Збірка статей за 2003 рік.

Філософія, політика

Тілесні мікрополітики гендеру: дискурсивний аналіз минулого та сучасності

Надія Гапон, кандидат філософських наук, доцент, докторант Львівського національного університету ім. Івана Франка

Розглянуто проблему тілесних мікрополітик у руслі сучасних чоловічих досліджень ґендеру. Означено існуючі підходи до розв'язання проблеми в інтердисциплінарній мережі ґендерних досліджень. Зосереджено увагу на теоретико-методологічному підґрунті окремих філософсько-культурологічних праць, присвячених ідеологічним конструктам статі минулого та сучасності. Подано нові аспекти дискурсивного розгляду феномена тілесності в сучасній соціокультурі.

Сьогодні доволі складно уявити сучасний філософський дискурс поза ґендерною проблематикою. Методологічним осереддям ґендерних розвідок другої половини ХХ сторіччя стає проблема тілесності. Тривалий час ця проблема активно розвивалася в інтердисциплінарній мережі жіночих студій, в постмодерністській та феміністській літературі. В ній репрезентованими є два теоретичні підходи: есенціалістський (редукція тіла до біологічних властивостей) та конструктивістський (редукція тіла до соціальних функцій, ролей). Розвиток цих підходів розпочався з критики класичної метафізики, яка не дуже зверталася до поняття тіла, тобто "не сприймала" його як суперника своїх основних концептів. З 80-90-х років ХХ сторіччя ці два протилежні підходи зійшлися у своїх категоричних висновках - відкинули онтологічну сутність людського тіла [1]. Іншими словами, розвінчуючи помилковість класичної філософії у розтілесненні уявлень про тіло, прихильники конструктивістського підходу все ж вийшли на схожу позицію: спростували тілесність як самодостатній феномен. У їх розвідках з'являються численні аргументи про те, що не існує природних функцій людини. Відтак, очевидність тіла є не більше ніж матеріалізація соціально-культурних норм.

Жан Бодрійар у свій час зауважив, що ніколи не буває "просто тіла". Кожне суспільство має власні знаки, які належать до концепцій тілесності і ґрунтуються зовсім не на "просто" біологічних функціях. Біологія тут виконує допоміжну роль у стосунку до ідеології: вона служить оправдовуванням тілесних політик, які домінують у кожному окремому соціокультурному просторі. Зрозуміло, що кожна соціокультура має власне знання, яке має стосунок до своєрідної концепції тілесності. Соціокультура маркує, означує тіла і виробляє у своєму просторі відповідні тілесні політики, які мають свої особливості як у давнину, так і тепер. Статевий символізм відображає владні елементи ґендерної диференціації суспільства, що перегукується з актуальними концепціями символічної влади. Сьогодні у науці є поширеним уявлення про ґендерні технології як способи, механізми, канали формування статі та закріплення відповідних статевих ідентифікацій. Ґендер як технологія, ґендер як дискурс конструює статеві ідентичності через політику репрезентації у сфері мови, освіти, виховання, мистецтва, мас-медія тощо.

У філософському дискурсі другої половини ХХ сторіччя проблема тілесності досліджувалася в широкому інтердисциплінарному колі. Вітчизняні та закордонні дослідники цю проблему досліджували переважно з опорою на феміністську методологію. У філософії фемінізму проблема тілесності здебільшого розв'язувалася з опорою на есенціоналізм і розглядалася у працях Люс Ірігарей, Гелен Сіксу, Юлії Кристевої та ін. В руслі радикальної теорії статевих відмінностей (конструктивістський підхід) проблема тілесності з'ясовувалася в працях Ґейл Рубін. До філософсько-політологічних аспектів проблеми тілесності звертається Джудіт Баталер. В сучасній українській літературі теж робляться спроби філософського осмислення проблеми тілесності. Передовсім це праці Ірини Жерьобкіної, Оксани Забужко, Ніли Зборовської, Тамари Гундорової, Ольги Гомілко, Вікторії Гайденко, Наталії Чухим тощо. Відрадно, що розгляд проблеми тілесності в жіночих ґендерних студіях переважно здійснювався з опорою на феміністську методологію дослідження, яка дозволяла авторам зосередитись на розкритті асиметрії чоловічого та жіночого первнів у соціокультурі. В останні роки проблема тілесності є предметною темою чоловічих досліджень ґендеру (праці Дмитра Міхеля, Ігора Кона, Сергія Ушакіна, Андрія Синєльнікова та ін.). Ці праці містять культурологічні, політологічні, соціально-філософські аспекти теоретизування про стать і є помітним явищем у соціально-гуманітарній науці кінця ХХ сторіччя. Історико-філософське осмислення цих праць є доволі актуальним, оскільки дозволяє поглибити розуміння минулих та сучасних способів конструювання гендеру. Тому метою даної розвідки є з'ясування теоретико-методологічних засад розгляду проблеми тілесності в сучасних чоловічих ґендерних дослідженнях. Це передбачає з'ясування таких питань: які аспекти проблеми розглядаються теоретиками чоловічих студій у межах філософського дискурсу? На яких методологічних засадах ґрунтуються сучасні автори, розглядаючи тілесні мікрополітики? Чи вдається дослідникам розглянути тілесність як онтологічну сутність й уникнути хиби конструктивістського підходу, яка була притаманною для феміністського дискурсу?

