пошук:  

>> Маленко Людмила: Азовське козацьке військо / part0.html

Текст-індекс >>

Авторська сторінка
Опублікував:  malenkol

 

ЗАПОРОЗЬКА СПАДЩИНА ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ

Зруйнування Запорозької Січі та скасування самої назви "запорозькі козаки" сприймалося державними урядовцями південного краю дещо по іншому ніж чиновниками столичного Петербурга. Принаймні місцеві правителі чудово розуміли консервативний характер традиції як такої, а тому наставляли своїх підлеглих зважати наособливості адміністративного та господарського устрою населення колишніхЗапорозькихВольностей. Уже в липні 1775 року Г.Потьомкін наказував азовськомута новоросійськомугубернаторам В.Черткову та М.Муромцеву розробити механізмстягнення податків,виходячи з "існуючого стану мешканців тих губернійі зважаючи на уклад їхньогожиття". Як наслідок, у перші роки по скасуваннюСічі територіальний устрійзапорозьких земель не відчув особливих змін,хіба що колишні паланки відтеперстали називати в офіційних паперах повітами.Наявність значної кількості населення,розпорошеного по зимівниках та слободах,змушувала уряд шукати компромісиу виконанні головного завдання - збереженнядержавного спокою у краї. Самецим пояснюється толерантне ставлення дозапорозького зимівника, який при започаткованійширокомасштабній роздачіземель продовжував зберігати свою автономність таокремішність навіть колиопинявся на поміщицьких землях. У своєму бажаннізберегти спокій та якнайшвидшезалюднити приєднані території держава свідомойшла на порушення принципівдворянської держави й тим самим створювала пліднийгрунт у сприйманні населеннямУкраїни того факту, що Південна Україна - продовжуєтрадицію вільного запорозькогокраю.

Протягом останньої чверті XVIII-початку XIX століття південний крайпродовжував зберігати старовинну запорозьку традицію, за якою "видачі втікачівз півдня немає". Цьому сприяло і намагання уряду як можна скоріше залюднитизапорозькі землі. Г.Потьомкіну потрібно було як скоріше залюднити новідля Росії землі. Тому вже у 1779 році з'явився наказ, за яким усі втікачіз Гетьманщини, козаки-запорожці, які перебували у Польщі та Турецьких землях,запрошувалися для поселення державними селянами на півдні України. Наслідкине примусили себе довго чекати. На встановлених карантинах з Польщею стализ'являтися сотні втікачів, які проголошували намір оселитися на півдні.Записані за поміщиками колишні козаки та вільні селяни Старої Гетьманщинипоспішали використати цю можливість. Офіцери карантинів спостерігали масовеявище, коли вночі селяни переходили до Польщі, щоб вранці з'явитися накарантині і, проголосивши себе втікачем, виказати бажання оселитися напівдні України.

Водночас поміщики з Київщини та Чернігівщини приїжджають до азовського та новоросійського губернських правлінь і вимагають повернути своїх селян. Але на той час традиція південного краю і бажання правителя співпадали,атому 27 квітня 1780 року розпублікували й розіслали новий указ, за якимтермінповернення втікачів для поселення на півдні було продовжено. Крімтого, відтеперв указі дуже конкретно говорилося, що він поширюється наусіх втікачів з російських військових підрозділів, колишнього Запорожжята Старої Гетьманщини.

Наголошувалося, що всі, хто повернеться, будуть користуватися наданими в Азовській та Новоросійській губерніях землями, а зрівняні з закордонними переселенцями отримають пільги у сплаті податків. У подальшому цей указбуло підтверджено у 1785 році маніфестом Катерини II, який з'явився знов-такине без втручання Потьомкіна. З початком створення на півдні у середині80-х років козацьких формувань ще більше посилилися втечі селян до південногокраю. Чутки про відновлення Запорозької Січі, які особливо поширилися зутворенням Чорноморського козацького війська, викликали масові втечі селянСтарої Гетьманщини. Полтавські дідичі, як такі, що перебували найближчедо південного краю, на своїх зібраннях складали петиції до Катеринославськогонамісника з переліченням поміщицьких сіл, які спустіли внаслідок втеч селяндо козацьких з'єднань південного краю.

