пошук:  

>> Маленко Людмила: Азовське козацьке військо / part1.html

Текст-індекс >>

Авторська сторінка
Опублікував:  malenkol

 

ЧАСТИНА ПЕРША
ІСТОРІЯ АЗОВСЬКОГО КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА

РОЗДІЛ 1
ІСТОРИЧНІ УМОВИ ВИНИКНЕННЯ АЗОВСЬКОГО КОЗАЦТВА

Становище Задунайської Січі в 20-х роках ХІХ століття. Першочерговим зовнішньополітичним завданням Російської імперії в другій половині XVІІІ-першій половині ХІХ століття було остаточне розв`язання чорноморської проблеми. Завдання конкретизувалося подальшим опануванням узбережжями Азовського та Чорного морів, відкриттям проток, поширенням політичного впливу на Балкани та країни Близького і Середнього Сходу. Для здійснення своїх намірів Росія запропонувала світу майже міфічний проект вигнання турків з Європи і відновлення грецької православної імперії на чолі з онуком російської імператриці Костянтином.[1]

Піднесений Катериною ІІ у ранг державної політики грецький проект мав реальне втілення у постійних війнах з Османською імперією. Протягом другої половини ХVІІІ-першої половини ХІХ століття Російська імперія чотири рази воювала з Туреччиною. У ході війн до Росії поступово були приєднані Азовське та Чорноморське узбережжя. Російська держава розширювала свої кордони і сфери впливу на балканські народи та країни Близького й Середнього Сходу. В ході російсько-турецької війни 1768-1774 років Росія добилася "незалежності" Криму від Туреччини, приєднала до своїх володінь район Азова і прилеглі до Чорного моря території між Дніпром та Північним Бугом. Тим самим докорінно змінила співвідношення сил на півдні на свою користь. Водночас посилилися зв`язки з народами Балкан та Кавказу, а, отже, Російська імперія зміцнила свій авторитет "визволительки" християнських народів. У цій війні безпосередню участь брали і запорозькі козаки. Запорозькі загони з боями пройшли суходолом від Нової Січі в Добруджу, а запорозька флотилія успішно діяла проти турецьких військ у пониззі Дунаю. Після замирення Росії з Туреччиною частина запорожців, потерпаючи від утисків російського офіцерства, не повернулася на Січ, а осіла в дунайських та дністровських гирлах і фактично поклала початок історії Коша за Дунаєм. Російський уряд тоді на це не звернув особливої уваги, бо кількість козацтва, що залишилася за Дунаєм, була надто малою, щоб дати привід для хвилювання урядовій адміністрації.

З виходом на узбережжя Азовського та Чорного морів і встановленням безпосередніх торгових зв'язків з країнами Західної Європи російська держава одержала могутній стимул для прискорення економічного розвитку. Кючук-Кайнарджийський мирний договір 1774 року не розв`язав для Росії чорноморської проблеми, але створив сприятливі умови для колонізації і господарського освоєння південних земель, які при наявності морських шляхів могли стати джерелом значних прибутків.

Після закінчення війни російський уряд зосередив свою увагу на гострих внутрішніх соціальних проблемах. Однією з таких проблем була Запорозька Січ. Для абсолютистської монархії вона, як у соціально-економічному, так і в політичному плані, стала небажаним явищем. Як наслідок - маніфест Катерини ІІ про остаточну ліквідацію Запорозької Січі із забороною згадувати назву запорозьких козаків.

Після зруйнування Нової Січі в 1775 році запорожці вирушали за Дунай з надією відродити там козацьку вольницю. Перевага дунайської дельти над іншими місцевостями для подальшого існування Задунайського Коша пояснюється як історичними умовами існування Запорозького козацтва на Дунаї, так і тим, що в останній чверті ХVІІІ-на початку ХІХ століття дельта Дунаю найбільше відповідала умовам Степу, Великого Кордону. Вказана територія була добре відомою, знаною запорожцям уже з початку ХVІІІ століття. В 1711 році Запорозьке козацтво опинилося на території Кримського ханства, де заснувало Олешківську Січ. Вплив на Кіш в Олешках як з боку Османської, так і Російської імперій у даний період був мінімальним. За Константинопольським трактатом 1712 року (і до Білгородського трактату 1739 року) землі, на яких оселилося Запорозьке козацтво юридично не належало ні Росії, ні Туреччині. Запорожці, прийнявши протекцію Криму, забезпечили подальше існування осередку козацької вольниці та поліпшили умови життя. В період існування Нової Січі дельта Дунаю стала основним місцем агартування запорозьких козаків. Після руйнації Нової Січі запорожці знову ж таки скористалися можливістю опинитися на території Кримського ханства, куди не досягала юрисдикція ні російської, ні турецької урядових адміністрацій. Кримська держава була зацікавлена в їх присутності на слабо заселеній прикордонній території як засобі тиску проти Росії та Туреччини. Тому всіляко підтримувала переселенський рух Запорозького козацтва в межі своєї держави. Кримське ханство, заклопотане внутрішніми проблемами, мало втручалося у внутрішнє життя козаків, чим створило сприятливі умови для їх проживання на своїй території. Водночас слід зазначити, що організованого компактного переходу запорожців до Кримського ханства не було. Козаки невеликими групами суходолом і водними шляхами добиралися в дунайські гирла, у пониззя Дністра, на Березань, Тилигул, в Очаківську округу, в Буджак. Потік Запорозького козацтва в межі кримської держави продовжувався декілька років і досяг свого апогею в 1777-1778 роках. За свідченнями очаківського паші, якому в цей час підлягали козаки, їх було на кінець 1778 року вже 12.000 осіб.[2]

У 1777 році Османська імперія, скориставшись складним становищем Кримського ханства, повернула під свій контроль землі по чорноморському узбережжю від Бугу до Дунаю. Так запорозькі козаки опинилися під юрисдикцією Туреччини. 30 серпня 1778 року вони при дворі очаківського паші вже були прийняті в турецьке підданство і присягнули на вірність султану Османської імперії. Для поселення запорожцям були надані землі в пониззі Дністра в Кучурганах, а для несення військової служби - озброєння та коні. [3] Приймаючи козаків на свої землі, Туреччина послаблювала позиції російської держави на півдні і завдавала удару по її міжнародному авторитету.

Саме в Кучурганах запорозькі козаки зробили спробу закласти Кіш, однак це їм не вдалося. Масове переселення запорожців у межі Османської імперії і позитивна реакція на це турецького уряду викликали неабияку стурбованість у російських високопоставлених осіб. Російська урядова адміністрація вдалася до різного роду заходів з метою повернення запорозьких козаків на батьківщину. Коли обіцянки і погрози не дали бажаних наслідків, російський уряд змушений був вдатися до більш рішучих кроків. 10 березня 1779 року між Російською та Османською імперіями була підписана Айнали-Кавакська конвенція, за якою Туреччина зобов'язувалася не чинити перешкод запорожцями, які побажають повернутися на батьківщину і переселити подалі від російських кордонів тих, хто відмовиться перейти до російської держави. Після вирішення питання на міждержавному рівні Катерина ІІ видала 5 травня 1779 року маніфест, яким проголошувала амністію запорожцям-втікачам. Амністією скористалася зовсім незначна кількість запорозьких козаків і Туреччина змушена була виконувати взяті на себе зобов'язання по переселенню колишніх російських підданих подалі від кордонів Росії. За фірманом турецького султана запорозька старшина мала оселитися в Адріанополі, а рядове козацтво - у Румелії малими групами. [4] Переселення почалося в серпні 1779 року. За його ходом уважно стежив російський посол у Константинополі О.Стахієв. Однак здійснити переселення Запорозького козацтва до Румелії остаточно не вдалося. В ньому не були зацікавлені ні запорожці, ні турецька держава. Скупчення основної маси козацтва в дунайських гирлах призвело до того, що напередодні російсько-турецької війни 1787-1791 років запорозькими козаками був закладений Кіш у Катирлезі на Дунавці. Катирлезька Січ - це перша Січ, створена на традиційних засадах.
А в серпні 1787 року розпочалася друга за царювання Катерини ІІ війна з Османською імперією. Російська держава мала на меті остаточно утвердитися у Північному Причорномор`ї і розширити свої володіння на Кавказі. З початком війни російський уряд збільшує військову силу на південному кордоні за рахунок тих, хто добре знав театр майбутніх військових дій. На військову службу приймаються колишні запорозькі козаки, з яких указом від 22 січня 1788 року було сформоване Військо вірних козаків, а в 1789 році за ратні подвиги воно перейменоване у Чорноморське козацьке військо. У війні 1787-1791 років брали участь не тільки запорожці, що проживали в межах російської держави, а й задунайські козаки. Останні брали участь у бойових операціях, стояли залогою у фортеці о.Березань, входили до складу Очаківського гарнізону. Козацька гребна флотилія із задунайців брала участь у Кінбурнзькій операції. Турецьке командування неодноразово засилало задунайських козаків у тил для здобуття відомостей про дислокацію російських частин. П.Короленко стверджував, що "турецькі запорожці... завдавали росіянам великої шкоди". [5] Перебування запорозьких козаків на території Османської імперії, участь їх у війні дуже дратували російський уряд. Сам факт перебування запорожців у підданстві турецького султана зводив нанівець гучні гасла Російської імперії визволити весь християнський світ від мусульман-гнобителів.

Російсько-турецька війна 1787-1791 років закінчилася Ясським мирним договором, за яким до Росії відійшла територія між Південним Бугом і Дністром, включаючи Очаків. Туреччина змушена була визнати приєднання Криму до Російської імперії, а також встановлення кордону по річці Кубані. Проблема, пов`язана з існуванням козацтва за Дунаєм, Росією не була вирішена. Але російський уряд надалі поставив собі за мету постійно бути в курсі справ задунайців, щоб у разі слушного моменту розв`язати питання на свою користь.

Після закінчення російсько-турецької війни 1787-1791 років задунайські козаки повернулися на Дунавець, де продовжили творити Кіш у Катирлезі. Перерозподіл ними рибних ловів і земель у дунайських гирлах викликав шалений опір некрасівських козаків - донських козаків-старообрядців, які брали участь у повстанні 1707-1709 років під проводом К.Булавіна, і після його поразки на чолі з отаманом Гнатом Некрасовим пішли на Кубань (до 2.000 козаків, близько 1.000 родин), а в 40-70-х роках ХVІІІ століття в силу внутрішніх суперечностей та політики російського уряду почали переселятися на Дністер та в пониззя Дунаю. Їх потік у дельту Дунаю збільшився з приєднанням у 1783 році Кримського ханства до Росії. За фірманом турецького султана саме некрасівцям офіційно були надані землі під поселення в дунайських гирлах. Ймовірно, що на перших порах співіснування запорозьких і некрасівських козаків було відносно мирним.

Документальні джерела цього періоду не повідомляють нам про збройні зіткнення між ними. Можливо ще незначна кількість втікачів з України, відсутність у них сильної військової організації дозволили некрасівцям і запорожцям вирішувати конфліктні ситуації мирним шляхом. І в ході російсько-турецької війни 1787-1791 років вони пліч-о-пліч билися у складі іррегулярних військ корпусу Селім і Бехті Гіреїв проти російської армії. Та по закінченні війни запорожці почали інтенсивно відновлювати Кіш. Перерозподіл земель, як засобу існування, був неминучим. Некрасівці рішуче виступили проти передачі частини земель, дарованих їм султаном.

Невтручання турецького уряду в справи "невірних" дало підстави запорожцям із зброєю в руках відвойовувати землі в дунайських гирлах, а некрасівцям їх захищати. Не останню роль у початку військових сутичок відіграли і різні релігійні конфесії запорозьких та некрасівських козаків. Криваві розправи одних над іншими набули такого розмаху, що навіть турецькі чиновники почали доповідати уряду, що козаки "в сварі між собою за рибні лови". Блискуча Порта змушена була втрутитися і наказала задунайцям перейти в район Сеймен, що на Сухому Дунаї. Уряд Росії, обізнаний у справах колишніх своїх підданих, одразу ж вирішив скористатися ситуацією і повернути Задунайське козацтво в межі держави. Успішною в цьому відношенні виявилася акція розвідника Є.Кльонова. Він на Січі видавав себе за російського купця, що переймався долею колишніх запорожців. Заручившись дружбою кошового отамана, Є.Кльонов під виглядом побачення з родинами перевів у межі російської держави 550 козаків. Усі вони були передані російським офіцером у розпорядження полковника Чорноморського війська А.Головатого. [6] Проте вихід значної частини січового козацтва до Росії не вплинув на долю самого козацького Коша і розглядався задунайцями як втеча групи змовників.

Переселення запорожців на відведені турецьким султаном землі відбувалося поступово і затягнулося до 1795 року. Донесення російських розвідників свідчать про функціонування Коша в Катирлезі до 1794 року. Тільки наступного року значна частина козаків перейшла на вказану місцевість і почала будувати там новий Кіш. Однак задунайців не задовольняло саме таке рішення Високої Порти. Втрата добре знаної і зручної для господарювання місцевості була тяжким збитком для козаків і викликала невдоволення серед них. У 1803-1804 роках задунайці, поповнивши свої ряди новими втікачами з України, повернулися до гирла Дунаю і, витіснивши некрасівсько-липованське старообрядське населення з цієї місцевості, в Катирлезі знову заклали Кіш. Катирлезька Січ проіснувала до 1805 року і була зруйнована турецьким феодалом Пехлеван-оглу і некрасівськими козаками. З початком російсько-турецької війни 1806-1812 років Задунайське козацтво перебралося до Браїлова під захист браїлівського паші.

