пошук:  

>> Довженко Отар: Об'єднанню України - ні! Єдності - так.

У розділах: [Україна, українці]

Авторська сторінка
Опублікував:  pavlo


http://maidan.org.ua/static/mai/1125051395.html

 

Уявіть країну. Країну, розділену на дві приблизно однакові частини.

Одну половину населяють жорстокі, жадібні, самозакохані нероби. Увесь світ їм сходиться клином на їхньому городі, який вони старанно обробляють, хоча поливають насправді олією, аби не заіржавіла зарита стрілецька зброя. Вони такі зажерливі, що готові рідну матір запродати за шмат сала, але їдять переважно куплений за кордоном на брудну валюту цукровий буряк, печений на краденому газі та дарованому мешканцями іншої половини коксованому вугіллі. Такі ледачі, що зовсім не мають промисловості, а більшість часу проводять на верхівках хвойних дерев із кулеметами, сподіваючись підстрелити гостя з другої половини. Вони нетерпимі до іноземних мов, хоча й самі говорять їхньою зіпсованою мішаниною, але понад усе мріють якнайскоріше стати провінцією якого-небудь могутнього агресивного союзу, аби легально займатись проституцією та прибирати екскременти в чужоземних багатих містах. Митися вони не привчені, бо вода у кранах є лише на свята. Ці люди сповідують чужинську віру та фашистську ідеологію, що змушують їх відштовхувати простягнуту сусідами руку дружби й бажати їм зла, незважаючи на те, що без їхньої допомоги вони давно померли би з голоду. Зомбовані за допомогою іноземних технологій, вони вірять усьому, що брешуть їхні куплені чужинцями лідери.

Населення іншої половини – жалюгідні маргіналізовані алкоголіки, що днями риються в шахтах-копанках, заробляючи на пляшку горілки. Їх називають «чумазиками», бо миються вони лише на великі свята – 7 листопада й День Народження Леніна. Їхні підприємства виживають лише завдяки дотаціям, бо їхню продукцію дешевше було б завозити з-за кордону, однак вони ніколи не покинуть свої депресивні, напівзруйновані міста, де хазяйнують бандити. Злиденно животіючи, ці люди зберегли вірність примарним комуністичним ідеалам, і все, про що вони мріють, – це об'єднання з дикою і агресивною імперією, від якої країну ледве вдалось відірвати, скориставшись послабленням центру. Мовою цієї імперії, - щоправда, каліченою, і переважно матюками, - вони розмовляють, як правило – про горілку. Їхні проводирі, «пахани», що поєднують кримінальну владу з легальною, розпоряджаються їхнім життям і смертю, і народ, як бидло, готовий за пляшку тієї-таки горілки йти хоч на край світу й дерти горлянку за що завгодно. Їхня агресія та нетерпимість до мешканців іншої половини, що лежить ближче до цивілізованих країн і досягла вищого рівня культурного й соціального розвитку, безмежні: неспроможні усвідомити своєї власної відповідальності за свій ганебний спосіб життя, вони легко піддаються на зомбування агентів імперії зла та звинувачують сусідів у всіх своїх негараздах.

Упізнали?

Коли я чую всі ці «за єдину Україну», «за національну єдність», «схід і захід разом», «форум «Об'єднаймо Україну», Президентове улюблене «правда ходить по обидва боки Дніпра» - мені гірко, бо я розумію: ці гасла лише підкреслюють відмінності між людьми, замість нівелювати їх. Грубо метафорично кажучи, намагання засипати Дніпро, замість збудувати через нього міст.

Люди різні, й ця різність одвіку не дає їм жити спокійно, й довіку не даватиме. Навіть те, що мало б їх єднати, має масу різновидів, відмінних один від одного нібито несуттєво, але, як виявляється, дуже принципово. Чужі особливості, посилені уявою й міфологізовані, повсякчас спричиняли війни гострокінечників із тупокінечниками, учасники яких невдовзі забувають про те яйце, що було справжньою причиною.