Але до початку 90-х років жодні подання дідичів не мали наслідків. Зпоявою нового намісника південного краю П.Зубова скарги посилилися. Однаквідтепер, крім вимог повернути селян, поміщики наголошували на тому, щостара запорозька традиція зробила селян непримиренними. Вони наголошувалина тому, що рішучість селян отримати свободу настільки зросла, що відтепервони тікали відкрито, цілими селищами, збираючись громадами на очах у поміщиків,а доки на півдні існує подібна традиція, зупинити їх немає жодної можливості.

Такі заяви та подання стурбували уряд. Як наслідок, у грудні 1796 року з'явився наказ про заборону переходу з місця на місце у південному краї.Однак цей указ не зруйнував традицію. Численні втечі на південь тривали.Традиція, за якою з півдня видачі немає, через що регіон завжди у населенняУкраїниототожнювався з волею та свободою, продовжувалася. Похід у Тавріюза волею,чисельні рухи початку XX століття є тому підтвердженням.

Значну роль у збереженні запорозької традиції південного краю відіграло Азовське козацьке військо. І в цьому розумінні той факт, що більшість азовців по виходу з турецьких земель воліла не згадувати про старих козарлюг-запорожців, які через їхній перехід до Росії опинилися у турецькій неволі, не мав для збереження козацької традиції південного краю великого значення. Головнебуло те, що вже своїм існуванням азовські козаки продовжували традиціюкозацького півдня. Саме цей фактор сприяв збереженню в краї такої атмосфери,яку прийнято називати специфікою Південної України.

Досить звернутися до записок подорожніх, усіх хто волею долі опинявсяна півдні, щоб помітити те здивування, яке відчували вони при знайомствіз населенням південного краю.

Наприкінці 80-х років XIX століття В.Постніков, який зібрав та опрацював відомості земської статистики у Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях, був здивований відзнаками у характері населення північних повітів Таврійської губернії. Зокрема він писав, що у Таврійській губернії селяни недолюблювали чиновників, а тому трималися з ними дещо брутально. Ті, кого він викликав для розмови, з'являлися доволі неохоче. Але поволі, під часневимушеної розмови селяни ставали відвертими і не боялися сперечатисяз чиновником, й навіть кепкувати з нього, якщо той говорив дурницю. Натомістьселяни херсонщини, які за думкою Постнікова ще пам'ятали часи військовихпоселень, були більш послужливі й лякливі щодо начальства. Вони боялисячиновника, боялися, щотой зробить щось зле - підвищить податки, відправитьна роботи тощо.

У цьому відношенні варто згадати й нотатки Д.Дорошенка, який на початку XX століття певний час працював у Катеринославі й подорожував колишнімизапорозькими землями. У своїх споминах він писав, що "селяни Катеринославщинивідрізнялися від селян, яких я знав на Київщині та й на своїй Чернігівщині,сміливою, незалежною вдачею, з великим почуттям своєї особистої гідності.В значній мірі це були нащадки запорожців, вони зберігали козацьку вдачусвоїх предків". Зрозуміло, що збереження подібної "вдачі" - наслідок підтриманнякозацької традиції,яка здійснювалася у XIX столітті саме Азовським козацькимвійськом.

Однак традиція не закінчувалася лише збереженням рис характеру. Вонапронизувала усі напрямки громадського та господарського життя населенняпівденного краю.

