пошук:  

>> Губар Артур: Всеукраїнський міжнародний церковно-громадський комітет з відзначення 2000-ліття Різдва Христового

У розділах: [Церковні справи - від давнини до сьогодні]

Авторська сторінка
Опублікував:  gubara

 

 

УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА -- КИЇВСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ



Патрiарший i Синодально-Канонiчний Томос Вселенської Константинопольської Патрiархiї вiд 13 листопада 1924 року та його значення в iсторiї Української Церкви

КИЇВ - 1999

"Ми завжди молилися за те, щоб Господь послав
мир в серця людей і щоб в Україні ніколи не
проливалася людська кров. Нехай Христос дарує
українському народові єдність якої йому
завжди не вистачало. Тільки чесна праця во
славу Божу і на добро людям може вивести
Україну з духовної і економічної кризи. Як
людині повітря, як сонце й дощ для землі,
Українській Державі потрібна єдина помісна
національна православна Церква, канонічно
незалежна від Московського Патріархату"

Патріарх Філарет



ХХ сторiччя увiйде в iсторiю Христової Церкви як сторiччя, в якому була поставлена остання крапка в iснуваннi церковної імперії -- Московського Патрiархату. I хай сьогоднi вiн ще хворобливо чiпляється за свої колишнi церковнi колонiї, влаштовуючи розколи, сiючи ворожнечу, роздаючи анафеми, незаперечним є те, що сумна iсторiя самозваного "ІІІ-го Рима" закiнчилася.

Наприкiнцi першої чвертi нашого столiття з'явився непересiчний документ канонiчного права -- "Патрiарший i Синодально-Канонiчний Томос Вселенської Константинопольської Патрiархiї вiд 13 листопада 1924 року про визнання Православної Церкви в Польщi Церквою Автокефальною". Символiчно, що до його появи прилучилися головно українцi, якi складали переважну бiльшiсть православного населення тогочасної Польщi. Для нас цей Томос є не просто документом церковного права, який офiцiйно визнав автокефальний устрiй Православної Церкви в Польщi. Згiдно з його текстом вперше пiсля 1686 року, тобто року, коли древня Київська Митрополiя протиправно була приєднана до Московського Патрiархату, Вселенська Константинопольська Патрiархiя офiцiйно заперечила чиннiсть цього приєднання. 238 рокiв знадобилося Вселенськiй Патрiархiї, щоб нарештi достойно вiдповiсти на московське церковне свавiлля.

Цей Томос надзвичайно важливий i сьогоднi. Вiн є одним з тих незаперечних документiв церковного права, на яких ґрунтує своє канонiчне буття новiтнiй український автокефальний рух. Цей Томос -- вiдповiдь на вiдверту антихристиянську кампанiю брехні про власнi "канонiчностi" i "благодатi", яку провадять московськi церковнi емiсари.



На шляху до автокефалiї

Пiсля Першої свiтової вiйни, коли згiдно з Версальськими домовленостями у складі вiдновленої Польської держави опинилися давнi українськi землi -- Волинь, Холмщина, Підляшшя та частина Полiсся, а також Берестейщина i Литва, на них активно почав ширитися православний рух, позбавлений великодержавної московської опiки. Провiдниками цього руху були українцi.

На той час в Польщi налічувалося 1411 православних парафiй, з них у Волинськiй єпархiї -- 760, Полiськiй -- 298, Вiленськiй -- 158, Гродненськiй -- 130, Варшавсько-Холмськiй -- 65. Серед етнiчного складу: українцi -- бiльш як 3 млн, бiлоруси -- 1 млн, росiяни -- 25 тис. осiб. Незважаючи на свою малочисельнiсть, росіяни, за старою iмперською традицiєю, намагалися вiдiгравати провiдну роль. Вони утворили "Православний церковний совєт", як повноважний орган, що мав презентувати iнтереси православних вiрних перед владою, i навiть розпочали пiдготовку до загальноцерковного Собору.

Етнiчний склад єпископату в Польщi спочатку не викликав занепокоєння у московського Синоду: ще з 1918 року у Вiльно перебував єпископ Єлевферiй (Богоявленський), у Гродно -- Володимир (Тихоницький), а на початку 1921 року до Пiнська прибув єпископ Пантелеймон (Рожновський). Ще один єпископ -- Сергiй (Корольов) постiйно перебував у Яблочинському монастирi неподалiк вiд Варшави.

В той же час польський уряд та прихильники автокефалiї Польської Церкви розумiли всю небезпеку подібної ситуації. Пiсля закiнчення бойових дiй у діяльності польського уряду, окрiм становлення нацiональної економiки, одне з провідних мiсць займало упорядкування справи духовної. Перед ним був приклад проголошення автокефалiї нацiональними Церквами у молодих державах Європи -- Грецiї, Сербiї, Румунiї, Болгарiї, Албанiї. Але вiдмiннiсть ситуацiї була iстотною. У зазначених державах православнi Церкви були домiнуючими, а їх вiрнi складали етнiчну бiльшiсть населення. Тому, як керiвництво нових автокефальних Церков, так i уряди зазначених держав, мало обходило питання визнання або не визнання тогочасних православних "центрiв" нацiональних автокефалiй.