У руслі сучасних чоловічих досліджень ґендеру привертає увагу праця Андрія Синельникова "Чоловіче тіло: погляд і бажання. Нотатки до історії політичних технологій тіла в Росії", присвячена ідеологічним конструктам тілесності. Автор зауважує, що у 20-30-х роках минулого сторіччя стосунок до тіла, способи його стилізації постійно перебували в полі зору радянських "біотехнологів влади". Планова підготовка нової людини, а також творення "надзвичайно пластичної людської маси", покірної і податливої, постали завданням для педагогічних, рефлексологічних, фізіологічних тощо інститутів та лабораторій. Пластична людська маса ніби "відливається" в підготовлені ідеологією форми "тотальних тіл", цінність і привабливість яких залежить лише від класової належності [4, с.215].

Поняття політичної технології тіла, яке використовує у своїй праці згаданий автор, належить філософові Мішелеві Фуко [5]. Дані технології - це не просто знання про функції тіла і не лише влада над тілом або його завоювання, це певне поєднання їх у межах конкретної ситуації. Автор розвідки опирається на думку Фуко про те, що зв'язок між знанням і владою є стійкий, і в цьому сенсі "влада виробляє знання". Аналіз відносин між знаннями і владою окреслюється з врахуванням того, що суб'єкт знання і модальності знання є похідними від цих відносин. Однак фукіанський теоретичний концепт "влада/знання" ("влада виробляє знання"), на який опирається автор розвідки, не єдинодостатній для пояснення змін сприйняття тіла. Останні відбуваються не просто за ініціативою владних структур та під їх контролем, а й в атмосфері зміни загальної соціокультурної ситуації. Щоби розкрити її специфіку, Андрій Синєльников звертається до теоретичних знахідок іншого французького філософа та психоаналітика - Жака Лакана, зокрема до ідеї символічного та його зв'язку з історичними процесами.

Зупиняючись на деяких моментах статевої політики у Радянській Росії (1920-1930 роки), він зауважує, що "фактом муміфікації тіла Леніна" був започаткований процес "політичних технологій тіла". "Вперше в сучасній історії Росії чоловіче тіло було насильницьки вилучене з економіки ґендерних відносин, і це спричинило глибинні зміни у сфері Символічного"[4,с.211]. Автор проникливо зауважує, що від 1924 року "масове чоловіче тіло" поступово все більше відхиляється від свого біологічного акценту у сприйнятті, набуваючи дещо іншого значення. "Тіло Леніна, ідеальне тіло без нутрощів, буквально "тіло без органів", стало тим зразком, за яким і були створені нові тіла" [4, с.213]. Етапи розроблення технології "муміфікації" усього соціального чоловічого тіла в Радянській державі відбуваються поступово і непомітно. Цьому сприяє так званий соціальний режим масового однодумства. Тобто зміни у сприйнятті тіла симптоматичні, - вважає Синельников, - і засвідчують зміни загальної соціокультурної ситуації, яка сприяє непомітному входженню нової тілесної мікрополітики ґендеру. Погляд на тіло, яке повинно сприйматись лише з класової ідеологічної позиції, - це основний леймотив того часу. Отож, тіло перетворювалося в "надзвичайно пластичну масу", яка здатна "заповнювати створені для неї ідеологічні каркаси і легко перетікати з однієї дискурсивної формації в іншу. Щобільше, тіла самі стають дискурсивними фраґментами, описами, поданими в тотальній політичній карті тіла. Їхня пластична маса перебуває під постійним контролем влади, під її абсолютним впливом; " влади яка пише ці тіла, наклеює етикетки і дає до них анотації. Лише в динамічному дискурсивному стані тіла стають "видимі" в межах умов репрезентації і повертаються як погляд" [4, с.215].

