пошук:  

>> Стецюк Валентин: Дослідження передісторичних етногенетичних процесів у Східній Європі (книга друга) / 07.html

У розділах: [Давня історія руських земель і народів]

Авторська сторінка
Опублікував:  stetsw

 

Розділ VII. Слов’янство

На світову арену слов’янство виступило досить пізно, коли вже інші індоєвропейські народи створили на нових місцях своїх поселень відомі в історії високорозвинені держави і культури. Причиною такого запізнення стало розташування слов’янської прабатьківшини на північно-західному краї індоєвропейської території і подальша їх міграція в напрямку до Балтійського моря та Нижньої Вісли. Займаючи територію довкола Мазурських боліт, на Кашубській височині та вздовж узбережжя Балтійського моря, далеко від потужних центрів цивілізації, слов’яни довго вели своє патріархальне життя мисливців і рибалок. Тваринництво їм було, безперечно, відоме, але рільництво, якщо і існувало, мало дуже примітивні форми. Свідченням того, що слов’яни не знали багатьох культурних рослин, є їх запозичені у пізнішіх сусідів назви. Тим не менше, територія, яку займали слов’яни, завдяки своїм географічним умовам забезпечувала їм пристойне існування. Завдяки наявності великої кількості озер для слов’ян не було проблем у забезпеченні продовольством, вони не потребували, як при заняттях мисливством великих площ. Отже кількість слов’янського населення на досить обмеженній території поступово, але невпинно зростала. В пошуках нових риболовних угідь слов’янське населення мусило розширювати територію свого поселення в напряску на захід, південь і південний схід.

Більша частина спеціалістів, серед яких Ю.В.Кухаренко, Л.Д.Поболь та інші, із слов’янами пов’язують зарубинецьку культуру. Це найдавніша археологічна культура, слов’янство якої майже не викликає заперечень. Однак у питанні про її походження нема серед науковців єдності. Одні бачать її корені у скіфській культурі - інші у пігірцівсько-милоградіській, ще інші вважать, що зарубинецька культура склалася на основі кількох культур. Свого часу Ю.В.Кухаренко, розглядаючи питання походження зарубинецької культури писав:

 

"Спільним для вісх цих точок зору є безумовне визнання того факту, що зарубинецька культура як така склалася в області Середнього Придніпров’я на місцевій основі, і походження її, виходить, не було викликане якимось просуненням на цю територію населення з інших місць. З цим аж ніяк не можна погодитися. Зарубинецька культура не склалася і не могла скластися в області Середнього Придніпров’я, де вона генетично не пов’язується із жодною з культур попереднього часу. Культура ця склалася в західних районах Полісся і Волині в результаті проникнення туди венедських племен із північного заходу, з Поморря. Поява пам’яток зарубинецької культури у Придніпров’ї є результатом переселення туди зарубинецьких племен з більш західних областей (Кухаренко Ю.В., 1960, 289-290).

Така впевненість Кухаренка грунтується на тому, що тільки в Західному Поліссі і на Волині зарубинецькі пам’ятки генетично і без хронологічного розриву пов’язуються із більш ранніми пам’ятками, в той час як в решті районів поширення зарубинецької культури подібного зв’язку нема, більше того, в Придніпров’ї зарубинецька культура виникає якось раптово на різнорідній основі (Там же, 293, 297). Кухаренко зазначеє, що думка про поширення зарубинецької культури у Придніпров’я з Полісся і Волині висловлювалася і раніше. При цьому цей процес пов’язувався з початком руху слов’янських племен з їхніх попередніх місць поселень, котрі визначалися так:

 

"На думку М.І.Артамонова, венеди (у власному розумінні цього слова) були носіями так званої культури лицевих урн, або поморської, котра виникла як особливе явище на Кашубській висичині на основі давньої лужицької культури" (Там же, 297).

Підтримуючи думку Артамонова, Кухаренко вважає, що експансія поморських венедів була "основним фактором утворення зарубинецької культури на величезних просторах східніше від Вісли" (Там же, 298). Думку про можливість пошуку слов’янських витоків у поморській культурі можна знайти і у Сєдова, коли він зазначає, що починаючи з 550 р. до н.е. в результаті розселення племен поморської культури в східних районах лужицької культури (Повіслення) складається культура підклошових погребінь, котру вже можна розглядати як ранню власне слов’янську і відгалуженням якої стала зарубинецька культура (Седов В.В., 1990-1, 83). І Кухаренко, і, до певної міри, Сєдов вважали, що експансія поморців привела і до виникнення пшеворської культури у Повісленню, але така думка не має надійного підтвердження, і більшість сучасних науковців розглядають цю культуру як германську. Так воно мало би і бути, бо виникла вона хоча і під впливом кельтів, але на субстратній основі (? тнокультурная карта территории Украинской СССР в І тис. н.? ., 1985, 26). На території України пшеворські пам’ятки поширені тільки в басейнах Бугу і Дністра (там же), а основний ареал цієї культури відповідає території пізніших поселень германських племен. Але що стосується процесу формування зарубинецької культури, то тут, очевидно, треба в значнім ступеню погодитися з Кухаренком, коли він змальовує цей процес, як поступовий рух слов’ян Віслою вверх, потім Бугом в басейн Прип’яті і далі на схід до Дніпра. Цех рух почався з області на схід від Нижньої Вісли до верхів’їв Німана, де ми розмістили предків слов’ян після первісного їх розселення з історичної прабатьківщини по обидва береги Вілії. Опанувавши південну частину басейну Верхнього Дніпра, слов’яни, поширюючи свою зарубинецьку культуру, почали на межі нашої ери просуватися у північні райони Подесення та на гомельську та могилівську течію Дніпра (Шмидт Е. А., 1990, 113).

Процес розселення зарубинецьких племен розтягнувся на кілька століть. Найбільш ранні пам’ятки зарубінецької культури у Західному Поліссі датуються ІІ ст. до н.е., а Десні і Сеймі вони з’являються тільки у І ст. і навіть на початку ІІ ст. н.е.(Там же, 297; Заверняев Ф.М., 1970.). При цьому і мовознавці, і археологи відзначають, що поширення зарубинецької культури на схід і північ мало мирний харакетер:

 

"...балтийський етничний елемент у Верхньому Подніпров’ї не відступав скільки-небудь в значних машстабах на північний захід в міру просунення східних слов’ян на північ. Мабуть слов’янський рух відбувався як природне поступове проникнення з асиміляцією балтійського елементу в різний час на різних частинах цієї території" (Топоров В.Н., Трубачев О.Н., 1962, 173).

"В силу невідомих нам обставин опір пришельцям тут (у Верхньому Придніппров’ю -В.С.) був менш сильний, ніж на скіфськ-сарматському Півдні і давньолитовській Півночі. Це привело до міцного осідання на цій території зарубинецьких племен і поступовому асимілюванню ними місцевого населення. Вже в І ст. н.е. зарубинецькі племена поселяються на берегах Сожа, де вони (як це мало місце дещо раніше на Дніпрі) осідають на милоградських городищах (Кухаренко Ю.В., 1960, 299).

Поступово зарубинці зайняли територію від Вісли до верхів’їв Псла і Оки, і на цій території у відомих вже нам ареалах у черговий раз сталося розчленування до того часу єдиної мови населення на окремі діалекти. Карта загальної слов’янської території з ареалами окремих племен відповідно до первісних слов’янських діалектів показана на мал. 5. Західна границя слов’янської території була визначена по Віслі відповідно до історичних джерел:

Усі давні автори сходяться на думці, що Вісла є границею Германії і Сарматії, і нема жодних причин припускати, що ця їх думка не має реальної підстави” (Нидерле Любар, 1956, 32).