У Польщi автокефалiю мала проголосити Церква, вiрнi якої належали до нацiональної меншини, а сама вона мала чiтко окреслений реґiональний характер. Тому питання "законности" обраного шляху було надзвичайно актуальним, особливо на тлі багатолiтнього панування РПЦ. Це добре розумiли, як у Москвi, так i у Варшавi. Саме тому польський уряд дiяв виважено, кореґуючи свою полiтику в залежностi вiд обставин, що виникали на шляху набуття автокефалiї.

Найбiльш простий шлях набуття Польською Церквою автокефалiї -- досягнення згоди керiвництва РПЦ в Москвi -- польськi урядовцi почали пропрацьовувати вже починаючи з 1921 року. В цей час на запрошення польського уряду до Варшави прибув архиєпископ Юрiй (Георгiй) Ярошевський, який перебував в Італiї. Польськi урядовцi в Москвi домоглися погодження з Патрiархом Тихоном становища архиєпископа Юрiя як "обласного митрополита" на Варшавськiй кафедрi (Указ 28.09 (11.10) 1921 року).

Архиєпископ Юрiй Ярошевський -- непересiчна особистiсть у тогочасному церковному життi. Вiн був українського походження, якого нiколи не цурався. Юрiй (в миру Григорiй) Ярошевський народився 18 листопада 1872 року в сiм'ї подiльського священика. Закiнчив Подiльську духовну семiнарiю, а у 1896 роцi -- Київську духовну академiю, де був однокурсником Олександра Лотоцького (майбутнього Мiнiстра Ісповiдань Уряду УНР, визначного українського церковного дiяча). Займався активною науковою дiяльнiстю, зокрема був постiйним автором "Записок Наукового товариства iм. Т. Шевченка", якi редаґував Михайло Грушевський. Був ректором Тульської духовної семiнарiї, а з 1910 року -- ректором Санкт-Петербурзької духовної академiї. На єпископа був висвячений 2 липня 1906 року, а в сан архиєпископа возведений у 1918 роцi.

Архиєпископ Юрiй (незабаром митрополит) програмово опiкувався у своїй церковнiй полiтицi не тiльки i не стiльки iнтересами Польської держави, скiльки iнтересами православної громади, основу якої складали українцi. На той час у Польщi проживали чи не всi провiднi дiячi української емiґрацiї i ще дiяли структури Уряду УНР (так званий Тарнiвський перiод). Провадилася жвава видавнича дiяльнiсть на церковну тематику. Мiнiстерство Ісповiдань Уряду УНР утворило у Тарновi видавництво "Українська Автокефальна Церква" та розпочало кампанiю писання листiв до Константинопольського Патрiарха у справi автокефалiї Української Церкви. 30 вересня 1921 року у Польщi почав виходити журнал "Релiгiйно-науковий Вiсник", а з сiчня наступного року -- журнал "Православна Волинь". Про пильну увагу урядових структур УНР до подiй навколо статусу Православної Церкви в Польщi говорить лист Симона Петлюри до тодішнього Мiнiстра Ісповiдань Івана Огiєнка вiд 28 грудня 1921 року. Симон Петлюра пише: "Значна частина православного українського населення, перебуваючи нинi в межах Польщi, вимагає програмово заопiкуватися релiгiйними iнтересами останнього. Так само вимагає певного керiвництва дiяльнiсть самого екзарха, українське походження та симпатiї котрого слiд поглибити". Забiгаючи вперед, зазначимо, що саме цi "українськi симпатiї" ми побачимо як у самому текстi Томосу, так i у подальшiй дiяльностi архиєпископа Юрiя i всього єпископату Польської Церкви.

Бажаючи упорядкувати управлiння православними єпархiями в Польщi та пристосувати їх дiяльнiсть до нових реалiй, архиєпископ Юрiй призначає на початок жовтня 1921 року у Почаєвi розширений Архиєрейський Собор. Але, незважаючи на попередню домовленiсть про участь у Соборi всiх архиєреїв, що перебували в Польщi, жоден з представникiв "росiйської партiї" на засiдання не прибув. Бажаючи також упередити можливi рiшення Собору стосовно статусу Православної Церкви в Польщi, Патрiарх Тихон 14 вересня 1921 року оприлюднює послання про дарування їй "широкої помiсної автономiї".

З 3 по 10 жовтня 1921 року у Почаєвi проходив Собор, який обмежив представництво делеґатами вiд духовенства i мирян Волинi. Почесним Головою Собору обрано єпископа Дионисiя Валединського, дiючим -- протоiєрея Никанора Абрамовича (майбутнього митрополита УАПЦ в дiаспорi). До Президiї Собору також входили протоiєрей Олексiй Громадський, архимандрит Дамаскин, протоiєрей Петро Табiнський та вчитель д-р Михайло Кибалюк. Собор ухвалив рiшення про українiзацiю Церкви, видання богослужбових книг українською мовою та перехід на українську мову в богослужiннi. Собор у справi українiзацiї Православної Церкви в Польщi визначив: "Жива вiра вимагає й живої вiри в молитвах i в Службi Божiй; через те треба перейти вiд церковно-слов'янської мови до народньої, живої мови української. Але перехiд той має вiдбуватися ступенево, в мiру того, як будуть перекладатися й ухвалюватися авторитетною церковною владою потрiбнi богослужбовi книги. До Служби Божої на церковно-слов'янськiй мовi з вимовою українською приступити негайно".

