ДАЙДЖЕСТ АНАЛІТИЧНО-ІНФОРМАЦІЙНОГО ЖУРНАЛУ "Схід"

розділ "ОСВІТА, КУЛЬТУРА"

Адреса редакції:
83086, м. Донецьк, вул. Артема, 45
тел/факс: (062) 337-04-80, 338-06-97.
е-mail: shid@uvika.dn.ua
Донецьк-2002-10-21

ЗМІСТ РОЗДІЛУ "ОСВІТА, КУЛЬТУРА"

1. Анатолій Колганов ПРОБЛЕМИ ВИЩОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ

2. Борис ПАРАХОНСЬКИЙ СТРАТЕГІЧНІ ОРІЄНТИРИ КУЛЬТУРНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ

3. Олександр Гросов ЕВОЛЮЦIЯ БIБЛIОТЕК У НОВIЙ ТЕХНIЧНIЙ ТА СОЦIОКУЛЬТУРНIЙ СИТУАЦII

4. Юрій Соловйов СВІТОВИЙ ДОСВІД ТА РЕФОРМУВАННЯ ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ

5. Назарова Людмила НАЦІОНАЛЬНЕ КНИГОВИДАННЯ. СУЧАСНИЙ СТАН І ЙОГО ПОЛІТИЧНІ, ЕКОНОМІЧНІ ТА СОЦІАЛЬНІ НАСЛІДКИ

6. В.В. Оліфіренко, С.М. Оліфіренко ВІД ДАВНИНИ ДО СУЧАСНОСТІ (До питання про періодизацію літературного процесу на Донбасі)

7. Володимир Кіпень МІСІЯ ВУЗУ: ТРАДИЦІЙНІ КОНЦЕПЦІЇ ТА СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ

8. Юрій Жук НОВА МОДЕЛЬ ВИЩОЇ ОСВІТИ

9. Микола Сенченко ВИДАВНИЧА ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНИ

10. Богдан Сидор УКРАЇНСЬКА АБЕТКА НА ОСНОВІ ЛАТИНИ

11. Роман Кісь ІНТЕГРАЛЬНА ЕТНОКУЛЬТУРОЛОГІЯ І ЦИВІЛІЗАЦІЙНІ ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНСТВА

12. Оксана Пахльовська ПРОБЛЕМА СПАДЩИНИ В УКРАЇНСЬКIЙ КУЛЬТУРI ТА ФОРМИ ЇЇ IМПЕРСЬКОЇ ЕКСПРОПРIАЦIЇ

13. ВОЛОДИМИР БІЛЕЦЬКИЙ ТОВАРИСТВО "УКРАЇНА-СВІТ" В ДОНЕЦЬКУ

14. ОЛЕНА БАШУН Книговидання, бібліотеки, діаспора

15. Віктор Логачов ЖУРНАЛ "ДОНБАС" ВІДКРИВАЄ УКРАЇНСЬКИЙ СВІТ

16. ВАСИЛЬ ГОРБАЧУК "Ми не розлучались з тобою, Україно"!

17. (Слов'янський педагогічний і українське зарубіжжя)

18. Людмила Новакова ДОНЕЦЬК І ПІТСБУРГ – РОЗВИТОК ДВОСТОРОННІХ ВІДНОСИН З УКРАЇНСЬКОЮ ГРОМАДОЮ США

19. Людмила Мочалова КАНАДСЬКО-УКРАЇНСЬКА БІБЛІОТЕКА В ДОНЕЦЬКУ

20. Вадим Оліфіренко ПІДРУЧНИК З УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ У ЗАХІДНІЙ ДІАСПОРІ: МИНУЛЕ, СУЧАСНІСТЬ І ПЕРСПЕКТИВИ

ПРОБЛЕМИ ВИЩОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ

Анатолій Колганов, доктор біологічних наук, проректор Донецького державного інституту здоров'я, фізичного виховання та спорту

 В статті, яка має дискусійний характер, автор гостро, але аргументовано піднімає питання про реформи вищої освіти України. Зокрема, наголошується на необхідності створення максимальної послідовності та узгодженості між навчальними закладами різного рівня, суттєвого підвищення гнучкості системи освіти, спрощення переходу з вузу в вуз на перших курсах навчання, вирівнювання у часі ланцюжків "школа-технікум-інститут" та "школа-інститут". Розглядається проблема підготовки бакалаврів у вузах різного ступеню акредитації, гуманізації освіти. Автор дає ряд практичних рекомендацій по проведенню реформи освіти.

Проблеми вищої освіти в Україні не нові і ситуацію емоціями не покращити. Але документи прийняті Міністерством освіти України свідчать про те, що задеклароване Урядом "збереження витрат на освіту, охорону здоров'я, культуру" - м'яко кажучи, не відповідає дійсності.

Лейтмотив багатьох публікацій, конференцій і т.п., які проводяться по проблемі вищої освіти: "економія на освіті сьогодні призведе до трагедії завтра" - правильний, але до владних структур не доходить або не переконує.

Задумана і почата в кінці 80-х років реформа освіти перслідувала декілька цілей: 1. підняти престиж вищої освіти; 2. зробити вітчизняний диплом "конвертованим"; 3. звести до мінімуму втрати, в тому числі і матеріальні, пов'язані з невдалим вибором ( студентом ) профілю освіти, вузу і т.д.

Стратегічним напрямком вирішення поставлених часом задач вибрано перехід на багаторівневу, "західну" модель освіти. При цьому передбачалося створити такі стандарти освіти, які б дозволили:

- випускнику технікуму поступити (бути зарахованим) на III-IV курс вузу без проблем, пов'язаних з рівнем підготовки, одержати вищу освіту;

- студенту, який освоїв програму ІІІ курса вузу і за суб'єктивними або об'єктивними причинами не здатного підвищувати свій освітній рівень, видати диплом про середню спеціальну освіту і направити в народне господарство;

- студенту , який впевнився в неправильному виборі професії, після І-ІІ курсу перейти у вуз іншого профілю і продовжити освіту.

Які ж реальні результати реформи на сьогодняшній день?

Розруйновано (повністю або частково) систему вищої освіти, котра, в крайньому випадку, по теоретичним напрямкам користувалася заслуженим авторитетом у всьому світі. Ми, при цьому, не створили і сотої частки того, що хотіли створити.

Щоб не бути голослівним, наведу приклади, використовуючи затверджене Кабінетом Міністрів України "Положення про державний вищий заклад освіти" ( No 1054).

Чи може студент технікуму, використовуючи одержані знання і диплом стати студентом старшого курсу вузу?

"Вищим закладом освіти ІІІ і IV рівні акредитації, які працюють за загальними навчальними планами і об'єднаним в комплекс із закладами освіти І і ІІ рівня акредитації, надається право зараховувати випускників цих закладів освіти для продовження навчання по спеціальним програмам із скороченим строком підготовки спеціалістів або на ІІ-IV курс для поповнення академічних груп".

А що робити випускнику технікуму, якщо останній не входить в комплекс? Поступати на І курс вузу? Але ж на його навчання вже затрачені гроші і не малі.

Якщо комплекс працює по загальним навчальним планам, то нащо потрібні спеціальні програми із скороченим строком підготовки? Це теж гроші.

 На запитання видачі після ІІІ курсу вузу ІІІ-IV рівня акредитації диплома молодшого спеціаліста або бакалавра, про правила переходу з вузу до вузу "Положення..." відповіді не дає. А що являє собою бакалавр? Згідно п.8. "Положення..." його можуть готувати вузи ІІ рівня акредитації (підпункт 2), ІІІ і IV рівня акредитації (підпункт 3). Якщо це реалізація права вузу готувати спеціалістів нижчого рівня акредитації, то для цього треба у відповідності з п.10 створити комплекс з іншим закладом освіти, котре проводить підготовку за програмами такого рівня. Таким чином мова йде про право створювати об'єднання. Якщо це право реалізується без створення комплексу, то чим бакалавр, який одержав освіту у вузі ІІІ-IV рівня відрізняється від бакалавра з дипломом вузу ІІ рівня?

Усих цих різночитань та неясностей можна було б уникнути, якщо б послідовно провадилась в життя програма акредитації вузів, першим пунктом положення про яку передбачається офіційне визнання права вузів здійснювати свою діяльність на рівні державних вимог і стандартів освіти.

Якщо б державні стандарти освіти були єдиними, то випускник, скажімо, будівельного технікуму міг би без проблем продовжити освіту на ІІІ-IV курсі будівельного інституту, а держава заощадила б на ньому 2-3 тис. гривень.

А про які державні стандарти освіти може йти мова, якщо 108 годин, які передбачені на вивчення історії України деякі вузи скоротили до 50 (хотілося б подивитися на ретктора, котрий років 10 назад скоротив би наполовину години на історію КПРС). Це стосується й інших суспільних дисциплін, так що теза про гуманізацію освіти десь загубилася в ході реформ.

Я зовсім не збираюся критикувати "Положення про державний вищий заклад освіти". Просто воно віддзеркалює певною мірою біди всієї галузі освіти. На сакраментальне запитання: "Що робити?", я б відповів: "Зупинитися і подумати". Якщо ми й далі будемо йти туди, куди йдемо - розруйнуємо до кінця те, що ще маємо.

Треба скоротити кількість вузів? Можливо. Але яких і скільки? Що вважати критерієм? Престижність? Сьогодні в моді професія управлінця (менеджера). Тільки в Донецьку 5 державних вузів мають 1-3 факультети цього профілю, а 1 вуз повністю працює на цей напрямок. Якщо сюди приплюсувати вузи, основані на недержавній формі власності, то в сумі одержимо 15-20 факультетів. Така ж ситуація в інших містах України. Через 2-3 роки вони почнуть масово випускати на ринок робочої сили тисячі людей з дипломами про вищу управлінську освіту. Чи необхідно стільки для задоволення попиту вітчизняної економіки?

Чи можна брати попит в якості критерію? Сьогодні попит не віддзеркалює дійсних потреб, так як економіка деформована.

Вихід бачиться в тому, щоб доручити Міністерству освіти зробити аналіз залежності потенціалу окремих галузей і використання спеціалістів різного рівня освіти в розвинутих країнах Заходу. На базі одержаних результатів запропонувати Кабінету Міністрів структуру дуржавних вузів з урахуванням перспектив розвитку України на найближчі 10-15 років. Це потребує певних затрат, але вони будуть значно меншими, ніж при пошуку оптимальної структури освіти методом спроб та помилок.

Необхідно також завершити перехід на багаторівневу систему освіти, але не заради самого переходу, а для створення максимальної послідовності та узгодженості між навчальними закладами різного рівня. Ланцюжок "школа-технікум-інститут" не повинен бути довше ланцюжка "школа-інститут".

І останнє. Щоб допомогти юнакам та юнкам уникнути розчарувань, пов'язаних з неправильним вибором професії (а державі пов'язаних з цим затрат), треба максимально уніфікувати навчальні плани І і чатково ІІ курсів (наприклад, за рахунок блоку загально-теоретичних гуманітарних дисциплиін).

Ось так коротко про мої оцінки та пропозиції. Згоден що вони не всі оригінальні та однозначні. Але якщо ми хочемо років через 20, не соромлячись, дивитися в очі своїм дітям та внукам, якщо хочемо, щоб в України було майбутнє, давайте провадити реальну серйозну реформу вищої освіти.

=========

СТРАТЕГІЧНІ ОРІЄНТИРИ КУЛЬТУРНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ

Борис ПАРАХОНСЬКИЙ

доктор філософських наук

Національний інститут стратегічних досліджень

Метою цієї роботи є визначення головних перспектив національно-культурного розвитку країни у найближчому майбутньому. Звичайні уявлення про культуру, що побутують у практичній свідомості людей, відносять її до чогось вторинного, що може бути або ні, тоді як головним визнається економіка чи політика. Навіть коли на словах декларують необхідність культурного розвитку, практично мало хто звертає на це увагу, коли йдеться про такі поважні речі, як енергетична криза або ядерна безпека, політична боротьба або міжнародні відносини.

Такі ціннісні стереотипи вкорінені у свідомості більшості людей, вони підтримувались ідеологією старого суспільства. Їх потрібно ламати, бо якщо ми насправді визнаємо, що саме людина є головним чинником побудови і розвитку цивілізації, логічно погодитись також і з тим, що ментальні процеси в головах людей, творча праця духу та інтелекту є тим, що обумовлює розвиток всього іншого у світі людини. Сучасна модель розвитку людства спирається насамперед на творчі можливості людини, і головною формою капіталу стає людський інтелект, духовний потенціал суспільства.

Сучасна цивілізація шукає зараз шляхи виходу на новий рівень розвитку. Кардинальні зміни у світі, пов'язані з відмовою від тоталітаристських цінностей у багатьох країнах і переходом від політики конфронтації різних політико-економічних систем до стратегічних орієнтацій у напрямі поширення і поглиблення міжнародного спілкування, створюють нові унікальні можливості для віднайдення такої моделі цивілізації, яка побудована на пріоритеті інтересів кожної окремої людини, незалежно від її расової, соціальної, класової або національної приналежності. Для такої моделі є неприйнятною домінація інтересів будь-якої соціально-культурної цілісності над інтересами окремої людини, а тим більш підкорення останніх інтересам тотальної системи суспільства.

Якщо акцент поставити на розвиткові, то потрібно з'ясувати, хто ж є справжнім суб'єктом цього процесу і де виникає поштовх до виходу суспільства на нові щаблі цивілізації. Тут не можна все пояснити створенням необхідних передумов або робити закиди на об'єктивні , тобто стихійні, історичні процеси. Тільки активний творчий інтелект, розум та висока духовність, що створюються культурою, здатні витягти суспільство з його консервованого стану. Ми будемо розглядати культуру як головний базис суспільного розвитку. Головною стратегією культурного відродження України є її вихід в контекст європейської системи цінностей, з такими похідними від останньої, як демократія, ринкова економіка, вільний інтелект, що становлять фундамент сучасної цивілізації.

В будь-якому суспільстві елементи, що його утворюють, мають подвійну природу і визначаються або в площині дій, або у площині комунікацій (зв'язків). Якщо дії суспільства і окремих осіб мають функціональний характер, то комунікації визначені в аспекті інформаційному. Обидва ці аспекти притаманні сутності суспільства як природно-соціального утворення, жоден не може існувати без іншого. Конкретна форма існування суспільства визначена, умовно кажучи , генетичним кодом співвідношень функціональних та інформативних чинників аналогічно до того, як подвійна спіраль генетичної будови організму визначає його тип і модус існування. Генеральною тенденцією розвитку людських суспільств є неодворотне підвищення ролі і значення елементів інформаційної природи. Так, перші форми суспільного життя в межах родинної общини відзначаються низьким рівнем ефективності комунікативних структур як інтенсіональних ( в аспекті мов культури), так і в екстенсіональних (засоби комунікації) аспектах. Прогрес людства може бути визначений згідно з розвитком комунікативних систем, їх ускладненням і ефективністю.

Жодна країна не починає з нуля. Є досвід людства і загальноцивілізаційні процеси, які потребують вивчення. Ніякий ізоляціонізм не має переваг, а самобутність і незалежність мають досягатись на шляхах динамічного розвитку форм спілкування зі світом шляхом пошуку власного обличчя у світовому співтоваристві. Досвід людства показує, що для нормального суспільства притаманні цінності демократії, ринкової економіки, правової державності і т.п. Прогрес суспільства полягає насамперед у формах реального усвідомлення свободи людиною, в дійсному поширенні її можливостей творити і упорядковувати свій світ. Не випадково розвиток духовності, національний ренесанс вважають підмурком ринкового демократичного суспільства.

