пошук:  

>> Дроздовський Дмитро: “Моя душа в червоній амазонці”, або помаранчевий вітер на тлі чуми

У розділах: [Соціологія]

Авторська сторінка
Опублікував:  drozdovsky

 

24 серпня в 14 річницю Дня незалежності України (і перший рік її справжньої незалежності!) в Музеї книги та книгодрукарства, що на території Лаври, відбулося вручення єдинопрестижної в Україні Міжнародної літературної премії імені Олени Теліги, видатної української поетки, громадської діячки.

Цьогорічним лауреатом премії, за поданням Національного університету “Києво-Могилянська академія”, стала Оксана Пахльовська, письменниця, літературознавець, доктор філологічних наук, науковий співробітник Інституту літератури НАН України, професор Римського університету «Ла Сап’єнца».

 

Цю премію Оксана Пахльовська отримала за фундаментальне видання “Українська літературна цивілізація” італійською мовою. Та чи тільки ця праця привела її до такої почесної нагороди? Чому саме Оксана Пахльовська здобула премію Олени Теліги цього року?

Лауреатами на сьогодні найпрестижнішої в Україні премії в різні роки ставали Ліна Костенко, Михайлина Коцюбинська, Ніна Марченко, Лариса Крушельницька. Ці особистості силою свого інтелекту та духу перебувають у  близькому вимірі з Оленою Телігою, яка повстала проти „чорного вітру” нацистської Німеччини та  радянського тоталітаризму у момент історичної безвиході.

  Ніцше свого часу стверджував, що саме в такі часи “народжуються люди, які  виходять із "лабіринту тисячоліть", щоб людство не опинилося у світовій кризі, навіть якщо вони самі гинуть...

Олена Теліга народилася в Росії, виросла між двома світовими війнами та виховувалося на традиції учасників української визвольної війни 1917 – 1921 років, більшість якого після національної катастрофи опинилося в еміграції в Західній Європі.  Ця героїчна жінка увійшла в світ українських націоналістів, де творився новий образ Духовності України. Їй, як свого часу і Лесі Українці, був близький не образ “переможця-тріумфатора”, а образ борця, за який вона стає до екзистенційної боротьби.

“Коли ми, поети, пишемо про відвагу, твердість, шляхетність посвяти й цими творами запалюємо та шлемо на небезпеку інших, то як можемо ми самі цього не робити? під час війни писала О. Теліга. „Справжня поезія — це не видумана комбінація, це виплив душі. Як же ж чутимусь я, коли піду проти своєї поезії? Коли я загину, то знатиму й іншим покажу, що жила так, як хотіла й як повинна була жити, коли ж сидітиму в безпечнім запіллі — це вже буде зрада мене самої!”

Багато фатально трагічних сторінок було в житті Теліги... То люди, які їй клялися у вічній дружбі, нахабно зраджували її, паплюжили її гідність; доносили на неї, провокували. Ґ. Лебон прогнозував наступ „ери мас”, тобто ери натовпів, i наступний за цим крах цивiлiзацiї. За Лебоном, у межовій ситуації вибору між двох сил-ідеологій життя дедалі більше визначатиметься поведінкою натовпу, люмпенів, духовних нікчем, які завжди є безхребетними і маргіналізованими. У натовпі індивіди втрачають почуття вiдповiдальностi i опиняються пiд владою ірраціональних чуттів, догматизму, нетерпимостi, всемогутності. Лебон стверджував, що всi досягнення цивiлiзацiї є результатом дiяльностi елiт.

Сьогодні вихолощене тоталітарною системою, роками „залежної незалежності” суспільство постає у викривленому дзеркалі... Але в сорокові роки ХХ століття на лезі двох тоталітаризмів таке “суспільство” не могло ні захитати, ні зламати Олени Теліги. Вона йшла просто й гордо.

Ніцше писав про людину, яка живе в “епоху історичних зламів”, що вона потребує відчуття зростання сили, що виникає в результаті подолання опору. “Людина епохи катастроф” своїм життям уже приречена на трагічний вибір: саморуйнування - або нищення того, що знаходиться за межами її Я. В цьому моменті концепція “потягу смерті” в Олени Теліги виходить на рівень морально-етичної проблематики.

Такий трагізм переконує людину, що вона самотня, вона покинута в світі. Смерть – спосіб самотворення, коли немає ані держави (її зруйнували), ані народу (його винищили). Залишається повстати... Своєю смертю... Може, в цьому і полягає сенс життя Олени Теліги? А. Камю з цього приводу писав: “Чи треба думати, зіткнувшись із цими суперечностями і цією темнотою, неначе немає ніякого зв'язку між можливою думкою про життя та діянням, здійснюваним, щоб його покинути?”

