ДАЙДЖЕСТ
АНАЛІТИЧНО-ІНФОРМАЦІЙНОГО ЖУРНАЛУ
"Схід"

розділ "ФІЛОСОФІЯ, ПОЛІТИКА"

Адреса редакції:
83086, м. Донецьк, вул. Артема, 45
тел/факс: (062) 337-04-80, 338-06-97.
е-mail: shid@uvika.dn.ua

Донецьк-2002

Зміст розділу "ФІЛОСОФІЯ, ПОЛІТИКА"

Іван Дзюба Старі страхи і нові загрози

Володимир БIЛЕЦЬКИЙ КОНСОЛІДАЦІЯ

Ігор ПАСЬКО УКРАЇНА І ФЕНОМЕН РОСІЇ

Народ України прагне до реформ західного зразка (Соціологічне дослідження МФВС)

Iгор Пасько, Ярослав Пасько КОНСТИТУЦIЯ I МЕНТАЛЬНIСТЬ НАРОДУ

Володимир Білецький "МОЗКОВІ ЦЕНТРИ" В США

Джон Лаф НАТО напередодні ХХІ сторіччя - життя після п'ятидесятиліття

Степан Вовканич Українська національна ідея та її інтелектуальне забезпечення

Володимир Бiляїв CВIТОВЕ УКРАIНСТВО ТА НЕПЕРЕРВНIСТЬ УКРАIНСЬКОГО ДЕРЖАВНИЦЬКОГО ПРОЦЕСУ В ХХ ст.

Володимир Бiлецький ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ "ТРЕТЬОГО СЕКТОРУ"

Леонiд Пiлунський ЕТНОПОЛIТИЧНИЙ ПОГЛЯД НА КРИМСЬКУ АВТОНОМIЮ

Олег Блащишин М. ДАНИЛЕВСЬКИЙ ТА О. ШПЕНГЛЕР: ДВІ КОНЦЕПЦІЇ ТЕОРІЇ КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНИХ ТИПІВ

Володимир Кіпень Суспільна свідомість і вибори: парадоксальність або внутрішня логіка?

Володимир Білецький УКРАЇНА МІЖ ВИБОРАМИ (1998-1999 рр)

Iгор Пасько Історичне минуле і парадокси масової свідомості

Валентин Королько ПОРIВНЯЛЬНИЙ АНАЛIЗ ФОРМ ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛIННЯ I УКРАIНСЬКИЙ ТИП ДЕМОКРАТII

Віталій Разумний Іслам і християнство в третьому тисячолітті: протистояння чи діалог?

Валентин Ландик ШЛЯХ УКРАЇНИ

Павло Найдьонов Еволюція поглядів Гегеля по проблемі відчуження

Бікла Олена УЧАСТЬ СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ У ЗАХІДНО-САХАРСЬКОМУ КОНФЛІКТІ

Тарас Будзінський МІЖДЕРЖАВНІ ТА НАДНАЦІОНАЛЬНІ ТЕНДЕНЦІЇ В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗІ (ПРОЦЕДУРНИЙ АСПЕКТ)

Микола Кисельов ПРО ПОЛІТИЧНУ ЗГОДУ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ

Павло Жовніренко, Об'єднана Європа від Атлантики до Луганська: підстави, реалії та перспективи

Пасько Ярослав ТРАНЗИТИВНЕ СУСПІЛЬСТВО: ПОШУКИ ОРІЄНТИРІВ

Ярослав Пасько, Віталій Білецький Дегуманізація і проблема ПОДОЛАННЯ відчуження українського суспільства

МИХАЙЛО СУШИНСЬКИЙ. УПРАВЛІННЯ СОЦІАЛЬНИМИ ПРОЦЕСАМИ

Іван Дзюба Сучасна мовна ситуація в Україні (доповідь на 125-річчі НТШ)

Володимир Білецький ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ЇХ РОЛЬ В ЖИТТІ СУСПІЛЬСТВА

Володимир Кіпень МАСОВІ НАСТРОЇ І ПОЛІТИЧНІ ОРІЄНТАЦІЇ НАСЕЛЕННЯ ДОНЕЧЧИНИ: ПРИЧИНИ І НАСЛІДКИ

Тетяна БОЛБАТ РОЗСТАНОВКА ПОЛІТИЧНИХ СИЛ У ДОНЕЦЬКІЙ ОБЛАСТІ НАПЕРЕДОДНІ ВИБОРЧОЇ КАМПАНІЇ

Володимир Мокрий НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ ВІДПОВІДАЄ ІНТЕРЕСАМ ПОЛЬЩІ І РОСІЇ

УКРАЇНА--ЦЕ ДЕРЖАВА, З ІНТЕРЕСАМИ ЯКОЇ ТРЕБА РАХУВАТИСЯ Бесіда Олександра Руденко-Десняка з головою партії "Демократичний вибір Росії" Єгором Гайдаром, травень 1997р.

Ігор Торбаков ХТО МОЖЕ СТАТИ СПРАВЖНІМ СТРАТЕГІЧНИМ ПАРТНЕРОМ УКРАЇНИ: СПРОБА ПОРІВНЯЛЬНОГО АНАЛІЗУ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКИХ І РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКИХ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИХ СТОСУНКІВ

Степан Вовканич ІНФОРМАЦІЙНО-МОВНА КОНЦЕПЦІЯ РОЗВИТКУ: УКРАЇНСЬКИЙ І СВІТОВИЙ АСПЕКТИ

Вадим Абизов, Лариса Абизова ДО ПИТАННЯ ПРО ФІЛОСОФІЮ "ЗДОРОВОГО ГЛУЗДУ" ЯК ЕЛЕМЕНТ МИСЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ

Ірина Кресіна УКРАЇНСЬКА ІДЕЯ ТА НАЦІОНАЛЬНА СВІДОМІСТЬ: АДЕКВАТНІСТЬ, МРІЯ ЧИ ВИГАДКА?

Віталій Білецький ФІЛОСОФІЯ ТА ПОЛІТОЛОГІЯ ПРОБЛЕМА ПЕРЕВИХОВАННЯ В МІСЦЯХ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

Ольга Шевченко СМЕРТНА КАРА В УКРАЇНІ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ ГРОМАДСЬКОЇ ДУМКИ

Володимир Білецький СТРАТЕГІЯ І ТАКТИКА ПРОВЕДЕННЯ ВИБОРЧОЇ КАМПАНІЇ-98

Ігор Пасько, Ярослав Пасько ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО: ІДЕЇ ТА ІСТОРИЧНА ПРАКТИКА

Ярослав Білинський МОВА, НАЦІЯ І ДЕРЖАВА: ПРОБЛЕМИ З ТЕОРІЇ Й ПРАКТИКИ

Олена Назарян УКРАЇНА--НОРВЕГІЯ: СПРОБА КОМПАРАТИВНОГО АНАЛІЗУ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОГО ВІДРОДЖЕННЯ

Олександр Сетов, Микола Конох ВІД ІНЕРЦІЇ ТОТАЛІТАРНОЇ СВІДОМОСТІ ДО ЦІЛІСНОСТІ СВІДОМОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Петро Кравченко Місце українського культурно-історичного досвіду у порівняльному аспекті: "Схід-Захід"

Іван Курас МОВНА ПОЛІТИКА В УКРАЇНІ

Віталій Заблоцький УРОКИ БЕРЕЗНЕВИХ (1997р.) ВИБОРІВ ДО ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ НА ДОНЕЧЧИНІ: ПРОТИСТОЯННЯ ЛІБЕРАЛІВ ТА КОМУНІСТІВ

Ярослав Пасько ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО: СХІДНА ЄВРОПА І ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНИ

Богдан Гаврилишин ПРОБЛЕМА СЛОВ'ЯНСЬКОГО СОЮЗУ

Валентин Королько СПРИЯННЯ США РОЗВИТКУ ДЕМОКРАТІЇ У СВІТІ ТА УКРАЇНІ ( на прикладі Міжнародного республіканського інституту США)

М. Сушинський Особистість як об'єкт і суб'єкт моральної регуляції (методологічні проблеми)

Ігор Пасько УРБАНІСТИЧНІЙ РЕНЕСАНС: СУСПІЛЬСТВО, ДЕРЖАВА, НАЦІЯ

Ярослав Пасько ПРИВАТНИЙ І ПУБЛІЧНИЙ ВИМІРИ ПОЛІСНОГО ЛАДУ: СУПЕРЕЧНОСТІ ГРОМАДСЬКО-ВЛАДНОЇ МОДЕЛІ

Олексій Панич Епістемологічний скептицизм як основа політичної теорії Гоббса (стаття 2).

Володимир Кравченко Місцеве самоврядування України у контексті європейського досвіду

Михайло СУШИНСЬКИЙ ФІЛОСОФСЬКІ ЗНАННЯ І РЕЛІГІЙНА ВІРА У ДУХОВНОМУ ЖИТТІ СТУДЕНТІВ

Микола ГАВРИЛОВ СТРУКТУРА ЗАКОНОДАВЧОЇ ВЛАДИ У ДЕМОКРАТИЧНІЙ ДЕРЖАВІ

Олександер ШОКАЛО Україна і українське зарубіжжя

Михайло Винницький Україна і діаспора  -- можливості формування "світового українства"

Олександр ГРУШЕВСЬКИЙ, Тетяна КУТКОВЕЦЬ УКРАЇНЦІ В РОСІЇ (Експрес-аналіз за результатами соціологічного дослідження фонду "Громадська думка" та акціонерного товариства БКМ)

Ярослав Пасько ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО В ЄВРОПЕЙСЬКІЙ ТРАДИЦІЇ: ІНВАРІАНТИ І СУПЕРЕЧНОСТІ

Аналітично-інформаційний журнал "СХІД" (Донецьк) тел. (062) 337-04-80
При передруку посилання на журнал "Схід" обов'язкове!

ФІЛОСОФІЯ ТА ПОЛІТИКА

Старі страхи і нові загрози

Іван Дзюба,
академік НАН України

Автор грунтовно аналізує імпер-патріотичний сектор сучасної російської соціально-політичної думки. Робиться висновок, що за зовнішньо "новими" ідеями та акцентами, зокрема "покаянным путем присоединения России к Киеву как центру возрожденного византийского движения" (О.Панарін), криється, здебільшого, тільки нова артикуляція старих ідеологем російського націоналізму ХІХ-ХХ ст. типу "русских народов", "галицийской интриги", "искусственного языка" (стосовно української мови) і т.і. Ці ідеї, "підремонтовані" та одягнені в привабливі шати знову на озброєнні потужних політичних сил Росії - і в цьому нова загроза для України.

Картина політичних настроїв у Росії наочно засвідчує, що значна, коли не переважна, частина її політичної еліти і громадськості ніяк не хоче змиритися з втратою України: а саме так сприймається факт існування Української держави, з погляду російських імперських інтересів і цілковитого несприйняття можливості інтересів українських. Про останні якщо й говориться, то лише задля ототожнення їх з інтересами імперсько-російськими. З роками, в міру утривалення державного статусу України, дедалі інтенсивнішою стає мобілізація імпер-патріотичної думки і дедалі хитромудрішою - "аргументація" необхідності реваншу, "реінтеграції", нового "возз'єднання" тощо...

То ж ватро звернути увагу на деякі нові мотиви в старих піснях, покликані надавати їм привабливішого і сучаснішого звучання. І подивитися: що в них справді нового, а що є замаскованим або й не замаскованим плагіатом із давно збанкрутілої спадщини.

Звичайно, тут доведеться обмежитися лише побіжним оглядом цієї широкої теми. І насамперед застерегтися, що йдеться не про всю сучасну російську суспільно-політичну думку, а про дуже специфічний її сектор, хоч і досить представницький і різнобарвний.

Коли читаєш російську публіцистику імпер-патріотичного штибу, насамперед вражає те, що вона незворушно ігнорує реальний стан людської спільноти наприкинці ХХ ст. і натомість і далі гарячково оперує категоріями "холодної війни", сталінськими категоріями " ворожого оточення" або й чорносотенськими категоріями світової змови проти Росії - всілякої: чи то жидо-масонської, чи то мондіалістської, чи то мусульманської, чи то неозначеної бісівської взагалі. Характерною є назва статті одного із високих православних достойників, опублікованої в "Нашем современнике" (10-1996): "Силы зла идут на нас".

Вся історія Росії інтерпретується в імпер-патріотичній літературі як постійне протистояння ворожому світові й мало не Всесвіту. Одні автори зберігають при цьому традиційний мажорний тон і зазвичай вихваляються "неизменными победами русского оружия над насметными полчищами" (Владимир Парфенов. Три искушения. - "Москва", 1- 1997, с. 161). Інші приперчують гординю страждальної винятковості ностальгічною скорботою: "Наша русская история прямо-таки пишется кровью: нашествие за нашествием. Подсчитано, что из каждых пяти лет жизни мы три года воевали. В последнее время, позволив развалить могучую страну, мы в одночасье сузили свои национальные границы и тем самым отдали во вражеский полон около 30 миллионов своих сородичей" (Николай Кузьмин. Возвращение к роднику. - "Молодая Гвардия", No 11, 1997, с. 5). А ще інші - погрожують: "Вооруженный русский придет и возьмет свое". (Александр Кротов. Русская смута. Книга вторая. - "Молодая Гвардия", No 4, 1997, с. 7).

На жаль, усе це стосується не лише минулого, а й проектується на майбутнє. Тому таке політичне мислення, - а воно значною мірою впливає і на зовнішню політику уряду Росії, - являє велику небезпеку для сусідніх держав, зокрема, а може, й особливо, для України, - оскільки фактично заперечує її право на самостійну зовнішню політику. Її кроки або й лише наміри, продиктовані життєвими національними інтересами, розглядаються як спрямовані проти Росії, як такі, що обмежують імперські можливості Росії, стратегічної облоги Росії.

Ось як, наприклад, відома літераторка Ксенія Мяло, що перекваліфікувалася на професійну плакальницю по Молдові й Криму та гонительку українського націоналізму, інтерпретує ідею Балто-Чорноморського транспортного коридору: "Замком является Черное море, и сегодня проект создания Балто-Черноморского (или Черноморско-Балтийского) санитарного коридора, запирающего Россию в геополитической ловушке, очевиден для всех". ( Ксения Мяло. Там, далеко, на Днестре... - "Наш современник", No 2, 1997, с. 114).

Припустімо, що це приватна думка публіциста, а не державного діяча. Та хіба не схожим чином мислять і політичні керівники Росії, протидіючи і створенню Болтійсько-Чорноморського коридору, і нафтового коридору Азейбарджан - Грузія - Україна - Молдова, і зближенню України з ЄЕС та НАТО, і проведенню спільних українсько-натівських військових навчань і т.д. Можна зрозуміти, що це не відповідає інтересам Росії, але ж не все, що не відповідає інтересам якоїсь країни, є ворожими діями проти неї. З таких позицій ніякого порозуміння між державами світу не можна було б досягти.