Наше суспільство тільки народжується. Його провідні структури лише починають створюватись, хоча декому здається, що можна використати старі форми свідомості і громадської поведінки. Потрібно чітко уявити собі, що Україна повинна виникнути насамперед у свідомості людей-громадян незалежної України, у свідомості світового співтовариства, особливо - громадян країн СНД та європейських держав. Україна - це не тільки певна територія і населення, історична пам'ять і культура, але також ціннісне поняття, що визначає норми поведінки і мислення певної цивілізаційної єдності людей. Іноді це називають духовною єдністю або духом нації. Бути українцем означає прилучення до європейської цивілізації у формах певної мови культури, але культури відчиненої до світових досягнень людства. Нація не може бути чимось ізольованим і замкненим у собі. Як визначає С.Б.Кримський, нація "характеризується саме виходом народу на арену світової історії, знайденням свого досвіду творення загальнозначущого, здатністю збуджувати універсум культури імпульсами власної енергії та долі".

З позиції національних інтересів українського суспільства необхідно проводити стратегічну політику в напрямі створення умов та механізмів толерації різних систем цінностей, що існують у суспільстві, але узгоджуючи їх на платформі загальнолюдських цінностей. Все це аж ніяк не може заважати формуванню нових комплексів ціннісних норм поведінки, потреба в яких виникає у зв'язку з перетвореннями в країні. Відомо, яку велику роль відігравав у Нові часи морально-ціннісний комплекс "протестантської етики" для прогресивного розвитку європейської цивілізації. Можливе формування аналогічних комплексів і в нашій країні, але вони неодмінно повинні поєднуватись із ментальними структурами реального суспільства, інакше неминучі конфліктні ситуації, що виникають при зіткненні ціннісних систем.

Розмови про культурне відродження української нації ведуться з самого початку "перебудови", і критичний стан української культури та мови був чи не одним з найважливіших чинників розвитку національно-визвольного руху України, що врешті-решт привів до створення незалежної держави. Саме діячі літератури і культури ініціювали Народний Рух як загальнонаціональне об'єднання свідомих, демократично налаштованих українців, який зіграв неабияку роль у знищенні тоталітарних порядків у країні. З іншого боку, саме у сфері культури шукають обгрунтування своєї позиції і мотивації сепаратистських дій прибічники незалежності Криму або створення т.зв. Новоросії, які попри всі факти намагаються створити жупел українізації і таким чином привернути до себе симпатії населення як до захистників "російськомовної" ментальності. Таким чином, хоч прийнято вважати, що культура далеко стоїть від політики, ми бачимо, що саме вона може зробити натхненником політичних процесів і значною мірою впливати на історичні події.

Ми не зможемо зрозуміти характер і масштаби цього впливу, якщо культуру трактуватимемо у вузькому розумінні - як продукт діяльності діячів культури, письменників, митців у своїх творчих майстернях, а зв'язок культури з державою - як те, що знаходиться у віданні міністерства культури, тобто управління різними культурними закладами, музеями, театрами, клубами і т.ін. Сучасне розуміння культури у контексті соціальної історії розглядає її як систему життєвих орієнтацій людини, як реальний зміст свідомості кожного члена суспільства (Гуревич, 1991, 34). Тобто культуру слід розуміти дещо ширше, а саме - як сферу духовної, ціннісної, комунікативної організації суспільства, що визначає норми поведінки, мислення, почуттів різних верств населення і нації в цілому.

Але тоді ми побачимо, що в нашому суспільстві існують різні форми культури, не обов'язково пов'язані з українською. Більш того, реальний стан справ такий, що ні українська мова, ні культура не є домінуючими в житті країни. Той рівень культури, що виводить людей до загальносвітових і універсальних цінностей, є російськомовним, наука й інтелект працюють теж, як правило, у російськомовних схемах ментальності. Більш того, культура міст, великих цивілізаційних центрів країни також є переважно російською, українські ж форми культури використовуються лише як декорації для місцевого колориту. На жаль, так є, від цього нікуди подітись і не слід заплющувати на це очі. Державний погляд на стан справ полягає в тому, щоб шукати шляхи ефективного і швидкого поліпшення ситуації. Стратегічною для незалежної української держави є саме політика українізації, але процес цей має відбуватись демократично, без насильства, шляхом створення умов для розквіту української мови і культури, а не шляхом наказів і директив. Українська культура не потребує захисту за допомогою багнетів, вона є достатньо розвинутою, має досягнення світового рівня. Вона потребує лише уваги і сприятливих умов для розвитку.

Українська культура формувалась на перехресті впливів, що йшли з Заходу, Півдня і Північного Сходу, але вона також має глибокі самобутні коріння, що сягають архаїчних часів. Її розвиток відбувався нерівномірно, були часи розквіту і часи занепаду. Інколи намагались зробити вигляд, що вона зовсім не існує, як не існує сама українська нація. В наш час ніхто не намагається стверджувати цього, але тим не менш вважають можливим принижувати та ігнорувати українську мову і культуру як щось малоцінне і хуторянсько-провінційне. Такі тенденції існують не тільки поза межами України, але поширені і серед інтелігенції. Українську культуру в її найвищих проявах мало хто знав, бо вся система освіти була орієнтована в російському і совєтському дусі, а все українське вважалось націоналістичним і буржуазним. Становище є і нині критичним, тож слід говорити про стратегію відродження української культури і мови як одну з важливих засад державної політики. Без духовного відродження нації не буде міцної держави, ефективної економіки, соціального і правового захисту людини.

Але насамперед слід визначити, яка саме культура нам потрібна. Якщо йдеться про відродження фольклорної та пісенної культури, то це не стратегічний погляд у майбутнє, а лише ностальгія за минулим. З іншого боку, загроза виникає в посиленні тенденції космополітизації культури, що пов'язано з відмовою від традицій і самобутності. В загальних рисах такі самі проблеми стоять і перед будь-якою європейською національною культурою, але в Україні (а ще більше в Білорусії) вони стоять вкрай гостро, бо дуже довгий час національна культура стояла тут на межі виживання і не йшлося про який-небудь вільний розвиток. В сучасній Україні тоталітарне минуле стає підгрунтям космополітизму вже західного, американізованого зразка, бо тут і там панує орієнтація на відмову від свого - як провінційного і непрестижного - і потяг до якісного, модного, столичного.

На наш погляд, Україні слід прилучитись до європейського досвіду у вирішенні цих проблем, а в перспективі органічно увійти у європейський контекст культурного розвитку, де дійсно створюються умови для синтезу загальносвітових тенденцій розвитку культури і національних особливостей. Культура, як і мова утворює органічну єдність, цілісність. Неможливо злити всі мови в одну, побудувати ефективну й раціональну модель мовного спілкування і відмовитись від інших мов як відсталих і непрестижних. Створена так штучна мова есперанто має багато прихильників, але щось не дуже поширюється у мовній практиці світу. Ефективнішим шляхом боротьби з національними мовами є їх витискування з мовного спілкування і впровадження одної мови в усі сфери життя, насамперед в ті, що пов'язані з прогресивним розвитком. Аналогічно може впроваджуватись яка-небудь модель культури, що має вигляд найбільш розвинутої і модерної. Але культура, що побудована на космополітичних засадах, є штучною, вона відповідає нівельованим смакам великих людських мас і не має механізмів індивідуації, що притаманні, скажімо, класичній культурі.

Культура України, як і в інших країнах Європи, знаходиться під загрозою загальної космополітизації, але на додаток до вторгнення американізованих форм масової культури тут ми маємо не багаторічну традицію меншовартості, що нав'язувалась з боку імперської культурної свідомості. В інтересах української незалежної держави необхідно проводити стратегічну політику підтримки і всебічного розвитку національних форм культури з тим, щоб довести її до сучасного цивілізованого рівня. Без цього неможливе відродження нації і розвиток державності, бо засилля іноземних форм духовності, насамперед імперського типу, так або інакше буде підривати духовні засади українського суспільства. В умовах України така стратегія передбачає розробку і негайне впровадження в життя комплексних програм надзвичайних заходів у різних галузях культурного і духовного життя, насамперед в тих, що пов'язані з дією засобів масової інформації, кіномистецтвом, книжково-видавничою діяльністю, з функціонуванням елітарних форм культури (театр, музика, живопис та інш.).

Сучасне цивілізоване суспільство потребує саме якнайбільшої диференціації, а не монолітності, (в будь-якому відношенні), враховуючи і етнічну диференціацію. Саме специфічні особливості тієї або іншої національності створюють умови для інтенсивнішого розвитку всього суспільства. Кожна нація має свій власний досвід культурного, духовного, життєвого будівництва. Обмін досвідом збагачує духовне життя кожного народу пов'язане з особливими формами економічної діяльності. Міжетнічне спілкування стає також важливою економічною проблемою. Практика депортації народів або створення несприятливих умов життя і розвитку якого-небудь етносу веде до кризових явищ в економічному житті. Так, виселення кримських татар привело до руйнування економіки регіону, і довелося десятиліттями вкладати великі кошти для його реконструкції. Відновлення справедливості теж потребує великих коштів, але це також сприяє економічному й створенню сприятливого духовно-культурного клімату між народами.

Визначення Україною власних інтересів у геополітичному і економічному просторі сучасного світу має відбуватись на грунті усвідомлення нею і власних геокультурних інтересів. Останні полягають насамперед у визначенні сфер взаємопорозуміння з іншими країнами і напрямів можливої культурної експансії. Осередки "культурної України" вже існують у різних частинах світу, зокрема в Канаді, США, Аргентині, Автралії, Німеччині та ін. Не можна применшувати значення західної діаспори у процесах національно-культурного відродження України, але і для неї існують проблеми національного виживання. Головним напрямком культурної експансії для України слід вважати все ж таки східний, де на теренах колишньої імперії зберігаються значні прошарки українського населення, що потребує допомоги з боку Української держави.

Але Україна в широкому розумінні не може обмежуватись лише внутрішньо-національними проблемами, а повинна активно стверджувати себе у зовнішньому світі, шукати шляхи доведення власних форм світосприйняття та розуміння інших культур, намагатись віднайти взаємоприйнятні форми спілкування з іншими країнами та народами. Для цього потрібно насамперед чітко і послідовно усвідомити власну україноцентристську модель світу і розвинути її до рівня, зрозумілого світовій цивілізації. Вона грунтується на власному культурному та історичному досвіді, на досвіді спілкування з іншими країнами протягом тисячоліття, на усвідомленні власних життєвих та стратегічних інтересів у різних регіонах планети. Йдеться про створення ціннісної системи, яка б дозволила окреслити ті сфери реальності, що мають значення для України, визначити пріоритетні напрями її активності у міжнародному просторі.

Росія є країною, що була і буде тісно пов'язаною з Україною і через культуру, історію, і політичним життям, економікою та іншими зв'язками. В умовах, коли Україна будує власне суспільство, ці зв'язки неминуче трансформуються, що в жодному разі не повинно приводити до конфліктогенних ситуацій. Навпаки, довготривале спільне історичне життя, спорідненість мови та культури мають полегшити цивілізоване спілкування обох держав. Але цьому заважають, з одного боку.- проімперський ментальний комплекс політичної та культурної еліти росіян, а з іншого, - комплекс меншовартості і некомпетентності українців. На жаль, цих комплексів позбутися не так уже й легко, і вони будуть існувати ще довгий час, а тому неминучі і загострення відносин. Російська культура і мова мають для української свідомості значення поєднувальної ланки з досягненнями світової цивілізації в умовах, коли цінності останньої ще не мають досить значної репрезентації у формах української культури. Тому на певний час найбільш раціональна стратегія для України - зберігати цей канал комунікації зі світовою культурою, водночас піддаючи жорсткій критиці усілякі прояви імперського ментального комплексу.

Стереотипи останнього значно вкорінені в українську ментальність і мають свої історичні корені ще з часів спілкування з Візантією. Але Україні легше позбутися цієї спадщини, аніж Росії, бо в неї таки є значний досвід контактів з Європою не тільки на рівні аристократичної еліти, але також на рівні широких кіл населення. Як відомо, масова культура в Україні XVI-XVIII ст. була досить європеїзованою, латинізованою порівняно з ситуацією у Московії.

Європейський напрям є найбільш важливим для України у стратегічній перспективі, , оскільки неминучим є процес її інтеграції у нову Європу, її перетворення, як зазначив З.Бжезинський, зі "східноєвропейської держави" у "державу центральноєвропейську". Це пов'язано з фундаментальною зміною ціннісних орієнтацій в українській ментальності і вимагає відповідної розробки стратегій економічної, політичної та культурної політики. Усвідомлення себе європейською країною накладає величезні вимоги щодо додержання цивілізованих стандартів життя, поведінки та мислення людей. Це потребує від держави значних зусиль і коштів, що мають вкладатись у процеси трансформування українського менталітету, на створення політичної, економічної, культурної еліти європейського класу, але така стратегія є найбільш сприйнятною для України і в історичній перспективі надасть великі дивіденди в аспекті розвитку країни, поліпшення життєвого рівня населення, сприяти створенню надійної системи безпеки.

Політика України щодо Європи повинна відзначатись максимальною відкритістю, раціональними підходами. Насамперед це стосується рівня комунікацій. В Україні мають бути доступними всі головні джерела інформації, що домінують у Західному світі, а з іншого боку, інформація з України мусить без перешкоди доводитись до відома західної людини. По-друге, потрібно значно полегшити всі форми культурного та наукового обміну з країнами Європи, що має кардинально змінити структуру інтелектуального і культурного потенціалу України. По-третє, великі кошти слід виділити на те, щоб історичні цінності європейської цивілізації стали доступними кожній людині, що потребує значних зусиль у виданні сучасної та класичної літератури, філософських творів, що протягом тисячоліть створювали європейську ментальність, у створенні дослідницьких центрів та культурних установ вищого гатунку. Володіння кількома європейськими мовами повинно бути необхідною складовою середньої та вищої освіти.

Ісламо-тюркський напрям виводить українську культуру на більш тісне спілкування зі Сходом, до країн із принципово іншою системою ціннісних орієнтацій, але з якими вкрай необхідно навчитись досягати взаємопорозуміння. Тут Україна набуває досвіду комунікації з неєвропейським світом, і тому це важливо для подальшої культурної експансії і спілкування з країнами більш далекого культурного середовища. Економічні і політичні інтереси України на Сході вимагають створення належних інституцій для вивчення можливостей щодо їх реалізації в цьому напрямі. На жаль, знання східних мов не користується у нас належною увагою. Відсутні наукові центри та установи (за винятком інституту О.Пріцака), що займаються історією, культурою, політичними орієнтаціями східних країн. Все це гальмує природний процес проникнення України на Схід і Південь, що має для неї важливе стратегічне значення.

Сучасний стан національної культури та інтелекту зумовлений загальною економічною ситуацією у країні. Вона не є, як відомо, достатньо сприятливою для розвитку культури. Але якщо дивитися в майбутнє, стратегії гуманітарного розвитку культури повинні мати пріоритет перед усіма іншими аспектами. Фундаментальним інтересом держави є захист і всебічний розвиток інтелектуально-духовного потенціалу суспільства. Тут не можна допустити відставання або відкочування назад порівняно з провідними країнами світу, бо це зведе Україну до положення другорядної держави, колоніального придатку до великих інтелектуально-силових центрів світу.