Нова війна між Росією і Туреччиною почалася в листопаді 1806 року за землі поза дністровським кордоном. Одним із важливих завдань, що постали перед російським вищим військовим керівництвом з початком війни, було "залучити запорожців та інших російських людей тамтешніх... на бік [Росії]". [7] У зв`язку з цим міністр внутрішніх справ В.Кочубей наказав новоросійському генерал-губернатору Е.Рішельє усіх задунайських запорожців, що будуть переходити російський кордон, приймати "пристойно", дозволяти їм селитися в Чорномор`ї, а сімейним надавати позику від 50 до 100 карбованців. [8] Відозви та обіцянки російського уряду мали певні наслідки. Задунайські козаки невеликими групами та поодинці виходили до російської держави. Небажання колишніх російських підданих воювати на турецькому боці, побоювання розправ у разі включення Добруджі до складу Росії, спроба скористатися обіцянками уряду отримати амністію, землі на Кубані та зберегти козацькі права і привілеї змусили частину задунайців повернутися на батьківщину і стати волонтерами. Стрімке збільшення російських військових підрозділів за рахунок задунайців пояснюється і намаганням задунайського населення легалізувати себе на території Добруджі. Адже Задунайський Кіш на початку 1806 року перебував у складному становищі. Січ у Катирлезі була зруйнована, а територія проживання задунайського населення опинилася під контролем російської армії.

Перехід у грудні 1806 року задунайського кошового отамана Трохима Гайдабури з 103 козаками та іншого загону задунайців на чолі з Іваном Губою на бік Росії і включення їх до складу кілійського волонтерського полку дали підстави командуючому Молдавською армією генералу І.І.Міхельсону та командуючому 13-ю дивізією генералу Е.Й.Рішельє розглянути питання про створення із задунайців окремої військової частини, покликаної виконувати особливі військово-політичні завдання. 18 лютого 1807 року І.І.Міхельсон від імені російського уряду видав маніфест, яким проголошував створення Усть-Дунайського Буджацького козацького війська і закликав вступати до його складу задунайських та чорноморських козаків, які перебувають у Молдавії, Волощині, Бессарабії та в інших турецьких областях. З метою залучення якомога більше задунайців до козацького формування командуючий Молдавською армією обіцяв створити військо за прикладом колишнього Запорозького Війська Низового, однак наголошував, що остаточне оформлення нової військово-адміністративної одиниці Російської імперії відбудеться після війни і за умови зразкової військової служби козаків. 20 лютого 1807 року Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо офіційно було затверджене указом Олександра І. Створенням козацького формування російський уряд розраховував перш за все встановити контроль над українським населенням на Дунаї, нанести рішучий удар Задунайській Січі, а також збільшити військовий контингент російської армії за рахунок колишніх своїх підданих, що добре знали театр воєнних дій. За Дунай через російських агентів було передане повідомлення, що ті із козаків, які не відгукнуться на заклик вступити до новоствореного козацького війська, будуть оголошені поза законом і притягатимуться до військового суду із застосуванням смертної кари. [9]

Центрами формування Усть-Дунайського Буджацького війська визначалися м.Галац на правому березі Дунаю і м.Кілія на лівому. Кошовим отаманом був призначений колишній чорноморський писар майор І.Підлесецький (згодом Ф.Бучинський). В управлінні Усть-Дунайське Буджацьке військо в загальних рисах нагадувало Військо Запорозьке Низове. Воно складалося із 40 куренів: 38 іменувалося так, як і за часів Нової Січі, два інші називалися Болгарським і Сербським. Безпосередньо управляти козацьким формуванням мав Кіш на чолі з кошовим отаманом. Вступ козаків до куреня не регламентувався. Військо отримало пернач, військову печатку, прапори. Однак отамана і всю старшину обирали тепер не козаки із свого середовища, а призначав уряд. Загальне керівництво над Усть-Дунайським Буджацьким військом зосереджувалося в руках начальника Галацького військового загону генерал-майора П.М.Колюбакіна і кілійського коменданта інженера-полковника Є.Х.Ферера.

Формування нової військової одиниці російської армії йшло швидкими темпами. У списку, складеному в серпні 1807 року, козаків значилося 1.387 осіб. [10] Як військове з'єднання воно було поділене на три частини: у піхоті на чолі із хорунжими Т.Гайдабурою і Д.Половим служило 750 осіб; 200 козаків під керівництвом хорунжого І.Губи несли службу на Дунайській флотилії; кінний підрозділ у кількості 120 осіб, очолюваний отаманом І.Підлесецьким, знаходився в Галаці. Служиле Усть-Дунайське козацтво брало активну участь у військових кампаніях 1807 року. Воно здійснювало розвідку в тилу ворога, несло форпостну службу, брало участь в облозі і взятті добре укріплених турецьких фортець Ізмаїла, Тульчі, Ісакчі, Браїлова, перехоплювало ворожі судна на Дунаї, здійснювало проводку пароплавів Дунайської флотилії через Кілійське гирло, брало участь у десантах.

У розпал війни 20 липня 1807 року козацьке військо несподівано для усть-дунайців було ліквідоване імператорським указом. Головною причиною його ліквідації були фактори, що створили особливу специфіку в районі дислокації Усть-Дунайського Буджацького козацького війська. Масові втечі селян, чорноморців, солдатів-дезертирів у Кілію і Галац з надією знайти волю на Дунаї, на "новій Запорозькій Січі", скарги на усть-дунайців, які ніби-то займаються грабіжництвом і гайдамацтвом, нарікання поміщиків на те, що до козацького формування приймаються селяни-втікачі, переконали уряд у необхідності ліквідації війська. Після ліквідації козацького формування селяни, які ненадовго стали козаками, відбувши відповідні покарання, були повернуті на попередні місця свого проживання, близько 500 козаків перейшли на Кубань, значна частина усть-дунайців козацького походження розійшлася по селах і містах Бессарабії та знову втекла за Дунай.

Спроба російського уряду ліквідувати Задунайську Січ у черговий раз ганебно провалилася. Незважаючи на перехід частини задунайців у роки війни на російський бік, чисельність козацтва за Дунаєм не тільки не зменшилася, а навіть швидко зростала. Чутки і побоювання про поширення на землі Бессарабії кріпосного права змусили "десятки тисяч людей" тікати в Добруджу, "де їх приймали запорожці до свого Коша". [11] Та й після підписання Бухарестського мирного трактату в 1812 році потік нижчих верств населення на Задунайську Січ не припинявся. Піддані російської держави тікали за Дунай від утисків адміністрації, свавілля чиновників, кріпацтва та рекрутчини. За офіційними даними, що надійшли до начальника Головного штабу І.І.Дибича, на Задунайській Січі проживало близько 7.000 душ обох статей. [12] Однак А.Скальковський вважав, що Задунайський Кіш налічував не менше 10.000 душ обох статей. [13] А.Бачинський, посилаючись на документи, визначає кількість населення, що юридично належало до Задунайської Січі на початку ХІХ століття, в 10.000-15.000 душ обох статей. [14] Аналіз архівних матеріалів дає підстави погодитися з визначеною А.Бачинським кількістю задунайського населення на початок ХІХ століття.

Після закінчення військової кампанії 1806-1812 років задунайці, отримавши значне поповнення з України, повели черговий наступ на некрасівських козаків з метою повернути відвойований ними Катирлез з околицями та закріпитися в дунайських гирлах. У 1812 році задунайські козаки двома загонами рушили по берегах Дунаю на некрасівсько-липованські села. Сутички переросли у справжню війну. В ході військових дій задунайці весною 1813 року оволоділи Катирлезом, проте вирішили там не відбудовувати Січ, а рушили далі, до Дунавця. Тільки на початку 1814 року задунайські козаки оволоділи головним центром некрасівців - селищем Великий Дунавець, що на Георгіївському гирлі, і заклали там Кіш. З 1814 по 1828 рік існувала так звана Дунавецька Січ. Вона розташовувалася на підвищенні і захищалася з півночі і заходу ровами і валами, зробленими ще генуезцями і відновленими некрасівськими козаками. З півдня Січ захищала річка Дунавець із високими берегами, зі сходу підступи до неї охороняли непрохідні плавні. Там, де фортеця прилягала до Дунавця, козаки влаштували зручну пристань, до якої прибували річкові і морські судна. Дунавецька Січ устроєм, будовою повторювала останню Запорозьку Січ. На її території знаходилося 38 куренів, з тими ж назвами, які були і в Новій Січі, приміщення, де розміщувалася кошова старшина, титарня і церква. Управлялося Задунайське козацтво своєю власною старшиною. Саме вона зосереджувала у своїх руках усю повноту адміністративної, військової, судової влади на Січі та відала господарськими справами. Турецький уряд не втручався у внутрішні справи задунайців і вимагав від нього тільки виконання військової служби.
Задунайським козакам у повне їх користування була надана турецьким урядом ділянка землі навколо Січі та по Свято-Юрському (Георгіївському) гирлі Дунаю. На цій місцевості виникло 6 сіл: Райя, Озаклія, Саранасув, Караорман, Чукурова, Іглиця. В них мешкали одружені козаки та райя. Однак відомі й інші села, де компактно проживало задунайське населення. Серед таких виділяються Муругіль, Катирлез, Горга, Нижній Дунавець та інші. О.Рябінін-Скляревський, досліджуючи економічний стан Задунайського Коша напередодні 1828 року, вказує, що "запорозькі оселі" знаходилися як на землях, які знаходилися в безпосередньому володінні Коша - "це всі острови Дунайської дельти і частина Добруджі між Свято-Юрським (Георгіївським) гирлом і озером Гасан", так і у Добруджі між Дунаєм і річкою Ташаул, "де вони користувалися екстериторіальністю, підлягали Кошу, але земля знаходилась в турецькім володінні і запорожці були перемішані з молдаванами, болгарами, греками і некрасовцями". [15] Фактично Дунавецька Січ була тим центром, навколо якого консолідувалося християнське населення Добруджі.
У 20-х роках ХІХ століття в черговий раз загострюються суперечки між Росією та Туреччиною. Не останнє місце в планах російської та турецької держав у новій війні відводилося козакам Задунайської Січі. Занепокоєння обох сторін викликала їх присутність на кордоні, на території, яка стане театром майбутніх воєнних дій. Для Османської імперії козацтво Задунайської Січі було досить ненадійною військовою одиницею. Попередні війни Туреччини показали небажання основної маси козаків воювати проти колишніх своїх співвітчизників і проти християнського населення. До того ж житла задунайців знаходилися на першій оборонній лінії Османської імперії, якою була річка Дунай. Нижня частина цієї лінії виходила до Чорного моря і захищалася фортецями Тульчею, Ісакчі, Мачином, Браїловим, Гірсовим і Кюстенджи. Саме між цими фортецями і були розташовані помешкання козаків. Можливе співробітництво задунайців з російською стороною дуже непокоїло уряд Туреччини. Тому він намагався якомога швидше взяти козаків під свій контроль.

Російська держава не менше ніж Туреччина була стурбована присутністю задунайців у гирлі Дунаю. Ще 1826 року начальник Головного штабу російської армії І.І.Дибич звернувся до міністра П.Д.Кисельова з проханням надіслати йому всі відомості про задунайських козаків і які заходи необхідно прийняти "для винищення чи переселення їх в межі Російської імперії, або щоб утримати [козаків] в своїх домівках". [16] Занепокоєння російського уряду з приводу перебування козаків на прикордонні мотивувалося тим, що із досвіду попередніх війн вони можуть наробити "значної шкоди" і тим самим негативно вплинути на хід воєнних дій. З проханням надати відомості про сучасний стан Задунайської Січі І.І.Дибич звернувся також і до новоросійського та бессарабського генерал-губернатора М.С.Воронцова (останній постійно надсилав своїх розвідників на територію Задунайської Січі).

Вже 17 серпня 1826 року начальник Головного штабу отримав донесення від генерал-ад`ютанта П.Д.Кисельова. Міністр повідомляв, що в ході війни 1810-1812 років частина задунайських козаків перейшла на бік Росії і була поселена ізмаїльським градоначальником С.О.Тучковим в Ізмаїлі. Тому в гирлі Дунаю на турецькому боці знаходиться не більше 7.000 запорожців. Турецьким урядом вони примусово призиваються на службу в гарнізони турецьких дунайських фортець. П.Д.Кисельов характеризував задунайців як віруючих, працелюбних і не войовничих людей. Однак зазначав, що, через порушення російськими солдатами військової дисципліни у ході минулої війни, запорожці змушені були вдатися до зброї з метою захисту свого майна і домівок. Їх опір посилився після того, як граф Каменський, намагаючись закріпитися на правому березі Дунаю, спалив і розорив Рущукський санджак, де проживало задунайське населення. Щоб надалі не допускати подібних інцидентів, міністр вважав за краще поставити над задунайцями отамана, вибраного під впливом російського керівництва, і, по можливості, вивести їх до Росії. В разі ж потреби запорожців можна було вислати і подалі від кордонів. [17]

П.Д.Кисельов сповіщав начальника Головного штабу, що Комітет міністрів розглянув і схвалив пропозиції новоросійського та бессарабського генерал-губернатора, який запропонував ряд заходів, які сприятимуть переходу задунайських козаків у межі Імперії.

Для того, щоб привернути увагу і стимулювати повернення задунайського населення на батьківщину, М.С.Воронцов пропонував надати козакам, що вже повернулися в межі російської держави, ряд пільг. А саме:

1) щоб запорожці, які мають права колоністів, селилися на загальних підставах, а не в колоністських округах;

2) щоб вони мали пільги на виплату податків;

3) отримували на родину по 30 десятин землі;

4) 10 років одержували суму від винного відкупу в їх селищах;

5) щоб їм відпускався для будівництва ліс та інші будівельні матеріали.

На думку М.С. Воронцова, такі пільги запорожцям, що вже повернулися до Росії, підштовхуватимуть козаків за Дунаєм наслідувати їх приклад. [18] Пропозиції новоросійського та бессарабського генерал-губернатора, після їх розгляду на засіданні Комітету міністрів, були подані на затвердження цареві.

