пошук:  

>> Схід, аналітично-інформаційний журнал: Економіка - 2001-й рік

У розділах: [Схід, аналітично-інформаційний журнал]

Авторська сторінка
Опублікував:  sxid

 

 

ДАЙДЖЕСТ
АНАЛІТИЧНО-ІНФОРМАЦІЙНОГО ЖУРНАЛУ
"Схід"

розділ "ЕКОНОМІКА"

Адреса редакції:
83086, м. Донецьк, вул. Артема, 45
тел/факс: (062) 337-04-80, 338-06-97.
е-mail: shid@uvika.dn.ua

Донецьк-2002-10-21



Зміст розділу "Економіка"

Віктор Ющенко Організація внутрішнього вугільно-енергетичного ринку

Ігор Сорока "ДУХ КАПІТАЛІЗМУ" І "ДУХ ПІДПРИЄМНИЦТВА" ЯК ҐЕНЕРАТОРИ МОТИВАЦІЇ ДІЛОВОЇ АКТИВНОСТІ

Бєлопольський М. КОРУПЦІЯ, "ТІНЬОВА" ЕКОНОМІКА ТА ЇХ ПОДОЛАННЯ

Дергаусов М. Приватизація або підвищення якості менеджменту - вибір оптимального шляху розвитку морських портів України у контексті глобалізації світової економіки

Азарян О. ТРАНСФОРМАЦІЯ СПОЖИВЧОГО РИНКУ УКРАЇНИ в СУЧАСНИХ УМОВАХ

Махмудов О. КОРУПЦІЯ ТА ТІНЬОВА ЕКОНОМІКА: ПРИЧИНИ, МЕХАНІЗМИ, РІШЕННЯ

Дергаусов М. МАРІУПОЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ МОРСЬКИЙ ТОРГОВИЙ ПОРТ У 2000 рр.

Макогон Ю. Іноземні інвестиції і легалізація тіньової економіки

Новікова О., Покотиленко Р. Загрози національній безпеці україни: причини та наслідки тіньової економіки, корупції

Зельдіна Е., Сорокін Б. АУДИТОРСЬКА ПЕРЕВІРКА ЯК СПОСІБ ПОПЕРЕДЖЕННЯ ЕКОНОМІЧНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ

Кальман О. ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ БОРОТЬБИ З КОРУПЦІЄЮ

Сорока І. ПІДПРИЄМНИЦТВО І ЙОГО МОТИВАЦІЯ ЯК ЕКОНОМІКО-ФІЛОСОФСЬКІ ФЕНОМЕНИ: ДІАЛЕКТИКА РАЦІОНАЛЬНОГО І ІРРАЦІОНАЛЬНОГО

Янукович В. РЕГІОНАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ І ВИКОРИСТАННЯ ТРУДОВИХ РЕСУРСІВ

Заблоцький В., Ляшенко В. СЕРЕДНIЙ КЛАС В СОЦIАЛЬНIЙ СТРУКТУРI ПОСТРАДЯНСЬКОГО СУСПIЛЬСТВА

Юрій Макогон УКРАЇНА І ДОНЕЧЧИНА В КОНТЕКСТІ СВІТОВИХ ТЕНДЕНЦІЙ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

Ігор Сорока Підприємництво в контексті Теорії ІГОР Дж. фон Неймана ТА о. Моргенштерна

Іван Цупор ІПОТЕЧНЕ КРЕДИТУВАННЯ В УКРАЇНІ

СКЛАДОВІ УСПІХУ СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА (Досвід АТ "Ясинуватський машинобудівний завод")

Олександр Махмудов ТІНЬОВА ЕКОНОМІКА УКРАЇНИ: МЕХАНІЗМ ДІЇ І ШЛЯХИ ПОДОЛАННЯ

Донченко О.А. Бурега В.В. Управлінська криза в Україні: демонстраційний потенціал.

Олександр Махмудов ФЕНОМЕН ГЛОБАЛІЗАЦІЇ І ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ

Костянтин Гнєдов Роль банківської системи в піднятті промислового потенціалу Донбасу

Михайло Дергаусов МАРІУПОЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ МОРСЬКИЙ ТОРГОВИЙ ПОРТ У 2000 рр.

Ігор Сорока Мотивації підприємництва та специфіка економічної ситуацІї в Україні у контексті формування національних моделей підприємництва та ринку

Ігор Сорока Розвиток корпоративної власності і демократизація управління капіталом

Онищук Георгій ПЛАНУВАННЯ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ МІСТ

Лілія ДМИТРИЧЕНКО МАКРОЕКОНОМІЧНЕ РЕГУЛЮВАННЯ В УКРАЇНІ: ПРОБЛЕМИ ОПОДАТКУВАННЯ ТА ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОГО БЮДЖЕТУ

О.І. Амоша, В.Я. Швець ВЗАЄМОДІЯ ДЕРЖАВИ І РЕГІОНІВ В СТРАТЕГІЧНОМУ ПЛАНУВАННІ ЕФЕКТИВНОГО РОЗВИТКУ ВИРОБНИЦТВА

Ляшенко В'ячеслав, Сорокін Борис, Сєрий Геннадій НАПРЯМКИ МІЖРЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ ТА РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМНИЦТВА В ДОНБАСІ

Юрій Макогон АНАЛІЗ СУЧАСНОГО СТАНУ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНИХ ЗВ'ЯЗКІВ УКРАЇНИ І ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

Ігор Жуганов Реформування власності в аграрному секторі економіки

Марія Туріянська, Володимир Павлиш, Едуард Павлиш ЗаВДаННЯ оптимізації розподілу інвестицій при багатокомпонентному інвестуванні

Валерій Берега, Віталій Заблоцький АНТИКРИЗОВЕ УПРАВЛІННЯ У ПЕРЕХІДНОМУ СУСПІЛЬСТВІ: СОЦІАЛЬНА АДЕКВАТНІСТЬ ТА ІДЕОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ

Інесса Ситнік АДАПТАЦІЙНІ МОЖЛИВОСТІ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ У КРИЗОВІЙ ЕКОНОМІЦІ

Валентина Гринькова, Олег Васюренко АНАЛІЗ СУЧАСНОГО СТАНУ КРЕДИТНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

Лілія Дмитриченко Державне регулювання економіки: історичний нарис

Юрій Макогон Донеччина на тлі України в 1997 р.: аналіз соціально-економічного становища

Володимир Рибак До ефективної економіки через децентралізацію управління

Ігор СОРОКА Мотивації підприємництва та специфіка економічної ситуацІї в Україні у контексті формування національних моделей підприємництва та ринку

Борис Карпінський, Богдан Макух ПРОГРАМИ РЕФОРМ, СТАБІЛІЗАЦІЇ І РОЗВИТКУ: АНАЛІЗ ЕФЕКТИВНОСТІ

Ірина Швець ІНВЕСТИЦІЇ У ВИРОБНИЧІ ПОТУЖНОСТІ ЯК ФАКТОР ЕКОНОМІЧНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ В УКРАЇНІ

Олена Дудник, Наталія Вишневська ДЕЯКІ ПІДСУМКИ МАСОВОЇ ПРИВАТИЗАЦІЇ В УКРАЇНІ

Юрій Євсюков ОЦІНКА ІННОВАЦІЙНИХ СТРАТЕГІЙ ПІДПРИЄМСТВА

Наталія Бударіна СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНОГО РИНКУ ЧОРНИХ МЕТАЛІВ ТА ЇХ НАСЛІДКИ ДЛЯ КРАЇНИ

Ольга Савинова РОЛЬ ЕНЕРГОРЕСУРСІВ У ПРОЦЕСІ ВИХОДУ З ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ

Валерій Бурега ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПИТАННЯ ПРОФЕСІОГРАФІЇ УПРАВЛІНСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Валерій Євдокименко ВДОСКОНАЛЕННЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

Наталія Внукова НЕКОМЕРЦІЙНІ ОРГАНІЗАЦІЇ "ТРЕТЬОГО СЕКТОРУ" ЯК СУБ'ЄКТИ РИНКОВОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ

Ігор Винниченко КОНЦЕПЦІЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ ТУРИСТИЧНОЇ КОРПОРАЦІЇ (РТК)

Ігор Сорока ТІНЬОВА ЕКОНОМІКА УКРАЇНИ: СУТНІСТЬ, ВИТОКИ, ШЛЯХИ ПОДОЛАННЯ

Віктор Кравець РЕФОРМА БУХГАЛТЕРСЬКОГО ОБЛІКУ В УКРАЇНІ

Віктор Ющенко МОНЕТАРНА ПОЛІТИКА В УКРАЇНІ ПІСЛЯ ГРОШОВОЇ РЕФОРМИ

Юрій Ященко Дослідження стану вугільної промисловості україни та шляхи подолання галузевої кризи

Григорій Семенов ОСОБЛИВОСТІ СУЧАСНОГО РОЗВИТКУ КРИЗИ В ЕКОНОМІЦІ ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ ТА ПЕРЕДУМОВИ ЇЇ СТАБІЛІЗАЦІЇ

Іван Малишко ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ МАШИНОБУДІВНОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ

Віктор Месель-Веселяк ШЛЯХИ ПОДОЛАННЯ КРИЗИ В АГРАРНО-ПРОМИСЛОВОМУ КОМПЛЕКСІ УКРАЇНИ

Юрій Макогон ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ТА ІНОЗЕМНІ ІНВЕСТИЦІЇ ЯК ЧИННИКИ СТАБІЛІЗАЦІЇ

Микола Пефтієв, Наталія Коніщева, Наталія Коніщева Економіка ШЛЯХИ РЕФОРМУВАННЯ ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В УКРАЇНІ

Влодзимеж Панькув, Барбара Гончаж, Гела Григолашвілі ОСНОВНІ РИСИ ТА СТЕРЕОТИПИ СТРАТЕГІЧНОГО МИСЛЕННЯ ЛІДЕРІВ ПІДПРИЄМСТВ У ПОСТРАДЯНСЬКИХ КРАЇНАХ (на прикладі Грузії)

Сергій Богачов ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РИНКУ ОБЛІГАЦІЙ ВНУТРІШНЬОЇ ДЕРЖАВНОЇ ПОЗИКИ УКРАЇНИ (ОВДП)

Леонід Чередник СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ ЗА 1996 РІК В УКРАЇНІ

Юрій Ященко РЕГІОНАЛЬНА ЕЛЕКТРОЕНЕРГЕТИКА: ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

Олена Воловодова СОЦІАЛЬНІ НАСЛІДКИ ЗАКРИТТЯ ЗБИТКОВИХ ШАХТ ДОНБАСУ ТА ПОШУК ОПТИМАЛЬНОЇ МОДЕЛІ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

Володимир Рибак ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ БЮДЖЕТНОГО ФЕДЕРАЛIЗМУ В УКРАЇНI У СВIТЛI СВIТОВОГО ДОСВIДУ

Євген Копатько, Віталій Коршунов ДЕЯКI АСПЕКТИ СОЦIАЛЬНО-ЕКОНОМIЧНОЇ СИТУАЦIЇ НА ДОНБАСI

АНАТОЛІЙ БЛИЗНЮК НАУКОВО-МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ СТВОРЕННЯ ТЕХНОПАРКУ ПО РЕСУРСОЗБЕРЕЖЕННЮ ТА ПЕРЕРОБЦІ ВІДХОДІВУ ДОНЕЦЬКІЙ ОБЛАСТІ

Олександр Канов РОЛЬ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАСНОСТІ в ЗАБЕЗПЕЧЕННІ ЕКОНОМІЧНОЇ та ПОЛІТИЧНОЇ БЕЗПЕКИ НАЦІЇ: МЕКСИКАНСЬКИЙ ДОСВІД

М.М.Дергаусов Маріупольський морський порт - стратегічний центр управління рухом і розподілом транзитних вантажопотоків на південному сході України

Бєляєв Олександр, Масліченко Сергій, ТРансформація державного регулювання на сучасному етапі суспільного розвитку

Віктор Ющенко Якою мірою зростання України залежить від Росії?

Анджей Ліманскі, Яцек Рушковскі Реструктуризація польської енергетики -- на прикладі електротеплоенергетики

Михайло Дергаусов АНАЛІЗ РОБОТИ МАРІУПОЛЬСЬКОГО МОРСЬКОГО ТОРГОВОГО ПОРТУ В ОСТАННЄ ДЕСЯТИЛІТТЯ ХХ СТ.

Саблук П.Т. Особливості аграрної політики розвитку АПК Україні в пореформений період

Володимир Узунов Інституціональні форми економічної свободи підприємництва

Вадим ХРИСТІАНОВСЬКИЙ, Ірина ГЛАДІЙ Україна -- Європа: реалії та перспективи

Людмила Ситник ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМ ВУГІЛЬНОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ УКРАЇНИ

Людмила Ситник ПРОЯВИ КРИЗИ НА ПІДПРИЄМСТВАХ
ВУГІЛЬНОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ

Валентин Ландик Напрямки державного регулювання інноваційної діяльності

Велижанский С.К., Руденко А.И. Аналіз інвестиційної ситуації в Автономній Республіці Крим

Марина Артюхіна Маркетингова діяльність в системі освіти

О.В. ТРУБЧАНІН ВПЛИВ ВЕЛИКОГО ПІДПРИЄМСТВА РЕГІОНАЛЬНОГО ЗНАЧЕННЯ НА ЖИТТЄЗАБЕЗПЕЧЕННЯ МАЛОГО МІСТА

Володимир Трубчанін Проблеми старопромислового регіону (проблеми та перспективи розвитку гірничого машинобудування)

Н. Борецька Соціальна політика як стратегічна основа соціально -- економічного розвитку

Чумаченко Микола Проблеми формування регіональної політики в Україні

Леонід Чередник ПРИВАТИЗАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ В ПРОМИСЛОВОСТІ ДОНЕЧЧИНИ

Юрій Кроль Інвестиційне забезпечення процесу бізнес-планування

Бела Шелегеда, Алімжан Садеков, Віталій Заблоцький ТРАНСФОРМАЦІЯ СИСТЕМИ ЕКОНОМІЧНОЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ НА ОСНОВІ КОНЦЕПЦІЇ СТІЙКОГО РОЗВИТКУ ЄВРОПИ

І. Сорока МОТИВАЦІЯ ТРУДОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ : СУТНІСТЬ, БОРОТЬБА КОНЦЕПЦІЙ І ЕВОЛЮЦІЯ ПРАКТИКИ

МАТЕРІАЛИ КОНФЕРЕНЦІЙ

(на тему економіки)

Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції: "Корупція, економічні злочини: шляхи подолання та удосконалення правових чинників розвитку суспільства", 18 жовтня, 2000 р, м.Донецьк



Віктор Ющенко

Організація внутрішнього вугільно-енергетичного ринку

Традиційно слабким механізмом, який викликав регулярні конфлікти у вугільній галузі було те, що на 100% державна вугільна промисловість мала комерційні стосунки з енергетичною галуззю країни -- те ж на 100% державною. При цьому енергетика хронічно не проплачувала вугільникам. Рівень касових розрахунків досягав 10-12%. В цій ситуації вугільна галузь фактично кредитувала інші галузі. Сьогодні ми поставили собі за мету розробити механізм, який би забезпечував повні прозорі грошові відносини в енергетичному секторі. Тому що працю шахтаря, в принципі, оплачує та людина, яка користується електроенергією. Якщо ми знайдемо рішення, за яким кошти від споживача чпеціальним ринковим каналом будуть гарантвоано іти до шахтарів, то останні будуть фінансово захищені. Це що стосується ринкового аспекту проблеми. В попередні роки держбюджет викупав вугілля і по суті безкоштовно передавав його енергетикам. Проблема зводилася до того, як повернути від енергетиків у держбюджет. Сьогодні ми домовилися, що у поточному році ми виділяємо 2,4 млрд. гривень підтримки вугільникам з бюджету. Таким чином, бюджетна частина залишається в обсягах і традиціях, характерних для попередніх років. За новим механізмом створено спеціальним розподільчий рахунок на оптовому ринку, за яким тільки-но сума з платежів з'являється від споживача, вона зразу ж розподіляється на частку вугільної промисловості, генеруючої системи, розподільчої системи. Такий механізм почав діяти з 27 липня 2000 року. І якщо на початок року щоденно ми одержували з ринку 1,5-3 млн. грн., то 22 серпня прийшло 27 млн. грн. Середній щоденний рівень проплат -- 20 млн. грн. Для того, щоб регулярно розраховуватися з вугільною галуззю за цією моделлю за місяць треба зібрати 640 млн. грн. Таким чином, ми вже зараз наближаємося до цифри 600 млн. Сьогодня можна абсолютно впевнено сказати, що модель самофінансування, коли шахтар виробляє вугілля, продає його на ринку і ринок дає через інкасацію 100% платежу, практично на 85-90% вже здійснилася. А на початок року вона працювала лише на 8%. Я упевнений, що це одна з найбільших перемог за останні роки в моделі вітчизняного енергоринку. Що стосується розрахунків по зарплатні та іншим проплатам. Ми сьогодні маємо, можливо, найбільш високий рівень проплат шахтарям за останні 7-8 років. Тут залишилася одна дуже складна і з довгою бородою проблема на 600 млн. по регресам.

Говорячи про бюджет 2001 року, ми повинні посилити позитивні тенденції, які зараз з'явилися на ринку "вугілля-енергія". Я впевнений, що вугільна галузь може стати стабільною. Вугільний сектор -- це сектор, який постійно патронує Президент і прем'єр. Це той сектор, який формує унікальну енергетичну ситуацію України. Сектор, який має майбутнє. Сектор, який ніхто в цьому уряді не збирається згортати за обсягами, навпаки, ми ставимо завдання на зростання вуглевидобутку, на зростання державної підтримки, зокрема, капітальних вкладень у вугільну галузь. Базуючись саме на національній вугільній галузі ми зможемо зробити енергетику України стабільною. Тому позиція Уряду стосовно вугільної галузі завжди буде особливою. Ми, звичайно, підходим до філософії побудови національної енергетичної системи як цільного організму, який повинен мати єдину національну систему управління, єдину систему безпеки, єдину систему інженерної політики і, безумовно, єдину концепцію організації грошово-фінансової системи ринку. Це ключові позиції, на яких стоїть Уряд. Інші моделі окремих регіонів, "енергоостровів" повинні працбвати в рамках єдиної загальнодержавної моделі. У нас сьогодні немає проблеми генерації як такої або системи управління генерацією. Не ці проблеми стоять. У нас дійсно виникла криза за останні 5 років у зв'язку з процесами приватизації, де зіткнулися інтереси територій, держави, колективів. Паралельно розвивалася платіжна криза -- це як рудимент кризи, яка стосується і бюджетної сфери і економіки підприємств. Систематичні неплатежі призвели до того, що з року в рік енергосистема занепадала. То ми її підримували за рахунок ядерних боєголовок і на безкоштовному режимі покривали неплатежі постачальників, то ми через систему відносин у газовій підгалузі знаходили форми займів у Росії... Але ми сві розуміємо, що так тривати довго не може. Нам негайно треба робити ревізію ідеології споживання, наводити порядок в платіжній дисципліні.

Цінова політика відносно енергоносіїв вітчизняного виробництва до цих пір мала адміністративний характер. У лютому 2000 р. Уряд лібералізував ціни на енергоносії. І вже за 6 місяців 2000 р. нафтова галузь перерахувала до бюджету 360 млн. грн -- проти 110 млн.грн за весь 1999 р. В неї ніколи не було грошей на розвідку. В цьому році "Укрнафта" одержала на розвідку 150 млн.грн. і ось результат - щойно відкрито одне з найбільших за останніх 5-6 років нових родовищ нафти на Західній Україні (запаси 28-30 млн.т.). Саме лібералізація цін дозволила нафтовикам розрахуватися з зарплатою, створити фонд по освоєнню капіталовкладень, розрахуватися з бюджетом за недовиплати 1999 р.

А яка адміністративна ціна донбаського коксу? 20 доларів за тону. На ринку ж -- 38 доларів за тону. Зрозуміло, що лібералізація цін на кокс матиме позитивний ефект і для вугільників і для коксовиків. Наша логіка -- ціну на продукт визначить ринок. Чим більше прозорості, тим ефективнішою буде ціна. Політика демпфування ж цін працює проти шахтаря.

Позиції Уряду стосовно ВЕЗ.

Вільна економічна зона (ВЕЗ) -- як операційний ніж. Він може дати як унікальний позитивний, так і негативний ефект. Ми маємо сьогодні в Україні 20 економічних і спеціальних інвестиційних зон. ВЕЗ безумовно цікавий і хорошо відомий в економіці інструмент, але він потребує синхронної поведінки всіх прилеглих сфер, особливо організації економіки. Коли ми говоримо про ВЕЗ, то не треба проводити політику їх "розмазування", а треба прагнути концентрації, певної виключеності, тоді ця виключеність стає її (ВЕЗ) оригінальним надбанням. Коли ми масу розширюємо, то знову звертаємося до економічного поля в якому працює більшість. В цьому суть.

Уряд і церква.

Уряд України, як це личить європейському уряду, не буде втручатися в справи церкви. Тому що це заторкує волю мільйонів людей. Ми впевнені, що якщо ми силою будемо нав'язувати чиюсь позицію, навіть великої людини, вона може посіяти тільки роздратування в такій делікатній справі як вибір релігії. Тим більше, в нашому суспільстві. Тут слово за кожним з нас, за парафіянами, за церквами. І повторювати дії деяких політичних організацій Кабмін не буде.



"ДУХ КАПІТАЛІЗМУ" І "ДУХ ПІДПРИЄМНИЦТВА" ЯК ҐЕНЕРАТОРИ МОТИВАЦІЇ ДІЛОВОЇ АКТИВНОСТІ

Ігор Сорока, д.е.н.

Метою цієї статті є поглиблення аналізу мотивації підприємництва шляхом дослідження факторів стимулювання ініціативної економічної діяльності. Для цього під нетрадиційним кутом зору аналізуються капіталізм і підприємництво, ті їх сторони і характеристики, які відповідають за мотивацію підприємництва.

Звернемося до праць і поглядів "Маркса буржуазії", видатного соціолога М. Вебера. Мова піде про так званий "дух капіталізму", дослідженню якого присвячена знаменита робота М.Вебера "Протестантська етика і дух капіталізму". Автор починає з цитати з Бенджаміна Франкліна: "Пам'ятай, що час - гроші; той, хто міг би щодня заробляти по десять шилінгів і проте пів-дня ледарює, повинен - якщо він витрачає на себе всього тільки шість пенсів - врахувати не тільки цю витрату, але вважати, що він викинув зверх того ще п'ять шилінгів.

Пам'ятай, що кредит - гроші. Той, хто залишає у мене ще на деякий час свої гроші, після того як я повинен був повернути їх йому, дарує мені проценти або стільки, скільки я можу виручити з їх допомогою за цей час.

Гроші можуть народити гроші. Чим більше у тебе грошей, тим більше породжують вони в обороті. Той, хто вбиває супоросну свиню, знищує все її потомство. Той, хто переводить одну монету, вбиває все, що вона могла б зробити.

Самі незначні дії впливають на кредит. Стукіт твого молотка, який твій кредитор чує в 5 годин ранку, вселяє в нього спокій на цілих шість місяців; але якщо він побачить тебе за більярдом або в корчмі, то він на наступний же ранок зажадає свої гроші".

Тут проповідуються не просто "правила життєвої поведінки", а викладається своєрідна "етика", відступ від якої є не тільки нерозумним, але і свого роду порушенням умов боргу. Мова йде не тільки про "практичну мудрість", але про вираження деякого етосу.

Етичні правила Франкліна мають утилітарне обгрунтування: чесність корисна, бо вона приносить кредит, так само - пунктуальність, старанність, помірність - всі ці якості саме тому і є доброчесністю. Вище благо цієї етики передусім у наживі, в усе більшій наживі при повній відмові від насолоди, що дарується грошима. Ця нажива в такій мірі мислиться як самоціль, що стає чимсь трансцендентним і навіть просто ірраціональним по відношенню до "користі" окремої людини. Тепер вже не придбання служить людині засобом задоволення його потреб, а все існування людини направлене на придбанство, яке стає метою його життя. Цей безглуздий переворот в тому, що ми назвали б "природним" порядком речей, в такій же мірі є необхідним лейтмотивом капіталізму, в якій він чужий людям, не заторкнутим його впливом. Придбання грошей є при сучасному господарському ладі результатом і вираженням діловитості людини, яка відповідає своєму покликанню, а ця діловитість, складає альфу і омегу моралі Франкліна [2, с. 71-76].

Цитуючи Франкліна і коментуючи його, Вебер показує, що останній зводить праведне збагачення в ранг етичної норми, регулюючої відповідний уклад життя. Нажива як етична норма і складає по Веберу суть такого специфічного поняття, як "дух капіталізму". Але Франклін курить фіміам не стільки наживі, скільки діловитості, що часто приймає вигляд першої. Вебер зазначає, що звичне для нас, а по суті не таке просте уявлення про професійний обов'язок, про зобов'язання, які кожна людина має по відношенню до своєї "професійної" діяльності, в чому б вона не полягала і незалежно від того, чи сприймається вона індивідом як використання його робочої сили або його майна (як "капітал"), - це уявлення характерне для "соціальної етики" капіталістичної культури, має для неї і конститутивне значення. Індивід в тій мірі, в якій він входить в складне переплетення ринкових відносин, вимушений підкорятися нормам капіталістичної господарської поведінки; фабрикант, що порушує ці норми, економічно усувається так же невідворотно, як і робітник, якого просто викидають на вулицю, якщо він не зумів пристосуватися до них.

Капіталізм, що досяг панування в господарському житті, створює необхідні йому господарські суб'єкти - підприємців і робітників - за допомогою економічного відбору. Для того, щоб цей "відбір" міг відбутися, тобто для того щоб певний вид поведінки і уявлень отримав перемогу над іншими, він повинен був спочатку виникнути не у окремих осіб, а як деяке світовідчуття, носіями якого були групи людей. Що стосується наївних уявлень історичного матеріалізму про виникнення подібних "ідей" як "відображення" або "надбудови" економічних відносин, то тут досить вказати на той факт, що на батьківщині Франкліна (в Массачусетсі) "капіталістичний дух" існував до "капіталістичного розвитку". У цьому випадку причинний зв'язок зворотний тому, який слід би постулювати з "матеріалістичної" точки зору. Той образ думок, який знайшов своє вираження в цитованих рядках Франкліна і зустрів співчуття цілого народу, в старовині був би затаврований і відкинутий як негідний вияв скаредності. Подібне ставлення і в наш час властиве тим соціальним групам, які найменше пов'язані з капіталістичним господарством. Дана обставина пояснюється не тим, що "прагнення до наживи" було незнане докапіталістичній епосі, і не тим, що пожадливість в ті часи була меншою. Пожадливість неаполітанського або азіатського візника, незрівнянно більш безсоромна, ніж жадність англійця в аналогічній ситуації. Панування користолюбства було характерною рисою саме тих країн, які є "відсталими" у своєму буржуазно-капіталістичному розвитку (сьогодні ми це добре бачимо на прикладі самих себе і собі подібних. - І.С.). Пожадливість стара як світ і відома всій історії людства. Аж ніяк не ті люди, які повністю віддавалися цій схильності, на зразок голландського капітана, "готового заради прибутку заглянути і в пекло, нехай навіть при цьому будуть спалені вітрила", були представниками того образу думок, з якого виник "дух" капіталізму як масове явище [2, 76-79].

Звертає на себе увагу те, що тут ми стикаємося з тріадою: раціональністю, підприємництвом, капіталізмом. При цьому у Вебера асоціюються один з одним і значною мірою ідентифікуються раціональна організація праці, раціональне використання капіталу, підприємництво, засноване не винятково на наживі і пожадливості, сучасний Веберу західноєвропейський і американський капіталізм, капіталістичне раціо взагалі. У інтерпретації Вебера пожадливість і нажива виступають, по-перше, антиподами впорядкованого буржуазно-капіталістичного господарства як такого, будучи атрибутами несучасних Веберу (кінець ХIХ - початок ХХ ст.) елементів азіатського капіталізму; по-друге, мотиватором цивілізованого підприємництва і ділової активності взагалі є "дух капіталізму", який виступає як антипод "докапіталістичного духу" наживи і пожадливості; по-третє, "докапіталістичний дух" наживи, якщо взяти територіально-географічний та історичний аспекти становлення підприємництва і впорядкованого капіталізму, ніколи, як правило, не був передвісником власне "духу капіталізму" як відповідної етичної норми; по-четверте, "докапіталістичний дух" наживи був (і, мабуть, залишається) характерний для підприємництва назовні, "підприємництва на експорт" або колоніального підприємництва. "Домашнє" ж підприємництво, як правило, було адекватно "духу капіталізму", традиціям, що склалися і етичним нормам, які заперечували дух наживи і пожадливості як етичні цінності і які вважали його вияв в рамках роду і племені нетичною випадковістю, нехарактерними прикрими виключеннями. І якщо використати авторську термінологію і лексику, то "докапіталістичний дух" (нажива, пожадливість) є надлишком невичерпної підприємницької енергії і морально індиферентної схильності, на відміну від якого "дух капіталізму" і підприємництво, що уособлює його в окремому випадку приймають характер етично забарвленої норми, яка регулює весь уклад життя. Отже, для Вебера цією нормою і є "дух капіталізму". Від себе додамо, що "дух капіталізму" у вузькому значенні цього поняття є одночасно "дух підприємництва", в основі якого лежить цивілізоване підприємництво західноєвропейського і американського зразка, яке перетворюється в категорію пануючої моралі і норму відповідної етичної системи. У зв'язку з чим вживання в статті визначення "дух капіталізму" означає одночасно "дух підприємництва".

З роботи М. Вебера витікає також ряд висновків, що мають безпосереднє відношення до становлення вітчизняних ринку і підприємництва. Дійсно, лейтмотивом і конституюючим чинником формування національних моделей підприємництва і ринку (як, між іншим, і аналогічних моделей у всьому пострадянському, постсоціалістичному просторі) є "докапіталістичний дух" наживи і пожадливість самого примітивного середньовічно-азіатського зразка. Ні про яке переваження "духа капіталізму" як домінуючої етичної норми впорядкованого буржуазно-капіталістичного розвитку не може бути поки що й мови. І хоч "дух капіталізму" в його веберовському розумінні має місце в мотивації просунених вітчизняних протопідприємців, до етичної норми цьому чиннику мотивації підприємництва ще далеко.

Цікавий і інший аспект проблеми. На відміну від описаної М. Вебером "поведінки" західноєвропейського підприємництва дома і в гостях, сучасне українське і пострадянське взагалі підприємництво поводиться вдома так, як колись (а часом і тепер) західноєвропейське і американське підприємництво в колоніях, де воно зневажало "домашні" традиції і етичні норми, де головними мотиваторами були не похідні "духу капіталізму" і специфічна форма його вияву - "дух підприємництва", а похідні "докапіталістичного духу" - пожадливість, нажива, користолюбство і т.п.

У себе вдома, у вітчизняному економічному просторі українське підприємництво веде виразно виражену "колоніальну" політику за принципом: нажива будь-якою ціною. Хоч, заради справедливості, треба відмітити, що на зовнішньоекономічній арені вітчизняне підприємництво в кращій своїй частині поводиться згідно з цивілізованими традиціями і етичними нормами. Правда, не стільки тому, що ці норми сповідує, скільки, виходячи з інших норм, - юридичних. Звідси висновок: головним джерелом деформацій українського підприємництва, що народжується є деформована до аномальності система мотиваційних пріоритетів підприємництва, центральне місце серед яких займає збагачення будь-якою ціною і будь-що.

Майже повна відсутність "духу капіталізму" і "дух підприємництва" в наборі ціннісних орієнтацій і мотивацій у переважної маси сучасних ділових людей в пострадянському політико-економічному просторі є, якщо підходити до проблеми в стилістиці знаменитого радянського штампу, не тільки успадкованою рисою "проклятого докапіталістичного минулого", - але і рецидивом вульгарного матеріалізму. Саме цей матеріалізм, що обгрунтовує підлеглість, вторинність і ущербність нематеріального початку в порівнянні з матеріальним, що відводить духовному лише пасивну роль відображення об'єктивного, завжди завдавав і продовжує завдавати прямої шкоди ефективній мотивації підприємництва, позбавляючи її могутніх нематеріальних мотиваторів. При цьому потрібно підкреслити, що примітивна, вульгарно-матеріалістична схема: базис-надбудова, що застосовується до мотивації підприємництва, не тільки не правильна чисто умоглядно, але і надто шкідлива практично, бо начисто відключає потенціал морально-духовної мотивації підприємництва. З іншого боку, перетворення "духу капіталізму" в етичну норму і масове явище, особливо там, де економічна база підприємництва слабка, робить неоціниму послугу становленню і мотивації цивілізованого підприємництва, становленню капіталістичного господарського укладу загалом.

Велике мотивуюче значення "духу капіталізму" полягає також у тому, що його складовою частиною є прагнення до наживи специфічної, невідомої поза рамками капіталістичного раціо, наживи при відмові від насолоди, що дарується грошима. Капіталізм як організована система і "дух капіталізму" як масове явище породжуються і в свою чергу породжують такий могутній і унікальний мотиватор підприємництва, як нажива, збагачення, що перетворилася в самоціль, нажива при повній відмові від гедоністичних, евдемоністичних мотивів. Зазначимо, що на жаль нормою життя нашого підприємництва сьогодні стала нестримна нажива, яка має на меті непомірну розкіш і сибаритство суб'єктів аномального вітчизняного підприємництва.

Нажива в рамках існування "духу капіталізму" як масового явища, нажива як самоціль, яка в цій якості, зі слів М.Вебера, "стає чимсь трансцендентним і навіть просто "ірраціональним" по відношенню до "щастя" або "користі" окремої людини, по відношенню до "користі" організованого капіталістичного суспільства є дуже навіть раціональним і необхідним елементом для самого існування організованого і впорядкованого капіталістичного суспільства, бо саме в цій своїй якості складає "вічний двигун" підприємницької активності. Причому нажива як доданок "духу капіталізму", породження людської природи і етична норма в межах капіталізму як відповідної господарської і економіко-етичної системи є результатом і вираженням діловитості людини в рамках відповідного покликання. І ця діловитість в контексті протестанської етики стає нормою моралі. Отже, покликання бути підприємцем (як і найманим працівником) стає етичною нормою. Точно також етичною нормою стає всякий труд, всяка справа, повернена на користь людині, на благо суспільства.

Професійний обов'язок, зобов'язання по відношенню до своєї професійної діяльності в рамках капіталістичної системи і вибору (капітал і/або труд), що стали стійкими уявленнями "соціальної етики" капіталістичної культури, є ще і конституюючими елементами капіталістичного господарського укладу і відповідного адекватного світогляду. І в цій якості перетворення професійного обов'язку у загальну етичну норму є необхідною умовою і передумовою відтворювання капіталізму у всьому різноманітті його родових якостей і норм господарської поведінки.

Але відповідні професійні борг, зобов'язання і т.п. самі є плодом і продуктом специфічного капіталістичного відбору в сфері життєвого укладу і відношення до професії. У зв'язку з цим для того щоб стати загальновизнаними етичними нормами, вказані види поведінки повинні були стати не прецедентами поведінки ортодоксів, а знову ж загальноприйнятим, масовим явищем. І, як вже відзначалося, дані види і типи поведінки виявлялися як відносно масове явище іноді аж ніяк не там, де капіталістичний господарський уклад затвердився і панував або просто домінував. Те, що вказані норми і види економічної поведінки і етики є такими, що складають "капіталістичний дух", свідчить, що вказаний "дух" не абсолютно, але відносно автономний по відношенню до власне капіталістичного господарського укладу, про що свідчить приклад, наведений М.Вебером з приводу штату Массачусетс, в якому "дух капіталізму" зародився раніше за власне капіталістичний господарський уклад, в той час як в колоніях-передвісниках південних штатів все відбувалося з точністю до навпаки.

Ця особливість "духу капіталізму" або "духу підприємництва" передбачати розвиток капіталізму або запізнюватися відносно настання останнього може виявитися для нас вельми до речі. Якщо "дух капіталізму" і "дух підприємництва" можна дійсно культивувати або "вирощувати", а вірніше, створювати необхідні передумови для їх розвитку, то перспектива становлення цивілізованих підприємництва і ринку в Україні може виявитися не так песимістична, як нам здається з позицій неуспіхів нашої молодої ринкової реформації. Іншими словами, може виявитися, що звичка відповідної капіталістичної господарської поведінки, виховання якої займає менше часу, ніж становлення і розвиток капіталістичного економічного укладу, може відіграти конституюючу і каталізуючу роль у формуванні цивілізованих вітчизняних підприємництва і ринку. Тоді на таке прискорене виховання потрібно кинути всі сили.

Разом з тим важливо не потрапити в оману. Наведені Вебером приклади можуть бути і виключеннями з того можливого загального правила, що "дух капіталізму" не передує, а сам є наслідком відповідного господарського укладу. В кращому випадку ці варіанти можуть варіювати 50/50. Це, по-перше. По-друге, "дух капіталізму" і "дух підприємництва" в розумінні М.Вебера це не просто відповідні стереотипи соціально-професійної поведінки, але відповідні морально-етичні норми, формування яких з урахуванням становлення їх головної складової - релігійної - може в різні часи в різних умовах займати тривалі відрізки часу. Причому наші сучасні умови напевно якраз такі, що утруднюють і подовжують терміни формування відповідних етичних норм. Бо Массачусетс, Нова Англія часів Бенджаміна Франкліна - це аж ніяк не наша сучасна Україна. Перші не переживали таких політико-економічних, етично-релігійних і морально-етичних зламів, які має в своєму спадковому активі незалежна Україна. Одна криза духовності чого варта! У зв'язку з чим українське підприємництво, що народжується знаходиться в полоні псевдоетичних норм, підприємницької моралі з кримінальним душком.

Але сказане зовсім не означає, що від культивування істинного "духу капіталізму" з всіма його складовими і супутніми йому нормами етики треба відмовитися внаслідок специфічності вітчизняної соціально-економічної і духовно-етичної ситуації. Навпаки, це культивування у нас повинне бути на порядок вище, якщо ми не хочемо на противагу "духу" капіталізму і підприємництва викохати "дух криміналітету", "дух економічного розбою", які сьогодні культивуються відповідним псевдопідприємницьким середовищем. Зрозуміло, "дух капіталізму" повинен формуватися з урахуванням сучасних політико-економічних, соціально-психологічних, духовно-етичних реалій, зокрема, цінностей раннього постіндустріалізму. Бо "дух капіталізму" змінюється і еволюціонує у повній відповідності до того, які метаморфози зазнає господарський лад капіталізму.

Як основний супротивник на шляху встановлення панування "духу капіталізму" як нормативно-зумовленого стилю життя, що з'являється до того ж в етичному вигляді, завжди виступав "традиціоналізм" як відповідний тип сприйняття господарського життя і справедливості, а також відповідний тип економічної поведінки людей, який ним детермінується. З цього приводу Вебер пише: Зомбарт вказує на два "лейтмотиви" економічної історії - "задоволення потреб" і "прибуток", - які характеризують тип господарської системи в залежності від того, що визначає її форму і напрям її діяльності, чи особисті потреби або прагнення до наживи шляхом реалізації продуктів. Те, що Зомбарт визначає як "систему споживчого господарства", співпадає з економічним традиціоналізмом. Капіталістична форма господарства і "дух", в якому воно ведеться, знаходяться у співвідношенні "адекватності", але ця адекватність не тотожна зумовленій "законом" залежності. І якщо ми умовно застосовуємо тут поняття "дух (сучасного) капіталізму" для визначення того складу мислення, для якого характерне систематичне і раціональне прагнення до законного прибутку, то ми обгрунтовуємо це тим, що подібний склад мислення знайшов в капіталістичному підприємстві свою найбільш адекватну форму, а капіталістичне підприємство знайшло в ньому найбільш адекватну духовну рушійну силу.

Однак ці форма і дух можуть існувати окремо. Носіями "духу капіталізму" були на зорі нового часу не стільки капіталістичні підприємці з кіл торгового патриціату, скільки середні шари ремісників. І в XIX ст. класичними представниками подібного складу мислення були не джентльмени Ліверпуля і Гамбурга з їх успадкованим торговим капіталом, а вискочки Манчестера і Рейнської Вестфалії.

Такі підприємства, як банки, оптова експортна торгівля, роздрібна торгівля можливі лише в формі підприємств капіталістичних. І проте ці підприємства можуть бути сповнені традиціоналістського духу: справи великих емісійних банків взагалі не можна вести інакше; заморська торгівля протягом сторіч спиралася на монополії і регламенти традиціоналістського характеру. Питання про рушійні сили експансії капіталізму - насамперед питання про розвиток капіталістичного духа. Там, де він виникає, він добуває необхідні йому грошові ресурси, але не навпаки. Однак утвердження його йшло аж ніяк не мирним шляхом. Безодня недовір'я, обурення завжди зустрічала прихильника нових віянь. Поряд зі здатністю тверезо оцінювати ситуацію вони повинні були володіти яскраво вираженими "етичними" якостями, які тільки і могли забезпечити необхідне при введенні нових методів довір'я клієнтів і робітників; тільки ці якості могли підготувати грунт для того безмежного зростання інтенсивності і продуктивності праці, які спостерігаємо в капіталістичному підприємництві.

Це вирішальне для проникнення нового духу в економічне життя зрушення здійснювався не безпринципними спекулянтами або авантюристами, не власниками "великих грошей", а людьми що пройшли сувору життєву школу, обачними і рішучими одночасно, стриманими, помірними і наполегливими, відданими своїй справі, з суворо буржуазними переконаннями і "принципами".

Якщо спитати цих людей про "значення" їх погоні за наживою, плодами якої вони ніколи не користуються, вони, ймовірно, відповіли б, що ними рухає "турбота про дітей і внуків"; сказали б, що сама справа стала для них "необхідною умовою існування". Це дійсно єдине правильне мотивування, що виявляє до того ж всю ірраціональність подібного образу життя з точки зору образу життя, при якому людина існує для справи, а не справа для людини. Звичайно, відому роль відіграє і прагнення до влади, до пошани, які даються багатством. Однак провідні підприємці капіталістичного світу звичайно не керуються подібними міркуваннями. "Ідеальному типу" капіталістичного підприємця чужі показна розкіш і марнотратство. Підприємцеві такого типу багатство "нічого не дає", хіба що ірраціональне відчуття добре "виконаного обов'язку в рамках свого покликання". Саме це і представляється людині докапіталістичної епохи таким незрозумілим і таємничим, брудним і гідним презирства.

Господарському ладу капіталізму необхідна ця відданість справі, це служіння своєму "покликанню", суть якого полягає в добуванні грошей [2, з. 84-91].

Із сказаного витікає ряд висновків, важливих для розуміння природи підприємництва і його мотивації, а також ролі "духу капіталізму" в процесі останньої.

По-перше, Зомбарт в редакції Вебера, досліджуючи значення "традиционализму" на прикладі підприємництва, вказує на два "лейтмотиви" історії економіки: задоволення потреб і прибуток. Далі, можна виходячи з логіки Зомбарта провести паралель між "споживчим господарством" і "традиціоналізмом" як господарськими системами, в основі яких лежить мотив задоволення особистих потреб. І тут Вебер робить дуже важливий висновок, що це вірно, якщо мова йде про традиційні потреби. Бо, якщо в число названих потреб включити ту ж потребу в підприємництві з всіма її складовими, в тому числі потребу в отриманні певним способом прибутку, то таке господарство, що беззастережно зараховується фахівцями до розряду капіталістичних, цілком впишеться в рамки "споживчого господарства", в рамки "традиціоналізму". Тобто справа впирається знову ж в головне - в "капіталістичний дух", в порівнянні з яким тип господарювання вторинний в його остаточній ідентифікації.

З цим декілька ідеалістичним підходом Вебера можна посперечатися, що ми і зробимо далі. Поки ж треба погодитися з тим, як витончено Вебер завершує свої логічні побудови висновком: капіталістична форма господарства і її "дух" знаходяться у відносинах не тотожної адекватності, тобто адекватності, не зумовленої "законом" як залежність. Іншими словами, "дух капіталізму" не завжди живе в "капіталістичному тілі". А значить, мотивація підприємництва "капіталістичним духом" цілком можлива зовні класичного капіталізму. Не можна не погодитися і з тим, що "дух капіталізму" як відповідний склад мислення, для якого характерне систематичне і раціональне прагнення до законного прибутку в рамках своєї прогресії (тобто, підприємництва як такого), знайшов в капіталістичному підприємстві найбільш адекватну форму, а останнє в свою чергу знайшло в цьому самому складі мислення найбільш адекватну духовну рушійну силу.

По-друге, на конкретних прикладах Вебер доводить, що вищеназвані "дух" і "тіло" капіталізму, тобто відповідний склад думки і устрій господарського життя можуть існувати окремо. І з цим твердженням можна погодитися, але лише в тому випадку, якщо під "духом капіталізму" розуміється дух специфічно західного (сучасного Веберу і сьогоднішнього раціонального) підприємництва. Фактично, "дух підприємництва" може цілком існувати і поза капіталістичним господарським ладом, хоч в межах цього ладу вказаному "духу" буває комфортніше, ніж в "споживчому суспільстві", в рамках так званого "традиціоналізму".

Існування "духу капіталізму" як "духу підприємництва" поза матеріальним, економічним "тілом капіталізму" переводить ряд соціально-економічних парадоксів в розряд цілком зрозумілих явищ. І вся справа в тому, що "дух капіталізму", який розуміється як "дух сучасного специфічно західного раціонального підприємництва", виник задовго до появи власне капіталізму, капіталізму як відповідного способу господарювання. Більш того в певній мірі "дух капіталізму" - "дух підприємництва" був передвісником, прабатьком капіталізму як відповідної господарсько-економічної системи. Саме в певній мірі, бо применшувати або навіть заперечувати роль об'єктивних передумов визрівання капіталізму як економічного ладу значить впадати в наукову єресь. Але і заперечувати те, що заповзятливість, потреба в підприємництві, "дух підприємництва", "дух капіталізму" в певному значенні історично первинні в порівнянні з власне підприємництвом і власне капіталізмом навряд чи доводиться.

Іншими словами, спочатку були (виникли разом з людиною) природні людські якості, що породили специфічний склад мислення у вигляді стійкого індивідуально-психологічного стереотипу, а потім вже організаційно-економічне оформлення відповідного соціально-економічного ладу, адекватне вказаному образу мислення. З висоти розуміння цієї тези ще абсурдніше виглядають спроби боротьби проти "поганих" капіталізму і підприємництва, бо одночасно це є боротьба проти "духу капіталізму" як "духу підприємництва", який є породженням і складовою самої людської природи. Така боротьба - сизіфів труд. І нам, сьогоднішнім ця некорисність очевидна як нікому іншому.

Майбутнє капіталізму так само, як і минуле, підтверджує правильність тези, що розглядається. Мова про те, що в країнах-лідерах, що вступають на шлях постіндустріалізму, класичний капіталізм сходить з арени, але його "дух" у вигляді "духу підприємництва" не тільки не затухає і не зникає, але в декілька модифікованому вигляді (обставинами зовнішнього економічного середовища) продовжує існувати і отримує нові імпульси свого розвитку. Саме існування "духу капіталізму" в постіндустріальний час є істинною відповіддю на одне з "проклятих" питань, що мучать економістів-теоретиків з моменту виникнення теоретичних прогнозів і перших практичних кроків постіндустріалізма. Суть його в тому, що ж виступає двигуном економічної активності і взагалі що являє собою сама ця економічна активність в умовах заміни капіталістичного ладу господарства постіндустріальним?

На це питання економічна наука дала цілий ряд відповідей. Від безглуздо футуристичних до традиційно ортодоксальних. Істина ж, на наш погляд, полягає в тому, що зі зміною соціально-економічних парадигм, "відмиранням", а вірніше, трансформацією "тіла" капіталізму, "дух капіталізму", "дух підприємництва" продовжує бути могутнім джерелом ділової активності. Нікуди не зникає і саме підприємництво, як не зникають і основи ринкової економіки: приватна власність, обмін, гроші і т.п. Мова йде про те, що незмінність людської природи зумовлює незнищуваність "духу підприємництва", який і в постіндустріальному суспільстві є передумовою і мотиватором підприємництва відповідної якості. Іншими словами, "дух капіталізму" як мотиватор ділової активності виникає задовго до появи капіталізму як економічної системи, існує під час капіталізму і продовжує бути джерелом і каталізатором підприємницької активності в посткапіталістичні часи.

