пошук:  

>> Маленко Людмила: Азовське козацьке військо / part2.html

Текст-індекс >>

Авторська сторінка
Опублікував:  malenkol

 

РОЗДІЛ 2
ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ, АДМІНІСТРАТИВНИЙ ТА ВІЙСЬКОВИЙ УСТРІЙ АЗОВСЬКОГО КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА

Територіальний та адміністративний устрій Азовського козацького війська. Азовське козацьке військо, створене іменним указом від 27 травня 1832 року, було поселене понад північним берегом Азовського моря на казенних землях Олександрівського повіту між Бердянськом та Маріуполем. Землі війська простягалися від берега моря смугою на північний схід більше ніж на 60 верст, при ширині 8-13 верст.1 Вони межували на сході та півночі з грецькими поселеннями Таганрозького градоначальства, на півдні виходили на берег Азовського моря та лиману, на заході і південному заході кордони військових земель проходили по правих берегах річок Берди та Каратиша і далі межували із землями казенного села Темрюка, з німецькою колонією Бергталь та поміщицькими маєтками. Фактично це була частина земель колишньої Кальміуської паланки.

За "Положеннями про оселення запорозьких козаків у Новоросійському краї" військо отримало Бердянське пустище в розмірі 43.141 десятини землі, ділянку в 4.000 десятин, яка раніше призначалася для ізраїльських християн, а також 4.000 десятин землі міщан Петровського посаду.2 Як наслідок, у 1832 році Азовське військо мало у своєму розпорядженні 51.141 десятину землі. Військові землі знаходилися в черезсмужжі із землями казенного селища Новоспаського. "Положеннями" від 27 травня 1832 року козакам заборонялося порушувати межі цього селища. Черезсмужжя заважало проїзду до моря та проведенню сільськогосподарських робіт. За клопотанням наказного отамана Сенатським указом від 13 січня 1833 року селище Новоспаське разом із мешканцями і земельними угіддями було приєднане до Азовського козацького війська.3 Після таких змін на 1 січня 1837 року за військом значилося 64.908 десятин землі.4

Існуючої кількості військової землі не вистачало для офіційно визначеної положеннями про земельне довольство козацьких військ пропорції в 30 десятин на кожну ревізьку душу. При кількості 2.930 душ чоловічої статі,5 не включаючи в це число офіцерів, війську не вистачало 22.998 десятин землі. У зв`язку з цим наказний отаман просить приєднати суміжну із землями війська казенну ділянку землі розміром 9.881 десятини, прозвану в народі Юрзуфською6. Приєднання Юрзуфської ділянки дозволило б зменшити земельний голод у війську, мешканцям Петровського посаду мати власні наділи не за 30 верст від домівок, а біля свого двору. Крім того, у козаків з`явився б вільний проїзд до моря.

Після тривалого листування новоросійського та бессарабського генерал-губернатора з військовим міністром О.І.Чернишовим на найвищому рівні було прийняте рішення: до земель Азовського війська приєднати Юрзуфську ділянку. В результаті чого кількість військової землі зростає до 74.769 десятин.7 Однак, вже в 40-х роках землі за військом зафіксовано 74.189 десятин.8 Ймовірно, що під час приєднання Юрзуфської ділянки до земель Азовського козацького формування були включені "непридатні" землі - балки, байраки, болотисті місця тощо. Ділянка виявилась останнім земельним надбанням азовців. Із включенням до військових земель Юрзуфської ділянки землі Азовського війська становили 4,3 % території Олександрівського повіту.9

Приєднання Юрзуфської ділянки не вирішувало земельної проблеми азовців. Тому ще не раз наказні отамани Азовського козацького формування порушували питання про збільшення кількості військової землі через приєднання сусідніх ділянок (наприклад, землі колишнього аулу Роботай та інших). Але їхні клопотання залишалися без відповіді. Уряд вважав земельні домагання азовців недоречними, бо розглядав перебування козаків на території Південної України тимчасовим явищем. На 1865 рік, перед ліквідацією, Азовське військо разом з лиманами та очеретяними плавнями нараховувало 74.308 десятин 437 сажнів землі.10 Враховуючи те, що на початку становлення Азовського війська його адміністративно-територіальний устрій був підпорядкований земельному питанню, стають зрозумілими намагання Й.Гладкого якнайшвидше розв`язати земельну проблему у козацькому формуванні. Без її вирішення не можна було сподіватися на остаточне встановлення і адміністративного устрою.

При обставинах, що склалися, наказний отаман війська та новоросійський генерал-губернатор запропонували зменшити розміри козацьких земельних ділянок удвічі. Тільки наділяючи козаків половинними паями, можна було сподіватися, що кожен азовець зможе отримати земельну ділянку. Оскільки військо було поселене на Півдні України, де вищі наділи державних селян становили 15 десятин, пропозиція генерал-губернатора і наказного отамана була підтримана у вищих урядових інстанціях, а згодом і затверджена. З отриманням у 1832 році всіма козаками-азовцями земельних ділянок на військових землях почав встановлюватися і адміністративний устрій.

На травень 1832 року єдиним населеним пунктом у межах війська був Петровський посад. За розрахунками уряду він мав стати адміністративним центром військових земель. Петровський посад цілком відповідав вимогам головного військового поселення. Він виник ще в 1770 році з фортеці Святого Петра, яка була складовою частиною Дніпровської укріпленої лінії. На час приєднання в посаді проживало 238 ревізьких душ.11 Мешканцями Петровська керувала міська управа, члени якої мали досвід адміністративної роботи. Включаючи Петровський посад до складу військових земель з метою перетворення його в адміністративний центр, уряд намагався заощадити державні кошти. Адже створення нового населеного пункту вимагало чималих витрат. До уваги бралося й те, що добре розвинутий населений пункт мав би стати і гарним адміністративним центром. Однак петровські міщани не були задоволені включенням їх до козацького стану. Вони надіслали колективного листа до М.С.Воронцова, де просили генерал-губернатора повернути їх до попереднього стану. Однак цього не сталося, і мешканці Петровського посаду мусили змиритися з рішенням уряду. Проте міська адміністрація не поспішала з передачею повноважень військовій канцелярії. Вона всіляко зволікала, бо сподівалася, що попереднє розпорядження може бути скасоване. Бездіяльність місцевих урядовців змусила Й.Гладкого звернутися до новоросійського та бессарабського генерал-губернатора з проханням прискорити передачу повноважень міської управи військовій канцелярії. Щоб змусити петровську адміністрацію до дій, наказний отаман відправив до Петровського посаду козацьку команду з офіцером на чолі за очеретом для покриття будівель і для огорожі, а також рибалок, щоб ті приступили до рибальства. Рішучі заходи Й.Гладкого змусили міську управу передати повноваження органу внутрішнього управління військом - військовій канцелярії.

Однак, щоб не загострювати стосунків з петровськими міщанами, які несподівано для себе стали "козаками", азовці вирішили оселитися на ще незаселеній місцевості. Найкращим місцем для будівництва задунайці визнали місцевість балки Кальчика, де було багато джерел з питною водою. У цьому місці почалося будівництво містечка Микольська. Свою назву воно отримало від Святого покровителя - Миколи. Та й імператор Микола І протегував козакам, а особливо їх отаману. Тому назва головного населеного пункту війська не була випадковою.

Проте Микольськ недовго був головним адміністративним центром козацького формування. З інтенсивною забудовою містечка збільшилися витрати води, що призвело до пересихання джерел. Це позначилося на стані козацьких господарств. У зв'язку з цим Й.Гладкий у 1837 році звернувся до новоросійського та бессарабського генерал-губернатора з проханням поклопотатися про дозвіл перевести військову канцелярію, інші громадські установи та частину козацьких господарств до Петровського посаду. Однак Микольськ не перестав і надалі бути одним з найбільших населених пунктів війська. На 1862 рік у ньому було 577 приватних козацьких будинків, у яких проживало 707 сімей загальною кількістю 2.464 особи.12 У містечку розміщалася також станична управа, яка підпорядковувалась органу внутрішнього управління військом.

З розміщенням у Петровському посаді військових органів влади він активно розбудовується. На початок переселення азовців на Кубань у ньому було більше 10 громадських споруд, 368 приватних будинків, в яких проживало 575 козацьких сімей у кількості 2.009 осіб.13

Але двох населених пунктів на 728.867 квадратних верст було замало. Козаки отримували земельні ділянки на всій площі військових земель. Тому водночас з містечком Микольськом козаками почала будуватися станиця Покровська, яка була названа в честь Святої Покрови. Розташовувалася станиця на річці Солоній в 158-ми верстах від Олександрівська і в 57-ми верстах від Петровського посаду. Перші роки вона інтенсивно забудовувалась, але порівняно з іншими козацькими станицями була незначних розмірів.

Новоспаська станиця утворилася внаслідок приєднання у 1833 році казенного селища Новоспаського до земель Азовського козацького війська. Саме ж селище Новоспаське було засноване ще у 1805 році кріпаками-втікачами із Полтавської губернії. У 1822 році до цих мешканців приєдналася група молокан, яких було вислано з Полтавської губернії.14 Новоспаські селяни, ставши козаками, значно збільшили чисельність війська. У Новоспаській станиці проживало близько 43% загальної кількості населення війська.

Останньою на землях Азовського козацького війська оформилася Стародубська станиця. Вона була заснована переселенцями - українськими козаками із Чернігівськоїї губернії, яких у кінці 30-х років ХІХ століття приєднали до Азовського козацтва. Станиця розташовувалася при річці Каратиші на відстані 144 версти від повітового міста Олександрівська і 42-х верст від Петровського посаду. В 1862 році в ній розташовувалися громадська будівля, де розміщалася станична управа, молитовний будинок, хлібний магазин, господарські споруди, 176 козацьких будинків і проживало близько 9,7 % населення війська.15

Таким чином, на кінець 30-х років ХІХ століття Азовське козацьке військо мало 5 станиць, кількість яких залишалася постійною. В станицях проживала переважна більшість азовських козаків і саме тут проходила більша частина їхнього життя. Поступово збільшувалася кількість хуторів, заснованих азовцями. На рік ліквідації війська їх нараховувалося 60.

Питання управління новоствореним військом постало ще в 1831 році, коли Й.Гладкий доповів вищому керівництву про знайдене ним Бердянське пустище. У цьому ж році уряд, розглядаючи питання про можливість оселити козаків між Бердянськом та Маріуполем, доручив виконуючому обов`язки бессарабського цивільного губернатора Іванову розробити проект місцевого управління землями Азовського козацького формування. В основу були покладені положення про управління землями Донського та Чорноморського козацьких військ. Підготовлений Івановим проект передбачав розподіл управління на військову та цивільну частини. Військовою частиною повинен був керувати штаб війська, а цивільною - військове правління, суд та поліція. До військового правління повинні були увійти президент правління, 2 виборні чиновники, секретар та писарі. Військовий суд повинен був складатися з 3-х суддів, яких на три роки вибирали військові чиновники і затверджував новоросійський генерал-губернатор. Головувати у суді повинен був один із членів суду, а саме той, хто мав найбільше голосів під час виборів. Що ж до поліції, то вона мала складатися з двох осавулів (старшого та молодшого поліцмейстерів), які знаходитимуться у розпорядженні наказного отамана. Отаман війська призначався головою всіх військових установ. Він також мав би наглядати за роботою військового суду (щоб не затримувався розгляд справ). Рішення наказного отамана у справах планувалося бути вирішальним. Проектом не передбачалося збереження будь-яких попередніх традиційних форм управління.

