пошук:  

>> Масенко Лариса: Мова і політика / 06.html

Текст-індекс >>

Авторська сторінка
Опублікував:  vesna

 

РОЗДВОЄНА ДУША: МИКОЛА ГОГОЛЬ

Приховану драму роздвоєння національного самоусвідомлення, безперечно, переживав Микола Гоголь — українець, якому судилося стати великим російським письменником.

"Сам не знаю, яка у мене душа, — писав Микола Гоголь, — хохлацька чи російська. Знаю тільки те, що ніяк би не надав переваги ні малоросіянинові перед росіянином, ні росіянинові перед малоросіянином".

Природно, що в українському суспільстві постать Гоголя викликала суперечливі почуття, і дискусія навколо питання про те, був він "зрадником" чи "жертвою", не вщухають до сьогодні. Якщо сучасники письменника, зокрема П. Куліш, знаходили виправдувальні мотиви Гоголевого вибору російської мови і навіть схвально оцінювали його, то наступні покоління діячів української культури (І. Нечуй-Левицький, І. Франко, Є. Маланюк, У. Самчук та ін.) винесли йому суворий присуд.

У статті "Сьогочасне літературне прямування" І. Нечуй-Левицький пише: "Гоголева муза таки добре нашкодила українській літературі: вона одвернула од України чимало української інтеліґентної публіки та письменних українців, одвернула їх увагу од щиро української національної та народної літератури і ввігнала їм у голову ту ідею, що Україна й справді може жити однією загальною літературою з Великоросією. Великороси показують нам пальцем на Гоголя, як на взорець, коли тільки в нас заворушиться українська література на народній мові, показують пальцем, що українські письменники повинні йти слідком за Гоголем, що Шевченко то поет народний та й годі, що народна література інша річ, а література для вищої верстви — то знов інша річ і повинна писатись великоруською мовою; що Гоголь як високий талант міг знайти для себе широкий простір тільки на Великій Русі... неначе, бач, на Україні не знайшлось би ні Коробочок, ні Манілових, ні Собакевичів!".

Такої ж думки дотримувався І. Франко. Ще жорсткішу оцінку російськомовній діяльності великого земляка дав Є.Маланюк, поставивши Гоголя в ряд ідеологів "малоросійства" — українського політичного конформізму.

Попри всю суворість цього присуду, українські письменники, що поклали талант, подвижницьку працю й саме життя на вівтар національної ідеї, мали на нього право. Історична несправедливість, насильство, що його виявляє один народ щодо іншого, виключає можливість гармонізації стосунків між ними. Умови протистояння двох національних колективів позбавляють особу, належну до гноблених, морального права на вільний вибір між "своїми" і "чужими". Вибір останнього, чим би він не мотивувався, неминуче несе на собі тавро морального переступу, зради. І ніхто інший, як сам Гоголь дав в образі долі Андрія Бульби, котрий загинув від руки рідного батька, безсмертне художнє втілення трагічної приреченості особи, яка в час національно-визвольних змагань нехтує колективним обов'язком боротьби за національне визволення заради свободи особистого вибору.

Віддавши свій талант на розбудову російської літературної мови, Гоголь не тільки позбавив рідний край одного з найбільших його геніїв. Невільно він своєю діяльністю зміцнював "общерусский язык" — головне знаряддя русифікації власного народу, його духовного знекровлення. Якби шляхом Гоголя пішла вся творча еліта України, українську мову було б де-факто зведено на рівень діалекту, а нація, позбавлена головної консолідуючої сили — загальнонародної літературної мови, не змогла б протистояти загрозі тотального мовно-культурного поглинання імперським Молохом.

І все ж на суді історії той, хто був найбільшим у когорті "блудних синів України", має право на захист.

Мовна дилема, що постала перед Гоголем на початку його літературної діяльності, була значно складнішою для розв'язання її на користь української мови, ніж це здавалося українським письменникам пізнішої доби. Оцінюючи вибір Гоголя з позицій сучасного рівня лінґвістичних знань, можна стверджувати, що його зумовив не так суб'єктивний фактор більшої відданості письменника російській мові, як об'єктивні умови її кращої на той час літературної опрацьованості. Слід врахувати, що на початок XIX ст., коли українське суспільство під важким пресом асиміляції робило перші спроби формування нової літературної мови, російська загальнонаціональна мова вже пройшла майже двохсотлітній етап свого становлення й фактично ввійшла в його завершальну стадію. Приєднавши Україну і перенісши культово-релігійний центр православ'я до Москви, Росія повністю привласнила собі писемну спадщину Київської Русі. Подібно до латини, котра, поряд із живими народними мовами, була писемною базою нових європейських літературних мов у добу переходу від середньовічних до новітніх культур секуляризованого типу, церковнослов'янська мова стала тим фундаментом, на якому зросла літературна мова російської нації. Таким чином, російська літературна мова скористалась і багатим, уже сформованим словником на позначення абстрактних понять, і низкою готових морфологічних і синтаксичних засобів писемної мови, що значно полегшило й прискорило процес формування нової літературної мови. Після реформ Петра І ці процеси позначились додатковим впливом європейського культурного досвіду. Європеїзація Росії сприяла жанровій розбудові російської літератури шляхом запозичення нових літературних форм. Усе XVIII ст. в Росії минуло під знаком інтенсивної культурної праці над формуванням літературної мови.