Для певної частини російської публіцистики саме існування України як держави є неприпустимим викликом Росії. І сама ідея незалежності України подається як виплід тупого егоїзму невдячних і темних "хахлів"-салоїдів: "Тихо жужжал телефакс рядом со столом Родионова (...) Снова какой-то далекий и неведомый Рух жаловался: "Москаль з'ив твой хлиб. Москаль выпив твою горилку." С того самого дня, когда впервые был установлен в кабинете телефакс, он неустанно и регулярно посылал этот сигнал бедствия, к которому все давно уже привыкли". (Владислав Артемов. Обнаженная натура. Роман. - "Наш современник", No 1, 1998, с. 66).Примітивно-фарсовий рівень пародіювання української незалежницької аргументації панує в російській імпер-патріотичній публіцистиці і наперед відкидає будь-яку перспективу вислуховування і зрозуміння.

Натомість на рівень національного завдання Росії виводиться сьогодні завдання об'єднання Росії, Білорусії і України, тобто, фактично, нового приєднання їх до Росії. Спочатку про це говорили літератори певного штибу, тепер заговорили й політики комуністично-імперського табору. Офіційна російська політика покищо, за деяким винятками, не акцентує це питання, але фактично формується під великим тиском згаданих тенденцій.

Оскільки ідея повномасштабного відновлення СРСР втрачає свою перспективність навіть в очах її пропагаторів, розробляються ідеї більш модернізовані, розраховані на порівняно більше наближення до реальності. Випробовуються і різні варіанти євразійського проекту, і проект відновлення імперської Росії без релігійно і культурно несумісних з нею Прибалтики, Закавказзя і Середньої Азії. Але з Україною розлучення не передбачається в жодному з цих проектів. Так, Сєргєй Фомін у статті "Русский вопрос и будущее России" визначає три рівні спільності народів колишнього СРСР. Найнижчий, з найменшою міцністю зв'язків - це корінні народи Північного Кавказу, Закавказзя, Середньої Азії, Прибалтики і Молдови (за винятком Придністров'я). З ними, вважає Фомін, краще перестати морочитися. Другий рівень спільності - народи Поволжжя, Уралу, Сибіру: вони хоч і не одне ціле з Росією, але мають з нею "тісні культурні і побутові зв'язки"; "більшість цих народів ніколи не мала іншої державності", ніж російська. Але найвищий рівень спільності за Фоміним - у Росії, Білорусі й України, вони - "органическая общность" ("Москва", No 6, 1996, с.119), і, виходить, існувати можуть тільки разом, в одній державі.

Реваншистські ідеологи намагаються призвичаїти свою аудиторію до формули "русские народы" і узаконити її як можливе відмикало до душ українців і білорусів. "Русским народам надо срочно начать взращивать и воспитывать своих - русских детей!" - щедро ділиться з нами своїм патріотизмом Веніамін Башлачов (В.Башлачев. У русских выбора нет. - "Молодая гвардия", No 11, 1997, с. 83). В іншій статті той же В.Башлачов з особливо сворушливим щиросердям викладає суть ідеї "русских народов": "В неразберихе "развода" белорусские и украинские "кони" потеряли в "Русь-тройке" прочную связь с "коренником". Вполне понятно, что "кони" потянули - каждый по себе. Ясно, что в таком состоянии "кони" потратят уйму сил впустую. Ясно, что русские народы в конце концов все равно потребуют одного "ямщика", чтобы он "наладил постромки" (В.Башлачев. Отныне вам не щит... - "Молодая гвардия", No 4, 1997, с.59).

Але треба мати на увазі, що далеко не всі інтегратори висловлюються з такою прямолінійністю і тупуватою одвертістю. Не всі зі старту декларують давню ієрархію - "корінника" і "припряжних". З'явилися тут нові і дуже цікаві ноти. Частина імпер-патріотів раптом забула про другосортність українства і заходилася робити йому шалені компліменти як співтворцеві російської держави, культури і мови. Все це наше спільне, запрошують вони українців, то нащо ж нам обмежуватись малим, маючи таке велике багатство.

З першого погляду це виглядає на простісіньку облуду. Однак, мені здається, справа може бути і складнішою. Російська імперська свідомість, захитавшись від втрати України, справді відчуває потребу переглянути її, так би мовити, статус в Російській історії, оскільки з нею і тільки з нею пов'язані будь-які можливості просування Росії в південно-західному стратегічному напрямку, в напрямку так званого "греко-православного Заходу", що уявляється частині російських ідеологів як реальна альтернатива нереальному євроазійству. Тут можна піти і на широкомовне визнання українських заслуг у минулому, сподіваючись підбити на нові заслуги в майбутньому.

У цьому зв'язку час звернути увагу на нові аспекти і інтерпретації значення договору 1654 року між Україною і Московією, який згодом врешті-решт привів до приєднання України до Росії. Загальновизнано, що ця історична подія докорінно змінила геополітичну ситуацію в Східній Європі на користь Росії. Але ці зміни розглядалися переважно в аспекті зміцнення державної могутності Росії, її стратегічних і мілітарних можливостей, збройного просування на Південь, а також - почасти - під кутом зору залучення до творення Російської держави і культури українського інтелектуального та духовного потенціалу, київської вченості, з якою впроваджувалися в Росії елементи європейської освіченості.

Однак є же два аспекти, які раніше не привертали великої уваги, але тепер несподіваним чином набувають нової актуальності. Перший з них: прорив на Південь, на терени серцевинної Киівської Руси, дав могутній поштовх розвиткові російського національно-імперського самоусвідомлення в напрямку самоідентифікації з усією духовною і культурною спадщиною Київської Русі, а не тільки в плані вибудовування генеалогічного древа російських монархів, як переважно було до того. Другий: вихід через Україну до Чорного моря відкрив новий напрям експансії - у простір південного слів'янства та греко-візантійського православ'я. Для цього потрібна була не тільки мілітарна сила, але й модернізована ідеологія. Росія мала постати на Південному Заході й Півдні носієм православ'я у формі, більш-менш, прийнятній для народів, від яких це православ'я, а власне християнство, і прийшло в саму Росію. І тут саме й знадобилася часткова асиміляція київської духовності, масове залучення "молоросійських" учених до церковних реформ і "виправлення книг", до духовної освіти тощо. Росія готувалася до "духовного возз'єднання" з православними "братами" Заходу і Півдня.

Ось саме цей немовби-то безнадійно архаїчний мотив і починає набувати нової артикуляції в певній частині російської публіцистики - в тій, яка не вірить в успіх євразійства, а ідею "реінтеграції східного слов'янства" вважає за необхідне підкріпити ідеєю правосласного греко-візантійського Заходу. Без Заходу сьогодні не обійтися, хоча б тому, що стихійне оглядування на Захід стало масовим рефлексом, коли не елементом буденного самоусвідомлення, - не кажучи вже про політичні стратегії та загравання. Але "нам" потрібен "наш", "свій" Захід, альтернативний ворожому західному Заходу. Цей припряжний Захід зусиллями деяких російських публіцистів нарешті знайдено: ним має стати православний греко-візантійський Захід, дарма що і з географічними, і з духовними координатами тут не все гаразд. А шлях до цього південно-західного Заходу лежить, певна річ, через Київ. Звідси несподівані панегірики Києву - звісно, греко-візантійському (не кажемо тут про спотворення духовно-культурного обличчя реального історичного Києва, який редукується під візантійську Москву), звідси заклик визнати його первородство і його провіденціальну роль, його велику місію в недалекому майбутньому.

Те, що має відбутися в цьому недалекому майбутньому під егідою Києва, називатиметься - і це має бути великою втіхою для українців, компенсацією за всі їхні історичні поневіряння, - називатиметься вже не приєднанням України до Росії, а приєднанням Росії до України. Київ же буде ощасливлений роллю духовної столиці нової православної імперії (тягар політичного центру, природно, залишить за собою жертовна як завжди Масква).

Щоб хтось не подумав, ніби я шаржую чергових московських благодєтєлєй, наведу цитату з праці Олександра Панаріна "Похищение России", де ця та деякі інші концепції викладені особливо чітко. "Некогда вся Россия ходила на богомолье в Киев, в Печерскую лавру. Там еще витал дух византийской святости. Я убежден, что и сегодня путь в незримую Византию, в древнюю, глубоко родственную нам, материнскую Европу, лежит через Киев. Это не великодержавный путь нового присоединения Украины к России, а покаянный путь присоединения Росии к Киеву как центру возрожденческого византийского движения (...) При таком движении будет воссоздан великий принцип мировых религий: разделение духовной и политической власти. Политический центр воссозданной восточно-славянской федерации сохранится, по всей вероятности, в Москве. Но посностью независимый от нее общий духовный центр будет в Киеве. Нашим украинским братьям будет предложена великая вдохновляющая перспектива: стать новой Византией - хранительницей священного письма и священного авторитета всего православного мира - при полной политической автономии от Москвы. Тем самым будет исправлена трагическая "ошибка" или деформация нашей истории, когда, после падения Византии, центр православия переместился в Москву, а там попал в зависимость от политической власти ... У Киева сегодня есть шанс возродить православие как мировую религию, не кланяющуюся земным авторитетам"(Александр Панарин. Похищение России. - "Москва", No I,1997, с156).

Але ця роль пропонується Києву, як ви розумієте, незадурно. Попри все московське сладкогласіє, або, як казали запорожці, "ласкатєльство", чітко поставлені і конкретні передумови: "Для этого Киеву необходимо отстоять свою независимость как от Москвы, так и от собственных националистов, готовящих ему удел столицы незадачливого государства-моргинала Центральной Европы" (с. 167). І ще: "На Украине активно действуют силы, пытающиеся присоединить Киев к Галиции, а оттуда увести на романо-германский Запад. В униатском движении, сегодня ствашим политической силой на Украине, такая программа заложена. Но я верю, что у Киева - другая историческая судьба - стать духовной столицей восточного славянства, ищущего второй Рим (или вторую Европу), завещанную нам Византией" (с.156).

Як уже зрозуміло, для цього Києву треба пройти крізь московсько-візантійське чистилище, позбутися скверни "українського націоналізму" і галичанства.

Цей останній момент особливо знаменний. Інтегратори прекрасно розуміють, що не бачити їм Києва своєю "духовною столицею" (а по суті - лише духовним козирем у політичній грі), не розколоти український народ поки не вибити з нього національну самосвідомість, те, що вони називають "українським націоналізмом", вогнищем якого вважають Галичину. Ось чому і в чорносотенно-патріотичній російській публіцистиці, і в респектабельно-інтеграторській стільки люті й ненависті до Галичини. Майже стільки, як і в москвокомуністів у самій Україні. Разом вони ведуть потужну пропагандистську компанію, спрямовану на розкол українського народу, на розпалювання недовіри й ворожнечі між "західняками" і "східняками". Недооцінювати руйнівної сили цієї людиноненависницької пропаганди не можна, тим більше, що вона подекуди падає на грунт, добре угноєний спецслужбами і пропагандою царських та, особливо, радянських часів.

Ми ж пам'ятаємо, як довго і послідовно радянські спецслужби та пропаганда здійснювали професійно розроблений сценарій компрометаціі українства Галичини в очах решти українського народу. Цей сценарій включав, по-перше, "наукову" фальсифікацію суспільно-політичного життя на Галичині дорадянської доби; по-друге, систематичне, протягом усіх повоєнних десятиліть переслідування національно-визвольної боротьби з проведенням гучних судових процесів, які не просто мали створити, але й створювали враження про окемих злочинців як кривавих різунів і фашистських прислужників, але породжували узагальнений стереотип великої негативної сили; по-третє, на неофіційному рівні, каналами "інформаційної стихії" всіляко підхоплювався цей стереотип і насаджувалося уявлення про "западников", як людей зовсім іншої породи, ніж решта українців, як, здебільшого, запеклих "бандероцов"...

Не варто недооцінювати наслідків цієї "виховної роботи". Вона залишила глибокий слід у підсвідомості українського обивателя. Це добре розуміють і українські псевдокомуністи - москвокомуністи, і їхні спільні російські імпер-патріоти. І на це роблять свою ставку - роблять цинічно і по-ненависницькому. Мало не щодня у Верховній Раді незалежної Української держави чути голоси тих, хто, не навчившись навіть говорити українською, від імені нібито українського народу виносить вердикт мільйонам українців західних регіонів України, як таким, що не належать до українського народу і не повинні брати участі у вирішенні його історичної долі. Слово "бандерівці" звучить у них так само часто і в такій само тональності, як ще недавно в устах працівників сталінської держбезпеки чи катів спецслужб.

За своїм їнтелектуальним багажем ці оратори не спроможні піднятися над рівнем ритуальної лайки. Натомість їхні російські натхненники і колеги вдаються тут до історіософії, до історичних спогадів та підшукування потрібних традицій. У російській імперпатріотичній публіцистиці посилено розробляється теза про дві України - істинну, вірну матушці-Росії, і зрадницьку, зіпсуту, західницьку. Ось який погляд пропонує, скажімо, згадувана вже "Собирательница земель русских" Ксенія Мяло:

"Украина бывает разной, и еще во времена Андрусовского мира XVII века она делилась на левобережную, тяготеющую к Москве и правобережную, устремленную к Польше (Западу), заключала в себе и "Остапа", и "Андрия" (Ксения Мяло. Завещание адмирала Корнилова. - "Наш современник", No I, 1998, с. 207). Вона закликає російських політиків "определиться, кто же выбирается нашей опорой на Украине - "Остап" или "Андрий" (с. 216), а не "топить вопрос" в словопрениях о "дружбе" и "Украине вообще" (с. 216).

Здається, чимало з цих політиків "определились" - з допомогою наших-таки "дядьків отечества чужого".

Деякі російські публіцисти згодні відмовитися від Західної України як безнадійно зіпсутої націоналізмом, відсікти її як суху гілку, але решту українського древа все-таки взяти у свої обійми.

Галичфобія російських імперпатріотів та наших москвомалоросів і москвокомуністів зайвий раз висвітлює весь фальш їхньої так званої "слов'янської ідеї". Адже від слов'янства вони відсікають більшість слов'янських народів, а ненависть їхня до хорватів і поляків не знає меж. Деякі російські літератори далеко переплюнули тут найреакційніших царських трубадурів періоду польських повстань XIX ст. Ось що дозволяє собі писати сьогодні письменник Ніколай Кузьмін: "Польша, лукавая, двуличная, шипящая по-змеиному, и по-змеиному щурившая свои жадные глаза, была мерзкой паршой на всем великом теле восточноевропейского славянства" (Николай Кузьмин. Возвращение к роднику.-"Молодая Гвардия", No II, 1997, с.25).