На запит І.І.Дибича новоросійський та бессарабський генерал-губернатор відповів листом від 31 серпня 1826 року. М.С.Воронцов стверджував, що колись войовничі запорожці тепер за Дунаєм займаються переважно мирною працею. Їх кількість у турецьких володіннях постійно зменшується - запорожці повертаються на батьківщину. Виходу козаків до Російської імперії сприяє як політика уряду по відношенню до втікачів з-за Дунаю, так і примусовий набір задунайців до султанського війська. Новоросійський та бессарабський генерал-губернатор запевняв начальника Головного штабу, що козаки не становлять загрози для російського війська і немає потреби вдаватися до заходів по їх винищенню. Навпаки, при сприятливому збігові обставин, вони можуть бути корисними для російської армії під час її пересування по території Добруджі.

Як бачимо, за два роки до війни російський уряд поставив на порядок денний питання про участь і місце в ній задунайських козаків. О.Рябінін-Скляревський з цього приводу наголошував: "Запорозькій Кіш за 50 років існування на Дунаю весь час був реальною політичною силою, з якою треба було рахуватися російському вищому урядові і цей стан примушував російський уряд ставити питання: або знищити на Дунаю цю силу, або перетягти її на свій бік, або пропагандою досягнути її розкладу". [19] Представники уряду схилялися до думки, що задунайців краще залучати на свій бік, розширивши деякі їх права та привілеї. Фізичне ж винищення задунайців, яке не виключали деякі вищі військові чини, було не припустиме з причини можливого негативного міжнародного резонансу і підриву авторитету Росії.

З наближенням війни російський уряд все частіше порушує питання про ставлення задунайських козаків до майбутніх подій і намагається перетворити їх на союзників у новій військовій кампанії. За Дунай постійно висилаються розвідники із завданням добути відомості про сучасний стан Задунайської Січі і заагітувати колишніх втікачів повернутися на батьківщину. Агітація російських агентів мала певні наслідки. Аналіз донесень російських розвідників, посланих на Задунайську Січ - штабс-капітана Муханова, ад`ютанта Писаренка, колишніх задунайців Савелія Чернявського, Давида Новицького, Пилипа Добровольського дає підставу стверджувати, що проросійськи настроєна частина козаків поступово збільшувалася. [20]

Агітація, яка велася російською стороною серед задунайців, підкріплювалася конкретними заходами. 19 лютого 1827 року цар затвердив пропозиції новоросійського та бессарабського генерал-губернатора. Вони стали відомі на Задунайській Січі завдяки ізмаїльському градоначальнику С.О.Тучкову. Через успішно виконане завдання по доведенню до відома задунайців змісту царського указу, ізмаїльському градоначальнику і надалі доручалося відати "закордонними справами". С.О.Тучков за допомогою військових чиновників та колишніх задунайських козаків налагоджує мережу зв`язків із Задунайською Січчю. Між ним і кошовим отаманом та деякими старшинами відбувалося постійне листування та обмін послами. Безперечно, зносини російських агентів з кошовим отаманом та деякими старшинами проходили в суворій таємниці. Будь-які відомості про стосунки задунайця з російським посланцем з метою повернення до російської держави привели б до тяжкого покарання, а то й до смертної кари. На Січі з`являються випадки, коли за втечу чи агітацію про повернення до Росії карали на смерть. Так, у травні 1824 року козаки, які перейшли кордон російської держави, свідчили, що "повішено за загальним вироком старих запорожців вісім чоловік за втечу до Росії". [21] За смертну кару "зрадникам" виступали на Січі старі запорожці. На Задунайській Січі, як і на Запорозькій, вони були носіями і охоронцями козацьких звичаїв та традицій. "Старих дідів" поважали, шанували і, навіть, боялися. Рішення старих запорожців мало вирішальне значення. Однак, при всій небезпечності розмов про повернення на батьківщину, агітація про перехід до Росії на Січі велася. Саме ті, хто зустрічався з російськими агентами, обережно вели переговори з козаками, яким найбільше довіряли. Через них агітували й інших. В.Гладкий, син останнього кошового отамана Задунайської Січі, посилаючись на спогади батька, писав: "Батько мій, кошовий, у великій таємниці від турків почав схиляти до втечі у Росію спочатку курінних отаманів, а через посередництво їх і всю Січ; поширював вигадані чутки, що у випадку війни з Росією султан переселить Запорозьку Січ у Єгипет, бо місцевість, яку займає Січ, стане місцем війни". [22]
Проте спілкування між російською стороною і Січчю відбувалося не лише на рівні кошового та російських агентів. Наявність документальних матеріалів з канцелярії новоросійського та бессарабського генерал-губернатора дає підстави стверджувати, що із задунайцями спілкувалися і колишні їх побратими, друзі, знайомі, які вже проживали в російській державі. Задунайці, що в 1824 році прибули до Одеського порту, розповідали, що козаки, які зараз проживають в Бессарабії, таємно надсилають у запорозькі курені листи і кличуть запорожців до себе. [23] Козаки з Бессарабії переконували задунайців, що мають в російській державі землю і можливість спокійно жити і працювати. [24] Подібні зізнання робила майже кожна нова партія переселенців із Добруджі.

Отже, агітація про перехід задунайських козаків до Росії і спілкування між російською стороною і Задунайською Січчю відбувалися на всіх рівнях. Тому не дивно, що з наближенням війни проросійськи настроєна частина Задунайського козацтва була значною. Однак вона не вдавалася до публічних закликів про повернення до Російської імперії через небезпеку, яка чатувала на кожного, хто б привселюдно оголосив про свої наміри. Саме через суперечності, які склалися на Задунайській Січі між старшим і молодшим поколінням козаків, переселення Коша на батьківщину до початку війни так і не відбулося. Про наявність цих суперечностей яскраво свідчать розповіді задунайських козаків, які таємно поверталися на батьківщину. Одне із таких зізнань належить Гаврилові Запорожанину, який у 1824 році повернувся на Україну. Він розповідав, що перейшов таємно, бо якщо б не ховався зі своїми намірами, то "своїми же християнами був би повішений", тому що "старі козаки це б зробили". При цьому він зазначив, що бажаючих перейти до російської держави багато, але вони побоюються розправ з боку "своїх же християн". [25]

Аналіз свідчень вихідців із Задунайської Січі свідчить про наявність, принаймні, двох груп козаків із різними поглядами на своє становище і життєві позиції. Одну групу становили "старі" козаки - носії традицій та звичаїв Запорозького козацтва. Вони не вірили ніяким обіцянкам російського уряду, бо були навчені гірким досвідом 1775 року. Повернення до російської держави було б для них зрадою переконань. Тому й не дивно, що "справжні запорожці" виступали за смертну кару "зрадникам" і нерідко самі її здійснювали. Безперечно, вони були основою, фундаментом Задунайської Січі, носіями козацького звичаєвого права, але не її більшістю. Перевага була за "молодими" козаками, що становили другу групу січового козацтва Задунайської Січі. Вони не виключали можливості нового життя і в Росії.

У 20-ті роки ХІХ століття соціальний склад задунайського населення був дуже різноманітний як за походженням козаків, так і за майновим станом та статусом у Коші. Аналіз документів, що зберігається у фонді "Управління новоросійського та бессарабського генерал-губернатора", дає підстави поділити Задунайське козацтво на декілька категорій. Таку спробу зробив В.Голобуцький. [26] Він називає 16 різних категорій населення Задунайської Січі, серед яких найбільшою і найвпливовішою була категорія, представлена запорозькими козаками та їх дітьми. До складу задунайського суспільства входили піддані колишнього королівства Польського, зайшлі в Молдавію чорноморці, малоросійські та донські козаки, представники різних верств населення Молдавського князівства, втікачі з Австро-Угорщини та інші. Однак це звичайно далеко не всі. Багато втікачів - селян-кріпаків, державних селян, військових поселенців, дезертирів, тих, хто якось завинив у своїй державі і тікав від переслідувань, не фігурували в жодних офіційних документах. Вони приховували своє походження і по можливості уникали будь-якого перепису. Це ускладнює вивчення соціального складу Січі і вносить багато плутанини. Крім того, частина населення Задунайської Січі юридично не належала до козацтва. Це мешканці слобод - сімейні люди некозацького стану, які жили на території Січі і підлягали її юрисдикції. Вони сплачували податки Туреччині, через що звалися райєю як і все податне християнське населення Османської імперії. До задунайської райї необхідно включити і найманих робітників, які не належали до козацького товариства. Більшість населення задунайської райї складали українці, меншу частину становили представники інших національностей православного віросповідання.
Названі категорії козаків можна умовно об`єднати в дві групи. Першу групу становили "старі" козаки - задунайці, які мають прямий зв`язок з колишнім Запорозьким козацтвом. Це ті запорозькі козаки, які після ліквідації Нової Січі "подалися за Дунай". Причому в Туреччину пішла певна категорія запорожців: "Отамани... роз`їхалися по зимівниках, а сірома безвісти розбрелася". Саме ця сірома "із усіх 40 куренів... забралася вся під турка." [27] До цієї групи включаємо і чорноморських та малоросійських козаків, які до 1775 року перебували на Січі, а за Дунай потрапили вже після першої хвилі переселенців. Сюди відносимо і дітей запорожців, які народилися в Україні і виховувалися за звичаями запорозького лицарства.

Другу групу складали втікачі із Російської імперії, перехід яких не пов`язаний із подіями 1775 року на Запорожжі. Переважно це селяни-кріпаки, державні селяни, військові поселенці, дезертири, козаки з Дону, міщани, священики - всі ті, хто шукав кращої долі за Дунаєм, чи втікав від переслідувань. Сюди ж слід включити і дітей, народжених "в турецькій області" від батьків-українців та представників інших держав, які шукали захисту і порятунку серед задунайських козаків.

Друга група становила нове покоління Задунайської Січі. Це так звані "молоді" козаки, які різнилися за походженням і про Запорозьке козацтво з його традиціями мали загальне уявлення. Козаками вони стали вже за Дунаєм, на Січі. Відсутність суворих правил, випробуваних часом, та навіть спеціальних процедур під час прийняття до козацького середовища давало можливість практично всім бажаючим записатися до козацького куреня чи оселитися в запорозькій слободі і поповнити ряди райї. Але хоч новоприбулі і називали себе козаками, рідко хто з них ставав справжнім запорожцем. Втікачі переважно селилися недалеко від Січі, заводили господарство і сім`ю, а професійними вояками ставати не збиралися. Їх повністю задовольняв такий стан речей, коли можна було вільно займатися господарством та отримувати з цього прибутки. Якби була можливість все це мати на батьківщині, вони б не опинилися за Дунаєм. До того ж "молоді" козаки повністю не поривали зв`язків із рідними, близькими людьми, що залишилися в російській державі, і тому мріяли повернутися на батьківщину.

Вищеназваний поділ задунайців на "старих" і "молодих" є досить умовним. Разом з тим, появі двох протилежних груп козаків на Задунайській Січі, погляди яких були різні як в економічному, так і в політичному плані, завдячуємо якраз саме економічному стану Січі. Перевага за Дунаєм покозаченого "обивательського" елементу сприяла майновому розшаруванню задунайського населення. Втікачі, які потім ставали козаками, приходили за Дунай за волею і розуміли її кожен на свій лад. Однак більшість вбачали в ній вільне і спокійне ведення власного господарства. Саме розбудові власних господарств присвятила себе більшість козаків.

Вести господарство за Дунаєм було вигідно. Козаки взагалі не сплачували ніяких податків турецькій державі, а лише виконували військову повинність. За службу Задунайське козацтво отримувало гроші та продовольство від уряду Туреччини.

Служилі козаки-січовики жили на Січі в куренях, несли військову службу - стояли залогою на Січі, за що отримуваали гроші та продовольство. У вільний від служби час займалися різного роду промислами чи йшли на заробітки.

Крім служилих козаків-січовиків значне місце посідали одружені козаки, які жили неподалік Коша, займалися мирною працею і в мирний час не виконували військових повинностей. Вони, як і січовики, не сплачували податків турецькій державі, але віддавали десятину від виробленої продукції на користь січового товариства - "дежму". В разі гострої потреби у військовій силі з одружених козаків формувалися військові одиниці, які у складі Війська буткальських козаків брали участь у військових кампаніях Туреччини. Водночас слід зазначити, що козацькі господарства Задунайської Січі дуже різнилися як за напрямками господарювання, так і за ступенем заможності. Ще наприкінці ХVІІІ століття на Січі з`явилися представники заможного козацтва, які використовували робочу силу задунайців. Вони ставали господарями рибних заводів, сільськогосподарських маєтків та торгових будинків. [28] Підприємства належали заможнім козакам - "дукам" чи "срібляникам", або ж заможнній райї. Працювала на цих підприємствах січова сірома - "голоколінчики", "безштаньки", яка наймалася на роботу і отримувала заробіток у натуральному вигляді. Господарі підприємств на січових землях мали великий ринок найманих робітників із козацької сіроми, який постійно збільшувався. Багато хто із задунайців, власне, й прийшов за Дунай, щоб продати свої руки, свою працю. На початку ХІХ століття Задунайська Січ являла собою великий господарський механізм, який складався з багатьох дрібних підприємств різної форми власності.

Безперечно, інтереси заможних козаків не співпадали з інтересами голоти та старого козацтва. Заможна верхівка прагнула до спокійного розвитку без потрясінь та війн. При наявності таких же прав і свобод в Росії, які вона мала в Туреччині, ця соціальна група згідна була повернутися на батьківщину і сподівалася на це. Сірома та старі козаки не бажали повертатися до Російської імперії, бо не сподівалися на краще життя там, звідки мусили тікати.

Заможне Задунайське козацтво в їх бажанні повернутися на батьківщину підтримувала і переважна частина райї. З остаточним поселенням задунайських запорожців у Великому Дунавці в 1814 році питома вага некозацького населення постійно збільшувалася. За відомостями Іона Делабата в Добруджі на 1828 рік нараховувалося 1092 двори райї. [29] Незначна віддаленість від кордонів російської держави, певна автономія Задунайської Січі від Туреччини, наявність військової організації підвладного їй населення приваблювали до себе мирних жителів, які шукали захисту, порятунку чи намагалися проявити свої здібності в тій чи іншій сфері діяльності. Свідчення запорожців, які поверталися до російської держави, є тому підтвердженням. Козаки запевняли, що турецький уряд не втручається у внутрішні справи не тільки запорожців, а й селян, які живуть з родинами в їх селах. [30] Тому Задунайська Січ і була тим центром, навколо якої консолідувалося християнське населення Добруджі.