Звичайно, мова зовсім не йде про те, що виключно "дух підприємництва" стає в постіндустріальному суспільстві єдиним і універсальним мотиватором ділової активності. Економічна мотивація підприємництва, виражена у відповідних постіндустріальних формах, як і у всі часи є матеріальним вмістищем підприємницького духа, є породженням і доповненням "духу капіталізму" в процесі мотивації ініціативної економічної діяльності.

По-третє, раціональна капіталістична поведінка, що включає в себе підприємництво і його мотиви, виглядає абсолютно ірраціональною з точки зору розсудливого міщанина, що із здивуванням поглядає на діяльність, метою якою є не задоволення індивідуальних потреб (традиційних), а примноження прибутку ради прибутку, тобто нажива. Саме ця особливість "духу капіталізму" - здатність продукувати прибуток - у всі часи приводила до того остракізму, яким відмічена саме підприємницька діяльність як ніяка інша.

Спробуємо підняти завісу таємничості над цією грандіозною містифікацією, що займає розуми філософів, соціологів, економістів та ін. протягом сторіч. І зробимо це з допомогою Макса Вебера, який докладно і аргументированно доводить, що головним об'єктивно-суб'єктивним мотивом підприємництва є не сибаритське спрямування його суб'єктів і прибуток, що дозволяє їх задовольнити, а потреба в справі, покликання до підприємництва як до свого роду професії. Отже, розвінчування містифікації заключається в обгрунтуванні того, що прибуток не первинний, а повторний по відношенню до двох первинних речей: 1) потреби в підприємництві; 2) "духу підприємництва".

Важлива роль прибутку складається саме в її вторинності. Прибуток для справжнього підприємця не самоціль, не самодостатня цінність, вона - джерело підтримки і відтворення підприємництва як економічного феномену і одночасно універсальний індикатор стану процесу підприємництва. При цьому треба підкреслити, що перше без другого практично не може існувати. Оскільки не буває абстрактного, позаприбуткового підприємництва, то і міркування про уявне ("з любові до мистецтва"), надекономічне підприємництво сумнівні і позбавлені здорового глузду. Таким чином, не будучи самодостатньою цінністю, а свого роду вторинним мотиватором підприємництва, прибуток утворює в сукупності з потребою в підприємництві і "духом підприємництва" ("духом капіталізму") самодостатню мотиваційну тріаду, в контексті якої вона тільки і може розглядатися як чинник мотивації.

Звичайно, неприпустимим викривленням справжнього стану речей була б спроба "ідеалізації" прибутку як мотиву цивілізованого підприємництва. Там, де прибуток перетворюється в самодостатню мету, підминає під себе і відсує далеко на другий план потребу в підприємництві і "дух підприємництва", там, де порушується субординований баланс внутрішніх зв'язків між елементами названої тріади, закінчується цивілізоване підприємництво і починаються користолюбство, як самоціль. Такий стан речей, коли нажива повністю затьмарила собою накопичення заради підприємництва, на жаль, сьогодні має місце і в Україні, і у всьому пострадянському просторі загалом.

Причому це явище навряд чи можна назвати (всупереч думці, що утверджується в наукових колах) тільки хворобою зростання. Зростання загалом-то і немає. Є муки невдалих полог і, якщо і хвороба, то не зростання, а зламу. Зламу провідних стереотипів. Політико-економічного, адміністративно-господарського, соціально- і індивідуально-психологічного, загальнофілософського. Не дивно, що на тлі такого справді тектонічного зламу будь-які переміщення у бік цивілізованих форм господарювання і інших сфер людської життєдіяльності неминуче несуть на собі тавро цього соціально-психологічного катаклізму. У цих умовах подвійно небезпечно накласти на власні соціально-економічні негаразди економіко-теоретичні помилки минулого і сучасне "економічне незнання" домашнього та імпортного зразка. Що, до речі, із завзятістю гідною кращого застосування часто і роблять вітчизняні філософська і економічна науки. Ось чому ще більш актуалізується задача отримання можливо більш істинного знання про підприємництво як особливий вид ініціативної економічної діяльності, його класичні закономірності і сучасні проблеми.

Щодо містифікації про роль прибутку в мотивації підприємництва і її вільній і мимовільній гіпертрофії прихильниками структурованого суспільства і капіталістичного ладу господарства і їх противниками, вченими і дилетантами, необхідно зазначити, що автономізація і відособлення прибутку як кінцева і єдина мета підприємництва, нерозуміння того, що прибуток лише формалізує і резюмує змістовний процес підприємництва завжди приховували і камуфлювали те, що якщо що і є самодостатньою цінністю в тому широкому спектрі передумов, умов, чинників, сторін, причин, слідств, цілей, способів їх досягнення, званих загалом словом "підприємництво", так це саме підприємництво як філософсько-економічний феномен, як соціально-економічний процес, як ініціативна економічна діяльність. Прибуток же як передумова, умова, чинник і вінець підприємництва виявляє собою лише частину, лише сегмент цієї самодостатності, але не самодостатність як таку. Наділення ж прибутку як підприємницького доходу властивостями і якостями цієї самодостатності і характеристиками абсолютного, універсального і ексклюзивного мотиватора підприємництва і складає суть однієї з самих стійких соціально-економічних містифікацій нового часу.

Роблячи висновок до коментарів думок М.Вебера з приводу "духу капіталізму" і його ролі в мотивації ділової активності, можна сформулювати резюме словами самого Вебера: "Зомбарт аж ніяк не залишив без уваги етичні межі, властиві характеру капіталістичного підприємця. Однак в загальному контексті його роботи вони виступають як похідні від капіталізму, тоді як ми приймаємо зворотну гіпотезу" [2, с. 112]. Тобто капіталізм від його "духа", а не навпаки.

Подивимося тепер на логічні побудови М.Вебера і В.Зомбарта через призму поглядів (знаменитого історика економіки) Ф.Броделя, що опонує, уточнює, доповнює, коментує.

Вебер шукає протестантську меншину, яка неначе б була носієм особливого образу мислення, ідеального типу "капіталістичного духа". Статистичне обстеження в Бадені в 1895 р. встановило перевагу протестантів над католиками в тому, що стосується економічної активності. Керівник обстеження Оффенбахер стверджував: "Католик більш спокійний, він менше охоплений прагненням прибутку; він віддає перевагу життю в безпеці, нехай і з малим прибутком, життю, пов'язаному з ризиком, навіть якби воно повинно було принести йому багатства і почесті". Вебер зводить нас з пастором Бакстером, сучасником Кромвеля: "Не марнуй даремно миті короткого земного існування; шукай віддяку у виконанні професійних занять, там, куди тебе поставив господь; трудися там, де він побажав. Успіх в своїй професії є вказівка на те, що ми перебуваємо в числі вибраних. Не використовуйте ваші багатства ради насолоди. Служіть своїми багатствами благу суспільства, зробіться корисними. Капіталізм, раціональний в своїх наслідках, ірраціональний за своїм корінням, неначе б виник з цієї зустрічі сучасного життя з духом пуританства".

Все це погано резюмує думку Вебера. У тому, де він бачив лише збіг, його опоненти вбачають твердження, неначе протестантизм є сам генезис капіталізму. Зомбарт був одним з перших, хто таким шляхом спрощував веберовську аргументацію, щоб легше за її спростувати. Протестантизм на своєму початку, доводив Зомбарт, - це спроба повернутися до євангельської бідності, яка представляла небезпеку для форпостів економічного життя. Пуританство - це школа несамовитої скаредность на шотландський манер, доктрина дрібних крамарів.

Зрозуміло, аристотелів заповіт залишається правильним: "Я визнаю те, що видно і дітям, а саме: якщо ви замкнете гроші в скриню, вони стануть безплідними". Анри Озе вважав, що економічний підйом в протестантських країнах виникав з більшої легкості отримання позики, з більшої дешевизни грошей. "Саме це пояснює розвиток кредиту в таких країнах, як Голландія, або в Женеві".

Так, але в 1600 р. в Генуї, в католицькому місті, живому серці капіталізму вже в світових масштабах, позиковий процент становив 1,2%. Що могло бути краще? Низька плата за позики була можливо створена капіталізмом, що розширявся в такій же мірі, якій він сам був створений нею. [1, с. 575-577].

Далі Ф. Бродель, вже не захищаючи Вебера від Зомбарта і інших, а критикуючи його, бере в допомогу історію ринкової економіки, щоб довести сумнівність тези про "дух капіталізму", протестантської етики, пуританства, реформації, клерикалізму, теології як про вирішальні чинники розвитку капіталізму, мотивації ділової активності, становлення етичного стереотипу цивілізованого західного підприємництва. Його аргументи не безперечні, але грунтовні. Вони мають точно таке ж право претендувати на істинність, як і доводи М.Вебера на користь надзвичайної ініціюючої здатності "духу капіталізму". Ми ж не зводимо погляди цих видатних вчених до безплідної альтернативи і вважаємо, що становлення капіталістичного ладу господарювання і специфічно західного підприємництва є одночасно плід великого числа об'єктивних і не меншого числа суб'єктивних чинників, діючих в своїй взаємообумовленості.

Важливість теоретичних переконань Вебера-Броделя в частині їх розходження - збігу і визнань ролі суб'єктивних, особистісних чинників в розвитку капіталізму і мотивації підприємництва стає ще очевидніше в контексті ринкової трансформації в Україні, становлення національної моделі цивілізованого підприємництва західного зразка. Справа в тому, що до трансформації українського суспільства і "націоналізованої" частини екс-радянської економіки на нових для нас і традиційних для більшої частини світу началах ми приступили маючи в арсеналі теорії і практики реформації, а загалом-то і за душею неабиякий запас матеріалізму, помноженого на атеїзм і бездуховність. Очевидно, що саме цей чинник більше ніж інші і в сукупності з ними визначає сучасне обличчя українського "капіталізму" і українського "підприємництва". З позицій цинізму, що панує сьогодні в суспільстві можна скільки завгодно іронізувати над наївно-клерикальними поясненнями генезису капіталізму і підприємництва, запропонованими М.Вебером, але пояснити всі сучасні аномалії постсоціалістичного протопідприємництва виключно з позицій матеріалізму представляється неможливим.

Дійсно, про підприємництво і його мотивацію як про систему можна говорити лише в тому випадку, коли є в наяності: а) визначена, більше критичної маса цивілізованих підприємців; б) відповідний цивільний кодекс з повним набором економіко-правових регламентів, регулюючих підприємницьку діяльність; в) етичний кодекс підприємця, що являє собою зведення етичних і моральних норм підприємництва. Навіть побіжного погляду на цю тріаду досить, щоб зрозуміти: важче усього було, є і буде з третім блоком тріади - морально-етичним. Крім того, що з ним були проблеми у всіх і у всі часи, ми отримали надто важку і несприятливу для формування етики підприємництва духовну спадщину. Наклавшись на погано зрозумілий і мінливо витлумачений "дух капіталізму", ця спадковість породила монстрів чистогану, цинічної наживи і невгамовної пожадливості. Звичайно, услід за видатними вченими і просто розсудливими людьми своїх епох, що іронізували над тими, хто намагався накинути флер святості, а насправді фарисейства на не завжди благовидне обличчя бізнесу, даючи свою оцінку ролі відповідних релігійних канонів в етичній регламентації підприємництва, все ж відмітимо той величезний вплив, який мала та ж протестантська етика на формування цивілізованого підприємництва. Не забудемо при цьому і роль свого рідного православ'я.

Сьогодні становлення підприємництва здійснюється в умовах духовного вакууму, який куди небезпечніше навіть правового. Бо заповнення останнього при інших сприятливих умовах справа більш проста. Поза духовними обмежувачами і етичними орієнтирами економічно збиткове підприємництво вироджується, по-справжньому ще і не народившись. Треба засвоїти ту істину, що західний капіталізм як господарська і соціально-економічна система, західне підприємництво зростали і формувалися в рамках відповідних етичних координат. Саме тому вони і придбали сучасний цивілізований вигляд. Сюди ж належить і система трудових відносин, адекватна відповідним системам підприємництва, етики ділового життя, капіталізму загалом. Це незаперечно свідчить на користь того, що, якщо вітчизняне підприємництво і далі буде формуватися поза відповідною системою етичних координат, то воно однозначно виродиться у виключно протиправну діяльність.

Отже, з наших викладок можна зробити ряд висновків, які вже органічно вплетені в логіку канви цієї статті.

По-перше, "дух капіталізму" у вузькому значенні цього поняття є одночасно "дух підприємництва", в основі якого лежить цивілізоване підприємництво західноєвропейського і північноамериканського зразка, що перетворюються в категорію пануючої моралі і норму відповідної етичної системи.

По-друге, головним джерелом деформацій українського підприємництва, що народжується є деформована до аномальности система мотиваційних пріоритетів підприємництва, центральне місце серед яких займає збагачення будь-якою ціною.

По-третє, істотне мотивуюче значення духу капіталізму полягає в тому, що його складовою частиною є прагнення до наживи специфічної, не існуючій зовні рамок капіталістичного раціо.

По-четверте, капіталістична форма господарства і "дух капіталізму" знаходяться у відносинах не тотожної адекватності, тобто адекватності, не зумовленої соціальним законом як залежність.

По-п'яте, становлення капіталістичного ладу господарювання і специфічно західного підприємництва є одночасно плід великого числа об'єктивних і суб'єктивних чинників, діючих в своїй взаємообумовленості.

Література

  1. Бродель Ф. Материальная цивилизация, Экономика, Капитализм. XV - XVIII в.в. Пер. с фр. - М.: Прогресс, 1988.-Т.2.

  2. Вебер М. Избранные произведения: Пер. с нем./ Сост., общ. ред. и послесл. Ю.Н. Давыдова; Предисл. П.П. Гайденко.- М.: Прогресс, 1990



Микола Бєлопольський
Голова Донецького обласного союзу орендарів та підприємців,
доктор економічних наук,
професор, академік АЕН України

КОРУПЦІЯ, "ТІНЬОВА" ЕКОНОМІКА ТА ЇХ ПОДОЛАННЯ

Ми щодня спостерігаємо численні приклади корупційних діянь. Звинувачення НБУ в незаконних операціях з валютними резервами, справи П. Лазаренка, "Укрзалізниці" та інші приклади переконливо свідчать, що таке явище, як корупція, живе та процвітає.

Через звинувачення в корупції нерідко розпадаються уряди, відомі політики йдуть у відставку.

Кризовий стан пострадянських країн значною мірою спричинено корумпованою формою капіталізму, яка перерозподіляє ресурси від економічно "здорових" підприємств до підприємств з міцним зв'язком у уряді.

Країни з високим рівнем корупції виділяють меншу частину внутрішнього валового продукту на інвестування, що призводить до уповільнення рівня їх економічного зростання. Він також доводить, що висококорумповані країни менше інвестують в освіту, яка приносить значні економічні дивиденди, але майже не дає хабарів. Нинішня ситуація в сфері освіти та науки в Україні підтверджує цей висновок.

Деякі економісти розрізняли "добру" та "погану" корупцію. Невеликі хабарі "для змащування державного механізму", наприклад, для отримання якоїсь ліцензії, розглядалися як прийняті, в той час, як хабарі урядовцям для реалізації за державний кошт непотрібних проектів вважалися неприйнятними.

У країні де хабародавач знає, скільки він має заплатити, і впевнений, що він отримає те, що хоче, корупція шкодить інвестиціям менше, ніж у країнах з непередбачуваними і примхливими чиновниками.

Але незважаючи на рівень передбачуваності, рівень інвестицій значно вищий у країнах з меншою корумпованістю.

Хабарництво дає чиновникам стимул створювати перешкоди підприємцям, і чим більше хабарів вони отримають, тим вищу ціну вимагають за свої послуги.

Корупція діє, як додатковий податок на діяльність компаній та на закордонні інвестиції, при чому для невеликих фірм він є більшим.

Керівники багатьох заводів "перекачували" гроші в свої приватні фірми, а збитки покривали прямими кредитами Національного банку України. Зрозуміло, що ті кредити ніхто не повертав, а надавав їх банк шляхом емісії, і наслідком цієї "політики підтримки національного виробника", як її називали, була висока інфляція та збагачення крупних директорів та урядовців. Джерелом надприбутків для обмеженого кола осіб була також політика кількох валютних курсів, коли за заниженим державним курсом придбати валюту могли лише вибрані. Уряд роздавав окремим компаніям численні пільги, зменшуючи для них ставки мита та оподаткування.

Інвестиційні проекти приймалися з політичних міркувань та фінансувалися банками, які керувалися у прийнятті рішення не економічними мотивами, а наявністю дружних стосунків з підприємцями чи урядовцями. Банки не аналізували ризикованість та прибутковість проектів та не слідкували за виконанням бізнес-планів.

Хоча уряди й повні рішучості боротися проти корупції, але це ще не гарантує, що практика хабарництва припинеться.

Зменшення регулювання, лібералізації торгівлі та звільнення обмінних курсів - ось рецепт підйому економіки, а разом з тим і зменшення прибутків для корупціонерів.

Боротьба з корупцією була одним із завдань уряду П. Лазаренка, якого зараз проголошено найбільшим корупціонером всіх часів та народів.

Найкращими ліками від корупції є прозорість дій державних чиновників та чітке регулювання їх обов'язків та повноважень.

Значні прогалини, що є у чинному законодавстві, не дають можливості, навіть за умови виявлення конкретних (кримінальних за світовими стандартами) злочинів у сфері ринкових відносин, притягувати до відповідальності порушників, тому сприяють груповій та особистій безвідповідальності та безкарності, що на цей час в Україні носить особливо масовий характер.

Отже, чим швидше держава буде спроможна занурити власну економіку, яка реформується, та безпосередньо всіх суб'єктів ринкових відносин у нове, достатньо розвинене та ретельно опрацьоване нормативно-юридичне середовище, тим більше можливостей з'явиться у суспільства щодо встановлення контролю за "тіньовими" процесами та подолання найбільш небезпечних кримінально-чорних складових "тіньової" економіки.

Практика засвідчує, що доки існуватиме державна форма організації суспільного життя, а держава у той чи інший правовий спосіб впливає на економічний розвиток шляхом реалізації бюджетної, податкової, грошово-кредитної, валютної політики тощо, доти зберігатиметься й тіньова економіка.

Склалася унікальна структура економіки, яка живиться інфляцією, нееквівалентним обміном результатів праці між суб'єктами ринкових відносин, перерозподілом і захопленням чужої власності, постійним зубожінням переважної частини населення. Ця структура перетворює корупцію та "тіньові" принципи підприємництва на реальні чинники економічного розвитку. По суті, на наших очах майже миттєво сформувався найгірший різновид "ринкового" підприємництва, що існує лише за умов розквіту корупції, відвертої криміналізації господарсько-комерційних стосунків між суб'єктами ринкових відносин та домінуванні абсолютної та відвертої неповаги до закону.

Масштаби економічної "тінізації" швидко збільшуються в наслідок наявності потужнього фіскально-податкового пресу, що є антагоністичним до інтересів та можливостей переважної більшості фізичних та юридичних осіб, які функціонують у межах існуючого законодавчого поля України; відсутності привабливої інвестиційної альтернативи щодо залучення "тіньових" некримінальних капіталів у легальну вітчизняну економіку.

Справжні, добре заплановані та скоординовані реформи, що максимально повно враховують по справжньому позитивний світовий досвід, навпаки, значно скорочують поле корупційних інтересів та ліквідують потенційні джерела їх задоволення.

Однією з особливостей тіньового капіталу є те, що він використовується не у виробничій сфері, а переважно, в посередницькій діяльності, в обігу, останнє надзвичайно ускладнює механізм здійснення необхідного контролю за ним.

Державна політика щодо "чорної" економіки може бути лише одна - максимальне обмеження аж до повної ліквідації найбільш суспільно небезпечних кримінально економічних її секторів.

У тих умовах, що склалися на цей час в економіці, навіть за бажанням виконавча влада практично не взмозі контролювати і вивчати реальні обсяги " неврахованих тіньових" потоків. Навпаки, можна впевнено стверджувати, що на цей час Уряд та інші владні структури практично не мають достатньої уяви про справжні кількісні (тим більше про якісні ) характеристики "тіньових" і особливо кримінальних перерозподільчих процесів, які мають місце в економіці на всіх фазах процесу суспільного відтворення ( у виробництві товарів та послуг, їх розподілі (перерозподілі), обміні та споживанні (як у особистому, так і виробничому).

Вкрай негативним проявом процесів "тінізації" є те, що на цей час ні у держстатистики, ні у відповідних владних структур не має достатньо репрезентативних даних щодо реальних обсягів доходів, які приховують від оподаткування, як фізичні, так і юридичні особи.

Практика засвідчує, що якщо оборот підпільного бізнесу перевищує 1/3 валового внутрішнього продукту, а кількість залучених до нього ( у тому числі і в якості найманих працівників) 30-40% зайнятих, економіка втрачає будь-які можливості позитивного регулювання.

Значна роль у процесі подолання "тінізації" належатиме активній державній політиці, особливо такого її напряму, як реалізація раціонально-прагматичної та оптимально-виваженої законодавчої стратегії, що має бути вибірково-диференційовано спрямована або на легалізацію, або на обмеження, або на знищення тих чи інших проявів економічної "тінізації", в залежності від рівня їх соціально-економічної небезпечності.

Світова практика незаперечно засвідчує, що без ефективного державного ринкового регулювання, тобто без наведення стабільного порядку, який встановлюється на юридичних нормах публічного права, неможливе функціонування сучасної масштабної ринкової економіки.

Діалектика життя засвідчує - не слід надмірно переоцінювати силові, карні та заборонні заходи, що має здійснювати держава у напрямі локалізації "тіньової" економічної діяльності. Треба враховувати, що в багатьох випадках ця діяльність є об'єктивною захисною реакцією суб'єктів на можливість існування й розвитку в рамках офіційної економіки та невиваженої правової регламентації.

Від того, чи будуть спроможні владні структури відрізняти та раціонально диференціювати "тіньові" правопорушення за рівнем їх об'єктивної соціальної небезпеки та економічної шкоди і відповідно з цим застосувати до них диференційовані санкції, буде передусім залежати створення необхідних умов для подальшої безболісної легалізації тимчасових учасників "тіньового" підприємництва. Тобто мова йде про тих суб'єктів "тіньової" економіки, діяльність яких не заподіяла справжніх збитків суспільству, на відміну від дійсно небезпечного кримінального та насильницького елементу організованої злочинності.

Від цього залежатиме не тільки успіх боротьби із злочинністю, але й суттєво підвищаться потенційні можливості прискорення економічного, соціального та духовного відродження України.

сл.телефон-факс 345-01-75, дом. 95-00-30



Михайло Дергаусов,
начальник Маріупольського
державного морського торговельного порту

Приватизація або підвищення якості менеджменту - вибір оптимального шляху розвитку морських портів України у контексті глобалізації світової економіки

Морські порти України сьогодні можна охарактеризувати як сектор національного транспорту, який найбільш динамічно розвивається - стабільно нарощуються обсяги вантажопереробки, поліпшуються фінансові результати роботи, збільшуються інвестиції в основні фонди, вкладаються значні кошти в соціальну сферу. Разом з тим, при порівнянні з провідними зарубіжними портами -- дистриб'юторами вітчизняні морські порти відстають від них у якості й асортименті портових послуг, зокрема відповідно невелика швидкість обробки вантажів, спостерігаються випадки втрати або пошкодження вантажу.

Кваліфікація менеджменту також не завжди задовольняє вимоги, що висуваються глобалізаційними процесами в світовій економіці. Для попередження вказаних недоліків і ширшого залучення інвестиційних ресурсів у портовий бізнес останнім часом пропонується приватизація морських портів України. Ця ідея лобіюється у високих владних структурах, у засобах масової інформації звучать обвинувачення на адресу начальників морських портів, які "як вогню бояться нового господаря" (1). Присутні й посилання й на світовий досвід приватизації морських портів, зокрема російський. Неодноразово згадувався й англійський порт Харвіч, який був акціонований і проданий транснаціональній компанії НSВС (Гонконг) за 128,3 млн дол.

Ідея приватизації морських портів цілком логічно вкладається в ліберальну доктрину переходу контролю над ресурсами та результатами їх господарського використовування в руки приватних осіб, як вирішальна умова оновлення системи економічних мотивацій і підвищення ефективності виробництва. Однак необхідно відзначити, що далеко не всі представники сучасної економічної науки поділяють цю точку зору. Наприклад, Л.Клейн відмічає, що приватна власність далеко не завжди ефективніша за державну, бо для формування ринку конкуренція має важливіше значення, ніж приватизація (2). До такого ж висновку прийшов Дж.Стігліц, стверджуючи, що приватизація підвищує ефективність виробництва та забезпечує соціальну справедливість тільки при умовах, аналогічних тим, при яких конкурентні ринки стають парето-ефективними, тобто здатними забезпечити споживача найкращими для них товарами та послугами на цьому рівні технології та кількості ресурсів (3). Але, не будемо заглиблюватися у теоретичну дискусію про переваги тієї чи іншої форми власності, оскільки ще В.Парето цілком справедливо зазначив, що "чиста економіка" не дає нам вирішального критерію для вибору між організацією суспільства, основаною на приватній власності, та соціальною організацією. Можна вирішити цю проблему лише з урахуванням інших складників феномена (4).

Тому спробуємо розглянути питання доцільності приватизації морських портів України саме "з урахуванням інших складників", наприклад, таких як інтереси української держави та суспільства, трудових колективів морських портів.

В першу чергу викликає серйозні сумніви апеляція до світового досвіту приватизації морських портів, як єдиного способу вирішення управлінських, економічних і соціальних проблем у сфері портового бізнесу. Морські порти із простих вантажоперевалочних пунктів на початковому етапі (1500-1800рр.) глобалізації світової економіки (5) у сучасних умовах перетворилися в стратегічні центри управління рухом і розподілом товарних потоків, у яких стикуються інтереси усіх учасників транспортного процесу.

Завдяки цій особливості морські порти мають важливе значення для економіки будь-якої країни. Тому в переважній більшості розвинутих держав морські порти оголошені безприбутковими підприємствами, діяльність яких служить загальнонаціональним, а не приватним інтересам, і перебувають під контролем держави.

Державними є такі порти-гіганти, як Сінгапур, Бомбей, Лагос, Акаба.

Разом з тим, державний статус не означає того, що морський порт не може перебувати у ведені територіальних або міських органів влади. Типовим є приклад регіонального порту Нью-Йорк, який належить відразу двом штатам (Нью-Йорк і Нью-Джерзі). Портом керує рада комісіонерів у складі 12 чоловік, які призначаються губернаторами вказаних штатів. Оскільки порт вважають безприбутковою організацією, він звільнений від податків, а увесь прибуток направляється на розвиток порту. Проте федеральний уряд, незважаючи на регіональну належність порту до Нью-Йорку, не залишається осторонь від його проблем, розуміючи вагомість порту для національної економіки. Зокрема федеральний уряд погодився профінансувати на 75% чотирирічну програму днопоглиблювальних робіт у порту та виділив для цієї мети близько 300 млн долл. (6). Варто відмітити і такий факт - у США, в країні з найбільш ліберальною економікою в світі, не має жодного морського або річкового порту, що перебуває в приватній власності (7). Поширена в світі і муніципальна форма власності. В даному випадку всі питання, що стосуються розвитку порту і його виробничої діяльності, вирішуються на місцевому рівні, і тільки питання, які мають принципово вагоме значення для суспільства та держави, потребують попереднього ухвалення центральною та регіональною владою. Серед муніципальних знаходяться такі європейські суперпорти, як Антверпен і Роттердам.

Що ж стосується російського досвіту приватизації морських портів, то назвати його вдалим важко. Як відомо, передача портового господарства в приватну власність у Росії була здійснена на основі розпорядження Фонду держмайна (листопад 1992 р). При цьому не підлягали приватизації тільки фарватери, брекватери, хвилеломи та причали, все ж інше майно (будівлі, портальні крани, автонавантажувачі і т.і) було передано колективам портовиків, сподіваючись, що вони за порівняно короткий строк стануть ефективними власниками.

Для керування неприватизованим майном у портах були створені морські адміністрації портів (МАП). Внаслідок цього через відсутність законодавчо закріплюваних схем розмежування розпорядчих функцій між портовими акціонерними товариствами та МАП у морських портах Росії склалося фактичне двовладдя. Слід додати, що портові акціонерні товариства виявилися поганими власниками, оскільки у своїй діяльності керувалися міркуваннями одномоментної вигоди, а не стратегічного розвитку підприємства. Втрата керування підприємствами зрештою обернулася серйозними фінансовими збитками. Російський варіант приватизації морських портів був підданий жорсткій критиці фахівцями Всесвітнього банку, які не є великими прихильниками державної форми власності. Таким чином, посилання прихильників приватизації на світовий досвід не є обґрунтованими.

Також сумнівні їх твердження, що зміна власності з державної на приватну призведе до різкого припливу інвестиційних ресурсів у морські порти.

Як відомо, українські річкові порти давно стали акціонерними підприємствами, однак ніякого інвестиційного буму це не викликало. Певно, є сенс нагадати і про відкритий лист Всесвітнього банку Президенту Л.Кучмі (1997р.), в якому достатньо докладно викладалися обставини, які заважають руху інвестицій до економіки країни. Причини наводились різні - від постійної зміни законодавства до злочинності, але форма власності не згадувалася жодного разу. На сьогоднішній день державний статус не заважає морським портам України щороку збільшувати інвестиції.

Так, загальна сума капітальних вкладень за 1999-2000рр. у Маріупольському морському порту перевищила 56 млн. грн. У цілому же згідно з Програмою капітального будівництва, реконструкції та технічного переозброєння об'єктів виробничого призначення Маріупольського порту у 2000-2005 рр. обсяг інвестицій повинен складати приблизно 386 млн. грн. Для порівняння можна навести ситуацію, яка склалася у 2000 році в російському приватизованому порту Туапсе. Рада директорів отримала директиву, яка зобов'язувала його сплатити 50% чистого прибутку у вигляді дивідентів. При цьому 20-и головним акціонерам належало по 300 тис.дол. США кожному. Нічого незаконного у виплаті дивідендів не було, але таке рішення зробило неможливим реалізацію річного плану капіталовкладень підприємства.

Не отримає суттєвих надходжень у випадку приватизації морських портів і державний бюджет. Наприклад, Маріупольський порт можна продати за 40-50 млн дол. США при максимально вдалому для держави ході приватизаційних торгів. У загальнодержавному масштабі сума мізерна - тим часом тільки в 2000 р. порт перерахував у бюджет у вигляді податків і платежів близько 15 млн. дол. Де гарантія, що зі зміною власності порт залишатиметься підприємством стабільного розвитку?

Ще одне важливе питання -- кваліфіковані кадри. Необґрунтована зміна керівництва часто приводить до відчутних економічних втрат. Так, у Бердянському морському порту необґрунтована зміна начальника порту (пізніше суд поновив його у посаді) призвела до значної втрати вантажопотоків, різкого погіршення результатів господарської діяльності.

Проблему приватизації морських портів не варто розглядати тільки в економічному аспекті, як це роблять апологети ліберальної концепції в економіці. Дійсно, один з відомих представників сучасного лібералізму М.Фрідмен вважав, що діяльність компаній повинна бути підпорядкована отриманню прибутків, а її єдина місія полягає у підвищенні прибутку (8). Однак останнім часом подібна точка зору підлягала у розвинутих країнах обґрунтованій критиці, оскільки соціальна відповідальність фірми не повинна вичерпуватися виконанням завдання максимізації прибутку. Соціальна відповідальність компанії також полягає у збільшенні робочих місць, підвищенні оплати праці, різних заходах філантропічного характеру (9).

У Маріупольському морському порту на соціальні потреби тільки в 2000 році було направлено 19,3 млн. грн. Порт утримує широку соціальну інфраструктуру (дитячі садки, базу відпочинку, дитячий оздоровчий комплекс, митний фонд і т.і.), надає значну фінансову та технічну допомогу району та місту. У разі приватизації Маріупольського порту вказані соціальні досягнення, ймовірно, будуть втрачені. Для цього висновку є певні підстави. На конференції докерської секції міжнародної федерації транспортних робітників (США, 1997 р.) було вказано на негативний вплив приватизації морських портів на зайнятість, умови праці та трудові стосунки.

Таким чином, приватизацію морських портів України важко розглядати, як оптимальних шлях підвищення ефективності їх роботи у силу негативного прогнозу її результатів. Але певні реформи морських портів необхідні. Відповідь на питання, якими вони повинні бути, залежить від еволюції інституту власності. Її аналіз дозволяє зробити висновок, що має місце поступове відокремлення підприємницьких або керівних функцій від власності. Це зафіксовано багатьма дослідниками. Зокрема Д. Гелбрейт вказував на те, що "в усій формальній теорії та у більшій частині учбового курсу з економіки вважається, що підприємець, який поєднує у собі власника та привілейованого отримувача прибутку з активним керівництвом підприємства продовжує відігравати видну роль. Реальне становище справ у корпорації ігнорується" (10). Реальний же стан справ такий, що ринкова економіка з приватною власністю, де акціонери володіють великими компаніями та контролюють їх, є не більше, як плодом уяви.

Розробка А.Берлі та Г.Мінза показали, що люди, які керують у великих американських кампаніях, спираються не на чітке специфіковане право власності, так як їх частка в акціонерному капіталі цих фірм незначна, а на свою роль організаторів (11). Варто додати також, що ця організаційна функція у сучасних умовах все більшою мірою доповнюється функцією стратегічного розвитку підприємства, якій підкоряються інвестиційна, інноваційна, маркетингова політика. Тому саме тут, у вдосконаленні керування підприємством, заховані колосальні ресурси підвищення ефективності виробництва.

На жаль, реформи у системі морських портів України, про які сьогодні триває дискусія, так чи інакше пов'язані зі зміною форми власності. Зокрема, пропонується організаційна структура порту, яка включає до себе головне підприємство (холдингова компанія), окремі компанії, відповідальні за обробку окремих видів вантажів, і підрозділи, які вирішують деякі окремі організаційні та фінансові питання. Холдингова компанія при цьому може мати державну форму власності. Виробничі компанії є по відношенню до холдінгової дочірними та являють собою акціонерні компанії. Холдингова компанія виробничою діяльністю не займається, а тільки контролює та спрямовує роботу дочірних компаній, а також бере на себе функції у сфері науково-технічної політики, розвитку матеріально-технічної бази порту, інвестиційної політики, захисту навколишнього середовища.

Також популярною є ідея морських адміністрацій, яка, на думку її авторів, покликана розділити адміністративні і господарські функції. Адміністративні функції зводяться до керування державною власністю та наглядом за безпекою судноплавства та дотриманням законів, правил і міжнародних договорів країни в галузі торговельного мореплавства. Господарські функції складаються із обслуговування суден, вантажів і пасажирів і виконують їх комерційні організації на основі договору довгострокової аренди портового майна. Але, як правильно зауважив Президент АСОП (Асоціація морських торговельних портів) О.Терехов, морські адміністраціі портів потрібні тільки, коли потрібна приватизація. На нашу думку, подібні концепції призведуть до втрати керуємості морськими портами в існуючому правовому полі, яке ще має ряд лакун (скажімо, зараз ще не прийнято навіть Закон "Про морські порти") й є своєрідними підготовчими заходами по приватизації морських портів.

Концепція реформи управління морськими портами України, яка пропонується автором виключає їх приватизацію та виходить з того, що будь яка компанія не уявляє собою щось замкнуте, відгороджене від зовнішнього світу: тобто її діяльність залежить не тільки від власного внутрішнього середовища (менеджмент, наймані робітники, корпоративна культура), але і від зовнішнього середовища (постачальники, споживачі, конкуренти, ринок праці, міжнародний, економічний, технологічний, законодавчо-політичний, соціокультурний фактори).

Так, глобалізація світової економіки (міжнародний фактор) призвела до змін географії водних і наземних перевезень, маршрутів руху товаропотоків, що потребує внесення окремих коректив у діяльність морських портів України, до того ж не тільки на рівні підприємства, але і на галузевому та державному рівнях. На рівні підприємства керівний корпус повинен бути зорієнтований на підвищення ролі своїх підприємств у інтеграційних процесах шляхом розширення асортименту портових послуг і поліпшення їх якості. На галузевому рівні багато необхідно зробити для удосконалення дій учасників транспортного процесу, оскільки цей процес єдиний та неперервний і будь-який збій у будь-якій ланці дискредитує національного транспортника. Дуже важливо на рівнях підприємства та транспортної галузі широкого впровадити логістику, оскільки саме на її принципах базується транспортний процес у всіх розвинутих державах.

На державному рівні необхідно прийняти законодавство, яке регулює діяльність національного транспорту і не суперечить основним міжнародними нормам у цієї сфері. Слід звернути увагу на те, що у світі розширюється практика державної підтримки національного перевізника, особливо підприємств морського транспорту (12). У нас же, на жаль, допускається підписання міжурядових договорів, які обмежують інтереси морських портів (створення залізничного коридору Трієст-Київ), або відсутня належна реакція зі сторони уряду на явно дискримінаційні дії інших держав (циркуляр МГТС РФ від 19.12.2000р.).

На думку автора саме прагматизм менеджменту українських морських портів дав можливість їм вистояти та розвинутися у складній економічній ситуації минулого десятиріччя, і він же дозволить морським портам зрівнятися за ефективністю виробництва з провідними закордонними портами та зробити гідний внесок у економіку країни і підвищення добробуту не тільки портовиків, але й усіх наших громадян.

Література:

1. Перстньова Н.Порти - у центрі уваги уряду "Дзеркало тижня", 2000, No 22.

2. Клейн Л. Реформи очами американських і російських учених. М., Російський економічний журнал - Фонд "За економічну грамотність", 1996, с.38.

3. Стігліц Дж. Різноманітні інструменти, ширше цілі: рух до пост-Вашингтонського консенсусу. Питання економіки, 1998, No8, с.24.

4. Бейтон А., Казорла А., Долло К., Дре Ані Марі, 25 ключових книг з економіки, Урал ЛТД,1999, с.272.

5. Хорос В. Глобалізація та періферія. Святова економіка та міжнародні стосунки, 1999, No 12, с.113.

6. Дергаусов М.М. Україна - держава морська. Донеччина, 2000, с.79.

7. Сучасні Сполучені Штати Америки, М., Видавництво політичної літератури, 1998, с.144.

8. Milton Friedman, Capitalism and Fredon, Chicago: University of Chicago Press, 1962 г., 133

9. Дафт Р.Менеджмент, Видавництво Пітер", 2000, с.161.

10. Гелбрейт Д. Економічні теорії та цілі суспільства, М., 1976, с.139.

11. Еллерман Д. Ваучерна приватизація, як інструмент холодної війни. Питання економіки, 1999, No8, с.103.

12. Могілевкін І. Світовий транспорт: нові горизонти і нові проблеми "Світова економіка та міжнародні стосунки", 2000, No9, с.32.



Олена Азарян,
к.е.н., доцент Донецького державного університету економіки і торгівлі
їм. М.Туган-Барановского

ТРАНСФОРМАЦІЯ СПОЖИВЧОГО РИНКУ УКРАЇНИ в СУЧАСНИХ УМОВАХ

Стаття торкається теоретичних питань трансформації споживчого ринку в умовах перехідної економіки. Показано, що формування перспективи розвитку споживчого ринку, його трансформація нерозривно зв'язані зі світовими глобальними процесами і проблемами національних пріоритетів. Приведена ієрархія цілей розвитку споживчого ринку, їхня структуризація і формалізація. Це створює основу для визначення напрямків реалізації стратегічних, тактичних і локальних цілей розвитку споживчого ринку України в найближчій перспективі.

Аналізуючи структуру імпорту споживчих товарів і оцінюючи можливості вітчизняної економіки, можна визначити пріоритети розвитку виробництва споживчих товарів в цілому в нашій країні. Тобто означити коло товарів, для яких, з метою забезпечення їх конкурентоспроможності, необхідне подальше прискорення розвитку вітчизняного виробництва, і коло товарів, які у сучасних умовах доцільніше ввозити через кордон. До першої категорії часто зараховують більшість продовольчих товарів, тканин, у тому числі лляні, вовняні, хутряні вироби, товари господарського призначення та інші, до другої -- теле- та відеоапаратуру, окремі види взуття, одяг, побутові прилади тощо.

На наш погляд, пріоритетним напрямком на сучасному етапі розвитку країни є насичення внутрішнього споживчого ринку вітчизняними конкурентноспроможними товарами і поступове витиснення імпортних товарів вітчизняними з доведенням частки імпорту в загальному обсязі товарної пропозиції до 10-15 %. Це необхідно для того, щоб не тільки забезпечити економічну безпеку країни, але й зменшити безробіття, сприяти зростанню доходів як споживачів, так і виробників, розвитку інвестицій в економіку України.

Для досягнення цієї мети найперше необхідне створення конкурентноздатного вітчизняного споживчого ринку. Причому формування і розвиток цього ринку повинні йти по двох напрямках:

  • розвиток вітчизняного виробництва товарів народного споживання;

  • розвиток торгівлі споживчими товарами вітчизняного виробництва.

У першому напрямку найбільш слабким є стимулювання підприємств харчової і легкої промисловості. Багато підприємств не мають фінансових ресурсів щодо придбання і впровадження сучасних технологій і поточних ліній по виробництву й пакуванню товарів, а високі відсотки по кредитах погіршують фінансове становище підприємств. Тому з метою стимулювання технічного озброєння підприємств для створення конкурентоспроможної продукції необхідна допомога держави і зокрема місцевих органів влади. Допомога підприємствам може бути надана у формі пільгових довгострокових кредитів на технічне переозброєння і реконструкцію під мінімальні відсотки, у формі пільг з місцевих податків, повного чи часткового звільнення від оподаткування прибутку на період строку окупності вкладених коштів. Ці заходи дозволять підприємствам харчової і легкої промисловості здійснити накопичення і вкладення засобів у подальший розвиток і розширення виробництва високоякісних товарів народного споживання.

Суттєву роль у розвитку вітчизняного споживчого ринку, на нашу думку, повинна відіграти і торгівля, яка покликана впливати на виробництво через вивчення споживчого попиту. Разом з тим, проведені дослідження показали, що тільки 37,5 % опитаних торгових робітників у тій чи іншій мірі вивчають споживчий попит на товари, використовуючи такі методи, як опитування (6,3 %), облік та аналіз продажів і товарних запасів (18,7 %) тощо. Переважна частина торгових робітників (62,5 %) узагалі не вивчає споживчий попит населення, пояснюючи це великими витратами, браком часу, відсутністю кваліфікованих фахівців. Унаслідок цього торгівля не виконує повною мірою одну зі своїх головних функцій -- виявлення уподобань споживачів, вивчення споживчого попиту і формування на цій основі замовлень товаровиробникам. Крім того, торгівля повинна не тільки вивчати, але і формувати споживчий попит на нові споживчі товари, що з'являються на ринку.

Важливу роль у розвитку споживчого ринку можуть відігравати т.зв. фірмові магазини, що представляють продукцію вітчизняного товаровиробника. Завдяки прямим поставкам продукції від товаровиробників вони можуть встановлювати відносно низькі ціни на товари, забезпечувати різноманітний асортимент при високій якості товарів. Крім того, фірмові магазини повинні забезпечувати реальне вивчення споживчого попиту і формування виробничої програми у відповідності зі зростаючими потребами споживачів.

Для стимулювання розвитку мережі фірмових магазинів місцеві органи влади можуть надати цим підприємствам ряд пільг. Наприклад, знизити вартість орендної плати чи надати муніципальні приміщення магазинам без стягнення оренди на певний строк. Крім того, місцевими органами влади можливе зниження ставок місцевих податків, для стимулювання діяльності підприємств роздрібної торгівлі, що реалізують вітчизняні споживчі товари. Ці заходи будуть сприяти розвитку ринку вітчизняних споживчих товарів і поступовому скороченню частки імпортних товарів на внутрішньому ринку країни.

Об'єктивна необхідність пошуку напрямків розвитку споживчого ринку України вимагає ґрунтовного науково-методичного опрацювання питання формування стратегічних, тактичних і локальних цілей (рис.1). Вивчення, узагальнення і висвітлення досвіду у вирішенні надзвичайно складної проблеми -- реформування економіки і застосування надбань цього досвіду в Україні -- головна задача сучасної вітчизняної економічної науки.

Щодо стратегії і тактики діяльності, на які зосереджена увага маркетологів, то сьогодні в світі є досить вагомі наукові надбання, опрацьовано деякі оригінальні напрямки і є нові творчі задуми, але разом з тим не може бути однозначно сприйнятий і перейнятий ряд поглядів, які висвітлюють дану проблему спрощено, поверхово, без необхідного обґрунтування, непереконливо.

Аналіз наукових даних показує, що науковцями вже вирішене певне коло проблем в досліджуваній галузі. Зупинимося докладніше на основних з них.

По-перше, констатовано, що з безлічі проблем, які стоять перед ринковою сферою на початковому етапі розвитку України як суверенної держави, найголовнішою задачею доцільно вважати формування досконалої стратегії і тактики і їх узгодженість з глобальними світовими проблемами розвитку споживчого ринку. Саме за допомогою раціональної (оптимальної) стратегії і тактики можна направити маркетингову діяльність у необхідне русло, досягти ефекту, коли остання результативно протидіятиме гострій економічній кризі, що спостерігається на споживчому ринку.

По-друге, науковці акцентують увагу на таких обставинах, при яких стратегія розглядається як багатовекторний прагматизм, тобто як тривалий суспільно-історичний процес. Обґрунтовано, що на національному рівні товарна стратегія повинна бути замінена блоковими стратегіями-програмами виживання і розвитку. Необхідно сформулювати систему-стратегію відродження експортного потенціалу споживчого ринку. Як свідчить аналіз, спостерігається процес старіння стратегій і подолання кризи на споживчому ринку, що вимагає удосконалення досліджень з проблем стратегії і періодичне відновлення тактичних та локальних цілей. Будь-які спроби експортно-імпортних операцій без врахування реальних стратегічних проблем -- малонадійні і контрпродуктивні.

По-третє, виходячи з методів теорії пізнання, необхідно відзначити, що загальне взаємопоєднання проблем відбувається в результаті їхнього взаємовпливу і взаємодоповнення. У цьому плані маркетологи справедливо наголошують на актуальності визначення тривалості стратегії взагалі, у тому числі і стратегічних цілей у споживчому ринку. Серед цих стратегій важливо виділяти групу критичних, що визначають рішення проблем конкуренції, і загальноконцептуальних факторів. У літературних джерелах, наприклад, об'єктивно відзначається, що економічні відносини на споживчому ринку здійснюються на рівні як поверхових, так і глибинних зв'язків. У контексті стратегії такі обставини варто враховувати. Адже нині практика розвитку маркетингової діяльності вимагає нової стратегічної парадигми. У дослідженнях потрібно спиратися на нову субстанцію стратегії.

По-четверте, дослідження показують, що нестабільність споживчого ринку вимагає коректування стратегії маркетингової політики і змістовної оцінки напрямків досягнутих нею кінцевих результатів. Стратегія повинна передбачити досягнення певної відповідності або погодженості поведінки керованого об'єкта в часі і просторі з тим об'єктом, що знаходиться в кінцевому стані. Таким чином, стратегія, у певному розумінні, це запрограмований результат, заради якого здійснюються процеси розвитку і трансформації ринку. Виходячи з постулату необхідності розширеного трактування складу стратегій, логічно відзначити, що в даному випадку обов'язково може бути упорядкована структура елементів. Дослідники відзначають, що стратегія це похідна від конкретних потреб ринку. Стратегії істотно розрізняються своєю ефективністю навіть при застосуванні в однакових за характером середовищах.

По-п'яте, ряд авторів вважають, що при новій ситуації в економіці необхідно насамперед переглянути підходи до визначення цілей і пріоритети стратегій, завдяки чому вносяться якісні зміни в зміст стратегій. Через систему цілей і пріоритетів реалізується надійність стратегій. При цьому підкреслюється, що реалізація задач і цілей має визначену черговість.