Друга світова війна стала для Олени Теліги моментом екзистенційного вибору... Аut-Aut… Або-Або... Про такий вибір, за С. К’єркегором, часто згадує й Оксана Пахльовська у своїх студіях. Чи випадковим є такий збіг? Для О. Пахльовської момент екзистенційного вибору настає в наукових дослідженнях, в яких вона робить свідомий і мужній вибір на користь кафедри україністики Римського університету „Ла Сап’єнца”, що відчинила вікно для України в європейський дискурс ХХІ століття.

Науковець Оксана Пахльовська, яка має своє майбутнє, розуміє біологічно-духовну міазму, яку приніс “чорний вітер з України ХХ століття”, піднімає рівень свідомості, очищує її достеменністю та об’єктивною історичністю. Її науковий доробок, її публіцистичні праці – це спроба винищити вірусів-паразитів, трансплантуючи фрагмент своєї свідомості на інфіковану свідомість нації. Оксана Пахльовська — вчений європейського (себто перспективного!) часу, яка зуміла створити першу на Заході кафедру україністики в Римському університеті «Ла Сап’єнца».  

Професор Пахльовська – науковець із психологічно тонким, загостреним до екзистенціальної межі світовідчуттям, це науковець, який об’єктивує світ відповідно до своєї життєвої еґо-позиції, оскільки саме знання – в середині її психологічних лабіринтів, у глибинах свідомості й підсвідомості. Така екзистенційна позиція обумовлена насамперед відчуттям величезної внутрішньої свободи.

У контексті метафізичного дискурсу свободи людина осмислюється як практика, що історично розгортається і в якій людина в кожний історичний момент культивує себе тим способом, який вона обирає самостійно всупереч диктату фізичного детермінізму, впливу на нього соціуму, вітальних сил або біологічних інстинктів (нацистських свавіль, тоталітарних руйнувань!). Подібну практику свободи розглядають як найвище призначення людини. Людина перестає бути вільною лише тоді, коли вона забуває про турботу про себе, про практику культивування себе, про практику свободи-смерті заради, а не свободи-смерті від... Анрі Бергсон був переконаний, що “людина відчуває свій обов'язок лише тоді, коли вона вільна”.

У контексті життя Олени Теліги метафізичний дискурс про свободу набуває особливої актуальності. Потрібно піддати кардинальній деконструкції те розуміння онтологічного ставлення людського буття до самого себе, яке домінувало в європейській культурі Нового часу. Олена Теліга деконструювала цю онтологію власною смертю!

Пiсля арешту редакцiї "Українського слова" О. Телiга не брала до уваги постанов німецької влади, ігнорувала вказiвки нiмцiв зухвало i принципово. На що вона сподівалася? Друзі її попереджали, що гестапо готує засiдку на вул. Трьохсвятительськiй, де була Спілка... Але вона знала, на що йде, – тому тiкати не збиралася! У приватній розмові з М. Михалевичем Теліга вперто пiдкреслила : "Ще раз iз Києва на емiграцiю не поїду! Не можу..." Це був її свідомий вибір, це був її шлях, який вона гiдно пройшла до останнього подиху. Олена пішла на стовідсоткову загибель, з нею пiшов i її Михайло Теліга... Aut-aut… Або-або...

“Вона стала одною з чи не найбiльших постатей, якi започаткували нову добу в житті українського народу. Після Лесi Українки Олена Телiга – найвизначніша жіноча постать в українській літературі. Своїм творчим життям i героїчною смертю вона стала новим символом невмирущості української нації...” – так сказав про неї Дмитро Донцов. “З'явилася вона, спалахнула i згорiла на тяжкiм та сiрiм, потiм криваво-червонім небi війни й революцiї, неначе блискуча зірка, лишаючи, хоч згасла фізично, яскраве свiтло по собi, яке палахкотiтиме нащадкам!”

Лауреатка Міжнародної премії Олени Теліги Михайлина Коцюбинська у своїх "Роздумах про епістолярну творчість сказала про це так: „Із нещодавно опублікованих епістолярних скарбів яскравим прикладом "творення себе" можуть бути листи Олени Теліги до Наталі Лівицької-Холодної у вищезгаданому зібранні листів українських діячів з американських архівів”. Михайлина Коцюбинська підкреслює: „Образ Олени Теліги, її громадянська позиція, її поезія, така жіноча попри всю твердість і несентиментальність, вабили мене відтоді, як я вперше почула її ім'я, як її образ увійшов у наше життя...” Але її життя було яскраво-блискавично-коротким.