Однак проект внутрішнього управління Окремого Запорозького війська, розроблений цивільним губернатором Івановим, не задовольнив вище керівництво держави з причин малочисельності війська, незначної, порівняно з іншими козацькими формуваннями, території поселення, відсутності власних коштів на утримання значного штату. В лютому 1832 року управляючий Головним штабом сповіщав новоросійському та бессарабському генерал-губернатору, що проект було представлено імператору. За наказом монарха замість штабу, військового правління і поліції затверджувалась одна військова канцелярія, як це було в Астраханському козацькому війську згідно з положенням від 17 травня 1817 року. Внаслідок таких змін справи цивільні та карні передавалися у відомство найближчого до Азовського війська Олександрівського повітового суду і тільки військові дисциплінарні справи мали вирішуватися військовою судною комісією. У віданні останньої повинні знаходитися всі справи про вчинки козаків. Військова канцелярія мала складатися з наказного отамана (голови), одного постійного члена, трьох асесорів, секретаря та канцелярських службовців. Всі ці зміни були враховані в "Положенні про оселення запорозьких козаків у Новоросійському краї".

Азовське козацьке військо було приречене мати встановлену в Російській імперії систему підпорядкування вищій державній владі. Водночас слід зазначити, що в першій половині ХІХ століття складається і сам бюрократичний апарат російської держави. В системі управління виробляється жорстка підпорядкованість різних ланок державної влади. Саме державна ієрархія окремої ланки визначала перелік питань, що входили до її компетенції. Азовське козацьке військо, як військово-адміністративний елемент держаної системи, не могло вимагати для себе створення окремої специфічної системи управління. Тому перед урядом по відношенню до Азовського козацького формування постало завдання створити таку систему військово-адміністративного управління, яка б без зайвих суперечностей влилася в уже існуючий державний механізм.

За встановленою системою управління Азовське козацьке військо безпосередньо підпорядковувалося новоросійському генерал-губернаторові як в цивільних справах, так і у військових. Через генерал-губернатора Азовське з`єднання підлягало Військовому міністерству. До 1857 року справи війська розглядав Департамент військових поселень Військового міністерства, а з 1857 року - Управління іррегулярних військ цього ж міністерства. Питання, які не могли бути вирішені Військовим міністерством, передавалися до Сенату, а його рішення, схвалені імператором, набували силу закону. Безпосередньо управляла азовцями військова канцелярія на чолі з наказним отаманом. Останній користувався в управлінні правами бригадного командира і призначався урядом. Його рішення щодо справ у війську було вирішальним. У свою чергу військова канцелярія не могла приймати рішення без згоди наказного отамана. При незгоді з рішенням наказного отамана військова канцелярія могла повідомляти про своє розуміння справ новоросійського генерал-губернатора. Однак до прийняття рішення генерал-губернатором військова канцелярія виконувала накази отамана.

Військова канцелярія, як орган внутрішнього управління військом, відала військовими, цивільними та військово-судними справами азовців. Цивільні судові справи війська розглядалися Олександрівським повітовим судом на загальних підставах.

Аналіз справ військового справочиння дає можливість реконструювати військові, військово-судові та цивільні функції Азовського козацького війська. Військові функції канцелярії полягали у забезпеченні успішного виконання азовцями військової служби. Для цього канцелярія постійно складала відомості про стан війська, забезпечувала проведення військової підготовки, дбала про матеріальне забезпечення служилих козаків всім необхідним, стежила за виконанням азовцями військового обов`язку.

Військово-судові обов`язки канцелярії полягали в покаранні козаків за вчинки під час військової служби. Для цього створювалася спеціальна комісія, яка після розслідування виносила вирок або складала петицію і подавала документ новоросійському та бессарабському генерал-губернатору на затвердження.16 Водночас слід зазначити, що у війську протягом всього періоду його існування були рідкими випадки порушення військової дисципліни служилими козаками чи недбале виконання ними військового обов`язку. Військово-судових справ розглядалося більше в перші роки існування війська, коли азовці бездіяли на місцях поселення.17 Починаючи вже з 1838 року, справи військово-карного характеру порушувалися дуже рідко. Спеціальна військово-судова комісія бездіяла і розпускалася на невизначений термін. Показовими з цього приводу є щорічні рапорти військової канцелярії про стан Азовського козацького війська, які свідчать, що з 1857 року і до 1861 року жоден азовець не притягувався до суду і тільки в 1861 році один козак був під судом за порушення військової дисципліни.18

Більшість же карних справ мали цивільний характер і підлягали розгляду Олександрівським повітовим судом на загальних засадах. Справи до повітового суду передавалися військовою канцелярією. Найбільше цивільно-судових справ в Азовському козацькому війську було порушено в 1837 році, коли повітовий суд розглядав 21 карну справу, пов'язану з азовськими козаками. Тільки в травні розслідувалося 5 справ і 4 було вирішено. Тоді ж під слідством перебувало 27 осіб, з яких 10 притягувалися до суду за конокрадство, 3 - за крадіжки, 1 - за "підговори поміщицьких селян до втечі", 2 - з причин неясності щодо належності до війська, інші - як співучасники в тих чи інших злочинах.19 Військовій канцелярії ставилося в обов`язок наглядати за козаками, що перебували під слідством, під домашнім арештом, під наглядом поліції після вирішення справи.

Цивільні функції канцелярії полягали у вирішенні всіх справ, пов`язаних з господарською діяльністю війська, з громадським життям азовців, освітою, релігією та медичним обслуговуванням козаків. Військова канцелярія, виконуючи цивільні функції, робила різного роду оголошення та ретельно стежила за їх виконанням; регулярно переписувала мешканців війська з метою не допускати до поселення людей сторонніх відомств без дозволу вищого керівництва та пошуку втікачів; наглядала за виконанням земських повинностей у межах військових земель; піклувалася про устрій поселень, земельних угідь, різних громадських та господарських споруд; забезпечувала населення війська продовольством та фуражем; піклувалася про стан медичного обслуговування козаків, їх освіту та можливість виконувати християнський обов`язок.20

Важливим напрямком діяльності військової канцелярії була підготовка нею власних кадрів. Проблема, пов`язана з відсутністю у війську грамотних людей, які б добре зналися на законах, володіли навичками письмоводства та справочиння, постала одразу з її відкриттям. У перші роки існування Азовського формування козаки не могли собі дозволити готувати власні кадри через брак військових коштів. Єдине, що могли собі дозволити тоді азовці - це навчати декількох "малоліток" письму у військовій канцелярії.21 Саме в ній підлітки отримували спеціальну підготовку та початкову освіту.

Однак підготовка власних кадрів була дуже важливою для війська. Відповіддю на постійні прохання наказного отамана та канцелярії щодо підготовки власних канцелярських службовців та секретарів був указ від 15 червня 1842 року. Згідно з ним на підставі "Статуту навчальних закладів" в Петровському посаді було відкрито приходське училище за рахунок військових сум. Воно підпорядковувалося Таганрозькій гімназії і знаходилося під опікою військової канцелярії.22 В училищі працювали один учитель (його платня становила 171 карбованець 45 копійок) та священик, платня якого становила 42 карбованці 90 копійок на рік. Учні вивчали короткий катехізис, священну історію, російську граматику, чистописання та першу частину арифметики.23 Усі витрати військового училища відносили на рахунок військового скарбу: платню вчителям, опалення, освітлення, найми приміщень, придбання підручників, обладнання та інше. Наглядач училища складав звіт про витрати училища, який перевірявся військовою канцелярією і відсилався в Департамент Міністерства народної освіти. Витрати значних сум з військового скарбу повинні були бути узгоджені з військовим міністром, але придбанням необхідного обладнання і підручників займався наглядач училища з дозволу наказного отамана.24 У 1850 році в училищі навчалося 20 учнів, а в 1858 році 1 учитель і 1 законовчитель навчали вже 40 учнів.25

В училищі, крім різних наук, була обов`язковою гімнастика. Учнів вчили їздити верхи на коні, легко і швидко рухатися, володіти пікою та шаблею, влучно стріляти, плавати. Людину для цих занять вибирала військова канцелярія і платила їй за роботу платню з військових прибутків.

Училище приймало дітей всіх чиновників та козаків війська. Родичі учнів не могли їх забрати до закінчення всього курсу навчання, крім випадку тяжкого захворювання дитини, або розорення батьків, які не в змозі були утримувати дітей.26 Діти, батьки яких загинули в боях, а матері не могли утримувати їх в училищах, отримували грошову допомогу під час навчання. Допомога надавалася 6 учням в розмірі 6 карбованців 85 копійок сріблом кожному. Грошова допомога дітям призначалася станичною громадою. На весь час навчання учні звільнялися від усіх земських та станичних повинностей.27

5 серпня 1842 року вийшла постанова уряду, де наказувалося постійно мати при Київському військовому шпиталі 5 хлопчиків із Азовського війська для навчання фельдшерській справі за рахунок казни.28 Військова канцелярія повинна була відбирати юнаків для навчання. При цьому відібрані для навчання повинні були мати початкову освіту та нахил до медицини.

Крім того, для дітей офіцерів війська були надані 4 вакансії в сторонніх навчальних закладах за рахунок казни, а згодом за рахунок військового скарбу. Таке розпорядження було наслідком постійних клопотань наказного отамана та військової канцелярії.

Членами канцелярії, а особливо наказним отаманом, неодноразово піднімалося і вирішувалося на різних рівнях цілий ряд питань, пов`язаних з церковними справами. Так, у грудні 1832 року в межах військових земель сталася подія, яка викликала неабияке здивування і осуд навколишнього населення та змусила світську і духовну влади приймати термінові заходи, щоб виправити ситуацію в Азовському війську. Вона почалася з того, що особи духовного звання, які прийшли разом з козаками з-за Дунаю, попросилися до монастирів. Ієромонахи Йосип Чернецький і Інокентій Смолинський, священик Яків Чернявський, монахи Спиридон і Єрофій пояснювали своє бажання тим, що не можуть виконувати всіх своїх обов`язків згідно з установленим порядком, бо досконало його не знають.29 Та до того ж мають чимало літ за своїми плечима.

На перший погляд пояснення духовенством своїх намірів піти до монастирів цілком резонні. Дійсно, із-за Дунаю на батьківщину повернулися особи духовного звання похилого віку. Однак не всі вони були такими вже й старими, що не могли виконувати своїх обов`язків. До того ж незнання порядку проведення обрядів чотири роки тому не завадило ієромонаху Інокентію просити обер-священика армій і флотів Мансвєтова затвердити його штатним священиком Дунайського козацького полку. На доказ свого духовного сану він пред`явив свідоцтво від сілістрійського митрополита Анфима, яке дозволяло йому виконувати всі християнські обряди. Прохання ієромонаха було направлене до вищих інстанцій і указом Синоду від 9 лютого 1832 року він офіційно був затверджений на бажану посаду. З того часу ієромонах Інокентій виконував у Дунайському полку всі "християнські треби і користувався окладом платні на рівні з осавулом".30 А вже в кінці 1832 році він разом з іншими представниками духовенства, що вийшли із турецьких володінь, попросився до монастиря.

Аналіз справ Азовської військової канцелярії та Олександрівського духовного правління дає підстави стверджувати, що вказані в проханні духовенства причини були далеко не головними. Трагедія осіб духовного звання Азовського формування полягала в тому, що вони самі того не відаючи, дозволяли азовським козакам порушувати одну з головних християнських заповідей. І не тільки дозволяли, а й самі проводили "обвінчання незаконних шлюбів" і сприяли двоєженству колишніх задунайських козаків.31 Після того, як порушення були цілком доведені, духовенству нічого не залишалося, як йти до монастирів і в їх стінах замолювати гріхи. Причина такої ситуації полягала в тому, що релігійна обрядовість задунайського козацтва різко відрізнялася від порядку проведення християнських обрядів російської православної церкви. А надмірна довіра Азовського духовенства мешканцям військових земель, і особливо так званим "неодруженим" козакам, привела до вкрай негативних наслідків для самих осіб духовного звання. Після освячення одного із шлюбів у кінці 1832 року до військової канцелярії надійшли папери, які підтверджували, що щойно одружений козак вже має законну дружину і дітей, зареєстрованих на його прізвище. Такого факту приховати у війську не могли. В іншому випадку після розкриття таємниці духовному суду мали піддатися і штатний священик війська, що здійснював контроль над рештою Азовського духовенства, Онисим Чічкевич та посадові військові особи - наказний отаман, постійний член та асесори канцелярії. Після повідомлення відповідних інстанцій про факт двоєженства у козацькому війську до духовного суду були притягнені священик Чернявський, який здійснював обряд вінчання, та козак-двоєженець. У ході слідства виявилося, що незаконних сімей у війську багато та й не один священик Чернявський винний у "обвінчанні незаконних пар". Винні козаки звичайно ж були покарані. Правлячий Синод анулював за згодою обох сторін попередні шлюби козаків та задовольнив прохання задунайського духовенства відправитися до монастирів спокутувати гріхи: ієромонаху Йосипу Чернецькому, священику Якову Чернявському, монахам Спиридону та Єрофію - до монастиря, що знаходився на землях Чорноморського війська, а ієромонаху Інокентію Смолинському - до Преображенського монастиря, що в Ольгопільському повіті Подольської губернії у містечку Берладі.32 Вищий світський орган влади - Сенат, змушений був видати указ про зарахування хлопчиків з попередніх сімей задунайських козаків за бажанням родичів до складу Азовського козацького війська. Неприємний інцидент був вичерпаний.