Наприкінці 20-х років XX століття під час етнографічних експедицій було зібрано матеріал про господарство азовських рибалок. Серед них виділяються записи про рибальські артілі міста Бердянська, колишнього центру Азовського козацького війська. Достатньо порівняти описи й розповіді бердянських рибалок з відомостями про запорозькі рибні промисли кінця XVIII століття В.Зуєва, щоб переконатися у певній тотожності громадського та господарського устрою рибальських артілей. Той же самий розподіл на забродчиків та крючників,такий же устрій "заводу", ті ж самі засоби й техніка рибної ловлі. І яктут не згадати, що й зараз в окремих районах Запорізької та Херсонськоїобласті кажуть не"мити руки", а "банити руки", що йде від застосуваннятехніки обробки пійманоїриби. Коли, згідно В.Зуєву, після того як запорожцівипотрошать рибу її довго"банять" у проточній воді.

Ось чому кожне нове дослідження козацької історії південного краю -цеще один крок у розумінні специфіки регіону. В даному разі читачу пропонується праця запорізької дослідниці - Людмили Михайлівни Маленко. Опрацюваннязначного корпусу документів, багаторічна робота в архівосховищах Києва,Одеси, Москви, Краснодару дало можливість вперше реконструювати багатогранністьісторії козацького з'єднання Південної України першої половини XIX століття.Значення представлених у другій частині праці документів взагалі важкопереоцінити. Ось чому вихід у світ цієї праці - це подія в історичній науці,подія в культурному житті не тільки південного краю, а всієї України. 

А.В.Бойко,
к.і.н., доцент

ВСТУП

Азовське козацьке військо посідає вагоме місце як в історії українськоїкозаччини, південного регіону, так і України в ціло-му. Його феномен полягаєв тому,що після скасування Гетьманщини і полкового устрою, зруйнуванняЗапорозькоїСічі і переведення Чорноморського війська на Кубань лише воноуособлюваловійськову, суспільну та господарську традицію Запорожжя наПівденній Україні.Сам феномен козацтва разом із фактором переважання непокріпаченогонаселеннястановив грунт подальшого історичного розвитку Півдня України.Він проявлявсяв ціннісній орієнтації на міцне господарство, в захистітакої системи господарюваннямасовими народними рухами ХІХ-початку ХХ століття.

Утворене у вирі російсько-турецької війни 1828-1829 років, не заплановане Військовим міністерством, Азовське козацьке військо навіть після грунтовної реорганізації виявилося "небезпечним" для російського уряду і було переселене на віддалену від Півдня України ділянку російського кордону. І це зрозуміло, адже вже самим своїм існуванням азовці створили на Південній Україні специфічний клімат Запорозьких Вольностей і значно вплинули на формування особливостей світогляду українського народу.

При тому, що до історії Азовського козацького війська зверталося багато істориків, на сьогодні немає жодної комплексної праці, присвяченої цьомукозацькому формуванню. Одним із перших досліджень, в якому автор звертаєтьсядо історії Азовського війська, є праця А.О.Скальковського "Історія НовоїСічі або останнього Коша Запорозького".[1] У ній дослідник подає переселеннякозаків із-за Дунаю - подію державного масштабу: поверталисся "сини Русі"з власної волі в "лоно вітчизни". При цьому А.О.Скальковський не вдаєтьсядо аналізу причин повернення задунайських козаків у межі російської держави.Він переконаний, що перехід стався завдяки кошовому отаману ЗадунайськоїСічі Й.Гладкому.[2] Дослідник наголошує, що азовці були поселені у південнійчастині Кальміуської паланки Запорозьких Вольностей, де оселилися "не гуртомбезшлюбних молодців", а "справжньою військово-землеробською громадою",в якій, однак, не згас "дух лицарства і воєнної охоти".[3] А.О.Скальковськийпишався тим, що козаки стали на державну службу, заслужили прихильністьцаря, і "були готові з честю і славою битися за свою вітчизну".[4]

З виходом у світ праці Д.І.Яворницького "Запорожжя в залишках старовини і переказах народу" з'являється можливість детальніше ознайомитися з постаттю Й.Гладкого. У коментарі до записаних спогадів сучасників про останньогокошового отамана Задунайської Січі Д.Яворницький ставить важливе концептуальнепитання. Розглядаючи той факт, що Й.Гладкий не любив розповідати про минуле,дослідник робить припущення, що це пов`язано або з низьким походженнямЙ.Гладкого, або з каяттям за долю запорожців, що залишилися за Дунаєм.[5]Згодом Д.Яворницький ще раз звернувся до біографії останнього кошовогоотамана Задунайської Січі [6] і зробив спробу всебічно її дослідити.

