пошук:  

>> Другов Влад: ,Скелет ідіотизмів'' у сучасній освітній ,,шафі'' або синдром вимирання східнослов'янського ареалу

У розділах: [Освiта, учбові заклади]

Авторська сторінка
Опублікував:  drugov

 

,,Скелет ідіотизмів'' у сучасній освітній ,,шафі''

або

синдром вимирання східнослов'янського ареалу.

Знання веде до передбачення

Огюст Конт

Є речі, котрі зовсім не хочеться розробляти, але, щоб зробити життя по-справжньому приємним, не тільки ж приємним займатися. Ми, практики, віддзеркалюємо ту живу освітянську реальність, що оточує нашого учня і нерозумно користуватись принципом: краще ,,голову у пісок'', ніж неприємна правда життя.

Давайте оцінимо, а чи не знаходиться наше ставлення до деяких питань

організації освітянського простору УЧНЯ за межами здорового глузду?

Спробуємо зробити це в досить акцентованому вигляді: через призму ідіотизму, котрий ми немов не помічаємо. При цьому використаємо не психолого-медичне поняття ідіота, а поглянемо на свою освітянську самоорганізацію через призму старогрецького визначення людського ставлення до загальносуспільного.

«Ідіотес» грецькою визначало людей, зайнятих лише своїми

вузько-особистісними інтересами (Сергій Курій)

Чи не виглядаємо ми ,,корпорацією ідіотів'' (за визначенням Лариси Денисенко) саме тому, що по-справжньому не цікавимось змістом своєї внутрішньо-освітянської політики. Політики у позитивному сенсі, як це було у Стародавній Греції.

Словом ,,політес'' греки окреслювали людей, котрі дуже

відповідально ставляться до змісту суспільного життя.

Ми часто пригадуємо вислів Конфуція, що у добре організованому суспільстві люди соромляться бідності, а у погано організованому - багатства. Якщо суспільство дозволяє собі псевдо,,політес'', то таке відсторонення від питань політики (державної, наукової, фінансової, торгово-економічної і, врешті решт - освітянської) невідворотно надасть йому відбиток ,,ідіотес''-у.

- Якщо ми не займемося політикою, то політика займеться нами (за визначенням Віктора Громового) і де гарантії, що кращим чином для нас же самих? Давайте просто побіжно поглянемо на деякі форми нашої суспільно-освітянської самоорганізації, котрі змушують сумувати саме з цього приводу.

Ідіотизм 1 - назви закладів загальної середньої освіти. Наприклад, всі французи чітко знають, що стоїть за назвами материнська школа, початкова школа, колеж, ліцей і університет чи інститут. За кожним закладом - тільки йому властивий віковий контингент. У ліцеї ви не зустрінете дітей середнього шкільного віку, у колежі - молодшого, а у початковій школі дошкільнят материнської школи. Відповідно і керівництво та педагоги є людьми, котрі зайняті виключно з певним віковим контингентом, а тому вже завдяки досвіду мають солідний професійний базис. Організатори системи освіти не вбачають чогось цінного в хаотичності назв закладів освіти подібної до тієї, котра панує у нас. От якби і нам звільнити час та життєві ресурси від необхідності постійно виясняти, що конкретно стоїть за такими назвами: колегіум, коледж, гімназія, ліцей, проліцей, спеціалізована школа, школа, школа-комплекс, центр освіти молоді (бюджетна організація), ліцейні чи гімназійні класи, спецкласи. Освічена людина з достатнім обсягом здорового глузду, але спеціально не поінформована у цьому морі почуває себе ідіотом.

Воно є доречним у соціальній ,,архітектурі'' імперського суспільства з його

тенденцією тримати людину за ,,гвинтика''. Але чи в цьому полягає і наша мета?

Ідіотизм 2 - перехід від одного вікового освітнього циклу до іншого. Він у нас повністю як визначається, так і здійснюється працівниками самого закладу. Які вимоги школа встановила, такі і працюють. Та що школа - різні вчителі однієї школи висувають різний рівень вимог. Розмови про загальнодержавні стандарти освіти так ніяк і не виходять за межі власне освіти як процесу інформування про щось. Для цього достатньо визначитись зі змістом навчальних програм. Але ж програма - це ще тільки початок шляху до певного рівня освітньої підготовки випускника того чи іншого циклу. Нашу офіційну програмну вимогу ,, ... учень повинен вміти ...'', кожен учитель конкретизує так, як йому заманеться. Так ми ніколи до державних стандартів підготовки учнів і близько не підійдемо. Чому ми ігноруємо здоровий глузд, міжнародний успішний досвід, що прямо вказують - якщо хочете, щоб і вчителі, і діти успішно працювали на досягнення добротного рівня навчальної підготовки, зробіть так, щоб учнів атестували не ті, хто їх персонально навчає. Зробити це потрібно в першу чергу заради створення атмосфери відповідальної поточної роботи, бо кожному треба буде показати себе іншим. Кожен буде ,,просвічений'' через загальнодержавний однаковий для всіх зміст завдання.

Питання об'єктивності в цій справі не є головним.

Не заради лише об'єктивності оцінки потрібно город городити. Це всього лише супутній продукт сутності процесу системних, циклічних тестувань і, до речі, здатний висвітлити справжній моральний рівень самих дорослих, котрі отримують гроші ще й за те, щоб формувати у суспільстві центри порядності та доброї моральності. Новітні керівники освітньої системи декларують наміри щодо загальнодержавної системи тестування після молодшого, середнього, старшого шкільного циклу навчання та при переході студентів від бакалавра до магістра. І вже чуємо високу тональність того вереску, що здіймається з однією метою - не допустити до стресу наших діточок. Але ж це погляди на рівні невротично хворої особистості: захистити своїх дітей від справді порядного життя тільки тому, що там проступають елементи здорової конкуренції. В атмосфері ,,візантійщини'', що витісняє відкриту здорову конкуренцію на периферію життя розумна, сильна та самодостатня особистість зі всіма своїми продуктивними здатностями почувається ідіотом чи у кращому випадку - ідеалістом, відірваним від життя.

