пошук:  

>> Дроздовський Дмитро: Філософія стилю, або один рік без Жака Дерріди

У розділах: [Фiлософiя] [Люди]

Авторська сторінка
Опублікував:  drozdovsky

 

Останні півтора року можна з повною відповідальністю назвати періодом великих втрат. Напередодні 2005 року померла відома письменниця, філософ і правозахисник Сьюзан Зонтаг. У серпні того ж року у Кракові вмирає славнозвісний польський поет і філософ, лауреат Нобелівської премії Чеслав Мілош. У вересні 2004 року не стало французької письменниці і видатного французького філософа Франсуази Саган. У грудні у своєму будинку на Багамських островах помер відомий у світі романіст Артур Хейлі. 11 січня 2005 року Англія втратила великого і неперевершеного письменника й есеїста Гая Давенпорта. 1 лютого у Києві вмирає всесвітньо відомий письменник-фантаст Володимир Савченко. У травні цього року Франція втратила великого філософа ХХ століття – блискучого Поля Рікера, а влітку Париж востаннє проводжав лауреата Нобелівської премії, письменника Клода Симона.

У жовтні минулого року світ зазнав іще одну втрату: не стало Жака Дерріди –  видатного французького філософа, людини, яка витворила абсолютно нову філософську концепцію, новий Стиль у філософії. Ми прожили перший рік без Дерріди... Сумно, що в Україні мало хто знає про цю людину і мало хто відчув фатальність втрати. Так ніхто і не згадав про річницю смерті видатного філософа... Дерріду знають, скоріше, як міф, не більше. Але Зонтаг, Рікер, Дерріда... – це обличчя світової філософської думки. Це різні стилі однієї епохи, одного Часу, одного Логосу. Яким він був – французький Сократ ХХ століття? Яким був його “стиль як життя”?

Жак Дерріда народився 1930 року в Алжирі. З 1964 року Дерріда — професор філософії в Grandes Ecoles у Парижі. Після публікації в 1972 році праць «Діссемінація», «Marges», «Позиції» його ім'я стало брендом нової філософської дуки ХХ століття.

Одного дня Дерріда поставив риску під своїм  новим філософським мисленням і обґрунтував його основні положення у своїй докторській дисертації, яку він захистив у 1980 році в Cорбоні. “На першому місці, — пише Дерріда, — для мене стоїть не філософський зміст тез, не філософеми, поеми, теологеми або ідеологеми, а, перш за все, невіддільні від інституційні структури, педагогічні або риторичні норми, авторитету, оцінки, репрезентація їх на фактичному ринку інтелекту — отже, умови філософського мислення”.

Дерріда швидко знаходить назву нового мислення: «деконструкція». Це штучне слово, яке він сам створив і про яке він стільки разів говорив, що жодного разу не міг його чітко визначити, оскільки сама деконструкція здійснюється без стратегії. В той же час вона сама є стратегією. Стратегія без доцільності... Очевидно, деконструкція є суперечністю в собі, логічним та естетичним парадоксом.

Дерріда деконструював те мислення, яке свого часу сконструював Сократ. Це спричинив той факт, що загальноприйняте поняття “мислення” в Європі в ХХ столітті стало малопомітним. Твір Дерріди «Граматологія» присвячено «грамі» — букві, знаку, а праця «Ousia et grammae» — лінії, штриху. Істина – не у висловлюванні, а у штрихах, ситуаціях, контекстах. На думку Дерріди, істина криється у своєму безпосередньому становленні (Ausgesprochen-Werden), у голосі, і лише в голосі, завдяки якому вона звучить. Але в той же час, за словами Дерріди, звичайний лист дозволяє зробити легким саме «повернення знака». Листи – це знакова вічність. Для розуміння цього Дерріда використовує поняття “первинний текст, або архілист”. Він залишає тільки як слід і водночас є витоком, первинне значення якого вже ніколи не можна повернути. Вторинне значення не можна зрозуміти як первинне — так втрачається первинність у світі як така. Можна мати справу тільки з тимчасовим зсувом значення, яке Дерріда називає differance, і з просторовим розсіюванням, яке він називає dissemination

