пошук:  

>> Чав'яно Даїна: Пам'ятай про мене

У розділах: [Проза: добірка з бібліотеки Vesna.org.ua]

Авторська сторінка
Опублікував:  vesna

З іспанської переклав Валентин ДІДЕНКО, опубліковано у журналі "Всесвіт" (1988, №4).

 

З іспанської переклав Валентин ДІДЕНКО
опубліковано у журналі "Всесвіт" (1988, No4)

ПАМ'ЯТАЙ ПРО МЕНЕ

ОПОВІДАННЯ

Гріна ввела останню програму. За мить величезний мозок Діксі-3 видав мелодію, нечутну для слуху людини.

Антена робота сприйняла ледь уловимі октави дозвукового послання, мозок швидко засвоїв його, переклавши ультразвук на магнітно-електронну мову, а процесори інтерпретували сигнал і привели в дію механічні руки.

Гріна відійшла на кілька кроків, оглянула своє творіння. Замилувалася ним. Йому було віддано десять років життя.

Вона не мала друзів. Брати Фрінек були останні, хто провідав її десь шість чи сім років тому... Батьки Гріни давно померли, не залишивши їй ні братів, ні сестер. Дівчина відчувала себе зовсім чужою на Землі, але це її не хвилювало: нарешті машина створена.

Вона впала в крісло, чекаючи, поки робот здійснить останню наладку. На мить у її уяві зринув образ Ігоря.

Ігор! Якби не було його, вона ніколи б не сконструювала машини. Навіть не подумала б узятися за таку справу. Вії її затремтіли. Гріна протерла очі. Вона зовсім вибилась із сил. "Я не зможу заснути", — подумала дівчина. Знову їй згадалося обличчя коханого.

Ігорю, я тебе пам'ятаю... Якби з тобою сталося подібне, як би ти вчинив на моєму місці? Пам'ятай про мене завжди, Ігорю... Пам'ятай...

її лице зросили сльози, однак вона потамувала ридання. Коли дівчина прийшла до тями, робот стояв непорушно, чекаючи її наказів.

— Можеш іти на склад, — сказала вона.

Робот слухняно пішов повільною ходою.

Гріна вийшла з лабораторії, попрямувала коридорами до крила будинку, де були житлові помешкання працівників Фізичного центру. Зайшла до своєї кімнати, глянула на годинник. П'ятнадцять хвилин на четверту ранку. Випила склянку теплого молока, з'їла сандвіч із глюкозованим м'ясом. Потім пройшла до спальні.

Завтра вона побачить Ігоря.

Сонячні зайчики стрибали поміж закритих повік, лоскотали сітківку ока. Волосся та шкіра насичувалися сіллю, що приносив бриз. Було приємно відчувати на устах присмак моря. Шелестіння кокосових пальм посилювало відчуття самотності. Тут усе було яскраве: і барви вдень, і зорі вночі.

Гріна повернула обличчя, щоб глянути на Ігоря, який, здавалося, спав. Затим її рука ковзнула по піску, набрала повну жменю і сипнула в обличчя юнака.

Все відбулося як завжди: крик, потім низка прокльонів. Ігор навсидячки обтрушував обличчя, тер повіки, а Гріна вищала від радості, втікаючи...

Вони полюбляли відпочивати на безлюднім острівці в Карибському морі. їм подобалося бігати по узбережжі, галасувати, немов божевільні. Це була їхня улюблена гра. Дівчина жбурляла йому в обличчя жменю піску, і поки той, напівосліплений, лаявся, втікала. Втім він завжди наздоганяв її. Потім наставала найкраща частина гри: Ігор валив її на пісок і обоє котилися схилом аж до хвиль. Після любовних забав вони купалися...

Відтоді збігло десять років.

Коли вони повернулися в центр, де працювали дослідники, керівник запропонував Ігорю випробувати нового Акпалуса.

— Акпалуса! А чому саме я?

Не чекаючи відповіді, юнак провадив:

— Бачите, я не хочу здаватися боягузом. Думаю, що я не з лякливих, але мені не подобається ризикувати життям заради чиєїсь втіхи. Чотири попередні Акпалуси не мали надійного дослідницького спорядження. \

— Не заперечую, ризик існує, — визнав керівник. — але, повір мені. після попередніх провалів ми значно підвищили надійність апарата. Нам потрібен океанолог.