На даній карті додатково до ареалів давніх слов’янських племен, визначених графоаналітичним методом, показані також ареали двох основних племен полабських слов’ян бодричів та лютичів, ареал поморських слов’ян та ареал лужицьких слов’ян. Їх розташування прийняте гипотетично з урахуванням іх пізніших місць поселень при припущенні послідовного руху слов’янських племен на захід. Визначивши західну границю слов’ян по Віслї, ми отримали кілька “вільних” ареалів, де і були розміщені прабатькіщини зазначених слов’янських племен. При цьому прабатьківщина лужицьких слов’ян була розміщена в безпосередній близкості від прабатьківщини поляків і чехів, а для полабських і поморських слов’ян практично не лишилося якихось інщих варіантів.

Невирішеним лишилося питання про походження македонської мови. Якщо первинний слов’янський діалект, з котрого пізніше розвинулася македонська мова, вичленувався з праслов’янської одночасно з іншими первинними діалектами, то прабатьківщина македонців мала би бути розташованою десь по сусідству з прабатьківщинами сербохорватів і болгар, до мов яких македонська мова найбільше подібна. За цих умов для прабатьківщини македонців підійшов би порожній ареал між верхів’ями Десни, Угрою та Жиздрою, однак в цьому випадку мала би мати досить багато спільних ізоглос з південним діалектом російської мови, принаймні більше, ніж кількість південноросійсько-болгарських ізоглос, але насправді цього нема. Можна було би припустити, що на зазначеному ареалі була прабатьківщина болгар, а прабатьківщина македонців була дещо південніше між Десною, Сеймом і верхів’ями Оки, що би відповідало би розташуванню сучасних місць поселень болгар, македонців і сербів, але і для такого варіанту не є достатньою кількість спільних слів між болгарською мовою і певденноросійським діалектом. Невирішеність цього питання може взагалі поставити під сумнів розміщення болгарської мови в схемі родинних взаємин слов’янських мов, а відтак і правильність цілої цієї схеми, однак є інші докази того, що прабатьківщина болгар саме у верхів’ях Оки. Раніше ми прийшли до висновку, що давня мордва весь час залишалася в ареалі своєї прабатьківщини між верхів’ями Оки і Дону. Якщо давні болгари дійсно мали свою прабатьківщину на лівому березі Оки, то мордва мала би бути їх найближчими сусідами на сході, і в такому випадку мали би бути якійсь специфічно мордовсько-болгарські паралелі, яким нема інших аналогів. Це могли бути і мовні зв’язки, але в даному випадку ми маємо інші перконливі дані. Досліджуючи слов’янські і мордовські епічні пісні, російський вчений Маскаєв виявив цікаві мордовсько-болгарські мотиви, зокрема в епосі про побудову великого міста і, заперечуючи можливість посередництва росіян чи іншіх народів (нічого подібного в російському та інших епосах нема), бере на себе сміливість заявити наступне:

 

“Напрошується висновок, що мордовсько-болгарська спільність в епічній пісні швидше пояснюється довшим у минулому часі сусідством племен цих народів” (Маскаев А.И., 1965, 298).

Мал. 5. Поселення слов’янських племен в кінці І тис. до н.е. - на початку І тис. н.е. Бодр - Бодричі, Болг - предки болгар, Бр - предки білорусів, Луж. сл - предки лужицьких слов’ян, Лют - лютичі, П - предки поляків, Пд.-р - предки носіїв південного російського діалекту, Пн.-р - предки носіїв північного російського діалекту, Пом - предки поморських слов’ян, Слв - предки словенів, Слц - предки словаків, С/Х предки сербів і хорватів, У/Т - предки уличів і тіверців (?), Укр - предки українців, Ч - предки чехів.

На карті показаний гипотетичний ареал поселень предків уличів та тіверців, але надійних підстав підстав для цього поки що нема, крім загального міркування про те, що цей авреал мусило би заселяти якесь слов’янське плем’я, нащадки якого розчинилися серед інших етносів (можливо серед романського населення Балканського півострова).

Пов’язуючи зарубинецьку культуру із слов’янами спеціалісти поділяють її на окремі локальні групи. Кухаренко вважав, що таких груп було три - Поліська, верхньодніпровська і середньодніпровська (Кухаренко Ю.В., 1964). Максимов же поділив всю область поширення зарубинецької культури на п’ять регіонів:

1. Середнє Подніпров’я від гирла Десни до гирла Тясмина.

2. Прип’ятьське Полісся (Горинь, Стир),

3. Верхнє Подніпров’я, головно по правому берегу Дніпра від Березини до Прип’яті, а також по Сожу.

4. Верхня течія Десни - територія Брянської області.

5. Побожжя - на берегах Бога від гирла Десни до р. Сальниці і на р. Соб. (Максимов Е.В., 1982, 9 - 10).

Ми бачимо, що локальні групи зарубинецької культури не відповідають ареалам формування окремих мов, а охоплюють два з них або більше, та і границі між ним йдуть не річками, але поділ єдиної культури на її окремі варіанти завжди буде умовний, тим більше, що носії окремих слов’янських діалектів могли мати дуже подібну матеріальну культуру. Цікавим, однак є наступне спостереження:

"Ми не знаємо, як ранньозарубинецьке населення називало свої селища і кладовища, але суть давньогрецьких найменувань (поліс - некрополіс) дивовижно точно проявляється в зарубинецькій топографії - на одному мисі розташовувалося поселення - місце для живих, на наступному - могильник, місце для померлих" (Максимов В.Е., 1982, 59).

Можливо, що описана традиція в місцях поширинення зарубинецької культури існувала ще з тих часів, коли тут мали свої поселення протогреки. Однак зарубінецька культура ніколи не охоплювала цілої зазначеної території поселень слов’ян, тому що, як показують археологічні дані, заселення її йшло довго і поступово, і на той час, коли якісь групи слов’ян дісталися басейну Десни, західні слов’яни могли вже почати переходити Віслу. І хоча Кухаренко, Поболь і деякі інші спеціалісти загальний хронологічний діапазон існування зарубинецької культури вкладає в період з ІІІ ст. до н.е. до ІІІ і навіть до V ст. н.е. (Кухаренко Ю.В., 1964, 48; Поболь Л.Д., 1983, 21), дехто відводить для неї більш вузькі хронологічні рамки - від кінця ІІІ ст. до н.е. до ІІ ст. н.е. (Максимов Е.В. 1982, 173). При цьому лише один з п’яти можливих регіонів зарубинецької культури - Верхньодніпровський має пам’ятки всього хронологічного діапазону, а Бозький і Верхньодеснянський сформувалися на межі нашої ери (Там же, 173). Неможна ігнорувати також і інші факти, на котрих наголошують інші археологи:

"Ми дотримуємося точки зору, згідно з якою зарубинецька культура Середнього Подніпров’я в середені або наприкінці І ст. н.е. переживає гостру кризу. Саме в цей час зникають зарубинецькі могильники у Прип’ятьському Поліссі, на Середньому і Верхньому Дніпрі, відсутні і більш пізніші матеріали на поселеннях" (Козак Д.Н., Терпиловський Р.В., 1986, 35).