Економічна підтримка процесів культурного розвитку з боку державних та громадських інституцій впирається насамперед у проблему коштів, що можуть бути інвестовані в культуру, освіту, інтелект. Держава має створити максимально сприятливі умови для того, щоб ці інвестиції були вигідними за рахунок пільгового оподаткування та підвищення престижу фінансових донорів.

1995 р.

===========

ЕВОЛЮЦIЯ БIБЛIОТЕК У НОВIЙ ТЕХНIЧНIЙ  ТА СОЦIОКУЛЬТУРНIЙ СИТУАЦII

 Олександр Гросов

 фундатор бiблiотечного факультету Донецького iнституту соцiальної освiти, Голова Донецької обласної бiблiотечної Асоцiацiї,  дiйсний член Бiблiотечної Асамблеї Свразiї

 Подано огляд та аналiз основних напрямкiв та тенденцiй розвитку бiблiотек як важливого елементу iнформацiйного простору країни. Викладенi iдеї щодо концептуальної основи моделi бiблiотечного фахiвця майбутнього. На базi конкретного фактажного матерiалу висвiтлений стан бiблiотечної справи на Донеччинi.

 Бурхливий технологiчний розвиток цивiлiзацiї, значнi соцiально-полiтичнi змiни кiнця ХХ ст., зокрема, пов'язанi з трансформацiєю комунiстичного свiту, суттєвим чином впливають на еволюцiю базисних елементiв iнформацiйного простору, якими є бiблiотеки. Змiни, що протiкають торкаються, i моделi бiблiотеки, як такої, i її соцiокультурної ролi, призначення. Вiдповiдно, суттєвих змiн зазнає концепцiя професiйної моделi бiблiотечного працiвника. Прослiдуємо головнi тенденцiї цих процесiв.

 Моделi та функцiї бiблiотек: сучаснiсть i майбутнє

 Технiчний аспект. Змiни в цiй галузi пов'язанi головно з розвитком засобiв далекого зв'язку та електронно-обчислювальної технiки, що уможливило оперативне звертання до вiддалених джерел iнформацiї. Сьогоднi вже можна говорити не тiльки про iснування, але й про все бурхливiший розвиток так званої "електронної(кiбернетичної) культури". Всi проекти бiблiотек майбутнього пов'язанi iз забезпеченням доступу до вiддаленої iнформацiї. Це приведе, у свою чергу, до змiни функцiй бiблiотек, головним завданням яких буде забезпечення доступу до даних будь-якого виду, типу та форми.

 Таким чином, перспективною моделлю є вiртуальнi бiблiотечнi колекцiї. Такою бiблiотекою по сутi є будь-яка автоматизована iнформацiйна сiтка, а також будь-яка бiблiотека, яка має доступ до цiєї сiтки - вона вспромозi надати не тiльки бiблiографiчну, реферативну iнформацiю, але й самi тексти документiв. Наприклад, Юридична бiблiотека Колумбiйського унiверситету США перевела повнi тексти книг та журналiв на електроннi носiї, щоб передавати їх користувачам через автоматизовану iнформацiйну мережу. Таким же чином зробили бiблiотеки Полiтехнiчного iнституту штату Вiрджiнiя(США) та Монреальського банку Канади. Сьогоднi подiбна вiртуальна бiблiотека створється й у Францiї.

 Виходячи з такої тенденцiї розвитку бiблiотек, стає зрозумiлим, що бiблiотекарi (зокрема, українськi) повиннi з самого початку дуже вiдповiдально поставитися до системи Iнтернету, закрiпити свою участь в ньому на такому рiвнi, щоб згодом, коли ця система без сумнiву розвинеться, стати в нiй суб'єктами, якi приймають рiшення. Головне, на чому повиннi зосередитися бiблiотекарi у вiртуальному iнформацiйному просторi - це забезпечення споживачiв iнформацiєю там i тодi, де i коли в цьому є необхiднiсть. Вже сьогоднi зрозумiло, що однiєю з найважливiших тут стане робота по створенню i управлiнню електронними фондами. Прикладом такої роботи є формування повної бази даних в галузi прав людини "DIANA" в США.

 Ще одна тенденцiя, яка сьогоднi ще зберiгається - перевiд iнформацiї з паперових на плiвковi носiї(приклад - бiблiотеки депонованих праць УкрНДIнтi, ЦНИИЭуголь та iн.). Але, на нашу думку, плiвковi носiї в майбутньому будуть теж замiненi на електроннi, як бiльш компактнi та унiверсальнi й технологiчнi.

 Тематичний аспект . Тенденцiя до спецiалiалiзацiї бiблiотек спосотерiгається вже давно. Iх прикладом можуть бути унiверсальнi технiчнi, науковi, галузевi бiблiотеки, а також молодiжнi та дитячi. Сьогоднi, у зв'язку з актуалiзацiєю певних галузей знань, з'являються й новi спецiалiзованi бiблiотеки - юридичнi(правничi), економiчнi тощо. Вони виконують свою роль найбiльш повних сховищ iнформацiї, найбiльш досконалої її обробки у вузьких сферах, галузях науки, мистецтва, права, релiгiї тощо.

 Суспiльно-полiтичний та загальнокультурний аспект. Не секрет, що ранiше бiблiотеки розглядалися як "опорна база партiйних органiзацiй", пiзнiше - "опорна ланка перебудови". Сьогоднi бiблiотеки теж стоять перед дилемою: чи повинна бiблiотека в основу своєї дiяльностi поставити тiльки читацький попит, чи їй треба будувати свою дiяльнiсть у руслi нових полiтичних орiєнтирiв. Бiльшiсть бiблiотек вибрала другий шлях.

 Ми вважаємо, що при вирiшеннi питання "Яка бiблiотека потрiбна суспiльству?" треба в першу чергу враховувати те, що бiблiотеки є першоосновою, фундаментом культури суспiльства. Iм притаманнi власнi риси, обумовленi менталiтетом нацiї, традицiями i особливостями її культури. З утвердженням української державностi бiблiотекам вiдводиться важлива роль в нацiонально-культурному вiдродженнi i розвитку суспiльства. Питання гуманiзацiї i демократизацiї суспiльства вимагають вiд бiблiотек посиленої уваги до особистостi, пiдвищення її загальнокультурного рiвня.

 Бiблiотека як феномен свiтової культури є, в першу чергу, об'єктом культурного призначення, якому вiдводиться особлива роль у задоволеннi iнформацiйних та культурних потреб суспiльства. У Законi України про бiблiотеку та бiблiотечну справу бiблiотека визначена як "соцiальний iнститут, що забезпечує акумуляцiю i загальнодо-ступнiсть документально-iнформацiйних ресурсiв, якi мiстять i зберiгають знання, набутi в процесi розвитку людства, сприяють пiднесенню iнтелектуального та культурного потенцiалу суспiльства". Це - головнi орiєнтири у вiдповiдi на питання про те, якою i для кого повинна бути бiблiотека.

 Додамо, що бiблiотеки, з одного боку спряють консолiдацiї вiтчизняної культури, а,

з iншого, мiжнацiональному культурному збагаченню. Прилучення читачiв до духовних цiнностей засобами бiблiотек здiйснюється не тiльки через iнформацiю, розповсюдження й популяризацiю творiв лiтератури та мистецтва, через збереження та використання iсторичних документiв, але й через естетичне виховання читачiв, органiзацiю їх вiдпочинку й дозвiлля. Тому не є слушною думка про надання бiблiотекам лише повноважень iнформацiйних служб.

 Тривають науковi пошуки оптимальної сутi i форми для бiблiотеки сучасностi та майбутнього. Одна з новiтнiх, опрацьовуваних нинi парадигм бiблiотеки - так звана маркетингова її модель. Вона орiєнтована на вiдповiдальнiсть не тiльки, i не стiльки перед суспiльством, як перед конкретним споживачем. Тут вперше настiльки повно фiксується активна позицiя бiблiотекаря. Якi напрямки роботи вважають прiоритетними прихильники цiєї iдеї? Це - "розвиток уяви та творчого начала", "прилучення людей до культурної спадщини, розвиток в них здiбностей до сприйняття високого мистецтва, наукових досягнень", "розвиток дiалогу мiж культурами". Однозначно вiддається прiоритет iнформацiйнiй дiяльностi, при цьому основою тут слугує соцiальна значимiсть - адже тiльки добре поiнформованi громадяни спроможнi здiйснювати свої демократичнi права i вiдiгравати активну громадянську роль у суспiльствi.

 Розвиток концепцiї професiйної моделi бiблiотечного фахiвця

 Сучасний етап розвитку бiблiотечно-iнформацiйної iндустрiї, засобiв телекомунiкацiї, комп'ютерної технiки, еволюцiя соцiальних та виробничих функцiй бiблiотек невпинно впливає на професiйне обличчя бiблiотекаря, що ставить перед вищою школою i бiблiотечною практикою нагальне питання розробки сучасної концептуальної моделi бiблiотечного спецiалiста з урахуванням змiн його соцiально-професiйного стану.

 Проблема змiни функцiонально-професiйної орiєнтацiї бiблiотекарiв в умовах нової iнформацiйної технологiї дискутується у вiтчизняному та зарубiжному бiблiотекознавствi досить широко. Однi вченi вважають, що в недалекому майбутньому роль та функцiї бiблiотекарiв кардинально не змiняться, iншi - бачать бiблiотеку майбутнього практично без книг i бiблiотекарiв у сучасному їх розумiннi, третi - прогнозують перерозподiл функцiй бiблiотекарiв та iнформацiйних працiвникiв, сфер вiдповiдальностi фахiвцiв-бiблiотекарiв та фахiвцiв-технiкiв. Так вже зараз введення iнформацiї, кодування, перевiрка бiблiографiчних даних, визначення джерел комплектування, обробка серiальних видань, значна частина робiт по каталогiзацiї доручається непрофесiоналам у бiблiотечнiй справi. Ця тенденцiя має мiсце у бiблiотеках та iнформацiйних центрах США, iнших розвинених країн.

 Таким чином, перед нинiшнiми i майбутнiми бiблiотекарями , бiблiотечною освiтою виникає цiлий комплекс проблем, пов'язаних з пошуком шляхiв i засобiв адаптацiї спецiалiста до умов роботи з новими iнформацiйними технологiями, ефективною органiзацiєю мiжбiблiотечної кооперацiї, iнтеграцiї бiблiотечних ресурсiв, еволюцiєю кадрової, оргганiзацiйної, управлiнської, економiчної стратегiї бiблiотек при домiнантнiй ролi бiблiотекаря в забезпеченнi обслуговування населення.

 Питання участi довiдкових служб бiблiотек у створеннi i використаннi автама-тизованих каталогiв ставилося Американською бiблiотечною асоцiацiєю ще на початку 80-тих рокiв. Час i досиiд показали доцiльнiсть взаємодiї бiблiотекаря-фахiвця з ЕОМ. Саме бiблiотекар повинен бути провiдною ланкою в системi "Бiблiотекар-споживач-довiдково-пошуковий апарат-ЕОМ". Практика свiдчить, що тiльки за цiєї умови вимоги користувачiв виконуються найповнiше, а також у декiлька разiв зменшуються термiни розробки i вводу в експлуатацiю баз даних. Отже, бiблiотекар-фахiвець конче повинен володiти знаннями i навиком використання комп'ютерної технiки на рiвнi роботи з пакетами програм, базами даних, статистичної обробки даних тощо.

 Отже, проблему - кого взяти за основу в новiтнiй моделi бiблiотечного працiвника, фахiвця-бiблiотекаря чи фахiвця з iнформатики та комп'ютерної технiки, треба, на наш погляд, вирiшувати на користь першого. Зрозумiло, що нова технiка змiнить професiйне обличчя бiблiотекаря, синтезуючи в його професiї також iнженера-програмiста, iнформацiйного маркетолога, консультанта по базам i банкам даних, контролера систем автоматизованого бiблiотечно-iнформацiйного обслуговування, органiзатора масивiв та потокiв iнформацiї, пропагандиста i популяризатора знань.

 Таким чином, нова технiка не входить в протирiччя з традицiйними функцiями бiблiотек, а наповнює їх новим змiстом, який повинен бути вiдображений у новiй професiйнiй моделi пiдготовки бiблiотечних кадрiв в Українi.

Бiблiотеки Донеччини: стан та перспективи

 Сьогоднi населення Донецької областi обслуговується 3002 бiблiотеками рiзних систем i вiдомств. Серед них 847 - системи Мiнiстерства культури України, 333 профспiлкових, 213 - технiчних, 60 - медичних, 3 - сiльськогосподарськi, 1214 - шкiльних, 248 - ВУЗiв та середнiх спецiальних учбових закладiв. Загальний фонд бiблiотек нараховує 72 млн. 426 тис. примiрникiв книг, часописiв, а кiлькiсть бiблiотечних працiвникiв перевищує 5,5 тис. чол. Щорiчно бiблiотеками користується 56% мешканцiв Донеччини, тобто 2,9 млн.чол. , а видача лiтератури складає 67,445 млн примiрникiв друкованих видань та аудiо-матерiалiв.

 Питома вага унiверсальних бiблiотек складає 28%. Проте, саме цi бiблiотеки концентрують третину бiблiотечного фонду i обслуговують 42% читачiв, забезпечують 38% видачi всiєї лiтератури.

 Протягом 1991-95 рр. попри всi труднощi мереже державних масових бiблiотек зросла на 28 одиниць.

 У вiдповiдностi до читацьких потреб в областi поширюється мережа бiблiотек нового типу - бiблiотек сiмейного читання, бiблiотек-клубiв, музеїв, будинкiв природи, центрiв вiдродження нацiональної культури, естетичного виховання, дозвiлля, дiлової iнформацiї тощо.

 Не дивлячись на недостатнє фiнансування, бiблiотечний фонд все ж поповнюється новою лiтературою. Протягом 1991-95 рр. загальний обсях фонду мiських та районних бiблiотечних систем вирiс на 69,5 тис. примiрникiв друкованих видань. Зауважимо, що це в 3 рази менше очiкуваного, бо економiчна криза накладає свiй негативний вiдбиток i на бiблiотечнi процеси. Особлива увага придiляється формуванню в бiблiотеках областi фонду нацiональної книги "Українiка". Треба наголосити, що обласнi фонди на сьогоднi ще залишаються головним чином росiйськомовними. Але йде процес поступового наповнення їх новiтнiми українськими виданнями, чому сприяють як громадськi органiзацiї(зокрема тiльки вiд Донецького обласного Товариства української мови iм. Т.Шевченка за 1990-96 рр. безкоштовно одержано бiля 3 000 книг та часописiв), українська дiаспора, доброчиннi органiза-цiї("Сейбр-Свiтло").

 У процесi державотворення в Українi великої уваги заслуговують питання вiдрод-ження духовностi нашого єдиного українського народу, виховання нацiональної самосвiдомостi, повернення iсторичної пам'ятi народу. Цi питання в першу чергу визначають змiст роботи бiблiотек Донеччини i тематику багатьох масових заходiв.

 Серед прiоритетiв бiблiотечного роз витку сьогоднi на перше мiсце виходить комп'ю-теризацiя Информацiйно-бiблiотечних процесiв. Зараз у бiблiотеках мм. Дзержинська, Дружкiвки, Краматорська, Макiївки, Марiуполя, Слов'янська створенi локальнi комп'ютернi мережi.

