пошук:  

>> Дроздовський Дмитро: "Живе - хто іскрить!", або світ Олеся Гончара у слові Михайлини Коцюбинської

У розділах: [Лiтературознавство]

Авторська сторінка
Опублікував:  drozdovsky

 

 

«Живе – хто іскрить!», або

світ Олеся Гончара у слові Михайлини Коцюбинської

 

 

 Людині дано пам’ять, що сягає у віки, тому вона і людина…

О. Гончар (“Собор”)

 

Олесь Гончар – це величезна скарбниця української літератури. Як прикро, що зірки не можуть жити вічно, вони згасають, щоб своїм світлом відродити щось нове... Ще потужніше і яскравіше. Олесь Гончар – людина, яка своїм життям довела, що “чесність із собою” має стати лейтмотивом життя. Філософія Олеся Гончара – це трагічний топос української історії, в якій є стільки “циклонів”, але так мало “соборів”. “Тризна” – іще один образ України, але не скривдженої, не на колінах, України, вільної від ідеологічної зашореності. Гончара намагаються і досі звинуватити у “грі із владою”, і це є великою помилкою. З владою загравали корнійчуки, але тільки не Гончар. Кожен має обирати свій шлях: хтось іде в обіймах із самотністю, а хтось – поруч із галасливою юрбою, маніфестуючи себе за (лже)пророка. Так часто було в нашій історії, але ніколи, повірте мені, Гончар не буде в площині фальші і омани, тільки, якщо ми сьогодні змінимо метафізичну площину Гончаревого світу і замінимо місце для духовних цінностей Гончара в проекції на наше сьогодення. Ми не можемо зруйнувати тих цінностей, які Гончар заклав в історичну візію України, але ми можемо і, вельми вдало, деструктивно змістити локуси цих цінностей, і тоді матимемо, що Гончар – це співець партії, це геніальний блазень, це Іуда... Ми можемо навіть констатувати, що Гончар – це “герой України”, але тим ми тільки спаплюжимо світлу пам’ять про Олеся Терентійовича. Та не був він ніколи “героєм України”, і не треба всує ім’ям спекулювати сьогодні, коли від людини залишилася неабиякої сили матерія. Матерія без форми історичного матеріалізму. Сьогодні звання “героя України” – це шрам на духовній оболонці людської творчості, людського життя. Воно матеріалізує небуденність таланту, духовність метаматерії творчості, оскільки політичні аберації за 13 років перетворили його на жалюгідна лахміття, яким прикривалися “герої нашого часу”. 

Насправді Час забрав все проминальне від імені Олеся Гончара – лишилася тільки частка вічного. Це вічне є настільки крихким, що ми подумки можемо розтрощити його, хоча і будемо при цьому керуватися “благими намірами”. Але, куди вони ведуть, ми добре усвідомлюємо... І тим не менш намагаємося й досі спекулювати на імені Олеся Гончара. І новим поштовхом до цього може стати Помаранчева революція, перекручена в травмованій свідомості української псевдоеліти. Олесь Гончар помер в незалежній країні, але ця незалежність була сповнена такою не-свободою, що комусь було легше в зоні відчуження, а не в цій (не-нашій) країні. 2004 рік змінив забарвлення слова “Україна”. Це вже не велика і незалежна зона страху і духовного відчуження, а це великої сили енергетичне поле, в якому викристалізувались молоді і світлі сили, носії української ідеї. Саме вони продовжуватимуть справу Гончара. На жаль, “старше” покоління так і залишилось плюсквамперфектом, не здатним на  продукування енергії, не знаної досі сили.

Молодь же змогла оговтатися. Ні, не піднятися з колін, а усвідомити себе в контексті українського ейдосу. Українці ніколи не падали навколішки, не-українці так, але сьогодні ми намагаємося перемішати коней і людей, скинути все докупи, створити вакханалію інтелектуального маразму, і цим самим дискредитувати Помаранчеву революцію. Чи цього хотів би Гончар?  Чи такої   України прагнув Олесь Гончар? “Великодушний і наївний, як вольтерівський Кандід, у своїй гостинності він по-дитячому беззахисний”. Так сказав свого часу великий інтелектуал української літератури Павло Загребельний про Гончара.

