пошук:  

>> Гай-Головко Олекса: Поєдинок з дияволом

У розділах: [Проза: добірка з бібліотеки Vesna.org.ua]

Авторська сторінка
Опублікував:  vesna

 

 

Зміст





Обвинувачення

I

— Руки вверх! — залунав зловіщий голос, коли я увійшов до кімнати.

Це сталося десь о дванадцятій годині двадцять восьмого червня 1945 року у цвайґовому романтичному Інcбруку...

Два спрямовані пістолі і ручні кайдани вирішили мою долю.

— Кепське ваше становище! — говорили очима незнайомі перехожі, коли енкаведисти вели й садовили мене в комфортний лімузин.

Незабаром я стояв між американськими й совєтськими офіцерами в американському поліційно-тюремному бюрі.

— Это крупный изменник родины! — сказав майор Дадашев, невисокий кремезний чоловік з південноазійським обличчям і англійськими вусиками. Він, цей старшина большевицької таємної поліції, був в американському однострої. У нього на зеленому шоломі кривавилась червона зірка. Більше він не мав ніяких відзнак.

У мене заворушилося волосся. Я хотів щось сказати американцям у своїй обороні, але майор Дадашев зупинив мене.

— Молчать! Вам нечего говорить! Ваша песня спета... — І майже наказав американському старшому офіцерові: — Йому місце в тюрмі!

— Безумовно, — погодився американець.

До мене підступив довгов'язий австрієць, тюремний наглядач, і сказав іти з ним. Він мовчки відпровадив мене до сірої ізольованої камери. З розжареними думками я опинився за залізними дверима.

Енкаведист назвав мене зрадником батьківщини. Американці, не вислухавши, кинули мене за ґрати. Що мене чекає? Видача дияволові?! Це неможливо! Я — зрадник батьківщини?! Чи я з ворогами вдерся на територію своєї батьківщини й допоміг їм забрати в мого народу землю і волю? Ні! Чи, може, допомагав ворогам виморити голодом мільйони українського люду? Ні! Чи, може, з катами став катом і вбивав з ними невинних, беззахисних людей? Теж ні! То що ж я таке вчинив?..

Разом з іншими моїми земляками я виступив в обороні своєї скривавленої батьківщини. Так зробив би кожний чесний француз, англієць, американець, коли б ми помінялися місцями. Я виступив з протестом проти гнобителів мого великого і чесного народу. За це мене душили комуністи, нацисти... а тепер комуністи хочуть доконати!..

Я — зрадник батьківщини? А Дадашев — і всі дадашеви, червоні від крови дадашеви, — її друзі?!.

Так я міркував, утихомирюючи свою розбурхану душу. Але під моїм черепом думки скакали, як блискавиці. Чи вислухають мене американці й чи після цього віддадуть дияволові на муки?

Так чи так — я мушу розказати. І я їм розкажу.



II

У наш час є багато непоборних аксіом та істин, які не потребують доказів. У наш час є сила незаперечних фактів, що говорять самі за себе. Я подаю їх у чистому вигляді. За їх правдивість я відповідаю головою, але не там, не в країні терору за зачиненими дверима, а перед законами справедливости західного світу.

Коли мордують малу безсилу дитину, вона ридає і кличе порятунку.

Коли мордують дорослого, він ощетинюється, запалюється ненавистю і стає в своїй обороні.

Мене мордували малого. Я ридав і кликав порятунку, але ніхто не відкликався.

Мене мордували дорослого, — я почав себе захищати.

Коли я став свідомий, почав б о р о т и с я.

Після московсько-комуністичної навали в Україну я примусово став громадянином Совєтського Союзу. Моїм найбільшим нещастям у Совєтчині було моє соціяльне походження. Я народився в родині сільського дяка.

Священики, диякони, дяки та їхні діти, як і ліпші господарі, що їх комуністи назвали куркулями, були в Совєтчині найнещасливіші люди. Поганий господар ліпше поводився з худобою, як збісілі большевики з цими людьми. Ці нещасні, обездолені, принижені були без суду засуджені до кари смерти.



Я був маленький, зовсім маленький! — коли на холодній півночі, в Москві й Петербурзі, почалося криваве комуністичне весілля. Я був маленький, коли це страховище вдерлося у вільну Україну й почало душити й топтати в крові молоду українську демократичну державу. Я тоді нічого не розумів, але бачив, що до нас в Україну прийшли якісь страшні люди, дикі люди, жорстокі люди. Я бачив трупи й кров моїх сусідів... я боявся крови, тому підсвідомо став боятися цих людей.

Ніколи не забуду, як у моє село Вікнину на Вінниччині вскочили страшні вершники. Це були напівголі люди з босими ногами у стременах, з великими червоними стрічками. Ці люди з криком і лайкою, гасаючи на змилених конях, витягали з хатів моїх сусідів і розстрілювали за ворітьми. Вони, як я дізнався згодом, розстрілювали найчесніших українців, що творили Українську Народну Республіку. Вони розстрілювали навіть тих, що могли їй співчувати.

Один вершник ускочив до нашого двору й мало не ввігнався конем у сіни.

— Поп! Где поп?! — репетував напівголий москаль і лаявся в три поверхи. — Дайте его, этого буржуя!

Мій батько, передчувши небезпеку, вчасно зник з хати.

Згодом я довідався, що це був найжорстокіший восьмий большевицький полк, що складався зі злодіїв, убивць, розбишак, яких комуністи повипускали з тюрем боронити людоненависну комуністичну владу.

Потім, як вільна Україна в нерівній боротьбі впала у вогні і крові, по селах їздили страшні чекістські "тройки". Вони за зачиненими дверима засуджували до розстрілу свідомих господарів, запідозрених у нелояльності до московсько-комуністичної влади. Перед моїм батьком завжди стояла примара смерти, хоч він не походив з кляси, що її большевики назвали буржуями. Мій батько був сином кріпака, а після розкріпачення — безземельного селянина, а мати — донькою шевця.

Але соціяльне походження моїх батьків не бралося до уваги, бо батько за марксистською ідеологією був "ворогом народу". Тому батька й усю мою родину большевики позбавили виборчого права.

Відібрати в Совєтчині виборче право — це те саме, що викинути рибу з води або наземну істоту замкнути в герметично зачинене приміщення. Мої батьки, немов би прокажені, не могли з'являтися на вулиці, а ми, діти, не могли ні вчитися, ні працювати.



Почалося жахливо нестерпне життя.

Мені тоді було не більше десяти років, і я вчився в четвертій клясі народної школи. Свідомий свого трагічного становища в Совєтчині, я дуже рвався до науки. Лише наука могла мені відчинити двері у світ. З кваліфікацією я міг назавжди відірватися від своєї "страшної" родини, причепитися десь за сотні кілометрів від родинного гнізда і більш-менш спокійно працювати. Тому я старався бути в школі найуважнішим учнем, бо за найменший промах мене, сина духовної особи, могли викинути на вулицю.

У моїй клясі був учителем Козуб, зайда з сусіднього села, рафінований комуніст, підступна й безбожна людина. Селяни його ненавиділи й з огидою відверталися від нього. Колеги-вчителі боялися й уникали його. Він був таємним аґентом ҐПУ. Пізніше Козуба забили українські партизани.

Три чверти часу на уроці він навчав нас комуністичної "релігії". Під тиском інстинкту самозбереження я своїм дитячим розумом вимізкував, що моїм найбільшим нещастям було соціяльне походження. Мені здавалося, що був би я сином робітника чи селянина, я мав би все, мене большевики любили б і я був би щасливий. Це фатальне походження створив мені батько... Отже, він і лише він був причиною того, що з мене глузували й насміхалися задурманені комуністичною ідеологією діти, які не хотіли зо мною бавитися, брутально мене відштовхували, як якийсь непотріб. Я у злості нишком став ненавидіти батька, не слухати його і взявся у всьому наслідувати вчителя.

Що більше я прислухався до вчителя і що більше наслідував його, то більше зненавиджував батька й відштовхувався від нього. Своєю підкресленою лояльністю до совєтської влади я хотів ввійти в довіру вчителя й розаґітованих дітей і почувати себе з ними, як рівний з рівними.

Бувши пильним і уважним учнем, я скорше за інших дітей з усією щирістю впивався комуністичною "релігією". Незабаром я став абсолютно переконаним, що лише в Совєтчині чудове життя, а в усьому буржуазному світі страшні злидні. Що в нас кожний працюючий має хліб, штани, сорочку й черевики, а в буржуазному світі крім череватих буржуїв усі люди голодні, голі й босі. Що в нас працюючі живуть у хатах чи у землянках, а в буржуазному світі сплять на вулиці, у підземеллях, у канавах, а буржуї — у віллах і палатах. Що в нас кожний має працю, а там багато безробітних, і коли вони просять праці, то поліцаї їх розстрілюють на вулиці. Що в нас дітям працюючих дозволено вчитися й бавитися, а там ці діти безпритульні і в голоді й у холоді вмирають від сухот. І що в цьому винні лише буржуї та їх прислужники попи, які тероризують робітників і селян, щоб не дати їм змоги з'єднатися з нами — батьківщиною світового пролетаріяту — й дістати від нас волю, працю, хліб і одяг. Та до того ще ці "гідри" зазіхають на нас, готуються йти війною, щоб з'єднатися з нашими недобитими буржуями й попами й погасити сонце, яке так ясно світить для совєтського люду.

Я всім своїм серцем зненавидів цих жахливих буржуїв з попами, дияконами й дяками, які хочуть силою вирвати у наших щасливих людей з рота хліб, зняти з них одежу, відібрати хати й землянки, що дала їм жовтнева революція, Ленін і комуністи. Часами вчитель нас питав, ким ми будемо, коли повиростаємо, то ми всі навипередки кричали: солдатами, кіннотниками, танкістами, пілотами, чекістами.

Після тих уроків я почав грубіянити батькові, кинув молитися й перестав відвідувати церкву. Схвильований батько взявся ласкаво мене вмовляти, що великий гріх не молитися й не йти до церкви, але я став глузувати з релігії і Бога. Батько спалахнув гнівом:

— Ти моя дитина, — сказав він пошепки. — Ти належиш лише мені. Я відповідаю за твої вчинки перед Богом і людьми аж до твого повноліття. Тому буде так, як хочу я. Завтра підеш зі мною до церкви.

Обурений до глибини душі, я скрикнув:

— Ти примушуєш мене?! Гаразд... Я скажу вчителеві.

Це для батька було громом серед ясного неба: він заплакав і вийшов. Другого дня навіть не згадав мені про церкву. Задоволений його відступом і своєю перемогою, я вже не потребував жалітися вчителеві.

У совєтському "мистецтві" я ріс не днями, а годинами. Часто "обкладав" сороміцькими словами буржуїв, священиків і навіть святих, щоб ще більше викликати до себе довіру у школі. В цьому мені допомагали діти господарів (сільських "буржуїв"), що були в одному зі мною становищі.



Одного разу вчитель прочитав нам сороміцькі оповідання про життя святих на небі. Нареготавшись, наказав тим, хто молиться й ходить до церкви підняти руку. Жодна дитина руки не підняла. Учитель похвалив і сказав, що коли ми виростемо, нами буде гордитися совєтська держава.

— А кому тепер молитися? — спитала одна учениця.

— Ленінові, — відповів учитель. — Він більший за всіх богів, якими вас дурили. Але до нього треба по-іншому молитися: читати й виконувати його заповіти, любити більш за всіх: більш за батька й матір, і ненавидіти всіх, хто проти нього. Бо хто проти Леніна, той з буржуями... Хто має в хаті портрет Леніна?

Кілька дітей підняли руки. Учитель наказав, щоб від сьогодні всі діти мали на стінах портрети Леніна.

Увечері я вирізав з старої газети портрет Леніна (в кожній газеті були його портрети) і при всій родині взявся прибивати під іконами. Замість крику й бунту, до чого я був приготований, мати й сестри заридали, а батько, проти моїх очікувань, сказав до мене ласкаво:

— Я знаю, моя дитино, ти мусиш здобувати освіту, тому мусиш мати портрет Леніна. Не бороню тобі його прибивати. Але прошу тебе, прибий у малій кімнаті. Я зовсім віддаю її тобі. Бо якщо люди побачать його під іконами, то виженуть мене з церкви. А що ти тоді будеш їсти, в чому будеш ходити? Влада ж у нас забрала землю, а цей маленький городець вісім душ не прогодує.

Я не міг не згодитися з батьком і прибив портрет у маленькій кімнаті.

Другого дня Козуб у першу чергу спитав дітей, чи всі мають удома портрети Леніна. Усі підняли руки, крім двох. Це були діти не господарів, яких комуністи тримали на чорній дошці, а найбідніших людей, так званої опори совєтської влади. Козуб нічого їм не сказав, лише насупився.

— А тобі батько не забороняв? — лукаво спитав він у мене.

Я відповів, що ні. Він був розчарований моєю відповіддю. Чому саме, я збагнув за кілька днів, коли батьків тих двох учнів викинули з комнезаму і як підкуркульників позбавили виборчого права. Я був дуже радий, що мій батько не заборонив мені вчіпити портрет Леніна, бо після мого доносу його знищили б, а нас з усією родиною вислали б до далеких "виправних" таборів. На цьому досвіді я переконався, що, охороняючи батька, охороняю себе. Після цього я вирішив батька не провокувати, але далі йти второваною дорогою, якою вели мене вчитель, комсомольці й комуністи.

Перш за все я таємно викинув зі своєї кімнати ікону і про це з гордістю доповів у класі вчителеві, а в сільському клюбі комсомольцям і комуністам. Жменька комсомольців і комуністів, що вела між українськими селянами запеклу антирелігійну пропаґанду, мене похвалила і як сина духовної особи поставила прикладом для інших дітей. На Різдво чи на Великдень, коли в церкві правилася Служба Божа, я з піонерами та комсомольцями під церквою свистав, лаявся і співав сороміцьких антирелігійних пісень. У сільському клюбі чи в аматорському театрі декламував антирелігійні вірші й виголошував антирелігійні промови, що Бога не було, нема й ніколи не буде, а хто вірить у Бога, той іде з буржуазією й попами проти Леніна і Сталіна й совєтської влади. Я мав тоді тринадцять років і вчився в останньому класі народної семирічної школи.



Але ці "успіхи", що ними я хотів пробити в пекельній дійсності собі дорогу, були дуже хиткі, жалюгідні й такі болісні для моєї душі, що мені хотілося вгризтися в землю й до смерти ридати.

У школі вчитель з їдкою іронією почав мене принижувати, а задурманені діти за старою звичкою звали мене "христосиком", "святителем", "угодником", приліплювали мені на плечах хрести, списували хрестами та змальовували сороміцькими малюнками святих і ангелів мої книжки й зошити. В сільському клюбі комсомольці й піонери почали дивитися на мене кривим оком, не допускати до участи в аматорських виставах, а якось "попросили" вийти зі зборів молоді, сказавши, що до мене не мають довіри. Коли я взявся переконувати, що від мізку до кісток належу їм, то почув ненависну відповідь:

— Ти маєш батькову кров, значить — кров буржуазії...

З того часу я став мовчазний, похмурий і відвідував лише школу, що її попри тяжкі муки вирішив закінчити, щоб мати на руках свідоцтво.

Я переживав велику трагедію. Я, так би мовити, повис у повітрі між ворожими комуністичними силами, що використали мене проти моєї родини й прогнали, і своєю родиною, яку нелюдськими вчинками поставив проти себе. Моя добра мати з першого погляду відверталася від мене, а ніжні сестри мовчки кидали в мою кімнатку шматок хліба або чисту сорочку і з грюкотом зачиняли за собою двері. Лише завжди врівноважений батько, що керувався розумом, відчувши крик моєї душі, деякий час дивився на мене з докором, а одного разу посадовив мене коло себе.

— Не мучся, синочку... — прошепотів він, голублячи мені голову. — Ти не винен... Ласкавий Бог простить тобі, а я... уже простив давно...

У мене в розчуленні покотилися сльози. Але я, шукаючи для себе порятунку, став благати батька, щоб він відрікся від свого сану. Ми тоді, казав я, могли б вільно вчитися і працювати… Але батько суворо відповів:

— Я умру найтяжчою смертю, але присяги, що дав Богу й народові, не зламаю.

— Я тебе розумію. Але покажи мені вихід.

— Покладайся на Бога і в терпіннях чекай Його милосердя.

Я збагнув лише потім, що батько не називав тоді речі своїми іменами, щоб я десь не проговорився і не знищив себе, його й усієї родини.

По цій розмові родина великодушно прийняла мене, як блудного сина, в своє лоно. Порвавши зв'язки з довкільним ненависним світом, зі світом "власть імущих", я буквально не знав, що маю діяти. Я ж був такий малий... Я відчув, що опинився в зачарованому колі, але своїм несформованим розумом ніяк не міг додуматися, як з нього вилізти. Тому за батьковою порадою здався на Божу милість, після чого приніс до своєї хати ікону й почав усім серцем молитися.



Мій старший брат Юрій у перші окупаційні роки далеко від дому крадькома здобув середню освіту й законспіровано вчителював у ладижинській народній школі. Мої сестри вийшли в життя недоуками, а наймолодший брат Борис закінчив лише дві кляси початкової школи. Я з великими труднощами закінчив семирічку й опинився на розпутті. Два роки стукав у двері середніх шкіл, але мене, сина позбавленця виборчого права, брутально відганяли. Я плакав і в розпуці знову докоряв батькові за те, що висвятився на диякона. Мати в риданні задихалася, а батько чорнів як земля.

— Ти нас не жалієш! — кричав я крізь сльози. — Навіщо ти висвятився на диякона?!

— Я мушу рятувати віру.

— А нас?

— При дияволовій владі я вас уже не врятую...

— То що ж я маю робити?

— Боротися в поєдинку з дияволом.

— Я ж сам нічого не вдію...

— Ти не сам... — уперше сказав батько відкрито. — Тому борися з дияволом за життя усіма засобами.

Я зрозумів, про кого говорив батько.

— Добре, я буду з ним боротися! — урочисто відповів я батькові.

Тоді, в час юности, для мене дияволом ще була не Московщина з її білими чи червоними царями, а лише поодинокі сільські комуністи, які не давали мені жити.

Це були апокаліптичні роки. Деякі мої ровесники, що ділили мою гірку долю, зайшовши в життєву безвихідь, з розпуки накладали на себе руки. Я, змужнівши й окріпши духом, рішив піти проти течії, хоч у Совєтчині це було неможливо.

Далі мій мозок почав працювати більш інтенсивно. В п'ятнадцятилітньому віці я зробив відкриття, що диявол усе побудував на брехні. Я вирішив його перебрехати, використавши братове становище, і втік до брата в Ладижин.

Там не знали, що він син диякона, і він легко виробив мені посвідчення, що я на його утриманні, тобто на утриманні трудового інтеліґента. З цим посвідченням я вступив до красносільської сільськогосподарської школи, і все покотилось, як по маслу.

Але це, на жаль, тривало недовго. Якось мене викликав директор школи І.Ш., на щастя, українець, якого ми всі любили.

— Я дістав з вашого села заяву, що ви син диякона, — сказав він сумно. — Що мені робити?

Я майже не дихав.

— Не знаю, — я сам злякався свого голосу.

Він сказав:

— Учіться… Про це знаю я, ви й більш ніхто не знатиме.

Директор І. Ш. був з тих українців, що в Совєтчині зникали, як узимку на обличчі сніжинки. Скоро заступив його сухий, ядушливий комуніст москаль Солодовнік і, діставши з мого села депешу, вигнав мене з школи.

Я боявся йти додому, бо від одного погляду моя бідна мати знепритомніла б. Як прогнаний пес, не знаходив собі місця. Тому конав з розпуки і в маренні зачепив собі шнурок за шию. Мене відчепив мій шкільний приятель, який якраз тоді зайшов до інтернату. Опритомнівши, я добре себе вилаяв і дав собі слово покинути цей світ лише в безвиході.



Мій протест вплинув на Солодовніка, і він вислав мене до Тульчина, щоб там в окружному відділі наросвіти поновили мене в школі. Це було взимку. Шістдесят кілометрів я ішов снігом у подертих черевиках і в батьківській полатаній свитині.

— Відмовтесь від батька в пресі, — запропонували мені.

Ця диявольська вимога мене не заскочила, а тому й не злякала.

Я вже мав подібну історію, коли, після закінчення семирічки, хотів вступити до уманської технічної школи. Схвильований до глибини душі, я тоді, прийшовши з Умані, розповів батькові і спитав, що мені робити. Він сполотнів, але сказав рішуче:

— Ти мусиш так зробити, бо іншого виходу нема. Бог буде тобі свідком, що ти зробив це з примусу.

Хоч в уманській "Селянській правді" між десятками "відмовлень" від батьків кричало й моє "відмовлення", але до технічної школи мене не прийняли. Незважаючи на цей неуспіх, я вдруге надрукував те саме зі слів інспектора наросвіти в тульчинській газеті. Коли б тоді інспектор сказав мені відмовитися від своєї "буржуазної крови, душі й тіла", то я, не задумуючись, це зробив би.

Після цього акту мене у школі поновили, але наклали велику платню за навчання. Двісті карбованців! На той час це було двісті пудів пшениці. Де ж батько міг узяти такі гроші, коли він утримував усю родину копійками, що діставав від вірних за виконання релігійних обрядів? Мати продала останню корову, а батько кожуха й чоботи, і тим за мене заплатили.



III

Я згадую своє дитинство, і в мене замерзає кров в жилах. Я не мав дитинства! У мене вкрали його злочинці, що тепер оголосили мене злочинцем, а себе праведниками.

Я вже мав середню освіту, був молодим темпераментним юнаком, з юнаків, що в сприятливих умовах валили б мури. У мене кипіла кров до праці. Я нічого не хотів у Совєтчині — лише праці, хліба й спокою. Але я завжди діставав камінь. Тільки за те, що був сином духовної особи. Більш ні за що, бо своїм віком, переконаннями і діями я тоді ще не був ворогом совєтської влади, а лише ворогом окремих її урядовців. Я страшно заздрив людям — вихідцям з робітничо-селянської кляси, але скоро перестав заздрити і їм...

У совєтських газетах я щодня читав про рай у Совєтському Союзі й пекло в буржуазній Европі. Попри усе пережите я думав, що в Совєтчині звірі сидять лише знизу, а вгорі — добрі люди. Я також думав, що ці "добрі люди" скоро дізнаються про злодійства нижчих і їх загнуздають. Але незабаром це викликало в мене сміх, бо ж злодії завжди уподібнюються до своїх ватажків. Так само було в Совєтчині. Я переконався в цьому на власному досвіді, бо стукав по розуміння, правду й допомогу від найменших до найбільших дверей, але скрізь люди були однакові — ворожі, ненависні...

Після закінчення середньої школи я влаштувався в хемічній лябораторії в рижавській цукроварні. Мене вважали за доброго працівника. Але мене цінували доти, поки партійний комітет не дізнався про моє соціяльне походження. Я з тріском вилетів за фабричну браму. Ті люди, що так мене цінували, зі страхом відвернулися від мене, немов би я хотів висадити цукроварню в повітря. Я їх розумів. Вони тремтіли за свою шкіру, бо в Совєтчині стають підозрілими ті, що мали нещастя працювати з "підозрілими" і навіть говорити з "підозрілими".

Я взяв на плечі торбу й, обійшовши своє село, щоб не викликати вдома суму й ридання, пішов до окружного міста Умані. Свій шлях я досі стелив брехнею, бо правда була для мене фатальна, і в розгоні цей шлях стелив брехнею далі. В уманській наросвіті я з відвагою одчайдуха назвав себе сином селянина-незаможника.

— Добре, — сказав з жорстоким обличчям інспектор, який, мабуть, був кілька років тому чекістом у страшній "тройці". Він, до вияснення моєї особи, тимчасово послав мене до джуржинської народної школи заступити хворого вчителя.

На цій праці також були мною задоволені, але, незабаром викривши моє соціяльне походження, хотіли судити. Я вчасно втік до Києва до свого брата Юрія, що тоді вчився в музичному інституті. Він також тремтів, щоб його часом не викрили й не викинули з інституту. У нього були такі злякані очі, коли я зайшов до нього в кімнату! Я все розповів йому й спитав:

— Що мені робити?

Брат безпорадно розвів руками. Чим він міг мені допомогти?

— Пробивайся, — сказав він сумно. — Відважно пробивайся, бо відважним належить світ.

— Так, — сказав я. — Але не в Совєтчині...

Я, звичайно, не хотів світу, ні півсвіту. Я не хотів нічого — лише існувати, жити — цього найелементарнішого права, що скрізь узаконене, крім Совєтського Союзу.



У мене з кожним днем вироблялась шалена одчайдушність до гри в життя, і в цій грі я не перебирав жодними засобами. Я вже був "багатий": мав магічну довідку з попереднього місця праці. В ній було написано, що я, син селянина-незаможника, працював як учитель. Це було якраз тоді, коли ҐПУ розправлялося зі Спілкою Визволення України і Спілкою Української Молоді, а також з тими українцями, що ніколи до цих організацій не належали, ба й навіть про них не знали, але колись могли знати й належати. Влаштувавши суд над верхівкою, ҐПУ день і ніч відправляло без суду десятки тисяч недостріляних людей на соловецькі острови та в сибірську тайгу. В Україні бракувало вчителів. На ці посади призначали "ідеологічно" витриману молодь з середньою, а то й нижчою освітою, і я показав у київській наросвіті свою довідку з попередньої школи.

Мені пощастило. Я дістав призначення в глухе село Кабани на Хабєнщині на Поліссі, в село між пісками й болотами. Я тріюмфував. Хто мене міг знайти в цьому чортячому гнізді?

Але диявол мене шукав. Мене, що ніколи не зробив ніякого злочину, але мав у Совєтчині репутацію патентованого злочинця.

Якось приїхав з району директор школи Павло Павлюк, старенький завзятий козарлюга.

— Тікайте, — сказав він так, немов би сам зібрався тікати. — Тікайте сьогодні, бо завтра буде пізно.

Я зрозумів, що сталося і що мене чекає, але чомусь почав перед старим вдавати невинного.

— Чого я маю тікати? Що я — злодій? Чи обікрав кого, чи вбив, чи зарізав?

— Це ще гірше. Злодії й розбишаки в нас — почесні люди. А ви син "ворога народу". Уповноважений ҐПУ дістав донос, що ви син диякона. Що ваш батько аґітує проти колективізації, совєтської влади. І взагалі — там таке понаписували... За вами напевно завтра приїдуть...

Я похапцем спакував валізу й сів на першу принагідну підводу, що їхала до чорнобильського порту. Пізно ввечері я вже плив пароплавом по Прип'яті до Києва... Пізніше я довідався, що тоді ґепеушники таки по мене приїжджали.



На пароплаві я глибоко задумався. Я думав про совєтський уряд, совєтську систему, совєтську державу, що існували тільки на те, щоб тероризувати мільйони люду. Що це була за влада, за система, за держава, що полювали за злочинцями без злочинів? Тоді я вперше зі всією силою відчув ненависть совєтської влади до без вини обвинуваченої людини. І тоді ця ненависть влади породила мою. Але це була ненависть індивіда, що хотів жити й боровся за це життя з тими, що хотіли його відібрати. О, я тоді по своїй молодості ще був за тисячі кілометрів від українського визвольного руху, визвольних ідей, і тому ҐПУ під найбільшим мікроскопом не знайшло б у мені національно-самостійницької фарби.

У Києві мене зустріла жахлива звістка. Мені сказали, що мого брата Юрія викрили й засудили за приховання соціяльного походження на вісім років тюрми. На суді його спитали:

— Чому ви приховали своє соціяльне походження?

— Я хотів учитися, — сказав Юрій. — Коли б я виповнив анкету правильно, то мене до інституту не прийняли б.

— Брешете! Ви навмисне приховали, щоб зробити в інституті диверсію.

І брата засудили до довголітнього тюремного ув'язнення! Його приятель, що сповістив мене про це нещастя, закінчив так:

— Тікайте звідси, бо вас теж заарештують... Ви ж його брат...

У моїй голові тріщало, немов би хтось здушував мозок. Я відчув, що в Україні мені тісно, і вирішив рятуватися в далекому Ленінграді.

У цьому холодному північному місті я не мав ні друзів, ні знайомих. Тому, вийшовши з царськосєльського двірця, я сів на своїй валізі й подумав, що мені робити. Я був певен, що в цьому велетенському місті я так розчинюся, що мене диявол ніколи не знайде.

Перші дні мешкав зі своїми "ідеологічно" витриманими документами в дешевому готелі. Цілі дні мотався по місті і, плекаючи в собі думку про навчання, наважився зайти до індустріяльного інституту.

— Я хотів би вступити до вашого інституту, — сказав я директору.

Це був невеликий чоловік з широкими азійськими вилицями. Він відразу впізнав у мені "інородця" й прижмурив опуклі очі.

— Ви хто — хахол?!

Мені здавалося, що він ударив мене в обличчя.

— Українець, — сказав я й затиснув зуби.

— Це все одно, — відповів він і глузливо усміхнувся.

Потім спитав мене, чому я не вчуся в Києві чи Харкові, а приїхав аж до Ленінграду. Я сказав, що в Ленінграді ліпша професура й лябораторії.

— Так-с... — пробурмотів він. — А які ви маєте документи?

Я показав. Він переглянув і пильно зміряв мене поглядом. Потім сказав дати адресу місця мого народження. Я відразу збагнув, навіщо це, і, давши фальшиву адресу, позадкував до дверей. У коридорі я біг, як дикий кінь, бо мені здавалося, що директор подзвонив уже до ҐПУ. Я прибіг до готелю й вирішив назавжди забути до цього інституту дорогу.

Я шукав праці, але з моїми документами всі пошуки були марні. Влаштуватися за фахом на посаду вчителя не міг, бо не знав московської мови. Тим часом мої гроші вийшли, і я перейшов до найдешевшого заїзду. Я спустився на "дно", між здеклясованих людей, що напливли сюди так само, як і я.

Тут було багато українців. Я не сумнівався, що це переважно були "позбавленці", але вони били себе в груди, що вони сини чистокровних пролетарів. Я глушив з ними горілку, ходив нечесаний, у непраній смердючій білизні, в брудній подертій одежі, в черевиках з вишкіреними зубами. Коли я вже став зовсім подібним до чистокровного пролетаря, то підмовив вуркагана, і ми пішли до брами путіловського заводу.

Тоді якраз був початок першої п'ятирічки. П'ятирічки індустріялізації й колективізації. Час безприкладного хаосу в СССР. На індустріяльних виробництвах був великий рух, і нас без особливих труднощів прийняли як чорноробів. Використавши хаос, я подав про себе в фабричному комітеті найліпші й найвигідніші відомості. Тепер уже мій батько був робітник, я теж робітник і весь мій рід робітничий. Я сказав, що я навіть комсомолець, але, на жаль, мене обікрали і разом з грішми забрали комсомольську книжку.

— Головне, що ти потомственний пролетар, а решту — владнаємо, — сказали мені в фабкомі.

Невідступно думаючи про інститут, я працював добре, працював за двох, і мене за кілька тижнів поставили до верстату. Я працював ще запопадливіше, не прогулював, не робив браку й ходив на всі мітинґи. Я звернув на себе увагу, і секретар цехового комсомольського комітету якось сказав мені:

— Ми тебе поновили в комсомолі.

Я сяяв від успіху: я мав усе для вступу до інституту. Я — робітник, ударник, комсомолець. Я навіть не потребував посвідчення про середню освіту. Тому зовсім гладенько пройшов з моїми чудесними фабричними документами до ленінградського вечірнього університету.

Вдень працював на заводі, а ввечері вчився в університеті. Мої муки скінчилися. Я обдурив усіх — і здійснив те, про що раніш боявся думати. Буденними вечорами сидів в університеті, щонеділі в академічній бібліотеці. Я буквально ковтав мистецьку літературу, філософію та суспільні науки. Мій мозок працював, як годинник. Я мав що їсти. В Ленінграді всього було повно. Люди чотиримільйонної потвори, що в її тисячокілометровому радіусі не росла пшениця, з цинізмом відверталися від житнього хліба. Булки, м'ясо, масло, молоко, яблука, виноград, мандарини... Ні, це була в Совєтчині справжня оаза! Я часто задумувався, чи є щось подібне в Україні — великодушній европейській житниці. Але про це не міг знати, бо для безпеки не листувався ні з родиною, ні з земляками. Одне слово, в цьому місті-потворі жилося, як в оазі, але тільки...



Мене одне гнітило: з кожним днем я болючіше відчував чужину. Страшну ненависну чужину, де зарозумілі імперіялістичні господарі ставились до мене, як до колоніяльної людини. При розподілі завдань і тем професор з іронією дивився на мене з-під окулярів і зневажливо казав: "Цьому хахлові... пардон, як вас звати?" У мені кипіла кров, але я покірливо називав своє прізвище. Професор зухвало продовжував: "Візьміть ось цю тему. У вас вистачить сили, ви ж виросли на галушках..." Або раптом якийсь студент звертався до мене: "Гей, ти, хахол! Скажи, браток, у вас паляниці ростуть на деревах?" Чи якийсь робітник у майстерні: "Закуримо, хахол?" Або в трамваї: "Що? Не розумію... Не говоріть своєю чухонською мовою!" І в своїй обороні я навіть не міг зробити їм зауваження.

У Ленінграді я по-справжньому збагнув, що таке Союз Совєтських Соціялістичних Республік. Це була та сама "Рассєя". Та сама задрипана "матушка", найбільша у світі шовіністична матушка! Вона любила лише себе. Вона цінувала лише себе. Вона крім себе не визнавала нікого. На всі завойовані нації й народи вона дивилася, як на заблуканих москалів з спотвореною московською культурою, історією і мовою. Вона скрізь галасувала, що визволила їх з буржуазних кайданів і вивела на світлу дорогу. Що вона дала їм, і навіть усьому світові культуру, техніку, медицину — все! — тим націям і народам, що мали за своїми плечима тисячолітні або ще довші історії. Що мали свої могутні держави, коли Московії (і Москви) не було у згадці. Але про це не можна було говорити, бо ви відразу ставали "ворогом народу" і зникали. І хоч вас пекло, неймовірно пекло, але ви, як школяр, мусили проказувати за москалями, бо інакше вас нещадно роздушили б.

У Ленінграді я зробив ще одне відкриття. Москалі вели в Україні зовсім іншу політику, як у себе вдома. Коли в Україні у них на словах було: "это всё равно", то у себе вдома вони відкрито підносили своє і ганьбили чуже. Вони ганьбили чужонаціональне походження, мову, звичаї, традиції і навіть чужонаціональний одяг. У 1931 році в Ленінграді й Москві були ліквідовані українські студентські установи, товариства, театри, а видатні й навіть мало видатні українці заарештовані й вислані або розстріляні. В одну ніч ліквідовано в Ленінграді український будинок освіти й український театр у Пасажі. В Ленінграді я збагнув, з яким дияволом був мій нарід у поєдинку. В Ленінграді я став національно свідомим. У Ленінграді я став націоналістом.



У Ленінграді я познайомився з українськими письменниками, журналістами, які, хоч і мали "витримане" соціяльне походження, були в подібному зі мною становищі. Вони збіглися сюди з усієї України. Ці люди палали любов'ю до своїх поневолених братів і ненавистю до московського диявола. Я жадібно ковтав кожне їхнє слово. Мені ставало гаряче. Повертаючись додому, я виливав свою збунтовану душу на папері. О, в той час я вже був повен ненависти до московського диявола і тоді придворні цербери вже мали за що мене знищити, бо я чинив опір, хоч цей опір був ще пасивний. Але енкаведистам тяжко було мене розпізнати, бо свої патріотичні вірші я час від часу закривав у пресі "програмовими".

У Ленінграді мені пощастило. Я скінчив вечірній університет і вирішив учитися далі. Хтось сказав, що апетит з'являється під час їжі. Я відчув смак науки, вона викликала в мене звірячий апетит, і я не їв її, а жер. За кілька видрукуваних "ударних" віршів мене прийняли до ленінградської асоціяції пролетарських письменників. Мені вже непотрібна була фабрика. Я її кинув, як зношену одежу. Асоціяція письменників послала мене з блискучими документами до науково-дослідного інституту "Рєчевой Культури". Я став аспірантом! Чого я мав боятися? Нічого! В анкеті стояло, що я син робітника, сам робітник, комсомолець, ударник, покликаний до літератури. Зі мною московські професори й студенти рахувалися. За академічні успіхи мене навіть почали висувати, але я, думаючи завжди про небезпеку, не ліз в "активісти", бо надмірна активність у Совєтчині викликала підозріння.

Видряпавшись до найвищих щаблів, я почав іти тихими, підкрадливими кроками. Студенти називали мене скромним, а професори поважним. Таким чином я скерував усіх цікавих на хибний шлях. Моє сонце крутилося навколо закінчення аспірантури. Я ішов до своєї цілі, як годинникова стрілка до дванадцятої години...

Але все має свій початок і кінець. Одного дня мене викрили. Як? Не знаю. Я ні з ким не листувався. Мої рідні вважали мене знищеним таємною поліцією і, як я дізнався пізніше, щороку відправляли по мені панахиди. Одне слово, мені й з цієї явної небезпеки пощастило вилізти сухим. Про викриття мене таємно повідомила технічна секретарка інституту Ухтомська й порадила мені зникнути. Моє становище справді було неймовірно критичне, і я того ж дня спакувався і виїхав до Харкова.



IV

Я згадую свою юність, і в мені зупиняється кров. Я не мав юности! Вона відцвіла нерозквітлою серед злочинців, які тепер оголосили мене злочинцем, а себе праведниками. Але я дякую долі, що кинула мене в центр дияволового царства, бо в ньому я із звіряти, що боролося лише за своє існування, став людиною і глянув на світ по-людському. Я перестав жити для себе.

Увечері, вийшовши на харківському двірці з поїзду, неначе вчадів. На двірці я побачив страшних людей... неземних людей, що своїми обличчями нагадували печені яблука. Переважно молоді люди й діти. Вони стояли на товстих і опухлих ногах, як на тумбах.

Це був голод! Це був апокаліптичний тисяча дев'ятсот тридцять третій рік! Це був рік-могильник, що з холодною жорстокістю згріб сім мільйонів українців у могилу.

Боже! Чи ж це сон?! Я ж позавчора в Ленінграді бачив повнісінькі крамниці українського хліба, вгодованих і веселих москалів, які на весь голос кричали про перемогу соціялізму в СССР і про поширення його в усьому світі... Ось що значив соціялізм для Москви, а що для України.

У двірці за цими живими трупами полювали енкаведисти. Горнули їх докупи, кудись вивозили. Ті зі збайдужілими обличчями сунулися, але в двірці з'являлися нові опухлі, неначе падали з неба.

Я, як божевільний, ішов майданом. Ці нещасні люди перегороджували мені дорогу.

— Товаришу, — лементувала опухла жінка, загортаючи в кожух дитину. — Дайте хліба... Бога ради... Не мені... Я вже наїлася... Дайте дитині... їй-Богу, воно вмирає...

На розі коло комфортного ресторану якесь українське обдерте маленя в угоду совєтським вельможам намагалося співати по-московському:

— Тьотьочки-дядьочки! Дайте копієчку на кусочечок хлебушка!

По вулиці люто гарчали авта. Вони, як шуліки, несподівано хапали цих людей і відразу зникали. За кілька днів я довідався, що ці "чорні ворони" вивозили нещасних далеко в степ і скидали їх на снігу. Вони там замерзали.

В цей час, поблизу двірця, в фантастично багатій крамниці з назвою "Торґсін" можна було дістати за золоті п'ятірки, золоті обручки й зуби, за доляри, стерлінги, німецькі марки й польські злоті все, що є на світі. Це багатство було, як на глум, виставлено на вітринах, під якими вмирали голодні українці. За золото й чужу валюту можна було також дістати найвишуканішу їжу й напої в ресторанах "Красной гостиницы" й "Астории".

В тяжкому відчаї я пішов до готелю і схопився руками за голову. Так просидів у холодній кімнаті до ранку.



Я помалу взявся скрадливо вповзати в українське літературне життя. Познайомившись з видатними українськими письменниками, з їхньою допомогою проліз до спілки письменників і всунувся на працю до редакції харківського радіокомітету.

Радіокомітет містився в православному соборі. Я діставав 275 карбованців на місяць і за ці гроші викуповував щоденних 400 грамів житнього хліба на картку та купував з-під поли хліб на чорному ринку. У ті страшні дні я платив на чорному ринку від тридцяти до сорока карбованців за кілограм глевкого хліба, перемішаного з землею й остюками. Я буквально голодував, у мене постійно з рота котилася слина. Але справжні голодні мене вважали за щасливця.



Тимчасом від них я довідався про причини цієї пекельної катастрофи.

Взимку 1929-1930 року сталінські опричники силою загнали людей до колхозів, а "куркулів" з родинами вислали до концентраційних таборів. Таким чином машини й реманент у селах опинилися в одній купі, а коні й воли у спільних оборах. У селі зчинився хаос. Десь за пару тижнів машини й реманент почали на снігу ржавіти, а худоба — з голоду й холоду падати. Обурені люди вчинили бунт і впродовж кількох годин розтягли вціліле добро додому. Але Сталін зламав селянський опір військом. При цьому активніших людей схоплено до тюрми й вислано до концентраків, а решту прикладами зігнано до колхозів. Після кривавої розправи чоловіки розбіглися в міста. Тоді "любимий вождь" заборонив приймати у місті на роботу колхозників і розпорядився через низові комуністичні комітети й осередки конфіскувати в селян весь хліб і городину, щоб таким чином непокірних людей примусити голодом до колективної праці.

Незабаром, після голодового українського побоєвища, Сталін проголосив, що в колхозах "жити стало краще, жити стало веселіше..."

У ці дні Москва назавжди закріпила селян за колхозами, робітників за фабриками, а службовців за установами. З цього часу навіть за двадцятихвилинне спізнення до праці комуністи обвинувачували в саботажі й карали тяжкою тюрмою.

У ці дні Москва також обмежила пересування совєтських громадян (особливо українців) по Совєтському Союзу. За цим наказом колхозники могли тимчасово покинути село за офіційним дозволом сільської ради, робітники від'їхати від фабрики за дозволом фабричного комітету, а інтеліґенти — за дозволом установи чи бюра.

З цього часу Совєтський Союз став справжньою тюрмою народів, а совєтські громадяни — справжніми невільниками...



У ці дні свою ненависть проти диявола я вилив гнівними словами на папері й зашив у одежі.

У Харкові — й усій Україні — бенкетувала постишевська скаженина. Енкаведисти масово арештували, виселяли й вистрілювали українську інтеліґенцію, що висловлювала чи могла висловити лише своє здивування з диявольської комуністичної політики. У першу чергу зникли найвидатніші письменники, професори, актори, малярі. В харківському будинку письменників "Слово", в театрах, в інститутах, у школах люди сивіли в чеканні демонічного "чорного ворона".

У ці страшні дні власною кров'ю змили свою трагічну помилку, що з Москвою можна будувати українську державу, видатний письменник Микола Хвильовий і народний комісар освіти Микола Скрипник, обидва від крови і кости українські патріоти. Останні слова Миколи Хвильового, що повернувся з "посівної кампанії", засіяної українськими трупами, були: "Пропала Україна!.." Але Микола Хвильовий, як і Микола Скрипник, у цей дикий час в обороні поставленої "под стенку" України могли лише запротестувати пострілом з револьвера в чоло…

У ці дні я ходив неначе прибитий. Страшна жура й душевні муки відібрали в мене сон і апетит. Я зрідка з'являвся на вулиці. Для безпеки вивчив свої вірші напам'ять, а рукописи спалив.

У ці дні я дістав від матері листа... Першого за чотири роки! Вона плакала з радости, що я живий. Далі плакала зі смутку й журби. Комуністи хотіли забрати у неї хату. Потім раптом сказали, щоб вона розлучилася з моїм батьком (він у той час уже був священиком), і їй дадуть спокій. Вона так зробила. Вона мусила так зробити для дітей. Вона животіла з дітьми — з трьома моїми сестрами й найменшим братом — у Вікнині, а бідний батько на старість тинявся по селах. Інколи вночі крадькома приходив додому, щоб глянути на неї й дітей і знову відійти на світанні. Далі мати плакала, що сільські комуністи таки її ограбували. Забрали мішечок жита, яке вона виростила на своєму городі. Взяли корову, яку виплекала з телички, і вигнали її з дітьми на сніг з хати, яку поставила своїми руками. Тепер усі п'ятеро живуть у сусіди в комірчині. За два місяці вона проїла з дітьми свою шлюбну обручку і два золоті зуби. Тепер їдять лише буряки і пухнуть з голоду. Найбільше її мучить Борис, щоб вона йому дала їсти або вбила. "Допоможи мені, синочку — бо пропадемо... У нас люди їдять людей. Ми весь час сидимо замкнені в коморі, щоб кого не витягли й не з'їли. Трохим Соловійчук з'їв з дітьми свою жінку Фросину. У нашому селі вже більшість людей вимерла з голоду. Кондр[ат]иху живу у ліжку з'їли черви. Коваля Ларіона Шевчука, що просив хліба, комуністи закликали в сільраду й забили. Зверхановські, що так хотіли комуни, теж вимерли..."

У мене ворушилося волосся. Боже, який я був безсилий! Чим я міг допомогти своїм нещасним людям, своїй бідній матері, безталанним сестрам і братчикові? У мене від безсоння почервоніли очі, пожовкло обличчя. З журби за кілька день постарів на кілька років.

Мене старенька господиня жахалася.

— Ви тяжко хворий! — бідкалася вона.

— Так, — відповів я. — У мене, мабуть, сухоти...



У ці дні комуністичні трубадури Лейба Первомайський і Микола Ковальчук викрили моє соціяльне походження. Мене викинули з письменницької спілки і вигнали з праці. Багато письменників, щоб себе забезпечити, відвернулися від мене, як від убивці. Мені загрожував арешт. Тепер, коли всі люди були на обліку, я не міг утекти зі своєю страшною репутацією. Де б я не з'явився, мене б запитали у спецвідділі: "Звідки ви приїхали? Де ви востаннє працювали?" Місцеві енкаведисти зв'язалися б з енкаведистами з попереднього місця мешкання і вивели б мене "на чисту воду". У мене ослабли нерви і зм'якли м'язи, як по тяжкій недузі. А тим більше, коли несподівано зникли Епік, Куліш, Вишня, Підмогильний, Антоненко-Давидович, Ґжицький, а з наймолодших Басок і Вухналь... Я знав, що не сьогодні-завтра піду за ними довгим шляхом, звідки ніколи не вертаються. Перед диявольською прірвою також опинилися інші українські письменники з наймолодшої ґенерації. Ми вдвох чи втрьох почали збиратися й шукати з зачарованого кола виходу.

Якось у квітні 1934 року кілька нас, молодих, сиділо в ресторані. До нас підійшов якийсь підозрілий тип і став нас ображати. Хтось відштовхнув його. До ресторану вдерлася міліція. "Следуйте за нами!" — загриміли голоси. За кілька хвилин ми опинилися в тюрмі. "Кінець", — сказав я, коли за мною зачинилися залізні двері...

Мене кликали кілька разів на день і на допитах катували. Моє обличчя втратило свою форму: ніс і очі злилися зі щоками, а голова нагадувала гарбуз. Мене невідступно питали, хто є в націоналістичній організації і де ми збираємося. Я заперечував свою приналежність до організації, бо навіть не знав, що така існує. Я лише часто зустрічався з найвідважнішими письменниками, і ми називали речі своїми іменами. На допитах я не вказав жодного їхнього прізвища. Мої таємні антибольшевицькі вірші також були невідомі, бо я носив їх у пам'яті. Отже, зі ста шансів я мав один на врятування, але й він відпадав, бо в Совєтчині НКВД карало мільйони людей без вини й суду.

Але якось мене викликали з підвалу на денне світло й сказали вмитися, причесатися й одягнути чисті штани й сорочку. Зі мною говорили надзвичайно чемно, подали кілька бутербродів і склянку кави. Я дуже хвилювався, бо думав, що це якась нова пастка.

— Хочете на волю? — спитав білявий старшина, що його я бачив уперше. Я мовчав. — Чому ви звісили голову? Ви вільні! Чуєте?!

Він безпардонно ляснув мене по плечі й засміявся:

— Як з вами тут поводилися? Думаю, непогано?

Хоч моя голова ще не зовсім увійшла у свою форму, я впевнено сказав:

— Добре...

— Вас не били?

— О, ні!

Він усунув мені в руку видрукований формуляр і сказав:

— Виповніть і підпишіться.

У графі "Як з вами в тюрмі поводилися", я написав "добре". Далі зазначив, що все, що тут чув, бачив і впізнав, триматиму в суворій таємниці. В кінці підписався.

На другий день мене викликали до центрального комітету комуністичної партії. Я йшов туди з завмерлим серцем. У комуністичному залізобетонному палаці, на площі Дзєржинського, я несподівано зустрівся з своїми тюремними колегами. Вони мені сказали, що нас випустили з в'язниці після наказу другого секретаря комуністичної партії Постишева.

Це було так. За кілька хвилин він став перед нами, і ми "подякували" йому за волю. Після цієї церемонії він вилаяв нас за нестійкість і сказав, що ми переходимо під його "опіку". Це означало "перевиховання" під постійним доглядом енкаведистського "всевидючого ока".



Після цієї "реабілітації" комуністично-письменницька верхівка в складі Кулика, Микитенка, Кириленка, Ле, Первомайського, Городського, Тардова нібито не особливо мене прийняла, але й не відігнала. Мені навіть вдалося просунутися на працю секретаря "Червоного Шляху" — літературно-мистецького журналу. Я зі своїми поглядами на апокаліптичне життя й події в Україні замкнувся в собі. Лише зрідка відкривав замкнену душу перед кількома письменниками, до яких мав довіру.

Якось під час з'їзду письменників до мене завітав молодий видатний поет — киянин Олекса Влизько. Це був кремезний, дужий юнак з високим округлим чолом, зі стиснутими устами і вигнутою вперед нижчою щелепою, що говорило про його титанічну силу. Влизько був у незмінному матроському бушлаті з чотиригранним блакитно-білим комірцем на плечах. Цей відомий усій Україні юнак мав тоді двадцять п'ять років. Тяжка хвороба в дитинстві відібрала в нього слух і фатально спотворила мову, тому він завжди висловлював свої думки лише на папері, його співрозмовник писав пальцем у повітрі, а він читав слова з півслова. Цей подивугідний юнак видав багато книжок поезій і прози, а крім того — два томи вибраних творів.

З його появою немов би літній сонячний день заяснів яскравіше. Я знав про те, що московські опричники ненавиділи майбутнього українського генія і в останній час підняли проти нього в пресі шалену пропаґанду. Я розумів, що це означало. Але він оце стояв життєрадісний, з очима, повними незламної сили, енерґії й невгнутости.

— Ну, як себе почуваєш? — написав я пальцем у повітрі. Він витяг з бічної кишені блокнот і олівець.

— Краще за всіх!

Я спитав у нього, як він реаґує на напади.

Він вибухнув розкотисто-вбивчим сміхом.

— Як місяць на гавкання псячої зграї. Ми діємо за законом Ньютона... Тому я відповів їм твором. Хоч хвиля збила Хвильового, але Україна не пропаде!..

Він знову засміявся своїм особливим сміхом, яким перекреслив розпачливі слова Миколи Хвильового.



Щоб угризтися в серце непокірної України, москалі вирішили перенести столицю з Харкова до Києва. Тому до Києва за державно-партійними установами почали переїжджати редакції видавництв, журналів, газет, радіо. В цей час комуністична партія ліквідувала журнал "Червоний Шлях", і я опинився без праці. Мені, безробітному, тяжко було виїхати зі спорожнілого Харкова. Але у виїзді мені допомогли мої приятелі-письменники. Взимку 1934 року я вже був у Києві.

Невдовзі по моєму приїзді, після ленінградського пострілу в Кірова, спровокованого Сталіним, у Києві спалахнули нові масові арешти найвизначнішої української інтеліґенції. Гризня диктатора зі своїми опричниками в московському політбюрі за політичне становище щоразу ставала приводом до знищення українського цвіту. Кремлівські людоненависники постійно вишукували без вини винних злочинців, щоб відвернути увагу уярмлених народів від своїх фантастичних злочинів. Таким чином у Києві зникло з півсотні знаної мені української еліти. Зник також і Олекса Влизько з свого храму мистецтва — з підвалу на Стрілецькій вулиці. Це сталося ще за кілька місяців до мого приїзду. А в січні 1935 року його, як "співучасника" протикіровської змови, розстріляли. Його втрату я переживав чи не найболючіше... З ним упали письменники Косинка, Фальківський, Іван Шевченко (не доконали білі москалі прадіда, то доконали червоні правнука!) та Крушельницький. Упали жертвою чергової "рознарядки" раптовою й повільною смертю, бо ці люди, наскільки мені було відомо, до жодної підпільної організації не належали. За ними зникли у поєдинку з дияволом тисячі... тисячі... яким не було ліку.