Подібні погляди висловлювали також Кухаренко і Максимов, натомість Поболь доводив, що зарубинецька культура не зникла тут в перші століття нашої ери, а продовжувалась і в більш пізні часи, в першій половині І тис. н.е. (Поболь Л..Д., 1983, 24). Сєдов теж вважав, що класичні зарубинецькі старожитності (І ст. до н.е. - І ст. н.е.) в Середньому Придніпров’ї трансформуються спочатку в пізньозарубинецькі, а потім з них зформувалася київська культура (ІІІ - IV ст. н.е.). (Седов В.В., 1990-1, 83).

Таким чином, питання про тяглість зарубинецької культури суперечливе, і може бути, що в зазначених межах слов’янська територія існувала дуже коротко, і за цей час одночасно всі слов’янські діалекти сформуватися не могли, хоча схема родинних взаємини прив’зана до даної території чітко. В такому разі треба прийняти до уваги те, що в різних ареалах вже існував відмінний мовний субстрат, котрий вже відбивав обернено пропорційну залежність кількості спільних ознак від відстаней між ареалами. При цьому важливим є той факт, що дослов’янське населення не відійшло на нові місця, а було асимільовано слов’янами, а його мова, очевидно робила значний вплив на мову новоприбульців. Археологічні дослідження селищ, городищ ті курганних могильників у Вітебській області показують, що ці пам’ятники в одних випадках залишили балти, в інших - слов’яни, в третіх - змішане населення. (Левко О.Н., 1990, 39). Така ситуація існувала майже на всій східній частині загальнослов’янської території, і в таких умовах спільна слов’янська мова, прийнявши в кожному ареалі різні риси мов, або діалектів тубільного балтського населення, розчленувалася на слов’янські діалекти, котрі пізніше вже розвинулися в окремі мови, відповідно до розташування георгафічних ареалів. Так був пришвидчений процес розчленування слов’янських мов і тому було зовсім необов’язково, щоб ціле слов’янство на протязі кількох століть стабільно займало показану на мал. 5 територія. Слід зазначити, що перше ніж розділитися на зазначені діалекти, праслов’янська мова спочатку розділилася два первісні діалекти, границею між котрими став Дніпро. Достатньо виразні сліди цього поділу можна виявити у і лексичних і фонетичних явищах сучасних слов’янських мов, котрі (явища) загалом розділяючи праслов’янство на західну і східну гілку, не мають, правда, чітких границь. Ось деякі лексичні відмінності західної гілки в сучасній українській орфографії: дбати, жебрати, зневажити, качка, кохати, крига, мацати, оздоба, прагнути, прикрий, рада, ропуха, скиба, скроня, слимак, стодола, строкатий, тривати, тримати, шати, шкода, штурхати та ін. Здебільшого це слова, запозичені з германських та інших мов. Для східної гілки праслов’янства характерними є такі слова (в російській орфографії): грусть, жулить, лукав? й, мел, молния, пир, случай, смотреть, терзать, удобн? й, ужин та ін. Є ще якась група слів, котрі первісно належали до одної з гілок праслов’янської мови, але пізніше поширилися в одну-дві мови іншої гілки (вада, кулик, литка, хиба, хата, ворот, корпать, луч). Визначити цих слів природу непросто, бо навіть і деякі наведені приклади можуть викликати у де-кого сумнів, але стратиграфію запозичень у слов’янських мовах інколи зробити дуже нелегко і поки що не обходиться без певного суб’єктивізму. Скажімо, зазначеному первісному поділові слов’янства можуть відповідають також дві різні форми деяких давніх праслов’янських слів, які вже наводив Смаль-Стоцький (Смаль-Стоцький Ст., 1927), наприклад: зах. прасл. *popel? (укр. попіл, пол. popiol, ч. popel, слц. popol, блр. попел) - сх. прасл. *pepel? (рос. пепел, болг. пепел, серб. пепео); зах. прасл. *sklo (укр. скло, пол. szklo, ч., слв. sklo, луж. љ klo, бр. шкло) - сх. прасл. *st? klo (рос. стекло, болг. ст? кло, серб. стакло, слн. стекло), зах. прасл. *p? tak? (укр., блр. птах, пол., ptak, ч. ptak, слц. vtбk)- сх. прасл. *p? tica (рос., болг., серб. птица, слн. ptнca) та ін. Для першої пари таке припущення більш вірогідне, незважаючи на наявне діал. рос. попел, котре може бути запозиченим з української, але різниця у формі другої пари, очевидно, виникла пізніше при припущенні польських впливів на українську і білоруську мови, бо є д.ч. stklo. Ці приклади можуть свідчити, як небезпечно робити далекосяжні висновки на підставі окремих фактів, в той час як статистичні дані все є більш надійними.

Глибокий аналіз найважливіших фонетичних ознак, які проявили себе у праслов’янський період, але але не охопили усієї слов’янської спільноти провів польський мовознавець А. Фурдаль (Furdal Antoni, 1961). Він вважав, що перше діалектне розчленування праслов’янської мови сталося після появи в ній наступних змін:

1. c + e , i > љ | s < i, ? , e + c

2. sk + e , i > љ c | s’c’

3. kv, gv + e , i > cv, zv

4. tl, dl > l | kl, gl

Відповідно до вияву цих змін А. Фурдаль склав географічну схему праслов’янської території, на котрий виділив чотири області.

Перша область А - великий простір на заході праслов’янської території, де зберіглися групи kv, gv та tl, dl і сталася трансформація c та sk у љ та љ c відповідно. Цьому обшарові за Фурдалем однозначно відповідоють польська, чеська, словацька та лужицькі мови. Польський вчений не відносить до цієї групи українську та білоруські мови, хоча окремі факти збереження груп kv, gv та трансформації c у љ в українській та білоруській мовах є (для прикладу укр., блр. квітка, укр. діал., блр. шарий та ін.). Фурдаль услід за іншими науковцями свого часу відносить подібні факти на рахунок польських впливів, хоча сам же зазначає, що нявні в діалектах російської мови групи kv, gv не можуть бути пояснені польськими впливами. Далі Фурдаль виділяє на своїй схемі невелику північну область B, котра відповідає новгородському та псковському діалектам і котру харектиризують перехід tl, dl > kl, gl , фрагментарним збереженням груп kv, gv, љ c та деякі інші особливості. Очевидно пояснення всім цим фактам може бути таке. Збереження групи kv, gv та tl, dl і трансформація c та sk у љ та љ c сталися у західній гілці праслов’янської мови, з якої пізніше крім польської, чеської, словацької, лужицьких та інших західнослов’янських мов вичленувалися також українська, білоруська та північноросійський діалект. З відходом носіїв північноросійського діалекту на північ їх мова розвивалася за своїми власними законами, що і привело до розвитку вказаних Фурдалем фонетичних особливостей в сучасному північноросійському діалекті. Оскільки в деяких говірках південноросійського діалекту спорадично зберіглися групи kv, gv, але в меншій кількості, ніж в українській та білоруській мовах, то стає очевидим, що процес переходу первісних kv, gv у cv, zv почався на сході слов’янської території під впливом фінно-угорських мов і далі на захід йшов все менш інтенсивно. Це привело до того, що в українській та білоруській мовах в більшім ступеню зберіглися групи kv, gv, хоча не можна відкидати і припущення, що форми на cv, zv в цих мовах частково могли поширитися в більш пізніші часи під впливом російської мови.