Ідіотизм 3 - кількість предметів, що виносяться на державну підсумкову атестацію.

Згадую, як самому доводилось перебувати разом з алжирськими ліцеїстами в аудиторіях під час їхніх щорічних підсумкових державних атестацій. На стадії старшої школи учні зарубіжних ліцеїв вивчають не більше десяти предметів тому, що навчання профільне на противагу середній віковій ланці, де профілізація є передчасною і не виправданою. Так за здоровим глуздом і за відповідною йому життєвою практикою. А потім в кінці року випускні класи пишуть державну підсумкову атестацію за єдиним державним текстом по всіх предметах.

В день дві роботи. Зранку - з предмету профільного циклу протягом чотирьох

годин , а після двохгодинної обідньої перерви - з інших загальних для ліцейського

рівня дисциплін - ще дві години.

Всі живі - здорові. Невже ми так і будемо виставляти своїм дітям життєву планку нижче, ніж навіть у країнах, про які кажуть, що вони тільки розвиваються!? Звичайно, ніхто не перевантажує цих випускників вимогами щодо формального відтворення безлічі фактів, котрі супроводжують будь-яку дисципліну. Атестації підлягають реальні вміння використати вивчене у модульованій програмній ситуації (Добре налагоджений розум коштує більше, ніж розум добре наповнений. М.Монтень).

Неозброєним оком видно, що організатори освіти добре розуміють відмінність між тим, що зможе дати людині в майбутньому житті підготовка на знання , а що - на формування освіченості через пізнання. Якби ми раніше проходили б через таке освітянське сито, то безсумнівно дуже легко могли б екстраполювати свої шкільні аналітичні звички на дієвий аналіз життєвих реалій через призму причин і наслідків. Щонайменше , хто-хто, а державна еліта не наступала б на історичні граблі суспільних помилок. Також організатори освіти державного рівня чітко усвідомлювали б, що для освіти орієнтація на ,,запам'ятати'' чи ,,правильний вибір віри'' - це шлях у безвихідь. У нас молода людина вивчаючи п'ятнадцять шкільних предметів, після циклу основної та старшої школи атестується з п'яти предметів. Університет потім їй виставить вимоги з двох предметів. За такої нашої прагматики організації життя або почувайся ідіотом і по-справжньому вчи усі предмети, або не протився внутрішньому ,,раціо'' і почасти виглядай ідіотом у простих ситуаціях, котрі потребують локальних, але конкретних дійових знань.

Ідіотизм 4 - поблажливе відношення до списування, застосовування шпаргалок. Давайте уявимо, яка була б у нас країна, якби директори шкіл постійно привчали б дітей та вчителів, що списування, робота на базі шпаргалок - не пройде. І це не чекаючи розпоряджень Міністерства, а починаючи прямо з

,, ...понеділка.'' Скажіть, що стоїть за вимогою дотримуватись порядку, згідно якого присутній на екзамені інспектор не має права підписати листки з українського переказу претендента на медаль? Що тут порушується? Правда, знаю, як часто інспектор каже: ,,Що я звір якийсь, щоб не дати дітям списати? Не хочу псувати їм атестата''. І не помічаємо, як, не бажаючи, псуємо дещо більше.

У нашому ліцеї атестації з усіх предметів проводяться у письмовій формі. Але головне, що давно всі привчилися, - роботи з усіх річних атестацій та щорічний внутрішній ,,директорський'' моніторинг обов'язково супроводжуються шифруванням. Тільки після цього роботи передаються на перевірку вчителю або, виходячи зі специфіки предмету, кафедральній комісії. Ви думаєте, що хтось обурюється? Не так це просто відкрито виступити проти чесного підходу до справи. А чи було б можливим таке ефективне запровадження, якби керівництво замість сміливо застосувати свої повноваження, вирішило б вивчити ,,громадську'' думку з цього питання? Головне не допускати неправди в такій делікатній з моральної сторони справі, як навчально-виховна робота з дітьми. Тільки за практики відкритої роботи зі змістом правди життя можна відмежуватись від ролі ідіота, котрому ,,пісяють у вічі, а йому видається, що то ,,божа роса''.

Ідіотизм 5 - нехтування системою учнівських апеляцій на оцінки вчителів. Не йде мова про повторні атестації на підвищення оцінки. Обманути ту життєву складову, що виражається народною мудрістю: ,,Дорога ложка до обіду'' ця практика неспроможна. Більш дійовим може стати механізм невідворотного права учня на апеляцію своєї оцінки. Його легко організувати при письмових атестаціях. Так роблять у цивілізованих системах. Ми ж ігноруємо цією складовою взаємоповаги між учителем та учнем навіть на олімпіадах. Що говорити про звичну шкільну ситуацію - учитель завжди правий і все тут! Крапка! Ой , чи дійсно - це таки так? Може краще на такій природній зацікавленості дітей і закласти конкретну цеглинку у нашу будівлю успішної педагогіки, що зветься педагогікою співробітництва? Учень зможе відчути себе значимим через можливості своїх дій, своєї участі у співпраці згідно цивілізованих відкритих соціальних підходів. А ми вчителі зі свого боку зможемо відчувати, що, дійсно, маємо справу не з ,,гвинтиком'', а з особистістю.