 Майбутнє бiблiотек Донеччини бачиться як користувачiв, елементiв єдиної Информа-цiйно-бiблiотечної мережi регiону, держави.

 Резюмуючи матерiал можна висловити впевненiсть, що на початку XXI ст. сутнiсть бiблiотеки, яка покликана збирати, зберiгати i видавати iнформацiю в основному не змiниться. Широке впровадження в бiблiотеках сучасних iнформацiйних технологiй i автоматизованих систем та їх iнтеграцiя в перспективi з європейською та свiтовою iнформацiйними мережами дозволить вирiшувати цi завдання на вищому якiсному рiвнi, що пiднiме престиж вiтчизняних бiблiотек у суспiльствi як iнформацiйних i культурних центрiв.

==========

СВІТОВИЙ ДОСВІД ТА РЕФОРМУВАННЯ ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ

Юрій Соловйов

директор Донецького педагогічного коледжу

Сьогодні мало хто наважиться заперечувати такі твердження: реформування освітянської системи - необхідна складова частина реформування суспільства в цілому, розбудови української держави; реформування освітянської системи вимагає врахування світового досвіду: використання світового досвіду не є його копіюванням.

Однак реальне здійснення реформ, використання зарубіжного досвіду супроводжується рядом організаційних кадрових, фінансових та інших труднощів, які, на жаль, не дістали достатнього висвітлення. Автор пробує проаналізувати хід реформування освіти в Україні в контексті світового досвіду.

1. Предтеча сучасної кризи освіти.

Ознаки сучасної глобальної кризи освіти виявилися в 50-ті роки XX ст., а вже в наступному десятиріччі в основному стала зрозумілою сутність цієї кризи. Вона полягала в розриві між освітою та умовами життя суспільства, що стрімко змінювалися під впливом інформаційно-комп'ютерної революції. Труднощі в розвитку освіти в незалежній Україні мають те ж саме коріння. В доповіді української делегації 43-й сесії Міжнародної конференції з питань освіти (1992 р.) зазначалося, що необхідність реформи "спричинили глибокі соціально-економічні та політичні перетворення в суспільстві" і тому вона "спрямована на подолання розриву між утвердженням у суспільстві і державі нових демократичних, гуманістичних ціннісних орієнтацій і фактичним станом освіти".-[1] Наше суспільство перебуває в стані радикальних змін, хоча фактори, що їх обумовили, мають дещо інше, ніж свого часу в розвинутих країнах, походження. Саме принципова подібність походження та сутності кризи освіти на Заході та в нашій державі уможливлює історичні паралелі, актуалізує дослідження та використання зарубіжного досвіду. Саме ця подібність, а не тотожність, робить цікавими для нас не тільки конкретику закордонних реформ, а ще й їх філософію та технологію.

Подолання кризи вимагало докорінного, всебічного оновлення мети, змісту, форм і методів навчання, організаційної структури, управління, фінансування освіти.

На особливу увагу, на наш погляд, заслуговує принципова зміна мети навчання та виховання. Тепер нею стає не стільки проста передача певного обсягу інформації, знань, переконань, скільки формування самостійної, творчої особистості, здатної діяти в умовах, яких не було за життя батьківського покоління, в умовах, які швидко змінюються.

Глобальна криза освіти виявила ще й іншу складну проблему. З одного боку, пішла в минуле вища школа, яка керувалася в своїй діяльності відомим висловом Дж-С.Милля про те, що університет - не місце для професійної підготовки. Саме підготовка професіоналів вищого гатунку тепер стає основною метою функціонування вузів. З другого боку, в захопленні професійною підготовкою побачили загрозу гуманістичним основам освіти. Недарма Джеймс Перкінс - головуючий міжнародної конференції з питань світової кризи освіти, яка відбулася в жовтні 1967 року у Вільямсбурзі (США) – попереджав: "Необхідно застерегти проти захоплення професійною орієнтацією навчання. Існує певний мінімум аналітичних засобів, з якими повинен ознайомитись кожний учень, та певний мінімум загальних знань, які він повинен засвоїти, щоб бути інтелігентною й освіченою людиною та мати ясне уявлення про саму себе і суспільство." [2] Таким чином, освіта повинна йти в ногу з потребами виробництва, не знехтувавши водночас завданнями всебічного розвитку особи.

2. Специфіка реформ освіти в Україні. Національний компонент.

У переважної більшості розвинутих країн не було необхідності в національному відродженні. Тому специфіка мети освіти в незалежній Україні полягає в тому, що нам потрібно не тільки гармонійно поєднувати професійний та загальнолюдський компоненти, а ще й приділяти велику увагу національному компоненту. Основні нормативно-правові документи, що спрямовують процес перетворень, Закон України "Про освіту", Державна національна програма "Освіта" ("Україна XXI століття"), - свідчать про те, що наші урядові кола, освітянська громадськість, здається, усвідомлюють необхідність і важливість реформування освіти, її зміст та ключові напрямки. Але на практиці маємо іншу картину.

Уроки світового досвіду та формування орієнтирів реформи освіти в Україні.

Нашій державі для того, щоб плідно виконувати роль одного з факторів розвитку освіти, треба як найменше чітко усвідомлювати свої національні інтереси. Це усвідомлення повинно базуватися на розумінні основних тенденцій розвитку суспільства, прогнозуванні його потреб і відповідних їм завдань освіти. Щоб діяти, треба знати, яким було, яким є, яким має стати суспільство, відповідно - якою була, якою є, якою має стати освіта. На жаль, нашим спробам самоусвідомлення все ще істотно не вистачає емпіричної бази. Такої бази, яка була, наприклад, охарактеризована в доповіді парламентського комітету лорда Роббінса у Великій Британії.[3] Ця доповідь та додатки до неї виявили слабкі місця системи освіти, передбачили можливі потреби у професійних кадрах, визначили зміст та основні напрями реформ, що розгорнулися з середини 60-х років. Концептуальні висновки були в основному правильним, реформи отримали більш-менш чіткі орієнтири.

Тепер стосовно реалій, відповідно до яких ми повинні розробити найближчі завдання реформ. Досі не існує наукової соціології сучасного українського суспільства. Якою е його соціальна структура? Норми та цінності яких типів у ньому набули поширення? В якому напрямі вони трансформуються? Немає науково обгрунтованих прогнозів потреб суспільства в тих чи інших групах професіоналів, без яких освіта буде розвиваться навпомацки. Один з наслідків такої ситуації -безглузде становище, коли, перебуваючи у фінансовій скруті, держава оплачує підготовку тисяч висококваліфікованих спеціалістів, які не працюють за фахом і, таким чином, не виправдовують витрат. Особливо нераціональною, неефективною є методика фінансування аспірантури та докторантури. За статистикою, у визначений термін подає роботи на захист тільки один з десяти аспірантів та докторантів, багато хто не закінчує їх ніколи. Таке становище може змінити впровадження системи позик. В такому разі стипендія аспіранта та докторанта е позикою держави, яка не повертається в разі виконання науковцем своїх забов'язань. Така методика не тільки позбавила б державу нерезультативних витрат, а й різко знизила кількість непідготовлених, безвідповідальних осіб серед пошукувачів.

Головний урок, що надає досвід підготовки та здійснення реформ у розвинутих країнах, - це урок історизму. Навіть найкращі принципи функціонування системи освіти потрібно сприймати не в абсолютному вимірі, а в історичному. Наприклад, не можна намагатися втілити принцип демократичності взагалі, треба домагатися його здійснення в історично можливій формі, у тій формі, для якої вже існують передумови, до якої готове суспільство, система освіти. Те ж саме стосується принципу соціальної справедливості. Він повинен реалізовуватися в тій мірі, в якій ми готові його матеріально забезпечити. Соціальна справедливість - це перш за все рівні можливості здобуття високоякісної освіти. А тому неможливо обійти питання безкоштовної та платної освіти.

Розмір бюджетного сектора в Україні катастрофічно не відповідає можливостям держави. Треба зауважити, що навіть значно багатші за нас країни не наважуються брати на себе ношу безплатної освіти. Заради "священної корови" радянських часів - права на безкоштовну освіту – ми готові доруйнувати те, що іще залишається від нашої вищої освіти. Обговорюючи це питання, треба зразу домовитися про те, в якій площині ми його розглядаємо. Якщо в абстрактно-теоретичній, то хто ж буде заперечувати принцип безкоштовності? Цим абстрактно-теоретичним обговоренням грішать декотрі політичні сили, в тому числі у Верховній Раді. Нам, в тому числі мені як директору колежу, доводиться вирішувати проблеми, провадити реформи в конкретно-практичній площині. Всім давно зрозуміло - держава неспроможна забезпечити потрібне фінансування професійної освіти. Дехто зауважить, що вузи вже зараз набирають студентів за плату. Але що є платна освіта в такому вигляді? Це: не розвиток, а скоріше, латання за рахунок платників численних дірок (в тому числі по заробітній платні); перевантаження навчальних приміщень та викладачів, безвихідь для тих спеціальностей та учбових закладів, платні послуги яких не користуються попитом.

Якщо виключати перспективу повного занепаду, то не уявляється іншого виходу, крім переходу на платне професійне навчання. Держава повинна залишити безкоштовний сектор у такому обсязі, який чітко визначений національними інтересами і який вона здатна утримувати. Безкоштовний сектор потрібен для забезпечення певної незалежності держави від примх кон'юнктури - ми всі зараз е свідками буму правових та економічних спеціальностей, що не означає зайвість інших, тимчасово "непопулярних". Крім того, безкоштовний сектор стане можливістю для тієї молоді, яка не спроможна заплатити за навчання. Щоб таких абітурієнтів не уникали, вони не повинні бути тягарем для навчального закладу. Обдарованим дітям держава, після проведення незалежного (від школи та вузу) тестування, встановлюватиме стипендії. навчальний заклад отримуватиме державні кошти в обсязі, пропорційному кількості залучених стипендіантів, але в межах державного замовлення.

3. Реформа в системі педагогічної освіти.

Яке місце в реформуванні системи в цілому займає педагогічна освіта? На мою думку, вирішальне. Справжнім здійснювачем реформ є педагог, вихователь, вчитель, викладач. Оновлення освіти - це перш за все оновлення освітянських кадрів, докорінна перебудова педагогічної освіти. Хто може виховати творчу, національно свідому людину? Тільки творчий, національно свідомий педагог. Таким чином, реформування педагогічної освіти є тією ланкою, потягнувши за яку, можна витягнути увесь ланцюг перетворень.

Довідка Міністерства освіти України [И] про стан педагогічної освіти не тільки констатує важке становище галузі, а й ретельно аналізує фактори, що його спричинили. Не можна не погодитися з висновком, який головною причиною такого становища визнає "невідповідність між тією суспільною роллю, яка покладається на вчителя, і його реальним соціальним статусом, що виявляється, зокрема, у низькій оплаті праці вчителя, неспроможності держави поки що забезпечити йому надійний соціальний захист та створити належні умови для педагогічної діяльності".[4] Дійсно, є велика спокуса списати "неспроможність держави" виключно на складне економічне становище країни, але історичний досвід показує, що справа не завжди тільки в цьому. Наведемо такий факт. За часів Наполеона кількість приватних середніх шкіл, контрольованих державою, збільшилась у 4 рази - з 300 до 1200, ліцеїв -39 до 46, засновано 370 нових колежів, 37 академій. І це в країні, яка пережила революційне десятиріччя та майже безперервно воювала. Свого часу Бонапарт сказав: "З усіх галузей управління найважливіша - народна освіта. Від неї залежить усе - сього-дення й майбутнє".То, може, справа не у відсутності можливостей, а в тому, що не всі в нашій державі поділяють думку великого француза?

Зупинимось на деяких аспектах реформування педагогічної освіти.

Перший з них - структурна перебудова системи підготовки освітянських кадрів. Її основні напрями визначаються "Концепцією реформування мережі вищих закладів освіти України", підготовленою у 1996 р. Головним управлінням вищої освіти відповідного міністерства.[5] Можна погодитися з тим, як в "Концепції" трактується мета реформування - "забезпечити оптимальну мережу вищих закладів освіти, що мають здійснювати підготовку фахівців , високу якість підготовки при мінімальних витратах на підготовку з державного бюджету". А от стосовно змісту етапів перетворень висловлю деякі пропозиції. Починати, на наш погляд, треба з вивчення освітянських потреб суспільства і окремої особистості. Аналіз діючої мережі вищих закладів освіти потрібно проводити на першому, а не на останньому етапі реформування. Справа в тому, що один з наступних етапів реформ передбачає "удосконалення структури та обсягів подготовки на рівні регіонів з урахуванням демографічної, етнічної, соціально-економічної ситуації", але ситуація, перш ніж бути врахованою, повинна бути з'ясованою. Авторові, наприклад, не вдалося знайти обгрунтованого прогнозування динаміки ситуації в Донецькому регіоні.

Крім того, хотілося б застерегти проти необережного використання деяких термінів. На першому етапі автори "Концепції" пропонують здійснити "централізацію управління системою вищої освіти". Знайомство з роз'ясненням змісту етапу показує, що мова іде про подолання розпорошеності вищих навчальних закладів по міністерствах та відомствах, про визначення певної кількості міністерств, у підпорядкуванні яких перебуватимуть вищі заклади освіти. А це дещо інше, ніж "централізація".

Концепція вдосконалення мережі вузів України не акцентує уваги на такому важливому елементі, як взаємодія навчальних закладів різних рівнів акредитації. Документ пропонує об'єднати деякі учбові заклади. У змісті першого етапу присутня згадка про те, що "міністерство реалізує концепцію ступеневої освіти через навчальні та навчально-науково-методичні комплекси, до яких входять... заклади різних рівнів акредитації... та підприємства, організації й установи".[6] Ідея навчально-науково-методичних комплексів є дуже продуктивною. У Великій Британії втілення подібної ідеї дозволило не тільки забезпечити наступність та гнучкість освітянської системи, тісний зв'язок з виробництвом, а й значно скоротити державне фінансування, залучивши гроші зацікавлених у співпраці виробників. Тим більш незрозуміло, чому утворення навчально-науково-методичних комплексів не стало одним з принципових напрямів реформування освіти. Принаймні, це не простежується у розвинутому вигляді ні в "Положенні про ступеневу систему освіти в Україні", ні в "Моделі ступеневої педагогічної освіти".

4. Демократизація процесу освіти.

Ще один фактор, якому не приділено достатньої увагу ні в теорії, ні в практиці реформування української освіти, - місце учбового повсякдення в процесі підготовки спеціаліста. Формування особистості відбувається не тільки в класі, аудиторії, воно -результат певної учбової, життєвої ситуації. Саме життєве, учбове повсякдення виступає найефективнішим вихователем. Демократичні цінності вкорінюються у свідомість студента не стільки тоді, коли викладач на теоретичному рівні пояснює йому перевагу такого типу цінностей, скільки тоді, коли демократичними є самі повсякденні умови навчання в рідному вузі, особливо відносини викладач-студент. Творчість, самостійність важко виховати в умовах тотальної регламентації учбової ситуації студента. Здебільшого випадків студент ще й зараз залишається не співучасником, не суб'єктом, а об'єктом процесу навчання. Тому такі питання, як наявність курсів за вибором, форми та методи навчання, студентське самоврядування тощо, треба розглядати ще й під кутом зору виховуючого повсякдення. Повчальним є досвід студентських заворушень, що охопили західні країни у 60-ті роки.