Міжнаціональна напруга між росіянами й українцями, протиставлення україномовного Заходу й російськомовного Сходу (до речі, ці поняття є настільки ж умовними, як і Дніпро у ролі роздільної лінії між ними - прийнятні, зрештою, лише для тих, хто ніколи не виїжджав за межі свого міста чи села) – це те, що лежить на поверхні. Копнувши глибше, ми побачимо багато цікавих речей.

«Волиняки» - населення південної частини Волинської області – зневажають тупих і примітивних «поліщуків» північної частини, самі будучи об'єктом знущання для «галичан» сусідньої Радехівщини. «Бидло з Радехівського району,» - лаються гонорові мешканці Яворова. «Обережно, сину, з тими бойками, вони хитрі й ненадійні,» - на повному серйозі каже мати синові, що йде автобусом зі Стрия до Самбора. Для «хитрих» бойків слово «лемко» є синонімом темної, недалекої людини, а «темні» лемки з недовірою ставляться до гуцулів – мешканців диких гір... Усі вони, втім, з'їжджаються до Львова на роботу чи навчання, де набувають нових упереджень: у вустах учорашнього селянина «бидло» - мешканці мікрорайону Сихів, бо сам він живе на «культурному» мікрорайоні Рясне; а вже ті, хто живе в підміському селі Солонка – то, як тут кажуть, «рагулі» сільські.

У Дніпропетровську, за тисячу кілометрів на схід, вони називаються «бакланами з Амура» і «биками з Царичанського (П'ятихатського, Магдалинівського) району». В Києві – «жлобами з Троєщини» й «кугутами з Броварів». Ловлю себе на тому, що й сам не є до кінця вільним від цих упереджень.

Копнімо ще глибше: хіба не воюють мешканці сусідніх шкіл, вулиць, кварталів? Хто з нас в отроцтві не був охоплений щирою ненавистю до «ворогів» із сусіднього, зловорожого двору? А двоє сусідів, що оскаженіло б'ються посеред двору лише тому, що вболівають за різні футбольні команди?... Сусіди! Чи знаєте ви ворогів винахідливіших, терплячіших і дошкульніших, аніж недоброзичливі сусіди?

Коли я був малий, сусідка-пенсіонерка, з якою я ворогував, перестріла мого вуличного приятеля й, не маючи інших аргументів, умовляла: не дружи з ним (зі мною) – він не їсть помідорів!

Але й тут не знаходимо дна розколини. Бо, якщо придивитись уважніше – хто завдає нам найбільше прикрощів, болю і страждань? Із чиєю байдужістю, нерозумінням ми найчастіше стикаємось? Звісно, це наші близькі й рідні. Нечасто доводиться бачити людину, що впала в депресію через дії далекого донецького шахтаря чи гуцула з Верховини. Що ближчі люди, то сильніше й болісніше переживають свої й чужі відмінності.

Отже, справжня розколина – не між народами й територіальними громадами. Насправді Україна роз'єднана не на дві, а на сорок сім мільйонів маленьких україн. Ніхто їх не краяв – вони завжди були окремими. А в деяких випадках розколина продовжується й на території окремої особистості; це явище називається шизофренією.

Там, де ці маленькі україни мали би сполучатись, розколина зазвичай найглибша. Одні християни в ім'я віри в Ісуса, що вчив прощати ворогам і любити всіх людей, проклинають і ненавидять інших, зовні мало чим відмінних. Найзапекліша політична боротьба точиться між партіями, що мають майже ідентичні програми. Ніде не викидається в атмосферу більше агресії й ненависті, аніж у транспорті, хоча пасажири начебто й мають спільну мету – спокійно, без утрат доїхати до пункту призначення.

Існує думка, що, варто лише «нагодувати народ», і ця напруга зникне. Ця думка хибна. Яскравий приклад – Швейцарія, чи не найбільш «нагодована» країна Європи, яку часто наводять як приклад успішного поєднання різних етносів у багатомовну, але єдину націю. Ця єдність – ілюзія: в першій-ліпшій швейцарській книжці зустрінете ознаки міжнаціонального тертя. Ба більше: побачите відверту неприязнь швейцарських німців і французів, бо навіть після століть співжиття вони не забули, як одні підкорювали інших, а те, що справді їх єднає, це... зверхнє ставлення до «менш розвинених» швейцарських італійців.