Із поступовим збільшенням питомої ваги райї на січових землях збільшується її вплив на козацтво. Райя починає вимагати для себе прав та можливостей у вирішенні адміністративних та господарських питань. Тиск райї був ще й тому вагомий, що Січ деякою мірою залежала від населення, яке сплачувало їй податки. На Покрову 1827 року, за свідченням Ананія Коломойця, взагалі сталося нечуване: райя, на чолі з Уласом, кричала: "Багато вже ставили запорожці кошових - нехай і ми, мужики, поставимо". [31] Як наслідок - кошовим вибрали Уласового кума Й.Гладкого, платнірівського курінного. Присутність райї на загальній козацькій раді свідчить про протистояння райї старим січовикам, про тенденції стирання межі між задунайськими козаками і райєю. Однак слід зазначити, що Й.Гладкий не міг стати головною посадовою особою на Січі тільки завдяки підтримці "мужиків". Якби Задунайське козацтво не бажало мати курінного Бондаря кошовим, то не вибрало б його на цю посаду і не дозволило "верховодити" над собою. Подія, що сталася, дає підстави говорити про певну еволюцію взаємостосунків січового козацтва з населенням, що перебувало під юрисдикцією Задунайського Коша.

Розташування Коша в дельті Дунаю та на чорноморському узбережжі визначило економічні пріоритети задунайського населення. Основним заняттям задунайських козаків стало рибальство та скотарство. Із поступовим збільшенням чисельності райї зростає значення землеробства в господарстві Січі. Економічний пріоритет призводить до занепаду військової справи. Військова служба на користь султана стала для задунайських козаків тяжкою і небажаною роботою. Не стимулювала військових занять задунайців навіть платня турецького уряду. Використання козацтва для придушення визвольних рухів християнського населення Османської імперії викликало протест задунайців. Вони навіть боялися показувати військові вміння, бо не бажали воювати "проти братів по релігії, що билися за визволення". [32] Як наслідок, в силу внутрішніх та зовнішніх причин, поступово занепадає військова організація задунайських козаків. Військові найми на Січі, коли заможні козаки наймали "голоколінчиків" і відправляли їх у військо замість себе, ставали звичайним явищем і вже нікого не дивували. Крім того, Задунайська Січ, на відміну від попередніх Січей, не мала конкретного, постійного, добре озброєного ворога, який би змушував козацтво удосконалювати свої військові здібності і укріпляти військову організацію. Саме тому зникає власна козацька кіннота та артилерія. У походи козаки вже відправлялися пішки або на човнах по воді (власного флоту вони також не мали). А.Бачинський, розглядаючи історію Задунайської Січі, говорить про те, що "занепало і саме військове розуміння змісту козацтва". [33] Аналіз листів військового міністра П.Д.Кисельова і новоросійського та бессарабського генерал-губернатора М.С.Воронцова до начальника Головного штабу І.І.Дибича на запит останнього про сучасний стан Задунайської Січі, [34] примушує погодитися з точкою зору А.Бачинського.

На початку ХІХ століття на Січі поширюються явища, які свідчать як про її кризове становище, так і про певну еволюцію. Катастрофічних масштабів набуває зубожіння сіроми, поширюються пияцтво, хвороби серед "голоколінчиків", розбійництво серед найбідніших козаків, яке хоч і заборонялося, але не помічалося користолюбивою старшиною, яка мала з розбою прибутки. Показовими були і війни за землі з некрасівцями. Великий Дунавець був настільки важливим для занять провідними галузями господарства козаків, що штовхнув їх на збройну боротьбу з колишніми своїми співвітчизниками та союзниками.

Нове покоління задунайських козаків піддалося певній деформації під впливом внутрішніх та зовнішніх умов, факторів та подій. Тип козака-робітника докорінно відрізнявся від ідеалу, створеного запорожцями, і відповідав ідеалу стереотипного уявлення про козаків взагалі. Задунайці, безперечно, вважали себе козаками, але мали власне розуміння козацтва. Вони не змогли відчути на практиці, що значить бути справжнім запорожцем, чітко дотримуватися жорстких правил та норм поведінки. Новоприбулі прийшли зі своїми нормами і укладом життя, зі своїм власним світоглядом. І щоб якось змінити чи вплинути на них, потрібні були міцні та стійкі традиції, носіями яких повинна бути більшість населення. До того ж ці традиції та звичаї мали втілюватися в реальному житті. А справжніх запорожців ставало дедалі менше. Тому принесені козаками з Нової Січі традиції та звичаї поступово занепадали в силу неспецифічних, незвичних, нехарактерних для Запорозького козацтва умов.

Тиск Туреччини та Росії в умовах підготовки війни ще більше ускладнював економічні, соціальні, політичні протиріччя між козаками та райєю. Для Османської імперії задунайці були військовою одиницею, яка при розумному та вмілому використанні була досить ефективною. Турецький уряд зовсім не рахувався із традиціями запорожців. До уваги не бралося й те, що козацька Січ завжди була форпостом у боротьбі українського населення з агресією мусульманського світу. Звичайно ж, козаків дуже пригнічувала необхідність воювати разом із мусульманами проти православних, а інколи, навіть, проти чорноморців. Туркам були добре відомі ці настрої. Вони часто вдавалися до погроз, а інколи й до репресій. Тому після кожного походу на греків, сербів та інших християнських народів, значно зростав відтік задунайського населення до російської держави.

Непевності Задунайській Січі додавала і система "опікунства", за якою кошовий отаман і козаки мали "опікуна" в особі очаківського, браїлівського та інших турецьких пашів. Це призводило до того, що козаків було втягнуто в міжусобну боротьбу феодалів турецької держави за владу. Тим самим, задунайці ставали залежними від різних політичних угруповань, змушені були виступати на боці свого "опікуна", і несли значні людські втрати. Цьому сприяла і позиція козацької старшини, яка намагалася з усього мати користь. До таких прибуткових заходів можна віднести і звичайний розбій, який чинила голота серед турецького заможного населення. Це було пов`язано не тільки із злиденним становищем голоти, але й із традицією нападів на татар і турків з метою грабунку. Тому хоч Туреччина і була зацікавлена в присутності та підтримці задунайських козаків, але через безліч перешкод і суперечок між козаками та урядом не змогла налагодити міцних союзницьких стосунків. Обопільне непорозуміння Порти і Задунайської Січі було викликане різними цінносними орієнтаціями, які за півстоліття спільного проживання так і не наблизилися. Через невдалу політику щодо російських втікачів Османська імперія сама штовхала задунайських козаків на зближення з Росією.

Російська ж сторона, позбувшись Січі у 1775 році, скоро зіткнулася з новими проблемами. Їх створили ті ж запорозькі козаки, яким, згідно з маніфестом від 3 серпня 1775 року, не відводилося навіть місця в пам`яті народу. Створена за Дунаєм Січ намагалася продовжувати традиції Запорозької Січі і тим самим притягувала до себе значну кількість втікачів. Російський уряд намагався механічно зупинити цей процес і повертав втікачів. За 1782-1802 роки російське консульство в Яссах повернуло до Росії 6.130 російських підданих, у 1802 році - 1.400, у 1803 - 1.446 підданих Імперії. [35] Масштаби втеч були значні. Кордони та військові варти не допомагали. В ліквідації Задунайської Січі уряд вбачав єдиний засіб припинити цей процес. У той же час російське військове командування високо цінувало бойові якості задунайців і, готуючись до нової війни, намагалося залучити козаків на свій бік. Одночасно це привело б до послаблення турецьких кордонів і зміцнило міжнародний авторитет та вплив Росії, особливо серед слов`янських народів.

Російська держава за допомогою різних засобів - від простої агітації до амністії і влаштування переселенців, знаходила підтримку серед задунайців і поступово залучала їх на свій бік. Діяльність російських військових чинів та дипломатів увінчалася успіхом, тому що Російська імперія на відміну від Туреччини знайшла спільну мову з козаками, налагодила міцні зв'язки і вдало використала помилки Османської імперії по відношенню до козаків.

Коли ж кошовим отаманом на Задунайській Січі став Йосип Гладкий, Росії вдалося реалізувати свої плани по поверненню задунайців у межі держави. Саме ця людина наважилася вирішити проблему Задунайського козацтва так, як вважала за потрібне: повернула козацький Кіш на батьківщину, коли Російська імперія найбільше цього прагнула.

Ставлення до Й. Гладкого як до людини і діяча в історіографії досить неоднозначне. Образ останнього кошового отамана Задунайської Січі вмістив у собі як народні уявлення про запорозьких ватажків, героїв, характерників, так і звичайної людини, яка через деякі негативні риси свого характеру робить необдумані, невиважені вчинки, що обертаються трагедією для інших. Народні перекази, які торкаються життя та діяльності Й.Гладкого, можна умовно поділити на дві групи. До першої групи віднесемо перекази, в яких висвітлюються негативні риси характеру Й.Гладкого - безвідповідальність, кар`єризм, гультяйство, хитрість, і засуджуються його вчинки, через які страждали ті, хто його оточував. Народ не схвалював того, що Й.Гладкий залишив свою родину без засобів існування, у злиднях, а сам "тинявся безвісти". [36] Отаману робиться закид, що через його дії загинуло багато людей на Січі: тому то він не своєю смертю помер - його пропасниця забила. Й.Гладкому дорікається й за те, що коли розбагатів, то змінив своє ставлення до козаків. [37]

Для переказів другої групи характерне широке використання легенд, ідеалізація козацтва і людини, яка верховодить ними. Саме тому Й.Гладкий наділяється особливими рисами та якостями, які виділяють його із загальної маси спільноти. Показовою є легенда, пов`язана з народженням кошового. Згідно з нею, в той день, коли народився Й.Гладкий сталася страшна буря, що аж земля трусилася. [38] За народними віруваннями це означало, що на світ з`явилася видатна людина, яка буде відігравати значну роль у долі суспільства. У народних переказах, що умовно відносимо до другої групи, навіть присяга кошового отамана турецькому султану не розглядалась як зрада своїй батьківщині. Згідно з такими переказами Й.Гладкий, їдучи з України, набрав у чоботи під устілки рідної землі і на ній весь час ходив. Коли ж турецький султан змусив кошового присягнути, то Й.Гладкий відповів: "На чиїй землі стою, тому й присягаю". [39] Перекази другої групи показують, що народ пишається своїм співвітчизником, який з бондаря перетворився на відому та легендарну людину, кошового отамана, заможного пана, який особисто був знайомий з царем.

Полярність точок зору в народних переказах, мемуарній літературі, історичних дослідженнях вимагає відтворення повного, багатогранного образу останнього кошового отамана Задунайської Січі, з діяльністю якого пов`язана доля Задунайського козацтва.

Йосип Михайлович Гладкий народився в селі Мельниках Городиського повіту Київського намісництва в сім`ї сільського старости. Рік його народження точно невідомий. Ймовірно, що він народився в 1789 році, бо за військовим формуляром, заведеним у 1828 році, Й.Гладкому було 39 років. Сім`я, в якій зростав хлопчина, була досить заможною. Батько майбутнього кошового отамана, Михайло Григорович, мав трьох синів, [40] але жодного не віддав у солдати, коли тим прийшла черга йти у військо, а відправив замість них найманців. Добрий статок сім`ї Гладких дозволяв дати дітям гарну освіту. [41] Однак у мемуарній літературі зустрічаються відомості, що Й.Гладкий був неграмотний і вмів писати тільки своє прізвище. Щоденник отамана, що зберігається у фондах Дніпропетровського музею імені Д.Яворницького, частково спростовує це твердження. Водночас сучасники Гладкого наголошують, що особливого потягу до навчання він не мав. У звітах російських офіцерів також зазначається, що Й.Гладкий - малограмотний чоловік. [42]

Про дитинство та юність Й.Гладкого свідчень не маємо. Після смерті батька він отримав у спадок шмат землі, а згодом (в 1813 році) одружився з козачкою села Краснохижинці Золотоноського повіту Феодосією Андріївною Мазур. [43] Одне за одним у подружжя Гладких народилося четверо дітей - двоє синів і дві доньки. Утримувати сім`ю та сплачувати податки ставало дедалі важче. Праця на власній землі не приносила вагомих прибутків. До того ж, за словами сучасників, Йосип не виявляв здібностей до землеробства. Кропітка робота на власному полі не приваблювала "широкої козацької натури" Гладкого. [44] Дуже скоро він починає продавати ділянку за ділянкою батьківську землю. Щоб якось зводити кінці з кінцями, Й.Гладкий намагається знайти додатковий заробіток. Деякий час він бондарював у Краснохижинцях, потім працював по вільному найму - копав льохи. Однак це не покращило становища сім`ї. Борги зростали. Коли від батьківської спадщини залишилися тільки присадибна ділянка, десятина землі та пара волів, Й.Гладкий вирішує податися на заробітки. Він залишає сім`ю на утриманні свого брата Максима, подарувавши за це йому пару волів, і в 1820 році відправляється на пошуки роботи.

Й.Гладкий брався за будь-яку справу, яка обіцяла йому добрий прибуток. Спочатку він найнявся до багатого козака і зумів заручитися довірою господаря. Той доручив Гладкому волів та вози і відправив з чумацькою валкою до Криму. Довіра козака своєму робітникові була невиправданою. Йосип не повернувся туди, де працював. Причина прозаїчна. Гладкий загуляв і позбувся всього, що йому було довірено. [45] За таких обставин він змушений був тікати подалі від попереднього місця роботи. Так Й.Гладкий опинився в Новоросії, де найнявся теслярувати. Не знаючи добре теслярської справи, він за певну платню взявся будувати водяний млин. Гладкий майже скінчив роботу, та його недосконалий млин був змитий водою і розтрощений вщент. [46] Й.Гладкий знову зникає і через деякий час з`являється в Одесі, де займається бондарством. З Одеси сім`я Гладкого отримує першу і останню впродовж 9-ти років грошову допомогу в розмірі 40 карбованців від свого годувальника.