По-шосте, у літературі тактика трактується як формулювання і реалізація задач, завчасно розроблена послідовність здійснення дій з висвітленням обґрунтованих аргументів. Отже, тактика являє собою комплекс заходів, спрямованих на реалізацію цілей, визначених на основах стратегії. Крім того, акцентується увага на тому, що тактика визначає конкретні дії на нетривалий період, зв'язаний з реалізацією стратегії, підкреслюється необхідність постійного удосконалення тактики відповідно динамічним змінам глобальних цілей на ринку.

По-сьоме, учені-аналітики попереджають, що широкий спектр стратегії спонукає до різноманітних тактичних і локальних цілей. Розбіжність між окремими проблемами і напрямками їхнього вирішення в межі стратегії і тактики -- гальмо на шляху досягнення якісно нових позицій. Це -- ще одна важлива особливість щодо відповідності між стратегією і тактикою. Цільова погодженість і взаємозв'язок стратегії і тактики -- складна, але першорядна задача, тому досліджувати її треба комплексно. Без обґрунтованого співвідношення, з одного боку, стратегії, а з іншого боку -- тактики, не гарантується створення сприятливого режиму для успішного вирішення тих чи інших проблем.

Стратегія і тактика майже завжди формулюються на комплексних основах. Конче необхідно, щоб такий підхід був науково виваженим. У даному випадку важливого значення набуває питання всебічного врахування невизначеності, конфліктності, полікритеріальності й обумовленого даними факторами ризику. Власне, цим пояснюється велика увага до практичного використання інструментарію з теорії економічного ризику. Врахування невизначеності в стратегії розвитку споживчого ринку став однією з магістральних ліній формулювання тактики в плані моделей і методів. Щодо формування підвалин стратегії і тактики важливим фактором виступає системний підхід, сутність якого полягає в тому, що кожне явище розглядається й оцінюється у взаємозв'язку з іншими. У даному випадку всі складені елементи ринкової системи і процеси взаємопов'язуються з урахуванням внутрішніх факторів. Системний підхід передбачає зосередження уваги дослідників на єдиному цілому, а не на окремих ланках. Реалізація стратегічних, тактичних і локальних цілей розвитку споживчого ринку (таблиця 1) на системних основах підсилює їх теоретичну і практичну обґрунтованість. При цьому структуризацію зазначених цілей пропонується здійснювати і на відповідних рівнях з визначенням об'єктів дослідження і суб'єктів впливу.

При формуванні стратегії і тактики потрібно зосередити увагу на такому науково-методичному моменті, як міжнародні стандарти, які відображають найбільш типові напрямки функціонування світової економіки. Варто врахувати, що розбіжності між національною і світовою стратегією завжди перешкоджають розвитку економічної діяльності. Безумовно, Україна не може ефективно розвивати економічну діяльність на основах такого механізму, що істотно відрізняється від аналогічних механізмів, властивих всім іншим країнам світу. Важливо мати чітку уяву про те, що і як впливає на поведінку національного ринку з боку світового ринку.

Національна економіка України повинна бути підготовлена до реакції на зміни у світовій економіці, особливо до механізмів ЄС, на які нині орієнтується. Доцільно, щоб сучасна стратегія і тактика відображали глобальні риси -- трансформацію світової економіки в плані глобалізації нового якісного стану, нового типу зовнішньоекономічної діяльності, побудованої на концепції лібералізму.

Таблиця 1. - Структуризація цілей розвитку і трансформації споживчого ринку України

Номер

Характеристика цілей

Об'єкти дослідження

Суб'єкти впливу

Порядковий

Рівневий

1

I

Стратегічні

Адаптація до умов міжнародного середовища

Блоки країн, митні союзи.

2

ІІ

Стратегічні

Державний рівень -- двосторонні відносини

Країни, ТНК, ФПГ

3

I

Тактичні

Зв'язки в народногосподарських комплексах

Споживчий ринок і ін.

4

ІІ

Тактичні

Пріоритети між галузями господарства

Сільське господарство, харчова промисловість

5

I

Локальні

Умови господарювання суб'єктів підприємництва

ТОВ, АТ фірми, і т.п.

6

ІІ

Локальні

Структуризація підприємств, у тому числі власності

Структурні підрозділи підприємств, філії

Викладені наукові погляди з питань стратегії і тактики є важливими аспектами економічної теорії. Але залишається невирішеним питання -- які саме властивості повинні бути властиві стратегії і тактиці у фіксований, даний момент. Ряд рекомендацій і тез з цього приводу не перевірені практикою. Є багато необґрунтованого матеріалу, з якого неможливо зробити конкретних наукових висновків. У ряді випадків матеріал викладений у пасивній формі, тобто без висвітлення механізму розвитку процесів і явищ. У існуючих доктринах панує помилкова ідея про примат прискореного розвитку внутрішнього ринку за рахунок обмеження масштабів зовнішнього. Окремі статистично-інформаційні факти лише реєструються без необхідного узагальнення. У даному випадку, на жаль, збереглося багато невирішених проблем, що можуть розглядатися лише як перспектива для подальшого більш глибокого і змістовного дослідження, як робоча гіпотеза щодо передбачення можливих напрямків розвитку процесів і явищ з визначеним ступенем імовірності.

Для досягнення поставленої мети треба визначити і вирішити широке коло теоретичних, методологічних і практичних проблем, стану і перспектив споживчого ринку в цілому, так і окремих його складових.

Стратегія передбачає використання таких факторів, визначення яких передує рішенню проблеми. У свою чергу проблеми зароджуються, визрівають і зникають, тобто постійно відбувається їхній генезис і еволюція. За таких умов стратегія недостатньо гармонізується з реальною, швидкоплинною ситуацією щодо проблеми -- тактика значно відстає від стратегії або стратегія часто випереджає тактику. Розбіжності між стратегією і тактикою як механізмом, що охоплює принципи і методи, не на користь вирішення проблеми, тому стратегія повинна бути гнучкою. У залежності від якісних ознак і кількісних характеристик проблеми стратегії варто коригувати. Але у численних літературних джерелах відсутня відповідь на питання щодо наукового обґрунтування такої стратегії, яка була б одночасно мобільною і тісно кореспондувалася з генезисом і еволюцією проблеми.

Ключовим і невід'ємним елементом стратегії була і залишається її концептуальна гнучкість. Мова йде про таку зміну суті стратегії, яке б дозволило як найбільше ефективно вирішувати проблеми розвитку і трансформації виробництва товарів народного споживання і зовнішньоекономічної діяльності, тобто синхронізувати стратегічно-тактичні цілі. Дослідники дискутують над найважливішим питанням, а саме: на яких конкретних основах надавати тому чи іншому набору рішень і дій статусу стратегічних: якими поняттями необхідно оперувати, якщо мова йде про стратегію; як діяти, якщо окремі рішення і дії втрачають ознаки стратегічних; які механізм заміни стратегічних рішень і дій на нестратегічні. І навпаки. Переважна більшість вітчизняних і закордонних авторів аналізують стратегію скоріше на академічному, ніж на практичному рівні, описують і пояснюють характер стратегії і майже не обґрунтовують поведінку суб'єктів під її впливом.

Не зважаючи на те, що в останні роки зроблені суттєві зрушення в напрямках більш предметного дослідження і сильних, і слабких методологічних особливостей у формулюванні стратегії і тактики розвитку споживчого ринку, тут залишається ще досить велике коло питань. Не завжди досить чітко встановлено, у чому їхня подібність, а в чому відмінність в плані активного рішення проблем. Не досліджено питання про суть стратегії як такої, відсутній компаративний аналіз випадків, коли стратегія і тактика взаємоузгоджені, і коли між ними спостерігаються розбіжності. Немає відповіді, на які старі, і на які нові властивості ринку в умовах кризової ситуації доцільно, насамперед, звернути увагу для забезпечення розширеного відтворення експортного й імпортного потенціалу, надання динамічного розвитку зовнішньоекономічному обороту. Незважаючи на те, що в спеціальній літературі приводиться досить широкий перелік понятійних категорій стратегії і тактики, їм не вистачає послідовності, конкретності, цілеспрямованості, а також окреслення тих важелів, що здатні вплинути на процес зовнішньоекономічної діяльності, вивести її з нестабільного в стабільний стан.

Представники самих різних наукових течій вважають найважливішою задачею уникати старіння стратегій і розвивати їх так звані секторальні ланки. Однак ці способи подаються так, начебто стратегія лише пристосовується чи адаптується до реальних процесів в економічній діяльності. Як відомо, необхідно, щоб за допомогою стратегії можна було не тільки заздалегідь окреслити перспективу, а і сформулювати дійові заходи. Отже, стратегія не може залишатися в "тіні" інших факторів, здатних змінити ситуацію в кращу сторону.

Відштовхуючись від визначення змісту стратегії, на нашу думку, перспективи розвитку стратегії ринку України доцільно визначати по трьох основних цілях:

  • підвищення продуктивності і збільшення обсягів виробництва якісної споживчої продукції;

  • удосконалення зовнішньоекономічних відносин;

  • державна підтримка вітчизняного виробника різних форм власності.

До тактичних можна відносити ті складові, котрі визначають механізми реалізації стратегічних цілей. Так, для споживчого ринку України в якості тактичних можна вказати цілі формування і розширення ринків збуту, на які пріоритет буде наданий вітчизняній продукції, з одночасною активізацією зовнішньоторговельних відносин.

У свою чергу, оскільки реалізація тактичних цілей передбачає використання нових заходів, виправданою є подальша структуризація з визначенням локальних цілей. Такими локальними цілями, на наш погляд, можуть бути: - здійснення пільгових режимів; - здійснення комерційної діяльності; - розширення використання факторів маркетингу в організації і планування комерційної діяльності місцевих суб'єктів ринку; - формування разового товарного асортименту з урахуванням запитів споживачів в умовах переважання вітчизняних товарів високої якості.

Таким чином, формування перспективи розвитку споживчого ринку, його трансформація нерозривно зв'язані зі світовими, глобальними процесами і проблемами національних пріоритетів. Приведена ієрархія цілей, їхня структуризація і формалізація дозволяє досить повно визначитися з конкурентними напрямками реалізації стратегічних, тактичних і локальних цілей розвитку споживчого ринку України в найближчій перспективі.

Зрозуміло, що для ефективного визначення цілей і подальшої роботи над їх реалізацією необхідно досконале знання стану і перспектив розвитку кожного окремого локального ринку з властивими йому



Олександр Махмудов,
Професор кафедри економіки Донецької державної академії управління,
президент інвестиційно-промислової корпорації "Укрпром"

КОРУПЦІЯ ТА ТІНЬОВА ЕКОНОМІКА: ПРИЧИНИ, МЕХАНІЗМИ, РІШЕННЯ

Неупереджений аналіз досягнень на шляху перетворення нашого суспільства до ринкового показує, що наші очікування як за темпами, так і за результатами не виправдалися. Ми не просто топчемося на місці, а продовжуємо здавати свої позиції, розплачуючись, з одного боку, проїданням накопиченого в минулому, а з іншого боку, попадаючи в економічну залежність через зовнішні позики, - майбутнім наших дітей.

Серед причин, які не дозволяють провести ефективні реформи, називають [1] ті, які викликані спадщиною, яка дісталася від минулого - соціалістичні традиції, негативне ставлення до приватної власності та іноземного капіталу, які формувалися роками, слабість демократичних механізмів. Ці причини загальні для всього суспільства. А є причини, які потрібно віднести до системи управління суспільством, до того, що ми в широкому розумінні називаємо гілками влади всіх рівнів. До них належать привілеї посадових рівнів, які не афішуються, відсутність механізмів відповідальності і контролю влади і, як наслідок, корупція.

Як відомо, слово "корупція" має латинський корінь і походить від "corruptio" - псування, підкуп. Показово, що латинське дієслово "corrumpo" має значення - псування, ослаблення, розбещення. Для нашої дійсності це значення більш точно виражає суть явища. Послаблюючий і розбещуючий вплив корупції на життя суспільства зводить нанівець всі зусилля по його і, що важливо відмітити, розбещує його до такої міри, що це явище сприймається населенням як саме собою зрозуміла умова суспільних відносин, що склалися, яка відтворюється у всіх аспектах економічного, соціального і політичного життя.

Корупція як явище, очевидно, є природним атрибутом механізму державного управління. Вона виявляється у всіх формах організації держави і у всі часи. Питання, з точки зору інтересів суспільства, полягає тільки лише в її розмірах. При певній величині корупції, яку можна виміряти рівнем довір'я населення до влади, суспільство, по суті, залишається без ефективного управління. Деякі дослідники встановлюють критичний рівень довір'я в 25 %, тобто, якщо більше за 25 % населення не довіряють владі, то рух такого суспільства по шляху суспільного прогресу утруднений.

У світовій практиці склалася система оцінки стану корупції в різних країнах на основі опитування різних груп населення. Так, наприклад, індекс корупції TI, який визначається авторитетною міжнародною організацією Transperency International, вимірює ступінь готовності компаній з країн з розвиненою ринковою економікою давати хабарі в країнах з ринковою економікою, яка формується для розв'язання своїх питань. Оцінку ступеня корупції дають бізнесмени, аналітики ринку і громадяни за 10-ти бальною шкалою. Далі проводиться математична обробка отриманої інформації, внаслідок якої отримуються відповідні показники, що дозволяють, зрештою, проранжувати обстежені країни за рівнем корупції.

Корупція виникає при наявності відомих умов. Сприятливим ґрунтом для неї є:

- політична нестабільність;

- кризові ситуації в економіці;

- бюрократизація держави;

- одержавлення суспільного життя;

- централізація управління;

- слабкість громадянського суспільства;

- відсутність реальної демократії;

- наявність сектора тіньової економіки.

Можливість прояву корупції визначена тим, що внаслідок свого положення в суспільстві як системи управління, влада надає різні послуги населенню і виконує обмежуючі і регулюючі функції. Як правило, влада це робить від імені народу, але за правилами, які практично не піддаються контролю з боку народу. Крім того, в певний момент часу у влади з'являються свої цілі, відмінні від цілей, які публічно декларуються як цілі суспільства. Реалізація цих цілей за рахунок ресурсів всього суспільства також є істотною передумовою корупційних дій.

Принадою для для чиновників, які представляють владу, є можливість розпоряджатися ресурсами, які їм не належать. Насамперед, це бюджетні кошти. Далі, можливість розпорядження з урахуванням суб'єктивного чинника державною або муніципальною власністю, державними замовленнями або пільгами. Важливим важелем для чиновників всіх рівнів є можливість суб'єктивного прийняття рішення про міру жорсткості контролю при виконанні обмежуючих і регулюючих функцій.

При розгляді багатогранної проблеми корупції потрібно розрізнювати два її види: корупцію низову і корупцію верхів (державну). Низова корупція майже відсутня в розвинених країнах. Вона поширена в Південно-Східній Азії, країнах СНД. Так, наприклад, за оцінками експертів російської громадської організації "Технології ХХI сторіччя" дрібні підприємці витрачають по всій країні на хабарі чиновникам всіх мастей мінімум 500 млн. доларів на місяць, що на рік складає понад 6 млрд. доларів. У нас низова корупція пронизала всі сторони життя, в якому пересічний громадянин стикається з необхідністю звертатися в держустанови, або ж навпаки, чиновник вважає за необхідне потривожити громадянина.

Низова корупця, в основному, проявляється в: житлово-комунальній сфері; контролюючих структурах; правоохоронних органах; зборі податків, митних зборах, штрафах і платежах; видачі різних дозволів і ліцензій; призові на військову службу.

Корупція верхів поширена в світі, в тому числі і в країнах з перехідною економікою. Вона охоплює ті сфери, в яких прийняття рішень має високу ціну. До них належать: сфера розподілу бюджетних коштів всіх рівнів; формування державних замовлень і закупівлі; приватизація і перерозподіл прав управління власністю; видача різних прав і пільг (в області експорту і імпорту, оподаткування, ліцензування і т.п.); банківська сфера (створення системи уповноважених банків, виділення пільгових кредитів, завищення процентів по внесках тощо); сфера забезпечення правопорядку; лобування нормативних документів або окремих замовлених формулювань в них; вибори на різних рівнях.

Суть механізму прояву корупції, її самовідтворення і впливу на управління суспільством детально розглянута в роботі [2]. Тут приведемо тільки основні елементи цього механізму.

Корупція виникає і відтворюється в системі управління всіма сторонами життя суспільства, в тому числі і економікою. Узагальнено кажучи, вона зароджується в той момент, коли людина, включений в систему управління (чиновник будь-якого рангу) підмінює в алгоритмі свого функціонування публічно декларовані цілі (ПДЦ), іншими цілями, наприклад, своїми корисливими або груповими цілями (цілі корумпованих груп - ЦКГ). Суть від цього не змінюється. Змінюється лише масштаб наслідків.

Для реалізації ЦКГ використовуються не легітимні процедури управління офіційними каналами, а тіньові процедури, які виконуються за неписаними правилами з використанням всього арсеналу подвійних стандартів і моралі, телефонного права тощо по нелегітимних каналах. При цьому виникає необхідність для суб'єктів (чиновників), включених в систему управління, в однин і той же час з використанням одних і тих же ресурсів вирішувати задачі, пов'язані з досягненням різних, часто суперечливих цілей, що викликає конфлікт інтересів. Він частіше за все розв'язується не на користь реалізації ПДЦ, а в інтересах досягнення ЦКГ.

Таким чином, система управління працює в режимі, не відповідному інтересам суспільства. Як економічний ресурс що посуває корумповані елементи на досягнення ЦКГ і стимулює їх активність в цьому напрямі можуть виступати неофіційні кошти (тіньові). Отже, наявність в економіці тіньового сектору є необхідною умовою відтворювання корупції як явища. Тому, незважаючи на всі декларації, корумпована система управління буде відтворювати і підтримувати тіньовий сектор економіки, який є її поживним середовищем. Цей зв'язок корупції в системі управління і тіньовою економікою є взаємним: з одного боку високий рівень корупції приводить до розширення тіньового сектора економіки, а з іншого, тіньова економіка сприяє зміцненню корупції на всіх рівнях управління.

Звичайно, в якийсь момент суб'єкти, які досягли найбільшого успіху в перерозподілі національного багатства з застосуванням владних повноважень, прагнуть до їх легалізації. І тоді утворюється зустрічний потік матеріальних (фінансових) ресурсів, направлений з тіньової економіки до офіційної [2].

У роботі [1] механізм мутації системи управління розглянутий в тріаді система управління економікою-економічне середовище-об'єкти управління (господарюючі суб'єкти). Вся тріада охоплена зворотними зв'язками, покликаними при нормальній роботі забезпечити стабілізацію процесу досягнення поставлених цілей. Показано, що суть ринкового управління економікою зводиться до управління станом середовища більшою мірою, ніж прямим управлінням господарюючими суб'єктами. У той же час, корумпована система управління під різними причинами прагне зберегти якомога більш сильний прямий вплив на об'єкти управління, оскільки це дозволяє легше реалізовувати ЦКГ.

Виходячи з аналізу утворення і функціонування корупції як явища, можна запропонувати такі напрями ослаблення її впливу на хід реформ:

1). Забезпечення більше дієвих і ефективних механізмів зворотних зв'язків, які дозволяють населенню як носієві влади, здійснювати повний оперативний контроль системи управління. Тобто, застосувати "зовнішнє доповнення" по відношенню до системи управління.

2). Змінити співвідношення по управлінському впливу "потужностей" каналів легітимних і тіньових процедур. Це необхідно досягати як традиційними методами, так і іншими, наприклад, структурними методами, тобто такими, які виключають саму можливість нелегітимних дій.

3). Використовувати комплексний підхід в обмеженні корупції, тобто такий, при якому одночасно б створювалися передумови згортання тіньової економіки, виступаючої як матеріальний ресурс корупції як явища.

Звідси витікають три складових розв'язання проблеми, яка розглядається: демократизація всіх сторін життя суспільства, в тому числі і економіки; реформа системи управління, що не обмежується тільки чисельними критеріями скорочення апарату, числа міністерств тощо; комплексні економічні реформи, які враховують і можливості системи управління, і наявність тіньового сектора, і необхідність зміни системи економічних відносин. І хай не здається парадоксальним, що в основі економічних реформ на нинішньому етапі трансформації суспільства треба поставити реорганізацію системи управління на всіх рівнях влади.

Демократизація всіх сторін життя суспільства виконує роль "зовнішнього доповнення" для системи управління. Її розвиток повинне йти шляхом підняття громадянської активності; правового захисту відкрито виступаючих проти корупції; розвитку і підтримки незалежних засобів масової інформації; забезпечення можливості широкої діяльності партій і громадських організацій різних напрямів; створення механізму відповідальності влади як за дії, так і за бездіяльність, яка принесла збитки; повної гласності в діях влади на всіх рівнях як у прийнятті рішень, так і у використанні суспільних ресурсів.

Реформа системи управління повинна включати безліч заходів, які будуть сприяти можливості вияву корупційних дій. До них можна віднести традиційні: розмежування функцій в органах управління і між ними; зменшення їх числа і виключення дублювання; посилення внутрішнього і суспільного контролю за державним апаратом; зменшення сфери дій за суб'єктивним рішенням чиновника; чітке дотримання процедури взаємодії службовців і громадян; постійне інформування громадян про їх права і обов'язки службовців.

Важливе місце в адміністративній реформі повинні займати структурні методи, тобто методи, що виключають можливість вияву корупційних дій. Для чого повинні бути: спрощені процедури взаємодії "громадянин-чиновник" і "бізнес-чиновник"; здійснена відмова від адміністративного втручання влади у бізнес; зроблений перехід від дозвільного порядку на заявний; прийнятий принцип відмови від створення державних органів під тимчасові функції; здійснена декомпозиція управління і передача управлінських функцій і ресурсів під них з центру на "місця".

Загалом це все повинно знайти відображення в комплексній національній програмі боротьби з корупцією і тіньовою економікою. Ця програма як "ядро" повинна містити наступні блоки:

1. Реформа державних органів управління.

2. Реформа управління державними фінансами.

3. Виключення монополії держави у всіх сферах.

4. Дерегулювання економічної діяльності.

5. Розвиток демократичних інститутів суспільства.

6. Створення рівних конкурентних умов у приватному секторі.

7. Стимулювання роботи в офіційному секторі економіки.

ЛІТЕРАТУРА

1.Махмудов А.Г. Инвестиционная політика и управление: Монография. Донецк: "Донбасс", 2000.- 592 с.

2.Махмудов А.Г. Тіньова економіка України: механізм дії і шляхи подолання// Схід. - No2 (33). - 2000. С.11 15.



Михайло Дергаусов
начальник Маріупольського
державного морського торговельного порту

МАРІУПОЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ МОРСЬКИЙ ТОРГОВИЙ ПОРТ У 2000 рр.

Виконано аналіз виробничої діяльності Маріупольського державного морського порту за один з найуспішніших останніх років -- 2000 р. Визначено основні джерела успіху порту, розкриті деякі невикористані резерви. З урахуванням аналізу сучасної структури перероблюваних вантажів та тенденцій її зміни намічені основні напрямки і заходи по розвитку порту.

Порівняльний аналіз роботи Маріупольського порту за останні роки показує, що вони в основному позитивно відрізняються від попереднього періоду[1]. Тому їх поглиблений аналіз може бути основою для використання досвіду зростання і врахування уроків та характерних тенденцій на майбутнє.

2000-й рік характерний для Маріупольського порту тим, що нарощування обсягів вантажопереробки почалося з першого місяця і продовжилося протягом всього року. Протягом двох місяців він перевищував 1 млн.т. Загальний обсяг вантажопереробки склав 10,182 млн. т -- найбільший після 1990 р. Приріст за 1999-2000 рр склав 3,5 млн.т. (в 1,52 рази до 1998 р), а за 2000 р -- 2,04 млн.т (в 1,26 рази до 1999 р). Це найбільш високий ріст обсягів вантажопереробки в 2000 р. серед портів України. За обсягами переробки суховантажів Маріупольський порт зайняв друге місце після Іллічівського. Динаміка обсягів вантажопереробки Маріупольського порту (рис. 1) показує неперервне їх зростання за період 1996-2000 рр.

Рис. 1. Гістограма обсягів вантажопереробки Маріупольського державного морського порту (млн.т.).

Досягнуті успіхи обумовили включення порту в число 100 підприємств країни, які динамічно розвиваються -- за рейтингами Інституту рейтингових досліджень та експертів європейської Ділової Асамблеї.

Розглянемо тепер докладніше виробничі, техніко-економічні та фінансові результати роботи, що дає змогу виокремити основні складові зростання.

Структура вантажопереробки в порівнянні з 1999 р змінилася якісно. Основний приріст (1,5 млн. т) відбувся за рахунок транзитних російських вантажів, в т.ч. вугілля (+ 1170 тис.т.), сірки (+380 тис. т.), добрива (+200 тис. т.). За цей же період вантажопереробка російського металу зменшилася на 190 тис.т, бо єдиним відправником його з Росії залишився Новолипецький металургійний комбінат (330 тис.т річно).

Приріст українських вантажів склав 570 тис. т, в т.ч. вугілля(+300 тис.т.), глина (+340 тис.т.), контейнери (+30 тис.т). Водночас обсяг перероблюваних портом українських добрив зменшився на 130 тис.т.

У загальному обсязі вантажопереробки питома вага українських вантажів складає 49,7% проти 55,1 в 1999 р. Транзитні вантажі збільшилися до 50,2% проти 44,6% в 1999 р. В порівнянні з іншими морськими портами України Маріупольським морським портом перероблено найбільше транзитних вантажів (рис. 2).


Рис. 2. Порівняння транзитних вантажопотоків через найбільші морські порти України в 2000 р. (%): 1 -- Іллічівський порт; 2 -- Одеський порт; 3 -- Південний; 4 -- Маріупольський порт.

В структурі вантажопереробки на першому місці за обсягами залишався метал -- 2960 т, хоча проти 1999 р. і спостерігалося його зниження на 200 тис.т. (за рахунок російського металу). Основними експортерами металу через Маріупольський порт є комбінати ім. Ілліча (1580 тис.т), "Азовсталь" (630 тис.т.), Алчевський МК (185 тис.т.). В 2000 р. спостерігалося збільшення в 2,5 рази переробки металобрухту (134 тис.т). Але в цілому, якщо в 1999 р. питома вага металу у вантажопереробці складала 39%, то в 2000 р -- тільки 29%, що можна, імовірно, пояснити відомими антидемпінговими процесами по українському металу в країнах Заходу.

Обсяги вантажопереробки вугілля (друге місце у загальному балансі вантажопереробки) склали 2922 тис.т, з яких російського 2330 тис.т., а українського суттєво менше -- 590 тис.т. Річний приріст переробки вугільних вантажопотоків великий (+1470 тис.т.)

На третьому місці сірка -- 1835 тис.т. На четвертому глина -- 1560 тис.т., на п'ятому добрива -- 430 тис. т.

Загальний обсяг вантажопереробки в 2000 р. металу, вугілля, сірки та добрив складає 9740 тис. т., а всі інші вантажі -- 440 тис. т., з яких 140 тис. т. припадає на контейнери (+ 20 тис. т. в порівнянні з 1999 р.). При цьому на генеральні вантажі припадає 31,9%, на валочні -- 68,1%.

З ростом обсягів вантажопереробки в 2000 р. збільшилася і кількість оброблених суден -- загалом 1478, з яких 192 (13%) українських, а 1286 -- іноземних.

Валова інтенсивність по основним видам вантажів (метал, вугілля, сірка, глина, добрива, контейнери) збільшилася на 26,3%.

Аналіз інтенсивності обробки суден по окремим вантажам і районам порту показує їх велику відмінність. Так продуктивність І району по листовій сталі склала 1527 т./добу, ІІ району -- 2433 т./добу, ІІІ району -- 1741 т./добу. Різниця в продуктивності по сталі в рулонах і пачках між І і ІІІ районом ще більша: І район -- 1764 т./добу, а ІІІ район -- 3435 т./добу (в 2 рази більше). По слябам І і ІІ райони мають продуктивність 1450-1480 т./добу, а ІІІ район -- понад 6890 т./добу. По стальним заготовкам І район -- 2007 т./добу, а ІІІ район -- майже 3500 т./добу. Така велика різниця пояснюється різною організацією та технологією вантажних робіт, а також людським фактором. Виходячи з цього доцільним є використання старого досвіду шкіл вивчення передових методів праці.

У зв'язку зі значним зростанням обсягів вантажопереробки внутрішньоскладські переміщення вантажів виросли на 49,5% і склали 2030 тис. т. Коефіцієнт перевалки -- 1,76. Середній строк зберігання вантажів залишився стабільним -- 11,7 доби. Разом з тим суттєво скоротилися строки зберігання вантажів, які прибули морем -- на 23,1%.

Використання докерів-механізаторів на вантажних роботах за 2000 р. збільшився на 5%, а їх простої зменшилися.

Продуктивність праці в тонах по маріупольському порту зросла на 21,4% і склала 2697,3 т./людину, а в гривнах -- на 1,2% і склала 79,7 тис.грн./людину. Середньогодинна продуктивність перевантажувальних машин зросла на 18,6%, коефіцієнт використанні механізмів по часу зріс з 0,3-0,35 до 0,45.

Нові умови господарювання в умовах ринкової економіки вимагають і нових підходів до питань управління виробництвом. Виходячи з цього виникла необхідність в створенні Управління угод і маркетингу, залізничного відділу, а також реорганізації комерційного відділу центральної бухгалтерії. Активно впроваджувався внутрішньогосподарський арендний підряд.

Результати роботи порту позитивно відобразилися на оплаті праці. Середньомісячний доход на одну людину склав 800 грн. Проти 508 грн. в 1999 р., а середній приріст заробітньої плати кожного трудівника склав 3504 грн. При цьому доход докерів-механізаторів склав 1230 грн. Проти 751 грн. в 1999 р., а річний приріст -- 5748 грн.

Загальні доходи порту в 2000 р. склали 301 млн. грн., абсолютний приріст до 1999 р. -- 76,3 млн. грн. (34%), що обумовлено значним зростанням обсягів вантажопереробки. Доходи від навантажувально-розвантажувальних робіт зросли на 38%.

Структура доходів порту: від навантажувально-розвантажувальних робіт -- 62%, від портових зборів, послуг портового флоту і канальних зборів -- разом 33,3%, інше -- 4,7%.

Сума валових витрат порту у 2000 р. склала 2037,6 млн. грн., в числі яких 136,2 млн.грн. -- витрати по основній виробничій діяльності, а 101,4 млн.грн. -- витрати на податки, утриманні соціальної сфери, витрати невиробничої діяльності.

В порівнянні з 1999 р. спостерігалося суттєве зростанні витрат по основній виробничій діяльності -- на 66,3%. Це обумовлено такими причинами:

  • значним збільшенням обсягів вантажопереробки і пов'язаними з цим експлуатаційними витратами;

  • збільшенням витрат, пов'язаних з цільовим використання портових зборів (збільшення в 2,2 рази) 12,3 млн.грн. (ремонт причалів, забезпечення безпеки мореплавання і т.і.);

  • зростання витрат на ремонт і матеріали, що обумовлено значним зносом основних фондів який перевищує 50 % і вимагає великого обсягу ремонтних робіт.

В зв'язку з цим собівартість однієй тони вантажу виросла на 30,5% з 5,9 грн./т. до 7,7 грн./т.

Прибуток, одержаний від основної діяльності порту в порівнянні з 1999 р. зріс на 23,6% і склав 159,3 млн. грн. Сума прибутку, яка залишилася у розпорядженні порту після сплати податків та платежів, відрахувань у бюджет і позабюджетні фонди склала 63,3 млн.грн.

Рентабельність (відношенні прибутку до загальних витрат) дорівнює 26,7%.

Одержані показники по доходам і прибутку у 2000 р. найбільші за останні 5 років (рис.3).

Рис. 3. Динаміка зростання доходів і прибутку Маріупольського державного морського порту (млн. грн).


Дебіторська заборгованість Маріупольського порту за 2000 р. знизилась на 12,2% , а кредиторська - на 51,8%.

Разом з тим спостерігається намагання Росії переключити свої вантажі -- вугілля, метал, добрива та інші на російські порти -- Новоросійськ, Туапсе, Таганрог, Темрюк та ін. Також в майбутньому можливе зменшення обсягів поставки металу вітчизняних металургійних підприємств, зокрема в наслідок антидемпінгової політики Заходу і Росії.

З проведеного аналізу одного з найуспішніших для Маріупольського порту років можна зробити такі висновки.

По-перше, в обсязі вантажопереробки порту домінують іноземні вантажі та іноземні перевізники (судна), що об'єктивно вимагає ведення всіх портових операцій на конкурентноздатному світовому рівні. Це вимагає суттєвого поліпшення основних фондів та застосуванні новітньої організації праці з використанням максимальної механізації та елементів автоматизації. Зокрема необхідно нарощувати придбання і освоєння нової перевантажувальної техніки, і в першу чергу портальних кранів, а також модернізацію старих кранів (що продовжить їх строк служби).

По-друге, вантажопотоки Росії в майбутньому можуть не відрізнятися стабільністю, що обумовлює необхідність залучення інших вантажів і потребує ретельної продуманої спеціалізації та використання причалів, критих і закритих складів, всієї території порту для накопичення і зберігання вантажів, раціонального використання перевантажувальної техніки, переорієнтації вантажних комплексів на переробку нових вантажів. В цьому плані необхідно прискорювати будівництво нових і реконструкцію старих причалів з їх універсальним оснащенням на великі глибини і орієнтацією на майбутнє.

По-третє, після будівництва Маріупольського морського вокзалу, який обладнаний всім необхідним для здійснення міжнародних пасажирських перевезень, Маріупольський порт входить в число українських трьох портів, які мають право здійснювати вантажопасажирські перевезення. Розвиток цього напрямку повинен розглядатися як одна з перспектив порту.

Література

1. Дергаусов М. Маріупольський порт -- стратегічний центр управління рухом і розподілом стратегічних вантажопотоків на південному сході України// Схід. - No 3(40). -- 2001. -- С. 10-12.



Юрій МАКОГОН
д.е.н, професор,
зав. кафедрою "Міжнародна економіка" Донецького держуніверситету

Іноземні інвестиції і легалізація тіньової економіки

Нарощування експортного потенціалу регіону знаходиться у прямій залежності від процесу вкладання в підприємства Донецької області інвестицій взагалі і, зокрема, іноземних інвестиції. Питома вага Донецької області у загальному об'ємі іноземних інвестицій України складає 8,60% (див. табл.). У 1999 році надійшло 150,57 млн. дол. США іноземних інвестицій, що в 2,5 рази більше, ніж в 1998 році (58,5 млн. дол. США), в тому числі з країн СНД і Балтії 0,58 млн. дол. США (0,4% до загального об'єму надходжень), з інших країн світу 149,99 млн. дол. США (99,6%).

Як видно з малюнка 1 в 1999 році відбувся різкий (втричі) притік у область іноземних інвестицій (в той час як по Україні загалом за цей же період, сталося його зниження) внаслідок дії певних пільг згідно з Законом "Про спеціальні економічні зони і спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області". Інвестування здійснювалося, головним чином, у вигляді рухомого і нерухомого майна 67,1 млн. дол. США (44,6% отриманого об'єму) (в тому числі обладнано у акції 3,03 млн. дол. США), грошових коштів - 26,73 млн. дол. США (17,8%) (в тому числі купівля акцій - 3,30 млн. дол. США), цінних паперів 5,04 млн. дол. США (3,4%). Загальний об'єм інвестицій на 1.01.2000 складав 254,44 млн. дол. США. Найбільші об'єми коштів поступили від нерезидентів з Віргінських островів (Британія) - 109,96 млн. дол. США (42,4% загального об'єму), США - 60,62 млн. дол. США (3,4%), Великобританії - 18,91 дол. США (7,3%), Німеччини - 15,66 млн. дол. США (6%), Кіпру - 14,59% млн. дол. США (5,6%), Фінляндії - 4,31 млн. дол. США (1,7%), Російської Федерації - 3,87 млн. дол. США (1,5%), Нідерландів - 3,59 млн. дол. США (1,4%), Швеції - 2,55 млн. дол. США (1,0%),- Канади - 2,32 (0,9%). Див. мал. 2.

Як видно з аналізу, країни ЄС переважають серед активних інвесторів.

Пріоритетними напрямами у інвесторів стали такі галузі економіки, як чорна металургія - 106,83 млн. дол. США (41,2% загального об'єму інвестицій на 1.01.00), харчова промисловість - 28,85 млн. дол. США (11,1%), внутрішня торгівля - 20,88 млн. дол. США (8,0%), борошно-круп'яна і комбікормова промисловість - 18,45 млн. дол. США (7,1%), зовнішня торгівля - 18,44 млн. дол. США (7,1%), машинобудування і металообробка - 18,13 млн. дол. США (7,0%), хімічна промисловість - 8,25 млн. дол. США (3,2%), сільське господарство - 7,22 млн. дол. США (2,8%), пенсійне забезпечення - 6,47 млн. дол. США (2,5%), кольорова металургія - 50,97 млн. дол. США (2,0%), транспорт і зв'язок - 4,81 млн. дол. США (1,9%), вугільна промисловість - 4,19 млн. дол. США (1,6%) див. мал. 3.

Іноземними партнерами інвестоване 301 підприємство Донецької області. Найбільші об'єми інвестицій отримані підприємствами Донецька - 173,39 млн. дол. США (170 підприємств).

Тут важливо звернути увагу на такий аспект. Серед провідних країн-інвесторів офшорні зони, такі як Кіпр, Віргінські Острови, тобто звідси приходять гроші вітчизняних підприємців - "тінивиків" але вже захищені статусом іноземних інвестицій. У цьому випадку необхідно знову повернутися до указу Президента про амністію певної частини тіньового сектора за умов гарантії міжнародного рівня. Ніякий зарубіжний інвестор не піде до нас, особливо у важку промисловість, якщо ми самі не будемо її розвивати свої капіталовкладення. Це можливе тільки з участю держави.

Вихід у світ указу президента і підготовка законопроекту про легалізацію прибутків, які укриваються від податків спричинив помітне пожвавлення в середовищі підприємців. Однак, на думку більшості опитаних нами експертів, заходи, передбачені цими документами, навряд чи приведуть до повернення "тінивиків" до офіційної української економіки. Без зміни характеру відносин бізнесу і держави, поліпшення інвестиційного клімату в країні ні тіньові гроші, ні які-небудь інші сюди не прийдуть. Статистика фіксує цілком певну тенденцію - найбільшими країнами інвесторами України стають офшорні зони. Тобто національні гроші починають повертатися. Тепер головне - підтримати цей процес. І не стільки деклараціями про амністії тіньовому капіталу, скільки конкретними кроками в позначених напрямах. Ну і, нарешті, треба пам'ятати, що далеко не всі тіньові гроші знаходяться за кордоном. Частина їх сумлінно працює в українській економіці, правда, податки з них не платяться. Проблеми іноземних інвестицій тісно переплітаються з питаннями утворення вільних економічних зон. Важливим напрямом розвитку підприємницького сектора Донецького регіону в умовах ВЕЗ є нарощування експортного потенціалу шляхом створення сприятливих економічних умов для збільшення випуску вітчизняної продукції і надання послуг за рахунок вдосконалення виробництва на якісно новому рівні використання сучасних технологій переробки, зберігання, упаковки, транспортування і реалізації продукції машинобудування, харчової і легкої промисловості, сільського господарства, закріплення на традиційних ринках збуту і виходу на нові. Необхідно давати державні гарантії по кредитах для участі у міжнародних тендерах, стимулювати вітчизняний машинобудівний експорт. Для мінімізації ризику не повернення державі експортних кредитів забезпечення захисту підприємців-експортерів від комерційних ризиків потрібно створити систему страхування таких кредитів. Здійснювати послідовну роботу по вдосконаленню організаційних форм, направлених на підтримку і зміцнення об'єднань підприємців-експортерів, що в майбутньому дозволить перейти до підтримки, зробивши можливим координацію діяльності українських експортерів на зовнішніх ринках і узгодження умов виходу на ринку між членами таких об'єднань з метою оптимального використання кон'юнктури, дотримання правил конкуренції і міжнародних зобов'язань України.

Дослідження, які ведуться нами в Інститутах НАН України - Інституті економіки промисловості, Інституті економіко-правових досліджень, Донецькому Державному університеті дозволяють запропонувати декілька напрямів прискорення інтеграції до світової системи господарювання, передусім до ЄС. Прогноз дозволяє зробити висновок, що залучення іноземного капіталу в Донецький регіон зможе не тільки посилити підприємницьку активність, але і забезпечити створення нових робочих місць, що дуже актуально в сучасних умовах, стимулювати прискорене впровадження нових технологій і розробку конкурентоздатної продукції. Вигідне геополітичне положення Донецької області, значні природні ресурси і наявність висококваліфікованих кадрів є важливими чинниками залучення іноземних капіталів.

На основі пророблених матеріалів, авторська група прийшла до висновку, що режим ВЕЗ створює певні можливості (передумови) для різного роду економічних злочинів, порушень, зловживань і т.п. Наприклад, виходячи з досвіду експортних зон США в роки депресії вони дозволили спростити, а значить відкрити "двері" з країни різним непотрібним товарам, в тому числі низькосортним, з простроченими термінами придатності, що згодом повторювалося безліч разів в цілому ряді держав при збуті готової продукції при її перевиробництві.

У тих же США створення ВЕЗ вирішило проблему подолання депресії - з одного боку, а, з іншого боку, з'явилися різні варіанти злочинної діяльності ВЕЗ стали перевалочними пунктами спиртних напоїв, наркотиків, зброї, різних видів продукції, які повинні знаходитися під контролем держави. Таким чином, здійснюються криміногенні експортно-імпортні операції, з'являється ігровий бізнес, проституція, виготовлення та збут наркотиків і т.п. Головне порушення - відхід від податків повністю або частково. Так, ВЕЗ і офшорна зона в Панамі при правлінні генерала Норьєги перетворилася на перевалочну базу наркотиків з країн Латинської Америки в США.

Зони типу офшорних або інших "режимних" в області банківсько-кредитної діяльності, податків сприяють виникненню ситуацій по розвиткові корупції серед чиновників. У цих же офшорных зонах створюється унікальна ситуація для відмивання "тіньових" грошей і криміногенних капіталів, які потім прямують у вигляді інвестицій, наприклад, але вже захищені статусом іноземних (Віргінські острови, Кіпр, Панама і т.д.).

Створення будь-якої спеціальної зони передбачає формування того чи іншого (в залежності від законодавства і традицій конкретної держави) робочого органу керівника, контролюючого, регулюючого і т.п. в ВЕЗ. Ці органи управління комплектуються чиновниками і є апаратом. Тому при підготовці різних рішень цих Рад ВЕЗ по, наприклад: особливому статусу оподаткування; реєстрації суб'єктів госпдіяльності або особливих видів діяльності; видачі різних ліцензій; виділенню пільгових кредитів, доступ до кредитних ліній і т.д.; виділенню і використанню бюджетних і інших цільових коштів, субсидій, держарантій; проведенню різних тендерів на будівництво, створення СП, ведення робіт, надання послуг; здаванню у оренду і встановленню рівня оплати землі, будівель, споруд і т.п.; наданню пільгового митного режиму - все це створює ґрунт для зловживань службовим положенням і корупції в різних органах управління і відомствах. Особливо необхідно вказати на ситуацію з виділенням дільниць землі в залежності від розташування різних елементів інфраструктури, наприклад, транспорту, доріг, зв'язку і т.п.

Мають місце також випадки порушень в області використання закритої інформації. Виникають можливості зловживань в сфері отримання дозволів на використання природних ресурсів, повторної сировини, відходів виробництва, а також передачі у вигляді "нового" виробництва явно застарілих технологій, обладнання, продукції (як це мало місце з країнами 3-го світу), наприклад з ДЕУ. Деякі країни мають законодавство, яке спрощує отримання "прапора" торгових судів (Ліберія, острови Греції і т.д.), що створюють можливості здійснювати незаконні операції по перевезеннях вантажів, страховки і пр.

У умовах ВЕЗ створюються умови, передумови і ґрунт для численних варіантів валютних спекуляцій на фондових і фінансових ринках. "Зони", як правило, стають "сейсмологічними" точками світового фінансового ринку (1998 р.- країни Південно-Східної Азії). У ВЕЗ відсутній валютний контроль (Швейцарія) або існують норми не надання інформації про комерційні питання іншим країнам (Гібралтар). ВЕЗ мають певні можливості створення "інфраструктури": гральні, публічні будинки і, якщо це заборонене національним законодавством, то створюються мережа закритих клубів, масажних кабінетів і т.п.

У зв'язку з багатоваріантістю тлумачення різних підзаконний нормативних актів - інструкцій, положень і т.п. в умовах ВЕЗ виникають можливості оформлення документів (декларування вантажів, визначення цін) при реекспорті, транзиті і т.п. з різними порушеннями. У ВЕЗ створюються можливості участі в приватизації підприємств через підставних осіб іноземного підприємця, спекуляцій акціями. Відкривати і реєструвати фірми "одноднівки" для здійснення разових (як правило, незаконних) операцій, оскільки багато з ВЕЗ мають в законодавстві положення про необов'язковість надання різної звітної або конфіденційної інформації, звітні документи не зберігаються і не надаються (країни Карібського басейну), офіси компаній можуть знаходитися поза територією країни. Т.ч., в цілому будь-яка ВЕЗ створює передумови утворення криміногенної ситуації в тому регіоні, де вона функціонує. Так і сама Україна має історичний досвід ВЕЗ, точніше порто-франко в Одесі на меежі 19-20 ст. Всім відома Одеса як вільне місто з укоріненим кримінальним минулим.

Все сказане є спробою узагальнити деякі аспекти можливих порушень, передусім економічного характеру, і дати юридичній науці, законодавцям напряму, в яких необхідно створити певні захисні заходи.





Новікова Ольга,
Інститут економіки промисловості НАН України,
завідувачка сектору проблем соціальної безпеки, д.е.н

Покотиленко Руслан,
Інститут економіки промисловості НАН України,
аспірант Інституту економіки промисловості НАН України

Загрози національній безпеці україни: причини та наслідки тіньової економіки, корупції

Процесу трансформації соціально-економічних відносин в Україні властиві значні складнощі перехідного періоду, які пов'язані із значним погіршенням соціально-економічного стану в державі, руйнуванням системи забезпечення національної безпеки країни, несформованістю громадянського суспільства, проявам складних явищ та протиріч у суспільному житті.

Одним із найнебезпечніших явищ суспільного життя України, притаманних теперішньому негативному стану соціально-економічного розвитку нашою держави є значне поширення тіньової економіки та корупції. Згідно останнього щорічного послання Президента України до Верховної Ради України "Україна: поступ у ХХІ століття" [1, с. 4,9], подолання корупції, законодавче обмеження тіньової економічної діяльності та проблеми легалізації тіньових капіталів на сьогодні є одними з першочергових пріоритетів державної політики України. Концепція (основи державної політики) національної безпеки України [2, ст.85] визначає серед переліку загроз національній безпеці в економічній сфері неконтрольований відплив за межі України інтелектуальних, матеріальних і фінансових ресурсів, криміналізацію суспільства, діяльність тіньових структур. Тобто визначення проблеми тіньової економіки, подолання корупції та легалізації тіньових капіталів має місце у загальній системі забезпечення національної безпеки України в економічній сфері.

Відокремлення в системі загроз національній безпеці в економічній сфері криміналізації суспільства та діяльності тіньових структур здійснено з метою привертання особливої уваги до цього напряму економічної безпеки, який має тенденцію до значного поширення та зростання. Але це вже є наслідок прояву інших небезпек в економічній сфері, які сприяли його формуванню. Так визначені в Концепції національної безпеки [2, ст.85] перелік загроз в економічній сфері є підставою для становлення та поширення корупції та тіньової економіки. Ними є: неефективність системи державного регулювання економічних відносин; наявність структурних диспропорцій, монополізму виробників; невирішеність проблеми ресурсної, фінансової та технологічної залежності національної економіки від інших країн; економічна ізоляція України від світової економічної системи; неконтрольований відплив за межі України інтелектуальних, матеріальних і фінансових ресурсів. Крім визначених Концепцією загроз національній безпеці, які сприяють поширенню корумпованості та зростанню економічних злочинів, слід додати: недосконалість ціноутворення на природні ресурси та корисні копалини; недосконалість державного регулювання приватизаційними процесами; слабка система захисту державних таємниць економічного характеру; економічно необгрунтоване проведення конверсії ВПК; недостатній державний контроль над експортом та імпортом та інші.