—В центрі є інші.

— Але ти єдиний, хто цікавиться підводною археологією. Ігор запитально глянув на керівника, той пояснив:

— Два тижні тому Гріна мені розповіла, що ти цікавився руїнами, недавно відкритими під антарктичною кригою.

— Це правда.

— Так ось, маєш випробувати Акпалуса в цій зоні. У Ігоря проясніло обличчя.

— Гаразд! Дуже вам вдячний.

— Чудово! Сподіваюся, з цього відрядження ти матимеш подвійну користь:

випробуєш Акпалуса і вивчиш свої знамениті руїни.

— В усякому випадку, я згоден. Коли вирушаємо?

— За два дні.

— Добре. Матиму час залагодити деякі справи. Це все?

—Так. Можеш іти. Передавай вітання Гріні.

— Дякую!

Він мчав, перескакуючи по два східці, і з'явився перед Гріною так раптово, що вона здригнулася.

— Як же ти мене налякав! Чому такий збуджений?

— Я побачу їх! Нарешті я їх побачу!

— Кого? — холодно запитала Гріна.

— Невже ти їх не бачила на фотографіях?

—Ні.

Ігор подивився на неї здивовано.

— Гріно, йдеться про руїни... Байдужість дівчини зникла.

— Чому ти не сказав мені про це раніше? Вона підвелась, щоб його поцілувати.

— Коли ж ми їдемо?

— Їдемо? Боюсь, що я поїду сам. Гріна відсторонилася від нього.

— Не сердься. Так вирішив керівник. Я маю випробувати Акпалуса і...

— Акпалуса! Та ти з глузду з'їхав!

— Це остання модель...

— Усі попередні Акпалуси так само були останніми моделями.

— Але ця не така.

— Та звідки тобі про це знати? Ігор мовчки дивився на Гріну.

— Гаразд, — сказала вона сумно. — Певна, ти все одно поїдеш.

— Гріно, ти знаєш, що я марю цими руїнами ось уже кілька місяців. Думки про них заважають мені працювати.

—Але Акпалус, Ігорю..!

— Керівник запевнив мене, що безпека гарантується на дев'яносто дев'ять відсотків.

Юнак засоромився. Він уперше сказав Гріні неправду.

— Це мене не переконає, — мовила вона вперто.

— Це моя єдина можливість вивчити їх, — наполягав він. — Якщо не поїду тепер, то вже й ніколи. Такої нагоди вже не трапиться.

—А якщо з тобою щось станеться?

— Елемент ризику буде завжди. Гріна мовчала.

—Гаразд, Гріно, якщо ти категорично проти...

— Я не маю нічого проти твоєї роботи! — вигукнула вона поспішно. — Роби те, що вважаєш за потрібне. Якщо ти відмовишся від такої нагоди, то потім мене за це картатимеш, а я не хочу відчувати себе винною до кінця свого віку. Тож краще їдь.

Юнак усміхнувся.

— Гаразд, кохана моя.

Він пильно глянув їй у вічі, поцілував і проголосив:

—Ти—янгол.

— Я мушу йти, — сказала вона. — О шостій годині в мене лекція.

Вони попрощалися на сходах. Гріна пішла в аудиторію, де її чекали студенти, а Ігор — у лабораторію. Він хотів побачити Акпалуса, випробувати, як діє його апаратура.

Прискіпливо випробувавши всі системи робота, Ігор зробив висновок: так, Акпалус куди досконаліший за попередні моделі.

Два дні по тому експедиція вирушила в антарктичну зону. Акпалус працював чудово. Крізь прозору стінку Ігор спостерігав підводний світ.

Кільця, що утворювали тіло Акпалуса, витягувалися, імітуючи рух дощовика. Традиційні акваланги стали непотрібні. Кисень, добутий із води, проходив крізь мембрану в кабіну, а токсичні гази, які виділялися з потом та диханням, виходили назовні.

Робот просувався між руїнами. їх ніхто ще не вивчав. Фотографії, зроблені з невеликого батискафа, були єдиною інформацією, яку мали в своєму розпорядженні вчені.