Зосереджуючи увагу на мовних виявах філософії, Дерріда створює низку літературно-філософських творів експериментального характеру, що поєднують елементи наукового трактату і роману в листах. Йому належить низка парадоксальних тверджень, які викликали “філософський шок”: “сприйняття не існує; можливо, я мертвий; власне ім'я — не власне; зовні тексту не існує; секрет в тому, щоб розуміти ніщо; спочатку був телефон”. Подібні ідеї свідчать про прагнення вийти за межі класичної філософії, “почати все спочатку” в ситуації втрати ясності значення, його розуміння. Прекрасне у класичній формі  не зникає, але відбувається його зсув, дрейф, емансипація.  Основні об'єкти Дерріди — знак, лист, мова, текст, контекст, метафора, несвідоме. Знак не заміщує річ, але передує їй. Він довільний і невмотивований.

Щоб зрозуміти ці категорії, потрібно відчувати мову. За словами Дерріди, “мовний досвід”, безумовно, — досвід життєвий. Отже, смертний. “Випадковість зробила мене французьким євреєм з Алжиру, що належить до покоління, народженого до війни за незалежність. Але я жив, тому що Любив. Любов у цілому проходить крізь любов у мові, де немає ані націоналізму, ані консерватизму, але мова вимагає доказів. І дослідів. З мовою не зробиш бозна-що, вона існує до нас і нас переживе. Якщо хочеш, щоб мова прийняла якусь форму, потрібно це робити тонко, відповідно до її законів. Залишити сліди в історії французької мови — ось що мене цікавить. Я вважаю, що якщо я люблю мову так, як я люблю життя, й іноді більше, ніж любить його француз за походженням, то це тому, що я люблю її як іноземець, якого прийняли і який привласнив собі цю мову як єдино можливу для нього. Мова – це буття”.

Дерріда відкидає західноєвропейську традицію пріоритетного вивчення мови як способу прямої комунікації, підкреслюючи, що з часів античності до наших днів філософія залишалася писемною. Вказуючи на те, що комунікативні властивості письмових знаків перевершують мовні, він вважає, що лист як символічна модель мислення є важливішим від мови. “Знак – це стиль і смерть. Знак – це незалежність від реальності. Вчитися жити має означати вчитися вмирати, зрозуміти абсолютну смертність, щоб прийняти її (без порятунку, воскресіння і спокутування). З часів Платона – і це стара догма філософії: філософувати — значить, вчитися вмирати” .

Дерріда писав, що “тема виживання завжди мене цікавила. Значення цього слова не зводиться до життя і смерті. Тема ця первинна. Виживання в буденному значенні означає життя, але також це означає життя після смерті. Якби я винайшов свій лист, я зробив би так, щоб це була нескінченна революція. В кожній ситуації слід створити власний спосіб викладу, створити закон для одиничної події; в той же час вимагати, щоб цей лист визначав читача, який вчитиметься читати (жити) це, який до того не звик до подібного”.

Жак Дерріда – представник епохи шістдесятництва у світовому розумінні. Він зазначає: “Моя епоха не була спокійною. Відмінності і розбіжності лютували, і це середовище було яким завгодно, тільки не однорідним. Я дискутую з Бурдьє, Лаканом, Делезом, Фуко, які цікавлять мене значно більше ніж ті, імена які рекламує преса. Те, що я говорю про моє покоління, варто сказати, звичайно, і про минулі покоління, від Біблії до Платона, Канта, Маркса, Фройда, Гайдеґґера. Ми вчимося жити. Вчитися жити — це завжди нарцисизм: хочеться жити на межі, наполегливо, і культивувати все те, що нескінченно більше, ніж “Я”, і в той же час складає частину цього маленького “я”. Вимагати від себе, щоб я відмовився від того, що мене формує, від того, що я так люблю, значить вимагати смерті. В цій вірності є якийсь інстинкт збереження”.