У 1891 році в "Київській старовині" була надрукована стаття дослідника історії Кубанського козацького війська П.П.Короленка.[7] Автор розглядаєАзовське формування як складову частину Кубанського козацького війська.Тому він ізупиняється на підготовці та переселенні азовців на Кубань.Разом з тим, напідставі спогадів сучасників, автор вперше звертаєтьсядо трагічної долі тих,хто залишився за Дунаєм після повернення кошовогоотамана з незначною частиноюзадунайського населення на батьківщину. Втой же час, торкаючись такої болючоїпроблеми як переселення задунайців,дослідник досить вільно поводиться з такимвидом джерел як спогади. П.Короленконавіть не називає їх адресата, а проблемадостовірності використаних нимфактів для нього взагалі не існує.

Праці А.О.Скальковського, Д.І.Яворницького, П.П.Короленка започатковують традицію дослідження історії Азовського козацького війська в контекстіісторії української козаччини, Південної України, Кубанського козацькоговійська.

Тема Азовського козацтва присутня і в узагальнюючих дослідженнях кінця ХІХ-початку ХХ століття. Серед великої кількості видань слід виділити праці О.Я.Єфименко,[8] М.С.Грушевського,[9] А.Кащенка,[10] К.К.Абази.[11]

Подією в дослідженні історії Азовського козацтва стала праця Ф.А.Щербини "Історія Кубанського козацького війська", [12] суттєвою відмінністю якоїє залучення значної кількості документальних матеріалів Катеринодарськогокрайового архіву. При всьому цьому дослідник уникає висвітлення суперечливихпитаньз історії війська: останніх часів існування Задунайської Січі, організаціїпереходу задунайців до Росії. Він дає зрозуміти, що Й.Гладкий керувавсянетільки власними інтересами, але й державними. Особливу увагу автор приділивпроцесу становлення нової військової одиниці, докладно розповідає про появута втілення в життя проектів організації задунайців. Ф.А.Щербина детальнозупиняється на військовій службі азовських козаків і пояснює, чому самевтакій формі була організована військова служба азовців. Він розглядаєазовськіморські команди як військову одиницю російської армії та флоту,що успішносколонізовують Кавказький край.[13]

Окремі фрагменти історії Азовського козацтва висвітлюються в ювілейних офіційних дослідженнях Військового міністерства та біографічних розвідках, присвячених імператору Миколі І.[14]

Таким чином, на початок 20-х років ХХ століття сформувалася традиціявдослідженні історії Азовського козацького формування, коли через відсутністьвільного доступу до документів, пов`язаних з військовою і господарськоюдіяльністюазовців та незначним місцем війська у військовій структурі Російськоїімперії,історія формування розглядалася лише в контексті історії південногорегіонуабо ж як складова частина Кубанського козацького війська. В історіографіїХІХ-початку ХХ століття чітко простежуються дві протилежні точки зору наподії,пов`язані з діяльністю Задунайського та Азовського козацтва. Представникипереважно російської історіографії схильні до ідеалізації Й.Гладкого такозацтва,стосунків з урядом та Миколою І. В їх працях підкреслюється патріотизмкозаків,відповідність устрою Азовського війська загальнодержавним принципам,обгрунтовуєтьсянеобхідність переселення азовців на Кубань як для "загальноімперськоїкористі",так і для "покращання добробуту" самих козаків. Серед представниківукраїнськоїісторіографії панує загальна негативна оцінка діяльності Й.Гладкого,подійтравня 1828 року за Дунаєм, критичне ставлення до Азовського козацькоговійська.При тому, що Задунайська Січ та запорожці уявлялися осередкомукраїнськоїкозаччини та вільного життя, більшість авторів намагалися відділитиГладкого- "зрадника" від козацтва або показати повний занепад козацькихтрадицій заДунаєм: серед ідеалізованого козацтва не може бути зради.