Я з обережности не показувався на Фундуклеєвській 7 — у будинку спілки письменників, обминаючи його десятою дорогою, ніби там було повно бацил найстрашнішої інфекційної хвороби. Навіть відмовився від приятелів, бо вони були небезпечні. Тільки раз чи двічі на місяць зустрічався з братом Юрієм (його після суду звільнив голова ВУЦВК Петровський), і ми говорили на вулиці про погоду або мовчки йшли і мовчки розходились. Кожний тримав себе за язика, щоб часом не випустити з рота "клясово ворожого" слова.



До жахливої "єжовщини" я тихо просидів на київській кінофабриці. Коли ж з енкаведистської м'ясорубки потекла людська кров, мене викликали енкаведисти в "інститутське пекло" у справі двох заарештованих сценаристів — Миколаєнка й Добровольського.

Напередодні відвідин я не спав цілу ніч. Уранці, відходячи до НКВД, як на той світ, я попрощався з братом Юрієм, своєю господинею й найближчими знайомими. Усі оплакували мене, як мертвого. Я, як живий труп, ішов до енкаведистського "палацу смерти". На Хрещатику кілька потужних репродукторів вигукували нову диявольську совєтську пісню:

Широка страна моя родная,
Много в ней лесов, полей и рек.
Я другой такой страны не знаю,
Где так вольно дышит человек...

Я поволі вийшов на гору по Інститутській і опинився перед ворітьми "палацу смерти". З відчайдушністю, що з'являється лише в критичні хвилини, вскочив у фіртку.

Два енкаведисти, перегородивши шлях багнетами, перевірили повістку, потім люто глянули мені в обличчя й показали на будку. У будці озброєний енкаведист виписав мені перепустку. Тільки я взяв її, з-поза будки виросли два автоматники і, звіривши перепустку з моїм пашпортом, показали мені головні двері. Відчинивши двері, я знову потрапив між двох автоматників, які, після перевірки, сказали мені йти на перший поверх. У коридорі озброєний енкаведист після останньої перевірки сказав мені номер кімнати... Таким чином, пройшовши чотири варти, я, нарешті, опинився в "чистилищі".

Я твердо вирішив іти второваною дорогою — дорогою сміливої брехні... Циганкуватий офіцер, тримаючи перед собою мою анкету, невинно запитав мене, хто я й чого прийшов до нього. Ця бісівська гра не була для мене новинкою, і я, з усієї сили зберігаючи спокій, назвав своє прізвище, фах і сказав йому, що мене сюди покликали.

— Ага! Пригадую, — пробурмотів циганкуватий диявол з єхидною посмішкою. — Ви працювали з Миколаєнком і Добровольським у кінофабриці...

Я сказав, що так.

— Пригадуєте, що вони з вами говорили? Ми, звичайно, знаємо, але хочемо, щоб ви підтвердили.

— Безперечно, пригадую. Говорили про сценарії, фільми, закони драматургії. Коли бажаєте, я розкажу вам докладно.

Енкаведист вліпився в мене прижмуреними хижими щілинками.

— Не прикидывайтесь дурачком! Що вони говорили вам про Сталіна і політбюро?!

У мене під пахвами полився піт.

— Як говорять усі громадяни Совєтського Союзу про улюбленого вождя і його соратників.

— А може, навпаки?

Мої нерви натягнулися до останньої межі.

— Якщо б навпаки, — сказав я зопалу, вхопившись за одну-єдину соломинку порятунку, — то я відразу повідомив би вас чи іншого співробітника НКВД...

Бувалий енкаведист сприйняв мої слова без особливого захоплення.

— Свежо предание, но верится с трудом, — сказав він, пропікаючи мене колючими очима. — Але я вам хочу повірити... Запам'ятайте ваші слова... і йдіть додому.

Я знову зовсім несподівано виліз на білий світ...



Того літа я виїхав у відпустку до села Д. і зустрівся зі своїм батьком. Я не бачив його дев'ять років і не впізнав. Це був старий, жовтий, кволий, беззубий дід з вицвілими очима. Зацькований і стероризований комуністами, він доживав останні свої дні в сестриному хліві. Він був у жалюгідному лахмітті, живився хлібом і водою й ночами крадькома виконував по селах християнські обряди. Він упав мені на груди й заридав, як дитина.

— Сину, — шепотів він і шорсткою долонею гладив мені обличчя. — Ми бачимося востаннє...

Він сказав правду. За кілька тижнів після цього побачення я дістав у Києві листа від матері. Мати писала, що енкаведисти однієї ночі схопили батька й дядька Захара Синельника й обох вивезли до Вінницької тюрми, а наймолодшого мого брата Бориса запакували під Камчатку у штрафні батальйони. Вона писала далі, що тітка Параска, Захарова дружина, збожеволіла. Її забрали до будинку божевільних, а тринадцятилітнього сина Володю вигнали з хати, і він став безпритульним.

Я, як загнаний звір, відчував безвихідь. Мені тяжко було дихати гнилим, задушливим совєтським повітрям. Мені тяжко було дивитися на спотворену, опоганену землю. Але я в безнадії кріпився, щоб хоч допомогти нещасній матері й безталанним сестрам, що лишилися безпомічними, матері й сестрам, родині репресованого — "ворога народу", яким не давали праці, не давали проходу, з яких комуністичні деґенерати глузували і зневажали.

Я з великими труднощами перетягнув їх з села до Києва. Сестер повлаштовував у жидів наймичками, а з матір'ю виїхав до глухого містечка Брусилова вчителювати, і так врятувався від "єжовської м'ясорубки".



Коли в 1938 році "єжовщина" вщухла, я знову повернувся до Києва. На київських вулицях було безлюдно. Залякані кияни сиділи в помешканнях, неначе в місті була холера. Ті, що з'являлися в місті, йшли з потупленими головами, уникаючи зустрічі зі знайомими. Місця зниклих українців були заповнені москалями. Страх перед аґентами розбивав українські родини. Чоловік боявся своєї жінки, батько й мати сина, а сестра брата. Серце кожного ссав хробак недовіри. Кожний боявся своєї тіні, боявся стін, стелі, підлоги, які в Совєтчині мали вуха.

Я зовсім відчужився від людей. При зустрічі не вітався зі знайомими, а вони не віталися зі мною, бо я не вірив їм, а вони — мені. Навіть порвав зв'язки з братом Юрієм. Він жив за кілька кроків від мене, але ми уникали один одного, бо хтось із нас міг у "палаці смерти" під тортурами духово зламатися і за собою потягнути брата і всю родину.

Я переживав такі душевні муки, що хотілося впасти на землю, їсти її й ридати. Мої муки збільшилися, коли мати, побувавши в рідні, повернулася до Києва з страшними вістками. Вона подала листа від батька. Цього останнього листа батько написав з ворошиловградського концентраку дуже жалібно, великими покрученими літерами. Він був сліпий. Він писав, що в нього в большевицькій неволі повитікали з орбіт очі, а обличчя взялося струпом... "Я лише благаю в Бога смерти... — писав він. — О, Господи! Як би я хотів перед смертю побачити своїх діточок... Я ж їх так мало бачив... Я ж на них не надивився..."

Я горів невгасимою ненавистю до Совєтчини, до звірів у людській подобі. Я їх палив би, втоптував би в землю. І не мав би перед Богом найменшого гріха, а перед законом справжньої справедливости — вини й кари. Адже ж коли б московські комуністи чинили таке саме на французькій землі з французами, на англійській з англійцями, на американській з американцями, чи французи, англійці й американці зробили б інакше?

Я хотів діяти. У повітрі пахло грозою. Я чекав її, як сліпий світла. Ця гроза могла нас ввести або вивести з життя. Я, одчайдушнілий, був готовий до всього. Тому, коли імперіялістичні союзники — Московія й Німеччина — розірвали Польщу, і з Західної України просякнули в Київ українські націоналісти, я відразу зв'язався з ними.

Я заговорив з ними такою мовою, немов би я попав до Києва з зовсім іншого світу. Я заговорив мовою мільйонів невільників, що в них уста були замкнені залізними замками. Я викидав спраглими устами з глибини своєї душі заховану страшну правду, що за неї мене енкаведисти закопали б живим у землю. Західні українці дивувалися, що після двадцятидворічного вбивства української душі й тіла в совєтській Україні лишилися українці. Але я був українець. Його ніхто не виховав у мені — ні таємна політична організація, що в ній я не був ніколи, ні моя стероризована родина, а лише він — московський червоний диявол...



Я хотів діяти, але в заляканому українському оточенні тяжко було діяти, тому я вирішив пробитися на Західну Україну. Я пішов до своєї цілі потаємними стежками, і мені вдалося. Мені, політично підозрілому, вдалося виїхати туди, куди попадали лише партійні магараджі та небагато "стійких" безпартійних попутників, добре пересіяних на енкаведистській віялці. Своїм щасливим виїздом я завдячую лише сліпому випадкові...

Усе склалося якнайліпше. Кремлівський фаворит Олександр Корнійчук якраз тоді був на поклоні в Москві, лишивши на своєму місці свого шваґра Натана Рибака. Мої друзі письменники прочистили мені до нього дорогу, і я вступив до його кабінету. Сказавши йому, що хочу їхати до Львова, я з завмерлим серцем чекав на відповідь. Але він мовчав...

— Я хочу, — сказав я, — у найскладнішій ситуації довести свою відданість батьківщині...

— Добре, — відповів він. — Сподіваюся, що ви це зробите.

— Я це зроблю, — сказав я.

— Я вірю, що ви це зробите. Отже, ви поїдете до Львова на пропаґандивну працю.

З такої легкої перемоги я мало не вибухнув сміхом.

Він написав мені від спілки письменників рекомендацію. В ній сиділи всі боги, бо в НКВД, де я діставав перепустку через кордон, не спитали в мене ні про моє соціяльне походження, ні жодного слова з мого покрученого життєпису.

Другого дня я вскочив у "буржуазну" Західну Україну. Це був зовсім інший світ: я дивився на нього широко розплющеними очима. До запечатаного кордону, що далі ділив підсовєтську від "визволеної" Західної України, я їхав голодний, бо на жодній підсовєтській станції не міг купити шматка хліба. По підсовєтських залізничних станціях тинялися обдерті, бліді, похмурі советські робітники й колхозники. Вони сумними і втомленими очима дивилися на поїзд, чекаючи викиненого з вагона шматка недоїдженого хліба. По другому боці кордону стояли купи різної їжі, і між здоровими, свіжими людьми, що були набагато ліпше одягнені в будень, як у Совєтчині в свято, метушилися голодні совєтські пасажири, хапаючи цілі оберемки їжі. Я також кинувся на їжу, накупив усього на десятеро людей і майже все це добро покинув у Львові у вагоні.

Я працював у радіокомітеті як редактор літературного відділу. Працював добре, щоб викликати до себе довір'я і збити диявола з пантелику. О, я вів хитру політику! Для відводу "всевидючого ока" я нібито приятелював з двома ідеологічно витриманими, але бездарними й тупими комсомольцями. За цю "дружбу" я виконував за них працю і нізащо виплачував їм гроші. Я волочився вдень з ними, де могли б бачити мене сексоти. Вечорами, під покривом ночі, прошмигував до місцевих українських патріотів, і вони мене знайомили зі своїми людьми.

У Львові я збагнув, що світ не є такий поганий, як це мені здавалося, що в житті можна навіть мати приятеля. Серед таких людей я почував себе, як у вимріяному світі, і мені зовсім полегшало, коли я витягнув свою матір з совєтського пекла до ще не "освоєної" буржуазної Европи.

Я йшов з друзями слизькою визвольною дорогою. Знав, що на цій дорозі щохвилини можу впасти, але вона мене вабила, тягнула, так тягнула, як сонце стебелину, і я, зачарований нею, непохитно посувався далі.

Тимчасом світ нестримно котився в провалля другої світової війни. Ми були впевнені, що лише на руїнах червоного фашизму відродиться в колі вільних народів українська суверенна держава. В цьому напрямку працювало українське революційне підпілля. Тому, коли зударилися дві фашистські потуги, я взяв свою матір за руку і пішов у підпілля.

На другий день війни совєтчики кликали мене до війська. Але я не пішов захищати зненавиджену "совєтську родіну". Я не захищав її так само, як ті мільйони українських вояків, що в перші дні позастромлювали свої кріси у землю. На третій день за мною приїхав "чорний ворон", але в моєму помешканні було порожньо.

Тридцятого червня 1941 року, після приходу німців до Львова, друзі вивели мене з підпілля.



Я з перших днів визначив німецьку тактику в окупованій Україні. Це була та сама московська тактика. Одні й другі хотіли багатої землі й білих рабів. Тому українські патріоти стали боротися на два фронти.

Ми почали діяти в підпіллі. Але мені не сиділося у Львові. Мене кликав Київ! Тимчасом за українськими патріотами полювали ґестапівці, як перед тим — енкаведисти. Але підпільники розбрелися по всіх містах і селах України. В першій половині липня я з кількома підпільниками пробився до Житомира. Житомир ще димів, але там уже діяли українські бойовики. Вони під носом німців розповідали українським робітникам і селянам про німецькі загарбницькі цілі в Україні. Ґестапівці влаштували за ними справжні лови, їм допомагали замасковані московські аґенти, які пролізли в німецькі цивільні й військові уряди.

Ми дісталися до Хвастова. У Хвастові, в колишній совєтській районній друкарні, почали таємно видавати протинімецьку і протибольшевицьку газету "За Самостійну Україну". У ній ми закликали український народ боротися з обома окупантами.

Це були тривожні дні. На неустабілізованому фронті ми знаходилися між ґестапівцями й енкаведистами й постійно дивилися смерті в очі. Селяни з любов'ю й гордістю називали нас віщунами волі й піклувалися, як рідними синами. На нас дивилися з надією. Всупереч німецьким наказам, почали ділити землю. Українці одним замахом змели з себе большевицький намул, нанесений двадцятидворічною московською повінню, і незнищені церкви, "Просвіти", національно-культурні домівки тріщали від людей. Це був величезний здвиг розкованого Прометея. Українці заговорили вголос про недовговічність німців і про українську вільну демократичну державу.

Перебрані в селянську одежу, ми ходили між селянами, а вечорами видавали газету й кидали на села. Одного дня ґестапівці схопили нас і відтранспортували до Львова. Ми опинилися в підвалах страшної лонцької тюрми. Це була фортеця жаху й смерти, уладжена за московсько-комуністичними зразками. Сидячи у восьмій підвальній камері, я чекав від німців вироку смерти. У цей час у Харкові (я довідався про це пізніше) большевики позаочно засудили мене, як німецького шпигуна, до смертної кари й оголосили поза законом. Цей вирок оголосили по радіо й надрукували в газетах...

Мені пощастило передати листа до митрополита Шептицького, який, разом з іншими, поручився за мене, і я несподівано вийшов на волю.



В Україні німці розправлялися з українцями большевицькими методами. Вони справді неначе змагалися з комуністами, хто більше винищить людей, хто більше спалить міст і сіл, хто більше осиротить дітей. Український народ жадібно чекав німецької загибели, яка неминуче наступала. Але по слідах одного звіра йшов відживлений американцями ще гірший, і знов здушував Україну. В Україні знову текла кров... Я в розпачі думав: невже один звір упаде, а другий тріюмфуватиме на його могилі? Невже західні демократичні держави пережили воєнний жах на те, щоб замість брунатного фашизму запанував червоний? Замість ґестапа — НКВД? Замість нацистського терору — комуністичний?

Я не вірив... Не на те західні демократичні держави понесли такі великі жертви, щоб після перемоги понести ще більші.

Моє переконання з кожним днем зростало. Я і тисячі, мільйони моїх земляків озброїлися вірою, що західні союзні армії після капітуляції Німеччини вирушать проти ще жорстокішого душителя волі — Совєтського Союзу. На них чекали в лісах України, Білорусі, Прибалтики і в кавказьких горах загони озброєних повстанців. У мене на радощах лилися сльози, що нарешті настане час, коли всіма барвами засяє мир і воля в усьому світі і в моїй спраглій Україні...

Але сувора дійсність це перекреслила. Я в розпачі думав: які великі жертви незабаром понесе знесилене людство? Скільки згасне міст і сіл? Скільки виросте нових могил?...

Колесо невблаганної історії крутилося... Підступні енкаведисти залили американську, англійську та французьку зони Німеччини і влаштували полювання за втікачами з совєтського пекла. Я годинами лежав з застиглою кров'ю і з жахом дивився на померклий світ, бо втратив віру в добро. Так, для мене й мільйонів моїх недостріляних братів це був кінець світу! Я... Слухайте! Кати мого народу, що безневинно мучили мене з колиски, замордували мого батька, вислали в тундру мого брата, морили голодом і вигнали з домашнього гнізда мою родину, тепер нарекли мене ворогом демократії, ворогом волі, ворогом мого народу. Нарекли мене зрадником батьківщини лише за те, що я став у своїй обороні, в обороні своєї родини, в обороні свого народу та його волі. Мене нарекли зрадником, бо я хотів вилізти з земного пекла і на одну мить відчути людську радість. Мене нарекли зрадником... А, зрештою, я вже за залізними дверима чекав, чи ствердять дияволове обвинувачення поборники християнської справедливости.



Порвані дороги

І

У тюрмі я переживав подвійні душевні муки. З утратою віри в добро я також утратив віру в людину, і світ для мене став порожнім місцем.

Мене продав дияволові мій приятель, якого я вважав за рідного брата. Я ділив з ним останню крихту хліба й свою жалюгідну одежу. Я любив його, вірив йому і пішов би за нього в саме пекло — і він мене продав. Коли енкаведисти посадовили його зо мною в авті, як це роблять вони з провокаторами, щоб відтягти від них підозріння, в нього був вигляд невинного ягняти... Ніхто не сказав би, що в цьому ягняті сидів скажений пес... Ні! Я мушу про цю трагічну людину докладно розповісти, бо ті, що не жили в Совєтчині, її чортячого вчинку не зрозуміють ніколи!

У першій половині травня 1945 року західні союзні армії, які визволили з німецької неволі каторжан, кацетників, совєтських полонених, утікачів, були здивовані, що люди, які пережили в Німеччині страшні муки, відмовилися їхати додому — до "демократичного" Совєтського Союзу. Ці мільйони складали десятки націй і народів, що їх землі Московія окупувала давніше, а також — після вересня 1939 року. Поміж цими нещасними було близько п'яти мільйонів українців. Українці відмовилися всі: старі й малі, сліпі й каліки, вчені й неписьменні, недостріляні кацетники, недовиморені голодом полонені, примусові робітники, не кажучи про політичних утікачів, що використали війну як нагоду пробитися через воєнні пожарища в демократичні держави. Всі вони відмовилися від рідної землі, батьків, братів, сестер, дітей в ім'я волі, що її очікували дістати у Франції, Англії, З'єднаних Державах Америки й Канаді, бо були впевнені, що ці країни, з християнськими засадами в житті, знають, що таке Совєтський Союз і що в ньому діється. Поголоски про диявольську угоду між Рузвелтом, Чорчилем і Сталіном1 викликали в них усміх. Але цей усміх відразу погасили вістки про легальні роз'їзди в західних окупаційних зонах совєтської таємної поліції НКВД.

Можна собі уявити, яке було в цих нещасних душевне почуття, коли вони енкаведистів побачили на власні очі. Серед американців! Легально! Бідні люди принишкли у закутках бараків...

Але в перші дні енкаведисти простолюддя не займали. В першу чергу "цікавилися" інтеліґенцією, особливо письменниками, журналістами, науковими й політичними діячами, щоб ті не зіткнулися з демократичним світом і не відслонили перед ним совєтської завіси. Тому ці люди в обличчі небезпеки перші з перших започаткували скитання по Европі. Вони несподівано зникали з колишніх німецьких невільничих таборів і мужньо пробивалися на захід, переборюючи всі перепони, яких на шляху було чимало. План був привабливий, але фантастичний: перейти з Німеччини й Австрії до Швайцарії чи Франції, а звідти продертися до Англії або обітованої Америки...

У цій тяжкій ситуації я став перед дилемою: упасти або вломитися в зачинені двері демократичного світу.

З цим непохитним рішенням я таємно покинув південно-східну австрійську землю й з маленькою валізкою став пробиватися до Тиролю. Там перед капітуляцією Німеччини працював у каменоломах мій брат Юрій. Я мусив його відшукати і пробратися з ним до Швайцарії.

Дорога була далека, незнайома, важка й небезпечна. А найгірш — голодна. У моїй валізці, наповненій рукописами й кількома книжками та любимими малярськими полотнами, не було й крихти хліба. Знемігшись від голоду й утоми, я по кількох днях подорожі вступив до невеличкого табору, щоб трохи перевести дух і підкріпитися, бо далі вже не міг іти.

Цей табір знаходився в довжелезному гірському селищі Пегам — між Радштадтом і Бішофсгофеном — у переддвер'ї Тиролю. Мені пощастило відразу зустрітися з моїми земляками. Я мав невеселий вигляд, і дві землячки запросили мене до кухні, а потім до бараку.

У барачному переділі з кількома двоповерховими ліжками мешкало кілька людей. Віра й учителева дружина, які частували мене в кухні, високий сивовусий учитель і Вірина восьмилітня худенька дівчинка. Всі походили з Дніпропетровська. Вони з довір'ям і українською щирістю розповіли мені все про себе, назвали свої прізвища і спитали, звідки я і як звуся. Це без сумніву були чесні й свідомі українці, тому я без вагань сказав, що походжу з Києва, але для безпеки назвав себе Олександром Гаєвичем.

Вони зі страхом говорили мені про совєтське полювання за людьми, особливо за українцями, і про можливість примусової репатріяції на "родіну". При цьому вчитель похмуро сказав, що він не думає повертатися додому, і з суворим обличчям чекав на мою відповідь. Чим я міг його потішити, коли в складній ситуації сам не знаходив відповіді?

Змученого думками вчителя підтримала Віра. Ця змарніла з вицвілими очима жінка зазнала в своєму короткому віці стільки мук, що мені зробилося ще тяжче. Під час колективізації енкаведисти замордували в дніпропетровській тюрмі її батька — простого селянина, матір вислали в Азію, її, ще зовсім дитину, віддали на "перевиховання" до дитячого будинку. Там вона зросла і звідти вийшла заміж за совєтського офіцера. Але в перші дні війни її чоловіка енкаведисти розстріляли, а десь за рік ґестапівці схопили її й відіслали в ці далекі гори. Три роки пропрацювала вона в Пегамі на тяжкій чоловічій роботі. Порепані її руки були з неймовірно розширеними пальцями. Вона ненавиділа кожну грудочку цієї землі, але сказала, що з каторги на каторгу не поїде. Під впливом її розповіді я лише тяжко зітхнув, подякував за гостину й узявся за валізку. Вчитель стурбовано спитав, куди я йду.

— Посунуся далі, — понуро сказав я.

— О, ні! — запротестував він. — Ви так далеко не зайдете. Ми вас мусимо поставити на ноги.

Я подякував, але сказав, що десь у цій околиці живе мій брат, і я конче мушу його відшукати.

— Добре, — згодився вчитель. — Але звідси американці не випускають нікого. На перехресті Зальцбурґ-Бішофсгофен стоять сильні військові пікети.

Хоч перебування в цьому таборі не віщувало нічого світлого, але вибору іншого не було. Я мусив приглянутися й зорієнтуватися і при нагоді "змайструвати" собі якісь документи. Тому я згодився й віддав свою валізку з моїми справжніми документами на охорону вчителеві. Вдень здебільшого сидів у бараці, а спати йшов до колишньої їдальні, де покотом лежали подорожні.

Я уважно приглядався до цього табору. Він нагадував мені ярмарок, де без упину метушилися різношерстні люди. Одні приходили, інші таємниче зникали. Між американськими танками й автами вільно проскакували совєтські з розчепіреними червоними зірками машини. У таборі раптом поширилися чутки, що цими днями приїдуть сюди большевики забирати українців на "родіну". Люди не знаходили собі місця. Дехто з полонених і кацетників, що ще вчора проклинали комуністичний режим і з ненавистю говорили про московську родіну", принишкли, понуро заглибилися в думи й після цього нараз поначіплювали до піджаків червоні стрічки, а до кашкетів саморобні червоні зірки й загаласували, що перевішають на деревах "необятной родіни" всіх зрадників і коляборантів, що своєю працею в німецьких фабриках допомагали німцям воювати проти товариша Сталіна й Совєтського Союзу. Вони почали грати в карти, пити награбовану в німецьких селян горілку й тероризувати новоприбулих подорожніх. Для безпеки я прикинувся "наївним" і на їхні питання відповідав, що поїду "додому" разом з ними. А тимчасом примусово вивезені втікачі потайки питали в американських вояків, що вони будуть робити з українцями, які не хочуть їхати до Совєтського Союзу. Одні вояки розводили руками, а інші з подивом або підозрою дивилися на дивних людей, що відмовлялися від батьківщини. Зрештою вояки нічого певного самі не знали і спрагненим правди нічого певного не говорили. Ця непевність долі ще тяжче засмутила нещасних. Але з неї бив незгаслий промінчик надії. Примусові робітники й політичні втікачі, знаючи, що вдома на них чекають допити, концентраки й розстріли, не втрачали віри в справедливість західного світу.

Це був тривожний час: бідні люди, що випили в совєтській і нацистській неволі стільки мук і терпіння, з завмерлим подихом гляділи на знак терезів своєї дальшої долі. Я дивився на них з великим жалем і співчуттям, бо був у їхній шкірі. Більш знайомих, до яких мав трохи довір'я, переконував, що західний християнський світ ще не впав так низько, щоб піти з азійськими виродками по диявольській дорозі. Але ї тріщина недовір'я в людських душах поширювалася. Вона також поширювалася й у моїй душі, наперекір здоровій логіці...

Якось у ці тривожні хвилини я в таборі познайомився з одним земляком. Звався він Євген Скляревич. Цей міцно збудований юнак зі щирою усмішкою, що відкривала йому трохи перерозвинені зуби, походив з Києва. Він мав середню освіту, був палким українським патріотом і великим прихильником мистецтва. Очевидно, це відразу нас зблизило. Він з усією відвертістю сказав мені, що з німецької неволі не повернеться туди, де без вини замордували його батька.

— А може ви щось почуваєте за собою? — спитав я, як питає людина, що ніколи не була в Совєтському Союзі.

— Хіба те, що був в Европі... А що німці привезли мене сюди у замкненому товаровому вагоні, — це для большевиків неважно... Важно, що я бачив Европу, а такі люди в Совєтському Союзі небезпечні. Та, зрештою, ви краще за мене знаєте... Ех! Жаль лише моєї бідної матері...

— Щось знаєте про неї?

— Знаю, що в Києві... виглядає й виплакує очі. Але вона мусить зрозуміти, що на чужині я збережу собі життя, а якщо повернуся додому, то втратить мене назавжди.

Говорячи про наше теперішнє правне становище, він спитав:

— Чи американці можуть нас примусово репатріювати до Совєтського Союзу? Як ви думаєте?

Я відповів, що намагаюсь думати навпаки, бо інакше це розійшлося б з Божими й людськими законами.

— Але ж американці з большевиками в союзі?

— Ну, то що? Все одно цього не може бути.

Він важко зітхнув.

— Коли б американці віддали нас большевикам на муки і смерть, — ми їх прокляли б... І вони втратили б ту віру й симпатію, з якою дивляться на них поневолені народи.

Ми сприятелювалися, мало-помалу відкрили один одному душу й у великій біді стали нероздільними приятелями. Я не побоявся відкрити йому своє власне прізвище і навіть запропонувати йти зо мною в дорогу.

Між тим кожен день приносив тривожні вісті. Хтось сказав Зінькові (так я звав Євгена), що бачив, як у Бішофсгосрені большевики серед білого дня втягнули під загрозою револьверів якогось скитальця до авта. Коли про цей розбій перехожі люди повідомили американців і американці наздогнали й запитали совєтчиків, кого вони схопили, то ті відповіли, що воєнного злочинця. Американці похвалили їх за пильність. А совєтчики з глузливими усмішками на адресу "шоколядників"2 повезли нещасну жертву до своєї окупаційної зони.

Зляканий Зінько намагався прикрити свій жах жартом. "Намазуймо п'яти", — сказав він, показавши на гори. Ситуація була така погана, що, справді, треба було якнайшвидше "намазувати п'яти". Тому ми відразу вирішили зникнути з табору, хоч за кілька кроків могли наткнутися на небезпеку, бо американці далі пильно охороняли дороги. Але найнебезпечніше буде влізти в руки деяким знахабнілим совєтським полоненим. Вони озброєними ватагами вільно полювали за скитальцями й тероризували їх, а то й тягли у гори і вбивали. Ці жадібні крови люди, здебільшого колишні комсомольці й комуністи, найбільш з-поміж інших сподівалися врятуватися від сталінської пімсти, не забуваючи, однак, про те, що Сталін їх також зарахував до зрадників "родіни". Тому вони вирішили реабілітувати себе перед "отцом" совєтського народу терором і екзекуціями над своїми земляками, що відмовилися їхати або, заломившись, стояли на розпутті.

Отже, дорога в Австрії була тяжка й немилосердна. У цій черствій країні ви не могли дістати шматка хліба за гроші, бо, по-перше, гроші мали малу вартість, а, по-друге, австрійці ненависним чужинцям навіть за купу грошей їжі не дали б. Лише винятково можна було щось виміняти за цінні речі. З цінностей я мав рукописи, одну з своїх книжок, кілька звинених образів і годинника. Рукописи, друкована книжка й малярські полотна в ці темні часи були нікому непотрібні, але для мене найцінніші. Я вирішив зберегти їх за всяку ціну. Тож лишався лише годинник. Я віддав його Вірі, а вона з учителевою дружиною десь виміняла кільканадцять бляшанок м'яса...

За одним щастям прийшло друге. Якось я, зайшовши до порожнього таборового бюра, де ще недавно господарювали німці, натрапив на чисті бланки з штампами залізничної станції. Це була велика знахідка! Залишалося ці бланки лише виповнити прибраними прізвищами і відповідним текстом, тобто, що ми працювали на залізничній станції робітниками. За годину наші довідки були готові: моя на прізвище Олександра Гаєвича, а Зінькова — Євгена Полтави. Обидва записали себе громадянами колишньої Польщі. Отже ми мусили й у демократичному світі йти старою дорогою — дорогою брехні, по якій ішли в большевицькій і нацистській дійсності.

Маючи в кишені сфальсифіковані посвідчення, а в валізці консерви, я вже міг з приятелем пуститися гірськими стежками в дорогу. В цій дорозі треба було оглядатися на всі боки. Нас могли схопити енкаведисти, затягнути в авто й відвезти на совєтську "родіну". Коли б ми це лихо обійшли, то нас з ненависти до скитальців могли б віддати большевикам послужливі австрійці. Нас також могли затягнути в гори "почервонілі" совєтські полонені й кацетники та десь на гілляках повісити. Крім цієї біди нас могли зупинити американські патрулі й за порушення заборони вільної подорожі кинути до тюрми. Але, незважаючи на ці фатальні перешкоди, я був готовий пробиватися в глибину центральної Европи. Я дуже радів, що в цій дорозі матиму надійного супутника, бо як не є, а двоє краще, як один. У скрутному становищі одному можна було і врятуватися і винести з собою у світ вістку про долю другого. Щоб бути з чистим сумлінням, я ще раз сказав Зінькові, щоб добре зважив свій задум з можливими наслідками перед тим, як винести остаточне рішення. Він ще раз підтвердив свою згоду.

Передо мною виникла проблема: що мені робити з моїми справжніми документами? Схоронити чи знищити? З великим ваганням всунув їх поміж свої рукописи.

Над вечір, напередодні відходу, я зайшов до своїх земляків, що так великодушно прийняли мене до своєї "господи", попрощатися. Вони мене покликали до вечері. В цю мить проти бараку зупинилось якесь авто. Віра глянула у вікно і з жахом прошепотіла:

— Большевики!

Учитель з дружиною застигли, а дівчинка насторожилася. В цю хвилину Віра кинулась до дверей.

— Тікайте! Вони йдуть до нас...

Я спинив її.

— Сідайте... і спокійно вечеряйте...

До бараку ввійшло три енкаведисти. Перший вусатий, подібний до Будьонного, був в однострої совєтського піхотного лейтенанта, а два інші, з нахабними обличчями, в одностроях совєтських підстаршин. В усіх на раменах блищали лапаті царські пагони, на грудях ордени й медалі, а на кашкетах червоні п'ятикутки. Енкаведисти похмуро привіталися і, зухвало змірявши мене, спитали, що я за один. Я спокійно відповів, — що колишній робітник місцевої залізничної станції.

— Едете на родину?

Я, звичайно, відповів, що так.

"Будьонний" високопанським рухом поставив на стіл бляшанку американської кави й наказав жінкам зварити її. Господарі й гості сиділи мовчки, аж поки вчителева дружина не подала на стіл каву. Сталінці страшно засьорбали, дико наполягаючи на американські кекси й шоколяду, а Вірина дівчинка жадібно вп'ялила в них очі.

— Де це ви потягнули? — глузливо спитала Віра.

— Ми не тягнемо, — гордо відповів "Будьонний". — Ми дістаємо те, що нам належить.

— Належить? Ха-ха-ха!

Совєтчики люто витріщили очі.

— Так, — сказав "Будьонний". — Хто шоколядникам виграв війну? Ми виграли!

— Ось як! — засміялася Віра й хотіла щось додати, але лише махнула рукою. "Будьонний" в'їдливо процідив:

— На родінє, люба, про все дізнаєшся.

— Хто дізнається, а хто й ні... — випалила Віра.

Учителя ця розмова стривожила і він засовався. "Будьонний" з презирством витягнув до Віри шию.

— Ти — не поїдеш на родіну?

— Не поїду! В мене нема батьківщини!

Енкаведисти зайшлися сміхом. "Будьонний" витер рукою вуса й перекривив її:

— Не поїду! Яка ти грізна?! А куди ж ти? — до шоколядників задумала?

— У землю... або в Україну, але тоді, як чорти вхоплять вас і вашу "родіну".

Вона упала на ліжко й заридала. Над нею заверещала перелякана дитина. Учитель з дружиною зігнули голови й мені здавалося, що вони хотіли провалитися крізь землю. В бараці для одних і других стало тісно. Цю неприємну атмосферу порушив підстаршина з азійськими випнутими вилицями:

— Облиш її, товаришу лейтенанте! Вона хвора...

— О, да!

— Вона скоро отямиться...

— Звичайно! — єхидно сказав "Будьонний" і підвівся. За ним вийшли обидва підстаршини.

Коли земляки прочуняли, я щиро подякував їм за гостину й почав прощатися.

— Чому це ви дякуєте? — стурбовано спитав учитель.

— Я завтра відходжу.

Він з сумом глянув, але сказав:

— Я не знаю вас, але схвалюю ваш задум і благословляю вас у дорогу. Ідіть з Богом... Якщо знайдете десь притулок, то не забудьте про нас.

Я відповів, що постараюся не забути.

— Бережіться наших людей, — промовила Віра. — Знаєте, які тепер люди...

Я їм ще раз подякував за гостинність і, вийшовши з бараку, розповів Зінькові про совєтчиків, про їх допит та інцидент між ними і Вірою. Зінько з переляку нічого не сказав, лише подивився на мене виряченими очима. Я почав його заспокоювати.

— Ця бестія може налетіти вночі... — сказав він тремтливим голосом.

— Дурниці! Це не так легко... тут американці.

— Я не вірю американцям... Ми мусимо вийти сьогодні!

— Проти ночі?

У нього в нервовому збудженні затремтіло підборіддя.

— Я не лишаюся тут жадної хвилини! — і попрямував до бараку взяти свої речі.

— Як хочете, — сказав я. — Але мені буде дуже сумно, коли ви на першому кілометрі вскочите совєтчикам або в ліпшому разі — американським патрулям у руки.

— Добре, — сказав він замогильним голосом. — Я покладаюся на вашу відповідальність.

Другого дня на світанку ми насторожено, як злочинці, подряпалися гірськими стежками в напрямку Інсбруку...



II

За Бішофсгофеном ми зійшли з гір і крадькома обійшли табір совєтських полонених, звідки котилися п'яні співи й лунали револьверні постріли. В цьому таборі вже сидів енкаведистський репатріяційний штаб, готуючи перші свої жертви на "родіну". Маневруючи між горами і залізничною колією, ми, десь перед дванадцятою годиною, прибули до залізничної станції Шварцах Сант-Вайт.

Вона стояла в глибокій балці між високими горами, з яких звисали зеленкуваті ґотичні віллі, немов ластів'ячі гнізда. Я відразу довідався, як нам їхати до Інсбруку.

У ті дні ходили лише товарові поїзди військового призначення. Особові поїзди стояли на глухих коліях, де зупинилися під час капітуляції. Тому одні біженці мешкали в вагонах, чекаючи пасажирського руху, інші, сміливіші, чіплялися до американських товарових поїздів і вимандровували з зачарованого кола. Американці одних згонили, на інших не звертали уваги. Зігнані бачили, що їм нічого не загрожує, знову чіплялися й їхали далі. Добре вивчивши добродушного господаря, ми над вечір непомітно вчепилися до мюнхенського поїзду і залізли до кондукторської будки.

Увесь час сік гірський холодний дощ. Ми дригоніли від холоду. Але це було непогано, бо холод і дощ відганяли від нас сон. Близько третьої години ночі ми вилізли у Верґлі3, а поїзд пішов до Мюнхена.

У Верґлі з залізничного двірця після важких бомбардувань не лишилося каменя на камені. Змокрілі, обдерті, обскубані люди снували між побитими й обгорілими вагонами. До ранку було десь зо дві години. Тому я й Зінько влізли між скитальців до обгорілого вагону й лягли на мокрій зболоченій підлозі.

До ранку ми передригоніли. Ранок не приніс нічого ліпшого. У Верґлі на ріці був зірваний бомбами залізничий міст. До Інсбруку поїзди не йшли. Ми вирішили перебратися на другий бік і переїхали поромом через річку.

Але на другому боці поїзди також не ходили. До Інсбруку можна було лише дістатися пішки або вчепитися до якогось цивільного авта, але для одного й другого треба було мати перепустку від американської військової влади. З цього становища вихід був лише один: піти до американської комендатури і просити перепустки. Найближча комендатура була в Крамзаху4.

В комендатурі молодий американець прочитав наші довідки і, сказавши, що перепусток тепер не видає, порадив нам іти до чужинецького табору.

Цей табір своїм місцеположенням і будовою нагадував мені табір у Пегамі. У трьох бараках мешкали москалі і змосковщені білоруси й українці. Це були молоді хлопці й дівчата, які під загрозою примусової репатріяції заливалися награбованою в німецьких селян горілкою і жили як чоловіки з жінками. Ми зі страхом переспали в одному такому бараці й на світанку довідалися, що в протилежному бараці живуть "буржуазні націоналісти". Між цими "буржуазними націоналістами" я зустрів бухгалтера львівського оперного театру Гевка і його родину, артистку Слюсарівну та ще кількох робітників і селян з Наддніпрянщини й Галичини, що відмовилися їхати на "родіну". У цьому товаристві нам відразу полегшало. Земляки нам дали ліжко і вовняну ковдру. В цьому бараці ми отаборилися і в рідному оточенні прийшли до рівноваги.

Від Гевка я довідався про мого брата. Юрій жив у французькій окупаційній зоні в Бреґенці. Там він мав чоловічу хорову капелю й давав в австрійських театрах концерти. Хтось з акторів театру Володимира Блавацького, що також перебував у Бреґенці, говорив Гевкові, що Юркова капеля має успіхи. Я жив зустріччю з братом і з великою тугою ждав її...

Тимчасом американці почали згромаджувати у великих таборах усіх чужинців, щоб звідти відправити їх до рідних країн. Чужинці з західноєвропейських країн бігли до цих таборів навипередки, але переважна більшість совєтських громадян від них відмовилася, а громадяни Польщі, Румунії, Мадярщини, Болгарії, Чехословаччини і Югославії, що їхні держави після німецької окупації окупували большевики, до цих таборів не поспішали. Вони далі сиділи в австрійських і німецьких селян або в маленьких таборах, де їх захопив кінець війни, і чекали на дальший розвиток подій. Такий табір американці створили поблизу Крамзаху — в Куфштайні.

Першими рушили до цих таборів деякі совєтські полонені, кацетники, а з примусово вивезених до Німеччини — колишні комсомольці й комуністи, здебільшого московського походження, сподіваючись першістю у виїзді викликати в большевиків до себе довір'я і, таким чином, охоронити себе від кривавої пімсти. За їхнім прикладом пішли подібні люди з поневолених совєтами націй, у переважній частині — зденаціоналізована молодь. Крім того невелика частина тих, що від страху перед терором отупіла і, як загіпнотизований удавом крілик, вирішила закінчити свої муки...

Цими днями також кількоро першунів поспішили виїхати з Крамзаху до репатріяційного табору в Куфштайні. За рештою нібито мали приїхати американці... з большевиками. Я цьому не вірив. Але Зінько, дізнавшись, заатакував мене — покинути цей табір. Я сказав, що можу покинути й сьогодні, якщо вивідаю найбезпечніший шлях до Інсбруку.

Між іншим, цього дня я дістав у місті від одного земляка погану звістку. Він сказав мені, що бачив, як у сусідньому селі енкаведисти з американцями нагло оточили якийсь будинок, витягли скитальську родину й поквапно повезли до Куфштайну. Це мене дуже стривожило, і я вирішив вискочити з цього непевного місця якнайшвидше...

Крамзахські репатріянти, що чекали на американсько-большевицькі авта, немов би з'їхали з глузду: горланили сороміцьких пісень, гістерично реготали, плакали й кидались з лайкою на українців, що відмовилися від "родіни", або раптом умовляли їх не їхати...

Однієї ночі вони прикотили з баверського підвалу барильце спирту та притягли мішок шинки й сала і влаштували "баль-маскарад" у відокремленому маленькому бараці, в якому жила московська фолькс-дойчерка з австрійцем. Усіх їх зібралося чотирнадцять. Вони всю ніч бенкетували, не даючи нам спати. Хтось у нашому бараці зі злою усмішкою сказав: "Заливаються, як перед здихом!" — і мав рацію...

Після пиятики вони позасинали, де попадали, і в таборі запанувала зловіща тиша. О дев'ятій годині ранку в цю зловіщу тишу врізався шум авт і крик людей. Це були італійці. Вони прямували до Інсбруку й по дорозі заїхали на спочинок до нашого табору. Одні грали на гітарах, інші співали, ще інші купили десь напівживого коня, забили й завзято облуплювали на обід, а найтрудолюбивіші збирали по баверських городах мушлі. Це були низькорослі, брудні, але рухливі й веселі люди. Вони говорили про дівчат і сонячну батьківщину. Вони рвалися до неї, як заблукані діти з лісу додому. А я... я тікав якнайдалі від своєї вимріяної батьківщини...

Між цими галасливими гостями я побачив одного італійця в червоноармійському однострої. З цікавости підійшов до нього ближче. У колі своїх земляків він розмахував руками й гістерично щось викрикував. У нього захоплено горіли очі й радісно світилося обличчя. Трохи пізніше я підійшов до нього, і ми перекинулись кількома словами по-німецькому.

— Звідки ви їдете? — спитав я.

— З совєтського полону.

— Думаю, що було вам там добре? — сказав я з відкритим сарказмом.

— Чудово! — вигукнув він і завзято почав вихвалювати Совєтчину, комуністів та найпаскуднішими словами лаяти американців і англійців. Я відразу зрозумів: большевики начинили його своєю ідеологією й кинули до Італії в лави п'ятої колони. Але я не міг одного збагнути. Цей італійський комуніст у совєтському однострої гудив американців на американській окупаційній зоні й американці годували й везли його своїми автами на батьківщину... Я не диспутував з ним, бо міг стати жертвою трагічних обставин. Він зробив би на мене донос, і американці напевно заарештували б мене як злочинця, що посмів виступити проти їхнього союзника! Я думав одне: треба звідси втікати, і десь під вечір у мене блиснула незвичайна думка. Я вирішив стати з Зіньком на день-два італійцями, бо інакше ми не дісталися б до Інсбруку. Тому я зо дві години крутився коло італійського команданта, з'їв з ним дві консерви, і ми "сприятелювалися". Після цього я сказав йому, щоб взяв мене до Інсбруку.

— Добре, — відповів він.

— Але я не сам.

— Маєте жінку?

— Ні, товариша.

— Жінки я не міг би взяти, а товариша візьму.

— Але ж ми не італійці.

Він добродушно засміявся.

— Я скажу американцям, що ви італійці. А зрештою — це американців не цікавить. Вони б завезли до Італії самого Муссоліні...

Трохи пізніше я виклав свій план перед Зіньком. Цей плян був трохи ризиковний, але найкращий до здійснення. Для інших планів були порвані всі дороги. У цій околиці було багато американського війська, а також частіше курсували совєтчики. Ми могли легко стати жертвою одних і других. Тому Зінько був дуже радий, що ми хоч таким способом виберемося з цього зачарованого кола.

Рано-вранці американські авта стояли готові до виїзду. Італійці поквапливо доїдали свого коня й свої мушлі. Я попрощався з приятелями, що також лагодилися при нагоді виїхати до Інсбруку. Перед відходом Гевко сказав мені дивитися в прокляту дійсність обома очима.

Ми з Зіньком з напів сумом і радістю вийшли з кімнати. Поки італійці снідали, я раптом звернув увагу на дівчину з московського бараку, що позавчора всю ніч пиячила. Цю молоду вродливу псковитянку звали Зоєю. Вона сиділа під бараком на призьбі, дивно похитувала головою і, мов цуценятко, скимлила. Я з цікавости спитав, що з нею. Вона підняла скляні очі і в'яло опустила голову. Та в цю хвилину якась дівчина вискочила з фольксдойчерчиного бараку й зарепетувала:

— Рятуйте! Вони пропали! Вони отруїлися!

За кілька хвилин прибула австрійська поліція. Виявилося, що чотирнадцятеро людей випили барильце деревного спирту. Фольсдойчерка та п'ять інших хлопців і дівчат були мертві. Інші конали в тяжких муках. Зоя боролася в передсмертній агонії. Австрійська поліція склала решту напівживих людей на вози й відправила до лікарні. Пізніше я довідався, що всі вони дорогою повмирали. В живих лишився лише австрієць, але зі сліпими очима...

О дев'ятій ми виїхали.

Захопившись чудовим гірським краєвидом, я незчувся, як, після доброго шмату дороги, почало в'їжджати авто за автом у ворота якогось табору. Це був репатріяційний табір у Куфштайні. Коли я глянув на ворота, то неначе закам'янів. На воротях стояв між двома червоними полотнищами великий портрет їжакуватого папаші, а нижче нього на транспаранті напис: "Добро пожаловать на родину". Я показав Зінькові, і він з несподіванки завмер. Скакати? — майнула в мене думка. Але в цю мить авто шугнуло до табору. Мені нараз захотілося з цим автом вибухнути в повітря... Але це тривало не більш секунди. Вискочивши з авта, я потягнув ледве живого Зінька до італійського бараку. В коридорі метушилися жваві італійці. Наше становище між ними було становищем курей між качками. Ми мусили від них найшвидше відв'язатися, бо між ними були комуністи. Вони могли відразу нас розгадати і як підозрілих, що сховалися поміж чужинцями, віддати енкаведистам.

Я пошепки сказав Зінькові вийти зо мною надвір, щоб обережно дізнатися, чи в таборовій збиранині не мешкають західні українці.

У цьому критичному становищі нам відразу пощастило. Якась дівчина показала двоповерховий барак зі стрімкими дерев'яними сходами. Коли ми підійшли до нього, я помітив на покрівлі малесенький український національний прапорець, і в мене з радости задзвеніло в серці.

Ми вбігли по сходах до бараку. У коридорі лунала рідна мова! У мені співали всі клітини... Я спитав у першого зустрічного земляка, де кімната коменданта. Він з підозрою показав мені на двері й похмуро пішов за мною.

— Як звуть коменданта? — спитав я.

— Ласовський.

— Чи не маляр зі Львова?

— Так, пане добродію. А ви хто?

— Я його друг, — відповів я і сказав Зінькові почекати мене в коридорі.

Це справді був маляр Ласовський. Ми радісно привіталися. Він мене познайомив зі своїм заступником Близняком. Потім до бюра зайшов мій ближчий земляк Володимир Куліш — син визначного українського драматурга Миколи Куліша. Коли я їм розповів, як саме й куди я прямував і як попав сюди, вони засміялися, мов після анекдоти. Після цього Ласовський відвів мене й Зінька до призначеного мешкання, запросивши мене на обід.

За столом Ласовський зауважив:

— Ви мусите якнайшвидше звідси вибиратися, бо, щонайменше, можете стати жертвою дурного збігу обставин. Але про це ми поговоримо пізніше. Що це за один — ваш приятель?

Я йому сказав.

— Ви добре його знаєте?

— Так.

— Гаразд... Я вас забезпечу на перші дні харчами.

— Але як я вилізу звідси? — заклопотано спитав я.

Ласовський хитро посміхнувся.

— Ви приїхали з італійцями, то з ними мусите від'їхати.

Ласовська, висока чорнява жінка, ввічливо припрошувала мене до борщу й вареників. Іншим разом ці феноменальні винаходи української кухні я теребив би, що аж тріщало б за вухами. Але тепер, поринувши в розмову, захоплено ділився зі знайомими своїми останніми пригодами. Між іншим я згадав пегамську історію з енкаведистами, спільний нічліг зі скомунізованими совєтськими полоненими й кацетниками і подорож у кондукторській будці в американському товаровому поїзді. Ласовського дружина заклопотано похитувала головою. Я добродушно сміявся, іронізуючи далі свої пригоди. Коли ввічлива господиня прибрала зі столу, подякував землякам за гостину й пішов до своєї кімнати відпочити.

У той час Близняк з Зіньком обідали в їдальні. Я ліг на ліжко, але сон мене не брав. Хотілося якнайшвидше пізнати звичаї й таємниці цього енкаведистського бастіону. Тому я трохи полежав і вийшов.

Ласовського, Близняка та ще кількох довірених людей я знайшов у бюрі. Ласовський, щуплий і жвавий, з трохи блідим обличчям, як це буває у мистців, щось доводив кремезному засмаглому з повільними рухами Близнякові. Ці люди мали протилежні характери, але обидва були завзяті патріоти і тому думки їх на останні події сходилися...

За ті дні, що я провів у дорозі з південно-східної Австрії до Крамзаху, відбулися щодо скитальської долі страшні події, від яких у мене похололо в душі. Моя непохитна віра у справедливість останньої і єдиної західно-демократичної твердині захиталася...

Було ясно, як у сонячний день: західні аліянти на чолі зі З'єднаними Державами Америки згодилися з дияволом здійснити ялтинську угоду. За цією угодою всі громадяни Совєтського Союзу — і між ними близько п'яти мільйонів українців, — що з політичних і релігійних причин рішуче відмовилися від всемосковського концентраку, — мусили до нього повертатися. Примусовій репатріяції поки що не підлягали громадяни балтійських країн, українці й білоруси, що їхні землі в 1939 році відійшли від Польщі до Совєтського Союзу, і громадяни східно-европейських країн, що їхні держави після звільнення з-під німецької окупації окупували большевики. Всі ці люди в очах колишніх громадян Совєтського Союзу, що тепер підпали під репатріяцію, були щасливці.

Згодившись з дияволом на примусову репатріяцію колишніх совєтських громадян, американці на своїй зоні з великодушним жестом створили для зраджених табори, безкоштовно дали харчі і транспорт. Цьому большевики надзвичайно зраділи, бо ж вони нікому нічого не давали, а тільки всіх обдирали. Американці не хотіли втручатися в брудні репатріяційні справи й віддали їх совєтчикам. Ця американська великодушність здивувала і своєю наївністю розсмішила самих большевиків, бо ж вони, навіть зі своїм нахабством, цього не сподівалися.