Ідіотизм 6 - ігнорування вікових особливостей учнівського контингенту в системі уніфікованої мережі шкіл. Неможливо мати якісне суспільне життя без застосування принципу спеціалізації діяльності. Педагогів у тому числі. Ніхто не ризикне організовувати сферу медицини так, щоб одна людина лікувала і хворі зуби, і виразку шлунку. Тут усім зрозуміло про яку якість може йти мова. А у ще більш динамічній освітній системі ми до сих пір виглядаємо зарозумілими ідіотами. Будуємо поруч кілька однакових шкіл, робимо їх усіх середніми школами першого - третього ступенів. Немов не помічаємо, що виходять вони у нас аж занадто ,,середніми''. Замість того, щоб застосувати офіційні владні повноваження і відкрити окремо початкову, основну та старшу школу і за рахунок вікової спеціалізації невідворотно отримати високу якість діяльності ми вибираємо більш дешевий уніфікований варіант.

- Який у цьому сенс, адже скупий платить двічі?

- Нагальну життєву потребу в уніфікованій шкільній структурі мають суспільства, котрі

будуються задля імперських потреб. Де останнє, а де наше українське суспільство?

- Але батькам так зручніше, щоб їхня дитина з року в рік крокувала у доросле життя в

одному колективі, батьки так почуваються спокійніше. Невже у нас батьки настільки недолугі, що не здатні на чесний самоаналіз: що їм важливіше - ,,заспокійливе'' на свою хвору психіку чи майбутня суспільна успішність рідних дітей. Самодостатню особистість без загартування через реальні суспільні структури, що привчають до конкуренції НЕ ОТРИМАТИ. Не дасть самодостатнього загартування шкільна система, зробить те за неї ВУЛИЦЯ, з її не кращими імперативами. Треба не те що почуватись ідіотом, а сповідувати ідіотизм, щоб цього не бачити.

- Чому ми відмахуємось від детального дійового аналізу змісту бесіди генерала Жукова

з американським головнокомандуючим часів закінчення другої світової війни про проблеми подолання мінних полів? Американець бідкався, що для них це найбільша проблема, а Жуков йому відповідав: ,,Для нас це не проблема. Ми пускаємо щільну групу солдат, а після них поле вже готове для проходу основної сили!?''

- Яка школа сформувала суспільну прийнятність таких підходів до вирішення проблем?

- Уніфікована, з наскрізною однотипністю та тією колективною залежністю, котра

тотальним чином нівелює здорову природну сутність людини як істоти, здатної протистояти ідіотизму. Саме перенесення людяних підходів до діяльності у сфері жорстоких реалій дозволило нещодавно продемонструвати військовий автомобіль, здатний пересікати мінні поля зберігаючи життя солдатів. Його днище зроблено таким і так, що вибухова енергія міни спрямовується в сторони з під днища авто. Не ми і не Росія зробили таку бронемашину.

- Чому?

- Та і мети такої не було: врахувати в першу чергу людський фактор. У війну попереду

танків спеціально посилали радянську піхоту, щоб зберегти дорогу техніку. Невже й дотепер будемо орієнтуватись на подібну суспільну шкалу цінностей, де не має місця верховенству потреб розвитку особистості? Зібрати усі вікові категорії під одним дахом, з однаковим розкладом дзвінків, з одним складом вчителів - це чудове рішення, щоб отримати якомога дешевшу школу. А може це шкала не цінностей, а рівнів ідіотизму?

Ідіотизм в освітньому просторі прокладає шляхи ідіотизму до всіх суспільних сфер.

Як від директора, так і від кожного вчителя вимагаються відмінні між собою, але автоматичні вміння щодо забезпечення поточної роботи з дітьми різних вікових категорій. Окрім того і будівлі та їх наповнення повинні бути різними, різний розклад дзвінків і багато іншого. Без такої відповідності якісної роботи можна дочекатись хіба, що як виключення з правил завдяки поодиноким ентузіастам. Але ж жити, сподіваючись на щасливий випадок, замість кувати щастя власною працею - чи не ідіотизм це?

Ідіотизм 7 - побільше заходів, що називаються виховними, але котрі не впливають на реальний рівень вихованості учнів.

- Звідки висновок, що розповіді про добро та моральність не роблять дітей добрими та

моральними?

- З правди життя: розтрощені ліфти, поламані паркани, деревця, побиті шибки, забруднені

під'їзди, паління, наркотики, проституція малолітніх і тощо. Більше виховних заходів, як у радянській школі ніде у світі не було. А що отримали практично на наступний, після ,,Бєловежської пущі'', день?

- Феєричний вибух всього того негативу, котрий вважався у нас неіснуючим.

У одному новітньому закладі беруться за дещо інші підходи: замість екстенсивності заходів, під час яких переважна більшість учнів залишаються у ролі пасивних спостерігачів, формують систему масової участі учнів у декількох цікавих реальних проектах. Останні представлені спортивним, театрально-сценічним та літературним напрямком, а ще науково-пошуковими олімпіадами та турнірами, конкурсами програмно-технічних розробок. А ще міжшкільні обміни з вітчизняними та закордонними ровесниками та дещо інше. Колектив педагогів вбачає свій виховний вплив на учнів не лише завдяки розповідям про розумне, добре та вічне, а головне завдяки створенню реальних дитячих можливостей ЖИТИ та ДІЯТИ у такому культурному полі. Головною турботою та досягненням колективу є здатність охопити кожного учня якоюсь конкретною культурною позаурочною справою. За такої організації виховної роботи не так просто, щоб суспільний негатив потрапив у напружений молодим адреналіном внутрішній світ дітей. Звісно, що будь-яке правило не без винятків, але основна

тенденція чітко позитивна. Для природного напруження внутрішніх потенцій учнів створюється система практичних позитивних ,,клапанів'', замість постійно випробовувати їхнє терпіння ,,з допомогою'' моральних читань. Результати постійно радують вже тим, що десятиліттями відсутні випадки прикрого чи аморального поводження учнів та випускників. Це вже не кажучи про приємні запрошення до участі у суспільно помітних подіях міста та країни. Виходячи зі знання внутрішніх ,,пружин'', котрі забезпечують ефективність такої організації справ керівництво планує виховну роботу у вигляді потижневої циклограми. Головна її заслуга у тім, що вся виховна робота всіх рівнів отримує відкриту гласну присутність у щоденному житті всіх учасників: учнів та вихователів, інших педагогів.