В міру просування механічного черв'яка Ігор робив нотатки. Широкі вулиці, величезні будівлі, нескінченні стіни утворювали складний лабіринт. Тим часом бокові та передні елементи Акпалуса надсилали візуальну інформацію на судно, де перебувала решта експедиції. Там зображення розшифровувалося та класифікувалося дослідницьким персоналом. Пристрої телевізійної пам'яті реєстрували візуальні послання робота. Незважаючи на те, що на глибині панувала темрява, зображення виходили чіткими, оскільки телевізійні камери мали інфрачервоне бачення.

Ігор спрямував робот усередину будівлі, що здавалася величним храмом. В кінці проходу були двері. Гнучка мордочка робота обережно промацала їх, проте двері не відреагували на дотик. Тоді Ігор вирішив скористатися лазером.

Промінь злегка торкнувся каменя, і відразу прогримів вибух. Його міць вивільнила підземні сили гігантських масштабів.

На поверхні моря нерухомі до того сейсмографи застрибали, стрілки закрутились, наче божевільні. Судно гойднулося на хвилях. Крига проломилась і своїм криком поранила холодне повітря...

Гріна прокинулася, залита потом. Знетямлена, вона сіла на край ліжка, взяла з нічного столика заспокійливі ліки. прийняла їх. Через п'ять хвилин набралася духу, пішла у ванну. Годинник показував 8.30. Вона прийняла душ, сяк-так поснідала, одяглася. Спати більше не могла, хоч голова в неї була наче налита свинцем.

Дівчина пішла до лабораторії. Там стояв робот. Обличчя її проясніло. Вона майже забула про нього. Перш ніж підійти до Діксі, підступила до великого дзеркала, що висіло на дверях.

Вона була ще гарна. Десять літ — незначний час для тих, хто міг жити по сто двадцять років і більше. Та що для неї молодість і врода! Вона має виконати те, що задумала. В дзеркалі дівчина розглядала не свою вроду, а вираз обличчя. У виразі ж був суцільний смуток. Уже багато літ дівчина не усміхалася і забула, як це робиться.

Після трагічної загибелі Ігоря товариші наполягали на тому, аби вона поїхала розвіятися. Зрештою, коли вона не послухалась, вони дали їй спокій.

Гріна їм не докоряла, що забули про неї. Навпаки, нескінченно була їм за це вдячна. їй хотілося усамітнитись, зосередитися на єдиній проблемі, над якою міркувала весь час, вільний від лекцій та праці в лабораторії.

Гріна повернулася до робота. Підійшла до нього і, сівши між жмутами проводів, пристебнулася поясом. Серце її несамовито калатало, проте вона спокійно натиснула на червону кнопку. Кімнату сповнило приємне заколисуюче гудіння. Вона визначила швидкість, натиснула на важіль, на якому було написано:

"Зворотний відлік". Гудіння перейшло у виск. Усе навколо оповилося білим туманом. Вітер засвистів у вухах, кімната щезла.

Гріна схилилася над кресленням, заповненим формулами. Через дві години вона проведе свою другу лекцію, тож голова має бути свіжа та ясна. Ігор повернеться вночі. Дівчина зачинилася в підземній лабораторії південного сектора, залишивши йому записку, в якій просила не переривати її роботу, хай там що. Вона зітхнула, згадавши записку, і ще нижче схилилась над паперами.

Позаду зарипіла підлога; хтось підійшов до неї тихою ходою.

— Це ти, Ігорю?

Не отримавши відповіді, одірвала погляд від паперів. Вона не повірила тому, що побачила. Посередині кімнати стояла... вона.

— Я, певно, з глузду з'їхала? — прошепотіла дівчина.

— Будь ласка, не хвилюйся і не здіймай галасу. Я Гріна... З майбутнього.

— Ти — це я?

— Через десять років.

— Мандрівка в часі! Як? Як тобі вдалося це зробити?

— Сконструювала машину. Гріні забило дух.

— Вибач, але я не можу цього збагнути.

Вона підвелась, підійшла до аптечки. Проковтнувши пігулку, повернулася до столу з паперами.