...У лютому 1942 року в Києвi спочила без труни, без хреста й напису в холодних обiймах братської могили Бабиного Яру Олена Телiга, молода вродлива жінка, талановита поетеса, видатна громадська дiячка й публiцистка... Маючи можливiсть урятувати своє життя, вона свiдомо пiшла назустрiч смертi, добровiльно вибрала шлях на Голгофу...

Свобода людини, за Ф. Ніцше, – це мужнє (“надлюдське”) прийняття індивідом вироку долі (у християнстві говорять про взяття свого хреста”). Це – “шлях вогню через ліс”, “шлях Рами”, “шлях Пандавів”, “шлях андекавнів”. Це, за Е. Юнгером, своєрідна “партизанська війна” на духовному фронті, коли людина самостійно протистоїть (“не-антействує”) ворожим їй обставинам. Це призводить “того, хто йде через ліс” до зустрічі із самим собою, в результаті він набуває “спадок”, тобто духовно-тілесний родовий зв’язок. За словами Ніцше, “свобода - це воля до особистої відповідальності”.

Італійський філософ В. Парето – представник психологiчної школи в iнтерпретацiї проблем соцiальної динамiки суспiльства – вважав, що саме вольові почуття, емоційний вимір людини, її внутрішнє протистояння у боротьбі зі світом та в собі, – найважливіші елементи соцiального життя й поведінки у моменти історичних зламів, висхідні достовірності життя в моменти екзистенційної катастрофи самої свідомості.

За С. К’єркегором, екзистенція – це те “внутрішнє”, що постійно переходить у зовнішнє, предметне буття. Позаяк предметне буття виражає собою “несправжнє існування” людини, знайдення екзистенції передбачає вирішальний вибір, за допомогою якого людина переходить від споглядально-почуттєвого способу буття, детермінованого зовнішніми факторами середовища, до “самого себе”, єдиного і неповторного. Страх, за К’єркегором, – це можливість свободи. Той, хто виховується страхом, – каже К’єркегор, – виховується можливістю згідно зі своєю безконечністю. І тільки смерть без страху – це відповідальна вічність! Із цієї вічності дивиться на нас сьогодні Олена Теліга...

Оксана Пахльовська, за філософією С. К’єркегора, відчуває відповідальність за своє Слово-Лоґос, а, відповідно, має свободу, ... є самістю. Вона бачить проблему завжди зсередини, тобто онтологію проблеми. А це у свою чергу унеможливлює патетику, штучний пафос і “зайвий” оптимізм, які є сьогодні в ХХІ столітті наслідком знищення генетичних кодів, нейтралізації біохімії свідомості українця, нагромадження вірусів-паразитів у своєму тілі, які нищать душу. Вони ширяться і множаться, відбираючи розуміння національної гідності, створюючи підстави для біологічного регресу від поліструктурності Людини до одноклітинності (вживаю улюблений термін Михайлини Коцюбинської). 

Професор Пахльовська неодноразово торкалася сумнозвісної проблеми, яку сьогодні можна окреслити як перспективи України у третьому тисячолітті, «багатовекторність» української зовнішньої політики: «Україна – це найменш ідентифікована держава. Ніхто не може зрозуміти, чого Україна хоче, куди вона йде. Чи вона справді хоче йти в напрямку Європи, чи вона хоче йти в напрямі Росії. Досі цього нікому не відомо. І цього сама не знає Україна. От, що цікаво. Ця невизначеність». “Хто такі українці, що таке Україна і чого вона хоче?” – так можна охарактеризувати основне філософське запитання у проекції на самоідентифікацію... Відповіді за тринадцять років не було... Сморід політичного режиму, маразматична гра “політичних диригентів” перетворив Україну на азіатську цвіль, болото втрачених сподівань...

І лише на чотирнадцятому році “незалежності” новий вітер помаранчевого духу мусить знешкодити ту вакханалію, що утворилася внаслідок діяльності людей, які “грали у політичні ігри”... На думку О. Пахльовської, таке розчинення України, гуманітарно-політична ситуація, яка утворилася в ній за часів минулого режиму, виникає з двох взаємопов’язаних елементів: „Перший – цілковита інертність суспільства, яке ще не стало громадянським суспільством і невідомо, чи стане. І другий – злочинні політики, які скористалися цією ситуацією і взяли цю ситуацію в свої руки. Звичайно, злочинні політики не можуть керувати державою, якщо суспільство не є інертним, і саме суспільство, якщо воно продовжує бути інертним, звичайно, воно ніколи не позбудеться злочинних політиків”.