У світлі цього політичного підтексту варто, на мою думку, звернути увагу на нові моменти у традиційних для України мовноправописних війнах. Одна з дуже наголошуваних нині тенденцій в них стає свого роду лінгвістичним акомпонементом, а може й артсупроводом отих зусиль розщепити українську націю на "східняків" і "західняків", "галичан". Гіркий парадокс тут у тому, що по обидва боки "лінії фронту" лютують щирі українські патріоти. Одні з них під гаслом чистоти і аутентичності української мови намагаються заперечити ті зміни, що відбулися в ній протягом XX ст., оголосити незаконними живі народні форми і впровадити мертві для більшості українського люду - типу вже екзотичних "фльоти" і "кляси". Інші ж, навпаки, почасти слушно вказуючи на химери "діаспоризації" української мови в практиці окремих видань та авторів, але перебільшуючи масштаби цієї небезпеки, використовують це як ще один привід для атак на всяке розширення літературної української мови за межи т.зв. києво-полтавського діалекту. Пропонуючи законсервувати наддніпрянський стандарт, вони ігнорують ту обставину, що мова Наддніпрянщини не охоплює всіх мовних багатств українського народу; що мова наддніпрянських письменників ХІХ ст. не могла врахувати мовної практики тих мільйонів українців, які перебували поза межами царської Росії; що протягом вже більш як століття українська літературна мова збагачується і вдосконалюється також і завдяки внескам талановитих письменників, вчених, публіцистів Галичини, Буковини, Закарпаття.

Після цього нав'язувати українській літературній мові київсько-полтавський мовний провінціалізм - прикрий анахронізм. Фальш аргументів від "шевченківської мови" блискуче показав ще Михайло Грушевський.

"Сі земляки признають тільки мову Шевченка. Правда, що й тої мови не знають на ділі, бо й у Шевченка знайдуть не одне з того, що їх так гніває... А якби Шевченко встав та й став справді писати, міг би вийти скандал в благороднім сімействі. Писати так, як він писав в сорокових чи п'ятдесятих роках, Шевченко тепер певно не став би, бо життя йде, а мова не стоїть, а змінюється. Прийшлося б і від Шевченка відректися". Ще: "...За нападниками на слова "ковані" пішли в сих кругах глузування й нарікання на слова "галицькі". Ними виправдували свою байдужість і недбальство різні люди, які "не мали часу", а головне охоти познайомитися ближче з українським письменництвом, з літературою, не можуть, мовляв, стерпіти "галицьких" слів і через те не хочуть читати книжок чи газет, писаних такою незрозумілою мовою. І хоч потім виявлялося дуже часто, що слово, яке так образило народне чуття шановного земляка, зовсім не галицьке, а народне українське або утворене у країнськими письменниками в Україні, - дарма! Шановний земляк і український патріот "не внимая аргументам", вже відкинув одну, другу, третю українську книжку, журнал, газету, загнав оцим сім кольок в печінки редакторам, авторам і видавцям, які будуть довго ломити собі голову, якою ж такою українською мовою писати, щоб вона була зрозуміла, приваблива і мила українським землякам, що давно забули (або й не знали) українську мову, - почвалав би собі до єдино зрозумілої, єдиної і близької усім таким "правдивим українцям" - російської книжки чи газети".

Чи не правда - знайома картина, хоч і намальована 90 років тому.

Важко зрозуміти таку мовну оспалість. Адже незмірно збагатилася українська літературна мова в 20-ті роки, коли було зроблено широкий крок, хай і зупинений, по дорозі культурної інтеграції роз'єднаного українства. Адже у 80-і і 90-і роки триває процес національно-культурної інтеграції, до нас вертаються твори майстрів українського слова, які репрезентують цілий пласт нашої позарадянської, позацензурної культури. То невже так важко зрозуміти, що це також реальний чинник змін і розвитку й літературної мови? Не кажу вже про те, якою безмежно багатою, гнучкою і досконалою стала наша мова під пером поетів і прозаїків ХХ ст., як розвинулися її наукові стилі, - і цей процес триває.

Протидія збагаченню і розвитру української літературної мови, протидія інтеграції різних її допливів - це протидія інтеграції українства. Її режисери та діячі спираються на величезну силу мовного лінивства і мовної глухоти обивателя, на фундаментальні здобутки радянської практики "зближення української мови з братньою російською" - та на могутню підтримку з боку російського мовно-культурного гегемонізму.

А останній пропонує сьогодні нові концепції та проекти, які претендують на інтелектуальну рафінованість і респектабельність, культурологічну приманливість. Це, зокрема, ідея "великої писемної традиції", яка об'єднує народи і поза якою, мовляв, малі писемні традиції в сучасному світі безперспективні. "Великая традиция, - пише цитований уже О.Панарін, - это способ интеграции этносов в цивилизационную общность, создающую большое пространство (общность ареала) и большое время (общность исторической судьбы)" - див. Александр Панарин. Похищение России. - "Москва", No І, 1997,с.150. Думка наче й безневинна, яле висновок з неї відомий: немає чого українцям силкуватися творити свою традицію, коли є в них велика - спільна з росіяними. Проте О.Панарін дуже дбає про те, щоб зробити таку перспективу привабливою до українців. Він підкреслює, що літературна російська мова не була і не є етнічною мовою великоросів (це не нова для науки думка), а є мовою книжкового походження, у створенні якої українці брали не меншу участь, ніж великороси (про це також говорило багато вчених), отже, це мова, спільна для росіян, українців і білорусів, це їхня велика песимна традиція, це їхня православна (греко-візантійсько-східносло'янська) цивілізація, яка тільки у своїй цілісності може протистояти цивілізації чужого Заходу. Висновок відомий, той, про який вже говорилося: немає потреби українцям і білорусам мати власні національні мови. Більше того, їхнє намагання мати ці мови і власні національні культури (так, ніби вони не є вже доконаним фактом!) небезпечне для майбутнього всіх трьох народів, оскільки в сучасному глобалізованому житті здатні вижити лише народи, що репрезентують великі культурні світи, великі писемні традиції: германсько-романську, мусульманську, греко-візантійсько-православну.

Тут можна було звернути увагу на те, що сама історична дійсність заперечує такі поспішні і категоричні висновки. По-перше, причетність до великої цивілізаційної спільноти забезпечується не спільністю мови і не потребує цієї спільності, як показує приклад країн Європи, або наявність у світі малих країн з блискучою і життєздатною культурою. По-друге, в межах цивілізаційної спільноти, або великої писемної традиції існують різні ступені і форми інтегрованості в них, або причетності до них. По-третє, є народи, чия культура причетна не до однієї, а до кількох "великих писемних традицій": скажімо, українська - і до церковно-слов'янської греко-візантійської, і до латинської, католицької, не кажучи вже про загальноєвропейську секулярну. По-черверте, і східно-православна, і західнокатолицька традиції - все-таки складники єдиної християнської цивілізації. По-п'яте, ми живемо в добу формування загальноєвропейської цивілізації, яка в ідеї має об'єднати різні цивілізаційні світи зі збереженням їхньої своєрідності, - і смертельне протистояння цьому процесові коштом утвердження тієї "великої писемної традиції", яка заперечує право цілого народу (в цьому випадку українського народу) творити власну писемну традицію - безнадійний анахронізм. А йдеться, власне, про це - про заперечення права українського народу мати власне місце у "великій писемній традиції". І тут уявлення і аргументи рафінованого культуролога О.Панаріна на диво невіглаські. Він просто повторює старі байки вчених російських культурекспансіоністів минулих часів - велемудрих, але глибоко темних в "україському питанні". Посудіть самі: з метою "отсоединения Украины от России и присоединения ее к Галиции ...Был замыслен отказ от великой письменной традиции, объединяющей наши народы, в пользу малой, местной. Задуман был проект создания нового языка на основе простонародной речи, почти сплошь сельской. И поскольку эта малая устная традиция не росполагает лексикой, способной обозначать события большого мира, то приходится сочинять язык, чем и занимаются столь активно украинские националисты. Дело доходит до того, что предпринимаются попытки даже Церковь перевести с великого письменного языка на местную "мову". Греко-римские и библейские имена святых заменяются простонародными кличками - Тимошь, Василь, Гнат, Горпина, Наталка, Полинорка". (Ось на цьому анекдотичному рівні сучасний інтелектуал О.Панарін солідаризується з класиком російського націоналізму Ульяновим). Цитуючи з праці, недавно перевиданої у Москві: Н.И.Ульянов. Происхождение украинского сепаратизма. - Москва, 1996. С.268.

...Отже: нідито нові акценти в антиукраїнській пропаганді і вчених викладках російських імперців. Та коли придивитися, неважко помітити, що новизна цих аспектів відносна. Здебільшого, це просто нова артикуляція старих, спорохнявілих примудростей російського націоналізму кінця ХІХ - початку ХХ ст. Тут і "русские народы", вони ж "единый русский народ", "искусственный язык, который тщатся создать сепаратисты", і "галицийская интрига", вона ж польська, вона ж австронімецька, і історична місія православної церкви, яка має порятувати імперію, і "велика писемна традиція", яка має бути сторожем великої примусової спільності, і теорія П.Струве про згубність розбиття "единой русской культуры". Наймолодщим з цих аргументів не менше 100 років, їх давно спростувала наука, їх заперечила історія, їх перекреслила культурна і мовна енергія українського народу, його інтелектуальні здобутки. Але вони знову пропонуються у трохи підремонтованому вигляді для нових поколінь, які не знають їхнього старого обличчя і можуть сприйняти їх як нове слово. Вони знову на озброєнні потужних політичних сил - і в цьому їхня небезпека, нова загроза для України.

КОНСОЛІДАЦІЯ

Володимир БIЛЕЦЬКИЙ
доктор технiчниx наук Донецького
державного технічного університету.

Сконсолiдованiсть та збалансованiсть суспiльства - ознака будь-якої сильної держави. Переходячи вiд абстракцiї, на конкретному грунтi українського сьогодення, конче необхiдно проаналiзувати складовi консолiдацiйного процесу. Це не тiльки допоможе вiдкрити чiткi орiєнтири державотворення, але й дасть критерiальний iнструмент для оцiнки сучасних полiтичних сил, течiй тощо. Бо якщо якась сила, фактор, явище, якась партiя, органiзацiя дiє сьогоднi проти консолiдацiї українського суспiльства, нацiї - вона дiє врозрiз iдеї сильної держави, по сутi є ворожою до неї. Пропонуючи читачам цю статтю, автор не претендує на "iстину в останнiй iнстанцiї". а, навпаки - запрошує читача самого проаналiзувати, оцiнити сучасних полiтичних дiячів, партiї та рухи, запрошує читача самого вiдповiсти на питання "хто є хто", виходячи з їх ставлення (та їх дiй), участi в консолiдацiйному процесi. Крiм того, вiдкритий шлях і до самоаналізу та корекції своєї власної поведiнки, хоча це i є найбiльш складним для кожного з нас.

Першою важливою умовою консолiдацiї суспільства є загальновизнаний авторитет, нацiональний (не плутати з нацiоналiстичним!) лiдер. Якщо таких авторитетiв два, три, i вони мають однакову популярнiсть, то рiзко збiльшується iмовiрнiсть дестабiлiзацiї, навiть, при певних умовах, - громадянської вiйни. Це ми вже спостерiгали, скажiмо, в Росiї при наявностi лiдерiв-антиподiв (Єльцин - Хазбулатов + Руцькой). В Українi 1990-93 рокiв роль консолiдуючого лiдера спершу виконував Президент Леонiд Кравчук. Досить вмiло створивши собi iмiдж "хитрого державного лиса", який за вiдомим анекдотом "проскочить навiть мiж краплинами дощу", Леонiд Кравчук вiв обережну диференцiйовану полiтику щодо Заходу i Сходу України. При цьому Захiд волiв бачити (i бачив) у Л.Кравчуку патрiота-земляка, який багато чого не договорює (бо посада зобов'язує до стриманостi), а Схiд волiв бачити (i теж бачив) у Л.Кравчуку квалiфiкованого апаратчика, iнтелiгента й iнтелектуала, який не тiльки не дасть спуску "нацiоналам" iз Заходу, але й може рiшучими дiями налагодити економiку. До тих пiр, поки цi сподiвання були сильними, українське суспiльство було сконсолiдоване на Кравчуку. Зрозумiло, що ця нетривка консолiдацiя могла посилитися при реалiзацiї сподiвань Заходу i Сходу. Але цього не сталося. Орiєнтацiя Леонiда Кравчука головно на старi парткадри не вдовольнила не тiльки Захiд, а й Схiд. Вiдверта млявiсть його керiвництва i вiдсутнiсть суттєвих економiчних реформ, а, значить, i посилення кризи, подальше зубожiння людностi однозначно хитнуло терези в сторону змiни нацiонального лiдера. І знов, тепер вже Л.Кучма, як Президент прагне бути консолiдуючою ланкою. Схiд i Пiвдень (зокрема, Крим) вiн завоював обiцянками вести нову орiєнтовану на Росiю полiтику (згадаймо його гасло: "Україна i Росiя: менше стiн, бiльше мостiв"). Захiд же, який голосував майже виключно за Кравчука, сьогоднi, пiсля спроб Л.Кучми робити серйознi державотворчi кроки i на фонi його реальної внутрiшньої i зовнiшньої полiтики (заяви про "двомовнiсть" i "бiльше мостiв" нiяк юридично не реалiзованi) теж поки що "терпить" Л.Кучму. Де-факто Президент Леонiд Кучма дiє сьогоднi як досить сильний консолiдуючий елемент українського суспiльства, хоча й спостерiгається тенденцiя втрати ним авторитету (iз-за тiєї ж кризи, яка все поглиблюється).

Другий, а можливо й перший за значенням, консолiдуючий фактор - єдина державна iдеологiя. Чи є сьогоднi якась одна iдея, яка об'єднує, або може об'єднати нас усiх - таких рiзних в Українi? Навряд чи це може бути в сучасному станi тiльки нацiональна, або навiть державницька iдея при всiй їх силi. Не є такою, очевидно, й гола соцiальна iдея, iдея ринкової економiки (дуже вже вони однобокi). Не треба, напевно, серйозно сприймати марксистсько-ленiнську iдею, яку, чи то в чистому, чи черговий раз в дещо змiненому виглядi, знову пропонують комунiсти. Навiть попри локальну перемогу лiвих у виборах на Донбасi, бiльшостi зрозумiло, що їх соцiальна демагогiя - вчорашнiй день.

Нова єдина ідеологічна концепція повинна відображати інтереси ВСІХ верств нашого суспільства. Що ж це може бути? Без сумніву, на певному відтинку часу (саме сьогодні) - ідея соціально-політичної стабільності. Адже проти війни (боронь Боже) загострення ситуації за дуже невеликим виключенням стоять всі (як тут не згадати всезагальне "хай як там не буде - лише щоб війни не було"). Миру, як основи стабілізації, прагнуть дійсно всі. Але це дуже тендітна, тимчасова основа єднання. Бо вона "спрацьовує" тільки при реальній загрозі загострень війни. А при наявній, хай і нетривкій, стабільності треба шукати іншу консолідаційну основу. Серйозною основою державного будівництва в Україні може бути концепція "багатої нації". Така ідея поєднує два найбільш сильних сьогодні фактори - національний та соціальний, є перспективною, тобто тривкою в часі. Важливо й те, що ідея "багата нація" відсуває на задній план питання "соціалізм чи капіталізм?". Все вирішується само собою - що буде діяти більш ефективно для примноження багатств нації, те й виживе, переможе. Крім того, українська ідея "багатої нації" не є ворожою для неукраїнців - вона є консолідуючою для всіх громадян України. І, здається, саме ця ідея спрацювала на референдумі 1991 року найбільш результативно.

