровадити президентську систему правління і, таким шляхом, суттєво оновити еліту.

І.Я.Тодоров (Донецький державний університет)

Досить мала політична активність і результативність української політичної еліти, незавершеність процесу рекрутування нової еліти, і в той же час першорядне значення цього кроку для державотворення і якісного оновлення посттоталітарного суспільства робить проблему політичної еліти особливо актуальною.

Висока політична ідентифікованість народів країн Центральної і Південно-Східної Європи дає вже перші плідні результати у виході зі скрутного становища. В Україні, на жаль, ситуація інша. Лише невелика частина політичної еліти Галичини та Києва має такі самі орієнтири, що й еліта наших західніх сусідів. Навіть ліберальна частина політичної еліти Сходу, Півдня, Центру нашої країни вважає за доцільне поповнення більш тісного співробітництва з Росією та СНД, не говорячи вже про реваншистські комуно-імперські сили.

Але прихід до влади нової верстви політиків післякравчуківського періоду попри всі негаразди дає сподівання на ліпше майбутнє нашої держави. Базою цих сподівань може бути лише послідовний курс на ринкові реформи та розбудову правової держави і громадянського суспільства.

Б.Т.Личко (Харківський державний університет)

Щоб знайти вихід з глибокої економічної та соціальної кризи, в якій опинилася Україна, потрібна нова політична еліта, що за своїм інтелектуальним потенціалом переважала б колишню.

І.М.Варзар (Український університет харчових технологій (м.Київ)

Сутнісні субстрати і якісні рівні політичної еліти викристалізовуються в призмі закону етноісторичної генези. Суть закону: кожний народ-етнос проходить 4 стадії соціоцивілізаційної зрілості—рід, плем'я, народність, нація. Кожна за "родом" стадія являє собою синтез мінімум двох племен—в народність і т.д. На кожній стадії етномасив народу створює "своє суспільство" і свою політичну громадскість, котрим адекватні свої моделі демократії і політики: на стадії роду створюється джінтільне суспільство з ординською демократією і "військовою" політикою; на стадії племені—попораційне суспільство з вождівською демократією і охлократичною політикою; на стадії народності—попораційне суспільство з популістською демократією і патерналістською політикою; на стадії нації—національне суспільство з загальнонародною демократією і консенсусною політикою.

Політична еліта і є ферментом отих суспільств і вектором еволюції поліетнічних суспільств. Незінтегровані етнічна і політична еліти в контексті поліетнічних суспільств—це перманентно готовий розкритися "ящик Пандори", а зінтегровані на базі загальногромадянської злагоди (консенсусу)—запорука розбудови в суспільстві цивілізованої громадськості і правової держави.

В.Ю.Васильєв (Вінницький педагогічний інститут)

З кінця XIX—початку XX ст. в середовищі української інтелігенції активно формуються національні політичні партії. Тим самим було покладено початок виникненню української політичної еліти або "національної аристократії". На Заході і Сході цей період зародження еліти завершився виникненням відповідно Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) та Української Народної Республіки (УНР). Політична еліта трансформувалась у правлячу верхівку національних держав.

Вдруге за якусь третину століття структурується національна контреліта, репрезентована Організацією Українських Націоналістів (ОУН). Напередодні та в ході Другої світової війни саме лідери ОУН намагались проводити курс політичної незалежності на теренах Західної України всупереч прагненням тоталітарних режимів в СРСР та Німеччині. Однак правлячою елітою Організації Українських Націоналістів стати так і не вдалось завдяки нонконформізму її радикальних керівників в умовах нацистської окупації (1941-44 рр.) та перманетної боротьби з комуністичною системою.

Утвердження в 1920 р. на території центральних і східних українських земель УСРР було не лише політичною поразкою національної еліти, але й передднем її практично поголовного винищення сталінським режимом. Жирну риску під суперечками всередині національного руху часів Української революції підвели табори ГУЛАГу.

З 30-х рр. про себе заявила українська радянська політична еліта (якщо взагалі можна вживати такий термін), що виникла в надрах ВКП(б) КПРС у формі денаціоналізованої політичної бюрократії. Після смерті Сталіна, на рубежі 50-60-х рр., вона зайняла міцні позиції в істеблішменті СРСР. Окремі її групи, наприклад, "дніпропетровська" на чолі з Л.Брежнєвим, проривалась на верхівку політичного Олімпу.

