пошук:  

>> Стецюк Валентин: Дослідження передісторичних етногенетичних процесів у Східній Європі (книга друга) / 02.html

У розділах: [Давня історія руських земель і народів]

Авторська сторінка
Опублікував:  stetsw

 

Розділ ІI. Міграція індоєвропейських племен в кінці ІІ тис. - на початку І тис. до н.е

Таким чином, на момент вичленування основної маси слов’янських мов із праслов’янської, слов’яни заселяли територію між Віслою і верхів’ями Оки південніше від Західної Двини. На цій території частина слов’ян мешкає і досі, тому можна вважати, що після її заселення вони вже не полишали її ніколи. Однак є докази того, що перед слов’янами принаймні на частині цієї території мешкали балти. Дехто вважає навіть, що територія Білорусії була заселена балтами аж до середини І тис. н.е. (Зверуго Я.Г., 1990, 32). На протязі І тис. до н.е. згідно історичних даних степи України заселяли по черзі кіммерійці, скифи, сармати, іранська приналежність яких є загальноприйнятою. Однак в розгляді етногенетичних процесів у Східній Європі ми будемо брати до уваги не тільки такі усталені погляди, але і результати наших попередніх досліджень. За відсутності більш точних методів для визначення етнічних угруповань ми змушені будемо більше користатися логікою, пов’язуючи дані археології із скупими історичними даними. Зрозуміло, що за таких умов наші висновки можуть бути лише гіпотетичними з невідомим ступенем вірогідності.

Стосовно заселення балтами території Білорусії в дослов’янський період можна говорити досить певно. Вже давно цю думку сформували авторитетні спеціалісти, серед яких Любар Нідерле, В.В.Сєдов та інші. Можно сперечатися щодо зазначеної Зверуго верхньої хронологічної межі, але багато фактів, дійсно, можуть підтвердити цю думку.

По-перше, як ми бачили, тут на правому березі Березини була прабатьківщина балтів, а пізніше ця річка розділила їх на дві групи - східного і західного діалекту. По-друге, балтійська топоніміка зустрічається в різній мірі майже на цілій означеній території і спорадично зустрічається навіть і в Центральнії Росії (Гордеев Ф.И. 1990), але особливо вона зосереджена на північ від Прип’яті. Є кілька річкових назв і на південь від неї, але найбільша питома вага балтійської гідронімії - саме в басейні Березини (Топоров В.Н., Трубачев О.Н., 1962, 235; Стрижак О.С., 1981). По-третє, згідно з лінгвістиними даними, балти в якийсь час мали би мати прямі контакти з фракійцями та з волзько-фінськими племенами. Особливі балто-фракійські контакти відмічали В.Н.Топоров, Я.Налепа та інші мовознавці. Застосовуючи метод кількісної оцінки спільних лексичних відповідностей, І.Дуріданов дослідив зв’язки фракійської та спорідненої з нею дакської мови з балтійськими та слов’янськими мовами. Порівнявши отримані результати, він прийшов до наступних висновків:

 

"балтійські, дакські та фракійські племена у передісторичний час - близько ІІІ тис. до н.е. - заселяли сусідні області, при чому перші мешкали поруч даків і фракійців. Чи з другого боку балти межували з іллірійцями, лишається на мою думку під запитанням" (A. Duridanov Ivan, 1969, 100).

Жодних спеціальних зв’язків фракійської та дакської мов із слов’янськими болгарський мовознавець не знайшов, окрім незначної кількості можливих спільних даксько-балтослов’янських та фракійсько-балтослов’янських лексичних відповідностей, що і відзначив у своїх висновках, тому нема підстав вважати, що десь поблизу дако-фракійського ареалу мали свої поселення також і слов’яни.