Третій консолідуючий фактор - релігія, Церква, єдиний Патріарх. На жаль, спроби об'єднати людей в лоні Єдиної Української Християнської Церкви поки що не увінчалися успіхом. Більше того, розкол у Православній Церкві діє на суспільство вельми деструктивно. І ситуація не дає можливості сподіватися швидких змін на краще. Але пересилити гординю і сісти за один стіл всім без винятку Ієрархам треба. Це може бути, скажімо, Рада Глав Християнських Церков України. Ставши постійними, такі зустрічі можуть (дай Боже) стати зародком єдиної Християнської Української Церкви. А зараз нам залишається хіба що порадіти, що Україна не така релігійна як, скажімо, Польша, бо при тій багатоконфесійності яка існує, непримиренності священослужителів та віруючих глибока релігійність значно поглибить розкол суспільства.

Четвертий консолідуючий фактор - спільна власність, єдині об'єкти власності громадян України (як Сходу, так і Заходу). Приватизація призведе до остаточного визначення людьми громадянства, змусить задуматися й визначитися - де його справжня Батьківщина. Нарешті буде що захищати власнику, посиляться патріотичні настрої - бо люди будуть об'єднані не тільки ідеями, закликами, історичним минулим, але й матеріальними чинниками. Особливу роль тут відіграють не місцеві, а загальнонаціональні об'єкти, корпорації, скажімо, торговельний флот України, фірма "Авіалінії України" і т.д.

П'ятий консолідуючий фактор - загальновизнані герої нації. Сьогоднішні і вчорашні. Чи є вони в нас? Воїни Червоної Армії, при всій повазі до них, вже не є такими. Не є ними і воїни УПА. Не підходять на таку роль і "нові демократи", дисиденти - їх позитивний імідж не настільки високий. Ветерани компартії взагалі його не мають серед загалу, ветерани праці так, як і просто пенсіонери, не є настільки шанованою частиною суспільства. Імідж шахтарів-страйкарів як лідерів робітничого руху, теж не однозначний (у зв'язку з фактичним очоленням ними гонки цін-зарплат на Донбасі). Історичні герої - Б.Хмельницький, І.Мазепа, Т.Шевченко, інші не всі і не для всіх в сучасній Україні є героями, та й дуже вони далеко в часовому вимірі. Хто ж тоді? Де вони загальновизнані герої нації? Найбільш підходять на цю роль, можливо, герої-патріоти (так би мовити "чисті" герої, без характерного "партійного" забарвлення) другої Світової війни безвідносно до яких армій вони належали - національної чи радянської. Взагалі в питанні українських національних героїв (видатних людей, полководців, винахідників, тощо) ми наштовхуємося на вражаюче і всеохоплююче наше незнання. Герої Крут - оті 300 молодих воїнів, що полягли за Україну під Києвом у 1918 році (тут промовиста аналогія з 300 героями-спартанцями) - правдиві загальнонаціональні герої, бо стали на обороні Української держави, Києва, проти агресора - більшовицьких військ. Але знаємо ми про них ще мало. Надто мало. Наприклад, рентгенівські промені відкрив не Рентген, а наш вчений Полюй. Але й про нього ми майже не знаємо.

Сучасними героями можуть стати міцні особистості - борці з мафією. Великими авторитетами стануть ті, хто запропонує, втілить в життя й отримає швидкий позитивний результат від економічних реформ. Тут свій шанс має, скажімо, Євген Марчук - сильний, енергійний, компетентний і, здається, рішучий керівник, політик (саме такого зараз і чекає ослаблена кризами Україна). Не втратив своїх шансів ще раз стати консолідуючим авторитетом і екс-міністр оборони України луганчанин Констянтин Морозов (дуже яскрава особистість). Вельми цікавий позитивний імідж заробив собі народний депутат від Полтави Григорій Омельченко - один з формальних і неформальних лідерів по боротьбі з організованою злочинністю в Україні. Досить великими авторитетами могли стати (але чомусь до сьогодні не стали, у всякому випадку, далеко ще не реалізували себе) помітні економісти: Віктор Пинзеник, Володимир Лановий, Володимир Пилипчук та ін. Нарешті, дуже активною, видатною консолідуючою ланкою (своєрідним "героєм") може стати людина українського походження, яка повернеться з-за кордону в Україну і яка широко відома в світі, має позитивний імідж активного і дієвого реформатора. Як от Григорій Явлінський. Але це вже - припущення.

Консолідуючим фактором є вороги держави, нації - зовнішні і внутрішні. Те, що часто в різних засобах інформації під зовнішнім ворогом розуміється Росія, сьогодні вже не спроможне підвищити рівень консолідації людності на Західній Україні (цей фактор себе вичерпав), десь близько цього й у Центральній Україні. На Сході ж і Півдні України педалювання тези "Росія-ворог" сильно дестабілізує, роз'єднує суспільство. Правда Росія і деякі росіяни (а частіше й зліше - перевертні) самі сприяють, підігрівають такий стереотип мислення (згадаймо нещодавній вибрик російського парламентаря М.Лисенка, пошматувавшого у Держдумі Росії Український державний прапор, відверто агресивні вислови і дії напівукраїнця Жириновського, партію якого підтримують більше 30% громадян Росії і т.п.). Сьогодні вороги України, як зовнішні так і внутрішні, - це дуже різношерсна, різнокольорова, різномасна, різнонаціональна ватага всіх тих, хто ФАКТИЧНО шкодить своїми ДІЯМИ українській ідеї, ідеї "багатої нації". Очевидно, це всі ті, хто розкрадає, розбазарює наліво й направо національні багатства (частіше всього це - інтернаціональні мафіозно-кланові структури); ті, хто не бажає виникнення в центрі Європи економічно сильної держави-конкурента; ті, хто паразитуючи на хорошій ідеї федералізму виношує мету розчленування України як єдиного державного утворення. Це також ті, хто ФАКТИЧНО протидіє інтеграції (економічній, культурній, соціальній) різних регіонів України.

Консолідує і загальний друг. Чи має такого Україна? Б.Хмельницький вибрав колись Московське царство. І.Виговський - Польщу, П.Дорошенко - Туреччину, І. Мазепа - Швецію. Всі помилилися. То чи треба мати Україні одного єдиного друга? Напевно, ні. Друзів повинно бути багато (так, до речі, Б.Хмельницький і діяв, поки не обрав "головного друга"). Більше того, Україна, яка фактично є світовим лідером ядерного роззброєння людства, повинна шукати друзів -однодумців саме в цій сфері. Ось де яскраве міжнародне обличчя України в сьогоднішньому світі.

Ще один консолідуючий фактор - спільна для всіх регіонів, всієї людності в державі історична пам'ять. Далека й близька. Тому нам треба правдиві підручники з історії, які б до масового читача, учня, студента донесли головні істини: Україна - спадкоємиця Київської Руси-України, українці - це правдиві руси (роси), русини, русичі, руські і не плутаймо їх з сучасними русскими - московами, московитами, москалями, мосхами. Україна, крім того, спадкоємиця Галицько-Волинського Королівства, Козацької Запорозької Республіки, Гетьманської України, Української Народної Республіки. Очевидно, треба повернути в Україну всі наші державні клейноди, скарби-булави, скіпетри, шапку Мономаха, поставити нові пам'ятники загальновизнаним національним героям минувшини - українському козацтву, що вберегло слов'янський, православний світ від завойовників Оттоманської Порти та Речі Посполитої. Зокрема треба поставити в столиці - Києві пам'ятник засновникам нашої держави, витоки якої, напевно в Антському союзі племен Подніпров'я та Подунав'я, зрозуміло - в Київській державі.

Надзвичайно важливим консолідуючим фактором є тривіальний розподіл "київських портфелів" серед регіональних лідерів. Зрозуміло, що тут завжди дуже вагомі шанси мав і реалізував їх Південно-Східний промисловий регіон України, зокрема, Донбас (згадаймо, що В.Масол, В.Фокін, Ю.Звягільський - з Донбасу, Л.Кучма - з Дніпропетровська, М.Хрущов та Л.Брежнєв теж "східняки" і т.д.) Здається, і надалі ця тенденція домінуватиме, вона є логічною і зрозумілою виходячи з світового досвіду: лідер вагомого в державі штату, землі, провінції часто стає загальнодержавним лідером. (Виходячи з цього, варто більш уважно проаналізувати дії губернатора Донеччини Володимира Щербаня).

Розподіл "київських портфелів" за регіональним принципом (не обходячи, зрозуміло, й Крим) при сильному Президенті і його команді міг би, напевно, дати консолідуючий ефект..

Ще важливий, потужний фактор консолідації держави - мова. Багатотисячолітній досвід людства однозначно свідчить, що єдина мова консолідує, полімовність діє на державне утворення деструктивно. Аналіз полімовних держав показує, що стабільними є, як правило, ті полімовні державні утворення, окремі етнічні елементи яких уже мають свої повноцінні національні держави. Візьмемо найчастіше згадувану з цього приводу Швейцарію. Там офіційними є німецька, французька й італійська мови. Існування Німеччини, Франції й Італії, - повноцінних національних держав, - стримує швейцарський німецько-французько-італійський конгломерат від розпаду (невдоволені полімовністю можуть "спустити пар" - їхати в свою державу). Там же, де сильний, сформований етнос не має своєї національної держави, в полінаціональному конгломераті виникають конфлікти. Приклад - палестинсько-ізраїльська та курдсько-турецька перманентні війни, чечено-російська війна, югославський вузол проблем і т.д.

Таким чином, стабільність, а значить і запорука,обов'язкова передумова економічного процвітання в нашій Україні, як і в інших країнах з сильним домінуючим етносом, наступить не при дво- чи поліетнічності, полімовності, а при державній одномовності (одна офіційна державна мова). Подобається це комусь, чи не подобається, але практика суспільного розвитку свідчить про необхідність встановлення такої одномовності. Бо інакше з великою імовірністю нас чекає нестабільне, нетривке, а, отже, і економічно слабке, немічне псевдодержавне утворення, в якому національні партії (скажімо, проукраїнська і проросійська) будуть весь час "з'ясовувати стосунки", "перетягувати канат", що , зрозуміло шкодитиме економічному розвитку країни (власне, це й зараз дуже шкодить Україні).

Нарешті, консолідує державу і єдина структура громадянського суспільства (єдині партії, єдині громадські організації для всіх регіонів). Навпаки - наявність різних партій, особливо, партій регіонального зразка (згадаймо, партії в Криму, відверто "східний" Гражданский Конгрес і т.і.) діє роз'єднуюче.

Отже, наш, здавалося б тривіальний аналіз, дозволяє оцінити те чи інше локальне суспільне явище, процес, дію з точки зору державної консолідації. Сьогодні нам усім - робітникам, селянам, діловим людям, науковцям, священослужителям, урядовцям, політикам, діячам культури, всім громадянам України треба пам'ятати, що тільки в консолідації суспільства ключ до побудови сильної України. Кожен, хто має до того добру волю, повинен проаналізувати свої дії - чи працює він справді во благо (на консолідацію), чи на шкоду державі. З іншого боку, кожен аналітик, виходячи з критеріїв і факторів консолідації суспільства, може оцінити і запрогнозувати на якісному рівні тенденції розвитку як єдиного цілого - держави, так і його елементів- регіонів. Фактичний матеріал однозначно показує, що процес консолідації в Україні далеко не завершено. Він триватиме, очевидно, ще десятиліття і характеризуватиметься пошуком компромісів в різних галузях життя. Але несконсолідованість, роз'єднаність суспільства сіє зерна розбрату і тому є потужним гальмом його розвитку - економічного, культурного, духовного. Тому всі, хто бажає швидкого прогресу, радикального покращення ситуації в країні, повинні працювати на консолідацію.

1995 р.

УКРАЇНА І ФЕНОМЕН РОСІЇ

Ігор ПАСЬКО
професор Центру гуманітарної освіти
НАН України (м. Донецьк)

Намагаючись передбачити перебіг подальших подій в Україні, кожний аналітик мусить торкатись вельми важливої проблеми взаємин між Росією і Україною. Ситуація ускладнювалася невизначеністю політичних та економічних тенденцій в самій Росії. Одначе останнім часом положення стає іншим. Пострадянська Росія нарешті отримує чіткі форми нової держави некомуністичного типу.

Наприкінці березня цього року, під дахом штаб квартири "Меридіан центр" - престижного недержавного фонду у Вашингтоні, з використанням аналітичної системи "Фекшенз" було здійснене дослідження сьогоденного стану політичної і економічної кон'юнктури у Росії. Головні підсумки аналізу такі: в найближчому майбутньому країна буде, найімовірніше, унітарною державою, з ринковою економікою, наріжні сектори якої знаходяться під контролем держави. Навіть якщо Єльцин не буде президентом, рух Росії до формування унітарної Держави і ринкової економіки не припиниться.

Маємо інформацію до роздумів. Це мало не перший позитивний прогноз, що походить від незалежних експертів. До сьогодні оптимізм, щодо ходи реформ в Росії, випромінювали тільки представники правлячих кіл. Незаангажовані опозиційні аналізи завжди були значно стриманішими. Крім того існує ще соціально-культурна експертиза, що грунтується на філософсько-історичному підході до розуміння сенсу подій всесвітньої історії. Вона передбачає виявлення приналежності тієї чи іншої країни до певного культурно-цивілізаційного типу. Ця історична філософема була вперше оприлюднена слов'янофілом М.Данилевським в книзі "Росія і Європа". Згідно з нею, Росія являє собою специфічний культурно-історичний тип, що є принципово відмінним від західно-європейського, з своїм кресленням поступу і власною системою вартостей. В підвалинах цієї цивілізації ми не знайдемо ліберально-приватних орієнтацій і ринкових важелів. Навпаки, вона від початку історії будується на централізовано регулятивних засадах і державній власності.

Така точка зору є досить популярною серед сучасних російських, українських і західних дослідників, котрі вважають що ринкова економіка і західна модель демократії в Росії принципово неможливі. Так декілька років тому відомий російський історіограф Н.Я.Ейдельман, аналізуючи історію політичних і економічних реформ, що мали на меті наблизити Росію до Європи, висловлює думку, що всі вони не мали успіху. Така доля спіткала не тільки російських монархів, а й радянських реформаторів. Досить згадати неп, реформи Косигіна, чи Горбачова. Так невже реформа Єльцина буде першою, що буде втілена в російську суспільну дійсність? Відповідь на це питання можна визначити слушною як в позитивному, так і в негативному варіантах.