Зроблені висновки підтвержують і дві інші фонетичні області на схемі А. Фурдаля. Велика область D на сході слов’янського простору, котра характеризується переходом tl, dl > l та палаталізацією kv, gv у cv, zv, а також переходами c > s’ та sk > s’c’ відповідає південному діалекту російської мови та усім південнослов’янським мовам крім словенської. Віднесення сюди Фурдалем української та білоруської мов не є виправдане, бо, як він і сам визнає, перехід tl, dl > l не має чітких границь, і наявність його в різних мовах може бути поясненою спрощенням у групі приголосних. Випадіння l могло мати місце в різних місцях і в різний час і всюди мати той самий результат, за яким не можна робити якихось висновків. І, нарешті, перехідна область С , до якої Фурдаль відносить тільки словенську мову ще раз підтверджує, що між двома первісними гілками праслов’янської мови не було чіткої фонетичної границі, натомість вздовж Дніпра йшла перехідна смуга, фонетичні явища на якій відбилися в різних формах в сучасних українській, білоруській, словенській мовах та в північному діалекті російської мови.

Первісний поділ слов’янства на західну і східну гілки підтверджують і дані етнографії. При великій кількості спільних для всіх слов’ян обрядів є ряд весільних звичаїв, типових для Польщі, Моравії, України, Білорусії, західної зони російської півночі, серед яких такі як палити вогонь на весіллі і скакати через нього, садити наречену на діжу. Так само на означених територіях також розігрується обрядова ворожнеча між дівчатами і заміжніми жінками (Гура А.В., 1981, 263). Є також звичаї, типові тільки для південних росіян і південних слов’ян (Там же, 264). Треба звернути також увагу на те, що в домобудівельній термінології слов’ян нема нічого спільного, якщо не рахувати таких загальнопонятійних слів як “стіна”, “піч”, “поріг”, “двері” і “вікно”. Для прикладу, порівняємо українську та російську: комин - труба, дах - крыша, кроква - стропило, сволок - матица, підлога - пол, призьба - завалинка, драбина - лестница та ін. При цьому українським словам є відповідники в західнослов’янських мова, натомість російські є поодинокими. З одного боку це підтверджує зазначений поділ слов’янства на дві гілки, а з другого - заперечує існування східнослов’янської мовної єдності вже на часи розвиненого домобудівництва серед слов’ян, котре може бути віднесене задовго від чаів Киівської Русі. Цьому первісному поділові слов’янства ніби заперечує певна кількість лексики, властивої тільки українській, російській та білоруській мовам, але було би дивно, якщо би ці мови не мали спільної лексики, маючи спільну історичну долю, але ця спільність стосується вже більш пізніх, історичних часів. Ось деякі приклади такої спільної лексики з числа наведених в одній з праць російського вченого: белка, кошка, собака, хомяк, радуга, дешевый, багор, жемчуг, кнут, ковер, коромысло, кровать, кружево, сапог, скамья, скатерть, шелк, ватага, погост, девяносто, сорок і т.д. (Филин Ф.П., 1962). Впадає в око, що переважну більшість з цих слів відповідно до їх значення, дійсно, можна віднести до пізніших часів досить високого рівня культури слов’ян, натомість риси, які характеризують первісний поділ слов’янства на західну і східну гілки, виразно більш архаїчні.

Слов’яни разом із балтами останніми з великої індоєвропейської сім’ї народів з’явилися на історичний арені. До того вони заселяли периферійні ареали загальної індоєвропейської терипотрії і майже не підлягали культурним впливам більш цивілізованого світу, який в цілому знаходився значно південніше від їх поселень. Такого погляду дотримувались науковці, котрі серйозно досліджували культуру слов’ян на основі історичних, археологічних, етнографічних, та лінгвістичних джерел, наприклад, Любор Нідерле. Цей чеський славіст прийшов до висновку, що “слов’янська культура ніколи не досягала рівня сусідніх, не могла зрівнятися з ними за своїм багатством і завжди була бідніще східних культур, а також культури римської, візантійської і навіть германської” (Нидерле Л., 1956). До питання відсталості слов’янської матеріальної культури ми повернемося дещо пізніше, тепер ще зазначимо, що і духовна культура давніх слов’ян теж стояла на дуже низькому рівні, що підтверджується звичаями вбивати дітей і старих, залишками фалічного культу, проміскуїтету, полігамією, поліандрією. Пережитки таких звичаїв довго зберігалися в Росії, Україні і на Балканах (Нидерле Любор? , 1924, 31, 36, 75-76). За деякими свідченнями нерідким було і канібалізм, хоча Нідерле це заперечує (Там же, 75-76). Низький культурний рівень давніх слов’ян віддзеркалюють не тільки знахідки предметів матеріальної культури або звичаї, але і лексичний склад їх мови. Для прикладу, в праслов’янській мові не було слів для висловлення подяки та поняття обов’язку. Лише коли слов’яни переселяються в басейн Середнього Дніпра, їх західна, правобережна гілка запозичує ці слова від германців. Українські слова дякувати і мусити, подібні яким є в усіх західнослов’янських мовах, а також в білоруській, є германського походження. Натомість східна, лівобережна гілка слов’ян не має спільних слів подібного значення. Вони з’являються в південнослов’янських і в російській мові значно пізніше, вже в історичні часи після розселення слов’ян цієї гілки на широких обшарах. З тим, що слова дякувати і мусити германського (німецького) походження погоджуються, певно, всі науковці. Брюкнер, наприклад, говорячи про німецьке походження пол. music, пише: “анархічні слов’яни не мають власного слова для “мусу”, позичають його (напр. ст. ч. dyrbjeti з нім. dьrfen)” (А. Brьckner Akeksander, 1927, 348). Однак вважається, що ці запозичення походять приблизно з XIV ст., а українські і білоруські слова запозичені з польських dziekowac і music. Однак укр. дякувати і пол. dziekowac досить виразно різняться між собою фонетично, чого не могло бути, якби це було запозичення пізнього часу. Такі запозичення здебільшого зберігають польську фонетику, наприклад, зах. укр. цьоця або п’єц. Однак не це головне. Укр. дякувати є чи не ідеальним прикладом добре вивченого науковцями історичного розвитку слов’янського вокализму. Приймаючи до уваги цей розвиток, можна легко переконатися, що укр. дякувати походить від д. герм. *?anka. Діфтонгічне сполучення -an в запозиченому германському слові, відповідно до закону відкритого складу, який базувався на принципі зростаючої звучності, перевторилося у праслов’янській мові в носовий голосний, що пізніше передавався у давньослов’янському письмі особливою буквою “юс малий”, а в польській, де він існує і досі, буквою e. Давньогерманське ? рефлексувалося у слов’янських мовах як палаталізоване d’ (в німецькій, до речі, в d, а в англійській в th), відтак ми ми маємо тепер таку польську форму “dziekowac”, а відповідне давньоукраїнське слово мало форму *d’ekowat? . Відомо, що з часом носові голосні в українській мові зникли, і той, що у давньослов’янській мові передавався “малим юсом”, співпав з ja, ось так і виникла форма дякувати. Брюкнер пояснював пол. dziekowac як похідне з ч. dik, dieka. Запозичення, на його думку, сталося у XIV ст. Щоб пояснити польське носове e, Брюкнер припускає існування на той час носових голосних у чеській мові (А. Brьckner Akeksander, 1927, 112). Однак ніяких доказів існування носових в чеській мові того часу нема, а в східнослов’янських вони зникли, для прикладу, в середені X ст. (Русинов Н.Д., 1977, 61). Процеси, які проходили у слов’янському вокалізмі під впливом тенденції до зростаючої звучності, закінчилися у період розпаду праслов’янської мовної єдності (Хабургаєв Г.А., 1986, 85). Таким чином, запозичення укр. дякувати та інших подібних західнослов’янських слів сталося приблизно в ті часи, коли слов’яни поселилися на колишніх землях германців. Очевидно, це було субстратне запозичення у балтів, котрі мешкали на цих землях до слов’ян і перейняли германське слово, чим можна пояснити той факт, що слова цього кореня нема в мовах східної, лівобережної гілки слов’янства - адже на Лівобережжі Дніпра германських поселень не було. Для слова мусити час запозичення поки що встановити не можна, бо воно не має специфічних фонетичних особливостей, але за аналогією можна вважати, що запозичення сталося в той самий час. Цікавим є походження укр. слів бешкет, бешкетник, аналогів котрому нема в жодній із слов’нських мов. Більше того, воно поширене головно на сході України. Однак, перше ніж розібрати походження слова бешкет, нагадаємо собі, що типове для західної гілки слов’янських мов слово шкода, запозичене з герм. *ska?уn, якому в сучасній німецькій мові відповідає Schaden. Це запозичення сталося до того часу, як д.герм. sk стало вимовлятися в німецькій мові як ‰ . Тоді ж було запозичне укр. скиба з герм. *skibo(n) (суч. нім. Scheibe) на відміну від укр. шиба, слова того самого герм. кореня, котре було запозичене через польську з нім. в більш пізніше часи, після переходу sk® ‰ . Так само пізнішими запозиченнями з німецької через польську є шалька, шана, швагро, шинок, шлюб, шлях, штука та ін. Перехід sk® ‰ в німецькій мові стався, очевидно, під час другого (давньоверхньонімецького) зсуву приголосних, початок котрого датується 5-6 ст. н.е. (Schmidt Wilhelm, 1976, 175), хоча в письмовій мові s сберіглося в цій групі приголосних до наших днів. Таким чином у давніх запозиченнях з германських мов українськім шк/ск в сучасній німецькій мові відповідає sch. Повернімося тепер до слова бешкет. Олександр Потебня вважав, що це слово запозичене з нім. Beschiss “хитрість, брехня”. Фасмер, сумніваючися у цьому, припускав запозичення із середньонижньонімецької, де є beschitten “обманювати” (Фасмер Макс, 1974, Т1, 163). Зворотній перехід ‰ ® sk при запозиченні в українську мову мало ймовірний, до того ж значення німецьких та українських слів достатньо віддалені. Скорш за все укр. бешкет є віддієслівним утворенням від бешкетувати, котрому добре фонетично і за значенням відповідає нім. beschadigen “пошкоджувати, псувати” і, таким чином, походить від того самого германського кореня, що і слово шкода.