А от що скажемо про Гончара ми сьогодні? Ми будемо “молитися” на нього чи створювати “культ” Олеся Гончара? Не треба спекулятивних віхол на імені Олеся Гончара... “Земля гуде” під ногами, коли хтось намагається створити псевдокультуру справжньої людини. Замість “берегу любові” і пошани ми маємо поклоніння, яке в метафізичному вимірі спирається на страх перед ґрунтовним переосмисленням висхідної достовірності в площині літературної творчості Гончара. Цим культом ми тільки викриваємо себе як тих, хто хоче втекти від себе, але цього ніколи не вдасться здійснити. Ці хтось замість того, щоб встати на “шлях до українського Відродження”, намагаються здійснити переоцінку цінностей Гончара з проекції сьогодення із корінням радянської міфотворчості. І як прикро, коли хтось намагається вирвати з енергетичної площини нового концепту осмислення Гончара якісь уривчасті фрази і перекрутити їх, штучно інтегрувавши в зовсім нове середовище.  Чи не хочемо ми таким чином геній Олеся Гончара заховати в “обмотки” премій і нагород? Чому ж так відбувається?

14 липня 1995 року серед останніх записів на письмовому столі Олеся Гончара були такі: “Духовність – то як озонова піднебесна пелюстка, що так бережно огортає планету і не дає зруйнувати життя. Дбати про духовну наповненість душі, про її духовне здоров’я і дбати про середовище, в якому живемо, – це, мабуть, головне. Душа й природа в злагоді своїй забезпечать надійність життя”. Та от тільки де та духовність? Чи ми готові нівелювати все буттєве в сущому сучасної “духовності”?

Мене, чесно кажучи, лякають випади поти Михайлини Коцюбинської. Я, читаючи її статтю в “Сучасності (лютий, 2005 рік) не відчув нищівної критики Олеся Гончара як заручника системи. Ми сьогодні можемо це зробити, нагороджуючи його ім’я преміями, які знецінили себе. Гончар вже не потребує премій, а от любові і пошани, пам’яті і правди йому не вистачає. Але ж нам, напевно, легше нагородити металом нашої кризової цивілізації, ніж любов’ю сердець, які зовсім по-новому дивляться крізь призму сьогодення на Олеся Гончара.

Треба знов-таки не забувати про чесність перед собою.  Людина i людяність – це ті константи творчості і мислення Гончара. Життєствердний оптимізм, який проймає творчість письменника, є оптимізмом сміливим, мужнім. Віддавши талант служінню народові, Олесь Гончар присвятив цій високій меті своє щедре i багате Слово, сповнене світла i добра. Слово, яке є зверненим до кожного з нас... І це не заклик чи звинувачення, це Слово Мудрої Людини. Слово до майбутніх поколінь.., тож і не треба забувати про метафізичність кожного слова, а тому не варто всує звинувачувати когось, викривляючи сутність звинувачень.

...Велике краще бачиться на відстані. “На відстані серця”, а тому і не варто серце замінювати чимось іншим: тверезим розрахунком, гнівом, власною неспроможністю здійснити поступальний рух вперед, щоб “засвітився світ” оновленої України.

Гончар – “художник світла, його дослідник, зображувач і поет. Закохано й уважно простежує він промені, що пронизують людські істоти, що оживлюють природу, що ринуть крізь космос”. Може, і нам варто бути мудрими, щоб, замість словесної порожнечі і звинувачень, відкрити чистого Гончара, поза ідеологічними забобонами. Гончар – це душевний синкретизм і духовна наповненість. Душа під кригою ідеології відкривалася у вічності. А наша мета – зірвати мул з псевдо-Гончара і утвердити нову достовірність його творчості, яка б засвідчила, що “Прапороносці” – це не тільки твір “на замовлення”, а що це величезний пласт трагічної української історії. “Собор” – це не тільки “роман-набат”, а це стовп української філософської думки, яка виходила за рамки ідеологічної одноклітинності (термін Михайлини Коцюбинської). Тож, може, скінчився час одноклітинного мислення і сприйняття? Критика і скепсис – це ті конструкти, які ми знаходимо в європейській історії в усі часи. Критика – це прояв вільнодумства, за яким – ствердження нової висхідної достовірності... Нового Гончара, справжнього Гончара. Тож, чим таки провинилася Михайлина Коцюбинська?