Загрози національній безпеці в економічній сфері створюють умови для тіньової економіки, яка в свою чергу негативно впливає не економічний та соціальний розвиток країни.

Так тіньова економічна діяльність в державі веде до значних втрат бюджетних ресурсів; руйнування соціальної сфери; зниження інвестиційної привабливості вітчизняної економіки через посилення податкового тиску; дестабілізації грошового обігу; призводить до підвищення боргової залежності держави; зниження керованості соціально-економічними процесами; підвищення ступеню злочинності по всіх сферах суспільного життя; призводить до значної диференціації населення країни за обсягами доходів; підвищення рівня корумпованості державного апарату; створення перешкод щодо побудови громадянського суспільства, демократизації суспільного життя; підвищення регіонального сепаратизму через вплив тіньових капіталів на місцеві органи влади та політичних діячів; погіршення іміджу України у світі; значних небезпек національній безпеці.

Сучасне економічне становище характеризується значним зменшенням обсягів виробництва; збитковістю більшості стратегічно важливих підприємств; значною деформацією вітчизняного виробництва на державному та регіональному рівнях; сировинною спрямованістю експорту; великою імпортною залежністю економіки від постачання енергоносіїв з закордону; непомірно великими темпами зростання боргової залежності держави; значною нерівномірністю у соціально-економічному розвитку регіонів. Соціальне становище України пов'язане з економічним та характеризується критично низькою народжуваністю та надмірно високою смертністю; значним демографічним навантаженням; низьким рівням оплати праці працівників; збільшенням рівня бідності; великими темпами зменшення реальних грошових доходів населення; наявністю заборгованості з заробітною плати; дуже великим рівнем безробіття з урахуванням прихованого; посиленням неузгодженості дій державних та місцевих органів влади; зростанням соціальної напруженості; загальним зниженням рівня соціально-економічного розвитку регіонів; зниженням потенційних можливостей регіонів до загальнодержавного інтегрованого розвитку.

Стан "тінізації" економіки України та корупції характеризується підвищенням кількості скоєних злочинів в економічній сфері. Зокрема кількість злочинів з хабарництва зросла з 1,6 тис. у 1985 році до 2,3 тис. у 1999 році, кількість злочинів з порушення правил про валютні операції зросла з 0,3 тис. у 1985 році до 1,5 тис. у 1999 році, кількість злочинів з виготовлення або збуту підроблених грошей або цінних паперів зросла з 0,02 тис. у 1985 році до 2,8 тис. у 1999 році, кількість злочинів з ухилення від сплати податків зросла з 3,6 тис. у 1995 році до 10,5 тис. у 1999 році, кількість злочинів із шахрайства з фінансовими ресурсами зросла з 1,1 тис. у 1995 році до 1,7 тис. у 1999 році, кількість злочинів з порушення порядку заняття підприємницькою діяльністю зросла з 0,4 тис. у 1995 році до 0,9 тис. у 1999 році, кількість випадків приховання валютною виручки зросла з 0,2 тис. у 1995 році до 0,9 тис. у 1999 році, кількість випадків обману покупців та замовників зросла з 2,4 тис. у 1985 році до 4,7 тис. у 1999 році [3, с.229]. Разом з цим кількість засуджених за вироками судів, що набрали законної чинності за окремими видами злочинів при цьому впала, що свідчить про недосконалість законодавства з економічних злочинів, яке використовується у вітчизняному судочинстві та слідчий діяльності. Зокрема кількість засуджених за вироками судів за хабарництво впала з 1,2 тис. у 1985 році до 0,5 тис. у 1999 році, за приховування валютної виручки -- з 0,02 тис. у 1995 році до 0,00 тис. у 1999 році [3, с.230].

Недосконалість системи державного управління зокрема у сфері підприємницької діяльності характеризується значним впливом державних органів влади на підприємницькі структури та бізнес, що призводить до зростання обсягів хабарництва, ухилення від податків через недосконалість діючого законодавства у сфері оподаткування, підвищення рівня корупції через зрощення представників тіньової економіки, криміналу та держслужбовців. Так згідно з дослідженнями Європейського банку реконструкції та розвитку і Світового банку 1999 року у країнах з перехідною економікою [4, с. 6-9], найчастіше держава впливає на процес ціноутворення у наступних державах: у Білорусі (відзначили 88% компаній, які прийняли участь в опитуванні), у Словаччині (64% компаній), в Молдові (54% компаній), в Україні (44% компаній). Загалом 25% респондентів-представників бізнесу у країнах з перехідною економікою, відзначили, що держава вмішується у інвестиційну діяльність, збут та питання оплати праці при цьому лише 16% респондентів відзначили, що держава регулює питання зайнятості. Фактично більш 14% робочого часу директорів підприємств у Казахстані, Молдові та Україні відводиться на спілкування з чиновниками, при цьому аналогічний показник для Азербайджану, Словенії, Хорватії та Чехії склав лише 6%. Практично всі представники компаній країн з перехідною економікою відзначили, що оплачують послуги держслужбовців, тобто надають хабару. Серед напрямів призначення хабару відмічалися: отримання державних послуг, ухилення від податків, зміна діючих регулюючих актів, отримання державних контрактів та дотацій, налагодження більш тісних стосунків з найбільш високопоставленими корумпованими особами. Загальні відомості щодо хабарництва у країнах з перехідною економікою та СНД наведені у таблиці 1.

У Посланні Президента України до Верховної Ради України "Україна: поступ у ХХІ століття" було відзначено, що Україна фактичного за обсягами поширення процесу "тінізації" економіки знаходиться на межі його припустимого значення, тобто частка тіньової економіки зрівнялась з офіційною, значно зросли обсяги нелегального експорту капіталу та позабанківського грошового обігу, частка неконтрольованої грошової маси зросла з 24,7% у 1994 році до 44,4% на початку 2000 року [1, с.9].

Аналіз та оцінка загроз національної безпеки інших її сфер -- політичної та соціальної щодо формування умов та прояву криміналізації суспільних відносин, поширення тіньової економіки свідчить про наявність тісного їх взаємозв'язку та взаємообумовленості. Так, більшість загроз національній безпеці у політичній сфері сприяють зростанню корупції. Це -- порушення принципу розподілу влади; невиконання чи неналежне виконання законних рішень органів державної влади та місцевого самоврядування, масове порушення прав громадян в Україні та за її межами; відсутність ефективних механізмів забезпечення законності, правопорядку, боротьби із злочинністю, особливо її організованими формами та тероризмом.

Таблиця 1 -- Частота надання та розмір податку у вигляді хабару [4, с.8]

Країни

Компанії, які найчастіше надають хабару1, %

Середній розмір податку у вигляді хабару, як відсоток від річного прибутку компанії2

Азербайджан

59,3

6,6

Румунія

50,9

4,0

Узбекистан

46,6

5,7

Вірменія

40,3

6,8

Грузія

36,8

8,1

Україна

35,3

6,5

Словаччина

34,6

3,7

Молдова

33,3

6,1

Польща

32,7

2,5

Угорщина

31,3

3,5

Росія

29,2

4,1

Киргизстан

26,9

5,5

Чехія

26,3

4,5

Болгарія

23,9

3,5

Казахстан

23,7

4,7

Литва

23,2

4,2

Хорватія

17,7

2,1

Білорусь

14,2

3,1

Естонія

12,9

2,8

Словенія

7,7

3,4



Додатковими політичними загрозами, які не містяться у Концепції національної безпеки України, але мають суттєвий вплив на поширення негативних суспільних явищ є неадекватність законодавчих прав і гарантій можливостям їх реалізації; тенденції моральної та духовної деградації у суспільстві; невідповідність національного законодавства міжнародним системам державної безпеки; відсутність моделі створення розвитку громадянського суспільства, втрата соціальних цінностей; політизація силових структур держави.

Загрози національній безпеці у соціальній сфері з одного боку формують умови для зростання корупції через посилення негативних тенденцій у соціальному розвитку, з іншого боку вони свідчать про пріоритетність скасування цих загроз, які є причиною економічних злочинів та поширення тіньової економіки. Головним чинником, що сприяє цим негативним явищам є низький рівень життя населення, різке його розшарування та відсутність середнього класу. Особливо впливають на ці процеси наявність великої кількості громадян працездатного віку, не зайнятих у суспільно корисній діяльності. Суспільно-політичне протистояння окремих верств населення та регіонів України виявляється при захисті своїх прав та інтересів. При цьому нерідко використовується злочинні шляхи та незаконні методи їх досягнення. "Тінізації" економіки сприяють неконтрольовані міграційні процеси в країні. Низький рівень соціального захисту освітнього, наукового та культурного потенціалу країни, відсутність орієнтації на формування антикримінальної суспільної свідомості є суттєвими перешкодами на шляху подолання корумпованості суспільних відносин. Країни з високим рівнем корупції виділяють меншу частку ВВП на інвестування, що призводять до уповільнення економічного зростання; менше інвестують в освіту, яка приносить значні економічні дивіденди, але майже не дає хабарів. Нинішня ситуація в Україні підтверджує цей стан. Державні асигнування на науку у ВВП в Україні складають 0,6%, що нижче в три рази від світового порогового значення небезпечного для національної безпеки -- мінімальної межі, яка забезпечує підтримання інтелектуального потенціалу суспільства.

Чинна стратегія національної безпеки на містить правової сфери. Цей недолік сприяє становленню корупції та незахищеності прав і гарантій населення країни. До загроз національній безпеці у правовій сфері необхідно відзначити: відсутність в законодавстві критеріїв оцінки діяльності органів державної влади, пов`язаних із рівнем добробуту населення та відповідальності за зниження рівня життя громадян; недосконалість розвитку національних соціальних, економічних, правових та інших норм і нормативів (соціальних стандартів); недосконалість діяльності структур по забезпеченню реалізації прав, гарантій і свобод всіх суб`єктів права; відсутність системи самозахисту громадян: нерозвиненість потреб особи в відстоюванні своїх прав, гарантій і свобод.

Відзначення серед загроз національній безпеці правової сфери дозволить скасувати становлення нового напряму корупційної діяльності -- прийняття законодавчих актів та указів президента, які відповідають національним інтересам, а не інтересам окремих угруповань. Крім того, масові порушення прав громадян, які простежуються через їх звернення до Президента України, обласних державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування свідчать про бачення громадськістю негативних явищ в сфері економіки про масові порушення конституційних прав людей. В цілому по Україні у 1999 році було 22 звернення до Президента України на 10 тис. населення, а в окремих областях в 1,5-2 рази більше.

Негативний стан забезпечення національної безпеки у сфері економіки через значне поширення тіньової економіки в державі потребує негайних дій щодо забезпечення економічної безпеки України, виваженої державної економічної політики, впровадження ефективних заходів щодо обмеження діяльності тіньових структур. Необхідно прискорити прийняти проекту Стратегії забезпечення економічної безпеки України з урахуванням заходів з обмеження тіньової економіки та корупції, як вагомого чинника небезпек в економічній сфері національної безпеки держави. Потребує прискореного схвалення Стратегія забезпечення економічної безпеки України, необхідно прийняти Закон України "Про економічну безпеку", а також слід здійснювати розробку й прийняття на державному та регіональному рівнях поетапних програм економічної безпеки України та її регіонів. Потребує прискорення прийняття Концепція державної регіональної політики. Необхідно прийняти Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси України, Закони України "Про кредит", "Про державний борг". Потребують законодавчого врегулювання питання функціонування фіктивних фірм, кримінальної відповідальності за навмисне банкрутство та легалізації кримінальних грошей. Актуальними є питання щодо законодавчого врегулювання легалізації тіньових капіталів через розробку відповідної національної програми. з орієнтацією на адміністративні, економічні та правові напрямки. Тобто необхідно забезпечити сприятливий податковий клімат у державі шляхом вдосконалення нормативно-правових документів фінансового та податкового права; законодавчо врегулювати питання щодо визначення походження капіталу як кримінального та тіньового; сформувати сприятливий податковий клімат щодо легалізованого капіталу через зниження податкового тиску на нього при інвестуванні розвитку виробництва і створенні нових робочих місць, змінити пріоритети податкового тиску з сфери виробництва до сфери власного споживання; вдосконалити податкове законодавство з метою уникнення випадків ухилення від податків.

В Україні боротьба з корупцією та тіньовою економікою має законодавче оформлення, трансформується в національній програмі боротьби з корупцією, є предметом наукових досліджень, а також користується увагою політичних діячів та партій у передвиборних компаніях. Але поступове підвищення рейтингу України серед корумпованих країн свідчить про їх низьку ефективність через невпровадженість. Систематизація загроз національній безпеці у всіх її сферах за напрямами, які є причинами виникнення корупції та тіньової економіки або наслідками їх дії може сприяти зміцненню ситуації та надасть новий поштовх у скасуванні негативних явищ, які перешкоджають економічному та соціальному розвитку держави.

Література

__________________________________

  1. Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000-2004 роки. Послання Президента України до Верховної Ради України 2000 рік //Урядовий кур'єр (Державність). -- 2000. -- 23 лютого. - No34. -- С. 5-12.

  2. Концепція (Основи державної політики) національної безпеки України // Відомості Верховної Ради України. -- 1997. - No10. -- ст.85.

  3. Україна у цифрах у 1999 році: Корот. стат. довід. Державний комітет статистики України: За ред. О.Г. Осауленка -- К., 2000. -- 261 с.

  4. Результаты исследования ЕБРР и Всемирного банка свидетельствуют о панибратских отношениях между государством и предприятиями // Трансформация: Экономический бюллетень о странах с переходной экономикой: Издание Всемирного банка и Института Уильяма Дэвидсона. -- Декабрь 1999 г. -- No 6. -- 47 с.

  5. Т. Ламанова. Тіньова економіка -- визначення, структура, методи оцінки. // Економіка, фінанси, право. -- 2000. - No3. -- С. 22-28.

  6. О.Ф. Новікова Соціальна безпека: організаційно-економічні проблеми і шляхи вирішення. -- ІЕП НАН України, 1997. -- 460 с.

  7. І. Керел. Корупція як основна причина економічної кризи // Економіка, фінанси, право. -- 2000. - No3. -- С. 26-28.

  8. В.О. Мандибура "Тіньова" економіка України та напрями законодавчої стратегії її обмеження. -- К.: Парламентське видавництво. -- 1998. -- 136 c.

  9. А.В. Шестаков Теневая экономика: Учебное пособие. -- М.: Дашков+К°, - 2000. -- 152 с.

  10. Національна програма боротьби з корупцією. Затв. Указом Президента України 10 квітня 1997 р. No 319/97 // Урядовий кур`єр. -- 1997. -- С. 9-10



Е.Зельдіна,
кандидат юридичних наук,

Б.Сорокін,
кандидат економічних наук

АУДИТОРСЬКА ПЕРЕВІРКА ЯК СПОСІБ ПОПЕРЕДЖЕННЯ ЕКОНОМІЧНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ

У процесі реформування економіки України загострилася необхідність вдосконалення не тільки контрольних функцій держави, які сприяють виявленню вже здійснених економічних злочинів, але і профілактичних заходів, що попереджають економічні правопорушення. Одним з таких заходів є аудиторська діяльність.

Аудиторська діяльність регулюється Законом України "Про аудиторську діяльність" від 22 квітня 1993 року. У ст. 10 даного Закону встановлюється, що проведення аудиту є обов'язковим для:

  1. підтвердження достовірності і повноти річного балансу і звітностей комерційних банків, фондів, бірж, компаній, підприємств, кооперативів, товариств і інших господарських суб'єктів незалежно від форми власності і виду діяльності, звітність яких офіційно обнародується, за винятком установ і організацій, які повністю фінансуються за рахунок державного бюджету і не займаються підприємницькою діяльністю.

    Обов'язкова аудиторська перевірка річного балансу і звітності господарських суб'єктів з річним господарським оборотом менше двохсот п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів проводиться один раз на три роки;

  2. перевірки фінансового стану засновників комерційних банків, підприємств з іноземними інвестиціями, акціонерних товариств, холдингових компаній, інвестиційних фондів, довірчих товариств і інших фінансових посередників;

  1. емітентів цінних паперів;

  2. державних підприємств при здачі в оренду цілісних майнових комплексів, приватизації, корпоратизації та інших змінах форми власності;

  3. збудження справи про визнання неплатоспроможним або банкрутом.

Аналізуючи приведену норму права необхідно акцентувати увагу на ряді питань. По-перше, закон ніяк не розшифрував термін "обнародування звітності". У зв'язку з чим головна Державна податкова інспекція України звернулася в Комісію Верховної Ради України з питань економічної політики і управління народним господарством для офіційного тлумачення ст. 10 Закону України "Про аудиторську діяльність".

Згідно листів Комісії Верховної Ради України від 2.03.95 м. No 06-8/10-417 обнародування звітності - це офіційне представлення бухгалтерської звітності (балансів) до органів Головної Державної податкової інспекції, Національного банку, Фонду державного майна, Антимонопольного комітету і інших установ, уповноваженої законодавством України отримувати бухгалтерську звітність від господарських суб'єктів, а також офіційна публікація звітів (балансів) про фінансове становище підприємств в органах масової інформації, якщо це передбачене законом.

По-друге, викликає здивування відмова законодавця від аудиту діяльності організацій, які фінансуються рахунок державного бюджету і не займаються підприємницькою діяльністю. У даній ситуації необхідно контролювати використання бюджетних коштів, адже якщо організація не займається підприємницькою діяльністю, то це зовсім не означає, що не ведеться господарська діяльність. Згідно ст. 4 Закону України "Про аудиторську діяльність" аудит - це перевірка публічної бухгалтерської звітності, первинних документів та іншої інформації по фінансово-господарській діяльності суб'єктів господарювання з метою встановлення достовірності їх звітності і відповідності чинному законодавству та встановленим нормативам. Таким чином передбачене законодавцем визначення аудиту встановлює можливість перевірки не тільки суб'єктів підприємництва, але і всіх суб'єктів, які здійснюють господарську діяльність, адже закріплений законом обов'язковий аудит повинен бути направлений не тільки на визначення правильності використання підприємцями своїх коштів, але і на встановлення використання бюджетних коштів некомерційними організаціями відповідно до їх цільового призначення.

По-третє, необхідно зупинитися на такому важливому питанні, як відповідальність за непроведення встановленого законодавцем аудиту фінансово-господарської діяльності. Пунктом 2 ст. 29 Закону "Про аудиторську діяльність" встановлено, що у разі непредставлення або невчасного представлення аудиторського висновку з вини господарюючого суб'єкта до нього застосовуються фінансові санкції і адміністративні штрафи, передбачені законодавчими актами України. Таким чином, законодавець не встановлює відповідальність за порушення ст. 10 Закону України "Про аудиторську діяльність", яка передбачає обов'язкове проведення аудиту, але встановлює відповідальність за непредставлення аудиторського висновку. Також вимагає особливої уваги той факт, що Закон України "Про аудиторську діяльність" не встановлює конкретної відповідальності, а посилає до законодавчих актів України.

Аналіз законодавства України дозволяє стверджувати, що конкретна відповідальність за ненадання або невчасне надання аудиторського висновку передбачена п. 3 ст. 11 Закону України "Про систему оподаткування" і п. 7 ст. 11 Закону України "Про державну податкову службу України", і п. 18.3 ст. 18 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", які встановлюють фінансові санкції у вигляді утримання 10% передбачених до оплати сум податків за річним розрахунком, а відносно керівників та інших посадових осіб підприємств, що не представили або несвоєчасно представили аудиторський висновок, штраф в розмірі від 5 до 10 мінімальних заробітних плат.

На закінчення необхідно зазначити, що законодавець встановив реальну можливість для попередження економічних правопорушень шляхом введення обов'язкової аудиторської перевірки, але відсутність чіткого механізму її проведення, неточність і складність норм права, а також їх розрізненість виявилися каменем спотикання на шляху реалізації законодавства.

Все викладене свідчить про необхідність розробки чіткого механізму проведення обов'язкової аудиторської перевірки, який повинен включати в себе порядок проведення перевірки, порядок надання аудиторського висновку, реальну відповідальність за ухиляння від проведення обов'язкової аудиторської перевірки, а також інші питання, які будуть сприяти практичній реалізації законодавства.

Аудиторська перевірка може стати потужним засобом попередження економічних правопорушень не тільки для держави, але і для суб'єктів підприємництва, оскільки аудиторська перевірка, в основі своїй є не засобом покарання, а засобом виявлення умисних і ненавмисних прорахунків і недоробок, які могли мати місце в ході здійснення бухгалтерського обліку.



О.Г. Кальман, к.ю.н.,
доцент Національної юридичної академії
України ім. Я.Мудрого

ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ БОРОТЬБИ З КОРУПЦІЄЮ

Корупція і злочинність є найглобальнішими проблемами світового співтовариства. У тому або іншому обсязі вони виявляються в будь-якій державі, підкреслюючи всі зростаючі протиріччя у відношеннях між громадським суспільством і державою в умовах ринкових відносин. Ці два тісно пов'язаних між собою явища є головною загрозою для розвитку сучасної цивілізації, оскільки створюють непереборні перешкоди й у корені підривають необхідні умови для нормального функціонування і соціально-економічного прогресу суспільства на основі раціонального використання його інтелектуального, морально-психологічного, економічного і науково-технічного потенціалу. Вона охоплює собою як загальносоціальне, так і правове поле життєдіяльності суспільства.

Вивчення законодавства і практики боротьби з цими явищами свідчить, що жодна держава не має в даний час діючих засобів протистояння їм. А всі програми та заклики до їх обмеження або ліквідації зазнають, як правило, краху, як в економічно розвинутих країнах, так і в тих, що розвиваються. Успіхи антикорупційних реформ дуже рідкісні, а провали багаточисельні. Спіраль корупції, як ракова пухлина, проникає у всі прошарки суспільства, починаючи від пересічного громадянина і дрібного службовця до високопоставленого чиновника державного апарата, оскільки економічна і політична влада поширюється на усі сфери суспільного життя.

Однією з причин такого стану, на нашу думку, є недостатньо чітке законодавче визначення поняття "корупція". Кримінологічні дослідження, аналіз публіцистичної і наукової літератури, а також законодавчої практики України, Росії та інших країн свідчить про те, що, як правило, соціологічний і правовий аспекти цього поняття не розмежовуються. В результаті дуже часто приймаються поспішні і недостатньо продумані законодавчі рішення, які переважно спрямовані на боротьбу з незначними корупційними проступками. А ефективність їх впливу - практично дорівнює нулю. Про це свідчить і досвід боротьби з корупцією в Україні, де діє чотири основні нормативних акти: Закон України "Про боротьбу з корупцією", Закон України "Про державну службу", Закон України "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю", Концепція боротьби з корупцією в Україні на 1998-2005 роки. А за оцінками західних експертів, які проводили дослідження в 85 країнах світу, Україна по корумпованості органів влади й управління посідає третє місце після Камеруну та Росії.

Проведене сектором вивчення причин злочинності НДІ вивчення проблем злочинності АПрН України опитування громадської думки серед громадян України, які представляють різні соціальні прошарки, показало, що більш половини з них (56,7%) використовує для вирішення своїх життєвих проблем такий засіб, як дача хабара, а 87,9% заявили, що хабарництво і корупція - це властиве нашому суспільству явище, 77,8% респондентів визнали роботу правоохоронних органів України в цьому напрямку незадовільної.

Немаловажною проблемою є і та обставина, що в рішеннях та постановах органів влади і управління, у численних публікаціях, присвячених проблемам боротьби з корупцією, найчастіше даються рекомендації, що суперечать Конституції держави, загальновизнаним правам і свободам людини і громадянина, закріпленим у міжнародно-правових актах. Ці порушення стосуються, як правило, досить широкого кола загальногромадських прав і свобод: трудових, особистих, сімейних, політичних, економічних тощо. Прикладів у цьому зв'язку можна навести багато із законодавчих актів різних країн. Наприклад, відповідно до законодавства України, службовці повинні повідомляти в податкові органи відомості про свої прибутки і прибутки членів сім'ї. У випадках скривлення цих відомостей або їх ненадання вони несуть передбачену законом відповідальність. Але чому службовець повинний відповідати за укриття прибутків жінкою, дітьми, якщо він фактично з ними не мешкає? На це питання закон відповіді не дає.

Тому вбачається вкрай необхідним, з метою більш послідовної та цілеспрямованої боротьби з корупцією провести чітке законодавче розмежування поняття "корупція", як соціального і правового явища, позначити ті ознаки, що їх об'єднують і розділяють з тим, щоб уникнути об'єктивного зобов'язання на законодавчому рівні, а боротьба з корупцією не перетворювалася б в загальносоціальний та політичний ажіотаж. Тільки при такій умові, на наш погляд, ця проблема не була б настільки невирішеною, як її зображують у багатьох наукових публікаціях у різних країнах. Так, у принципі, корупцію, як соціальне явище, викоренити неможливо, і в цьому ми згодні з авторами, що відстоюють цю тезу. Але ефективна боротьба з корупцією в правовому змісті та перетворення її у неприбуткове й ризиковане заняття - задача, яка може бути вирішена у демократичному суспільстві. Цей напрямок боротьби з корупцією здатний в значній мірі підірвати її соціальні корені та прояви.

Корупційні діяння багатоликі. Їх повний перелік зайняв би не одну сторінку. В узагальненому виді корупція, як соціальне явище, містить у собі сукупність діянь у системі взаємовідносин між громадянами й службовцями державного апарату і громадських організацій по наданню послуг, робіт, виконанню замовлень, задоволенню вимог з метою одержання ними матеріальних благ, послуг, пільг і переваг.

Корупція, як соціальне явище, являє собою складне, багатомірне явище, що охоплює усі сфери соціальних взаємовідносин між громадським суспільством та державою і посягає різноманітними засобами на блага, що охороняються законом. Крім правових вона торкається цілої низки інших проблем: психологічних, історичних, культурних, міжособових, що, природно, викликає труднощі у виробленні її загального поняття і відмітних ознак, розробки будь-яких конкретних заходів боротьби з нею. Тому не випадково, що світовому співтовариству так і не вдалося виробити загальноприйнятне юридичне поняття корупції, хоча наповнення суті цього поняття на рівні звичайного розуміння всім добре відомо. Це корислива діяльність службовців державного апарату та громадських організацій, пов'язана зі вчиненням різноманітних правопорушень по службі в процесі реалізації своїх повноважень. Вона може мати найрізноманітніші прояви: трудові, цивільно-правові, адміністративно-правові, кримінально-правові. Тобто, по своїй суті, - це вся гама корисливих правопорушень, що вчиняються у зв'язку з виконанням обов'язків по службі. Проте чинне законодавство України та Росії, спрямоване на боротьбу з корупцією, недостатньо чітко розмежовує ці діяння. Адміністративно-правова корупція, як свідчить судова практика, у даний час є основним об'єктом впливу правоохоронної системи, кримінальна-правова - поза сферою її досягнення.

Корупція, як правове явище, більш вузьке поняття, що охоплює собою тільки ті діяння, які передбачені адміністративним та кримінальним законодавством. Проте законодавче вирішення цього питання в багатьох країнах досить умовне, особливо, стосовно відповідальності за хабарництво і зловживання службовим положенням. Правозастосовча практика тут зіштовхується з великими проблемами у вирішенні питання адміністративно-правової або кримінально-правової кваліфікації типових правопорушень.

З урахуванням викладеного, на нашу думку, прийшла пора в кримінальному законодавстві відмовитися від поняття "посадового злочину" і замінити його поняттям "корупційні злочини" і дати, з урахуванням поширеності і ступеня суспільної небезпеки, їх вичерпний перелік у кримінальному законі. До числа таких можна було б віднести корупційні діяння, передбачені Концепцією боротьби з корупцією в Україні на 1998-2005 роки. До них відноситься: хабарництво, зловживання владою або службовим положенням, інші службові злочини, що вчиняються для задоволення корисливих або інших інтересів службовця чи інших осіб, розкрадання державного, колективного або іншого особистого майна з використанням службового положення, незаконні одержання матеріальних або інших благ, переваг і пільг, заняття підприємницькою діяльністю з використанням службового положення, сприяння легалізації прибутків, отриманих незаконним шляхом, використанні інформації, отриманої у зв'язку з виконанням службових обов'язків та інші. Не зайвою тут була б і адміністративно-правова преюсдиція.

Усі інші заходи профілактики зловживань службовим положенням повинні регулюватися іншими заходами соціально-правового впливу та відповідальності.

Такий підхід, на нашу думку, дозволить уникнути штучного роздування "монстра корупції" в суспільній свідомості, дасть легітимне визначення цьому терміну, чітко позначить коло корупційних діянь, зрівноважить адміністративне і кримінально-правове регулювання відповідальності за різноманітні службові правопорушення, сприятиме більш ефективному впливу на правопорушення у сфері державної служби і попередженню корупції. А в цілому - уникнути риторичних закликів до органів влади й управління покінчити з корупцією.

Головні зусилля повинні бути спрямовані на профілактику корупційних діянь. Але з урахуванням сучасної ситуації і прогнозів на найближчу перспективу щодо подальшого поширення корупції, вважаємо, що успішна боротьба з нею неможлива без посилення репресивних заходів у різних сферах правового регулювання.



Ігор Сорока,
доктор економічних наук, проф.,
ректор Донецького державного університету економіки і торгівлі

ПІДПРИЄМНИЦТВО І ЙОГО МОТИВАЦІЯ ЯК
ЕКОНОМІКО-ФІЛОСОФСЬКІ ФЕНОМЕНИ:
ДІАЛЕКТИКА РАЦІОНАЛЬНОГО І ІРРАЦІОНАЛЬНОГО

Звернемося безпосередньо до категорії "мотивація підприємництва" і проаналізуємо її в контексті поглиблення економіко-філософського пізнання суті цього феномена. І, напевно, перше, що кидається в очі, це те, що в спеціальній літературі представлена безліч підходів до аналізу і визначення суті категорії "мотивація підприємництва", з позицій яких піддають дослідженню цей складний соціально-економічний і психологічний феномен. Така строкатість поглядів пояснюється багатогранністю і міждисциплінарністю вказаної категорії і відносин, що описуються нею, відповідним смисловим контекстом дослідження, в залежності від якого останнє дозволяє з різною мірою повноти і під різними точками зору розглянути особливості мотивації підприємництва.

Різні джерела і автори в залежності від світоглядних позицій і методологічних підходів визначають суть мотивації по-різному. На нашу думку, в самому загальному вигляді мотивація діяльності є системою мотивів (з всіма її онтологічними ознаками), що з'являється в своїй комплексності і цілісності, єдності соціального, економічного, загальнофілософського і психологічного початків, цілей і задач, механізмів реалізації. "Мотив" (французьке motif, від лат. moveo-рухаю) - це те, що спонукає активність, ради чого вона здійснюється, що визначає її спрямованість. За своїми функціями в регуляції поведінки мотивуючі чинники можуть бути розділені на три класи: потреби, потяги і інстинкти як джерела активності організму; власне мотиви як причини, що визначають вибір поведінки; емоції, переживання і установки як способи регуляції поведінки суб'єкта [5, 380]. Можна сказати, що мотиви (психол.) - це те, що спонукає діяльність людини. У широкому значенні до мотивів в психології відносять потреби та інстинкти, потяги і емоції, установки і ідеали. У свою чергу, мотивації в біології - це активні стани мозкових структур, що спонукають вищі тварини і людину здійснювати спадково закріплені або придбані досвідом дії, спрямовані на задоволення потреб. Звичайно, коли мова йде про мотивацію як філософську і економічну категорію, людина залишається в гносеологічній самотності, а тваринний світ виводиться за рамки даного дослідження.

Нами проблеми економічної мотивації підприємництва розглядаються в їх безпосередньому взаємозв'язку з психологічною і поведінковою (біхевіоризм) мотивацією ділової активності. Економічна мотивація підприємництва як деяка абстракція, існуюча автономно, поза психологією людини, без зворотньому зв'язку між об'єктивним і його сприйняттям, а також відповідних поведінкових реакцій на цю, пропущену через свідомість об'єктивність, не може існувати. Бо мотивація ініціативної економічної діяльності - це завжди єдність потенцій і їх реалізації.

З акцентом на управлінський прагматизм мотивація може бути визначена як "процес стимулювання самого себе й інших на діяльність, направлену на досягнення індивідуальних і загальних цілей організації" [4, 688]. З цього витікає, що мотивація підприємництва може бути як зовнішнім до суб'єкта (суб'єкт що мотивує - суб'єкт що мотивується), що мотивується процесом, так і внутрішнім (самомотивація), і при цьому розглядатися як на макрорівні - мотивація підприємництва взагалі, направлена на загальне підвищення ділової активності, так і на мікрорівні - мотивація конкретного підприємця в інтересах конкретної організації і його власних.

Для того, щоб краще зрозуміти суть мотивації підприємництва, суто економічного аналізу проблеми явно недостатньо. Типова помилка переважної більшості дослідників вказаної проблеми полягає в тому, що всі вони сподіваються на універсальність, абсолютность і самодостатність економічного аналізу мотивації ініціативної економічної діяльності. У результаті, міра наближення результатів подібних досліджень до істини і їх науково-прикладна своєчасність залишають бажати кращого. Як представляється, глибокий і продуктивний економічний аналіз феномена мотивації підприємництва і його адекватні результати можливі лише в тому випадку, коли він буде здійснюватися в контексті паралельного аналізу мотивації підприємництва як загальнофілософської проблеми.

Звертаючись до древніх і великих, помічаємо, що їх самих і їх менш іменитих сучасників жваво цікавили проблеми ініціювання людської активності у всіх сферах життєдіяльності. І людська підприємливість, і її мотивація в філософському значенні цього слова не тільки не складають тут виключення, але навпаки, здавна приковує до себе пильну увагу філософської науки. У своєму труді "Риторика" 2300 років тому Арістотель зазначав: всі люди роблять одне мимовільно, інше довільно, а з того, що вони роблять мимовільно, одне вони роблять випадково, інше з потреби; з того ж, що вони роблять з потреби, одне вони роблять з примусу, інше - згідно з вимогами природи. Все, що здійснюється ними мимовільно, здійснюється або випадкове, або внаслідок вимог природи, або з примусу. А те, що робиться людьми довільно і причина чого лежить в них самих, робиться ними одне за звичкою, інше під впливом прагнення, і притому одне під впливом прагнення розумного, інше - безрозсудного. Бажання є прагнення до блага, тому що всякий випробовує бажання лише в тому випадку, коли вважає об'єкт свого бажання благом. Прагнення ж безрозсудні - це гнів і пристрасть. Отже, все, що люди роблять, вони роблять з семи причин: випадково, згідно з вимогами природи, з примусу, за звичкою, під впливом розмірковувань, гніву і пристрасті [1, 49] (див. сх.). Цей геніальний в своїй логічній простоті і універсальності висновок Арістотеля є методологічним ключем до розуміння природи людської активності взагалі і її мотивації. Останні ж включають в себе ініціативну економічну діяльність і її мотивацію, найважливішими складовими яких виступають підприємництво і його мотивація. Скористаємося прозріннями Арістотеля для того, щоб глибше проникнути в філософську основу мотивації ініціативної економічної діяльності взагалі і мотивації підприємництва зокрема.

Передусім спробуємо перевірити "мотиваційною формулою Арістотеля" сам об'єкт мотивації - підприємництво. По-перше, підприємництво як найважливіша складова ініціативної економічної діяльності і діяльності взагалі обов'язково несе в собі елементи мимовільного і довільного.

По-друге, мимовільне, що розділяється на випадкове і необхідне і потім знову інтегрується, відразу ж вказує на те, що і підприємництво, і його мотивація в обов'язковому порядку несуть в собі елементи необхідного і випадкового. Необхідне в підприємництві і його мотивації визначається раціональністю людської діяльності взагалі і її спонукань. Бо тільки економічне або інше раціо лежить в основі підприємницької діяльності як тривалого і не дискретного процесу і його відповідної мотивації, несучої в собі коди доцільності, мети, запрограмованих і очікуваних результатів.



Мотиваційна формула Арістотеля





ВСІ ЛЮДИ РОБЛЯТЬ ВСЕ



МИМОВІЛЬНО ДОВІЛЬНО



ВИПАДКОВО за ЗВИЧкою



З ПОТРЕБИ ПІД ВПЛИВОМ ПРАГНЕННЯ

з примусу згідно РОЗУМНО БЕЗРОЗСУДНО

вимог (прагнення до

природ блага під впливом під впливом

гніву пристрасті

Те ж можна сказати і про випадковість, роль якої в здійсненні підприємництва і його мотивації надзвичайно велика. Підприємництво буквально виткане з випадковості, починаючи з дій його суб'єкта на самій фірмі і закінчуючи його рішеннями і діями в ринковому, конкурентному середовищі. Чого варта тільки одна "стиковка" в ланцюгу: витрати (виробництва) - ринкові ціни, яка настільки випадкова, що має виразну тенденцію до переростання в ранг закономірної непередбачуваності або, що те ж саме, непередбачуваної закономірності.

Дещо інакше потрібно оцінити роль випадковості в мотивації підприємництва. Їх кількісний розбіг тут значно менше, хоч в кожному конкретному випадку практично неможливо обчислити, яка випадковість спочатку спонукає людину до вибору підприємництва як сфери застосування свого "Его" і відповідної моделі підприємницької поведінки, а яка випадковість зумовить мотивацію його дій і рішень в конкретній виробничо-ринковій ситуації.

Далі логіка цілей і задач нашого дослідження вимагає тимчасового абстрагування від послідовного розбору "мотиваційної формули Арістотеля" з метою опису парних категорій "раціональність" - "ірраціональність".

Раціоналізм (франц. rationalisme, від лат. rationalis - розумний, ratio - розум) - філософський напрям, що визнає розум основою пізнання і поведінки людей. Раціоналізм протистоїть як ірраціоналізму, так і сенсуалізму (емпіризму). Термін "раціоналізм" використовується для позначення філософських концепцій починаючи з XIX в. Історично раціоналістична традиція сходить до древньогрецький філософії. Наприклад, ще Парменід, що розрізняв знання "по істині" (отримане за допомогою розуму) і знання "на думку" (досягнуте внаслідок почуттєвого сприйняття), вбачав у розумі критерій істини. Раціональне - таке, що відноситься до розуму (розуму) - встановлене і обґрунтоване ним, що виникає з нього, доступне його розумінню. Протилежність раціонального в самому загальному значенні (але з відтінком непізнаваності, незбагненності) - ірраціональне. У гносеологічному плані раціональне як те, що належить думці звичайно протиставляють емпіричному і почуттєвому пізнанню (відчуття, сприйняття, уявлення). Раціональність, здатність людини мислити і діяти на основі розумних норм; в широкому значенні відповідність діяльності розумним (розсудливим) правилам, дотримання яких - умова досягнення мети. Внутрішня суперечність раціональності полягає в тому, що розумна, творча діяльність, здійснюючись на основі певних норм, разом з тим долає їх рамки [5, 545-546]. З приводу останньої тези можна помітити, що вона, подібно ДНК, несе в собі загальнофілософський код підприємництва і його мотивації, які у повній відповідності з цим кодом завжди здійснюються на основі розумних норм, але при цьому тягнуться далеко за їх межі. Антиподом, сутнісним антонімом "раціонального" є категорія "ірраціональне" (від лат. irrationalis - безрозсудний, несвідомий). У самому загальному значенні - те, що знаходиться за межами розуму, алогічне або неінтелектуальне, несумірне з раціональним мисленням або що навіть суперечить йому. Звичайно протиставляється поняттю раціонального [5, 226].

Виходячи з наведених визначень, виникає бажання зв'язати їх з елементами "мотиваційної формули Арістотеля": раціональність з необхідністю, ірраціональність з випадковістю. Це загалом вірно і з точки зору загальнофілософських підходів, і з позицій їх застосування до мотивації підприємництва. Дійсно, необхідне в підприємництві і його мотивації самим безпосереднім чином пов'язане зі свідомим, розумним, розсудливим, пояснюється ним і в той же час саме пояснює його. Аналогічно випадкове в підприємництві і його мотивації відповідно до формальної логіки безпосередньо пов'язане з несвідомим, безрозсудним, алогічним, пояснюється ним і в свою чергу пояснює його. Але сказане правильно лише частково. Бо необхідне в підприємництві і його мотивації повністю пронизане ірраціональним, так само, як випадкове в сфері ділової активності часто парадоксально стоїть поряд і взаємодіє з раціональним.

По-третє, повертаючись до "мотиваційної формули Арістотеля", помічаємо, що з того, що люди роблять з потреби, одне вони роблять з примусу, інше - згідно з вимогами природи. І тут підприємництво і його мотивація не складають виключення в порівнянні з іншими складовими ініціативної економічної діяльності і їх мотивацією. Мотивація підприємництва передбачає в своєму здійсненні як примус, так і слідування вимогам природи. Що стосується примусу до підприємництва, то це нонсенс тільки на перший погляд. Просто термін "примус" ми звикли сприймати і в академічному, і в кожноденному значенні цього слова в негативному контексті, як форму насильства над людською природою, обмеження свободи індивіда. Причому, як форму насильства одних людей над особистісною незалежністю інших. У даному ж випадку мова йде про примус не як про суб'єктивну дію, а як сукупність об'єктивних і штучно змодельованих обставин зовнішнього ринкового та внутрішньофірмового середовища, які утворюють систему, змушують суб'єкта підприємництва так чи інакше діяти в рамках гри, що зветься бізнесом.

Треба підкреслити і те, що існує і третій вектор примусу до підприємництва - власна природа людини. До речі, цей чинник в рівній мірі відноситься і до примусу до діяльності, і до вимог природи.

Там, де сходяться в єдиній точці підприємництво і його мотивація, примус до підприємництва, включаючи самопримус до підприємницького труда внаслідок особливостей людської природи, має місце економіко-філософський або, що майже тотожно, але дещо вужче, економіко-психологічний феномен мотивації підприємництва.

Якщо розглянути мотивацію підприємництва з позицій примусу і вимог природи в контексті їх пріоритетних взаємозв'язків з раціональним і ірраціональним, то відразу ж зазначаємо, що очевидність логічних ланцюжків: примушення - раціональне, вимоги природи - ірраціональне майже не викликає сумнівів. Дійсно, об'єктивний або суб'єктивний примус немислимий поза раціональним, розумним, осмисленим началом. З іншого боку, самомотивація під впливом зовнішньої навколишньої природи і її вимог та аналогічних вимог внутрішньої природи людини передбачає наявність значних елементів ірраціональності, що опосередковують взаємозв'язок в ланцюгу: мотивація підприємництва - вимоги природи.

Разом з тим, примус у всіх його формах, що ініціює ділову активність, вже самим формулюванням проблеми привносить в мотивацію підприємництва ірраціональний початок. Як можна примушувати (нехай і об'єктивними обставинами) до тієї діяльності, яка за визначенням містить в собі свободу як власний конституюючий елемент. Як можна сумістити діяльність з примусу і знамените laissez faire, laissez aller (франц. - дозволяти діяти, дозволяти йти своїм ходом), що є синонімом вільного підприємництва. Наяна безперечна фрраціональність причинно-наслідкових зв'язків між мотивацією підприємництва і примусом до нього.

Згідно формули Арістотеля : "те, що робиться людьми довільно і причина чого лежить в них самих, робиться ними одне за звичкою, інше під впливом прагнення, і притому одне під впливом прагнення розумного, інше - безрозсудного". Безумовно, підприємницька діяльність і її мотивація здійснюється не тільки мимовільно, але і довільно, під впливом чинників власне людської природи. Отже, раціональне і ірраціональне в підприємництві і його мотивації, які ідентифікуються як довільна діяльність, здійснювана під впливом причин, іманентних власне людській природі, тотожно пропорційні їх плаваючому співвідношенню в людині взагалі і людині, що є конкретним суб'єктом підприємництва і його мотивації. Як не можна математично точно обчислити в кожний конкретний момент індивідуальнго буття співвідношення раціонального і ірраціонального в людині, так само невизначеною є діалектика раціонального і ірраціонального в кожний конкретний момент в підприємництві і його мотивації в конкретній людині як їх носія. Виходячи з того, що людина є самим складним з всіх біосоціальним феноменом цивілізації, то і всі види його життєдіяльності несуть на собі той же відбиток складності, суперечності, перманентної динамічності свого стану. Можна сказати, що сама людина і всі види діяльності, носієм яких вона є, буквально виткані з двох компонентів: раціонального та ірраціонального.

Таким чином, як довільна діяльність підприємництво і його мотивація представляють діалектичну єдність раціонального й ірраціонального, динамічний стан якої в кожний конкретний момент коливається від повного переваження однієї з сторін до їх короткочасного паритету.

Далі аристотелева схема мотивації людської активності показує, що довільна діяльність здійснюється людиною з трьох причин: 1) за звичкою; 2) під впливом прагнення розумного; 3) під впливом прагнення безрозсудного.

У всіх трьох випадках ситуація в плані раціонального й ірраціонального початків адекватна довільній діяльності як такій, що цілком логічно, бо вказані три причини і є, за Арістотелем, спонукальними мотивами довільної діяльності. Сказане повністю екстраполюється на підприємницьку діяльність, яка, як і довільна діяльність взагалі, мотивується в тому числі вказаними трьома причинами, що є формами реалізації внутрішньої природи людини.

Отже, звичка і прагнення (розумне) в підприємництві і його мотивації можуть містити раціональний та ірраціональний початки. Трохи інакша справа з прагненням безрозсудним, що також є спонукою людської активності, окремими випадками якого служать підприємництво і його мотивація. Перший висновок, який сам напрошується, полягає в тому, що безрозсудне прагнення є переважно ірраціональним за визначенням. Саме переважно, а не абсолютно, тобто без повного заперечення раціонального. Бо безрозсудне - не означає абсурдне, ірраціональне в повному розумінні цього слова. Для того, щоб сказане стало більш зрозумілим, підемо далі по формулі Арістотеля.

"Бажання є прагнення до блага, тому що всякий випробовує бажання в тому випадку, коли вважає об'єкт свого бажання - благом. Прагнення ж безрозсудні - це гнів і пристрасть". Що стосується прагнення розумного, то воно, безумовно, корелює з раціональним. І в цьому значенні підприємництво і його мотивація підкоряються тим же закономірностям, що і інші види людської життєдіяльності. Але в такому випадку ділова активність і її стимулювання також містять в собі приховану боротьбу раціонального й ірраціонального початків, бо прагнення до блага, коли всякий об'єкт бажання вважається благом в тому випадку, якщо так вважає конкретний окремо взятий індивід, не може не нести в собі могутній заряд ірраціональності. Наочним прикладом може служити сприйняття індивідом антиблага як благо. Виникаюче на цьому грунті бажання вже ніяк не назвеш розумним прагненням, хоч носієві бажання останнє здається саме таким.

Так само й з прагненнями, що є безрозсудними за визначенням. До них Арістотель відносив гнів і пристрасть. На перший погляд, дійсно, той же гнів є виключно ірраціональним з позицій його ролі в позитивній творчій діяльності. Пристрасть - і того більше. Але це тільки на перший погляд. Бо раціональна, творча роль гніву в числі інших чинників мотивації підприємництва дійсно часом має місце. Так само і пристрасті.