Свого часу радянські історики та публіцисти присвятили цим подіям не одну працю. За дуже добре відомими нам причинами вивчення заворушень звелося до вишукування додаткових аргументів на доказ поглиблення кризи капіталізму, революційної сили пролетаріату та пропагандистських штампів про недоліки буржуазного способу життя. Повністю ігнорувалися факти, які не вписувалися в офіційну концепцію. Наприклад, наперекір всім сформульованим радянськими суспільствознавцями "закономірностям" суспільного розвитку найактивнішими учасниками заворушень були студенти, що походили з середніх та вищих верств населення, тоді як вихідці з робітничого класу виявляли політичну пасивність. Для нас особливо цікавими е мотиви, що спонукали студентів до цих виступів. Соціологічні дослідження показали, що головною причиною незадоволення була недостатність свободи. Один з основних виявів недостатності свободи - відчуженість студентів від вирішення своєї долі, неучасть їх в управлінні учбовими закладами.

Як показав подальший розвиток подій, за суб'єктивними устремліннями студентів приховувався значний позитивний сенс. По-перше, участь студентів в управлінні демократизувала вузівську атмосферу. По-друге, вона розвивала відчуття відповідальності, набувала досвіду реальної, так би мовити, "неіграшкової" самостійності. По-третє, позиція студентів відігравала роль однієї з рівнодіючих, що визначають розвиток освіти. Двома іншими рівнодіючими є держава та бізнес. Позиція держави уособлює суспільний інтерес, бізнесу - приватно-корпоративний, а думка студента - приватно-особистий. Досвід свідчить, що суспільний підхід нерідко надто ідеалістичний, бізнесу - надто прагматичний і не завжди далекоглядний, студента - надмірно егоїстичний. Але взаємодія цих трьох факторів може гармонійніше поєднати користь сьогоднішню та майбутню, особисту та суспільну.

Таким чином, для успішного подолання кризи суспільства та освіти нам конче потрібно:

- усвідомити, яким є наше суспільство, яким є бажаний шлях його розвитку;

- визначити, якою е освіта, що відповідає історичним потребам та можливостям суспільства,

- зрозуміти, що педагог є ключовою фігурою освітянської системи, а реформування педагогічної освіти має вирішальне значення для реформування системи в цілому.

Література.

[1] Розвиток освіти в Україні (1990-1991 роки). Доповідь 43-й сесії Міжнародної конференції з питань освіти (Женева, 1992). - Київ, 1992. -С. 10.

[2] Международная конференция по вопросам мирового кризиса образо-вания. Вильямсбург. Вирджиния. Итоговый доклад председателя конфе-ренции Джеймса Перкинса 9 октября 1967 г. // Кумбс Ф.Г. Кризис образо-вания в современном мире. Системный анализ. - М.: Прогресс, 1970. -С. 206.

[3] Gr. Br. Department of Education and Science. Higher Education. Committee on Higher Education (Chairman Lord Robbins), 1961-1963. Report, Sept. 23. - L: HMSO, 1963. - 335 p. (Cmnd 2154).

[4] Поточний архів Міністерства освіти України. Довідка про стан педа-гогічної освіти в Україні. ~ С. 2.

[5] Міністерство освіти України. Головне управління вищої освіти. Кон-цепція реформування мережі закладів вищої освіти. - Поточний архів Міністерства освіти, 1996. -18 с.

[6] Там же. - С. 9.

==========

НАЦІОНАЛЬНЕ КНИГОВИДАННЯ. СУЧАСНИЙ СТАН І ЙОГО ПОЛІТИЧНІ, ЕКОНОМІЧНІ ТА СОЦІАЛЬНІ НАСЛІДКИ

Назарова Людмила Іванівна

Інститут економіко-правових досліджень НАН України, аспірантка

Під кутом зору державотворчих процесів розглянуто стан українського книговидання. На основі аналізу динаміки книговидань в Україні, структури собівартості української та російської книги, стану виконання "Державної програми розвитку національного книговидання і преси на період до 2000 р." констатовано в пресі занедбаний стан сучасного українського книговидання. Проаналізовані політичні і соціальні наслідки цього явища і показано шляхи покращення ситуації.

Утворення і розвиток держави повинно починатися з об'єднання нації ідеєю державності; із формування і виховання того духовного єднання, що сприяє усвідомленню величі і викликає бажання перебороти всі перепони на шляху до її досягнення.

 Одним із головних показників такого духовного єднання була, є і буде національна книга. Саме вона формує світогляд народу і створює політичний імідж країни на міжнародній арені. В цьому контексті актуальним є розгляд і аналіз стану національної книговидавничої справи.

 На рубежі тисячоліть українське книговидання продовжує занепадати. За останні десять років кількість виданих книг зменшилася за назвами в 1,5 раза, а за тиражами – більше ніж у дев'ять разів. І цей спад триває. Розглянемо динаміку книговидання за назвами і тиражами за останні 10 років (1990-1999) в Україні ( табл. 1). За даними Книжкової палати України, лише в 1999 році випуск книжок проти 1998 року скоротився за назвами на 2329 одиниць (відповідно 7065 і 4736 прим.), а за тиражами фактично у два з половиною рази (44150 і 18075 тис. прим.). Тенденції і темпи падіння українського національного книговидання свідчать про те, що в Україні власне українська книга поставлена на межу вимирання.

 Сьогодні на одного жителя України видається 0,36 книжки (у 1989 р. було 3,6) – табл. 2. Для порівняння: у Російській Федерації на одного жителя припадає 3,9; у Польщі – 9,5; у Німеччині – 12 книг.

Таблиця 1

Випуск книг і брошур в Україні в 1990-1999 роках [1]

Рік    Кількість книг та брошур за назвами, друк. одиниць    Тиражі, тис. примірників

1990    7046    170476000

1991    5855    136415900

1992    4410    128470700

1993    5002    87567000

1994    4752    52161000

1995    6109    68156000

1996    6074    51777100

1997    7004    55841200

1998    7065    44150000

1999    4736    18075000

Таблиця 2

Кількість книг, виданих в Україні на душу населення [1]

Рік    Кількість примірників

1990    3,2

1991    2,6

1992    2,4

1993    1,7

1994    1,01

1995    1,33

1996    1,01

1997    1,1

1998    0,88

1999    0,36

 Поліграфічний бізнес завжди вважався досить рентабельним, а книговидавнича галузь займає четверте місце за річним обігом і поповнює мільярдами доларів бюджети розвинених країн.

 У 1990 році в Україні нараховувалося 26 державних видавництв, що забезпечували потреби населення в книжковій продукції.

 Деградування української економіки особливо вплинуло на державні видавництва, кількість яких скоротилася до 23 і вони знаходяться в не найкращому стані. Наклади, які останніми роками можуть ще більше скоротитися, що підвищить ціну вітчизняних видань. Переважна більшість видавництв, імовірно, перейде на випуск літератури, яка користується найбільшим попитом, - навчальної, економічної, юридичної, класичної та подарункової.

 Проголошення незалежності України, процеси поділу союзного майна, формування законодавчої бази власної економіки, значне зменшення бюджетної підтримки, гіперінфляція не могли не позначитися і на стані національного книговидання. Процес припинення діяльності державних видавництв значною мірою був спровокований ліквідацією книготорговельного об'єднання "Укркнига" (1992 р.), а разом із ним і централізованої мережі книжкової торгівлі в Україні.

 Держава все менше коштів виділяє на фінансування державних видавництв і ніяким чином не сприяє хоч би якому-небудь їх розвитку. Видавці, мабуть, як ніхто інший відчувають на собі весь тягар податків, які з кожним роком все більше зростають. І як результат, протягом 1999 року відбулося зменшення тиражів, зате зросла собівартість, а відповідно і ціна української книги.

 Поглиблюється розмежування між державними і приватними видавництвами. Якщо приватні видавці, які тісно взаємодіють між собою, знаходять один в одного певну підтримку, то державні не відчувають її з боку держави. Іти на контакт з державними видавництвами приватні

 Таблиця 3

Видано книг та брошур державними видавництвами

протягом 1990-1997 років [5,6,7]

Роки    Кількість книг та брошур, од.    Тираж книг та брошур, тис. прим.

1990    7046    170500

1991    3037    108890

1992    1975    68710

1993    1684    49001

1994    1152    25242

1995    1299    35901

1996    1197    18523

1997    1061    13482

Таблиця 4

Книговидання видавництвами державної форми власності

у 1998 році [3]

Видавництво    Кількість книг і брошур, друк. од.    Тираж

тис. прим.

Веселка    23    142,0

Вища школа    34    97,6

Головна спеціалізована редакція мовами національних меншин України    17    24,0

Дніпро    18    34,5

Донбас    21    14,3

Здоров'я    29    135,7

Каменяр    43    65,1

Карпати    10    9,6

Книжкова палата України    13    7,6

Либідь    59    382,2

Маяк    35    21,2

Мистецтво    3    17,0

Освіта    177    8666,3

Основа    5    13,0

Прапор    35    189,8

Світ    50    619,1

Січ    20    41,2

Таврія    4    11,5

Техніка    25    66,8

Україна    14    43,0

Українська енциклопедія    1    50,0

Урожай    18    76,5

Преса України    31    413,6

Видавництва з державною формою власності    685    11141,6

видавці побоюються, знаючи їх низьку платоспроможність. Таким чином, з ринку може зникнути чимало видавництв, а держава далі втрачатиме свої можливості на книжковому ринку.

 Протягом 1990 - 2000 років російська книга поступово витиснула українських видавців із усіх секторів книжкового ринку України і зайняла на ньому панівне становище. Цьому сприяв закон "О государственной поддержке книгоиздания и прессы в Российской Федерации", що був прийнятий наприкінці 1995 року. Цим законом було передбачено фактичне звільнення усіх суб'єктів видавничої справи в Росії (всіх технологічних операцій по виготовленню книги) від федеральних податків (ПДВ і податок на прибуток), а також знято усі митні та інші платежі за імпортовані обладнання, технології, матеріали, необхідні для вдосконалення видавничої справи. Завдячуючи цьому закону, російська книга миттєво, в процесі виробництва, стала дешевшою від української у 1,5 раза.

Основний чинник, який перманентно руйнує книговидавничу галузь, - це непомірні податки, що не дають видавництвам змоги формувати мінімальні обігові кошти й розвивати своє виробництво. Сьогодні в Україні на книгу накладено найвищі податки в Європі. Наприклад, в одинадцяти країнах (в т. ч. Англії, Ірландії, Норвегії, Польщі, Росії, Молдові, Білорусі) податок на додану вартість не стягується взагалі, а в державах Європейського економічного співтовариства він не перевищує 5%. Наслідком такої політики стало те, що сьогодні на одну українську книжку на ринку пропонують щонайменше чотири російськомовні і три з них завезено з Росії. До вартості кожного технологічного етапу у книговиданні в Україні додається сума податків і обов'язкових виплат. Розмір загальновидавничих витрат в Україні набагато вищий, ніж в Росії, тому що в Україні виробники книжкової продукції залежать від загальної ринкової кон'юнктури (наприклад, сплачують оренду залежно від вартості будівлі, у повному обсязі сплачують комунальні платежі, у той час як у Росії для галузі книговидання діють пільгові розцінки на оренду приміщень і комунальні платежі, встановлені для бюджетних організацій).

 Спроби утримати українську видавничу галузь під податковим тиском удвічі більшим, ніж у Росії, веде до значних втрат як в Україні, так і за її межами.

На рис. 1 показано структуру собівартості української та російської книги. До вартості кожного технологічного етапу у книговиданні в Україні додається сума податків і обов'язкових виплат (ПДВ дорівнює 20 %). В Росії вся ланка книговидання звільнена від оподаткування. Розмір загальновидавничих витрат в Україні набагато вищий, ніж в Росії, тому що в Україні виробники книжкової продукції залежать від загальної ринкової кон'юнктури (наприклад, сплачують оренду в залежності від вартості будівлі, у повному обсязі сплачують комунальні платежі, в той час як в Росії для галузі книговидання діють пільгові розцінки на оренду приміщень і комунальні платежі, встановлені для бюджетних організацій). Внаслідок цього собівартість російської книги на дві третини нижче ніж української.

 Улітку 1999 р. Міністерство освіти України дало свій гриф і право на видання за власний кошт навчальних посібників декільком московським видавництвам і питання заволодіння російською книгою сектора освітньої літератури (раніше - суто національного) українського книжкового ринку стало питанням часу. Крок Міністерства освіти і науки України є передачею дитячого контингенту – найбільш чутливого до сприйняття будь-якої ідеології – під вплив інформаційного середовища Росії.

Крім того, негарантоване забезпечення поліграфічними матеріалами, відсутність державного замовлення на видавничу продукцію, невпинне підвищення цін на поліграфічні послуги і книгорозповсюдження призвели до фінансового зубожіння українських видавництв і поліграфічних підприємств, а інколи і до призупинення їх діяльності.

 Політичні, економічні і соціальні наслідки занедбання українського національного книговидання вкрай негативні, їх роль в державотворчих процесах не можна недооцінювати.

Інформаційний інструментарій, за допомогою якого, власне, і формується політико-психологічний стан населення, складається зі звичайного для усіх переліку - преса, телебачення, радіо, книга.

 Книга – основній чинник світогляду народу, його національної самосвідомості, патріотизму, збереження українського менталітету. Саме нереагування уряду України, її Верховної Ради на зміни в оподаткуванні книжкової галузі Російською Федерацією, на нашу думку, призвело до заміщення української книги удвічі дешевшою російською. Це означає, що принаймні один із чотирьох інформаційних чинників впливу на свідомість населення України сьогодні значною мірою тримають у своїх руках вже не українські, а російські політики (в галузі інших трьох – пресі, телебаченні, радіо – справи не кращі – прим. ред.).

 Важкий стан українського книговидання позначився на зовнішньополітичному іміджі нашої держави. Адже за роки незалежності громадськість країн Західної Європи і світу майже не отримувала виданих в Україні книг англійською, німецькою, французькою та іншими мовами, які б могли донести інформацію про історію, науку, культуру українського народу. Відсутність бюджетних коштів та бідність вітчизняних видавців не дають змоги реалізувати ці досить дорогі видавничі проекти.

 Після зняття оподаткування з книги в Росії було проведене термінове відкликання з українських поліграфічних підприємств замовлень російських видавництв на друк книжкової продукції. Починаючи з січня-лютого 1996 р. потік грошей і паперу, який забезпечував наповнення держбюджету і безбідне існування для українських поліграфічних підприємств, не тільки припинився – він отримав зворотний напрямок. Гроші українських видавців потекли в Росію як плата за ті ж поліграфічні послуги, що раніше надавалися вітчизняними поліграфістами. Крім того, сучасні поліграфічні послуги подорожчали, що в свою чергу збільшило грошові потоки російським поліграфістам.

 Боротьба за зниження собівартості книги і за українського споживача між українськими та російськими видавцями перетворилась у боротьбу за можливість самого виживання видавничої справи в Україні як такої і за політичну самосвідомість українця як громадянина своєї держави.

 Прискоренню темпів згортання виробництва книжок активно допомага-ли як організовані книжкові продавці, так і "човники", завозячи у великій кількості дешеву, вже тільки за пільговими умовами її виробництва, російську книгу.