Натомість в Україні XVIII ст. — це доба наступу на автономію краю, його посилена русифікація і провінціалізація. Як ми вже зазначали, русифікація України створила поважні бар'єри на шляху становлення української літературної мови як вищого опрацьованого загальнонаціонального мовного типу. Зазначені причини не могли не загальмувати процеси її творення, які почались майже на два століття пізніше від початків формування російської літературної мови. Функціональна неповнота мови різко обмежила її вихідну базу. У зв'язку з тим, що писемні джерела давньоруської доби перейшли у власність російської мови, а старі літературні мови, котрі побутували в Україні у XVI—XVII ст., — слов'яно-руська (українізована форма церковнослов'янської мови) і проста (книжна українська мова), — вийшли з ужитку, нова українська літературна могла спиратися лише на усномовні джерела — народнорозмовне мовлення і фольклор. І якщо для поетичної мови із властивою їй економністю образно-виражальних засобів ця база, передусім завдяки образному й мовно-стильовому багатству українського фольклору, виявилась достатньою, то для розбудови прозових жанрів, які перебувають у значно більшій залежності від стильового розмаїття й спрацьованості мовних ресурсів, обмеження вихідної бази уснорозмовними варіантами стало очевидним гальмом. Оскільки освічені верстви українського люду користувались розмовною російською мовою, єдиним повноцінним матеріалом, з яким міг працювати український прозаїк першої половини XIX ст., була селянська говірка.

Мало пройти ще не одне десятиліття, поки українська літературна мова виробила достатній лексичний запас на позначення абстрактних понятійних рядів, мовні засоби творення високого стилю, хоча відсутність таких важливих для розвитку літератури усномовних різновидів, як мовлення освічених верств і міське койне, а також штучне обмеження української писемної культури рамками художньої літератури гальмували розвиток прози протягом усього XIX ст.

Звинувачення Гоголя у зраді рідної мови виходять з поширеного уявлення, котре абсолютизує владу письменника над словом. Але влада ця не є безмежною. Існує певна взаємозалежність у стосунках митця із словом, і реалізація його творчих можливостей значною мірою залежить від самої мови, від її фактури (якщо можна так висловитись), ступеня її культурної опрацьованості, стильової розвиненості.

Жоден письменник не міг створити українське мовлення вищої верстви, якщо вона сама його не виробила. Можна, звичайно, послатись на літературну практику Л.Толстого, який з метою адекватної передачі мовлення російських аристократів вводив до тексту романів репліки й діалоги французькою мовою. Але такі чужорідні введення не руйнують мовної автентичності тексту тільки в тому випадку, коли їм протистоїть повновартісна питома авторська мова. За умов неопрацьованості української літературної мови на початку XIX ст. письменник був позбавлений можливості використати подібний спосіб побудови тексту.

Слід врахувати й стилістичні уподобання Гоголя, зокрема його схильність до своєрідної художньої гри на перепадах мовностильової тональності тексту, переходах від піднесеної патетики до іронічної, зумисне заземленої манери опису. Варто згадати в цьому зв'язку й цікаве спостереження про те, що літературним геніям властиво користуватися готовими мовними формами, тоді як власне мовотворчістю займаються менш обдаровані письменники: "З народженням і повторенням нових форм справа є складнішою: генії, як правило, не винаходили нові, а синтезували накопичене до них. У Марлінського й Одоєвського винаходів у слові більше, ніж у Пушкіна, Лермонтова й Гоголя, що їхніми винаходами скористались" [22].

Отже, питання мовного вибору, яке постало перед Гоголем на початку його діяльності, варто формулювати в дещо іншій площині, ніж це переважно робилося. Вибір між російською і українською мовами означав для письменника вибір між повнотою й частковістю творчої реалізації в слові. Гоголеву "зраду" породила історична окраденість української культури, її пригнічений стан, що позбавляв письменника можливості ширшого розкриття його мистецького дару слова. І сама надзвичайність, унікальність цього дару змусила його звернутись до тієї мови, котра внаслідок вищого на той час рівня літературної опрацьованості давала йому необхідну для творчого самовияву повноту мовного матеріалу з уже сформованою стильовою диференціацією [23].