Щоб надалі мати змогу ретельніше слідкувати за ходом церковних справ в Азовському війську, Правлячий Синод у 1833 році виніс рішення про переведення духовенства Азовського козацького формування у відомство Катеринославської єпархії Олександівського духовного правління під зверхність архієпископа Катеринославського, Херсонського та Таврійського Гавриїла Розанова. І одним із перших заходів Олександрівського духовного правління Катеринославської консисторії щодо церковних справ Азовського війська стало розпорядження про розширення штату церковнослужителів на території формування. У козацьке військо був присланий ще один священик і зарахований до штату церковний причт Петровського посаду.33 В зв`язку з цим Азовське формування поповнилося особами духовного звання, які добре зналися на законах і обрядовості офіційної православної церкви. Це в свою чергу дозволяло Катеринославській єпархії та військовій канцелярії краще контролювати задунайців у відношенні виконання ними християнського обов`язку.

Одразу ж із появою Азовського козацтва в Катеринославській губернії постало питання і про будівництво церкви в землях війська. Її наявність була б переконливим свідченням як добробуту козацького формування, так і ваги місцевої влади. Держава також була зацікавлена в існуванні церковного храму на військових землях. Адже з його появою з`являлася можливість додаткового контролю і нагляду над азовцями. Оскільки козаки Азовського війська в перші роки свого проживання на Катеринославщині не могли за власний кошт збудувати військову церкву, грошову допомогу вирішила надати держава. У 1832 році імператором був затверджений проект церкви з кошторисом в 60.000 карбованців. Оскільки в столиці були допущені прорахунки в проекті церкви та кошторисі (проект був розрахований на кошторис в 200.000 карбованців, а не в 60.000), тому виділена сума була замалою, щоб почати будівництво військової церкви. У зв`язку з цим було вирішено збудувати у козацьких станицях для початку молитовні будинки, а потім, після накопичення необхідної для будівництва церкви суми, звести храм.

Тільки завдяки великому прагненню самих козаків і постійним клопотанням наказного отамана та військової канцелярії на території Азовського формування з`явилася церква. Вона була збудована в 1844 році у головному населеному пункті війська - в Петровському посаді, на кошти азовців.34 Оскільки задунайські козаки вирушили до російського берега 9 травня в день Святого Миколи, а згодом саме цей день був проголошений святковим днем у війську, то храм Божий колишні задунайці назвали на честь Миколи Чудотворця. У 1858 році на території козацького формування була побудована ще одна церква в Новоспасівській станиці і названа на честь Покрови Пресвятої Богородиці. На момент ліквідації війська воно мало дві кам`яні церкви, два кам`яних і один дерев`яний молитовні будинки.

Церкви та молитовні будинки Азовського війська були тими місцями, де привселюдно оголошувалися укази, розпорядження, інструкції, приймалися високопоставлені особи, зберігалися церковні святині та військові регалії, проводилися загальні збори тощо. Вони відігравали роль своєрідних громадських закладів, у яких можна було як вирішувати важливі військові питання, так і зібратися разом та просто поспілкуватися.

Функції військової канцелярії та напрямки діяльності певною мірою визначили штат канцелярії, який був затверджений імператором. Відповідно до штату військова канцелярія складалася з голови (наказного отамана), постійного члена штаб-офіцерського чину, 3 асесорів обер-офіцерського чину, секретаря, канцелярських службовців. Постійного члена та асесорів вибирали з чиновників війська - благонадійних та освічених у справах, які вже були на службі. Призначення затверджував новоросійський генерал-губернатор. Секретаря та канцеляристів вибирали із цивільних чиновників: першого затверджував генерал-губернатор, а останніх - військова канцелярія. Звільнення з посад здійснювалося в такому ж порядку. Канцелярія Азовського козацького війська отримувала на рік 5.300 карбованців. Сума по штату протягом 10 років з часу поселення війська виділялася із казни, а згодом - із військових сум.35

У розпорядженні канцелярії знаходилася місцева поліція. Один із членів канцелярії, за призначенням наказного отамана, виконував поліцейські обов`язки відповідно до "Статуту Благочиння". В його розпорядження надавалися 4 козаки. Під час виконання служби поліцейський чиновник звільнявся від обов`язку постійно знаходитися в канцелярії.36

Про укомплектування штату військової канцелярії Азовського козацького війська Й.Гладкий доповідав новоросійському та бессарабському генерал-губернатору 23 жовтня 1832 року. М.С.Воронцов про відкриття Азовської канцелярії сповістив Правлячий Сенат.37 Військова канцелярія розміщалася в містечку Микольську. В 1837 році перед військом постало питання про перенесення канцелярії до Петровського посаду в зв`язку з невдалим розташуванням Микольська. Наступного року дозвіл на переведення канцелярії було отримано і канцелярію перенесли до Петровська.38

Перші роки діяльності військової канцелярії показали, що керівництво війська в особі наказного отамана та офіцерів-азовців абсолютно не обізнане із законодавством Росії: військовими статутами, правилами, постановами, положеннями. Члени Азовської канцелярії погано зналися на справочинні та письмоводстві. Оформлення документації за 1832-1833 роки не відповідало загальноросійським вимогам. Присутність у війську обізнаних людей стала необхідністю. Це чудово розуміли як самі козаки, так і вище керівництво. Як наслідок, згідно з імператорським указом від 1 жовтня 1834 року, на посади по внутрішньому управлінню в Азовське козацьке військо відкомандировувалися на 10 років штаб-офіцер і 5 обер-офіцерів із кавалерії, які за станом здоров`я не могли продовжувати стройову службу. Їм призначалася платня відповідно до чину і столові гроші у розмірі 1.000 карбованців штаб-офіцеру і по 600 карбованців обер-офіцерам на рік.39

Указ від 1 жовтня 1831 року фактично порушував попередню постанову, за якою члени військової канцелярії обиралися із офіцерів самого війська. Складалася ситуація, при якій військом починають керувати офіцери регулярної армії, які були мало обізнані з прагненнями та потребами козацтва. Але такий крок з боку уряду був цілком виправданим. Азовському козацькому війську на перших порах потрібні були офіцери, досвідчені та благонадійні, які мали за своїми плечима бойовий військовий досвід та були добре обізнані з військовим та цивільним законодавством. Але не тільки необізнаність азовських офіцерів з російським законодавством та справочинням змусили уряд скасувати попереднє розпорядження щодо внутрішнього управління військом. Перебіг подій та поява регламентованих документів дають підставу говорити про те, що вище керівництво держави не дуже вірило у "благонадійність" азовців і прагнуло встановити над військом безпосередній контроль. Протягом 1833 року азовські козаки двічі подавали скарги новоросійському та бессарабському генерал-губернатору, де виказували незадоволення своїм становищем. Адже замість околиць Анапи, так очікуваних задунайцями, їх поселили на Бердянському пустищі. Виступ козаків був підтриманий колишніми міщанами Петровського посаду. Останні вимагали повернути їх до міщанського та купецького станів, тому що "невідомо через що приєднали їх до козаків без бажання їхнього".40 Для з`ясування ситуації в Азовське військо приїздив ад`ютант графа М.С.Воронцова, і козаків, які найактивніше виступали, було відправлено до Херсону для "особистих пояснень". Тому й не дивно, що уряд намагався встановити контроль над азовцями, зобов`язавши армійських офіцерів стежити за ходом справ у козацькому війську. За допомогою тих же офіцерів керівництво держави розраховувало привчити азовських козаків до військової дисципліни і виключити причини можливих "неподобств".

Нарешті, наступним указом 1840 року уряд уже відкрито говорить про необхідність постійно мати при Азовській військовій канцелярії армійського штаб-офіцера для нагляду "за порядком та правильним ходом справ".41 Необхідно наголосити, що урядова адміністрація подібними указами дуже ускладнила кадрову ситуацію у війську. На 4 січня 1837 року із 3 штаб-офіцерів, 13 обер-офіцерів та 9 урядників посади по внутрішньому управлінню займали 2 штаб-офіцери та 3 обер-офіцери. На думку місцевого керівництва, для роботи у військовій канцелярії було досить і 3-х офіцерів, а прикомандировані із армії обер-офіцери для заняття посад станичних наглядачів взагалі зайві, "тому що станиці управляються наглядачами по вибору громади".42

Майже всі офіцери Азовського козацького війська при ще невизначеній внутрішній та зовнішній службі опинилися без посад і фактично бездіяли на місцях поселення. Звідси цілий ряд порушень військової дисципліни та "неблагопристойних" вчинків. Показовою з боку офіцерів є поведінка зауряд-осавула М.І.Підгурського, який з 1 листопада 1834 року до липня 1837 року перебував під слідством за нанесення побоїв унтер-офіцеру з дворян Бєляєву, але справу за розпорядженням генерал-губернатора було припинено.43 Зауряд-хорунжий С.В.Меткий також перебував у 1835 році під слідством і до вирішення справи був усунутий із своєї посади.

Щоб якось покращити кадрову ситуацію у війську і надати можливість азовським офіцерам продовжувати військову кар`єру, до 1837 року включно практикувалися поодинокі переводи козацьких офіцерів до частин регулярної армії. Так, у лютому 1837 року до Бугського уланського полку 5-ї легкої кавалерійської дивізії було прикомандировано, а згодом і остаточно переведено, сина Й.Гладкого Василя Гладкого "для пізнання порядку служби".44 Останній у п'ятнадцятилітньому віці 8 жовтня 1829 року був зарахований до Дунайського козацького пішого полку. Через свій вік він ніяких посад у козацькому формуванні не займав. Коли оформився штат Азовського війська і офіцерів виявилося більше ніж вакантних посад по управлінню, В.Гладкий в черговий раз залишився без посади, бо перевагу при призначенні отримували спочатку більш досвідчені і старші за чинами офіцери війська, а потім офіцери, прикомандировані із регулярної армії.