Відразу по всій Австрії й Німеччині повиростали, як гриби, большевицькі репатріяційні штаби. Крім репатріяції, зграї енкаведистів мали ще за завдання розкладати розагітовану під час війни американську армію і в скомунізованих американських офіцерів та вояків вивідувати воєнні тайни.

Маючи розв'язані руки, енкаведисти нагло влітали автами, які їм давали американці, до українських скупчень і заскоченим наказували їхати до репатріяційних таборів. Але скитальці чинили їм опір, який, з правила, закінчувався кривавою боротьбою, і слабіші енкаведисти програвали. Поєдинок українського народу з московським дияволом, таким чином, почав також відбуватися на еміграції, але тепер уже в очах вільного демократичного світу!

Бачачи, що своїми силами не зломлять завзятого опору, енкаведисти вирішили зламати його чужими руками: руками австрійців, німців і американців. Недавні рабовласники з ненависти до "звільнених" невільників, які на них не працювали, але від американців діставали харчі, пішли відразу з совєтчиками на згоду. В першу чергу австрійська і німецька поліція. Серед своїх довірливих "союзників" енкаведисти повели проти скитальців шалену пропаганду. Вони всюди американцям говорили: "Ці люди, що не хочуть їхати додому, або злочинці, які зробили великі злочини своїй батьківщині, або ледарі, що вилежуються на вашому хлібі і тому не хочуть її відбудовувати". При цьому з азійською хитрістю вигукували: "Даруйте! Що ви з цими звірами зробили б, які віроломно відмовилися від рідної землі, своїх батьків, жінок, чоловіків і дітей?"

Як-не-як, а довірливі американці, необізнані в східних справах, ставилися до свого "воєнного союзника" з симпатією. Тому совєтська підступна пропаганда серед американців дійшла до цілі. Попереднє підозріння в американців до скитальців перетворилося в лють. З цього часу енкаведисти почали налітати на нещасних разом з австрійською й німецькою поліцією і... американськими вояками.

Присутність американських вояків серед енкаведистів і їхні спільні дії у примусовій репатріаційній акції в один момент розбили глибоку віру мільйонів українців у західно-демократичне божество. Розбиті й знівечені серця й душі поневолених "звільнених" мусили скоритися законній владі, яка могла в перший ліпший час зробити це своєю силою. Мільйони сердець зойкнули! Перед очима зраджених стала примара терору й мук... Кинувши прокляттям своєму розбитому божеству, понад дві третини недомучених мучеників потяглися до репатріаційних таборів, щоб у замкнених вагонах під густою й нахабною вартою "добровільно" вирушити в царство диявола... "Добровільно!" — бо для декого з тисяч могло усміхнутися життя, а інакше — кожного чекали б нелюдські муки, які були в стократ страшніші смерти...

Але мізерна меншість українців до цих таборів не пішла. Ці невгнуті люди — політичні втікачі й найсвідоміші примусово вивезені робітники вирішили продати свою волю й життя, але на волі! — найдорожчою ціною. Вони розбіглися в ліси і гори, а в містах і селах заховалися під прибраними прізвищами в руїнах і жили життям людей кам'яної доби. Чимало "визволених" невільників далі працювали в німецьких селян лише за те, щоб до світлішої хвилини побути "німцями". Це був дивовижний парадокс нахабної дійсности, яка на весь голос реготала з загубленого світу. Адже ж німці, які стільки завинили перед людством, почували себе панами в порівнянні зі "звільненими" своїми невільниками! Але й на очайдушних лицарів волі й чести часто несподівано налітали червоні людолови і відвозили у кайданах до репатріяційного табору.

Ця скаженина московського диявола розпочалася і гігантськими кроками доходила до своєї кульмінації по всій Австрії й Німеччині, отже й в околицях Куфштайну. В репатріаційному бастіоні в Куфштайні совєтчики мали необмежену владу. Вони могли в таборі й за табором кожного схопити й кинути до тюрми або до підвалу, для яких з першого дня існування табору відвели пів бльоку. Хто й за що там сидів, — цього ніхто не знав, бо енкаведисти дуже пильно в'язнів стерегли.

Десятки совєтчиків, навербованих з колишніх комсомольців і комуністів та примусових робітників московської національности, снували по таборі з пістолями, крісами й автоматами-фінками. Хмари шпигунів вишукували серед "добровільних" репатріянтів "контрреволюціонерів", "фашистів", "націоналістів" і "американських шпигунів". Американці зовсім здалися на совєтське сумління. Необізнані у східних справах, вони віддали розбійникам на муки й смерть тих людей, які найглибшою любов'ю любили свій нарід і свою батьківщину й з найбільшою вірою молилися до західного демократичного світу й чекали від нього християнської любови й допомоги...

Я хотів у цю хвилину розірватися разом з проклятою землею й розпилитися з нею по всій вселенній, щоб і знаку не залишилося...

— Ми переживаємо найганебніший час в історії, — сказав Ласовський похмуро. — Перебирайтесь до Швайцарії. Це єдина в Европі держава, де зможете схоронити собі життя. Я ніколи не був совєтським громадянином, але якнайшвидше хочу вискочити з цього земного пекла.

Ми пізно розійшлися спати. Я повернувся до своєї кімнати з розпеченою головою. Зінько, що під час обіду встиг довідатися про жахливе становище в Тиролі, лежав ні живий ні мертвий. Я йому сказав, що завтра вранці виїдемо з італійцями до Інсбруку. Від цих слів він задрижав, як від електричного струму.

— Навіщо їхати? — спитав він. — За смертю?! Смерть! Скрізь смерть! Чи тут чи там... нас американці віддадуть енкаведистам... Я мушу рятувати свою матір...

Від думки, що він хоче репатріюватись, у мене захопило подих.

— Як?

— Піду в гори і розіб'ю собі голову...

Я схопив його за плечі і в гніві став ним трясти.

— Ви що? Збожеволіли?!

— Їхати, щоб мене по дорозі схопили на "родіну"?! О, ні!... А, зрештою... я втомився скитатися...

Він здригався, як у лихоманці. Страх перед репатріяцією наповнив усю його істоту, йому ввижалися страшні муки його матері, які він міг усунути лише своєю смертю. Я вирішив за всяку ціну його рятувати. Але як? Якими арґументами? Його можна було лише врятувати перенасиченим страхом.

— Прочуняйтеся! Бо почують енкаведисти і прийдуть вам "на допомогу". Тут є тюрма... Ви знаєте це?

Він зі страху схлипнув і затулив долонею рота.

— Ми завтра виїдемо... — видушив він по хвилині. — Ми мусимо виїхати... Може нам пощастить...

Я в душі відчув легкість, таку легкість, як під час сповіді. На радощах, що я поставив людину на ноги, мені хотілося співати, стати на коліна перед зорями й дякувати...

Я довго не міг заснути. Мої думки крутилися роями навколо Зінька. Він був слабодухий, і в ненависний час міг по-дурному запропастити себе й мене. В мене мимохіть укралася думка, щоб його покинути... Але я її, як витвір самолюбства, здушив у корені. Я вирішив через усі перепони витягнути Зінька у білий світ. На простір! До сонця!

Другого дня вранці я попрощався з Ласовським і Близняком, подякувавши за добре слово і щиру гостину.

О восьмій годині ми з Зіньком підійшли до італійського бараку. Небо було окутане тяжкими хмарами. Безперервно сік дрібний дощ. Сльота завжди була для мене доброю прикметою. Я вірив, що сьогодні все складеться якнайкраще...

Під італійським бараком гуділо шість американських вантажних авт. Навколо них екзальтовані італійці метушилися й галасували, як гайвороння. Ми замішалися між наших знайомих і разом з ними залізли в авто. Американці в кабінах завзято жували ґуму, тому з їхнього боку нам не загрожувала ніяка небезпека. Коли ми проскочили через "папашині ворота", мені стало так легко, немов би я вискочив з задушливої кімнати на чисте повітря...



III

Я ніколи не бачив Інсбруку, але знав його і захоплювався ним уже довгі роки... Я познайомився з ним у дні моєї юности, впродовж однієї ночі з Цвайґового "Листа незнайомки". Ця новела викликала в мене незгасле враження. Десь над ранком я перегорнув останній листок дивовижного твору й до сходу сонця ширяв широко розкритими очима по мертвій стелі. Передо мною стояв зачарований Інсбрук з романтичною дівчиною-тиролькою й черствим письменником-романістом, що знав її й ніколи не пізнавав. Я бачив вулиці, що ними вони обоє ходили. Я знав ті ресторани, що в них вони говорили спраглими устами про кохання. Я любувався гордими сивими тирольськими горами, між якими дзвеніли їхні пристрасті. Моєю мрією було побувати в Інсбруку, незважаючи на мур, що стояв між нами. І тепер перед цією мрією раптом відчинилися двері.

Авта щохвилини наближалися блискучою автострадою до Інсбруку. Ось уже виступили з мряковиння контури приміських будинків. Я хвилювався, щоб авта не проскочили Інсбруку. Тому сказав Зінькові, щоб був готовий вискочити на околиці міста.

Тимчасом шофер зупинив переднє авто й питав у якогось перехожого дороги до Італії. Тому зупинилися всі авта, і ми спокійно вискочили на брук. Нам треба було попасти на вулицю Марії-Терези, а звідти в бічну вуличку — до українського комітету.

Маневруючи від дощу, ми вскочили до трамваю. Я зі збудженою цікавістю дивився крізь шибку в місто. У цьому місті було повно руїн. У них, ховаючись від дощу, зникали короткоштанні тирольці з зображенням на одежі дубового листя й оленячих рогів.

Це місто було серцем Тиролю. Місто відважних альпіністів, лещетарів, дивовижних пісень і легенд. Але цю романтику відгороджувала від мене завіса прози. Нам потрібна була хата, хліб і безпека.

Український комітет працював у закутках напіврозваленої будівлі. Я відразу наткнувся на знайомих, і вони мені дещо розповіли...

Залишивши Інсбрук, енкаведисти заходилися спаралізувати українське організоване життя. Вони зненацька наскакували на комітет або підсилали шпигунів, щоб його розкласти з середини. Тому провід комітету працював підпільно. Справи полагоджувались "на ходу". В руїнах ходили люди і, коли наступала небезпека, вони в одну мить зникали потаємними виходами...

Український комітет мав забезпечити українців, що відмовилися від "родіни", житлом, матеріяльними засобами та особистими документами. Перше йшло добре. З документами було трохи важче. Американські військові чинники, щоб не мати ускладнень зі своїми "союзниками", комітету офіційно не визнали, але й не дуже переслідували. Комітет видавав підсовєтським українцям посвідчення громадянства колишньої Польщі і ці посвідчення в деяких американців користалися успіхом. Одне слово — під американцями відбувалася гра! Та сама дика гра, як під большевиками і німцями.

Ми з Зіньком також дістали в комітеті фальшиві посвідчення з прибраними прізвищами і з польською державною приналежністю. Щоб енкаведисти не попали на мій слід, я сказав знайомим звати мене Гаєвичем.

Першу ніч у вимріяному Інсбруку ми зі страхом переспали в одній з кімнат комітетської розваленої будівлі. Уранці пішли до міста по харчі. На людній вулиці я раптом почув своє прізвище і насторожився. Зінько відскочив до зруйнованого будинку й приготувався до втечі. До мене підійшов високий русявий молодень. Це був Сеньків — мій знайомий зі Львова.

Ми привіталися.

— Ви тут? Де ви мешкаєте? — спитав він у мене.

— Скрізь і ніде.

Він пильно глянув на мене й заклопотано похитав головою.

— Я вам радив би бути між своїми людьми. Якщо хочете, переходьте до готелю "Шпекбахер". Там уся наша "галилея".

— Хто саме?

— Мирон Левицький, Кміт, Гаврилюк, а найближчими днями приїжджає театр Блавацького. Наш спільний знайомий Н. уже тут.

— Н. якраз мені потрібен. Чудово! Я переходжу до вас. Але я не сам, — маю земляка... До речі — знайомтеся.

— В такому разі переходіть обидва.

Це була велика знахідка, якою ми надзвичайно зраділи. Полагодивши справи з харчами, обидва вирушили до "Шпекбахера".

Я не пригадую назви цієї вулиці, але вона мені сподобалася. Тиха замріяна вулиця дрімала в каштанах, коли ми вступали до готелю.

Мої знайомі примістили мене й Зінька в різних кімнатах, бо в "Шпекбахері" було трохи тісно. Але ми здебільшого перебували разом.

Наслухавшись про большевицькі лови, Зінько став похмурий, мовчазний і виходив з готелю лише в конечній потребі. Я потішав його, що за два-три дні ми з Н. виїдемо з "людоловки" до швайцарського кордону. Він мовчки потакував, але його обезкровлене обличчя не прояснювалося...

Між тим я вирішив змінити наш зовнішній вигляд. Після дороги ми мали зім'яту й заболочену одежу, яка, крім неприємности між своїми, викликала підозріння між чужими. Я відразу почав у цьому напрямку діяти. В комітеті дістав дві пари старих чобіт і приятелі виміняли за них для мене й Зінька черевики. У "Шпекбахері" купив дві сорочки. Потім дав Зінькові на штани гроші, а собі вирішив за решту грошей викомбінувати якесь убрання.

Нарешті я зустрівся з Н. Це був уже літній посріблений сивиною чоловік, але з свіжим зарум'яненим обличчям. У нього було невичерпане джерело енерґії. Він завжди мотався, щось полагоджував і це йому вдавалося. Тепер, полагодивши все для виступів театру Блавацького в Інсбруку, повертався автом до Бреґенцу. Я поговорив з ним про брата й при цьому натякнув, щоб він мене й мого приятеля відтранспортував на французьку зону.

— Гаразд, — сказав він. — Це я зроблю. Скільки маєте багажу?

— Дві валізки.

— Гаразд. Завтра я до вас заскочу.

Другого дня він з кислою міною заявив, що, на жаль, не може нас взяти. Пізніше я довідався, що він узяв інших...

Отже нам з виїздом не пощастило... Мене невідступне їла журба. Я не говорив Зінькові про невдачу, а він, як на біду, допитувався, і я мусив йому сказати. Він схопився за голову й був нерухомий, як статуя. Я переконував його, що ми ще нічого не втратили... що ми обов'язково виїдемо з театром Блавацького, але він у відповідь глухо сказав:

— Так чи так, а нас усіх американці віддадуть... Силою віддадуть і навіть самі відтранспортують на "родіну".

Мені стало ясно, що його хитка надія була вщент розбита і тепер його не переконають ніякі арґументи.

Я дав йому спокій, аж поки прохолоне...

Я часто засиджувався в Мирона Левицького. Це був мій близький приятель, з яким я в найкритичніші хвилини ділив келехи радощів і горя. Нас зв'язувала любов до мистецтва. Зінько в нашому товаристві бував рідко. Зрештою, Мирон чомусь йому не симпатизував. Так само недолюблював Зінька Гаврилюк... Ці обидва мої приятелі з Західної України своїм ставленням до мого ближчого земляка мене дратували. Якось я не втерпів і сказав Гаврилюкові:

— Що ви можете йому закинути?

— Нічого... але він мені не подобається.

— Гаразд, — сказав я. "Ви заглядали йому в душу?

— У нього замкнена душа...

— Здобудьте його довір'я, і ви її відімкнете. Він психічно заломився. Скріпіть його морально, і ви побачите, що після цього глянете на нього іншими очима.

Я дуже боляче сприймав такі інциденти. Може тому, що глибше знав совєтську дійсність і її диявольські методи. Після цієї розмови став піклуватися Зіньком ще більше...

Тимчасом я помітив, що в його душі відбулися дивні зміни. Він став в'ялий, збайдужнілий, забудькуватий, немов би з забитими памороками. Коли я з ним говорив, він з розгубленим виразом обличчя дивився мені в вічі або опускав голову і в відповідь плів якісь нісенітниці. А то раптом зникав з готелю, десь блукав по місту й повертався розм'яклий і очманілий. Я радив йому, щоб він без потреби не волочився по місту. Він ліниво махав рукою, неначе йому важко було її підняти, і лягав на ліжко. Але він не спав... Він щось думав, щось страшне, від чого весь дрижав. Я був певен, що він вирішив укоротити собі життя, лише не міг на це зважитися. Тому я нетерпляче чекав прибуття театру, щоб якнайшвидше Зінька врятувати...

Якось він з'явився в тирольському вбранні.

— Чи пасує, га? — спитав він.

— Де ви його взяли?

— Виторгував у австрійця.

— За що?

— За гроші й цигарки, що вибрав на свою картку. З австріяками можна робити добрі ґешефти.

Я був радий, що його цей "ґешефт" трохи зрівноважив, а проте сказав:

— Будьте обережні з ґешефтами, бо влізете в біду.

— Я й вам щось роздобуду, — сказав він самовпевнено. — Мене всі чорти беруть, коли я дивлюся на це лахміття.

Мені справді було незручно ходити у старому вбранні поміж людьми. Тому Зінькова пропозиція була на місці. Я тішився, що він так завзято хоче зробити мені приємність і в цій турботі може трохи пригасить свою розпечену душу...

Між тим я вивчав вимріяне місто і розчаровувався в ньому. Я шукав і не знаходив того, що зачарувало мене у Цвайґовій новелі. Тут, у блискучому колись місті, лежали купи цегли й каміння, а на вулицях вітер крутив сміттям і пилом. У посірілих ресторанах сиділи купами за філіжанками штучної кави чорні, непривітні тирольці. Інсбруцькі дівчата не вистоювали таємно під вікнами своїх коханців і не здригалися під час випадкової з ними зустрічі, а, розмалювавшись, скакали, як кози, в американські джіпи й з цигарками в зубах поспішали з вояками в гори. О, Цвайґу, Цвайґу!...

Мало-помалу я став дивитися на вулиці Інсбруку з такою байдужістю, як на вулиці всієї Австрії. Незабаром їх згидив, бо з дня на день вони все більш і більш забруднювалися енкаведистами та їхніми шпигунами. Я почав виходити до міста лише в потребі. Та хіба лише я? Всі українці насторожилися. Страх перед людоловами перейшов усі межі. Дехто захворів на шпигунську манію... Зненацька впали підозри на найчесніших і найсвідоміших українців.

Якось я зустрів свого друга — журналіста Павла Миргородського. Він був сумний, немов би збирався вмирати. Я спитав у нього, що його так гнітить. Він гірко посміхнувся.

— Хтось з інсбруцьких "революціонерів" пустив поміж люди, що я комуніст, що я співпрацюю з енкаведистами.

— І що далі?

— Ти лише уяви — я комуніст? Я, що стільки пережив... стільки втратив...

— І що далі?

— Я не знаю, що діяти...

— А ти підійди до того інсбруцького "революціонера", що фабрикує "качки", і спитай: факти, давай факти!... Ти знаєш, що це? Явна большевицька провокація: знищити українськими руками українську інтеліґенцію!

Згодом з Миргородського підозріння впало, але хворі на шпигунську манію люди кинули підозріння на інших.

Ці дні визначилися в людських взаєминах раптовими приливами й відливами. Той, хто сьогодні був білий, завтра ставав чорний, а післязавтра — навпаки. Большевицький і нацистський страх, як боляк, сидів у людях і гноївся. Але хвороба шпигунської манії у своїй основі мала підставу, бо совєтська таємна поліція знала про українських скитальців більше, ніж могла знати без сторонньої допомоги. Хтось зі "своїх" таки був аґентом енкаведистської розвідки...



IV

Одного вечора несподівано прибув до Інсбруку театр Володимира Блавацького. Тоді якраз томливе сонце спочило за горами й величезні гірські шпилі палахкотіли у заграві. Стоячи під "Шпекбахером", я раптом помітив групу людей з валізками й дорожніми плащами. Ці знайомі люди прямували до готелю. Ми не бачилися два роки й привіталися, як вітаються близькі люди, що, розпорошившись по світі, раптом сходяться докупи.

З "Шпекбахера" повискакували мешканці. Ми повели гостей до "господи". В "господі" було тісно, але ми скоро їх порозташовували. Я відступив акторові Паздрієві половину свого ліжка й заатакував його питаннями.

— Отже, привезли вас німці до Ґабльонцу і що тоді робив Юрій?

— В кожному разі він так само не був диригентом, як ми акторами. Всі працювали на фабриці, носили грубші мозолі від пальців і ходили вагітні від брукви. Але це був рай у порівнянні з тим, у що ми влізли в Фельдкірху.

І він розповів, як під доглядом ґестапівців вони довбали в скелях окопи і хворобливо мріяли про миску підігрітої зупи.

— Коли б ти побачив тоді Юрія, — додав Паздрій, — то реготав би як варіят. Він важив з сорок кілограмів, мав довгу конячу фізіономію, ослячі вуха й був подібний на львівського цадика. Але його дідько не вхопив, як і мене...

По цій розмові я ще сильніше хотів побачити Юрія. Адже ж я, все втративши, мав на чужій землі його одного й лише йому міг відкрити найпотайніші глибини своєї душі, висловити свої болі й дістати від нього найщиріші поради. Тому я відразу домовився з Паздрієм вирушити з театром до Бреґенцу. Але сталася біда: в театральному списку не знайшлося місця для мого приятеля... Мене всунули на місце відсутнього члена театрального ансамблю. Я мусив їхати сам, а потім вжити всіх заходів, щоб перетягнути Зінька. Це був єдиний вихід...

Уранці я закликав Зінька до себе й з тяжким болем розповів це йому. Він стояв не то здивований, не то розгублений.

— Якщо ви мали колись брата, то повинні мене зрозуміти. Я мушу їхати. Але я вас не покидаю... я вас витягну звідси найбільшою ціною.

Він не зводив з мене зблідлого обличчя. Я побачив на його спітнілому чолі жовті плями, а в очах такий дикий страх, що мені стало моторошно. Я дивився на нього здивовано, бо в такому вигляді ще його не бачив. Потім він нараз стрепенувся, як в кошмарному сні, і жалісливо сказав:

— Мені тяжко... ви мене мусите зрозуміти. Я ж лишаюся сам... Але нічого... в кожному кордоні є діри. Ми скоро побачимося. Ви коли від'їжджаєте?

— Після завтра.

— Тобто в четвер?

Я відповів, що так.

— Добре. На той час я організую вам убрання.

— Я думаю, що не треба.

— Я мушу це для вас зробити. Я ж дав вам слово... І взагалі, що ви можете про мене подумати?

Ці наївні слова викликали в мене сміх.

— Нічого.

— Ні, ні! — просив він. — Я вам хочу це зробити. Може це вбрання буде вам пам'яткою. Все може статися...

Він з благанням чекав відповіді, і я йому вважив.

Я поволі лагодився в дорогу. Перш за все викупив на харчову картку хліб, ковбасу, масло, сир і цигарки. Моя течка розбухла по береги. Білизну, рукописи, малярські полотна, літературу і справжні документи я спакував у валізку. Під час пакування не знайшов свого "Сурмача". Ця остання моя книга ходила в готелі по руках моїх приятелів. Хто міг її затримати? Я замислився... Ні! Я ж її вкинув у валізу... Я почав питати в своїх приятелів, але пошуки були марні. Тому відклав їх надалі й пішов до міста. Це був передостанній мій день у "романтичному" Інсбруку: хотілося з деким попрощатися.

Я зайшов до української кав'ярні пообідати. Там було повно люду і стояла важка задуха. Люди гуртувалися за фахами, політичними переконаннями й життєвими інтересами. Мали бліді, втомлені, виснажені обличчя з неспокійними й настороженими очима. Перекидаючись недовірливими поглядами, вони з незгасаючою завзятістю говорили про большевицькі лови, репатріяцію, аналізували теперішнє і ставили прогнози на майбутнє. Я сказав Миргородському, що нам треба тікати з Австрії. Куди — байдуже... бо в Австрії всі дороги ведуть до НКВД. Попрощавшись з ним, вийшов із задухи на вулицю. Тепер куди? — і мимоволі вступив до комітету.

В комітеті було порожньо. Притаївшись по кутах, кілька людей про щось шепотіли. На другому поверсі я несподівано зустрівся з студенткою Надією Прокоповою. Вона мешкала в дівочому гуртожитку й запросила мене до кімнати. Зачинивши двері, я мовчки сперся на одвірок. Так на душі чомусь було тяжко... так тяжко, немов би я збирався вмерти.

— Ми щойно говорили про вас, — сказала Надя. — Але що з вами? Чому ви підперли одвірок? — Вона посадовила мене в крісло. — Ви принесли свою книжку? Ні? Що з вами?

— Хандра...

— А це чому?

— Може тому, що завтра виїжджаю.

— А книжка?

Я сказав, що книжка пропала.

— Не може цього бути!

— Направду. Хтось "зачитав" у "Шпекбахері"...

Увечорі я зовсім упав в депресію. Потім раптом настрій змінився. Я почав жартувати й розповідати сусідам смішні історії. Мені, як ніколи, вдавалися дотепи. Пізніше дістав пляшку горілки й потягнув Паздрія й Зінька до своєї кімнати. В Паздрія знайшлися консерви. Коли ми з цим закінчили й коли Паздрій вийшов, я сказав Зінькові, як тяжко мені їхати самому.

— Я скоро вас наздожену! — сказав він весело.

— Чудесно! Нас буде тоді троє: брат, ви і я. Юрій співатиме, я гратиму на гітарі, а ви в шапку збиратимете гроші.

— Добре, — сказав Зінько з п'янкою радістю. — Я вам на концерт уже висватав убрання.

— У кого?

— У нашого земляка. Завтра о дванадцятій зайдемо поміряти. Він живе в готелі "Ді Ґольдене Кроне"... На вулиці Марії-Терези, біля арки.

— А скільки він хоче? — спитав я з холодною байдужістю розсіяної людини.

— Я не питав, але думаю, що викомбінуємо. Тож не забудьте! Завтра о дванадцятій я на вас чекатиму.

— Гаразд, — сказав я.

У готелі всі позасипали. Паздрій також спав мертвим сном. Було за північ, але ми з Зіньком не могли підвестися. Я ще і ще радив йому, щоб він обережно ходив по місту й не заходив до ресторанів. Щоб був обережний з малознайомими. Він мовчки слухав, але я відчував, що він мене не чує. Він був занурений у думи, але я не питав у нього, щоб не завдавати жалю. Одне слово, я виливав перед ним свою душу, як брат перед братом. Пообіцяв йому відразу подати про себе звістку і свою адресу. Наприкінці дав йому грошей на дрібні видатки... і заручився словом чести в дальшому братерстві...

Збірний пункт театрального ансамблю був у комітеті. О дванадцятій годині кілька авт мали приїхати до комітету по акторів, а одно авто — до "Шпекбахера" по театральні речі. Десь о десятій годині я і Паздрій лишили свої валізки в моїй кімнаті й пішли до збірного пункту.

Стояв чудовий сонячний день, які зрідка бувають в Інсбруку. На вулицях повно було сонця, теплоти й небесної блакитної благодаті. Тому коли ми ввійшли у стіни зруйнованого будинку, нас обвіяло холодом і сумом.

У комітеті актори чекали на авта. Сиділи мовчазні й задумані. Високий худий занурений у себе Блавацький дивився з вікна на вулицю. Я сів між акторами й почав розмовляти з Вірою Левицькою.

Це була расова українка — живе втілення жінки степової Еллади, її магічне слово зцілювало мені душу. Уже надійшов умовлений з Зіньком час — іти до готелю, але я не міг обірвати з нею розмови. Взагалі я не хотів іти до готелю... Так не хотів! У мене немов би розм'якли жили, розм'якло все тіло, як по гарячій купелі. Я не хотів іти!... але мене щось тягнуло, кликало... Я чинив опір... і раптом сказав Вірі, що мушу на хвилину вийти...

— Вибачте, але я мушу в одного земляка купити вбрання. На мене чекає мій приятель...

— Не відходьте! Підійдуть авта й ви залишитеся.

Я сів, але умова з Зіньком не давала мені спокою. Мені ввижалося, що він нетерпеливо виглядає мене на вулиці й лає за недодержане слово. Я кожної хвилини хотів зірватися, але не міг зважитися...

Десь кілька хвилин по дванадцятій у дверях з'явився Зінько і подав мені знак вийти. Я поквапно вийшов у коридор. Мій друг був блідий, засапаний.

— Ходімо, бо той чоловік чекає!

Я відповів, що, на жаль, не маю часу. Він глянув на мене з глибоким докором:

— Не сподівався, що ви поставите мене перед цією людиною в таке становище. Це — нещасна людина... У нього нема за що купити хліба...

Мені стало соромно.

— Добре! Зачекайте...

Я вскочив до кімнати і сказав Вірі, що виходжу, але за дві-три хвилини повернуся. Віра глянула на мене з огірченням, а Блавацький, спершись на підвіконня, тихо промовив:

— Я вам раджу не відходити...

Я відчув, як щось занило в моїх грудях і гарячим оливом розлилося по тілі.

— Добре! — відповів я і вискочив з кімнати сказати Зінькові, що не піду.

— Ходім! — потягнув Зінько мене за руку. — Ви мусите допомогти йому! Мусите...

Благання визволити земляка з біди розбило мої вагання.

— Поспішаймо! Я допоможу йому...

Ми майже вибігли на вулицю. На хіднику перехожі люди ледве рухалися. Я поспішав. Зінько біг по моїх п'ятах. За дві хвилині ми підійшли до готелю "Ді Гольдене Кроне". Біля входу, на підвищенні, сидів американський вояк. Я в поспіху пропустив його повз очей і вступив до вестибюлю. Поруч з вестибюлем була їдальня. Кілька день тому я тут обідав і мені сказали австрійці, що тут когось схопили... Але тепер це зовсім випало з моєї пам'яти. Я весь поринув у думу, щоб порятувати нещасного й швидше повернутися до збірного пункту.

Тимчасом Зінько мене випередив і стрімкими сходами підвівся на перший поверх. Я попрямував за ним. Ми, як вояки, ішли гусаком у вузькому напівтемному коридорі. В коридорі стояла тиша, немов би в цім будинку була порожнеча. Ця зловіща тиша, ця напівтемрява розбудили в мені тривожні почуття. В моїх грудях закалатало серце, я намагався спинитися, але якась сила підштовхувала мене далі. В цю хвилину Зінько зупинився й пропустив мене до дверей. Я поквапливо переступив поріг... і жахнувся...

Напроти мене стояло двоє людей зі спрямованими пістолями. Один чорний кремезний в американському однострої, другий низький, сухорлявий у совєтській жовтій шкірянці. Третій кругловидий з кирпатим носом в американському однострої люто позирав на мене з кутка...

Я випростався... і глянув небезпеці в очі...



Коли мовчали стіни

І

Мої думки працювали зі швидкістю блискавок.

Я попав у страшну пастку! Коли б мені сказали, що зараз мене вкинуть у клітку між хижих звірів, я б охоче згодився. Я скорше знайшов би з неї вихід, ніж з кігтів НКВД. Це ствердить кожний, хто прожив двадцять два роки у московсько-комуністичній клітці.

Мене лише дивувало: як ці бестії влізли в американські однострої? Але я довго про це не думав, бо після капітуляції Німеччини енкаведисти, використавши наївність західних демократів, влізли в усякі однострої.

Я думав усіма фібрами мізку, за що мені вхопитися, щоб вискочити з цього апокаліптичного лиха. І я знайшов козир. Я мав при собі фальшиві документи на прізвище Олександра Гаєвича. У них було зазначено, що я родом із Сянока... що я громадянин колишньої Польщі. При собі, здавалося, не мав нічого такого, що могло мене скомпроментувати. Тому я вирішив зчинити на вулиці гамір, покликати американців і з їхньою допомогою звільнитися.

Ці міркування, що достигли у мені впродовж секунди, обірвав майор Дадашев:

— Костюмчиками торгуєте? Мы вам дадим костюмчики!

Він це висловив з відкритою іронією і викрикнув:

— Зброю маєте?

На зухвальство я відповів зухвальством:

— Я не маю вашої звички!

— Що?

— Нічого...

— Тихше на поворотах... господин украинец!..

Вигорнувши все з моїх кишень, він почав вигортати в Зінька. Той, скоцюрблений, лементував:

— Я нічого не винен... Відпустіть мене...

В Дадашевих очах заблищала лють.

— Закрий піддувало! Ти його спільник...

— Товаришу, але ж я...

— Свиня тобі товариш! — він вилаявся і переглянув мої папери. — Як твоє прізвище?

— Не тикайте! Ми разом не парубкували, — сказав я.

Він здригнувся, як після вколу. Коли б я оце був в енкаведистському підвалі, то вже дістав би по голові.

— Я питаю, як ваше прізвище?

— Так само, як у посвідченні.

— Брешете! Ви не Гаєвич!... Ви — Гай-Головко! Ці документи фальшиві. Ми все знаємо...

Почувши своє прізвище, я мало не зімлів.

— Якщо знаєте, то якого дідька допитуєте? А, зрештою, яким правом дозволено росіянам допитувати польських громадян?

Майор Дадашев глянув з азійською хижою посмішкою.

— Добре! Ми з вами не тут поговоримо. Ви арештовані!

Я вирішив свою ролю грати до кінця, і з глумом засміявся.

— Ви хочете мене арештувати? Ви... Ви що — в Совєтчині? Ви тут — влада? Я плюю на ваш арешт... Я — в американській окупаційній зоні... Мене можуть арештувати лише американці... Покличте американців! Зараз! Я вимагаю...

Він засміявся мені в обличчя.

— Навіщо? Вас арештовують американці...

Він відійшов до одягненого в американський однострій кирпатого типа, що мовчки жував ґуму, і з тяжким зусиллям щось запитав по-анґлійському. Той вправно відповів йому тією ж мовою.

Це без сумніву був американець... У мене неначе обірвалися жили й усе осунулось. Мої думки і плани про звільнення згасли, і я опинився в безвиході. Я лише думав, куди мене повезуть — до совєтського репатріяційного комітету чи до американської в'язниці. В репатріяційному комітеті мене чекала загибіль, в американській в'язниці — надія. Тому, коли нас закованих посадовили в лімузин й біля цивільного шофера, що був при арешті, сів американець, мені полегшало. Але я з незгаслим гнівом дивився на Зінька, що сидів з опущеною головою.

— За скільки ти продав мене? — спитав я. Він не ворухнувся.

— Зіньку! — сказав я. — Ти мій убивця!... Ні! Убивця вбиває людей, а провокатор віддає на муки. Ти гірш убивці! Якщо я звідси вискочу — нам буде на землі тісно...

Він мляво підвів голову, як людина, що нарешті прийшла до себе після тяжкої безпритомности.

— Я продав тебе? — сказав він з протестом глибоко скривдженої людини. — Як ти міг таке подумати? Я? Продав?!. А хто мене продав?..

По його щоках покотилися сльози. Він стиснув кулаки й заскреготав зубами. Мене струсив сумнів.

— Я не знаю, — сказав я. — Я нічого не знаю... Але...

— Нас продав землячок... Ліґавий... Хіба я міг подумати, що він ліґавий... Тепер кінець... Що буде моїй матері?!

Ці слова вискакували з нього шматками, як з придушеної людини. Я сіпнув його за рукав.

— Тримайся! З самого пекла є виходи...

Він з надією глянув на мене й опустив голову.

Я глибоко задумався...

Щодо Зінькової вини я опинився в тенетах незбагненної таємниці. У мене було безліч підозрінь, вирощених у хворобливій уяві, але жодного доказу. Я стояв на розпутті, хоч на більшості доріг кривавилися Зінькові сліди...

Між тим авто вскочило в браму й зупинилося в невеликому дворі, обведеному високим кам'яним муром. У дворі стояла глибока тиша. Я підсвідомо глянув з авта на вулицю: там вільно ходили люди, проскакували машини й пінилися зеленою піною червневі дерева.

Там радісно світило сонце. Але між цими чарами вільного життя і мною відразу стала залізна брама. У моїй голові зчинився шум, немов би я був з прибитими памороками.

Кирпатий американець зміряв мене безпощадним людоненависним поглядом, яких я бачив тисячі. Комуніст, подумав я, і в моїй душі щось охнуло. Я з зусиллям висунувся з авта, а за мною неохоче виліз Зінько. До мене щось проджеркотів американець. Знаючи кілька англійських слів, я не зрозумів його, а лише збагнув з недружелюбного тону... Я попрямував за ним.

В американському поліційно-тюремному бюрі був якийсь американець і кілька по-німецькому уніформованих австрійців, що виконували тюремну службу. Нас, новаків, вони прийняли тюремно-байдужними поглядами. Американський уніформований людоненависник відвів Зінька до сусідньої кімнати, а мене до передпокою, що відокремлював тюрму від бюра.

Цей передпокій я відразу зміряв очима. У ньому було лише одне заґратоване вікно. Для втечі тут не було ніяких шансів. З пожадливістю в'язня я шукав іншої шпарини.

З передпокою відчинені двері вели до заваленої паперами й книжками кімнати. Я скрадливими кроками наблизився до дверей. За двома заґратованими вікнами било денне світло, але не для мене. Ніде не було жодного отвору. Зів'ялий, зі згаслою надією, я сів у передпокої на лаві й почав перешукувати свої кишені.

У піджаку натрапив на тютюн, папірці, сірники та гребінець. У штанах, у годинниковій кишеньці, — на малесенький олівчик та два леза. Запопадливо обмацував себе далі, і нащупав у задній кишені блокноти. Я жахнувся, але й зрадів, що вони не попали до рук енкаведистів і не стали страшними проти мене свідками. В одному блокноті було продовження мого воєнного щоденника, у другому найновіші антисовєтські й антинацистські вірші. В щоденнику було багато фактів, моїх особистих думок і поглядів щодо окупантів, і я його відразу шпурнув на шафу до архівної кімнати. Блокноту з неопублікованими віршами я не хотів нищити, бо ніколи не відновив би їх у пам'яті. Тому за тюремним звичаєм всунув їх у шкарпетку. В другу шкарпетку всунув папірці і сірники. Тютюн з пачки висипав у кишеню, а пачку викинув. Після цих запобіжливих заходів мене покликав довгов'язий австрієць до бюра.

Біля тюремного реєстратора, маленького худорлявого австрійця, що сидів за бюрком, я зустрівся з Зіньковими очима. З них виглядав панічний страх.

У бюрі збоку стояв американський людоненависник та його господарі — майор Дадашев і совєтський старший лейтенант, якого я бачив уперше. Цей низькочолий совєтський офіцер сидів у дорогому новісінькому мундирі та в штанах на випуск, пошитих не з совєтського матеріялу й не совєтськими кравцями. У нього на раменах широчіли незграбні царські погони з совєтськими розчепіреними зірками, а на голові стирчав знайомий енкаведистський кашкет. Цей кашкет зі своєю малиново-синьою фарбою викликав у моїй уяві тяжкі рефлексії.

Дадашев моргнув до свого наймита — американського людоненависника, і той поспішно вийшов.

— То хто ви? Гаєвич чи Гай-Головко?" спитав у мене Дадашев, ляскаючи якоюсь книжкою себе по коліні.

Я мовчав.

— Чого ви мовчите?

— Бо від вас і вашого голосу в мене псується шлунок.

Він уїдливо зареготав.

— Незабаром він вам зовсім зіпсується, бо ви будете дивитись лише на нас і розмовляти лише з нами.

У розмові з енкаведистом поволі вивітрювався з мене неспокій і опановувала одчайдушність.

— Де? В енкаведистському підвалі? Живого більш туди не затягнете.

— А ви вже там були, господин украинец?

— Звичайно, як кожна порядна людина у свободолюбній Совдепії.

— Це коли?

— Тоді, коли ви зняли з нас, західних українців, чужі кайдани й надягнули свої. Відступіться... Я в американській тюрмі й говоритиму лише з американцями.

— Ви будете говорити з нами, — сказав він з притиском і підніс книжку. — Це ваша писанина?

Я впізнав свого "Сурмача", що кілька днів тому таємничо зник з "Шпекбахера". Але як він попав до енкаведиста? Я з гнівом глянув на Зінька: він невинно знизав плечима. Проте факт був явний і незаперечний, але в цей час не для полеміки. Я мусив за всяку ціну рятувати своє жахливе становище, і сказав перше і, можливо, найудаліше, що лише в критичний момент може з'явитися в людській голові.

— Це моя писанина, — відповів я по короткій мовчанці. — Крім того я ще написав "Комуністичний маніфест", "Майн кампф", а тепер закінчую "Вопроси ленінізму"...

Він сконфужено глянув на низькочолого лейтенанта.

— То ви заперечуєте? — сказав він тоном людини, в якої нема вже про що говорити.

Я обернувся очима до реєстратора.

— В такому разі ми вам сьогодні документально доведемо ваше справжнє прізвище і авторство цих антисовєтських пасквілів.

Ці погрозливі слова мене переконали, що енкаведисти не мають жодних доказів до встановлення моєї особи. У мене на душі трохи проясніло.

Тимчасом тюремний реєстратор почав записувати мене у книгу. Відокремлюючи мої папери від Зінькових, що їх Дадашев змішав у поспіху, він силкувався прочитати якийсь документ, але, не втявши, відсунув на середину стола. Цей папір я відразу зміряв очима. На ньому під совєтським штампом у московському тексті стояло Зінькове справжнє прізвище. Я, наскільки міг, витягнув голову. У тексті говорилося, що Євген Скляревич є співробітник совєтського репатріаційного комітету (секретний аґент НКВД!) і висловлювалося прохання до американської воєнної поліції у всьому йому допомагати. Внизу, під текстом, кривавилася енкаведистська печатка. Я з шаленою ненавистю глянув на свого вбивцю: він був блідий, як смерть, з жовтими на спітнілому чолі плямами.

— Про-во-катор... — витиснув я голосом, від якого в мене затремтіли жили. — Ну! Чого мовчиш? Відмовляйся, Юдо!

Для нього несподівано наступила критична хвилина. Він не ворушився. Він був зловлений. Він знав це і здавав собі справу, що тепер мого обвинувачення ніяк і нічим не заперечить. Факт, що лежав між нами на столі, був невмолимий, як чекістський наган, спрямований у голову смертника. Але тепер смертником був я... У Совєтчині десятки тисяч психічно зламаних людей тимчасово виробляли собі "путевку в жизнь" фантастичними наклепами на смертників. Чому ж не міг за це вхопитися Зінько в очах обвинувачувачів і смертника? Це була найліпша нагода для скріплення його хиткої позиції, хоч большевики раз запідозреній людині не вірили, хоч би вона навіть хотіла "очистити" себе батьківською кров'ю. Але Зінько думав лише про сьогодні. Він угризся в мене затуманеними жадобою життя очима і з вереском викрикнув:

— Ти провокатор! Ти не пускав мене на родіну! Агітував проти совєтської влади... Хотів утягти в націоналісти...

Шита білими нитками комедія мене розсмішила.

— Це тобі не поможе. Ми разом висітимемо на одній шибениці.

Енкаведисти, не второпавши, що сталося, замішано переглянулися. А сп'янілий Зінько хижо блискав до мене очима.

— Ні, браток! Я чистий... Я совєтський патріот. Я здав тебе законові, виконуючи обов'язок перед улюбленим вождем, народом і родіною... Я всіх вас визбираю в Німеччині! Потому... так-перетак... в печінку усіх святих і три гроби... цей документ мені видали за виключну пильність...

Цей негідник, використовуючи доступ до українців, який, між іншим, стався з моєї вини, справді міг накоїти багато лиха. Він міг ще з десяток втягнути в пастку, як втягнув оце мене. У мене від шуму розривався череп... Що я, в своєму становищі, міг зробити, щоб врятувати друзів від біди? Тільки поговорити з американськими офіцерами, відкрити їм очі на страшні події, що відбувалися у їх середовищі. Я нетерпеливо чекав зустрічі з ними.

Коли я так думав, у бюрі раптом сталася метушня. Дадашев підскочив до стола і, вхопивши посвідчення, засунув у кишеню.

— Ідіот! — просичав він до Зінька. — Навіщо ти тягав з собою?

— З вашого наказу, товаришу майоре.

— Скандал...

— Д-да, — вперше промовив старший лейтенант, зібравши чорні лінії брів докупи. — Але про тебе, крім нього (він показав рукою на мене), ніхто не знає?

— Ні, товаришу старший лейтенанте, — відрапортував Зінько, — я, будучи на вашому місці, стукнув би цю гідру ще в дорозі...

— Закрий піддувало! — зупинив його Дадашев і промовив до лейтенанта: — Я накажу товаришеві Джанові суворо ізолювати цього типа.

Я відразу здогадався, про якого Джана йшла мова.

— Вам не допоможе товариш Джан!

Але ці слова в Дадашева лише викликали сміх.

— Американці нам повірять, а не нашому спільному ворогові.

Цю розмову обірвали два американські офіцери, що несподівано зайшли вхідними дверима в супроводі Джана. У мене з радости колихнулося серце й оживилася кров... Але я недовго тішився цією благодаттю. З одного лише привітання ствердив правдивість слів енкаведиста... Що сталося потім зі мною — про це я оповів спочатку.



II

28 червня.

Опинившись насамоті поміж чотирма стінами, я в першій хвилині мало не збожеволів. Коли під черепом почав стихати шум і гаснути полум'я, помалу повернувся до розуму.

Я все передумував з початку. Поволі погодився, що часами найближчі люди коштом чужого життя можуть рятувати своє... можуть один одного продавати, душити, вбивати... і що це не почалося з мене і не на мені кінчиться... Що світ не такий уже порожній і чорний, як це здавалося мені в хвилини розпуки, а що в ньому живуть і люди і недолюдки — носії добра і зла, які змагаються між собою відтоді, як засвітилося сонце. Я навіть наперекір дійсності почав думати, що ці носії зла й добра тепер змагаються за мене. Перші хочуть мене вихопити й утоптати в землю, другі не віддають. Але що в Ялті добро поступилося перед злом, надо мною на волоску висіла сокира. Якщо Зінько викраде в готелі мої справжні документи, де в одному зазначено, що я громадянин Совєтчини, то за диявольською ялтинською угодою мене носії зла потягнуть у пекло, яке вони звуть "родіною"...

Усі мої думки скупчилися навколо питання: чи вдасться Зінькові це зробити, а чи приятелі, помітивши моє таємниче зникнення, запобіжать своєчасно моєму смертельному лихові.

Я весь поринув у ці роздуми... Це ж була така проста справа: лише підняти валізку й віднести до іншої кімнати. Хоч би до Мирона Левицького або до Гаврилюка. Тоді я визволюсь від муки... тоді життя моє врятоване...

Я знову ходив по камері. Мені ввижалося, що Паздрій, дізнавшись про мою долю, тихо й скрадливо виносить мою валізку з кімнати. Та в коридорі раптом її вихоплює Зінько і стрімголов біжить униз. Перед виходом на нього кидається Гаврилюк, але в цю мить якась людоподібна тінь хапає валізку й відносить до авта... Мене здушує густа й холодна темрява. В цій темряві раптом виростає пегамський барак і в ньому з'являється повне жаху Вірине обличчя: "Бережіться наших людей! Знаєте, які тепер люди!" З її очей течуть сльози... струмки... ціла ріка... і ця бурхлива ріка несе її з собою... Шалені хвилі клекочуть, піднімаються, кам'яніють і раптом перетворюються в гори. З-поміж гір сміються Гевкові очі: "Я вам казав дивитися в прокляту дійсність обома очима..." Його затулює блідий Ласовський: "Ми переживаємо найганебніший час в історії!.." Гори з тріскотом розвалюються і з руїн котяться скорбні слова Віри Левицької: "Не виходьте! Підійдуть авта й ви залишитеся". Її слова заглушує голос Блавацького: "Я вам не радив виходити..." Раптом запалюються всі блискавки і серед інсбруцьких руїн я бачу кислу міну на рум'яному обличчі Н.: "Прикро, — каже він, — але я ніяк не міг вас узяти до Брегенцу..." З моїх грудей виривається стогін: "Міг!!! Але ти тоді забув Бога..."

З мого чола котився градом піт. Розбитий, знеможений, сів на землю й меланхолійно похитувався. Раптом схопився й кинувся до дверей, щоб постукати й вимагати зустрічі з американським офіцером. Вимагати невідкладної розмови... Він мусить мене вислухати!... Але... як з ним говорити? Чи признатися йому, хто я, і розказати правду, чи грати далі свою незавидну роль? Я сів під дверима й задумався... Ні... Я мушу зачекати... принаймні до ранку. Може, без мого домагання мене покличуть... а може вдасться передати через тюремного наглядача на волю листівку...

Я сперся головою на двері... У моїй хворобливій уяві з'являлися й зникали, як у калейдоскопі, знайомі постаті... Де тепер Паздрій? Левицька Віра? Блавацький? Що робить Миргородський? Ми ж ще вчора разом обідали... Чи чула щось про мене Надя Прокопова? А Гаврилюк... що завжди вдавав усезнаючого? Чи він помітив мою відсутність? А Мирон Левицький? Ні!... Він спокійно малює... Він не має мене навіть у згадці!... Він... Не лише він!... Усі мене забули... немов би мене не було на світі?...

Зі страшним болем скреготав зубами і стискав долонями скроні, під якими, здавалося, перевертався мозок... Звідки ці люди можуть знати моє горе? Я ж зник таємничо. Ніхто не бачив, як мене арештували, виводили на вулицю, везли до тюрми... Я мушу дати лише звістку... одне слово... і вони все зроблять...

Я вийняв з шкарпетки нотатник з поезіями, написав на вирваному листку до Гаврилюка, де я просив у нього перенести мою валізку. Листа склав учетверо, написав адресу й почав нетерпеливо чекати тюремного наглядача. Коли він, нарешті, всунув крізь віконце мисочку зупи, я схвильовано сказав:

— Я знаходжуся в тяжкому становищі... в дуже тяжкому... Ви це знаєте... Передайте цього листа на волю... (австрієць глянув на мене зляканими очима й відступив). Не відмовляйтеся! Ви знаєте, що таке життя?... Тепер воно в ваших руках... Ви можете стати моїм спасителем, але також і моїм убивцею. Вибирайте... (Австрієць по короткій надумі простягнув до мене руку). Передайте до "Шпекбахера". Ви будете чисті, а крім того мої друзі вам заплатять...

Коли за листом зачинилось віконце, я легко зітхнув. Так легко, немов би опинився у своїй кімнаті, звідки міг щохвилини вийти на вулицю.

Я став поправляти сорочку, що під час марення висунулася зі штанів, і прасувати долонею піджак. Засунувши руку в кишеню, намацав там тютюн і згадав, що за увесь час у в'язниці не викурив цигарки. З замилуванням затягнувшись димом, думав: тепер десь уже по п'ятій. Сонце хилиться до гір і перехожі насолоджуються гірською прохолодою... У юрбу перехожих врізується довгов'язий австрієць, поспішаючи з моїм листом до "Шпекбахера". Ось він віддає, і "Шпекбахер" наповнюється гамором і метушнею. Мої друзі й знайомі з переляканими обличчями біжать шумливими вулицями до українського комітету, до будинків американської військової влади й поліції. Там, там і там наполегливо вимагають випустити мене з в'язниці на волю. До мене немов би долітають їхні рішучі голоси... тверді кроки. Ці кроки щохвилини міцнішають... наповнюють тюремний коридор... Ось неначе вже у дверях скрегоче ключ... Я витрушую з голови чад нікотину і врізуюся очима у двері... Двері з тяжким стогоном відчиняються... Знову марення?! — скрикую я і до тяжкого болю щипаю себе. Ні, ні, ні! Мене свердлить хижою азійською посмішкою Дадашев. У напівтемряві коридору стоїть у лапатих царських пагонах похмурий низькочолий старший лейтенант.

Я з чорною ненавистю міряю їх, потім різко обертаюся і лягаю на сінник.

— Як ви почуваєте себе, господин украинец? — і Дадашев заходить до камери.

— Краще за всіх, пане енкаведисте, — відповідаю я кудись до стелі.

Він задушливо регоче.

— Говоріть по-російському. Ви ж розумієте російську мову.

— Гаразд, — відповідаю я, намагаючись утримати спокій. — Але з чийого наказу ви полюєте за українцями — Москви чи України?

— Совєтської України.

— То якого біса морочите мені голову?! Говоріть зі мною мовою народу, що нібито прислав вас сюди — мого народу.

Він люто блискає очима.

— На теми лінгвістики ми поговоримо десь інде. Я хочу знати ваше прізвище.

Я мовчу.

— Ну, кажіть! Чого заткали рота?!

Я далі мовчу.

— Ми маємо про вас усе! — і він ляскає долонею по своїй кишені.