Традиція в дослідженні історії Азовського козацького війська, що сформувалася наприкінці ХІХ-на початку ХХ століття, певною мірою була продовжена і врадянські часи. Серед статей, вміщених у періодичних виданнях і присвяченихАзовському козацтву, на особливу увагу заслуговують дослідження О.Рябініна-Скляревського. [15] Вчений, опираючись на унікальні документи Одеського крайового архіву, а саме: на фонди: "Управління новоросійського і бесарабського генерал-губернатора", "Опікунського комітету іноземних колоністів", "Архіву намісника Кавказького" та інші, піднімає ряд концептуальних питань, пов`язаних як із кризою козацького Коша за Дунаєм на початку ХІХ століття, причинами переходу задунайців умежі Російської імперії в 1828 році, так із становленням Окремого Запорозького війська, а згодом і Азовського козацького формування. Роботи О.Рябініна-Скляревського присвячені історії Задунайської Січі мали дати поштовх для подальшого дослідження маловідомих сторінок української козаччини і зокрема Азовського козацтва. Однак, починаючи з 30-х років, до історії Азовського формування зверталися переважно українські історики-емігранти. Варті уваги праці Д.Дорошенка,[16] Н.Полонської-Василенко.[17]

У Радянському Союзі невеликі статті та нариси про азовців з`являютьсятільки напередодні 100-літньої річниці з дня ліквідації Азовського козацькоговійська. Перші довідки про Азовське формування почали друкуватися в енциклопедичних виданнях. [18]

Заслуговує на увагу стаття В.Ілляшенка "Отаман із Золотоноші" [19 ]- один із небагатьох прикладів радянської історіографії, коли автор відкритодемонструє своє ставлення до подій травня 1828 року та головної діючоїособи переходу козаків у межі російської держави.

Дослідники радянської доби майже не залучали нових документальних матеріалів, а користувалися надбанням попереднього періоду і давали досить помірковані оцінки подіям, пов'язаним із історією Задунайського та Азовського козацтва. Вони намагалися врівноважити крайні точки зору істориків попередніх часів і, навіть, поєднати їх. Для робіт радянських істориків характерна дещозавищена оцінка ролі козацького загалу і деяке відсування постаті отаманана другий план через зраду ним задунайського населення.

Початок 90-х років ХХ століття позначився появою нових праць синтетичного характеру, в яких чільне місце відводиться історії Азовського козацькогоформування. Серед статей та монографій виділяються роботи П.Лавріва, [20]А.Бачинського та О.Бачинської,[21] І.Сапожникова. [22] Новітні дослідженнязвертають насебе увагу введенням до наукового обігу представницького коладжерел і більшпоглибленим вивченням історії Задунайського та Азовськогокозацтва як складовоїчастини історії Південної України. Однак, при наявностізначної кількостіісторичних робіт синтетичного характеру, Азовське козацькевійсько залишаєтьсяоднією з малодосліджених сторінок вітчизняної історії.

Представницьке коло опублікованих і неопублікованих джерел у ціломудозволяє комплексно дослідити військову, соціальну і економічну історіюАзовськоговійська та висвітлити місце козацького формування в історичномурозвитку Українипершої половини ХІХ століття.
За видовою належністю документи з історії Азовського козацького військаподіляються на актові, справочинні, статистичні, епістолярні та мемуарні.

Актові джерела можна розділити на дві підгрупи: 1) законодавчі акти(маніфести, укази, регламенти, інструкції, положення, накази, жалуваніграмоти); 2) договори, контракти, розписки.
Значна частина актових документів першої підгрупи опублікована в "Повному зібранні законів Російської імперії", "Зводі військових постанов" 1828та1859 років видання, "Зводі законів Російської імперії" та "Зводі законівцивільних" 1857 року видання.