Реформи Єльцина, незалежно від волі і бажання їх координаторів, то не є реформи, що перетворюють Росію в країну західного, окцидентального типу, а є реформи, що дозволяють їй скинути комуністичну оболонку та повернути питомо властиву форму орієнтальної російської традиції. Саме так і не більше. Хоча назовні здається інакше. Межі приватної власності сучасної Росії в жодному разі не виходять за обрії докомуністичної російської традиції, залишаючись підпорядкованими зовсім не праву, як на заході, а державній адміністрації, як завжди було в Росії. Домінуючим є й залишається державний сектор економіки, відсутні гарантії приватної власності та і приватна власність на землю. А саме приватна власність на землю відрізняє західну економічну парадигму від східної. Єдиною модерною рисою сучасного російського суспільства мусимо визнати ринкову орієнтацію, але це є імперативом його виживання в стосунках з західним світом і країнами СНД. Те, що являє сьогодні собою Росія є гібридом гіпертрофованої бюрократичної держави, недорозвиненого ринку і напівдержавної - напівприватної економіки.

Це типово російський феномен який отримав назву "номенклатурного капіталізму", або "бюрократичного ринку".

Замість конаючого марксизму-ленінізму, загальною ідеологічною підставою такого суспільства стала російська національна ідея в православному забарвленні. Дві найважливіші складові такої ідеї - етатизм (великодержавність) і релігійно- ідеологічна винятковість. Обидві вони, майже без застережень, виростають на грунті російської народної ментальності, духовних пошуках інтелігенції, громадянських засадах російського суспільства. Троїста єдність церкви, держави, суспільства - Свята Трійця земної російської екзистенції. Від перших російських царів до сучасної російської дійсності можемо спостерігати ментальну константу, що інваріантно зберігає себе в свідомості всіх прошарків - безумовний примат державного інтересу не тільки над вартостями особистості, але й над засадами морального плану. Російська ідея вимагає дивитись на залучення інших народів до російської держави як на процес звільнення їх від поневолення, знищення, вимирання, експлуатації, хибних цінностей та орієнтацій, тощо. Проте вона ніколи не дозволяє власному народові кинути погляд на його історію і державу очима приєднаних, підкорених, або замирених народів, бо з єства російської ідеї й так відомо, що ці народи обов'язково повинні відчувати безперевну і глибоку вдячність до Росії за її жертовність. Геополітичні доктрини сучасного російського істеблішменту є лише різними вербально-дієвими формами російської ідеї, що існує як певний чіткий менталітет, як російськоцентрична візія історії, як месіанська політична практика. Єдність бюрократичної держави і номенклатурного ринку сакралізована російською ідеєю утворює сучасну Росію - державу без належної економічної потуги, але з амбіціями супердержави, що можуть підкріплюватись тільки мілітарними засобами.

У найближчому майбутньому такий стан речей має всі шанси на збереження. Демократичні сили Росії воліють "підрізати крила" етатиській (великодержавній) бюрократії, впровадити відкритий ринок, сприяти конституюванню громадянського суспільства та ліберального мислення, але вони не мають великих перспектив на майбутніх виборах. Решта політичних сил - крайні ліві, крайні праві, партія влади, або бюрократичного центру - на сьогодні є речниками саме цієї системи. Якщо екстремісти прийдуть до влади, то буде ще більше великодержавних амбіцій, більше бряцання зброєю і її застосування, якщо полишиться партія влади, то політика її буде більш поміркованою і фаховою, але сутність економічної, політичної та ідеологічної складових суспільної системи залишиться непорушною.

Які ж висновки постають виходячи з цього щодо України? Яка мусить бути її соціально-економічна стратегія? Треба відзначити, що ставлення Росії до України буде досить стале, прозоре і передбачене. А це вже, безумовно, позитивний чинник.

Далі, в умовах панування російської ідеї будь-яке відновлення колишнього Союзу є принципово неможливим. Реальним може бути входження України в Росію на підставах губернії, округу, тощо. Так само неможливим стане існування українського народу та його культури, бо народом Росії є росіяни. Якщо комуністична ідея ще залишала якісь надії на збереження різнонаціонального в єдиній державі, то російська ідея є принципово мононаціональною. Тому позиція комуністів України, щодо відновлення єдиної держави, без попереднього відновлення комуністичного ладу в Росії, є позицією обстоювання не комуністичної, російської ідеї.

Інтеграція України з Росією була б економічним нонсенсом перш за все для самої Росії. Це, як кажуть, прописна істина. Але не треба ілюзій. Цей аргумент приймається до уваги в Росії тільки демократами, які, наразі, зовсім не при владі і в майбутньому теж малоімовірно переможуть на виборах. Для решти політичного спектру існують речі більш важливі, ніж економічна доцільність. Геополітичні амбіції вимагають розглядати Україну як форпост реалізації всієї близькосхідної і балканської політики. Крім того, не слід забувати, що Україна, залишається відтятим щупальцем медузи російського ВПК. Якщо все це помножити на від'ємну психологічну компліментарність бомонду північного сусіди щодо новоствореної держави, то висновок про те, що в доступному для огляду часі Росія прагнутиме прилучити Україну до себе в найтісніший , аж до моделі О.Солженіцина, спосіб не буде перебільшеням.

Яким чином буде здійснюватися ця стратегія? Малоімовірно використання збройного тиску. Запорукою тут може бути перш за все опінія світової спільноти. Показовим в цьому контексті є висловлювання американського політолога Яна Бжезінського: "Крим - то лакмусовий папірець, котрий доведе всьому світовому співтовариству, чи продовжує Росія залишатися агресивною країною, скерованою на експансію, чи ж вона стала нормальним членом світового співтовариства".

Значно ефективнішим і респектабельнішим виглядає шлях вже апробований на Білорусі, яка фактично втратила незалежність мало що отримавши навзаєм. Це шлях утворення так званого "відкритого ринкового простору" і транснаціональних корпорацій, що зведеться до купівлі Росією акцій українських нафтопереробних підприємств, трубопроводів та заводів ВПК. До речі ця "купівля" буде елементарним перерахуванням боргів за електроенергоносії. Така експансія досить швидко завершиться становленням повного контролю Росії над енергетичною інфраструктурою і військово-промисловим комплексом. Потому українська держава не зможе існувати навіть на папері, бо жодних коштів на утримання і розвій інших сфер власної економіки вона не матиме. Не візьме їх на утримання і Росія. Навіть в разі повної капітуляції України. Бо це вже лежить поза її економічними інтересами, а на філантропію вона не матиме ані бажання, ані можливостей. То буде колапс, то буде руїна, коли не буде не тільки світла в кінці тунелю, а й самого тунелю.

Тимчасово запобігти такому жахливому майбутньому можливо тільки налагоджуючи максимально доцільні економічні, тобто ринкові стосунки з Росією, уникаючи втілення в життя концепцій так званих "відкритих єдиних просторів" - цих новітніх винаходів московської великодержавно-бюрократичної думки. Але, як то не прикро, і цей шлях може розглядатися тільки як короткотерміновий паліатив. Стратегія українського буття лежить в іншій площині.

Конференція ООН 1992 року, котра проголосила концепцію сталорівноважного розвитку суспільства, разом з тим попередила, що людство не в змозі повторювати шлях індустріально розвинених капіталістичних країн, як занадто марнотратний. Це дуже слушне попередження. Значно вищий рівень марнотратства в радянській економічній системі, яка зберігається досі в Росії та Україні. І якщо Росія ще деякий час може дозволити собі інерцію в цьому напрямку за рахунок унікальних енергоносіїв, то для України зволікання матиме трагічні наслідки. В межах такої економіки Україна приречена. Взірцем для неї не можуть бути ані США, ані Росія. Радше орієнтуватися на Чехію.

Необхідна принципова структурна перебудова всієї економіки. Україна не є і в найближчий час не буде великою державою. Україна не дивує світ новітніми технологіями. Але вона може і мусить створити раціональну виробничу систему з мінімізацією енергетичних, сировинних витрат, систему зберігаючу природу і людину від надмірної фізичної і моральної ерозії. Метою такої системи мусить бути не максимальне задоволення потреб, не американські, чи навіть німецькі стандарти (це неможливо не тільки зараз), а саме збалансована рівновага ринку, оптимально можливого в умовах українського геосередовища, українського енергопотенціалу, українського менталітету, звичаїв і традицій.

Саме тут треба шукати духовно-моральні імперативи нашого суспільства, яких так бракує нам. Українська ідея як ідея суто національна виявилась неефективною і навіть небезпечною. Українська ідея як ідея політична, державна теж не стала загальноінтегруючим чинником. Думається, що українська ідея може стати ідеєю єднання, ідеєю толерантності і поваги як ідея специфічного українського типу життя, українського типу сталого розвитку. Ідея власного способу життя, то і є врешті-решт ідея своєї культури на своїй землі. І тільки на цих основах Україна може затвердити економічний, соціальний і духовний імунітет, гарантію свого майбутнього.

1995 р.

International Foundation for Elektoral System
Міжнародна Фундація Виборчих Систем

Народ України прагне до реформ західного зразку¹
Соціологічне дослідження МФВС

Соціологічне дослідження було проведене Міжнародною Фундацією Виборчих Систем разом з Київським міжнародним інститутом соціології. Результати базуються на загальнонаціональному опитуванні 1201 респондентів, яке проводилося протягом двох останніх тижнів грудня 1994 року.

Коли під час опитування громадської думки громадян України попрохали назвати країну, що могла б стати взірцем для розвитку України, - понад 74% тих, хто відповів, обрали некомуністичну країну із західними традиціями демократії.

Більше ніж половина респондентів (50,5%) обрали одну з чотирьох країн: США, Канаду, Швецію та Німеччину. Серед інших країн Заходу взірцем називали: Францію, Швейцарію, Японію, Голандію або Фінляндію. В цілому, кожні три з чотирьох, хто дав відповідь, обрали західну країну з вільною ринковою економікою.

Навіть у тому випадку, коли респонденти обрали взірцем колишні соціалістичні країни, вони здебільшого надавали перевагу тим з них, що просунулися далеко вперед по шляху демократії та розвитку ринкових реформ. Серед колишніх соціалістичних країн найбільша перевага була надана Польщі. Досить часто називали Чеську республіку та країни Балтії.

Як не дивно, але лише 5,8% респондентів обрали взірцем Росію. І це не зважаючи на той факт, що серед опитаних було 20 % громадян російської національності. Лише 3,8% обрали Кубу та Китай, - країни, які сьогодні можна назвати авторитарними або комуністичними. Від 0,5% до 1% назвали взірцем нашого майбутнього розвитку колишній Радянський Союз.

Країни, які найчастіше називалися: (відкрите запитання)

% %

Балтійські республіки 4,0 Швейцарія 4,0
Канада 8,2 США 18,2
Франція 4,1 Чехія 2,7
Німеччина 18,4 Фінляндія 2,3
Японія 4,3 Голандія 1,9
Польща 6,5 Китай 1,8
Росія 5,8 СРСР 0,6
Швеція 6,1 Північна Корея 0,5
Куба 0,2

Незважаючи на те, що переважна більшість громадян незадоволена поточним станом справ (92% заявили, що вони "не дуже задоволені" або "зовсім не задоволені" положенням справ на Україні), однак 58% вважають, що Президент Леонід Кучма досяг певного успіху, і що йому необхідно надати більше часу, щоб завершити реформи. Близько 56% вважають, Україна ще не стала демократичною країною, і що її майбутнє має бути пов'язане з молодим поколінням: 85% висловили згоду з твердженням, що молоді потрібно надати можливість навчитися демократії для того, щоб вона приймала вірні рішення щодо майбутнього.

На запитання, чи стане Україна більш процвітаючою, якщо буде зміцнювати свої зв'язки лише з Росією, лише з Заходом, або з Росією та Заходом одночасно, більше 2/3 (67%) респондентів надали перевагу зв'язкам як із Заходом, так і традиційним зв'язкам з Росією.

Щодо Комуністичної партії України, то вона користується невеликою підтримкою: лише 1/4 виборців тією або іншою мірою схвалює діяльність комуністів. Решта опитаних висловила бажання звертатися за досвідом до Заходу. В країні здебільшого переважає думка про необхідність продовжувати розвиток демократії, однак ринкові реформи викликають неоднозначну реакцію.

Ставлення до подій життя

Отже. виявляється: понад 2/3 опитаних заявляє, що у них не вистачає коштів на харчування. Приймаючи це до уваги, зазначимо, що громадяни України висловлюють готовність з терпінням ставитися до Уряду і Президента Кучми. Щоправда, Кучма перебуває на посаді Президента небагато часу. Надто низьку оцінку виборців дістав Парламент України (більшість його членів була обрана у березні та квітні 1994р.). Лише 1 із 10 схвалює його роботу.

Наступне запитання засвідчує, що лише близько 1/5 респондентів вважають, що справи стануть ще гіршими у найближчі 2-3 роки.

Чи сподіваєтесь Ви, що у майбутньому (скажімо, через 2-3 роки) економічне і політичне становище в Україні буде:

%

Краще ніж тепер 30,2

Приблизно таке ж 30,0

Гірше ніж тепер 21,8

Важко сказати 18,1

Чи погоджуєтесь Ви з твердженням: "Президент Кучма дотримується обіцянок, які давав під час виборчої кампанії, і нам потрібно надати йому більше часу для того, щоб він виконав інші обіцянки перетворень"?

%

Цілком 34,3

В основному 24,0

Не дуже 9,4

Зовсім ні 12,4

Важко сказати 20,0

Щодо Верховної Ради: чи схвалюєте Ви роботу, яку вона виконує?

%

В цілому так 11,8

Ні 64,1

Важко сказати 24,1

Яка в цілому Ваша думка про теперішню Компартію України?

%

Цілком схвальна 7,4

В основному схвальна 19,3

В основному не схвальна 22,5

Зовсім негативна 17,6

Важко сказати 33,2

Після 70 років комуністичного правління лише близько 1/4 населення має схвальну думку про наступницю Компартії.

Близько 1/3 респондентів були не спроможні або не бажали висловити свою думку.

В усякому випадку, лише незначна частина заявила про свою належність до будь-якої партії. Всього 5,1% заявили, що вони вважають себе членами тієї або іншої партії. На запитання, чи відображає будь-яка партія думки респондентів, тільки 21,5% з них відповіли позитивно.

На Вашу думку, що має найбільше значення для того, щоб Україна стала багатшою країною у майбутньому?

%

Зв'язки з Росією 25,1

Зв'язки із Заходом 6,4

І з Росією, і з Заходом 60,5

Важко сказати/ інше 7,9

Перевага надається демократії

Українські громадяни висловили скептицизм щодо сучасного стану демократії, однак чітко надали перевагу демократизації життя у майбутньому. Вони певні, що демократія - єдина можливість розв'язати національні проблеми. Особливе бажання вони висловили щодо необхідності реформування виборчого законодавства.

Чи можете Ви стверджувати, що в Україні існує демократія?

%

Існує демократія 17,8

Немає демократії 55,9

Важко сказати 26,3

Якщо Україна стане демократичною, ми розв'яжемо свої економічні проблеми?

%

Набагато швидше 44,9

Не так швидко 3,8

Немає різниці 22,5

Важко сказати 22,8

Чи погоджуєтесь Ви з твердженням: "Нам потрібно навчити молодь демократії для того, щоб вона приймала вірні рішення щодо нашого майбутнього".

%

Цілком погоджуюсь 67,3

До певної міри 17,6

Дещо не погоджуюсь 2,5

Зовсім не погоджуюсь 1,2

Важко сказати 11,4

Бажання реформ

Існує поширена думка, що уряд працює не ефективно, а посадові особи охоплені корупцією. Можливо це одна із причин того, що виборці підтримують реформування.