Пiд час соборових засiдань вiдбувся доволi цiкавий i показовий випадок. Справа українiзацiї богослужiнь викликала серед учасникiв жваву дискусiю. За її пiдсумком протоiєрею Никанору Абрамовичу було доручено вiдправити Службу Божу українською мовою в Свято-Троїцькому соборi Почаївської лаври, щоб мати уяву про реакцiю загалу на таку подiю. Було зорганiзовано український хор, i протоiєрей Никанор Абрамович зі своїм дияконом почав вiдправу. Собор був вщент заповнений не тiльки учасниками соборових засiдань та ченцями лаври, але i парафiянами з самого Почаїва та навколишнiх сiл i мiстечок. Зрозумiло, що протоiєрей Никанор за богослужiнням поминав лише присутнього на вiдправi єпископа Дионiсiя i зовсiм "забув" про московського Патрiарха. Ченці Почаївської лаври, як згадує Никанор Абрамович, пiдняли страшений лемет проти такого "бєспрєдєла" i галасуванням "Церковь обєзглавiлi" намагалися зірвати вiдправу. Вихiд знайшов один старий схимник: схопивши кропило та збанок з водою, він повиганяв канонiстiв з храму, промовляючи: "Бєс вошєл в тєбя, братє..."

Почаївський Собор став переломним у визначеннi пріоритетiв розвитку Православної Церкви в Польщi. Зазначимо, що вiн проходив у той час, коли росiйський "Церковний Совєт"намагався зiбрати у Варшавi Собор з представникiв духовенства i мирян усiєї Польщi i таким чином фактично взяти справу керування Православною Церквою в Польщi на себе. Цей задум провалився, а сам "Совєт" незабаром було лiквiдовано. Символiчно, що рiшення Почаївського Собору стосовно українiзацiї церковного життя спiвпали з розпорядженням Московського Патрiарха Тихона про заборону вжитку у православних церквах будь-якої мови, крiм церковно-слов'янської з вимовою на росiйських лад.

Польський уряд не полишав надiї на розумiння потреби автокефального устрою для Православної Церкви в Польщi в середовищi вищої iєрархiї Росiйської Церкви. Представник уряду в Москвi п. Фiлiпович неодноразово звертався у цiй справi до Патрiарха Тихона. На одне з таких прохань Патрiарх Тихон наклав резолюцiю: "Священнi Канони нашої Церкви передбачають автокефалiю для окремих самостiйних народiв. Якщо б польський народ, отримавши нещодавно незалежнiсть, був православний i просив автокефалiю для себе, Ми б йому в цьому не вiдмовили, але надавати автокефалiю для рiзнонародних православних, що мешкають в межах Польської держави на положеннi нацiональних i релiгiйних меншин, Нам не дозволяють нi здоровий глузд, нi священнi канони. Що можливо, то ми вже дали православним у Польщi -- широку помiсно-церковну автономiю". Мусимо зазначити, що практика надання автокефалiї народам, якi складають нацiональну меншiсть, iснувала з давнiх часiв. У ХVІІІ столiттi у колишнiй Автро-Угорськiй державi було встановлено автокефалiю буковинської, сибiнської та карловацької православних Церков. А якщо iти за логiкою Патрiарха Тихона, з погляду на сьогоднiшнього часу, то як пояснити надання автокефалiї Московською Патрiархiєю, скажiмо, Американськiй Церквi i в той же час вiдмову в автокефалiї Українськiй Православній Церквi? Чи, може, тепер українцi домагаються автокефалiї для росiян, якi складають нацiональну меншину в Українi?



Новi спроби архиєпископа Юрiя порозумiтися з єписокопатом

Зрив частиною єпископiв Собору в Почаєві у жовтнi 1921 року примусив архиєпископа Юрiя проводити засiдання у Варшавi i обмежитися присутнiстю лише єпископату. На архиєрейські соборові засiдання почали запрошуватися i представники повноважної державної структури -- Мiнiстерства Ісповiдань.

У Варшавi з 24 по 28 сiчня вiдбувся перший повноважний Архиєрейський Собор пiд головуванням архиєпископа Юрiя та за участю представникiв Мiнiстерства Ісповiдань. В Соборi взяли участь єпископи Дионисiй, Пантелеймон, а незабаром до них приєднався i єпископ Володимир. Єпископ Єлевферiй участi у соборових засiданнях не брав, оскiльки Вiленська єпархiя перебувала за межами територiї Польської держави. Предметом обговорення на соборових засiданнях були два тексти Угоди (Конкордату) про статус i умови дiяльности Православної Церкви в Польщi, якi представили архиєпископ Юрiй та вiд iменi держави -- урядовцi Мiнiстерства Ісповiдань. Їх обговорення вилилося в перше серйьозне протистояння в середовищi єпископату: єпископи Пантелеймон та Володимир, розумiючи небезпечність для них вiдкритої вiдмови взяти участь у обговореннi цих документiв, намагалися внесенням "доповнень" i пропозицій нівелювати його змiст.

Голосування вiдбулося за схемою: 2 "за" (архиєпископ Юрiй, єпископ Дионисiй) та 2 "проти" (єпископи Пантелеймон та Володимир). Але пiдсумкова перевага була на боцi архиєпископа Юрiя, оскiльки, згiдно з канонiчним правилом, вiн скористався становищем головуючого. Коли ж члени Собору були запрошенi до Мiнiстерства Ісповiдань для пiдписання пiдсумкового документа, єпископи Пантелеймон та Володимир взагалi вiдмовилися прибути та ставити свої пiдписи.