Деякі законодавчі акти були опубліковані П.Короленком [23] та Є.Феліциним.[24] Однак значна кількість актових джерел ще не опублікована і зберігаєтьсявархівних фондах. Великий інтерес викликають накази Військового міністерства,начальника Чорноморської берегової лінії, командуючих військами Кавказькогокраю та Кубанської області, а також накази Азовської військової канцелярії,які регламентували життя та діяльність Азовського козацтва, що зберігаютьсяу фондах: канцелярії Азовського козацького війська (ф. 877 Російськогодержавноговійськово-історичного архіву - далі РДВІА); управління новоросійськоготабессарабського генерал-губернатора (ф. 1 Державного архіву Одеськоїобласті- далі ДАОО); штабу Одеського військового округу (ф. 1837 РДВІА);канцеляріїначальника Чорноморської берегової лінії (ф. 260 Російськогодержавного архівуКраснодарського краю - далі РДАКК); військового правлінняАбинського полку(ф. 352 РДАКК); військового правління Адагумського полку(ф. 350 РДАКК); Олександрівськогоповітового казначейства (ф. 12 Державногоархіву Запорізької області - даліДАЗО); Олександрівського духовного правління(ф.ІІ Відділу рукописів ЦНБ ім.В.Вернадського НАН України - далі ВР ЦНБ).

До актових документів другої підгрупи належать документи правового характеру, які регламентують відносини між козаками і державними селянами, землевласниками та орендаторами, між військовою канцелярією та станичними і хутірськимиуправами. До цієї підгрупи відносяться договори між козаками Торговоготовариства ірізного роду цивільними установами, а також розписки торговихкозаків, орендарівтощо. Сюди ж включаємо договори про будівництво та ремонтгромадських споруд,договори про здачу в оренду військових запасних земель,земель станичних юртівта інше.

Справочинні джерела представлені важливим комплексом, яким є донесення, розпорядження, повідомлення новоросійського та бессарабського генерал-губернатора, начальника штабу Одеського військового округу. До цієї групи належать ідокументи, які виникли в процесі діяльності Азовської військової канцелярії.За походженням та інформативними можливостями можна визначити наступнігрупи джерел канцелярського справочиння: 1) документи, які надходили увійськову канцелярію від вищихорганів місцевого військового управління;2) документи, створені військовоюканцелярією, які направлялися за призначенням;3) журнали і документи, якінадходили у канцелярію Азовського війська відстаничних та хутірських управ(рапорти, відомості, звіти, донесення, громадськіприговори); 4) документи,які надійшли у військову канцелярію від приватнихосіб (донесення, скарги,боргові розписки); 5) папери, які посилалися ізвійськової канцелярії приватнимособам (повідомлення, розпорядження), тощо.
Документи, що виникли в процесі діяльності Азовської військової канцелярії, ще не були опубліковані і зберігаються у фондах канцелярії Азовської військової канцелярії (ф. 877 РДВІА), управління новоросійського та бессарабськогогенерал-губернатора (ф. 1 ДАОО), штабу Одеського військового округу (ф.1837 РДВІА), канцелярії начальника Чорноморської берегової лінії (ф. 260РДАКК). Декілька розпоряджень начальника Чорноморської берегової лініїазовським морським командам, що дислокувалися при Сухумській та Константинівськійморських станціях, опубліковано у працях М.Лазарєва.[25]

Особливе місце займають статистичні матеріали. Велика їх кількість усвій час була опублікована. В 1850 році було видано ХІ том "Військово-статистичного огляду Російської імперії",[26] який був присвячений Катеринославськійгубернії. Мета видання - показати можливості використання ресурсів губерніїна випадок військових дій. Автор тому - капітан Генерального штабу Драчевський,приділяє значну увагу Азовському козацькому війську, як складовій частиніКатеринославської губернії.
У цьому ж 1850 році вийшла в світ перша частина праці А.Скальковського"Спроба статистичного опису Новоросійського краю".[27] Автор, вивчаючигосподарські ресурси Новоросії, приділяє увагу і Азовському козацькомувійську.