Враховуючи складну кадрову ситуацію у козацькому формуванні, в якій власні офіцери бездіяли на місцях поселення, а посади по внутрішньому управлінню займали прикомандировані з регулярної армії офіцери, Й.Гладкий, посилаючись на складне фінансове становище війська, просить вище військове керівництво зменшити кількість армійських офіцерів у козацькому формуванні. Його прохання підтримав і новоросійський та бессарабський генерал-губернатор, наголошуючи при цьому, що платня прикомандированим офіцерам з 1837 року повинна йти з військових прибутків, а військо зараз немає їх стільки, щоб сплачувати всім військовим чинам платню. 12 квітня 1837 року з Військового міністерства надійшло повідомлення, що імператор розпорядився підполковника Савранова і штаб-ротмістра Яковлєва перевести в Оренбурзький лінійний батальйон. Однак небажання уряду повністю відмовитися від безпосереднього контакту з військом конкретизується розпорядженням виплачувати з військової казни офіцерам регулярної армії майору Ломакіну, ротмістру Лебединцю, капітану Байкову і поручику Озеровському платню і столові гроші ще протягом 3-х років, починаючи з 1 травня 1837 року.45

Одночасно з укомплектуванням штату Азовської канцелярії йде формування структур, що їй підпорядковуються. "Положеннями" від 27 травня 1832 року передбачалися посади лікаря, 2-х фельдшерів і аптекаря.46 Ще в лютому 1832 року у військо були призначені штаб-лікар Галицинський і 2 фельдшери, яких було переведено з Тираспольського військового шпиталю47 (згідно з табелем військових чинів Азовського війська штаб-лікар Михайло Галицинський був зарахований до козацького формування 14 грудня 1831 року48). 8 грудня 1832 року у військо було призначено аптекаря - кандидата фармації Івана Іванченка, який знаходився на військовій службі з 1829 року. В козацькому формуванні він керував військовою аптекою. Аптекаря у військо призначило головне медичне керівництво на прохання наказного отамана. Він мав дозвіл на торгівлю ліками, які сам робив або отримував, але періодично повинен був звітувати про витрати та прибутки, про наявне аптекарське устаткування.49

Передбачений за "Положенням" 1832 року шпиталь у перші роки існування війська так і не з`явився через брак коштів на його будівництво та устаткування. Якщо була потреба в серйозному лікуванні, тоді хворого відправляли в Таганрозький напівшпиталь і його лікування оплачувалося за рахунок військових сум. Варто відзначити, що у самому козацькому формуванні хворих було не багато. Більшість захворювань лікували місцеві лікарі стаціонарно і досить успішно з цим справлялися. Епідемій у війську зареєстровано не було.50 Медичне обслуговування азовських козаків поступово налагоджується. У 1858 році, крім укомплектованого медичного штату, Азовське формування мало тимчасовий шпиталь у Петровському посаді на 25 ліжок, який утримувався за рахунок військових сум. На цей рік у війську було 9 фельдшерів, з яких 2 було при шпиталі, 4 - по станицях і 3 - на пільгах.51 З 2 січня 1860 року 3 фельдшерів, що були на пільгах, було призначено у штат війська: 2-х - у військовий шпиталь (старшого та молодшого) і одного молодшого - до Деревецького хутора. Їх утримувало військо за рахунок своїх коштів.52 З часом у козацькому формуванні повинен був з`явитися постійний шпиталь, але цього так і не сталося. На момент ліквідації війська була лише аптека, яка отримувала медикаменти з Херсонської казенної аптеки і 11 жовтня 1865 року була передана окружному штаб-лікарю.53

У 1837 році у війську були введені ще дві посади - військового архітектора і військового землеміра. Архітектор повинен був суворо стежити за забудовою станиць і надалі не допускати повтору ситуації з містечком Микольськом, коли при його забудові пересохли майже всі джерела з питною водою. Архітектор отримував платню у розмірі 6.000 карбованців щорічно спочатку від казни, а потім із військових сум.54 Посада військового землеміра була введена через гостру нестачу землі у козацькому формуванні. Військовий землемір мав кожного року робити обміри військових земель, ретельно стежити як за наділами станичних юртів, так і за розмірами кожного наділу окремо.

Військовій канцелярії підпорядковувалися станичні та хутірські управи. Кожна станиця управлялася станичним правлінням, до складу якого входили наглядач, писар, десяцький, двоє суддів, обраних станичною громадою. Платня їм ішла з прибутків війська і залежала від кількості підопічних.55 Станична управа повинна була дотримуватися наступних принципів у своїй роботі: 1) справедливо розподіляти земельні угіддя; 2) захищати громадське майно від пошкоджень і втрат; 3) примножувати станичні прибутки і не допускати марнотратства; 4) регламентувати громадську працю; 5) утримувати станичні хлібні магазини у належному стані.

Станична управа мала суворо стежити за виконанням козаками земських повинностей. Земські повинності Азовського козацького війська поділялися на 5 розрядів: 1) утримання в належному стані доріг, мостів, перевозів, гаток; 2) допомога військовим командам при переході через землі Азовського козацького формування (квартирування, забезпечення продовольством, надання засобів для успішного слідування в частини тощо); 3) перепровадження арештантів; 4) створення та нагляд за станом громадських запасів продовольства; 5) забезпечення підводами відкомандированих у справах служби військових чиновників, членів земської поліції та посильних (так звана "підводна повинність").

Повинності перших трьох розрядів виконувалися на основі "Статуту про земські повинності"56 і "Положення про земські повинності в землях Війська Донського".57 Земська повинність, яка полягала в створенні громадських запасів продовольства, виконувалася відповідно до "Статуту про народне продовольство".58 Такі запаси робилися для забезпечення мешканців війська продовольством, посівним фондом у неврожайні роки, під час військових дій та інших непередбачених ситуацій. Підводна повинність відбувалася наймами підвід станичників. Виконання азовськими козаками земських повинностей у межах станичного юрту сприяло благоустрою станиць, хуторів; раціональному використанню громадських угідь; утриманню в належному стані господарських та громадських споруд, засобів пересування, шляхів, мостів; забезпечувало наявність продовольчих запасів та фуражу на час стихійних лих, війни, непередбачених обставин. Тому так пильно стежили станичні управи за виконанням станичниками земських повинностей.

В Азовському війську на 1836 рік нараховувалося 15, а в 1838 році 60 хуторів.59 Хутори в станичних юртах дозволялося заводити тільки зі згоди всієї станичної громади, затвердженої письмовим присудом. У хуторі, який мав не менше 25 дворів, була своя поліція у складі приказного та декількох десятників. У їх обов`язки входило стежити за порядком. З початком переселення азовців на Кубань у війську була введена посада управляючого хуторами, який повинен був управляти ними до моменту ліквідації війська. З переводом козаків-азовців на Кубань хутори або ліквідовувалися, або купувалися людьми різних станів.60

Починаючи з 1832 року, у станицях з`являється цілий ряд посад на громадських засадах: як-то наглядачів хлібних магазинів, писарів, що наглядали "за надходженням у військовий прибуток сіна та хліба", наглядачів за сінокосами тощо.61 На ці посади станичники вибирали достойних і чесних урядників чи козаків. На час виконання обов`язків посадові особи звільнялися від відбування земських повинностей в межах станиці і отримували платню із станичних прибутків.

Система управління Азовського козацького війська, вироблена в 30-х роках ХІХ століття, майже не змінилася протягом усього періоду його існування. Єдине, що слід зазначити, це те, що в 1852 році офіційно було зменшено кількість офіцерів, які займали посади по внутрішньому управлінню військом. З цього року в канцелярії працювали 2 асесори замість 3-х і до складу керівництва було офіційно зараховано чиновника з особливих доручень.62 Цей чиновник при Й.Гладкому був ще під час російсько-турецької війни, але до складу канцелярії не входив і не мав військового звання.

За весь період існування Азовського козацького війська в ньому змінилося 4 наказні отамани (власне 2 отамани і 2 виконуючих обов`язки наказного отамана). З 1832 по 1851 рік наказним отаманом війська був полковник, а з 1 квітня 1843 року генерал-майор Йосип Гладкий. На цій посаді він зарекомендував себе як сумлінний і дбайливий офіцер, який опікується як долею всього війська, так і кожної окремої козацької сім`ї. Імператор та вищі чиновники держави неодноразово ставили Гладкого в приклад іншим офіцерам.63 Однак таке ставлення наказного отамана Азовського козацького війська до своїх підлеглих було продиктоване, в першу чергу, захистом власних інтересів - власного соціального та матеріального становища. Аналіз спогадів азовських офіцерів64 дає підстави говорити, що козаки війська ставилися до свого отамана шанобливо, з повагою, і, навіть, з деякою покірністю. Таке ставлення цілком зрозуміле. Адже саме Й.Гладкому вони мали завдячувати своїм поверненням на батьківщину і своїм становищем. Їх єднала з отаманом спільна таємниця і провина - загибель козацького населення за Дунаєм. Не виключено, що козаки трохи побоювалися свого отамана. І хоч Й.Гладкий поводився із козаками суворо, проте, за словами азовців і людей сторонніх відомств, що проживали у війську, був спокійним і розсудливим, уважним до мешканців військових земель та навколишнього населення,65 "поводився з усіма просто, не таївся, що вийшов з простих людей". Щоправда, був скупим і "цупкенько держався за свою калиточку".66

У 1851 році Й. Гладкому запропонували піти у відставку. Пропозиція була несподіваною для отамана і від того принизливою. Й.Гладкий у свої 62 роки добре себе почував, був енергійним, діяльним і "для своїх років на диво молодявим".67 Він був сповнений планів щодо розширення кордонів військових земель, покращання добробуту війська, удосконалення військової підготовки служилих козаків тощо. Запропонована на найвищому рівні відставка не залишала вибору. Й.Гладкий, як людина горда, самовпевнена, одразу написав заяву про звільнення у запас. Зрозуміло, що не роки отамана були причиною такої пропозиції. Змінилося ставлення монарха та деяких урядовців до Азовського формування. Відправляючи отамана на пенсію, уряд усував з політичної арени офіцера діючої служби, що мав авторитет та певну вагу. В разі відставки Й.Гладкий позбавлявся права активно втручатися у вирішення питань щодо подальшої долі війська, а урядовці позбувалися ревного захисника інтересів козацького формування і могли спокійно готувати проект переведення азовців на Кубань. Вже в цьому році проект був підготовлений, а перший наказний отаман Азовського козацького війська указом від 13 жовтня 1851 року був відправлений з мундиром і "повним пенсіоном" розміром 838 карбованців 50 копійок у відставку.68

Після виходу указу від 13 жовтня 1851 року Й.Гладкий почував себе невпевнено. Він і надалі продовжував виконувати обов`язки наказного отамана та сподівався, що можливо ще все зміниться. Аналіз його листа до дочки Марії та зятя І.П.Слоновського свідчить саме про такі настрої відставного отамана.69 Та цього не сталося. Через декілька місяців у військо прибув Яків Герасимович Кухаренко, який і став виконуючим обов`язки наказного отамана Азовського козацького формування. Й.М.Гладкий змушений був відійти від справ і повністю присвятити себе сім`ї і власному господарству. Він і надалі жив у межах військових земель - у Новоспаській станиці у власному будинку, а члени родини стали опорою і розрадою відставного отамана у такий складний для нього час.

Із сім`єю Й.Гладкий з`єднався ще 3 січня 1829 року. Після повернення із-за Дунаю він одразу не зізнався, що одружений і має сім`ю. Скоріш за все Гладкий боявся осуду козаків за неправдиві відомості про себе, а особливо наслідків, які мали прослідувати як зі сторони козацького товариства, так і урядової адміністрації. Коли ж отаман побачив в Одесі земляків - не витримав і передав через Семена Галушку листа та гроші родині. Дружина Гладкого була неписемною жінкою і попросила прочитати вісточку від чоловіка інших людей. Так в Мельниках скоро дізналися, що їх земляк живий та ще й паном став. Справник Василь Товбич зняв копію з листа і перепровадив її до Малоросійського генерал-губернатора.70Губернатор у свою чергу сповістив царя. Даремно хвилювався Гладкий з приводу розкриття таємниці про його сімейний стан. Він уже встиг добре зарекомендувати себе у військовій кампанії і заслужити повагу деяких урядовців в тому числі й імператора. Тому звістка про сім`ю "неодруженого" отамана була сприйнята Миколою І спокійно, з долею іронії. Він простив і цей гріх отаману та розпорядився прийняти молодших дітей Й.Гладкого в престижні навчальні заклади держави за рахунок казни.