— Брешете!

— Добре! Ви признаєтеся, коли ми вас потягнемо за язика.

Мене запалює гнів.

— Зачиніть за собою двері! Ну! Чого повитріщали балухи?

Дадашев поволі переступив поріг, люто грюкнувши дверима.

Я з хвилину не рухався: невже вони дістали мої документи? Ні! Коли б так, то показали б... Я радісно зітхнув, але ця радість відразу розвіялась... Я подумав про американців, що дали енкаведистам повну волю. Навіть дозволили вільно ходити по камерах і тероризувати в'язнів... Що вони собі думають, ці наївні люди, відкривши вхід інфекційним бацилам у найболючіше місце? Я вперше відчув, що болію їхньою долею...

Цієї ночі я спав якихось дві години. У мене страшно пекло в очах і клекотіло в голові, немов би я лежав у гаражі, де було повно шуму й диму...



III

29 червня.

Уранці довгов'язий австрієць вивів мене до вмивальні. Там було кілька ув'язнених нацистів та есесів. Вони мені сказали, що їх посилають відбувати кару у французькі шахти. Чи може хто мені повірити, з якою я заздрістю це слухав і з якою охотою помінявся б своїм становищем з тими людьми, від яких ще було чути запах невинної крови! Вони зацікавилися моєю долею, і я розповів.

— Ну, і як? — чекали вони на відповідь.

— Здається, що американці віддадуть мене енкаведистам, — сказав я.

Вони насупилися. Один есесман твердо заявив:

— Цього не зроблять американці.

— Чому ви так думаєте?

— Це розійшлося б з міжнароднім правом. Досі політичних ворогів ненависним урядам не віддавали. Тим паче не віддадуть вас, що боролися проти комуністичної диктатури. Адже ми, німці, захопивши у Франції еспанських утікачів, не віддали їх генералові Франкові.

Цей німецький есесман трохи розвіяв мої побоювання перед видачею. Я міркував: якщо так думає цей упир, що для нього людське життя було дурничкою, то американці мусять бути боги. Ця розмова зміцнила мій дух, і я вирішив вимагати побачення з американським офіцером.

Після сніданку я постукав у двері. Тиша... я почав у двері бити кулаками. В коридорі почулися кроки й незабаром відчинилося віконце.

— Чого ви бажаєте? — спитав довгов'язий австрієць.

— Хочу говорити з американським офіцером.

— Зачекайте хвилину.

Тяглися томливі хвилини: тюремний наглядач не повертався. Я в чеканні пітнів. Потім схопився і став бити у двері черевиками. Довгов'язий австрієць відчинив віконце й увічливо сказав, що американський офіцер мене покличе.

— Коли?

— Незабаром.

— Я зараз вимагаю!

— Добре.

Він за хвилину повернувся і завів мене до невеличкої кімнати.

У цій кімнаті був лише стіл і два стільці. За столом сидів американець, середнього віку з блідим загостреним, але шляхетним обличчям. Цього офіцера я бачив уперше. Він глянув на мене проникливими очима й показав на стілець. Я сів. Він ще раз допитливо зміряв мене, немов би хотів побачити те, що було сховане у глибинах моєї душі, і білою випещеною рукою простягнув срібний портсигар з цигарками. Я закурив. У моїх грудях відразу згас жар, що запалився в дорозі до цієї кімнати, де колихався знак терезів моєї долі.

— Я не міг відразу вас прийняти, — сказав він дивною слов'янською мішаниною. — Вибачте... я дуже занятий... Чим можу вам служити?

— Якою мовою дозволите мені висловитися? — спитав я зовсім не так, як питають в'язні у в'язниці.

— Я знаю трохи по-сербському... Бачите, — почав він немов би оправдуватись, — моя рідня походила з Югославії і колись учила мене трохи по-своєму, трохи по-російському, але я вже майже забув. Говоріть по слов'янському, я вас зрозумію... Як ви сюди попали?

Це несподіване питання збило мене з пантелику. Я вже наважився сказати правду, але прикусив язика, бо казати правду було ще рано.

— Як я сюди попав? Тяжко відповісти. Зайшов до готелю купити убрання й за це мене засунули большевики до вашої в'язниці.

Офіцер дивно всміхнувся і з удаваним, а може й щирим сумом похитав головою.

— Зовсім не за це, — сказав він тихо. — Ви знаєте, за що вас арештували. Вас обвинувачують у зраді вашої батьківщини й вимагають вас видати. Що ви їм зробили? Говоріть відверто.

У цьому становищі я мусів відкрити свої карти.

— Тоді будемо відверті, пане офіцере, — сказав я спокійно немов би був на диспуті, а не у в'язниці. — Мій фах — преса й література. Цими засобами я боровся з московськими комуністами за волю і правду свого народу, тому я не зрадник, а оборонець своєї батьківщини — України.

— Дурниці, — перервав американець. — У кожній демократичній країні Конституція дозволяє критикувати партії, уряди, їх ідеї, системи й від цього нікому нічого не загрожує. В Америці критикуйте партії чи уряд, хоч трісніть, і вас пальцем ніхто не зачепить. І це все, що ви зробили? І за це вони так наполегливо вимагають вас видати?

Я відразу збагнув, що мій опонент зовсім необізнаний з совєтською дійсністю і що трудно мені буде з ним порозумітися. Він міряє Совєтчину американською міркою.

— Так, — сказав я, — бо про те, що ви вільно робите в Америці, в Совєтчині людина не сміє думати.

— Чому? Адже ж у Совєтському Союзі також демократія.

— Також... та не також, — сказав я з жалістю до цієї наївної людини. — Те, що в американській конституції розцвітає, те ненародженим посохло й зітліло в "золотій" сталінській, якою, до речі, так зачаровані розаґітовані комуністами деякі американці... Я тепер, пане офіцере, далекий від аґітації. Якщо ви, висловлюючи оці погляди, зо мною не жартуєте, то незадовго самі переконаєтесь у своїй фатальній помилці. Усвідомлюю, що на цьому відтинку часу, хоч як мені не прикро, моя карта бита... Тому я вам навстіж відкриваю свою душу. Хочете правди?

На його оживленому обличчі заблищали очі.

— Продовжуйте...

— Гаразд, — сказав я. — Вам, людині, що знає Совєтчину лише з совєтської пропаганди, тяжко буде мені повірити. Я вас розумію, бо те, що для стероризованих підсовєтських людей є звичайною повсякденністю, у вас, американців, що будуєте життя на християнських засадах, не вкладається в жодні рамки реальности. Але це мене не бентежить! Ви повірите мені згодом... повірите, коли більш-менш зіткнетеся з ними. Коли вони наступлять вам на п'яти... Коли вони вашу Америку начинять комуністичною ідеологією, шпигунами, різними друзями американської й совєтської культури, що їх ми називаємо п'ятими колонами... Коли назвуть вас імперіялістами й фашистами і з вовчим виттям і барабанним гуркотом під претекстом рятування світу від уявної американської агресії почнуть зі своєї половини Европи, яку ви їм так щедро подарували, здійснювати свою червону імперіялістичну політику — політику комунізування, тобто обмосковлювання, спочатку всієї Европи, Азії... а потім вашої довірливої Америки... Тоді ви згадуватимете і, навіть, часто згадуватимете цю маленьку українську людину, що з нею, як зі своїм ворогом — бо я є ворог вашого союзника — говорили в інсбруцькій в'язниці...

Я зупинився, щоб передихнути і скупчити свої думки. Американець, напівсонно потягуючи цигарку, дивився на мене поглядом людини, що слухає цікаву, але наскрізь фантастичну казку.

— Не старайтеся мені повірити, — сказав я, — бо ви попри своє бажання цього тепер не зробите. Якщо у вас вистачить терпеливости вислухати до кінця мої слова, що за їх правдивість я можу кожної хвилини відповісти головою, то я з вдячністю буду продовжувати.

Він згідливо хитнув головою.

Я намагався вкласти найбільший зміст у найстислішу форму. Розповів йому про державно-політичний устрій Совєтчини, про основні тези комуністичної доктрини, яка йде разом з московським великодержавним шовінізмом; про національну московсько-комуністичну політику, про манію московського месіянства та про всесильну таємну поліцію — ЧК, ҐПУ і НКВД, що здійснює політику московсько-комуністичної диктатури шляхом найжахливішого терору, штучних голодів, тюрем, концентраків, масового винищування "контрреволюційних" націй, а особливо української, що є в цій невгнутій боротьбі заборолом волі. В кінці я порівняв на прикладах сталінську Совєтчину з гітлерівською Німеччиною, відзначивши, що комуністичний режим ще потворніший від націонал-соціялістичного, бо Гітлер був лише невдалим учнем Сталіна.

— Я боровся, як і весь мій народ, на два фронти, — сказав я, підбиваючи підсумки. — Леґально проти комуністичної Московії й підпільно проти націонал-соціялістичної Німеччини. В обох "визволителів" гнив у тюрмах, терпів дикі тортури й з хвилини на хвилину чекав пострілу в потилицю. Наприкінці дев'ятсот сорок четвертого року, коли під вашими ударами — підкреслюю: під вашими! — бо ви своєю одинадцятиміліярдною позикою витягли Московію з могили, — конала Німеччина, я був певен, що ви одним замахом знищите Совєтчину. Але, на жаль, сталось протилежно... і ми, українці, що перші на життя і смерть пішли в боротьбу з душителями свободи народів і людини і з вами хотіли цю боротьбу закінчити, названі тепер зрадниками батьківщини, ворогами демократії й людського поступу... Ось як і чому я попав до третьої в'язниці... вже вашої.

Я дивився на американця, намагаючись помітити проблиски гніву або обурення, викликаних моєю "сповіддю", але в нього в очах нічого не було, крім жалю до моєї особи. Страшна правда не зворушила в його уяві жодного коліщатка і проплила крізь його вуха фантастичною казкою. Цьому, безперечно, він був невинен. Тому я вважав за зайве говорити з ним про большевицький терор на американській окупаційній зоні і про енкаведистську роботу в американській воєнній поліції.

Він, тимчасом, зосереджено щось думав.

— Ваша справа досить заплутана, — зауважив він. — Росіяни хочуть вас відвезти до Лінцу — до штабу російської армії. Але вони не мають чим встановити вашої особи.

— А якщо в них такі документи будуть? — Я пильно глянув йому в вічі.

— Я не знаю... на жаль, ми зв'язані ялтинською угодою — віддавати совєтських громадян Совєтському Союзові. Але вам, польському громадянинові, це не загрожує... Маєте ще щось до мене?

— Якщо вам не завдасть турбот, зведіть мене з польським офіцером.

— Це я вам, звичайно, зроблю, — закінчив американець.

Коли я знову опинився в камері, я подумав: що дала мені ця розмова? Я нічого не просив в американця, а він нічого не обіцяв мені. Моє становище не зрушилось із точки замерзання. Термометр моєї долі залежав далі від валізки... Я змусив себе повірити, що її завчасу сховають мої друзі, в яких ще не встиг захолонути підпільний нюх. Але в мені з'явилися інші сумніви. Енкаведисти, спираючись на ялтинську угоду, з азійським підступом пролазили в кожну шпарину. Вони могли заінсценізувати зо мною якусь очну ставку і без формального встановлення моєї особи витягнути мене з тюрми. Тому мій порятунок великою мірою залежав від найшвидшого побачення з польським офіцером. Я лише хотів перейти з совєтської листи на польську, а далі... далі можна було б щось видумати... Я нетерпеливо чекав на польського офіцера, і він ввійшов до камери раніше, ніж я сподівався.

Цей молодий франтоватий юнак з польським орлом на пілотці був в американському однострої. Він тримав у руці наповнену течку. Глянувши на неї, я жахнувся. Це була моя течка... Але як вона попала з готелю до нього? У мене відразу виникло кілька здогадів... Я за все чіплявся, лише б відкинути, що вона перейшла до нього через большевицькі руки. Він увічливо зо мною привітався.

— Ваше прізвище Олександер Гаєвич?" спитав він, дивлячись мені просто в вічі.

Я відповів, що так. Він відразу почав по суті.

— Мій дорогий. — Він говорив щиро і відразу викликав до себе довір'я. — Я знаю, що ви не польський громадянин, але мій християнський обов'язок наказує мені допомогти вам у тяжкій біді. Я все зробив, що міг... Прикро, але мої заходи пішли марно. День раніше — я вас вирвав би до польського табору. А тепер... большевики вже мають ваші документи. Дуже прикро, але я перед большевицькою таємною поліцією безсилий...

Я сприйняв ці слова навдивовижу спокійно.

— Дякую, пане офіцере, за добру волю...

Він поставив на столик течку й винувато опустив голову.

— Прошу вибрати харчі.

Я з мертвою байдужістю висипав усе з течки на столик. Харчі й тютюн, що я їх приготував у дорогу, за винятком кількох пачок цигарок, були незаймані. Віддаючи офіцерові течку, я навіть не спитав у нього, де він її взяв. Усе було ясно. Вона попала до енкаведистїв разом з валізою й документами...

Коли польський офіцер вийшов, я немов би поринув у тяжкий сон. Я був зовсім порожній: передо мною всі шляхи були відтяті, всі виходи були засунені. Хіба оце міг розраховувати на чудо, але тут, у цій в'язниці, одна згадка про це викликала в мене кривий усміх. Як кожний смертник, я все ж таки ще намацував потаємні стежки до рятунку... У порожнечі мозку ненароком наткнувся на нитку очайдушного експерименту, що його я міг здійснити під час церемонії видачі... Але наперекір моєму твердому переконанню, я ніяк не хотів повірити, що американці мене видадуть...

Це переконання ще більш зросло і зміцніло, коли впродовж дня ніхто до мене не заходив. Я став припускати, що десь опівдні за мене точився великий бій і що в ньому американці мене відстояли. Тепер, у напливаючий вечір, що скоро згустішає, мене американці несподівано викличуть, посадовлять в авто й відвезуть у безпечне місце. Ця зефірна мрія піддала мені енерґії. Незабаром я себе переконав, що це не мрія, а дійсність, і почав наслухувати. Справді, в коридорі розляглися якісь кроки. Раптом у камері спалахнуло світло й тяжко заскрипіли двері.

— Як ви себе почуваєте, господин украинец? — почув я знайомий голос.

У першу хвилину я подумав, що знаходжуся в енкаведистському підвалі, і підсвідомо зрісся з ліжком.

Коли Дадашев переступив поріг, я побачив у нього за плечима незмінного низькочолого супутника.

Я зібрав усі сили, щоб не вибухнути.

— Препаскудненько? — зухвало продовжував Дадашев. — А ми, — як геркулеси. Ваші документи в моїй кишені... Що ви на це, господин украинец? Може тепер признаєтесь?! Ну... сволоч!

У почутті безсилля я схопив хліб і шпурнув в енкаведиста, видушивши з себе страшний крик, що з'являється в кошмарному сні:

— Заберіть енкаведистів!... Заберіть енкаведистів!...

Щось холодне обплело й здушило мені горло... Щось гостре врізалося під коліна... Передо мною захитався світ... і я виразно відчув, як сунуся на підлогу...

Коли я розплющив очі, біля мене метушилося кілька сірих людей з тюремної сторожі. Я відразу згадав усе... і мені стало соромно... Соромно своєї хвилинної кволости... Я сказав сторожі залишити мене в спокої.

У камері всю ніч світилося світло. Спочатку я думав, що сторожа забула погасити. Але коли раз-по-раз тюремний наглядач по-котячому підкрадався до дверей і зазирав у віконце, я відразу здогадався, що за мною стежать, щоб не допустити мене до самогубства. Ці таємні відвідини продовжувалися добрих дві години. Потім наглядачі дали мені спокій, але світла не згасили. Я злісно всміхнувся. Вкорочувати собі життя я тоді не думав, відклавши цю брудну справу до часу, коли стрінуся віч-на-віч з конечністю. Для цієї брудної справи я мав у годинниковій кишеньці два леза й міцні на черевиках шнурівки...

У завороженій тиші я відчував, як дужче й дужче огортає мене депресія. В мені не з'являлося жодної думки, немов би з голови випарував мозок... немов би я зовсім не мав голови. Та зрештою, я й не намагався думати. Навіщо? Я ждав лише розв'язки.

Витягнувшись, я відчув під шкарпеткою книжечку. Це був нотатник з моїми найновішими поезіями. У тюремній вакханалії я зовсім забув про те, у що з такою святістю вливав кровинку по кровинці...

Я витяг нотатник і зі смутком став його перегортати. Скільки в цих поезіях було моєї душі, снаги, терпінь! Одна думка, що завтра чи післязавтра у них бабратиметься диявол, викликала в мені жах. Вони мусять згинути... чистими згинути! У запалі повиривав листки, склав на купку й підпалив... Я довго дивився на попіл... потім ретельно зібрав на долоню й висипав у матрац...

Я не міг заснути: мене душила страшна тиша. Здавалося, що хтось причаївся за дверима й підслуховує, коли я засну, щоб схопити мене сонного. Я вперто боровся зі сном і час від часу схиляв голову лише на те, щоб відразу її підняти...



IV

30 червня.

Уранці довгов'язий австрієць випустив мене до вмивальні й приглядався до мене, немов би вперше бачив людину. Я хотів у нього спитати про долю мого листа, але він від мене відвернувся. Потім з умивальні, як сновида, сунув по моїх п'ятах до камери й, зачинивши двері, спробував, чи добре пристали. Мене стерегли як жахливого розбійника, що мав на своєму сумлінні сотні людей.

Увесь день я мав спокій. Тільки довгов'язий австрієць у визначеній порі всовував крізь віконце зупу й поспішно зачиняв його, немов би я був прокажений. Заходи остороги й ігнорування моєї особи впевнили мене, що моя справа вирішена й тепер чекає своєї розв'язки. А що розв'язка наступить скоро, це я вірив як два на два — чотири, бо большевики завжди кували залізо гаряче. Тому я зі скреготом душі погодився зі своєю долею й мізкував над вислідом мого одчайдушного експерименту, що його я мав здійснити між кам'яними мурами...

Увесь день я не доторкався устами до їжі. Не міг фізично її прийняти й не хотів збільшувати раціону для хробаків, бо так чи інак — я мусив їх погодувати. По здійсненні експерименту — раптово, по провалі — пізніше. Але в першому випадку я, звичайно, погодував би хробаків з моральним задоволенням...

Відгадуючи вислід, я жадібно курив. Цигарку за цигаркою. За одним замахом викурив пів пачки тютюну й не зауважив, як вийшли сірники. Коли припалена останнім сірником цигарка згасла, я лише тоді відчув свою трагедію. Що це справді була трагедія, можуть ствердити всі смертники, що чудом лишилися живими.

У моєму становищі бідний смертник почуває себе дуже нещасливо. В нього починає ссати під грудьми. Ні! — під усією шкірою... З рота котиться слина, а в голові висихають думи, крім думки про цигарку. Наступає хвилина, коли смертник нічого не хоче... нічого! — лише затягнутися тютюновим димом. У перші хвилини я похапливо оглянув кишені, ліжко й підлогу в пошуках хоч би зламаного сірника. Але всі пошуки були марні. Мене охопив дикий жах... Я застогнав і ще раз узявся перешукувати, думаючи, якщо не знайду, — буду бити в двері... Бити й кричати до смерти... Нехай дадуть мені сірник! В останні години кожний смертник має право на цигарку. Це право він використовував у найчорніші дні морального падіння людей, а я ж, як-неяк — був в американській в'язниці...

Коли з невгамованою рішучістю був готовий виконати свій задум, раптом почув далекий стукіт. Я з затаєним подихом глянув на двері. Але цей стукіт лунав десь за стіною. Дрібний стукіт, немов би десь далеко хтось вистукував на телеграфному апараті. Я відразу збагнув, у чому річ, і притулив вухо до стіни.

Зо мною пробував говорити в'язничною мовою якийсь невідомий в'язень з сусідньої камери. Я зрадів. Але, володіючи трохи в'язничною мовою, яку вивчав у в'язницях, цієї не міг зрозуміти. Зрештою, коли б навіть зрозумів, то це мені нічого не помогло б, бо нас ділили грубі стіни. З тяжким розчаруванням я схилив голову...

Тимчасом невідомий в'язень замовк, не діставши моєї відповіді. Коли я вже хотів здійснити попередній свій задум, до мого вуха дійшло тихе дзвеніння горішньої шибки. Я підвів голову. Ця шибка була майже під стелею. Щоб до неї дістатися, треба було мати акробатичні здібності. Але в моїй ситуації в людину з якогось таємного джерела вливалась сила й спритність. Тому я незабаром опинився вгорі — на віконному виступі. По відчиненій шибці раз-по-раз ударяв збитий шматочок паперу на ниточці. Я почав ловити цю грудочку. Це було казково-томливе полювання. Я весь спітнів, але по довгих муках дістав перемогу.

У розгорненому папері сусід-німець просив у мене тютюну. Я опинився на сьомому небі... Хотів уже скочити, щоб виконати його прохання, але раптом обдумався. Навіщо німцеві, що заспокоїть свою потребу, висилати сірники? Тому я написав на звороті, щоб він спочатку передав мені кілька сірників. Десь за годину я тримав у руці точно десять сірників, мабуть відрахованих тремтливою рукою. О, я добре знав німців! Але я хотів йому довести, що він мав навдивовижу щедрого сусіда, і вислав з на десять цигарок тютюну. Ця контрабандистська праця відбувалася зо дві години. Я був украй виснажений, але на душі відразу полегшало і зникла паскудна ферментація слини...

Мої згаслі думи знову спалахнули й потекли новим річищем. Я думав про вічну боротьбу України з Московією за своє суверенне життя, про численні еміграції, про присвоєння українцям-еміґрантам, що боролися за волю України, білими й червоними московськими царями назви злочинців, зрадників, бандитів, а звідси — звіряче полювання за ними в Европі. Одне і те ж — від білого Петра Романова до червоного Йосифа Джуґашвілі. Ніякої зміни. Хіба що в модерному двадцятому віці ще більш змодернізувалася кровоненаситна лють московського деспотизму, дійшовши до своєї кульмінаційної точки...

Для обох азійських деспотів — Петра і Йосифа — український гетьман Іван Мазепа був і є зрадник, воєнний злочинець і ворог народу... Бо він посмів ("як він посмів?") виривати з московських пазурів Україну й відновлювати для тисячолітньої нації вільне державно-політичне життя. Здійснювати лише те, що вже мали сусідні західні держави! Що він це здійснював зі шведами? Ну й що ж! Коли б тоді були підпали йому під руки інші вороги Московії — скажімо французи, англійці, німці чи турки або татари, то він пішов би з ними, бо в боротьбі з ворогом усі союзники добрі, за винятком тих, що в рядах союзників ідуть з юдиним московським наміром.

У наші часи в боротьбі з Москвовією ми розраховували на німців. Коли б міцним антисовєтським сусідом були не німці, а ті ж шведи, французи, англійці або турки чи татари, ми б охоче пішли з ними, бо вони проти Московії, а, звідси, — вони наші природні союзники. Але коли німці прийшли в Україну з московським наміром, ми відразу повернули проти них зброю, шукаючи інших союзників, байдуже яких — лише б спрямованих проти москалів і німців. Не знайшовши їх, ми, як мазепинці, розсипалися по білому світі й опинилися в подібному з ними становищі...



V

1 липня.

Після міцного напівмертвого сну я прокинувся зовсім спокійний. Усе, що було, — сталося, усе, що буде — станеться. А що саме станеться, — я це знав, як число свого дня народження.

Цього ранку мене вивели до вмивальні самого. Вивели як міжнародного ґанґстера, що ходив по коліна в людській крові. Але це лише викликало в мене саркастичну посмішку. Як-неяк, а товариш Джан чудово служив московській матушці. Я навіть, признатися, вперше сьогодні в цьому чистилищі поснідав з апетитом: те, що має тут статися, хай станеться... а ні, то вони не завезуть мене далеко...

Десь о десятій-одинадцятій годині зовсім неждано-негадано ввійшли до "чистилища" два американські офіцери. Той, що я в нього був на "сповіді", та ще якийсь, до якого в мене не було охоти приглядатися. Опитали, як я себе почуваю. Я відповів, що паном, бо маю багато слуг, які про мене добре дбають. Вони сумно всміхнулися і тихо вийшли. Я збагнув, що переходитиму з рук до рук сьогодні й що вони перед цією звірячою акцією безсилі, як на війні діти. А що вони мали трохи людського в грудях, і це людське, видно, напинало їм жили, то вони прийшли до мене мовчки це показати.

Як би не було, а я відразу всунув у кишені тютюн, масло, сир, дві пампушечки й томливо став чекати того, чого ще вчора не міг умістити в жодній клітині свого мізку. Це очікування наганяло на мене таку нудьгу, немов би я сидів коло покійника. Мої м'язи по триденному здушенні хотіли відпружитися, хотіли праці. Я мимоволі підвівся і, ставши очима до горішньої шибки, почав робити фізичні вправи.

Це була неділя, і цей святий день Творець обдарував небувалою погодою в Тиролі. Я видряпався на підвіконня і глянув на небо. Воно було ніжне, чисте, незаймане... Я не бачив сонця, але крізь шибку лилося стільки ясного світла, що, здавалося, воно освітлювало лише колись вимріяний, а тепер проклятий Інсбрук. Але після однієї думки, що Творець у мій судний день обдарував мене такою чудесною симфонією світла, я простив цьому згубному гірському місту. Я без радости радів: у моєму серці горів огонь, мої м'язи набухали, кличучи мене до боротьби...

Щоднини наглядачі розносили обід о дванадцятій годині. Це супроводилося човганням, стукотом і шумом. Я й тепер чув цю тяжку тюремну музику. Але сьогодні вона не ввірвалася крізь віконце до моєї камери (навіщо їжа вмираючому), і я збагнув, що час мій відбив дванадцяту. Справді, незабаром заскреготав у дверях ключ і передо мною виріс довгов'язий австрієць.

— Збирайте свої речі... — сказав він, дивлячись мені не в очі, а чомусь у живіт.

— Я готовий, — відповів я спокійно.

— А це?... — і він показав на хліб і на кілька пампушечок на столику.

— З'їжте за моє здоров'я.

Тюремний наглядач зніяковів, але готська зажерливість перемогла, і він зробив те, що, мабуть, часто робив при такій нагоді. Коли він зачиняв двері, я спитав у нього про долю свого листа.

Він мовчав.

— Скажіть відверто, — тягнув я його за язика, бо мав дві-три секунди, що скоро могли скінчитися. — Чи ви передали чи не передали, вам однаково нічого не буде.

— Ні, — сказав він глухо.

— ?

— Він вам не допоміг би, а мені лише нашкодив би. З-за такої дурниці я міг би втратити службу.

Я в'їдливо засміявся.

— Чому він мені не допоміг би?

— Тому! — і він вишкірив до мене зуби. — Тому, що ви злочинець... Тому, що ви зрадник...

Цей фінал зовсім не розчарував мене й не зіпсував мені настрою. Я знав, що австрійці кон'юнктурні люди. Ще більш — тирольці. В Тиролі процентово до населення було більше нацистів, есесів і ґестапівців, як у Берліні. З приходом іншої кон'юнктури тирольці щедро відчинили гори для комуністичного вітру й "почервоніли", як у липні помідори. Я з огидою відвернувся від довгов'язого й енергійно попрямував назустріч своїй долі.

У поліційному бюрі було повно людей. Скоріше це були силуети, що бовваніли в тумані цигаркового диму, немов би тут кілька хвилин тому вибухла ґраната. Я різко зупинився й застиг, як перед прірвою. Потім до мене раптом приплила чортяча сміливість, що, здебільшого, опановує того, хто знає свій вирок. Я зухвало оперся на одвірок і спокійно розглядав високопоставлену, але жалюгідну юрбу, що збіглася в святу неділю вирішувати незвичайну справу звичайної підсовєтської людини.

У цій кам'яній коробці були три американські офіцери й четвертий товариш Джан. Тоді, як американські офіцери задумливо покурювали, товариш Джан шепотів з енкаведистом у чорній шкіряній куртці. Цього типа я ще не бачив. Пізніше дізнався, що це був ленінградський чекіст. Цей пампуховатий, чистої води москаль, на вигляд двадцяти семи або восьми років мав рангу совєтського капітана. Він відрізнявся від майора Дадашева й низькочолого лейтенанта тим, що володів англійською мовою, яку, мабуть, вивчив під час війни на спеціяльних енкаведистських курсах. З вхідних дверей вліпилася в мене садистичними очима якась псковська чи рязанська "рожа". Цей букет доповнювали два австрійці — тюремний реєстратор та довгов'язий наглядач, що привів мене сюди. Усі погляди були звернені на американського майора, молодого, смаглявого з сумними чорними очима.

Процедура передачі з рук у руки була зворотною до мого передбачення й зовсім не носила офіційного характеру. Мене вирішили американці збути шляхом обману, щоб не викликати під час акції драматичної сцени. Тому американський майор чемно, але схвильовано, сказав по-польському, що мене сьогодні відтранспортують на інше місце.

Я прикинувся незнайком, щоб трохи побавитися.

— Саме куди? — спитав я.

— Про це довідаєтеся на місці, — відповів американець. — Ви...

Я не дав йому договорити.

— Мене повезуть американці? На американській машині?

Він зніяковів. На нього дикими поглядами дивилися енкаведисти

— Так, — відповів він нерішуче. — Ви будете на американській зоні серед американців.

Я знав, що своїм протестом нічого не зміню, але з насолодою бавився далі.

— Я їду лише з американцями на американському авті. Я не совєтський громадянин, совєтчиків не визнаю і з ними не поїду!

До мене підскочив Дадашев і підсунув мені під ніс заздалегідь приготовлений мій чужинецький паспорт.

— Не играйте в кошки-мышки! Тут стоїть, що ви громадянин Совєтського Союзу.

— Брехня! Німці так само, як і ви, національність ототожнювали з державною приналежністю й усіх українців писали совєтськими громадянами. Я ніколи не був вашим громадянином, а тому дякую за великодушну опіку.

Американський майор благально глянув на мене і промовив майже пошепки:

— Ви мусите їхати... Розумієте?... Ідіть, ідіть до авта...

Ці слова немов би стали покликом для енкаведистів. Вони з вигуками кинулись до мене, скрутили мені назад руки й потягли на тюремний двір. Товариш Джан відчинив кабіну і став збоку.

Я з великим зусиллям обернув назад голову: біля тюремної стіни стояли зблідлі й розгублені американські офіцери. Ця дика акція струсила їх до глибини душі, вони хотіли якнайшвидше від неї звільнитись, але не могли зважитися.

Розраховуючи секунди, я відчув, що настав момент для здійснення мого очайдушного експерименту. Я напружив усі сили, шарпнувся й вислизнув, як в'юн. Поки енкаведисти опам'яталися, я стояв під муром напроти американців, притиснувшись до стіни, немов би хотів живим у неї влізти.

— Я не поїду з вампірами! — викрикнув я до американців. — Стріляйте мене тут! Стріляйте ви... Не лякайтеся...

Обидва табори завмерли. Я відчував, що серед енкаведистської зграї кожна секунда була наповнена вибуховим матеріялом... і після маленької іскринки могла вибухнути.

— Я не маю часу! — кричав я на весь двір. — Стріляйте! Рятуйте від глуму й зневаги, або я зараз розіб'ю собі голову...

У мене з очей покотилися сльози: я щиро просив смерти, як часом просять смертники пощади. Американський майор дивився на мене жахливими очима. Потім смикнув головою, немов би хтось його вдарив по тім'ї, зі стогоном обернувся й зів'яло попрямував вздовж двору. За ним пішли його колеги. Коли я з прокляттям відпроваджував їх своїми очима, до мене, як вихор, підскочив товариш Джан. Викидаючи з себе незрозумілі, але повні люті слова, він так боляче скрутив мені назад руку, що в мене в очах засвітилися блискавиці. Йому допоміг ленінградський чекіст і псковський пролетарій з садистичними очима. Перший немов би кліщами схопив мене за другу руку нижче ліктя, а пролетарій за голову, зігнувши й усунувши її між свої коліна. Товариш Джан, рикаючи під моїми вухами, надягнув мені на руки кайдани.

Коли я закований випростався, то побачив перед собою Дадашева.

— Герой! — кинув він мені зневажливо просто в обличчя. — Побачимо, якого ви гратимете героя на совєтській окупаційній зоні...

Наді мною ласкаво світило золоте сонце, згущалося синє небо, і в цій синьо-золотій величі співали птахи божественні пісні Творцеві чудової землі з двоногими кровоненаситними звірами.



Землею німецькою

I

Енкаведисти кували залізо гаряче...

Боячись, щоб часом американці не одумалися й не взяли мене назад, вони поспішно виїхали з тюремного двору.

В авті було нас п'ятеро. Я сидів ззаду між ленінградським чекістом та псковським пролетарієм, а за кермою — низькочолий старший ляйтенант у товаристві майора Дадашева. Бнкаведисти везли мене мовчки. Я невідступно думав, щоб побачити когось із знайомих на вулиці і хоч одним знаком показати, що мене везуть на "родіну". Невже ж непомітно промчу шумливими недільними вулицями?

Авто виїхало з завулків на вулицю Марії-Терези. Я напружено позирав у боки. Коли авто проскочило крізь арку, в моїх скронях застукотіла кров. Я побачив серед кількох людей на хіднику довгу постать Павла Миргородського. Це, безперечно, був він! Але, розмовляючи з своїми попутниками, він на авто не дивився. Тимчасом авто у скаженому погоні наближалося до нього. Ось-ось — і порівняється!... Ще секунда — і проскочить... Очайдушним криком я заглушив шум мотора:

— Хлопці! Хлопці!..

Але в цю мить енкаведисти всадили мені під груди пістолі. Мені потемніло в очах...

— Закрий писок! — заревів псковський пролетарій і вкрив мене брудною лайкою.

Я борсався в тяжких муках.

— Гавкни — і я тебе продірявлю!

Він стукнув своїм кулачищем мені під щелепу, і я глухо відчув, як упала моя голова на плечки сидіння.

А авто неначе скакало до передмістя. Від рвучкого гойдання я помалу отямився. Але куди мене везли, в якому напрямку — я не орієнтувався. Я був радий, що криком сповістив приятеля про те, що вчинено сьогодні зо мною і що, можливо, вчинять завтра з ним і з сотнями... тисячами таких, як він і я...

Тимчасом авто спинилося на околиці міста, під великим двором, який творили три, подібні на букву "П", будинки.

Енкаведисти в поспіху повискакували з авта й кинулися у браму, хоронену двома озброєними вартовими. Зо мною лишився лише ленінградський чекіст.

У дворі відразу заграла гармошка, на тераси раптом висипались "добровільні" репатріанти. Вони позирали з цікавістю на авто, щоб хоч одним оком угледіти "важную птицу", яку з такою почестю везуть на "родіну".

Саме в цей час я з великим зусиллям діставав закованою рукою з кишені тютюн, щоб скрутити цигарку.

— Не мучтеся, — сказав мій сердюк, шарпнувши з московською нахабністю мене за плече. — Закуріть американську.

Він вийняв з пачки цигарку й хотів усунути мені в зуби. Я відвернувся.

— Будьте ласкаві, закуріть! Нас цим не зруйнуєте.

— Зрештою, чому не закурити, — сказав я по короткій надумі. — Ви маєте досить моїх грошей, щоб покрити мої дрібні видатки. Відрахуйте собі за цигарку.

— Ні, господин украинец! Ви в нас на повному утриманні. Ми не шоколядники. Це шоколядники фарширували вас тютюном і різними помиями. Ви в нас велика птиця! Ми вам нічого не пожаліємо... Візьміть-но всю пачку! Беріть! — і він без моєї згоди всунув цигарки мені в кишеню, — у нас повно цього сміття!

Я вирішив далі вдавати західного українця і здивовано спитав:

— Хіба ви не маєте своїх цигарок у Совєтському Союзі?

— Чому? — сказав він хвалькувато. — Ми маємо все! Все! — і набагато ліпше за буржуазне! Жаль, що вам не пощастило побувати в Совєтському Союзі. Ви б у цьому переконалися... Шоколядники зі страху перед німцями вилазили з шкіри й сипали нам оце дрантя. А ми люди не горді... Сказали б їм притягнути Америку, і притягли б. Ге-ро-ї!... Як ви думаєте? Хто виграв війну?!

Я мовчав.

— Ну, кажіть, хто? Ми чи шоколядники?!

Ззаду, неначе з-під авта, вискочив псковський пролетарій.

— Говори, так-перетак... у печінку!... Хто виграв війну?! — і вп'ялив у мене свої садистичні очі.

— Тобі чого? — визвірився до нього ленінградський чекіст.

— Я не можу, товаришу капітане! Ця гідра мене вмертвляє...

— Заткнися, дурню, і йди геть!

— Єсть, товаришу капітане, заткнутися! — Блідий від злости, що не має надо мною влади, псковський пролетарій потряс головою і зник. Ленінградський чекіст наполегливо вимагав відповіді.

— Слухайте, — сказав я. — Чи висловили б ви правду, коли б оце сиділи закований, а я з револьвером у кишені? Розкуйте мене, лишіть в авті зброю, ходіть зо мною до міста і я вам по дорозі скажу. Або краще влаштуємо публічний диспут: спочатку на трибуні виступлю я, а потім ви або навпаки... Погоджуєтеся?

Він гидко вилаявся й голосно зареготав:

— У нас диспутів з ворогами не було й ніколи не буде!

У цю мить до авта підійшов шофер, що був при арешті в "Ді Ґольдене Кроне", і підніс мені тарілку з смаженою свіжою рибою.

— Рубайте! Це ми зварганили спеціяльно для вас.

Мені було не до їжі, і я відмовився.

— Чому? Ми не американці! Ми й до в'язнів ставимося по-людському. Жаль, що ви не були в Совєтському Союзі й нічого про нього не знаєте.

— Жаль ,— сказав я, і мені захотілося зареготати.

— Скоро ви про все довідаєтеся.

— Звичайно, — підтакнув ленінградський чекіст.

Шофер не опускав з-перед мого носа тарілки.

— Рубайте! Будьте як удома!

Мені набридло це московське "джентелменство", але я спокійно відповів:

— Дякую. Я не маю апетиту.

— Жаль, — сказав шофер.

— За кілька днів ви дістанете апетит! — весело промовив ленінградський чекіст. — Дай-но тарілку!

Він вихопив у шофера тарілку і взявся жувати рибу.

— Товаришу капітане! — викрикнув шофер. — Дайте хоч раз на зуб!

— Дивись, який! Удома плював би на неї.

Він шпурнув шоферові рибинку. Той, упіймавши, жадібно проковтнув. Оглядаючи цю московську ненажерливість, я чомусь подумав, що їхніми пращурами були свині.

У цю хвилину шофера гукнули до двору. Незабаром він вивів з двору авто і став за нами. В цьому авті крім нього сидів Дадашев і ще якийсь пошрамлений військовий. Дадашев виліз з авта і подав ленінградському чекістові течку.

— В дорогу, товариші! — крикнув він до своєї челяді.

В авті, що в ньому сидів я, умостився на шоферському місці псковський пролетарій, а поруч нього — низькочолий лейтенант. Перший рушив Дадашев, а ми за ним.

Ми їхали на схід знайомою мені автострадою, яка в Куфштайні мала два напрямки: на північ до Мюнхену і тирольською долиною — через Бішофсгофен та Зальцбург — до Лінцу. Я вже не мав сумніву, що мене везуть у другому напрямку, тобто до Лінцу.

Ця дорога почала відтворюватися в моїй пам'яті. Вона бігла серпентиною між високими зарослими горами, прилягаючи в багатьох місцях до скель. У сутінках лише два кроки... крок! — і поминай, як звали... "Я мушу втекти... я мушу!..." — шепотів я в душі. При середньо сприятливій ситуації можна було це здійснити, ризикуючи лише раптовою смертю. Але раптова смерть була куди ліпша від смерти повільної.

Я запопадливо взявся накреслювати плани втечі. В першу чергу треба було перед енкаведистами вдати психічно зламаного, що я нібито скорився своїй долі і в оточенні трьох озброєних людей не думаю про втечу. Якщо це вдасться, то використаю всі засоби, щоб енкаведисти розкували мені руки.

Тимчасом авта котилися на весь погін. З одного боку автостради скакали зелені гори, з другого клекотів сердитий Інн. Ми прошуміли через кілька тирольських селищ, які були подібні своїми готичними будівлями. На перехресті доріг, поблизу Швацу, авта нагло зупинилися. До нас підійшов Дадашев.

— Щасливої дороги! — весело сказав він.

— Все ж таки вирішили заїхати звідси? — спитав ленінградський чекіст.

— Це вигідніша дорога. Я ззаду заатакую дім!

— Будьте уважні. Вони напевно мають зброю...

— Єрунда! Я їх накрию, як курей, і пополудні вони будуть у пачці. А післязавтра — до Гохфельду.

— Єсть, товаришу майоре!

Майор Дадашев повів очима на мене.

— Пам'ятайте мої розпорядження. Пильнуйте течку...

— Єсть, товаришу майоре!

Під час прощання вони вигукнули:

— Служимо Совєтському Союзу, — і авта роз'їхалися.

Я думав про будинок, який оце Дадашев поїхав заатакувати, про течку і таємничий Гохфельд, куди енкаведисти мене везли. Що це був за будинок, мені було ясно. В ньому жили якісь скитальці, яких Дадашев мав схопити, відвезти до інсбруцької тюрми, а звідти відправити до Гохфельду. Так само без особливих труднощів я відгадав загадку таємничої течки. В ній міг бути мій "Сурмач", мої документи, фотографії, рукописи, щоденник про воєнні події, вирізки першодруків у пресі та незакінчена хроніка про голодний тридцять третій рік. Я до десятого поту розв'язував ребус таємничого Гохфельду. Де він є? В якій частині Австрії? В американській чи совєтській окупаційній зоні? У своїй уяві я уважно переглядав мапу Австрії, але ніякого Гохфельду не знаходив.

Між тим авто вскочило до Швацу. Промчало кількома вулицями і спинилося в завулку біля бензино-наливної бази. Низькочолий лейтенант і псковський пролетарій вийшли з авта й почали з німцем розмовляти на мигах, а ленінградський чекіст лишився зо мною.

Поки два енкаведисти наливали в бак бензину, авто обступила юрба німецьких жінок і дітей, з жахом позираючи на мене — оброслу й заковану людину. Вони питали один в одного, чи я австрієць, чи німець.

— Чого вилупили очі? — час від часу гарчав до них псковський пролетарій по-московському. — Не бачили фашиста? Що? Відійди, німото! Чуєш?! Я по-російському вам кажу! Що?! Не розумієш? Погань!... Ну, відвалюйся!

Він схопив відро води і вилив людям на голови. Зчинилася метушня. Всі загаласували, завертілися, але не відходили. Тоді псковський пролетарій вихопив з авта німецький автоматичний кріс і, спрямувавши на юрбу, зловтішне викрикнув:

— Розійдись, німото, бо вжену в землю!

Юрба заворушилася і кинулась навтікача. Ленінградський чекіст залився сміхом.

— Ну й Пєтька! Ну й смішняк! — похвалив він свого підвладного.

Підбадьорений похвалою псковський пролетарій хижо заскреготав зубами.

— Скоро тут і муха не шелесне! Та-ак! Не вірите?

— Годі, годі, Пєтька! Ми це знаєм... Залазь у машину!

Авто вирушило в дорогу. Перед моїми очима з'являлися і зникали тирольські селища. Я нетерпеливо чекав Куфштайну, щоб принагідно комусь зі знайомих подати знак.

Ми їхали мовчки. Енкаведисти після нічних ловів куняли. Нарешті авто в'їхало до Куфштайну. Я скрадливо поглядав на перехожих, але всі обличчя були чужі. Ось уже прошмигнуло повз "папашині ворота" і вскочило в місто. Тут, звернувши з тирольської автостради, взяло курс на північ. Я затаїв подих, чекаючи, може зупиниться під якимось будинком... Але авто на весь погін котилося на північ — до Баварії... Всі мої карти переплуталися! Я мусив переставляти їх відповідно з баварською топографією...

Перш за все я почав у пам'яті поновлювати відомості про Баварію. Я знав з літератури і розповідей, що Баварія рівна, безлісова, з густими й широкими автострадами. Отже ця країна для втечі була малосприятлива. Але люди часом з неможливого робили можливе. Тому я не відступав від попереднього рішення — вдати перед енкаведистами свою абсолютну капітуляцію. Мій дух також підкріпився згадкою, що в Баварії є багато українців і, може, збіг обставин допоможе мені між ними врятуватися.

Я закурив цигарку і почав приглядатися до баварського краєвиду.

— Чому ви так стріляєте очима? — спитав ленінградський чекіст з іронічною посмішкою.

— Люблю природу. Сьогодні надзвичайно густа небесна синь... Погляньте! На обрії вона зовсім злилася з синявою лісу.

— Ха-ха-ха! Ці нісенітниці для поетів, — сказав він і вийняв з течки мою книжку. "Ми добре розуміємося на кольорах на людському обличчі. Коли й чому людина біліє, червоніє, жовтіє, синіє й чорніє... Ладно! Ви можете любити собі кольори природи... навіть захоплюватися... Але ви від нас не вислизнете! Хто до нас уліз — тому повороту нема.

Я засміявся.

— Чого мені тікати? Щоб дістати кулю в потилицю? Ні! Я хочу ще трохи пожити. Я певен, що Сталін мені простить. Він тепер нікого не боїться! Я чув, що по виграній війні він усім прощає...

— Звичайно, він простить вам, — ствердив ленінградський чекіст глузливо. — Тому раджу вам їхати спокійно.

Він уважно листував мого "Сурмача". Я навмисне не тягнув цигарки, щоб вона згасла. Потім з великим зусиллям став добувати з кишені сірники. Ленінградський чекіст хотів мені зробити послугу.

— Ні, дякую за ласку, — сказав я, припалюючи цигарку. — І вам — трьом озброєним воякам не соромно везти безборонного закованого в'язня?

— Чому? Вас закували шоколядники.

— Але ви везете. Чи можу тепер я вам повірити, що ви виграли війну?

— Вони вас закували, вони вас розкують. — Він заглибився у книжку, показавши, що на цю тему не хоче говорити. Тимчасом кайдани, яких спочатку я не відчував, стали мені дошкуляти. Помалу в'їдалися в тіло, від чого починали нити кістки. Коли я пересував кільця, ленінградський чекіст зупинив свій погляд на вірші "Симфонія" і раптом прочитав у голос:

Вогню, вогню, щоб небо розцвіло,

Щоб голос загримів у верховода!

Мечів, мечів, щоб зарубати зло,

Що нанесли до нас московські води!

Він раптом підвів голову і з патосом вигукнув:

— Огня, огня, чтобы небо расцвело... Дивись, який!

Зміст вірша викликав цікавість у низькочолого лейтенанта. Він повернув голову.

— Покажи! Ану ж, покажи! — і протягнув до ленінградського чекіста руку. Але той зручно заховав книжку у течку і з лютістю видушив з себе:

— Але ви цього вогню ніколи не запалите! Ніколи! Ми його відразу загасимо!... Втопчемо в землю разом з вами... Подумай?! "Нанесли московські води?!" Так, ми москалі... Ми горді, що ми москалі! — бо перед нами не тільки ви, а світ дрижить!

— Слухай, дай сюди, — домагався старший лейтенант.

— Це єрунда... контрреволюція — розумієш?!

— Я тільки гляну!

— Ах, залиш... товаришу лейтенанте?!.

Цього було досить, і старший лейтенант боязко втягнув шию у плечі й відвернувся. Ленінградський чекіст готовий був диспутувати зо мною далі, але тут сталася халепа. Збоку несподівано надбігло американське поліційно-патрульне авто й сигналом змусило енкаведистів стати. Обидва авта від'їхали вбік автостради. З усього було видно, — американська патруля вимагала документів. Ленінградський чекіст, розлігшись, зарозуміло сказав по-англійському:

— Російська воєнна поліція.

Американцеві, очевидно, цього було досить. Він зміряв мене і, помітивши кайдани, спитав, хто я такий. Ленінградський чекіст відповів, що я німецький воєнний злочинець.

— Окей! — засміявся американець і подав енкаведистові знак їхати далі.

Коли ми від'їхали кількадесят кроків, ленінградський чекіст вибухнув реготом.

— Ти з'їхав з глузду? — вгамовував його понурий лейтенант.

— Я не можу!... Я не можу!

— Чого заливаєшся?

— Ну й смішний нарід — ці американці! Довірливі, як діти... Тут навіть можна викрасти генерала Айзенгавера й серед білого дня вивезти в совєтську зону. Тільки скажи, що це воєнний злочинець. Вони й конвой дадуть... Ха-ха-ха!

— Що ти судачиш? — і старший ляйтенант повів бровами на мене.

— А чого маю соромитися? Він з наших рук не вислизне... Хай знає, як ми дивимося на американців! Неправда? Як ви думаєте?

— До часу...

Ця моя відповідь вразила його в найболючіше місце — почуття московського завойовника.

— До часу?! — скрикнув він обурено. — Ні, любий! Назавжди! Так буде, як ми задумали. За рік, за два — Німеччина наша! — Він глибоко затягнувся димом і сказав з презирством: — Подумай! Що шоколядники забули в Европі? Нічого! Назад, пани капіталісти! Ми проливали кров за Европушку, виграли її в бою, — тепер вона належить нам — Росії. Не так, господин украинец?! Тюринґію ми вже взяли. Скоро візьмемо всю Німеччину. Значить, пиши — пропало... Европушка наша!

— Будете воювати?

— Нема дурних! Німеччину візьмемо без жодного пострілу. Нам віддадуть її німецькі комуністи... Сумніваєтесь? Я розумію... Але будьте певні, що нашими людьми кишить Німеччина! Вони сидять в американському воєнному штабі, воєнній поліції... в кожній дірці сидить наша людина! Хіба ви в цьому не впевнилися?

— Це так...

— Бачите! А ви підняли на нас руку... Ви хочете України, поляки — Польщі, якісь нещасні мадяри, чехи, болгари, цигани і навіть, вибачте за слово, словаки хочуть своїх держав. Дурні ви разом з ними! Попалися?! — сидіть і дихайте... Ми й так з вами панькаємось, назвавши вас республікою... Не хочете? На Сибір... Місця досить! А якщо хочете жити, то не скавуліть, не заважайте Росії, що робить лад у світі... і скоро зробить! Так сказав товариш Ленін, так говорить товариш Сталін, — то так буде! Ми ще нічого не програли, а виграли львину дозу. Ви згоджуєтеся, господин украинец?!

— Так, вам пощастило...

Мені тяжко було погоджуватися з хижим азіятом про "львину дозу", хоч він мав рацію. Большевики досі лише вигравали... І вигравали з щедрої руки християнського світу, в якому чинили хаос і який так нахабно поборювали. Завдяки інертності і слабодухості християнського світу горстка московських відкидків, що назвали себе комуністами, під час першої світової війни захопили розбоєм шосту частину земної кулі в тім числі й вільну Україну, що першою в бою підставила їм груди. Завдяки цьому ж таки християнському світові московські большевики в другій світовій війні вилізли з могили, втримавши своє й загарбавши половину Европи.

У цій "полеміці" ми проскочили Розенгайм. Десь на півдорозі до Мюнхену авто зупинилося біля американської воєнної бензино-наливної бази. На широчезному задротованому полі лежали тисячі бочок з бензиною. Цю бензино-наливну базу обслуговували самі негри. Ленінградський чекіст, вийшовши з авта, по-панібратському поплескав величезного добродушного негра, як це часто показують москалі свій демократизм перед чужими.

— Рашн! Рашн! — заверещав негр і на радощах вишкірив білі зуби. Леніградський чекіст схопив його в обійми, а той, захоплений доступністю совєтського офіцера, обняв його. Тимчасом псковський пролетарій, йорзаючись, не втерпів і вискочив з авта. Негр пішов по бензину.

— Запитайте, товаришу капітане, цього чорнопикого, чому чорнопикі потвори не виступлять проти американських білих фашистів?!

— Закрий хавку, дурню! — вишкірився ленінградський чекіст. — Я сказав уже без тебе.

— Товаришу капітане!... — Псковський пролетарій, здавалося, з люті до американців заплаче. — Скажіть чорнопикому, що білі американці живуть, як боги, а чорнопикі, як невільники... що їм білі навіть не дозволяють притиснути білу дівку... Хай роблять революцію, а ми їм допоможемо!

— Чого горланиш?! Сам знаю, що казати!