Якщо якийсь вихователь піддасться слабині і вирішить пропустити заплановане,

то перед ним відразу постануть діти із ВЕЛИКИМ знаком ПИТАННЯ.

Вони завжди горять бажанням ДІЯТИ, але майже ніколи - пасивно слухати

розповіді про загальновідомі моральні кодекси.

На чотирьох аркушах форматом А4 вдається вмістити всю річну гаму виховної роботи закладу, як схематично показано у циклографному ракурсі.

Календарні тижні

Основні напрямки виховної роботи

Головний проект тижня

Форма проведення

Керівник проекту,

організатори

Загальна місячна тематика:

А в результаті заступникові директора з виховної роботи доводиться почути з вуст методиста: ,,Так, зміст дуже хороший, але ж всього лише чотири(!!!) аркуші. Це в той час, коли інші школи здають копії планів на дев'яносто сторінок. У них так солідно, а у вас?'' От, стоять двоє один проти одного і відчувають, як по спині пробігають ,,мурахи'' від подиху чергового освітянського ідіотизму. Для одного від ігнорування фактору зовнішньої солідності, а для другого від нахабства формалізму.

- Хто з них правий, де вірна відповідь?

- Правильна відповідь там, де насправді ,,Віддаю серце дітям'', бо саме у серці, у центрі справжнього життя, не має місця прикрому, егоїстичному ,,ідіотес''-у.

Ідіотизм 8 - пострадянська система виховних заходів примусової змістовності як засіб формування нелюбові до школи. Ще Достоєвський нам пояснював у чому корінь ненависного ставлення одних до інших: ми ненавидимо тих, кому колись зробили зле. Нанесене зло ми відчуваємо, і щоб воно не кололо нам очі, віднаходимо явні чи уявні недоліки в іншому, аби мати ,,підстави'' на оте ,,зле''.

- Але ж школа ніколи не творила зла!

- Якби не так. Людська цивілізація знає історію застосування методів насильного

навернення людей у ,,необхідне'' русло: спочатку вчитель лінійкою чи указкою бив неслухняних чи неуспішних учнів, а потім шпіцрутенами били солдатів, а далі спалювали у крематоріях мирне населення. Тепер, наприклад в Англії, приймають рішення, що учнів, котрі не вдягають шкільну форму треба не відсторонювати від занять, а взагалі виключати зі школи. Паралельно з усім цим існує принципово інший погляд щодо засобів впливу на поведінку людей.

Мовляв, змусити людину здійснити очікуване можна

єдиним методом: сформувати у неї власне бажання до того.

Сучасна рекламна майстерність суспільства споживання повсюдно користується саме такими підходами: люди аж горять бажанням споживати, навіть шкідливе для них. Але чомусь наше ,,розумне'' суспільство вже , навіть, у третє тисячоліття входить, якщо не зі старими насильницькими методами навернення до хорошого, так з примітивними моралізаторськими закликами. Замість творити культурний простір продуктивної діяльності чи хоча б фестивального руху.

- А чому так звучить: ,,Хоча б фестивального руху''?

- Бо фестиваль, хоча є більш розвиненою формою карнавальної традиції, та все ж не в

змозі стати масовою інновацією щодо поточного навчально-виховного впливу на формування в учнів внутрішнього бажання БУТИ ХОРОШИМ.

- А що недорозвиненого приховується у карнавалах?

- Для відповіді треба спочатку чітко усвідомити природу внутрішньої душевної пружини

людей до ведення воєн. Стандартне, що війна - це силові методи політики чи дипломатії, що війна є інструментом до матеріального збагачення і т.п. ніяк не можуть охопити такі широкі версти населення по всіх закутках планети та на всіх історичних етапах розвитку цивілізації, бо все наведене багатьох майже не чіпає. Саме карнавали (вільні вуличні спектаклі воєн помідорами чи апельсинами і т.п.) розкутістю своєї атмосфери під прикриттям карнавальних масок підказують нам дуже важливу річ: всередину людини вмонтовано бажання БУТИ СПРАВЖНІМ, без тих чи інших привнесених суспільним вихованням обмежень чи зобов'язань.

Коли керівник-психолог пропонує дорослій групі під час тренінгу попарно імітувати все, що душі заманеться, то окрім декількох ,,мудреців'' чи ,,творців'' більшість чоловіків імітують як вони ,,люблять'' усіх підряд жінок, а останні з радістю їм у тому допомагають. Карнавал прямо, а війна потаємно, нам розкривають, що люди йдуть туди, де, попри небезпеку, вони можуть без зовнішніх обмежень виразити себе. І не тільки з гіршої (жорстокої) сторони, а й у відважній своїй позитивній внутрішній силі, котра ледь жевріє у мирний час.

- Звідки таке внутрішнє ,,начиння'' людини?

- Зі шкільної лави, де дитину замість КУЛЬТУРИ ПРОДУКТИВНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

привчають СЛУХАТИ вчителя. ,,Коефіцієнт жорсткості'' зовнішньої, видимої ,,пружини'' зрілої особистості (по-сучасному - її драйв) поступово закладається у її підсвідомість з дитинства та шкільних років. Як бачимо з історії воєн - не на користь ні культури ДУМАТИ, ні культури ТВОРЧОЇ ПРОДУКТИВНОСТІ.