Вибір Гоголя зіграв двоїсту роль у його житті й творчості. З одного боку, він сприяв повному розкриттю письменника як геніального майстра художнього слова. Він же, однак, зумовив конфліктний характер Гоголевого національного самоусвідомлення, що стало, імовірно, однією з причин його творчої кризи.

Епістолярна й публіцистична спадщина письменника містить багато свідчень його прагнення гармонізувати конфліктне національне самоусвідомлення, зняти душевну роздвоєність, поєднавши обидві присутні в ньому душі почуттям любові до обох націй. Але після уважного прочитання листів Гоголя лишається враження, що, попри палке бажання письменника почуватися росіянином і полюбити Росію як свою другу батьківщину, йому це так і не вдалося. Гоголь завжди відчував себе в Росії чужинцем і постійно тікав від неї, знайшовши навіть "теоретичне" обґрунтування мотивів своєї втечі: "Письменник сучасний, письменник звичаїв має бути подалі від своєї батьківщини".

Але найповніше неприйняття Росії, почуття відчуження від неї виявилось, безперечно, у художній творчості Гоголя. Уже центральний у "Мертвих душах" мотив дороги можна трактувати, з-поміж іншого, і як художню реалізацію захованого в глибинах підсвідомості стихійного прагнення втечі, яке викликала Росія в Гоголя. Класичне втілення мотив дороги знайшов, як відомо, у фіналі твору в образу Русі-тройки, що його всі ми виучували на шкільній лаві як художній зразок Гоголевої любові до Росії й віри у її велике майбуття. Проте при уважному прочитанні цей образ набуває дещо інших окреслень, доволі далеких від зазначеного оптимістично райдужного у своїй прямолінійності трактування. У всякому разі певний дисонанс у загальну піднесено-патетичну тональність уривка вносять такі слова, як "что-то страшное заключено в сем быстром мельканье, где не успевает означиться пропадающий предмет" або "что значит зто наводящее ужас движение?", і головне, заключні рядки уривка, які фактично лишають головне питання без відповіді: "Русь, куда ж несешься ты? Дай ответ. Не дает ответа".

Ніколи не почувався Гоголь "своїм" і в колі російської аристократії, у петербурзьких і московських великосвітських салонах, хоч там були люди, котрі щиро шанували письменника і захоплювались його талантом. Здається, єдиним серед росіян, кого Гоголь справді щиро любив, був Пушкін, і в його побожному ставленні до російського поета можна вбачати не лише потяг до генія, спорідненої душі, але й тугу за недосяжним для Гоголя ідеалом творчої і душевної гармонії, який втілювала особистість Пушкіна. Але і в стосунках Гоголя з Пушкіним відомий принаймні один промовистий епізод непорозуміння, що показує, яка прірва існувала між природним патріотизмом Пушкіна і силуваними Гоголевими намаганнями сприймати Росію як батьківщину. Цей епізод описує Гоголь у "Вибраному з листування з друзями": "...коли я почав читати Пушкіну перші глави з "Мертвих душ", у тому вигляді, як вони були раніше, то Пушкін, який завжди сміявся при моєму читанні (він же був охочий до сміху), почав потроху ставати все похмурішим і похмурішим, і нарешті зробився зовсім понурим. Коли ж читання закінчилось, він промовив голосом туги: "Боже, якою сумною є наша Росія!" Мене це вразило. Пушкін, котрий так знав Росію, не помітив, що все це карикатура і моя власна вигадка!".

Цей епізод показує й те, що Гоголь не усвідомлював до кінця, до "дна" глибину своєї відчуженості від Росії, свою органічну неспромогу полюбити її. Він був щиро переконаний, що його "Мертві душі" — лише карикатура, що він створить другу "справжню" книгу про російську дійсність, котру заповнить не нікчемними пошляками, а високими героями.

У суперечностях творчих задумів Гоголя, його духовного устремління до високих епічних жанрів на зразок "Божественної комедії" і дійсними плодами його творчої уяви, що реалізувалась у "Мертвих душах" у формі меніппової сатири, Михайло Бахтін вбачав одну з причин трагедії Гоголя: "Перейти з пекла з тими ж людьми і в тому ж творі в чистилище і рай йому не могло вдатися: безперервного переходу бути не могло. Трагедія Гоголя є до певної міри трагедія жанру (розуміючи жанр не у формалістичному смислі, а як зону й поле ціннісного сприйняття й зображення світу). Гоголь загубив Росію, тобто загубив план для її сприйняття і зображення, заплутався між пам'яттю і фамільярним контактом (згруба, не міг знайти відповідного розширення бінокля)" [24].