У 60-х рр. в середовищі української інтелігенції починає виникати національна контреліта. Політичне оформлення вона одержала лише в рамках нечисленних груп та протопартій, нещадно гнаних владою. Виникнення незалежної держави—України і вибори останніх років у її представницькі органи викликали циркуляцію політичних еліт. Таким чином відбулось формування структури, яка одержала назву "Партія влади".

Подібний політичний симбіоз, на наш погляд, продуктивно досліджувати з допомогою класичного у політології підходу Н.Маккіавеллі. Представники "радянської еліти"—це типові "леві" з притаманним їм сильним консерватизмом мислення і опорою на силові методи. Вихідці з "національної еліти" вимушені наслідувати інший тип—"лиса", оперуючи майстерністю політичних комбінацій. Подібна класифікація досить умовна, однак дозволяє аналізувати внутрішню структуру сучасної політичної еліти України.

О.О.Зарубінський (Вінницький педагогічний інститут)

Саме визначення еліти в сучасній політології та соціології досить неоднозначне. Видатні вчені, і серед них Етціоні, Фройнд, Ортега-і-Гасет, Міхельс, Моска, Парето, Боден, Тойнбі, висувають різні точки відрахунку для формування цього поняття.

Для нинішньої української еліти більшість визначень, запропонованих західними дослідниками, не підходить. Це пояснюється суттєвою відмінністю механізму формування еліти у розвинених країнах Заходу і в Україні, і як наслідок, кардинальною різницею у якісному складі даного прошарку населення.

На нашу думку, визначення сучасної української політичної еліти як найбільш активних у політичному відношенні людей, орієнтованих на владу, організовану меншість суспільства (Москва) або як людей, що володіють формальною владою в інститутах і організаціях, які визначають соціальне життя (Дайч).

Л.О.Швець (Харківський державний технічний університет будівництва та архітектури).

З часу проголошення незалежності України пройшло чимало часу, але проблему визначення пріоритетної національної моделі розвитку все ще не можна вважати скільки-небудь вирішеною.

Ситуація, що склалася в Україні з політичною елітою, обумовлює незвичайний характер реформаційних процесів, що відбуваються лише за тактичними програмами та неясними соціальними гаслами при відсутності чіткої національної моделі суспільного розвитку, яка була б спроможною перетворювати стратегічні цілі. Лише якісні зміни в еліті та суспільстві здатні установити природний стан речей.

М.М.Мацях (Львівський державний університет ім.Ів.Франка)

Широке застосування терміну "військова еліта" досить часто призводить до плутанини, оскільки не завжди зрозуміло, який зміст вкладає той чи інший автор в дане поняття.

Здебільшого під поняттям "військова еліта" розуміють офіцерський корпус армії і флоту.

Не менш поширеним розумінням "військової еліти" є визначення її як добірної групи старших офіцерів (генералів і адміралів), що знаходяться на вищих командних постах, тобто здійснюють реальне управління Збройними силами.

Крім того, військову еліту можна визначити як групу найкращих фахівців у своїй галузі військової діяльності.

Еліту можна визначити також як добірні військові зєднання або роди військ. Тоді елітою можна вважати наприклад, війська столичного гарнізону, аеромобільні війська, національну гвардію тощо.

Кожне з вищенаведених трактувань має свої підстави і свій певний глибокий сенс. Виходячи з цього, очевидно, не можна говорити про військову еліту як щось стале і чітко визначене. Військова еліта, виходячи з самого розуміння поняття "elite", є добірною частиною Збройних сил.

Т.Б.Жеплинський (Державний університет "Львівська політехніка")

Елітою вважається не той, хто заради своєї популярності заграє з народом і готовий вволити будь-яку його волю, а хто заради інтересів держави може виступити проти опінії несвідомої більшості і відстояти свою думку. Ледарі і боягузи, навіть високоерудовані, ніколи не можуть бути елітою, бо лише здатність до боротьби є основним її критерієм.

О.О.Волинець (Державний університет "Львівська політехніка")

З часів проголошення Володимиром Великим християнства урядовою вірою Української держави (988 р.) духовна і світська еліта очолила боротьбу за утворення незалежного патріархату української Церкви. Сюди ще можна зачислити старання княгині Ольги, яка була обізнана з встановленням патріархату в Доростолі (Болгарія) й прагнула мати верховного Пастиря у Києві. За часів Ізяслава II було обрано митрополитом українця Клима Смолятича (1147 р.).