У своїй праці Синельников доволі вдало поєднує фукіанську методологію дослідження з лаканівським теоретичним концептом "символічного". Це дозволяє зауважити, що тіла чоловіків, жінок і дітей особливо в авторитарних суспільствах набувають різних конфігурацій залежно від символів та значень, які їм приписують. Іншими словами, ідеологічний погляд не лише окреслює межі тілесного простору, а й визначає його соціокультурне значення. У праці, присвяченій Поглядові як Маленькому об'єктові, Лакан стверджує, що існує відмінність між "глядінням" ("зір") і Поглядом. Останній не належить суб'єктові, він причиннєво зумовлений зовнішнім світом. Подібно як мова, Погляд, на думку Лакана "існує заздалегідь", він ніби випереджує суб'єкта, який сам перебуває у просторі Погляду. Діаграма візуальності, згідно з Лаканом, набуває обрисів двох конусів "глядіння" і Погляду, які перетинаються. Перший - виходить із суб'єкта, а другий конус візуальності виходить від об'єкта. Суб'єкт ніби опиняється в полоні об'єкта, на який він дивиться. Точніше, у полоні Погляду, який виходить із точки об'єкта. Перетин двох конусів візуальності відбувається на лінії, позначеній Лаканом як "екран". Цей "екран" своєрідний посередник, який частково послаблює трагічність становища суб'єкта, захопленого Поглядом. Адже саме через "екран" суб'єкт може, якщо навіть не впливати на Погляд, то хоч би зрозуміти структуру Погляду. Тобто, маючи доступ до сфери Символічного можна брати участь у процесах репрезентацій. "Здатність іменувати об'єкт дає сприйняттю певну структуру. Людське percipi набуває стійкості лише всередині зони іменування. Лише через іменування людина здатна зберегти об'єкти в деякій постійності… слово, слово, яке найменує - ось запорука ідентичності. Воно відповідає не просторовій визначеності об'єкта, який завжди готовий розчинитися в ідентифікації із суб'єктом, а його часовому вимірові" [3, с.243]. Отож, згідно з Лаканом, слово, найменування завжди йде попереду Погляду, слово полегшує ідентифікацію об'єкта, вже наперед змістовно навантажує Погляд.

"Чистота атмосфери в суспільстві", "етнузіазм боротьби переміг сексуальність" - ці ремарки Вальтера Беньяміна, Вільгельма Райха та інших характеризували радянську статеву політику 1920-1930-х років. Однак дослідникові не складно зауважити, що саме цей час характеризується надмірною демонстрацією оголеного чоловічого тіла в російській іконографії: картини парадів з участю напівнагих гімнастів, численні скульптури, розквіт спортивної фотографії. "Мускулиста маскулінність" була однією з основних ліній тоталітарної ідеології, - зауважує у своїй праці відомий теоретик статі Ігор Кон [2,с.308]. Її вважали ґарантією збереження суспільного порядку, відсіччю проти зазіхань на нього, важливою духовною і культурною вартістю, антитезою жіночості та гомосексуальності. Ця ідеологія, яка ставила "жорстке" чоловіче тіло принципово вище від "м'якого" жіночого тіла, мала сильний мілітаристський відтінок, який досягнув своєї кульмінації в неокласицизмі німецького та італійського фашизму. Подібним був офіційний тілесний канон радянського тоталітаризму 1930-х років, з його нормативністю "маскулінізованого унісексу". Радянська "рівність статей" мовчазно передбачала допасовування жінок до традиційного чоловічого стандарту (всі однаково трудяться, готуються до праці та оборони). Отож, тіло справді створюється поглядом, який переважає в певному соціокультурному контексті. Знахідки Лакана, які використовують сучасні автори, є вдалими для аналізу такого ґендерного концепту, як тілесність. Це дозволяє збагнути, що, перш ніж бути побаченим, об'єкт нашого погляду має бути сконструйованим. Адже кожна соціокультура позначена змінами в репрезентаційних процесах, пов'язаних із тілесністю. Поза теоретичними знахідками Фуко та Лакана складно запропонувати повну картину політик тілесності, які відстежують сучасні аналітики гендеру.