Очевидно Йосип не так добре вмів бондарювати, бо змушений був залишити це ремесло і найнятися робітником до пана. Різноманітність роботи, за яку брався Гладкий, демонструє певні риси характеру цієї людини. Відсутність схильності до якогось одного виду діяльності і явна недосвідченість у тих галузях, де він працював, свідчать про надмірну самовпевненість, дещо ліниву вдачу і схильність до швидкої наживи.

В Одесі Й.Гладкий намагався одружитися на служниці свого роботодавця. Та священик, до якого звернувся Гладкий за послугами, послав запит на батьківщину "нареченого". Скоро стало відомо, що він вже одружений і має чотирьох дітей. Після отриманням таких новин Гладкий спішно залишає Одесу і з`являється спочатку в Керчі, а згодом тікає на Задунайську Січ. [47]

Даремно сім`я чекала звістки від господаря. Він у черговий раз (тепер вже за Дунаєм) приховав правду про свій сімейний стан і був прийнятий в січове товариство в Платнірівський курінь. З прийняттям у козаки Й. Гладкий отримав і нове прізвисько - Бондарь. Члени родини та родичі протягом декількох років не отримували жодної звістки від Й. Гладкого. Тому його стали вважати загиблим. За таких обставин Максим Гладкий зрікся всіх зобов`язань опікуватися сім`єю брата і вигнав родину Йосипа з хати. Феодосія Андріївна з дітьми повернулася в своє село до матері. Перезимувавши зиму в Краснохижинцях, вона продала останній шмат землі з колишнього господарства свого чоловіка і за виручені гроші купила землянку в Мельниках. У цьому помешканні сім`я Гладкого прожила до 1829 року. Щоб якось платити податки і утримувати сім`ю, дружина козака Бондаря працювала у господарствах заможних родин, "тіпала коноплі за повісмо". [48] Старші діти також змушені були йти в найми до багатих односельчан чи родичів. Малоприбуткова праця членів родини Й. Гладкого не дозволяла їм вибратися із злиднів. Водночас слід зазначити, що Феодосія Андріївна платила податки не тільки за себе та дітей, а й за чоловіка, який не озивався декілька років, проте офіційно не вважався загиблим.
Коли сім`я бідувала і ледь-ледь зводила кінці з кінцями, Й.Гладкий успішно просувався по сходинках військової кар`єри за Дунаєм. У складі п`ятитисячного козацького загону у флотилії під командуванням головнокомандуючого турецьких та єгипетських військ Ібрагім-паші він брав участь у війні турків з греками. Під командою кошового Якова Мороза ходив походом під Міссолунгу, брав участь в облозі та штурмі фортеці. Після цього походу був обраний курінним отаманом Платнірівського куреня. Такі риси характеру курінного Бондаря, як завзятість, винахідливість, розум, хитрість найбільш яскраво проявилися саме на Січі. Не залишилися поза увагою задунайського населення і підприємницькі здібності курінного Платнірівського куреня. З метою покращання добробуту свого куреня Бондарь налагоджує зв`язки із задунайською райєю і намагається підтримувати приязні стосунки з тими, з ким вигідно співпрацювати. Коли в 1827 році на Задунайській Січі постало питання про вибори нового кошового отамана, Й.Гладкий був одним із претендентів. На Покрову цього ж року він стає кошовим отаманом Задунайської Січі. [49]

З вибором на посаду кошового отамана Йосипа Гладкого російська держава нарешті отримала ту людину, яка зголосилася очолити перехід задунайських козаків у межі Росії. Попередники Гладкого, хоч особисто були не проти повернення на батьківщину, однак взятися за перенесення козацького Коша до Російської імперії не наважувалися. Кошовий отаман Василь Незамаївський на початку 1827 року на таку ж пропозицію відповів: "Нехай, хто заводив на Січ, той і виводить, а я не буду виводити". Своє рішення він пояснює тим, що "багато народу запропастимо - турок виріже". [50] Складається враження, що Й.Гладкого мало турбувало питання, що ж буде з тими, хто не побажає повернутися до російської держави, чи з якихось-то причин не зможе здійснити перехід. Наявність опозиції до кошового давала йому підстави думати, що значна частина задунайського населення на повернення в межі Росії не наважиться. Однак перспектива воювати в черговий раз проти своїх співвітчизників, активна агітація з боку російської держави та попередження про репресивні заходи в разі відмови співробітничати як зі сторони Росії, так і Туреччини, змусили Й.Гладкого вдатися до рішучих дій.

Аналіз документів із канцелярії новоросійського та бессарабського генерал-губернатора дає підстави стверджувати, що новообраний кошовий отаман ще до того як обійняв цю посаду мав тісні контакти з ізмаїльським градоначальником С.Тучковим. Не виключено, що Й.Гладкий став головною людиною на Задунайській Січі при активному сприянні російської сторони, яка через своїх агентів за Дунаєм забезпечила йому підтримку більшості задунайського населення, особливо райї. З обранням Гладкого на посаду кошового контакти між ним і С.Тучковим стали регулярними. Сам Й.Гладкий, посилаючись на листи ізмаїльського градоначальника, запевняв своїх соратників, що російський чиновник, уповноважений самим імператором, вже в котрий раз обіцяє всім козакам, у разі їх повернення на батьківщину, прощення і надання їм таких же прав і свобод, які вони мають за Дунаєм. Листи С.Тучкова і мирні заходи російського уряду по відношенню до задунайців, як-то загальна амністія і влаштування на нових місцях поселення, стали певним гарантом для тих, хто мріяв повернутися в межі російської держави. Та й у самого Й.Гладкого з`явилася чудова можливість прислужитися московському царю, а отже, покращити своє становище, з`єднатися з своєю сім`єю і в доброму статку прожити решту життя. Адже він повертався на батьківщину не втікачем, не найманим робітником з розореним господарством, а шанованою людиною, кошовим отаманом Задунайської Січі, який допомагає державі в скрутний для неї час.

Заручившись запевненнями і обіцянками С.Тучкова, Й.Гладкий почав таємно готуватися до переходу в межі Росії. Підготовка до повернення велася в суворій таємниці обмеженим колом людей. У задум Гладкого перевести Січ у межі російської держави була посвячена невелика група задунайців. Загроза смертної кари як з боку січового товариства на чолі з старими запорожцями, так і з боку турецького уряду не дозволила кошовому та його спільникам вести широку, відкриту агітацію про повернення Задунайського Коша в межі Російської імперії. Головним було саме це - перевести Кіш, а не вихід кошового із Січі. Питання ставилося саме так - не стільки переведення задунайців, скільки перенесення Коша в Росію. Й.Гладкий, як і його попередники, спочатку намагався вирішити це питання через переговори та листування з російськими урядовцями. Але такий спосіб виявився не ефективним, бо козацтво ніяк не зважувалося на якесь рішення. Згодом це прийшлося вирішувати під тиском обставин. Ймовірно, що більшість козаків для себе питання переходу вирішили набагато раніше ніж він стався. Була необхідна людина, яка зважилася б очолити переселення до російської держави. Й.Гладкий став виразником поглядів та прагнень частини задунайців, які покладали на нього певні сподівання. Падіння Січі сталося б і без нього та подій 1828 року. Вони лише прискорили об`єктивний процес занепаду Задунайської Січі. Можливо, що на місці Гладкого міг бути інший кошовий або курінний отаман і тоді, можливо, події розгорталися б дещо по-іншому. Але козаки вибрали саме Й.Гладкого і саме йому довірили свою долю, своє майбутнє. Отже, у них були підстави зробити саме такий вибір. Появу такої людини як Й.Гладкий на чолі Задунайського козацтва не можна вважати випадковою. Все це є складовою частиною загального процесу внутрішньої еволюції Задунайської Січі.

Трагедія задунайського населення полягала в тому, що напередодні нової російсько-турецької війни 1828-1829 років на Задунайській Січі не було публічно обговорене, а тим більше вирішене, питання, яке хвилювало кожного козака. Очевидним було те, що військові дії між Росією та Туреччиною розгорнуться саме на території, де проживало населення Січі. Це означало, що задунайці будуть втягнені у вир війни. Не виключена була і можливість переселення козацького Коша турецьким урядом подалі від кордонів, від театру воєнних дій (серед задунайців, не без участі кошового, поширювалися чутки про наміри султана переселити козаків чи то до Варни, чи то на Босфор). Але питання, яку ж зайняти позицію при подібних обставинах, задунайцями публічно порушено не було. Через вкрай напружені соціальні відносини на Задунайській Січі ніхто не був впевнений у мирному розв`язанні цієї проблеми. Інтереси різних соціальних груп були настільки протилежні, що підкорення рішенню якоїсь групи чи, навіть, більшості означало б відступ від принципів і переконань. Та задунайців більше непокоїв не розбрат на Січі, а загроза фізичного винищення всього запорозького населення турками в разі найменшої підозри в прихильності і сприянні російській армії, а тим більше в намірах перейти до Російської імперії.
Таким чином, у 20-ті роки ХІХ століття Задунайська Січ переживала глибоку кризу, яка охопила як Задунайське козацтво, так і все населення, що знаходилося під юрисдикцією Коша. Саме криза Задунайської Січі, про наявність якої свідчать вкрай загострені економічні, соціальні, політичні протиріччя серед задунайців, породила новий тип козаків, для яких тиск з боку Росії та Туреччини в умовах підготовки війни став вирішальним. Тому питання про причини переходу задунайців в межі російської держави практично зводиться до питання про причини кризи Січі і витоки нового типу козацтва.

Криза Задунайської Січі була очевидною навіть для самих задунайців. Багато з них були незадоволені власним становищем. Січ за Дунаєм відрізнялася від своїх дніпровських попередниць і зберігала традиції лише зовні. Перебування запорожців у межах Османської імперії приводить до того, що козаки перестають виконувати основне своє призначення. Поступово занепадає лицарський дух українського козацтва. Воно не бажає воювати, уникає військової служби і перетворюється на господарсько-військову одиницю Османської імперії. А турецький уряд на це не зважає, а навпаки постійно змушує козаків брати участь у російсько-турецьких війнах і воювати проти колишніх співвітчизників, посилає їх на придушення національно-визвольних повстань християнського населення Османської імперії, сприяє втягненню задунайців у міжусобну боротьбу різних феодальних груп тощо. Поповнення чисельності Задунайського козацтва за рахунок українського некозацького елементу ще більше ускладнювало ситуацію на Січі і сприяло еволюції козацьких звичаїв і традицій. Все це свідчить про кризу Задунайської Січі і про необхідність подолання її. Повернення на батьківщину козаків було спробою розв`язати вузол протиріч, який склався в середовищі задунайського товариства.

Організація козацьких формувань із задунайців. Війна, яка з самого початку уявлялася неминучою, розпочалася 14 квітня 1828 року. Одразу після її оголошення за наказом турецького султана Мухамеда ІІ до Задунайської Січі було надіслано фірман з наказом кошовому отаману негайно виступити з усім козацьким військом до Сілістрії. Й.Гладкий зволікав з виконанням наказу. Реальна перспектива бойових дій проти колишніх співвітчизників викликала занепокоєння на Січі і кошовий сподівався, що козаки піднімуть питання про те, як бути при обставинах, що склалися. Та цього не сталося. Задунайців лякала перспектива розправ як з боку старих козаків "за зраду ідей", так і з боку турків "за зраду султану". Тому Й.Гладкий з обмеженим колом, посвячених у його плани, готувався до переходу на батьківщину і зволікав з виконанням розпоряджень вищих турецьких чиновників.

На страсний тиждень 1828 року Задунайська Січ отримала черговий і дуже різкий наказ султана про негайний виступ Війська буткальських козаків у кількості 3.500 осіб до Сілістрії. Йосип Гладкий формує загін із 2.000 козаків - противників ідеї повернення Задунайського Коша в межі Росії, і відводить їх до місця розташування турецької армії. Передавши задунайців великому візиру, він переконує останнього у необхідності повернутися на Січ з метою зібрати всіх козаків по плавнях, а також підняти і перевести Кіш на час війни в Адріанополь. [51]

З поверненням на територію Задунайської Січі Й.Гладкий збирає козацьку раду, яка за відсутністю найбільш завзятих козаків підтримує пропозицію кошового перейти до Російської імперії. Кошовий отаман розумів, що російська держава чекає від нього саме переведення Коша, а не виходу купки задунайців. Здійснити перехід без згоди загальної козацької ради Й.Гладкий не міг. Інакше це була б втеча кошового і його спільників. Проведення загальної козацької ради, рішення якої без присутності найбільш завзятих противників ідеї повернення до Росії було очевидним і давало змогу Й.Гладкому при переході забрати атрибути влади, похідну церкву, канцелярію, скарбницю. З ними перехід набував силу повернення козацького Коша на батьківщину.