Наскільки серйозною Ви вважаєте проблему корумпованості посадових осіб?

%

Надто серйозною 75,3

До певної міри 13,9

Не дуже 2,2

Зовсім ні 0,5

Важко сказати 8,2

На Вашу думку, чи наші обрані посадові особи у Києві справді зацікавлені у поліпшенні якості життя народу України, чи вони більше турбуються про себе?

%

У поліпшенні якості життя 12,1

Турбуються про себе 69,9

Важко сказати 18,0

Можливо , така оцінка корумпованості та недовіра до посадових осіб є головними підставами того, що громадяни України вважають країну недемократичною.

Яка, в цілому, Ваша думка про виборче законодавство України - чи спрацьовує воно добре, чи потребує реформування?

%

Спрацьовує добре 23,5

Потребує реформ 35,1

Важко сказати 41,4

Незначна підтримка ринкових реформ

Українські громадяни висловлюють неоднозначну думку щодо ринкових реформ і залишаються прихильними до державної допомоги.

На Вашу думку, чи повинна Україна продовжувати скорочувати втручання держави в управління економікою, чи вона повинна повернутися до системи, де держава контролює більшість економіки?

%

Скоротити роль держави 30,9

Повернутися до державного контролю 45,6

Важко сказати 23,5

Чи погоджуєтесь Ви з твердженням: " Обов'язок держави - гарантувати мені місце роботи"?

%

Цілком погоджуюсь 75,3

До певної міри 14,3

Дещо не погоджуюсь 5,4

Зовсім не погоджуюсь 2,3

Важко сказати 2,7

Така відповідь засвідчує про велику підтримку традиційно соціалістичного підходу до політики у галузі працевлаштування. 86,6% респондентів підтримують концепцію державної гарантії праці.

КОНСТИТУЦIЯ I МЕНТАЛЬНIСТЬ НАРОДУ

Iгор Пасько
професор філософії,
Центр гуманітарної освіти НАН України

Ярослав Пасько
аспірант Iнституту філософії НАН України
Донецьк-Київ

Автори досліджують проблему введення нової Конституції України в дію під нетрадиційним і оригінальним кутом зору - в органічній єдності з реальним сучасним менталітетом українського народу. Констатується випереджальна роль Конституції, в якій закладені західні парадигми, і рецидиви залишкової комуністичної ментальності. Показані паралелі феодальної та комуністичної формацій. Висвітлено шлях трансформації ментальності народу - через приватну власність та громадянське суспільство. Зроблено висновок про те,що прийняття цивільного кодексу - конституції громадянського суспільства - не тільки нагальна суспільна проблема, а й умова дійсного перетворення Конституції України у ефективно працюючий документ, що висловлює волю українського народу.

Щоб визначити умови за яких нова Конституція України буде діяти ефективно, треба спершу глибоко проаналізувати процес формування сучасної ментальності українського народу, зрозуміти його засадничі принципи, домінантні фактори впливу, а вже потім, на базі цих знань, знайти шляхи трансформації цієї ментальності, її "перекодування" в ту якість, яка б відповідала ідеям нової Конституції.

В найбільш відомому дискусійному клубі нашої країни - Верховній Раді - вже другу каденцію триває безпрецедентний диспут. Ламаються списи непевних аргументів; летять стріли недоведених компроматів; наляпуються заяложені ярлики, запозичені з ідеологічних маніфестів недавнього минулого; виголошуються заяви, що нагадують позабуті анафеми давнього Середньовіччя; полум'я їдкої іронії та тендітної політичної цнотливості спопеляє законопроекти і душі диспутантів, та жодна з дискутуючих сторін не вважає себе переможеною і не полишає парламентського бойовища, над усе жадаючи легімітизувати і сакралізувати свою партійну Правду, неодмінно посилаючись на високу і авторитетну думку народу.

Марна справа. Народ, як і парламент, не має сьогодні певної(однозначної) позиції в цій суперечці. Саме ця, мовчазно-присмеркова невизначеність та суперечливість народної опінії лише специфічно віддзеркалюється мітингово-істеричними спалахами парламентських дебатів. Першим кроком до одужання від цієї ірраціональної лихоманки має бути чітке формулювання самої дискусійної проблеми і раціональне витлумачення причин її виникнення. Лише тоді постає можливість інтелектуального перекодування емоційних, вартісно-символістичних реалій громадянського і парламентського конфлікту у вербальну логіку політичного діалогу. Будь-який розумовий, понятійний діалог, врешті-решт, є кращим від емоційно-ірраціонального протистояння. Місія парламенту і мусить полягати у наданні цьому діалогові виважено-конструктивних правничих форм та прогнозуванні подальших варіантів його розвитку.

За зовнішньою хаотично-різнокольоровою, імпульсивною оболонкою парламентського марафону уважний погляд може елімітувати його певне філософсько-історичне підгрунтя. Воно концентрується у доленосній квестії: який спосіб суспільного буття є властиво природнім для України? Відповідь на це питання обмежена на сьогодні альтернативою з двох інфаріантних парадигм - західної і комуністичної. Спроби деяких віднайти третій, якийсь особливий спосіб існування є ніщо інакше, як утопія, або елементарна демагогія. Дійсна проблема - це питання про те, чим закінчиться протистояння західної і комуністичної парадигм в економіці, політиці та свідомості українського суспільства. Або, іншими словами, які перспективи в українського комунізму? Що могло б спричинити його остаточне заперечення і вихід на арену нових суспільних принципів, закладених в новій Конституції?

Значною мірою відповідь на це питання знаходиться в площині ментальності народу, точніше фактору залишкової комуністичної ментальності, яка суттєво впливає на хід сучасних суспільних процесів. Що ж являє собою комуністична ментальність, які її витоки, аналоги, які шляхи подолання? Що є взагалі комуністична формація?

Комуністичну цивілізацію, напевно, не можна визнати ані неповторним витвором історичного процесу, ані його вищою фазою. Радше, то є індустріально-модернізована копія деяких фаз історичного розвитку суспільства, що передували сучасній західній моделі. Тому комунізм - це не модерн, а лише модернізована історична архаїка, препароване іноді до невпізнанності, ретро. Воістину не відали, що творили будівничі комуністичного майбутнього. Але в історії так буває.

Комунізм як поняття є методологічною абстракцією, ідеальним типом. Реальний комунізм завжди існує як специфічна форма відтворення особливих локально-цивілізаційних, або національно-культурних структур минулого. Так, китайська модель комунізму грунтується на вартостях ханьської цивілізації доби Великих імперій, центральноазіатська - на ментальній парадигмі Великих моголів, російська - на ідейних підвалинах доктрини Третього Риму.

Підставовою складовою історичної ретроспективи української версії комунізму певно є класичне європейське середньовіччя. Драматичні колізії нашого суспільства на сьогоденному зламі його історії дивно нагадують Осінь Середньовіччя напередодні народження Нового часу, його вартостей, образів та ідей. Компоративне зіставлення цих різних епох дозволяє висвітлити чимало цікавого і повчального для сучасної думки.

Відомо, що середньовічна європейська цивілізація була першим в історії суспільством культу праці. Саме цим вона принципово різниться від попередньої античної та й інших синхронних (радше - соціально, політично й культурно корелюючих - прим. ред.) їй світових цивілізацій. В межах цієї культури було радикально переусвідомлене засадниче ставлення до феномену праці. Якщо раннє християнство ще трактує працю як прокляття, що тяжіє над родом людським за гріхопадіння, бо вислав Адама "Господь Бог із Едемського саду, щоб порати землю, з якої узятий він був"(Книга Буття, 3,23), то вже Високе Середньовіччя бере на озброєння зовсім іншу максиму: "Як хтось не хоче працювати, хай і не їсть"(II Послання ап. Павла до Солунян, 3,10).

Очевидність повного запозичення найважливішої засади середньовічної культури комуністичною доктриною не підлягає сумніву і прослідковується від марксової тези про працю як субстанцію суспільства, через сталінську сентенцію, що праця перетворюється "з ганебного і важкого тягаря, яким вона вважалася раніше, у справу честі, у справу слави, у справу доблесті і геройства", аж до популярного в соціалістичні часи біблійного парафразу :"хто не прцює - той не їсть". В середньовічному суспільстві утворилася ціла система "теології праці". В комуністичній пропаганді "ідеологія праці" теж займає чільне місце. Підставова теза "теології праці" про те, що першим робітником був сам Творець, "архітектор світу", знаходить свій аналог в дидактичній легенді про першого комуністичного трударя, котрий у "святу суботу" разом з іншими носив важку колоду.

Деякі ідеї Середньовіччя застосовувались у нашому суспільстві в первозданному вигляді, наприклад, ідея праці як найважливішого засобу суспільного виховання. Iншим надавалася нова редакція, суголосна вимогам доби. Так теза про працю як вищу моральну вартість і джерело не лише особистої, а, перш за все, суспільної могутності і стабільності, в ленінсько-сталінському трактуванні, сповіщає про вищість засад та імперативів політичної системи від вимог економічної доцільності і рентабельності виробництва.

Важлива спорідненість середньовічної і комуністичної цивілізації полягає в специфічно обмеженому розумінні поняття праці. Для першої - поняттям праці охоплюється лише діяльність селян і ремісників, для другої - робітників і селян. Достатньо згадати марксове визначення праці як процесу обміну речовин між людиною і природою, дефініції продуктивної і непродуктивної праці, що десятиріччями видруковувалась на сторінках підручників політичної економії, завдяки котрим гідними комуністичного сакраменту визнавалися лише особи фізичної праці, а решта - морально і політично меншовартними. Витоки подібного ставлення ще в ментальності раннього середньовіччя, коли домінувала думка, що інтелектуальна діяльність, як дар Божий, не вимагає матеріального винагородження, тому вчителі не отримували платні, жебрацький стан поетів, малярів, акторів та музикантів супроводжувався моральними приниженнями, а діяльність купців, банкірів і лихварів взагалі оголошувалась поза моральним і Божим законом.

Цікава деталь: у тому суспільстві була поширена опінія, що лише селянська, землеробська праця є боговибраною, праведною, і лише вона відкриває дорогу до Високої Божої Iстини. Тому елементарною комунопсевдорелігійною рецепцією середньовічного християнства виглядає ленінська теза про месіанську функцію пролетаріату, саме якому і відкривається істинне Вчення спасіння людства від страждань.

Головне, що поєднує феодальну і соціалістичну системи - це однотипні форми власності. Як перша, так і друга система грунтується на дуалізмі особистої і державної власності. Приватна власність на основні засоби виробництва тут відсутня. Сеньйор і васал, як директор заводу і голова колгоспу - всі вони не є власниками, а лише посідачами при землі, чи інших засобах виробництва. I посаду вони отримують на певних умовах служби. Їхні права завжди обмежені і застережені єдиним справжнім власником - державою. Відносини власності в цих суспільствах - це, передусім, відносини влади і підданства, панування і підкорення. Справжня приватна власність формується лише в процесі перетворення головної умови середньовічного виробництва - землі - в об'єкт купівлі і продажу, тобто, в товар.

Серед світоглядних засад як феодального, так і соціалістичного суспільства чітко прослідковується ніби очевидна для повсякденної свідомості домінанта - зверхність загального над одиничним, індивідуальним. Саме цим пояснюється ставлення масової свідомості до багатства. Морально виправданим і необхідним вважається лише суспільне багатство. Iндивідуальна маєтність може бути виправданою лише у тому разі, якщо вона відшкодовується бідним, злиденним, потерпаючим. Звідси, масовий осуд ощадності, підозра до індивідуального грошового багатства і, взагалі, гостріша упередженість проти людей, що не займаються продуктивною працею, а посвячують себе "диявольській" діяльності, зокрема, гандлю, лихварству, банківським справам.

З відображенням повсякденних структур державної власності і багатства сладаються і цілеспрямовано формуються масові уявлення про соціальну справедливість - цю духовно-практичну варіацію філософської засади примата загального над індивідуальним. Згідно з цим: людина завжди мусить підкорювати свої інтереси суспільству, володіння землею і її плодами може бути лише спільним, кожна верства суспільства повинна працювати на спільне благо і суспільну могутність, держава зобов'язана дбати про "справедливі ціни", добробут і загальне благо людей, тому вона покликана постійно чинити запобіжні заходи проти підприємницької і комерційної активності, ділків і шахраїв.

Утримаємося від будь-яких аксіологічних(тобто ціннісних - прим. ред.) суджень та оціночних міркувань стосовно цих цивілізацій. В міру можливості будемо сприймати цю історичну реальність нейтрально. Але розглядаючи її соціальний занепад і духовний присмерк, мусимо визнати, що причини цього, у жодному разі, не є зовнішніми. Внутрішні хвороби від початку точать ці організми. Так, в них відсутня приватна власність та надмірне індивідуальне багатство, надається висока шана праці і увага засадам соціальної справедливості. Натомість, тут не тільки відсутня особистість, або розвинена індивідуальність, але й засадничо не припускається її існування. Людину постійно намагаються повністю розчинити в певній спільноті: стані, верстві, корпорації, конфесії, групі, трудовому колективі, державі, ідеології, суспільстві. Незалежно від її особистої самосвідомості, в офіційних структурах, вона не сприймається і не жадається як самостійна одиниця, що може мати власні думки, уподобання, прагнення, орієнтації. В громадянському житті людини дозволяється тільки репрезентувати свою спільноту та виконувати свої, окреслені суспільством функції рільника чи шахтаря, актора чи письменника і, згідно з відвертим визначенням Сталіна, бути надійним "коліщатком і гвинтиком" синхронно діючого суспільного механізму. Не повністю уніфікована людина може лише зіпсувати такий механізм і тому повинна бути обов'язково вибракувана з суспільства.

Ахіллесова п'ята тоталітарного суспільства, як то не парадоксально, полягає у тому, що звичайна, пересічна людина взагалі нездатна до такого рівня уніфікації. Тягар таких вимог підвладний лише святим та роботам. Не випадково ідеал святого був загальносуспільним ідеалом середньовічного світу, а галерея "святих", безмежно відданих справі комуністичного будівництва є ніщо інше, як новітня рецепція цього призабутого феномену. Але для нормального індивіда то є занадто. Людина завжди є або більшою, або меншою від будь-якого жорсткого суспільного канону. Тому в цих умовах драма історії складається з мізансцен особистих трагедій, фарсів і травестій.

Трагедійність і фарисейство неодмінні супутники тоталітаризму. Тут людина практично позбавлена вибору, точніше, вибір за неї робить суспільство. Але то є так лише зовні. А внутрішнє людське єство, звичайно, має власну думку. I горе особистості, якщо її внутрішній вибір не збігається з суспільними нормами, взірцями та ідеалами. Перед людиною, котра попри все знаходить в собі моральну та інтелектуальну потуги здійнятися до рівня особистості, лишаються дві земні дороги. Перша - дисидентська, дорога терпіння, на якій система, в ім'я власного самозбереження, буде її нещадно знешкоджувати. Друга - фарисейська, дорога пристосування, відома тим, що на ній завжди думають одне, говорять друге, чинять третє. Котра з них є правою знає один Всевишній, бо є не завжди герої правими, а фарисеї є не завжди неправими. Але і перші, і другі мусять сплачувати за все ментальною роздвоєністю і вартісною амбівалентністю, відчуттям трагічного розламу і браку засобів його подолання.