Відомий своїми працями в галузі соціології, психології, антропології Ігор Кон зауважує, що, очевидно, радянська людина 30-х років, дивлячись на колони атлетів або на фотографії спортсменів епохи становлення соціалістичного реалізму, бачила і уявляла в цих тілах дещо інше, ніж естетичний об'єкт. Тіло, яке постулюється до знака, завжди позначається як те, що йде попереду нього. Що ж іде попереду сигніфікації тіла? Автор мимоволі звертається до лаканівської схеми з'єднання символічного/уявного. Суб'єкт "глядіння" завжди перебуває у полі Погляду, який виходить від об'єкта. На лінії "екрана" відбувається деяка зустріч "глядіння" і Погляду, результати якої виявляються в ідентифікації об'єкта через фільтри репрезентаційних очікувань. Тому Погляд ніколи повністю не належить суб'єктові, його змінити неможливо, навіть якщо це і частково власний погляд.

У площині патріархальних дискурсивних формацій ефекти означуваного завжди сплітаються з ефектами "від гри владних структур на самих тілах індивідумів". Тут в методології сучасних досліджень гендеру помітна точка перетину лаканівської ідеї символічного і концепції влади, яку розробив Фуко. Саме Влада є означником, вона покликана позначити всю "сукупність ефектів означуваного". Отож, влада йде попереду сигніфікації тіла. "Об'єкт, що виник в якусь мить як подібність людського суб'єкта… зберігає в часі деяку постійність вигляду, який, з уваги на свою мінливість, нетривалість усіх речей, неспроможний тривати до нескінченності. Ця… видимість інакше не пізнана, ніж через посередництво імені. Ім'я - це час суб'єкта. Іменування є укладення договору, згідно з яким два суб'єкти одночасно погоджуються визнати один і той самий об'єкт... Саме тут виникає символічний вимір у стосунку до виміру уявного, його згода з ним" [3, с.243]. Влада, іменуючи, сигніфікує соціокультуру і вже разом з нею стилізує/технологізує ґендерне тіло.

Тілесність чоловіків радянського часу має конфігурацію, яка вже не ідентична їхнім індивідуальним тілам, а "наближається до свого зразка - тіла Леніна, цього "тіла без органів", що лежить у мавзолеї, перед яким проходять у марші стрункі колони атлетів" [4, с.216]. Тут чоловічі тіла перебувають у конусі Погляду (Влади). Погляд знаходить ці тіла у вигляді ідеологічного фраґмента в тотальній перспективі Влади. Іншими словами, Погляд згідно з Лаканом, повертається до нас від чоловічого тіла і на лінії "екрана" стає нашим поглядом - це завжди Погляд маскулінного суб'єкта присутньої влади. Саме тому "чоловіча нагота не загрожує міцності патріархатних структур", бо репрезентації цих тіл відбуваються всередині цих структур і постають нарцисичним Поглядом домінуючих моделей маскулінності.

Ігор Кон зауважує, що погляд є категорією статусною, ієрархічною. Він завжди йде від суб'єкта до об'єкта. Право на погляд означає соціальний привілей старшого у стосунку до молодшого, чоловіка у стосунку до жінки, а не навпаки. Погляд завжди має чіткі ґендерні обриси. Як би не змінювались філософські метафори маскулінності й фемінності, опозиція чоловічого і жіночого переважно будується за лініями: суб'єкт-об'єкт, сила-слабкість, активність-пасивність тощо [2, с.308]. Головний принцип маскулінності - чоловік не повинен бути подібним до жінки, він зобов'язаний скрізь залишатися суб'єктом становища - поширюється і на репрезентацію чоловічого тіла. У зв'язку з цим сучасні дослідники проблеми тілесності звертаються до генеалогічного методу аналізу стилізації чоловічого тіла, який застосував Фуко, аналізуючи античний дискурс. Адже в дискурсах минулого можна відстежити паралелі з сучасністю і показати вплив соціокультурних змін, політики суспільства на становлення і вироблення критеріїв у сприйнятті ґендерного тіла.