Тому за всієї поваги до класичної консервативності освітньої ноосфери є

над чим попрацювати заради насичення ЛЮДЯНИМ підсвідомості людини.

Ігнорування обов'язку по створенню середовища з імперативом ПРОДУКТИВНОСТІ у щоденному поточному житті школяра (щоб здешевити освітні витрати) є дуже дорогим вибором: ВІЙНИ тому підтвердження. Якби люди змалку звикали жити власною особистісною продуктивністю без насилля щодо вибору своєї діяльності, то війни їм були б ні до чого.

Виділено ,,вибір діяльності'', щоб не плутати з безвідповідальним голим бажанням.

Вибір означає здатність на відповідний продуктивний результат від діяльності. Справжній вибір - це такий, за якого людина звільняється від необхідності займатись небажаним, але й виключає її псевдодіяльність, як ширму для паразитування. Ідіотизмом є й надалі сподіватись на позитивні наслідки від насильницької педагогіки.

- Але ж неможливо організувати життя лише одними стимулами.

- Неможливо за рахунок зовнішніх стимулів. Досить не давати людині дармового і

вона настільки потужно вмикає свої власні, внутрішні стимули, що ніякому зовнішньому авторитетові не під силу розвинути. Пора це не тільки розуміти, а й застосовувати. Починаючи зі школи.

Ідіотизм 9 - симбіоз науковості, традицій язичницької культури та церковних догматів сучасного змісту школи. Всі жителі планети однозначно позитивно сприймають ланцюжок: ,,Школа - університет (інститут, коледж, технічна чи технологічна і т.п. школа) - робота'', якщо визначальним принципом навчальної роботи в ньому є НАУКОВІСТЬ. Виховна (розвивальна) робота також чудово узгоджується з принципом науковості, бо цілий сонм наук про людину внутрішню створено цивілізацією. Але не так влаштовано вітчизняну освітню систему. Становлення внутрішньої цільності через пізнання єдності законів природи ми піддаємо штучно створеному випробуванню: насичуємо свій освітній простір фрагментами традицій язичницької культури та церковними догматами. Самі священики радять: ,,Не треба спілкуватись з дияволом, бо ще невідомо хто кого поборе''. А ми біжимо попереду життєвого ,,потяга'': завантажуємо у недозрілі душі все підряд, навіть таке, на що і в дорослому світі не має порозуміння. Ігноруємо, що тільки розуміння сутності того чи іншого явища прокладає шлях до осмисленої діяльності. Дорослий світ не здатен чесно визначити коріння злочинності, а береться за правове виховання школярів. При чому на рівні закликів та проповідей, а сам в цей час вкладає колосальні кошти у збереження соціальної основи для злочинності: ЕКСПЛУАТАЦІЇ людини людиною. Якщо в суспільстві кількісно переважають осередки експлуататорської діяльності, то чекай зіткнень та конфліктів, бо базис такої діяльності є кримінальним за своєю сутністю.

- Якою методою найкраще утримувати працездатність такого державного механізму,

котрий визначається як ,,механізм підкорення більшості меншістю''?

- Нескладно досягати соціального прийняття кримінальних за сутністю порядків

(держава - машина насилля меншості над більшістю) завдяки зануренню етносу у НЕЗРОЗУМІЛЕ.

Наша шкільна традиція вивчення літератури та мови майже не має практики навчання учнів РОЗУМІТИ тексти. Акцент робився та й робиться дотепер на розвиток судження учнів, котрі вчитель повинен плавно спрямувати в певне, визначене керівництвом, русло. Саме цим пояснюються вкрай низькі показники російських школярів при вимірюваннях рівня мовної компетентності у тестуваннях PISA: читати та писати вміють, але тексти НЕ РОЗУМІЮТЬ (участь України у міжнародному моніторингу учнівської підготовленості започатковується з 2007 року і тільки на рівні учнів 4-х класів, схоже тому, що все ще боїмося дивить у ,,дзеркало правди життя'').

Окрім того, сильно впливовим на формування ,,об'єднуючого'' ефекту за рахунок незрозумілого були і залишаються дотепер еклектичні релігійні тексти. Вихід з еклектики релігійного незрозумілого на шляхи продуктивного ,,думка - слово - дія'' є інноваційною загальною тенденцією постдемократичного суспільства. Його внутрішній стрижень у здатності людей одночасно жити як зрозумілим

(у рівноважних системах), так і вірогідним (у неврівноважених системах). Якщо між цим не насаджати штучно незрозуміле, нечесно експлуатуючи закони вірогідності неврівноважених систем, то не складно убезпечити як себе, так і суспільство від неконтрольованого ,,ефекту натовпу'' та стану ,,ідіотес''-у. Осередки (особистості), котрі дбають про власну самодостатність, уміють продуктивно припасовуватись до самодостатності інших особистісних осередків суспільства і їх не цікавлять кримінальні схеми експлуататорського змісту. Життя на основі зрозумілого стає більш стійким та привабливим ніж теперішнє демократичне, бо замість постійного психологічного напруження та внутрішньої деструкції від зустрічі з незрозумілим (Бог - це любов та Бог попускає повбивати 14 тисяч малюків) опирається на зрозумілу внутрішню визначеність (Якщо людина добре знає себе, то вона вже мудра. Антуан де Сент-Екзюпері). А на запитання: ,,Чи виглядає мудрим зміст нашої освітньої програми?'' скоріше почуємо відповідь: ,,Ой, краще не питайте! Не хочеться виглядати ідіотом серед розумних''.

Ідіотизм 10 - підведення головних підсумків навчання до закінчення навчального року. Мова не про формальні підсумки на папері, а про життєво важливі підсумки, котрі проходять через душі наших випускників. У всьому світі школярі вчаться до кінця травня, а по закінченню навчальної підготовки, застосовуючи весь нагромаджений потенціал набутих особистісних якостей приступають до періоду атестацій. Нормально, якщо перед атестаціями учні під керівництвом вчителів проходять такі етапи роботи як повторення та систематизація раніше пройденого.