Не ліпше виглядає суспільне становище масової людини, що належить до так званої мовчазної більшості. Душевний розлам так само руйнує її, як і високочолого інтелектуала. Офіційні канони вимагають від неї перш за все дбати про ближнього, про громадське і державне благо, про піднесене, а внутрішнє єство її орієнтує на власний егоїстичний інтерес. I чим більші, в її уяві, розбіжності між суспільним і особистим, тим глибша драма маленького персонажа великої історії. Свідомість пересічного обивателя специфічно одноманітно відображує світову дихотомію суспільного і особистого як суперечність піднесеного і низького, того, що мусить бути й існуючого. Божому царству святості, милосердя і справедливості протиставляється смердюча від гріхів та спокуси земна громада, високому майбутньому комунізму так само протиставляється недосконалий збюрократизований і корумпований "земний" соціалізм.

Практичним аспектом такого усвідомлення є те, що обиватель апріорно виправдовує себе, скасовує свої гріхи і видає сам собі індульгенцію. Зате він звинувачує всіх інших в усіх гріхах і пороках. Він вимагає від суспільства справедливості і милосердя, впевнений, що серед неправедного світу він має повне право на неправедність. Його супроводжує ілюзія, що якби інші були праведниками, він був би першим серед них. А в тім, щось від правди тут є.

Людина, котра не є особистістю, може бути лише такою, як усі. Взагалі, індивідуально протистояти низькому у собі: печерному егоїзму, спокусам, хтивості, жадобі, злостивості, агресивності - може тільки розвинена особистість. А така особистість не є масовою у тоталітарному суспільстві. Вона йому не потрібна. Тому загатити, заблокувати все те низьке, що є дисфункціональним для цього суспільства може тільки тверда зовнішня сила: єдина церква, монопольна ідеологія, тоталітарна держава. I поки все це є - така система незламна. Але якщо наступає криза церкви чи ідеології, втрачають жорстокість, тоталітарний контроль і примус механізми державної влади, то настає колапс. Захлинаючись в ірраціональних та моральних випарах, публічність з жахом переконується - те, що колись називалося звичаєвістю, мораллю, правом - все це було лише політикою тоталітарної держави. Стала не ефективною політика, зникло все.

На новому етапі розвитку стає зрозумілим, що більш ефективною є(та була й раніше) політика західного зразка, основана на приматі приватної власності, що, відповідно, потребує переорієнтації всього суспільного організму на нові реалії. Трансформаційні процеси, очолені елітою суспільства, приносять нові плоди, зокрема, у вигляді нових законів, Конституції, зорієнтованої на перспективу розвитку суспільства, на його "західне" майбутнє. Але ментальність маси народу - річ досить інерційна, вона не поспіває за стрімким розвитком "вершків суспільства", в чому і полягає протиріччя ситуації.

В цих умовах найбільш незахищеною і дезорієнтованою опиняється та сама масова пересічна людина. Тому природньо, що її погляди скеровані в викривлено позолочене часом минуле, а туга за ним жбурляє у лави прихильників консервативно-соціалістичних утопій та харизматичних демагогів, що обіцяють залізною рукою відновити старий порядок. Такий стан речей, що маємо у нашому сьогоденні, певним чином збігається з соціально-психологічною ситуацією в Європі часів Ренесансу і Реформації. Як у тому минулому, так і зараз в повсякденній свідомості народних мас домінує ментальний фантом непевності і страху. "Позбав нас, Господи, від чуми, голоду і війни" - це рядок з народної молитви тих часів. Як видно, джерела страхів реальні й нині. Війни, що прокотилися по теренах посткомуністичного світу, нажахали всіх руїнами, , сплюндруваннями, грабунками, гвалтом та убивствами. Страх голоду, генетично закодований в нашому народі 1933 і 1946 роками, приспаний пізніше, миттєво прокинувся в умовах безпорадності і бездіяльності державної влади.

На цьому тлі неодмінно розквітає цілий букет феноменів зламу тоталітаризму: спалах демонологічних уявлень і забобонів в масовій свідомості, сакральна психологічна неврівноваженість і схильність до паніки та ірраціональних вибухів обурення у населення, найнебезпечнішу і найімпульсивнішу частину якого в цих умовах становлять маргінали, люмпени та жінки(напевно, автор має на увазі природньо більшу емоційність жінок взагалі - прим. ред.). Належне місце в сучасних процесах знову посідають диявол і відьма. Вони можуть персоніфікуватись, як Горбачов чи Пинзеник, втілюватись в державах (в США), установах (ЦРУ), соціальних інститутах (приватна власність), тощо.

Вихід із дисгармонійної ситуації зламу в Західній Європі тривав декілька сторіч. Він пов'язаний, насамперед, з становленням інституту приватної власності. Завдяки цьому, поволі, в межах старих феодальних структур формується новий соціальний ареал - громадянське суспільство - сфера економічних відносин приватної власності і самовідповідальної підприємницької діяльності, що спочатку локалізується в містах. Принциповим моментом тут є те, що приватна власність створювала передумови формування іншого типу людини - діяльної особистості, звільненої від комплексу державного патерналізму. У свою чергу, власник мусив дбати про поширення і зміцнення власності - економічній підставі його особистості і свободи. Міцніюче громадянське суспільство поступово відокремлює себе від конаючої тоталітарної держави, обмежуючи її функції і оновлюючи форми.

Цей процес, що класично здійснився в Англії, одночасно знаходить своє елітарно-теоретичне обгрунтування в ідеології лібералізму і в орієнтованій на масову свідомість доктрині Реформації. Ліберальна концепція стала антитезою тоталітарної свідомості. Практична історія ринкового суспільства починалася не з демократії, а з становлення громадянського суспільства, вільного від тоталітарного контролю держави. Цей факт лібералізмом осмислюється у вигляді нової парадигми. Її піставою трактовано автономного індивіда. Він є первинною реальністю стосовно держави та суспільства. Природними підвалинами нової суспільної системи, моралі, права, добра і справедливості можуть бути тільки свобода людини і її власність. Тому, підкреслює один з теоретиків лібералізму Ф.Цванг, "Боротьба за свободу - це боротьба за приватну власність, а боротьба за засади приватної власності - це боротьба за свободу".

Другою складовою духовного оновлення суспільства стала хода Реформації. Саме програма Реформації стала релігійно-християнською версією лібералізму. Саме вона сакралізувала приватну власність, підприємницьку і професійну діяльність взагалі, санкціонувала економічний успіх як Знак Божого благословіння. Iмперському тоталітаризмові вона протиставила ідеї державного суверинітету і права нації на самовизначення. Побудова ліберально-протестанської парадигми завершувалась концепцією суспільного договору. Питання про істинність цієї концепції виявилось, як і в інших випадках, зовсім не проблемою суворої науки, а завданням соціальної практики віднайти політичну форму адекватну ринковій економіці. Такою формою було визнано представницьку демократію. Середньовічна тріада "Бог-держава-людина" - впала. Iнверсія новочасної свідомості поставила людину віч-на-віч з Богом над державою.

Але тільки в останній чверті ХVIII ст. ліберально-протистанська парадигма свободи, демократії і приватної власності стає феноменом європейського менталітету і масової свідомості, її імперативом і політичним ідеалом, об'єктивуючись у вищезгаданих американській і французькій деклараціях.

Виникають питання. Чи легко і чому нове суспільство відмовилось від одних ментальних стереотипів на користь іншим? Нова Європа розлучалась з старими ідеями довго, болісно, криваво. Не нові ідеї лібералізму, чи навіть протистанська версія християнства, створили новий порядок, нову ментальність, нову людину. Адже індивідуалістична онтологія, фігуруючи підставовою засадою обгрунтування моралі і права виглядає не тільки не бездоганно, а й сумнівно. Якщо у позитивного закону немає жодних об'єктивних обумовленостей крім приватного інтересу, то чи маємо ми гарантії, що сам цей закон не є злом і помилкою? Відповідь відносно проста. Ліберально-протистанська доктрина сформулювала систему підставових вартостей необхідних і достатніх для раціональної побудови суспільної концепції суголосної інтересам діяльної, активної, вільної особистості, приватного власника. На цьому відтинку історія виявилася максимально прагматичною. Вона визнала істинність тих ідей і вартостей на яких, коли вони оволоділи масами, формувався ринок та його сателіти: заможність, демократія, технічний, науковий, моральний, духовний та особистістний прогрес. А вихідною точкою нового суспільства була приватна власність. Понад те, поки не постала приватна власність над землею, ринкові відносини ніколи не виходили за межі міста.

Західна Європа починала з приватної власності і цивільного кодексу. Саме вони детермінували становлення нової ментальності. Конституціями завершувався перехід до нової доби. В Україні поки що все навпаки. Очевидно, що прийняття цивільного кодексу - конституції громадянського суспільства - не тільки нагальна суспільна проблема, а й умова дійсного перетворення Конституції України у документ, що висловлює волю українського народу.

1997 р.

Володимир Білецький,
доктор технічних наук,
професор Донецького національного технічного університету,
шеф-редактор журналу "Схід"

"МОЗКОВІ ЦЕНТРИ" В США

Цією статтею ми розпочинаємо серію публікацій про "Мозкові центри" - незалежні недержавні громадські дослідницькі організації, які в Західному світі сприймаються як невід'ємний важливий елемент демократії. Будучи "п'ятою владою" ці центри формують як громадську так і політичну, економічну, правову думку, культурологічну, екогогічну, демографічну та ін. політику урядів, суттєво впливаючи на загальний вектор розвитку суспільства. Розпочинає серію публікацій матеріал про "Мозкові центри" Сполучених Штатів Америки -- однієї з провідних демократій сучасного світу. В найближчих числах журналу ми готуємо публікації про "Мозкові центри" Польщі та України. Потім зупинемося на аналогічних організаціях в інших країнах світу, зокрема країнах Європи та Азії. Враховуючи обмеженість журнальної площі публікації будуть містити тільки квінтесенцію інформації. Після завершення запланованої серії публікацій у більш розширеному вигляді планується видати наші дослідження явища мозкових центрів окремою книгою в серії "Бібліотека журналу "Схід". Автор складає щиру подяку USAID за можливість безпосередньо ознайомитися з роботою "Мозкових центрів" у США та Польщі.

"Мозковими центрами" або "Аналітичними центрами" (Think Tanks) прийнято називати недержавні (громадські) дослідницькі організації (НДО), які, як правило, зосереджують свої зусилля в галузі гуманітарних наук - політики економіки, соціології, права тощо. Найбільшого розвитку "Мозкові центри" набули в західному світі, і, по суті, є однією з ознак західної демократії. Враховуючи їх вплив на суспільно-політичні, економічні та ін. процеси Think Tanks зачисляють до "п'ятої влади" (після законодавчої, виконавчої, судової та ЗМІ). Світова література присвячена мозковим центрам досить обширна - тільки в Інтернет "Expert Searcher Book" ми знайшли 53 посилання на ключову фразу Think Tanks за 1991-2000 роки. В цих джерелах дається огляд Think Tanks, читач (користувач Інтернет) знайомиться з практикою їх діяльності в окремих країнах, розкривається структура та алгоритми діяльності відомих дослідницьких центрів, подаються довідкові дані про окремих відомих фахівців-аналітиків. Мета наших публікацій -- познайомити читачів з власне явищем Think Tanks, їх організацією і практикою діяльності.

За домінантними цільовими галузями діяльності "Мозкові центри" можна поділити на: - дослідницько-видавничі; - лоббістські; - правозахисні; - культурологічні; - цільові. За обширом проблем, які вони розглядають і вивчають -- світові (наприклад, так званий "Римський клуб", National Endowment for Democracy в США), загальнодержавні та регіональні. За політичними орієнтаціями: - політично заангажовані (це Think Tanks при політичних партіях і рухах); - політично незалежні [1]. На думку Дж.Стеварда, колишнього посла США в Молдові, а нині заступника директора Інституту міжнародної економіки у Вашингтоні (теж Think Tanks), успішні аналітичні центри повинні об'єднати інтелектуальну досконалість з практичною досконалістю.

Структура розвинутих Think Tanks включає Раду опікунів (частіше всього це фундатори організації), виконавчого директора, відділи експертів, розробки програм, адміністративно-фінансовий, інформаційний, маркетингу і фандрейзингу, прес-центр. Конкретна діяльність, її результати, розміри і механізм фінансування цих НДО дуже різноманітні і можуть бути простежені на прикладах.

Зупинимося на Think Tanks США, де вони розвинулися у впливову суспільно-політичну силу. Принагідно зауважимо, що в США сектор громадських організацій один з найрозвиненіших у світі. Тут одна НДО припадає на 120 чол [2]. За даними Центру фундацій (The Foudation Center, Вашингтон) на НДО у 1999 році в США пожертвувано 190 млрд. дол., з них 50% - на релігійні організації, далі за дольовою участю ідуть організації освіти, охорони здоров'я та ін. Всього у цій країні близько 1200 аналітичних центрів. Мозкові центри самого уряду США нараховують близько 5000 працівників і мають фінансування біля 1,5 млрд. дол. щорічно. При університетах працює біля 600 Think Tanks. Ще 600 є незалежними громадськими організаціями. Більшість найбільш впливових Think Tanks працюють у Вашингтоні. Засновниками і опікунами аналітичних центрів є відомі політики, скажімо згадуваного Інституту за підтримку демократії (National Endowment for Democracy), заснованого у 1983 р. - З.Бзежинський, М.Олбрайт. Інститут досліджував у 80-х роках процеси у Латинській Америці, а зараз зосереджує свою увагу країнах Африки, Азії, Близького Сходу і пострадянського простору.

Одним з найвпливовіших аналітичних центрів США є The Heritage Foundation ("Спадщина"). Це стратегічний дослідницький інститут, що займається широким спектром питань громадської політики. Зокрема Heritage Foundation розробив моделі пенсійної системи, модель американської економіки, модель родини. Ідея інституту -- побудувати статистичну модель суспільства і забезпечити доступ до неї широкої громадськості. Фундація видає ряд аналітичних досліджень, з найбільш відомих -- щорічний "Indеx of Economic Freedom", "Мандат на лідерство" (рекомендаційні матеріали для кандидатів у президенти США). Крім того видається журнал, різноманітні буклети на 12-30 сторінок, для газет -- фейлетони (2-3 рази на тиждень), організуються проблемні конференції. Фундація має біля 200 працівників, 35-40 дослідників, з яких 15-20 PhD. Бюджет організації -- близько 30 млн. дол. річно. Організація має унікальну систему фінансування, яка включає до 200 тис. спонсорів, гроші від яких (суми 20-40 дол.) залучаються шляхом прямого листування. Біля 3000 жертводавців офірують на потреби фундації по 1000 дол., а члени "Президенського клубу" -- понад 1000 дол. Донорам надається пріоритет у висвітленні питань, які їх цікавлять. Організація має 5 серверів в мережі Інтернету (http://www.heritage.org).