Сім`я отамана з розумінням віднеслася до пояснень свого господаря з приводу його відсутності та мовчанки цілих 9 років і все йому пробачила. Й.Гладкий, відчуваючи провину перед своїми близькими, що в злиднях поневірялися стільки років, надалі був уважним до дітей та дружини. Він робив усе можливе, щоб забезпечити синам та дочкам надійне майбутнє та безбідне життя Феодосії Андріївні. Згодом сім`я Гладкий поповнилася новим членом родини - донькою Марією. Її та старшу дочку Олену Й.Гладкий виховував сам. Середня донька наказного отамана - Наталка, за розпорядженням імператора навчалася в Полтавському інституті шляхетних панянок. Молодший син Й.Гладкого - Дем`ян, вивчав артилерійську справу в Олександрівському царсько-сільському малолітньому корпусі. Після закінчення навчання був направлений у діючу армію командувати батареєю (він дослужився до чина підполковника і в 1862 році ще за життя батька помер). Старший син сім`ї Гладких - Василь Йосипович, після повернення батька додому був прийнятий на навчання в Золотоноське повітове училище, а потім продовжив навчання у Катеринославській губерніальній гімназії, яку й закінчив із срібною медаллю. 8 жовтня 1829 року, на п`ятнадцятому році життя, Василь Гладкий був приписаний у чині зауряд-хорунжого до Окремого Запорозького війська. Через рік його переведено в Дунайський піший полк, а згодом у склад пішого козацького полку Азовського війська. Щоб дати можливість юнакові успішно просуватися по сходинках військової кар`єри, він, згідно з царським указом від 1 грудня 1837 року, був переведений у корнети і направлений у Бузький уланський полк. Дослужившись до звання підполковника, Василь Йосипович Гладкий вийшов у відставку і зайнявся громадськими справами Південної України. Отже, до пенсії Й.Гладкого всі його діти отримали гарну освіту; сини успішно робили кар`єру, а доньки повиходили заміж і мали власні сім`ї.

Рідні Й.Гладкого прийняли повідомлення про відставку стримано і спокійно. По-іншому на відставку наказного отамана відреагувала переважна частина азовців. Вони сприйняли вихід на пенсію Й.Гладкого як втечу від відповідальності за майбутнє козацького з`єднання. Тому й неодноразово нарікали відставному отаману, що зрікся їх і дозволив "чужинцю" керувати військом. Вони були впевнені, що Й.Гладкий залишив їх добровільно. Попередній досвід переконував азовських козаків у тому, що їх отаман досягав практично всього, чого прагнув. А раз він склав повноваження, то не бажав надалі опікуватися долею своїх підлеглих. З відставкою Й.Гладкого азовці змиритися не могли. Вони продовжували вважати його своїм отаманом і з будь-яким питанням йшли до нього за порадою чи проханням допомогти. Й.Гладкий, не витримавши нарікань козаків та їх постійних надокучань, виїхав за межі війська до придбаного за 6.000 карбованців хутора Ново-Петриківки. В ньому відставний офіцер із своєю дружиною прожив до 1862 року і, очевидно після смерті сина Дем`яна, переїхав до Олександрівська. У повітовому місті він жив на Покровській вулиці у власному будинку. З себе був "середнього зросту, дуже кріпенький, широкогрудий, натоптаний; лице йому округле, округла, неначе обточена, голова, вуса вниз по-запорозьки". І як свідчать сучасники "генералові Гладкому десь-би й віку не було, якби не холера".71 Влітку 1866 року він поїхав на Катеринославський ярмарок і там заразився холерою. 5 липня Й.М.Гладкий помер. Днем пізніше померла і Феодосія Андріївна, що опікувалася хворим. Вони були поховані на старовинному козацькому Пилипівському кладовищі в Олександрівську.

З жовтня 1851 по жовтень 1852 року обов`язки наказного отамана війська виконував Яків Герасимович Кухаренко.72 З переводом його на таку ж посаду у Чорноморське козацьке військо виконуючим обов`язки наказного отамана Азовського війська було призначено полковника Сисоя Косолапа. Останній, отримавши чин генерал-майора, обіймав цю посаду до 1856 року. Наприкінці 1856 року у військо прибув новопризначений наказний отаман - генерал-майор Костянтин Решитілов, який і був на чолі азовців до остаточної ліквідації козацького формування.

Отже, на початку становлення Азовського козацького війська територіально-адміністративний устрій військових земель був підпорядкований земельному питанню. Не вирішивши земельної проблеми, годі було сподіватися і на остаточне оформлення адміністративного устрою. Тільки після змін, внесених в положення про земельне довольство козаків Азовського війська, вдалося забезпечити кожного азовця ділянкою землі. Після надання азовським козакам земельних паїв вдалося повністю сформувати і адміністрацію війська.

Розроблена і впроваджена в життя система управління Азовським козацьким військом, дає підстави стверджувати, що воно було централізоване за зразком інших іррегулярних військ Російської імперії без найменшого дотримання козацьких звичаїв та традицій по вибору кошового, старшини та по управлінню військом. Однак в офіційних документах робився наголос на те, що козацьке населення - це особливий стан, який як за своїми правами, так і за своїми обов`язками різниться від інших державних станів. Відмінними рисами козацького стану були: особливий порядок відбування військової повинності, звільнення від подушних податків, від рекрутської повинності, від державного земельного збору, право безмитної торгівлі в межах військових територій, особливі права на користування державними землями та іншими угіддями як-то: рибна ловля, добування солі та інше. Усім цим козаки різнилися від інших податних верств населення: селян (державних, поміщицьких, вільновідпущених), міщан, відставних солдатів та матросів. Проте такі привілеї аж ніяк не відповідали правам та вольностям Запорозького козацтва.

Військовий устрій Азовського іррегулярного війська та військова служба азовських козаків. Сформоване у 1828 році Окреме Запорозьке військо протягом 4-х років не мало чітко визначених військових обов`язків і не могло нести повноцінної військової служби. На цьому етапі спроби залучити козаків на службу не мали успіху. Це видно на прикладі Дунайського пішого полку. Полк був сформований Й.Гладким за розпорядженням Миколи І. За указом від 4 квітня 1829 року він отримав назву Дунайського і прикріплявся до Дунайської флотилії. Штаб полку знаходився в Ізмаїлі. Проте його служба продовжувалася недовго. Через втечі козаків до Туреччини, обмеженість військової служби вже в 1831 році Дунайський козацький полк звільнили і відправили на тимчасові квартири Окремого Запорозького війська в Катеринославську губернію.

"Положенням про оселення запорозьких козаків у Новоросійському краї" 1832 року військова організація Азовського формування визначалася за принципом інших іррегулярних козацьких військ Російської імперії. Військова служба Азовського війська поділялася на польову та внутрішню. Польовою називалася служба в стройових частинах. Вона могла бути або зовнішньою (поза військом), або лінійною (прикордонною). Внутрішню службу азовці проходили у військових установах: офіцери і військові чиновники - посадовими особами, а прості козаки - прислуга, посильні, сторожі, писарі, тобто як нестройові. До внутрішньої служби належала і караульна служба та діяльність у складі місцевої поліції.73

Загальний термін служби для офіцерських чинів визначався в 25 років незалежно від роду служби. Якщо офіцерський чин отримувала особа недворянського походження, то вона могла піти у відставку тільки прослуживши в цьому чині не менше 6-ти років. Загальний термін служби рядових козаків визначався 30-ма роками, із яких 25 років - на польовій і 5 років - на внутрішній службі. Протягом 25-річного строку польової служби козакам надавалися довгострокові відпустки. Термін дійсної служби, після якої козаки звільнялися на пільги, був спочатку дворічним, а потім трирічним. Фактично, на зовнішній службі козаки були від 10 до 12 років і на пільгах від 13 до 15 років.74

Дітям офіцерів та військових чиновників дозволялося записуватися на службу у п'ятнадцятирічному віці, але сама служба починалася з 19-ти років. Діти простих козаків з 17-ти років записувалися військовою канцелярією в "малолітки" на два роки і протягом цього часу відбували різні станичні повинності - "сиденки". У двадцять років вонипереводилися у козаки і з цього часу рахувався термін їх польової служби. Чини азовців визначалися за принципом інших козацьких військ і були узгоджені з армійськими чинами наступним чином:  

Козацькі чини

Армійські чини

козак рядовий
урядник унтер-офіцер
хорунжий прапорщик
сотник поручик
осавул капітан
військовий старшина майор

До "стройового розкладу" не включалися чоловіки, нездатні до стройової служби, особи духовного звання та торгові козаки, які платили за звільнення від служби гроші.

За "Положеннями" 1832 року Азовському козацькому війську протягом 10-ти років мала відпускатися амуніція і зброя від казни. При необхідності формування від війська кінного полку, нижнім чинам і офіцерам за рахунок казни надавався кінь та фураж.

Першочерговим завданням азовців у цей період було економічне самозабезпечення війська всім необхідним для нормального функціонування і виконання військового обов`язку. Тому Й. Гладкий "вжив всіх заходів для того, щоб привчити козаків до постійної осілості і в особливості нежонатих".75 Однак подібне намагання отамана суперечило бажанням служилих козаків. Не всі азовці хотіли займатися мирною працею. Більшість служилих козаків Дунайського козацького полку, а це переважно неодружені козаки, незвичні до господарських занять, не обзаводилися навіть осілістю.76 Вони віддавали перевагу військовій службі, а не заняттям мирних обивателів. Серед служилих козаків поширюється пияцтво та бійки. На думку наказного отамана, таким козакам краще було б служити, ніж бездіяти на місцях поселення. Саме тому у січні 1835 року він пише доповідну записку на ім`я новоросійського та бессарабського генерал-губернатора і клопоче про направлення полку на дійсну службу з його повним укомплектуванням, щоб зайняти службою козаків.77 Й.Гладкий чудово розумів, що в зв`язку з відсутністю військової служби становище азовських козаків було досить непевним. Військо не виправдовувало себе як окреме військове формування і набирало господарського та військово-резервного відтінку.

Необхідно зазначити, що від Азовського козацького війська на перших порах не варто було чекати значної військової користі. Новостворене козацьке військо, до складу якого було включено людей різних станів, ще не було на дійсній службі і звісно не мало можливості "навчитися в малій війні". Щоб привчитися до порядку і підпорядкованості, а головне припинити "бешкетування, що відбуваються від безділля",78 азовців доречно було б прилучити до військових частин, розташованих по кордонах. Військові підрозділи регулярної армії, звичні до обов'язків служби, до військової дисципліни, могли б допомогти азовським козакам краще засвоїти функції прикордонної служби. З цього приводу новоросійський та бессарабський генерал-губернатор у доповідній записці від 29 січня 1835 року писав у Військове міністерство, що оскільки по Чорноморському узбережжю від Перекопу аж до Керченської протоки прикордонну службу несуть лише 46-й Донський козацький полк і Балаклавський Грецький батальйон, то було б доцільним посилити їх особовий склад козаками Азовського війська. Генерал-губернатор доводив, що для азовців така служба буде корисною, адже козаки знаходитимуться на місцевості, де завжди необхідна обережність, де часто бувають сутички з контрабандистами та горцями.79 Відсутність коштів і необхідність державної економії робили слушними пропозиції генерал-губернатора. Комплектація полку із азовських козаків і відправка його в діючу армію потребували значних грошових витрат. Запропоноване ж М.С.Воронцовим вирішення проблеми через сформування із азовських козаків 3-х сотень, із яких дві піші приєднати до Донського козацького No 46 полку і одну кінну до Балаклавського батальйону, не могло призвести до значних витрат казни. Військо вже мало від Дунайського пішого полку 400 шабель, 300 рушниць і достатню кількість пік. Залишилося додати тільки пістолети по одному для пішого і по парі для кінного козака.