Цим скористалися "радикали" в урядових структурах, у яких урвався терпець i якi неодноразово пропонували розв'язати "православне питання", зрозумiло, не на користь останнього. 30 сiчня 1922 року за пiдписом польського Мiнiстра Ісповiдань i народної освiти п. А. Понiковського було оприлюднено "Тимчасовi Правила про вiдношення Уряду Речi Посполитої Польської до Православної Церкви в Польщi". Саме цей документ, скасований лише у 1938 роцi, створив передумови гонiнь на православних у Польщi в 20-х та 30-х роках. Власне "я" та росiйсько-iмперський свiтогляд єпископи Пантелеймон та Володимир протиставили майбутньому Православної Церкви в Польщi. Їх цікавила доля їхніх парафiян.

Архиєпископ Юрiй розумiв, що з подiбними архипастирями досягти порозумiння та будувати Православну Церкву в Польщi проблематично. Тому саме на цьому Соборi вiн запропонував висвятити на єпископа архимандрита Олександра (Іноземцева), i взагалi поставити iєрархiю, яка опiкувалася б iнтересами своїх вiрних, а не вдовольняла власнi амбiцiї.

Єпископи Пантелеймон i Володимир, мабуть, пiдтримували постiйний зв'язок з Синодом у Москвi через дипломатичних представникiв радвлади у Варшавi. Про iнформованiсть керiвництва Росiйської Церкви про перебiг подiй на Соборi 24-28 сiчня 1922 року свiдчить один дуже помiтний факт. Як i було ранiше, намагаючись випередити небажанi рiшення, 27 сiчня(!) цього ж року Священний Синод на чолi з Патрiархом Тихоном оприлюднив "Положення про Вище Керiвництво Православною Церквою в Польськiй державi". Через пару днiв, а саме 30 сiчня 1922 року, намагаючись приборкати "владнi амбiцiї", архиєпископа Юрiя (такою його церковна полiтика видавалася в Москвi) Патрiарх Тихон видає Указ про його возведення в сан митрополита. Але в цьому Указi знову пiдтверджується положення нового митрополита як єпархiального архиєрея.

Пiдневiльний стан Православної Церкви в Польщi ще раз було продемонстровано, коли перед Генуезькою конференцiєю повноважний представник у польських справах в Москвi звернувся до Патрiарха Тихона з iнформацiєю про можливiсть самостiйного проголошення автокефалiї Собором єпископiв у Варшавi. На це Тихон, набундючившись, вiдповiв: "... а якщо вони насмiляться самочинно проголосити автокефалiю, то я у них, як у синiв противления, заберу i автономiю!" Отакої!

Але, розумiючи всю хиткiсть своїх позицій у православному середовищi в Польщi, керiвники Росiйської Церкви почали утворювати всiлякi "ставропiгiї", "братства", прямо втручаючись у внутрiшнє життя не тiльки єпархiй, але навiть окремих парафiй i монастирiв.

Так, 8 лютого 1922 року була надана ставропiгiя Здолбунiвському Богородичному Братству, здiйснено призначення настоятеля Свято-Успенського Жировицького чоловiчого монастиря (звичайний єпархiальний монастир). У цьому ж мiсяцi було видано декiлька грамот з повноваженнями представляти iнтереси низки церковних структур Православної Церкви в Польщi особам, що призначалися в Москвi.

Зрозумiло, що з таким великодержавним "конструктивiзмом" годi було сподiватися на унормування устрою Православної Церкви в Польщi.



Собор єпископiв визначився

Прискоренню процесу набуття автокефалiї Православною Церквою в Польщi прислужився арешт радвладою наприкiнцi квiтня 1922 року Московського Патрiарха Тихона у справi вилучення церковних цiнностей. Фактична лiквiдацiя церковного управлiння в Москвi, утворення в Росiйськiй Церквi рiзних "фракцiй" i груп, течiй, сумнiвних з точки зору канонiчного права, зробило проголошення автокефалiї неминучим. Собор православних єпископiв у Польщi, що проходив 14-15 червня 1922 року у складi митрополита Юрiя, єпископiв Дионисiя i Олександра (архиєпископ Єлевферiй та єпископ Володимир були проти всяких рiшень стосовно статусу Православної Церкви в Польщi без згоди церковного проводу в Москвi, тому участi в обговореннi поставнов Собору практично не брали) ухвалив наступнi рiшення:



  1. З огляду на перервання дiяльности законної церковної влади в Москвi, усi справи, що торкаються Православної Церкви в Польщi, буде рiшати на мiсцi Собор православних єпископiв, з тим, що бiжучi справи має полагоджувати малий Собор єпископiв, цебто Синод Православної Церкви в Польщi;

  1. Собор єпископiв ухвалює не приймати жодних розпоряджень вiд утвореного в Москвi неканонiчного церковного уряду;

  1. Собор православних єпископiв, приймаючи пiд увагу замiшання, що опанували Церкву Православну в Росiї, не бачить перешкод до установлення а в т о к е ф а л i ї Ц е р к в и в П о л ь щ i й готовий спiвпрацювати з польським урядом по думцi основ Конституцiї, з тим однако ж, що польський уряд здобуде для автокефалiї благословенство Царгородського патрiярха й iнших, як рiвнож автокефальних Церков грецької, болгарської й румунської, а також патрiярха Московського, якщо цей останнiй поверне до влади, а Патрiархат в Росiї не буде скасований.