Зв’язки балтійських мов з мовами волзьких фіннів досліджували Б.А.Серебренніков, Г.С.Кнабе, Ф.І.Гордєєв, А.Йокі. Багато балтійсько-мордовських та балтійсько-марійських лексичних відповідностей наводить в одній із своїх робіт А.Х.Халіков (Халиков А.Х. 1990, 57). Крім того, контакти між якимось балтійським етносом і мордвою підтверджують дані із мордовської міфології. Наприклад, ім’я і образ мордовського громовика Пурьгіне-паза, зятя бога-деміурга Нишке виникли під впливом балтійської міфології (лит. Perkъnas, лтс. Pйrkуns, пр. *Perkunas). Образ бога грому, блискавки і дощу з іменем цього кореня має витоки в індоєвропейській міфології, але для наших досліджень важливою є наявність подібної міфологічної фігури у фракійців, ім’я якого відоме у грецькій транскрипції - Perkwn. Імена богів у інших індоєвропейських народів того самого походження стоять дещо далі (слов. Перун, д.інд. Парджанія, хет. Пирва) (Мифы народов мира, 1991). Отже, обшар поклоніння богові Перкону/Пергіну охоплював балтійський, фракійський (дако-фракійський) та мордовський етнічні ареали, які мали би знаходитися десь по-сусідству. Принагідно слід також додати, що і давні булгари, область поселень яких була десь недалеко від загальногерманської, могли запозичити образ одного з своїх богів у германців, бо чув. турa "бог" нагадує ім’я германо-скандинавського бога Тора. А.Х.Халіков співставляє також чуваського сімейного духа на ім’я иерех/ирих із сімейним духом латишів (gars/geris). Він же наводить кілька балтійсько-чуваських лексичних збіжностей (Халиков А.Х. 1990, 57). Таким чином, балти мали би мати якийсь контакт також і з давніми булгарами, коли ті заселяли Правобережжя Дніпра.

Північно-східний і східний кордони розселення балтів на час раннього залізного віку (8-7 ст. до н.е.) визначвив В.В.Сєдов. На його думку границя йшла Даугавою на схід до верхів’їв Ловаті і витоків Дніпра, потім на південний схід, пересікала Оку недалеко від гирла Угри і далі йшла вододілом між Окою і Доном (Седов В.В., 1990-2, 90). Сєдов вважає, що балти заселяли області від південно-східного Узбережжя Балтійського моря до верхів’їв Оки і Середнього Подніпров’я, утворюючи три групи племен - західну (племена західнобалтійських курганів), серединну (племена штрихованої кераміки) і дніпровську (племена дніпродвинської культури, верхньоокської і юхновської) (Там же, 90).

В наступних століттях І тис. до н.е. племена дніпро-двінської культури з Смоленського Подніпров’я почали переміщатися в західні райони Волго-Окського межиріччя (Там же, 92). Підтвердження цьому можна знайти у багатьох фактах. Б.А.Серебренніков звертає увагу на дані Київського літопису, згідно з якими одне з давніх литовських племен голядь замешкувала басейн Протви. Він же пише, що М.Фасмер доводив північно-східну топоніміку до Цни. (Серебренников Б.А.1965) Топоров і Трубачев, дослідивши гідронімію Верхнього Придніпров’я, прийшли до висновку:

"Безсумнівна присутність балтів на Сеймі підтверджується... цілим скупченням балтійських гідронімів у кількості не менше двух десятків" (Топоров В.Н. Трубачев О.Н. 1962, 231).

Таким чином, можна припускати, що в якийсь час балти почали розширювати територію своїх поселень, поступово займаючи землі сусідніх германців та іранців. Зайнявши землі германців, балти могли вступити в прямий контакт з фракійськими племенами, котрі перед тим, як переселитися на Балкани займали широкі площі на Правобережжі Дніпра. Чи балти витісняли германців, чи ті полишили свої землі з якихось інших причин, про то певно сказати поки що не можна. Так чи інакше, але германці перейшли Віслу і, витіснивши кельтів на обшарі між Віслою та Одером, створили лужицьку культуру. Те, що до них цю теритрію займали саме кельти, підтверджує кельтська топоніміка в Польщі. Деякі науковці вважали лужицьку культуру слов’янською, але в цілому їх аргументи у підтримку цієї гіпотези не були переконливими, і вона була відкинута. Розгорнуту її критику з посиланнми на дані авторитетних археологів можна знайти у В.Манчака (Man czak Witold. 1981), але основний летмотив критики можна висловити словами К. Горалека:

"Гіпотеза про слов’янство лужицької культури неправдоподібна вже тому, що безперечно слов’янські археологічні знахідки свідчать про рівень культури істотно більш архаїчний, примітивний та бідний" (Horбlek Karel. 1983,).