Ще одне видання довідкового характеру - "Азовське море",[28] подає цінні відомості про землі Азовського війська: його кордони, річки, станиці. Тут же вміщена карта земель війська, складена М.Зуєвим.

У 1862 році вийшов VІ том "Матеріалів для історії і статистики Росії,зібраних офіцерами Генерального штабу".[29] Опис Катеринославської губерніїздійснював капітан В.Павлович. Його праця - це змістовне статистичне дослідженняпрочисельність війська та його устрій, стан господарства, рівень добробутуазовськихкозаків.[30]

У 1863 році вийшло в світ довідкове видання "Катеринославська губернія з Таганрозьким градоначальством."[31] Видання містить статистичні відомості про чисельний склад війська, рівень врожаїв зернових, прибутки козаківТоргового товариства та військові прибутки і витрати. Варті уваги даніпро чисельність та щільність населення козацьких станиць.

Значна кількість неопублікованих статистичних матеріалів міститься уфонді канцелярії Азовського козацького війська (ф. 877 РДВІА).

Для дослідження історії Азовського козацтва значний інтерес становлять епістолярні матеріали. Переважна їх більшість ще не була введена до наукового обігу і зберігається у фондах: канцелярії Азовського козацького війська(ф. 877 РДВІА), управління новоросійського та бессарабського генерал-губернатора (ф. 1 ДАОО), Олександрівського духовного правління (ф. ІІ ВР ЦНБ), штабуОдеського військового округу (ф. 1837 РДВІА), канцелярії начальника Чорноморськоїберегової лінії (ф. 260 РДАКК).

Особливе місце посідають мемуарні матеріали до історії Азовського козацького війська. Серед них слід перш за все назвати мемуари Ф.Берьозкіна,[32] В.Гладкого,[33] А.Гаденка,[34] публікації П.Куліша,[35] В.Василенка,[36] Я.Новицького[37] та щоденник Й.Гладкого, в якому, однак, немає роздумів отамана над подіями, що сталися, чи мають відбутися, а лише замітки, пов`язані з господарською діяльністю війська та особисто Й.Гладкого.

Отже, наявність представницького кола джерел у цілому дозволяє висвітлити всі сторони життя та діяльності азовців і визначити місце Азовського козацького війська в історичному розвитку України першої половини ХІХ століття.

* * *

У другій частині книги подано джерела з історії Азовського козацькоговійська, які виявлено в рукописних та музейних зібраннях, центральних архівнихустановах України та Російської Федерації. Водночас були включені і вжеопубліковані законодавчі пам`ятки, що вийшли у світ у ХІХ столітті в офіційновиданих зібраннях законів Російської імперії, і тому на сьогодні є важкодоступнимидля широкого загалу. Всього у розділі представлено 319 найбільш характернихдокументів, які охоплюють період з 1828 по 1869 рік.

Найбільша кількість актових, справочинних, статистичних та епістолярних документів з історії іррегулярного війська виявлена у фондах, які зберігаються у РДВІА (м. Москва). Це фонди Військового міністерства - Департаменту військових поселень (фф. 405, 411), Головного управління козацьких військ (ф. 330),та канцелярії Азовського козацького війська (ф. 877).
Фонди Департаменту військових поселень і Головного управління козацькихвійськ містять матеріали про організацію, територіальний та військовийустрій Азовського війська; законодавчі акти, рескрипти, укази, доповіді,звіти про стан іррегулярного формування; статистично-демографічні відомості;відомості і переписку проадміністративний і господарський устрій Азовськоговійська.