— Послухай-но, що я тобі скажу, — мовила Гріна з майбутнього. — Я тобі довіряю як собі самій і не маю сумніву: ти мене зрозумієш. Ніхто на світі не повинен дізнатися про мій приліт. Мандрівку в часі згодом відкриють, хоча. можливо, й не ти.

— То нехай. Але що сталося?

— Ігор марить руїнами, що були відкриті кілька місяців тому дослідницьким батискафом.

—Так, знаю. Глибоко під водою біля берегів Антарктиди. Він тільки й говорить про них.

— Атож! Через кілька днів керівник запропонує йому дослідити ці руїни. На Акпалусі.

— На Акпалусі?!

— Це робот. Уперше в історії підводних досліджень учені матимуть надійний апарат. Небезпека криється не в Акпалусі.

— Небезпека? З Ігорем щось станеться?

— З ним нічого не буде, якщо ти його не пустиш. Ти не повинна його відпустити.

— Але як я потім дивитимуся йому у вічі? Я знаю Ігоря, він ніколи нічого не скаже, але його докірливий погляд переслідуватиме мене все життя.

— То ти хочеш його втратити?

—Ні.

—Якщо тобі пощастить переконати Ігоря, можливо, ти допоможеш і мені його повернути, — сказала Гріна з майбутнього в задумі, —хоч цього я не дуже певна.

— Що ж мені робити?

— Всіма силами опиратися його рішенню. До того ж Ігор не повинен дізнатися, що я тут була. Я говорю це тобі ніби самій собі: ніхто на світі не повинен дізнатися про мій приліт. Ти ж знаєш Закон?

— Так, — погодилася Гріна. — Ніхто не має права втручатися з науковою чи технічною метою в життя менш розвинених світів.

— Закон, звичайно, стосується світів, що перебувають у тім же просторово-часовім всесвіті. Проте я певна, він так само має застосовуватись і в подібних випадках, тобто у всесвітах з одним і тим же просторовим, але різним часовим виміром.

— Розумію. Я нічого не скажу. Однак, якщо Ігор буде наполягати на своєму?

— Я тобі довіряю. Певна, що твоє остаточне рішення, зрештою, буде таким же, яким було б моє. Пам'ятай, усе може статися, крім одного: він не повинен поїхати.

— Гаразд. Спробую його переконати.

—Спробуєш? —Гріна із майбутнього наблизилась до Гріни із минулого.— Чуєш, маленька лангусто,—так звертався до неї Ігор,—ти повинна його переконати. Ради добра чотирьох.

— Чотирьох?

— Ради нас двох, твого Ігоря і мого, там, у майбутньому, який чекає мого повернення.

— Гаразд. Не турбуйся. Я знаю. що зроблю.

— Покладаюся на тебе. А тепер я хочу дещо попросити.

—Що?

— Я б хотіла глянути на Ігоря.

— Ходи зі мною.

Вони попрямували до спальні. Гріна з минулого натиснула на кнопку відеофона, і Гріна з майбутнього побачила Ігоря, який, не знаючи, що за ним спостерігають, працював із спектрометром. Тамуючи розбурхані почуття, Гріна з майбутнього вимкнула апарат.

— Що ти робитимеш тепер? — запитала Гріна.

— Летітиму назад. Повернувшись в мій світ, я побачу, що трапилось.

— Тоді прощай.

— Прощавай, Гріно.

— Де Ігор?

—Саме про це я хотіла б поговорити з вами, керівнику.

— Він захворів?

— Дуже. Лікар приписав йому повний спокій принаймні на два тижні.

— Я можу його побачити?

— Ні! Він... у нього інфекція.

— Інфекція?

— Авжеж. Це один з небагатьох випадків зараження вірусом, який був занесений із системи Прокіона.

— Он воно як!

— Але я маю поговорити з вами в іншій справі.

— Слухаю, Гріно.

— Якщо не помиляюся, Ігор повинен випробувати нового Акпалуса.

—Це дійсно так.

— Оскільки він хворий і не може зробити це раніш, ніж через два тижні, а експедиція не може чекати через одну людину, хтось повинен його замінити.