По від'їзді митрополита з Києва і заснування Московського патріархату (1589 р.), що стало причиною підписання Берестейської Унії (1596 р.), в Україні почалася релігійна боротьба і тоді знову церковні та державні діячі висунули ідею українського патріархату. Такий стан речей залишався до початку XX ст.

В 1975 р. Йосиф Сліпий приймає титул патріарха, проголошуючи патріархат нашої Церкви на основі патріарших прав Верховного архиєпископства, визнаних канонічним правом. Проте, ми до сьогоднішнього дня чекаємо підтвердження цього патріархату Апостольським Престолом.

М.Г.Тофтул (Житомирський педагогічний інститут ім. Ів.Франка)

У різні історичні епохи у відповідності з соціальним замовленням на авансцену життя нації виходять елітарні групи різних сфер життєдіяльності суспільства—то політична та військова (зокрема в умовах національно-визвольних війн), то культурна, то релігійна тощо. А буває, що подібну місію виконують і знамениті спортсмени. Важко, наприклад, переоцінити роль легендарного Пеле в справі консолідації бразильської нації. Аналогічні приклади можна було б продовжити.

Т.Г.Гаджієва (Донецька Державна Академія Управління)

Для того, щоб національна еліта існувала, її треба навчати, виховувати, пестувати. Дитина змалку повинна сприйняти світ у сплаві загальнолюдської і рідної культур, а ми мусимо запобігти спрощенню її свідомості, мислення, почуттів...

Зараз в нашому суспільстві існує декілька тенденцій щодо культурної еліти. Частина її давно або не зовсім зосередилася за кордоном (Чехо-Словаччина, Польща, США, Канада), підтримуючи вогонь національної спадщини. Небезпечніше те, що частина еліти, що залишилася в країні, стає іншою культурною елітою. Наше завдання утримати національну еліту в Україні, тому що тільки поряд зі своїм народом, своїми традиціями еліта стає духовним потенціалом нації, її суттю, коренем, душею і серцем, як сказав би Г.Сковорода.

В.П.Коцур (Переяслав-Хмельницький педагогічний інститут ім. Г.С.Сковороди)

Стара українська інтелігенція зробила важливий внесок у розвиток української культури, подолання катастрофічної розрухи. Але більшовиків більше не влаштовувала праця інтелігенції на грунті культурного відродження України і водночас при збереженні нею політичного "нейтралізму". Оскільки ж українська національна еліта не пішла на "співпрацю" з тоталітарним режимом, який здійснював геноцид проти власного народу, вона сама стала об'єктом переслідування влади і зазнала масових репресій. Розвінчуючи справжні наміри ДПУ УСРР, львівська газета "Діло" писала 7 березня 1930 року: "Заарештовується і розстрілюється мозок українського народу, його найсвідоміша частина—інтелігенція. Усе це робиться для того, щоб "відвернути увагу" пролетарської спільноти" від пекельної картини лиха... і реабілітувати себе і свій авторитет в очах голодної та обдертої маси...

Г.І.Щерба (Інститут регіональних досліджень НАН України (м. Львів)

Зараз, коли втрачено зв'язки поколінь, коли зруйновано моральні принципи, особливо гостро постає необхідність переосмислення інтелігенцією позицій щодо традиційної культури. Ця необхідність диктується духовною потребою українського народу. Тому відродження регіональних традицій—це основоположне завдання відродження України.

І.М.Сурмай (Державний університет "Львівська політехніка")

Історія еліти українського народу—та галузь знань, що в сучасній науковій думці належить до найбільш занедбаних.

Особливий інтерес мають дослідження, що стосуються визначення статусу козацтва як елітарного, провідної "політичної нації" на новому витку української історії. Козацтво прагнуло довести історичну законність своєї влади на основі тяглості національної традиції, утвердженням спадкоємності "козацької політичної нації" від "руської нації". Література, мистецтво, історіографія тієї доби засвідчують трансформацію нової концепції національної історії.

О.О.Ковалючук (Інститут археографії НАН України (м. Київ)

Внаслідок специфіки української історії проблема формування еліти є ключовою. Предметом особливого інтересу постає п.п. XVIII ст., коли питання еліти вирішується в умовах хоч і зредукованої, але державності. Саме в цей історичний час, пройшовши час становлення, народжується справжня українська еліта. Виокремлюється як суспільна група, тобто вивищується не тільки економічно, але й за рахунок усвідомлення своєї окремішності, історичної тяглості й своєї державотворчої місії. Сформоване протягом десятиліть відчуття відповідальності за долю держави, змушувало козацьку старшину знову і знову, не дивлячись на криваві розправи царату, поставати на її захист (акції І.Мазепи, П.Полуботка).