— Е-ех! — застогнав псковський пролетарій. — Доберемося скоро й до Америки... Тоді погуляємо!

З бензино-наливної бази вийшов негр і поставив ленінградському чекістові під ноги бак. Помітивши в мене на руках кайдани, спитав, чи я ґенґстер. Ленінградський чекіст відповів, що я політичний ґенґстер. Негр здивовано глянув на москаля і розкотисто засміявся. Ленінградський чекіст зніяковів. Тоді негр, сказавши щось глузливе, порахував енкаведистів, а потім показав на мене. Ленінградський чекіст принизливо зміряв його і, рвучко обернувшись, заліз до авта.

— Що вам сказав цей чорнопикий? — не втерпів псковський пролетарій.

— Замовчи! — відгризнувся леніградський чекіст.

Тимчасом негр відпровадив енкаведистів глузливим реготом і пішов до бази.

Деякий час ми їхали мовчки. Ленінградський чекіст сидів насуплений. Він ніяк не міг забути негра, який, наскільки я збагнув, з глумом зауважив, що три озброєні енкаведисти везуть у кайданах одного політичного в'язня. Але я не показував вигляду, що зрозумів це. Я просив Бога, щоб ще раз сталося щось подібне. І це незабаром, ніби з Його волі, сталося. Нараз енкаведистів знову зупинила американська патруля. Але цього разу американець зажадав паперів. Ленінградський чекіст неохоче подав йому. Американець кинув на мене оком і різко спитав, хто я.

— Німецький воєнний злочинець! — відповів енкаведист за звичкою.

Американець став від енкаведиста чогось вимагати. Енкаведист почав американцеві щось доводити. Між ними зав'язався словесний поєдинок. З усього цього я зрозумів, що американець наказав ленінградському чекістові зареєструвати мене у Мюнхені в американській воєнній комендатурі. Я був схвильований цією історією до глибини душі. Коли авто рушило, в моїй голові був уже готовий проект, як мені звільнитися з кайданів. Для цього треба було лише використати відповідну хвилину.



II

Незабаром ми в'їхали в якесь містечко, і енкаведисти зупинилися налити в радіятор води. Я сказав ленінградському чекістові, щоб відпустив мене на кілька кроків для природної потреби. Він виглянув з авта. Автострадою сюди-туди курсували американські авта, а на хідниках повно було військових і цивільних. Це містечко, очевидно, знаходилося поблизу Мюнхену. Коли б я виліз з авта, мої кайдани стягли б юрбу. Тим більше на них могли б звернути увагу американці й запитати за мене. Це довело б до непотрібного інциденту. Большевики, звичайно, в фіналі мене виграли б, зв'язавшись з Інсбруком телефоном, але краще було б до цього не доводити. Ленінградський чекіст, певно, добре це зважив і різко відповів:

— Доїдете до Мюнхену...

— Дозвольте мені тепер.

— Доїдете до Мюнхену! — вперто відповів енкаведист.

— Випустіть мене з авта! — сказав я рішуче. — Бо я кричатиму...

— Заткніться... або я всаджу вам кулю!...

Я знав, що він мусить відвезти мене на місце живим, тому сміливо сказав:

— Стріляйте... або випустіть мене з авта!

— Вам не соромно виходити в кайданах?

— Ні! Я не соромлюся. Вам також не раджу, бо мене закували американці. А хтось питатиме, то так скажіть.

— Ладно, я вас розкую, але будьте обережні...

Старший лейтенант, а особливо псковський пролетарій, дивилися на мене так, неначе хотіли з'їсти.

— Розкуйте, товаришу капітане, — сказав псковський пролетарій. — Нехай іде... Якщо тікатиме, то я з нього зроблю друшляк...

— Навіщо, — сказав я. — Я хочу бути в своїй формі.

— Ну, ну! Не прикидайтеся, — закінчив ленінградський чекіст і відімкнув кайдани. — Милости просимо, господин украинец! "Москалі" також мають душу. Відпровадь його, Пєтька!

Без ненависних кайданів у мене неначе виросли крила. Псковський пролетарій прямував по моїх п'ятах, тримаючи в кишені руку. Коли я став, він вилупив на мене очі і глибоко задумався.

— Про що ви так тяжко думаєте?

— Не можу розв'язати однієї загадки. Коли стріляєш у людину, то одна падає навзнак, а інша ниць. Да! А чому, не знаю... Я перевірив це на досвіді. Просто, чортовщина...

Він сказав це з такою щирістю, що в мене від жаху затерпло тіло. Я відвернувся від нього і мовчки попрямував до авта. Ленінградський чекіст весело зауважив:

— Я певен, що вам ліпше без кайданів.

— Звичайно. Для мене і для вас.

— Чому?

— Бо не муляють мені рук, а людям очей. Зрештою, якщо боїтеся мене, то можете знову закувати.

— Нудак-человек... Я вам сказав, що з наших рук ніхто живим не вислизнув. Але ми вас воліємо не мертвого. Тому пропоную жити з нами в мирі. Тільки без віроломства! Згода? Я мушу вас живого доставити до Авґсбурґу. А там — робіть, що хочете.

Дізнавшись, таким чином, куди мене везуть, я дихнув легше. В Авґсбурзі я мав багато знайомих, серед яких були очайдухи. Вони могли мене викрасти або відбити. Я мусив лише подати вістку... і все було б у порядку. Ця надія мене окрилила.

За хвилин п'ятнадцять ми в'їхали в Мюнхен. Була пополуднева пора. Перший липневий день, розжаривши обвуглені квартали, ліниво відходив, давши дорогу вечірній прохолоді. Обшарпаний, поранений, обсмалений Мюнхен жив життям пошкодженого, але незнищеного мурашника. Ми сунулися черепашачим ходом.

Я пильно дивився в опущене віконце. Вулицями, між купами цегли й каміння, сновигали заглиблені в себе короткоштанні баварці і жваві кокетливі баварки. Вони сміялися, жартували, обнімалися, одне слово — жили повним життям, немов би були переможці. Поміж ними напевно були колишні ґестапівці, що недавно змили з себе сліди крови. Але вони ходили вільно, а я без злочину — сидів між узаконеними християнським світом злочинцями, які прилюдно везли мене до різниці... Ось це продовгасте нарівні з моєю головою віконце! З нього можна вистрибнути сторч головою... Розіб'єшся! А пощастить підвестися і скочити в юрбу, то хтось з вчорашніх демонів, що оце ходять з янгольським виглядом, послужливо віддасть утікача своєму вчорашньому смертельному ворогові... Е-ех! — Я відвернувся від віконця й закурив цигарку. Авто поволі перетяло місто. Звернувши на пустинній околиці наліво, котилося кілька хвилин бічною дорогою — між містом і полем. Енкаведисти, замість до американської комендатури, привезли мене "зареєструвати" до репатріяційного табору.

Цей табір містився в колишніх німецьких казармах. Я попав до двоповерхового будинку, в якому колись мешкали німецькі старшини, а тепер совєтські. Ми ввійшли до нього гуртом, щоб моєю присутністю не викликати в репатріянтів підозріння і не внести замішання.

По сходах я вийшов в супроводі моїх сердюків, кількох місцевих совєтчиків та двох "катюш", що зустріли нас на ґанку. Мені сказали сісти в задрапованій фіранками кімнаті. Досита розглянувши мене, ватага розбрелася по кімнатах. Зісталося лише двоє: ленінградський чекіст і якийсь молодий військовий з кругловидим жіночим обличчям. У цього енкаведиста кривавився на грудях орден "червоного прапора".

— Цей парень до ваших послуг, — звернувся до мене ленінградський чекіст, показавши на орденоносця. — Просіть у нього, чого захочете. Не соромтеся! Які ви любите цигарки?

Я відповів, що цигарок не потребую.

— А що хотіли б підрубати? Курку, смаженого крілика, свинячу котлету чи яєшню?

Згадавши, що скоро мені бракуватиме сил, я сказав дати чого-небудь, але багато. Він, мабуть, згадавши про мій інсбруцький апетит, посміхнувся і вийшов до протилежної кімнати.

За хвилину одна з "катюш" поставила передо мною яєшню, шматок курки і з пів крілика. Я хотів зареготати: грабівник удавав передо мною великого пана.

Тимчасом, як я їв, у сусідній кімнаті горланили енкаведисти й гістеричним сміхом заливалися "катюші". Це заговорив алкоголь. Я нащулив вуха.

— Я йому дам горілки! — заглушив усіх ленінградський чекіст. — Хай вип'є сволоч!

— Ти опупів?! Фашистові?... — гамував хтось.

— Ти, звичайно, прав, але він вередує...

Орденоносець витріщився на двері. Але якраз двері відчинилися і до нас ускочила спітніла "катюша" в нічному халаті.

— Випий! І кинь тужити! — сказала вона до мене, хитаючи пляшкою від втрати рівноваги.

Я відповів, що не п'ю.

— Випий, мій хлопчику... і буде легше. Ну, бери...

— Я зовсім не п'ю, — сказав я рішуче.

Вона облизала пересохлі губи.

— Зовсім?

— Зовсім.

— Зов-сім! — перекривила "катюша". — То котися ковбасою!

Вона глянула на мене з погордою і вийшла.

За пів години я зійшов в оточенні енкаведистів до авта. Трохи пізніше вийшов ленінградський чекіст з "катюшею". Перед від'їздом він ляснув її по стегні.

— Завтра я до тебе заскочу! — сказав він.

"Катюша" відіпхнула його і розсміялася. Низькочолий лейтенант пустив мотор, і ми вирушили в дорогу. За табором ленінградський чекіст нараз зареготав.

— Сумно мені, господин украинец! — сказав він до мене.

— Чому?

— Бо ви ніколи не побачите під боком живої жінки...

Я пильно глянув йому в захмелені очі.

— А що зі мною зробите? Застрелите, як Євгена Скляревича, чи повішаєте?

Енкаведист стрепенувся, неначе його щось ужалило.

— А ви звідки про нього знаєте?

— Мені казав Дадашев...

— Значить, ви його не зрозуміли. Женька ще живе... Але, звичайно, ми його пристрілимо! Виконає одне завдання... і ми його пристрілимо в дорозі на родіну.

— А мене?

— Ви вмиратимете помалу... Ну, скажемо, з пів року! Знаєте, що це значить?

Я знизав плечима, хоч це було мені відоме. Ленінградський чекіст весело засміявся.

— Не знаєш? — вигукнув псковський пролетарій. — Це значить, що сьогодні тебе поставлять на лід, а завтра на розжарену залізну підлогу; післязавтра дадуть тобі оселедців, але не дадуть води, а ще післязавтра наллють у твоє піддувало рицини... А ти все будеш жити...

— Що ти верзеш, недоумку?! — спинив його низькочолий лейтенант.

— І не верзу! Я так лікував цих типів у Києві!

— Хочеш дістати в зуби? — промимрив напівсонне ленінградський чекіст.

— Подумаєш?! Кого мені боятися? Це зістанеться між нами...

Він люто зміряв мене й відвернувся. Ленінградський чекіст чмихнув димом і розплющив очі.

— Усе це єрунда, господин украинец! До цієї мазні ви себе не допустите. Нам багато не треба. Подасте нам адреси деяких ваших самостійників і тільки. Для вас це простіше простого. Ви ж їх знаєте.

Я відповів, що нікого не знаю.

— Згадаєте. Для цього матимете досить часу... і скажете! Ви ж любите життя... і сонце, пташечок, травичку... Отже будете ці штучки мати, якщо захочете. Ще більше! Вас безкоштовно пішлють до Сочі чи Ґаґрів або Ялти, Алупки чи Євпаторії, куди захочете, — щоб ви про тих самостійників, що мріють у нас забрати Україну, написали книгу...

У мене від цих слів немов би загорівся мозок... А в цей час на небі пливли чорні хмари. Тяжкі, олив'яні. Клубочилися, як змії, вкриваючи мороком збезчещену землю... Авто час від часу проїжджало між гаями. До них було лише кілька метрів... до цієї зеленолистої повені... Але до біса з фантазією! Щоб перемогти цей простір, я потребував лише секунди... Однієї секунди з розтрачених тисяч... Я міг зараз кинутися у це продовгасте віконце, але й тут мені бракувало секунди, вартнішої за першу. Енкаведист упіймав би моє тіло на півдорозі. Тому я мусів цю секунду в нього вирвати! Мій мозок не вкладався в черепі... Ударити в ніс? Під щелепу!... Кволий удар — без розмаху... Не запаморочить. Я далі ламав голову... Перебираючи пальцями в кишені, раптом натрапив на тютюн. У моїй голові відразу визріла думка: сипнути п'яному енкаведистові в очі — і крізь вікно! Я почав м'яти тютюн з скаженою завзятістю...

Незабаром у мене була повна жменя тютюнового пилу... Я висовував руку з кишені так тихо, що цього руху не зафіксував би найчутливіший механізм. Але раптом по авті затарабанив дощ і великими краплинами влетів крізь віконце. Ленінградський чекіст стрепенувся і вилаявся.

— Зачиніть віконце! — гукнув він до мене.

Я не ворушився.

— Ви заснули? — він з усією силою наліг на мене й узявся закручувати.

Я зів'яв, як підточена рослина. Але пізніше я дякував Творцеві, що так скінчилося, бо той намір був плодом мого хвилинного безумства...

Незабаром авто несло мене в глибини Авґсбурґу. Дощ переставав. Там і тут на вцілілих вулицях з'являлися перехожі. Всі обличчя були чужі. Тимчасом авто перетяло центр міста й понеслося на околицю. Великі будівлі лишилися ззаду і з'явилися гостроверхі віллі. Між ними, в зеленому завулку, авто зупинилось.

— Викидайтеся, господин украинец! — сказав ленінградський чекіст.

Я вийшов з авта і між ним та низькочолим ляйтенантом попрямував донизу. Біля кожної віллі стояли вартові з автоматичними пістолями. В совєтських одностроях, з суворими людоненависними обличчями. Це видовище нагадало мені Кремль у Москві і фортеці КП(б)У й НКВД у Києві.

Мої сердюки привели мене до своєї віллі. На порозі їх весело зустріли дві молоді жінки, з усього видно — свіжозорганізовані в репатріяційних таборах "дружини".

Ми ввійшли до передпокою. У відчиненій кухні "жінки" взялися смажити на німецькій електричній печі кури і яйця. Ленінградський чекіст, посадовивши мене в протилежній кімнаті, сказав почувати себе, як удома. У відчинених дверях виріс вартовий — величезний гевал — з автоматичним пістолем.

— Отже я вас доставив живого, — сказав ленінградський чекіст. — Тепер вас допитуватиме товариш Щербаков — начальник репатріяційного комітету. Приготуйтеся.

Я відповів, що вже готовий.

— А поки суд і діло — ви дістанете шамовку.

Я відмовився.

Коли ленінградський чекіст вийшов, я глянув на вікна. Вони були відчинені й до них було зо три кроки. За вікнами стелився сад. У глибині саду виднілася річечка. Мені бракувало до саду лише два стрибки. Але мене відразу б прошили кулі. В цьому становищі можна було кинутися лише на хитрощі. Я вирішив викликати гевала на розмову, і спитав у нього, котра тепер година. Він, неначе зачарований, дивився в одну точку. Але воля магнетом тягнула мене до саду. Я нібито від спраги облизав губи.

— Чи не могли б ви принести мені води? — спитав я у нього.

Він не ворушився. Я ще раз зробив спробу його розбудити, але він був глухий і німий. У цих томливих зусиллях пробігло з пів години, поки не з'явився в кімнаті ленінградський чекіст.

— На ваше щастя, побачення з товаришем Щербаковим не відбудеться. Ви зараз поїдете з нами.

— Куди?

— Це не ваша оправа! Куди нам захочеться.

Знову авто пірвало мене в місто. Поволі сутеніло. Ми їхали пустельними завулками. Потім, виїхавши на головну вулицю, звернули в поле й десь за хвилину в'їхали у браму. Передо мною виросло кілька великих сірих будинків, між якими туди й сюди ходили людські юрби. Це був авґсбурзький репатріяційний табір Гохфельд.

Я відразу опинився в оточенні юрби. Тут було багато цивільної молоді, озброєної пістолями, крісами й автоматами. В декого за поясом були гранати.

— Хто це?! Хто це?! — проносився юрбою шепіт, але мої сердюки нікому не відповідали.

Крізь юрбу просунувся до мене військовий з цапиною чорненькою борідкою і в довгому шкіряному плащі. У нього на кашкеті блищала червона зірка, а на раменах — срібні пагони. Він спитав у ленінградського чекіста, що я за птиця. Той відповів, що я фашист. Але військового у шкіряному плащі, мабуть, ця відповідь не задоволила, і він спитав у мене. Юрба нащулила вуха. Скориставши з присутносте стількох людей, я став говорити відверто.

— І ви посміли виступити проти батьківщини?!

— Ні, — сказав я. — Я виступив в обороні своєї батьківщини.

В юрбі створилося замішання.

— Хоч ви запеклий ворог, але мені подобаєтеся, — сказав військовий у шкіряному плащі. — Говорите, як думаєте. Це добре. Менше буде клопоту...

Дальша розмова для совєтчика була невигідна. Тому він з кількома озброєними молодими людьми, між якими вирізнилася постать головатого матроса, відвів мене на другий поверх до темної кімнати.

— Це буде ваша тимчасова хата, — сказав військовий у шкіряному плащі.

Я ще як слід не оглянув кімнати, в яку з коридору лилося світло, як за мною зачинилися двері.



III

Я ліг на ліжко. Перші хвилини лежав бездумно, як кожна людина, що хоче відпочити від тяжкої фізичної й духової втоми. Потім поволі став рухатися, випростовуватися. Далі підвівся, сперся спиною на стіну й закурив цигарку.

Перша думка була — обстежити свою нову господу. Стягнув з себе черевики і скрадливо пробрався до вікна. Зачинене вікно було незаґратоване. У протилежному будинку, за задрапованими вікнами, горіло світло. Його відблиски зменшували в моїй кімнаті темряву. Обстежуючи кімнату далі, натрапив на стіл і стілець. Це були всі меблі. У дверях крізь дірку протікало з коридору світло. Я взявся шукати вмикача, але всі пошуки були марні.

Повернувся до ліжка, запалив сірник і глянув на стелю. Там стирчала лямпочка. Вмикача на стіні не було. Він, мабуть, був у коридорі. Я знову ліг на ліжко і став думати про втечу. Вогонь у моїй голові вгасав, нерви зрівноважувалися і я, на превеликий подив, почав до цієї справи підходити з холодним розумом.

Тут для втечі міг використати лише вікно. Але це було б ризиковане. Під час стрибка з другого поверху можна було зламати голову. Я навпомацки став обстежувати ліжко. На ньому намацав дві вовняні ковдри. З однієї можна було витяти кілька пасів, зв'язати і спуститися на землю. Для цієї роботи мав у годинниковій кишеньці два леза. Перед схваленням цього плану перевірив, чи немає внизу вартового. Але під вікнами ходив вартовий. Отже здійснення цього плану було зв'язане з тяжкою перепоною. Тут було більше шансів для смерти. На цьому етапі я ще міг піти іншим шляхом, де мав би більше шансів для життя. Тому вирішив цей план відкласти і дав волю думам...

У калейдоскопі думок раптом відчув за дверима присутність людини. Хтось вовтузився, наспівуючи чудернацьку пісню. Це, безперечно, був другий мій сердюк. У мене відразу визріла нова ідея. Коли в таборі стихло, я постукав у двері.

— Чого горланиш? — почув я хриплий голос.

— Пусти до вбиральні!

— Це можна! — двері відчинив клишоногий і повісплений калмик. Відступивши на три кроки, навів на мене автоматичного пістоля і вигукнув: — Провалюй і не оглядайся!

Зачинивши в убиральні за собою двері, в поспіху глянув угору. Надо мною було віконце. Крізь нього я міг легко просунутися. Схвильований цією знахідкою, повернувся до кімнати.

Уже було за північ. Праця над пасом забрала у мене чималий шмат часу. Але до світанку з цим упорався б. Я задумався, чи ще раз пустить калмик до вбиральні, а якщо пустить, то чи не наткнуся ще на одного вартового або, не знаючи місцевости, чи не вскочу кільком у руки. Всі ці питання були для здійснення мого очайдушного плану дуже важливі. Усе треба було відповідно підготовити й підтягнути впродовж наступного дня, а наступної ночі діяти. Тільки наступної, бо цієї було рано, а по наступній було б пізно. Тому для безпеки я відклав до наступної ночі справу з пасами.

Я заснув у полоні гарячих дум. Уранці виразно чув у кімнаті кроки й людські голоси, але не міг прокинутися. Лише здригався від конвульсійного болю. Потім нараз застогнав, і цей стогін розбудив мене. Хтось немилосердно скрутив мені ногу...

Схопився і розплющив очі. Напроти мене реготав калмик. Крім нього я побачив дебелого засмаглого юнака в зеленому баварському капелюсі. Цей молодик з расовим українським обличчям дивився на мене сумними очима.

— Я вам приніс сніданок, товаришу, — і він показав на стіл.

— Який він тобі товариш? — визвірився калмик.

— Це за звичкою...

— Погану маєш звичку! — сказав він з загрозою й додав: — Слухай-но, ти! Пізніше принесеш цій гідрі води, щоб не висохла до допиту...

Молодик понуро хитнув головою. Обидва вийшли.

Незабаром мій земляк приніс відерце води. З ним був інший сердюк, що змінив калмика. Цей дрібний закислоокий тип, що оброслим обличчям нагадав мені партизана з "Чапаєва", зміряв мене тупим поглядом, чмихнув "козячою ніжкою" і поплентався до свого місця.

— Звідки ви родом? — спитав молодик пошепки, позираючи крадькома на двері.

З обережности я сказав, що походжу з Галичини.

— А я з Наддніпрянщини... Бували в нас?

Я відповів, що під час війни сходив усю правобережну Україну, аж поки ґестапівці не зловили й не привезли до львівської тюрми.

— За що?

— За Україну...

— А за що схопило вас НКВД?

— За Україну...

Він сумно похитав головою.

— А як ви боролися за Україну?

Я йому сказав.

— Ви писали проти партії... уряду?..

— Проти партії, уряду, Сталіна, Хрущова... і взагалі проти московського розбою в Україні.

— Господи... і ви не боялися?

Я сказав, що ні. Мій земляк від страху здригнув і зі стогоном ухопився за миску.

— Пропали ви... Ви знаєте, що вас чекає?... Вас таке чекає...

Я відповів, що знаю.

— Вас потнуть, як папір... або живим спалять... або... ви ніколи не уявите, що вони з вами робитимуть... Ех! Пропали ви...

— Знаю... Також знаю, що ви не можете нічим мені допомогти.

— Правду кажете, — і він зітхнув. — При всьому бажанні... Але мене не випускають з табору.

— Знаю... Тому нічого від вас не вимагаю. Якщо хочете, принесіть мені безпечну бритву. Я скину з себе щетину.

— О, це я, звичайно, зроблю!

Схопившись за голову, я думав про свого земляка. Цей стероризований молодень, у напівподібному зо мною становищі, справді нічим не міг мені допомогти. Найбільш, що він міг зробити, — рознести про мене звістку поміж моїми земляками, яких енкаведисти готували до "родіни". Я твердо вірив у його щирість, але навчений на гіркому досвіді, навіть побоювався запитати, чи нема по той бік будинку вартового. Про це я мусив довідатися без сторонньої допомоги.

Посидівши трохи, я постукав у двері.

— Чого в барабана б'єш? — почув я сонний голос "чапаєвського партизана". Я відповів йому.

— Як мусиш, то мусиш!

Зайшовши до вбиральні, я зачинив за собою двері й висунув з віконця голову. Передо мною широчів порожній задротований двір, за яким виринали з садків гостроверхі робітничі будиночки. За ними дзвеніли трамваї й вирувало життя. Напроти, кроків двадцять від мене, тягнувся праворуч будинок, у якому жили репатріянти. За дротом колосилося житнє поле. Висунувшись далі, щоб ухопити більше простору, я з жахом втягнув голову. Знизу помітило мене троє людей, між якими я впізнав головатого матроса. У мене від хвилювання застукотіло серце. Я ввійшов до "пачки" з неспокійними думками...

За дверима нагло зчинилася метушня. Енкаведисти, напавши на вартового, обклали його останніми словами. Потім усе вщухло. Я не сумнівався, що енкаведисти забили віконце... але перед тим, як зважитися на останній крок, я мусив у цьому переконатися.

Так думаючи, не помітив, як земляк відчинив двері й поставив на стіл зупу. Він у поспіху подав безпечну бритву, шматочок дзеркальця, пензель і мило. Крім того всунув під подушку дві пачки цигарок, запальничку. Я поквапно почав голитися.

— Вони вас знищать у дорозі... — шепотів він у мене над головою. — Я так жалію, що нічим не можу вам допомогти.

— Не говоріть дурниць. Ви вже мені допомогли...

Зі сходів почулися кроки. Земляк підскочив до дверей і гнівно до мене крикнув:

— Швидше жери й давай миску!

Я впав на стілець і вдав, що з жадобою їм зупу. Потім обернувся й у дверях побачив головатого матроса. В нього запалилися люттю очі, і він скочив до мене.

— Де ти взяв бритву?!

— Ніде. Я мав свою.

— Брешеш! Це він дав тобі!

— Нічого подібного.

Матрос від люті аж застогнав.

— Що ти вчинив?... Що ти вчинив? Чуєш?! Я питаю тебе...

— Поголився.

— Е-ех! — він махнув кулачищем перед моїм носом і вишкірився до земляка: — Чого роззявився, мазнице?! Геть звідси!

І він дужим стусаном викинув хлопця з кімнати і грюкнув за собою дверима, аж задрижали одвірки.

Лишившись на самоті, я сердечно подякував свому землякові за неоціниму послугу, бо після втечі міг вільніше рухатися між людьми, не викликаючи щетиною підозріння.

Ця перемога підняла мені настрій. Я підвівся і, насвистуючи, почав прогулюватись по кімнаті. Потім вийшов до вбиральні подивитися на віконце. Дверей не зачиняв, щоб показати себе вартовому в мирному стані. Віконце було незабите, лише зачинене. Я міг уночі відчинити і крізь нього спуститися. Внизу вартових не було... В мене радісно застукотіло серце, і я бадьорим кроком зайшов до кімнати.

Закурив цигарку і виглянув з вікна. У протилежному будинку задраповані вчора вікна тепер були відчинені. З глибини кімнати сіріла якась постать. Я почав за нею стежити. Незабаром ця постать наблизилась до вікна. Це був американський вояк, чи, може, офіцер — важко було розпізнати. Я хотів відчинити вікно і крикнути. Але лише в'їдливо посміхнувся. Покликати, щоб замкнув мене в кайдани? Я відвернув від нього голову і глянув у боки. Зліва за дротом тягнулося житнє поле. Справа за дротом — також поле, а далі в густих деревах стояв залізничний роз'їзд. З одного і другого боку будинку я мусив брати дротяні перепони, а з переднього ще й людину. Але я був готовий до дії в обидва напрямки.

Навдивовижу спокійний ліг на ліжко і став чекати вечора. Перед заходом сонця до кімнати ввалилася енкаведистська ватага. В ній побачив лейтенанта у шкіряному плащі й головатого матроса. Матрос поставив на стіл відерце зупи й чайник кави. Незнайомі були в совєтських одностроях. Оглядали мене, як хижі звірі зацьковану жертву. Мені дорого коштувало втримати свій спокій. Коли вони вийшли, я випив усю каву й загасив нестерпну спрагу...

Увечері сонного "чапаєвського партизана" знову змінив калмик. Я його ненавидів усіми фібрами своєї душі. Це був собака. Він лише прагнув догодити свому господареві, щоб той погладив його й кинув шматок м'яса. Так само служив би іншому господареві і з його волі перегриз би горло першому. Як і минулої ночі, він вовтузився під моїми дверима, тихенько наспівуючи невпинну дику пісню. Коли я мимоволі ногою чи рукою викликав на ліжку шерех, він відразу відчиняв двері й націлювався на мене пістолем і ліхтаркою. Побачивши мене, шкірив у реготі зуби і зачиняв двері.

У кімнаті густішала темрява. Може вже була десята година... Я мусив братися до праці.

За дня я застелив обома ковдрами ліжко, щоб уночі під них залізти і спідню розрізати на паси. Скинув піджак і заліз. Протягнув руку до кишеньки. Починати? Ще хвилинку... бо може ввалитися матрос з ватагою на перевірку... Затаїв дихання. В таборі стояла мертва тиша. Ще хвилина — і я вийняв з кишені лезо...

Це була надзвичайно виснажлива праця — навпомацки витинали паси й не спричинити шереху. Але я робив це. Мені здавалося, що виготовлення кожного паса у часі дорівнювало вічності. Але коли в моїх руках опинились чотири зв'язані паси, то відразу відчув, що половину діла зроблено. Я обмотав груди, живіт, пустивши кінці до однієї і другої штанини. Потім надягнув піджак і взувся в черевики. Калмик, почувши шерех, у поспіху відчинив двері.

— Пусти до вбиральні! — сказав я.

— Сьогодні останній раз! Провалюй!

Він спритно відскочив на кілька кроків і звів автоматичного пістоля. Я йшов, а він, як дикий кіт, підступав за мною. Коли я взявся за двері, калмик вигукнув:

— Не зачиняй!

У мене неначе спинилася кров.

— Не грай дурня!

— Не зачиняй, кажуть тобі, бо вистрілю!

Палаючи від гніву, я вступив до вбиральні. Калмик, скривишись у реготі, став напроти мене.

— Ламається, як панна! Ворушися до пачки! Живо!

Мене душило сто чортів, коли вертався до кімнати. Але це було не з розчарування, а з найлютішої ненависти, що кричала в мені, закликаючи змагатися з дияволом до кінця. Я поволі почав заспокоюватися. Значить, так мало бути! То не була моя пора, у прихід якої я вірив з таким фанатизмом, як у прихід ясного дня після ночі. Але я не міг... і не мав права чекати на неї, а шукати її і серед оманливих схопити справжню. Тому я мусив повернутися до першого і останнього плану — визволитися у вільний світ з кімнатного вікна. Цієї ж ночі...

Я вліз під ковдру, розпеленався, зачепив паса за бильце ліжка й почав очікувати, щоб приспати одного диявола, а другому нагло скочити з вікна на голову... Але калмик ворушився, наспівуючи свою вбивчу пісню. В цьому нелюдському чеканні я найбільш жахався, щоб часом не заснути. Тому слинив пальці й натирав повіки. Коли цей засіб здавався непевним, я щипав і кусав собі руки. Вже давно було за північ, а вартовий вовтузився. Незабаром мусило розвиднятися. Мене почала трясти пропасниця...

Я тихо підняв черевики, зв'язав і повісив на шию. Став повільно підводитися. В цю мить з коридору докотився до мене хрипливий подих. Мій сердюк нарешті задрімав. Я поволі зсунувся на підлогу і взявся за віконну ручку. Відсунув і одним рухом потягнув до себе. Залунав залізний скрегіт... Але я не злякався. У мені вже працював інстинкт. Зопалу надушив на раму... але вікно стояло на місці... Впершись ногами в підлогу, я надушив руками й головою... Мої вправи розбудили калмика. В коридорі зчинився крик. Збагнувши, що вікно знадвору забите, я поставив ручку на місце й ускочив під ковдру. Засунув пояс під матрац і заплющив очі. В цю мить відчинилися двері, і мене пронизало світло. Калмик радісно зареготав. У будинку загремів тупіт. Ще мить і на мене націлилося гроно ліхтарок. Від цього колючого світла, здавалося, прокинувся б мертвий. Щоб відкинути підозріння від свого наміру, я схопився і з удаваним страхом скрикнув:

— Хто тут?! Хто ту-уут?!

— Свої! — озвалася ватага, регочучи.

— Чого вам треба?

— Нічого.

— То якого дідька не даєте спати?!

Головатий матрос злісно плюнув і зачинив двері.

— Ти видумав, йолопе! — вилаявся він до калмика.

— Чесне комуністичне слово — ні... Він утікав...

— Ти спав, заразо, і тобі привиділось у сні!

— Чесне комуністичне слово — ні...

— Замовкни, косоокий щуре! Він не сміє тікати!... Коли ж утіче, я злуплю з тебе шкіру...

У коридорі стало тихо. Я не переставав думати про свої страшні невдачі в дорозі до Авґсбурґу й на цьому заклятому місці. До останньої хвилини була лише омана й жадного проблиску волі. І тоді і тепер я міг виграти волю лише своєю смертю. Я ще раз переконався, коли виглянув з вікна й побачив унизу напроти себе вкопаного вартового. Але для смерти я мав досить часу. Тепер я думав тільки про волю, для якої призначення тут не було. Воно чекало на мене десь інде...

Вранці знову відвідала мене ватага. Оглядала зі зловтішним захопленням. Головатий матрос щось шепнув на вухо якомусь військовому. Той пирхнув сміхом і з радости захитався. За ним засміялися інші. Я з огидою обернувся і, коли вони вийшли, заснув.

Прокинувшись, побачив перед собою нового сердюка. Цей гарний юнак, з маленькими чорними очима й по-татарському піднятими бровами, усміхнувся й показав на їжу. Я сів за стіл, а він причинив двері і, спершись на одвірок, почав бавитися автоматичним пістолем.

— Неважко тут, братіку, — сказав він чисто по-московському.

— Неважко, — відповів я.

З його блискучих очей лилося співчуття.

— Тут пів біди, але далі буде кепсько... За що тебе хапнули?

Я насторожився.

— За крадіж і грабунки.

— Ні, товаришочку! Чистити німця нам дозволено і за це нас не садять. А як хто залізе далеко, то придержать, але охороняти не будуть. Ти, мабуть, політичний?

Я з іронією зміряв його.

— Ти про це знаєш ліпше за мене.

— Ні, товаришочку! Це тайна... Може пізніше знатиму, але тепер не знаю. Кажи, не бійся!

Зрештою, чого я мав його боятися? Сказав юрбі, то ще і йому скажу, щоб довідатися, куди цей сентиментальний москаль хилить. Вислухавши мене, він глянув жалісними очима.

— Ти виступив проти Росії?

— Еге ж! За вільну Україну.

Він витріщився на мене, мов на божевільного.

— Хоч ти вчений, але мало друкований, — і смутно похитав головою. — Вибач мені, що так сказав, але я простий чоловік, а таким прощається. Але ти повинен знати, що Росія нікому не віддасть України... До своєї смерти! Чому? Бо Росія без України порожнє місце... Росія про це знає і тому нищить кожного, хто писне про Україну. Пам'ятаєш ваших гетьманів... і, звичайно, Шевченка... Що з ними було?.. А тепер Йосиф Вісаріонович?.. Краще? Вганяє вас живими в землю, душить, палить... Усіх, що трохи з головою. Звичайних і з партійними квитками. Навіщо ж ти бився об мур головою? Дарма йшов на смерть? А ще вчений... Жаль мені твоєї головоньки!

Зупинившись, він чекав моєї відповіді. Я з'їв зупу й мовчки ліг на ліжко... Ми були зворотньо протилежні люди. Він — хижак, що міцно тримав жертву, щоб її спожити, я — жертва, що очайдушно рвалася на волю, рятуючись від смерти. Але навіщо він називав усе це своїми іменами з драматичним співчуттям до мене? Безперечно, він був провокатор... мав якусь ціль, але яку, я ніяк не міг додуматися, Тимчасом він вів далі:

— Паскудні твої справи. Таких людей у нас вішали. Тепер — не знаю. Росія виграла війну, — вона сильна й з веселим духом. Можливо, не пішле тебе мертвим у землю, а живим на Колиму, або на атомні виробні. Але це ще гірше... Там ти року не витягнеш... А жаль тебе... молодий ще...

У будинку почувся тупіт. Мій сентиментальний сердюк співчутливо похитав головою й вийшов, сказавши, що скоро повернеться.

Лишившись на самоті, я в'їдливо усміхнувся. Я знав москалеву душу, як свою кишеню. Підступний у прагненнях, неперебірливий у засобах, тріюмфуючий у перемозі й безпощадний у втриманні. Але сентиментальний у безпощадності! Не дарма на українській землі ходило крилате прислів'я: "Не вір москалеві, як собаці". Не вір його облесливо-підступній мові, фальшивим зітханням, брехливим обіцянкам і не розраховуй на його пощаду. На шляху до мети спочатку він орудує солодкими речами, потім, ридаючи, тортурує душу й тіло і в цих тортурах ламає велетнів... Бо кожна жертва до суду і після суду від світу ізольована, її можуть засудити, скажемо, до розстрілу чи повішання, але по вироку розтягнути смерть у муках на довгі роки. Тому лише від уяви цієї апокаліптичної смерти найвитриваліші політичні в'язні сивіли й говорили на показовому суді те, що їм сказали енкаведисти у в'язниці. Мій сентиментальний сердюк з маленькими й темними очима й татарськими бровами, безперечно, був завершенням цієї збірної людоподібної потвори. Якби оце йому сказали висотати з мене по жилці всі жили, він це зробив би. З риданням і стогоном, але з непохитною безпощадністю. Коли він повернувся, я зовсім спокійно спитав у нього, що сталося в будинку.

— Нічого особливого. Кинули до пачки галичанських фашистів. Двох мужиків і бабу.

— За що?

— Тікали з табору. Кілька змилося, а цих накрили. З ними змився той калмик, що стеріг тебе.

— Він же стеріг мене як пес?!

— Спеціально, щоб змитися.

— Але він бажав волі, як і я?!

— Коли б він дав тобі волю, то відібрав би в себе. В Росії всі інородці — вовки. Всі нас ненавидять і тільки шукають дірки, щоб вилізти.

— То розпустіть їх, — навіщо з ними мучитеся?

— Ти що? Смієшся?! Поставити хрест на Росії? Хіба ми проживемо без України, Білорусі, Кавказу, Дону, Карелії, Туркестану, Сибіру? Без голови? Ні, товаришочку, так не буде!

— В такому разі далі будете жити як на вулкані?

— Краще на вулкані, ніж на порожньому місці...

Пронизливий жіночий вереск і стукіт у двері обірвав нашу розмову. Мій сентиментальний сердюк вийшов і попрямував довгим коридором. До мене долинула розмова між ним і дівчиною. Потім він знову вступив до моєї кімнати.

— Темна, як чобіт. Я не розумію, навіщо вона сидить у пачці? Кричить, плюється і ні в зуб ногою по-російському. Каже, що кинеться з вікна на вулицю. Оце випустив її до вбиральні.

— Чи можу на неї глянути?

— А чому? Там така розмальована морда!

У цю хвилину дівчина з'явилася в коридорі. Дивилася додолу і схлипувала. Я з нею привітався. Почувши рідну мову, оживилася, стала. В неї було побите обличчя, з глибокими синяками й засохлими патьоками крови.

— Може, хочеш з ним посудачити? — сказав сердюк до неї з глузливою посмішкою. — Це чесний пасажир. Зайди-но!

Підморгнувши до мене, відійшов до сходів, а дівчина обережно підступила до порога. Я їй сказав, хто я, і вона, ридаючи, розповіла про себе. Ця молода дівчина походила з Галичини. Кілька років примусово працювала поблизу Авґсбурґа в німецького селянина. З закінченням війни добровільно лишилася на попередньому місці, щоб не їхати на "родіну". Але в селище, де перебувала вона з земляками, несподівано вдерлися енкаведисти, схопили її разом з іншими й відвезли американськими автами до цього табору. Сьогодні під час масової втечі її впіймали й побили до крови. Скінчивши цю історію, вона в розпачі скрикнула:

— Я не поїду до Большевії! Я все одно втечу! А ні, — то вискочу з вікна... або склом переріжу собі жили...

— Вас тут довго не триматимуть, — заспокоював я її. — Може й завтра будете на волі. Ви добре знаєте Авґсбурґ?

Вона кивнула головою.

— А знаєте, де український комітет?

— На Юденберґ 8.

Я ще раз заспокоїв її, що вона незабаром вийде в табір. Дівчина попрямувала з роз'ясненими очима до кімнати. Я також був радий, діставши важливу адресу.

Після безсонної ночі я хилився до сну. Незабаром задрімав, але раптом схопився від тупоту в будинку. В коридорі когось били й від нелюдського стогону жертви, здавалося, дрижали стіни. Потім зависла тиша. А за хвилину до мене завітав сентиментальний сердюк.

— Галіціяни вже в таборі. Я не сумнівався, що так буде. Навіщо цю темряву тримати в пачці? Таких, як ти — розумію... Там тепер смажаться латиші.

— А за що ви їх смажите?

— Воювали, ідіоти, з Росією за Латвію... Хрін з ними! Привели, а я замкнув.

— Що ж ваші робитимуть з ними?

— Відправлять до Росії! Але поки підійдуть товарові поїзди, цього дрантя буде тут повно, їх трохи знекровлять і випустять у табір на прогулянку, а пачку заповнять іншими. Я про це дрантя не думаю...

— А про кого ти думаєш?

Він глянув на мене щілинками.

— Про тебе... Ти звідси ніяк не змиєшся. Тебе охороняють, як генерала. Дуже охороняють... Той, чи інший, що був німецьким салдатом, припустимо, забив двох чи трьох росіян. Ну й чорт з ними! У нас людей багато. А ти пропагандист... Ти закликав свій нарід проти Росії... І тому тебе одного тримають. Ти сам ніколи не втечеш із пачки...

— Я й не думаю тікати.

— Чому? — і глянув у коридор, потім пильно на мене. — Коли б я був на твоєму місці, то спробував би. Однаково смерть... А при втечі — може, і пощастило б. Це єдиний вихід. Умреш — умреш... а, може, врятуєшся.

Я вже бачив, що маю до діла з хитрим провокатором, але його цілі ніяк не відгадував. Тому був заінтригований докраю.

— Про це я навіть не думаю, бо не здатний на такі речі.

— Чому? Це зовсім проста справа. Спробуй уночі з убиральні... Слово чести, спробуй!

Я злегка почав показувати, що влізаю в тенета.

Полетіти стрімголов донизу?"

— Недотепний ти... А ще вчений?! Зорганізуй шнур... або, навіть, роздери і зв'яжи сорочку й кальсони...

— Ні, я не наважуся... Я не знаю місцевости... та й вартовий не дозволяє зачиняти в убиральні двері.

— Єрунда! Цієї ночі вартуватиму я. Ти опустишся, візьмеш направо і в жито... в жито... Я стрілятиму лише тоді, коли ти будеш у полі... Рятуй себе! Хіба ти не хочеш жити?

— Звичайно, жити я хочу, але не можу зважитися... А, зрештою, я подумаю. Слухай, чи не краще було б розкаятися перед Сталіном?

— Ти зовсім одурів! Роби так, як я тобі кажу... Я — російський чоловік!... у якого в грудях б'ється серце, хоч ти цьому не хочеш вірити... Подумай і скажи мені ввечері.

Коли він вийшов, я ліг з розжареними думками... Навіщо він провокував мене? Щоб під час утечі вбити? Я сумнівався в цьому. Енкаведисти поки що моєї смерти не бажали. Я ніяк не міг знайти ключа до цієї головоломної загадки.

Між тим, шаленіючи від злости, я вирішив з сентиментальним дияволом побавитися. Кожних десять-п'ятнадцять хвилин виходив до вбиральні й заглядав у віконце. При тому кілька озброєних людей мене побачили, але вдали, що не помітили. Енкаведисти на сполох не били. Коли під час другого чи третього спостереження скочив на підлогу, то побачив у дверях свого "доброчинця". Він підморгнув до мене і вдоволено всміхнувся. Я сподобав цю гру і стукав знову, а той відчиняв мені. В цій грі швидко проходив час, наближаючи мене до ночі, яку я наскрізь хотів провести в забаві з енкаведистами.

Десь о восьмій годині зайшов мій "доброчинець" і, похитуючи головою, сумно промовив:

— Не пощастило тобі, брате! Запізнився...

— Забили віконце?

— Приїхали по тебе... Зараз тебе транспортуватимуть.

Цю новину я сприйняв з радістю, щоб вирватися з зачарованого кола.

— Хто приїхав?

— Начальник розвідки в Австрії... Хотів я допомогти тобі, але не вийшло. Така, мабуть, твоя доля. А жаль тебе. До сліз...

Моя огида до нього перейшла всі межі.

— Дякую. Але на прощання скажи мені: навіщо ти провокував мене до втечі?

Він глянув з докором і скорбно всміхнувся.

— Вір або ні, товаришочку, але я ніколи не зробив би цього для нещасної людини...

Коли він вийшов, я подумав:

— Боже?! Навіщо Ти створив таке створіння?



IV

Незабаром по цьому завітало троє: ленінградський чекіст, низькочолий лейтенант і головатий матрос. Ленінградський чекіст сказав мені зібратися в дорогу.

— Візьміть ковдру і хліба, а то застудитеся і зголоднієте та, чого доброго, витягнете в дорозі ноги. А ви ще нам потрібні.

Я взяв одне і друге. Ми вийшли з кімнати. В напівтемному коридорі сентиментальний сердюк кинув на мене печальним поглядом, але в цьому погляді я відчув іронію.

Я сходив донизу з ленінградським чекістом. У кількох кроках за моїми плечима головатий матрос з іржанням щось тихо розповідав низькочолому лейтенантові. Той похмуро вгамовував його.

— Це був би цирк! — сказав матрос голосніше, не стримавши свого захоплення. — Трохи полазив би по стіні, посовався б, повисів би, а тоді ми йому зробили б гарячу купіль.

— Слухай, Ванька! Це вже ми чули... — вишкірився до нього ленінградський чекіст.

Головатий матрос вдоволено пирхнув сміхом. Це оповідання без сумніву стосувалося до мене. Я аж тепер розшолопав таємничий задум сентиментального сердюка й мимоволі посміхнувся. Так, він був найпотворнішою худобою, яку я досі бачив!

Тимчасом я зійшов донизу. Між двома будинками, в глухому місці, стояло три машини. Дві особові і третя — американська воєнна тритонівка. Між автами ходило кілька озброєних червоноармійців, розганяючи цікавих репатріянтів. Біля забрезентованої тритонівки Дадашев розмовляв з лейтенантом у шкіряному плащі. Начальник совєтської розвідки в Австрії зустрів мене тріюмфуючою посмішкою.

Падав дрібненький дощ. Сутеніло. Енкаведисти зупинили мене біля тритонівки.

— Гляньте в авто! — сказав Дадашев. — Може, тепер признаєтеся, хто ви?!

Я з завмерлим подихом глянув у буду. В темряві буди бовваніли чоловічі й жіночі обличчя. З лівого боку в мене вп'ялилися до болю знайомі очі. Потім заворушилися уста, відбивши майже складами моє справжнє прізвище.

— Чи не так я кажу?

— Звичайно, — відповів я і глузливо засміявся, — як ви попали до цієї буди?

— Так само, як і ви...

Це був Микола Ковальчук, автор комсомольської збірки "Майдан Тевельова", — сухорлявий чоловічок з маленькими сірими колючими очима. Той самий Микола Ковальчук, що на початку 1934 року, під час масових арештів, разом з Лейбою Первомайським викрив моє соціяльне походження й загнав мене до єнкаведистського підвалу. Він проторував собі дорогу до визнання ціною жертв своїх братів по крові. Я не сумнівався, що тепер, виконавши особливе завдання, він повертався на "родіну" за відзначеннями.

З лівого боку в авті я впізнав ще одну людину. Цього чоловіка з червоними плямами на щоках і з виряченими семітськими очима я знав на київській кінофабриці. З одним і другим сиділи молоді жінки, мабуть, попутні "дружини". Ця жорстока зустріч вказувала мені, що мене чекає в найближчій майбутності.

— Чого задумалися? — сказав Дадашев. — Хай коні думають, бо в них великі голови! А ви сідайте на машину. Тільки посередині, щоб не думали про втечу... Рухайтеся! Веселіше!

Я поволі вліз у буду і, зупинившись на середині, сів на якийсь наплечник. У мене були вільні руки! Після фатальної зустрічі ця радісна думка напоїла мене вірою в порятунок і прояснила настрій. Я вийняв пачку з цигарками. До мене пожадливо простягнулися руки. Коли вони схопили по цигарці, я простягнув пачку до своїх "знайомих". Вони від моєї гостинности не відмовилися.

— Попалися? — промовив Ковальчук, не підводячи голови.

— Попався... А ви?

— Також...

Руда веснянкувата жінка, що сиділа ліворуч біля мене, сіпнула мене за рукав. Я опустив голову і, поправляючи під собою наплечник, почав скрадливо вивчати пересувну в'язницю.

Задраповане авто мало дві діри: одну до шоферської будки, а другу на виході. В'язнів ділила від шоферської будки залізна перетинка, доходячи шоферові до плечей. Усіх нас у кузові було десятеро. Я сидів посередині — очима до виходу. Ліворуч на лаві сиділо п'ятеро. Перший з виходу — мій знайомий з київської кінофабрики. Поруч з ним — його "подружка". Далі блідий, мого віку чоловік, з довгим кирпатим носом, впалими щоками й безнадійно пригнобленим виглядом. Останніми в ряді сиділи веснянкувата руда жінка з випещеним шістдесятилітнім дідуганом. З протилежного боку за Миколою Ковальчуком і його "супругою" сиділа прибита горем якась аристократка, час від часу похитуючи головою і стискаючи своєму напівмертвому сусідові долоні. Це теж був не простий панок, з вигляду скорше військовий ніж цивільний. Між ним і шоферською будкою стирчала прикріплена запасна шина. На ній спинився мій погляд...

Тимчасом на авто вискочило два червоноармійці. Один з шрамом був той, що з Інсбруку з Дадашевим їхав на лови за скитальцями, другого я бачив уперше. Обидва мали автоматичні пістолі. Сказали бранцям і провокаторам стиснутися і всілися на лавах при виході. У шоферській будці з'явився за кермою вояк в американському однострої. Біля нього сів третій енкаведист з німецьким автоматичним крісом. Опинившись у залізному вінку, я лише подумав, — куди поїдемо і як довго будемо в дорозі?

Ми вирушили між патрульними особовими автами. В передньому авті було четверо: два бранці і два енкаведисти, з яких за кермою сидів ляйтенант у шкіряному плащі. В задньому, крім шофера в цивільному й Дадашева, я побачив якогось молодика й закутану жінку. Я мимоволі здригнувся... Сім енкаведистів напоготові! І оцей шофер в американському однострої... Вісім людей на десять бранців, бо провокаторів і їхніх "супружок" я не брав у рахубу.

Становище для втечі було препаскудне, але найреальніше, що нарешті всміхнулося приреченій людині. Один шанс зі ста на врятування, але твердий, відчутливий, якого не було позаду й не буде попереду... Я до найменших дрібниць почав вивчати топографію авта, щоб використати все, що лише можна було використати для втечі.

Авта ще котилися авґсбурзькими вулицями. Падав холодний дрібненький дощик. У місті згущалися сутінки. Я почав мерзнути в спину й накрився ковдрою. Коли ми слинилися за містом на рівній автостраді, Ковальчук спитав у мене:

— За що вас накрили?

— А вас?

— Я був у власівській армії...

— Для чого? Щоб змінити Сталіна на Власова?

У нього в маленьких очах блиснули люті вогники, і він, засопівши, відвернувся.

— Не говоріть до нього!" прошепотіла по-московському руда сусідка. "Це провокатор... і другий, що напроти. Хіба ви не запідозрили? Ця наволоч нас видала...

— Про те, що вони провокатори, я здогадався, але що вас видали, то чую вперше. А за які провини везуть вас з цим паном на "родіну"?

— Краще не питайте... Ви чули про професора Стєпанова?

Я, звичайно, чув про нього, але вдав, що ні.

— Не чули про професора Стєпанова — члена власівського комітету. Ось його везуть зі мною на "родіну".

Ця звістка мене розчарувала. Невже і інші власівці? Я спитав її про панка, якому жінка скорченими пальцями стискала долоні.

— Це власівський полковник з дружиною. А той, що рядом зі мною, син білого емігранта з Білгороду. В задньому авті сидить дружина генерала Желєнкова.

Мені стало боляче: жадної рідної людини! Я з сумом опустив голову й занурився в свої думи.

— А хто ви будете? — прошепотіла мені на вухо Стєпанова.

— Українець, — відповів я. — Націоналіст.

Вона рвучко відсунулась і надулась.