(Опубл. у кн.: "Православний календарь на 1923 г.". Варшава, 1923, стор. 50-51. Переклад з росiйської).



Зрозумiло, що промосковськи налаштована частина єпископату та духовенства Православної Церкви в Польщi намагалася всiляким чином перешкодити нормальному розвитку подiй. Архиєпископом Єлевферiєм та єпископом Володимиром були зорганiзованi листи-протести вiд iменi своїх єпархiй, вiдповiдно Литовської та Гродненської, якi, проте, пiдписали лише самi єпископи та декiлька священикiв. Нечисленнi пiдписи так званих мирян пояснити дуже просто -- всi вони члени розпущеного "Православного Церковного Совєта". На цьому тлi майже одностайна пiдтримка Волинської, Полiської та Варшавсько-Холмської єпархiй, які за кількістю парафiй складали майже 90% всiєї Церкви, виглядала переконливо.



Москва виправдовує вбивцю

Незважаючи на застосування свого випробуваного арсеналу -- утворення паралельних структур, внесення розколiв, шельмування, оббрiхування (для цього було утворено "Союз православних приходiв у Польщi", різноманітні братства, тиражувалися протести, звернення, заяви, "воззванiя" i т.ін. i т.ін.), Московська Патрiархiя була вимушена забиратися з територiї Польської держави.

I тодi Московська Патрiархiя вдалася до нечуваного навiть у першi вiки християнства кроку... 8 лютого 1923 року, о 17-й годинi, митрополита Юрiя було по-звiрячому вбито росiйським архимандритом Смарагдом (Латишенковим). Таке нечуване вбивство приголомшило увесь православний свiт, зрозумiло, окрiм православ'я росiйського!

Московськi церковники поспiшили не тiльки виправдати, але i возвести вбивцю в ранг героя. Чого вартi обґрунтовування вбивства "магiстра богословiя" А. К. Свiтича -- росiйського видавця i журналiста в Польщi (в 1930-1933 роках видавав у Варшавi журнал "В ограді Церкві", спiвробiтничав з монархiчною газетою "За свободу") -- у його дослiдженні "Православна Церква в Польщi i її автокефалiя", що побачило свiт у видавництвi "Наша страна" в Буенос-Айресi у 1959 роцi і тепер перевидане Московською Патрiархiєю. Окрiм панагiрикiв на честь вбивцi-архимандрита на зразок "видатний богослов-iсторик", "видатний адмiнiстратор", "прекрасний проповiдник", "iстовий священнослужитель"(!), "знавець iсторiї краю i iсторiї Церкви Вселенської i її канонiв", п. А. Свiтич вимальовує iдеологiчний свiтогляд вбивцi, котрий "твердий противник автокефальних тенденцiй, поборник єдности Церкви". Вчинок архимандрита Смарагда богослов Свiтич пояснює "остаточною втратою духовної рiвноваги"(?!). Незважаючи на цю "раптову" втрату рiвноваги, як з'ясувало слiдство, архимандрит Смарагд ще задовго до вбивства придбав таємно револьвер, з якого декiлька мiсяцiв вчився стрiляти в лiсi, неподалiк вiд монастиря де мешкав! Також перед цiєю "втратою" вiн майже двi години вiв розмову з митрополитом Юрiєм, пiсля чого вихопив револьвер i розстрiляв усi набої. Вiн намагався вбити i єпископа Дионисiя (майбутнього першоiєрарха i митрополита Польської Православної Церкви), який мешкав поверхом нижче у митрополичiй резиденцiї, але прорахувався, бо набоїв у нього вже не було.

"Богослов" Свiтич не дивується такому перебiгу подiй i самовдоволено констатує: "Особисто для самого митрополита Юрiя все це (тобто боротьба за автокефалiю -- авт.) не могло не закiнчитися дуже сумно". Коментарi, як кажуть, зайвi.



Томос Вселенської Патрiархiї

Схиляючи голови у пошанi до митрополита-українця, який фактично власним життям проклав благодатний шлях Польськiй Церквi до волi, ми сьогоднi мусимо ще раз вiдзначити його подвижницьку працю в iм'я Христової Церкви.

Пiсля його смерти у Польщi вже нiхто не зважав на московськi канони i благодатi. Неприязнь до "iстинно-руськiх" була настiльки великою (достатньо переглянути тогочаснi українськi i навiть польськi видання), що багато хто з провiдникiв росiйського православного і політичного руху в Польщi вимушенi були виїхати з України. Трагiчна загибель митрополита Юрiя вiдкрила перед церковною громадою у Польщi справжнє обличчя Московської Патрiархiї як чинника нової росiйської iмперської полiтики. Вiдповiдним чином зреаґували i польськi урядовi структури: всi промосковськи єпископи були налаштованi i висланi з Польщі.

Пiсля вбивства митрополита Юрiя навiть тi, кого питання автокефалiї Православної Церкви у Польщi не дуже цiкавило, повнiстю усвiдомили небезпеку наявної ситуації.

27 лютого 1923 року на митрополичу кафедру Собор єпископiв Православної Церкви у Польщi обрав архиєпископа Дионисiя (Валединського). Водночас Собор доручив новообраному першоiєрарху розпочати зносили з Вселенською Константинопольською Патрiархiєю у справi визнання автокефалiї. Про цей крок було iнформовано i Польський уряд, який, за задумом iєрархiї, мав на державному рiвнi пiдтримати зазначене прохання в Константинополi.