Центр міжнародних приватних підприємств (Center for International Private Enterprise) провадить та розповсюджує дослідження з реформування ринку та розвитку демократії. Приймає участь у фінансування більш ніж 90 новостворених проектів розвитку ринку. Пріоритетними галузями досліджень в країнах пострадянського простору можуть бути "молодь і бізнес", "старопромислові регіони", "корупція і шляхи її подолання" тощо (sedeane@cipe.org).

Інститут Брукінгс: Національний інститут передових досліджень. Поєднує академічні та громадські стратегії. Веде дослідження в галузі економіки, політики, законодавчої сфери та "третього сектору". Видає журнал накладом 12000 примірників. Відстежує ситуацію і розвиток Think Tanks у світі (.

Інститут міжнародної економіки (Institute for International Economics) -- приватний некомерційний незалежний дослідний інститут, створений для вивчення міжнародної економічної політики. Займається економічним аналізом, проблемою глобалізації, перспективним прогнозуванням. Відома робота інституту "Запобігання апокаліпсису (дві Кореї)" Річний бюджет інституту -- 6 млн. дол. (.

САТО-Institute -- одна з провідних дослідних неполітичних організацій у Вашингтоні. Досліджує проблеми економіки, видає книги, журнали, проводить конференції. Приклад доробку -- книга "Глобальний капіталізм". Стоїть на жорстких позиціях по відношенню до МВФ, USAID та ін. організацій, які опікуються трансформаційними процесами в країнах пострадянського простору. Позиція САТО -- менше опікати "нові демократії" на теренах колишнього СРСР. Партнери САТО в Україні -- The Ukrainian Ctnter for Independent Political Research (1991). (.

Інститут міста (The Urban Institute) -- засновано у 1968 р. Некомерційна організація, яка зосереджує увагу на проблемах суспільства, зокрема, проблемі житловлаштування, демографії, експертному обслуговуванні. В інституті працює 400 працівників. Річний бюджет організації -- 70 млн.дол (.

Дуже цікавим явищем Think tanks-простору в США є наявність окремих НДО, які не будучи "чистими мозковими центрами" виконують допоміжні консультативні та комунікативні функції, зокрема для грантодавців і між грантодавцями, а також вивчають НДО-простір і розробляють питання створення грантів. Очевидно, що наявність цих організацій говорить про розвиненість громадянського суспільства як такого. До згаданих організацій належать Центр фундацій і Рада фундацій.

Центр фундацій (The Foudation Center) має місію збору, організації, аналізу та розповсюдження інформації про фундації, корпоративне надання грантів. Розробляє питання створення грантів та розробки пропозицій (.

Рада фундацій (Counсil of Foudations) -- об'єднує близько 2000 організацій-грантодавців у всьому світі. Головна діяльність пов'язана з різноманітною інформацією для давачів грантів. Приклад діяльності -- проект "Крила" (всесвітня ініціатива для підтримки творців грантів). РФ -- не є аналітичним центром, але члени РФ фінансово підтримують АЦ.

Аналогом Ради фундацій в Європі є Європейський центр фундацій.

Ще одним цікавим, як на мій погляд явищем, є наявність цільових Think tanks, які розповсюджують у США, зокрема цільовим чином -- в урядових структурах, в Конгресі, серед мас-медіа тощо аналітичну інформацію про Україну. Це, зокрема, Національна інформаційна служба України та фундація Україна-США.

Українська національна інформаційна служба (Ukrainian National information service - UNIS) - недержавна некомерційна організація, заснована в США, метою якої є збір інформації, проведення досліджень та розповсюдження інформації про Україну в США. Приклад діяльності -- організація і проведення у 2000 р. конференції "Прагнення України до зрілої державності" (80 доповідей). Інтернет-адреса: /index.html.

Фундація Україна-США (US-Ukraine Foundation) - недержавна некомерційна організація, заснована в 1991 році з метою сприяння розвитку демократії, стимулювання реформуванню вільного ринку та зміцненню прав людини в Україні. Має 12 штатних працівників у Вашингтоні і 30 -- в Києві. Фундація виходить з розуміння України як ключової ланки стабільності в регіоні Східної Європи. Програми US-Ukraine Foundation: заснування і підтримка Інституту ім. П.Орлика (Київ), розвиток в Україні НДО (програма партнерства громад). Планує підтримку кредитних спілок в Україні.

Загалом Think tanks Сполучених Штатів Америки слід вважати орієнтиром для інших демократій. Не скидаючи з шальок терезів вагу національних особливостей, які присутні в будь-якому суспільстві, зауважимо, що структура, алгоритми фандрейзингу, політична, економічна, антикорупційна, правозахисна роль, лоббістська, аналітична, дослідницька, інформаційна та ін. функції Think tanks США, їх місце і роль, яку вони виконують у суспільстві є орієнтиром і для українських, порівняно молодих "Мозкових центрів", які тільки розпочинають свій шлях.

Література:

1. James G., Mc. Gann, Kent R. - Think tanks and civil societies. -- New Brunswick (U.S.A.) and London (UK). -- 2000. -- 617 p.

2. Білецький В.С. Громадські організації та їх роль у житті суспільства //Схід, No 8, - 1997. -- с. 16-19.

3. Raymond J. Struyk. - Think tanks in Post-Soviet Bloc Democracies. -- Washington, D.C.: The Urban Institute Press. -- 1999. -- 267 p.

4. Abelson D. Surveying the Think tanks Landscape in Canada. -- Toronto: Prentice-Hall. -- 1999.

Українська національна ідея та її інтелектуальне забезпечення

Степан Вовканич,
д.е.н., академік Папської Академії соціальних наук (Ватикан),
провідний науковець Інституту регіональних досліджень НАНУ, Львів

Українська національна ідея: сучасний вимір

Брак та викривлення історичних знань, деформованість національної свідомості і несформованість активної патріотичної позиції посттоталітарного українства породжують неясне мислення щодо української національної ідеї (УНІ), множачи різне розуміння її місця та ролі в сучасних державотворчих процесах. Освітнє, інформаційне та духовне усунення постколоніальних ідеологічних завалів і залишкових уламків різних, часто взаємовиключних ідеологем, найперш комуністичних і викривлених радянською пропагандою націоналістичних -- відволікає значні національно свідомі сили на відповідні історичні екскурси з метою пояснення суспільному загалу генези УНІ, її захисту в Україні від українофобів замість того, щоб використати консолідуючий її потенціал для розбудови власної держави та чіткого окреслення системи сучасних напрямків її раціонального розвитку. Тому важко не погодитись з думкою, що зараз в науковому обігу вкрай мало фундаментальних праць, які цілком і повністю були б присвячені глибокому розгляду проблем формування та розвитку сучасної структури української національної ідеї, її суспільних функцій та нових геополітичних вимірів [1]. Особливо гостро відчувається дефіцит соціальних індикаторів, які служили б емпіричними референтами реалізації УНІ та її інтелектуального забезпечення протягом не лише семи років незалежності України, а й віддзеркалювали б засади стратегії її розвитку на віки, основоположні напрямні зовнішньої і внутрішньої політики.

Проте виходить так, що замість продуктивної праці на ниві УНІ, удосконалення шляхів її трансформації та пошуку нових форм державного утвердження в історичній перспективі, ми або дріб'язково сперечаємося щодо її працездатності (чи ще гірше, її наявності та суспільної потреби в ній), або наївно тішимося (чи нищівно картаємо себе аж до виховання комплексу меншовартості) з приводу романтичної закоханості в її історичне коріння та духовно-культурні витоки. Часто саме штучно-умовний поділ УНІ на, скажімо, романтичну та прагматичну її компоненти (періоди, складові, емпіричні показники тощо) поглинає значні інтелектуальні сили та матеріальні ресурси спільноти, заважає консолідації нації і розбудові Української державності [2] .

Нема нагальної потреби докоряти УНІ за те, що вона виникла і зарясніла на культурно-філософському грунті романтизму Кирило-Мефодіївського братства лише в ХІХ столітті, ні за те, що вона нині -- без належної нашої праці на неї, без проекції романтичного ідеалу її подвижників на сучасну соціальну та політичну площини України, її геополітичне положення, на перехідний стан економіки та совкову свідомість -- мовляв, не спрацьовує і на переломі ХХ та ХХІ століть. Час нарешті самокритично визнати, що її реальна потужність, тобто здатність запрацювати в сучасних обставинах в Україні, зумовлюється насамперед інтелектуальними і духовними можливостями нації. Ці чинники впливають на всі сторони суспільного життя, бо діють через людину як національно свідому особистість, через її знання, цінності і активну трудову, громадсько-політичну поведінку, через, врешті-решт, патріотизм і формування психології творця нового громадянського суспільства. УНІ -- це своєрідний комплекс вірувань, національного світобачення і розуміння, це духовно-інтелектуальний потенціал нації, людей державотворців і співгромадян, які спираючись на минуле і пишаючись ним, а не докоряючи йому, мобілізують творчі сили на здобутки сучасні і майбутні, на творення українського народу як єдиної політико-етнічної спільноти, як цілісної одиниці світового співтовариства.

Пора в контексті реалізації цих завдань УНІ чітко, ясно і відверто поставити далеко не риторичне питання: Чи можна створити одну демократичну державу або спільне громадянське суспільство двох націй: корінної і тієї, що її гнобила і далі хоче це робити? Чи є в світі аналогічні приклади творення такого народу? Можна навести низку вартих наслідування прикладів щодо будівництва нових суспільств -- громадянських, соціальних, демократичних і певною мірою гуманних. Проте в світі немає випадків, щоб метрополія так довго нищила корінний "братній" і близький за мовою народ, і не знищила. І це робила не лише вона одна. Їй допомагали й інші сусіди цього народу, правда, не всі вони були такими "братніми" щодо його мови, культури чи релігії. Виходить так, що у нашій незнищенності наші проблеми розвитку. Бо якби нас знищили, то чи були б сьогодні проблеми у Верховній Раді щодо української мови під час ухвалення в "Закону про середню загальну освіту"?! Декому і тепер симпатизує гасло Берія: "Є людина -- є проблеми, нема людини -- нема проблем", де свідомий, талановитий і активний українець -- проблема, а не потенціал розвитку.

Проте, якщо не вдалося "розв'язати" проблему українства шляхом фізичного знищення всіх українців, то все ж соціальній системі "людина -- суспільство -- держава", її комунікації, освіті, культурі та духовності було завдано величезної шкоди, особливо -- розвиткові інтелектуального потенціалу народу, його національній еліті, зокрема подвижникам української національної ідеї. Проте за ці злочини ніхто не вибачився перед українським народом. Це негативно позначилося передовсім на нарощуванні тих соціальних клітин, які об'єднують українську націю і формують її свідомість як цілісної одиниці світового співтовариства; це дозволило і дозволяє діяти антиукраїнським факторам через внутрішні причини, які творять коридор для антидержавницької діяльності в Україні. Врешті-решт, вони заважають українству усвідомити не лише сенс єдності коренів слів "народ" і "родина", а і те, що останнє слово в широкому державотворчому, патріотичному і духовно-культурному його розумінні силою духа перевершує навіть поняття "нація", оскільки розглядає її як велику родину з пам'яттю спільного минулого та вірою в досягнення спільними зусиллями кращого майбутнього, формує почуття її окремішності в світовому розмаїтті культур, мов, традицій.

Отже слід визнати, що в такому випадку відсутній духовно-культурний обруч, точніше нам заважають його сформувати, а залишають політичний Збруч як релігійний, мовно-культурний, соціально-психологічний вододіл, глибоко виритий нашими сусідами, якому не дають пересохнути в нашій свідомості. Становлення українства супроводжує різне ставлення до УНР, до другої світової війни і визвольних післявоєних змагань. Це значить, що ми мали і далі матимемо дуже розмиту національну свідомість. (Доречно звернути увагу на духовно-інформаційну природу кореня цього слова -- відомість). А без свідомості немає усвідомлення УНІ, немає національної гордості, почуття єдності і окремішності, врешті-решт, нашої унікальності як самобутнього народу, єдиного і неповторного в світовому розмаїтті культур, мов, традицій тощо. А якщо цього всього, на жаль, немає, то немає загальноукраїнського поняття "єдиної родини", національного обов'язку і відповідальності перед майбутніми поколіннями за збереження природної "українськості" для України і світу. Багатовікова русифікація уможливлює сьогоднішню спекуляцію такими категоріями, як: "український народ" і "народ України", "русскоязычное население", спричинює неприродну та дискримінаційну демографічну формулу "українці-укрінци-росіяни-інші національні меншини", спекуляцію правами людини, водночас нехтуючи правами нації, особливо титульної, що вмирає разом з своєю мовою на рідній землі. На жаль, світ ці спекуляції не розуміє як шовіністичні, тому "вимірює" їх правами цивілізованої, а не зорієнтованої на світову революцію пролетаріата людини, яка і сьогодні не відмовилася від імперської ідеї "союза славянских народов", що врешті повинен злити всі слов'янські ріки в єдине російське море і "обустроить Россию" для "броска" на інші континенти та моря. Тому реанімує більшовицькі ідеологеми "старшого брата", "інтернаціональної дружби народів" для русифікації, а не для відродження титульної нації та справжньої багатокультурності на її території. В Україні деделі сильніше дається взнаки таке соціальне явище, як імперський антиукраїнізм, який поглиблює економічну кризу, далі інгібує українську мову, культуру, традиції, прикриваючись гаслом інтернаціоналізму радянського зразка. Проте ми це явище спостерігаємо мовчки, натомість голосно мас-медіа актуалізує проблему антисемітизму. Складається враження, що він турбує громадську думку більше, аніж загрозливі прояви цинічного шельмування УНІ з високих трибун чи відверте ігнорування владною елітою української мови як державної, що має для нас значення життя або смерті. То який "анти" і кому загрожує: український антисемітизм -- Ізраїлю чи "інтернаціональний" антиукраїнізм -- Україні?

Отже, логічно доходимо висновку, що не лише не розвиваємо і не популяризуємо УНІ, не формується відповідна громадська думка, а й великою мірою відсутня у нас громадська совість (знову звернімо увагу на духовно-інформаційну спорідненість корення цього слова -- вість -- зі словом "свідомість"). Для свідомості українців особливо вагомою є правдива вість -- "пізнайте правду і правда визволить вас" (Єв. Івана, 8.32). Тобто не УНІ "не спрацювала", а ми не працюємо на неї як належить державному народові, духовна інтелектуальна еліта якого традиційно і без перекручень доводить ідеї до суспільного загалу, роблячи їх близькими для сприйняття усім народом, перетворює їх у пам'ять про спільне минуле, історію; а це формує свідомість, дух нації, стає рушійною силою майбутніх суспільних зрушень та її консолідації.

Таким чином, коли йдеться про дієвість чи інтегральну силу будь-якої національної ідеї, в т.ч. і української, зокрема про її