Я знаходився між двома єдинокровними, хоч і ворожими між собою таборами — але однією мірою ворожими до мене. Тепер везли мене на муки й смерть червоні сталінці. Коли б перемогли німці, то, мабуть, тепер везли б мене на муки й смерть білі власівці. Можливо, навіть цією дорогою. О, я їх знав не менш за сталінців! Під час війни, не маючи ні території ні влади, вони були в однаковій мірі україножери й душителі українського резистансу. Яке тепер мені було діло до білих вовків, яких пожирали червоні?

Я вишукував і передумував до найдрібнішої деталі найменші можливості. Тут, і тільки тут, у цьому просторі, був ключ до дверей моєї долі. Я міг вискочити з-поміж енкаведистів на автостраду. Але відразу вбився б, а коли б і ні, то мене переїхало б заднє особове авто. В цій можливості ключа не було, і я її відкинув. Залишилося дві передні за рухом машини. З одного боку треба було стрибати в вузьку прогалину між брезентом і шоферською будкою через голову професора Стєпанова, який своїм боком торкався перетинки й спини енкаведиста. Під час стрибка я міг заплутатися й повиснути вниз головою. Тут також не було ключа. З другого боку можна було вискочити через голову полковника. Цю перепону в найвищому нервовому напруженні я, безперечно, міг узяти. Тут ще трампліном послужила б мені гумова шина. Я зупинився на цій найреальнішій можливості й почав розгортати план дії...

Я мусив викинутися навкіську напрямку авта — щоб ослабити лет і не знепритомніти в падінні. Під час падіння я мусив щонайменше поранити собі долоні. Але ці, навіть дошкульні рани, в перші хвилини не ослабили б темпу мого бігу. Залишилося вибрати для стрибка найвідповіднішу хвилину...

Найліпше було викинутись серед лісової місцевости або в зеленій околиці якогось селища, містечка, чи навіть міста, — в кожному разі не в місті. В місті я кинувся б в обійми загибелі... Тому в вирішальні хвилини треба було якнайдалі бути від двоногого звіра. Коли я вискочу, впаду і знову стану на ноги, — авта ще будуть у русі. Моє зникнення помітять лише шофер і енкаведист у шоферській будці. Опам'ятаються лише за кілька секунд, але нічим собі не порадять. Задні два енкаведисти не осміляться вискочити, щоб не розбитися або не попасти під патрульне особове авто. Вони чекатимуть, поки не стане машина, на якій їдуть. Машина, з якої я вискочу, також відразу не зупиниться. Отже після стрибка я міг виграти добрих пів хвилини. Крім того на моїм боці була сльота і темрява. Коли, врешті, зупиняться авта й вибіжать енкаведисти, то я вже буду в густій темряві і їхні кулі пролетять повз мене. Якщо ж якась поцілить, то так, значить, мало бути... У мене зашепотіли всі клітинки: "Твоя пора прийшла!"

Вітер з дощем вдирався в машину. Напівсонні бранці, згинаючись, неначе втягувались у себе. Час від часу з їх грудей вилітали тяжкі зітхання. В нервовому збудженні мені ставало гаряче. Я скрадливо дивився у прогалину між брезентом і шоферською будкою. Автострада частіше врізувалася в ліси. До них було всього з десять кроків. Енкаведисти гнались, як скажені. Тут я вискочив би з авта лише на те, щоб розплескати об камінь собі голову.

Взагалі між лісами авта котилися швидше. Не було сумніву, що енкаведисти на кожний випадок вжили до бранців протизаходів. Вони, фактично, стосувалися до мене і, мабуть, білого емігранта з Білгороду, всі інші їхали парами й мусили чекати на ще більш сприятливі умови. Отже план з лісами міг кінчитися смертю, а селища не з'являлися. В чеканні на них я проклинав їх останніми словами. В мене над вухом плакала й зітхала Стєпанова.

— Що з нами буде? Скажіть, що з нами буде?!

Мені це хникання набридло.

— Нічого особливого крім повішання на одній шибениці.

— Ні, ні, ні! — простогнала Стєпанова.

— На жаль, так, — сказав Стєпанов. — Я хочу з дружиною втекти при першій нагоді.

— Я не заперечую — відповів я з сарказмом.

У мене не було ніякого жалю до тих людей, які у становищі большевиків не мали б ніякого жалю до мене.

Час від часу ми почали натикатися на американські патрульні пікети. Вони стояли на перехрестях, навколо розкладеного багаття. Зупиняли авта, щось питали, а їм відповідав шофер в американському однострої. Нами ніхто не цікавився, і ми, як речі, їхали від пікету до пікету. Тільки енкаведисти не забували, що ми є люди, тримаючи на зупинках автоматичні пістолі напоготові.

Між тим ліси густішали, до них можна було подати руку, але не приторкнутися, бо авта поспішали в шаленому погоні. Я досі не знав, куди ми їдемо, бо не побачив жадної розпізнавальної таблиці. Але ця лісова місцевість мало-помалу почала мене переконувати, що енкаведисти везуть нас до Тюринґії, яку недавно віддерли від американців. До цієї частини Німеччини з моїх розрахунків було найближче, хоч я зовсім не знав, скільки часу до неї їхати. Може, годину, а, може, десять-п'ятнадцять хвилин... Я задихався від духоти, шепочучи: пора... пора... пора!...

Проскочивши ліси, авто нарешті вбігло в якесь селище. На темних і порожніх вулицях повз нас проїхало американське джіпі. Перед моїми очима замерехтіло кілька будинків, пробігло дві чи три стіни садків і потяглося поле. Мої нерви натягнулися, як струни. В голові розвихрювався шум. Я наполегливо питав у себе, де ми знаходимося — на совєтській чи ще на американській зоні...

Дрібний і колючий дощик сік через отвори в обличчя. Збоку біля мене дригонів власівський полковник. Гнув голову й завзято боронився від дощу. Потім, знесилившись, зсунувся з лави і став пробиватися в середину. Це була для мене величезна знахідка. Давши йому дорогу, я підсунувся до його місця, але не сів на лаві. Сідати ще було рано. Це я мусив зробити в останню хвилину, інакше мене могли розкрити, і тоді я втратив би ключ своєї долі назавжди. Я запнувся простиралом, як хустиною, і вдав сонного...

У цей час авто неначе летіло над землею. В моєму оточенні було тихо: бранці, провокатори й енкаведисти, боронячись від дощу й вітру, схилили голови і куняли. Лише полковникова дружина час від часі схлипувала, хапаючись за свого чоловіка. Моя лорі надходила...

Раптом передо мною замерехтіли будинки й дерева. Я налагодився піднятись на лаву. Але авто, вскочивши в місто, нагло почало стримуватись... Я глянув через голову шофера: поблизу, біля освіченого авта, людина махала рукою. Це була американська поліційна патруля. Ми спинилися. Енкаведисти повискакували й оточили авта. Шофер-американець щось говорив з американцями, а потім сів на джіпі і від'їхав до міста. Незабаром джіпі повернулося, зсадило шофера американця і зникло в темряві. Тимчасом шофер-американець заговорив до Дадашева по-сербському, сказавши, що дорогу знає. З цієї розмови я збагнув, ще енкаведисти просили показати їм шлях, і американці їм показали.

У цей час білий емігрант з Білгороду попросив майора Дадашева на хвилину зійти з авта. Дадашев від пустив його на три кроки з автоматчиком. Я глянув у прогалину. Ліворуч височів залізний паркан з шпильчастими гостряками. На півтора людського зросту. Безперечно, я міг би його взяти, але тепер повис би на ньому мертвий. Моя пора була за кількасот, а може й кільканадцять кроків звідси... Коли білий еміґрант сів на своє місце, американський серб спитав у Дадашева, коли прибудуть на місце.

— Скоро, дуже скоро!... — відповів Дадашев, шепочучи сербові щось на вухо. — Втомилися?

— Ні, хочу їсти.

— Ми вас нагодуємо, напоїмо... і при цьому дістанете красуню...

Мої нерви натягнулися до останнього тембру. Я мав лише кільканадцять хвилин, серед яких міг вирішити свою долю. У нелюдському напруженні мені здавалося, що з хвилини на хвилину мої жили розірвуться. Тому, коли машина вирушила далі, в мені все заговорило: "Зараз ударить дванадцята година!"

Я поволі звівся на лаву і став однією ногою на запасну шину. Авто, міняючи погін, неначе скочило і, мов скажене, кинулося в темряву. Раптом прогуркотіло по повній греблі через якусь ріку. Готуйся! — крикнули в мені мільйони голосів...

Повз авто пролітали чорні стіни дерев, протягуючи до мене руки. Ці листвяні люди неначе кликали мене до себе. Я немов би став марити, але ці маріння відбувалися в повній притомності. В ці критичні секунди я розтер минуле й майбутнє, стиснувшись залізними стінами в теперішньому. Воно вособилося в Богові, і Він став передо мною в усій величі. Годинник моєї долі могутніми ударами відбивав дванадцять...

Я вп'ялився очима в листвяну стіну. Всі фібри моєї душі і тіла гукнули їй ловити мене в свої обійми. Вона неначе зупинилася і стала розсуватись... У цю хвилину на крутому повороті авто заскигліло, скочило і зменшило швидкість. У моїх очах спалахнули блискавиці... і я виразно відчув у повітрі, як відбігає від мене авто...



У пекельному вирі

I

Відірвавшись від авта, я керувався у своїх діях лише інстинктом. У такі скажені хвилини людина попадає в тисячовікову глибінь — у шкуру доісторичного прадіда. З неї щезають усі духові цінності, що дали їй віки культури. Вона перетворюється в людоподібного звіра. В ній усе підкоряється інстинктові самозбереження... Кусати, рвати, роздирати, виривати з смертельного ворога жили — нічим не гребувати в боротьбі за життя. А при тому до неї припливає з якихось таємничих джерел титанічна сила — сила кількох людей. Тоді людина може без особливої натуги відірвати своєму ворогові голову. Може брати неймовірні перепони. Може розвивати біг, знаний лише в казці. Може бути глухою до своїх ран. Такій людині підкоряється природа, як матері дитина...

Окреслюючи параболю, я впав руками на трав'яний берег — між хідником і садом. Це був мій рятунок: мої руки рухалися.

Вирішували секунди... В одну мить схопився на ноги, кинувся в сад, але якась пружиста сила мене відкинула. Передо мною була задротована загорожа. Лише один стрибок, — і я повис навпоперек на дроті...

У ту жорстоку хвилину, коли я летів з авта, на автостраді заскреготіли шини. Потім залунали задушливо-погрозливі крики й коротко застрочили автомати. Але я вже був у чорній нічній пущі. Біг навкісь у високій мокрій траві, що немилосердно обплутувала мені ноги. Вириваючи її з корінням, час від часу проводив рукою по тілі, чи немає десь рани. Але ніде не боліло, лише відчував страшну спрагу, від якої неначе горіло в горлі полум'я. Проте я біг... Біг на весь дух, бо певен був, що вже переслідує мене погоня.

Мені здавалося, що в траві гримить мій тупіт. Я на секунду впав, щоб стягнути черевики. Один черевик уже був у моїй руці. Другого ніяк не міг розшнурувати. Це був міцний шнурок, на якому можна було втримати людину. Але я мав лев'ячу силу. Шарпнув і неначе ножем його розрізав.

У вовняних шкарпетках побіг скрадливо, як дикий кіт. Ще більше навкісь, щоб збити мисливців з тропи, Скільки пробіг, — кілометр, пів чи чверть, — визначити не міг. Я лише знав, що вже далеко був від місця втечі.

У горлі було сухо, як у печі. Упавши, я жадібно злизував з трави вогкість і час від часу притуляв вухо до землі. Навколо стояла мертва тиша, лише далеко, на автостраді, шуміли авта.

Я був весь мокрий, але холоду не відчував. Навпаки, моє тіло пашіло, немов би під шкірою горів вогонь. Мені так добре було лежати! Ще ніколи під час відпочинку не відчував такої розкоші, як у цій мокрій траві. Але одна думка — що за мною чигає небезпека — зірвала мене на ноги. Я стягнув з ніг набубнявілі шкарпетки й пішов кроком.

Десь за хвилину побачив з хащів світло. Чи не зайти до цієї хати й попросити допомоги? Але цей задум відкинув, щоб не влізти мисливцям у руки. Тому круто звернув і попрямував донизу.

У кінці саду натрапив на калюжу і з жадобою накинувся на воду. Це був нектар, якого досі ще не довелося мені пити. Від нього в мене закрутилося в голові. Я вліз у кущ і почав обстежувати довкілля.

Мої очі, що звикли до темряви, розпізнавали різні речі. Я сидів над глибокою канавою. За кроків п'ятнадцять від мене сумними кольорами переливалося озеро. В ньому чорніли шпильчасті кущі очерету. На горбі, за озером, бовваніла довга стіна лісу чи саду — тяжко було розпізнати. Між озером і чорною листвяною стіною вряди-годи пролітали авта. З усього було видно, що цей бічний шлях вів до міста, схованого за садами.

Свідомий своєї волі, я тріюмфував. Навколо мене не було енкаведистів з автоматами напоготові. Ніхто не стежив, ніхто не контролював мене. Я володів собою... був вільний!... Міг іти направо чи наліво, — куди задумаю.

Але ця радість нараз змінилася тривогою. До мене докотились якісь підозрілі звуки. Десь немов би плямкали собаки. Може це був витвір моєї хворобливої фантазії... але я вже летів через канаву і брив водою до середини озера. Зайшовши до плечей, спинився в кущі очерету і став наслухувати...

Довкола було тихо, як на попелищі. Найменший шерех лунав, як постріл. Але ці звуки не створювали люди чи звірі, а сонні птахи, що раптом прокидалися, або вітер, що бився у гіллі.

На міській ратуші нагло вдарив годинник. Я завмер... Але другого удару не було. Я ламав голову: котра година? Пів на першу, перша чи пів на другу? Я нетерпеливо очікував наступного удару.

Тимчасом вода охолоджувала мою розігріту кров. Заспокоювалося серце. Напняті жили помалу скорочувались. Я почав мерзнути. Чомусь занили долоні. Приклавши одну по одній до уст, відчув на них солоний присмак. На долонях сочилися рани. Я поранив руш як падав з авта. Скільки з того часу витекло крови? В припливі страху почав рухати руками. Вони діяли. Я витягнув з кишені носову хусточку, роздер надвоє і перев'язав рани. На душі полегшало: кров у ранах зупинено. Та в цю мить я подумав, чи не поранені в мене ноги. Почав ними совати, але болю не відчув. Згадавши, що в воді біль може згаснути, я злякався. Але вилазити на беріг було ще рано. За мною чигала небезпека. Я мусив ще чекати... чекати... і вилізти з води тоді, як розсіються і зникнуть усі сумніви.

Разом з ослабленням почав усвідомлювати втому. Щеміло тіло й хилилася неслухняна голова. Зліплювалися повіки. Рятуючись від жаху, щоб не зімліти й не впасти у воду, я почав час від часу обмивати водою обличчя. Але ці заходи не допомагали. Тоді схопився руками за кущ очерету і, заклавши пальці за пальці, затиснув їх, як кліщі.

Тепер я мав опір, що дозволяв мені перетривати час до удару годинника. Це чекання коштувало мені нелюдських зусиль. Але очайдушне пройдене полегшувало моє терпіння. Коли вже вибився з сил і балянсував з кущем, на міській ратуші вдарив годинник. Цей удар влив у мої жили гарячої крови. Я весь напружився... і почав молитися... У цю мить годинник ударив удруге. На радощах я мало не зареготав... Друга година ночі! Вже півтори — дві годині, як я вирвався з пекельної пересувної в'язниці.

Мої мисливці мусили вже зникнути. Після стрілянини й марних пошуків поспішилися із смертниками, щоб часом їх не відбили ненависні союзники. Я — вільний! Маю дві години волі... п'янкої солодкої волі!

До мене знову приплили сили. Поволі розняв руки. Побрів озером туди, звідки котився дзвін годинника. Мої ноги обважніли, немов би я йшов у дерев'яних шкарбунах.

Дощ ущух. Віяв колючий вітер. На березі, під кущем, я скинув з шиї черевики й узявся викручувати свою одежу, щоб просушилася на тілі. В першу чергу викрутив сорочку. Сорочка на тілі почала нагріватися і мені трохи потепліло. Потім вийняв з піджака і штанів тютюн, цигарки, сірники, запальничку, гребінець, олівчик і леза. Тютюн, сірники й цигарки були зовсім мокрі. Я вирішив під час відпочинку це дорогоцінне добро просушити. Склавши все це на купку, викрутив піджак, штани і підштанці. Раптом побачив на своїх литках якісь чорні френдзлі. Провів по литці рукою. Ці френдзлі були набряклі, слизькі й холодні. Мені стало моторошно. У мої литки ввісалося десятки п'явок, коли я стояв у воді. Я став їх відривати, душити й кидати у воду. Ця гидка праця забрала в мене шмат часу. Звільнившись від цієї нечисти, виправ шкарпетки, обмив ноги, натягнув на себе решту одежі й узувся.

Після цього вмився, навмання причесався, поклав своє добро в кишені й попрямував навпростець до міста.

Незабаром підійшов до саду. Між мною і садом тягся задротований частокіл. Чи міг хтось у цю пору там бути? Не думаючи довго, вивалив з землі кола, всунув до саду, а сам переліз через загорожу.

Стояла темна ніч, яких, здавалося, не бачив зроду, і серед тієї темряви — до млости тяжка тиша. Здавалося, що в цій запаморочливій тиші хтось притаївся і очікував, щоб раптом вистрибнути й кинутися на мене. Я озброївся ломакою і став скрадливо пробиратися далі.

Десь у глибині нараз здригнулися й зашелестіли кущі. Я закостенів і приготувався до оборони. Але в цю мить надо мною залопотіли пташині крила. Це, стрепенувшись у сні, перелетів з дерева на дерево птах. Я заспокоївся й попрямував травою, намагаючись не викликати жодного звуку.

Та незабаром знову опинився коло загорожі. Але це вже не був частокіл, а тин з задротованих стовпів, що відділював один сад від другого. Це була місцевість садів-гаїв, але як її звали, я не міг визначити. Може, це навіть був початок Тюринґії? Від цієї думки стало мені нудно. Я почав себе заспокоювати, що дві години тому бачив у місті американців. Але большевики, окупуючи Тюринґію, ще, може, не встановили кордонів і тому тут могли їздити одні і другі? В мене почало шуміти в голові... Я мусив швидше пробратися до міста й розгадати цю загадку з написів і таблиць. Мусив це зробити, поки розвидниться.

Міркуючи оце, шукав на тині вигідного місця, щоб зручніше перелізти. В цю мить немов би помітив за тином якусь рухливу фігуру. Відступивши назад, я обернувся і пішов схилом донизу.

У зарослій балці знову натрапив на канаву. Вона була ширша від попередньої. Я зміряв ломакою глибину. Було мілко. Застромивши ломаку в воду і, розмахнувшись, переплигнув, ледве діставши берега. Відразу відчув, що попередня сила мене покинула. Щеміло у м'язах і кістках. Але я мусив пробиратися вперед... безупину вперед — до міста.

У цій тяжкій і небезпечній дорозі я, як загнаний злодій, невтомно брав один по одному садові бастіони — задротовані загорожі; нараз побачив світло і зупинився. Це світло пробивалося крізь хащі з якогось будинку. Останніми силами взяв наступну загорожу й почав повзти від дерева до дерева. В цьому саді дерева були високі й крислаті. Я хотів підкрастися до таємничого будинку.

Це були дуже виснажливі хвилини — проповзти животом через парк до будинку. Розігрітий, спітнілий, засапаний, нарешті опинився під колючим кущем у досить ясному освітленні. Але я лежав у тіні й ніхто не міг мене помітити.

Надо мною звисали гірлянди криваво-червоних троянд. Після шести кошмарних днів побачив божественні, безмовні, але живі квіткові створіння... Торкнувся пальцями гіллячки і став їх голубити.

Потім виповз з куща і побачив таблицю. Світла було досить, щоб відгадати загадку. Тут жили американці...

З полегшенням на душі повернувся до куща і став думати про нічліг. Прилягти тут, чи десь інде на траві, було небезпечно для здоров'я і волі. Я мусив шукати ліпшого пристановища. Який я був би радий, коли б знайшов який хлівець або собачу буду! В цьому напрямку я мусив найшвидше діяти, щоб часом не застукали мене американці й не сказали: ти злодій або розбійник. І що я сказав би в своє оправдання? Що втікач з енкаведистської пересувної в'язниці?! Все міг сказати, — лише не це... Я вирішив якнайшвидше від цього будинку відійти.

Відповзши в глибину парку, підвівся і скрадливо попрямував донизу. Найліпше було б попасти в якусь баверську садибу. Десь у сіні чи в соломі до ранку просушив би на собі одежу і потім спокійно попрямував би до залізничної станції. Там змішався б з людьми і першим товаровим поїздом вискочив би з цієї місцевости.

Міркуючи про це, я знову натрапив на задротовану загорожу. Мені стало так сумно на душі, що мушу на ній лишити останні сили. Але що я міг вдіяти? З тяжким зусиллям переборов перепону й напівживий поплентався в долину.

У кінці саду раптом помітив якийсь будиночок. Підійшовши ближче, мало не скрикнув. Це було те, про що я тепер мріяв! Невеликий дерев'яний хлівець. Але від цього благодатного сховища знову відділяла мене загорожа. Проклинаючи всі загорожі в світі, напняв останні сили. Цей штурм забрав у мене пів години. Коли, нарешті, зсунувся на другий бік, мені відмовили ноги. В мене неначе порвалися жили й осунулося тіло...

Я повз до хліва в надії, що після тяжкого скитання відпочину зо дві години на сухому місці. Але двері в хліві були зачинені. Хотів хлів обійти, та знову натрапив на загорожу. В мене почорніло в очах. Свідомий свого безсилля, сів на обвітрену колоду.

Крім страшного безсилля відчув усім тілом гострий передсвітанковий холод. Я тепер пів життя віддав би за невеличке багаття, щоб біля нього присісти й розігрітися. Але про це можна було лише мріяти. Я тільки міг обвітрити тютюн і закурити. Тому розіслав на колоді своє дорогоцінне добро, щоб трохи протряхло.

Поволі стало світати. Це мене втішило, бо я міг зняти перев'язки й побачити на долонях рани. Так і зробив. На правій долоні була невеличка рана, яка за кілька днів могла зажити. На лівій долоні, де було вирвано шматок м'яса, чорніла яма. Ця яма могла зарости впродовж довгого часу може й за два тижні. До цього часу ліва рука була до праці нездатна. Перев'язуючи ліву долоню, глянув на штани. Права штанина в кількох місцях немов би була розтята ножицями. Один пас звисав, оголюючи коліно. В такому вигляді неможливо було виходити на вулицю. Я мусив цьому чимось зарадити.

Між тим уже розвиднілося. В хліві замекали вівці, захрюкала свиня й засокотіли кури. Я знаходився у дворі якогось німецького селянина. Довкола лежали жолобки для їжі й пиття. Ліворуч за дротами тяглися засклені парники, а праворуч садочок, що виходив на вулицю.

Я почав будувати плани. За годину чи дві якась німка принесе тваринам їсти. Обережно підведуся з колоди і скажу: "Так і так... за мною полюють большевики... допоможіть мені..." Нісенітниця! Що їй цій черствій жінці, до того, що за якимсь підозрілу чужинцем полюють большевики? Може, він щось украв, когось убив... ну й полюють. І добре роблять... Я мушу вплинути на її амбіцію, сказавши, що я німецький вояк, що був у полоні, а тепер пробиваюся до своєї родини. В дорозі виснажився і хочу десь спинитися, щоб попрацювати й поставити себе на ноги.

Ліпшого плану не міг придумати... Я попрацюю в неї з тиждень — хай це буде найтяжча праця! — роздобуду одяг, ознайомлюся з ситуацією, дістану якийсь документ, подякую — і в дорогу.

Я чомусь був певен, що оправа піде так, і з легша подихом взявся скручувати цигарку. Але мокрий папірець порвався. Тоді всунув один папірець під пахву, стиснув руку і став нетерпеливо очікувати ранку.



II

Побіч, на вулиці, почали котитися ранні авта і з'являтися перші перехожі. Я згорнув тютюн у кишеню і, поволі зайшовши за ріг, щоб не дати себе комусь примітити, почав наслухувати. Але ніхто не входив до хліва.

Нарешті закурив цигарку. Якраз почало сходити сонце і вранішнім промінням обливати землю. Я любувався ним... Пив, утягував з жадобою звільненої з-під замка людини. Воля! Скільки в цьому слові було змісту?! Що з цим словом могло зрівнятися? І хто міг правдиво його оцінити? Лише невільник, що вирвався на волю... Я несказанно радів, що виборов волю, яка в дальшій боротьбі дасть мені все інше.

Ці гарячі думки нараз обірвав скрегіт дверей з протилежного боку. Я притулив до стіни вухо. Справді, у хліві ступала людина. Я завмер у чеканні: ще секунда й відчиняться двері. Підійду тихо і скажу: "Добридень... не лякайтеся... ради Бога... я..." Але двері не відчинялись...

Тимчасом ранок увійшов у свої права й на вулиці завирувало життя. Раз-у-раз котилися авта. Вулиця наповнилася людськими балачками. Мене могли помітити. І я постукав у двері.

Поволі відсунувся засув і з напіввідчинених дверей виглянуло злякане потягле обличчя, що належало довгому худому хлопцеві. Вп'яливши один в одного очі, ми обидва мовчали, неначе в нас задерев'яніли щелепи. Хлопчина з ляку весь дрижав, мов перед хижим звірем.

— Не лякайся, — перервав я неприємну мовчанку. — Я збився з дороги і сів тут відпочити. Як мені вийти до табору?

У нього затремтіло підборіддя, і він нараз зарепетував, від чого стало мені моторошно. Я хотів кинутися навтікача. Але куди? На вулицю? На мене відразу накинулася б роз'юшена юрба як на злочинця, що тікав з місця злочину. Тим більше в такому підозрілому вигляді.

У поганому передчутті я почав його ласкавими словами зацитькувати. Але в цю мить надбігли й оточили мене три кремезні німці, озброєні городніми знаряддями.

— Попався? — сказав високо підстрижений велетень, зловтішно регочучи. — Хто ти? Якої національности?

Я в поспіху думав, як відповісти. Може, це були комуністи і, може, вже вони знали про те, що цієї ночі утік якийсь українець з совєтського авта. Тому для безпеки я назвав себе поляком, бо з слов'янських мов трохи знав лише польську мову. Це слово викликало в них дикий гнів. Мало не ревучи, схопили мене за руки й потягли до хліва, а високо підстрижений з піднятою над моєю головою лопатою рушив по моїх п'ятах.

Знесилений, змерзлий, не чинив опору, коли вони мене вели й закинули в городню хатку. Я повинен був скоритися найтяжчій долі, лише б нічим себе не розкрити. Поза тим, не відчуваючи ніякого злочину, нічого не боявся. Мало тепер скитається людей? Це їм, мабуть, не вперше. Потримають-потримають та й випустять.

Але крізь відчинені двері, під якими стояв велетень з лопатою, я побачив, як худий хлопчина поїхав ровером до міста. Від думки, що до поліції, в мене відразу зашуміло в голові...

Десь за хвилин десять у двір влетіло авто. З нього вийшов сухорлявий чоловічок у капелюсі і в елегантному сірому вбранні. Велетень сказав мені вийти з хатки. Сухорлявий поліцай у цивільному, енергійно підійшовши до мене, сказав, що мене заарештовує. Я спитав, за яку провину.

— Про це розберемося в поліції!

Він спритно замкнув мені на руці перстень, а другим, що кінчався на поперечці, потягнув до авта. В авті чекав на нас шофер-поліцай у німецькому однострої. Я поїхав з ними до міста.

У цій короткій дорозі я в поспіху думав про своє становище. Якщо в поліції попаду до енкаведистів, то тоді вже все пропало. Якщо не попаду, то все зроблю, щоб з ними не побачитися. Для цього я мусив далі звати себе поляком, хоч по-польському говорив погано, придумати польське ім'я і прізвище і сфантазувати ситуацію, при якій попав під хлів німецького селянина. Тож поки мене привезли до поліції, ці плани були готові. Крім того я ще встиг спитати в поліцая, куди він мене везе: до американської чи німецької поліції. Він відповів, що до американської. Це мене втішило, бо німці могли відразу віддати мене совєтській або польській репатріяційній комісії.

У поліційному бюрі я в першу чергу глянув на людей. За бар'єром, у глибині кімнати, сиділи німці й американці. По цей бік бар'єру, ззаду мене, сидів на лаві німецький поліцай. Тут не було жодного підозрілого обличчя, і мої нерви трохи заспокоїлись. Сухорлявий німець розкував мене й почав допитувати. Я докладно розумів кожне його питання, але, вдавши забитого селюха, витріщив на нього очі і твердив "нікс ферштеген".

— У цього злодюжки зовсім свище в голові, — звернувся мій слідчий до молодої жінки, що сиділа в глибині кімнати. — Запитайте його, що він уночі робив у бавера?

Обвинувачення в злодійстві мені, звичайно, не подобалося. Але це тавро було куди краще від тавра совєтського втікача. Новоопечений "фах" також не віщував добра, але ліпше вже було змішатися з злодіями, ніж з політичними в'язнями. А що німці не впіймали мене на жадному злодійстві, то я ще міг від цього "фаху" відпекатися і вилізти на денне світло.

Якраз підійшла до мене перекладачка. Це, мабуть, була польська фольксдойчерка. Вона почала ставити мені стандартні питання, якими, мабуть, впродовж дня опитувала багатьох в'язнів і які їй до втоми набридли.

— Ви поляк?

Я відповів, що так. Перекладачка співчутливо похитала головою і спитала, як я звуся.

— Станіслав Квятковський!

Вона записала в картку.

— Мешкаєте, звичайно, в репатріяційному таборі?

Це питання неначе мене штрикнуло. Я весь напружився, щоб втримати спокій.

— На жаль, ні, — відповів я з штучною прикрістю.

— А звідки ви приїхали?

На це питання я ніяк не міг відповісти, бо ж навіть не знав, як звалося місто, в якому оце знаходився. Тут треба було вдати безнадійного дурня. Тому я глянув на неї таким тупим поглядом, який нагнав би на найтерпеливішу людину сплячку.

— Ну, звідки ви приїхали? З півночі, чи з півдня?

Я сказав їй, що приїхав сюди опівночі.

— Я не питаю, коли, а звідки?

— З американської зони, прошу пані...

Вона, зморщивши чоло, тяжко зітхнула.

— Як далеко звідти до Ґепенґена?

Я здригнув від радости, почувши назву цього міста.

— Вибачте, але я не знаю... бо не йшов пішки, а поїздом.

— Ну й темний ви чоловік!... Скільки годин ви їхали? Дві чи три?

— Може дві, а може й три, але не більше...

— Може приїхали з Ульму?

— Так-так, прошу пані! — сказав я зовсім впевнено.

— А чому ж ви не сказали?

Я відповів, що в моїй голові більш хвилини не втримується жадне німецьке слово. Вона, глузливо всміхнувшись, зазначила в картці, що я прибув з Ульму.

— А чому ви товчетеся в Німеччині, а не їдете додому?

— Шукаю жінку з дітьми... Якщо знайду, то чого маю тут товктися?

— А чому ви їх шукаєте не в таборах, а в німецьких хлівах?

Я скривився, немов би зібрався заплакати.

— Коли б таке вночі трапилося з вами, то ви раді були б хлівові...

— А що з вами трапилося?

— Що? Ось послухайте...

І я їй розповів видуману історію, як після війни розшукував у таборах свою загублену родину і як учора виїхав сюди. В товаровому поїзді якісь скитальці заливалися горілкою, радіючи, що їдуть додому. Дали й мені... Випили ми і, як водиться, заснули. Прокидаюся і до валізки: нема! До кишені: гаманця з грішми й документами нема... Я в крик... Вискочив з вагона й питаю в німця, де я? В Ґепенґені каже... А тут дощ ллє... поліційний час... я без документів і не знаю до табору дороги... Що мені робити? Не думаючи довго, вийшов завулками на околицю, щоб десь сяк-так перебути до ранку. Навпомацки наліз на якийсь хлів і просидів під ним до ранку, бо двері були зачинені. Вранці зібрався йти до табору, але мене схопили німці й віддали поліції.

— Шукав родину, а знайшов в'язницю, — закінчив я, сумно похитавши головою.

Спантеличена цією історією, моя слідча співчутливо промовила:

— Вам не пощастило.

Вона остаточно взяла мою казку за правду. Тому я драматичним тоном прорік:

— Невже мене не випустять?!

— Випустять! Навіщо вас тримати, коли ви рветеся додому?

— Я також думаю, — підхопив я. — Навіщо мене тримати, коли я рвуся додому? Чи можу я йти?

— Ні. Ви зараз підете до в'язниці... але вас випустять.

— Сьогодні?

— Може, і сьогодні.

До мене підійшов поліцай і відпровадив мене до в'язниці.

До своєї нової хати, що знаходилася в сусідньому будинку в підвалі, я вступив з гірким сумом і тяжкими думами. І не від цієї затхлої діри, ані від того, що в ній міг просидіти тиждень, місяць чи півроку, а від можливої зустрічі з дияволом, що кожної хвилини могла відбутися. Тому, коли за мною зачинилися двері, я хапався за всі соломинки, щоб заспокоїтися й зрівноважити свою душу. Я почав потішати себе, що мене засунено сюди без вини. А в демократичній дійсності людей без вини не карають. Мене схопили як скитальця, нехай навіть — волоцюгу. Коли б американці дозволили німцям замикати таких людей до в'язниць, то кожна хата тут стала б тюрмою.

Від холоду й утоми тіло й душа хотіли спочинку. В напівтемній камері я з насолодою глянув на ліжко. З широкого дерев'яного ліжка байдуже дивилися на мене отупілі очі, що належали довговолосому зісохлому в'язневі з дитячим обличчям. Я спитав у нього, як він зветься. Це був німець. Звався Ганс.

— Посунься, Гансе! Я трохи приляжу.

Худе Гансове тіло мляво відсунулося від стіни. В напівсні перекинувся через нього на ліжко й неначе полинув у чорне провалля...

Я прокинувся від надоїдливої трусанини. Хоч очі були напіврозплющені, але всередині ще спав.

— Обід! — кричав надо мною сусід, хижо виїдаючи їжу з своєї мисочки.

Я пробував підвести голову, але не міг, немов би вона була прив'язана до ліжка. З порога літній чоловік простягнув до мене мисочку. Це був присадкуватий чоловік з обтягненим камізелькою черевцем, у довгому старомодному піджаку. Дивився з великодушністю, немов би був для в'язня єдиним джерелом життя.

— Сьогодні чудова страва, — прихвалював він і водночас прицмокував опуклими масними губами.

Я напів спав... але перед тим, як зліпити очі, помітив, як Ганс вихопив у череватого наглядача мою миску.

Коли я прокинувся, то перш за все запитав у Ганса, чи давно вже вечір, бо в камері було темно. Він апатично відповів, що в нього під час ревізії забрали годинника, але він думає, що вже недалеко до ранку, в мене від здивування розширилися очі. Я проспав з шістнадцять годин! Сон привернув мені сили і спокій, і зрівноважений, знову міг вирушити в жорстоку дійсність. У цій дорозі мусив, головно, заманути Ганса до розмови. Я почав, звичайно, з найпривабливішого в'язниці — питання їжі.

— Як сьогодні тобі смакував обід, Гансе?

— Пріма!

— А вечеря?

Він відповів те саме, але більш захоплено.

— Незле буде, якщо ти після подвійної порції закуриш.

— А ти маєш?

— Маю трохи тютюну й мокрих цигарок. До завтра вистачить. А завтра на волі роздобуду.

Він глузливо хіхікнув. Я навпомацки закрутив дві цигарки, і ми закурили.

— Чому ти смієшся?

— Ти завтра не вийдеш звідси.

— Чому ти так думаєш?...

Німець відповів, що мене спочатку судитимуть за злочин, на якому впіймали, засудять і випустять, коли відбуду кару.

— Дурниці! Мене ні на чому не впіймали! Я збився вночі з дороги, заночував у якогось німця в дворі і мене звідти взяли.

Ганс, засміявшись, поплескав мене по плечі.

— За це тебе й судитимуть.

— За що?

— Що ти був уночі в німецькому дворі.

— Кажу тобі, що з дороги збився...

— І вночі зайшов до німецького двора повечеряти... Навіщо передо мною ховаєшся? Я не судитиму тебе і не буду свідком. Кажи правду! Ось я, — украв у сусіда теля і з'їв з братом та його молодою на їхньому весіллі. І перед тобою цього не ховаю. А на суді буду воювати! Бо ж мене не впіймали, лише підозрівають. У тебе ж гірше. Тебе вночі застукали в дворі... та, може, ще в хліві?

— Тільки під хлівом.

— Тобі не пощастило... А фактично пощастило, бо не впіймався на ділі. Тебе судитимуть лише за те, що хотів украсти, тому дістанеш меншу кару.

Я, звичайно, у душі з цих слів поглузував, але й на них зупинився, бо в цьому світі можна було всього сподіватися.

— Смішна моя історія?

— Смішна і маловажна, — сказав Ганс багатозначно.

— Чому?

— Ти можеш зголоситися до совєтів і вони тебе візьмуть до табору. Тут російські злодії так роблять, їх, звичайно, совєтські офіцери визволяють.

Ця новина була для мене громом серед білого дня.

— На жаль, я не росіянин.

— А хто ти?

— Поляк.

— Кепсько, — зауважив Ганс. — Вони беруть лише росіян і українців.

— Кепсько, бо я, на жаль, до них не належу.

— Шкода, — сказав Ганс і знову попросив у мене закурити.

— А може совєтські офіцери між росіянами й українцями визволили якогось поляка?

— Ні, — сказав Ганс. — Визволяли росіян, а особливо українців. Вони часто приходять сюди за своїми злодіями, волоцюгами і різними підозрілими людьми, що немов би тут від них ховаються.

Від цієї жорстокої новини в мене зассало під грудьми. Але я з тяжким зусиллям намагався втримати спокій.

— Совєтські офіцери цим, звичайно, роблять американській і німецькій поліції цінну послугу.

— О, так! Американці й німці відразу віддають совєтських громадян. Коли б я росіянин, то був би вже на волі.

— Це, направду, було б щастя. А далеко звідси росіяни?

Ганс задумався.

— Від Вюртенберґії далеко. Розумієш ти — ми знаходимося у Вюртенберґії, а вони в Тюринґії. За триста кілометрів звідси. Але їх досить під боком, у Штутґарті. Там їхня штаб-квартира. І коли б ти вчинив убивство, але був росіянин чи українець, то вони б тебе визволили.

Це було фатальне відкриття! Я не сумнівався, що енкаведисти везли мене до Штутґарту — за кількадесят кілометрів від Ґепінґена, і що вони кожної хвилини могли вільно з'явитися тут. І передо мною заскалили цілі юрби дияволів, між якими побачив зловтішні обличчя майора Дадашева, ленінградського чекіста, низькочолого лейтенанта, бородатого лейтенанта в чорному шкіряному плащі і головатого матроса. В нервовому збудженні курив цигарку за цигаркою й давав Гансові, який, між іншим, зауважив, що ми однаково нещасливі, бо не росіяни й не українці.

Після Гансових слів я зробив висновок, що енкаведисти непрохано полюють у в'язниці, а в першу чергу за неповоротцями, які заховалися аж тут від "родіни". Тому другого дня кожний тупіт поліцая, що приводив чи відводив якогось в'язня, або добродушного наглядача, що час від часу вовтузився в коридорі, лунав у мене в вухах, як постріл. Я хотів ненависне чекання чимось заглушити, — взяв у Ганса голку й нитку й почав зашивати свої штани.

Під час обіду череватий наглядач відчинив двері й вигукнув:

— Станіслав Квятковський!

Я схопився.

— Візьміть свій акт обвинувачення.

Я поставив мисочку салати на підвіконня і заглянув у папір. У ньому по-німецькому говорилося, що мене впіймано під час наміру вчинити крадіж, і з цього приводу на наступний вівторок призначено судову розправу. Але, не розуміючи одного слова, ніяк не міг визначити самого предмету крадежу.

— Гансе! Скажи мені, що я хотів украсти?

І я показав йому пальцем слово. Він, радісно засміявшись, накреслив руками якусь фіґуру. Але я не збагнув. Тоді він присів, замахав, немов крильми, руками й по-курячому засокотів. Після цього мені стало більш, ніж ясно. Мене обвинувачувано в курокрадстві. Курокрад! І я від люті вибухнув гомеричним сміхом... Ганс подумав, що я зрадів, діставши легке обвинувачення.

— Ти щасливий! Тебе коштуватиме цей інтерес небагато. Між іншим, моєму приятелеві американці дали за кури три тижні. Але він украв, а ти лише хотів украсти. Тобі, може, на тиждень зменшать.

Від цієї балаканини мені стало досадно, бо три чи навіть два тижні у в'язниці забрали б у мене пів життя. В мене від гніву затряслося все тіло.

— Мене, Гансе, американці випустять без суду.

Від цих слів у Ганса заблистіли в очах злі вогники.

— А я тобі кажу, що ти відсидиш тут три тижні, щоб у тебе назавжди відпала охота красти німецькі кури!

Я йому на це не відповів нічого. З болем у серці від тяжкої боротьби за життя підійшов до віконця і глянув на клаптик синього неба. Яке воно було ніжне, ласкаве, пахуче! З якою силою вабило глянути на себе вільними очима... Але я ніяк не міг уявити, чи до цього божественного часу втримаю натягнені свої нерви. Тому всі клітини моєї душі кричали до мене кріпитися...

За моїми плечима на ліжку сопів надутий Ганс. Я почував, що в моєму нервовому становищі може трапитися з ним неприємність. Але, на щастя, після обіду його покликали до суду. Він до камери не повернувся.



III

Звільнившись від Ганса, я зітхнув легше. Тяжкий вичерпливий день летів у прірву. Помалу підкрадався вечір, наповнюючи в'язницю тишею.

Щоб скоротити час, я взявся після вечері підслуховувати крізь двері якісь переклики. Говорили по-українському з різних камер чоловік і жінка.

— Я більш не можу!... — кричала жінка розпачливим голосом.

— Кріпися... скільки можеш кріпися... — заспокоював її чоловік.

— Я не можу... — ридала вона. — Невже ти не розумієш мук вагітної жінки?!

— Розумію... але я прошу тебе... кріпися! Посидимо тут тиждень-два і спокійно вийдемо на вулицю. Інакше пропадемо...

— Добре... я буду кріпитися... я витримаю... — промовила вона голосом дитини, яку налякали вовком.

З тяжкими думками я сів на ліжко. Правду казав Ганс... Тут добровільно тортурували себе люди, спустившись сюди з вимріяного християнського світу, щоб урятуватися від пекельної "родіни"! Я розумів їх і їхнє становище... а особливо становище цієї вагітної жінки...

У суботу по обіді нараз у коридорі розлігся голос наглядача:

— Всі чужинці з камер! Живо! Живо!

У мене застигла кров. Я стояв нерухомо і чув удари свого серця.

Відчинилися двері.

— Всі чужинці в коридор! Совєтські офіцери хочуть вас бачити!

Я спробував з цього лиха вискочити.

— Я поляк... Мені совєтські офіцери не поможуть!

— Це нас не обходить. Совєтські офіцери хочуть бачити всіх чужинців.

Я не ворушився... Напроти мене в коридорі вже витягнувся довгий шнур в'язнів. Я поволі вийшов і став другим ззаду.

Конвой німецьких поліцаїв завів нас до залі. Там, на високому підвищенні, стояли три уніформовані енкаведисти. Я з тривогою переглянув, чи нема між ними моїх знайомих. Усі три обличчя були чужі. В моє охололе тіло влився гарячий струмок.

Тимчасом широковидий з жорстокими очима енкаведист скомандував вийти совєтським громадянам направо. Вийшло кілька молодих людей і між ними дві дівчини. Широковидий пройшов повз них і суворо пробурмотів:

— Попалися, урки?!

Усі дивилися на нього з-під лоба.

— Ідіоти! — і він погано вилаявся.

— Так точно, товаришу офіцер! — вихопився хтось з гурту.

— Зарубайте це собі на носі! — рикнув енкаведист і, бурмочучи, підійшов до чорного кучерявого молодика, що стояв у нашому ряді.

— Хто ти?

Кучерявий вліпився у нього чорними, як ніч, очима.

— Я питаю тебе, йолопе, російською мовою, якої ти нації?

Молодик, відчувши, що совєтчик з нього глузує, люто вишкірив до нього зуби. Якийсь поляк зауважив:

— То єст влох, проше пана!

— Буржуазна видумка! — гримнув енкаведист. — Такої нації на нашій мапі нема!

Але тут вихопилася з совєтського ряду дівчина:

— Влох — по-нашому італієць, товаришу офіцер!

Широковидий, гнівно її змірявши, відгризнувся:

— Собака тебе товариш, немецкая шлюха! — і обурено промовив до італійця: — Какой позор до сих пор судачить на буржуазном языке... Пошел вон, дурак! Ты нам не нужен!

Відкинувши решту італійців, чехів, поляків та українців, що, ховаючись у в'язниці від "родіни", назвали себе поляками, він нарешті спитав у мене:

— Ти кто такой? — і пильно глянув мені в вічі.

— Поляк!

— На четыри паны — драны штаны!... Пошел вон!

Він гордо виліз на підвищення і махнув рукою до німецьких поліцаїв — відвести нашу колону до в'язниці. Але в цю хвилину з колони "визволених" дівчина, яку перед тим енкаведист вилаяв, скрикнула:

— Товаришу офіцер! Там є українці, що називають себе поляками!

— Ти з глузду з'їхала? Які українці?!

Вона, як навіжена, кинулась до нашого ряду, показавши рукою на молоду жінку.

— Оця, товаришу офіцер!... Вона тут з чоловіком, але я його не знаю.

Широковидий енкаведист, зіскочивши з підвищення, хижо вишкірився до на смерть переляканої жертви.

— Ти хто?... Кажи! Не ламайся...

Жінка, зігнувши голову, мовчала. Енкаведист махнув рукою до поліцаїв. Але нещасна, побачивши свою трагедію, заридала:

— Не руште мене! Я зробила злочин... я перед американцями дам відповідь!... Я вас не знаю... і знати не хочу...

Але німці вже схопили її й потягли до совєтського ряду. В цю мить несподівано з-поміж нас висунувся блідий чоловік з залитими кров'ю очима.

— Пустіть її! — гримнув він, підступаючи до поліцаїв із стисненими кулаками. — Покличте американців! Це вам не в НКВД! Це вам не в Ґестапо!

З підвищення на підлогу зіскочило два енкаведисти і збили його з ніг. Жінка пронизливим голосом закричала:

— Американці! Американці!... Рятуйте, аме-ри-кан-ці!

Це дике видовище викликало замішання між в'язнями. Всі почали йорзатися й гудіти. Широковидий енкаведист крикнув до тюремних наглядачів і поліцаїв вивести нашу колону до в'язниці.

Зітхнувша тяжко, я глибоко поринув у думи... У мене, направду, була химерна доля. Вона почала зо мною бавитися з юних літ. Зненацька кидала в обійми смерти, з яких, здавалося, не було виходу. І коли вже сунулося мряковиння, щоб мене поглинути, раптом доля з божевільним реготом кидала мене в життя. Так було багато разів упродовж мого короткого життя. Ледве схопившись за життя, знову дивився в обличчя смерти, але щоразу з більшою вірою, що це ще не кінець.

Впередостаннє, побавившись досита і кинувши в життя, подарувала мені вісім годин волі. Тепер знову розгойдувала і з реготом гнала, щоб поставити мене перед новими іспитами, з яких оце один уже був позаду. Мої нерви в сотий раз були натягнені, як струни, і я, з жадобою спрагненої людини, чекав розправи, щоб їх розпружити. Вирок мене не лякав, бо який я міг мати вирок? Адже ж після найгіршого вироку життя лишалося в моїх руках. Але тепер?... О, я в ці фатальні хвилини ненавидів час, такий цінний у житті, але такий згубний на цьому відтинку! І тепер, коли тисячі... мільйони людей благали у Творця зайвої секунди, я благав у Нього, щоб скоротив до секунди мої дні, що ділили мене від волі, а, значить, від життя...

Десь о дванадцятій годині в день розправи німецький поліцай вивів мене з в'язниці. Пройшовши двір, у якому було повно сонця, а особливо повітря, якого мені так бракувало, я вступив до почекальні, звідки викликали до залі суду. Тут сиділо кілька в'язнів і поліцаїв.

Я сів коло відчиненого вікна. Жадібно пив повітря і захоплено дивився в сад, де під сонцем наливалися яблуневі плоди. Липневе повітря з яблуневим запахом вливалося мені в груди. Мені так було легко, немов би я плив у хвилях запашного дня. У почекальні когось кликали до судової залі. Називали якесь дуже знайоме прізвище. Я його виразно чув, але замріявшись, немов би поринув у забуття.

— Квятковський! Станіслав Квятковський! — відбивався від мене грізний голос.

Я не ворушився.

Нараз я почув на своєму плечі тяжку руку.

— Станіслав Квятковський!

Неначе від удару стрепенувся й розгублено глянув на поліцая.

— Чого мовчите?! Забули прізвище?

Я відповів йому, що трохи недочуваю. Поліцай зміряв мене глузливим поглядом і показав рукою на двері.

— Рушайте до суду!

У судовій залі стояло кілька порожніх лавок. Напроти мене — на підвищенні, подібному до театральної сцени, під розгорненими на стіні американськими прапорами сиділи три військові американці. Голова суду і два члени. Суддя, кремезний, з червоним налитим обличчям, мав ранґу капітана або навіть майора.

Ліворуч, осторонь, стояв перекладач. Молодий, щупленький, стрункий у цивільному плащі. Крім суддів, перекладача, мене й німецького поліцая в залі не було нікого.

Суддя взяв заяву в перекладача, що вірно перекладатиме. Потім за допомогою перекладача я сказав по-польському, що буду суддям говорити правду. Якщо говоритиму навпаки, то дістану дві кари: за злочин і неправдиве зізнання. Я, звичайно, знаючи, що мушу з початку до кінця брехати, сказав, що говоритиму правду. Коли б я перед тодішніми ревними совєтськими союзниками відкрив правду, то це дорівнювало б самогубству. А до самогубства я давно перед цим вирішив удатися лише в безвиході. Тому провину перед своїм сумлінням і гріх перед Богом за неправдиве зізнання я склав на суддів до Суду Божого... Коли суддя запитав мене, звідки і як я попав до в'язниці, я невправним голосом селюха і каліченою польською мовою, де слова не трималися купи, переповів йому те саме, що розповів перекладачці в поліційному бюрі. Розповідаючи оце, лише боявся своєю мовою не викликати в перекладача підозріння щодо своєї національної приналежности. Але він, як я дізнався пізніше, був не то словак, не то чех, і моя мова його не турбувала.

Коли у своїй казці я зайшов до німецького хліва, де після невдалих "нічних пошуків табору" вирішив перебути до ранку, суддя нараз спитав у мене:

— Як довго перед тим ви не їли?

Я відповів, що востаннє їв уночі в поїзді.

— Ясно, — сказав він глузливо. — Ви були голодні й захотіли вранці поснідати куркою.

Щоб вилізти з незаслуженого, нічим недоведеного і ганебного обвинувачення, що протягнуло б мені пекельний час у в'язниці, я став відбиватися. Я сказав, що в такому разі мусив її з'їсти з пір'ям, бо був у незнайомому місті.

— Не видумуйте! — засміявся суддя. — Ви хотіли принести жінці й дітям гостинця.

— Але ж я не знаю, чи в цьому таборі живе моя родина.

— Значить, ви хотіли підкріпитися, щоб після невдалих пошуків вирушити до іншого табору.

Суддя рішуче обвинувачував мене в курокрадстві. Я всіма силами відбивався від цієї напасти, щоб вилізти з смертельно небезпечної в'язниці. Тому сказав судді підтвердити мій злочин свідками. На превелике моє здивування, він сказав до поліцая ввести свідка. Той покликав другого поліцая. Це був шофер, що віз мене в авті з баварського двору до в'язниці. Він зовсім переконливо розповів судді, що мене застукали німці в тій хвилині, коли я намагався вкрасти курку, і що він привіз мене з місця злочину до в'язниці. Це завжди можуть підтвердити всі чотири німці, які мене впіймали...