Арістотель так резюмує свою схему мотивації людської активності. "Отже, все, що люди роблять, вони роблять з семи причин: випадково, згідно з вимогами природи, з примусу, за звичкою, під впливом роздуму, гніву і пристрасті". І в цьому великому філософу важко що-небудь заперечити, бо за два з половиною тисячоліття людська природа зазнала таких же незначних змін, як і законів буття, основоположних стереотипів суспільної і індивідуальної свідомості. Внаслідок чого до семи арістотелевих першопричин мотивації людської активності сьогодні додати практично нічого (що, однак, зовсім не означає того, що процес пізнання в розглядуваній галузі зайшов в тупик). Цього не сталося. Просто мова йде про те, що процес пізнання "йшов всередину" вказаних семи причин, перманентно виявляючи і доводячи його гносеологічну невичерпність. Те ж спостерігається по відношенню до мотивації ділової активності, хоч тривалість пізнання її значно менше, ніж інших видів людської активності. Паралельно розширяється спектр областей знання, що включили в свої предмети і області інтересів дослідження проблем підприємництва і його мотивації. Все це і дозволяє сьогодні детальніше, ніж будь-коли, розглянути підприємництво і його мотивацію як економіко-психологічні феномени.

Еволюція залучення людини до ініціативної економічної діяльності показала, що наростання свободи вибору між діяльністю і бездіяльністю, а також свободи всередині цієї діяльності завжди вело до аналогічного наростання проблем в справі ефективної її мотивації. Пояснюється це тим, що мотивація ініціативної економічної діяльності тісно пов'язана з такими динамічними і складноструктурованими категоріями, як "продуктивні сили" і "виробничі відносини", в центрі яких знаходиться самий складний і суперечливий біосоціальний феномен - людина. Недаремно питання: "що таке людина?" І. Кант вважав основним питанням філософії. У Канта ж знаходимо методологічний ключ до розуміння і вирішення проблем мотивації ініціативної економічної діяльності взагалі і підприємництва зокрема, що лежать в площині протиріч між людиною економічною і людиною розумною. Мотивація взагалі завжди є діалектика необхідності (примусу) і свободи. Генетично виникає це з того, що людина, що є одночасно об'єктом і суб'єктом мотивації, сама є в своєму діяльному вияві складним поєднанням, носієм мотивів необхідності і свободи. У дуалістичному розумінні Канта людина належить двом різним світам - природної необхідності (що робить з людини природа) і етичної свободи (що вона, як вільно діюча істота, робить або може, або повинна робити сама з себе) [2, 351].

Таким чином, мотивація ініціативної економічної діяльності і її найважливіша складова - мотивація підприємництва здійснюються під впливом двох глобальних систем чинників, по-перше, що лежать ззовні людини і що змушують його займатися певною діяльністю, і, по-друге, що є породженням внутрішньої природи людини, і що також примушують її займатися відповідною діяльністю. При цьому відповідна мотивація підприємництва безвідносно того, чи є вона породженням зовнішньої навколишньої або внутрішньої природи людини, несе в собі елементи раціонального і гри, що є класичним прикладом симбіозу раціонального і ірраціонального.

Аналіз феномена підприємництва в самому першому наближенні дозволяє зробити висновок, що під ним розуміється ініціативна економічна діяльність особи або групи осіб, направлена на досягнення економічного ефекту у вигляді прибутку в тій або іншій формі шляхом економічної реалізації в своїй взаємообумовленості матеріальних, фінансових і трудових ресурсів за схемою: витрати - результати. І хоч важливість реалізації матеріальних і фінансових ресурсів як неодмінної умови здійснення підприємництва важко переоцінити, головну лінію підприємництва, його сутнісне значення складають відносини і дії, розташовані по осі: людина (підприємець) - людина (найманий працівник). Саме ці відносини, які за загальноприйнятою термінологією професіоналів визначаються як відносини між капіталом і трудом, є perpetuum mobile ринкової цивілізації і в цій своїй якості головною детермінантою видових відмінностей моделей підприємництва і ринку. Ці ж відносини лежать в основі тих або інших концепцій мотивації і моделей мотивацйних механізмів підприємництва.

Стрижнем мотивації підприємництва протягом тривалого періоду часу було виключно прагнення до максимізації прибутку. Але поінформованими капіталістами і теоретиками ринкової економіки в XIX в. починає усвідомлюватися методологічна ущербність підходу, який трактує наживу як єдиний і абсолютний мотив підприємництва, міцніє розуміння того, що підприємцями рухають не тільки суто меркантильні мотиви, але і прагнення до самоствердження, самореалізації людини як носія раціонального економічного початку і як особистості в загальнофілософському значенні поняття "людина".

Економіко-філософська оцінка міри раціональності (ірраціональності) підприємництва і його мотивації передбачає передусім їх тлумачення з позицій таких категоріальних пар, як доцільність - недоцільність (непотрібність), корисність - некорисність (шкідливість). Саме цей підхід, а не аналіз з позицій: організовано - неорганізовано (хоч ними не можна нехтувати, як не можна ними і обмежитися) дозволяє найбільш кваліфіковано судити про економіко-філософську суть феномена мотивації підприємництва.

Отже, раціональність (доцільність, корисність) підприємництва і його мотивації взагалі, безвідносно їх оцінок з позицій суспільства і індивіда, представляється, на перший погляд, незаперечною істиною. Дійсно, як може виявитися недоцільною або некорисною ініціативна економічна діяльність, до початку свого здійснення зорієнтована на задоволення ринкового попиту і потреб суспільства та індивіда, що за цим попитом стоять. Так і саме виникнення підприємництва як економічного феномена відповідно до законів розвитку і еволюціонування суспільства було адекватною реакцією на потребу, що сформувалася останнього у відповідній економічній діяльності, яка в умовах ринкової економіки була тим відсутнім елементом в ланцюгу суспільного виробництва, яке з'єднало і примусило перманентно поновлюватися і функціонувати три умови матеріального життя: труд, капітал і землю. Внаслідок чого підприємництво як таке (особливо з урахуванням його сучасної ролі і особливостей) можна без перебільшення назвати "четвертим ресурсом" суспільного відтворювання. Але це з позицій стороннього об'єктивного спостерігача, яким будь-який неупереджений дослідник. З позицій же оцінки і визнання раціональності підприємництва, суспільством і соціально-економічно багатоликим індивідом справа йде трохи інакше.

Як жюрі, що оцінює міру раціональності підприємництва і його мотивації, суспільство виступає в двох іпостасях: держави і ринку. Держава, як інституціональний виразник прагнень і сукупної думки суспільства, виносить свій вердикт з приводу раціональності того або іншого конкретного виду підприємництва не адресно, персоніфіковано і диференційовано. Раціональність підприємництва суспільство в особі держави визнає, по-перше, за допомогою відповідної законодавчої політики, яка спочатку встановлює і легітимізує перелік дозволених видів приватної підприємницької діяльності, вірніше, законодавче забороняє підприємницьку діяльність, направлену на продукування споживацьких і державних антиблаг. По-друге, встановлюючи правила гри на економічному полі, стежачи за дотриманням встановлених правил, караючи (наприклад, штрафуючи) "гравців" і "видаляючи їх з поля" внаслідок грубих порушень. По-третє, здійснюючи дозвільно-заборонну політику відносно конкретних видів підприємництва і його наслідків у формі конкретних товарів і послуг, встановлюючи в кожний конкретний момент в залежності від внутрішньо- та зовнішньоекономічної ситуації національні товарно-галузеві пріоритети і здійснюючи, виходячи з цього, аільгову політику підприємницької діяльності, направленої на виробництво вказаних пріоритетів. Одночасно держава проводить політику дестимулювання тих видів підприємництва, які продукують товари, що є в даний конкретний момент аутсайдерами ринкового попиту, або товари, витрати на створення яких перевищують їх споживчу цінність. По-четверте, загалом здійснюється економіко-адміністративне регулювання на ринках товарів, капіталів, труда і освітніх послуг, метою якого є виявлення, визнання і стимулювання тих видів підприємництва, які держава вважає раціональними.

Але цей "ідилічний лубок", присвячений держтурботі про підприємницький раціоналізм треба дещо "підпрувати" тим незаперечним фактом, що внаслідок своєї недосконалості і часткової ірраціональності держава не тільки не визнає, але і всіляко мотивує (класичний приклад ірраціональної мотивації) явно ірраціональні з точки зору нормальної людини, з позицій гуманізму і суспільної користі підприємницькі зусилля. Наприклад, хіба не ірраціональна з позицій загальнолюдських цінностей державна мотивація приватнопідприємницького виробництва зброї, мотивація підприємництва, направленого на оволодіння шляхом хижацької експлуатації ресурсовитратних економік країн третього світу підприємцями сучасних високотехнологічних країн - метрополій?

Таким чином, нерідко має місце ситуація, коли, слідуючи своїм самодостатнім ірраціональним інтересам, ірраціональна за рядом своїх дій, цілей і спрямувань держава ірраціональним же чином мотивує ірраціональне підприємництво. І при цьому визнає і оцінює як раціональні і саме підприємництво, і його мотивацію, і їх плоди.

Разом з тим справедливость ради потрібно визнати, що все ж переважною тенденцією є та, коли раціонально влаштована і діюча держава мотивує раціональне підприємництво, цілком закономірно отримуючи раціональні плоди такої діяльності. Відповідно, як вже згадане раніше жюрі, держава тільки тоді вірно оцінює підприємництво і його мотивацію як раціональні явища, коли їм передує і їх супроводить раціональна політика самої держави, що виходить з насущних потреб суспільства, що переслідує раціональні цілі.

Якщо говорити про індивіда, що оцінює раціональність підприємництва і його мотивації, то, як вже відмічалося, він з'являється в трьох або, мабуть, навіть чотирьох інтегрально укрупнених іпостасях: підприємець, найманий працівник, споживач продукції, сторонній спостерігач. Але перш ніж розглянути оціночні пріоритети названих категорій індивідів і критерій їх формування - декілька висновків загального характеру.

По-перше, об'єктивно найвища міра раціональності (доцільності, загальної корисності) підприємництва і його мотивації має місце тоді, коли оцінки раціональності цих явищ суспільством і індивідом досягають відповідно свого максимально можливого значення.

По-друге, в загальному випадку умовне середнє арифметичне оцінок раціональності підприємництва і його мотивації всіма вищеназваними категоріями індивідів має стійку тенденцію до кількісного і якісного збігу з аналогічною оцінкою міри раціональності вказаних феноменів суспільством загалом.

По-третє, при середніх і стабільних станах всіх характеристик процесів підприємництва і його мотивації, а також в тому випадку, коли мова йде про суспільство загалом як про сукупність індивідів всіх категорій, оцінки раціональності вказаних феноменів стають практично повністю ідентичні один одному, а суспільство і індивід стають адекватними втіленнями один одного.

По-четверте, міра розходження в оцінках раціональності підприємництва суспільством і індивідом, а також індивідом-підприємцем, індивідом-найманим працівником і індивідом-споживачем є точним показником міри цивілізованості суспільства, ефективності політики, толерантності суб'єктів соціальних відносин.

По-п'яте, оцінки суспільством і індивідом раціональності підприємництва і паралельно раціональність його мотивації далеко не завжди співпадають. У самому крайньому випадку (в ситуації протилежного абсолюту) підприємництво (його оцінки суспільством і індивідом) може бути раціональним, а його мотивація (оцінки суспільством і індивідом) може бути ірраціональною з точки зору економіко-психологічних догматів, що затвердилися в суспільній і індивідуальній свідомості.

По-шосте, існує незліченна безліч варіантів збігу (неспівпадання) оцінок раціональності (ірраціональності) підприємництва (його мотивації), суспільством (індивідом, різними категоріями індивідів).

Переходячи до випадку оцінки раціональності (ірраціональності) підприємництва і його мотивації самим підприємцем-індивідом, відштовхнемося від сутнісних характеристик останнього. У самому загальному вигляді і гранично лаконічній редакції "підприємницька здатність (entrepreneurial ability) - це здатність людини використати певне поєднання ресурсів для виробництва товару, ухвалювати послідовні рішення, створювати нове і йти на ризик" [3, 394]. Відразу ж звернемося до останнього слова - ризику. Якщо підприємницька здатність є здатністю індивіда в числі іншого йти на ризик, то саме підприємництво є відповідно в числі іншого ризик, що перетворився з потенції в реальність. Тобто, можна вважати, що підприємництво є безперервний ризик. А враховуючи, що імманентна підприємцеві здібність до ризику зовсім не тотожна перманентному бажанню індивіда йти на такий ризик, виникає абсолютно логічний, на перший погляд, умовисновок, згідно з яким тільки якась особлива, ірраціональна мотивація може примусити індивіда і примушувати далі протягом тривалого часу йти і постійно поновлювати противну людському єству підприємницьку діяльність, найважливішою характеристикою якої і сутнісною межею є так нелюбимий людиною з давніх давен ризик.

Дійсно, вся природа людини чинить опір діяльності, зв'язаній з ризиком, бо людина на біологічному (не кажучи вже про соціальне) рівні противиться ризику як такому внаслідок його повної несумісності з початками людської природи. Зі сказаного логічно витікає висновок, що мотивація підприємництва як ризикової ініціативної економічної діяльності, здійснюваної в просторі і часі масово і тривало, не може бути переважно ірраціональною. Тоді, що ж за раціональні цілі можуть обумовити таку раціональну мотивацію підприємництва, яка, на перший погляд виглядає як ірраціональна?

Відповідаючи на це питання і слідуючи нашій же власній логіці, помічаємо, що в цьому випадку мова може йти про чинники, закладені в людині також на біологічному рівні, ті, "що перебивають" опір ризику інстинктивної організації людини і його діяльності. Більше того вказаний опір ще сильніше притлумлюється чинниками соціальної природи людини, в тому числі властивим людині як суспільній тварині прагненням до ризику. Останнє, до речі, в числі інших соціальних якостей і відрізняє людину від тварини. Але людське прагнення до ризику як до такого, що активно виявляється або дрімаюче в стані потенції у різних людей, не можна плутати з прагненням підприємця до ризику обдуманого, зваженого, розрахованого і, що саме головне, цілеспрямованого. І хоч перше (прагнення) є загальнофілософським базисом другого - економічного ризику, саме ризик економічний, ризик цілеспрямований (цілезвірений) і тому доцільний і є ризиком найбільш "людським", раціональним, що неминуче і автоматично робить раціональними і саме підприємництво, і його мотивацію. Але раціональними з позицій їх оцінки індивідом - підприємцем. Яка ж мета, прагнення до якої наділяє такою творчою силою підприємництво і такою потужністю його мотивацію?

Виключаючи наскрізь ідеологізоване і в корені перекручене поняття, як "нажива", візьмемо на себе сміливість затверджувати: самореалізація, самовідбуття як людини взагалі і людини економічної, тобто підприємця і є такою комплексною комбінованою метою. При цьому зробимо лише ту обмовку, що прагнення до капіталістичної наживи, що є крайньою закінченою формою підприємницького прагнення, яка прийняла гіпертрофовані масштаби, до прибутку і доходу, дійсно є чинником мотивації підприємництва, але чинником ірраціональної мотивації ірраціонального підприємництва. І хоч в світі масштаби останніх завжди були досить великі з моменту оформлення феноменів підприємництва і його мотивації і до цього часу, все ж виразно простежується по мірі "оцивілізовування" підприємництва тенденція, згідно з якою прагнення до наживи в структурі прагнення до підприємництва по мірі еволюціонування останнього відіграє все меншу роль. До речі, в цьому випадку ми маємо ще один переконливий доказ того факту, як раціональне (прагнення до підприємницького прибутку) може легко, будучи у відповідних умовах доведене до абсолюту, гіпертрофії, перетворюватися в ірраціональне (прагнення до капіталістичної наживи). У ірраціональне, зрозуміло, з позиції буденної свідомості.

Разом з тим, прагнення до самореалізації одночасно і ширше, і вужче прагнення до підприємництва. Ширше тому, що самореалізація людини взагалі включає в себе як складову самореалізацію людини економічної, людини-підприємця (але це - частіше тільки при "комплесній" самореалізації - прим. ред.). Вужче тому, що прагнення до підприємництва, що розглядається в загальнофілософському значенні, насамперед складається з прагнення людини самореалізуватися за допомогою прагнення його здійснитися як підприємця. У цьому, вузькому своєму значенні прагнення людини до самореалізації своєї біосоціальної суті взагалі детермінує прагнення людини економічної здійснитися як підприємець.

Прагнення до підприємництва в своєму умовному зрізі відкриває ряд його складників, доданків, ряд страт. Це прагнення до того, щоб "відбутися" (самореалізація), до самоствердження, самоповаги, самовираження, економічної і соціально-статусної безпеки, прагнення стати суспільно корисним, до лідерства, суспільного визнання і поцінування, що відповідає соціально-економічним і індивідуально-психологічним домаганням (самооцінці) індивіда-підприємця, владі, успіху, грі, прибутку та інш. Приведені складові прагнення до підприємництва можна множити в процесі їх диференціації, але факт залишається фактом: будь-які нові і підпорядковані прагнення легко інтегрувати у вже названі. Суть же приведеної градації в іншому - показати, що прагнення до підприємництва, що складає основу власне підприємництва і його мотивації, складається з досить широкого спектра раціональних прагнень. А це обумовлює раціональні характеристики вищеназваних феноменів. Проте, не можна забувати, що, будучи гіпертрофованим, кожне з названих прагнень легко "розлучається" зі своїм раціональним статусом і наділяє рисами ірраціональності і саме підприємництво і його мотивацію. Наприклад, прагнення до влади над економічними процесами і людьми що їх здійснюють, яке є важливим раціональним складовим прагнення до підприємництва, трансформуючись в прагнення до влади абсолютної і необмеженої або влади політичної легко перетворює в ірраціональне (з точки зору економічного здорового глузду) раціональне підприємництво, здійснюване під впливом (що мотивується ним) цього ірраціонального прагнення.

У свій ірраціональний аналог раціональне підприємництво може перетворюватися не тільки під впливом суб'єктивно раціонального і об'єктивно ірраціонального підприємництва, коли, наприклад, в погоні за цілком раціональним прибутком підприємець, свідомо керуючись тільки одним цим мотивом, йде на створення антиблаг, принесення шкоди суспільству, індивіду, ноосфері, але і завдяки, наприклад, об'єктивній некомпетентності підприємця, який внаслідок об'єктивної ж неможливості своєї повної конкретно-тимчасової інформованості про кон'юнктуру ринку, що склалася, приступає до виробництва надмірних товарів (наданню послуг). Іншими словами, ірраціональність підприємництва і його мотивації може бути з позицій самого підприємця як мотиваційно-умисною (усвідомлено-ініціативною), так і об'єктивно-випадковою, ненавмисною, продиктованою екзогенними по відношенню до конкретного підприємця і його діяльності чинниками.

Загалом оцінку індивідом-підприємцем раціональності (ірраціональності) його діяльності і її мотивації відрізняють наступні особливості.

По-перше, вказана оцінка при будь-яких зовнішніх і внутрішніх обставинах має виразно виражену підвищувальну тенденцію на користь раціональності і знижувальну - на користь ірраціональності.

По-друге, розходження між оцінками раціональності конкретного підприємництва і його мотивації, що даються суспільством і суб'єктом цього підприємництва, тим більші, чим більший прибуток, чим швидше і легше вона дістається, чим більше в спектрі вищеназваних прагнень переважають прагнення до прибутку, влади, гіперболізованого підприємницького іміджу.

По-третє, збіг оцінок міри раціональності підприємництва, що даються суспільством і індивідом-підприємцем, з високою мірою точності обумовлює максимальне зближення названої оцінки, що співпала з оцінками раціональності, що даються індивідом-споживачем і індивідом-постерігачем.

По-четверте, максимально можливі розходження в оцінках раціональності (ірраціональності) підприємництва і його мотивації спостерігаються між індивідом-підприємцем і індивідом-найманим працівником.

Все вище викладене дозволяє зробити ряд висновків загального порядку.

По-перше, аналіз підприємництва і його мотивації тільки як економічних категорій, не будучи органічно доповнений дослідженням філософської основи цих феноменів, не дає повної і розгорненої відповіді на питання про суть, еволюцію, рушійні сили, сучасні проблеми ділової активності і її мотивацію.

По-друге, маюче місце до сьогодні ігнорування владними особами серйозного наукового опрацювання шляхів становлення і формування вітчизняного підприємництва, повна невостребуваність подібних досліджень і їх результатів привели до того, що емпірика сучасного українського бізнесу, як це не парадоксально, перетворилася в один з провідних ведучих чинників дискредитації ринкових реформ і посилення кризи української економіки.

По-третє, формування моделі українського бізнесу повинно здійснюватися з урахуванням знання глибин філософської і економічної суті підприємництва і його мотивації; розуміння того, що вказані явища являють собою складні соціально-філософські і економіко-психологічні феномени квинтесенцією сутнісного змісту яких є діалектика раціонального та ірраціонального з всіма витікаючими з цього для практики підприємництва наслідками.

По-четверте, підприємництво, що розглядається як діалектика раціонального й ірраціонального, одягнута в конкретні просторово-часові форми, зумовлює відповідний коридор свободи відносно управління собою: з одного боку, обмежувачем є відомий принцип Laissez faire, з іншою, - категорична неможливість допустити і надалі некерований, спонтанний розвиток національного підприємництва.

Але як вписатися в цей коридор? Відповідь на це питання - предмет особливої і окремої розмови.

Література

  1. Античні риторики. - М.: Видавництво Московського університету, 1978.

  2. Кант І. Соч. - Т.6. - М.: Думка, 1966.

  3. Макконнелл К.Р., Брю С.Л. Економікс: Принципи, проблеми і політика. У 2 т.: Пер. з англ. 11- го изд. Т.1. - М.: Республіка, 1992.

  4. Мескон М.Х., Альберт М., Хедоурі Ф. Основи менеджменту: Пер. з англ. - М.: "Справа", 1992.

  5. Філософський енциклопедичний словник - 2-е изд. - М.: Енциклопедія, 1989.



РЕГІОНАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ І ВИКОРИСТАННЯ ТРУДОВИХ РЕСУРСІВ

Віктор Янукович
Голова Донецької обласної держадміністрації,
доктор економічних наук

Складний час, що переживає наше суспільство, пов'язаний з переходом від централізованого планування до ринкових відносин, не міг не позначитися на демографічному стані і трудових ресурсах регіонів. В умовах становлення і розвитку ринкових відносин динаміка чисельності населення, трудових ресурсів і зайнятості в Донецькій області багато в чому визначається соціально-економічним становищем, екологічними умовами цього важливого для економіки України регіону.

Донецька область є найбільш індустріально розвинутою областю української держави. Займаючи лише 12 місце серед областей України за територією, вона веде перед за чисельністю населення і трудовим потенціалом, а також за об'ємом валового суспільного продукту і прибутку від виробничо-господарської діяльності підприємств. В 1998 р. область забезпечила 58% видобутого в державі вугілля, в тому числі для коксування - 83%, понад 40% прокату чорних металів, 19% стальних труб, половину коксу, весь випуск вугільних очисних і прохідницьких комбайнів, більше за 90% прокатного обладнання, по 23% віконного скла і цементу, 99% побутових холодильників і морозильників, понад 90 % видобутку харчової солі в Україні і т.д. У регіоні сконцентровані підприємства таких базових технологічних комплексів, як "вугілля-кокс-метал", вугілля-енергетика. Це свідчить про важливу роль Донетчини у відродженні нашої країни на новій високо-технологічній основі, сучасних структурних перетвореннях в народногосподарських комплексах міст і районів.

Стабілізація демографічної ситуації і досягнення ефективного використання трудових ресурсів вимагає пильної уваги до вирішення задач по виконанню Державної програми соціально-економічного розвитку Донецького регіону на 1998-2000 рр., яку затвердив своєю постановою Кабінет міністрів України на виїзному засіданні в Донецьку.

Головний акцент в програмі робиться на соціально орієнтовану економіку і розв'язання на цій основі таких соціально-економічних проблем, як забезпечення повної і ефективної зайнятості, підвищення рівня реальних прибутків і соціального захисту населення на основі, передусім, стабілізації і розвитку вітчизняного виробництва.

Особлива увага акцентується на розв'язання проблем шахтарських міст і селищ. Реалізація намічених заходів сприяє створенню нових робочих місць для працевлаштування шахтарів, які звільняються в зв'язку з ліквідацією шахт, де вироблені вугільні ресурси. Здійснення задач, передбачених програмою, дозволить вугільній промисловості покрити всі потреби народногосподарського комплексу області у вугіллі, які за розрахунками складатимуть у 2000 р. 45 мільйонів тонн на рік.

З метою реалізації Програми соціально-економічного розвитку Донецької області на 1998-2000 рр. Кабінетом міністрів України була прийнята постанова від 9 лютого 1998 р. No 132 "Про заходи по створенню спеціальних (вільних) економічних зон і впровадженню спеціальних (функціональних) режимів інвестиційної діяльності в Донецькій області" згідно з яким розроблений пакет відповідних документів.

Однак заходи, що приймаються, здійснювані Урядом України і Донецькою обласною держадміністрацією не привели до значних позитивних зрушень в економіці регіону. У 1998 р. не вдалося зберегти тенденцію нарощування виробництва, яка намітилася в області в 1997 р. Загальний обсяг промислового виробництва за минулий рік проти попереднього року скоротився на 7,9%. Приріст був досягнутий тільки в трьох галузях: вугільній, поліграфічній, хімічній і нафтохімічній промисловості. У чорній металургії в минулому році відбувся спад загального обсягу випуску продукції на 9,4%. Зниження світових цін на метал при високій енерго- і матеріаломісткості виробництва обернулися збитками. Виробництво електроенергії скоротилося в 1998 р. в порівнянні з попереднім роком на 6,3%, а проти 1990 р. - в 2,6 рази. Основною проблемою залишається невчасна оплата спожитої електроенергії. До того ж частка грошових надходжень в електроенергетиці складає не більше 5% в обсязі реалізованої продукції.

Бартеризація економічних відносин привела до платіжної кризи. На початок 1999 р. дебіторська заборгованість промислових підприємств області становила 7,7 млрд грн. і збільшилася за минулий рік на 61%, а кредиторська заборгованість зросла на 46%, досягши 14,1 млрд. грн.

Самим гострим виявом платіжної кризи стали борги по заробітній платі. За станом на 10 січня 1999 р. прострочена заборгованість по заробітній платі в промисловості області досягла 636,1 млн. грн., що на 28% більше, ніж рік тому. Ці фактори негативно впливають на демографічну ситуацію, відтворювання і ефективне використання трудових ресурсів.

До складу Донецької області входять 28 міст і 18 районів із загальною чисельністю населення за станом на 1 січня 1998 р. 5015,5 тис. чоловік, що становить 10,2% від кількості населення України. За кількістю міського населення - 90,2% - область є найбільш високоурбанізованим регіоном країни.

За останні десять років чисельність населення регіону скоротилося майже на 300 тис. чоловік або на 6% від їх загальної чисельності. Понад половина цієї кількості припадає на міста з чисельністю населення більше за 100 тис. чол. (мм. Донецьк, Горлівка, Єнакієве, Краматорськ, Макіївка, Маріуполь, Слов'янськ). У основному це сталося внаслідок депопуляції населення через зниження показників народжуваності і збільшення показників смертності. Депопуляція виникає тоді, коли загальні коефіцієнти смертності перевищують загальні коефіцієнти народжуваності, тобто меншає кількість населення. Коефіцієнт народжуваності (на 1000 чол. населення) за вказаний період в області скоротився з 10,8 до 6,75, а коефіцієнт смертності збільшився з 12,1 до 16,5. Особливо він зріс в містах Донецьку, Дзержинську, Єнакієвому, Сніжному.

Для вирішення проблем економічної стабілізації і зростання необхідно не тільки чітко відстежувати динаміку зміни кількісних та якісних характеристик трудових ресурсів області, а й мати надійний інструмент прогнозування ситуації в найближчі роки. Для цього, зокрема, важливо враховувати показники віково-статевої структури населення регіону ( табл. 1).

Таблиця 1. Питома вага окремих вікових груп в загальній чисельності населення області ( % )

Вік (років)

На початок року

1991

1996

1997

1998

Усього

100

100

100

100

до15 років

21,7

19,9

19,3

18,8

чоловіки

23,9

21,9

21,3

20,7

жінки

19,9

18,2

17,6

17,1

У працездатному віці



56,7



56,3



56,5



56,7

чоловіки

62,2

63,2

63,4

63,3

жінки

51,8

50,3

50,5

51,1

Старші працездатного віку



21,6



23,8



24,2



24,5

чоловіки

13,9

14,8

15,3

16,0

жінки

28,3

31,5

31,9

31,8

Процес формування населення передусім пов'язаний з сімейним і статевовіковим складом, як в масштабах держави, так в кожному місті і районі окремо. Тому дуже важливо, враховуючи велике значення процесу відтворювання населення, при розв'язанні народногосподарських проблем в регіоні не випускати з уваги проблему нормалізації його статевовікового і сімейного складу. Цьому демографічному процесу досі не приділялося належної уваги у відношенні як міського, так і сільського населення.

Проведений нами аналіз показує, що кількість шлюбів в 1998 р. в порівнянні з 1991 р. поменшала більш ніж на 30%. Одночасно збільшилася кількість розлучень. У минулому році на 100 шлюбів припадало 63 розлучення, проти 49 в 1990 р. Найбільш низький коефіцієнт шлюбів спостерігався в м. Донецьку (6,1) і м. Горлівці (5,7), а самі високі коефіцієнти розлучень були в містах Добропілля (4,6), Красноармейське (4,7), Вугледар (6.1).

Суттєвим чинником стабільності суспільства є міграційні процеси. Єдність або роз'єднаність були і залишаються істотними факторами в житті держави, регіонів і окремих осіб. Сьогодні їх роль зростає, а актуальність посилюється. Міграційні процеси в свою чергу взаємопов'язані з політичними, економічними, природними і іншими чинниками, що впливають на соціально-економічний розвиток регіонів і держави загалом. У 1990 р. в області перевищення в'їзду над виїздом склало більше за 25 тис. чол. Позитивне сальдо міграції, яке десять років тому спостерігалося в більшості міст і районів регіону, відображало розвиток галузей промисловості і сфери послуг в області.

У 1998 р. цей показник досяг негативного сальдо міграції понад 15 тис. чол. Загалом по області негативне сальдо міграції спостерігається з 1993 р., а в таких містах як в Горлівка, Макіївка і ряді інших шахтарських відтік населення був зафіксований ще раніше.Причинами такого явища є спад виробництва, неповне використання виробничих потужностей, скорочення соціального потенціалу в регіоні. Міграція має важливе значення, враховуючи, що велика частка мігруючих - це молоді люди т.зв. продуктивного віку. Самим активним міграційним прошарком є холостяки і незаміжні, а за віком - молодь у віці до 29 років.

Виходячи з того, що кількість населення в працездатному віці обчислюється з урахуванням нездатних до праці за фізичному станом, зайнятих підсобним і домашнім господарством, а також з урахуванням молоді, що вчиться і підлітків, розраховувати на поповнення жителів міст і районів за рахунок механічного приросту поки немає підстав, особливо при стійкому негативному сальдо міграції в містах.

У регіоні має місце збільшення масштабів маятникової трудової міграції, причинами якої є нестабільна робота багатьох підприємств і нерівномірне розселення населення працездатного віку відносно розташування житлової, соціальної інфраструктури і місць виробничого призначення. Багато маятникових трудових мігрантів стали все більше відчувати "транспортну втому" в зв'язку з нестабільною роботою і дорожнечею громадського транспорту, що певною мірою впливає на текучість кадрів.

Таким чином, стан міграційних процесів і природного руху населення на сьогоднішній день можна визнати неблагополучними як для життєдіяльності населення, так для відтворення і використання трудових ресурсів.

У регіоні останнім часом спостерігається постійне зниження питомої ваги жителів працездатного віку (16-59 років для чоловіків і 16-54 року - для жінок). За останні дев'ять років число цієї категорії громадян зменшилося майже на 149,5 тис. чол. і за останнім даними становить 63,3% від загальної чисельності що проживають в регіоні. За станом на початок поточного року на одну тисячу жителів працездатного віку в міській і сільській місцевості припадає відповідно 763 і 981 чол. молодше і старше працездатного віку ( табл. 2).

Таблиця 2. Демографічне навантаження на працездатне населення

1991

1996

1997

1998

На 1000 чоловік в працездатному віці доводиться осіб непрацездатного

віку:






Все населення

Усього

765

776

770

763

з них:





дітей

383

354

342

331

осіб старше працездатного віку

382

422

428

432

Міське населення

Усього

745

755

749

742

з них:





дітей

379

347

335

324

осіб старше працездатного віку

366

408

414

418

Сільське населення

Усього

980

998

992

981

з них:





дітей

436

422

414

403

осіб старше працездатного віку

544

576

578

578

Відмічені процеси приводять до зростання навантаження на працюючих в матеріальному виробництві і сфері послуг. Останнім часом з року в рік меншає питома вага промислово-виробничого персоналу промислових підприємств. Якщо в 1991 р. він становив 46,1%, в 1993 р. - 42,9%, то в 1998 р. склав менше 40%.

На тлі зниження виробництва і важкого фінансового становища підприємств промисловості постійно скорочується число зайнятих в будівництві міст області. Починаючи з 1992 р. кількість зайнятих в будівництві скоротилося на 18,3%, тобто майже на одну п'яту частину. Не кращий стан справ по зайнятості на міському електротранспорті.

Загалом же за даним облстатуправління чисельність промислово-виробничого персоналу за минулий рік в порівнянні з попереднім роком скоротилася з 720,6 тис. чол. до 681,8 тис.чол, в тому числі, у вугільній промисловості - на 3,6%, машинобудуванні - 8,5%, чорній металургії - 3,6%, кольоровій металургії - 14,9%, хімічній і нафтохімічній промисловості - 7,4%, а в лісовій, деревообробній і целюлозно-паперовій промисловості - на 26,4%.

Перетворення в економіці істотно вплинули на соціально-трудові відносини в регіоні. У промисловості зросла кількість працюючих у відкритих акціонерних товариствах - до 369,8 тис. чол., що становить 37,4% від кількості усього працюючого персоналу. У той же час кількість працюючих на підприємствах з державною формою власності зменшилась до 388 тис. чол. і становить 51% від працюючих в промисловості. Кількість зайнятих на орендних підприємствах і в закритих акціонерних товариствах складає відповідно 1,9% і 6.8%.

Кон'юнктура на ринку праці в регіоні поки ще істотно не поліпшується. Потрібно підкреслити, що якщо в 1991 р. і раніше кількість вивільнених була значно менше вакансій, то, починаючи з 1992 р. спостерігається зворотна пропорція між цими показниками. Одночасно проявляється структурна диспропорція між вакансіями на окремих спеціальностях і великою пропозицією робочої сили на ринку праці.

Ситуація, що склалася на ринку праці негативно впливає на соціально-економічний стан регіону: по-перше, нераціонально використовується економічно активне населення і матеріальні ресурси; по-друге, втрачається якість праці, в зв'язку з дискваліфікацією професійних кадрів і, як наслідок, наростає соціальна напруженість, що диктує необхідність постійної уваги до питань становлення і розвитку вітчизняної промисловості і соціальної сфери.

Поки ще складною залишається проблема використання робочого часу, особливо в галузях матеріального виробництва. Тільки в 1995-1998 рр. 19,9% працівників регіону знаходилися у відпустках без оплати з ініціативи адміністрації, 18% - працювали по скороченому робочому дню, 21% - по скороченому робочому тижню. Таким чином, приховане безробіття торкнулося майже кожниго другого з працюючих в регіоні. Приховане безробіття не може не насторожувати. Особливо це характерно для таких секторів економіки, як вугільна і металургійна промисловість, машинобудування, будівництво і транспорт.

У минулому році в галузях економіки області втрати робочого часу на 100 працівників через вимушені відпустки без збереження заробітної плати або переводу працівників на скорочений робочий день (скорочений робочий тиждень), а також через простої і масові невиходи на роботу становили 12,9 тис. годин.

Для здійснення заходів, перешкоджаючих зростанню офіційного і прихованого безробіття, необхідно знати конкретні причини її виникнення. Дослідження показують наявність безлічі таких причин. Зокрема, багато які керівники підприємств, що знаходяться в несприятливому фінансовому становищі, прагнучи зберегти свій кадровий потенціал, переводять своїх працівників на скорочений робочий тиждень або скорочений робочий день, відправляють їх у вимушені відпустки.

На стан використання трудових ресурсів в регіоні в значній мірі також впливають відсутність інвестицій для модернізації виробництва, труднощі в забезпеченні сировиною і матеріалами, збуті продукції.

Багато підприємств, які змінили форму власності, замість того, щоб активізувати виробничу діяльність прагнуть поліпшити своє фінансове становище за рахунок скорочення працюючих. Зростання безробіття у всіх його формах зумовлене також малою трудовою мобільністю населення через відсутність розвиненого ринку житла, різкого зростання цін на проїзд в іншу місцевість.

Все це говорить про те, що для вирішення задачі раціонального відтворення і використання трудових ресурсів в регіоні необхідно вирішити ряд взаємопов'язаних проблем. Так, в умовах становлення і розвитку ринкових відносин зрівнювальна система в розподілі матеріальних і духовних благ поступово ліквідується. Відбуваються великі зміни в формуванні і розподілі суспільних благ, в фінансуванні соціально-культурної сфери в той час, як її роль в розв'язанні проблем економічного зростання постійно збільшується. В цих умовах приватизація і лібералізація цін не повинні бути самоціллю і не можуть бути зведені тільки до створення конкурентного середовища. Вони мають позивне значення тільки у випадку, якщо їх досягнення буде сприяти матеріальному і духовному благополуччю населення регіону.

У період нинішнього становлення ринкових відносин орієнтація на регулювання процесів зайнятості тільки через ринки праці і конкуренцію є неприйнятною. Такий механізм не може "запрацювати" ефективно через різке відставания заробітної плати від вартості життєзабезпеченості населення, великої дорожнечі на відновлення здоров'я, житло і комунальні послуги, громадський транспорт і інш.

Головною ознакою ринкової економіки є орієнтація на продуктивну зайнятість, яку можна досягти лише при вкладенні інвестицій в людину, в забезпечення гідних умов її існування, неприпустимості нераціонального використання інтелектуального трудового потенціалу. На жаль ослаблення державного і регіонального регулювання економікою обернулося певною кризою всієї соціальної сфери. Сталося зниження життєвого рівня переважної більшості населення. Реальний розмір середньомісячної заробітної плати працівників в поточному 1999 р. в порівнянні з груднем 1991 р. поменшав більш ніж в 3 рази. А грошові прибутки на душу населення скоротилися наполовину. Значно збільшилися масштаби бідності населення регіону. У 1998 р. 22% населення знаходилося в положенні нижче прожиткового мінімуму. На тлі загального погіршення умов життя населення, поглиблення майнової і соціальної диференціації в 1991-1998 рр. прибутки на душу населення знизилися в 1,5% рази, а реальний середній розмір пенсій - більш ніж в 2 рази.

При нинішньому стані регіональної економіки поки не вдається вирішити проблему стабілізації галузей соціальної сфери охорони здоров'я, освіти і культури, громадського транспорту і інш. Ці галузі відіграють життєво важливе значення в формуванні населення і відтворюванні трудових ресурсів.

Для подолання негативних соціальних наслідків у відтворюванні і використанні трудового потенціалу регіону необхідні комплексна державна і регіональна стратегії, розраховані на підтримку ефективності вітчизняного виробництва і, на цій основі, підвищення життєвого рівня населення. Цю мету соціальної політики потрібно реалізовувати поступово. Насамперед необхідно добитися ліквідації і недопущення заборгованості по виплаті заробітної плати і пенсій, формування системи соціальних нормативів, законодавчого порядку реального визначення і використання показника прожиткового мінімуму.

Сьогодні велику роль грає розв'язання проблем забезпечення якості трудових ресурсів, яке охоплює фізичний і розумовий розвиток, професійну підготовку, уміння працювати в умовах ринкових відносин. Підвищення якості трудових ресурсів вимагає належної відповідності між капіталовкладеннями в технічне вдосконалення виробництва і вкладеннями в професійну підготовку робочої сили і умови праці. Технічна озброєність, умови труда і рівень підготовки кадрів відіграють вирішальну роль в підвищенні ефективності суспільного виробництва в умовах ринкових відносин.

Тому в регіоні повинна функціонувати чітка система заходів по формуванню ефективної зайнятості. Це викликає необхідність реформування і вдосконалення регіональної територіальної організації праці в рамках відтворення, підготовки, розподілу і використання робочої сили на плановій основі. При цьому критерій ефективності регіональної організації праці залежить від вирішення задач по забезпеченню економічних, правових і організаційних умов для збереження і створення нових робочих місць.

Територіальна організація суспільної праці, будучи важливою складовою частиною організації суспільного виробництва, основана на галузевому і територіальному розподілі праці. Тому для забезпечення ефективного використання трудових ресурсів повинні враховуватися галузеві і регіональні потреби в нових робочих місцях, найбільш раціональна структура зайнятості населення, що склалася. При цьому повинні бути визначені головні напрями ефективної зайнятості з урахуванням соціально-економічного розвитку регіону, його міст і районів.

Таким чином, на рівні регіону, його міст і районів, невеликих поселень повинен бути забезпечений комплексний підхід до розв'язання питань по вдосконаленню структурних зрушень в промисловому виробництві з урахуванням територіальних інтересів, інтересів самостійних підприємств і з метою більш раціонального використання власних ресурсів.

Основні задачі по оптимальному формуванню господарського комплексу в регіоні полягають в створенні механізму організаційних і економічних взаємовідносин місцевих Рад і підприємств по розміщенню нових видів виробництв і закриттю або згортанню тих виробництв, які не відповідають вимогам природоохоронних заходів; в розробці методів ефективного техніко-економічного обґрунтування доцільності тих або інших змін в структурі промислового виробництва, в створенні нових прогресивних типів виробництв для забезпечення ефективної зайнятості працездатного населення.

На нашій думку, при нинішньому соціально-економічному стані регіону напрямом, що забезпечує кращу зайнятість населення, нарівні з державним сектором економіки повинен стати розвиток малого і середнього підприємництва. Цією формою господарювання зацікавлені, передусім там, де пропонується закриття вугільних шахт і згортання виробництва на великих підприємствах. Малий і середній бізнес має ряд переваг: здатність швидко переорієнтовувати виробництво на випуск нових видів продукції, тут більш сприятливі умови для підвищення мотивації трудової діяльності, стійкість в умовах погіршення фінансово-економічної діяльності.

Обставини, що склалися привели до того, що проблема зайнятості жінок загострюється. В минулому році в регіоні звернулося з питанням працевлаштування більше 62% жінок від кількості громадян, не зайнятих трудовою діяльністю і що шукають роботу. Однак вдалося працевлаштуватися на підприємствах і в організаціях всіх форм власності тільки кожній четвертій жінці. Серед зареєстрованих безробітних, випускників вищих і середніх загальноосвітніх професійних учбових закладів 80,4% складають жінки. Такий стан вимагає правового і адміністративного втручання з боку владних управлінських структур.

Ефективною формою господарювання для забезпечення зайнятості працездатного населення є розвиток місцевої промисловості. У свій час в регіоні підприємства місцевої промисловості впливали позитивний чином на забезпечення зайнятості і формування місцевих бюджетів. На жаль, за останні десять років кількість зайнятих у вказаній галузі скоротилося більш ніж в три рази.

Важливим напрямом по стабілізації положення на ринку праці в регіоні є організація і підвищення ефективності громадських робіт. Громадські роботи в регіоні поки не набули належного поширення. За станом фіксованого ринку праці за минулий рік чисельність незайнятого працездатного населення становила 1,9%, а взяло участь в громадських роботах тільки 0,6% від загальної кількості непрацюючих. Це говорить про те, що потрібно приділити увагу формуванню системи організації тимчасових робочих місць на базі громадських робіт. При цьому особливої уваги заслуговує формування нормативної бази, механізмів розвитку системи організації тимчасових робочих місць. Доцільно почати розробку програм організації і фінансування громадських робіт. Особливо актуальна розробка таких програм для депресивних районів, де припиняється виробництво на багатьох підприємствах. Орієнтація громадських робіт на створення соціальної і виробничої інфраструктури дозволить надихнути регіональне господарство.

Основні задачі, які потрібно вирішити по забезпеченню ефективного відтворювання і використання трудових ресурсів такі:

- створення гнучкої системи пом'якшення кризового спаду фінансово-економічної діяльності підприємств; становлення багатосекторного господарства регіону, сприяння розвитку малого і середнього бізнесу. При цьому необхідна регіональна і державна підтримка процесу створення нових і збереження перспективних робочих місць;

- створення такої організації робочих місць, яка передбачала б раціональне їх формування і збереження на основі пошуку пріоритетних напрямів розвитку народногосподарських комплексів регіонів;

- введення порядку обов'язкової експертизи цільових програм соціально-економічного розвитку регіонів при проведенні оцінки їх впливу на ефективну зайнятість працездатного населення;

- опрацювання правових актів і нормативів соціального захисту працівників, що вивільняються і що знаходяться під загрозою звільнення при банкрутстві підприємств і згортанні виробництв.

Реалізація цих задач вимагає чіткої орієнтації економічної політики державних і регіональних структур по забезпеченню зайнятості і попередженню безробіття.

Література

  1. Шлюби і розлучення в Донецькій області. Статистичний сбірник.- Донецьк: Обласне управління статистики, 1998. - 36 с.

  2. Демографический энциклопедический словарь. / Гл. ред. Д.И.Валентей. - М.: Советская энциклопедия, 1985. - 608 с.

  3. М.Мигаль. Зеркало недели, No27 (248) 10.06.1999. - С. 17.

  4. Промышленность Донецкой области в 1998 году. Статистический сборник No6/116. - Донецк: Облуправление статистики, 1999. - 104 с.

  5. Социально-экономическое положение Донецкой области за 1998 г. Донецк: Облуправление статистики, 1999. - 197 с.

  6. Экономические доклады и записки по отдельным отраслям народного хозяйства Донецкой области No7/50. - Донецк: Облуправление статистики, 1998. - 398 с.

  7. Экономические доклады и записки по отдельным отраслям народного хозяйства Донецкой области. Часть 3. - Донецк: Облуправление статистики, 1998. - 315 с.



Ексклюзив для журналу "СХІД"

СЕРЕДНIЙ КЛАС В СОЦIАЛЬНIЙ СТРУКТУРI ПОСТРАДЯНСЬКОГО СУСПIЛЬСТВА

Вiталiй Заблоцький
кандидат iсторичних наук
доцент Донецького комерцiйного iнституту

Вячеслав Ляшенко
кандидат економiчних наук
консультант Центру соцiально-економiчного та полiтичного аналiзу ЛПУ
м.Донецьк

Подано аналiз дефiнiцiй "середнiй клас", "середнi верстви". Показана їх роль, як основи сучасного демократичного суспiльства. Розкрита соцiальна структура радянського суспiльства. Розглянута проблема формування "нового середнього класу" в Українi.

Середнiй клас: визначення, роль i мiсце в

соцiальнiй структурi постiндустрiальних суспiльств

Термiни "середнiй клас", "середнi верстви" не новi. В одному з останнiх ра-дянських довiдкових видань по соцiологiї дається таке визначення: "Середнi верстви - це сукупнiсть соцiально неоднорiдних верств та груп в класово-антаго-нiстичному суспiльствi, що займають промiжне положення мiж основними класа-ми", так як вони " не мають типоутворюючих ознак класу"/1/. На противагу такiй думцi, багаточисленнi закордоннi прихильники теорiї "нового середнього класу", "єдиного середнього класу" вважають вживання цього термiну цiлком правочин-ним. При цьому в дане поняття вкладається змiст вiдмiнний вiд того, який дає традицiйний марксизм.

Людвiг Едгард,"батько нiмецького економiчного дива", писав: "Я не можу уявити собi середнi класи iнакше, - i тiльки на цiй основi я визнаю їх,- як верству населення, яка мiстить в собi, або прагне об'єднати людей, що з почуття власної вiдповiдальностi та на основi власної трудової дiяльностi бажають забезпечити своє iснування. Якостi, якi мають для середнiх класiв найвищу цiннiсть: почуття особистої вiдповiдальностi за свою долю, незалежне iснування, рiшучiсть у забезпеченнi свого iснування власною трудовою дiяльнiстю та бажання самоутвердження у вiльному суспiльствi, у вiльному свiтi".

Всi дослiдники сходяться на тому, що iснування i процвiтання "середнього класу" - це запорука розвитку суспiльства, його добробуту. Власне, саме "середнi класи", а не пролетарiат чи селянство складають основу суспiльства.