Константинопольський Патрiарх Мелетiй ІV дав своє благословення новообраному першоiєрарху Православної Церкви в Польщi i тим самим визнав леґітимність його обрання. В той же час Патрiарший Синод розпочав розгляд представлених митрополитом Дионисiєм документiв. Але пiсля передачi повноважень на управлiння Константинополем (Стамбулом) турецькiй владi i виведення вiйськ Антанти Патрiарх Мелетiй ІV був вимушений залишити патріарший престіл. Ця затримка принципово не позначилася на вирішенні питання польської автокефалії.

Новий Вселенський Константинопольський Патрiарх Григорiй VІІ продовжив справу свого попередника. Саме за його пiдписом та членiв Патрiаршого Синоду побачив свiт iсторичний акт, який лiг в основу iснування автокефального устрою Польської Православної Церкви i який має виключно важливе значення для канонiчно-правних пiдстав автокефалiї Української Церкви. Ось його повний текст у перекладi з копiї ориґiналу французькою мовою, що був розповсюджений для дипломатичних місій європейських країн:

ПАТРІАРШИЙ І СИНОДАЛЬНО-КАНОНІЧНИЙ ТОМОС
ВСЕЛЕНСЬКОЇ КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКОЇ ПАТРІЯРХІЇ, ВІД 13 ЛИСТОПАДА 1924 РОКУ,
ПРО ВИЗНАННЯ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В ПОЛЬЩІ ЦЕРКВОЮ АВТОКЕФАЛЬНОЮ

ГРИГОРІЙ, З БОЖОЇ ЛАСКИ АРХИЄПИСКОП КОНСТАНТИНОПОЛЯ -- НОВОГО РИМА Й ВСЕЛЕНСЬКИЙ ПАТРІАРХ

Свята Православна Церква в Богом хоронимiй Польськiй Державi, що надiлена автономним церковним устроєм й управлiнням, доводить свою твердiсть у вiрi й гордивiсть у церковних справах, просила Наш Святiйший Апостольський i Вселенський Патрiарший Престіл поблагословити й утвердити Її автокефальний устрiй, вважаючи, що в нових обставинах полiтичного життя такий устрiй один лише мiг би задовольнити й забезпечити Її потреби.

З любов'ю розглянувши це прохання, приймаючи пiд увагу приписи святих Канонiв, якi установляють, що "устрiй церковних справ повинен вiдповiдати полiтичним і громадським формам" (канон 17, ІV Вселенського Собору, а також VІ Вселенського Собору 38), а також апофегму Фотiя якi звучать:

"Прийняти, що права, якi торкаються церковних справ, а особливо справ парафiй, повиннi вiдповiдати полiтичним i адмiнiстративним перемiнам" -- а з другої сторони, корячись перед вимогами канонiчного обов'язку, що накладає на наш Святiйший Вселенський Престіл пiклування про Православнi Церкви, якi знаходяться в потребi; розглядаючи рiвно ж факт, з яким згiдна й iсторiя (бо ж написано, що перше вiддiлення вiд Нашого Престолу Київської Митрополiї й залежних вiд неї Православних Митрополiй Литви та Польщi, а рiвнож прилучення їх до Святої Московської Церкви наступило не за приписами канонiчних правил, а також не дотримано всього того, що було установленно вiдносно повної церковної автономiї Київського митрополита, який носив титул Єкзарха Вселенського Престолу), Наша Достойнiсть й Святiшi митрополити -- Нашi у св. Дусi улюбленi брати i спiвслужителi, вважали обов'язком вислухати прохання, з яким звернулась до Нас Свята Православна Церква в Польщi й дати Наше благословення i затвердити Її автокефальний i незалежний устрiй.

У зв'язку з цим, ухвалюючи спiльно з волi Духа Святого, Ми постановляємо: визнаємо автокефальний устрiй Православної Церкви в Польщi й даємо Своє благословення на те, щоб Вона вiднинi управлялась, як духовна Сестра, рiшала свої справи незалежно й автокефально, вiдповiдно чиновi й з необмеженими правами iнших Святих Автокефальних Православних Церков, визнаючи своєю найвищою церковною владою Священний Синод, зложений з православних канонiчних єпископiв в Польщi, на чолi, кожного разу з Головою своїм, Блаженнiйшим Митрополитом Варшавським i всiєї Польщi. Щоб зберегти i канонiчно довести єднiсть з Нашим св. Апостольським Вселенським Патрiяршим Престолом, як рiвно ж зi всiма автокефальними Православними Церквами, нагадаємо тут про обов'язок кожного Митрополита Варшавського i всiєї Польщi: повiдомляти, вiдповiдно чиновi Святої Православної Церкви, про свiй вибiр i iнтронiзацiю, засобом iнтронiзацiйним, рiвно ж Нашу велику Церкву Христову, як i всi автокефальнi Православнi Церкви-Сестри, зберiгати все, що вiдноситься до старого дотримання вiри i побожности православної, а також всього, що наказують святi Канони i чини Православної Церкви, поминати згiдно з формулою в "Диптихах" iм'я Вселенського патрiарха й iнших Патрiярхiв, як i iнших Зверховникiв Святих автокефальних Церков.