9 травня 1828 року, залишивши більшу частину своїх пожитків, але взявши клейноди, військовий скарб та похідну церкву, "частина запорожців та запорозької райї на 61 човні" вийшла в море. Наступного дня, 10 травня 1828 року, Базарчуцька Бессарабська карантинна застава сповіщала новоросійського та бессарабського цивільного губернатора про прибуття з-за кордону на невеликому човні з 11 запорожцями при двох бунчуках і трьох знаменах турецької Запорозької Січі кошового отамана Й.Гладкого. За повідомленням застави, він прибув "для того, щоб із запорозьким військом, що знаходиться під його командою, перейти в підданство Російської імперії". [52]

Аналіз документів канцелярії новоросійського та бессарабського генерал-губернатора дає можливість стверджувати, що для Базарчуцької застави поява кошового отамана Задунайської Січі була повною несподіванкою. Не маючи ніяких розпоряджень щодо прийняття задунайців, командир Кілійських гирл і флоту капітан-лейтенант Коробка прийняв їх із повним дотриманням правил і перестороги і відправив під конвоєм до Ізмаїлу. При цьому він залишив при Базарчуцькій заставі одного козака "для запевнення запорожців, які будуть переходити із-за кордону на наш бік", що їм не будуть чинити ніяких утисків. [53] За кошовим отаманом до Базарчуцької берегової застави прибула і запорозька флотилія. Згідно з бажанням козаків бути ближче до свого кошового отамана всі прибулі під конвоєм були також відправлені до Ізмаїлу. [54]

Першим, 10 травня біля 12-ї години ночі, через Кілійське гирло до Ізмаїльського порту увійшов під конвоєм козацький човен з Й.Гладким та десятьма козаками. В Ізмаїльській карантинній заставі кошовий отаман ще раз виклав мету свого прибуття і прихильно поставився до карантинної обсервації. Тут же він повідомив про 1.000 козаків із сім`ями, які йшли за ним. [55] Наступного дня о 16 годині до Ізмаїлу під конвоєм прибула частина запорожців, яка складалася із 500 душ обох статей.56 Протягом усього травня Ізмаїльська карантинна застава приймала із Туреччини козаків-переселенців, козацькі сім`ї, райю та їх рухоме майно. Незважаючи на те, що значна кількість Задунайського козацтва, що мешкало за Дунаєм, не мала намірів повертатися на батьківщину, перехід Задунайського Коша в межі російської держави все-таки відбувся. З переходом козаків до Росії Османська імперія втратила стратегічну ініціативу, а російська держава підкріпила авторитет визволительки християнських народів проти мусульманського світу, зміцнила позиції армії, укріпила кордони і головне - позбулася небезпечної у всіх відношеннях для абсолютистської монархії Задунайської Січі.

Через 5 днів, 16 травня, командуючий 2-ю армією генерал-фельдмаршал П.Х.Вітгенштейн отримує донесення від генерал-майора Тучкова. Ним сповіщалося, що кошовий отаман Задунайської Січі з курінними отаманами, писарем, осавулами, церквою, регаліями та 1.000 козаками перейшов із-за Дунаю на російський бік і виявив "покірність Російському Імператорському Престолу". [57] На що командуючий наказує генерал-майору Тучкову негайно зв`язатися з найближчим карантинним керівництвом і зобов`язати їх організувати карантин для задунайців так, щоб козакам було зручно і не обтяжливо. На думку Вітгенштейна, це є дуже важливим і повинне послужити прикладом для інших.

До кінця травня козаки та задунайська райя без перешкод з боку турецького уряду добиралися до Ізмаїлу. Розгляд рапортів, надісланих командуючому 2-ю армією П.Х.Вітгенштейну, дає можливість припустити, що турецька сторона в той час ще не знала про втечу кошового отамана і частини буткальських козаків до російської держави, або не вірила тому, що вже сталося. Перші репресії проти задунайців на державному рівні розпочалися після взяття Ісакчі 28 травня 1828 року. Вжиті за наказом турецького султана заходи мали жахливі наслідки для задунайського населення, яке залишилося в межах Османської імперії. Козаків, які перебували у Сілістрії, було негайно роззброєно і відіслано в Адріанополь. Деякий час їх тримали в Адріанопольській в`язниці, а згодом перевели до Стамбула і по черзі посилали на різні роботи. На Січ було послане турецьке військо. Воно вчинило погром всього населення Добруджі, яке було під захистом Задунайської Січі. Сама ж Січ була повністю зруйнована. Один із вцілілих задунайців, який потім приєднався до Азовського козацького війська, розповідав, що "коли турки дізналися про зраду Гладкого і перехід його з частиною козаків до Росії, то набігли з різних місць і почали різати запорожців, що залишилися, де тільки ті зустрічалися. Убивали з великою жорстокістю всіх, хто траплявся під руки, порятунку нікому не було, кров рікою лилася. Відчайдушні зойки, несамовиті крики і голосіння не спиняли диких бузувірів". [58] Але ще до того, як на територію Задунайської Січі вступило турецьке військо на домівки беззахисної райї напили мокани (трансільванські пастухи), румуни, болгари і не тільки грабували її, а й вирізалии б усіх, якби не заступництво румунського священика. [59]

Дати оцінку діям Й. Гладкого важко. Як кошовий отаман Задунайської Січі, він зрадив козацьке товариство, яке довірило йому отаманувати над собою і фактично доручило розпоряджатися життям козаків та цивільного населення. Згідно з козацьким звичаєвим правом він скоїв один із найстрашніших гріхів, який мав каратися смертю. З точки зору людяності, моралі вчинок Й.Гладкого жахливий і невиправданий. Наслідком його дій була загибель великої кількості ні в чому невинних людей. За документальними даними напередодні війни Росії з Туреччиною в 1828-1829 роках на території Задунайської Січі проживало близько 15.000 населення. У травні 1828 року до Росії перейшло близько восьмисот осіб. Отже переважна частина задунайського населення була залишена купкою змовників на поталу туркам. Дії кошового і його однодумців були не виваженими, не підготовленими, до кінця не продуманими і як наслідок - великі жертви. Події травня 1828 року фактично поклали край існуванню Задунайської Січі, хоча за кількістю переселенців вони не дуже різнилися від попередніх переходів козаків до російської держави.
Однак не все задунайське населення було винищене турецьким військом. Як тільки по Добруджі почали розповсюджуватися чутки про вчинок кошового та його однодумців, задунайські козаки, що були на заробітках, та райя, яка бачила втечу частини козаків на чолі з Й.Гладким, спішно залишали місця свого проживання чи роботи і тікали подалі від території Січі. Вони ховалися по плавнях, тікали до великих міст, намагалися змішатися з сільським населенням нетурецького походження (наприклад, з липовансько-некрасівським населенням Добруджі). Після репресивних заходів уряду Османської імперії і суворої заборони відновлювати Запорозьку Січ уціліле українське населення, приховуючи своє походження, поряд з місцевими жителями продовжувало займатися мирними галузями господарства. Після війни Й.Гладкий намагався повернути частину січових козаків, які ще на початку 1828 року за наказом султана були надіслані до турецької армії для участі у військових кампаніях проти греків. З цього приводу зав`язалося листування на найвищому рівні. З нього стало відомо, що із 603 осіб на початок 1830 року 65 козаків втекло до Росії й уціліло 263, які утримувалися в жахливих умовах у Константинопольській в`язниці. На кінець липня їх значилося по списках уже 238 осіб. Імператор Микола І наказав своєму посланнику в турецькій столиці клопотатися про повернення цих козаків до Росії. Однак невідомо, чи були українські в'язні повернені на батьківщину. [60] Про 2.000 козаків, що були відведені під знамена сілістрійського паші, Й.Гладкий ніколи не згадував. Адже він сам віддав їх на розправу туркам. Будь-які відомості про цих козаків могли б серйозно нашкодити отаману і похитнути його авторитет як в очах громадськості, так і близьких йому людей.

Коли турецьке військо чинило розправу на території Задунайської Січі, вихідці із турецьких володінь із своїм рухомим майном проходили карантинну обсервацію в Ізмаїлі. У цьому місті перебував і імператор Микола І, який особисто очолював російську армію у війні з Туреччиною. 20 травня запорозькі депутати питалися дозволу про представлення їх цареві. Дозвіл було отримано, і на аудієнцію були допущені Й.Гладкий, курінні отамани, писар, осавули. Кошовий Задунайської Січі склав до ніг російського імператора клейноди, шаблю, шапку, пожалувані йому турецьким султаном. Писар додав до цього всі фірмани та ярлики, які були надані війську султаном та сераскирами. Цар, прийнявши всі регалії, простив запорожцям "гріх їх предків" і милостиво дозволив оселитися їм в російській державі для служби царю і вітчизні. Задунайці, присягнувши на вірність імператору і російській державі, прохали Миколу І дозволити їм якнайшвидше взяти участь у військових діях. [61]

Вже 24 травня козаки були залучені до операції по захопленню добре укріпленої фортеці Ісакчі. Не добувши два тижні карантинного терміну, із Ізмаїльської портової карантинної застави по Височайшому повелінню в діючу армію були відправлені 218 козаків на чолі з кошовим та курінними отаманами і 40 козацьких чайок для перевезення 450 піхотинців. [62] 25 червня 1828 року задунайські козаки разом із офіцером титулярним радником Михайловим відправилися до переправи через Дунай при селищі Сатунове. 25 травня задунайцями була проведена розвідка старої дамби через болото, яка тягнулася під стіни Ісакчі. Відомості козаків були перепровірені флігель-ад`ютантом, посланим Головним штабом. Вище військове командування з осторогою ставилося до запорожців, тому дамбою вирішено було скористатися тільки після перевірки даних армійськими розвідниками.

Переправа через Дунай почалася 27 травня 1828 року. Частина запорожців на 40 човнах перевозила до дамби 17 і 18-й єгерські полки генерала Курносова, а решта була розставлена вздовж валу для показу дороги. Переправлені по дамбі полки єгерів дійшли до фортеці і забезпечили успішний десант 2-ї бригади 9-ї піхотної дивізії генерала Рудзевича, козацьких полків Секретова та Стукачевського.

Турецький гарнізон оборонявся недовго і під натиском російських військ почав втікати. 20 гармат і неприятельський табір дістався переможцям. [63] 28 травня імператор отримав із рук паші ключі від фортеці. Микола І переїхав через Дунай на запорозькому човні, яким керував Й.Гладкий, а веслярами були курінні отамани. Треба віддати належне імператору, який без охорони і супроводу не побоявся сісти на козацького човна і повністю довіритися задунайцям. Цим він виказав їм свою довіру і подяку за допомогу в перемозі над турецькою фортецею, що вважалася неприступною. Безперечно, у добре проведеній операції була велика заслуга Й.Гладкого та задунайців. Один із учасників цієї кампанії так описував внесок козаків: "Особливе завзяття проявили запорожці під керівництвом свого кошового Йосипа Гладкого, який подав їм приклад безстрашшя і діяльності". [64] Заслуги запорожців достойно були оцінені російським командуванням. За пропозицією генерала Рудзевича, 10 козаків, які особисто відзначилися при штурмі, нагороджувалися орденами, а Й.Гладкий одержав із рук імператора золотий Георгіївський хрест і полковницькі погони (офіційно орден Святого Георгія 4-го ступеня був пожалуваний кошовому 1 січня 1830 року [65]). Тоді ж Й.Гладкий і був призначений наказним отаманом Окремого Запорозького війська. Під час нагородження імператор висловив побажання бачити у складі російської армії козаків, які брали участь у штурмі фортеці, а самого Й.Гладкого - при Головному штабі радником щодо можливого використання турецьких шляхів. Прикомандирований таким чином до Головного штабу, Й.Гладкий вже 4 червня був відправлений до Браїлова для організації переправи. 26 червня кошовий вже біля Гірсова - на переправі російських військ через Дунай. [66]

Протягом усього 1828 року близько 200 козаків разом з отаманом беруть активну участь у бойових діях на боці російської армії. Вони зберігають традиційний січовий поділ на курені, через що значно відрізняються від усіх інших військових формувань російської армії. Козаки вели розвідку місцевості, брали участь у штурмі турецьких фортець. Вони зарекомендували себе вмілими і відважними вояками, за що багато хто з них був нагороджений орденами і отримав чин.
У цьому ж, 1828 році, Й.Гладкий починає клопотатися про створення із задунайців окремої бойової одиниці. Клопотання отамана зводилися до 3-х головних питань: 1) призначення козаків на службу, попередньо створивши із них окрему військову одиницю; 2) забезпечення козацьким сім`ям утримання; 3) забезпечення утримання тим козакам, які не придатні до служби. [67] Особливо гостро постало питання про подальшу долю неслужилого задунайського населення, коли 8 червня 1828 року Ізмаїльська портова карантинна застава сповістила, що запорозькі козаки з їх сім`ями, райя, які перебували в карантині після прибуття із-за кордону, у складі 578 душ, по закінченню обсервації передані у відомство головного попечителя колоністів Південного краю генерал-лейтенанта І.М.Інзова. [68]

Повернення козаків Задунайської Січі в скрутний для Російської імперії час сприймалося тогочасним суспільством як прояв патріотизму, любові до своєї вітчизни, намагання допомогти батьківщині в нелегкий для неї час. Учасник військової кампанії 1828-1829 років капітан Лук`янович писав, що перехід частини задунайців був дуже корисним для Росії. Вони "багато в чому сприяли успішній переправі...через Дунай і відкрили... зручності для очищення всієї країни... між морем, правим берегом Дунаю і Трояновим валом, де знаходяться Тульча, Ісакча, Мачин, Гірсов, Кюстенджи і татарські житла". [69] Безперечно, відомості, надані задунайцями, військова доблесть козаків під час бойових операцій не викликають сумнівів. Однак сам факт повернення козаків у межі російської держави мав велике значення в політичному плані.

Перехід козаків у "лоно вітчизни" сприяв підтримці зовнішньополітичного курсу російської держави. Тому й не дивно, що у вищих ешелонах влади зростає популярність особи Й.Гладкого, який стояв на чолі козаків і перевів Січ у межі російської держави. Перебування його при Головному штабі російської армії зблизило кошового не тільки з вищими військовими сановниками, а навіть із самим імператором. Про прихильне ставлення царя Миколи І до Й.Гладкого не раз писав, згадував і пишався старший син отамана В.Й.Гладкий. Посилаючись на слова батька та його соратників, В.Гладкий стверджував, що між Й.Гладким та імператором встановилися досить доброзичливі відносини. Отаман на прохання царя супроводжував його в подорожі до Одеси, де був представлений імператриці.

Саме ця людина 28 липня 1828 року за наказом Миколи І була відправлена на Кубань для огляду земель, зручних для переселення задунайців. Із Кубані Й.Гладкий поїхав до Санкт-Петербурга, де прозвітував про наслідки своєї поїздки, а потім повернувся на Дунай. Наслідком подорожі отамана тепер вже Окремого Запорозького війська стала думка про те, що найбільш зручними для поселення задунайців є землі навколо Анапи.