Висуваються рiзнi критерiї приналежностi людей до "середнього класу": по рiвню прибутку iндивiда, майновому стану, фаху або роду занять, освiти i т. i. Виходячи з цього iснують i рiзнi числовi оцiнки цього класу.

Дослiдники видiляють старi та новi середнi верстви. Iснування перших в за-хiдних країнах значною мiрою пов'язано з дрiбнотоварним укладом. До цiєї категорiї, як правило, вiдносять ремiсникiв, дрiбних пiдприємцiв, торговцiв, осiб вiльних професiй. Питома вага цих груп в країнах Заходу має явну тенденцiю до зменшення, особливо там, де велика частка зайнятих в держсекторi(наприклад, в країнах Свропи), i складає 6-10 %.

Швидкий соцiальний злет "людей знань" пiсля другої свiтової вiйни був осно-вою реструктуризацiї, трансформацiї iснуючого ранiше середнього класу, базисом для виникнення в iндустрiально розвинених країнах "нового середнього класу", чиї ресурси впливу були обумовленi, в першу чергу, високим рiвнем освiти, а не власнiстю як такою. "Новий середнiй клас" став основним соцiальним потенцiалом постiндустрiального розвитку Заходу. Хто ж складає сьогоднi "новий середнiй клас" у цих країнах ? Це управлiнцi нижчого та середнього рiвня, основна частина iнтелiгенцiї, яка працює по найму, дрiбнi та середнi службовцi. Зрiстання чисельностi цiєї частини "середнього класу" обумовлене розгортанням НТР, ускладненням органiзацiйної структури управлiння на всiх рiвнях народного господарства, розширенням сфери послуг.

Базуючись на аналiзi сучасної закордонної економiчної лiтератури/2,3/ можна видiлити двi моделi соцiальної структури, в основу яких покладено принцип "вiльного господарювання". Перша - модель демократичного ринкового суспiльства, яке пiдтримується потужною соцiальною групою, - "середнiм класом",- до якої належать до 80% громадян. Суспiльство такого типу в процесi своєї еволюцiї опрацювало механiзми досягнення суспiльного компромiсу за допомогою виключно демократичних iнститутiв. Друга - модель авторитарного суспiльства, в якому iснує значна сегрегацiя населення на "бiдних" та "багатих", а "середнiй клас" дуже слабкий. Корiнна проблема такого суспiльства: складнiсть створення якого-небуть стабiльного механiзму суспiльної згоди. Тому, якщо в рамках розвинутого демократичного суспiльства право на високi державнi пости (i, таким чином, на владу) дається на основi довiри суспiльства, одержаної на виборах, то в слабкорозвинутих суспiльствах джерелом влади стає майнове становище i витiкаюча з цього можливiсть використання приватних фiнансових коштiв для полiтичних цiлей.

Слабкiсть середнього класу приводить до виникнення перешкод для розвитку демократичних процесiв. Формування суспiльного консенсусу, прийнятного для багатих i для бiдних стає в таких умовах майже неможливим. Тодi виникає тенденцiя або до авторитарної диктатури, яка прагне в першу чергу реалiзувати iнтереси вищих верств, або до революцiйної диктатури, що спирається на силу озброєних мас i прагне до однобокого(i в той же час вигаданого, несправжнього) задоволення iнтересiв найбiднiших верств.

Соцiальна структура радянського суспiльства

Послiдовна реалiзацiя схеми соцiалiстичного суспiльства приводить до специфiчної, не схожої на захiднi моделi соцiальної iєрархiї. Як вiдомо, верхньою сходинкою iснуючої до початку лiберальних перемiн соцiальної скали(драбини) була номенклатура - iєрархiя партiйної та господарчої бюрократiї, яка керувала державною власнiстю i контролювала розподiл наявних матерiальних благ. Цей клас(верства) по сутi протистояв всiм iншим, бiльшостi населення, яке не мало демократичних iнститутiв для реалiзацiї права нормотворення (законотворення). Тiльки полiтично панiвний клас(номенклатура) корпоративно i монопольно володiв цим правом поряд з правом формулювання цiлей суспiльного розвитку.

Для нижчих сходинок цiєї соцiальної скали було створено своєрiдний "табель про ранги", який розповсюджувався на всю сферу економiки. З одного боку вiн включав iєрархiю галузеву(ступiнь народногосподарської значимостi галузi), а з iншого - iєрархiю соцiально-професiйних груп.

Тепер повернемося до проблеми "середнього класу", тобто розглянемо радян-ське суспiльство з точки зору наявностi чи вiдсутностi, розвиненостi чи нерозви-неностi, а також специфiчних особливостей власне "середнього класу". Тут iснує дуже широкий спектр думок - вiд заперечення iснування "середнього класу" в соцiалiстичному суспiльствi(хоча б де-юре), до наближення моделей соцiалiс-тичного та капiталiстичного суспiльств по фактору "середнiх класiв". Iстина, як завжди, лежить десь посерединi цих крайнiх думок. Академiк Т.Заславська уявляє структуру радянського суспiльства таким чином: а) номенклатура, б) порiвняно невеликий середнiй клас, який включав у себе директорський корпус та наближених до номенклатури iнтелiгентiв, в) нижчий клас - маса найманих робiтникiв, г) соцiальне дно, десоцiалiзованi елементи. При цьому вiдмiчається "недорозвиненiсть, якщо не вiдсутнiсть середньої верстви", а радянське суспiльство визначається як суспiльство нижчого класу/ 4 /. Подiбну точку зору по середньому класу радян-ського суспiльства має Е.Турунцев/ 5 /. За його моделлю в СРСР, Чехословаччинi, Румунiї та Болгарiї середнiй клас складав бiля 1-2 % населення. В країнах, що "запiзнювалися" на шляху до комунiзму (Польщi, Угорщинi) ця частка була трохи вищою, що, до речi i спрощує сьогоднi повернення цих країн до моделi суспiльства демократичного типу.

Середнiй клас в СРСР, очевидно, мав такi двi важливi ознаки - високий освiт-ньо-фаховий рiвень та орiєнтацiю на соцiальне зростання. По своїх професiйних критерiях радянський середнiй клас не поступався на початку 90-х рокiв захiдному "новому середньому класу" i при цьому також був джерелом росту постiндуст-рiального потенцiалу, розвитку країни. Як спiвiснували номенклатура та середнiй клас в СРСР ?

Номенклатура контролювала, в основному, тi областi освiти, якi мали безпо-середнiй вихiд на полiтичну арену (рiзноманiтнi "iдеологiчнi" науки та сфера мiжнародних вiдносин). Технiчна освiта була загальнодоступною. Не створюва-лося особливих перепон i в галузi природничих наук(хоча тут i були "особливi" науки, наприклад, ядерна фiзика). Квалiфiкованi спецiалiсти та робiтники активно використовували можливостi вертикальної мобiльностi, якi iснували як в науковiй, так i в полiтичнiй сферах. Так за перiод з кiнця 50-тих до кiнця 60-тих рокiв, тобто до того часу, коли рiзко було скорочено вступ у компартiю iнтелiгенцiї, її частка в КПРС зросла майже вдвiчi i наблизилася до 50 %. Це було характерно не тiльки для СРСР, але й для iнших країн соцiалiзму - в Югославiї, примiром, за той же перiод частка iнтелiгенцiї в партiї зросла до 70%. Пiдкоряючись правилам гри i загалом приймаючи їх, квалiфiкованi фахiвцi та робiтники використовували свої можливостi, щоб потрапити в номенклатурну елiту. Результатом цiєї мобiльностi стало змiцнення позицiй технократiї.

Разом з тим iнтелiгенцiя, не пов'язана як номенклатура корпоративною вiдпо-вiдальнiстю за "суспiльнi iнтереси", користувалася порiвняною свободою самови-разу, аж до критики цих "iнтересiв", якщо вона не входила в прямий конфлiкт з встановленим соцiальним порядком, не ставила його пiд сумнiв. Середня верства в країнах соцiалiзму виявилася в досить зручному i вигiдному становищi: патерна-лiстськi норми господарського життя всiм забезпечували високий рiвень соцiального захисту. При цьому, з одного боку, з цiєї верстви рекрутувалися новi члени пануючої партiйної елiти, а з iншої - при бажаннi її представники могли дозволити собi i культурну дистанцiйованiсть вiд полiтичного режиму.

В способi життя представникiв радянського "середнього класу" були елементи типовi для захiдного "середнього класу" . Це все бiльше виявлялося в "привати-зацiї стилю життя" - все бiльше реальнi прагнення пiдвищити власний добробут розходилися з суспiльно рекламуємими iдеалами. Англiйський полiтолог Рiчард Саква вiдмiчав, що для населення СРСР "комунiзм все бiльше ставав стилем життя, нiж привабливою метою, i чим менше вiн був метою, тим привабливiшим ставав як стиль життя; вiдносно дешеве житло, плата за електроенергiю i транспорт, майже безкоштовнi внутрiшнi телефоннi розмови, великi субсидiї на дитячi дошкiльнi заклади, стабiльна iррацiональнiсть економiчної системи, впорядковане соцiальне й культурне життя - все це складало конгенiальне середовище для громадян пiзнього комунiзму, якщо вони, звичайно, в публiчних мiсцях тримали рот на замку... Комунiстичний режим породив своєрiдний парадокс: мiльйони людей були буржуа по своїй культурi та прагненнях, але водночас були включенi в соцiально-економiчну систему, яка заперечувала цi прагнення"/6/.

Таким чином, якщо виходити з вiдносного рiвня добробуту та "життєвих шансiв" на просування по соцiальнiй скалi(правда бiльше в професiйнiй сферi, нiж в полiтичнiй), то можна говорити про iснування досить чiтко вираженої середньої верстви радянського суспiльства, яка займала в багатьох вiдношеннях позицiї достойнi (якщо не адекватнi) захiдного "нового середнього класу", маючи при цьому можливiсть перекладати свою частку соцiальної вiдповiдальностi на знеособлену державу.

В кiнцевому рахунку розмiрений соцiальний патерналiзм виявився незба-лансованим по ресурсах i тривалий "спокiй" середньої верстви наштовхнувся на неефективну економiку, яка з початку 70-тих рокiв почала вiдзначатися стiйкою тенденцiєю до стагнацiї.

Середнiй клас в цiлому виявився тiєю силою, яка пiдтримала початок реформ, бiльше того, вiн продукував iнiцiаторiв цих реформ. Iнтелiгенцiя в "перебудовi" бiльше орiєнтувалася на загальногуманiстичнi iдеали перетворень, нiж вдовольняла свої власнi економiчнi iнтереси в системi ринкових вiдносин та реальної класової конкуренцiї.

Проблема створення "нового середнього класу " в Українi.

Проблема створення "нового українського середнього класу" не може вирiшу-ватися без врахування того, що вже iснував значний "середнiй клас" в радянський перiод. Мова повинна йти власне не про створення "нового середнього класу", а про створення таких умов реформування суспiльства i переходу до ринку, при яких могла б протiкати соцiально-економiчна еволюцiя, яка б зробила бiльшу частину вже iснуючого середнього класу основою "нового середнього класу" на новому економiчному та полiтичному фундаментi.

Важливо вiдмiтити, що саме застосування категорiї "середнiй клас" для опису сучасного українського суспiльства, яке знаходиться в станi трансформацiї, має ряд специфiчних особливостей. У бiльшостi випадкiв дослiдники i "практикуючi" полiтики задовольняються, здавалося б очевидною констатацiєю того, що у нас ще немає того середнього класу, який є мiцною основою респектабельних цивiлiзованих суспiльств Заходу. Тут категорiя "середнiй клас" починає виступати в ролi своєрiдної позитивної абстракцiї, що поєднує в собi всi мислимi та немислимi переваги, властивi взагалi соцiальним утопiям. Дiйсно, прямого аналога захiдних "середнiх класiв" в соцiальнiй структурi сучасного українського суспiль-ства виявити важко, але це не значить, що такого класу тут взагалi не iснує. Методологiя аналiзу таких суперечливих i складних соцiальних феноменiв, як українське суспiльство в його сучасному станi, повинна бути бiльш тонкою i досконалою.

Перш за все суттєво важливо мати на увазi, що оцiнка фактичного рiвня життя "гаданих(можливих) середнiх верств" повинна здiйснюватися з урахуванням, що велика кiлькiсть наших спiввiтчизникiв давно i мiцно втягнута в задзеркальний свiт "чорного" та "сiрого" ринкiв, "тiньової" економiки - широкої сфери виведеної з-пiд державного контролю економiчної(в тому числi пiдприємницької) активностi, де значна частина населення шукає(i, як правило, знаходить) собi засоби для iснування. З точки зору згадуваного вище Л.Ергарда, таких людей можна з певними застереженнями зарахувати до "середнiх верств". Але цi застереження досить суттєвi, бо якщо в захiдному свiтi "середня верства" випромiнює впевненiсть у собi, має досить високi гарантiї стабiльної винагороди за свою працю, - i все це обумовлює її роль як стабiлiзатора суспiльства, опори держави, то ця наша напiвпiдпiльна "середня верства" випромiнює зовсiм iнше - недовiру до державних органiв(податкових, митних i т. i.), невпевненiсть у завтрашньому днi, нарештi незадоволення навiть самим фактом свого становище "середнього класу"(ранiше, мовляв, не треба було брати на себе так багато роботи, самостiйностi i вiдповiдальностi, тобто не мати атрибутiв "середнього класу", а будучи в бiльш нижчому класi найманого робiтника, колгоспника тощо одержувати тi ж матерiальнi блага). Отже, це ще нестабiльна, далеко несформована галузка "нового середнього класу", яка вiдчуваючи хиткiсть свого становища, в силу своєї розпиленостi, несконсолiдованостi та психологiчної деморалiзованостi не може нести функцiї, якi традицiйно виконують представники "середнього класу" на Заходi. Не дивно, що вона офiцiйно й не фiгурує, як його складова(але де-факто, цi люди часто володiють автомобiлями, дачами-маєтками, двома-трьома кварти-рами, тобто можуть бути зарахованi до "середньої верстви", хоча офiцiйно є, скажiмо, безробiтнiми). Положення тут може суттєво виправити правильна корек-цiя нормативної бази суспiльства i, в першу чергу, податкового законодавства. Це стимулює "легалiзацiю" вказаної частини "середнього українського класу", пiдвищення його соцiального рейтингу в державi, сприятиме зростанню психоло-гiчної врiвноваженостi, почуття власної гiдностi - тобто сприятиме наближенню до "середнiх класiв" захiдного зразка(треба зауважити, що по результатах соцiо-логiчних опитувань населення бiля 1% людей констатували покращення свого життя, добробуту в порiвняннi з радянським минулим. Очевидно, значна їх частка належить до "нових українцiв", якi навiть за iснуючих несприятливих умов змогли стати "легальним середнiм класом" - прим. ред.).

До сучасного"середнього класу" входить також "старий середнiй клас" - управлiнцi, директори, частина старої партноменклатури, що "капiталiзувалася". Треба сказати, що ще за часiв "перебудови" в СРСР саме всерединi номенклатури стали руйнуватися старi норми вiдносин i консолiдуватися соцiальнi сили, не зацiкавленi у збереженнi iснуючого соцiально-економiчного укладу. Гарантiї власного iмунiтету, якi з'явилися ще в 50-тих роках з лiквiдацiєю практики полiтичного терору, посилення позицiї технократiї призвели до переорiєнтацiї всерединi номенклатури - з боротьби за "полiтичнi iнтереси" на боротьбу за "реальнi економiчнi ресурси". З цього часу через канали вертикальної мобiльностi стали змiцнюватися корпоративнi групи по iнтересах. I саме протирiччя мiж усвiдомлюваними iнтересами корпоративних груп та неможливiстю реалiзацiї цих iнтересiв в рамках номенклатури як соцiально-полiтичного iнституту суспiльства, первiсно орiєнтованого на пiдтримку соцiального порядку в системi соцiалiзму, значною мiрою стало "локомотивом" перебудови. Цей процес трансформацiї (в бiк капiталiзацiї) старої партноменклатури ще триває, певною мiрою, i зараз, що також є джерелом для формування "середнього класу" в Українi. Бiльше того, капiталiзується i сучасне лiве крило полiтичного спектру країни, так як зберiга-ється протирiччя мiж усвiдомлюваними ними iнтересами(боротьба за "реальнi економiчнi ресурси") та неможливiстю їх реалiзацiї(принаймнi, легальної) в рам-ках iдеологiї лiвих сил. Це теж може бути джерелом середнього класу в Українi.

Крiм того, в українському суспiльствi є й iншi численнi представники "серед-нього класу" не в фактичному, а в проектному розумiннi, зверненому у майбутнє. Це люди, якi не мають вiдповiдного прибутку та рiвня життя, але послiдовно ототожнюють себе з "середнiм класом" в текстi розумiння головних життєвих цiнностей та дотримання їх. Цей "середнiй клас у собi" в бiльшостi своїй складає iнтелiгенцiя, професiонали в рiзних галузях та сферах дiяльностi - люди, якi мають високий престиж в очах собi подiбних i цiнують цей престиж бiльше, нiж матерiальнi блага або можливiсть їх одержання. Це тi, хто зостався в своїй сферi професiйної дiяльностi, попри всi критичнi(закритичнi) обставини - неплатежi, затримки виплат, тимчасове падiння престижу професiї тощо. Характерно, що цей "проектний середнiй клас" принципово не приймає радикалiзму - дякуючи своїй виваженостi, яка обумовлена освiченiстю, високою культурою. Саме цiй соцiальнiй верствi ми в значнiй мiрi й зобов'язанi вiдносною соцiальною стабiльнiстю. Розширення цiєї верстви, пiдвищення її соцiального авторитету - ось ще один шлях до формування масового "середнього класу" в Українi. Розумiння цiєї необхiдностi, практичнi заходи що сприяли б швидшому становленню "середнього класу" в Українi - ось шлях всезагального оздоровлення нашого суспiльства, розвитку його в напрямку цивiлiзованих демократичних суспiльств.



УКРАЇНА І ДОНЕЧЧИНА В КОНТЕКСТІ СВІТОВИХ ТЕНДЕНЦІЙ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

Юрій Макогон, доктор економічних наук, професор,
Академік Академії економічних наук України
завідувач кафедрою "Міжнародна економіка" ДонГУ

У минулому році зовнішньоекономічні зв'язки України, її регіонів здійснювалися в складних умовах, на які впливали внутрішні і зовнішні чинники. Передусім, це погіршення кон'юнктури на традиційних зовнішніх ринках для українських товарів, наслідки фінансової кризи, які ще не до кінця проявилися, низька конкурентоздатність більшості товарів українського експорту.

Зовнішньоторгівельний оборот товарами і послугами Донецької області в 1998 році склав більше 3 млрд., 700 млн. $, в т.ч. експорт більше за 2,5 млрд. $ - позитивне сальдо більше 1 млрд. 300 млн. $. При цьому частка Донецької області в експорті України склала біля 20%.

Є декілька характеристик тенденцій розвитку зовнішньоекономічних зв'язків в Донецької області, які властиві й іншим регіонам України. Зовнішньоторгівельний оборот загалом меншає - 99,2% в 1998 р. до 1997 р., а 1997 р. був рівний 1996 р.; експорт - 94,2% в 1998 р. до 1997 р., а в 1997 р. було невелике зростання до 1996.

У той же час імпорт зріс на 112% в 1998 р. до 1997 р. Поменшало і позитивне сальдо на 17%.

Єдина позитивна тенденція за цей період - зменшення частки бартеру у зовнішній торгівлі з 16% в 1996 р. до 4% в 1998 р.

Експортом товарів в 1998 році займалися більше тисячі підприємств і організацій Донецької області. Частка переважної більшості їх (1048 експортерів і 1062 імпортери) не перевищує і трьох процентів загального обсягу експортних (імпортних) поставок. У той же час тільки п'ятьма підприємствами: Маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча, Металургійний комбінат "Азовсталь", Енакиєвський металургійний завод, Концерн "Стирол", Донецький металургійний завод експортовано більше за 61% товарів.

У загальному обсязі експорту, як і раніше, значне місце займали сировина і матеріали (89%), машини і обладнання становлять тільки 8%. У структурі сировини велика частка припадає на продукцію чорної металургії (81%).

У товарній структурі імпорту також переважають сировина і матеріали (71%); машини і обладнання становлять 24%. Основою сировини, що увозиться є паливо і мінерали (52%).

У 1998 р. продукція підприємств і організацій Донецької області експортувалася в 104 країн, а імпортувалася з 95 країн світу. Найбільшими торговими партнерами були Росія, Китай, Тайвань, Туреччина, США Німеччини, Польщі.



Малюнок 1. Товарна структура експорту Донецької області в 1998 році

Малюнок 2. Товарна структура імпорту в Донецькій

області в 1998 році

Внаслідок кризи валютно-фінансової системи Росії, інших країн і України, зовнішньоекономічні зв'язки України з країнами СНД й іншими найближчими сусідами у України у другому півріччі особливо з вересня 1998 р. переживають серйозні згортання у всіх напрямах. Найбільш негативно наслідки загальної фінансової кризи позначилися на експортно орієнтованих підприємствах. Причому, особливість положення що створилося полягає в тому, що непередбачувана Росія, маючи величезні сировинні ресурси, створюючи демпінг, сьогодні диктує свої умови. Насамперед по металу і насамперед українським виробникам. За минулі місяці 1998 року експорт товарів скоротився на 11,3 % і реальною стала загроза різкого згортання експортного потенціалу України, втрати нашою країною економічної незалежності. Починаючи з середини серпня 1998 року конкурентоспроможність на світовому ринку української металургії, як і інших галузей промисловості, різко знизилася. Особливо це помітно в порівнянні з російськими підприємствами, де застосування фіксованих цін в рублях, до моменту його падіння, дозволило експортерам значно знизити собівартість в доларовому вираженні. Сьогодні вона складає, наприклад, по чавуну максимум 65-70 дол. за тонну. Тобто практично в два рази нижче, ніж на Маріупольському металургійному комбінаті ім. Ілліча. Собівартість продукції комбінату на 60-80 % перевищує відпускні ціни,











запропоновані російськими металургами. Тому Росія наповнює ринки дешевим металом не гіршого, ніж у нас якості.

У кінці 1998 року 1 тис. тонн залізорудного концентрата з доставкою його на металургійний комбінат досить було відправити на експорт 130 тонн гарячекатаних рулонів, а сьогодні необхідно відвантажити вже 174 тонни ( тобто на 30% більше). Набагато ефективніше для виробництва сьогодні скоротити випуск металу, що і трапилося у вересні місяці 1998 р. У найближчі місяці спад виробництва можливий на 40 %. Якщо зупиниться комбінат, відразу ж втратять роботу цілі населені пункти, такі як Докучаєвськ, Новотроїцк, Пантелеймоновка, Красногорівка і, крім того, цілі шахтарські селища. Тобто залишаться без роботи ті, хто дає металургам сировину, вогнетриви, машинобудівники, які постачають обладнання для комбінатів. Отже, якщо постачальники, які дають металургам руду, вугілля, вогнетриви, феросплави і т.д. сьогодні не знизять ціни, завтра вони вже самі не знайдуть збуту своєї продукції. Якщо металургія зупинитися, сировину нікуди буде дівати. І дуже важко буде потім відновити зруйноване, поки цього не зрозуміють всі, спад буде наростати.

Одним з виходів із становища, що склалося може бути:

  • скасування і подальша заборона застосування доларового еквівалента в розрахунку цін між товаровиробниками України;

  • встановлення мораторію на підвищення цін і тарифів терміном не менш ніж на півріччя;

Заходи, що пропонуються в умовах формування ринкової економіки можуть бути оцінені як непопулярні, як повернення до методів державного регулювання, але ці заходи треба приймати- іншого виходу немає. Бо зволікання - це крок до економічної катастрофи. Потрібен і неординарний підхід до реконструкції податкової системи. Це може бути:

  • зниження кількості обов'язкових податків і зборів за рахунок припинення стягування з підприємств таких непрямих податків, як збори в інноваційний фонд і на утримання автомобільних доріг загального призначення, екологічних платежів і т.п.;

  • зниження ставки податку на прибуток до 20%;

  • поетапне зниження податку на додану вартість до 15%.

У провідних експортерів України і Донецької області - хіміків

АТ "Стирол" теж є великі складності. З одного боку це: 1. Тарифи за транспортування газу (основна сировина для мінеральних добрив) зросли з $ 2 / тис. кубометрів (з ПДВ) в 1997 р. до $12.25 тис. куб.м (з ПДВ) в 1999 р. З іншого боку - вартість аміаку і карбаміду на світовому ринку за той же період впала з $200/т в 1997 р. до $50-60/т в 1999 р. Таким чином, з очевидністю гіршають експортні можливості українських виробників мінеральних добрив. 2. Тарифи за транспортування газу однакові і для підприємств, розташованих біля російсько-українського кордону (як "Стирол") і для тих, хто розташований в глибині України (Одеса, Черкаси, Рівно). Було б доречно прив'язати розмір тарифу до географії розташування споживачів. 3. Велика кількість підзаконний актів і нормативних документів (з появою весь час нових - наприклад, сертифікати екобезпеки), необхідних для митного супроводження експорту продукції. Втрачається оперативність роботи підприємства-експортера. А керівництву фірми необхідна "зелена вулиця для експорту". 4. Розмір залізничних тарифів завеликий, частка транспортних витрат ціні продукту складає для деяких продуктів: сірчана кислота - 53% при експорті в Угорщину, Словаччину 30% при постачанні в Крим; аміак - 24% при експорті через Одесу; карбамід - 11% при експорті через порт Південний (під Одесою), 18% при експорті в Угорщину.

Інвестиційні відносини Донецької області з країнами світу в 1998 році.

За 1998 рік сума отриманих іноземних інвестицій в Донецьку область становила 58,5 млн. доларів США, що в 2,2 рази більше минулого року (26,2 млн. доларів США).

Структура вкладених капіталів в 1998 р. складається з обладнання - 47,0 млн. доларів США (80,34 %), грошових коштів - 7,1 млн. доларів США (12,14 %) (в тому числі у вигляді акцій - 1,8 млн. доларів США), нематеріальних активів (ноу-хау) - 3,7 млн. доларів США (6,32 %).

Нарівні зі збільшенням інвестицій з початку року спостерігається зменшення капіталовкладень на суму 4,68 млн. доларів США і за станом на 1 січня 1999 року загальний об'єм іноземних інвестицій становив 166,15 млн. доларів США.

У Донецькій області інвестоване 275 підприємств і організацій, з них тільки 113 підприємств займаються випуском продукції, на які припадає 72 % іноземних капіталовкладень.

Із загальної суми отриманих інвестицій 96,9 % припадає на країни "далекого" зарубіжжя, і самими великими інвесторами є: Віргінські острови (Британія) - 57,87 млн.$, США - 37,13 млн.$, Великобританія - 14,65 млн.$, Німеччина - 13,15 млн.$.

З країн СНД і Балтії найбільшим капіталовкладником є Російська Федерація - 3,88 млн.$. Серед міст області по сумі вкладених іноземних інвестицій провідні місця займають такі міста як: Донецьк - 92,09 млн. $(154 підприємства), Артемовськ - 21,26 млн. $(4 підприємства), Харцизськ - 14,76 млн. $(8 підприємств).

Проблеми іноземних інвестицій тісно переплітаються з проблемою створення ВЕЗ. Що стосується майбутніх вільних економічних зон в Україні, необхідно сказати, що це повинні бути не зони вільного підприємництва в межах області, а невеликі за площею території, які знаходяться в портах, біля прикордонних переходів, в районі великих транспортних перехресть, на яких можна досягнути високої концентрації іноземних інвестицій і створити в невеликі терміни нове підприємницьке середовище. На цій основі можна швидко і якісно підняти рівень зовнішніх зв'язків. На Донбасі можуть бути створені три зони: Донецьк (Макіївка, Ясинувата, Авдіївка); Маріуполь; Краматорськ (Слов'янськ, Красний Лиман, Дружковка, Константіновка, Артемівськ). І якщо по зонах "Донецьк" і "Азов" вже відбулися правові і організаційні рішення, то по Краматорську поки немає.

Можна здійснити і систему заходів з метою подальшого забезпечення процесу регіональної зовнішньої торгівлі з одночасною інтенсифікацією зовнішньоекономічної політики України відносно країн СНД, передусім Російської Федерації і ЄС, сформувати новий торговий режим подальшої інтеграції в світовий економічний простір, здійснити заходи по трансформації національного законодавства з метою надання провідним членам міжнародного торгового співтовариства юридичного статусу в Україні.

Важливим напрямком розвитку Донецького регіону в умовах ВЕЗ є нарощування експортного потенціалу шляхом створення сприятливих економічних умов для збільшення випуску вітчизняної продукції і надання послуг за рахунок вдосконалення виробництва на якісно новому рівні використання сучасних технологій переробки, зберігання, транспортування і реалізації продукції машинобудування, харчової і легкої промисловості, сільського господарства, закріплення на традиційних ринках збуту і виходу на нові. Необхідно давати державні гарантії по кредитах для участі в міжнародних тендерах, стимулювати вітчизняний машинобудівний експорт, експорт харчової і сільськогосподарської продукції шляхом впровадження системи кредитування оборотних коштів виробників.

Для мінімізації ризику не повернення державі експортних кредитів забезпечення захисту експортерів від комерційних ризиків потрібно створити систему страхування таких кредитів. Здійснювати послідовну роботу по вдосконаленню організаційних форм, направлених на підтримку і зміцнення об'єднань експортерів, що в майбутньому дозволить перейти до їх підтримки, зробивши можливим координацію діяльності українських експортерів на зовнішніх ринках і узгодження умов виходу на ринки між членами таких об'єднань з метою оптимального використання кон'юнктури, дотримання правил конкуренції і міжнародних зобов'язань України.

Дослідження, які ведуться нами в Інститутах НАН України Інститут економіки промисловості і Інститут економіко-правових досліджень, Донецькому Державному університеті дозволяють запропонувати декілька напрямів прискорення інтеграції в світову систему господарювання.

Необхідно створити науково-дослідну базу для системного вивчення стану ринків товарів (продукції, послуг) і маркетингового забезпечення діяльності українських експортерів на світових ринках. Активно залучати до цієї роботи торгово-економічні місії, відповідні підрозділи посольств України в зарубіжних країнах, представництвах різних науково-дослідних і учбових закладів, повніше використати можливості торгово-промислових палат України.

Необхідна система зовнішньоторгівельної інформації відносно державних і регіональних програм, українського законодавства, діяльності українських торгових представництв за кордоном, експортно-імпортного банку, яка б відповідала вимогам часу. Необхідно відкрити в ряді країн мережу презентаційних центрів, сприяти створенню спільних торгово-промислових палат і процедур роботи на світових ринках, подоланню технічних бар'єрів в торгівлі. Забезпечити доступ до міжнародних інформаційних масивів і баз даних.

Для вдосконалення системи підтримки національного товаровиробника, усунення загрози інтервенціоністського імпортного постачання, уникнення збитків в галузях вітчизняної промисловості відповідно до прийнятих в світовій торгівлі правових норм в найближчі час необхідно завершити роботу над Антидемпінговим комплексом України. Крім цього, необхідно стимулювати вітчизняне виробництво, що залежить від імпорту сировини, матеріалів, які не виготовляються в країні або виготовляються в незначних об'ємах шляхом встановлення низьких і "нульових" ставок ввізного мита.

У законодавчому порядку необхідно конкретизувати умови надання пільг в залежності від сфери використання іноземного капіталу. При цьому пріоритетними повинна бути науковомістка і дефіцитна продукція.

Важливу роль повинні грати зони вільної торгівлі, митного і платіжного союзів, встановлення ділових зв'язків з новими торгово-промисловими партнерами як на регіональній, так і на багатосторонній основі.

Серед чинників, які забезпечують включення регіонів в сучасний інтегрований світ, важлива роль належить прикордонній співпраці. Наприклад, завдяки своєму вигідному географічному і геополітичному положенню, Донецька область має великі потенційні можливості в поліпшенні такої співпраці. Зараз ці можливості використовуються не в повну силу в зв'язку з неврегульованістю міждержавних відносин України з Молдовою, Білоруссю, Румунією. Актуальним залишається питання наповнення договорів, які мають регіони, конкретними угодами господарських структур, спільними проектами, діловими зв'язками. Необхідно докласти зусиль і до оновлення загублених зв'язків з регіонами Росії, Казахстану, оскільки суб'єкти підприємництва цих країн - наші колишні основні партнери у зовнішньоекономічних зв'язках.

Прогноз дозволяє зробити висновок, що залучення іноземного капіталу в Донецький регіон зможе не тільки розширити обсяги виробництва, але і забезпечити створення нових робочих місць, що дуже актуально в сучасних умовах, стимулювати прискорене впровадження нових технологій і розробку конкурентоздатної продукції.

Вигідне геополітичне положення Донецької області, значні природні ресурси і наявність висококваліфікованих кадрів є важливими чинниками залучення іноземних капіталів.

Сьогодні понад 80 країн світу, які мають неоднорідну економічну систему і розміщені на всіх населених континентах, використовують механізм вільних економічних зон (загальною кількістю 1060). Саме вільні економічні зони, як показує світовий досвід, є найбільш ефективною формою сприянню регіональному розвитку, активізації зовнішньоекономічних зв'язків регіонів. На наш погляд справою державної важливості повинно стати створення на базі підприємств ВПК і наукового потенціалу вузів, науково-дослідних установ - міських технополісів. При відповідній підтримці військово-промислових і інвестиційних відомств, технополіси зіграли б вирішальну роль не тільки в активізації зовнішньоекономічних зв'язків, але і в соціально-економічному відродженні країни. Поштовхом для прискорення створення технополісу, визначення конкретних форм і механізмів його діяльності могли б стати зустрічі керівників областей і міст з керівництвом галузей і підприємств ВПК і наших закладів (можливо, навіть, і неформальні).

З метою подальшого соціального розвитку Донецької області, згідно з Указом Президента України "Про спеціальні економічні зони і спеціальний режим інвестиційної діяльності Донецької області" від 18 червня 1998 р., передбачено введення спеціального режиму інвестиційної діяльності для суб'єктів підприємницької діяльності, які реалізовують інвестиційні проекти в пріоритетних галузях. При цьому для таких підприємств визначений ряд пільг по сплаті мита, податку на додану вартість, податку на прибуток, внесків до інноваційного фонду, відрахувань в фонд Чорнобиля.

Тому було б доцільно внести наступні пропозиції в механізм виконання Закону "Про спеціальні економічні зони і спеціальний режим інвестиційної діяльності Донецької області" і відповідні законодавчі акти в частині податкового обліку:

  1. Встановлення центральним податковим органом порядку обліку і надання звітності про отримані, відповідно до інвестиційного проекту, суми інвестицій у вигляді коштів, матеріальних цінностей і нематеріальних активів і цільовому їх використанні.

  2. У разі здійснення декількох видів діяльності, в один з яких вкладена інвестиція, підприємству слід вести роздільний облік прибутків і витрат на кожний вид діяльності.

  3. Заборона підприємству, що отримало інвестицію, відволікати інвестиційні кошти на надання іншим юридичним і фізичним особам, в тому числі організаціям, фінансовій допомоги, безвідплатно передавати вартість товарів (робіт, послуг), товароматеріальних цінностей і основних фондів.

  4. Заборона підприємству, що отримало інвестицію, зменшувати прибуток, що обкладається податком, на отримані збитки в попередніх податкових періодах.

  5. Виконання у разі недотримання підприємством, що отримало інвестицію, умов інвестиційного проекту, перерахунку і внесення до бюджету сум податків і зборів, по яких були надані пільги, відповідно до чинного законодавства України.

  6. Розгляд з метою поліпшення інвестиційного клімату питання про реструктуризацію або погашення заборгованості перед бюджетом підприємств, що претендують на інвестування.

У зв'язку з утворенням на території Донецької області ВЕЗ і для визначення ефективності використання інвестицій, отриманих під конкретні інвестиційні проекти, відділом статистик ВЭС ДОУС розроблена форма статистичної звітності No 1-ТПР "Звіт підприємства про реалізацію інвестиційного проекту на території пріоритетного розвитку", яка зараз знаходиться на розгляді Держкомстату України. А при цьому відділ ліквідують, зливаючи з відділом торгівлі. І це після 10 років успішної роботи в умовах Донецької області - найбільшого експортера України.

До 1997 року інформація про експорт й імпорт області формувалася на основі звітів підприємств. Починаючи з 1997 року дані про зовнішню торгівлю товарами область отримує від Державної митної служби. Нарівні з позитивними моментами цього нововведення (більш повна інформація, одне джерело отримання її) існують і негативні: неможливість контролювати об'єктивність даних, що отримуються, обмеження в користуванні інформацією (Державний митний комітет не дозволяє надавати дані по підприємствах, а тільки в узагальненому вигляді, що викликає труднощі в роботі користувачів статистичної інформації, в тому числі облдержадміністрації і різних контролюючих органів).

Важливим питанням підвищення ефективності ВЭД на регіональному рівні є ще не до кінця використані можливості системи ТПП України і її регіональних відділень палат в питаннях сприяння розвитку ВЭД підприємств і організацій, залучення інвестицій.

Необхідно доручити ТПП створення і ведення єдиного реєстру підприємств і організацій, і зробити його обов'язковим. Від цього виграють всі підприємства і держава. Формується також реальний єдиний національний інформаційний простір, який може бути підключений за системою Міжнародної Торгової Палати в світову систему ділових і інвестиційних пропозицій. Цим займаються більшість ТПП за рубежем, до цього приступила і Російська ТПП. Можна у вигляді експерименту почати цю роботу в Донецькій області.

Важливою проблемою залишається проблема якості. У зв'язку з цим треба повернутися до системи обов'язкової експертизи всіх вантажів, що надходять в Україну. Протягом десятиріч цією роботою в нашій країні займалися ТПП, яка повністю себе виправдала.



ПідприємництвО в контексті Теорії ІГОР Дж. фон Неймана ТА о. оргенштерна

Ігор Сорока, професор, д.е.н.

З позицій економічної теорії і теорії ігор розглядається підприємництво як гра особливого роду і в цій якості як квінтесенція діалектики раціонально-ірраціонального в ініціативній економічній діяльності. Робиться крок у пізнанні суті такого складного соціально-економічного феномена, як підприємництво.

Ця стаття є логічним продовженням і в певному значенні завершенням дослідження, початого в авторському матеріалі, опублікованому в No3 журналу "Схід " за 1999 рік [ 5, 9-16 ] і присвяченому аналізу діалектичної єдності раціонального та ірраціонального в підприємництві. Але підприємництво це аж ніяк не тільки вказана суперечлива єдність. Як і будь-яка людська діяльність, воно обов'язково несе в собі елементи гри, що спочатку зумовлено біологічною і згодом закріплено соціальною природою людини. Причому елементи гри підприємництво і його мотивація несуть в собі не нарівні з раціональністю-ірраціональністю, а завдяки і в зв'язку з останніми. Бо будь-яка гра, як правило, включає в себе два види невизначеності: випадковість і вибір. І тут вже хоч відбавляй і раціонального, і ірраціонального.

Досліджуючи феномен підприємництва як перманентну гру в економічному полі, звернімося до міркувань одного з оригінальних мислителів, натхненного популяризатора теорії гри, що близько знав її родоначальників Дж. фон Неймана і О.Моргенштерна та професійного американського журналіста, що спеціалізувався на економічній тематиці, Д. Дональда, і що співробітничав з ними, а також з такими творцями вказаної теорії, як Л. Шеплі, М. Шубік, У. Лукас. Він правильно зауважує, що важлива роль в західній науковій думці належить слову "раціональний", яке й заплутує виклад. Який же гравець поводиться в грі раціонально? Теорія гри виробила власне визначення: гравець раціональний тоді, коли він прагне набути більшого числового значення деякої величини. У такому формулюванні ця ідея виглядає наївною і "нелегкотравною". Але слово "більше" може означати не тільки більше мармурових статуй в колекції, більше грошей, більше влади, але також більш чисті повітря і вода, більше території, більше часу для роздумів і сну, більше робочих місць, велику упевненість в завтрашньому дні, велику цінність будь-якого вигляду. Термін "цінність" в теорії гри відповідає припущенню про те, що кожний гравець прагне до виграшу якого-небудь вигляду [3, 20]. Отже, підприємець якраз і є типовим гравцем, бо його прагнення до максимізації прибутку і до найбільш повної самореалізації і є специфічною формою реалізації прагнення гравця до збільшення цінності, виграшу будь-якого вигляду.

У свою чергу, ці цінність і виграш і є одними з самих могутніх чинників-мотиваторів підприємництва. Знаменно і те, що прагнення до виграшу і цінності якого-небудь вигляду служить основною характеристикою раціональності гравця взагалі і гравця-підприємця зокрема. Отже, з позицій теорії гри підприємець - це передусім гравець. І саме як гравець він і є підприємцем, тобто людиною, для якої ризик в прагненні отримати чисельно більший виграш стає однією з найважливіших характеристик його специфічній "професії". При цьому треба розуміти під раціональністю підприємця-гравця прагнення до максимізації прибутку-виграшу. В процесі ж досягнення результату гравець-підприємець, часто буває ірраціональний або об'єктивно, або з позицій індивіда і суспільства, або і те, і інше, і навіть третє.

У зв'язку зі сказаним знову залучимо аргументи з області теорії гри, які добре підтверджують наші міркування з приводу раціонального-ірраціонального в підприємницькій діяльності і її мотивації. Теорія гри розрізняє індивідуальну, групову і суспільну раціональність. Раціональність індивідуума оцінюється тим, як він поводиться в грі незалежно від інших гравців. Раціональність групи виражається в тому, наскільки більше може виграти коаліція загалом в порівнянні з тим, що може отримати кожний її учасник, діючи поодинці. Раціональність суспільства загалом виражається загальною вигодою, яку воно може отримати. Стандартне економічне мислення (як це прийнято у фахівців в області теорії гри, автор має на увазі погляд з позицій економічної теорії. - І.С.) направлене на пошук оптимальної ефективності суспільства, що складається з атомів-індивідів. Теорія гри визнає значення як групи, так і індивідів в створенні суспільства і шукає оптимальний стан, при якому кожний отримує більше, діючи спільно [3, 20-21].

Дамо до наведеної цитати коментар відомого фахівця з економіки і управління В.А. Данилова-Данильяна. Він вважає, що остання думка Дональда є дуже вільною інтерпретацією цілей теорії гри. По відношенню до теоретико-ігрових моделей подібне твердження взагалі некоректне. У разі кооперативної гри в розумінні Неймана-Моргенштерна дане твердження також не має абсолютного характеру, оскільки тут можливі учасники, не одержуючі ніякого приросту цінності від входження в коаліцію [3, 261]. З цим не можна не погодитися, оскільки у випадку, коли гра ідентифікується з підприємництвом, суцільно і поряд учасники коаліцій, а також і самі їх фундатори не отримують ніякого приросту цінностей від входження в коаліцію. Більше того, вони іноді несуть збитки, бо підприємницький успіх є рівняння з багатьма невідомими, а мудрість - "гуртом і батька добре бити" - не завжди має класичний вихід.

Далі, під "стандартним економічним мисленням" Дональд розуміє політичну економію і ті її розділи, де мова йде про так звану раціональну поведінку у виробництві і споживанні. Головна дійова особа таких побудов - як би позаісторичний і позасоціальний homo economicus. Для цих концепцій вельми характерний механізм, тобто представлення суспільства як механічного об'єднання елементів-складників [3, 261].

Але навіть з урахуванням цих абсолютно правильних обмовок важко заперечувати те, що також як і діяльність взагалі, гра є підосновою підприємництва, доданком його економіко-філософських основи і суті. Інша справа, що поняття раціонального-ірраціонального в грі і підприємництві не завжди співпадають. Але в цьому немає нічого такого, що суперечило б посилці, згідно з якою гра в діяльності людини є обов'язковим доданком підприємництва як підвиду ініціативної економічної діяльності. А що стосується раціонального-ірраціонального в підприємництві і грі, то в загальному випадку "середньостатистичне" значення раціонального-ірраціонального в цих видах діяльності з неминучістю співпадає.

Можна також зробити і той висновок, що гра неминуче присутня у всіх видах людської діяльності. Але ця присутність тим більше відчувається, чим більше свобода вибору і прийняття рішень, невизначеності, ризику і разом з тим регламентованості загалом, жорсткості правил гри у тому або іншому виді людської діяльності. Підприємницька діяльність же з усіма її атрибутами і аксесуарами, включаючи власну мотивацію, і являє собою саме такий вид діяльності. Але щоб краще побачити генетичне коріння гри в підприємництві, треба чіткіше сформулювати авторське ставлення до сутнісного дефінування поняття "гра".

Як правильно помітили фахівці, з незапам'ятних часів в слово "гра" вкладалося так багато значень, аж до використання його для позначення легких способів наживи і недоброї поведінки, що не так просто дати його строге визначення. Однак теорія гри існує, і потрібно постійно пам'ятати про те, що вона переслідує далеко йдучі нетривіальні цілі. У ній не береться до уваги задоволення, що отримується від гри, за винятком того, що воно може вплинути на цінності, якими керуються гравці. Так, деякі люди отримують насолоду від ризику, інші ж його не випробовують, але їх переваги і цінності вплинуть на хід гри.

За числом гравців всі ігри поділяють на три виду: з одним, двома, трьома і великим числом учасників. Якщо гравець один, то він грає, подібно Робінзону Крузо, проти природи. Якщо в грі відсутня взаємодія людей, то це не гра в значенні сучасної теорії гри, вона однобічна. Гра починається тоді, коли в ній беруть участь не менше двох осіб. Наявність двох учасників є мінімально необхідною умовою виникнення відносин людей і їх взаємодії. Якщо в грі беруть участь три або більше число гравців, вони можуть утворювати групи, або коаліції, а це вже соціальне явище.

Ігри також поділяють на ті з них, в яких загальна сума виграшів і програшів, загальна сума взаємних платежів рівна або нулю (те, що виграє один гравець, програє інший або декілька інших партнерів), або деякій постійній величині; і ті, в яких можливі виграш або втрати всього колективу учасників.

Існує також економічна гра (сюди чи не насамперед входять підприємництво і його мотивація. - І.С.), загальна сума виграшів і програшів в яких рівна деякій постійній величині, як, наприклад, в тому випадку, коли учасники боряться за частки ринку, що оцінюються ними однаково. Однак для економічної гри типова наявність "загального" прибутку. Кожний учасник такої гри отримує що-небудь або сподівається виграти. Наприклад, ринкова гра і торги є грою за взаємною згодою. Якщо угода між покупцем і продавцем не відбулася, то кожний зберігає те, що мав. Це саме гірше, що може трапитися, поки не станеться щось більш сприятливе - який-небудь обмін.

Рішення, що приймаються в іграх, діляться на два види: кооперативні (коаліційні) і некооперативні (безкоаліційні). Якщо гравець вибирає кооперативну гру, то він приймає однобічну точку зору на перспективні взаємодії. Він вивчає стратегії, що використовуються, шукає способи незалежної поведінки, що приводять до найкращих результатів при будь-яких діях інших учасників гри. Якщо ж він обирає кооперативний варіант і може вступати в коаліції, він спробує визначити перевагу або цінність участі в можливих коаліціях в порівнянні з цінністю гри поодинці. Економічна гра може протікати по різному в залежності від її правил, розмірів очікуваних виграшів і схильностей гравців. Якщо в грі більше двох гравців, то звичайно вводяться правила, перешкоджаючі або категорично заборонні утворення коаліцій. Однак не так просто сформулювати такі правила, які винахідливий гравець не міг би обійти [3, 19-20].

З приводу останньої думки, якщо говорити про підприємництво як про гру, можна твердити, що вона найбільш точно відображає стан речей, що склався. Взяти, наприклад, антитрестове законодавство, яке, користуючись визначенням колишнього класика, даним із зовсім іншому приводу, порушується підприємцями щодня, щогодини і в масових масштабах.

Класифікацію шгор стосовно до підприємництва як до гри в теорії ігор ілюструє схема (Рис.1).