Військове міністерство прихильно поставилося до пропозиції новоросійського та бессарабського генерал-губернатора. Департаментом військових поселень для імператора була підготовлена доповідь про стан справ у війську та сповіщалося про клопотання М.С.Воронцова сформувати із азовських козаків 3 сотні і направити їх на службу. Микола І наказав зв`язатися з командиром Окремого Кавказького корпусу генерал-ад`ютантом Розеном і запитати його думки щодо використання азовців на прикордонній службі. Генерал-ад`ютант у свою чергу зазначав, що призначення на службу в Анапу і Геленджик 2-х сотень козаків буде дуже корисним як для краю, так і для самого козацького війська. На основі цього імператор дав згоду на відправку азовців в Анапу і Геленджик. 80

Й.Гладкий був більш ніж незадоволений таким вирішенням питання військової служби азовських козаків. По-перше, в мирний час 2-і сотні в кількості 5-ти урядників і 105-ти козаків під зверхністю армійських командирів змушені були направлятися в діючу армію на театр військових дій. По-друге, розпорошувалися сили Азовського козацького війська. По-третє, порушувалася традиція іррегулярних частин направляти на військову службу цілі з`єднання, а не їх окремі частини. Це робило військову службу козацького війська неповноцінною і навіть сумнівною. Під загрозу ставилося саме існування Азовського козацтва. Однак Й.Гладкий погодився на перший раз відправити 2 піші сотні в Анапу і Геленджик.

Комплектування козацьких сотень, забезпечення їх зброєю та амуніцією затягнулося ще на рік. Для козаків війська була розроблена і затверджена у вищих військових інстанціях форма. 81 На кінець зими 1837 року сформовані із азовських козаків сотні були готові відправитися в діючу армію. Їх зупинив наказ Миколи І про скасування попереднього розпорядження і новий указ про сформування для патрулювання східного узбережжя Чорного моря 10-ти особливих команд із Азовського війська.

Саме в цей час йшло активне освоєння російською державою східного берега Чорного моря. Крейсерство між Геленджиком і Гаграми було вкрай необхідним для припинення зносин між гірськими народами Кавказу і Туреччиною. За наказом Миколи І почалася підготовка для зайняття зручних якірних місць між Геленджиком та Гаграми.82 Для їх охорони планувалося збудувати укріплення. Сполучення між якірними стоянками повинно було здійснюватися через крейсерство на невеликих суднах. Ці крейсерські судна мали не допускати до російських берегів турецькі галери та корчми з контрабандою.83 Будівництво укріплень повинне було розпочатися протягом літа 1837 року. Головний командир Чорноморського флоту і портів віце-адмірал М.П.Лазарєв висунув пропозицію використати при створенні крейсерських команд колишніх запорожців. До пропозиції М.П.Лазарєва прислухалися, оскільки від великих патрульних кораблів невеликі контрабандистські галери та корчми дуже часто втікали, а виділити людей і невеликі човни для берегової охорони Чорноморський флот був не в змозі.84

Питання про формування патрульних команд із азовських козаків розглядалися на найвищому рівні ще з січня 1837 року. Тоді планувалося створити 10 команд, які на своїх старих, ще із-за Дунаю, човнах повинні були патрулювати східно-чорноморське узбережжя. У разі непридатності старих човнів передбачалося будівництво нових чайок чи використання невеликих суден, які застосовувалися в портах Азовського моря для каботажних робіт.85

Й.Гладкий був радий такому повороту справ. Він запевняв новоросійського та бессарабського генерал-губернатора, що для сформування таких команд в Азовському козацькому формуванні можна знайти необхідну кількість людей, здатних виконувати службу. Але у війську давно вже не було старих козацьких чайок. До того ж наказний отаман зауважував, що навіть ті човни, які залишилися, непридатні для патрулювання саме морського узбережжя, тому що були "призначені тільки для берегового плавання рік, що здійснювалося нерідко за допомогою жердин".86 У той же час каботажні човни, які використовувалися на Азовському морі як по своїй конструкції, так і по надійності будови, теж виявилися непридатними для військової служби.

Отримавши такі відомості, М.П.Лазарєв запропонував побудувати для патрулювання морського узбережжя човни на зразок мальтійських, які були зручними, міцними і швидкохідними. Віце-адмірал рекомендував командиру Севастопольського порту якнайшвидше відрядити до Акмечеті корабельного інженера для зняття точного креслення мальтійських човнів, які знаходилися в Акмечетській бухті. Дуже скоро креслення цих човнів були готові. Вони були відправлені у Військове міністерство та до новоросійського й бессарабського генерал-губернатора. Вже 8 лютого 1837 року М.С.Воронцов отримує розпорядження військового міністра терміново почати будівництво 3-х човнів на зразок мальтійських. Така їх кількість вважалася достатньою на початок військової кампанії по східному березі Чорного моря. Однак до серпня цього року передбачалося побудувати ще 7 човнів.87

Перші 3 човни вирішено було побудувати в Одесі. З їх будівництвом почалася комплектація команд. За розпорядженням імператора для крейсерства вздовж східного берега Чорного моря формувалося 10 особливих команд із козаків Азовського війська. Штат кожної команди складався із 18-ти рядових козаків, урядника та хорунжого. Загальне керівництво командами мав здійснювати осавул Азовського війська А.Дяченко. Забезпечувалися команди необхідною амуніцією з Кременчуцької комісії. Платня командам призначалася згідно з грузинським положенням. Під час крейсерства команди забезпечувалися провіантом відповідно до морського положення. Частина Азовського війська, призначена для патрулювання, поділялася на сотні і започатковувався такий порядок, згідно з яким кожна сотня замінювалася іншою через кожні два роки служби на Чорноморському узбережжі.88 У червні 1838 року "для відзнаки від сторонніх суден" азовським човнам були надані прапори І-ї дивізії Гребного флоту.89

На початок весни 1838 року 3 човни особливої конструкції на зразок мальтійських були побудовані. Наказом військового міністра була прискорена робота над будівництвом ще 7-ми човнів. Тепер вони будувалися в Миколаєві за рахунок Чорноморської кордонної лінії. Укомплектовані команди азовських козаків уже в червні 1837 року відбули в Сухум-Кале і Геленджик "для забезпечення сполучення між укріпленнями Чорноморської берегової лінії".90

Після прибуття на місце дислокації команди підпорядковувалися відомству командуючого військовими суднами біля абхазьких берегів капітану 1-го рангу Юр`єву. Загальне керівництво над командами Азовського козацького війська здійснював начальник Чорноморської берегової лінії генерал-лейтенант М.М.Раєвський.91 Однак, коли азовці прибули на східне узбережжя Чорного моря, то Чорноморської морської берегової лінії як такої ще не було. Азовські команди разом із Чорноморським флотом та сухопутними військами повинні були спочатку відвоювати вигідні якірні місця, спорудити на них укріплення, а вже потім здійснювати крейсерство. Азовці дуже скоро зарекомендували себе гарними вояками та моряками і, за висловлюванням генерала М.М.Раєвського, "зробилися заповзятливими і страшними для контрабандистських і черкеських галер."92

Успіхи козаків у патрулюванні змусили військове командування Чорноморської берегової лінії звернути увагу на подальше впорядкування їх військової служби. У 1838 році генерал-лейтенант М.М.Раєвський розробив "Проект про поселення на східному березі Чорного моря прибережних козаків". Цей документ заслуговує більш детального розгляду. За будовою його можна поділити на 2 частини. У першій частині підкреслюється ревна служба азовських козаків. У ній йдеться мова про те, що азовські та чорноморські козаки, як показав досвід, добре знаються в управлінні веслових і грузових суден, добре орієнтуються у військовій ситуації східного берега Чорного моря. У другій частині "Проекту" наголошувалося, що за 2 роки служби козаки добре привчаються до морської служби і чудово орієнтуються у військовій обстановці краю. Але, прослуживши визначений термін, азовці відбувають у військо. На їх місця приходять інші, яких знову необхідно навчати. Це викликає цілий ряд незручностей. Тому М.М.Раєвський пропонував оселити азовських козаків на східному березі Чорного моря від Мінгрелії до гирла Кубані, за винятком скелястих Гагр, і зробити їх головною опорою каботажної торгівлі в регіоні.

Начальник Чорноморської берегової лінії подав свій проект на розгляд військовому міністрові. Після довгого листування Військового міністерства з командиром Окремого Кавказького корпусу було вирішено, що в поселенні козаків на Чорноморському узбережжі немає необхідності. Головною стає думка про економічну збитковість для держави подібного поселення на запропонованій М.М.Раєвським території. Урядовці були переконані, що азовці не зможуть утримувати себе самостійно і перетворяться в додаток гарнізонних укріплень та будуть утримуватися за рахунок державної казни. У зв`язку з цим було вирішено не вдаватися до реорганізації військових частин на східному березі Чорного моря, а збудувати ще 20 човнів на зразок мальтійських і сформувати додатково 5 команд із азовських козаків. На будівництво такої кількості човнів було відпущено 50.000 карбованців асигнаціями із коштів Кавказького корпусу. Штаб-квартирою для начальника азовських команд осавула А.Дяченка було вибране місто Сухумі. У 1839 році вже була збудована запланована кількість човнів і сформовані команди із азовців.

Питання про оселення азовських козаків на східному березі Чорного моря, підняте М.М.Раєвським, ще не один раз поставало на порядку денному. Його розглядали у 1843, 1844, 1851,1856 роках. Однак обставини, що склалися на Кавказі, не дозволяли оселити азовських козаків по східночорноморському узбережжю.

З 1839 року азовські команди на своїх човнах здійснювали сполучення між фортами Чорноморської лінії, перевозили пасажирів і вантажі з пароплавів, стежили за турецькими суднами, щоб не допускати контрабандистів до берега, перешкоджали торгівлі із горцями недозволеними товарами. Після розподілу азовських команд по укріпленнях берегові блокгаузи були перебудовані під казарми для азовців та під склади, де ховали човни після повернення до берега.

Внаслідок військових десантів російського флоту, до складу яких входили і азовські морські команди, протягом 1839 року на східному узбережжі Чорного моря було побудовано цілий ряд нових фортів: на річці Субаші - форт Головінський, укріплення на річці Псезуапе - форт Лазарєв і укріплення на річці Меггкаме - форт Раєвський.

Але вже на початку 1840 року з фортами Чорноморської берегової лінії почалися проблеми. Через невелику швидкість російських рейдерів і пароплавів та малу кількість азовських човнів не вдавалося затримувати всі контрабандистські турецькі судна, які постачали місцевим жителям порох, свинець та зброю. Отримавши нову партію необхідного товару, черкеси за короткий час зруйнували цілий ряд фортів, які перекривали вихід у море. Так, 16 лютого 1840 року черкеси захопили і зруйнували форт Лазарєв, знищивши при цьому увесь його гарнізон. 4 березня 1840 року горцями був розорений форт Вельямінівський. 22 березня 1840 року було захоплене укріплення Михайлівське. 24 березня черкеси знищили Миколаївське укріплення.93

Отже, з-під контролю російської армії та флоту вийшла велика ділянка узбережжя і це не могло не непокоїти вище керівництво. Адже для відновлення цих плацдармів потрібні були час, кошти, люди, озброєння. Саме тому в 1840 році генерал-лейтенант М.М.Раєвський доповідав військовому міністрові, що для патрулювання Чорноморської берегової лінії необхідно мати 40 азовських човнів, які добре себе зарекомендували як під час патрулювання, так і в ході військових дій. А оскільки із раніше споруджених залишилося 26, то він клопотався про побудову ще 14 човнів.94 Та Військове міністерство, а згодом і цар вирішують "обмежитися тепер побудовою 4-х нових човнів до повного числа 30, відповідно до числа укріплень, що знаходяться на східному березі, і команд азовських козаків".95

У січні 1841 року імператор затвердив, розроблений командиром Окремого Кавказького корпусу, розподіл 30 азовських човнів по укріпленнях. За цим розподілом по одному човну мали укріплення Сухумі, Бомбари, Анапа, бо вони сполучалися з іншими фортецями ще й сухопутними шляхами; 3 човни мало Новоросійське укріплення, тому що в ньому зосереджувалося керівництво всієї берегової лінії; в останніх 12 укріпленнях, а саме: в Кабардинському, Геленджицькому, Новотроїцькому, Михайлівському, Тенгінському, Вельямінівському, Лазарєвському, Головінському, Навагінському, Святого Духа, Гаграх, Піцунді повинно було знаходитися по 2 човни.96 В укріпленнях, де було по 2-3 човни, до азовських козаків прикомандировувалися із місцевих лінійних військ по 16 чоловік нижніх чинів веслярів.97 Тоді ж у 1841 році служба козаків Чорноморської берегової лінії була визначена 3-ма роками. Після терміну служби змінювалися не всі козаки, а тільки половина команд. Друга половина морських команд навчала новоприбулих азовців і допомагала їм на перших порах патрулювати східне узбережжя Чорного моря.