Тільки у нас по-іншому: доленосно визначальні атестації випускники проходять починаючи з квітня. Майже відразу після травневих свят навчання учнів 11-х класів втрачає життєво реальну мотивацію і починається гра у ,,кішки - мишки'' між учнями та класними керівниками (вихователями) щодо відвідування занять за розкладом. Питання: ,,Хто в очах кого виглядає ідіотом?'' Треба сказати, що знову не вчителі тому творці.

Ідіотизм 11 - пострадянська організація інспектування та атестації роботи вчителів. Здавалось би така корисна і зовсім не шкідлива практика відвідування уроків учителів директором та завучем, інспектором та методистом. Та це тільки з побіжного погляду вона видається такою. Якщо бути більш уважним та подивитись глибше, то нас не полишатиме усвідомлення того, що така практика ллє воду на ,,млин авторитарної ментальності''. Але ж останнє (ментальність) не може не визначати зміст суспільного.

- І що поганого з'являється в суспільстві від того?

- По-перше, привчає вчителів та керівників школи працювати саме на умовах зовнішнього

контролю. Тобто тихенько руйнує в душі педагогів їхній особистісний важіль до суспільної діяльності. Замість плекати внутрішнє бажання відповідними тому особистісними ,,капіталовкладеннями'' привчає вчителів плисти у руслі відомого ,,батога та пряника'' чи ,,допоки грім не гряне - мужик не перехреститься''. Якщо вчителі формуються як істоти підконтрольні, то з якого дива чекати сонму самодостатніх, відповідальних та творчих особистостей від їхніх випускників.

По-друге, вже зі школи закладаються корені стану пасивних суспільних очікувань життєвих благ від керівництва. Замість вчитися виготовляти вудки та ними користуватись більшість людей чекає на рибу, котру їм подадуть: уряд, президент, дружина (чоловік). Замість творити суспільне (сімейне) поле справедливості більшість чекають справедливості від інших. Замість плекати внутрішні здібності, бути успішним та хорошим як для себе, так і для інших більшість чекає зовнішньої успішності інших задля них ,,себе коханих''.

- Звідки ж ростуть ,,ноги'' такого хворобливого внутрішнього розладу життєвості?

- Із здавалось би зовсім не шкідливих речей: системного відвідування уроків рядових вчителів

начальством. Не тільки вчителі, а й діти привчаються жити без внутрішніх пружин самодостатності.

Подібна матриця впливу на підростаючий соціум - це геніальна знахідка для утвердження

імперської ,,архітектури'' суспільства, але чи є воно метою сучасного українського суспільства?

- Якщо ми цього не помічаємо, то чим наш лик відрізняється від отого старогрецького ,,ідіотес''-у (ігнорує суспільним)?

Ідіотизм 12 - співвідношення між професійними вміннями та матеріальним забезпеченням українських та закордонних вчителів. Ті наші педагоги, котрим довелось вчителювати на чужині на їхній мові та з їхнім рівнем матеріального забезпечення надзвичайно сильно відчувають ступінь безсоромної експлуатації вчительської праці на Батьківщині.

- Чому звучить ,,безсоромної''?

- Тому, що професійна здатність нашого вчителя середньої кваліфікації не тільки не гірша, а

навіть вища, ніж у їхніх закордонних колег.

- Так у нас всі працюючі отримують незрівнянно менше, ніж за кордоном.

- Звичайно, рівень економічної здатності нашого суспільства незрівнянно нижчий, ніж у інших

цивілізованих народів. Тільки не професійна здатність наших вчителів тому виною: причина у виборі життєвих пріоритетів позашкільного дорослого сектору суспільства. Будь-яка суспільна організація не може не бути продуктивною ,,конструкцією'', бо покликана інтегрально поєднувати зусилля мільйонів. Єдиний спосіб отримати непродуктивну ,,антиконструкцію'' - це в організовану соціально-позитивну діяльність ввести локальні антисистеми: обман, крадіжки, кримінал, експлуатацію і т.п. За останнього носії вищого за середній рівень життя змушені свої статки розміщувати подалі від людських очей (в лісах чи ,,елітних резерваціях''), бо ніде в світі вже не має такого, щоб вчитель не був здатен позитивно вирішувати питання окремого сімейного житла, автомобіля на кожного працюючого та щорічну подорож за кордон на відпочинок. Натомість Україна за рівнем корупції (негативних антисистем) на передостанньому місці у світі

- Хто, окрім ідіотів, здатен вбачати своє життєве призначення у побудові руйнівних суспільних антисистем, замість інноваційного розкручування історичної спіралі позитивного розвитку суспільного?

,,Ідіотес-у'' видається, що краще ,,синиця'' вузьковласного в руках сьогодення, ніж

,,журавель'' суспільного у небі історії. Тільки далеко не все, що видається явним стає

таким у житті: ідіотичний рівень матеріального забезпечення невеликої соціальної

групи (вчителів) призводить до великих загально національних проявів ідіотичного.

Ідіотизм 13 - синдром ,,ефекту папуасів'' або їзда по асфальту з ,,вічними'' вибоїнами. Виявляється, що західні спеціалісти користуються поняттям ,,ефект папуасів'', аби вказати на випадки безуспішних підходів до застосування чужого успішного досвіду.

Під час ведення американцями військової кампанії проти імператорської Японії одна

військова частина розмістилась на невеличкому острові, населеному папуасами. Останніх

дуже вразила організація життя прибулих військових. Щодня папуаси зачаровано

спостерігали за діями військових на плацу, що розміщався поруч зі злітно-посадочною смугою,

котру вони побудували. Для папуасів не могло залишитись не поміченим, що прибульці зовсім не

цікавляться ні рибною ловлею, ні аграрними роботами, ні виготовленням одягу: вони виконують

певні колективні дії біля смуги, на котру потім сідають літаки і доставляють їм все необхідне.