На цьому допит сторін закінчився, і суддя дав мені останнє слово. Я сказав, що свідчення поліцая не відповідає правді. Навіщо німцям було мене ловити, коли я сам постукав у двері й попросив показати дорогу до табору. Хіба злодії добровільно віддаються поліції? Я хапався за все видиме й невидиме, сподіваючись вислизнути з рук химерного правосуддя на волю. Сказавши, що виною мого нещастя була горілка, попросив у судді випустити мене на волю. Все це перекладач переклав. Суддя щось коротко відповів і з утомленим виглядом закурив цигарку. До мене підступив поліцай.

— Який вирок? — спитав я в перекладача.

— Вас засудили на три тижні. Тиждень ви вже відсиділи, отже маєте ще два.

— За що? Спитайте в нього!

Перекладач відразу передав відповідь.

— Щоб остаточно проспалися від горілки.

Я вийшов з судової залі без вини зневажений, принижений, збезчещений уже демократичним правосуддям. Але не це мене стривожило: я звик до всього у цьому чорному світі! Мене стривожив час... проклятий час, у просторі якого я побачив примару тяжких мук і загибелі.



IV

З судової залі поліцай відпровадив мене до тюрми для засуджених злочинців. Я попав на реєстрацію до майстра-тюремщика. Це був шістдесятилітній дід з темними глибокими зморшками, повільними рухами, але пильними очима. Він забрав у мене всі мої дрібні речі крім кавказького пасочка, а також запальнички й тютюну, які я завчасу заховав під сорочку. Записавши все у книзі, відпровадив мене на третій поверх до камери.

У цій камері-криниці, з заґратованим вікном у стелі, я побачив блідого бородатого в'язня. Він лежав у зігнилому ганчір'ї ліжка з страшним смородом і захоплено малював на стіні жінку. Я підійшов ближче. Ця стіна з намальованими жінками, гадюками, пронизаними стрілами серцями нагадувала мені татуйовані матроські або вуркаганські груди. Під цією потворною нечистю тяглися кривулями німецькі вірші. Бородатий "артист" удав, що мене не помічає. Більше того — з моїм наближенням почав стогнати, зітхати й бурчати, показуючи, що він у творчому екстазі. Так пройшло з пів години. Я простелив на підлозі піджак і сів.

Нарешті бородатий "мистець" рвучко опустив руку, вишкірив у реготі великі жовті зуби, вліпивши в мене наркотичні очі.

— Ти хто? — спитав він по-німецькому.

У нього голос був глухий, безбарвний, немов би долітав до камери з глибокої ями.

— А ти хто? — і я зміряв з ніг до голови цю дивну людину.

— Німець, — відповів він, чекаючи моєї відповіді.

Я зрадів, що мій сусід не слов'янин.

— А я поляк.

Його бліде обличчя нараз оживилося, і він схопився.

— Поляк?! — викрикнув він по-польському. — Невже ти поляк?

Я, насторожившись, відповів, що так. Він з усієї сили ляснув мене по плечі.

— Я не німець! Я чех! Іди сюди, перуне! Чи маєш курити?

— Маю.

— О, перуне... — і в нього на радощах виступили сльози.

Незабаром я довідався, як його звали, хто він був і як попав сюди. Цього чеха, за фахом — шофера, звали Свобода. Він мав сорок три роки. Будучи спритним і хитрим, перед війною побував у Польщі, Австрії й Німеччині. Тому міг порозумітися польською і німецькою мовами. Але однією й другою говорив погано. З усього було видно, він скінчив лише народну школу. Під час німецько-большевицької війни німці мобілізували його як шофера до німецької військової частини. Капітуляція Німеччини застала його у Вюртенберґії — таки в Гепінґені, де ми оце перебували у в'язниці.

Під час капітуляції познайомився з молодою німкенею. Заховався в неї разом з автом і став їй принагідним "чоловіком". Переодягнувшись у цивільне, взявся промишляти на чорній біржі. В ті дні вступив до німецької злодійської шайки і з нею крав з американських складів шкіру, підошви й текстильні матеріяли. Принагідна дружина була з ним у спілці.

Усе йшло добре, обоє були щасливі, аж поки німкеня не дізналася про пиятику й оргії, що їх Свобода час від часу проводив з іншими жінками. Того ж дня вона з люті й заздрости видала його американцям. Американці, знайшовши під час обшуку крадені речі, заарештували Свободу за злодійство, а її за співучасть у крадежі. Незабаром американський суд засудив обох: Свободу на два місяці, а німкеню на місяць. Вона вже відбула кару й тепер була на волі. Він дотягував останні два тижні і проклинав німкеню з кістками. Але, забувши минуле, вона за ним затужила і двічі на тиждень приходила до в'язниці на відвідини й приносила харчові пакунки. Під час побачень він виливав їй своє незгасле кохання і збирався по виході з в'язниці повернутися до неї.

Коли він розказував мені своє сумне оповідання, я вже добре приглянувся до нього. Він був середнього зросту, міцної будови, з шахраюватими очима, рудими підстриженими вусами і з такою ж розрослою клинцюватою бородою. Хто він насправді був, трудно було відгадати. Але в ньому щось було непевне й підозріле. Тому я вирішив триматися з ним обережно й контролювати себе на кожнім слові.

Він поспішав ознайомитися зо мною. Я намагайся, щоб приблизно висловитися польською мовою. Чех, витріщившись на мене, зареготав:

— Говори своєю мовою! — сказав він по-українському. — Ти ж українець.

Ця неприємна несподіванка збила мене з пантелику. Втримуючи спокій, я відказав йому, що мій небіжчик батько був поляк, а мати українка. Після смерти батька, мати, перебуваючи в українському оточенні, вчила мене по-своєму. У школі ніколи не вчився, і розмовляю такою мовою, якою більшість говорила на Волині. Але я почуваю себе поляком.

Мої нерви напружувалися... Може, це був прихований совєтський аґент, а може звичайний совєтофіл, що було дуже поширене між чехами. Тому в дальшій розмові почав перед ним грати простака, як перед перекладачкою і суддею. Сказав йому, що мене німці примусово вивезли до Німеччини. Після закінчення війни перебував у Ґепенґені — в польському таборі, звідки готувався виїхати до Польщі. Але часами ходив з своїми приятелями до німецьких селян за здобиччю. Тиждень тому хотів поцупити кілька курей, але німці мене застукали. Сьогодні дістав за це три тижні. Тиждень відсидів, а два мушу відбувати.

— Навіщо? — зупинив мене Свобода. — Скажи совєтським офіцерам, що ти українець і вони визволять тебе.

— На жаль, вони поляків не беруть... Може, мене визволять польські офіцери?

— Польські офіцери тут не мають сили.

— Тоді я мушу відсидіти... — гірко сказав я.

— Зо мною не пропадеш!

— Боюся, що тобі, вченій людині, буде зо мною нудно...

— Думаю, що ні! Лише слухай мене. За це я тебе навчу малювати й писати вірші.

— То ти й поет?! — скрикнув я в захопленні. — Вперше бачу живого поета! Прочитай що-небудь!

Він гордо показав мені пальцем на стіну.

— Я не вмію читати... — з прикрістю сказав я.

— То навіщо живеш на світі?! — і він, вліпившись очима у стіну, почав по-німецькому деклямувати "вірші", які не мали ні зв'язку ні змісту.

У задушливій камері, що до неї вливалося повітря з розпеченого даху, ми лягли на ліжку голяками. Але крім духоти мене душив сморід з затхлого ганчір'я і від перепрілого Свободового тіла. До півночі я перемучився на ліжку, а потім зсунувся на підлогу. Але в камері-криниці спати було неможливо. Затискуючи зуби, я звивався, як в окропі. Тимчасом чех стогнав, лаявся найвишуканішою лайкою і проклинав свою коханку.

— Дай закурити! — кричав що п'ять-десять хвилин глухим голосом до мене.

Я в темряві сипав тютюн йому на долоню. Коли в мене лишилося з на одну цигарку, відповів, що більше не маю. Він почав мене лаяти й обзивати гидкими словами. Я вдав, ніби сплю, і незабаром таки заснув.

Уранці тюремщики відчинили в камерах двері й наказали в'язням прибирати кімнати. Свобода з владним виглядом показав рукою у куток.

— Винеси кібель і вимий підлогу, — наказав він. — Сьогодні твоя черга.

— Гаразд, — погодився я. — А завтра буде твоя.

Він зловтішно зареготав. Я спокійно зробив одне й друге. Потім наглядачі всунули в віконце по мисочці кави й окрайцеві хліба. Після сніданку вивели всіх в'язнів до щільно оббитого дошками й задротованого невеликого двору. Я зі страхом переглянув в'язнів, але крім Ганса, всі були незнайомі.

Тут був справжній Вавилон: німці, італійці, французи, бельґійці, голландці, чехи, серби, поляки, а також українці й білоруси, які подавали себе тут за поляків або німців. В'язні в ході робили "інтереси". Промінювали на тютюн, папірці й сірники — вічні пера, шкіряні пояси, сорочки, шкіряні гаманці, капелюхи тощо. В найліпшому становищі були німці. Вони щотижня або й двічі на тиждень діставали пакунки з білизною, харчами, а, головно, з тютюном і сірниками. В тюремному Вавилоні вони були аристократи.

Десять хвилин прогулянки надзвичайно мене оживили. Я втягав запашне повітря, дивився в синє небо, пив сліпуче сонце, крадькома позираючи на зелену піну парку, що звисала з каштанів на тюремну загорожу. Але після цієї благодаті знову опинився в сопусі камери-криниці...

Бородатий "артист" далі змальовував і списував стіни. Час від часу з-під лоба позирав на мене і плював понад мене на підлогу. Це він, безперечно, мстився за те, що останній раз я не дав йому закурити. Своєю поведінкою чех думав спровокувати мене до протесту і в боротьбі зробити з мене слухняного сателіта. Я міг без великого ризику помірятися з ним. Але я з різних міркувань волів, щоб ініціятива була з його боку. Тому я також плюнув на підлогу. Це стало сигналом. Він схопився з ліжка і з люттю впіймав мене за барки.

— Ти що робиш? — засичав він, вп'яливши в мене очі.

Я натиснув йому долонею на підборіддя, і він пустив мене.

— Те саме, що ти!

— Це моя камера! Якого ти біса прийшов до мене?

— Я не знав, що тут живе "артист"!

Мій глум довів його до божевілля. Люто блиснувши очима, він глухо проказав:

— Гаразд... Хоч ти прикинувся, але я таких уже бачив... Хай тільки прийдуть до тюрми совєти...

У мене все струсилось, але я роблено зареготав.

— Навіщо чекати? Поклич зараз! Нехай вони віддадуть тебе, німецького коляборанта, чеським комуністам на шибеницю.

Відчуваючи на душі тяжкий камінь, я ніби в доброму настрої сів на підлогу й зі співом закурив з решток тютюневої потерухи цигарку. Чех на ліжку заглибився в думи й перестав плювати.

Щоденно, по прогулянці, до обіду й по обіді до шостої години вечора, тюремщики кликали добровольців у підвал на працю. Для мене це був би порятунок від ненависного типа, затхлого повітря, а, можливо, і певніше сховище від диявола. Тому, як тільки тюремщики у коридорі гукнули, я відразу постукав у двері. Мене випустили й відвели з кількома в'язнями до напівтемного підвалу різати й рубати дрова.

Діставши свій приділ, ми за замкненими дверима взялися до праці. Нас було шестеро. Чотири молоді німці, поляк і я. Різали однією пилкою на переміну. Двоє кололо. Розмовляючи за роботою з німцем, який за крадіж в американців бензини сидів тут два місяці, я почав у нього випитувати, чи не визволяють совєти звідси в'язнів. Він з сумом відповів, що визволяють лише з-під слідства, а засуджених ні.

— Жаль, — сказав я. — І навіть не заходять сюди советські офіцери?

— Тільки до слідчої тюрми, а сюди не заходять.

— Я не маю щастя...

— Так, — сказав німець співчутливо.

У мене немов би проясніло в очах і легше запрацювали м'язи. Почали вливатися снага й енергія. Я порубав за себе й німця дрова, і він мені дав жменю тютюну.

По обіді у веселому настрої ліг на підлозі. Свобода приязно розмовляв зо мною, неначе між нами нічого не трапилося. Я навмисне закурив цигарку, щоб йому скортіло закурити. Він відразу обізвався:

— Не гнівайся. Я — нервовий... Усьому винна проклята німкеня...

Я мовчки покурював.

— У мене собачий характер, — вів він далі. — Інколи я так себе ненавиджу, що вбив би... У тебе теж нерви... Давай, забудем і закурим! Те стерво завтра принесе мені, і я тобі віддам.

Я дав йому. Чех, потягуючи, вліпився своїми банькатими очима в довгий ряд написаних на стіні чисел і щось захоплено шепотів. Це був його в'язничний календар, з перекресленими й неперекресленими датами. Неперекреслені дати кінчалися двадцять третім липня. Моя радість відразу щезла. Чех виходив день раніше... Що йому значило перед моїм останнім днем піти до репатріяційної комісії і розказати про підозрілого поляка у в'язниці? Ця думка почала мене переслідувати. Але після Свободової сповіді у нас пішло по-доброму, йому подобався мій кавказький ремінець і він конче захотів його купити. В мене не було грошей. Я подумав і віддав за двадцять марок. З цими грішми вже міг вирушити в дорогу. Тяжка ніч пройшла спокійно. Він курив мій тютюн, обіцяючи завтра віддати, а до того — нагодувати.

Другого дня німкеня принесла йому пару окрайців хліба, дві цибулини, редьку і три американські цигарки. Вилаявши свою коханку, що не захопила тютюну, став погрожувати, що не візьме пакунку. Але після погроз узяв і потім дав мені шматочок хліба, цибулину й цигарку. По обіді з приязним виглядом простягнув ще пів цигарки. Він на очах перевтілювався в іншу людину. У свій день виносив кібель, ретельно прибирав у камері. Ця метаморфоза ще більше зміцнила мої підозріння і ще дужче розхитала мій спокій...

Щоб охолонути, я ходив до підвалу різати дрова. Праця розганяла понурі думи і трохи освіжала мозок. Але вночі знову насувалися думи про зловісне двадцять третє липня — останній Свободів день у в'язниці... Розжарене повітря, сморід і ці клекотливі думи здушували мене, немов би камінь. Від цього каменя я міг врятуватися лише втечею до іншої камери. Тому другого дня під час прогулянки сказав в'язничному майстрові, що в моїй камері задихаюся, і попросив перевести куди-небудь до іншої. Він відповів, що в усіх камерах повно. Тоді в мене відразу зродилася очайдушна думка, і я вирішив здійснити її цієї ж ночі.

Десь о десятій годині вечора я почав на підлозі постогнувати. Спочатку чех не звертав уваги. Але коли я став лити собі на голову й на груди з горняти воду й товктися по підлозі, він, подумавши, що вмираю, схопився і став радити:

— Скажи майстрові, щоб перевів тебе до іншої камери!

— Навіщо?

— А я тобі кажу — скажи... і то завтра, бо післязавтра будеш на цвинтарі.

— Я кінчуся сьогодні!... — і вдарив головою по підлозі. — О-ой! Задихаюся!... Повітря...

Я пронизливо захарчав, немов би був у передсмертній аґонії. Свобода зірвався з ліжка і затарабанив у двері. Він з переляку бив кулаками й ногами. Цей стукіт розбудив усю в'язницю. За кілька хвилин до камери увійшли два сторожі і, після вияснення, перенесли мене до протилежної камери, з вікном до парку.

Лежачи на ліжку, я тріюмфував, що так легко позбувся ненависної людини. Крім того тут було досить повітря, а з віконця навіть лилася прохолода.

На одинці дні проходили трохи легше. Але Свободова бородата тінь стояла перед моїми очима. Щоранку зустрічався з зловісним чехом на прогулянці й намагався якнайглибше влізти йому в душу. Він зовсім не згадував про наші дні в камері й нічим не виявляв своєї ворожости. Навпаки, щоденно очікував мене і ходив зо мною в одному ряді. Якось, коли він перейшов до групи німців, один з поляків, що ходив з нами, спитав у мене, якої я національности. Я сказав, що польської.

— То ви поляк? — і він недовірливо глянув мені ввічі.

— Так! — відповів я.

— А чому цей чех каже, що ви не поляк?

— Тому, що він дурень. Хто ліпше знає про мене, він чи я?

— Звичайно, ви!

— А інше мене не обходить.

Ця розмова ствердила мою підозру, і я з кожним днем глибше задумувався про свій останній день у в'язниці.

Для зрівноваження розбурханої вночі душі я цілі дні проводив у підвалі й у тяжкій праці гасив свої розпалені думи.

Поволі наближалося двадцять трете липня. Бородатий "артист" мав вийти на волю о дванадцятій годині. Я хворобливо чекав нашої останньої зустрічі під час ранкової прогулянки. Тимчасом хапався за все, щоб відвернути від себе примару загибелі. Цього міг домогтися лише єдиним шляхом — шляхом обману, запропонувавши чехові влізти в його тенета... На проході він весело зо мною привітався.

— Значить, ти сьогодні будеш на волі?

— Так, — сказав він гордо.

— Жаль мені з тобою розставатися!

— Якщо хочеш, то зайди до мене.

— Це, направду, було б чудово! В мене тут нема знайомих. Я дуже тобі дякував би, коли б ти влаштував мене на працю.

— Це я відразу зроблю! — вигукнув він і написав мені адресу. — Як вийдеш, то йди до мене. Зрештою, якщо захочеш, то працюватимем разом. Будемо варити мило й гендлювати.

— Це чудово! — сказав я захоплено. — Чекай завтра між другою і третьою.

— Добре! Ми робитимемо великі інтереси...

— Звичайно! Я дуже жалію, що виходимо не разом.

— Дурниці!

Він накреслив під адресою план дороги і вклав мені в бокову кишеньку. Після цього я трохи заспокоївся.

Останні найтяжчі години у в'язниці я проводив у камері. До підвалу не ходив, прислухаючись до кожного шереху. Значить, чех мені повірив і приготовив пастку вдома. Я благав Бога, щоб було саме так...

У полоні дум ніяк не міг заснути. А як засинав, мене відразу оточували з'яви. Так повторювалось кілька разів. Я виразно чув, як на міській ратуші відбила третя... четверта... п'ята година. Після цього підвівся і томливо почав чекати ранку.

Світало. У в'язниці й довкіллі стояла тиша. Лише час від часу її розбуджував шум раннього авта й відразу затихав у закутинах міста. Я глянув у віконце. Який був тихий і прозорий надходячий день — день моєї волі! Від згадки, що сьогодні поклонюся сонцю, небові і тим зелено-закосиченим деревам, у мене в скронях застукотіла кров.

Нарешті старий майстер відчинив двері. Я завзято взявся до праці. Мив, шкрябав, витирав підлогу, щоб якнайшвидше звільнитися від тягарю часу. Вмившись причесавшись, розчесавши бороду, почав чекати сніданку. Але замість сніданку майстер увів до камери високого блондина в новенькому спортовому вбранні.

Це був німець. Я довідався від нього, що американська й німецька поліція виарештовує колишніх есесів. Блондин був першою ластівкою. Я сказав йому, що сьогодні о другій годині виходжу на волю. Він попросив передати листа його дружині. Поміркувавши трохи, я згодився.

За пів години в моїй камері було вже троє. Всі вони, безперечно, мали тяжкі гріхи на собі. Але обурювалися, за що їх зневажили.

На сніданок усі дістали по мисці зупи. Але з погордою відсунули. Я поглядав на ці миски з жадобою. Блондин, помітивши, віддав мені свою зупу. Я її відразу з'їв. Після цього віддали два інші. Цим добром я заливав себе у поспіху, щоб урятувати від майстра, а німці з іронією дивилися на мене, як на ненаситного ненажеру. Але в цей час я думав, щоб в останні хвилини поповнити свої сили.

Після сніданку востаннє вийшов на прохід. На свіжому повітрі жадоба волі ще дужче запаморочила мені голову. Я всіма фібрами душі й тіла хотів її здобути і тому мізкував, де тепер знаходиться і що робить чех Свобода. Може, якраз говорить з енкаведистами і замість мене ждати — іде з ними сюди... Мліючи від головоломного нервового напруження, я підійшов до старого майстра й попросив випустити мене з в'язниці о дванадцятій годині. Я сказав йому, що сьогодні мушу виїхати з цього міста до своєї родини. Майстер пообіцяв випустити.

У мене в грудях стало гаряче: мене відгороджувало від волі понад дві години. Свіжі й наряджені німці поглядали на мене з заздрістю.

— Ви щаслива людина! — казали вони.

А в цей час я переживав найбільші муки. Від найменшого стукоту в коридорі мене кидало в дрож. Я в глибині душі молився Богу... Вони не прийдуть!... У мене так розжарився мозок, що я, як в Інсбруку, почав заздрити ув'язненим есесам. Адже їм не загрожував диявол...

На міській ратуші відбило одинадцяту. Ще одна година! Я скочив на ліжко, глянув у віконце і засміявся... Здивовані німці щось зашепотіли.

— Що ви там бачите?

Хотів сказати — волю! — але затиснув зуби. А потім з реготом відповів:

— Сонце!

— Ви бачите її, — зауважив блондин.

— Так! Вона мене чекає...

У камері затихло. Моя уявна дівчина викликала в німців рефлексії, і кожен заглибився в свої думи. А я облюбовував деревця, гілки, які схоплював мій зір. З-за високого задротованого тину сміявся до мене клен. Як до нього було близько... і далеко!

Нараз на ратуші вдарила дванадцята... В мене неначе закипіла кров. Зіскочивши з ліжка, став перед дверима... і виразно почув на сходах старечі кроки. Скоро вони неначе вдарили у дзвони...

— Станіслав Квятковський! Виходьте!

У напівтемряві немов би спалахнуло сонце і стіни вкрилися райдугою. Але я вийшов на денне світло з обережністю дикої кішки...



На волі без волі

І

Я леґально вийшов з тюремних мурів...

Золоте сонце, прозоре небо, зеленоспінені дерева, п'янливе повітря обдарювали мене небесними щедротами. Ці щедроти я міг пити й досхочу ними насолоджуватися. Але, насолоджуючись, міг їх утратити. Я ж був на волі без волі! Мене кожної хвилини міг диявол розпізнати або за допомогою Свободи вислідити, затягти в авто чи просто, як пса, волочити вулицею до репатріяційних лябіринтів, і оборонці людської волі нічого не сказали б...

Коли б цього не сталося, то я міг би стати жертвою іншої обставини. В мене не було жадного документу, яким би міг на вимогу американської воєнної чи німецької поліції промовити за себе.

Але найбільш мене гнітило моє людське становище. Я був не я... Був знаком питання! Моє людське становище в двадцятому віці рівнялося становищу первісної людини. Я не мав ні прізвища, ні імени, ні роду. І цей жах я мусив носити з собою, бо на волі я був невільником...

Поєдинок з дияволом тривав далі. Треба було все зробити, щоб мені — людині, що з неймовірним зусиллям вискочила з того світу, швидше дістатися в рідне оточення і відчути в ньому людську ласку, тепло, чого так прагнула смертельно змучена моя душа. Крім того треба було перетворитися з первісної на цивілізовану людину. Все це могло здійснитися лише в Тиролі між моїми приятелями. Я твердо вирішив піти цим шляхом.

Упродовж трьох тижнів моє обличчя обросло шерсткою бородою. Цим виглядом до деякої міри я міг забезпечити себе від совєтчиків, але в американської й німецької поліції без сумніву викликав би підозріння. Вони взяли б мене за замаскованого злочинця й кинули б за ґрати. Тому я мусив трохи європеїзуватися.

Я скрадливо вийшов на вулицю. В місті стояла полуднева спека. На вулиці було майже порожньо. Ідучи хідником, раптом помітив довжелезний недокурок з американської цигарки. В мене розбіглися очі й заферментувала слина. Я з жадністю підняв і закурив. За кілька кроків ще помітив... і ще... Це був надзвичайно цінний скарб, і один недокурок по одному опинилися в моїй кишені.

Так пройшов з пів кварталу й натрапив на голярню. Елегантний голяр глянув на мене швидше з огидою, ніж з підозрінням. Я сів у крісло і злякався свого вигляду в дзеркалі. Я був подібний на Робінзона Крузо.

— Ви, мабуть, з тюрми? — зацікавився німець. Я сказав, що так.

— Як ви туди попали?

Відповівши, що довго про це оповідати, я сказав, як мене підстригти. Хотілося якнайбільше зберегти неподібність, але зберегти так, щоб не викликати нею підозріння.

До інсбруцького арешту я носив волосся назад з рівними висками. Тепер сказав зробити боковий проділ, скісні виски, широкі підстрижені вусики і клинцювату борідку.

За двадцять хвилин я з захопленням дивився на себе в дзеркалі. Клинцювата борідка видовжила зсохле обличчя. Боковий проділ і скісні виски змінили форму чола й голови. Я нагадував містечкового голяра, і з цим виглядом міг просуватися між людьми певніше. Тепер залишалося роздобути які-небудь документи. Це можна було зробити лише в судовому бюрі...

Зайшовши крадькома до судового будинку, я сказав худорлявій і оброслій пухом секретарці, що оце, вийшовши з в'язниці, хочу їхати до своєї родини. Але без жадного документу не можу зважитися в дорогу. Чи не могла б вона за час мого перебування у в'язниці видати мені довідку.

— Але ви направду звідси виїдете? — спитала секретарка з таким поглядом, немов би я об'їм місто.

— Направду, — відповів я.

Вона, поговоривши з керівником бюра, сказала, що випише. Я дуже хвилювався, щоб вона не зазначила в довідці причини мого ув'язнення. Але в довідці стояли тільки дати входу і виходу.

У мене на душі полегшало. У моєму становищі це був небувалий успіх. Але думка, що я у світ іду не собою, гнітила мене далі. Та треба було з своїм диким становищем погодитися...

Як не було, але я був задоволений з свого успіху.

Серед американців і німців міг, до деякої міри, пересуватися вільно. Тепер мені треба було подумати про поновлення втраченої сили. Мій шлунок не давав мені спокою. І я вирішив з своїм "документом" піти на пошуки хліба...

Незабаром ввійшов до харчового відділу міської управи. В тому відділі, що містився в одному з завулків у невеликому будинку, сиділа дебела повновида жінка. Я сказав їй те саме, що в судовому бюрі, і попросив видати мені на пару днів хлібні картки.

— Хто ви й за що сиділи? — спитала жінка.

Я сказав, що українець, а в тюрмі сидів за антибольшевицькі настрої. Вона пильно зміряла мене й лукаво посміхнулася.

— Скажіть просто, що ви боролися з большевиками, і я вас зрозумію...

Я відразу збагнув, що це був вияв німецького патріотизму і задовольнив її позитивною відповіддю. Вона в поспіху подала мені тижневі картки й побажала щасливої дороги.

З'ївши у глухому завулку в кав'ярні фунт житнього хліба й миску пісної зупи, я подався до залізничного двірця.

У двірці метушилися різношерстні люди, чекаючи принагідного товарового поїзду. Між ними, мабуть, були сексоти. Тому, дізнавшись у залізничників, що поїзду до Авґсбурґа сьогодні нема, я постарався з цього збіговища зникнути...

Сонце хилилося до заходу, і я почав думати про нічліг. По дорозі зайшов до готелю. Але мені, з моїм в'язничним документом, відмовили. Так само в другому і третьому готелі. Залишалося спробувати щастя віднести листа від ув'язненого нациста й попросити там нічлігу. Хоч би в хліві...

Будинок був на околиці міста під лісом — з усього видно, поблизу репатріяційного табору, бо в дорозі я стрінув багато скитальців, переважно польської національности. Обережно вступив на знайдену вулицю. Це був куточок густих дерев і віл, де, очевидно, жили лише нацистські вельможі. На мій поклик з ясної вілли вийшла тендітна жінка, і я їй вручив листа. Вона покликала мене до хати.

В ідеально чистій гостинній з модерними меблями я боявся приторкнутися до крісла. Але жінка, розчулена звісткою від чоловіка, сказала мені сісти.

Поки вона читала, на мене пильно дивилася білоголова дівчинка, забувши з переляку про ляльку. Я тільки тепер відчув, який у мене був страшний вигляд. Тимчасом її мати спокійно прочитала листа і з їдкою іронією сказала:

— Німці витримають усе... — Вона подякувала і спитала, чи я не випив би склянку кави.

Не чекаючи відповіді, внесла кілька бутербродів і філіжанку кави. Говорячи, що завтра від'їжджаю до Австрії, натякнув, чи не можу десь тут у неї переночувати. Вона відповіла, що дуже жаліє, але не радить мені тут ночувати, бо, після арешту її чоловіка, сюди може навідатись американська поліція. Так, звичайно, могло бути, і я вирішив не наполягати.

Опинившись на вулиці, задумався, куди йти. Я глянув у ліс. Але лишатися на ніч у лісі було ризиковано для здоров'я і безпеки. Тому рішуче повернувся і почав спускатися крутим завулком до міста.

Сонце ховалося за деревами і в місто лилася вечірня прохолода. Поволі вийшов з завулку на широку вулицю. Обабіч вулиці з'явилися руїни, які крок за кроком густішали. Чи не залізти в оці звалища й перебути в них до ранку? Але я відразу від цього відмовився. Хтось випадково мене помітив би і як підозрілого чи волоцюгу віддав би поліції.

Проте я мусив щось з собою зробити ще перед приходом ночі. Лишалося одне: піти до німецької поліції, показати довідку і попросити на одну ніч нічлігу.

Я почав свій план обдумувати. В поліції можна було наштовхнутися лише на одну неприємність. Німці могли мене послати на ніч до репатріяційного табору. Але це мене не лякало. Я візьму адресу табору і піду з нею в руїни...

Поліційний відділ був на цій вулиці. З затаєним подихом увійшов до неприємної установи. В поліційному бюрі я натрапив лише на одного поліцая. Цей літній чоловік подивився на мене сонними очима. Після мого короткого оповідання, він запитав, чи я думаю лишатися в Ґепенґені. Мені відразу стало ясно, чого він хоче.

— Завтра я виїжджаю, щоб зустрітися з своїми і виїхати додому.

— Кращого не придумаєте, — сказав німець. — У Німеччині погано, дуже погано... Отже виїжджайте собі. А цієї ночі переночуєте з німецькими біженцями.

Він дав мені спрямування до недалекого заїзду. В мене підбадьорився дух, і я весело вийшов на вулицю.

Незабаром я дістався до старого будинку, в якому на брудних матрацах покотом лежали люди. Чоловіки, жінки і діти. Це здебільшого були фольксдойчери з Мадярщини й Румунії. Були обдерті й виснажені, як я, а тому мій вигляд на них не зробив ніякого враження. Я ліг біля порогу на розірваному матраці і, щоб не дати втягнути себе в розмову, накрив піджаком обличчя. З двадцять восьмого червня я вперше заснув спокійно.

Уранці в оточенні співмешканців з насолодою їв шматочок купленого хліба. Між тим розговорився з сусідами. Для довір'я і безпеки назвав себе фольксдойчером з Польщі. Між цими "фольксдойчерами" майже всі були мадяри й румуни, які назвали себе німцями, щоб вирватися у світ з-під большевицької окупації. Це чума, говорили вони про московське військо. Мадяри чекали москалів, як порятунку від німців. А москалі почали грабувати, нищити населення ще жорстокіше... Я, до деякої міри, був радий, що крім українців починають большевиків і інші розуміти.

Ці люди зі страхом розповіли мені про Цуфенгавзен. Це був большевицький міжзональний репатріяційний табір у Штутгарті. В обгороджене кількома задротованими рядами пекло щодня і щоночі енкаведисти звозили з трьох аліянтських зон Німеччини небажаних людей, що знали їхні тяжкі злочини і могли про них на весь голос розповісти. З цього бастіону нещодавно пощастило звільнитися одному мадярові. Він розповів мені, що там були різнонаціональні люди. Найпильніше енкаведисти стерегли українців, білорусів і грузинів. Ці нещасні лежали у відчинених кімнатах, з забороною рухатися. Якщо хтось підводився, то падав від куль з автоматичного пістоля. Плач, зойки, передсмертні крики і постріли в підвалах доводили людей до божевілля. Змасакрованих людей енкаведисти відвозили вночі за місто.

— Це було пекло на землі... — сказав мадяр, блискаючи гнівними чорними очима. — Але в цьому пеклі я не бачив жадного американця, хоч повз табір часто проїжджали їхні авта і проходжувалися американські вояки з німецькими дівчатами.

— Але як ви звідти звільнилися? — спитав я.

— Звідти?... Звідти було неможливо. Я втік у дорозі...

З цього оповідання я збагнув, що мене енкаведисти везли до Цуфенгавзену.

Між тим я опитав, чи нема в Ґепенґені американського бюра, в якому можна дістати перепустку до Австрії. Він відповів, що є, і дав мені адресу. Я відразу пішов до міста.

Це бюро містилося в міській ратуші, і в ньому урядували німці. В залі було кілька людей. Я сів на лаві й почав спостерігати. Молодий німець, що полагоджував справи, розмовляв з відвідувачами приязно. Незабаром я підійшов до нього. Вислухавши мене, він узяв мою довідку і сказав зайти до нього пополудні.

Повертаючись до заїзду, я раптом помітив на протилежному хіднику дві підозрілі постаті. В моїх грудях немов би щось тріпнулося. Поблизу кілька людей дивилися на віконну виставу, і я, підійшовши до вікна, став за ними. Тимчасом постаті підсунулися ближче. Тепер я їх побачив виразно. Це ішов Свобода з людиною, подібною на гохфельдського головатого матроса.

Коли вони пройшли, я підсунувся до рогу будинку й ускочив до завулку. У заїзді ліг на матрац, щоб після цієї зустрічі трохи прохолонути...

О другій годині пополудні зайшов до ратуші з тяжкими думами. Мені здавалося, що німець узяв у мене довідку для якоїсь цілі. Але він з приязною посмішкою простягнув її з зеленою карткою, вказавши, в якому напрямку їхати до Бреґенца. З ратуші я поспішив до залізничної станції.

На колії стояв товаровий поїзд, густо обліплений людьми. Але до нього без упину горнулась юрба. В цьому людському гармидері дізнався, що поїзд відходить до Авґсбурґа. Зопалу видряпався на буфер і нетерпеливо чекав відходу. Підо мною раптом почувся верескливий жіночий голос. Якась розкуйовджена в жалюгідному лахмітті жінка благала по-польському подати руку.

— Тут небезпечно! — відповів я її мовою.

— Для мене — ні! Я сюди приїхала на вагоні.

Я витягнув її на протилежний буфер. Вона дуже раділа, що в цьому збіговищі нарешті попала на земляка, який зрозумів її, і обсипала мене компліментами. Я їй на це не відповів нічого.

— Ви куди їдете? — спитала вона.

— До Авґсбурґа.

Вона їхала до Ульму. Коли паротяг заверещав, попутниця схопила мене за лікоть, і ми вирушили в небезпечну дорогу.



II

Я повертався тією околицею, якою енкаведисти везли мене на "родіну". Але тепер, порівняно, почував себе вільніше. Міг кожної хвилини дивитися на сонце або від нього відвернутися; пересуватися з буфера на буфер; зіскочити з поїзду й не дістати в спину кулі; зійти на першій-ліпшій зупинці й піти в будь-якому напрямку. Але все ж таки це не була воля. Я мусив увесь час "тримати в руках очі". В першу чергу побоювався, щоб на якійсь станції американські, німецькі або совєтські поліцаї нагло не зупинили поїзду й не кинулися перевіряти бездомних, серед яких знаходився я...

А сонце в золоті купало людей і комах, вельмож і жебраків, праведників і розбишак, Божих людей і дияволів. Творець землі і неба обдаровував усіх однаково й немов би не думав про прийняття чи знехтування, втілення чи потоптання Його святої ласки. А тимчасом життя на білому світі йшло по-старому: для одних дорогою радости, а для других — прокльонів. На білому світі не було ні старого ні нового, бо по ньому в різних перетвореннях ходив Каїн... Відважні з ним боролися, слабодухі перед ним згиналися, а м'якотілі — падали. Одні вмирали смертю людською, а інші комашиною... "А якою ти помреш смертю?!" Я струснувся від засланого голодом мряковиння...

Поїзд без упину проскакував маленькі й великі станції. Так хотілося їсти, але я в поспіху не викупив у Ґепенґені хліба. Це я міг зробити лише в Авґсбурзі. Отже до цього міста мусив їхати впроголодь.

Якраз моя супутниця розгорнула вузлик і вийняла окраєць хліба. В мене покотилася слина, і я відвернув голову. Тимчасом жінка відламала шматочок і простягла до мене. Я хотів їй заплатити грішми або картками, але вона не схотіла.

Ми розговорилися, їй, родовитій польці, не трудно було з моєї мови відгадати, хто я.

— Ви українець?.. — спитала, насторожившись.

Я ствердив. Вона насупилася й опустила голову. Так мовчки доїхала до Ульму. Коли зійшла на станції, я, не стримавшись, засміявся з бундючної польки і став розглядати довкілля.

Тут, на місці двірця, чорніло попелище. Трохи далі стирчали обгорілі хребти будинків. Серед них лише гордо дивився в небо славний ульмівський мюнстер. Любуючись цим шедевром готики, я думав про хліб. Але до міста йти не зважувався, щоб не втратити поїзду. Я також не забував про безпеку, і перейшов з буфера на задні східці. Таким чином з перону ніхто мене не бачив.

Тимчасом поїзд без сиґналу попрямував далі. Після гористої околиці розгорнулася рівнина. Це почалася хліборобська Баварія. Незадовго поїзд перетяв широку автостраду, якою нещодавно везли мене енкаведисти. Нею далі курсували авта. Між ними, може, поспішав диявол зі схопленими людьми...

Десь за дві години товаровий поїзд зупинився під Авґсбурґом на роз'їзді. Далі не йшов. Мандрівники заметушилися. Одні пішли до міста, інші, сновигаючи на роз'їзді, пошукували принагідного мюнхенського поїзду.

Тут було кілька товарових поїздів. Але біля вагонів було багато американських вояків, які згонили скитальців з насипу на вулицю.

Це була погана прикмета. Перед тим, як зійти, я довідався в німецьких залізничників, що над вечір до Мюнхену відходять два поїзди. До вечора було далеко: я не міг так довго затримуватися в місті зі свіжими моїми слідами.

Під насипом зігнані люди оживлено розмовляли. Я підійшов до них. Тут переважно були жінки і діти. Вони говорили, що з Авґсбурґа можна виїхати до Мюнхену лише за перепустками американського команданта. Ми пробралися завулками до залізничого двірця. Але в командатурі перепусток не видавали. До Мюнхену можна було дістатися лише принагідними військовими автами. Від цього я, очевидно, відмовився. Я вирішив нелегально їхати залізницею.

Повертаючись до роз'їзду, від голоду ледве тягнув ноги. Мій голод ще більше посилювався від спеки. Тому з великою надією зайшов до зустрічної крамниці. Але вюртемберзькі картки в Баварії були недійсні. Надивившись з жадобою на хліб, я неначе поламаний вийшов на вулицю.

На роз'їзді між вагонами скрадалися скитальці. Ці люди, мабуть, хотіли зробити те саме, що вирішив зробити я. Вони справді готувалися першим або другим поїздом проскочити до Мюнхену. Перший відходив о сьомій, а другий о восьмій годині. Тепер була шоста. Я спритно вскочив до передостаннього вагона в кондукторську будку й зачинився. Ця затія могла закінчитися бідою. Але коли б мене виявили, тоді б я з невинним виглядом показав патрулі перепустку, сказавши, що про заборону не знав.

У будці я лежав нерухомо й тихо, як мертвий у домовині. Коли повз ваґон проходила патруля чи залізничники, мені здавалося, що вростаю в дошки. Нарешті ваґон здригнув... Попереду на рейках зацокотіли колеса. Але мій ваґон не рухався. Я обережно підвівся і виглянув з будки. Передо мною зник поїзд, лишивши два вагони, в одному з яких сидів я.

У мене з досади задрижали жили... Але треба було діяти, щоб не пропустити наступного поїзду, який лаштувався до від'їзду. Тому, вибравшись з будки, шугнув в один з вагонів крізь відсунені двері.

У кутку вагона бовваніли людські силюети. Вони тихо розмовляли по-сербському. Ми познайомилися. Це були четніки Дражі Міхайловіча5, а тому, не надумуючись, я назвав себе українцем. Коли, нарешті, рушив поїзд, ми перекинулися кількома щирими словами, після чого вони один по одному відкрили мені душі.

Ці сербські патріоти разом з західними аліянтами воювали проти німців аж до капітуляції Німеччини. Після капітуляції на них напала московська орда з комуністичними зграями сатрапа Тіта. З кожним днем для Дражевих оборонців волі й самостійности ставало в горах тісніше, і вони, під натиском переважаючого ворога, покинули батьківщину й пішли шукати захисту в своїх союзників. Але західні аліянти з благословення "демократичного Джова" поставились до четніків вороже, називаючи їх німецькими коляборантами... і навіть воєнними злочинцями. Таким чином над ними також нависла Сталінова сокира. Проклинаючи своїх союзників, вони з сумом говорили про загибання християнського світу.

Слухаючи їх, я бачив у їхніх думах наші думи, а в їхньому становищі — наше. Ми були однаково принижені і гнані, але й однаково незламні в боротьбі.

Товаровий поїзд, після багатьох зупинок і чекань, на світанку прибув до Мюнхену. На щастя, черговий поїзд відходив до Розенгайму. З тяжким зусиллям я видряпався на платформу.

Там було повно виснажених від голоду і втоми людей. Одні стояли, інші сиділи, а ще інші, найбільш кволі, лежали. В мене від голоду чорніло в очах. Щоб не випасти з плятформи, я опустився на підлогу.

На сході велично підводилося сонце і в його життєдайному вогні переливалося пшеничне море. Я поволі поринав у золоті хвилі, аж поки не занурився в них з головою...

Навколо мене метушилися й галасували люди. Я прокинувся і поволі звівся на ноги. Це був Розенгайм. Люди з вагонів посунули в руїни. Я зсунувся з плятформи і змішався з юрбою.

Звідси до Куфштайну курсував особовий поїзд. Але коли, — ніхто не знав. Тому мандрівники в чеканні розташувалися на купах цегли і каміння. Я ліг у рівчак під розваленою стіною...

На розпеченому камінні я млів від голоду. Поблизу блідий хлопчик запопадливо доїдав останки чорного, як вугіль, хліба. Мене кинуло у дрож, і я з жадобою голодного поплентався до міста. Я вирішив спробувати щастя в міській управі.

Між тим на вулиці в мене роями народжувалися одчайдушні плани. Якщо б мене в міській управі спіткала невдача, я мусив рішитися на найгірше, щоб не впасти на вулиці. Але в міській управі мені замінили невикористані ґепенґенські картки місцевими і, крім того, зовсім негадано я дістав цигарки.

Це несподіване щастя в моєму становищі було поза всякою ціною. Мені відразу на вулиці стало ясніше й просторіше. Незабаром у станційних руїнах з блаженністю з'їв невеличку порцію із свого фантастичного багатства, щоб підготувати свій шлунок до більшої праці.

Перед одинадцятою годиною довідався, що поїзд до Куфштайну відходить увечері. Сили мої поповнилися, і я вирішив перебути цей час на околиці міста.

Проходячи вулицею, я зайшов до крамниці купити олівця і блокнота, щоб зануритися в якусь роботу. В цій крамниці несподівано натрапив на чорні окуляри. Літнього дня вони могли стати найліпшим засобом для безпеки. Я заплатив за них і вдоволено вийшов з крамниці.

На околиці міста, під залізничним насипом, я пролежав зо дві години. В траві між польовими квітками було прозоро і затишно, як на небі. Це було велике щастя — відчути себе самотнім між ласкавими птахами, кониками і метеликами. Але це було недовго. Треба було повертатися між людей і бути між ними на сторожі...

Ідучи до залізничної станції, я викупив за тиждень харчі, якими міг уповні прогодувати себе до ранку. Після доброї порції хліба з маленькими кусочками масла і ковбаси ввійшов у силу, підбадьорився і був готовий до нових іспитів.

Поїзд прибув по п'ятій годині й незабаром відходив до Куфштайну. В облуплених ваґонах були побиті шиби. Але в одному з них я нарешті відчув себе людиною. Я міг сидіти рівно або виглядати з віконця, бо ж їхав з квитком у кишені. Проте, не забуваючи про своє становище, крадькома глянув на пасажирів.

Це переважно були німецькі чи австрійські жінки, які в чорних крислатих спідницях і білих хустках виглядали, як черниці. Напроти мене також сиділо дві жінки. Рожева кругловида хвалилася сивій з орлиним носом сусідці, що відколи її донька заручилася з французом, то в неї в хаті не бракує нічого. Вона глянула на мене й задоволено всміхнулася.

— А хіба в американській армії є французи? — спитав я.

— Чому? — з гордістю відказала відживлена жінка. — У нас стоять французи!

— Де це?

— У Тиролі.

— Хіба не американці?

— Були, але тепер стоять французи.

Отже я зовсім несподівано довідався, що американці відійшли до Баварії, а Тироль окупували французи. Кордон проходив між передостанньою станцією і Куфштайном. Поїзд зупинявся на передостанній станції і далі не йшов.

Ця новина мене схвилювала. Я багато чув про французів недоброго, тому остерігався їх більше, ніж американців. З розповіді очевидців, на французькій зоні лютіше клекотіла большевицька злива. Мене, з моїми документами, французи могли затримати або в ліпшому випадку не впустити на свою зону. Отже перед тим, як переходити кордон, треба було добре задуматися, щоб не впасти жертвою французьких комуністичних п'ятиколонників, що ними кишіло французьке військо.

А тимчасом на обрії викреслювалися горді пасма високогірського Тиролю, між якими ходили червоні людоненависники... Я до болю в голові думав, як мені від них урятуватися. Обійти горами? Небезпечно... Мене могли б зловити і спитати: чому ви з перепусткою нелегально пробираєтеся на французьку зону? І що я відповів би у своїй обороні?.. Але легальний шлях також не віщував нічого доброго. З моїм в'язничним документом вони обов'язково спитали б, за що я сидів у тюрмі. А за цим пішли б допити...

Але я мав дві можливості і мусив з них вибрати одну. Тому зваживши їх добре, я вирішив іти леґально з тим, щоб на прикордонних пунктах показати лише перепустку.

Вийшовши з поїзду, я надягнув свої чорні окуляри і висунувся з юрбою на вулицю. В напрямку кордону прямував гурт людей. Я назирці пішов за ними. Спочатку ішов на віддалі, а поблизу кордону скинув окуляри і пристав до гурту. Між цими, з усього було видно, місцевими людьми, які проходили тут часто, мені могло всміхнутися щастя. Тому, напружившись, щоб зберегти спокій, підійшов з ними до американського бар'єру. Біля прикордонної будки американські вояки бавилися м'ячем. Один із них підійшов до нас, і перехожі люди простигли йому свої папери. Я також простягнув і чекав, чим це скінчиться. Але американець сказав "окей!" і підняв бар'єр. Я зітхнув так легко, та радіти було ще рано, бо попереду стояли французи. Ми поволі наближалися до французького бар'єру. До нас підійшов француз і спитав, чи всі ми австрійці. Коли люди дружно викрикнули "Яволь!"6, він махнув рукою проходити. Я разом з іншими переліз через бар'єр і спочатку поволі, а потім швидше-швидше попрямував автострадою. Я надзвичайно радів, що мені так легко пощастило вибратися з полум'я й не попектися.

Десь за сто кроків від кордону я знову надягнув чорні окуляри, щоб не налізти на енкаведистів, які напевно тут курсували. Для безпеки не підходив до австрійців, але й не дуже від них відставав. Цікавий з авта міг подумати, що я відбився від гурту. Зрештою, коли б щось трапилося, я кинувся б у зелені гори чи в хвилі Інну, які були в кількох кроках.

Ідучи, їв останки свого хліба і думав, щоб захопити інсбруцький поїзд і якнайшвидше дістатися до Інсбруку в добре сховище.

Коли я ввійшов у Куфштайн, сонце ховалося за горами. В задусі міста вже чувся гірський приємний легіт. Головною вулицею проходили молоді і літні тирольці в оздобленій гірській одежі. Я прямував між ними аж до залізничного двірця. Але там на мене чекала невдача. Поїзд до Інсбруку відходив другого дня в полудень. Я мусив десь переночувати, щоб завтра вирушити в дорогу. У мене тут були знайомі лише в ненависному таборі, в якому, переходячи, міг натрапити на диявольське обличчя. Але ще небезпечніше було після поліційної години тинятися на залізничному двірці або в місті. Тому рішуче вийшов з двірця й пішов у напрямку табору.

Проминувши ратушу й навислу над містом скелю, я почав скрадатися повз таборовий мур. Так порівнявся з воротами. На них уже не було портрету "їжакуватого папаші" ні напису "Добро пожалувать на родину". Мабуть, за час мого поневіряння репатріаційна повінь у таборі трохи вщухла. Але енкаведисти напевно там були. Тому я проминув ворота й пішов далі.

Між тим приглядався, чи нема в загорожі дірки. Назустріч мені йшли люди. По них не трудно було впізнати, що це таборяни. Згадавши про свій щасливий перехід через кордон, я вирішив знову спробувати щастя. Тимчасом ми порівнялися. Це були латиші чи естонці, в кожному разі балтійці. Я круто звернув і почав їх наздоганяти. Недалеко брами з'єднався з ними й увійшов до табору. Нас зупинили два поліцаї. Один по-московському вимагав показати перепустки. Всі сягнули в кишені. Я, насторожившись, також засунув до кишені руку. Але в цю хвилину поліцай спитав: "Усі свої?"

— Хіба не бачите? — відповів хтось різко.

— Ну-ну! Проходьте! — відгризся поліцай.

— А ти не вдавай такого страшного! — сказав йому балтієць по-російському. — Ми тебе не злякаємося...

Бачачи, що ця дискусія балтійця з москалем може мені пошкодити, я помаленьку від них відірвався. В таборі густішали сутінки. Тут і там у бараках запалювалося світло. Біля придорожних репатріяційних бараків ходили озброєні люди. Значить, у цих бараках ще були репатріанти. Проскочивши у глибину табору, я надягнув окуляри і, не оглядаючись, попрямував до знайомого будинку. Небезпека лишалася позаду. В мене неначе спалахнуло в грудях і приємним теплом розлилося по тілі...



III

Схвильований вийшов нагору і вступив до коридору. В малоосвітленому коридорі стояла напівтемрява. Повз мене пройшло кілька людей, не звернувши на мене уваги. В моїх грудях на радощах усе дужче й дужче билося серце. Я навіть на секунду спинився, щоб трохи передихнути. Потім тихо постукав у знайомі двері. В напіввідчинених дверях з'явився Ласовський. Він мене не впізнав. Щоб поновити себе в його пам'яті, я скинув окуляри. Після цього він потягнув мене до кімнати.

— Погляньте! — сказав він до батька і дружини. — Хто це?

Але обоє дивились на мене мовчки. Бачачи, що вони мене не впізнали, він назвав моє прізвище.

— Це не він… — пошепки сказала Ласовська.

Я бачив, що жінка вагається, чи часом я не з'ява, і усміхнувся.

Їй-Богу, той самий! Не вірите?

Я вірю, але як... як ви з'явилися на цьому світі?

Про це пізніше, — сказав Ласовський. — Спочатку дай щось людині попоїсти.

Я зупинив його.

Я дуже брудний і тепер ніяк не можу скористатися з вашої гостинности. Спочатку покажіть мені якусь лазню й допоможіть одягнутися. Хоч у лахи, аби чисті.

Це правда, — сказав Ласовський. — Ходімо до бюра. Мій несподіваний прихід заворушив земляками. Незадовго Ласовський приніс старенькі бронзові штани й білизну, а Близняк — брунатний френч, у яких колись ходили гітлерівці.

Тепер ідіть під душ, — сказав Ласовський. — Ми на вас чекатимемо в бюрі.

Холодна вода і мило привернули мені людську подобу. Тимпаче, коли відчув на собі чисту білизну й одежу. Смердюче ганчір'я загорнув у піджак і сказав приятелям викинути.

У бюрі чекала на мене "королівська" вечеря. В мене зовсім розбіглися очі від білосніжного американського хліба, шинки, масла, сиру, чоколяди... Але разом з цим погасла жадоба. Усе ж це добро було моє! Я ж ним міг насолоджуватися першої-ліпшої хвилини... Тому, покурюючи, розповідав Ласовському і Близнякові дещо з своєї одисеї. Близняк час від часу зітхав, обурювався, а Ласовський бігав своїми бистрими очима, в яких я бачив, що він не може вирішити, чи це бувальщина чи казка.