Перехід германців за Віслу очевидно здійснювався поступово, частина населення германців все ще лишалася на своїй прабатьківщині, бо початки лужицької культури хронологічно перекривають останні століття існування східнотшинецької культури. Границі лужицької культури на цей час докладно визначив К. Яжджевський:

 

"В третій період бронзового віку (1300 - 1100 ст. до н.е.) лужицька культура виявляється в ареалі, який може бути описаний так: його північна лінія кордону йшла вздовж південного узбережжя Балтійського моря від Грайфсвальду до гирла Вісли, її західна границя простяглася від Грайфсвальду до Середньої Ельби, котру пересікає десь північніше від впадіння в Ельбу Гафелю і далі тримається західного берега Ельби, простягуючись до верхньої течії річки, захоплюючи незначні частини Альтмарку, Ангальту і Саксонії. Південнний кордон може бути грубо накреслений як верхня течія Ельби, котру він десь переступає в напрямку на південь і окреслює анклав лужицької культури, котрий просунувся на південь і доясгнув басейнів Верхньої Морави, Середнього Вагу і Верхньої Нітри. Далі границя повертає в напрямку до джерел Одера і Вісли поки кінець-кінцем вздовж течії Вісли не досягає Нижнього Сяну. Знахідки лужицької культури цього періоду сягають на схід від Вісли до Холмщині і Мазовії" (Jaz dz ewski Konrad, 1948, 31).

Отже, на схід від Вісли була вже територія поселень слов’ян, як це ми вже окреслили раніше, далі були поселення балтів, котрі поступово розширювали свою територію на всі боки, в тому числі, вони заселяли також і колишні германські землі. Балти почали свою експансію з басейну Березини. Західна група балтів, рухаючися Вілією, а далі Німаном, а також Західною Двиною, досягла узбережжя Балтійського моря і створила в межиріччі Німіна і Західної Двини культуру західнобалтійських курганів. В Західній та Центральній Литві свої групові могильники залишили на узбережжі Балтійського моря балтійські племена куршів, у Нижньому Німані - скалвів, між річками Дубіс та Юра - жемайтів і у верхів’ях Муші - земгалів. Більшу частину Занімання займали ятвяги (Волкайте-Куликаускене Р., 1990, 15). Спочатку балтів від поселень слов’ян відділяв Німан. Однак з часом балти, переходячи Німан, перемішалися із місцевим слов’янським населенням, в результаті чого тут виникло особливе етнічне утворення ятвягів. Деякі науковці вважають, що племена ятвягів і голяді утворювали колись частину праслов’янського діалектного ареалу (Бирнбаум Х., 1993, 14).

Частина східних балтів, рухаючися з межиріччя Дніпра і Березини на північ, перейшла на правий берег Західної Двини, в той час як інша їх група рухалася на схід, перейшовши Дніпро і витіснивши іранців з басейну Десни. Ті, що рухалися на північ, створили дніпродвинську культуру, а пізніше, рухаючись вздовж Західної Двини на північний захід, теж досягли моря і стали з часом ядром латиського етносу. Балти, котрі рухалися на схід, були творцями юхновської культури, а пізніше були асимільовані слов’янами, і, можливо, також і західно-фінськими ентосами (головно мордвою). Якась частина балтів лишилася на своїй історичній батьківщині, дещо розширивши межі своєї території. Цій групі балтів відповідає ареал культури штрихованої кераміки. Дніпродвинська культура та культура штрихованої кераміки дуже близькі. Різниці лише у формах та пропорціях посуду. (Зверуго Я.Г. 1990, 32). Культура штрихованої кераміки існувала до середини І тис. до н.е. і була поширена у Східній Литві, і Середній Білорусії, вона належала предкам сучасних литовців (Волкайте-Куликаускайте Р., 1990, 15). Таке розміщення прабаківщини литовців цілком відповідає і лінгвістичними даними:

 

"У Європі ми знаходимо тепер найбільш архаїчну з існуючих індоєвропейських мов - литовську. Це пояснюється тим, що литовська розвивалася в рамках своєї досить давньої батьківщини (або недалеко від неї) і підлягала впливам тільки з боку найближчих споріднених мов - слов’янських та германських і тільки в дуже малому ступеню - угрофінських" (Георгиев В.И., 1958, 247).