Самі добре харчуються, одягаються, ще й з папуасами діляться. Настав день

і солдати острів залишили, а після декількох місяців прибула інша група і побачила наступне.

Папуаси полишили свій звичний спосіб життя, а натомість побудували бутафорську смугу і

постійно моделювали біля неї щось подібне до військово-польової діяльності з різними

бутафорськими атрибутами. Потім сідали біля смуги і чекали на ті ж самі плоди ,,діяльності'',

котрі їм ,,пощастило'' підгледіти у американців. Звісно, що плодів не було, а первинна культура життєзабезпечення була зруйнована і плем'я потерпало.

(З розповіді Масляка Петра Олексійовича)

Діяльність за імперативом заклику Тараса Григоровича Шевченко ,,Чужому навчайтеся і свого не цурайтеся'' була б такою доречною у їхньому випадку. Якщо у копіюванні методів роботи іншого вчителя не вдається отримувати подібних результатів, то це зовсім не означає, що ви не здатні до власної суспільно значимої освітньої продуктивності.

Онтологічне коріння неспроможності полягає у сутності КОПІЮВАННЯ. Неспроможним є копіювання, а не осмислена діяльність, хай якими скромними засобами вона організовується.

Коли окрема особистість намагається скопіювати чужий досвід, то це можна зрозуміти як застосування методу спроб та помилок, бо критерієм істини (у кожному локальному випадку) є жива практика. Сьогодні в мене не виходить, але буде завтра і я буду вже іншим, ніж сьогодні: до храму істини ведуть багато стежин. Шукаючи стежини ми знаходимо ще й СЕБЕ.

- Але коли ми організуємо методичні служби, щоб у добровільно-примусовому порядку

припасувати сотні , як не тисячі вчителів до чергового передового педагогічного досвіду, то чи не впадаємо у стан характерний ,,ефекту папуасів''?

- Ніхто з нас не згоден так себе сприймати, але й не намагається звертати увагу на давно

відомий факт відсутності загальнодержавних методичних служб у розвинених освітніх системах. У них не має офіційних методистів, як не має офіційних заслужених вчителів (артистів, юристів, медиків, тренерів і т.д.), але рядові вчителі мають можливості за власний кошт та за власним бажанням долучатись до зразків успішної роботи. Саме така самоорганізація вчительського співтовариства виключає сліпе копіювання. Ініціативу до горизонтальної взаємодії вчительства з кращими своїми представниками розумні державні мужі підтримують справжньою системою атестації вчителів, а не бутафорською службою методичного примусу. Написати таке неприємне про нас ,,коханих'' зможе кожен, хто перевірить фактичні програмні знання наших ,,атестованих'' вчителів з рідних їм предметів на рівні вимог державного незалежного оцінювання випускників шкіл.

Можна звернутись до ще більш витратного (за державні бюджетні кошти) прикладу нашого ,,ефекту папуасів'' чи чергового епізоду ідіотизму (ігнорування суспільним). Мова про нашу ,,копію'' людського досвіду прокладання асфальтних шляхів. Відоме висловлювання про ,,дураків та дороги'' не сходить з нашого лексикону тому, що будь-яке наше асфальтне покриття доводиться ремонтувати кожні 2-3 роки, як не раніше. У іншому виконанні до ремонту приступають не раніше, ніж опісля 40 років експлуатації.

- Чому так, адже технологія успішних дорожніх робіт не є секретом?

- Відповідь дуже проста: наші спеціалісти чудово знають що треба брати та що з ним

робити, АЛЕ ... Ось, оце ,,але'' і забезпечує нам свій доморощений ,,ефект папуасів''. Тільки ж ніхто того ні за що не визнає.

- Яке ж конкретне ,,але'' зводить нанівець багатомільйонні капіталовкладення?

- Це ВОДА! Наші спеціалісти не вважають за обов'язок відвести воду з поверхні

асфальту. Знаємо: ,,Вода камінь точить'', але сподіваємось, що це не стосується асфальту? Окрім того, по вулицях наших міст з кожним роком їздить все більше красивих авто, в них сидять красиво вдягнені люди: сучасна картинка життя, котра на декілька порядків вища за зріз життя папуасів. Та тільки це так до першого дощу - попередній глянець високого порядку весь забризкується грязюкою.

- Чому замість радості освіжаючого очищення дощем отримуємо неприємне занурення у

грязюку?

- Тому, що вздовж своїх асфальтових доріг ми й бордюри вибудовуємо так, немов не

існує дощових потоків. Попри те, що передбачаємо спеціальну дорожню систему відводу дощових

потоків. У нас бордюри замість відділяти дві принципово різні частини вулиці (асфальтну та земляну) - їх зближають: земля нависає над бордюром, немов аби краще змивалась на дорожнє полотно дощем. Останнє одним махом ,,успішно'' забезпечує два ,,щастя'': грязюку на дорозі та закупорку системи водовідведення.

- Але ж хто зможе нам сказати, що ми як оті папуаси, нам, котрі борознять космічні простори?

- Щоб борознити космос досить певної групи талановитих спеціалістів та таких же

організаторів, а щоб мільйони не жили у грязюці, не викидали гроші та сили на вітер НЕОБХІДНА така організація життя, котра починається з ЕФЕКТИВНОЇ МАСОВОЇ ОСВІТИ.

У суспільно-організаційному коконі сплетеному з елементів ,,ідіотес''-у

та неусвідомленого синдрому ,,ефекту папуасів'' такого не досягти.