- Так, але справа не така вже й проста. Нам потрібен океанолог, який був би фахівцем з підводної археології. Без нього експедиція не матиме сенсу. Він— єдиний, у кого є всі ці дані, і тепер, щиро кажучи, я не знаю, що й робити.

-- Це дуже просто. Я випробую Акпалуса.

-- Ти?

— Ясна річ, що я. Будучи океанологом і пробувши сім років поруч із Ігорем, я можу вважати себе майже фахівцем з підводної археології. Справді ніхто, окрім мене,— звичайно, за виняткові Ігоря, — не збере всіх оцих даних.

—— Гаразд? Ігор знає про це?

— Це його ідея, -- відповіла дівчина.

-- Знаєш, коли вирушаємо?

-- Сьогодні вночі.

-- Гаразд, дівчино. Перекажи Ігорю, хай скоріше одужує. Жаль, що його не буде в експедиції. Ми скучатимемо за ним. - Дякую.

— "Вибач Ігорю, але в мене не було іншого виходу. Я не знайшла способу подискутувати з тобою, Думаю, що коли ти дізнаєшся про своє ув'язнення, буде вже запізно. Клянусь Кіркою!1  Існує якась небезпека, а я не відаю, яка вона! Як же її уникнути, не, знаючи, звідки вона прийде? Якби не я. вона спіткала б Ігоря. Тепер залишається чекати... Ці руїни такі величезні. Яка цивілізація могла проживати на цім континенті? Нічого подібного я ніде не бачила. Певна річ, її створило плем'я, яке населяло Землю мільйони років тому. Але скільки ж різних племен обживало нашу планету? Виходить, досі археологія керувалася хибними критеріями Як вони могли вважати, що гомо сапієнс з'явився на Землі три мільйони років тому! Ясна. річ: археологія відстала від таких наук як фізика, (біологія і, мабуть, саме тому велетенські монументи Стоунхеджа та Південної Африки здавалися залишками недавніх цивілізацій... На щастя, відкриття Атлантиди покінчило з подібними ідеями. Це було корисно з двох причин:

підводна археологія оформилась як незалежна наука і довела, що історію планети творила ціла низка стародавніх племен. Сліди цивілізацій, яким шістдесят мільйонів років стали очевидними. Гадаю, це одна з них. О! Це, здається, площа, а та будівля — храм. Який величезний! Проходи, знову проходи... Ну й ну! Далі суцільна стіна. Ні. Є двері. Клянуся Кіркою! Вони запечатані. І як же їх відчинити! Гм... Якби за ними не було нічого важливого то будівничі не зважилися б їх запечатати такою здоровенною брилою... Думаю, тут стане у пригоді лазер. Ану, спробуємо..."

Ігор увів останню програму. За мить величезний мозок Діксі-3 видав мелодію, нечутну для слуху людини.

Антена робота сприйняла ледь уловимі октави дозвукового послання, мозок швидко засвоїв його, переклавши ультразвук на магнітно-електронну мову, а процесори інтерпретували сигнал і привели в дію механічні руки. Ігор відійшов на кілька кроків, оглянув своє творіння. Замилувався ним. Йому було віддано десять років життя. Він упав у крісло, чекаючи, поки робот здійснить останню наладку. На мить у його уяві зринув образ Гріни. -- Гріно, ти не повинна була... —повторив він у котрий уже раз. Робот стояв, чекаючи його наказів.

—Можеш іти на склад, — сказав Ігор.

Робот слухняно пішов повільною ходою.

Ігор вийшов з лабораторії, попрямував коридорами до крила будинку, де були житлові помешкання працівників фізичного центру. Зайшов до своєї кімнатці Якою пусткою здавалася вона йому весь час по смерті Гріни! Він пройшов до кухні. Годинник показував п'ятнадцять хвилин на четверту ранку. Випив склянку молока, з'їв сандвіч. Потім попрямував до спальні.

Завтра він побачить Гріну.


1 Кірка (Цірцея) — у грецькій міфології німфа-чаклунка, дочка Геліоса. Переносно — підступна красуня, спокусниця.


Daina Chaviano. Amoroso planeta. Editorial Letras Cubanas. Ciudad de La Habana, Cuba, 1983. © Daina Chaviano

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...