Фонд канцелярії Азовського козацького війська РДВІА нараховує 360 справ. У ньому знаходяться документи, які дозволяють простежити військову, соціальну, економічну історію іррегулярного формування з 1828 по 1866 рік та подальшу долю азовців (до 1871 року). Однак переважна кількість справ у фонді пов`язана з господарською діяльністю війська, з громадським життям азовців, освітою, релігією та медичним обслуговуванням козаків. Звертають на себе увагу регулярні переписи населення війська, епістолярні матеріали, до яких відноситьсяофіційне та приватне листування між наказним отаманом і представникамидержавної влади, козаками та їх сім`ями, офіцерами та їх друзями (інодіце цивільні і військові службовці високих рангів), членами військової канцеляріїі представникамидуховенства, чиновниками цивільних закладів.

Листування розкриває великі можливості для дослідження стосунків козаків та офіцерів війська з представниками різних верств населення.

Значну частину документів, що публікуються, складають матеріали державного архіву Одеської області, зокрема фонду управління новоросійського та бессарабського генерал-губернатора (ф. 1), який почав утворюватися після переведення управління з Катеринослава до Одеси в 1803 році. У самому фонді зберігаються унікальні документи щодо повернення Задунайського Коша в межі Російської імперіїв 1828 році. За характером діяльності правління у фонді присутні звітигенерал-губернаторів, градоначальників про економічний і військовий станАзовського війська, статистичні відомості стосовно населення козацькогоформування, опис населених пунктів та інше.

Цінними для з`ясування історії становлення церковного устрою в Азовському війську є папери Олександрівського духовного правління про стан церковних справ у козацькому формуванні та збірник документів архієпископа Катеринославського, Херсонського і Таврійського Гавриїла Розанова, які зберігаються у фондахІІ, V Відділу рукописів ЦНБ ім. В.Вернадського НАН України.
Фонди Російського державного архіву Краснодарського краю містять значнийкорпус джерел з історії переселення Азовського козацтва у західну частинуКавказького хребта та військову службу козаків на східному узбережжі Чорногоморя. Публікуються документи із фондів: військової канцелярії Чорноморськогокозацького війська (ф. 250), військового чергування Чорноморського козацькоговійська (ф. 254), військового правління Кубанського козацького війська(ф. 252), полкових правлінь полків Кубанського козацького війська (фф.350, 351, 352), цивільної канцелярії начальника Кубанської області (ф.452), які свідчать про складний і неоднозначний процес переселення азовцівна Кубань, правове становище козаків та їх боротьбу за збереження своїхправ і привілеїв, стихійні виступи азовських козаків під час поселенняу Кубанській області тощо.
При підготовці матеріалів до публікації упорядник поставив за метуякомога повніше представити найбільш репрезентативні комплекси джерел ізвійськової, соціальної, економічної історії Азовського козацького війська.

Матеріали підготовлені до публікації на основі "Методичних рекомендацій до публікації архіву Коша Нової Запорозької Січі" (К., 1993).

Тексти документів подані за сучасними правилами правопису зі збереженням деяких мовних особливостей. Вони розбиті на речення і абзаци відповіднодо компонентів умовного формуляра. Пунктуаційні знаки, великі і малі літерипоставлені з наближенням до вимог сучасної пунктуації та правопису. Різночитаннягеографічних і власних назв збережені. У тексти вводилися: квадратні дужки[ ], в яких подаються редакційні зауваження та розшифровані слова; трикрапки, що вказують на пропуски, пошкодження тексту, непрочитаний текст.

Кожен документ, вміщений у другій частині книги, розглядається як самостійна одиниця з власним номером, супроводжується редакційним заголовком і легендою. У заголовку зазначено дату (рік, місяць, день) написання, різновид документу, автора, адресата. У легенді, яка знаходиться після тексту документа, вказане місце його зберігання та визначена автентичність: оригінал, копія, чернетка.

Усі документи датовані за старим (юліанським) стилем, розділені на окремі тематики і розміщені за хронологічною ознакою.

До документів додаються: вступ від упорядника, список скорочень, перелік документів, іменний та географічний покажчики.

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...