Крiм цього постановляємо, що автокефальна Православна Церква-Сестра повинна отримувати святi Хризми вiд Нашої великої Церкви Христової. Рiвно ж бажаємо, щоб у проблемах чину церковного i й справах загального характеру, якi переступають межi юрисдикцiї кожної з автокефальних [Церков], взятих окремо, Блаженнiший митрополит Варшавський i всiєї Польщi звертався до Нашої Найсвятiшої Вселенської Столицi Патрiяршої, через яку втримується зв'язок з цiлою Православною Церквою, яка "правовiрно голосить слово правди", а також щоб звертався за авторитетною думкою i в справi спiвдiяння сестринних Церков.

Пiсля того, як все було докладно розглянене i обговорене на канонiчних засiданнях Святiйшого Синоду дня 6 i 11 листопада 1924 року, пiсля Синодального затвердження, вручили сьогоднiшнiй Патрiарший Синодальний Томос в точному незмiненому вiдписi, який зiстав пiдписанний i внесений до Кодексу Нашої великої Христової Церкви на руки Блаженнiйшого Дионисiя, Нашого улюбленого в Христi брата i спiвробiтника, Митрополита Варшавського i всiєї Польщi, Голови Священного Синоду Православної Автокефальної Церкви в Польщi.

Нехай на вiки змiцнить Господь Бог любов'ю i щедрiстю Першого Великого i Начального Пастиря Господа Нашого Христа Автокефальну Церкву сестинну в Польщi так щасливо уряджену, нехай пiднесе i змiцнить все в нiй на хвалу Його Іменi Святого, на користь його пастви побожної, як i на радiсть всiх автокефальних сестринних Православних Церков.

Року Божого 1924,
мiсяця листопада 13-го дня.

Патрiярх Царгородський (--) Григорiй (затвердив)
Митрополит Кiзiку (--) Каллиник,
Митрополит Нiкеї (--) Базiльос,
Митрополит Хальседону (--) Юахим,
Митрополит Деркосн (--) Константинос,
Митрополит Бруску (--) Нiкомедос,
Митрополит Принцiпу (--) Агатангелос,
Митрополит Неоцезарiї (--) Амброзiос,
Митрополит Сардики i Пiсидiї (--) Германос,
Митрополит Фiльндефiї (--) Фогiос,
Митрополит Сiлiбрiї (--) Євгенiос,
Митрополит Родополiсни (--) Кiрелла,
Митрополит Анеї (--) Томас.

(За згiднiсть французького перекладу з грецького оригiналу перекладач (--) Константiнiдiс, Вселенський Патрiярх.
13 листопада 1924 р. Канцлер (--) Германос, митрополит Сардики.

Український переклад подаємо за архівом видавництва "Смолоскип").



Оприлюднення Томосу у Варшавi вiдбувалося надзвичайно урочисто. 17 вересня 1925 року в кафедральному соборi Святої Марiї Магдалини перед Службою Божою за участю всiєї iєрархiї Польської Церкви, численного польського духовенства, iєрархiї i духовенства прибулих делеґацiй, представникiв Польського уряду, сотень вiрних вiдбулася урочиста церемонiя, пiд час якої було оприлюднено повний текст Томосу. Пiсля привiтальної промови Голови делеґацiї Константинопольської Патрiархiї митрополита Халкедонського Юахима, грецькою мовою оригiнал Томосу прочитав митрополит Сардiйський Герман, польською мовою -- єпископ Гродненський Олександр, росiйською -- архиєпископ Вiленський Феодосiй, українською -- протоiєрей Петро Табiнський. Тепло вiтав присутнiх з визначною подiєю Голова делеґацiї вiд Румунської Церкви митрополит Буковинський Нектарiй.

У зв'язку з цими урочистостями вiдбувалися численнi прийняття у митрополита Дионисiя, Президента Польської держави, Голови Ради Мiнiстрiв, Мiнiстра Ісповiдань i народної Освiти, Мiнiстра iноземних справ тощо.

З цього часу внутрiшнє церковне життя Православної Церкви у Польщi ввiйшло в нормальне канонiчне становище, затихли "протести", "заяви" i "звернення", i Церква гiдно могла провадити свою високу мiсiю духовного служiння у суспiльствi.



Значення Томосу для Українського Православ'я

Томос за своїм змiстом i формою закрiплює унормування таких канонiчно-правних положень:

Томос офiцiйно не надає(!), а визнає автокефалiю Православної Церкви в Польщi. Тобто вiн пiдтверджує право кожного народу в межах своєї самостiйної держави, при дотриманнi певних канонiчних правил щодо внутрiшнього устрою церковного життя та наявності iнших передумов для iснування Церкви на засадах автокефалiї, мати свою Помiсну Православну Церкву. Томосом фактично пiдтверджено правочиннiсть практики самостійного проголошення автокефалiї Церквами Греції, Румунiї, Сербiї, Албанiї та цiлої низки iнших країн;