Поступово кількість азовських човнів та команд зростала. Причиною цього був ряд спільних операцій флоту та сухопутних військ по опануванню східним узбережжям Чорного моря, які почалися з жовтня 1841 року. Новий командуючий військами Чорноморської берегової лінії генерал-майор Анреп прагнув перевести війська по 28-верстній укріпленій прибережній смузі з форту Святого Духа до Сочі. Азовські команди, які входили до складу Чорноморської ескадри, мали підтримувати піхоту артилерійським вогнем, переправляти на кораблі вбитих та поранених. У зв`язку з цим у Миколаєві з 1839 по 1843 роки було побудовано вже 34 човни.98

У 1844 році креслення мальтійських човнів було дещо змінене відомим тоді в Миколаєві майстром греком Левтером Карагачем і він почав будувати човни в Редут-Кале.99 Баркаси редутської побудови були легкі на ходу, під вітрилами і на веслах. До того ж вони були досить зручні для витягування їх на берег під час прибою. Вдосконалення призвело до того, що човни нової конструкції краще виконували своє призначення. Озброєння човнів не змінилося. На них, як і раніше, встановлювалися трьохфунтові фальконети - артилерійські гармати калібру 45-100 мм, які стріляли свинцевими ядрами. Азовці запевняли, що двох фальконетів по бортах достатньо як під час наступу, так і в обороні. Козаки, як і раніше, мали індивідуальну зброю. Озброєння азовців (яке вони зобов`язані були придбати за власний рахунок) складалося із рушниці, шаблі і кинджала. Рушниці були різного калібру, переважно це драгунські гвинтівки з багнетами та кинджалами, виготовлені на Златоустівській збройній фабриці для лейб-гвардії Чорноморського дивізіону.100 Крім драгунських гвинтівок у розпорядженні козаків азовських команд були рушниці 7-лінійного калібру та нарізні з усім потрібним причандаллям для них: ножами, відкрутками, пульними формами 7-лінійного калібру, шкіряними чохлами, патронташами на 40 патронів для рушниць 7-лінійного калібру та інше. До єдиного зразка рушниць азовські козаки протягом всього періоду існування війська так і не перейшли. У відомості від 14 травня 1865 року про військову зброю козаків азовських команд при Сухумській морській станції значилося нарізних драгунських рушниць з багнетами 300 штук, рушниць 7-лінійного калібру 173 штуки і 77 штук ударних рушниць.101 У користуванні козаків були шаблі зразка 1817 і 1838 років. Поступово шаблі нового зразка витісняли шаблі старої форми. Про це свідчить та ж відомість, за якою на 14 травня 1865 року у війську від морської команди залишилося шабель нової форми 122 штуки і старої - 48.

Однак така різноманітна і дещо застаріла зброя не заважала козакам демонструвати зразки мужності та відваги. Враховуючи це, 6 вересня 1844 року вийшов указ Миколи І, за яким начальникові Чорноморської кордонної лінії дозволялося залишати на подальшу службу в азовських командах здібних і благонадійних офіцерів та козаків, якщо вони того бажають. Проте це правило не поширювалося на "нездатних і неблагонадійних в поведінці, які відправляються у військо, на пільги на те встановлені".102 Термін служби офіцерам та урядникам був збільшений: неодруженим - до 4 років, а одруженим і тим, хто мав дітей - до 3 років. Цей же указ дозволяв залишитися на службі поза терміном військовому старшині Я.Н.Бараховичу "із-за поваги відмінної служби цього офіцера". За 3 роки служби (з 1844 по 1847 роки) цей офіцер дослужився до підполковницького чину та ще й став начальником азовських команд. Стає зрозумілим бажання азовських офіцерів збільшити термін зовнішньої служби. Перед ними відкривалися реальні перспективи швидко просуватися по службі і в чинах та отримувати добру платню і призові гроші за перехоплені контрабандистські судна. Той же Я.Барахович у 1844 році отримував щорічно 165 карбованців сріблом та "призи" з кожного вдалого походу. До того ж 11 березня 1845 року платня офіцерів Азовського козацького війська була зрівняна з платнею офіцерів Кавказьких лінійних батальйонів і була вищою, ніж у офіцерів флоту.103

У листопаді 1844 року була проведена незначна реорганізація азовських команд. Новий начальник Чорноморської берегової лінії барон О.І.Будберг запропонував розділити азовські команди на два відділення. Поділ азовських морських команд на відділення мав сприяти кращому виконанню обов`язків патрулювання і в той же час допомагати "добробуту чинів Азовського козацького війська, що найбільше виділяються своєю службою."104 Перше відділення повинне було патрулювати східний берег Чорного моря від Анапи до Навагінського укріплення, а друге - від укріплення Святого Духа до укріплення Святого Миколи. Цей розподіл було затверджено іменним указом від 14 січня 1845 року. Одним із відділень командував військовий старшина Я.Барахович, а іншим - підполковник А.Дяченко. Відділення дислокувалися при Сухумській та Геленджицькій морських станціях (згодом козаків було переведено із Геленджицької до Константинівської морської станції). Офіцери та козаки азовських команд при морських станціях забезпечувалися постачанням від казни. Вони отримували порційні гроші, а начальникам команд виплачувалися ще й столові. Нижнім чинам, які служили в азовських командах, щорічно відпускалися сині фланелеві сорочки, в`язані вовняні фуфайки і дощові парусинові плащі за рахунок коштів кавказького відомства.

З призначенням у військо на посаду виконуючого обов`язки наказного отамана Я.Г.Кухаренка термін зовнішньої служби азовських козаків змінився. З 1852 року козаки азовських команд йшли на пільги щорічно. Виконуючий обов`язки наказного отамана вважав це доцільним з причини утримування козацьких господарств у належному стані.105 Таке нововведення було незручним як для морського керівництва, так і для самих козаків. Азовці не встигали призвичаїтися до клімату, пізнати всі тонкощі патрульної служби, вдосконалити навики морського плавання. Під час довгострокової відпустки козаки забували все те, чого ледве навчилися за короткий термін служби. Незручності збільшувалися ще й через те, що гребці лінійних військ змінювалися через кожні півроку і ніяк не могли бути наставниками новоприбулих сотень азовських козаків на Чорноморське узбережжя. "Для ліквідації такого роду речей" начальник Чорноморської берегової лінії просив у вищого керівництва: 1) лінійних веслярів повернути до своїх батальйонів і на всіх човнах залишити виключно одних козаків; 2) на постах мати по одній команді азовців, а в укріпленнях - по 2 команди козаків з Азовського війська при одному офіцерові; 3) термін служби азовських козаків визначити трирічним. Після його закінчення на пільги повинна йти лише половина козаків, а інші залишатимуться допомагати на перших порах новоприбулим азовцям.106 Однак відповіді на це прохання отримано не було - почалася Кримська війна. Після її закінчення пропозиція начальника Чорноморської берегової лінії щодо служби азовських козаків була розглянута. Термін служби азовців у морських командах був подовжений до 3-х років.

У 1853 році з початком Кримської війни російський уряд був змушений тимчасово ліквідувати укріплення Чорноморської берегової лінії у зв`язку з присутністю англо-французької ескадри в акваторії Чорного моря і неспроможністю нечисельних гарнізонів самостійно захищатися від неприятеля. З ліквідацією укріплень азовські команди були переведені до Новоросійська і зараховані до складу новоросійського гарнізону. Після ліквідації Новоросійського укріплення козаки азовських команд були приєднані до діючих проти ворога військових підрозділів регулярної армії. За стройовим рапортом від 29 грудня 1855 року в першому відділенні азовських команд, які воювали проти ворога, було 1 штаб-офіцер, 1 обер-офіцер, 5 унтер-офіцерів, 147 козаків; друга половина азовських команд нараховувала 9 обер-офіцерів, 11 унтер-офіцерів, 164 козаків.107

У той же час на період війни Азовське військо підпадало під командування наказного отамана Донського козацького війська генерал-лейтенанта Хомутова. Саме на нього покладалася оборона узбережжя Азовського моря, яка повинна була здійснюватися "місцевими засобами". Для виконання цього завдання Азовське козацьке військо виставило морський батальйон у складі 1 штаб-офіцера, 11 обер-офіцерів, 42 урядників та 722 козаків; піший батальйон з 1 штаб-офіцера, 5 обер-офіцерів, 25 урядників та 400 козаків (у його склад увійшла навчальна команда); кінну сотню з 3 обер-офіцерів, 7 урядників та 104 козаків.108 Загалом на зовнішню службу Азовське військо виставило 1.920 осіб. Практично це було все доросле чоловіче населення козацького формування. У станицях залишилися тільки жінки, літні чоловіки та діти.109 Морський батальйон був приписаний до Азовської флотилії, а піший батальйон займався охороною берегів Азовського моря.

Після завершення Кримської війни у 1856 році всі військові підрозділи Азовського козацького війська були розформовані. На службі залишилися тільки азовські команди, які продовжували патрулювати східне узбережжя Чорного моря.

Після Кримської війни кількість азовських човнів збільшилася до 42-х і Азовське військо виставило 20 команд. Збільшення азовських морських команд пов`язане з відновленням Чорноморської прикордонної берегової лінії та з активними діями російської армії в західних передгір`ях Кавказького хребта. У жовтні 1857 року була сформована ще одна команда. У 1861 році їх було вже 26.110 Вони базувалися на Сухумській та Константинівській морських станціях. На 20 грудня 1861 року в них служило: при Сухумській станції - 26 урядників, 333 козаки і при Константинівській - 8 урядників та 148 козаків.111

З початком поетапного переселення козаків на Кубань кількість азовських команд поступово зменшується. На місця азовських офіцерів і козаків для подальшої служби на азовських баркасах призначалися офіцери і матроси від морського відомства. Тільки в листопаді 1864 року було дозволено залишити в морських командах тих із офіцерів Азовського війська, які бажають продовжити службу на баркасах при Сухумській станції.112

Для відбування внутрішньої служби Азовського козацького війська за положенням 1844 року була сформована особлива команда з 1 урядника, 10 кінних козаків і 14 піших. Обов`язки начальника команди виконував урядник, призначений наказним отаманом. Внутрішню службу спочатку несли козаки, які за станом здоров`я чи через вік не могли бути на польовій. З 1857 року на внутрішню службу на загальних підставах призначалися козаки, які вислужили на зовнішній 25 років. Військова канцелярія регулярно складала наряди на службу, де вказувалися внутрішньо-служилим козакам дні і місяці несення служби по війську. Платня їм йшла із військових сум.