Протистояння існує, звісно, лише на побутово-кухонному рівні. Блискучий імідж країни вміло маскує це явище, тому багато хто здивується, дізнавшись про нього. Що вже казати про «єдність» Канади, де Квебеку довелось багато років боротись, доводячи свою окремість, і до недавнього часу опиратись аж ніяк не дружній асиміляційній політиці англомовного центру. Якщо придивитись уважніше до будь-якого прикладу «добровільної дружби» кількох народів, вона виявляється фікцією.

То, може, досить уже базікати про якесь об'єднання, апелюючи до того, чого немає: питомого людинолюбства, толерантності та прагнення єдності? Усе це існує, на жаль, лиш до того моменту, коли зникає потреба у підтримці й допомозі ближнього, коли зникають спільні інтереси.

Ось те єдине, на чому тримаються всі здорові союзи. На відміну від однієї добре знайомої нам федерації, яка пригортає своїх суб'єктів залізною хваткою, а їхні законні спроби реалізувати право націй на самовизначення зустрічає салютами килимових бомбардувань, жодна з країн, де роками успішно поєднуються різні нації та мови, не заснована на примусі.

Бельгійці-валлони й бельгійці-фламандці, німці-баварці й німці-вестфальці, британці-уельсці й британці-шотландці не просто ніколи не полюблять, а й не намагатимуться полюбити одне одного. Вони різні, в їхній неоднаковості – їхня гордість, їхня особливість, якою вони ніколи не поступляться, бо не бажають втрачати себе. Проте є те, що змушує їх бути бельгійцями, німцями і британцями: це те, що ми умовно називаємо громадянського свідомістю.

У цьому плані Майдан (той, який я бачив на власні очі, а не той, яким його тепер відтворюють ностальгійні або, навпаки, ненависницькі телепрограми) був чимось на зразок того «об'єднання» України, про яке мріють невиправні ідеалісти. Це був момент, коли заради спільних інтересів люди тимчасово забули про все, що їх розділяло. Їхнім спільним інтересом була Україна, тож не дивно, що більшість тих, що прийшли на Майдан, думаючи російською, заговорили українською. Я думаю, так буде й тоді, коли Україну вдасться зробити не тимчасовим, а постійним спільним інтересом її громадян.

Принцип divide et impera є актуальним для всіх політиків, без жодного винятку, хоч яку позицію вони декларують. Бо правити згуртованим народом, - таким, яким він був на Майдані, - ще й отримуючи, крім задоволення від влади, якусь матеріальну вигоду, - неможливо. Такий народ миттєво реагує на невідповідність дій політика до тих інтересів і цілей, навколо яких він об'єднався, - і політик назавжди опиняється за бортом. Описана Шеклі модель політичного устрою планети Транай, коли на шиї політика висить нашийник із вибухівкою, який акумулює інформацію про позитивне чи негативне ставлення народу й відриває бідоласі голову, якщо негативне переважить, пасує сюди найкраще. Навряд чи хтось із наших політиків насправді бажає перетворити свою роботу на дуже ризиковане, абсолютно не прибуткове, не дуже почесне і, що найстрашніше, сумлінне служіння Батьківщині.

Відтак, будь-яке штучне й показове намагання об'єднати є насправді дією, спрямованою на роз'єднання. Прекрасною ілюстрацією до цього твердження було явище «братання», поширене в Києві під час революції 2004 року. Люди, обвішані помаранчевою й синьо-білою символікою, - будучи, відтак, не просто людьми, а уособленням певної політичної позиції, - картинно обіймались, цілувались і стверджували, що, незважаючи ні на які майдани-шмайдани, вони все одно залишаються єдиним народом, якому нема чого ділити. Ці кадри облетіли весь світ, були опубліковані в кожній газеті, вишибаючи в сентиментальних читачів сльозу, але мало хто задумався про те, що задля підтвердження «єдності» жоден із цих людей не відмовився від своєї позиції. Це виглядало всього лише потисканням рук дуелянтів, які за мить схрестять шпаги; та й насправді, якби почалась бійка, учасники братання гамселили б одне одного не менш завзято, ніж ті, які не брали в ньому участі.