 Ще більш дешевою, порівняно з українською, російська книга ставала за рахунок того, що дві третини її поставлялось в Україну контрабандно через "прозорі" українські кордони на сході і півдні та внаслідок її реалізації за "чор-ну" готівку.

 Прискорив процес згортання книговидання в Україні Закон "Про податок з прибутку" від 1 жовтня 1997 р., за яким видавець мусить платити податок з при-бутку:

- з моменту настання події відвантаження книжкової продукції незалежно від строків розрахунку оптовика за неї;

- з сум авансованих замовником видавцеві під видання книги (хоч спеціалі-стам відомо, що підготовка книги може йти 7-8 місяців і більше, а авансовані суми покривають витрати, пов'язані з придбанням паперу і оплатою поліграфіч-них послуг);

- з вартості придбаного видавцем для власних видавничих потреб паперу, оскільки він розглядається не як сировина, а як прибуток підприємства.

 Усі ці дії урядових структур примусили вітчизняних видавців ще більше скоротити тематику і тиражі виготовлюваних книг, а це, відповідно, збільшило на певні відсотки собівартість національної книги: зменшило надходження до бюджету.

 Російські ж видавці почали нарощувати тиражі видань і кількість назв та своїми поставками в Україну заповнювати ті жанрові і тематич-ні ніші книжкового ринку, які збіднілі українські видавці не могли утримувати у зв'язку з явно неконкурентоспроможністю їхньої продукції.

 На сьогодні, за даними експертів, український книжковий ринок на 90 від-сотків за назвами окупований російською книгою. Встановити ж кількісні харак-теристики щорічної реалізації продукції російських видавництв в Україні реаль-ної можливості немає. За офіційними даними російської митниці, це — 10 млн. примірників. За неофіційними підрахунками українських видавців, це — понад 25 млн. примірників.

 Однак з певністю можна сказати, що при зменшенні реалізації на 1 млн. примірників книг вітчизняних видавців бюджет України недоотримує від 900 тис. до 1 млн. 200 тис. гривень надходжень. А від продажу 1 млн. російських книг на українському ринку Україна втрачає, а Росія, відповідно, отримує від 1,0 до 1,5 млн. доларів США у чистому вигляді. Від кожного невиданого і непроданого вітчизняними видавництвами 1 млн. книжок і від реалізації 1 млн. російських книжок Україна сумарно втрачає до 1,7-1,9 млн. доларів США.

Соціальні наслідки тісно пов'язані з політичними та економічними, але мають і свої особливості.

 Одним з соціальних наслідків неадекватної державної політики в галузі книговидання стала втрата фахових кадрів. Тобто насамперед мова йде про те, що разом із скороченням випуску книг зникає така, уже сама по собі невеличка соціальна група, як професіонали видавничої справи. Для прикладу візьмемо найбільше українське видавництво кінця 80-х років "Наукова думка". За станом на 1990 рік у ньому

нараховувалося понад 600 працівників. На сьогодні їх – лише близько 120.

Наступний негативний соціальний наслідок - формування комплексу неповноцінності в середовищі українських літераторів, учених (особливо гуманітарного профілю) у порівнянні з їхніми російськими колегами.

 Швидко зменшується кількість читачів, які можуть дозволити собі придбати книжку. Громадяни, виходячи з своїх доходів, визначають найнеобхідніші товари. Книга перестала входити до цієї групи.

 Особливу тривогу викликає становище з випуском книг державною мовою. Їх вихід і за кількістю назв (2914, або 41 % від загальної кількості виданих книг в Україні, [2]), і за тиражами (21399000, або 48,5 %) становить менше половини всіх книжкових видань. Показовим є зменшення кількості видань творів сучасних українських письменників за тиражами (таблиця 5) більш ніж у 40 разів.

Таблиця 5

Випуск української художньої літератури українською мовою [8]

Роки    Кількість книг     Тираж книг (тис. прим.)

1990    620    41,7

1991    257    19,7

1992    152    12,4

1993    165    8,0

1994    197    1,8

1995    464    4,3

1996    449    2,1

1997    349    1,8

1998    328    1,3

1999    345    1,2

 У розрізі соціального аспекту слід згадати освіту. На превеликий жаль, Україна з кожним роком втрачає свій освітній потенціал. За офіційними даними Міністерства оборони України, сьогодні у збройних силах України несуть службу 3 відсотки юнаків, які не мають навіть неповної середньої освіти. Одна із причин такого явища – значне скорочення випуску підручників для середньої школи.

 За останньою інформацією Міністерства освіти і науки, учні 5-9 класів забезпечені підручниками на 59 %, а учні 10-11 – на 39 %. При тому, що не всі ці "відсотки" є новими підручниками. Тобто ці молоді люди вже фактично, не зі своєї вини, втрачені для сучасного суспільства, а тим більше – для інформаційного суспільства найближчих років, для майбутнього нашої держави.

 Наприкінці лютого 1995 року було затверджено широкомасштабну "Державну програму розвитку національного книговидання і преси на період до 2000 року". У цій програмі продекларовано бажання Президента і уряду реформувати економічні механізми, удосконалити податкову політику у видавничій сфері.

Крім наміру удосконалити правові норми діяльності книговидання і преси, створити необхідну законодавчу нормативно-технічну базу видавничої галузі, привести чинне законодавство у відповідність до міжнародних норм, Програма передбачала вкладення у розвиток матеріально-технічної бази галузі 5124,9 млрд. крб. і 328 млн. доларів США.

Але за час, що минув, фактично жодна з позицій, внесених у програму, не була виконана. І видання 7 примірників книги на одного громадянина України, як це планувалось у програмі, реально перетворилось на 0,36 книги, або у 20 разів менше. За даними Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України (за станом на початок 2000 року), ця програма була виконана на 13,3 відсотка. Програма не врахувала тих політичних, соціальних і економічних змін, що відбулись у суспільстві, а орієнтувалась лише на підприємства державної форми власності, намагаючись будь-що зберегти жорсткий контроль і керівництво їх діяльністю з боку центральних органів влади замість фундаментальної розробки умов привабливої інвестиційної політики, які б дозволили залучити і ефективно використати для розвитку галузі вкладення зарубіжних інвесторів. Програма робила ставку цілком на державний бюджет, хоча вже на початку 1995 року було зрозуміло, що за існуючих в економіці України негативних тенденцій виділення запланованих коштів нереальне. Необхідно підкреслити, що Україна практично немає джерел власної сировини для виробництва паперу (крім деяких новітніх технологій, що дозволяють залучати у процес виготовлення паперу солому – прим. ред.) і, навіть при наявності власних потужностей, наша країна змушена буде імпортувати 90-95 відсотків целюлози. Можливо, політична непевність, а скоріше, розгубленість в окремих сферах державного управління призвела до нерегульованого становища в так званій четвертій владі.

Аналізуючи причини та наслідки занепаду книговидання в Україні, можна зробити такі висновки.

Процес скорочення українських видань за назвами і накладами призвів до скорочення робочих місць у видавництвах та на поліграфічних підприємствах (особливо це стосується державних видавців, на фінансування яких держава виділяє все менше коштів). Ця тенденція продовжує зберігатися.

 2. Виходячи з порівняння реальних об'єктів продажу книг в Україні надходження у бюджет України за виготовлення і реалізацію вітчизняної книги нової продукції становить мізерні суми у порівнянні з тим, що отримує за свою книжкову продукцію, реалізовану в Україні, Росія.

3. Скрутне становище українського національного книговидання негативно впливає на зовнішньополітичний імідж України.

4. Залучення російських видавців до виготовлення підручників для українських шкіл може призвести до поглиблення залежності від інформаційного середовища Росії.

 5. Становище, що сьогодні склалося з випуском книг державною мовою, веде до подальшої пришвидченої русифікації населення країни.

 6. В Україні книговидання повинне спиратися на традиційно сильну поліграфічну та видавничу бази України.

 Зокрема, для цього треба використовувати у повному обсязі високий науковий потенціал українських видавців, що визнаний як в Україні, так і за кордоном.

Література:

О.Афонін. Національна книга. Стан, причини, наслідки, перспективи. //"Вісник книжкової палати України" - No 2.–2000.- С.13-17.

Т.Броніцька. Статистична інформація про випуск друкованої продукції в Україні в 1998 році. //"Вісник книжкової палати України" - No 1.- 1999. – С. 11-12.

Т.Броніцька. Видавнича діяльність України. //"Вісник книжкової палати України" - No 6.- 1999. – с. 11-14.

Друк України (1986-1990): Стат. зб./ Уклад.: Т.Броницька, О.Журба.- К.: Кн. Палата України, 1999.-44с.

Друк України (1997): Стат. зб./ Уклад.: Т.Броніцька, О.Журба.- К.: Кн. Палата України, 1999.-44с.

Друк України (1998): Стат. зб./ Уклад.: Т.Броніцька, О.Журба.- К.: Кн. Палата України, 1999.-44с.

Про захист національного ринку книговидання (слухання в Комітеті з питань культури і духовності Верховної Ради України) //"Вісник книжкової палати України" - No 5.- 2000.– С.3.

Статистичний щорічник України за 1996 рік/ Держкомстат Укр.; За ред. О.Г.Осауленка; Відп. За вип. В.А.Головко.- К.:Техніка,1997.-576с.

Статистичний щорічник України за 1997 рік/ Держкомстат Укр.; За ред. О.Г.Осауленка; Відп. За вип. В.А.Головко.- К.:Техніка,1998.-576с.

 Статистичний щорічник України за 1998 рік/ Держкомстат Укр.; За ред. О.Г.Осауленка; Відп. За вип. В.А.Головко.- К.:Техніка,1999.-576с.

Українська книжкова справа у 1999 році. //"Книжковий клуб". - No 23 – 24. – 1999. – С. 13-14.

=========

ВІД ДАВНИНИ ДО СУЧАСНОСТІ

До питання про періодизацію літературного процесу на Донбасі

В.В. Оліфіренко, С.М. Оліфіренко

Літературний процес—це багатоманітне історико-мистецьке явище, яке характеризується змінами у стилях і напрямах художньої творчості, у виражально-зображувальній системі художніх засобів, у тематичній та жанровій своєрідності творів тощо. Обумовлюється літературний процес багатьма факторами мистецького і суспільного порядку, зокрема інтенсивністю літературного життя в тому чи іншому регіоні чи в певному культурному центрі країни.

Концепції розвитку української літератури Михайла Грушевського, Сергія Єфремова, Дмитра Чижевського, сучасних дослідників є близькими між собою. Їх можна звести до таких основних відтинків чи блоків: література часів Київської Русі (княжа доба); середньовіччя (давня українська література); становлення нової української літератури (кінець ХVIII-поч. ХІХ ст.); перша та друга половина ХІХ ст.; окремо, правда, із деякими застереженнями, виділяється період кінця ХІХ-поч. ХХ ст.; величезний масив здобутків української літератури у ХХ ст. в материковій Україні та в діаспорі.

Відображаючи загальний поступ українського письменства, ці етапи розвитку літератури не є географічно стабільними. Так склалося в нашій історії, що "п'ємонтами" української духовності були не тільки відомі адміністративно-культурні центри країни (напр., Острог, Київ, Львів, Харків та ін.), часто ними ставали місця, які знаходились за межами традиційних осередків українства. Так, у ХХ ст. українська ідея й українська демократична література розвивались не в Україні, а переважно в західній діаспорі.

Розвиток літературного процесу є явищем різноманітним і не однозначним у багатьох відношеннях. Разом з тим він має чіткі параметри функціонування, ряд особливостей, які змінюються від століття до століття, характеризуючи культурно-мистецьку єдність української літератури. У зв'язку з цим, на нашу думку, є плідним розгляд внеску в українське художнє слово не тільки відомих літературних центрів, але й окремих регіонів. Варто лиш зауважити, що такі студії повинні опиратись на ідею художньої цілісності української літератури, на її унікальний характер у світовому культурному процесі.

Одним з наймолодших східноукраїнських регіонів є Донбас. Ця назва поруч з такими поняттями, як Слобожанщина, Південь України чи Середнє Придніпров'я, не несе в собі історико-етнографічного змісту, а свідчить про економічно-промислову значущість вугільного регіону Східної України. Відомий навіть конкретний автор цієї назви—інженер-геолог Ковалський, який в силу виробничої та економічної необхідності склав карту вугільних покладів у межах середньої течії Сіверського Дінця, в районі перших вугільних шахт цього краю (сьогодні—Луганська область). Згодом, в результаті розширення вугледобувного району, вугляний край розширився до меж сучасного Донбасу (Донецька та Луганська області). Така фактично не закріплена на картах назва регіону стала до певної міри назвою-символом.

Разом із спільними ознаками економічного характеру землі Донбасу єднають і досягнення культури, яка в значній мірі виростає з фольклорних та етнографічних коренів слобожанської і південнокозацької культур. З другої половини ХІХ ст. для Донбасу характерне превалювання міської культури, зорієнтованої в основному не стільки на регіональні народні традиції, скільки на загальноукраїнські.

Необхідно також мати на увазі, що розвиток української культури відбувався у вкрай несприятливих умовах постійних репресій її діячів, в умовах заборони української мови, української освіти тощо.

Звичайно, аналізуючи факти розвитку української культури, необхідно пам'ятати і про здобутки інших, неукраїнських, культур цього регіону, але, оскільки далі мова піде про

розвиток української літератури, до досягнень національних менших Донбасу ми будемо звертатись тільки в процесі розгляду деяких їхніх впливів на українське художнє слово.

На нашу думку, ознаки літературного життя на Донбасі почали проявлятись уже з останніх років минулого століття, набираючи з кожним десятиліттям нової потуги, поповнюючи українську літературу здобутками свого літературному цеху. В адміністративному центрі тодішнього Донбасу, а саме в Бахмуті, починають видаватись художні книжки, першою серед яких стала збірка віршів поета-донбасівця Миколи Федоровича Чернявського "Донецькі сонети"(1898 ). На той час у Бахмуті зростає видавнича діяльність, збільшується кількість періодичних видань. Бахмутчина як центр шахтарського робітничого краю притягує до себе в останній чверті ХІХ ст. таких письменників, як Борис Грінченко, Спиридон Черкасенко, Христя Алчевська, Степан Васильченко та ін., початкуючих і вже відомих українських письменників. У цей час на Донбасі в освітніх закладах працювали видатний письменник Б.Грінченко, відомий фольклорист Я.П.Новицький, педагог І.Я.Зеленкевич (Яків Чепіга).

На початку ХХ ст. піднімається хвиля так званих пролетарських поетів, до яких відносять з російськомовних авторів С. Дальню, Я. Дебелого, А. Коца, П. Махиню та ін., а з українських — І. Журбенка. У 10-х роках на Бахмутчині починається становлення видатного лірика нашої епохи Володимира Сосюри.

Починати з 20-х років ХХ ст., на арені українського строкатого життя, розбурханого українською революцією 1917-1920 років і зосередженого переважно в Харкові, Києві та Львові, навколо бахмутського журналу "Забой" та однойменної письменницької організації, зорієнтованої переважно на пролетарську тематику, розгортається потужне літературне життя.

Тенденція до написання творів саме українською мовою невпинно зростає серед донецького письменства протягом десятиліть, і на кінець 20-х років на арені української літератури постає український Донбас, де навіть такі відомі на той час російськомовні письменники, як Б.Горбатов, Г.Жуков, В.Торін та багато інших, почали писати твори українською мовою. Та на початку 30-х років цей процес був насильницькі штучно перерваний місцевими шовіністами при явному потуранні і підтримці московської влади.