Крім субстратних впливів на праслов’янську мову мали впливи і мови населення сусідніх неслов’янських ареалів. Тепер ми знаемо, що степи правобережної України на час приходу слов’ян заселяли булгари, у сусідстві з якими певний час перебували також кіммерійці-курди. Мовні впливи нащадків скіфів та кіммерійців можна побачити в непояснених досі давніх запозиченнях в західнослов’янських мовах. Вперше на мовнї зв’язки слов’ян з тюрками звернув увагу чеський дослідник Й. Пайскер і створив свою оригінальну теорію слов’янсько-тюркських стосунків, котру виклав в своїй роботі “Die дltesten Beziehungen der Slawen zu Turkotataren und Germanen” (Stutthart, 1905). Його погляди були розкритиковані, зокрема Л. Нідерле, бо вважалося, що слов’янсько-тюркських контактів бути просто не могло, якщо йшлося про якесь “туранське зближення”. Тепер ми знаємо, що контакти західних слов’ян з тюркомовними скіфами мають реальну основу і пояснення. Звичайно тюркські мовні впливи на слов’ян охоплюють дуже широкий період і їх тяжко відокремини від пізніших запозичень, котрих є дуже багато як в південнослов’янських, так і в східнослов’янських мовах. Натомість слова тюркського походження в західних слов’янських мовах є дуже показовими. Щоправда, в польську мову тюркізми могли потрапляти через українську мову, а в словацьку і чеську через угорську. Наприклад, слц. c akan "мотика" явно тюркського походження (чагат. c akan "бойова сокира"), але є угор. csakany, тому це слово неможна брати до уваги. Те саме можна сказати і про слц., ч. salaљ , рос. шалаш "хижа", котрому є відповідники і в тюркських і в угорській мові. Таких слів є багато, однак є в етимологічному словнику Махека приклади тюркізмів, шляхи проникнення яких в чеську і словацьку мови залишаються загадковими (А. Machek V., 1957). Розглянемо деякі з них, звертаючи більшу увагу на чуваські слова. Дуже цікавим є, наприклад, слц., ч. koberec, пол. kobierzec "килим". Це слово нагадує рос. ковёр "т.с.", але ясно видно, що західнослов’янські слова запозичені не з російської. Фасмер вважає, що джерелом запозичення російського слова може бути д. чув. *kav¶ r< *kabir (Фасмер М., 1964). Можливо, що ще раніше з булгарської були запозичені словацьке і ческе слова, чого про польське сказати не можна певно. Але є можливою і інша версія. Відтворена Фасмером давньочуваська форма дуже добре співпадає з анг. cover "покривати". Отже словацьке слово може бути і давньоанглійським субстратом. Поодиноке серед слов’янських мов слц. sanka "нижня щелепа" може бути булгарського походження, бо є чув. санка "лобна кістка". В основі цієї форми лежить д.тюрк. c ana "сани", "щелепа", але розширення k наявне тільки в чуваській і словацькій мовах. Словацьке loљ a "кінь", укр. лоша вважаються запозиченими з тюркських мов, де є alaљ a "кінь" (туркм., тат.), але незрозумілим залишається падіння початкового a. При запозиченні цих слів з булгарської (чув. лаша "кінь) відпадає необхідність пояснення цього падіння. Інша назва коня кобила, котрій є відповідник тільки в латинській мові (caballus), на думку Махека має тюркське походження. Джерелом запозичення і в італьську, і в слов’янські мови може бути д. булгарська. Оскільки тюрки здавна займалися конярством, слов’янське хомут, як і нім. Kummet, походження яких досі не вияснено, так само можуть походити з булгарської. (Пор. чув. хом? т). Деякі дослідники вважають, що слц., ч. kolmaha, пол. kolimaga, укр. колимага, рос. кол? мага є давнім запозиченням з монгольської мови (монг. xalimag “високі вози-намети”) через тюркське посередництво (Мельничук О.С., 1985). При такому припущенні монгольське слово мало би пройти через цілий ланцюжок тюркських мов. Невірогідно, щоб воно зникло з них усіх без жодного сліду. Скорш за все слов. колимага можна пояснити на тюркському грунті як “запряжений кінь”, прийнявши до уваги чув. кyл “впрягати” і поширене в багатьох тюркських мовах ябак “кінь, лоша”. Того самого походження може бути також неясне укр. кульбака, кульпак та подібні слова в інших слов’янських мовах. Як ми вже знаємо, у давніх тюрків існувала розвинена лексика з царини гідротехнічних споруд і плавучих засобів. В багатьох слов’янських мовах є слово гать тому не виключено, що це слово запозичене з д. булгарської, оскільки чув. кат має те саме значеня, що і слов’янські слова.