Ж. Дерріда брав активну участь у кампанії щодо захисту прав іммігрантів у Франції, боровся з апартеїдом в Південній Африці (він був одним із перших, кого запросив до себе Нельсон Манделла), виступав на захист дисидентів у Чехословаччині. В 1981 році спільно з Жан-П’єром Вернаном Дерріда організував у цій країні «Товариство Яна Гуса» для допомоги чеським інтелектуалам, яких переслідувала влада.

Філософ писав: “Європа сьогодні у ХХІ столітті стоїть перед потребою засвоєння нової відповідальності. Я не говорю про європейське співтовариство в тому вигляді, в якому воно існує або вимальовується в більшості сучасних випадків (неолібералізм) і перебуває під можливою загрозою стількох внутрішніх воєн, але про Європу майбутнього, яка шукає себе. В Європі... і скрізь. Те, що я називаю деконструкцією, навіть коли вона спрямована проти чогось в Європі, все одно є європейським, це продукт вставлення до себе Європи як досвід радикальної відмінності. Європа знає категорію Іншого. З часів епохи Просвітництва, Європа постійно піддає себе критичному аналізу, і в цьому випадку, в цій здатності до самовдосконалення — шанс мати своє майбутнє”.

У своїх численних працях, у тому числі у книзі “Голос і феномен” Дерріда висував тезу про те, що в літературі, як і в музиці, архітектурі, існують різні рівні значень, які не обов'язково є свідомим результатом зусиль автора. Значення відрізняється від тексту і живе “поза”. Теорію деконструктивізму Дерріди можна розглядати як методологічну матриця, що дозволяє нам підійти до розгляду кіберкультури й інтерактивності з позиції, яка забезпечує розкриття основних властивостей предмету. Ця теорія спрямована на інтерактивне мистецтво. Відповідно до її основних положень, текст (тобто витвір мистецтва) має бути звільнений від будь-якої залежності від значення. Сам текст має панівну позицію щодо іншого. В центрі уваги – структура тексту. Процес розуміння тексту (навігація) замінює розуміння його значення. Заохочується форма інтерпретації, подібна до гри. Цей вид гри приймає її нескінченність, її незавершеність. Так само як і інтерпретація тексту, процес комунікації стає грою (з необов'язковими ролями і правилами). Комунікація, так само як інтерпретація, стає процесом створення значення, творчою діяльністю.

Мистецтво інтерактивних медіа, мабуть, є якнайкращим прикладом нового деконструктивістського розуміння тексту (витворів мистецтва) і комунікації. Воно відкидає традиційний догматизм, але не створює нового, який би знову привів мистецтво у стан заціпеніння. Інтерактивне мистецтво демістифікує роль художника, зводячи її до функції творця контекстів, усередині яких реципієнт може розвивати процес творчості. Сьогодні поняття автора посунуло поняття авторства — загальна мета і художників, і реципієнтів. Мистецтво не обов'язково має бути формою зображення наперед визначеного і кінцевого світу.

Деконструкція — це особливий метод читання. А значить, вона має справу з текстами. Будь-яке знання текстуально складається не з понять, а зі слів. «Все є текст» («ніщо не існує поза текстом»). У чому особливість деконструктивістського методу? В тому, перш за все, що він спрямований на подолання довіри до ієрархій. Звичайно, мовна конструкція має завжди центр. Він констатує або затверджує її як щось стійке й інтенсивно виділене, тобто як власне структуру. «І сьогодні ще структура, — як справедливо пише Дерріда, — позбавлена центру, є абсолютно немислимою... Поки що».