Або ситуація із «примиренням» радянських ветеранів та вояків УПА, яке одні намагались організувати, інші – не допустити до 60-ї річниці радянської перемоги у другій світовій війні. Там, де ці дві категорії старих, немічних і знедолених людей співіснують, - переважно в західних областях, - вони вже давно сидять за однією шаховою дошкою, мирно спілкуються в черзі за хлібом і молоком про те, що їх об'єднує: пенсії, хвороби, ціни. Їхні діти поодружувались між собою й народили їм спільних онуків. Приходячи на «клюмбу» - львівський гайд-парк, де пенсіонери сперечаються про політику, - деякі з них, може, згадують про те, хто за що проливав кров. Але – дедалі рідше. Та ось з'являються лідери нації, що закликають їх: забудьте кровну образу, облиште вендету, простіть одне одному! – І знову нещасні старенькі, що вже багато десятиліть воюють лишень із комунальними службами, повертаються до лав армій давно неіснуючих держав, щоб видобути – нізвідки ж! – ненависть до гаданого супротивника. А вже їхні лідери, занадто жваві, як на вісімдесятирічних, завершують цю справу деклараціями й маніфестами: нема прощення зрадникам і колабораціоністам!

Журналісти часто повторюють за політиками тезу про те, що Україну було роздерто на частини під час президентських виборів 2004 року. Насправді ж цілком очевидно, що українців просто згрупували за певними ознаками, витягнутими за допомогою пропаганди на перший план. Ці об'єднавчі чинники досить-таки штучно прив'язали до того чи іншого кандидата у Президенти: російська мова, симпатія до Росії та нелюбов до Заходу, особливо США, «прилипли» до Януковича, а українська, симпатія до Заходу й небажання приєднуватись до Росії – до Ющенка. Насправді ж, ризикну припустити, що в системі цінностей більшості людей, об'єднаних у ці дві групи, перелічені чинники посідають далеко не перше місце.

Про Майдан, як очевидний продукт консолідації, сказано вище. Як на мене, певному пробудженню громадянської свідомості, хоч які неоднозначні були його причини, сприяли й синьо-білі «майдани» в містах Сходу та Півдня. Що ж до політичних сил, які сподівались на розділення України на «голубу Лівобережну» і «оранжеву Правобережну», то наслідки виборів мали би стати для них страшним ударом, бо допомогли об'єднатись групам українців, яких їм хотілось би тримати роз'єднаними. Взяти, хоча б, кримських татар, які одностайно голосували за Ющенка; російськомовну Сумщину, що мала більший відсоток голосів за Ющенка, ніж багато правобережних областей, або Херсонщину, де, незважаючи на інтенсивну «обробку», помаранчевих виявилась майже половина. Демаркаційна лінія лягла майже перпендикулярно до Дніпра, і допомогла надзвичайно неоднорідному, багатонаціональному, багатомовному й різновекторному народу об'єднатись у два масиви, один із яких, - той, на боці якого, даруйте за суб'єктивізм, була справедливість, - виявився значно численнішим і потужнішим за інший, тож зміг цілком законно визначити подальший шлях нації. Ніякими штучними об'єднавчими процесами, деклараціями, законами, палкими промовами й закликами ніколи не було й не могло бути досягнуто такого позитивного для нації результату. Його можна порівняти лише з 92 відсотками на грудневому референдумі 1991-го, що підтвердили українську незалежність.

Зрештою, не забуваймо, що «el pueblo unido jamas sera vencido» - «єдиний народ не можна перемогти» - це гасло... громадянської війни, яка сама по собі є продуктом роз'єднання народу. Розмови про єдність починаються там, де ціна цієї єдності – підкорення слабших, порушення їхніх інтересів, а часом – їхня смерть.

Не можна зліпити те, що не тримається купи. Україна, власне, тримається – і то без особливих зусиль центру, на відміну від своєї євроазійської сусідки. Отже, Україна єдина настільки, наскільки може бути єдиною в конкретних історичних умовах. Чи можливо зробити з мільйонів маленьких україн одну мирним шляхом, без революції та Майдану? Можливо. Для цього необхідно зруйнувати вщент ту країну, яку було описано на початку цього тексту. Українці повинні познайомитись.

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...