Неясним є і походження слц., ч. kahan, укр "каганець" і т.д. Це слово можна порівняти з чув. кa кан "вушко". Як відомо, каганець має мати вушко, за яке його можна брати, щоб перенести каганець на інше місце. Слов’янські слова для означення книги звичайно порівнюють з угор. konyv, але з цієї мови воно не могло бути запозичене в силу фонетичної невідповідності, але угорське слово може походити, як зазначають Фасмер і Махек з д. чув. *koniv< *konig. З останньої форми можуть походити і слов’янські слова. Чеське klobouk, ст. слц. klobuk, kobluk "капелюх, шапка" безперчно тюркського походження, як і рос. колпак та ін. слов’янські слова, але шляхи запозичень та їх час є різні. Чеські і словацькі можуть походити з булгарської. Цікаво порівняти ст. ч. man as "чепурун, джигун, глупак" з чув. мa наc "гордий". Згідно з Махеком давні словаки запозичили своє osoh "користь, вигода" саме від булгарів, але в який час? І Фасмер, і Махек, і Брюкнер вважають слов. просо "темного" походження, можливо, навіть "доєвропейського". Може би варто було його порівняти із чув. пa рcа "горох"? Теж темного походження слов’янські назви сиру: слц., ч. tvaroh та ін. Угорське turo різниться фонетично, тому не може бути джерелом запозичення, а от чув. турa х "ряжанка" відповідає всім вимогам. Слвц., ч. c i p e r n э “жвавий, моторний” Махек відносить без подальших пояснень до південнослов’янських мов. Дійсно, є серб. чеперан 1) “жвавий, моторний”, 2) “чванливий”. Але всі ці слова разом з укр. чепурний тюркського походження, пор. чув. чипер “гарний”, тат. чибер “т.с.”. Є ще кілька словацьких і чеських слів, котрі також можуть бути тюркського походження, але відносно них висловлюються суперечливі думки: tabor, taliga, topor, љ ator, љ uvar,љ upa. В Українському етимологічному словнику слідом за Фасмером поширене в усіх слов’янських мовах, крім південих, слово корець “ківш, кухоль, міра зерна” пов’язується з кора (Мельничук О.С., 1989, Фасмер Макс, 1967). Можливо, так воно і є, бо й досі в народі робляться корчики з кори, однак впадає в око семантична і фонетична подібність слов’янського слова до чув. курка “ківш”. При тому що курка автоматично перетворюється на курець при зміні роду з жіночого на чоловічий, слов’янські слова можна пов’язувати з чуваським, хоча їх етимологія лишається несясною, бо є гр. koros “міра” та д.інд. carъh. “казан, горщик” і т.д.

Карл Менгес дає три можливих варіанти тюркського походження укр. ковила, рос. ков? ль, присутнього в “Слові про Ігорів похід” у формі ковиліє. (Менгес К.Г., 1979, 105-106). Всі три варіанти далекі фонетично і семантично. (Пор. 1. д.уйгур. qomy “бути в русі”, 2. алт. gomyrgaj “рослина з порожнім стеблом”, 3. тур. qavla “скидати кору, листя”). Значно більше в якості джерела запозичення може підійти д. булгарська мова, оскільки чув. хa мa л “стебло, стерня” за формою і за змістом найбільш подібне до слова ковил. З інших тюркських мов слово цього кореня виялене поки що тільки в татарській мові (кам? л). Суттєвим є те, що Менгес слідом за Уленбеком, Бругманом, Леманом, Бернекером припускав можливість порівнювання “темного” д. руського слова з гр. kaulos, лат. caulis “стебло” та з іншими словами і.- є. мов (Там же, 107). Якщо згадати, що даві булгари довший час були сусідами давніх італіків, греків і германців, то д.чув. праформу можна реставрувати як *kavul, яка рефлексувалася в д.руській як ковил ще в передісторичні часи. Давньобулгарського походження укр. (Фасмер Макс, 1964). Інше українське слово корчма, котрому є відповідники в усіх сучасних слов’янських мовах, вважається темним і не має задовільної етимології. Якщо прийняти до уваги цсл. кр? чьма “міцний напій” (Мельничук О. С., 1989), то це слово також може походити з булгарської (чув. кa рчама “брага”), оскільки більш міцних напоїв на ті часи ще не було.

Переконливим свідченням давніх слов’янсько-булгарських контактів є фонетичне і семантичне співпадіння поодинокого серед тюркських мов чув. салат "розкидати" із слц salat’ "випромінювати, пашіти", ч. salat "палати". Махек подає ці слова із давнім значення hazeti, metati "кидати". Спробуємо підрахувати ймовірність такого співпадіння для даного конкретного випадку. Для цього нам треба знати певні закономірності словоутворення в чуваській мові. Для аналізу таких закономірностей було взято 2100 чуваських слів. З них приблизно 210 слів починаються з букви с. Отже ймовірність того, будь-яке чуваське слово почнеться з с дорівнює 210:2100= 1/10. Проаналізувавши всі слова з початковим с можна знайти ймовірність того, що другою буквою слова з початковим с буде буква а. Ця ймовірність дорівнює 1/6. Так само можна знайти ймовірність того, що третьою буквою буде л, а четвертою знову а. Відповідно ці ймовірності дорівнюють 1/12 і 1/8. Проаналізувавши всі слова типу калах, салах, палах, валах, де друге а - будь-яка голосна, а х - будь-яка приголосна, можна знайти ймовірнвсть того, що подібне слово закінчиться на т. Ця ймовірність теж дорівнює 1/10. Перомноживши всі ці значення окремих ймовірностей між собою, ми будемо знати приблизне значення ймовірності виникнення в чуваській мові слова салат: 1/10x1/6x1/12x1/8x1/10= 1/57600. Тепер треба підрахувати ймовірність того, що слово салат буде мати сенс близький до значення "кидати". Наявні у нашому спіску 2100 чуваських слів можна розділити на групи слів, які можуть відповідати певним загальним семантичним одиницям. Такий поділ є до певної міри суб’єктивним, бо границі між семантичними полями є завжди надзвичайно розмиті. Однак, напевно, ніхто не буде заперечувати проти того, що поділ усіх 2100 слів на 100 умовних семантичних одиниць є достатнім для того, щоб змістове поле кожної з цих одиниць в надзвичайно малим ступеню могло би перекривати інше семантичне поле. Тоді ймовірність того, що чуваське слово салат може мати зміст близький до значення "кидати, розкидати, метати, швидко рухатись чи вилітати назовні і т.д." буде дорівнювати щонайменше 1/100. Відповідно, ймовірність того, що у чуваській мові виникне слово фонетично і за значенням подібне до слц. salat’ та ч. salat "кидати, метати" буде дорівнювати 1/5760000. Якщо подібних "співпадіннь" є кілька, то загальна ймовірність їх випадкового виникнення в різних мовах може визначатися одиничкою з кількома десятками нулів після коми. Практично це означає, що при доброму фонетичному і змістовому співпадінню двох слів із неспоріднених мов з числом фонем п’ять і більше, одне з них є запозиченим якимось шляхом, при умові, що обидва слова не мають ономатопоетичного, звуконаслідувального характеру, який робить імовірним виникнення подібних слів незалежно в різних мовах. Наприклад, поширеному словянському слову дуда, дудка добре відповідає чагат. і тур. dьdьk “сопілка, свиріль”. Миклошич і Бернекер вважали слов’янське слово запозиченим з тюркських, але Фасмер, посилаючися на Брюкнера, співзвуччя цих ономатопоетичних слів вважає “чистою випадковістю” (Фасмер М., 1964, Т1, 550). Ясно, що тут сумніви відносно запозичення слов’нського слова з тюркських мов мають підставу, отож, слов. дуда не можна включити до множини безсумнівних запозичень.