«З романів і повістей, публіцистичних виступів та есеїстки постає Гончар в одній іпостасі, а зі сторінок щоденникові прози — дещо в іншій, значно глибший (бо не цензурований) і складніший (розірваний суперечностями епохи, найстрахітливішої диктатури XX сторіччя)… А ще повністю відкритий, мужній і мудрий, справжній і щедрий у своєму невичерпному душевному багатстві». Цей пасаж я взяв зі статті Петра Сороки в “Слові Просвіти” від 24-30 червня 2004 року. Щоденники Гончара – це новий поштовх до його утвердження в нашому часі. Але без спростування попередньої достовірності, без критики застарілих систем ми не зможемо  розширювати обрій Олеся Гончара у вимірі сьогодення. “Критичні стріли навколо творчості письменника ламалися ще за його життя і, очевидно, будуть ламатися ще довго. У надто складний час він жив, надто цупко тримала його система в своїх шорах, як, власне кажучи, усіх талановитих митців — Максима Рильського, Миколу Бажана, Андрія Головка, Юрія Яновського, Павла Тичину… Саме ставлення Олеся Гончара до цих корифеїв, з якими тісно звела його доля, і передусім, до Тичини, допоможе нам обрати вірний критерій поцінування творчості автора “Собору” »,  –  зазначає Петро Сорока.

Свого часу «Собор» посягнув на основи радянської системи. «Собор» ударив у її серце! Коли Тичина писав про «всю гниль, всю цвіль партійноборчих породіль», то Гончар у переддень проголошення «розвинутого соціалізму» на весь голос мовив про бездуховність побудованої на цій гнилі і цвілі системи. Системи, яка лицемірно назвала себе спадкоємницею вікових надбань людської культури, але відкинула головне — духовність, красу, втім, на словах відбиваючи їм поклони.  Роман намагалися вилучити з читацького вжитку, але браконьєрам українського духу це не вдалося. Сьогодні ж ми знов намагаємося побудувати систему, яка б суперечила метафізичній основі Олеся Гончара. Ми ідеологізуємо його творчість. Страх перед критикою – це прояв одноклітинності. Гончар не потребує “культів”. І справді –  культ це процес визнання своєї мізерності перед богами (Богом, Абсолютом), як наслідок, людина віддає частку свого світу у вигляді матерії без форми, щоб отримати абсолютно новий світ. Гончар – це той світоч, який своїм життям змінив світ, тож і не треба зараз спекулювати на його імені. Наш український світ іще не такий нікчемний, щоб в процесі жертвоприношення (складовий елемент культу) просити його трансформації. Карколомна подія вже відбулась в 2004 році, а наше завдання – не допустити хаосу, зберегти цей світ. Зберегти ейдос Помаранчевої революції. Тож не культів ми потребуємо, а правди і моралі, духовності і мужності.., якими Бог наділив Олеся Гончара.

Свого часу, будучи гостем Бі-Бі-Сі, Михайлина Хомівна зазначила, що «Ми іноді заважаємо природному розвиткові якихось речей, перебиваючи його дещо дешевою дискусією. Можливо, дається взнаки ейфорія від можливості все сказати». Треба завжди залишатися собою, навіть, коли ти проти системи. Людина  це система, світ – це система, а все інше – це надбудова, якої варто позбутися. Тож і Олесь Гончар, і Михайлина Коцюбинська – це дві людини, яки своїм життям намагалися заперечити основи псевдодійсності. Тож і не варто штучно розділяти те, що в площині метафізичній має єдине буття, незважаючи на різне суще. І втеча від себе через власну екзистенційність (за К’єркегором) – прояв деструкції духовності і одноклітинності власного світу. “Думаймо про велике!”. Історія вже знає своїх “академіків” Шамоту та Федя, тільки от чи й досі в нас живе цей потяг до самознищення?  “Собори душ своїх бережіть, друзі... Собори душ!..”. Краще і не скажеш...

 

Дмитро Дроздовський,

студент Національного університету

«Києво-Могилянська академія»,

лауреат Міжнародної літературної премії імені О. Гончара

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...