Рис. 1. Класифікація ігор, розроблена на основі теорії Неймана-Моргенштерна стосовно випадку гри-підприємництва

Розглянемо варіанти економічної і підприємницької гри згідно класифікації, складеної автором на основі інтерпретації теорії ігор Дж. Неймана - О. Моргенштерна. По-перше, ігри з двома учасниками, в яких загальна сума виграшів і програшів, платежів і неплатежів може бути рівна "0" або деякій постійній величині. Останнє, до речі, відрізняє економічну гру з двома учасниками від аналогічних карткових, спортивних, політичних. Так, те ж підприємництво як гра за участю двох підприємців, що боряться за певний сегмент ринку і пов'язані з цим економічні перспективи, може мати нульовий результат, коли один з них повністю витіснить конкурента з ринку в тій або іншій формі, а може бути й обопільний виграш-програш, що вимірюється деякою конкретною величиною. Ігри з двома учасниками - це некооперативні або кооперативні ігри. Суб'єктами підприємництва як кооперативної гри можуть бути такі економічні персонажі, як підприємці-продавці, підприємці-покупці, покупці-непредприниматели, підприємці-виробники, підприємці-посередники, держава як колективний підприємець, держава як покупець, посередник. У випадку, коли мова йде не просто про економічну гру, наприклад, гру продавця і покупця, а про підприємницьку гру двох активно конкуруючих у виробництві і обороті підприємців, можливий варіант, коли підприємницька гра з двома учасниками може мати як результат виграш або програш обох учасників. На схемі логіка цих варіантів в цифровій послідовності зображається відповідно як (1-3-5-(7-9) (8-10)-11) і (1-3-6-(7-9) (8-10)-11).

По-друге, типовим для підприємницької гри з трьома і більше учасниками є прагнення до коаліції, тобто до олігополії або навіть монополії. При цьому потрібно підкреслити, що підприємництво як гра з трьома і більше учасниками завжди має як результат деяку конкретну величину для всього колективу учасників, але ніяк не нульовий результат. Гра з нульовим результатом завжди є некооперативною (безкоаліційною), бо число учасників підприємницької гри з результатом "0" не може бути більше двох. Підприємницькі ігри з результатом у вигляді деякої постійної величини для всіх учасників гри можуть в залежності від обставин бути як безкоаліційними, так і кооперативними. Прагнення до коаліції, змови є протягом сторіччя улюбленим порушенням правил гри з боку підприємців. І ця обставина більш ніж інші свідчить про те, що у випадку з підприємництвом ми маємо справу з найтиповішою кооперативною грою з деякою постійною величиною як результатом для всіх учасників гри. Але це зовсім не виключає тих випадків, коли у виграші або програші залишаються не всі, а деякі або навіть один учасник коаліційної гри. На схемі логіка такої підприємницької гри в цифровій послідовності може бути представлена у вигляді: (1 - 4 - 5 - 8 - (9)(10)-11) і (1 - 4 - 6 - 8 - (9)(10)-11).

Про те, що гра є органічною складовою частиною підприємництва і його мотивації свідчить і той незаперечний факт, що невизначеність, ризик, свобода вибору і прийняття рішень, інтуїція є невід'ємними атрибутами і гри як такої, і власне підприємництва. Для гри характерна невизначеність. Розрізнюють два вигляди невизначеності: випадковість і вибір. Скажімо, скільки очок випаде на гральній кістці - абсолютно інше питання, ніж те як може поступити гравець, якщо у нього є можливість вибору стратегії. У грі може бути невизначеність одного або двох видів. Якщо присутня тільки випадковість і в грі бере участь тільки одна особа, ситуація не є теоретико-ігровою. Гра виділяється завдяки такій невизначеності, яка виникає як результат свободи волі і вибору гравців, правда, у відомих межах.

Більшість ігор містить обидва види невизначеності. Як же обрати "золоту середину"? Яким шляхом буде розвиватися економіка? Як поведуть себе мільйони споживачів, якщо підвищити або знизити ціни? Відповіді потрібно шукати за допомогою теорії імовірностей. Якщо ви підвищите або знизите ціну, то питання про те, чи піде за вами конкурент, є стратегічним - конкурент може вибирати.

Відмінність між невизначеністю випадку і вибором - важливий момент в теорії гри. Це приводить до виділення двох видів гравців: стратегічних і нестратегічних. Стратегічний гравець має свободу вибору; нестратегічний - не має іншої можливості, крім як прийняти або відмовитися від чого-небудь. Він бере участь в грі і може отримати виграш. У економічній грі типовими нестратегічними гравцями є споживачі, дрібні акціонери і т.д. Стратегічні гравці займають вирішальні позиції при укладанні угод.

Серед учасників гри виділяються такі, які володіють стратегічними можливостями, тобто можливостями впливати на результат гри, проводити вибір, - стратегічні гравці, і що володіють перевагами - носії інтересів; можливі всі поєднання: стратегічний гравець може бути або не бути носієм інтересів, носій інтересів може мати або не мати стратегічні можливості. Звичайно, те, що хочуть або хотіли б отримати люди, зовсім не обов'язково буде фактичним виграшем. Це - припущення, і коли воно не здійснюється, гра з точки зору теорії вже не існує. У теорії шгор також не йдеться про те, як оцінювати що-небудь, і не пропонується методів вимірювання цінності. Ціннісні думки гравців засвоюються ними з інших джерел. У своїх абстрактних моделях теоретики гри передбачають, що гравці мають переваги і можуть кількісно оцінювати свій вибір. Але припущення про наявність переваг істотно більш слабе, ніж про можливість кількісної оцінки альтернатив вибору; точніше кажучи, як переваги, так і кількісні оцінки визначені на безлічі виходів, а не альтернатив вибору, оскільки кожний гравець вибирає лише свою власну альтернативу (хід, стратегію і т.д.), а оцінці підлягає виграш, який відповідає виходу, визначеному сукупністю виборів, вироблених всіма гравцями [3; 20-22, 260].

Безумовно, всі без виключення підприємці є стратегічними гравцями, за визначенням, і, як правильно помічали родоначальники теорії ігор, поводяться своєрідно постулатам цієї теорії навіть в тих випадках, коли ні сном, ні духом не відають, що поводяться саме так. Зумовлене це свого роду економічною генетикою, яка і детермінує відповідну економічну поведінку людей. У основі цієї генетики лежить такий вигляд невизначеності, як вибір, можливість вибору і прийняття відповідних економічних рішень в рамках обмежених певними правилами і регламентами свободи економічної поведінки. Саме завдяки такій невизначеності, як вибір, що є закономірністю існування підприємництва, саме підприємництво постає як безперервний ланцюг теоретико-ігрових ситуацій, в основі яких конфлікти і співпраця суб'єктів підприємницького процесу.

Поза грою підприємництво взагалі не може існувати в реальності, бо ніколи не виступає як терен одинака, що займається ініціативною діяльністю в економічній пустелі. Помилково представляти підприємництво як броунівський рух атомізованих авантюристів, які виключно на свій страх і ризик кидаються головою в непередбачувані хвилі бізнесу. Все далеко не так, і підприємництво не є гра підприємця з природою, але взаємодії кожного окремо взятого підприємця з собі подібними й іншими суб'єктами ринкових відносин. Основу такої діяльності і складає усвідомлений вибір. Мак-Дональд зазначає, що основне економічне питання, на вирішення якого націлена теорія ігор: який результат взаємовідносин людей, що здійснюють вільний вибір. Цей результат не піддається прогнозу в звичайному значенні слова. Наприклад, теорія вільного підприємництва постулювала, що рішення підприємців не впливають один на одний. Підприємці знають, що це не так, і відповідно ведуть гру. Теорія гри моделює реальні ситуації. Гра двох або більшого числа осіб являє собою модель взаємодії людей, вступаючих в конфлікт або що співробітничають один з одним [3, 13]. Підприємництво і є економічна взаємодія людей, що формалізується і реалізовується за допомогою діалектичної єдності економічної співпраці і конфліктів між суб'єктами права, підприємництва і найманої праці. І в цій своїй якості воно завжди являє собою гру. Але на відміну від спортивних, карткових і інших гра під назвою бізнес з моменту свого виникнення забарвлена в тони явних і надуманих соціально-станових, ідеологічних і т.п. конфліктів і протиріч. У їх основі соціальна, економічна і психологічна складові. Саме зіткнення і складна суперечлива взаємодія таких феноменів і явищ, як заповзятливість, підприємництво, капітал, прибуток і т.д., з одного боку, і труд, діяльність взагалі, соціальна справедливість, заробітна плата і т.п., з іншою, - визначили високий градус виробничих відносин капіталізму протягом всьому його існування. При цьому багато в чому вони визначили і виникнення самих "ізмів" не стільки як соціально-економічні реалії, скільки у вигляді політико-ідеологічних химер. Теоретиками економіки, практиками господарювання і політиками періодично звалювалися в одну купу несумісні один з одним або навіть зовсім не існуючі, надумані поняття, псевдоекономічний ідеологічний фантом. Протягом останніх двохсот років такі категорії, як "підприємництво", "капітал", "ринок", "ринкова економіка", "капіталізм" і інші з цього ж смислового ряду виразно "попахивают сіркою".

Але це відбувалося і відбувається в більшості випадків тоді, коли те ж підприємництво розглядається через призму предметності і методології соціальних наук. Зовсім інше - погляд на підприємництво через призму теорії економіки і тим більше теорії ігор. Остання відразу ж деідеологізує підприємництво як економічну категорію, виводить його за дужки соціально-політичної конфронтаційності, але при цьому, що дуже важливо підкреслити, не десоціалізує. Бо економічна, вірніше, організаційно-економічна гра, якою є підприємництво, не може бути асоціальною.

Так само, як контекст поняття гри елімітує ідеологічну конфронтаційність соціально-економічної суті підприємництва, контекст поняття теорії абстрагує дослідження від поняття ірраціонального. У своїй же цілісності теорія ігор є свого роду перекладення на "мову підприємництва" аксіом переваг (axioms of preference), в тому числі аксіоми транзитивності. А якщо детальніше, то в теорії споживчого попиту передбачається, що споживачі підкоряються аксіомам раціональності і іншим аксіомам поведінки, які в сукупності визначають теорію поведінки, що піддається перевірці споживачів. Хоч мають місце деякі відмінності в термінології, як правило наводяться шість аксіом, що використовуються в теорії споживчого попиту, який базується на аналізі кривих байдужості. До цих аксіом відносяться аксіоми: повноти, транзитивности, відбору, домінування, безперервності, опуклості. Аксіоми з першою по третю звичайно називаються аксіомами раціональності. (наприклад, порушення аксіоми транзитивности звичайно тлумачать як вияв ірраціональності. - І. С.) Інші аксіоми фактично являють собою припущення, що стосуються поведінки споживача [4,36].

Теорія ігор, таким чином, і підтверджує, і одночасно формалізує той факт, що підприємництво - це діалектична єдність раціонального іта ірраціонального, існуючого в кожний конкретний момент і в конкретній ситуації або в стані рівноваги вказаних начал, або переважання одного з них. Простіше кажучи, в рамках теорії ігор гра-підприємництво є закінченою формою реалізації єдності раціонального й ірраціонального.

Деяких коментарів вимагає і сама теорія ігор. Знаменитий економіст Якош Корнаї наводить таку класифікацію поглядів на суть будь-якої теорії. "Серед економістів набули поширення два визначення "теорії". Згідно з одним з них, теорія - це загальний опис взаємозв'язків і закономірностей будь-якої групи явищ, пояснення їх причин. Інше визначення відносить до "теорій" строго формалізовані і математично доведені твердження" [2,34]. Теорії ігор поталанило. Вона в повній мірі підходить і під перше, і під друге визначення. У зв'язку з чим за тією ж логікою поталанило і підприємництву як категорії, що описується теорією ігор. "Поталанило" в тому, що як дія гра-підприємництва може бути формалізована і описана за допомогою математичного апарату, що геть звільняє останню від будь-якої економіко-ідеологічної екстрасенсорики, містики і медитації.

З іншого боку, підприємництво як гра дуже добре і комфортно себе відчуває в рамках теорії ігор як теорії, що являє собою загальний опис взаємозв'язків і закономірностей, що стосуються ініціативної економічної діяльності, і пояснення їх причин. Причому потрібно підкреслити, що якщо розглядати підприємництво з позиції раціонального, то воно в рівній мірі адекватно "лягає" в русло будь-кого з двох методологічних підходів, приведених Я. Корнаї. Якщо ж говорити про підприємницьку діяльність з позицій його ірраціональної складової, то вона в більшій мірі може бути описана теорією ігор як теорією, що представляє собою строго формалізовані і математично доведені твердження.

Самим же незаперечним є той факт, що підприємництво, як діалектична єдність раціонального і ірраціонального, комплексно, цілісно і досить повно може бути описане тільки за допомогою теорії ігор. Вірніше, сімбіозу теорій: економічної теорії, філософських підходів, теорії ігор. Особлива роль останньої полягає в тому, що економічна теорія навіть в першому наближенні "пасує" перед ірраціональним. І в цьому не слабість, а велика сила економічної теорії, яка має область інтересів в межах всього того, що "проходить" по відомству раціонального.

Філософська наука в "чистому" вигляді також не "вміщає в себе" діалектику раціонального й ірраціонального так, як це здатна зробити тільки теорія ігор. І в цьому немає нічого дивного, бо теорія ігор і з'явилася як відповідь на ту непояснимість світу, яка утворилася на флангах інших теорій. Те, що не під силу пояснити в феномені підприємництва економічній теорії і філософським наукам, покликана зробити теорія ігор. Щоб зайвий раз пересвідчитися в правильності таких умовисновків, ще раз звернемося до феноменологізації теорії ігор. І зробимо це, вдавшись до одного з авторитетних і науково-енциклопедичних видань - Словника сучасної економічної теорії Макміллана. Теорія ігор - теорія індивідуальних раціональних рішень, що приймаються в умовах недостатньої інформації відносно результатів цих рішень. Теорія досліджує взаємодію індивідуальних рішень при деяких припущеннях, що стосуються прийняття рішень в умовах ризику, загальних умов навколишнього середовища, кооперативної або некооперативної поведінки інших індивідів. У той час як традиційна мікроекономічна теорія пропонує теорію прийняття рішень в умовах визначеності, очевидно, що раціональному індивіду доводиться приймати рішення в умовах невизначеності і взаємодії [4, 200].

З наведеного визначення неспростовно витікає, що у загальному випадку формулювання теорії ігор і теорії підприємництва, як, проте, і розташована за ними суть, абсолютно співпадають. Дійсно, чим же ще є підприємництво, як не прийняттям індивідуальних раціональних рішень в умовах недостатньої інформації відносно результатів цих рішень, тобто в умовах деякої ірраціональності. Далі, чим же є підприємницька діяльність, як не взаємодією індивідуальних рішень при деяких припущеннях, що стосуються прийняття рішень в умовах ризику і т.п. До речі, ризик - це та характерологічна межа, той стрижень, навколо якого обертається і будь-яка гра взагалі, і гра-підприємництво зокрема. Поза ризиком, таким чином, немає ні гри, ні підприємництва. Отже, в своїх загальних рисах і характеристиках поняття "гра" і "підприємництво" просто співпадають. І в чималій мірі завдяки тому, що і "гра" як така, і власне підприємництво - це такі феномени, які органічно включають в себе симбіоз раціонального і ірраціонального й існують в цій діалектичній єдності.

Те, що підприємництво майже завжди є раціоналізм на грані ірраціоналізму і саме завдяки цій характерологичній особливості і є грою, наочно видно з хрестоматійного прикладу гри з ненульовою сумою, так званої "дилеми укладеного" (prisoners dilemma). Приклад такої гри показує, що "всупереч затвердженням лібералізму, переслідування індивідом власного інтересу веде до рішення, менш задовільного, ніж можливі альтернативи" [4, 200]. Таким чином, коли економічна теорія і теорія прийняття рішень виявляються безсилі видати рекомендації відповідної підприємницької поведінки в не- або слабо передбачуваній за допомогою економічної прогностики ситуації, на допомогу приходить теорія ігор зі своїм специфічним прогностическим інструментарієм. А приклад з "дилемою укладеного" наочно свідчить, наскільки умовна і ефемерна грань між раціональним й ірраціональним, наскільки легко, прагнучи до максимізації раціонального, виявитися в самому що не на є ірраціональному, наскільки саме підприємництво виявляється найтиповішою грою з її незмінними полюсами: раціональністю та ірраціональністю.

Треба підкреслити, що розвиток економічної цивілізації, незважаючи на зусилля урядів цивілізованих країн, направлені на підтримку довершеної конкуренції і мінімізацію олігополізації економіки, демонструють прямо протилежні тенденції. Внаслідок чого, на наш погляд, підприємницька діяльність у все більшій мірі починає пояснюватися і описуватися теорією ігор. Підтвердження цьому знаходимо і у авторів одного із знаменитих Оксфордських довідників. Метою теорії ігор є прогноз результатів стратегічної, оперативної гри, коли учасники не мають повної інформації про наміри один одного. У умовах довершеної конкуренції теорія ігор непридатна, оскільки передбачається, що дії одних індивідів не впливають значного чином на вчинки інших. Однак в умовах олігополії ситуація змінюється. У останні роки теорія ігор все більше використовується в економіці, особливо в теорії промислових організацій [1, 270].

Сказане зовсім не означає, що підприємництво перестає бути об'єктом економічної теорії і повністю віддається в наукову владу теорії ігор. Як і раніше, підприємництво є предметом турботи не тільки теорії ігор, але і економічної теорії, філософії, психології, інших наук. Мова йде лише про те, то вектор світового економічного розвитку зумовлює такі сучасні тенденції в розвитку економіки, які серед інших висувають на перший план саме теорію ігор, яка, займаючи свою нішу, останнім часом все більше стає не тільки теорією пояснюючою підприємництво, але і реалізовуючою його практично.

Викладене дозволяє зробити ряд узагальнюючих висновків.

Перше. З позицій теорії ігор підприємець - це завжди гравець. Саме як гравець (раціонального-ірраціонального суб'єкта ініціативної економічної діяльності) він і є підприємцем, тобто людиною, для якої ризик в прагненні отримати чисельно більший виграш стає однією з найважливіших характеристик його специфічної "професії".

Друге. В загальному випадку і при всіх інших рівних умовах "середньостатистичне" значення раціонального-ірраціонального у власне грі і підприємництві взагалі з неминучістю співпадають.

Третє. Підприємництво в класичній ситуації завжди є типовим прикладом кооперативної (коаліційної) гри з деякою постійною величиною як результатом для всіх учасників гри.

Четверте. Загальна принципова схема-класифікація "підприємницької гри" має такий вигляд: 1) гра з двома учасниками, в яких загальна сума виграшів і програшів, платежів і неплатежів може бути рівна "0" або деякій постійній величині. Можливі варіанти, коли гра-підприємництво з двома учасниками може мати як результат виграш або програш обох учасників; 2) гра з трьома і більш учасниками, в яких загальна сума виграшів і програшів, платежів і неплатежів рівна деякій константі, а також можливий виграш або програш всього колективу учасників.

П'яте. Підприємництво може бути ідентифіковане як гра передусім тому, що перше і друге віддзеркалюють їх загальні характеристики: невизначеність (випадковість, вибір), ризик, інтуїція.

Шосте. Саме завдяки такій невизначеності, як вибір, що є невід'ємним атрибутом підприємництва, останнє з'являється як безперервний ланцюг теоретико-ігрових ситуацій, в основі яких конфлікти і співпраця суб'єктів підприємницького процесу.

Сьоме. Гра-підприємництво є економічна взаємодія людей, що формалізується і реалізовується за допомогою діалектичної єдності економічної співпраці і конфліктів між суб'єктами права, підприємництва і найманої праці.

Восьме. Гра-підприємництво є закінченою формою реалізації в рамках теорії ігор єдності раціонального й ірраціонального начал вказаного феномена.

Дев'яте. За своїми головними сутнісними характеристиками, "підприємництво" і "гра" розглядаються як тотожні поняття.

Література

  1. Бизнес: Оксфордский толковый словарь: Англо-русский: Свыше 4000 понятий. - М.: Издательство "Прогресс - Академия", Издательство РГГУ, 1995.

  2. Корнаи Я. Дефицит: Пер. с венгерск.-М.: Наука, 1990.

  3. Мак-Дональд Д. Игра называется бизнес: Пер. с англ.- М.: Экономика 1979.

  4. Словарь современной экономической теории Макмиллана. -М.: ИНФРА - М, 1997.

  5. Сорока І. Підприємництво і його мотивація як економіко-філософські феномени: діалектика раціонального та ірраціонального // Схід. - 1999. - No 3.



ІПОТЕЧНЕ КРЕДИТУВАННЯ В УКРАЇНІ

Іван Цупор,
директор дирекції банку "Україна" по Донецькій області

В статті докдадно розкрито досвід становлення та розвитку іпотечного кредитування в Україні в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. З точки зору перспектив розвитку сучасної іпотеки проаналізовано можливості використання іпотечного кредитування в банку "Україна", висвітлено його доробок з питань іпотечного кредитування. Виділені основні проблеми, питання що потребують законодавчого, організаційного та аналітичного вирішення в масштабах держави.

Досвід іпотеки в Україні

До 1917р. проблеми сільськогосподарського кредиту в Україні взагалі не існувало. Безпосередньо після селянської реформи 1861 р. уряд Росії підготував і видав "Положення про міські громадянські банки" (1862 р). Через 10 років було видано закон про порядок відкриття кредитних установ земствами (17.05.1872р) та загальні правила про порядок створення кредитних установ приватними особами (31.05.1872р).

Першою в Україні (і загалом в Російській імперії) іпотечною установою було Товариство поземельного кредиту Херсонської губернії (з 1871р.- Херсонський земський банк). Основний капітал цього банку - 100 тис.крб. - надана урядом позика. Банк діяв в Херсонській, Катеринославській та Бесарабській губернії. Позика під заставу маєтку розміром не менше 50 десятин (1 десятина = 1,0954 га), надавалася на максимальний строк 34 роки і 11 місяців при 6,75% річних. Платежі процентних внесків здійснювалися кожне півріччя. Пеня за прострочку платежів складала 1% на місяць. При заборгованості в платежах більше 6 місяців маєток виставлявся на продаж з аукціону.

Іншою установою іпотечного кредиту, яка виникла після відміни кріпосного права, було Товариство взаємного поземельного кредиту в Петербурзі (1866р). Воно розповсюдило свою діяльність практично на всю Україну, а також на Європейську частину Росії. Позика видавалася на 56 років під 5-8% річних. Згодом уряд повністю взяв цю організацію під свою опіку.

Протягом 70-90х рр. ХІХ ст. в Україні утворилася мережа іпотечного кредитування. В 1871р. затверджено статут Харківського земельного банку. Через рік розпочав свою діяльність Полтавський Земельний банк. Дещо пізніше (з 1905р) почав працювати Київський і Бесарабсько-Таврійський земельні банки. За ініціативою уряду було прийнято рішення крім акціонерних утворити депжавний Селянський (1882р) та Дворянський (1885р) земельні банки. Суттєво перебудував свою роботу і створений у 1860р. Державний емісійний банк, який підтримав в кінці ХІХ ст. ідею про формування в сільській місцевості широкої мережі дрібних кредитних товариств. При цьому Харківський земельний банк став взірцем для всіх інших. Його основний капітал, який утворився за допомогою 5000 акцій по 200 крб. кожна, склав 1 млн. крб. Коло операцій спершу обмежувалося видачею позик під заставу земель та іншої нерухомості. При цьому розмір кредиту не перевищував 60% ринкової вартості майна, яке бралося під заставу. Кредит видавався на максимальний строк 43,5 року у вигляді довгострокових закладових листів, в той час коли короткострокові позики (до 3 років) - готівкою. Крім повернення кожних півроку частини одержаної позики клієнт сплачував 6% річних при максимальному строку і 7,25% - при мінімальному.

Разом з акціонерними, в 80-90х рр. ХІХ ст. виникають два приватних земельних банки: сільський банки графині О.Браницької в Білій Церкві (1875р) та Сумський селянський банк (1885р), відкритий на пожертви відомого мецената І.Харитоненка. Це були по суті, територіальні банки, дія яких обмежувалася в першому випадку, губернею, а в другому - повітом. Банк О.Браницької мав статут ний фонд 285,7 тис. крб., видавав кредити до 1 тис. крб. при 6% річних. Максимальний строк кредиту складав 25 років. Закладалася земля під 60% її вартості. Сумський банк І.Харитоненка мав малий статутний фонд - 50 тис. крб., видавав трьохрічну позику фізичним особам (до 300 крб.) та сільським общинам (до 3000 крб) при 6% річних. Нагляд за діяльність банку здійснювалися сумські повітові збори. Позики видавалися кредитоспроможним особам при наявності відповідної рекомендації (посвідки). Умовою кредитування сільської общини була гарантія повернення кредиту за круговою порукою. Найбільш помітну роль в кредитуванні дрібних товаровиробників відіграв Селянський поземельний банк, зорганізований урядом у 1882р. Він визначав максимальний розмір позики при общинному землеволодінні в 125 крб. на кожну сосбу чоловічої статі, а при розрахунку на двори - 500 кр. на кожне господарство. Було визначено два строка позики: 24,5 і 34,5 року. Клієнти банку повинні були вносити загалом 3,75% від суми позики (2,75 - на приріст, 0,5% - на погашення позики, 0,5% - на затрати по управлінню банком та утворення запасного капіталу). Пеня за прострочку виплат складала 0,5% з невиплаченої суми за кожний місяць. Банк спершу діяв в 9 губернях, в т.ч. в 6 українських: Полтавській, Чернігівській, Київській, Волинській, Подільській та Катеринославській. З 1885р. - в Харківській, а з 1906р. практично на всій Україні.

Треба зауважити, що розвиток іпотечної справи в Україні не складався з одних тільки успіхів. Економіст П.Галицький виступаючи на сторінках "Русского обозрения" в 1893 р. вказує на поганий стан справ у Селяському банку: "Як комерційний - він не може існувати самостійно і потребує в прямих офірах держави, а з сторони культурної - купівля з його допомогою землі не дає бажаного економічного ефекту". В результаті у 1895 р. була проведена реформа Селянського банку, прийнято новий Статут, який встановлював нові строки позик: 13, 17, 26,5, 38,4, 51,9 роки і відповідно річні виплати в розмірі(%): 11,5; 9,5; 7,5; 6,5; 6,0. Розмір позики було встановлено на рівні 60% нормальної та 90% спеціальної оцінок. Принциповим нововведенням була стаття Статуту, яка надавала банку право не тільки кредитувати селян, а й самому купляти поміщицькі маєтки з метою їх перепродажу дрібним землевласникам.

Якщо узагальнити діяльність Селянського банку за перші 12 років його існування (1883-1895 рр), то попри певні "проблеми становлення", результуючі цифри суттєві: за цей період видано 15 тис. позик на суму 82 млн. крб.

6 грудня 1898 р. була проведена нова реформа, згідно з якою знижувалися платежі за кридитами. Встановлювалися строки позики на : 13, 18, 28, 41, 55,5 роки. Річні виплати відповідно (%): 10,75; 8,7; 6,75; 5,75; 5,25. Але при цьому були встановлені і деякі обмеження для покупців, так в Полтавській губернії селянам дозволялося придбати не більше 25 дес. на господарство і 6 дес. на особу чоловічої статі. У Катеринославській губернії ці цифри складали відповідно 30 і 9 дес., Херсонській - 25 і 8 дес. Тільки в роки Столипінської аграрної реформи (1906-1911 рр.), яка головним чином була спрямована на руйнування селянської общини і розвиток приватної земельної власності, ці обмеження були зняті. Більше того, Селянському банку урядом були надані додаткові кошти для "допомоги малоземельним селянам в розширенні площі їх землеволодіння", а відсотки виплат за кредитами з 16 жовтня 1906 р. були суттєво знижені (при строку позики 55,5 р. вони складали всього 4,5 % річних). Політика уряду на заохочення приватної власності через механізм іпотечного кредитування активно продовжувалася. Радою міністрів 27 червня 1908 р. розмір позики на купівлю землі було встановлено на рівні 90% її вартості. А в окремих випадках і більше: при купівлі землі в одноосібне володіння відрубною ділянкою - до 95%, при переселенні на ділянку - до 100% оціночної вартості". 5 серпня 1909 р. був зроблений суттєвий крок до стимуляції фермерських господарств - оголошено про виділення землі в одну, максимум дві ділянки. Це дало особливий ефект розвитку багатих фермерських господарств в Україні. Політичною помилкою можна вважати тільки заборону на видачу кредитів учасникам заворушень 1905-1907 рр.

Іпотечний кредит спадковим дворянам надавав Дворянський земельний банк. Спершу (1885 р.) позика була обмежена 48 роками і 8 місяцями, сума кредиту - 60% вартості маєтку, проценти виплат складали 6,25%. При невиплаті в останній строк всіх платежів маєток міг бути проданий на публічних торгах. Згодом розмір платежів було зменшено на 0,5%, а строк позики збільшено до 51 року і 9 місяців. В 1889 р. оборотні кошти банка були збільшені за рахунок випуску 5-процентних закладочних зобов'язань, що дало 80 млн. крб. Позики почали видавати не цінними паперами, а готівкою. В 1890 р. в процесі чергової реформи було встановлено 9 нових строків кредитування - від 11 до 66 років і 6 місяців. Треба підкреслити ту велику фінансову підтримку, яку надавав Дворянський банк поміщикам - тільки на 1890 р. їх заборгованість банку складала 267 млн. крб. В неурожайні роки (1891 та 1892) крупним землевланикам були надані пільги. Зокрема, була ліквідована пеня з недоїмок. В 1897 р. знову були зменшені виплати за кредитами - на 0,5%. А в період з 1894 р. по 1907 р. за допомогою Дворянського банку на Правобережній Україні було скуплено 102 маєтка загальною вартістю 19,4 млн.крб. Гроші на цю акцію виділив російський уряд і врна носила політичний характер витіснення польського землеволодіння з Правобережжя. Однак, треба констатувати низьку ефективність дій цього банку, який весь час підтримувався урядом. Врешті решт, в 1910 р. всі справи Дворянського банку були передані в процвітаючий Селянський банк. В 1910-13 рр. активно обговорюється створення на їх основі єдиного Сільськогосподарсьвого банку. Але Перша світова війна зашдодила здійсненню цих прогресивних планів.

Якщо оцінювати діяльність Селянського банку в цілому, то за період 1883-1915 рр. він видав селянам України 113 682 позики (54 749 на Лівобережжі, 43 459 - на Правобережжі і 15 474 - на Півдні), що дало змогу купити 4 038 914 дес. землі (близько 20% всієї орної землі в Україні). Основна частина кредитів - 81,7% була надана індивідуальним землевласникам, менша - 17,6% товариствам, що утворювалися для купівлі пощицьких земель. Сільські общини використали тільки 0,7% позик. При всьому цьому операції Селянського банку поступалися іншим іпотечним банкам. Як видно з табл. 1, загальна площа закладених земель склала по Україні в 1908 р. 13 737 дес., з яких 7 178,8 дес. (53,3%) було закладено в акціонерних та приватних земельних банках. У Дворянському банку було закладено 5000,4 дес.(36,4%). Таким чином, частка Селянського банку була невелика - всього 11,3% (1557,8 дес.).

Таблиця 1. Кількість землі закладеної в іпотечних банках України в 1908 р. (дес.)

Губернії

Закладено всього

У Дворянсь-кому банку

В акціоних та приват-них банках

У Сільсько-

му банку

Харківська

1 092,5

591,2

341,6

159,7

Полтавська

1 243,3

665,9

367,4

210,0

Чернігівська

811,6

370,6

224,6

216,4

Київська

1 314,4

566,4

588,4

159,6

Подільська

1 186,2

434,1

618,4

133,7

Волинська

1 911,4

662,1

1 112,7

136,6

Херсонська

2 656,6

633,1

1 873,8

149,7

Таврійська

1 442,1

247, 8

1 109,1

85,2

Катеринославська

2 078,9

829,2

942,8

306,9

Всьго по Україні

13 737

5,4

7 178,8

1 557,8

У відсотках

100

36,4

52,3

11,3

При цьому найбільші площі землі були закладені на Півдні - 45%, далі - на Правобережжі - 32,1%, а на Лівобережжі всього 12,9%. Цю ж залежність можна прослідкувати і при аналізі кредитів, отриманих землевласниками за цей період. Скажімо, в 1908 р. всього під заставу землі в Україні було видано 800 932,5 крб., з яких на комерційні банки припадало 47,7%, Дворянський банк - 36,2%, а на Селянський - 16,1%. Видані кошти, зрозуміло, корелюють з площами закладених земель по регіонам - на Півдні це 347 657, 1 крб (43,4% всіх позик), на Правобережжі - 254 645,5 (31,8%) і 198 629,9 крб (24,8) - на Лівобережжі. Частка кожної структури іпотечної мережі показана в табл.2.

Таблиця 2. Видача іпотечними структурами в Україні позик під заставу землі в 1908 р. (тис.крб.)

Губернії

Всього позик

У Дворянсь-кому банку

В акціоних та приватних банках

У Сільсько-

му банку

Харківська

66 219,8

35 783,5

17 981,4

12 454,9

Полтавська

92 758,4

47 428,8

23 935,3

21 394,3

Чернігівська

39 651,7

16 151,1

8 339,2

15 161,4

Київська

93 439,1

43 170,6

36 902,1

13 366,4

Подільська

92 412,6

35 207,5

42 804,5

14 400,6

Волинська

68 793,8

24 855,5

36 325,1

7 613,2

Херсонська

162 768,4

39 564,4

109 825,7

13 378,3

Таврійська

74 337,2

11 017,8

54 587,0

8 732,4

Катеринославська

110 551,5

36 889,6

51 539,1

22 122,8

Вього в Україні

800 932,5

290 068,8

382 239,4

128 624,3

У відсотках

100

36,2

47,7

16,1

Узагальнення даних іпотечного кредитування по регіональним банкам, які діяли на території України приведено в табл. 3.

Таблиця 3.

Назва іпотечного банку

Загальна сума виданих кредитних коштів, млн.крб

Херсонський земський банк

156,7

Бесарабо-Таврійський земельний банк

112,3

Харківський земельний банк

95,6

Київський банк

91,4

Полтавський земельний банк

90,6

Аналіз показує, що іпотечне кредитування під заставу землі складало в Україні за розглядуваний період близько 70% всіх позик.

Отже, проведений огляд і аналіз свідчить про багатий вітчизняний досвід іпотеки, який треба вивчати і використовувати, адаптуючи його до умов сьогодення.

Аналіз можливостей використання іпотечного кредитування в банку "Україна"

На нашу думку, сновною проблемою існування в Україні селянського іпотечного банку є те, що у пасивах банку повинна бути значна частка довгострокових ресурсів - як власних, так і залучених. Сучасні ж українські банки мають пасиви максимум на рік. Довгострокові кошти іпотечний банк може отримати тільки за рахунок земельних сертифікатів, або інших цінних паперів, що відображають ціну землі. Разом з тим вказані інструменти в Україні поки що відсутні.

Проаналізуємо можливості іпотечного кредитування на основі банку "Україна". Таку ініціативу в 1998 році висунув президент України у своєму посланні до Верховної Ради. Для цього розглянемо параметри та конфігурацію, в яких сьогодні існує банк Україна.

На 01.01.99р. в банку Україна було 554 філії, в тому числі, 26 дирекцій і 528 відділень. За останній час 75% прибутків банк отримував від кредитних операцій. Але для здійснення активних операцій сьогодні банку недостатньо власних ресурсів. Внески населення, на які так сподівався банк Україна, склали на 1.01.99р.:

Таблиця 4. Внески населення в млн.грн.

Статті

На 01.11.98р.

На 01.12.98р.

На 01.01.99р.

Внески гривневі

253

211

215,5

Валютні внески в перерахунку на гривні

26

24

21

Таблиця 5. Структура ресурсів АКБ Україна (у %)

Ресурси

01.01.98р.

01.01.99р.

Нерозподілений прибуток банку

0

0,1

Фонди банку

22,2

33,1

Депозити

59,2

47,0

Ресурси, куплені в інших банках

1,2

4,7

Інші пасиви

2,9

4,5

Кредитори

6,1

6,2

Валютні пасиви

5,9

4,1

Міжфілійні обороти

2,5

0,3

Всього ресурсів

100

100

Головною задачею банку на сьогодні є підвищення рівня платоспроможності та ліквідності.

Прострочена та пролонгована заборгованість банку "Україна" на 1 січня 1998 р. складала 87 млн. грн. (7,8% крединтого портфеля), на 1 січня 1999р.- 360 млн.грн. (34,8% кредитного портфеля) в складі проблемних активів банку 1999 р. - 74 млн.грн. фінансових вкладів, здійснених за розпорядженням і під ганатію уряду. Всі кредити гарантовані банку Мінфіном, на сьогоднішній день прострочені.

Що стосується платіжоспроможності банку "Україна", то на 1 січня 1999р. норматив НЗ склав 21,28% (при нормі не менше 8%), норматив миттєвої ліквідності Н5 - 15,86% (при нормі не менше 15%), норматив загальної ліквідності Н6 - тільки 74,64% (при нормі не менше 100%). Норматив Н6 нижче норми внаслідок великої питомої ваги проблемних кредитів. Вирішується це питання в рамках розроблених і вже прийнятих НБУ "Заходів по зміцненню фінансового стану та платіжоспроможності банку "Україна" на період до 2003 року". Вони передбачають:

  • покращення організаційної структури банку;

  • реорганізацію збиткових і низькорентабельних відділень банку, ліквідацію безперспективних з точки зору прибутковості, відділень;

  • впровадження нової моделі господарсько-фінансових відносин між відділеннями, дирекціями і центральним апаратом банку, яка передбачає підвищення рівня центрацізації з консолідацією податку на прибуток в цілому по банку;

  • вдосконалення системи оплати праці банківських співробітників шляхом її адаптації до поточної ситуації в банку і посилення її залежності від виконання програми зміцнення банку

Важливим є питання прибутковості банку. Тут основний шлях - оптимізація витрат, що може бути здійснено за рахунок реорганізації структури банку. В останні час 75% прибутків банк одержував від кредитних операцій. Але враховуючи сучасну ситуацію, розвиток кредитних операцій в активній формі банк здійснювати не може.

Стратегічним партнером банку "Україна" є агропромисловий комплекс. Але в останній час всі програми, пов'язані з цим комплексом, були гарантовані Мінфіном та Урядом і часто вони закінчувалися для банку невдало - з виникненням простроченої заборгованості з наступною реструктуризацією і прологлацією заборгованості на більш тривалий час. Тому сьогодні банк працює в напрямку створення можливостей довгострокового іпотечного кредитування підприємств АПК.

Одною з найбільш перспективних сфер довгострокового кредитування є кредити на житлове будівництво. Динаміку цих кредитів можна прослідкувати в таблиці 6.

Таблиця 6. Довгострокове споживче кредитування в Україні.

Всього в Україні

Видано позик

Кількість позичальників

Ведено в дію житлових будників за участю кредитів АКБ "Україна"

____________________

шт. кв.м.

1993

44.912

43.827

--- ---

1994

219.872

16.935

7.004 752.649

1995

3.103.592

23.211

4.413 491.034

1996

24.867.910

12.257

2.205 252.016

1997

31.237.337

12.741

5.449 267.976

1998

9.186.482


В 1992-93 рр. споживчі кредити АКБ "Україна" складали довгострокові позики. З 1994р. ситуація погіршилася, довгострокові позики склали лише 29,5%, в 1995р. - 28,69%. Це було обумовлено високим рівнем процентних ставок за вказаними видами кредитів, а також зростанням цін на будівельні матеріали, різким погіршенням платіжоспроможності позичальників, несвоєчасним отриманням заробітньої платні тощо. Збільшився ризик неповернення кредитів. В 1996-97 рр. ситуація стала вирівнюватися на користь довгострокових кредитів завдяки призупинці інфляції і зміцненню національної грошової одиниці. Це знизило кредитний ризик в довгостроковому кредитуванні і дало можливість у 1997р. збільшити обсяг позик в 1,1 рази в порівнянні з попереднім роком. Кількість позичальників також збільшилася. Ресурсна база банку була поповнена за рахунок кредитів іноземних банків. У 1998р. обсяг позик.....................................................................................................

Таким чином процес створення на базі АКБ "Україна" триває іпотечного банку. Ще в 1994 р. банком (О.Спицин, Я.Спицин, Г.Моос) розроблена Концепція іпотечного кредитування, яка базується, зокрема, на паралельному обрахунку суми кредиту та суми виплат по ньому в національній та твердій валюті. Відпрацьоване питання оцінки загальної вартості застави, яку пропонується визначати за формулою:

Sзастави = k^(Sкр +Sпр),

де: Sкр - сума кредиту; Sпр - сума порцентів за користування кредитом; k^ - коефіцієнт відшкоування непередбачених додаткових витрат.

Вивчено питання і набуто досвіду андеррайтингу (прийняття рішення про надання кредиту), питання оформлення угоди заставної тощо. Розрахунки показують, що в умовах ще нестабільної економіки України треба приймати цифру близько 20% річних за іпотечний кредит. Це хоча й не забезпечує широкого сектору клієнтури, але вже прийнятно для сучасного стану країни.

Основні ж питання широкого впровадження іпотеки лежать в площині юридичного вирішення питання власності на землю, досконалого опрацювання і вирішення проблем оцінки приватної власності, зокрема, землі, страхування приватної власності та її продажу з аукціону.

В теорії і практиці вітчизняної іпотеки необхідно перш за все чітко визначити саме поняття нерухомості, створити інститут власників житла, землі та ін. нерухомості, створити правове поле іпотечного кредитування, створити та впровадити єдину національну систему реєстрації нерухомого майна. Крім того, глибокого аналізу потребує іноземний досвід іпотеки, зокрема країн, що опинилися в аналогічних з Україною економічних умовах та вітчизняний досвід іпотечного кредитування.

Література

  1. Красиков А.В. Крестьянский банк и его деятельность с 1883 по 1905 г. - Юрьев: 1910.

  2. Райский Ю.Л. Акционерные земельные банки в Росси во ІІ половине ХІХ- начале ХХ веков. Автореф. докт. дис. - Ленинград, 1983.

  3. Обзор деятельности Крестьянского поземельного банка за 1883-1904 гг. Спб., 1906.

  4. Записка Центрального Совета Союза Земельных Собственников о деятельности крестьянского банка. - Спб., 1907.

  5. Устав Государственного Дворянского земельного банка. - Саратов, 1890.

  1. Отчет Государственного Дворянского земельного банка за 1890г. - Спб., 1891.

  2. Фінансова Україна.- No 12, 1998.

  1. Іпотека//Біржа. - 1998. - С.6-7.

  2. Ипотечное кредитование//Финансы. -No 21(76), 1994. - С41-42.



СКЛАДОВІ УСПІХУ СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА
(Досвід АТ "Ясинуватський машинобудівний завод")

Загальнодержавний вимір

В посланні Президента України Л.Д.Кучми до Верховної Ради у 2000 р. наголошується, що стрижнева позиція держави у 2000-2004 рр. - виведення української економіки на траекторію сталого розвитку, тісне поєднання політики структурних змін та економічного зростання з активною і сильною соціальною політикою держави.

При цьому виділяється два етапи зазначеної політики:

І етап (2000-2001 рр): перед урядом ставиться завдання забезпечити зростання ВВП у 2000 р. на 2%, 2001 р. - 4%.

ІІ етап (2002-2004 рр.): забезпечити зростання ВВП в середньому за рік на 6,5%.

Вирішення цих доленосних для країни задач можливе на базі досягнутих ознак економічної стабілізації, оперті на вже сьогодні успішно працюючі українські підприємства, керівників-промисловців нової формації, нового мислення, нового часу. Саме цим підприємствам ми завдячуємо тим, що за останній рік обсяг промислового виробництва в країні зріс на 4,3%. На Донеччині загальний об'єм промислового виробництва у 1999 р. в порівнянні з 1998 р. збільшився на 6,7% і в діючих оптових цінах склав 19,9 млрд. грн. Зокрема, зупинено багаторічне падіння видобутку вугілля. У минулому році його приріст перевищив 4,0 млн. т., а Донеччині приріст видобутку вугілля досяг майже 1 млн. т.

Основою нового стратегічного курсу, його визначальним пріоритетом Президент України називає інноваційну модель економічного зростання, утвердження України як високотехнологічної держави. Стратегічна мета України - входження вже до кінця першого десятиліття ХХІ сторіччя до числа провідних технологічно розвинених країн світу.

Зрозуміло, що для вирішення таких масштабних завдань необхідні активні "точки зростання" у всіх галузях промисловості, особливо в базових - гірничій, металургійній, машинобудуванні, аграрному секторі економіки. Такими "точками зростання" є сучасні передові українські підприємства. Сьогодні наша розповідь про одне з них - АТ "Ясинуватський машинобудівний завод".

АТ "Ясинуватський машинобудівний завод" - акціонерне товариство, яке спеціалізується на виробництві сучасної видобувної та прохідницької гірничої техніки; тісно пов'язане з вугільною, манинобудівною, хімічною та ін. галузями промисловості. Першу продукцію з-д випустив у 1948 р. - самохідні баштові крани, стрілочні переводи. За період 1948-2000 рр. з-дом виготовлено і поставлено народному господарству: - понад 2500 прохідницьких комбайнів 24 типів починаючи від ШБМ-2 і "Ясинуватець-2М" до комбайнів 4ПП-2М, КСП-21, КСП-32; - 7000 прохідницьких лебідок; - 300 дробильно-закладальних комплексів "Титан"; - бл.200 дробарок; - комбайни типу КВ для проведення вертикальних та похилих підняттєвих виробок; - комплекси для проходки стовбурів шахт типу КС; - бурильні установки БУКС; - різноманітне збагачувальне, хімічне та індивід. обладнання. Прохідницькі комбайни АТ ЯМЗ виготовляє з 1966 р для похилих, горизонтальних та вертикальних гірничих виробок вугільних калійних і рудних шахт. Поставки комбайнів здійснюються в 17 країн світу: Грузію, Росію, Бєларусь, Казахстан, Польщу, Румунію, Болгарію, Чехію, Угорщину, Туреччину, Індію, Китай, Канаду, Аргентину, Іспанію, Єгипет, Іран. Завдяки досвіду з-ду, постійному вдосконаленню техніки комбайни 4ПП-2М (випущено понад 780 шт.) стали ключовою прохідницькою технікою при проведенні шахтних підготовчих робіт. Переваги 4ПП-2М - велика продуктивність (до 300 м/місяць підготовчих виробок по породам міцністю до 6 одиниць за шкалою М.М.Протод'яконова, а в умовах шахт Зах. Донбасу - 500-700 м/місяць), надійність, безпека, зручність в експлуатаціі та ремонті. З-д здійснює постійний моніторинг потреб гірничої галузі і з урахуванням його результатів формує новий парк видобувної та прохідницької техніки. В 1996 р. з-дом освоєно виробництво породонавантажувальних машин 1ППН5Я та комбайнів легкої серії 1ГПКС-Я, які покликані замінити аналоги російського виробництва, що користуються широким попитом. У 1998 р виготовлено перший зразок нового прохідницького комбайну, якісно вищого технічного рівня КСП-32, який дозволяє суттєво розширити область застосування комбайнової техніки при проходці виробок за рахунок руйнування міцних порід (вище 7 од. за шкалою М.М.Протод'яконова) та збільшити темпи проходки підготовчих виробок. Його переваги - підвищена маневреність, компактність, нечутливість до обводнення виробок (працює навіть із затопленням навантажувального органа і ходової частини), пристосованість до роботи на нестійких породах схильних до вивалів. Прототип КСП-32 - комбайн КП-3 - в умовах суцільного вибою з породами міцністю 6-8 од. на ш.Красноармійська -Західна No 1 пройшов виробку довжиною 1300 м площею перетину 15 м2. За останні 1,5 р з-д поставив на шахти України 8 комбайнів КСП-32.