У своїй праці "Чоловіче тіло як еротичний об'єкт" Ігор Кон, розмірковуючи про сучасний соціокультурний контекст, зауважує зміни традиційних процесів суб'єктивації в бік об'єктивації чоловічого тіла. Зміщуються способи стилізації чоловічого суб'єкта, які означають нову проблематизацію його модусів існування: стосунку до самого себе, до життя в цілому. Це обумовлено загальною деконструкцією традиційного канону "строгої маскулінності", яка, в свою чергу, випливає із руйнування традиційної (прийнятної) сфери ґендерної стратифікації. У межах сучасних закордонних чоловічих досліджень фіксується факт нової стилізації ґендерного тіла, яка впливає на стан фемінізації суспільства та гомосоціалізації культури [6, 79]. З цього приводу Ігор Кон зазначає, що не існує однієї стилізації чоловічого тіла, що кожний тип індивідуальності несе в собі власні проблеми і труднощі. Складний і тривалий процес трансформації ґендерних стереотипів переживається з боку чоловічого суб'єкта, породжує багато соціокультурних проблем. Їх вивчення - одне із комплексних завдань філософських, соціологічних, психологічних та політологічних наук. Безсумнівно, що агресивна стурбованість фактом нової стилізації ґендерного тіла відображає Погляд, за яким завжди стоїть влада.

Висновки

Отже, теоретичний аналіз проблеми тілесності в межах сучасних чоловічих досліджень здійснюється з позицій конструктивістського підходу та з опорою на подібне до феміністського методологічне підгрунтя. Автори доволі вдало поєднують ідеї Фуко та Лакана, з тим щоби найповніше розкрити природу конструювання статі в різних типах соціокультури. Так, в аналізованій праці Андрія Синельникова [4] показано владну природу конструювання статевості тіла. Влада рішуче проникає у сфери приватного життя індивіда (авторитарні, тоталітарні режими), традиційні чоловічі вартості ретельно оберігаються через посилення соціальних політик тілесності. В іншій аналізованій праці Ігоря Кона [2] теж відкрита владна природа соціокультурного конструювання тіла. У тих суспільствах, де влада замкнена на самій собі, не може або не хоче впливати на соціокультурні реалії, проводиться інтенсивна політика пошуку винних у розладі традиційних чоловічих вартостей. Влада, яка замкнена на своїх інтересах - слабо відреаґовує на соціально-економічні проблеми суспільства, зате акцентує на неґативних наслідках "фемінізації чоловіків" та "маскулінізації жінок". У зауваженій розвідці Ігора Кона все ж таки помітна спроба онтологізації тіла, сприйняття тіла як особливої структури бажання та способу буття. Звичайно, зміни у стилізації чоловічого і жіночого тіла сьогодні очевидні. Чоловічі й жіночі погляди перетинаються у взаємному конструюванні власних чоловічих/жіночих тілесних образів, які відображають один із аспектів довготривалого глобального процесу перебудови ґендерних стереотипів. Поширення застережень стосовно послаблення поляризації чоловічого і жіночого начал і визнання множинності індивідуальних тілесних практик та стилів життя не зменшує ґендерних відмінностей. Адже чоловіча та жіноча тілесність - це буття, яке не вписується в остаточні схеми соціальності чи біологічної природи. Тобто фемінність та маскулінність не є ні винятково природною, ні соціальною функцією. За особою завжди залишається власний вибір, можливість самореалізації у своїй чоловічості чи жіночості. На жаль, захоплення конструктивістським або есенціоналістським підходами приводить до ігнорування суто людського виміру тілесності. В цьому сенсі перспективним видається розгляд онтологічних аспектів чоловічого та жіночого тіла, зокрема філософування про тіло як про специфічну структуру переживання та особливий спосіб буття. Соціальні страхи та застереження, що фемінізація чоловіків та маскулінізація жінок призведе до стирання відмінностей та уподібнення чоловічого до жіночого безпідставні. Фемінізація та маскулінізація як складні процеси у контексті тисячолітньої соціокультури (від античності до нашого часу) засвідчують низьку евристику цих застережень.

Література:

1. Гомілко О.Відмова від тіла: метафізична помилка сучасного фемінізму// Філософська думка. - К., 2001, №1. - С.91-101.

2. Кон И. Мужское тело как эротический объект//Гендерные исследования.-Харьков: ХЦГИ, 1999. - №3. - С.297-318.

3. Лакан Ж. "Я" в теории Фрейда и в технике психоанализа. - М., 1999.

4. Синельников А. Мужское тело: взгляд и желание. Заметки к истории политических технологий тела в России//Гендерные исследования.-Харьков: ХЦГИ, 1999. - №2. - С.209-220.

5. Фуко М. История безумия в классическую эпоху.-СПб:Университетская книга, 1997.

6. Schehr L.R. Parts of an Andrology. On representations of Men's Bodies.-Stanford: Stanford University Press, 1997.