Томос офiцiйно не визнає правочиннiсть приєднання до Московської Церкви Київської Митрополiї i залежних вiд неї православних Митрополiй Литви i Польщi у 1686 роцi. Саме ця пiдстава i дає право Вселенськiй Константинопольськiй Патрiархiї визнати автокефалiю Церкви в межах своєї канонiчної територiї, оскiльки вiд Володимирового Хрещення у 988 роцi до сумнозвiсного 1686 року Українська Церква, яка поширювала свою юрисдикцiю на Велику Україну, Польщу, сучаснi країни Прибалтики (а до середини ХV столiття i на Московiю), мала автономний статус. Таким чином, у сьогоднiшньому часi повноправна автокефалiя на пiдставi цього положення Томосу може бути визнана для Православних Церков в Українi, Бiлорусi (бiлоруськi єпархiї були складовою частиною Київської Митрополiї), Литви, Латвiї, Єстонiї (на останнi країни Київська Митрополiя поширювала свою юрисдикцiю через єпископа в Литвi);

Зазначимо, що Томос Вселенської Патрiархiї вiд 13 листопада 1924 року був затвердженний не тiльки Вселенських Патрiархом i Патрiаршим Синодом, але i всiма iншими Схiдними Патрiархами та першоiєрархами автокефальних Церков (окрiм росiйської), тому з погляду канонiчного права вiн становить Закон Вселенської Церкви.

Слiд бiльш ґрунтовно зупинитися на питаннi неправочинности приєднання Київської Митрополiї до московської Церкви, окiльки це положення практично є визначальним для всього Томосу, i в сьогоднiшнiх умовах є надзвичайно важливим для повноправного набуття автокефального статусу Української Церкви. Законність приєднання Київської Митрополiї спростовується не тiльки наявнiстю порушення "канонiчних правил" (фактичний продаж митрополiї за "три сорока соболiв i двiстi червоних" на вимогу турецького уряду), але i тим фактом, що "не дотримано всього того, що було установлено стосовно повної церковної автономiї Київського митрополита". Чого ж не дотримано?

Вселенський Патрiарх Дионисiй ІV хоча i зрiкся Київської Митрополiї пiд шаленим тиском, але поставив певнi умови. Головнi з них такi:

  1. Митрополит Києва обирається згiдно з встановленими в Українi звичаями, а не призначається Московським Патрiархом.

  2. Київськi митрополити повиннi в святих диптихах згадувати на першому мiсцi Вселенського Константинопольського Патрiарха, а на другому мiсцi Московського Патрiарха.

  3. Київськi митрополити не мусять обов'язково висвячуватися в Москвi.

  4. Київським митрополитам залишається надалi право надання ставропiгiї i друкування богослужбових книг.

  5. Київськi митрополити надалi мають право титулуватися митрополитами "всiєї Руси".

  6. Київськi митрополити мають право носити хрест на митрi i бiлий клобук, а перед ними має бути несений хрест.

  7. У справах, що не стосуються вiри, митрополичий суд є найвищою iнстанцiєю без права оскарження.

  8. За Київською Митрополiєю залишаються поза тим всi права автономiї, якi вона мала, будучи автономним екзархатом Вселенського Константинопольського Патрiархату.

Акт прилучення Київської Митрополiї до московської Церкви на практицi втратив правочиннiсть з того моменту, коли було порушено хоча б одну з умов, на яких вiдбулося таке приєднання. А оскiльки жодне з наведених вище положень не дотримано, то навiть формально цей акт приєднання втратив чиннiсть ще до появи Томосу i вiн лише констатував реалiї.

Тому, виходячи з наведених фактiв у свiтлi положень Томосу, мусимо відзначити, що для Української Церкви Матiр'ю-Церквою є Церква Константинопольська, i вона єдино має право погодитися на автокефальне буття нашої Церкви.

Про невизнання приєднання Київської Митрополiї до московської (тепер росiйської) Церкви в сьогоднiшньому часi говорить лист Вселенського Патрiарха Димитрiя І, як вiдповiдь на послання Московського Патрiарха Алексiя ІІ за No3461 вiд 22 литопада 1990 року, в якому порушується питання церковного життя на Українi. Зокрема Патрiарх Димитрiй І пише: "Вселенська Патрiархiя визнає одну канонiчну Православну Церкву в установлених Патрiаршим i Синодальним способом 1593 року межах Вашої Святiйшої Церкви, тобто Святiйшу Руську Церкву, всiма Помiсними канонiчними Святими Божими Церквами визнану, шановану i в священних диптихах згадувану". Як вiдомо, так зване приєднання Київської Митрополiї до московської Церкви, про яке ми говорили вище, вiдбулося лише у 1686 роцi, а у листi Вселенського Патрiарха Димитрiя І згадується рiк 1593. Тобто, це свiдчить про чинність зазначених нами положень Томоса i сьогоднi. Зазначимо, що не iснує жодного документа Вселенської Константинопольської Патрiархiї, котрий хоч якось поставив би пiд сумнiв будь яке з його тверджень.

Коли з'явився цей лист, багато церковних дiячiв зазначало, що "вiн виявить своє призначення як тiльки нацiональнi церковнi сили в Українi будуть викристалiзованi яснiше".

Сьогоднi ми наближаємося до того часу, коли подiбні передбачення справджуються повною мiрою. Нацiональна Українська Церква -- Українська Православна Церква Київського Патрiархату -- зростає, як кiлькiсно, так i якiсно. Вiдкриваються новi духовнi навчальнi заклади, монастирi, засновуються братства i мiсiї, а всi провокацiї i заколоти в середовищi Українського Православ'я так i лишаються свiдченням того, що "сили пекельні" не спроможнi зруйнувати труд, який за словами апостола Павла "не марний перед Господом!" (1 Кор. 15,58).

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...