Варта пильної уваги творчість письменників-земляків 40-90 років, які в силу різних життєвих обставин змушені були покинути Україну, але в своїй творчості з синівською відданістю писали про Україну, рідну Донеччину, про сторінки її давньої і близької історії тощо. Це заступник головного редактора журналу "Літературний Донбас" (поч. 30-х років), письменник Василь Гайворонський (США), поет Леонід Лиман (США), поетеса, прозаїк і художниця Емма Андієвська (Німеччина), прозаїк і журналіст Віталій Бендер (Англія), поет і журналіст Володимир Біляїв (США).

Вважаємо, що обійти мовчанкою твори, які розширюють наші уявлення про землю, на якій ми живемо, і які б з користю можна було б вивчати в школах і вузах на уроках літератури рідного краю чи на спецкурсах, було б несправедливим. Так, визначаючи етапи розвитку літературного процесу на Донбасі, ми не можемо залишити поза увагою цікаві свідчення, які залишили про наш край батько історії Геродот, інші історики давніх народів, зокрема літописець готів Йордан, відзвуки про географічні реалії нашого краю в епосі скандинавських і германських народів, а також згадки про Приазов'я у "Велесовій книзі", підготовленій до першого видання нашим земляком з Бахмута Ю. Миролюбовим.

Свідчення про наш край зустрічаємо і у творах української народної творчості. А зв'язок з рідним Слов'янськом поета-романтика М.Петренка, подорожі донецькою землею Г.Зиновієва додадуть читачам важливу літературну та історичну інформації.

Отже, широкий, до певної міри культурологічний погляд на розвиток літературного життя на Донбасі дає нам підстави до визначення його основних этапів розвитку. Така історична парадигма може слугувати основою для подальших літературознавчих та культурологічних розшуків, науково-методичних досліджень, удосконалення навчально-виховного процесу у школах і вузах регіону, для озброєння науковців і вчителів-філологів системним підходом до історії розвитку літератури на теренах рідного краю.

 Правда, у посткомуністичній Україні можливий і інший підхід до парадигми розвитку літературного життя на Донбасі, бо залишається живим погляд на так звану радянську культуру, яка мовбито є синтезом української і російської. Тільки що вона породила? Хто він, той синтезований письменник, що утворився шляхом радянського злиття? І що то за дивне явище сьогодення, коли на питання: "Ви український чи російський письменник?"—чуємо відповідь: "Я украинский писатель, который пишет на русском языке".

На основі вищезазначеного літературний процес на Донбасі можна відобразити в такій послідовності:

ДАВНІ ІСТОРИКИ ПРО НАШ КРАЙ

Згадки про наш край літописців стародавніх народів (Геродот, Йордан, Прокопій Кесарійський та ін.).

Географічні реалії Приазов'я в героїчному епосі германських народів, в англосаксонській "Беовульф", в ісландській "Старшій Едді", в німецькій "Пісні про Нібелунгів".

НАШ КРАЙ У ДАВНЬОРУСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ

"Велесова книга", літопис "Битва на Калці", "Слово о полку Ігоревім".

ДОНЕЧЧИНА В УСНОМУ НАРОДНОМУ СЛОВІ ХV-ХІХ ст.

Історичні та чумацькі пісні, легенди, перекази, народні думи, пісні про Морозенка, перекази про Савур-Могилу.

К. Зиновіїв про торських солеварів.

Сучасний фольклор Донбасу.

ЛІТЕРАТУРНЕ ЖИТТЯ НА ДОНБАСІ В ХІХ—ПОЧ. ХХ ст.

М.Петренко і його творчість.

Донецька тематика у творчості Б.Грінченка.

Прояви літературного життя у Бахмуті в кінці ХІХ-поч. ХХ ст.

Творчість М.Ф.Чернявського. Видання перших художніх книжок у Бахмуті .

С.Черкасенко і Донбас.

Донецька тематика у творчості Х.Алчевської.

Перебування на Донбасі Степана Васильченка та збагачення його творчої лабораторії донецькою тематикою. Створення письменником у Бахмутській тюрмі циклу осетинських казок.

М.Шаповал (Сріблянський), О.Олесь і донецький край.

Робітничі поети Донбасу початку ХХ ст.

АКТИВІЗАЦІЯ ЛІТЕРАТУРНОГО ЖИТТЯ НА ДОНБАСІ

У 20-х РОКАХ

Утворення журналу "Забой" (1923), письменницької організації "Забой" (1924). Ідейно-художня спрямованість літературної творчості донецьких письменників. Пошуки письменниками Донбасу нових тем, ідей і жанрів.

20-і —поч. 30-х років. Свобода пошуку тем, жанрів та образів у межах "дозволеного революційною свідомістю". Розгортання українізації як в усій Україні, так і в краї. Перехід письменників на українську мову (Б.Горбатов, Г.Баглюк, В.Гайворонський та ін.). Творчість К.Герасименка, М.Упеника, М.Рудя. Перепідпорядкування письменницької організації "Забой" ВУСППу.

Зв'язок із Донбасом І.Ле, І.Микитенка , Г.Костюка, Василя Барки, Івана Багряного , В.Коряка та ін. провідних українських письменників і літературознавців.

Тема Донбасу в українській літературі 20-х років (твори М.Хвильового, В.Гжицького,І.Дніпровського та ін.)

 Зміна назви журналу "Забой" на "Літературний Донбас" (1932). Репресії серед українського письменства. Трагічні долі письменників Г.Баглюка, В.Гайворонського, М.Соболенка, Ф.Ковалевського, Ю.Западинського, І.Такаченка , В.Іванова-Краматорського, Б.Павлівського та ін. Переслідування К.Герасименка. Гальмування владою українізації в Донбасі. Перехід в 1933-1934 рр. журналу "Літературний Донбас"" на російську мову .

Зв'язки з Донбасом письменника П.Байдебури та критика Г. Клоччі.

Ліквідація автономних письменницьких організацій України і донецького "Забою" та об'єднання їх в єдину СПУ—Союз пісателей СССР (1933). Тотальна орієнтація творчості письменників на метод соціалістичного реалізму, на комуністичну ідеологію.

Донецька тематика у творчості поета В.Сосюри прозаїків С.Божка і Л.Скрипника у 20-30 рр.

Посилення русифікації Донбасу в усіх сферах життя.

Тема Донбасу у творчості класиків російської літератури А.Чехова, лауреата Нобелівської премії І.Буніна, В.Вересаєва, О.Серафимовича, О.Купріна, К.Паустовського.

Творчість російських письменників-донбасівців Б.Горбатова, П.Безпощадного, П.Сєверова, П.Чебаліна, В.Торіна, О.Фарбера, О.Авдєєнка, Б.Котова, Г.Марягіна, Ю.Черкаського та ін.

Творчість грецьких письменників Донбасу Г.Костоправа, Д.Дімітріу, В.Галла та ін. Репресії серед грецьких письменників. Тотальне знищення владою грецьких освітніх і культурних закладів, грецької інтелігенції.

ЛІТЕРАТУРНЕ ЖИТТЯ НА ДОНБАСІ У 40-80 РОКАХ

Відновлення після 2-ї світової війни письменницької організації на Донбасі ( II-а пол. 40-х р.). Видання альманаху "Літературний Донбас" (1946), реорганізація його в альманах "Донбас"(1958), з 1968 р.—в журнал "Донбас".

Риси соцреалізму у творчості письменників: тотальна підпорядкованість принципам партійності, прославлення людей фізичної праці (робітничого класу), радянського способу життя тощо. Творчість П.Байдебури, Є.Летюка, Г.Кривди, В.Соколова, Л.Колесникової, К.Тесленка, М.Лісовської, К.Міхеєва, П. Бондарчука, Л.Талалая, Олега Орача, Г.Гордасевич, С.Жуковського, Г.Мороза та ін.

Донеччина у творчості В.Сосюри, Грицька Бойка, А.Косматенка.

Утворення у кінці 60-х років Луганської письменницької організації. Творчість І.Савича, М.Чернявського, І.Світличного, В.Голобородька, І.Низового, М.Ночовного, Л.Стрельника, М.Малахути, І.Шкурая, Г.Половинка та ін.

Участь критиків і літературознавців у літературному процесі на Донбасі (Г.Клоччя, М.Непран, М.Федорчук, О.Міхно, І.Дзюба, М.Діченсков, К.Спасенко, В.Костенко, Є.Волошко, В.Соболь та ін.).

Діяльність видавництва "Донбас".

Організаційна діяльність письменницьких об'єднань Донбасу.

Педагогічно-краєзнавча діяльність І.Овчаренка, А.Шевченка, Б.Пастуха, В.Замкового, В.Терещенка та ін.

Пропаганда творчості письменників-земляків літературними музеями М.Петренка (м.Слов'янськ), Б.Грінченка (м.Алчевськ), М.Чернявського (с. Октябрське-Торське Добропільського р-ну; м.Артемівськ), В.Сосюри (м.Артемівськ; м.Сіверськ), М.Шаповала (с.Сріблянка Артемівського р-ну), С.Божка (м.Красноармійськ), С.Васильченка (м.Дзержинськ, сел.Щербинівка).

Обласні Сосюринські свята школярів Донеччини у 80-х роках..

Творчі здобутки російських письменників Луганщини А.Романенка, А.Медведенка, Й.Курлата, В.Титова, С.Бугоркова, М.Пєсенки, В.Полуйко, О.Холошенко та ін.

Основні тематичні і жанрові риси творчості російських письменників Донеччини І.Гонімова, О.Іонова, В.Попова, Є.Гончарова, В.Труханова, П.Чебаліна, Л.Жарікова, Ю.Чорного-Діденка, М.Рибалка, Г.Головіна, Г.Володіна, І.Костирі, І.Мельниченка, О.Лаврентєвої, А.Кравченка, В.Логачова, Н.Крахмальової, В.Руденка, В.Гладкого, В.Забірка, Б.Білаша, Б.Ластовенка, Т. Хаткіної, С.Заготової та ін.

Грецькі письменники Донбасу Г.Костоправ, О.Дімітріу, А.Шапурма, Л.Кир'яков, В. Бахтаров, В.Борота , В.Кіор.

ТВОРЧІСТЬ ПИСЬМЕННИКІВ-ЗЕМЛЯКІВ У ДІАСПОРІ

Донеччина у творчості В.Гайворонського (США), В.Бендера (Англія), Л.Лимана (США), В.Біляїва (США), Е.Андієвської (Німеччина). Зв'язки письменників з рідним краєм. Самовиданий Донбаський журнал "Пороги".

ПИСЬМЕННИКИ—ДИСИДЕНТИ

М.Руденко, І.Світличний, В.Стус, В.Голобородько, О.Тихий. І.Дзюба та зв'язок їхньої творчості з Донбасом.

ВІДРОДЖУВАЛЬНІ ПРОЦЕСИ У 90-х РОКАХ

Перебудова журналу "Донбас" в нових умовах посткомуністичної України: поява нових, раніше замовчуваних і заборонених тем про письменників-дисидентів, про репресії українських письменників та ін. Видання журналом "Донбас" серії посібників-хрестоматій для загальноосвітніх шкіл і вузів краю з творами письменників Донбасу.

Відродження теми патріотизму, відданості рідній землі, Україні у творчості письменників Донбасу. Розвиток "незаангажованої" поезії і прози. Критичний перегляд на сторінках преси "творчих здобутків" письменників Донбасу у тоталітарні часи. Зміна класових і партійних цінностей у творчості письменників Донбасу на загальнолюдські й національні.

Тематичне оновлення творчості Г.Кривди, Г. Гордасевич, І.Білого, П. Бондарчука, Г.Мороза, С.Жуковського та ін. Переосмислення ролі літератури в умовах незалежної України. Нові тенденції у творчості А.Мироненка та М.Хижняка. Творчість поетів Ю.Доценка і В.Павловського. Дитяча тематика у віршах Гриця Поломаренка.

Спроби повернення поетів А.Кравченка, В.Радькова, В. Руденка та ін. до рідної мови.

Діяльність літературних об'єднань міст Макіївки, Горлівки, Маріуполя, Єнакієвого, Краматорська та ін. Проведення Спілкою донецьких письменників обласних семінарів для початкуючих і молодих авторів.

Вихід на Донеччині у II-й половині 90-х років нових літературних альманахів "Євшан-зілля" (Слов'янськ), "Лад" (Донецьк) та ін.

Видавнича діяльність Петра Бондарчука.

Відображення літературного життя письменників Луганщини на сторінках заснованого у 1993 р. журналу "Бахмутський шлях" .

Видання Луганським педагогічним університетом ім. Т.Шевченка наукового журналу "Вісник" і висвітлення на його сторінках літературного життя на Донбасі.

Посилення з кінці 80-х років уваги до літературного життя Донбасу в шкільній літературній освіті. Введення у шкільну програму уроків літератури рідного краю, а до вузівських програм—лекцій, спецкурсів і спецсемінарів за творчістю письменників-земляків (Донецький державний університет, Луганський педагогічний університет, Слов'янський педагогічний інститут та ін.).

Видавнича діяльність Українського культурологічного центру (журнал "Схід", навчальна методичка та наукова література).

Проведення обласних та регіональних наукових конференцій, присвячених розвитку літературного життя на Донбасі (Донецьк, Луганськ, Артемівськ, Слов'янськ).

Утворення російськомовними письменниками літературного об'єднання—"Спілки письменників України "Донбас" з підпорядкованістю Міжнародному співтовариству письменницьких спілок у Москві.

ІСТОРИЧНІ, ІСТОРИКО - ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧІ ТА КРИТИЧНІ, ЛІТЕРАТУРНО-КРАЄЗНАВЧІ І НАУКОВО-МЕТОДИЧНІ ДЖЕРЕЛА ДО ТЕМИ РОЗВИТКУ ЛІТЕРАТУРНОГО ЖИТТЯ НА ДОНБАСІ

ІСТОРИЧНІ

Багалій Д.Історія Слобідської України/Передмова, коментар В.В.Кравченка.—Харків:Основа, 1991.

Геродот.Книга1V.Мельпомена//Геродот. Історія в дев'яти книгах.—К.:Наукова думка,1993.—С.180-228.

Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11т., 12 кн.—К.:Наук. думка ,1992.—Т.2. —С.240-242.

Історія міст і сіл Української РСР: Донецька область.—К.:Голов. Ред. УРЕ, 1970.

Історія міст і сіл Української РСР: Луганська область.—К.:Голов. Ред. УРЕ, 1968.

Лаврів Петро.Історія Південно-Східної України.—К.: Українська видавнича спілка,1996.

 Оліфіренко В.В., Пустова Ф.Д. Таємниця духовного скарбу. Із популярного народознавства.—Донецьк: "Донбас" (Спецвипуск),1994.

Пірко В..Заселення степової України в ХVI-ХVIII ст.—Донецьк:Донецький державний університет, НТШ- Донецьк, Укр. Культ. Центр, 1998.

Чорногор А.М.До історії заснування міста Жданова //Український історичний журнал, 1971.—No4. —С.91-96.

ІСТОРИКО-ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧІ ТА КРИТИЧНІ

Безуглий М.. Овіяний подихом степів // Вітчизна, 1984.—No7.—С.202-205.