Давайте з позицій, що передбачають чітке відмежування від неусвідомленого стану ідіотизму та ,,ефекту папуасів'' подивимось на:

Загальні критерії оцінювання

виконання відкритого завдання з розгорнутою відповіддю

(із зошита по зовнішньому тестуванні з фізики. 2007 рік)

1) Запис умови задачі в скороченому вигляді, вираження всіх необхідних для розв'язання задачі даних

10 %

2) Виконання рисунка, графіка, схеми (якщо це необхідно для розв'язання задачі) - хто визначає чи це необхідно? - автор

0 - 20 %

3) Стисле пояснення обраного методу розв'язання задачі з посиланням на закони, які застосовуються. Здійснення необхідних спрощень, припущень, обгрунтувань. Запис відповідних рівнянь.

20 % - 30 %

4) Проведення необхідних математичних перетворень, запис розв'язку задачі в загальному вигляді.

20 - 30 %

5) Перевірка одиниць шуканих величин.

10 %

6) Отримання відповіді. Аналіз та оцінка вірогідності отриманих результатів. Побудова графіків тощо (за потреби). Чіткий запис відповіді задачі з зазначенням одиниць шуканих величин.

10 - 20 %

Загальна сума балів за повне ПРАВИЛЬНЕ (виділено автором) розв'язання завдання

100 %

Критерії оцінювання цитуються за виданням ,,Освіта України'' №10 від 6 лютого2007 р.

- Якщо позицію - ПРАВИЛЬНІ дії чи рішення - розуміти як ключову для розв'язування

будь-якої робочої проблеми, то що нам пропонують організатори нашого шкільного простору?

- Мова про здатність до конкретної РЕЗУЛЬТАТИВНОСТІ роботи. А з таблиці виходить,

що за записи, котрі формально вкладаються у рамки необхідних законів, але конкретно НЕПРАВИЛЬНІ учень має всі підстави вимагати як мінімум 20% балів, замість максимально можливих 30% по кожному пункту окремо(див. п.3 та 4). Адже юридично-формально вони прописані у таблиці без фіксації вимоги ПРАВИЛЬНОГО застосування загального закону у певному випадку. Плюс вся інша супутня до отримання конкретного правильного рішення проблеми робота може легко призвести, що за невірну пропозицію учень отримує купу балів. Бали будуть, але ...

Але літак не прилетить і ніякого практичного блага не принесе. Чим не підготовка

до життя у дусі ,,ефекту папуасів''? Чи як казав Леонід Якубович у ,,Полі чудес'':

,,Намагався, намагався, але ... мимо''. Як фанера над Парижем - ніхто не помітив.

Отак зі школи й привчаємо робити діло не піклуючись про те, що з того вийде. Привчаємо розраховувати на винагороду за працю як таку, а не за конкретно продуктивну, котра власне тільки і здатна створити оту суспільну ,,скриньку'' звідки можна було б щось реальне дістати.

Зупинимо наш перелік ,,ідіотес''-у (ігнорування суспільним) на такій специфічній цифрі, щоб додатково потренуватися жити змістом сучасної культури, котра здатна обходиться без середньовічних забобонів. Її головною ознакою стає, замість імператива віри, продуктивне аналітичне застосування як відомих знань, так і ще не проявлених, але реальних тенденцій та наслідків від того чи іншого вибору. У нашому контексті ідіотизму, як безвідповідальному ставленні до суспільного важливим є бачення тенденції до вимирання східнослов'янського населення. Уважний інтелектуал мав можливість неодноразово зустрічатись з таким висновком від багатьох вузько профільних спеціалістів на основі їхніх наукових досліджень. Відповідальна людина тонко відчуває, що згасання організму починається у голові, а не у її внутрішніх органах дихання, травлення чи інших.

- Дійсно, чи бачив хтось, щоб явний ідіот (вже за медико-клінічного визначення) довго жив? Вже не кажучи про змістовну якість його життя? То явний випадок, але ж недарма з вуст відомих Вчителів цивілізації нам доводилось чути про їхнє відчуття, що земна куля нагадує велетенський ,,жовтий дім''. Більшість населення планети поводиться немов пацієнти психіатричної клініки: замість радості творення раю на Землі займаються руйнуванням всього кращого, що є від природи: як на планеті, так і у власному дусі.

- А звідки береться ота більшість?

- Відомо звідки - зі ШКОЛИ! І відбувається це тому, що школа для більшості не стає школою продуктивного життя. Хочеш мати продуктивну школу - організовуй продуктивне навчання, як продовження дійового принципу: ,,Хочеш бути щасливим - будь ним!''

Ідіотичним у соціальному плані є безвідповідальне ставлення до суспільного, замикання у ,,коробочці'' вузького спектра своїх власних потреб. Біда в тім, що будь-який осередок, що намагається перетворитись у закриту систему, позбавляє себе притоку енергії від навколишнього світу і поступово згасає. Саме це спостерігається (спостереження - це найпростіший науковий метод) на історико-географічній карті населення планети. Все це сумно, але є зрозумілим щодо поступово вимираючих племен глухих закутків планети, бо останні позбавлені життєдайних систем освіти. Що є незрозумілим, так це наше ставлення до власної, вже існуючої системи освіти: замість продуктивної адаптації її життєдайності до новітніх умов, ми спокійно миримось з рівнем її ідіотизму (безвідповідальності) чим ллємо воду на ,,млин згасання'' всієї східнослов'янської популяції. Природа не має механізмів рефлексії на почуття її суб'єктів, не підкріплені адекватною продуктивною діяльністю: пустопорожніми воланнями про помилування об'єктивний хід процесів не зупинити. Тих, хто залишатиметься як ,,ідіотес'' історія зітре з лиця планети і не заплаче. Невже наш принцип: ,,Після мене - хоч потоп!''???

Влад Другов.

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...