Якась частина балтів рухалась і на південь. Перейшовши Прип’ять, вони вступили в контакт з фракійцями, чим можна пояснити балтійсько-фракійські лексичні збіжності. Нашарувавшись на залишки германського населення, прибульці створили тут культуру лебедовського типу, яка вважається перехідною ланкою між східнотшинецькою та милоградівською культурами (Археология Украинской ССР, Том 1. 1985, 449). Лебедовська культура була поширена на колишній території поселень германців, а також на Лівобережжі до Сули і Сейму. Найбільше пам’яток цієї культури знайдено у трикутнику між Дніпром і Десною (Там же, 445), але зустрічаються вони аж до Горині. Ця культура склалася на місцевій основі, представленій сосницьким (лівобережним) варіантом східнотшинецької культури і стала одним з компонентів юхновської культури (Там же, 450). Милоградська культура (підгірцівська - її варіант на території України) в цілому займала область східнотшинецької культури, носіями котрої були германці. Однак ці дві культури, згідно висновкам Л.Д.Поболя не мають між собою генетичних зв’язків (Поболь Л.Д., 1983, 16). Це підтверджує висновок, що носії культури лебедовського типу не були германцями, а, як ми припустили, балтами, котрі кінець-кінцем асимілювали рештки германського населення.

В кінці ІІ тис. до н.е. почався відхід фракійців з Надросся на Балканський півострів, який на той час вже полишила більша частина фрігійців і давніх вірменів. Ця міграція, можливо, була спричининена тиском балтів з півночі і наїздами кочовиків з південного сходу вздовж правого берега Дніпра і розтягнулася на кілька століть. Думка про прихід фракійців на Балкани саме в цей час в цілому є прийнятою в науковому світі:

 

"Формування фракійської етнокультурної спільноти більшість дослідників відносять до початку раннього залізного віку. Народи попереднього періоду, зокрема носії культури Ноа і Кослоджені, тісно пов’язані з племенами північного Надчорномор’я, румунськими вченими розглядаються, как такі, що ввійшли у фракійську спільноту, але ще не фракійці. Різка зміна культур в XI - X ст. до н.е., котру спостерігають дослідники в Карпато-Дунайському районі, є переконливим аргументом на користь такого висновку, подаючи свідчення про появу тут нового населення. Саме це прийшле населення і вважається основним ядром північних фракійців, які асимілювали місцеві племена" (Мелюкова А.И., 1979, 14)

Дорогою на Баклани якась частина фракійців зупинилася в басейні Богу і залишалася там приблизно до VIIIст. до н.е. Підставою для такого припущення є існування скупчення поселень довкола Умані етнічно не едентифікованої білогрудскої культури, яка існувала в XI - IX ст. до н.е. За словами Тереножкіна основне і найбільш досліджене скупчення пам’яток білогрудовської культури знаходиться на Уманьщині, де вони розташовані майже суцільним масивом в радіусі 40 км довкола Умані. (Тереножкин А.И., 1961, 6). Частина з цих пам’яток знаходиться на берегах Ятрані, назва якої може бути фракійського походження. Загальну територію білогрудівських племен Тереножкін окреслив так:

 

"на півдні їх поселення зустрічаються до початку степової смуги, на сході до Дніпра, на півночі до зони лісу, розсіяно і північніше в області правобережних приток Прип’яті, а на заході - до Дністра" (Там же, 213-214).

Тереножкін, який детально дослідив білогрудівську та чорноліску культури вважає, що життя білогрудівців було мирне, про що свідчить відсутність у них укріплених поселень та топографія цих поселень. На його думку з початком скіфського періоду з невідомих причин білогрудівські племена полишають Уманщину і, можливо, переселяються у Подністров’я (Там же, 12). Можна припускати, що білогрудівці пішли і далі на Балкани. Підставою для таких припущень є наявність певних культурних впливів білогрудівської культури на культуру фракійського гальштату у Молдавії:

 

"... лощена кераміка з різьбленим та карбованим орнаментуванням вперше з’являється в білогрудівській та чорноліській культурі, звдіки вона єдино могла проникнути за Дністер, у Молдавію, у культуру фракійського гальштату в кінці VIII або на початку VII ст. до н.е. Разом із східним орнаментом у Молдавії поширюються типові для культури українського лісостепу черпаки із виступом на ручці, келихи з циліндричною шийкою і кулястим корпусом і навіть прості посудини тюльпановидної форми з проколами по обіду і розчленовані валком, котрі зрідка виготівлялися у Молдавії поруч з панівними баночними посудинами" (Там же, 216).

В цей же час почався рух іраномовеих племен Правобережної України в Центральну Азію, але ці процеси будуть розглянути дещо пізніше.

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...