— Вам пощастило! — сказав він, коли я закінчив оповідати. — Але бережіться, бо тут свіжі ваші сліди.

— Безперечно, — відповів я. — Але факти вказують, що втікачеві найбезпечніше бути там, де його не очікують.

— Може. Куди ви тепер плануєте?

— До Інсбруку. Це єдине місце, де я можу виробити собі документи. А потім побачу...

— Я вам порадив би на пару день лишитися в нашому таборі. Большевики табори від репатріянтів майже очистили і тепер головну увагу звернули на міста і села.

Я не знав, що сказати.

— Лишайтеся, — сказав Близняк. — Вам тут буде безпечніше. Тепер у таборах здебільшого неповоротці, і між ними втриматися легше.

По короткій надумі я згодився. Крім цього приятелі порадили мені поголити бороду, яка — сказали вони — мене розконспіровує. До наступного дня, поки знайдуть надійне сховище, запропонували мені переночувати в бюрі. Я надзвичайно радів, що все так гарно склалося.

Уранці, коли ввійшов Ласовський, я вже стояв у новій одежі. За вікном підводилося густе червоно-криваве сонце. З його відблисками метушилися по таборі люди з порожніми й наповненими консервними бляшанками. Це був час сніданку. Ласовський сів, зітхнувши. Бліде його обличчя було ще блідіше — чимось занепокоєне. Я помітив, що він не говорив того, що думав, з наміром сказати, але відтягнути. Ця таємниця, безперечно, була зв'язана зі мною, і я викликав його до відвертости.

— Ви розумієте, — сказав він. — Мені просто незручно казати... Зрештою, ви знаєте мене і мою щирість до вас...

— Знаю, тому кажіть відверто.

— Бачите... — він намагався висловитися, але ніяк не зважувався. — Ви мусите знати, що французи у східних справах ще більші ляїки, як американці.

— Можливо, але я ще не встиг переконатися.

— Отже, щоб ви знали. Тому енкаведисти почувають себе на французькій зоні майже так само, як у себе вдома.

Мені стало все ясно.

— Значить, моя присутність для вас небезпечна...

— Для мене? Ні... Я зовсім не турбуюся. Але декого з наших людей ваша присутність так схвилювала, що не знаходять собі місця. Вони бояться, щоб часом за вас не потерпіли інші.

До бюра якраз ввійшов Близняк. Він відразу збагнув, про що йде мова.

— Це бабська гістерика! — сказав він обурено.

— Безумовно, — відповів Ласовський. — Але що ми вдіємо?

У мене стиснулося серце, але я намагався втримати спокій.

— Звичайно, нічого... В такому разі мені залишається щиро вам подякувати за турботи і якнайшвидше вибратися.

— Це страшне! — сказав Близняк. — Навіть не думайте їхати... Ми все владнаємо.

Але мене вже не втримала б ніяка сила. Я мусив іти, бо тут уже не зігрів би своєї душі...

У тяжкому настрої я опинився на залізничній станції. Поїзд до Інсбруку відходив десь за три години. Я вийшов на вулицю. А тепер куди? Куди-небудь, аби подалі від людей. Без жодної думки, неначе з прибитими памороками, зо дві години посидів біля Інну, потинявся берегом і приплентався до двірця.

У двірці вже збиралися люди. Я купив квиток, а потім свіжий австрійський часопис, щоб на всякий випадок закрити ним обличчя. Тимчасом, сидячи на лаві, раптом відчув, що хтось на мене дивиться. Я хвилину не рухався. Потім витяг з кишені цигарки і скоса глянув у куток. Звідти дивився на мене якийсь тип у спортовому вбранні. Стрепенувшись, він сміливо підійшов до мене і показав поліційний значок.

— Вибачте, — сказав він по-німецькому. — Чи можете виказатися якимись документами.

Мені стало гаряче, але я з робленим усміхом відповів:

— О, так! Прошу. — і подав йому американську перепустку до Бреґенца.

Кримінальний поліцай пробіг по ній чорненькими очками й чемно віддав.

— Ви чужинець?

— Так, — сказав я. — Може, ще чогось бажаєте?

— Ні, ні! Дякую.

Коли він зник, я в поспіху перейшов до групи людей у кінці почекальні, щоб нацистським френчем не дражнити поліцаїв.

Незабаром під'їхав поїзд. Я заліз до одного з перших вагонів біля паротяга і немов би поринув у сон. Коли поїзд вирушив у дорогу, я підняв голову. В ваґоні кілька людей завзято їли бутерброди. Потім, з'ївши, почали дрімати. В кутку, біля виходу, захропів кондуктор. Я ліг на своєму підозрілому френчі, і в мене в закостенілому мізку заворушилися думи...

Я від душевного болю стиснув кулаки... Позаду мене ще не охололо кошмарне вчора, а вже перед очима вишкірилося кошмарне сьогодні. І я лише тепер, опинившись у зачарованому колі, коли вороги за мною полювали, а земляки, щоб забезпечити себе перед ними, від мене відсахнулися, по-справжньому відчув значення слів: на волі без волі. Чи я міг нарікати на них? Ні! Адже ж я бачив, як в ім'я безпеки діти відмовлялися від батьків, брати від братів... А це ж були лише земляки... Все це так... То куди ж я тепер біжу? До якого сховища? Хто відчинить мені двері?.. Мені могли відчинити тільки гнані, як я, а серед них я бачив лише Павла Миргородського... і брата Юрія. Але перед братом я не міг тепер з'являтися...

Тимчасом поїзд наближався до Інсбруку. Я насторожився, і коли він зупинився, виплив з юрбою на перон. Якісь дві жінки завдавали на себе важкі наплечники. Я сказав бабусі, що пронесу їй наплечник до трамваю. Вона радісно всміхнулася і простягнула мені цигарку. Натягнувши на себе наплечник, я з зігненою головою вийшов на площу...



27 липня.

Звільнившись на вулиці Марії-Терези від наплечника, я пішов по ній угору. Цією вулицею ще так недавно мене закованого везли енкаведисти. Я хотів якнайшвидше з неї вийти.

На вулиці було безлюдно: падав дощ. В одному дворі біля авта метушилося кілька людей, розмовляючи по-московському. То, безперечно, були енкаведисти. Я зігнувся і поспішив з цього місця вибратися. На звороті з вулиці Марії-Терези до завулку, де мешкав Миргородський, я раптом подумав, чи застану його вдома. І чи взагалі він тепер в Інсбруку? Це було б фатально... Тоді б нічого не залишилося, тільки йти у гори. Я почав бігти, немов би від погоні, і скоро вскочив до знайомого напівзруйнованого будинку.

Піднявшись на перший поверх, я постукав у двері. Але за дверима ніхто не ворушився. Стривожений, постукав удруге... В кімнаті почулися тихі кроки, потім насторожений голос. Я назвав своє прізвище й опинився в кімнаті. Миргородський глянув на мене широко розплющеними очима й охопив мене своїми дужими руками.

— Ні, це щось неймовірне, — сказав він схвильовано.

— А ти думав, що мене вже нема...

— Правду кажучи, так... Я абсолютно був певен, що ти, якщо не на небі, то вже в дорозі туди. Як це тобі вдалося?

— Почекай! Перш за все скажи відверто, чи вистачить у тебе відваги кілька день обігріти мене в своїй хаті?

Він засміявся.

— Як це так?

— Я кажу поважно. Моє перебування тут зв'язане з поганими для тебе наслідками. Тому варто було б перед тим, як рішитися, добре подумати.

Миргородський скорботно похитав головою.

— Сьогодні ти в мене шукаєш сховища, а завтра, можливо, я шукатиму в тебе. Зрештою, не варто про це говорити. В критичній ситуації мені буде те саме з тобою, що й без тебе. Власне кажучи, я дуже радий, що ти ділитимеш зо мною найсумніші інсбруцькі дні, бо при французах Інсбрук зовсім заліз у московську яму.

Я надзвичайно був радий, що моя віра в мужність мого ближчого земляка не похитнулася. В першу чергу ми домовилися, що доки я не полагоджу справи з документами й не виїду, про моє перебування в Інсбруку, крім нього та інших двох людей, з якими він мене зв'яже, не знатиме ніхто. Коли б хтось з українців зайшов сюди, — я його гість з Куфштайну.

У цій маленькій кімнаті в мене трохи прояснилося в очах і поволі почало легшати на душі. Тимчасом Миргородський став частувати мене кулішем і сухарями, яких призбирав на чорний день цілу торбину. За цією вечерею я повів його пройденою кошмарною дорогою, на яку штовхнула мене близька людина. Миргородський глибоко замислився.

— Чи ти не думаєш, що большевики прислали сюди Євгена Скляревича як аґента?

— Ні! Для такої ролі треба мати відвагу, якої йому бракувало. Більш того, це був стероризований юнак, яких мені не доводилося бачити. Він вирвався з Совєтчини з надією врятувати своє життя у християнському світі. Але, опинившись у складній репатріяційній ситуації і втративши віру в захист між своїми, не знайшов іншого виходу, як самому залізти в гадючу пащеку. Він став жертвою західної демократії.

— Содом і Гомора... Був би я на твоєму місці, то написав би про цю трагредію. Хай би західні демократи побачили себе...

— Я спробую...

— Але для цього треба втриматися на поверхні. Особливо в ці дні...

А в ці дні ситуація була куди жахливіша, ніж я уявив собі в Куфштайні. В Інсбруку з появою французів життя для шукачів волі, правди і захисту стало зовсім нестерпне. Обсаджене московськими аґентами, французьке окупаційне військо зовсім підкорилося енкаведистським репатріяційним штабам і діяло за їхніми вказівками. Французькі вояки з дияволом у погоні за очайдушними підсовєтськими неповоротцями вривалися в помешкання. Серед цієї кривавої вакханалії в постійному недосипанні, напруженні й настороженні вичерпувалися найсильніші людські характери, і вже багато неповоротців розбіглися хто зна куди. А ті, що ще зісталися, маневрували, як вояки з розбитої армії у ворожому оточенні, щоб кожночасно вискочити з диявольського кільця на більший простір, де можна було б вільніше дихнути.

— Отже я хочу звідси якнайшвидше вибратися. Раджу також і тобі, — глухо сказав Миргородський.

— Звичайно. Полагоджу свої справи — і далі. Чи можу я завтра побачитися з Багряним і Гаврилюком?...

— З Гаврилюком — так, але з Багряним тяжче. За ним спеціяльно полюють. Тому він мало коли з'являється. Але я спробую.

Я ліг у ліжко в тяжкій боротьбі з думками...



28 липня.

Уранці, перед тим, як іти до міста, Миргородський порадив мені вжити деяких заходів обережности. Перш за все я мусив з середини замкнутися і ключ тримати в кишені. Двері відчиняти лише після умовленого стуку. Під час нападу стрибати з вікна на прибудову, а звідти у двір. Крім того додержувати всіх правил конспірації перед утікачами, що також ховаються в руїнах цього будинку. Отже на кілька день я добровільно садовив себе до в'язниці...

Незабаром Миргородський повернувся. Він поставив на ліжко стандартний харчовий пакунок швайцарського Червоного Хреста.

— Цей пакунок зорганізував для тебе Багряний. Сам обіцяв зайти сьогодні, а не пізніше — завтра.

— А Гаврилюк?

— Той зайде сьогодні. Між іншим, я не згадував йому про тебе, а сказав, щоб зайшов до мене у важливій справі.

— Знаменито! А тепер роздягнемо пакунок.

У пакунку були рибні консерви, масло, сир, солодощі й цигарки. Ця оказія підняла в нас дух і розвеселила.

Десь в обідню пору з'явився Гаврилюк. У цього гнучкого білявого юнака розтягнулося по-дитячому округле обличчя у радісній посмішці. Привітавшись, він з гордістю сказав, що в розмові з Миргородським відчув, що той кличе його саме до мене.

— А чому ж ви не відчули, щоб завчасу винести мою валізку з документами до своєї кімнати?

Він відповів, що зовсім про неї забув.

— А Євген Скляревич з цього скористав. Віддав енкаведистам мене, а потім і мою валізку.

Гаврилюк хитро всміхнувся.

— А хіба я не попереджав вас...

— Авжеж. Що він вам не подобається... Мало хто нам не подобається. Треба було мені сказати, що він пішов до майора Дадашева. І чому саме пішов... Чи ви чули щось про майора Дадашева?

— Звичайно! Він тепер в Інсбруку. А що сталося з Зіньком? Він зник з готелю на другий день після вашого арешту.

— Зінько дістане те, що заслужив. Енкаведисти знищать його по дорозі на "родіну".

Присутність Дадашева в Інсбруку дуже мене схвилювала. Треба було якнайшвидше звідси вибиратися. Тому я попросив свого приятеля мене сфотографувати й невідкладно виробити мені в комітеті довідку на прізвище Станіслава Квятковського.

— Може, ще чогось бажаєте?

— Непогано було б, коли б ви принесли мені звичайні окуляри й пару білизни. І нікому не говорили, що ви мене тут бачили.

— О, це звичайно!

Він пообіцяв відразу взятися за діло.

По обіді Миргородський приніс із міста погані вісті. Енкаведисти з французькою поліцією "загостили" до українського комітету, але з урядників нікого не схопили. Між українцями поширилася чутка, що мисливці за людьми будуть перетрушувати будинки. Ми вирішили під час нападу рятуватися крізь вікно...



29 липня.

Другого дня, в неділю, несподівано завітав Багряний. Цей смаглявий з розкуйовдженим волоссям чоловік, що мав від нервового виснаження підсинені очі, був жвавий і, як завжди, з саркастичною посмішкою. Кожну ніч ночував деінде, але де, — про це не знали навіть його найближчі приятелі. Ми знаходилися в однаковому становищі, і тому я хотів ознайомитися з його поглядами і тактикою. Відзначивши, що мені пощастило, він розповів про задушливу інсбруцьку атмосферу й зауважив, що готується вирватися в баварські простори.

— А ви що думаєте?

Я відповів, що вироблю документи і пробуватиму пробратися до Швайцарії.

— Це річ непогана, але, по-моєму, сумнівна. Зрештою, як нічого не вийде, то тримайтеся великих таборів. У великому таборі, як у лісі. Але в боротьбі за життя, на жаль, перш за все розраховуйте лише на себе... а потім на тих, що розуміють вас і вашу ситуацію...

Пополудні Гаврилюк сфотографував мене. Я нетерпеливо почав чекати фотокартки...

1 серпня.

Три дні і три ночі я пробув з Миргородським у замкненій кімнаті, як на вулкані. Кожен шерех чи стукіт зривав нас до поготівлі. Але не було ні фотокартки, ні Гаврилюка. Він забіг аж четвертого дня і з жалем сказав, що йому лише сьогодні вдалося проявити неґатив і що завтра принесе довідку. Трохи пізніше Миргородський передав мені від Багряного листа. Багряний писав, що коли я читатиму цього листа, він уже буде в дорозі до Баварії.

— Тікайте й ви на простір, бо в цій дірі, якщо не попадете в тенета, то задушитеся.

Цю ніч ми спали, як птахи на деревах, під якими ходили мисливці...



2 серпня.

Нарешті Гаврилюк приніс довгождану довідку. Фотокартка, знята в напівтемряві, не витримувала ніякої критики. Це була пляма з окулярами. З цією плямою я мусив вибиратися в дорогу. Але куди?... В ці дні я не міг їхати до брата Юрія. У тому маленькому таборі він, безумовно, мешкав під прибраною чужою державною приналежністю і тому разом з собою я міг здемаскувати й погубити його. Там я мусив не лише остерігатися большевицьких аґентів, а також приятелів і знайомих, які не хотячи могли про мене проговоритися...

Отже мій вибір упав на Ляндек. У цьому єдиному великому таборі жили різнонаціональні люди, що не підлягали примусовій репатріяції. Між ними багато земляків із Західної України, з яких один був командантом табору. В цьому таборі я міг знайти порятунок, або також наткнутися на те, на що наткнувся в Куфштайні. Від мене й там могли відгородитися для власної безпеки...



3 серпня.

Це була довга ніч, яка, здавалося, ніколи не закінчиться. Ми, фактично, її просиділи. Миргородський сказав, що товаришуватиме мені до Ляндеку. Якщо по дорозі щось станеться, то щоб не пішли кінці у воду. Так! Ця людина мала велике серце... Впродовж кількох днів я збагнув, що братом може бути людина ні по батькові, ні по матері...

Коли вдарило в вікно проміння, ми скрадливо вибралися з руїн і з обережности пішли не на головний двірець, а колією до приміської станції. Десь о сьомій годині вскочили по підоспілого поїзду.



IV

Сонце вже високо було, коли ми зійшли у Ляндеку. Обабіч синіли в небі гори. Внизу, в глибокій балці, пишалося закосичене зелом червоноверхе місто. Змішавшись з юрбою, ми глухими стежками видряпалися ще вище нагору. Задротований табір, притиснений до гір, висів над містом. Біля головних воріт стояли французькі й таборові поліцаї. Ми задумалися, як їх обійти. Але якраз кілька людей, що надійшли з залізничної станції, мимо нас прошмигнули між дротами до табору. Ми відразу пішли за їхнім прикладом.

По зарослому бур'яном полі снувалися таборяни. Змішавшись з ними, ми сміливо підійшли до перших бараків. Тут попрощалися й пішли в різні напрями. Я вирішив відразу діяти, щоб дістати якенебудь сховище. Тому, надягнувши чорні окуляри, пішов до команданта табору С.

По дорозі зустрів Володимира Куліша, з яким у переїзді до Інсбруку бачився в Куфштайні. Але він мене не впізнав. Ми розминулися, як незнайомі.

За кілька хвилин я вже був у почекальні. На команданта С. чекало кілька людей, і я став у чергу.

Ніким невпізнаний, нарешті дістався до С. Він глянув на мене своїми маленькими ясними очима і стереотипно спитав, яку я маю справу. Я відповів, що просто-напросто прийшов його побачити.

— А хто ви? — спитав він.

Я скинув чорні окуляри. У нього відразу оживилося обличчя. Він підвівся й підійшов до мене. Сказавши йому, чого прийшов, я пильно дивився йому в очі.

— Добре, — сказав він. — Ідіть до мого мешкання. Я незабаром прийду. Вас ніхто не бачив?

Я відповів, що ні.

— Отже йдіть до моєї кімнати. Там моя дружина.

Взявши адресу, я незабаром опинився у світлій просторій кімнаті. Там, крім С. дружини була якась незнайома жінка. Я подав знак господині мене не виявляти.

Незадовго з'явився С. Коли нас лишилося троє, я за обідом дещо розповів про себе, своє становище і про дещо дізнався...

У Ляндеку було два переділені дротом табори. У цьому перебували неповоротці. По другий бік дроту знаходилися рештки невивезених репатріянтів. У ньому ходили озброєні енкаведистські ватаги, стежачи пильно за кожною жертвою. Там також була тюрма з катівнями, звідки часто виривалися на світ крики і постріли.

На чолі енкаведистської ватаги стояв присадкуватий з одутлим обличчям совєтський ляйтенант Орлов. Він був пострахом не лише на "своїй" задротованій території, але також в таборі УНРРА. Його ще більш лякалися тому, що він завжди перебував у начальниці таборового відділу УНРРА американки енкофі. Тому він заходив до табору сам чи з ватагою першу-ліпшу хвилину дня і ночі і вільно полював за прихованими східними українцями. У цьому таборі вешталися підіслані совєтські аґенти, які вивідували новоприбулих і доносили про них ляйтенантові Орлову. Отже моє перебування в цьому таборі було зв'язане з великою небезпекою.

— Я не радив би вам тут лишатися, — сказав С.

— Ви маєте рацію, — відповів я. — Але будучи на моєму місці, де б ви зупинилися — у великому таборі, в малому чи десь у містечку?

Він відповів, що скрізь погано, але в великому таборі безпечніше.

— Отже, хочу я чи ні, а мушу на якийсь час лишитися тут, бо в цій околиці другого великого табору нема.

— Це, звичайно, справа ваша. Я вас забезпечу ліжком у бараці і харчами. Крім того раджу вам уникати знайомих, щоб не поширити про себе вістку.

Він написав мені число бараку й ліжка і сказав навідатися до нього ввечері.

Я опинився у наспіх збудованому дерев'яному бараці, де в переділах не було дверей і тому з подовжнього переходу було видно людей і ліжка. Деякі переділи були заслонені вовняними ковдрами. В цьому бараці моя "хата" викликала в мене щодо безпеки сумніви, але ліпше було мати таку, як ніякої. Я був вдячний С. за неї, а, головно, за його гостинність в його можливості.

У бараці поміж переділами сновигали різні люди. Тут випадково міг на мене наскочити хтось із знайомих. Тому я насторожився і скоса став приглядатися.

Незадовго повз мене пройшов високий білявий Сеньків, що в Інсбруку порадив мені мешкати в "Шпекбахері". Я хотів уже схопитися, але відразу стримався. Мені треба було звідси вибратися. Я надяг чорні окуляри, обережно вийшов і ліг за бараком у бур'яні. Тут і там на полі вигрівалися на сонці таборяни, тому своєю присутністю я не викликав жодної уваги.

Десь за годину повз мене пройшов Володимир Куліш зі своєю дружиною. Я притиснувся до землі, немов би хотів крізь неї провалитись. Так під сонцем пролежав кілька годин. Коли сонце сховалося за гори й почали снуватися легкі сутінки, я пішов до С. Ідучи в напівтемному коридорі, раптом побачив Кухарчука — знайомого з Інсбруку. Він ішов мені назустріч. Я хотів опустити голову, але було вже пізно. Він підскочив до мене і схвильовано вигукнув:

— Слухайте!... Невже це ви?...

Цей гарний юнак з тонкими шляхетними рисами обсипав мене братерськими словами. Я попросив його стихнути, щоб не наробити мені лиха. Він дивився на мене своїми добрими синіми очима.

— Вибачте... Я розумію... Де ж ви зупинилися?

Я сказав йому.

— Там небезпечно! Переходьте до наших хлопців до поліційної кімнати. В таборі кращого місця не знайдете.

Це справді була чудова пропозиція. Я сердечне подякував і сказав, що прийду цієї ночі.

— Але мого справжнього прізвища ніхто не сміє знати.

— Звичайно, — відповів Кухарчук.

Я ввійшов до командантової кімнати. В кімнаті крім С. і його дружини я побачив знайому людину. Це був З. Цей смаглявий чоловік з широким вугластим обличчям і впертими бронзовими очима був моїм близьким приятелем зі Львова. Він знав мене, моє життя і біографію не гірш своєї. Знав мою матір з глибокими зморщками на обличчі і страдницькими очима, з яких виглядали всі жахи диявольського царства. Він знав мою душу і знав про те, що вона перед ним завжди була відкрита. Він бачив у ній грубий шар накипу проти диявола і також бачив, що я останньому ніколи не скорюся. Коли я сидів під час німецької окупації у львівській лонцькій тюрмі і з хвилини на хвилину чекав смертного вироку, він разом з іншими моїми приятелями все зробив для мого звільнення. Я так був радий цій несподіваній зустрічі та ще тепер, коли мені як ніколи треба було щирости, не кажучи про захист і оборону.

Між тим ми сіли і між нами по-старому зав'язалася розмова. Він чув про моє таємне зникнення і, як для кожного, моя присутність була для нього новиною. Отже я мусів уп'яте переповідати те, що було для мене застарілою і набридлою темою. Але З. цілком заслуговував на те, щоб йому переповісти.

Отак, розповідаючи, я ненароком помітив, що він слухає мене з недовір'ям. Це мене насторожило, і між словами я почав свою підозру зважувати. Це було так. У мене все стрепенулося. Чому? — і в мене відразу повстало припущення. Може, він думає, що все це я сфантазував, щоб зробити з себе мученика або героя? Або просто-напросто хвалюся. Або... У мене до розповіді поволі відпала охота. Коли я скінчив, він похмуро спитав мене, що я думаю з собою робити. Я відповів те саме, що під час обіду С. Він на це не сказав нічого...

У мене немов би відняло мову. Так мені було сумно, неначе опинився в пустелі, де все вище й вище підводилася стіна непроглядної темряви. Я жахався її, щоб не затулила світла... Тому ці чорні думки відгонив геть... і без надії намагався вірити, що це не так, що все це може наслідки моєї втомленої... перечуленої душі, до катастрофічних розмірів набухлої уяви...

Але як я не відгонив ці думи, на мою душу ліг камінь. У цьому настрої я вийшов з З. на таборову площу.

У таборі стояв тихий зоряний вечір. Тут і там сновигали поодинокі постаті. Ми йшли мовчки. Потім З. якось дивно зміряв мене і сказав:

— Чи не випустили большевики тебе, як аґента?...

Я здригнувся неначе в полум'ї.

— Ти жартуєш?...

— Чому? — сказав він з притиском. — Вони могли тебе випустити з умовою, щоб ти виконував їхні завдання.

Я був струшений до того, що не знаходив відповіді.

— Таких, як я, — сказав я пошепки, — енкаведисти аґентами не випускають...

— Від них мало хто вирвався живим... Тому я ніяк не можу повірити, щоб пощастило вирватися саме тобі.

— Виходить, що моя чистота в твоїх очах... і можливо інших... була б оправдана тільки смертю? О, це я розумію...

Бачачи, що вразив мене в саме серце, він спробував свій вирок затерти.

— Я не стверджую, що так є, — сказав він, — а що так може бути...

— З людьми з моїм переконанням, терпінням і в моєму становищі так бути не може...

Ми мовчки пройшли кілька кроків і розійшлися. Я ввійшов до бараку з замерзлою душею...

Ця страшна несподіванка була в моєму житті найтяжчим ударом... Усе пережите поблідло перед нею... Мені здавалося, що мій набухлий мозок ось-ось розірве мені голову і розлетиться на шматочки. О, як у мене боліла душа! Цього болю я не відчував у найтемніші хвилини мого життя. Це обвинувачення було страшніше за смерть...

Я опинився в замкненому колі. Це був фатальний парадокс, який вийшов із меж часу й простору. В очах ворога я був найлютішим ворогом, а в очах приятеля-земляка ворожим спільником... Чи не краще було розбити голову об тюремний мур або австостраду з пересувної в'язниці.

Я задихався у розпачі... Звичайно, що так само, як З., може подумати С. і всі... всі інші. Навіть і Кухарчук зі своїми приятелями... А потім? Чи далеко до того, щоб хтось з таборян передав мене лейтенантові Орлову? Він, мовляв, ваш, то заберіть своє "добро" до себе... Аж тепер я відчув безвихідь... Який був сенс у безчесті продовжувати своє життя?

Але нараз у мене ощетинилися всі клітини моєї душі. Припустімо, що ти так зробиш. А що подумає він... чи вони? "Не витримав гризот сумління і вкоротив собі життя". Тоді безчестя на вік віків... Отже я мусив боротися до кінця.

Це була найжахливіша ніч у моєму житті. Впродовж ночі я немов би зсох і вранці ледве підвівся з ліжка. Але коли сонце оповило мене промінням, я неначе став зцілятися. До мене поверталася сила, енергія і життєствердження.

Щоб нікому не впасти в око, я до вмивальні не пішов, а навпомацки розчесався і заходився коло своїх харчових залишків. Повз мене пройшов якийсь незнайомий, обкинувши мене бистрими вліпливими очима. Цей чоловік мені не подобався. Я провів його своїм поглядом, аж доки він не сховався в барачному переділі. За кілька хвилин він знову з'явився. Нахабно зміряв мене й поспішно вийшов з бараку. Тепер уже цей тип викликав у мене підозріння. Я покинув свій сніданок і, маневруючи поміж бараками, з неспокійною душею пішов до Кухарчука.

Незабаром опинився у просторій кімнаті, де було з десяток ліжок. За столом сиділо кілька людей. Між ними побачив гарне Кухарчукове обличчя.

— Ми на вас чекали вчора! — сказав він приязно.

— Я вирішив ночувати в бараці. Але там так було нудно, що я ледве дочекався дня, щоб скористати з вашої гостинности.

— Дуже добре зробили. Тепер між нами, сподіваюся, що ви свою нудьгу розвієте. Оце ваше ліжко. Сідайте до столу.

Я відчув, що мені стало легше і світліше на душі.

— А може спочатку вмитися?

Устигнете! — І він посадовив мене за стіл.

Я познайомився з трьома земляками. Ці молоді й середнього віку люди походили з Галичини й Волині. В їхніх поглядах не трудно було побачити, що вони вже дещо про мене знали. Я з докором глянув на Кухарчука. Але він добродушно сказав:

— Це люди свої, тому покладайтеся на них, як на себе.

І незабаром я в цьому переконався. Ті мої земляки, між якими були люди з високою освітою, були великі українські патріоти міцно з'єднані визвольною ідеєю батьківщини, яку, за їхніми поглядами, можна було здійснити лише зусиллями українців з усієї України. Тому вони жили в братерській дружбі, взаємопошані, з девізом — один за всіх і всі за одного. Між ними я відразу відчув себе, як у рідній сім'ї. Вони, знаючи про мій тернистий шлях, оточили мене таким піклуванням, що я на радощах інколи ледве стримував сльози. Ні, говорив я, варто жити на світі!

Якось у поліційній кімнаті я познайомився з молодим агрономом з Галичини. Звали його Б. Цей скоріше тендітної ніж слабої будови молодець з розумними очима своїми поглядами і поведінкою підтвердив тезу нашої національно-духової монолітности. Він був чесний, безсторонній і людяний, з щирою душею, в якій найглибше хоронив чесноту братолюбства, а, головно, до свого найбільш гнаного брата. Тому після нашої зустрічі ми відразу знайшли спільну мову й один одному з усією щирістю відкрили душі. Він жив в окремій кімнатці і сказав мені заходити й почувати себе в нього, як удома. Після моїх друзів з поліційної кімнати він своєю людяністю ще більше огрів мене.

Між тим у таборі енкаведистська ватага на чолі з ляйтенантом Орловим упертіше вивідувала східних українців під прибраними прізвищами і польським громадянством. Якось, ідучи поміж бараками, я мало не наштовхнувся на совєтського лейтенанта. Після цього цілі дні просиджував у поліщійній кімнаті. Коли до кімнати з'являвся в якійсь справі хтось чужий, я затуляв своє обличчя газетою, або, лежачи на ліжку, відвертав обличчя, щоб не дати себе розпізнати.

Одного дня пополудні до кімнати ввійшов якийсь незнайомий. Це був буцматий парубок з грубим неприємним голосом. Лежачи з відверненою головою, я відчув, що він з якоюсь метою свідомо проволікає з поліцистом розмову. Коли він вийшов, поліцист підійшов до мене.

— Ця людина ввесь час кидала на вас очима. Це дуже підозріло...

— А, може, вам здавалося? — спитав я, хоч був певен, що це дійсно так.

— Ні! Він обсервував вас, а я його.

— Чи ви його бачили в таборі?

— Ні, цього типа я бачу вперше. Вам треба звідси негайно вибиратися в безпечніше місце.

— Якщо ви радите, то я піду до Б. Речі лишаю у вас. Коли б цей тип ще раз навідався, то повідомте мене.

Я надягнув прості рогові окуляри й зайшов до Б. кімнати. У ній, крім Б., застав С. та журналіста У. Цей щупленький чорнявий чоловік мешкав на приватному мешканні в Ляндеку. Я був трохи схвильований і поділився з присутніми недавньою напастю.

— Що ви мені порадили б? — спитав я в С.

С. на це нічого не відповів. Я глянув на У.

— А може ви допомогли б мені кілька днів перебути десь на приватному мешканні? Сподіваюся, що ви маєте знайомих австрійців.

— Навіщо? — спитав У. з іронією. — Можете ходити собі вільно... А то взяли в голову, що хтось вас шукає. Не така ви вже велика персона... За мною ж ніхто не полює.

— Мені відомо, що я маленька персона, але я колишній громадянин Совєтчини, а ви Польщі. Я підпадаю під репатріяцію, а ви ні. В цьому різниця між нами і нашою вільністю...

Я сів на стілець і з прикрістю глянув на Б. Він скорботно похитав головою. Між тим один із поліцистів викликав мене в коридор.

— Кілька хвилин тому той тип приходив з іншим. Плели якісь нісенітниці і весь час зиркали по кімнаті.

— Ну й що? — спитав я.

— Позиркали і вийшли. Це, безперечно, енкаведисти. Я одного бачив з Орловим. Тому раджу вам десь добре заховатися, або й зовсім зникнути з табору. Ваші речі принесемо ввечері.

Про цю звістку я сказав лише Б., коли ми лишилися на одинці. Він, згадавши, мабуть, недавню розмову в кімнаті, глибоко задумався.

— Тут притулку ви не знайдете. Тому переночуємо цю ніч у мене, а завтра вранці я відпроваджу вас до Гогенемсу. Це поблизу Швайцарії. Там є кілька добрих людей, і ви на пару днів знайдете між ними сховище. А потім буде видно.

Коли потемніло, Кухарчук приніс наплечник, наповнений поживою.

— Мені дуже сумно, — сказав він, — що ви не пробули у нас довше.

— Дякую. Ви і так довго мене переховували...

Це була моя остання ніч у таборі. Я продумував недавнє минуле, щоб знати, як іти в майбутнє. Передо мною була незавидна ситуація. В наступних кроках мені треба було добре триматися за стовби ненависного часу. Я мусив стерегтися большевиків, які полювали за мною, як націоналістом, і декотрих запаморочених земляків, які вважали мене за большевика. Також обминати тих земляків, які воліли мене між собою не бачити, щоб забезпечити себе перед большевиками і французами. Як не було б і що не сталося б, я вирішив усе з можливим спокоєм зустріти й перебороти.

Рано-вранці ми з Б. вибралися з табору до залізничної станції. А незадовго поспішали поїздом долиною між високогірськими хребтами до швайцарського кордону, в невідоме містечко...

Десь пополудні ми зійшли в Гогенемсі, і мій приятель привів мене до готелю "Гіршен". Тут він познайомив мене з своїм братом, а іншим знайомим представив як свого давнього приятеля Квятковського.

Живучи незголошеним у готелі, я поволі почав приглядатися і вивчати нових людей і нове місце. Між тим задумувався, якби передати вістку до Юрія і викликати його до себе.

Другого дня я натрапив у коридорі на артиста Левицького, який мешкав з моїм братом в одному таборі в Брегенці. Від несподіванки він скрикнув і кинувся до мене. Ми щиро привіталися. Він якраз повертався до Бреґенцу, і я попросив у нього нікому про мене в таборі не говорити, навіть дружині Вірі. Тільки нехай передасть Юрієві, щоб завтра приїхав до мене.

Я нетерпеливо чекав на Юрія, якого звістка про мене, мабуть, дуже схвилювала. Це направду було так. Він приїхав до мене першим вранішнім поїздом...

Я в очікуванні сидів на балконі. Серпневе сонце якраз висунулося з гір і розлилося золотом по форарльберзькій долині. Нараз я побачив на вулиці худу з зісохлим обличчям людину. Я схопився і побіг йому назустріч. У напівтемному коридорі ми обхопилися руками, і я відчув у нього на щоці сльози... Я напружив сили, щоб не заплакати...

Ми ввійшли до моєї кімнати. Він дивився на мене, здавалося, самою душею.

— Я ніколи не думав побачити тебе... — сказав він пошепки.

Я йому відповів, що лишився в живих завдяки нелюдській напрузі душі і тіла...

— А перш за все це сталося з Божої волі...

— Я думаю так само.

Він сказав мені тепер берегтися, бо другої такої нагоди може не бути.

— А як у тебе з документами? — спитав я.

— Непогано. Я тепер живу як волиняк.

Кілька годин у кімнаті пробігли хвилиною. Коли я йому сказав, у якому я опинився становищі на волі і що для нашого спільного добра ніяк не можу зійтися з ним у таборі, обличчя в нього пополотніло.

— Але ми зійдемося, — сказав я, щоб його потішити. — А покищо я побуду тут...

Він зо мною погодився. Ми домовилися про наступний день зустрічі, і Юрій повернувся до Бреґенцу. Після побачення з братом у мене з'явилося ще більш енерґії до втримання волі. Я здебільшого просиджував з приятелем Б., який у Гогенемсі заступав мені брата. Зрідка виходив на вулицю, а, виходячи, маскувався чорними або звичайними окулярами. В готелі часто з'являлися незнайомі земляки, але я старався їх уникати...

Якось Б. познайомив мене з високим вродливим земляком з Західної України. Звали його І. Він часто заходив до мене, приязно говорив зо мною і кликав до себе — в маленьку кімнатку на горищі.

Одного разу він зустрів мене з сумними очима.

— Ви знаєте, що я хочу вам сказати?...

— Ні. Якщо скажете, то буду знати.

— Тільки не бентежтеся. Вам дехто з "своїх", навіть поважних віком, закидає співпрацю з енкаведистами...

Тепер я прийняв цю вістку холоднокровно.

— Після того, як я це саме почув у Ляндеку на власні вуха від "друга", мене у цьому опоганеному світі нічого не збентежить. Хто це вам сказав?

— Про це мені сказав один чоловік, що вчора в переїзді з Ляндеку перебував у "Гіршеш". Але про вас вже ходять такі самі чутки в Гогенемсі. Я порадив би вам змінити своє прибране прізвище на інше, або й виїхати звідси...

Після цієї звістки я ні хвилини не задумувався, а відразу вжив запобіжних заходів. Мені негайно потрібні були нові документи. Я сказав про це Б., поділившись з ним вісткою від І. Б., задумавшись, почав щось шукати між паперами у своїй валізі. Він під час війни працював в агрономічних установах і в нього випадково збереглося кілька чистих блянків. Він їх дав мені. Один з моїх приятелів з Галичини виповнив ці бланки відповідним текстом у німецькій мові і крім того роздобув виказку в місцевому українському комітеті. Діставши цілком "оригінальні" документи, я старі знищив. Про цю мою метаморфозу знало троє людей: Б., І. та третій, що виготовляв мені документи. Таким чином я потихенько став жити під новим прізвищем.

У ці дні я зустрівся з Юрієм удруге. Від нього я довідався, що енкаведистські репатріяційні штаби не виїжджають з опустілих репатріяційних таборів до совєтської окупаційної зони, а переносяться в міста. Це означало, що вони будуть сидіти на аліянтських зонах, поки не вичистять колишніх совєтських громадян до останньої людини. Отже репатріяція продовжувалася. Мені і далі не можна було їхати до Юрія. Я мусив серйозно подумати про зникнення з Австрії. У мене ще було дві адреси, де в тяжкій хвилині міг знайти сховище...

Якось до "Гіршена" прибуло кілька земляків з Західної України. Між ними також і З. Ми зустрілися без ворогування, але й без приязні. Ляндекської теми при зустрічі не згадували. Але мені не дуже хотілося перебувати з ним під одним дахом. Тому я вирішив з Гогенемсу виїхати. Тимчасом у мене вичерпалися харчі, і я зі своїми новими документами вирішив піти до міської управи за харчовими картками. Це була небезпечна затія, але голод гнав мене.

Другого дня зранку я зайшов до голови міської управи. Це був літній австрієць з зарозумілим виглядом. Він відразу зажадав у мене документів. Я подав йому.

— Звідки ви приїхали? — спитав він так, немов би перед ним нікого не було.

Я відповів, що з Ляндеку. Австрієць потримав документи і віддав назад.

— Ви з табору?

— Так, — сказав я.

— То повертайтеся туди, звідки приїхали.

— У мене тут рідня.

— Це нас не обходить. Ви тут карток не дістанете.

Я не хотів наполягати, і з нічим повернувся до "Гіршену". Вирішивши виїхати другого дня вранці до Дорнбірну, я з обережности сказав у "Гіршені", що їду до Ляндеку.

Надвечір пішов до своїх знайомих у місто попрощатися. Повернувшись до готелю, я побачив між мешканцями двох незнайомих земляків, що прибули останнім поїздом з Ляндеку. Одного плечистого молодого, який назвав себе студентом, другого середнього віку в окулярах і з, такими, як у мене, вусиками. Опинившись у кімнаті, як завжди, скинув свої маскувальні окуляри. Новоприбулі ділилися вістками, і ця розмова протяглася десь до одинадцятої години. Коли вже лагодилися йти спати, раптом насторожилися. Хтось внизу добивався до будинку. Один з присутніх відчинив вікно.

— Поліція! — почувся знизу голос, — відчиніть двері!

До кімнаті ввійшли два уніформовані австрійські поліцаї. Сказали показати документи. Я подав молодшому комітетську виказку. Прочитавши, він віддав назад. Вони більше обсервували нас, ніж читали посвідчення. Нараз сивоусий спинився на новоприбулому в окулярах з вусиками.

— Ви підете з нами, — сказав він до нього.

— Чому?

— Про це довідаєтеся в поліції.

Коли поліцаї з арештованим вийшли, заскочені цією таємницею земляки переглянулися і розійшлися в кімнати. Я посидів трохи і пішов до І.

— Що це значить? — спитав І.

— Не знаю, — сказав я, — але це дуже підозріло... Вдосвіта я мушу звідси зникнути... Якщо не заперечуєте, то цю ніч я переночую у вас.

Він погодився.

Другого дня на світанку я без наплечника вирушив на залізничну станцію. Я вирішив поїхати до Фельдкірху до Мирослава Роговського і з його допомогою вияснити гогенемську таємницю.

Мирослав Роговський, що походив з Буковини, був моїм щирим другом. Цей з шляхетним серцем юнак, здавалося, жив для того, щоб відчиняти свою душу і двері своєї хати для кожного земляка, що опинився в біді й недолі. Цими християнськими чеснотами також відзначалися його сестри і старенька спрацьована мати. В тяжкі воєнні і післявоєнні роки вони не одному гнаному дали притулок, захист і поділились хлібом-сіллю, часто відмовляючи собі. Тепер вони мешкали в Фельдкірху у спорожнілому робітничому бараці під самою залізничною колією. Коли я прийшов, вони зустріли мене, як рідного. Розповівши про нічну пригоду в Гогенемсі, я попросив Мирослава поїхати до Брегенцу і сказати Юрієві, щоб той забрав з Гогенемсу мої речі і, не гаючись, приїхав сюди.

Десь перед полуднем Мирослав повернувся з Бреґенцу, а за дві-три години прибув Юрій з моїм наплечником. Досить було на нього глянути, щоб здогадатися, з якими він приїхав вістями. Зрештою, він відразу став оповідати...

Учора ввечорі австрійська поліція з доручення голови міської управи прибула до Тіршена заарештувати Станіслава Квятковського — отже мене. Не знайшовши серед присутніх Квятковського, взяла запідозреного, що відповідав його ознакам, тобто — був середнього зросту, віку, худорлявий, з вусиками, а, головно, в окулярах. Ця помилка вияснилась у поліції аж уранці. А тому поліція відразу поспішила до готелю по мене. Обшукавши й не знайшовши мене, поліція натиснула на мешканців, щоб сказали, де я. Ніхто про це не сказав, бо, зрештою, не знав про місце мого перебування. Тоді поліцаї взяли всіх до поліційної станиці і після безрезультатних допитів випустили. Мене ж поліція шукає...

Після цього оповідання всі здерев'яніли.

— Чи поліція знала про те, що ви знаходитеся в Гогенемсі? — спитав Роговський.

— Ні, бо я в поліції не прописувався. Учора заходив до голови міської управи з новими документами. Отже тепер подумайте і скажіть мені, що це може бути?

— Хтось із "своїх" зробив донос, — сказав Юрій.

— Це факт... Хтось доніс до поліції, аби позбутися "непевної людини". Значить, справи мої куди гірші, ніж я собі уявляв. Я, так би мовити, опинився між двома вогнями: перед большевиками, як фашист, а перед деякими "землячками", як большевик...

— Жах! — сказав Роговський. — Але не падайте у відчай. Між нами таких людей мало. Перетриваєте. Будьте лише обережні.

— Після пройденої школи я вже у відчай не впаду.

— Але поліції відомий твій вигляд, — сказав Юрій. — Ти мусиш зняти окуляри й поголити вуса.

— Цього я не зроблю, бо енкаведисти небезпечніші за австрійських чи французьких поліцаїв. А, зрештою. Бог допоміг мені вирватися з гіршого, то перед меншим охоронить...

— Тепер тобі залишилося лише їхати до мене... — Я заперечливо похитав головою.

— Може, на кілька днів залишитеся в нас, — у тяжкій журбі промовила Мирославова мати.

— Дуже вам дякую, але при залізничній станції мені жити небезпечно, я поїду до Дорнбірну. Коли хочете мені допомогти, то дізнайтеся у своїх знайомих, як ставляться до скитальців у Швайцарії.

— Це нам відомо, — сказав Мирослав. — Швайцарська влада передає підсовєтських україців большевикам. Цими днями з Швейцарії переїхало під большевицькою охороною кілька ешелонів з скитальцями на "родіну".

— У такому разі треба вибратися з цієї гірської задухи в Німеччину, де можна провадити життя "летючого голляндця".

Я мусив на всякий випадок запастися харчами. Тому домовився з Юрієм третього дня зустрітися в Роговських і звідти поїхати до Ляндеку.

Надвечір я вже був у Дорнбіні в таборі. Цей табір, що знаходився між самими горами, складався з двох кам'яних будинків. Невисокий русявий С-ів, якого я бачив уперше, зустрів мене з щирою приязню і примістив зі своїм приятелем у сусідній кімнаті. Обидва були студенти з Галичини, вдумливі молоді хлопці. Тому в товаристві свого смаглявого сусіда з привітними очима я відчув затишок і спокій.

Умовленого дня я поїхав з Юрієм до Ляндеку. Пробравшись крадькома до друзів з поліційної кімнати і наповнивши наплечник поживою, ми пополудні були вже в Дорнбірні. Юрій відпроваджував мене аж до самого сховища. Біля табору раптом ми зупинилися. У дворі стояло кілька поліційних авт, між якими ходили французькі й австрійські поліцаї. Це без сумніву була облава. Ми відступати не могли. Нам треба було за всяку ціну втримати спокій і піти напролом. На наше щастя, поліцаї нас не зупинили. Мабуть, тому, що вони якраз виїжджали з навантаженими автами з табору.

Ми поспішно вибралися по сходах на другий поверх. У кімнатах панувало безладдя, неначе після землетрусу. Мої приятелі сказали, що поліцію підіслали енкаведисти за "коляборантами" і "воєнними злочинцями", які нібито ховаються у цьому таборі. Під цим претекстом австрійці кинулися грабувати харчі, що їх скитальці дістали в УНРРА. В багатьох скитальців забрали приватні речі: плащі, убрання, черевики. В С-ва взяли фотоапарат і убрання. В коридорі лунав плач і прокльони. Я з сумом дивився на це розбишацтво. Юрій тихо сказав:

— Ну, брате, тепер тобі вже йти нікуди...

Я стояв мовчки.

— Бери свої "речі" і їдьмо до мене.

— Так, — сказав я. — Це в Австрії остання моя твердиня...

Я подякував приятелям, і обидва попрямували до залізничної станції.

Поїзд зупинився на роз'їзді, за яким стояв табір. Був тихий свіжий вечір. Десь далеко плюскотіла на камінні річка. Довкола стояли нерухомі листвяні стіни. Тут природа простягнула б руки, лише б упору кинутися в її обійми...

У цьому таборі було два бараки. В ближчому жили хористи з Юрієвої капели й актори з театрального ансамблю Блавацького. Дальший барак займали різношерстні люди. Між ними навіть були москалі.

Юрій мешкав у кімнаті з кількома нашими спільними знайомими з Наддніпрянщини, Волині й Галичини. Моя поява, як і скрізь, була великою новиною. В першу чергу я пішов до акторів Левицьких, які ще з перших днів мого перебування у Львові стали мені неначе рідні. Вони в своїй сірій дерев'яній "гостинній" зустріли мене як брата. Я радів! Адже ж у мене все більше й більше ставало приятелів...

Пізніше я і Юрій взяли матраци до підвалу, сказавши, що нам у кімнаті спати душно. При світлі свічки я обстежив своє нічне сховище. У ньому, крім дверей, було кілька віконних дір, які виходили в сад. Це відкриття до деякої міри заспокоїло мене...

Другого дня я довідався, що в Бреґенці є священик Сапрун. Я знав його зі Львова. Тому, не гаючи часу, пішов до нього дізнатися про можливості легального виїзду з Австрії до Німеччини. Він сказав мені, що з виїздом трудно, але пообіцяв допомогти... Я побачив, що в легальному виїзді мало ймовірности. Тому дістав мапу Форарльберґу і в хащах над берегом річки взявся крадькома вивчати її, щоб одного дня вирушити з Юрієм до Німеччини через гори.

З усіх аліянтських зон Німеччини й Австрії прибували жорстокі вісті. Аліянтські війська з енкаведистами почали оточувати танками табори й віддавати підсовєтських неповоротців москалям силою. Стероризовані люди рятувалися від "родіни" смертю. В церквах при молитві, в замкнених кімнатах, на горищах перерізували собі жили, або добровільно вкорочували один одному віку чи в поспіху вискакували з вікон на брук, щоб розбити собі голови. Це робили жінки й чоловіки, старі й молоді, освічені й неграмотні, селяни, робітники й інтеліґенти. Такі апокаліптичні сцени відбулися в англійській зоні в Мюнстері, у французькій у Фрідріхсгафені, в американській — у Кемптені. Про ці репатріяційні події закричав увесь християнський світ. Про це почали дискутувати західньо-аліянтські уряди... але в цей час, перед застосуванням якогось рішення, большевики натиснули на всі підойми, щоб закінчити в аліянтських зонах заплановану акцію народовбивства... Ця кривава вакханалія з дня на день могла відбутися і в цьому таборі. Тому я був готовий до найгіршого...

Якось ненароком долетіло до мого вуха, що в американській зоні Німеччини українці вживають заходів, щоб перевезти до Авґсбурґу капелю і театральний ансамбль. Я не особливо вірив цій звістці. Але за кілька днів до табору несподівано в'їхало кілька американських вантажних авт, і з них вийшли знайомі люди. Одні в поспіху складали на авта свої речі, інші в бараці готували список акторів і хористів, між якими повинні були також вписати моє прізвище. Я радів, що незабаром дихну легше і розчинюся в просторі.

У полудень авта вирушили. Бреґенц уже лишився позаду. Перед нами в усій своїй красі стало Боденське озеро, а потім нараз немов би виринув з води зелений Ліндав. Задушливі гори зменшувалися, розпливалися, аж поки зовсім не зникли з обрію. Ми вже котилися рівниною, оклечаною синіми лісами й байраками.

Несподівано швидко ми опинилися на кордоні французької й американської зон. Французькі вояки зсадили людей і пропустили крізь переїзд порожні авта. Стали за списком викликати людей і перевіряти документи. Я випадково глянув у копію й зауважив, що мого прізвища на списку не було... У мене стиснулося серце. Юрій зблід. Я бачив, що він переживає моє нещастя більш за мене. Тому я мусив діяти. І мене в один момент наповнила очайдушність з хвилин недавньої пекельної дійсности...

Я зміряв поглядом прикордонників. Один садовив людей на авта, а другий перевіряв документи. Він стояв у колі кількох осіб. Я крадькома прошмигнув у нього за плечима і впевненим кроком попрямував до авта. Ті з людей, що це помітили, лише здвигнули раменами. Але я вже сидів у авті. Передо мною ще була одна перешкода. Але американці пропустили авта до своєї зони без перевірки...

Коли авто рушило з місця, я підвівся і на повні груди вдихнув вільнішого повітря. У бездонному небі пливли в невідоме гнані хмарини, а на відкритій землі тисячами шляхів, доріг і стежечок пробивалися в невідоме гнані люди. Одних гнав вітер, а других — доля, але як хмарини так люди у своїх просторах були невловимі. Я поволі почав відчувати, як розпорошуюся у просторі від альпійських гір до Гамбурга.

Надруковано видавцем Іваном Тиктором у Вінніпезі 1950 року.






1 Угоду в Ялті, що згідно з нею громадяни Совєтського Союзу мусіли повернутися додому.

2 Так большевики називали американців.

3 Місто в Тиролі.

4 Село по той бік річки поблизу Верґля.

5 Ярославський генерал Дража Михайлович боровся з нацистами і комуністами за незалежну демократичну Югославію. Четніками звалися його вояки.

6 Так.

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...