У війську була створена особлива навчальна команда для підготовки молоді до служби (офіційно вона була затверджена 27 жовтня 1853 року). Навчальна команда складалася із 1 офіцера, 2 урядників, 2 приказних, 4 канонірів і 30 козаків. Для навчання юнаків призначався наказним отаманом офіцер із військово-служилого складу. З цією ж метою до навчальної команди включалися і військово-служилі козаки із кожної станиці, які стояли в першій черзі на зовнішню службу. Вони повинні були навчити не менше однієї третини молодих козаків, що ще не були на зовнішній службі, але мають відбути на неї в першій черзі військово-служилих козаків. Офіцеру та нижнім чинам навчальної команди виплачували платню із військових сум. З утворенням у війську навчальної команди внутрішня команда зменшилася на 13 осіб. Козаки навчальної команди замінили внутрішньо-служилих азовців у караулі, приставленому до грошового ящика при військовій канцелярії та в острозі. Саме через таку службу покривалися витрати на утримання навчальної команди.113

5 лютого 1862 року в Азовському козацькому війську за наказом Олександра ІІ була створена спеціальна поромна команда, яка утримувала поромну переправу через гирло річки Берда, наглядала за поромом, а також виконувала різні доручення військового керівництва. Вона складалася з 1 приказного і 4 внутрішньо-служилих козаків.114

Протягом всього періоду існування Азовське козацьке військо, в порівнянні з іншими іррегулярними формуваннями Російської імперії, було незначним. На початок переселення азовців на Кубань усього у війську значилося 36 офіцерів і 1.569 осіб стройових нижніх чинів. Із показаної кількості офіцерів 1 генерал і 5 обер-офіцерів були зайняті у внутрішньому управлінні. Із 1.569 осіб стройових нижніх чинів урядників було 100 і рядових козаків 1.469. На зовнішній та внутрішній службі перебувало: в азовських командах при Сухумській та Константинівській морських станціях - 34 урядники і 481 козак; в навчальній команді -2 урядники і 36 козаків; на посадах по війську - 22 урядники та 20 козаків. У відпустках у війську знаходилося 42 урядники та 929 козаків.115 Найбільший військовий склад війська був на 1 січня 1856 року - 1.926 козаків та офіцерів.116

Малочисельність війська не завадила козакам добре себе зарекомендувати під час патрулювання східного берега Чорного моря. Азовці не раз показували себе вмілими, вправними та хоробрими воїнами. Найбільш значні військові операції, "вилазки", десанти азовських морських команд знайшли своє відображення в рапортах начальників азовських команд, начальника Чорноморської берегової лінії, командира Окремого Кавказького корпусу, в звітах Військового міністерства.

Протягом усього періоду свого існування Азовське козацьке військо брало участь майже у всіх війнах, що вела Російська імперія в кінці 20-х-початку 60-х років ХІХ століття. Одразу після виходу до Росії задунайські козаки на чолі з Й.Гладким були учасниками російсько-турецької війни 1828-1829 років. Значну допомогу у взятті добре укріплених, майже неприступних турецьких фортець, російській армії надали задунайці, що добре знали місцевість, розташування турецьких військ та будови фортець Османської імперії. Саме завдяки задунайцям були швидко і вдало налагоджені переправи і в короткий час захоплені фортеці Ісакчі, Браїлів, Гірсове та інші.

У складі Окремого Кавказького корпусу азовці брали участь у затяжній Кавказькій війні. Патрулюючи східне узбережжя Чорного моря, надавали активну допомогу російським військам і флоту у зайнятті "вигідних якірних місць", у будівництві Чорноморської берегової лінії.

У роки Кримської війни з наказу військового міністра князя Долгорукова Азовською флотилією спочатку було загороджене гирло Дону, бо узбережжя та Таманський півострів стали районом бойових дій. Згодом козаки морських команд у складі армійських підрозділів брали участь у бойових діях. Військові підрозділи самого Азовського козацького з`єднання досить ефективно охороняли узбережжя Азовського моря, самостійно відбивши в 1855 році спробу англо-французької ескадри висадити десант біля Петровського посаду.

Після Кримської війни морські команди із азовських козаків продовжували нести зовнішню службу. Вони активно брали участь у відбудові Чорноморської берегової лінії, постійно робили десанти на територію, яка контролювалася "неприятельськими горцями", здійснювали патрулювання, в ході якого знищували контрабандистські судна з Туреччини та Греції. Навіть переселення значної кількості сімей у передгір`я Кавказу не завадило козакам-азовцям і надалі демонструвати зразки мужності та відваги. Про один такий бій читаємо у звіті Департаменту військових поселень Військового міністерства. 18-19 червня 1862 року 13 азовських баркасів брали участь у військовій операції поблизу форту Навагінського. В ущелину Псахе був висаджений десант, який знищив "народне судилище" і аул "непокірних горців". У ході цих подій було поранено 2-х сотників, 2-х урядників, приказного, 12 козаків і вбито урядника та 5-х козаків. І це в той час, коли сім`ї азовців готувалися переселитися на Кубань.

Військова служба козаків азовських команд була високо оцінена урядом. Тільки офіцерам та нижнім чинам, що служили при Сухумській морській станції, було вручено 263 срібні медалі із стрічками "За підкорення Західного Кавказу".117 В цілому, служба Азовського козацького війська була гідно оцінена. За період свого існування воно було нагороджене прапорами та Височайшими грамотами. Першого прапора військо задунайців отримало 6 грудня 1831 року "за хоробрість і завзяття, виявлені при переправі через Дунай 27 травня 1828 року". 1 липня 1844 року козацьке формування було нагороджене прапором "за хоробрість і завзяття при переправі через Дунай російських військ у 1828 році, постійну відданість і відмінну службу". За участь у Кримській війні Азовське військо отримало найвищу нагороду, яку на той час могло отримати військове формування - Георгіївський прапор з надписом: "За ххоробрість і зразкову службу у війні проти французів, англічан і турків у 1853, 1854, 1855, 1856 роках".118

Визнання вищими військовими інстанціями заслуг азовців не завадило уряду ліквідувати одне з останніх формувань на Південній Україні, яке за організацією, комплектуванням, проходженням служби, навчанням, озброєнням та обмундируванням значно відрізнялося від регулярних військових частин. Від 11 іррегулярних формувань Російської імперії Азовське козацьке військо відрізнялося місцем поселення (далеко від кордонів, серед мирного населення), відмінностями у несенні зовнішньої та внутрішньої військової служби, особливостями господарювання та менталітету.

Отже, після включення Азовського з`єднання до системи іррегулярних військ Російської імперії, військо мало типову структуру управління, за якою головували наказний отаман, призначений урядом, та військова канцелярія з офіцерів регулярної армії. Однак обмеженість військових функцій через малу кількість служилого козацтва та невдале розташування не могло не відрізняти Азовське козацьке військо від інших козацьких з`єднань Російської імперії. Воно за період свого існування набуло більш господарського та військово-резервного відтінку.

Таким чином, адміністративно-територіальний устрій Азовського війська мав свої особливості. На початку становлення козацького формування він був підпорядкований земельному питанню. Надані за "Положенням про оселення запорозьких козаків у Новоросійському краї" 1832 року землі для поселення Азовського козацького війська не могли задовольнити потреб усіх козаків у земельних ділянках. У поземельних відносинах Азовське козацьке військо користувалося статутами та положеннями про поземельне довольство Донського козацького війська. У ході розподілу військових земель виявилося, що близько однієї третини козаків через відсутність наявної землі не можуть отримати визначених положеннями наділів землі розміром в 30 десятин. Тільки після змін, внесених до правил в поземельне довольство Азовського козацького війська, коли були зменшені розміри козацьких паїв вдвічі, вдалося наділити всіх азовських козаків земельними ділянками. Після вирішення земельного питання в Азовському козацькому війську остаточно встановився і адміністративний устрій.

Як елемент загальноімперської військово-адміністративної системи Азовське іррегулярне формування мало встановлену в російській державі систему підпорядкування вищій владі. Згідно з "Положенням" 1832 року військо підпорядковувалося вищому законодавчому органу Російської імперії - Сенату на чолі з імператором. Виконавча влада зосереджувалася у Військовому міністерстві в Департаменті військових поселень, а з 1857 року з реорганізацією останнього - в Управлінні іррегулярних військ цьогоо ж міністерства. З оселенням Азовського козацького війська на Південній Україні ним управляв новоросійський та бессарабський генерал-губернатор. Своє керівництво він здійснював через військову канцелярію - орган внутрішнього управління козацького формування. Очолював військову канцелярію наказний отаман. Він користувався в управлінні правами бригадного командира і призначався урядом. Рішення наказного отамана щодо справ у війську мало вирішальне значення.

Військова канцелярія, як орган внутрішнього управління козацьким формуванням, відала військовими, цивільними та військово-судовими справами азовських козаків. Цивільні судові справи азовців розглядались Олександрівським повітовим судом. Обов`язки та напрямки діяльності канцелярії визначили її штат. Вона складалася з голови (наказного отамана), постійного члена штаб-офіцерського чину, 3-х (а з 1852 року 2-х) асесорів обер-офіцерського чину, секретаря, канцелярських службовців.

З укомплектуванням штату військової канцелярії формуються і структури, що їй підпорядковуються, - станичні та хутірські управи, медичний персонал, штат військових священиків. До складу військової канцелярії були включені військовий землемір, військовий архітектор та чиновник з особливих доручень. Щоб встановити контроль над Азовським козацтвом, до війська були направлені офіцери регулярної армії.

Військовий устрій Азовського козацького війська визначався за принципом інших козацьких військ Російської імперії. Військова служба азовських козаків поділялася на внутрішню та зовнішню (польову). Польова служба козацьких військ Російської імперії полягала в охороні кордонів держави. Поселення Азовського козацького формування на віддаленій від кордонів і осередків бойових дій території дуже ускладнювало виконання азовцями такого роду служби. Невідповідність місця поселення статусу козацького формування призвело до того, що Азовське військо протягом 5 років не мало чітко визначених військових обов`язків і не могло нести повноцінної військової служби. Невиконання військом основного свого призначення мало привести до ліквідації козацького формування.

Постійні клопотання наказного отамана Й.Гладкого про призначення козаків на дійсну службу увінчалися успіхом. Височайшим повелінням від 17 лютого 1837 року була визначена зовнішня служба Азовського війська. Із азовських козаків для охорони східного узбережжя Чорного моря з метою припинення зносин турецьких контрабандистів з гірськими народами Кавказу формується 10 патрульних команд по 20 осіб у кожній. Козаки несли службу позмінно: кожна сотня, відслуживши 2 (згодом 3) роки, відводилась у військо на пільги, а її місце займала інша сотня. На зовнішній службі козак мав відслужити 25 років. Для патрулювання азовськими морськими командами східночорноморського узбережжя були збудовані баркаси особливої конструкції - на зразок мальтійських човнів. Вони спочатку будувались у Миколаєві, а з 1844 року - в Редут-Кале.

Іменним указом від 14 січня 1845 року була проведена реорганізація азовських команд. Вони були поділені на два відділення і мали патрулювати чітко визначені ділянки східного узбережжя Чорного моря. Перше відділення патрулювало узбережжя від Анапи до Навагінського укріплення, а друге - від укріплення Святого Духа до укріплення Святого Миколи. Такий розподіл був корисний тим, що допомагав азовським командам краще здійснювати патрулювання і сприяв покращанню добробуту чинів Азовського війська. Відділення азовських морських команд базувалися в добре облаштованих і зручних Сухумській і Константинівських морських станціях. Кількість азовських команд поступово зростала і досягла 26-ти. Азовські морські команди несли свою службу на східному узбережжі Чорного моря до 1865 року.

Внутрішня служба азовських козаків була визначена указом від 2 лютого 1844 року. Згідно з ним для несення служби у військових установах та по війську була сформована команда із урядника, 14 піших і 10 кінних козаків.

Указом від 27 жовтня 1853 року у війську була створена навчальна команда із офіцера, 2 урядників, 2 приказних, 4 канонірів і 30 козаків. Призначення цієї команди полягало в підготовці молодих козаків для служби на східному березі Чорного моря.

За наказом Олександра ІІ 5 лютого 1862 року в Азовському війську була сформована специфічна поромна команда, яка крім переправи через гирло Берди мала виконувати доручення військового керівництва.

Служба Азовського війська була високо оцінена урядом. Визнанням бойових заслуг і військової доблесті азовців стали 3 царські грамоти, 3 прапори. Однак малочисельність війська (найбільший військовий склад козацького формування був на 1 січня 1856 року - 1.926 козаків і офіцерів) та обмеженість військових функцій у порівнянні з іншими іррегулярними з'єднаннями держави обумовили досить незначне місце Азовського козацького формування у військовій структурі Російської імперії.

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...