Експедиція отамана в передгір'я Кавказу була зумовлена не стільки у зацікавленості уряду в колонізації південно-східних окраїн держави населенням, яке було б здатне самостійно себе утримувати і захищати від "неприятельських народів" Кавказу, а скільки у зменшенні соціальної напруги у центральних губерніях і поступовій ліквідації українського козацтва як захисника демократичних традицій в Україні та основної рушійної сили національно-визвольних рухів. На прийняття такого рішення частково вплинуло і прохання задунайських козаків "приєднатися до Чорноморського козацького війська, що походить із одного з ними Запорожжя". [70] Прагнення задунайців поселитися на слабо заселених окраїнах держави, на чорноморському узбережжі, було зумовлене їх устремлінням з`єднатися з рештою колишніх запорозьких козаків, підтвердити козацькі права та привілеї, зберегти свою належність до козацького стану, отримати достатню кількість придатної для обробки землі. Сумісне проживання з чорноморцями гарантувало задунайському населенню, в разі необхідності, військову та матеріальну допомогу. Отже, переведення задунайців на Кубань було корисним як для держави, так і для самих задунайців.
Однак Й.Гладкий не поділяв прагнень більшості козаків свого війська переселитися на Кубань. Подорож у західну частину Кавказького хребта, що супроводжувалася зустрічами з наказним отаманом Чорноморського козацького війська та офіцерами регулярної армії, переконала Й.Гладкого в неможливості співіснування в умовах військового часу Окремого Запорозького війська поруч із Чорноморським. Його малочисельність, слабка боєздатність та необізнаність із місцевістю говорили не на користь формування із задунайців. Переведення задунайського населення в передгір`я Кавказу було, скоріш за все, кінцем військової кар`єри і самого Гладкого як наказного отамана козацького війська. Він би втратив те становище в суспільстві, якого досяг. У зв`язку з цим майбутнє було досить непевним. Для такої людини як Й.Гладкий це було б сильним ударом, крахом усіх його надій і сподівань. Тому в своєму звіті Й.Гладкий вказував, що вибрана ним для поселення козаків місцевість ще повністю не відвойована у неприятельських народів. А задунайцям, позбавленим засобів до існування, в умовах військового часу буде дуже важко, а то й неможливо, обжитися на нових місцях. Подібне може спричинити як втечі до Туреччини, так і загибель значної кількості людей. Командир Окремого Кавказького корпусу Паскевич-Єриванський, від якого зажадали думки щодо переведення задунайських козаків на Кубань, також вважав це переселення передчасним і небезпечним через чуму, яка поширилася на значну територію. Як наслідок - наказ Миколи І "з поселенням біля Анаппи запорозьких козаків почекати до закінчення експедиції... проти неприятельських до нас гірських народів". [71] Тоді ж таки військовий міністр О.І.Чернишов наказав новоросійському та бессарабському генерал-губернатору М.С.Воронцову подати свої міркування стосовно можливостей залишити запорожців при гирлі Дунаю на острові, який називається Старою Кілією, при умові, якщо останній після заключення миру з Османською імперією ввійде до складу Росії. [72] Козаків таке вирішення проблеми цілком задовольняло. Адже Добруджа була ними обжита, освоєна. Родючі чорноземи та наявність цілини давали можливість займатися землеробством та скотарством, а плавні Дунаю - займатися різного роду промислами. Проживання козаків у дельті Дунаю та на чорноморському узбережжі сприяло розвитку рибальства. Саме воно і було головною галуззю господарства козаків. Наявність на січових землях власних міцних господарств, приватних рибальських заводів, торгових козацьких будинків тільки підтверджують наміри козаків та райї залишитися на землях Нижнього Дунаю, "на Чорному морі, поблизу України". Але відвойовані російською державою землі після підписання мирного договору поверталися під протекторат Туреччини. Тому питання про місце поселення Окремого Запорозького війська залишалося відкритим.

У той же час Й.Гладкий, після повернення на Дунай, відновлює клопотання про тимчасове утримання задунайців. Вони реалізувалися указом Миколи І. Своїм розпорядженням імператор вирішив 2 важливі проблеми, які постали перед задунайцями. Він 1) визначив військову службу задунайців; і 2) вирішив подальшу долю неслужилого населення колишньої Задунайської Січі. Сім`ї козаків, нездатні до військової служби чоловіки, священики, колишня райя за розпорядженням Миколи І отримували незначну суму грошей і тимчасово поверталися за Дунай на територію Задунайської Січі, яка контролювалася російськими військами. [73] Питання остаточного поселення задунайців вирішене не було і відкладалося на невизначений час.
Служиле козацтво повинне було сформувати піший п`ятисотенний полк. Озброєння полку мала становити трофейна зброя з турецьких фортець. Обмундирування козакам поступало від армійського інтендантства. Й.Гладкому дозволялося призначати козаків на посади осавулів, сотників та хорунжих і представити для затвердження їх у цих званнях. Отже, козацький полк мав своїми безпосередніми командирами козаків, обраних на офіцерські посади. Проте вони повністю підлягали армійському керівництву. Російський уряд, призначивши на офіцерські посади людей із козацького середовища, не довіряв задунайцям. Тому в Дунайському полку залишався призначений раніше в Окреме Запорозьке військо титулярний радник Писаренко "для ведення письмових справ". [74] Крім справочиння цей чиновник повинен був стежити за станом справ у Дунайському козацькому полку та у місцях поселення задунайців. Полковнику Й.Гладкому наказувалося "надалі про все, що буде стосуватися оформлення полку чи повернення... запорожців на попереднє помешкання за Дунай входити з пропозиціями" до уряду.

Під час формування полку виникли певні труднощі, адже із запорожців, що вийшли з Й.Гладким із-за Дунаю, здатними до військової служби на 1829 рік були визнані тільки 123 козаки. Тому полк був доукомплектований за рахунок задунайців, що раніше вийшли в межі Росії і проживали в колоніях Новопокровській та Керч-Єнікальській. На початку 1829 року п`ятисотенний козацький полк вже було сформовано й іменним указом від 4 квітня 1829 року названо Дунайським. [75] Він прикомандировувався до Дунайської флотилії. Офіцери в цей полк були призначені ще в грудні 1828 року. [76]

Дунайський козацький полк брав участь в облозі і взятті Сілістрії. Потім був відряджений корпусним командиром Красовським на територію Задунайської Січі для боротьби з чумою. Після її ліквідації в 1830 році козацький полк повернувся через Сатуновський карантин у межі російської держави і до 24 листопада 1831 року служив при Дунайській флотилії. [77]

Після закінчення війни 1828-1829 років російські війська мали залишити територію колишньої Задунайської Січі, яка ними контролювалася. У зв`язку з цим постало питання про подальшу долю неслужилого населення Окремого Запорозького війська, яке за наказом Миколи І в червні 1828 року було відправлене на попереднє місце проживання. У червні 1829 року Й.Гладкий отримав із Військового міністерства розпорядження, за яким задунайці мали залишити територію колишньої Січі і направитися до Керчі, де їм будуть відведені зимові квартири. Військовий міністр доводив до відома наказного отамана, що для поселення війська буде віднайдена ділянка землі десь на півдні, пошуками якої займеться новоросійський та бессарабський генерал-губернатор М.С.Воронцов.

14 липня 1829 року Й.Гладкий писав управляючому Бабадагською областю генерал-майору Тимановичу, що наказ про переселення надійшов пізно і козаки не зможуть упорядкувати до зимового періоду свої господарства. Тому він просить призначити зимові квартири на 275 сімей в кількості 1.106 душ у Херсонській чи Таврійській губерніях у зручних місцях при берегах Дніпра так, щоб не заважати місцевому населенню, і щоб мати пасовиська для худоби. [78] Згодом виявилося, що і Керч не зможе прийняти всіх задунайців. Тому неслужилим козакам та козацьким сім`ям уряд призначив тимчасові квартири в селах Каїри, Любомирівка, Рубанівка Дніпровського повіту Таврійської губернії. [79] У жовтні 1830 року Й.Гладкий рапортував генерал-лейтенанту Красовському, що він прибув із Запорозьким військом у Дніпровський повіт Таврійської губернії. [80]
Згідно з поданою до канцелярії новоросійського та бессарабського генерал-губернатора відомістю до Таврійської губернії мало йти неслужилого населення Окремого Запорозького війська 1.072 душі чоловічої та 687 душ жіночої статі, серед яких було 364 сім`ї у кількості 1.384 душі; 340 неодружених чоловіків; 14 осіб духовного звання; 21 особа чоловічої та жіночої статей - жінки і діти козаків 2-ї сотні Дунайського полку, які залишилися при Сатуновській переправі. [81] Звільнившись із служби, на тимчасові квартири в Таврійську губернію мав прибути і Дунайський піший козацький полк у складі 16 обер-офіцерів, 10 урядників, писаря, 550 рядових козаків - усього 577 душ чоловічої статі. [82] Отже, на 1830 рік Окреме Запорозьке військо - Дунайський козацький полк і неслужиле задунайське населення - нараховувало 2.336 душ, із них 1.649 душ чоловічої і 687 душ жіночої статі.

Детальний аналіз відомості показує, що служилого козацтва в Окремому Запорозькому війську було в 2,5 рази менше, ніж неслужилого населення. Це дає підставу говорити, що в травні 1828 року до Росії перейшла незначна частка козаків-січовиків і переважна кількість мирного населення, яка була під юрисдикцією Задунайської Січі. А якщо врахувати, що до Дунайського полку були зараховані козаки, які раніше повернулися в межі Російської імперії, та чоловіки з райї, то частка козацтва ще більше зменшується. Стають зрозумілими турботи наказного отамана, пов`язані з підвищенням військової підготовки козаків полку, адже в козацькому формуванні було мало козаків-січовиків, які мали бойовий досвід і зналися на тонкощах військової служби.

Наказного отамана також непокоїло питання збереження чисельності війська. Йосип Гладкий приписує до свого війська козаків із Чорноморії, Керчі, Херсонської губернії, Таврії, Бессарабії, Новопокровської колонії. [83] Він наказує Дяченку супроводжувати до нього людей невизначеного стану, які раніше вийшли з турецьких володінь і мешкають у Бессарабії, Херсонській та Таврійській губерніях. У зв`язку з цим до війська приписуються колишні кріпаки, державні селяни, військові поселенці, міщани. Водночас поміщики порушують питання перед Сенатом про повернення своїх селян. Але уряд обережний. Він боїться відштовхнути від Росії козаків, які поверталися з Туреччини в такий неспокійний для держави час. Тому 15 березня з`являється указ Сенату "Про неповернення у кріпацтво людей, які опиняться між прибулими у підданство Росії запорожцями і про виключення з ревізії тих з них, які поступлять у козацьке військо". [84] Незважаючи на це, відхід козаків за Дунай продовжувався. Особливо це було помітно по Дунайському полку. Рапортом від 21 серпня 1831 року полковник Гладкий сповіщав виконуючому обов`язки новоросійського та бессарабського генерал-губернатора графу Палену, що в липні цього року втекло до Туреччини ще 27 козаків і в полку недостає 206 осіб. [85] Тому Й.Гладкий просить, щоб "полк зі служби було звільнено на призначену під поселення землю або ж не тільки від кордонів Туреччини віддалено, а й виведено із Бессарабії, щоб не мали [козаки] можливостей для втечі".[86] Прохання було розглянуто у вищих інстанціях і у вересні 1831 року імператор наказав піший Дунайський полк звільнити від служби на Дунайській флотилії і повернути до Запорозького війська в місце його розташування. [87] Але військова одиниця Російської імперії - Окреме Запорозьке військо - не мала постійного місця поселення (неслужиле населення Запорозького війська перебувало на зимових квартирах у Таврійській губернії). Його відсутність позбавляла задунайців можливості створити сприятливі умови для нормального функціонування і виконання військового обов`язку. Перебування Окремого Запорозького війська на повному державному утриманні ставило під загрозу і саме існування козацького формування. Це чудово розумів Й.Гладкий і тому, прибувши на зимові квартири в Таврійську губернію, з дозволу новоросійського та бессарабського генерал-губернатора почав сам активно шукати землі для свого війська. Після однієї з таких пошукових експедицій наказний отаман рапортом сповіщає М.С.Воронцова, що в Маріупольській окрузі знайшов біля міста Бердянська пустище в розмірі 43.141 десятин, придатне для поселення козаків. Він просить генерал-губернатора поклопотати, щоб на вибраній ним ділянці землі оселили Окреме Запорозьке військо, надавши йому ряд пільг.

Новоросійський та бессарабський генерал-губернатор передає рапорт Й.Гладкого до Головного штабу його імператорської величності. 9 серпня 1831 року управляючий Штабу припровадив до М.С.Воронцова копію, затвердженого царем "Проекту найголовніших підстав для поселення запорозьких козаків у Катеринославській губернії в Олександрівському повіті" [88] та карту земель, призначених для поселення. Ознайомившись із проектом, новоросійський та бессарабський генерал-губернатор 22 серпня 1831 року наказує Й.Гладкому їхати в Катеринослав до виконуючого обов`язки цивільного губернатора Іванова "для сумісного складання відгуку по Височайшому проекту". [89] 2 вересня 1831 року наказний отаман Запорозького війська із села Каїри Таврійської губернії Дніпровського повіту виїхав до Катеринослава, а вже 8 вересня 1831 року він прямував до берегів Азовського моря до фортеці Петровської для огляду місця можливого поселення війська. Оглянувши околиці Петровської фортеці, Й.Гладкий проїхав по селах Олександрівського повіту, які призначалися під квартири для війська. Після цього він повернувся до Катеринослава. Вирішивши ряд питань про переселення, 17 вересня 1831 року Й.Гладкий вирушив назад до Каїр. [90]

У кінці вересня Запорозьке військо переводиться на нові квартири в села Захарівку, Білоцерківку (штаб-квартира), Благовіщенське, Темрюк і Новоспаське Олександрівського повіту Катеринославської губернії. Сюди ж 20 грудня 1831 року прибув звільнений 24 листопада зі служби Дунайський піший полк. [91] Заслуги останнього були достойно оцінені. Інспекторський департамент Головного штабу надіслав 28 грудня 1831 року управляючому військовою частиною у Новоросійській губернії та Бессарабській області рапорт, у якому сповіщалося про грамоту государя на пожалуваний Дунайському полку 6 грудня 1831 року прапор. [92] Грамота і прапор були одержані генералом Ротом 22 січня 1832 року. Освячення прапора, на прохання козаків, було відкладене до свята Святого Миколая. Саме його козаки Запорозького війська визнали полковим святом у пам`ять виходу із Туреччини, "бо 1828 року в це свято в 9 годин ранку підправилися запорожці із Туреччини". [93]

Прибуття Дунайського полку на місця квартирування Запорозького війська не викликало особливих радощів ні у неслужилого задунайського населення, ні в місцевих жителів тих населених пунктів, де вихідці з-за Дунаю стояли постоєм.