Не відлюбив свою тривогу ранню .Василь Стус - поет і людина:Спогади, статті, листи, поезії.-К.:Укр. письменник , 1993.

Волошко Е.Литературный пласт// Донбасс:писатель и время:Лит.-крит. очерки/Сост. и вступ. статья Е.М.Волошко.—Донецк:Донбас,1979.—С.3-65.

Дзюба Иван. За высокое мастерство ( Літ. процес поч. 50-х років) //Донбас. Альманах. Книга двадцать первая.—Сталино, 1953.—С.98-116.

З порога смерті:Письменники України—жертви сталінських репресій.—К.:Рад. письменник, 1991.

Замковой В.Артемовский литературный цех.—Артемовск, 1993

Єненко Ю.Промінь добра (Про Б.Грінченка).—Луганськ, 1994.

Історія української літератури у VIII ст.—К.:Наукова думка, тт. VI (1970); VII (1971); VIII(1971).

Клоччя А.Навколо свої люди.—Донецьк: Донбас,1966.

Ковтуненко А. Сава Божко і його роман "В степах"// Божко С.З.В степах: Роман.—К.: Дніпро, 1986.—С.3-14.

Костенко В. На шляхах велелюдних: Літературно-критичний нарис про життя і поетичну творчість М.Чернявського.—Донецьк:Донбас, 1964.

Лазоренко А. "Донбас"—рік за роком//Донбас,1993.—No8.—С.118-124.

Мишанич О. В безмежжі зим і чужини..(Повернення Спиридона Черкасенка) //Мишанич О.Повернення . Літературно-критичні статті й нариси.—К.:Обереги, 1997.—С.16-63.

Неживий О.І. Луганщина літературна.—Луганськ,1993.

Неживий О.Освячені Шевченковим ім'ям (Про творчість В.Сосюри, Г.Тютюнника, М.Руденка, І.Світличного, Н.Світличної, В.Голобородька).—Луганськ:Світлиця, 1998.

Оліфіренко В. Про репресії на Донбасі// Донбас, 1998.Спецвипуск.—С.10-13.

Оліфіренко В.Нове про Григорія Баглюка//Донбасс, 1999.—С.77-80.

Просалова В.Замість лаврового—терновий. Від Робіндраната Тагора до Василя Голобородька//Донбас, 1991.—No3.—С.128-136.

Рудницька Г. Народження теми Донбасу в українській радянській поезії (1918-1929 роки)//Наукові записки Луганського державного педагогічного інституту ім. Т.Г.Шевченка. Т.Х.Серія історико-філологічна. Вип.2.—Луганськ,1959. —С.149-175.

Спасенко Конст. Сквозь даль годов.— Донецк: Донбасс, 1968.—С.166-172.

Федорчук М. Павло Байдебура. Критико-біографічний нарис.—Донецьк:Донецьке книжкове видавництво,1962.

Шептій К. Його книжки "ходили по руках"(Про М.Петренка) //Вітчизна, 1989.—No6.—С.166-170.

Творчість письменників - земляків у діаспорі

Вірний Микола.Портрет поета (Про Василя Барку).—Рівне:Діва, 1998.

Гайдарівський В.А. Дещо про себе і свою творчість/ Лист до видавця книжки "А світ такий гарний...", п. Юліяна Середяка//Василь Гайдарівський. А світ такий гарний...—Буенос -Айрес:Видавництво Юліяна Середяка,1962. —С.1-V1.

Державін В. Три роки літературного життя в еміграції .1945-1947 (Про творчість Л.Лимана).—Мюнхен, 1948.

Костюк Г. З літопису літературного життя в діяспорі // У світлі ідей і образів.—Мюнхен:Сучасність,1983.

Костюк Г.Дещо про поезію як створення світу людини (Про В.Біляїва) //Сучасність, 1991.—No4.—С.144-147.

Лавріненко. Ю.Зруб і парость (Про Л.Лимана).—Мюнхен:Сучасність, 1971.

Скворцова Т. Невтомний шукач гарного світу (Про В.Гайворонського) //Бахмутський шлях, 1998.—No5.—С.19-24.

ЛІТЕРАТУРНО-КРАЄЗНАВЧІ

Бондарчук П. Немов любов шалена. Оповідки про письменників, короткі есе, спомини, записи.—Донецьк:Лад, 1998.

Володимир Сосюра і Донецький край. Бібліографічний покажчик.—Донецьк, 1997.

Овчаренко І. Літературне Придінців'я: письменники в нашому краї.—Донецьк: Лебідь, 1994.—123 с.

Овчаренко І.. Йому жити у віках (Про М.Петренка).—Слов'янськ,1997.

Романько В. Література рідного краю...—Донецьк, 1995.

Пастух Б. Поет ніжності, тривоги і болю.—Луганськ, 1998.

Подов В. Любовь и слезы (Новое о Владимире Сосюре).—Лисичанськ, 1995.

Ямські зорі В.Сосюри/Упорядкування В.Терещенка.—Артемівськ,1998.

НАУКОВО-МЕТОДИЧНІ

Аверченкова -Землянська О.Література рідного краю:Творчість поетів Приазов'я.—Донецьк:Східний видавничий дім, 1999.

Неживий О.Основи та методика вивчення літературного краєзнавства на Луганщині//Вісник Луганського державного педагогічного університету ім. Тараса Шевченка, 1999.—No7—С.6-7.

Оліфіренко В. Вивчення літератури рідного краю в школі :Посібник для вчителів і студентів.—Донецьк:УКЦентр, 1996.

Оліфіренко В.Проблеми вивчення літератури рідного краю в школі// Регіональний і шкільний компоненти змісту загальної середньої освіти: здобутки, проблеми, перспективи. Матеріали 2-ї Всеукраїнської науково-практичної конференції.(м.Донецьк, 13-14 листопада 1997 р.).—Донецьк, 1997. —С.33-36.

Оліфіренко В. Уроки правди і добра: Джерела літератури рідного краю //Донбас (Спецвипуск), 1995.

============

МІСІЯ ВУЗУ: ТРАДИЦІЙНІ КОНЦЕПЦІЇ ТА СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ

Володимир Кіпень, докторант Київського національного університету ім.Т.Г.Шевченка

У Верховну Раду України подано на розгляд новий закон про вищу освіту. Потреба в нім є незаперечною. Внутрішні зміни в системі української вищої школи за останнє десятиріччя значні, різнопланові та неоднозначні. Крім того, швидко змінюється зовнішнє середовище, в якому існує вища школа, як на глобальному рівні, так і в нашій країні. Виявляються нові тенденції в розвитку світової системи вищої освіти. Все це вимагає осмислення і врахування.

Нинішній стан нашої вищої школи є, однак, предметом занепокоєння не в першу чергу і не найбільше. Небезпека, власне, у зменшенні шансів на освіту наступних поколінь молоді, які в найближчі кілька чи кільканадцять років претендуватимуть на навчання, а також тих, для котрих може не вистачити місць у навчальних закладах. Турбують шанси розвитку багатьох нових недержавних самоврядних вищих навчальних закладів і їх конкурентоздатність. Тривога за майбутнє також з приводу тих домінуючих тенденцій, які спостерігаються зараз. А серед них наявна тенденція, яка непокоїть найсильніше, - зниження якості навчання, спричинене цілою низкою складних і різнопланових проблем. Серед них найбільш видимі сьогодні з прогнозованими важкими наслідками для майбутнього такі: дедалі більше поширення проблем, пов'язаних з матеріальним та інформаційно-технічним забезпеченням вузів і, що, можливо, повинно турбувати ще більше, з академічними кадрами [1]. Проте існують проблеми менш видимі, але, напевне, ще більш важливі для майбутнього вищої школи. Це, зокрема, потреба оновлення самої філософії освіти, місії вузів та їх стратегії, культури управління, академічних цінностей, законодавчого поля діяльності вищого навчального закладу.

Підсумуємо сказане: не стільки нинішній стан державних вузів, який сьогодні ще втримується на певному рівні, може загрожувати цивілізаційному розвитку країни, скільки скоріше вичерпання в існуючих фінансових реаліях можливостей утримання належних умов навчання і зменшення шансів розвитку вищої школи в існуючих нині законодавчих рамках. Основні проблеми вищої освіти випливають тому перш за все із негативного прогнозу її майбутнього.

Якби ми зараз, виходячи з виправданого бажання добитися збільшення бюджетного фінансування вищої школи, створювали враження, що сьогодні вона перебуває у стані повного занепаду, то ввели б в оману громадськість, знецінили б певні реальні досягнення вищої школи і завдали б шкоди інтересам нашої освіти в її міжнародних контактах.

Треба арґументувати на користь зростання видатків на вищу школу, вказуючи на існування серйозних обмежень розвитку і наростаючих загроз.

Належить також без зволікань зробити такі кроки, які б дозволили вузівській громадськості віднайти віру в майбутнє.

Збільшення бюджетного фінансування пропорційно нашим бажанням /у відповідності з перспективними потребами/ повинно поєднуватись з постулатом зростання свободи інститутів вищої освіти, щоб вони могли краще і в більшій мірі залучати кошти з позабюджетних джерел. Це означає потребу зберегти засади автономії академічного середовища і поширити не лише на сферу управління вищою школою, але також і на сфери організації, структури, кадрової політики, оплати праці, господарювання і різних форм співпраці з організаціями, пов'язаними з навчальним закладом.

Якщо бюджет держави не в змозі повністю покривати незаперечні потреби державних вищих закладів, якщо робить це лише частково, то нехай держава дасть можливість своїм закладам - за які тим самим і відповідає також частково - взяти на себе більшу частку відповідальності, природно однак, також лише часткову. В існуючих роками реаліях бюджетного фінансування позиція рівноваги між відповідальністю держави і відповідальністю самих державних вузів повинна постати в новому законі, посунена на користь навчального закладу через неспромогу держави. Щоб бути в змозі прийняти таку відповідальність, вузи повинні мати юридичні можливості переведення своєї діяльності на більш ринковий характер. Очевидно, в цьому контексті постає постулат забезпечення вищої школи можливостями надання на ринок / а отже, за плату/ різного роду послуг, перш за все послуг освітніх і дослідницьких.

Традиційні концепції академічного вузу

Відомо, що зміна права повинна поставати як наслідок об'єктивних суспільних змін. При цьому важливо спиратись на життєздатні традиції, шукаючи гармонійного поєднання традицій та новацій.

Коли говоримо про суспільну роль університету, не можемо не згадати його традиційні концепції, які в різний спосіб представляють університет в суспільному оточенні. Загалом вирізняються чотири концепції університету: наполеонівська (французька), гумбольдівська (німецька), ньюманівська (англійська) і американська. Дамо короткі характеристики кожної з названих моделей університету [2].

Згідно з німецькою моделлю університет повинен бути налаштований виключно на пізнання всієї повноти знань та осягнення істини, мусить вчити мисленню, а не професії і характеризуватись поєднанням навчання і наукових досліджень.

Згідно з англійською моделлю університет також не повинен служити вузько практичним інтересам, а лише пізнанню задля осягнення самої істини. Від німецької моделі різнить його деяке відокремлення навчання від наукових досліджень, а також переконання, що університет повинен займатися лише навчанням і вихованням доброї і мудрої людини.

      Відповідно до американської концепції університету його головною метою є виховання інтелектуальних піонерів для служіння суспільному поступу і, обов'язково, тісне поєднання навчання і наукових досліджень в глибокім переконанні, що лише викладачі, які ведуть наукові дослідження, мають достатній потенціал творчості, щоб забезпечити інтелектуальний розвиток молоді, яку вони навчають. Університет має бути місцем, де завершується навчання теорії, яка розуміється як засіб розвитку цивілізації.

Відповідно французькій концепції, різко відмінній від вище представлених, університет розумівся як місце навчання спеціалістів для державної служби.

В таких різних взірцях університету повинні були виявитись також різні традиції, зокрема способи організації вищої школи. Основні відмінності кожного з них [3]:

Гумбольдівська система:

    -академічна свобода;

    -незаанґажованість науки;

    -концентрація на дослідженнях;

    -внутрішній саморозвиток.

Ньюманівська система:

    -розвиток особистості як головна мета діяльності;

    -центральне значення академічної спільноти;

    -важливість читання лекцій як способу навчання.

Американська система:

    -служіння суспільству як підстава функціонування;

    -відкритість;

    -рівновага між цілями загальними і ринковими.

Наполеонівська система:

    -публічний характер університетів і сильний вплив на них держави;   

 -концентрація на навчанні, що спричинює окрему організацію досліджень;

    -керівництво університету встановлюється урядом;

    -законодавче регулювання програм навчання.

Очевидно, жодна з представлених моделей не виступає в Європі в чистому вигляді, а інституції вищої освіти є певною комбінацією щонайменше двох з них (в різній пропорції). Українська традиція вищої освіти, виходячи з базових характеристик європейських систем (більшою мірою німецької та англійської), мала також свої особливості. Також була, зокрема, сильна гуманітарна спрямованість академічної підготовки. Незалежно від моделі, що домінує в такій комбінації, в різних країнах роль університету базується на кількох основних елементах: навчання молоді, наукові дослідження, формування вартостей і надання послуг суспільному оточенню.

В той же час підкреслимо, що в сучасному світі не існує однієї спільної загальноприйнятої концепції університету. Різнорідність тут величезна: від велетенських відкритих університетів, в яких за дистанційними методиками навчаються сотні тисяч студентів до малих університетів із кількасотрічними традиціями. Деякі вузи мають міжнародний статус і студентів з усього світу, а інші зосереджені на підготовці спеціалістів для свого регіону. Деякі мають видатні досягнення в наукових дослідженнях, інші займаються головним чином навчанням; саме навчання може носити або професійний характер, або бути більше теоретичним. Суттєвим стає нині визначення, як розрізняти академічну вищу школу з посеред багатьох інших навчальних закладів у сфері освіти.

Тут ми виходимо на поняття місії університету, що розуміється не лише як його призначення, але і як самоокреслення, визначення, чим є і яка є його роль.

Місія вузу і його стратегія

У процесі самоідентифікації навчального закладу, який розуміється як спільнота всіх груп його середовища, треба знайти відповіді на три ключові питання. Перше з них - це питання про співвідношення з оточенням, про включеність вищої школи в суспільство і її зв'язки із широко трактованим середовищем: соціальним, економічним, публічним. Друге - це питання про цілі функціонування інституту, яким є вища школа. Третє питання, на яке повинна дати відповідь місія - то питання про бажану форму університету, до якої він повинен прагнути у своїм розвитку.

Відповідаючи на ці три питання, університет, по-перше, окреслює ту частину свого призначення, яка випливає з виконання ним публічної служби і діяльності в справі суспільного, економічного і культурного розвитку (на різних рівнях: локальнім, державнім і міжнароднім); по-друге, окреслює свою тотожність, зазначаючи елементи, що різнять його від інших інститутів вищої школи, підкреслюючи заглибленість у традиції і звертаючись до цінностей, які лежали в основі його створення; по-третє, представляє свій ідеальний образ, підкреслюючи всі свої найкращі риси - як нині наявні, так і ті, які б хотіли в собі виховати.

Іншими словами, місія артикулює те, як університет сам себе бачить і як окреслює той взірець, до якого належить його відносити. На взірець той треба орієнтуватись, виробляючи рішення з усіх нагальних питань, так само як і в діях довготривалого порядку. Модель університету, заключну в