Зазначена М. Бахтіним причина є, очевидно, все ж вторинною, похідною від основного стрижня душевної драми Гоголя, яка коренилась у напруженості конфлікту між свідомими спробами письменника гармонізувати суперечливу національну самоідентифікацію, ототожнити себе з російською нацією і глибинним підсвідомим опором цим спробам.

У підвищеній чутливості до критики "Мертвих душ", у постійних наріканнях на неправильне розуміння твору, у майже маніакальних наприкінці життя намаганнях перевести сатиричний план роману в план величної епопеї вбачається підсвідоме прагнення Гоголя виправдатися перед росіянами за "вади" свого художнього зору, який бачить лише темні сторони російської дійсності.

Слід врахувати, що у численних обурених голосах, які залунали в Росії після виходу "Мертвих душ", було чимало таких, що згадали Гоголеві його малоросійство. Контраст у зображенні України і Росії у творчості письменника означився надто рельєфно, щоб критики Гоголя цього не помітили. Можна навести, зокрема, деякі характерні для московських салонів відгуки про "Мертві душі", які повідомляють на прохання Гоголя його адресати з Росії. К.С.Аксаков у листі 1842 р. писав: "...кажуть: "Гоголь не любить Росію; подивіться, яка чудова Малоросія і яка Росія"; додають: "Зауважте, що сама природа Росії не помилувана і погода все мокра й брудна".

Критичний погляд на творчість Гоголя був досить поширений у середовищі російської еліти. Найяскравішим його виразником став літературознавець Василій Розанов, котрий вів полеміку з Гоголем протягом усього свого життя. Визнаючи за письменником талант грандіозного, надзвичайного масштабу, В.Розанов був переконаний у тому, що наслідки його впливу були згубними для російського суспільства. Він вважав Гоголя злим генієм Росії, її своєрідним Басаврюком, котрий, зобразивши росіян і їхню батьківщину в кривому дзеркалі, зачарував їх, примусивши повірити в істинність зображення. Гоголева творчість, на думку Розанова, поширила в російському суспільстві критичне ставлення до батьківщини і зродила російських радикалів, котрі вкинули , Росію до прірви революції.

Привертає увагу те, що і в захоплених, і в критичних оцінках Гоголя в російському літературознавстві домінують такі визначення, як "незвичайний геній", "незрозумілий геній", "загадковий геній". Опонент Гоголя В.Розанов писав: "Незрозумілий він весь, як людина, з його болісним блуканням з країни в країну; з прагненням тікати з рідної землі, молитвою, аскетизмом, поїздкою до Єрусалима, спаленням 2-го тому "Мертвих душ". Шанувальник Гоголя В.Набоков починає есе про нього словами: "Микола Гоголь — найнезвичайніший поет і прозаїк, яких будь-коли народжувала Росія".

Набоков не помічає "маленької" неточності у своєму визначенні: Гоголя народила Україна, а не Росія. І саме в цій неточності вочевидь і корениться першопричина незвичайності і незбагненності з'яви Гоголя в російській культурі.

Власне, саме завдяки своєму українству, своїй психологічній дистанційованості від російської мови й культури Гоголь і зміг здійснити кардинальну зміну в стилістичній орієнтації російської літературної мови, що дало їй могутній імпульс і визначило швидкий розвиток і злет російської прози XIX ст. до світових вершин. Прийшовши в російську літературу з українського суспільства, в якому, незважаючи на його тогочасний занепад, ще жили демократичні традиції, історична пам'ять про вільну козацьку республіку, Гоголь вніс цей природний стихійний демократизм у свою російськомовну творчість. Він звільнив російську літературну мову, яка перед тим творилась виключно в елітарних суспільних верствах, від кастової замкненості, поєднавши її книжну й великосвітську основу з живою стихією усного народного слова. Колосальну роль у розвитку російської прози зіграло здійснене Гоголем блискуче пародіювання всіх елітарних стилів російської мови: мовлення панської верстви, канцелярсько-бюрократичної мови, мови російських сентиментальних романів.

Показово, що він висміяв саме ті стилі російської мови, які були введені насильницьким шляхом у суспільне життя України, перервавши зв'язок української мови із своєю питомою писемною основою, що, власне, й створило бар'єр для україномовної реалізації Гоголя.

Гоголь став великим російським письменником, але трагічна роздвоєність, глибинні суперечності його національної свідомості стали, ймовірно, однією з причин душевного виснаження й зламу, що призвели його до творчої кризи і передчасної смерті.

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...