 “Словом, відомий віз так колесом і застряг у євразійському болоті”. Підсумовуючи, Оксана Пахльовська сказала: “Європейський час – це час, спрямований у майбутнє”.  Ми же натомість тринадцять років борсалися в тінях обернених перспектив, натомість не маючи ані перспективи, ані хронотопу, ані історії...

Оксана Пахльовська у статті “Українська культура у вимірі “пост”: посткомунізм, постмодернізм, поствандалізм”, яку було надруковано в  “Сучасності” в 2003 році, пише, що “риторична наповненість таких понять, як «незалежність», «Європа», «демократія», збідніла й вивітрилася чи не остаточно, так і не набувши конкретного змісту. Картина політичної еволюції – чи то пак інволюції – України за останні роки вже доволі самоочевидна”.

Сучасна українська “богема” перетворилася на “тусовку”, викинуту гравітацією із “чорної дири” “нашого” часу на орбіту квазісамодостатності: “А що менше інтеліґенція має змогу впливати на суспільні настрої та на владу, то більше вона й справді стає «самодостатньою», зосереджуючись, за браком цікавішого, на внутрішніх війнах, результати яких такі ж самі жалюгідні, як і причини, що до них призвели. Це «тусовка», застигла в часі, в якій закапсулувалися вчорашні двадцятилітні, ніяк не бажаючи зрозуміти, що їм уже якщо не п’ятдесят, то принаймні сорок. Так народжується фальшива допінґована молодість та рання і немудра старість, етно-соціо-демографічний покруч поколінь, яких спресувала  Історія на крутому віражі, — поколінь, які викинули з себе Час і яких Час викидає з себе”.

Науковий світ О. Пахльовської – це трансцендентний світ-у-собі, це перпетум мобілє, алхімічна лабораторія часів Magnum Opus, це світ, який здатен самоспалахом чи, може, самоопроміненням розтрощити уламковість “об’єктивної” реальності нашого світу, яка побудована на псевдоідеалах брехні та фальші. Чи це не ідеал науковця, який є схимником і містиком, який живе у просторі-часі всіх епох і свідомостей, імплікуючи це у свідомість епохи ХХІ століття, здійснивши акт епохе і піддівши сумніву неспроможність культуротворення попередніх епох, зокрема епохи майже 70-річної духовної стагнації й епохи 13-річної стагнаційної бездуховності часів нової “незалежної” України.

Українська держава у всіх вимірах – від геополітичного до естетичного – мала всі підстави належати Європі, бути структурним компонентом європейської надсистемної свідомості. Через аберації довкола (не)залежності за тринадцять років мафіозного гуляння “чорного  вітру” Україною, остання надія згасла, бо зникла сама онтологічна можливість культурної взаємодії. Європа втратила зв’язок із Україною. Єдине, що лишилося, – нація... Якщо врахувати, що «вся інтелектуальна історія в Україні фактично була позначена близькістю до Європи», то теперішній стан речей, коли все очевиднішим стає віддалення України від Європи, на жаль, далекий від оптимістичного.

Творчий вимір Оксани Пахльовської відбиває екзистенційну сутність виміру Олени Теліги. Це поборний світ проти недосконалого пристосуванства і блюзнірства. Вона не розмірковує, а бачить і прогнозує. Не всі здатні на таке, та й, що ще гірше, не всі здатні почути цей голос. Перед тим, як Данте мав увійти до емпірею, Вергілій наказав, щоб той промив очі (після прогулянки дев’ятьма колами Пекла).

На жаль, тисячі і досі залишаються із чорним рядном на повіках, не бачачи себе і світу, “вульгарний покручем лоботомізованого суспільства, жадібним споживачем фальшивих ідеологем, інертний транслятором енергії насилля”. Свого часу це розплющення за умов тоталітарного суспільства прагнула зробити Олена Теліга... ціною свого “трагічно-оптимістичного” життя... Але “вандалізм посттоталітарного суспільства може бути якщо не припинений, то принаймні марґіналізований, якщо Україна знайде в собі сили протиставити безцеремонній свободі численних імперативів один-єдиний імператив: імператив реальної, а не ілюзорної свободи,” – зазначає у ХХІ столітті Оксана Пахльовська.

 

Дмитро Дроздовський,

Національний  університет

“Києво-Могилянська академія”

 

 



головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua

 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...