Кожна культура концентрується довкола якихось цінностей (Ідей, Вірувань, Поглядів, Переконань). Але людський Розум завжди виводить на перший план ті цінності, які він може використати в певний історичний момент як благо. Деконструкція руйнує свідоме використання світової ідеї.  Розум не може відчути істини. Але вічне, яке є в кожній істині, також має жити. Але не в Розумі. Поки що Людина не має механізму, щоб відчитувати вічне з мистецьких творів в Абсолюті. Початок бінарної структуризації всього сущого було встановлено маніхейським дуалізмом світла і тьми, добра і зла. Деконструкція перетворюється на боротьбу проти структурно-бінарних опозицій, підлеглих логіці пана і раба, що обмежує, якщо свободу і творчість людини. Позбавити структуру (систему) влади над людиною — значить, вирвати її жало — центр, деконструювати її.

Нетривіальні результати у плані деконструкції дає самовіддзеркалення, тобто звернення до діалектики дзеркала, роздвоєння рефлексії і подвоєння тексту, його окремих довільно вибраних фрагментів. На думку Дерріди, варто також, з деконструктивістської точки зору, працювати не над тим, що хотів або що сказав автор своїм текстом, а навпаки — що він навмисно або мимохіть не сказав, що приховав, недоказав, не помітив, що складає ірраціональний контекст його раціонального, лінійного дискурсу. Лінії аналізу тут можуть множитися до безкінечності. Вивертання всіх семантичних коренів слів і термінів — ще одна достатньо поширена техніка деконструкції. Незвичайні і несподівані переплетення сюжетів та ідей — все працює на різноманітність, прояв, твердження і «розмноження» відмінностей, що знімають опозиційну бінарність.

 Отже, шлях Дерріди, який з пересторогою ставився до будь-яких фіксацій, у тому числі й до “пост-ів” та “ізм-ів”, є надзвичайно важким, оскільки через примарне уникання будь-якої влади, він прагне до вільного, необмеженого філософування. Проте все, що з’явилося в цьому світі, мусить мати ім’я. Постмодернізм у вигляді деконструкції, як стратегія завдань і заперечень, є величезним ідеологічним “хвостом” комети, який невідступно йде за Деррідою.

Таким був філософський стиль Дерріди. Стиль — як метатеорія. “Питання про стиль,  — писав філософ, — це завжди питання про витонченість. Інколи це тільки перо, яке при нагоді стає стилетом або навіть кинджалом. За їхньою допомогою ми можемо рішуче атакувати все, що філософія виводить з матерії або форми. І разом з тим ці знаряддя допомагають відображати загрозливу реальність, стримувати її натиск і берегтися від неї — весь час ховаючи сліди, пригинаючись на бігу...  Стиль буде виступати подібно до шпори, — як ніс на старому вітрильнику, як тризуб, що розсікає повітря. Стиль здатний також захищати від жахливої або навіть смертельної загрози, що може виникнути в реальності”. Цікаво, чи відкриє Україна філософію Дерріди? Напевно так, якщо зрозуміє свій власний стиль. А поки що в Україні вийшли тільки “Позиції” (видавництво “Дух і літера”) та “Привиди Маркса” (видавництво “Око”) Ж. Дерріди.

За рік до смерті Жак Дерріда написав: “Мене ніколи так не переслідувала потреба смерті, як в моменти щастя і радості. Радіти і плакати про смерть, яка чекає на мене, — одне й те саме... Коли я згадую щасливі моменти, я їх також, звичайно, благословляю, але в той же час вони штовхають мене до думки про смерть, бо вони пройшли, вони вже в минулому, в моїй пам’яті... Я постійно веду війну проти себе... Ця війна, я бачу її як війну, жахлива і згубна, але водночас я знаю, що це – моє життя. Я знайду мир тільки у вічному спокої”.

 

 

Дмитро Дроздовський,

студент Національного університету

“Києво-Могилянська академія”

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...