Тепер розглянемо можливі іранські впливи на слов’янські мови. Оскільки скіфи визнавалися іраномовними, завжди вважалося, що сліди іранських впливів на слов’янські мови є досить сильні. При цьому інколи всі темні випадки слов’янської етимології відносилися до гаданих іранських впливів. Прикладом такого упередженого підходу можуть бути дослідження Трубачова. Оскільки більшість іранських лексичних запозичень охоплює не весь слов’янський світ, московський вчений одній із своїх ранніх робіт він намагався прив’язати слова іранського походження в слов’янських мовах до одної з їх трьох груп - західно-слов’янської, східно-слов’янської та південно-слов’янської. Однак зразу стало видно, що більшість слів не є властивими тільки для однієї з груп, і ясно, чому - на ті часи запозичення до слов’янських мов з іранських робилися не відповідно до їх пізнішого поділу науковцями, а відповідно до сусідства окремих слов’янських племен з іранцями або відповідно до зайняття ними колишніх іранських ареалів, де іранські слова ввійшли у слов’янські мови як субстрат. Ми знаємо, що сусідами західної гілки слов’янства могли бути протокурди, східна ж гілка слов’янства з іранцями ніколи не сусідовала, але заселила колишні іранські ареали, котрі перед тим були заселені іранцями. Субстратні явища будуть розглянуті окремо, тут же ми зупинимося на можливих іранських запозиченнях в західнослов’янські мови. Трубачов виводить пол. baczyc , слц. bac iti se, укр. бачити з гаданого скіфсько-сарматського (?) *abiaxљ aya (східно-ір. abi-axљ aya "спостерігати"), пол. patrzyc , ч. patr iti, слц. patrit’, хорв. (діал.) patriti зі скіфсько-сарматського *pаtraya (ав. patar - "охоронець"), пол. szatrzyc , ч. љ etr iti, слц. љ etrit’, слв. oљ atriti, хорв. љ atriti зі скіфсько-сарматського *cљ atraya (ір. љ atraya "панування"), пол. dba, ч. dbati, слц. dbat’, укр. дбати із скіфсько-сартматського *dbaya (ав. - d¶ ba¶ љ ворогувати), пол. trwac , ч. trvati, слц. trvat’, укр. тривати, болг. трая, сх. траjати зі скіфсько-сарматського *tarvaya (д.інд. trayate "захищати"), пол. pitwac , ч. pitvati із скіфсько-сарматського *paitva (ав. poiqwa "роздрібнювати"), пол. z wawy, укр. жвавий відносить до скіфсько -сарматського *j’uvaya (афг. zhwand), пол. rarу g, ч. raraљ ek, слц. raroh, укр. раріг до афг. varegan "сокіл", пол. poczwara, укр. почвара - до скіфсько-сарматського *pacvara (ір. pacvara), пол., ч., слц. pan, укр. пан - ір. скіфсько-сарматського *gupаna (gypana "охоронець худоби"), пол. ч., слц. kat, укр. кат до скіфсько-сарматського *kata (ав. kaya каятися). (Трубачев О.Н., 1965). Більшість з цих етимологій виглядають надуманою, та й сам автор, здається, з часом від них відмовився, бо не посилається на них в пізнішій роботі (Фасмер М. 1964). Однак висновки Трубачова про іранські запозичення в польській мові змусили науковців шукати їм якесь сумнівне пояснення:

 

"Що стосується польсько-іранських зв’язків, то вони, очевидно, є результатом проникнення на межі нашої ери іранського населення в південну балтику" (Седов В.В., 1979, 33).

Тим не менше, була зроблена спроба знайти якісь сліди іранських впливів в західнослов’янських мовах, і виявилося, що є досить багато лексичих збіжностей між українською і курдською мовами, яким є паралелі також і в інших слов’янських. Приведемо приклади. Етимологічно неясне слов. *c eljadь (укр. челядь) може походити з курд. celi 1. "дитина", 2. "рід, клан". Так само неясним є походження слов. *rak (укр. рак). Його походження можна пов’язати з курд. req 1. "рак", 2. "жорсткий, твердий". Фасмер виводить рос., укр. вишня та інші подібні слов. слова від сер.в.нім. wоhsel, але курдс. fisne "вишня" виглядає більш подібним фонетично, тому культура цього фруктового дерева разом із назвою могла бути запозиченою слов’янами від протокурдів, так само, як і черешні (інша курдська назва вишні - qeresо ). Можна також розглядати такі пари: укр. галузь - курд. helez “хмиз”; укр. ? едзь - курд. gez “вкусити”; укр. яскравий - курд. askere "явний”; укр. тягар - курд. texar "вага". В багатьох слов’янських і в балтійських мовах є ціла група слів на означення гравію, жорстви, каменя, які в значним ступеню різняться між собою фонетично, але мовознавці вважають іх словами спільного, хоча і загадкового походження - укр. жвір, жорства, рос. жерства, гверста, грества, пол. zwir, dziarstwo, лит. z wir zdas, лтс. zvirgdzi і т.д. Курд. gevir “кам’яна брила” фоненично і за значенням дуже подібне до цих слів, тож джерелом запозичення може бути курдська мова, в є також курд. givir “міцний”, givrik “крупний”, очевидно, того самого кореня. В українській мові є слово ганчірка, котре разом з пол. hanczurka виводиться з н.в.нім. Handscheure “шматина для витирання рук” (А. Мельничук О.С., 1982). Таке пояснення викликає сумнів, оскільки і німецьке, і польскі слова мало поширені, а українське слово вживоється більше на сході України. Тому можна розглядати можливість запозичення українського слова з курдської, де є фонетично ближчий еквівалент ginciri "лахміття". Слов’янським запозиченням в курдську може бути курд. selef “джерело”, якому нема відповідників в інщих іранських мовах. Відповідні слов’янські слова такі: серб., словен. slap “водоспад”, ч. slap “поріг на річці”, слвц. slopat’ “хлистати”, рос. Солпа “поріг на річці Мста”, Солоповка - назва річки у Пермській обл. Праслов’янська форма мала би бути *solpa, отже курдське запозичення могло статися вже після розвитку повноголосся, тобото приблизно десь посередині І тис. н.е. В російській мові є слово сигать “скакати” неясного походження. Рясинен припускав можливість запозичення його з чув. сик “т.с.”, однак Фасмер заперечував це, мотивуючи нявністю білоруського сігаць. Однак це слово було присутнє також і мазовецькому діалекті польської мови (Brьckner Aleksander, 1927), а поширене на сході України діал. сігати необов’язково є запозиченим з російської. Отже, і це слово може бути запозиченим у давніх булгарів.