За умов тотального знищення української державності, коли вже стало неможливо застосувати традиційний для українських політиків мілітарний засіб відстоювання державності, козацька старшина приходить до глибокого осмислення проблем державотворення. Інтелектуальні пошуки XVIII ст. дали декілька концепцій:

—це, перш за все, запропонована П.Орликом конституція, що перша в Європі окреслила модель демократичної держави;

—концепція П.Полуботка-Д.Апостола з відбудови автономії шляхом нарощення економічного потенціалу краю;

—не позбавлена польського впливу, але цілком оригінальна концепція розбудови держави, запропонована козацькою верхівкою за часів гетьманування К.Розумовського.

Особливістю української еліти було її постійне перегрупування у відповідності до панівної концепції державотворення й її постійне розширення за рахунок усіх суспільних верств. Так, в часи гетьманування І.Мазепи—це кастова еліта (на зразок польської), тоді як П.Полуботок і Д.Апостол поповнили її представниками середнього козацтва (представниками полкової і сотенної старшини), сприяли виокремленню купецької та міщанської еліти.

Досвід української держави XVIII ст. повинен стати матеріалом для вивчення ролі елітних структур в житті нації, для осмислення життєвої необхідності у витворенні й утриманні власної державної еліти. Поки існує історично виправдана й відібрана група людей, що вибирає шлях розвитку суспільства, орієнтуючись на майбутнє, доти суспільство розвивається на користь своїх членів. Як тільки еліту примусово ліквідовують або позбавляють національних ознак, суспільство завмирає й перестає опиратися впливу чужих соціальних організмів, поступово переймаючи модель держави-агресора. Так, прирівнявши козацьку старшину до дворянства й знищивши політичні особливості Гетьманщини, Катерина II легко змогла нівелювати й соціальні особливості, прирікши українське суспільство на десятиліття кріпосництва й національного поневолення.

У.Я.Садова (Інститут регіональних досліджень НАН України (м.Львів)

Стабільними критеріями елітарної принадлежності всіх класових суспільств можна назвати:

1. Інтелектуальний рівень особи;

2. Рівень доходів, достатку людини;

3. Лідерство (навіть формальне) у своїй сфері діяльності та високий соціальний статус.

Критерій інтелекту, як здатності особи продукувати нові знання, ідеї поєднує в собі високу духовність та морально-етичні якості. В цьому розумінні еліта як інтелектуальне ядро нації є носієм кармічного, соціального, духовного потенціалу людського прогресу.

Елітарна принадлежність в значній мірі корелює з фінансовими можливостями особи: рівнем доходів, величиною матеріального достатку. Історичні факти свідчать, що в основі елітарності завжди фігурував приватний чи корпоративний капітал.

Поняття елітарності в його суспільному вимірі обов'язково включає наявність формальної влади. Функціональний порівняний аналіз окремих сфер елітарності (еліти духівничої, політичної, військової, адміністративної, виробничої, фінансової, ін.) показує, що еліта формується виборним шляхом з осіб, які в своїй сфері за рейтингом своєї діяльності посідають чільне (найвище) місце.

Таким чином, визначення суті феномену еліти передбачає використання в єдності всіх трьох названих вище критеріїв.

10 років незалежності УКРАЇНИ: досягнення, уроки, перспективи
(КРУГЛИЙ СТІЛ)

Микола Чумаченко,
академік НАН України, почесний директор Інституту економіки промисловості НАН України, почесний громадянин міста Донецька

Наближення десятої річниці проголошення незалежності України примушує оглянутися на пройдений шлях і визначити досягнення та недоліки або втрачені можливості. І треба зразу наголосити на тому, що за цей період Україна має здобутки, які наповнюють нас гордістю за результати формування нашої державності.

У свідомості багатьох поколінь українців після часів Київської Русі, Галицько-Волинської та Козацької держави було прагнення вибороти незалежність та самостійність України. До цього неодноразово закликав пророк українського народу Тарас Шевченко, прагнення незалежності було основою української національної Ідеї. В 1917 – 1920 рр. національна ідея втілювалася в універсалах та Конституції Української Народної Республіки, проголошених Українською Центральною Радою, в діях Гетьманату та Директорії УНР, Універсал Директорії УНР про злуку Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки в єдину державу.

Але тільки проголошення Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 року незалежності України, першогрудневий всеукраїнський референдум (за суверенітет) та обрання першого Президента Укр