Радість мирного задунайського населення з приводу повернення служилих козаків затьмарювалася відсутністю перспективи покращання умов життя. Землі, одного з найважливіших критеріїв матеріального благополуччя, вони не мали. Державна грошова допомога, від якої залежали вихідці із турецьких володінь, була незначною і не могла задовольнити їх потреб. З поверненням служилого козацтва на територію квартирування війська відсоток від загальної суми грошової допомоги на кожну особу ще зменшився. З увільненням Дунайського полку від служби військо перестало виконувати і основне своє призначення. Цей факт ще більше ускладнював перспективи подальшого існування Запорозького війська як окремої військової одиниці, а, отже, покращання становища задунайців.

Прихід Дунайського полку на місця квартирування війська не викликав захвату і в місцевого населення. Повернення хоч і уславленого в боях формування означало для них збільшення витрат продуктів харчування, фуражу, виділення нових квартир тощо. Задунайці не могли не відчувати на собі хоч і прихованого, але неприязного ставлення селян.

Служилі козаки Окремого Запорозького війська взагалі почували себе розгублено і невпевнено. Участь у військових кампаніях 1828-1829 років, подальша служба у складі Дунайської флотилії допомагали козакам відчути себе справжнім військовим з`єднанням. Заслуги служилих козаків були відзначені урядом. Нагородження задунайців медалями та орденами різних ступенів, швидке просування їх по службі, грамота імператора і прапор, пожалуваний полку, є тому підтвердженням. Після увільнення зі служби козаки залишилися без будь-якого роду занять і засобів до існування - житла, землі, худоби, реманенту.

Невизначеність щодо місця поселення, статусу, військової служби і повна залежність від державної грошової допомоги позначилася на настроях задунайців. Відсутність можливостей покращувати своє становище призвела до втеч козаків за Дунай, постійних прохань офіцерів Дунайського полку перевести їх до армійських частин, вимог козаків відпустити їх на заробітки, наймитування козацьких родин. Стає очевидним, що для нормального функціонування війська необхідно задунайців перш за все наділити землею, як одним із головних засобів до існування. Щоб дати можливість козакам обжитися на новому місці поселення, їм необхідна одноразова грошова допомога для будівництва будинків, господарських споруд, придбання худоби і реманенту, та ряд пільг, які допомогли б козацьким господарствам на перших порах. У зв`язку з цим Й.Гладкий 21 грудня 1831 року надсилає до новоросійського та бессарабського генерал-губернатора доповідну записку "Про оселення запорозьких козаків при Маріуполі", а М.С.Воронцов перепроваджує її до столиці. У доповідній записці наказний отаман детально виклав умови існування задунайських козаків на Півдні України і просив: 1) віддати Запорозькому війську все Бердянське пустище з розрахунку на 1.648 душ чоловічої статі і додати 4.000 із 12.000 десятин землі, призначених для поселення ізраїльських християн, які примикають до Бердянського пустища, для ділянок 17 обер-офіцерам та новим переселенцям із турецьких володінь; 2) одноразову допомогу в розмірі 81.260 карбованців для будівництва громадських установ, господарських споруд, церкви; 3) ряд пільг. Пільги мали бути такими: козаків звільнити на 10 років від усіх земських повинностей; дозволити війську вільний продаж вина або відповідні надходження на користь козаків від відкупного продажу вина; козаки до першого врожаю отримують провіант із казни; вільний проїзд протягом 3-х років до лісів Бахмутського повіту; безмитна ловля риби і вільне будівництво риболовних приміщень на березі Азовського моря між річкою Бердою і землями маріупольських греків; безмитний відпуск солі із кримських соляних озер чи із Чорноморії по 3 пуди на душу. [94]

Однак слід зазначити, що головним призначенням козацьких військ є не господарська діяльність, а військова служба - лінійна або прикордонна. Тому, тільки виконуючи свій прямий обов`язок, задунайці могли сподіватися на подальше існування козацького з`єднання. У зв'язку з цим Й.Гладкий просив на базі Запорозького війська створити іррегулярне формування, де посади будуть займати виключно козацькі чиновники. Наказний отаман вважав, що обмундирування та коней, у разі потреби, військо повинне отримувати за рахунок казни. За станом здоров`я козаків мають стежити призначені у військо лікар і два фельдшери. Водночас він пропонує і адміністративне керівництво війська. В управлінні козацьке з`єднання мало підлягати новоросійському генерал-губернатору та відповідним судовим установам, але всі розпорядження по війську і судові постанови повинні попередньо сповіщати наказному отаману. Такими положеннями Й.Гладкий сподівався забезпечити самостійне існування козацького війська. При цьому Й.Гладкий намагався зберегти у новому з`єднанні деякі права внутрішнього самоуправління. Себе ж він бачив наказним отаманом новоствореного війська і, таким чином, нічого не втрачав, а, навпаки, забезпечував особисту кар`єру.

Пропозиції Й.Гладкого були досить сміливими. Адже військова структура Російської імперії не потребувала створення нового іррегулярного формування, особливо такого яким було Окреме Запорозьке військо. Однак Микола І наказав прийняти пропозиції отамана за основу організації війська. Були внесені тільки незначні зміни, а саме: 1) була зменшена грошова субсидія на будівництво; та 2) знижена норма безмитної солі до 2-х пудів. Керувати поселенням задунайських козаків на Бердянському пустищі було доручено графу Палену. Він і повинен був установити розпорядок у війську по внутрішньому управлінню та судочинству. [95] Незабаром був розроблений і проект про штати по управлінню козацьким військом. У лютому 1832 року вони були перепроваджені у Військове міністерство.

Нарешті 27 травня 1832 року вийшов іменний указ, яким затверджувалися "Положення про оселення запорозьких козаків у Новоросійському краї". [96] Вони чітко визначали територію під поселення козаків. Окреме Запорозьке військо оселялося в Олександрівському повіті Катеринославської губернії на так званому Бердянському пустищі. До складу Запорозького війська приєднувалися 238 міщан Петровського посаду з їх землями в кількості 4.000 десятин, рибними заводами і очеретяними плавнями.

Щоб козаки могли освоїтися на нових місцях поселення і надалі самостійно забезпечувати себе всім необхідним, війську надавалася грошова допомога в розмірі 50.000 карбованців; на військових землях декларувалася державна монополія винної торгівлі і перші десять років прибутки від продажу вина передавалися війську; до першого врожаю козаки знаходилися на державному забезпеченні; військо назавжди звільнялося від земських повинностей, крім тих, які відносяться до його земель; для лікування хворих військо повинно мати шпиталь, а при ньому - лікаря, двох фельдшерів та одного аптекаря з платнею від казни.

Після поселення війська на означеній території з`єднання отримувало нову назву - Азовське козацьке військо. З остаточним оформленням козацького з`єднання військова служба та чини азовських козаків визначалися за принципом інших козацьких формувань Російської імперії. [97] Поселенням задунайців на Південній Україні уряд сподівався привернути увагу козаків, що ще лишалися в Туреччині, і стимулювати їх повернення до російської держави. Повернення козацтва та іншого християнського люду в межі Імперії зміцнило б авторитет і кордони Росії. Саме такі фактори і визначили причини створення Азовського козацького війська.

З виходом указу від 27 травня 1832 року колишній кошовий отаман Задунайської Січі домігся чого бажав: із задунайців було створене окреме з`єднання, поселене воно було на досить зручній і безпечній території, війську було надане внутрішнє самоуправління, а сам Й.Гладкий обійняв нову посаду, яка обіцяла йому успішну кар`єру і добрий матеріальний статок. На нього щедро посипалися різного роду винагороди, на які він можливо і не розраховував. Ще у 1829 році, грамотою від 4 серпня, наказний отаман отримав дворянство. Разом із титулом йому надавався і дворянський герб, на якому були зафіксовані човен між двома берегами з піднятим російським прапором і гербом98 та найвища нагорода отамана - Георгіївський хрест. У 1830 році Й.Гладкий був нагороджений діамантовим перснем, через рік (19 лютого 1831 року) - орденом Святої Анни 2-го ступеня. [99] За що ж так щедро російський уряд нагороджував Й.Гладкого?

На це питання відповів сам новоросійський та бессарабський генерал-губернатор. Він стверджував, що "полковник Гладкий був головною причиною переходу запорожців у межі нашої держави і з 1828 року і по теперішній час сумлінним виконанням своїх обов`язків на посаді керівника, невтомною діяльністю зумів оселити цих людей на відведеній їм землі в Катеринославській губернії і привчити їх до спокійного способу життя і благоустрою, яких вони до нині не знали". [100] Пояснення досить чіткі. Й.Гладкого нагороджували за перевід Задунайського Коша до Росії, наслідком чого стала ліквідація самої козацької вольниці за Дунаєм, та за успішне виконання ним обов`язків наказного отамана.

Таким чином, існуванню одного з останніх формувань козацтва на Південній Україні завдячуємо частині козаків та райї Задунайської Січі, які перейшли під час російсько-турецької війни 1828-1829 років у межі російської держави. Головними причинами переходу задунайського населення до Російської імперії є причини соціально-економічного характеру, які визначили кризу Задунайської Січі, що проявилася в еволюції козацьких традицій та звичаїв. Після оселення козаків у дельті Дунаю на території Османської імперії, відпадає необхідність у виконанні козацтвом свого основного військового призначення. У зв`язку з цим занепадає військова справа на Січі. У силу неспецифічних, нехарактерних для Запорозького козацтва умов піддаються певній еволюції козацькі звичаї та традиції. Козаки та мирне населення, яке знаходилося під юрисдикцією Задунайського Коша, зосереджують свою увагу на мирній праці і майже весь свій час віддають власним та колективним господарствам. Утвердження капіталістичних елементів у всіх галузях козацького господарства, широке застосування найманої праці, подальший розвиток товарно-грошових відносин призвели до майнового розшарування задунайського населення і сприяли соціальній диференціації козацького товариства та мирного населення Задунайської Січі. Саме тому на початку 20-х років XIX століття на Задунайській Січі чітко простежуються дві непримиренні групи задунайців, інтереси яких розходяться як в економічному, так і в політичному плані. З одного боку, - це заможна верхівка козацтва та райї - "дуки", "срібляники", з другого, - старі козаки-бурлаки та сірома - "голоколінчики", "безштаньки". Перші ммріяли повернутися до Російської імперії та скористатися всіма тими правами і привілеями, які були обіцяні російським урядом, а голота та старе козацтво бажали залишитися за Дунаєм, бо не вірили обіцянкам російських чиновників і боялися втратити єдине, що мали, - волю.

Водночас причини соціально-економічного характеру тісно перепліталися з політичними причинами повернення задунайського населення на батьківщину. Дві держави - Росія та Туреччина, в умовах підготовки війни між собою намагалися різними засобами (мирними і немирними) підпорядкувати собі козаків. Не витримавши політичного тиску великих імперій, задунайці схилилися до союзу з російською державою. Поява на політичній арені Й.Гладкого підштовхнула хід подій на Задунайській Січі і сприяла швидкому переходу задунайського населення в межі Російської імперії.

Через загрозу бути знищеними турецькою армією перехід козаків на чолі з Й.Гладким був спішним. Аналіз документів канцелярії новоросійського та бессарабського генерал-губернатора дає підстави говорити, що з Й.Гладким власне січовиків перейшло 218 осіб. Саме така кількість, не добувши визначеного карантинного терміну, пішла з кошовим у розташування російської армії для участі в бойових діях. Страшна небезпека, що чатувала на кожного задунайця, змусила населення Січі тікати до російського берега. Протягом травня 1828 року російські карантини приймали задунайців. І тільки після штурму Ісакчі, коли про зраду кошового отамана Війська буткальських козаків дізнався турецький уряд, потік вихідців із турецьких володінь припинився. Січ була зруйнована турецькими військами. Населення, що лишилося на території Задунайської Січі, було частково знищене. Постраждали від переходу частини задунайців до російської держави і ті козаки, які були відправлені Й.Гладким у Сілістрію.

В інтересах "загальнодержавної користі" російський уряд планував оселити задунайських козаків у західній частині Кавказького хребта. Та ситуація на Кавказі в 20-30-х роках ХІХ століття не дозволила цього зробити. Враховуючи резонанс переходу Задунайського Коша в межі Росії, а також заслуги задунайців у російсько-турецькій війні 1828-1829 років, уряд Російської імперії не міг перетворити козацький підрозділ на рядову військову одиницю регулярної армії. Принаймні не міг зробити це найближчим часом. Такий крок не сприяв би поверненню колишніх російських підданих у межі держави. Тому із задунайців, що повернулися на батьківщину, в 1828 році було створене Окреме Запорозьке військо без конкретного місця поселення і чітко визначених військових функцій.

Утворене у вирі війни, незаплановане Військовим міністерством Окреме Запорозьке військо п`ять років перебувало у невизначеному стані і тільки з виходом указу від 27 травня 1832 року його подальша доля була більш-менш визначена. Воно оселялося на Півдні України, отримавши нову назву, і мало керуватися статутами та положеннями вже існуючих козацьких військ російської держави.

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...