 

Словами іранського походження вважаються також укр. хата (в інших слов’янських мовах ніби запозичене з української) та ірій . Відносно першого слова сказати щось певне важко, бо подібні слова є також в германських і фінно-угорських мовах, а от цікаве слово вирій, здається не іранського походження, як вважає Фасмер (Фасмер Макс, 1967), а булгарського. В чуваській мові є слова ір "ранок" і уй "поле, степ". В грецькій мові існували слова ear, hr “весна”. Фасмер виводить вихідну форму як *vyroj. Отже, д.булг. *eroj могло означати "ранковий (східий, або полудневий степ)". Коли ще слов’яни населяли лісову зону, то вони могли спостерігати, як восени птахи перелітають десь на південь, у степи, і казали тоді, що вони летять в "ірій". Укр. дбати та інші західнослов’янські слова цього кореня так само можуть бути пояснені на чуваській основі: чув. тa п “акуратний”.

В зв’язку з висновком про те, що осет. don “ріка, вода” не було відповідним апелятивом для назви Дону, а саме походить від назви цієї ріки, випливає, що в назвах Дніпра та Дністра складова don, котра тлумачилася спеціалістами як “річка”, не може бути присутньою. В такому разі виникає завдання дати походженню назв цих річок якесь нове тлумачення. Спроби етимологізувати Дънепръ і Дънестръ на тюркському і грецькому лексичних матеріалах не дали прийнятних результатів, а от курдська лексика таку можливість дає. Прийнявши до уваги курд. dan- “той що дає”, ebыr “засоби до життя” та estыr “міцний”, можна пояснити назву Дніпра як Dan-ebыr “той, що дає засоби до життя” (рибу), а Дністер - як Dan-estыr “той, що дає міць” (цілюща дністровська вода). При уважному дослідженні можна знайти також і іншу томоніміку на території Правобережної України неясного походження, але яку можна пояснити на грунті курдської мови. Наприклад, Жмеринка, місто у Вінницькій області. Деякі науковці вважають цю назву похідною від етноніма “кіммерійці”. М. Фасмер вважає таке пояснення непереконливим (Фасмер Макс, 1967, Т2, 58), але з огляду на інші факти воно виглядає правдоподібним, тим більше, що в сучасній курдській мові є досить багато слів, подібних до цього топоніма, наприклад gemaro “облога”, qemer “місяць” та ін. Неподалік від Жмеринки протікає річка із загадковою назвою Мурафа. Якщо це слово складене - Мур-афа, то обидвом частинам є близькі аналоги (mor/mur/mar та afi/api) в іранських мовах з однаковим значенням “змія”, щоправда, в курдській мові знайдений аналог тільки для першої частини. Апелятив “змія” для назви річки дуже пасує.

Прийнявши до уваги всі ці факти, ми можна вважати, що припущення про заселення протокурдами Правобережжя Дніпра південніше від скіфів і слов’ян цілком обгрунтоване, хоча потребує подальших підтверджень про час і більш точні місця поселень якоїсь гільки протокурдів на території сучасної України.

Слід зазначити, що слов’янські племена на ті часи не спускали нажче Тясміна. Але навіть і на Тясмині, і дещо північніше перші зарубинецькі пам’ятки швидко, в кінці ІІ ст н.е. були замінені пам’ятками черняхівської культури, іншої, як на думку Кухаренка, етнічної приналежності, ніж зарубинецька (Кухаренко Ю.В., 1960, 299). Сєдов вважав цю культуру, поширену на широких просторах Північного Надчорномор’я від Нижнього Дуная до Сіверського Дінця, поліетнічною і сформованою носіями зарубинецької культури, германськими переселенцями з Польського Помор’я (вельбарська культура) та залишками місцевого скіфо-сарматського населення (Седов В.В., 1990-1, 84). Інші дослідники намагалися безпідставно довести генетичну тяглість зарубинецької, черняхівської і пізніших слов’янських культур. З різкою критикою подібних поглядів виступав Трет’яков, котрий вважав черняхівську культуру беззастережно германською, в чому, очевидно, мав рацію (Третьяков П.Н., 1982, 10-15). Спроби підвищення рейтингу давньої слов’янської культури за рахунок більш розвинених сусідніх є наслідком заїдеологізованості історичної науки, а серйозні історики не завжди наважуються заперечувати деяким закомплексованим патріотам. Вище ми вже торкалися цього питання, але не буде зайвим наведення думок Трет’якова дослівно:

Носії ранньосередньовічної слов’янської культури "ніколи не були тісно пов’язані зі світом античних цивілізацій. Якщо їх сільськогосподарське виробництво, можливо, лише дечим поступалося черняхівському, то всі інші галузі економіки - металургія і металообробка, гончарство, обробка кості та ін. - відрізнялися значною примітианістю, не виходило за межі елементарного за засобами хатнього ремесла" (Третьяков П.Н. 1982, 14, 15)

Очевидно, черняхівська культура належала готам. Готи переселилися в Північне Надчорномор’я з території Польщі і створили тут свою державу, що засвідчено історичними джерелами і не може піддаватися жодним сумнівам. До того часу населення Подніпров’я, Дніпро-Дністровського межиріччя і Подністров’я було вельми строкатим. На Нижньому Дніпрі то були нащадки кіммерійських, скифських, сарматських племен і вихідці з грецьких Надчорноморських міст. Тут були також германські племена бастарниів, кельти, котрі в середині І ст. до н.е. зруйнували Ольвію. Дещо раніше кельти мали свої поселення на Верхньому Дністрі, що засвідчено знахідкою кельтських пам’яток біля села Бовшів Ларисою Крушельницькою. Ще нижче по Дністрі жили фракійці. (липецька культура). Готи, очевидно, витіснили більшу частину місцевого скіфсько-сарматського населення за Дніпро, однак кілька слів курдського походження в українській мові можуть свідчити про те, що якійсь рештки степовиків могли відійти на північ і дожити до часів Київської Русі, коли вони могли мати прямий контакт з давніми українцями.

Після навали гунів, котрі зруйнували готську державу і започаткували Велике переселення народів, але потім неймовірно безслідно зникли, слов’янські племена прийшли у великий рух і відтоді тільки заявили про себе у європейській історії. При цьому за давньою індоєвропейською традицією правобержні племена здебільшого пішли на захід або лишилися на старих місцях, а лівобережні, за винятков предків сучасних росіян, перейшовши Дніпро, рушили на Балкани. В середині V ст. слов’яни вже були в південній Панонії та в південно-західній Дакії (Гиндин Л.А., 1981, 86). За даними топоніміки слов’яни спочатку заселили компактним масивом Західну і частково Північно-західну Болгарію (Георгиев Владимир, 1960, 75), тому можна припускати, що основна частина слов’ян рухалася на Балкани через Картпати, а не вздовж берега Чорного моря. Цей рух добре узгоджується з картами поширення двох типів слов’янської кераміки - празько-корчацької і колочинсько-пеньковської, котрі можна найти в роботах авторитетних істориків (Баран В.Д., 1978, Седов В.В., 1979; Третьяков П.Н., 1982), хоча часом слов’янські старожитності розділяють на три або чотири групи, розглядіючи пеньківську і колочинську культури окремо і додаючи ще дзедзіцьку групу пам’яток (Баран В., 1986). Цей більш детальний поділ відбиває подальший розвиток двох первісних слов’янських культур у V-VI ст. під впливом місцевих обставин. Празька культура була поширена від Прип’яті і середньої течії Дніпра до Дунаю і межиріччя Ельби та Заале, пеньківська - від верхів’їв Сів. Донця через Середній Дніпро, Бог і Середній Дністер до Прута, Колочинська займала усе лівобережжя Верхного Дніпра і Подесення, Дзедзіцька - Центральну і Північну Польщу (Баран В.Д., 1990, 6-7).

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...