АТ "Ясинуватський машинобудівний завод" - єдине на пострадянському просторі підприємство по виговленню унікальних механізованих щитових комплексів для проходки та спорудження тунелів різного призначення: залізничних, для метрополітенів, крупних колекторів (Ж 1,8...8,5 м). Щитові комплекси з-ду поставлялися в Москву, Ленінград, Горький, Самару, Мінськ, Алма-Ату, Тбілісі, Норильськ, Прагу, а також в Донецьк. АТ ЯМЗ має широкі технічні можливості та кваліфіковані кадри для виготовлення складної машинобудівної та будь-якої нестандартної продукції, виробничі потужності з-ду дозволяють здійснювати повний спектр якісних ремонтних робіт обладнання різного призначення та виготовлення. При цьому техніка, яка виробляється АТ ЯМЗ в 5-6 разів дешевша австрійських, англійських та німецьких аналогів, що також обумовлює її більшу конкурентоздатність.

КЕРІВНИЦТВО

Значна частина кризових явищ сьогодення, зокрема у вітчизняній промисловості, без сумніву обумовлюється застарілим ("марксистсько-ленінським") уявленням про роль особистості в історичних процесах. Практика як критерій істини показує вузькість і недосконалість погляду на роль особи в діалектичному зв'язку тільки з "життєвими потребами і інтересами певних класів", "з історичною необхідністю" та "об'єктивними законами суспільного розвитку", які виходили з тези про вирішальну роль народних мас у всіх сферах суспільного життя, включаючи, в першу чергу матеріальне виробництво.

На прикладі ЯМЗ ми спостерігаємо яскраві особистості, що будучи формальними і неформальними лідерами-промисловцями, "роблять успіх" попри несприятливі (для інших) умови розвитку бізнесу, невизначеність значної частини "гегемона" - тих самих народних мас - в основних пріоритетах економіки та політики. Який же портрет сучасного українського підприємця-лідера, які його принципи, що складає "лабораторію управління"?

Генеральний директор АТ "Ясинуватський машинобудівельний завод" Віктор Іванович Трубчанин, родом з Ясинуватського р-ну, отримав прекрасну технічну освіту - закінчив свого часу Донецький політехнічний інститут з престижної спеціальності "Автоматика та телемеханіка" (АТ). Службова кар'єра за сходинками: слюсар-збірник -- інженер -- заступник директора з комерційних питань -- директор заводу. Мислить неординарно, вважає, що:

# є дви вида людей, які нічого не досягнуть - ті, які не вміють виконувати вказівки і ті, які тільки й виконують їх;

# криза, про яку так всі говорять, для справді ділової людини не існує - натомість є нездатність окремих керівників підприємств керувати, прогнозувати, діяти в нових умовах; вихід з кризи один - працювати краще, мислити і діяти компетентніше;

# демократія - це не вседозволеність, а необхідність;

# треба ставити максимальні вимоги в першу чергу до себе, що дає право вимагати чіткого виконання обов'язків від інших;

# міра відповідальності для багатих людей у суспільстві особливо велика, вони повинні розуміти своє призначення; багатий той хто вміє і заробляти і витрачати гроші;

# екологія - шлях до нашого Дому; треба бути чистим у всьому - в думках, діях, помислах, повсякденному житті; екологія для кожного - то екологія душі та екологія природи;

# оптимальна особистість - гармонійно розвинена людина; Людина -істота досконала у всьому - в співчуванні, ненависті і любові;

# гроші як і люди повинні працювати;

# чітко відлагоджений промисловий механізм - це коли всі чітко, ретельно й зацікавлено виконують свої функції;

# керівництво повинно бути жорстким і справедливим (жорсткість+порядність); але якщо зарплату не платиш, не піклуєшся про людей - не маєш морального права керувати ними.

На заводі знають і поважають "жорстку руку" свого директора. Стиль керівництва, що базується на принципі скрізь і всюди на перше місце ставити інтереси заводу (а отже і всіх заводчан) приваблює всіх.

СТРАТЕГІЯ І ТАКТИКА ВИРОБНИЦТВА

Шлях сучасного виробництва, підприємництва не встелений квітами. Особливо в Україні, де Закони ще не створюють єдиного цілісного "поля сприяння" вітчизняному бізнесу. Тому вельми цінним є досвід успішно працюючих підприємств, виробленої ними стратегії і тактики виробництва.

Вивчення досвіду АТ "ЯМЗ" показує, що тут керуються такими принципами.

По-перше, стабілізація забезпечення виробництва комплектуючими, від чого залежить функціонування всього виробничого циклу. ЯМЗ використовує до 13 тис. комплектуючих, 800 маркопрофілей металу. Якщо раніше завод отримував комплектуючі значною мірою з заводів Росії, то сьогодні вигідніше виробляти їх самим. Що і є одним з раціональних напрямків технічної політики. Приклади переходу на "свої" комплектуючі красномовні - це і скребкові ланцюги, гідравлічні двигуни, електрогідророзподільники (раніше виготовлялися тільки на підприємствах ВПК і розподілялися виключно через Раду Міністрів), крупногабаритні підшипники (раніше надходили з 1-го Державного підшипникового з-ду, ДПЗ-1, м.Москва). Крім того, АТ ЯМЗ перейшов виключно на український метал.

По-друге, - конкурентоспроможність на вітчизняному ринку. Ця задача успішно виконана підприємством - продукція ЯМЗ в 4-5 разів дешевша за іноземну при практично адекватній, а іноді й вищій якості, пристосованості до умов Донбасу, загалом української гірничої промисловості. Що стосується заводів-аналогів Росії, то й тут ЯМЗ веде перед. Скажімо, комбайн КСП-22SB виробництва ясинуватців остаточно витіснив копейський прохідницький комбайн такого ж класу.

По-третє, вихід на зовнішній ринок. Це - одна з стратегічних задач заводу, від вирішення якої залежить його майбутнє. Головні переваги АТ ЯМЗ - якість продукції на рівні євростандартів при значно нижчій собівартості, великий асортимент виробів, які охоплюють як видобувну так і переробну гірничі галузі. Саме тому представники відомої німецької фірми "Вірт" віднесли АТ ЯМЗ до десятки кращих підприємств світу - виробників гірничої техніки. Разом з тим, вихід зі своїми виробами "впряму" на західний ринок пов'язаний з жорсткою конкурентною боротьбою, болісним перерозподілом ринків збуту продукції. Попри це, АТ ЯМЗ вже імпортує свою продукцію в 17 країн, але є інші варіанти - дольова, корпоративна участь вітчизняних підприємств в нових зразках техніки західних фірм. Це принесе суттєве зменшення їх загальної вартості без зниження якості. Ось таке взаємовигідне співробітництво можливо скоро стане реальністю для "Вірта" і АТ ЯМЗ. В результаті можна частково потіснити навіть такі світові фірми як "Джой", "Фест-Альпіне" та ін.

Формула участі вітчизняних виробників з якістю продукції на рівні світової у виготовленні автономних блоків, комплектуючих тощо продукції західних фірм є універсальною і взаємовигідною (до того часу, поки собіватрість української продукції буде суттєво нижчою ніж на Заході при порівняльній якості). Тому цей досвід АТ ЯМЗ може бути використаний і в інших галузях.

По-четверте, узгодженість реконструкції гірничої (зокрема, вугільної) промисловості і машинобудування. Структурна перебудова базисних галузей - металургійної, вугільної промисловості, енергетики напряму заторкує машинобудування. Тому адаптація останнього до процесів у інших (суміжних) галузях - альфа і омега стратегії не тільки, "виживання", але й успішного розвитку. Аналіз техніко-економічної ситуації у вугільній промисловості показує, що найближчим часом попитом будуть користуватися моделі машин середньої потужності (зокрема, для тонких пластів), моделі для нетипових умов видобутку (індивідуальні проекти), моделі з підвищеним ступенем автоматизації.

Одна з головних умов реалізації вказаних принципів функціонування заводу - його постійний поступальний науково-технічний розвиток. КБ заводу фактично працює в режимі проектно-конструкторського інституту. Розроблено ряд нових моделей прохідницький комбайнів, деякі - за індивідуальним замовленням.



ТІНЬОВА ЕКОНОМІКА УКРАЇНИ: МЕХАНІЗМ ДІЇ І ШЛЯХИ ПОДОЛАННЯ

Олександр Махмудов, професор кафедри економіки Донецької державної Академії управління,
Президент інвестиційній компанії "Диком",
Президент промислово-інвестиційної корпорації "Укрпром"

Запропоновано і проаналізовано оригінальну структурну схему управління економікою України з урахуванням тіньових зв'язків та рівнів управління. Висвітлено суть та механізм функціонування тіньової економіки. Сформульовано ряд конкретних пропозицій, структурних заходів, які покликані нозмалізувати хід реформ, мінімізувати фактори тіньової економіки та корупції.

Розглянемо одну важливу особливість перехідної економіки України, яка деформує хід ринкових реформ, а саме - феномен "тіньової" економіки. Сьогодні в Україні є всі ознаки суспільства капіталістичного, що базується на ринкових принципах. Переважаюча частина господарства роздержавлена; майже всі ціни вільні; централізованого розподілу ресурсів немає; грошова одиниця конвертована; створені фондовий і валютний ринки; товари перетинають кордон держави в обидві сторони майже без обмежень; збиваються і ростуть приватні капітали; контраст між багатством і бідністю став відкритим; інфляція, безробіття, коливання курсів і цін стали повсякденною реальністю. Проте, міжнародною громадськістю обговорюється питання, чи є економіка України ринковою. Такі сумніви грунтуються на тому, що народне господарство загалом не ефективне, держава вимушена підтримувати окремі галузі і підприємства, економіка все більше прямує в "тінь", процвітає корупція. Розвиток ринкових відносин, всупереч очікуванням, має переважно тіньове спрямування.

Бідність, переважання напівкримінальної тіньової економіки, корупція і тенденції до диктатури - це явища специфічні не тільки для країн пострадянського простору. Вони характерні і для багатьох країн так званого третього світу, в число яких по багатьох ознаках починає входити і Україна. Специфіка в тому, що на відміну від класичних країн третього світу, Україна дрейфує в їх число від високого рівня індустріалізації (хоч і малоефективної).

Розвиток ринкових відносин в Україні йде по спотвореній траєкторії внаслідок наступних причин:

  1. Економіка України структурно складна. Спочатку в ній високу питому вагу займала важка промисловість, а з організаційної т.з. переважали великі комплексні підприємства ВПК. Вони дуже важко піддаються трансформації і адаптації до різких змін запитів ринку; не є об'єктами швидкої приватизації внаслідок відсутності відповідних за розміром національних капіталів, а також проблематичності перспектив їх ефективного функціонування в новій економіці.

  2. Соціалістичні традиції суспільства, зокрема щодо загальнонародної власності, не дозволяли провести перехід до приватної власності за один крок. Щоб уникнути соціальних конфліктів необхідно було пройти стадію колективної власності, сертифікатної (роздавальної) приватизації і настороженого ставлення до іноземного капіталу.

  3. Традиції не афішуємих привілеїв посадових рівнів (вони стали по суті кастовими), що склалися в державній ієрархії обумовили кастову ідеологію і прагнення державної бюрократії реалізувати свої привілеї в формі захоплення і контролю власності, концентрації і накопичення в своїх руках капіталів. Під зовнішнім процесом офіційних корпоратизації, приватизації і деколективізації бурхливо пішла тіньова приватизація і перерозподіл капіталів. Сформувалися і отримали розвиток могутні приватні і групові (кланові) економічні інтереси, що визначають структуру і динаміку всієї системи економічних відносин.

  4. Верхні шари бюрократії, володіючи найбільшими привілеями і правами, перетворюють їх у власний капітал і контроль над капіталами. Внаслідок їх відірваності від реального виробництва і творчої діяльності встановилося панування спекулятивного капіталу, байдужого до національних інтересів. Оскільки справа стосується перерозподілу власності і фінансових потоків, до його механізму активно підключаються кримінальні групи, відбувається їх зрощення з адміністративно-політичною елітою. Перехопленню фінансових потоків новою адміністрацією і криміналітетом сприяла поспішна ліквідація державної оптово-розподільної і банківської систем, огульна лібералізація зовнішньоекономічної діяльності, що привело до розквіту комерційного посередництва, що неконтролюється.

  5. Внаслідок перерахованих причин в системі управління економікою об'єктивні інтереси суспільства і держави стали підмінятися особистими і клановими інтересами осіб, що формують власні капітали. Розходження інтересів осіб, причетних до управління господарством на всіх рівнях, і суспільства багаторазово посилюється низьким рівнем добробуту, значним розривом в рівнях прибутків населення, боязню убогості, бажанням увійти у вузьке коло благополучних груп.

В силу цих причин "корумпована "чорна" економіка і мафіозні структури будуть постійно створювати протидію справжньому, а не декларативному розкріпаченню ринку, а також налагодженню надійного механізму захисту державної "кишені" (тобто державних фінансових ресурсів і державної власності) від усіх можливих форм їх використання як з метою особистого забезпечення, так і в інших корисних (особистих, групових або кланових) цілях" [1].

Все це привело до мутації системи управління економікою. Розглянемо механізм цієї мутації.

Спрощено уявимо, що в систему управління економікою входять три потоки інформації (Рис.): настановний, що визначає офіційні цілі розвитку економіки, що публічно декларуються (ПДЦ) наприклад, соціальна спрямованість економічної політики, що публічно проголошується, бюджет і т.д.); потік зовнішніх умов, тобто дані про зовнішньоекономічні і політичні умови і обмеження, що диктуються зарубіжними чинникими; зворотних зв'язків, що відображають стан економіки як досягнутого результату Рл, так і стан суспільного "середовища" в кожний даний момент. Під "середовищем" тут розуміються політичні і соціальні умови, правове забезпечення діяльності економічних суб'єктів, стан ринку праці, грошово-кредитного і фондового ринків і т.д. Ці вхідні потоки відображають об'єктивні потреби суспільства і є початковими для управління економікою. Звичайно, при цьому не виключено, що ПДЦ можуть не в повній мірі відображати потреби суспільства внаслідок політичних ілюзій або впливів чужих інтересів в глобальній світовій системі. Однак контури зворотного зв'язку за результатами в економіці і станом середовища повинні допомагати корегувати рішення, приводячи управління в більшу відповідність з інтересами суспільства і держави.

Від блоку "Управління" (БУ) потоки керуючих процедур йдуть на блок "Середовище" і безпосередньо на блок ОУ ("Об'єкти управління"), в який складають суб'єкти господарської діяльності. Під блоком "Управління" розуміється вся вертикаль державного управління, по суті, вся влада центрального, регіонального і місцевих рівнів. По мірі розвитку ринкових відносин, що базуються на незалежності господарюючих суб'єктів, інтенсивність потоку керуючих процедур, направленого до блоку ОУ повинна відносно слабшати: управління повинне в зростаючій мірі здійснюватися через зміну умов (блок "Середовище"), тобто економічними методами. Тому на схемі потоки інформації і керуючих процедур йдуть паралельно на блоки "Середа" і "Об'єкти управління". Відповідно, і зворотні зв'язки, що інформують про фактичний стан, направлені до блоку "Управління" як від блоку ОУ, виходом якого є результати діяльності конкретних господарських суб'єктів, так і від блоку "Середовище", що відображає сукупність всіх умов, в яких діють економічні суб'єкти. Всі ці зв'язки офіційні і легальні.

У органах управління всіх рівнів працюють люди, інтереси яких в різній мірі не співпадають з цілями, що декларуються і об'єктивними потребами легальної економіки. Для реалізації своїх цілей вони, використовуючи своє положення в системі управління (блоці "Управління"), вдаються до тіньових, неофіційних, часто незаконних процедур, формуючи канали нелегітимних процедур.

На рис. тіньові (нелегітимні) процедури позначені подвійною лінією. Таким чином, блоки "Управління", "Середовище" і "Об'єкти управління" працюють з двома вхідними і двома вихідними потоками - легітимних і тіньових процедур. При цьому початковим потоком по каналу тіньових процедур є потік цілей корумпованих груп (ЦКГ), що входить в блок Управління". Цей блок паралельно з легальними процедурами впливу на блоки "Середовище" і "Об'єкти управління" впливає на них через тіньові процедури. Одночасно йдуть приховані від суспільства керуючі впливи і на блок "Об'єкти управління тіньові", під яким розуміється тіньова частина економіки. Її підсумком діяльності є результат Рт. Природно, в управлінні тіньовими об'єктами враховується інформація про стан легальних об'єктів. Діють і "тіньові зворотні зв'язки". На виході частина тіньових результатів може легалізуватися і впливати на значення результатів відкритої економіки (блок "Часткова легалізація"). Таким чином, діяльність самого "блоку управління" спотворюється, в тій або іншій мірі підкоряється інтересам тіньової економіки.

Управління об'єктами в легальній системі відбувається двома основними методами: прямим впливом на об'єкт управління і впливом на економічне середовище. Формуючи середовище, система управління, непрямо примушує об'єкт діяти в бажаному режимі і напрямі. У певній мірі управління через формування середовища відбивається поняттям економічних методів. Як вже відмічалося, до середовища належать: сукупність законів, валютно-грошова, фінансово-банківська, податкова, митна системи, купівельна здатність населення, матеріальна і інформаційна інфраструктура, фондовий ринок і т.п.

Об'єкт управління - підприємство - самостійно визначає лінію поведінки, сам шукає найбільш ефективні рішення в рамках обмежень і умов економічного середовища. Якщо об'єкт сам справляє істотний вплив на середовище - природний монополіст, інфраструктурне підприємство і т.п., - то прямий вплив органів управління на нього може бути відносно більш сильним. У ідеалі управління об'єктами економіки повинно здійснюватися виключно через середовище. Однак швидкий перехід від адміністративного до непрямого управління утрудняється великою питомою вагою монопольних вузько спеціалізованих підприємств, структурою зв'язків по постачанню, витрат і цін. Вони вимагають поступового переходу на ринкові умови. Інакше, наприклад, Україна вже повністю втратила б такі галузі як судно-, літако-, тракторобудування і багато хто інших, а безробіття прийняло б катастрофічних масштабів. Тому у високо індустріалізованій економіці перехід до непрямого економічного управління йде уповільнено, еволюційно.

Середовище формують різні рівні управління: загальнодержавний, обласний і місцевий. Кожний з них має свою компетенцію, виконує свої функції, що додає управлінню середовищем необхідну гнучкість, дозволяє враховувати особливості регіональних і місцевих умов. Тому одним з важливих передумов ефективного управління є оптимальний розподіл компетенції рівнів управління, розширення повноважень обласних і місцевих органів. При цьому повинна дотримуватися в ідеалі повна узгодженість рівнів управління, що відображає обов'язковість рішень верхнього рівня для нижнього. Взаємовплив рівнів управління призводить до інтерференції керуючих впливів, тобто до їх посилення або ослаблення.

Очевидно, суттєвим є співвідношення потужності легальних і тіньових зв'язків. Тіньові інтереси і зв'язки існують в економіці всіх держав. Але в одних вони по відношенню до легальних незначні, у варіанті України (і, очевидно, різною мірою всіх пострадянських держав) вони вельми вагомі і можуть радикально спотворювати відкриту економіку. Непрямо це співвідношення можна оцінити питомою вагою тіньової економіки, яка сьогодні складає близько 60% по відношенню до легальної. Інший метод оцінки тіньової економіки - за питомою вагою грошей, що обертаються поза банками. За даними Національного Банку України, гроші поза банками становлять 44-45% офіційної грошової маси. Але якщо спиратися на експертні оцінки, за якими поза банками є 10-12 млрд. доларів, то це в сумі дає не менше за 87% сукупної грошової маси, вираженої в гривнях (правда, сюди ж входять оті $ 100-200 відкладених на "чорний день" - чи є вони "тіньовим" капіталом? - прим. ред.). Процеси зберігання, утворення та інвестування (або вивозу) капіталу в основному відбуваються в тіньовій сфері і регулюються вони внутрішньо перерожденною системою управління.

У суспільстві, однак, виробляються механізми відносно незалежного контролю над діяльністю органів управління. Вони не включені у власне систему управління і являють собою "зовнішнє доповнення" по відношенню до неї. Згідно теорії будь-яка самокерована система без зовнішнього доповнення деградує. Для економіки таким "зовнішнім доповненням" є неформальний суспільний контроль (засоби масової інформації, форми гласності і звітності, вибори, активна суспільна позиція пересічних громадян, діяльність громадських організацій, партій і т.п.). Система суспільного контролю утворює додаткові зворотні зв'язки (Рис.). У Україні ця система слабка і, в свою чергу, також зазнає впливу з боку тіньових груп. Але чим більше вона розвивається, тим сильніше вона заважає тіньовим процедурам, звужує потужність тіньових каналів.

У світлі викладеного стає зрозумілою суть і роль корупції. Класично корупція (від лати. сorruptio - підкуп) визначається як пряме використання посадовою особою свого службового положення з метою особистого збагачення, як правило, що супроводжується порушенням законності [2]. Але в сучасних умовах корупція видозмінилася, прийняла витончені форми, в яких важко розпізнати її класичне визначення. Передусім, влада стала різновидом бізнесу і, мабуть, самим ефективним з точки зору перерозподілу капіталу, його первинного накопичення. Корупція далеко не зводиться до епізодичних підношень, навіть якщо вони часті і стали системою. Сьогодні корупція - це система економічних відносин, що реалізовує приватні інтереси кланових груп з використанням владних повноважень і адміністративних методів управління. Локальний матеріальний хабар в ній існує, але часто не віграє провідної ролі. Його замінено послугою по прямому перерозподілу власності, товарних і грошових потоків або створенню умов для заданого перерозподілу, а також забезпеченням безпеки групи (клану). Корупція включає механізми, які сприяють концентрації капіталу в руках груп (кланів) за рахунок зубожіння суспільства.

Соціально-економічним грунтом, на якому особливо активно розвивається корупція на всіх рівнях державної і суспільної ієрархії, є не турбота про благо суспільства, а бажання найшвидшої концентрації капіталу з подальшим забезпеченням його збереження в руках певної групи з одного боку, і відсутність гласності, прозорості в діях влади з іншого боку. Останнє викликано несформованим інститутом демократії як в суспільстві, так і в економіці, що виражається підлеглою роллю засобів масової інформації і слабкою активністю громадських організацій, які повинні виконувати роль незалежної точки опори для демократизації суспільства, тобто роль зовнішнього доповнення.

З цих позицій стають зрозумілими багато які явища українською економіки: некритичне, дуже слухняне в збиток Україні виконання розпоряджень міжнародних фінансових організацій; величезні масштаби тіньової економіки і деградація легального сектора; відтік національних капіталів, що перевищує суми позик і зовнішньої допомоги; криза платежів, укорінена бівалютна система на грошовому ринку країни; широкомасштабне безмитне ввезення і контрабанда підакцизних товарів, створення умов для переважання імпорту над власним виробництвом в секторах, де Україна здатна виробляти конкурентоздатну продукцію; спотворення економічних орієнтирів роботи підприємств, що приводить до їх офіційної збитковості, в тому числі підприємств, що мають сучасне оснащення і здатних виробляти ліквідні товари; відсутність прозорості і порушення законодавства в приватизаційних конкурсах; витрачання бюджетних грошей і цільових іноземних кредитів не за призначенням; закупівля іноземного обладнання, машин, насіння і т.п., які згодом виявляються неефективними; поширення толінгових схем - все це і багато іншого, що не дає реальній економіці України розвиватися і підвищувати ефективність є прийомами в перерозподілі капіталу, власності, зміцнення впливу і влади.

Ось чому майже всі перетворення, що проводяться, зрештою, не можуть виявити своєї корисності, тонуть в навколишній трясовині корупції і тіньових операцій, що сковує управління в інтересах суспільства. Для зовнішнього спостерігача це виглядає так, неначе держава і економіка не можуть швидко подолати труднощі перехідного періоду, це приписується реформенній плутанині, політичній конфронтації і некомпетентності в управлінні. У цьому є значна частка істини. Але правильно і те, що нечіткість, неузгодженість, відсутність досвіду і ясних цілей умисно використовуються блоком "Управління" (владою на всіх рівнях) для вироблення рішень в своїх інтересах. Дві причини злилися в одну, взаємно підкріплюючи один одну.

При такому підході до розгляду управління економікою тіньовий сектор вже не виглядає випадковим утворенням або результатом діяльності "нелояльного" до держави населення, а є необхідною умовою підтримки високого рівня корупції, її поживним середовищем, її "городом". З іншого боку, корумпована система управління відтворює всі умови для зміцнення і розширення цього сектора.

Звичайно ж, потрібно враховувати, що виділені на схемі блоки "Об'єкти управління" і "Об'єкти управління тіньові" мають всередині себе локальні контури зворотного зв'язку, що означає відому здатність до стабілізації і самоорганізації.

Виникає питання, як з цим боротися? Щоб на нього правильно відповісти, по-перше, необхідно розуміти суть явищ, тобто розуміти причинно-наслідкові зв'язки механізму низької ефективності ходу реформ і основні причини, що викликають хворобу. По-друге, важливо ясно і компетентно поставити цілі відповідно до виконаної діагностики і мати політичну волю для їх реальної реалізації, а не імітації діяльності. По-третє, обов'язковий незалежний механізм, ("зовнішнє доповнення") що контролює реальність руху до мети (ПДЦ). Він може бути найбільш ефективним засобом проти імітаторів бурхливої діяльності по реформуванню. І далі необхідні комплексні програми у різних конкретних напрямах економіки - тут є найбільший "заділ" у всіх гілок влади. І те, що він не реалізовується, не приносить результати, пов'язано з неточною стратегічною діагностикою причин пробуксовки реформ, в якій не розкритий дуалізм роботи блоку "Управління", породжений одночасною реалізацією двох протилежно направлених векторів цілей ПДЦ і ЦКГ в умовах обмеженості економічних ресурсів, що значною мірою позбавляє суспільство системи управління в його інтересах. Крім того, відсутність точки опори для реформаторів у вигляді сформованих демократичних інститутів в суспільстві і економіці не дає їм можливості "перевернути" маленький світ коррумпированной влади, що склався, працюючої на себе.

Що стосується представників іноземних держав і міжнародних фінансових організацій, то вони недостатньо добре розуміють суть того, що відбувається в Україні і застосовують теорії, що сформувалися в абсолютно інших умовах. Тому вітчизняні експерти і наш Уряд повинні коректувати ці екзогенні настановні сигнали. Відмовлятися від допомоги не треба, але ставлення до неї повинне бути творче. А цього часто не відбувається внаслідок небезкорисливої зацікавленості (політичної або матеріальної), що діє в блоці "Управління".

У суспільній свідомості формується напрям руху суспільства до демократії. Але чому ж тоді погано діють механізми демократії в економіці, чому вони недостатньо перешкоджають виявам корупції на всіх рівнях? Це відбувається через ряд причин: внаслідок політичної малограмотності і недосвідченість населення України (а з іншого боку досвідченості його представників в адміністраціях, парламенті і радах); переважання в розумах більшості помилкових і другорядних схем і стереотипів, що відкриває можливості демагогического маніпулювання настроями і симпатіями електорату; штучного створення умов, в яких виникає комплекс вини у підприємницького корпусу, що робить його покірним перед владою і збільшує "керованість" бізнесу з точки зору досягнення інтересів корумпованої бюрократії.

Демократія і можливість маніпулювання (забезпечення тіньової керованості) суспільством пов'язані зворотно пропорційною залежністю. Тому з метою керованості використовується не тільки силовий тиск на бізнес, заплутаність і складність правової бази, але і вживання невизначених штампів (ринкова економіка, нестача структурних реформ, боротьба з корупцією і т.д.), некритично переносимі на наш грунт елементи економічних механізмів, які псують роботу господарського комплексу (наприклад, податкова система з ПДВ), постійна ротація управлінців, що відводить їх від персональної відповідальності і т.п.

Таким чином, розв'язання економічних проблем треба починати з реорганізації блоку управління на всіх рівнях влади. Це можна укласти в поняття адміністративної реформи, яка повинна розумітися в широкому значенні слова - не тільки як зменшення чисельності апарату управління, кількості міністерств і відомств, зміна їх функцій, але і як зміна економічних, виробничих відносин між керуючою системою (влада на всіх рівнях в особі органів, що створюють і контролюють правове поле) і об'єктом управління (всі економічні суб'єкти). Зміна економічних відносин, що склалися в кращих традиціях "совковості" на телефонному праві, чиношануванні, неформальних процедурах прийняття рішень за принципом "ти - мені, я - тобі" і т.д., неможлива шляхом випуску додаткових, нехай навіть самих грізних директив, що стосуються регламенту роботи чиновника. Розв'язання цієї проблеми лежить у використанні структурних заходів, що виключають саму можливість використання влади в корумпованих інтересах. Наприклад, чим рідше податковий інспектор буде зустрічатися з підприємцем, тим менше імовірність мздоїмства; чим більше самостійності у бізнесу і чим менше він звертається за дозволом до чиновника, тим чистіша економічна атмосфера; чим простіші і зрозуміліші закони і нормативні документи, тим менше можливості зробити бізнес винною стороною і т.д. Тому, наприклад, треба було б значно спростити податкову систему, позбувшись ПДВ і перейшовши до диференційованого оподаткування по галузях реалізації, упорядкувати систему податкових пільг, що дозволить виключити свавілля. Кожна пільга повинна бути економічно обгрунтована, даватися під певні умови і припинятися, якщо вони не виконуються. Перехід від дозвільного порядку на заявного в бізнесі також є структурним заходом по боротьбі з корупцією. Поряд з ним стоїть відмова від тотального ліцензування, квотування, адміністративних методів впливу на "Об'єкти управління" і т.д. Зменшення потужності потоку тіньових процедур, направленого від блоку "Управління" до "Об'єктів управління" можна досягти шляхом впливу насамперед на середовище, яка визначає поведінку об'єктів управління. Це еквівалентно переходу від адміністративних методів управління економікою до ринкових, але з участю держави, яка в основному через управління середовищем управляє всією економікою.

Серйозним структурним заходом боротьби з корупцією є відмова від створення нових державних органів, департаментів, комітетів, агентств під будь-яку тимчасову функцію. Державні органи повинні створюватися лише під функції, що носять постійний характер. Будь-яка функція, закінчення якої можна прогнозувати, повинна виконуватися або існуючими державними органами ("в навантаження") або делегуватися комерційним структурам на тендерних умовах. Тоді роль держави буде зводитися до контролю якості виконання цієї функції спільно зі ЗМІ і громадськими організаціями. Такий підхід дозволить зменшити непродуктивні державні витрати з бюджету. Як приклад таких функцій можна привести управління акціями, що належать державі, в акціонерних товариствах, або, з недалекого минулого, проведення сертифікатних аукціонів при приватизації підприємств і т.д.

Коротше кажучи, з корупцією неможливо справитися одними лише силовими методами. Необхідний інший підхід, який не абсолютизував би непогрішимість держави перед обличчям економічного суб'єкта в питаннях турботи про суспільний добробут, а встановлював рівну взаємну відповідальність один перед одним. Потрібно пам'ятати, що робочі місця створює не держава, а бізнес, що держава, перш ніж направити кудись кошти, повинна їх отримати від економіки, а при цьому суспільству треба ще ретельно контролювати дії чиновників по цільовому використанню цих бюджетних, тобто суспільних, коштів. Крім того, держава дуже легко може завдати шкоди бізнесу, який перед корумпованою бюрократією часто просто беззахисний. Звичайно, потрібні і традиційні методи боротьби з корупцією з використанням силових і контролюючих структур всередині керуючої системи. Але при цьому вже перезріла необхідність встановлення персональної відповідальності всіх представників влади за дії або бездіяльність, що приносять збиток будь-якої величини, на будь-якому рівні, будь-якому суб'єкту економіки.

Вплив корупції, як в системі управління, так і в суспільному контролі буде меншати по мірі зростання матеріального добробуту населення, згладжування соціальних контрастів, зміцнення економічної незалежності особистості. Велику роль, зрозуміло, має духовність суспільства (та, що не зводиться до релігійності!), відданість позитивним соціальним ідеалам, відносне зменшення значення для людей цінностей матеріального плану. Мають значення також моральні якості політичного керівництва і його послідовні дії у викорінюванні мздоїмства і корупції. У основі проблеми вікова суперечність між інтересами суспільства загалом і конкретної особистості. Усунути її повністю неможливо, але мінімізувати, не дати прийняти деструктивні форми і є задача організації суспільства і держави як його важливої частини.

Для нормального ходу реформ в інтересах суспільства через перехід до ринкових відносин в економіці повинні відбуватися зміни в наступних напрямах: а) посилення впливів, що формують середовище і перетворення їх в домінуючий метод управління; б) зменшення потужності, частоти і повне припинення прямих впливів на об'єкти управління (підприємства) з часткою державної власності, приватної і колективної власності з боку системи управління; в) посилення потужності і дієвості публічних зворотних зв'язків, суспільного контролю на всіх стадіях економічного процесу і всіх його рівнях; г) мінімізація і ліквідація корупційних тіньових зв'язків; д) повне переведення результатів тіньової економіки в офіційну; е) розробка механізмів захисту від інтерференції керуючих впливів по каналах легітимних і тіньових процедур (насамперед для системи управління); ж) чітке розмежування функцій і відповідальності по рівнях управління: державне, регіональне місцеве.

Література

  1. Мандібура В.О. "Тіньова" економіка України та напрями законодавчої стратегії її обмеження. К.: Парламентське видавництво. 1998. С. 127.

  2. БЭС. М., 1997. С. 576.



Управлінська криза в Україні: демонстраційний потенціал

Донченко О.А. докт. соціолог, наук,

Бурега В.В. канд.психол.наук.

Сучасна криза в Україні є широкомасштабною. Але всі її аспекти безпосередньо пов'язані з головним фактором - невмінням управляти,

неефективністю управлінської системи, її соціальною неадекватністю. Суспільство опинилося перед найскладнішим завданням - знайти нові рулі управління країною на засадах демократії, незалежності і свободи. Утворений адміністративно-управлінський гібрид вступає у все більш гостре протиріччя із практикою та завданнями демократизації державного та суспільного життя, ствердженням ринкових відносин [1].

На початку незалежності України було готове найголовніше "знаряддя" успішного управління того етапу - народ, приголомшений ламкою життєвих стереотипів, якимось іграшковим, легким усуненням від керма суспільства КПРС, переляканий подіями в Москві, який миттєво розгубив життєві орієнтири, потребуючий хоч якогось визначення, керівництва і настроєний на розбудову власного, безпечного і вільного, життя у незалежній Україні. Народ тоді був консолідований, бо спрацьовувала ідея незалежності і мрія про майбутній власний добробут. Людей об'єднувала думка про власні внутрішні можливості України, її потужний потенціал. Це пропагував Народний рух як головний опонент (на той час) державної перебудови в Україні, про це начебто вболівали й інші політичні сили. Народ і політичні рухи тоді були єдиною силою, потребуючою свого лідера, готовою до активного подолання труднощів.

Але перший президент не зміг подолати солодку диявольську принаду зовнішнього самоствердження, захопився виконанням представницьких функцій не приділяючи достатньо уваги проблемам внутрішнього плану, які насамперед вимагали займатися встановленням управлінських зв'язків на усіх рівнях, не віддаючи переваги самоорганізаційним процесам. Саме так і відбувається в багатих, сильних державах, які знаходяться на конвенційному, стабільному етапі своєї еволюції. Але сподіватися на таке в українському варіанті початку 90-х означає, безперечно, дефіцит далекоглядності та розуміння соціально-політичної ситуації в Україні.

Зростання економічних і фінансових труднощів, відсутність спроб їх вирішення на сучасних правових засадах привели до психологічної демобілізації, політичного охолодження основної маси українського суспільства, перетворення народу на аморфну масу, яка розпочала процес власного виживання, але вже без втручання в нього держави і політичної влади. У той же час політична влада, захоплюючись новими блискучими можливостями (реформи, демократія, народ, можливість вибору, входження в світове суспільство, усунення перешкод на шляху "вестернізації" тощо), розпочала власне, наче відокремлене від народу, життя, подарувавши йому замість необхідного на першому етапі формування нового суспільства державного та управлінського захисту і допомоги, приклад автономної гри за своїми, в багатьох проявах ганебними, правилами. Але неминучий "самоорганізаційний" перехват цих правил з верхніх поверхів владної піраміди до самого низу став пануючою парадигмою життя українського соціуму, яка відтворює інстинкти нижчої форми організації спільного життя.

Другий президент отримав у спадщину цю "управлінську" парадигму, яка панує, на жаль, і сьогодні, після його переобрання на новий термін, напередодні нового тисячоліття існування людської спільноти на Землі. Влада і народ в Україні існують і виживають в межах єдиних географічних кордонів, фактично паралельно, і, водночас, заважають одне одному в досягненні своїх інтересів. Верховна Рада або веде палкі політичні баталії, нехтуючи своїм головним призначенням, або приймає "пакети" законів, які не спрацьовують (хоча ще не відомо, чи не було б гірше, якби вони спрацьовували). Відбувається протистояння гілок влади, що не надає їй авторитету у народу, який страждає від пробуксовування її механізмів, неоперативності та марнування часу.

Надлишок повноважень на верхньому поверсі ієрархічної піраміди, які представники нашої влади практично не можуть реалізувати, породжує беззахисність і безвідповідальність на нижчих щаблях соціальних сходів. З одного боку посилюється конфліктна основа самої влади, яка потребує суттєвих змін власної структури, функцій, методів і засобів діяльності, з другого - недовіра народу до неї. В умовах відсутності закінченості логіки управління фактично немає розумної і сміливої опозиції. У цьому переконують результати всеукраїнського опитування 1999року. На питання: "Чи є серед існуючих на теперешній час в Україні політичних партій і рухів такі, яким можна довірити владу?" отримані відповіді: ні -30,5%; не знаю - 50,2%; так -19,4%; не відповіли - 0,1% [2, 196].

Це ж яскраво продемонстрували і події під час останніх виборів президента України.

Одним з психологічних аспектів аналізу ситуації може бути поліфункціональний психічний феномен ідентифікації народу України з політичною владою, з політичними і соціально-економічними процесами, які відбуваються.

Можна сказати, що стан ідентичності у суб'єкта - чи то людини, чи то групи, чи цілого народу - це те, що створює відчуття нормальності існування, відчуття безперервності змін і, нарешті, відчуття адекватності себе даному соціуму, віку, подіям, нормам, людям тощо. Це те, що є не тільки головним механізмом структурування власної реальності будь-яким суб'єктом у соціальному житті. Всілякі флуктуації в функціонуванні даного механізму виконують роль глибинно-психологічного регулятора будь-яких подій і вчинків. Саме завдяки ідентифікації відбувається беззупинне реставрування суб'єктом єдності смислу, відчуття стабільності та захищеності власних цінностей, формується мотиваційна визначеність ситуації тощо.

Потреба суб'єкту в ідентичності з макросоціальною спільнотою будь-якого масштабу - первинна. Її реалізація базується на специфічному глибинному комплексі установок та архетипів, який формувався протягом існування людства.

Потреба у виділенні із спільноти завжди народжується за умови того чи іншого рівня задоволення первинної потреби в психологічній інтеграції з нею, тобто з ідентифікації. У відповідності до якості останньої, суб'єкт або шукає шляхи до індивідуальної творчої актуалізації в даній спільноті, або виходе з неї і знаходить іншу спільноту.

Політична, або краще соціально-політична, ідентифікація завжди пов'язана із самопочуттям існування людини або групи в певному соцієтальному просторі, який у великій мірі визначається системою політичного або владного облаштування життя у даному просторі, якщо можна так сказати, - державною системою життя в країні. Якщо ця система відповідає глибинним історичним і психокультурним архетипам даного простору, поняття "країна" і "держава" співпадають у буденній масовій свідомості. Якщо ж ні,то вони існують окремо і знаходяться у конфлікті, явному чи латентному.

Як правило, людина інвестує себе в одну систему життєдіяльності і всі інші системи внутрішньо ігнорує. Якщо наша сучасна політична система не є єдиною для всіх (для політиків вона одна, а для людей - інша),то людина може робите свій вибір і вона його робить. Наслідки цього вибору невтішні для влади. Якщо ідентифікація визначає чим є людина в політичному плані і де вона, з ким вона, то абсолютно ясно як теоретично, так і емпірично, що пересічна людина не з владою, вона поза нею, в іншій системі, але в ній діють, як це не парадоксально, ті ж самі "віртуальні" правила гри. Активністю людей управляють лише власні інтереси, які не мають ніякого відношення до країни як цілого, до законів цієї країни та її соціальної мети.

Політична ідентичність - це внутрішня сила, яка об'єднує людину з іншими людьми на основі спільності соціальної мети. Але ж ми знаємо, що в ситуації, коли в соціумі аномія, коли зруйновані спільні цінності і норми існування, коли кожний іде своїм шляхом, коли немає спільної соціальної мети ні у влади, ні у опозиції, тоді "доповнюючим" регулятором є внутрішній минулий психокультурний досвід, який "записаний" в соціальну тканину суспільства.

За даними соціологічного моніторингу здійсненого Інститутом соціологи НАН України [2, 187] цей психокультурний досвід проявився у відповідях на питання "Якому шляху розвитку України Ви надаєте перевагу?"

No

Відповіді / Роки

1994

1995

1996

1997

1998

1999

1

Насамперед розширювати зв'язки в рамках СНД

40,5

38,8

31,8

23,7

23,8

18,4

2

Розвивати стосунки переважно з Росією

17,5

14,8

14,4

4,5

5,0

4,8

3

Зміцнювати насамперед східно-

слов'янський блок

-

-

-

24,3

23,8

24,0

4

Створити Балто-Чорноморський союз

1,7

0,8

0,9

0,8

0,9

1,1

5

Встановлювати зв'язки перед усім з розвиненими країнами Заходу

13,3

13,9

15,9

13,8

12,8

16,4

6

Перш за все опиратися на власні ресурси, зміцнюючи незалежність

13,3

14,4

18,5

16,1

17,7

19,7

7

Різні регіони України повинні обирати свій шлях

4,2

4,4

4,5

4,1

5,0

4,1

8

Інше

2,3

1,9

1,7

1,4

1,6

1,7

9

Важко відповісти

9,5

10,8

12,2

11,3

9,4

9,7

10

Не відповіли

0,2

0,1

0,0

0,0

0,2

0,1

Мабуть в історії людства завжди були об'єднуючі внутрішні механізми, такі як соціально-політична і психокультурна реакція - когнітивна, емоційна та поведінкова. І тепер, аналізуючи політичну ідентичність як механізм і як феномен суспільного життя, ми не можемо абстрагуватися від цього висновку. Політична психологія і психокультура будь-якого соціуму пов'язані настільки грунтовно, що будь-які спроби заподіяти щось у сфері політики без свідомого, наукового врахування психології народу приречені на поразку.

Психологічний механізм і феномен ідентифікації приймає чи не найголовнішу участь у формуванні таких політичних явищ як патріотизм, легітимність, почуття "ми", електорат, суспільство взагалі тощо. Українська "родова" пам'ять переобтяжена історичними стресами і зрадництвом політиків, і тому сьогодні ще спрацьовують комплекси "молодшого брата", "приймака" і вічний страх перед приниженням, навіть знищенням. Сьогодні спрацьовує політика відродження минулого дистресового досвіду України [3].

Виділяють два основних види політичної ідентичності: ситуативну і надситуативну. Ситуативну ідентичність відрізняє те, що в ній відсутнє прийняття особистістю інтеріорізованих норм і правил практики, схем мислення, сприймання та оцінювання, які притаманні певній політичній позиції, що існує в суспільстві. Така ідентичність не інтегрується з особистісними смислами, чуттєвими та раціональними значеннями свідомості. Така політична ідентичність є "притиркою" до ситуації і її дуже просто змінити шляхом дискурсу чи будь-яких форм навіювання. Вона не внутрішня, а зовнішня. Велика кількість нашого українського електорату і представники усіх гілок влади мають саме таку політичну ідентичність. Вона короткочасна і не займає важливого місця в мотиваційній сфері людей. Соціологи називають цей феномен низькою політичною культурою нашого народу. Цей феномен існує тому, що ігри, які зараз ведуться на сучасному політичному Олімпі, як правило, не співпадають з глибинними очікуваннями народу України.

Надситуативна політична ідентичність детермінується внутрішньою позицією суб'єкта, всім його політичним досвідом, його світосприйманням в цілому. Таку ідентичність не так вже просто похитнути, бо вона відносно незалежна від зовнішніх та внутрішніх обмежень. Політична стратегія тут є в знятому вигляді завжди, це незмінна внутрішня потреба, можна навіть сказати, що це " інформаційно-енергетичний потенціал" політичного суб'єкту. Неважко помітити, що таких суб'єктів політики у нас можна по пальцях перерахувати, а таких, що в змозі персоніфікувати політичну владу, ще менше.

Саме таку політичну ідентичність мали всі харизматичні лідери, відомі в історії і сучасності. Саме така якість внутрішньої політичної позиції дає наснагу та необхідну для політичної роботи енергію. Саме така якість інтеграції виникає тоді, коли політичний устрій в державі співпадає з означеними історією тенденціями психокультури. Соціум з такою якістю політичної ідентичності теж може називатися "харизматичним", таким, що не запозичує в когось енергію для своєї активності, а сам активно рухається вперед за єдиною власною внутрішньою програмою (що аж ніяк не заважає індивідам мати кожному свою програму життєздійснення).

На жаль, Україна сьогодні не є такою цілісною системою, хоча має велику вірогідність стати такою. Можна стверджувати, що соціально-психологічна ситуація, яка склалася у процесі запровадження соціально-політичних та економічних реформ в українському суспільстві, характеризується дисбалансом нормативно-цінністних орієнтацій, посиленням диструктивних тенденцій у свідомості і поведінці громадян, суперечливим поєднанням прагнення до свободи і демократії з тугою за сильною рукою практично у всіх прошарках нашого суспільства.

Сьогодні ми маємо народ, який психологічно носить в собі конфліктну кризу влади, переживає найкритичнішу фазу розвитку країни і актуальну загрозу тоталітаризму. Не дивлячись на зовнішню відповідність вищих органів влади в Україні західним взірцям (Конституція, президент, парламент, Кабмін, Конституційний суд, мажоритарна система виборів тощо), вона повільно, але неухильно рухається до авторитаризму [2, 196].

На жаль, не тільки в суспільній свідомості, а й серед вагомої частини соціальної еліти панує думка про те, що з такого скрутного становища можна вийти тільки за допомогою вже перевірених історією "азіатських" методів державотворення. Завжди маси, які виходили з пекла будь-яких революцій, глобальних економічних криз і не встигали конституюватися в політичне самостійну істоту, не ідентифікувалися із політичною владою, ставали об'єктом політичної формотворчості, а форми ці не завжди признавалися адекватними глибинним соціальним потребам. Добре, якщо знаходився в країні такий формотворець, як Ф.Рузвельт, в якому поєдналося політичне і психокультурне чуття щодо Америки 30-х років. А якщо такого не траплялося?... Якщо все це не хвороба демократії, як це часто представляють політичні оглядачі, то ми маємо справу з хворобою нашої управлінської системи з діагнозом "соціальна неадекватність".

Серед фахівців немає єдиної думки про те, що саме є найпліднішим в ситуації глобальної кризи, чи персоніфікація влади з усіма повноваженнями і авторитарним стилем прийняття доленосних рішень, чи демократична структура необхідних гілок влади під началом головного програмного документа країни? Адже той факт, що у нас і в багатьох цивілізованих країнах один і той же "набір" владних гілок, ще не означає, що результат функціонування нашої держави автоматично буде таким самим. Це світ наслідків. А світ першоджерел знаходиться в різниці психокультур України та інших західних країн, в якому містяться і політичні уподобання, і політичні стратегії, і політичні установки людей.

Згадаємо американців, які створювали свою країну, не замислюючись надовго якою зона повинна бути. Люди, які подолали неймовірні труднощі переселення і адаптації на новій землі, вже знали, якою вони хочуть Її бачити і робили все, базуючись на біовиживальних установках конкурентної боротьби. Ці західні установки вони перенесли разом із собою через океан і ніколи не прагнули до іншого. Але те, що було добром для американців тієї доби, ще не означає, що воно є добром насправді і для всіх інших, а тим більше сьогодні.

Українці зовсім інші люди. Вони завжди були наполовину східними, а наполовину західними людьми. І ніколи не були абсолютно західними чи абсолютно східними. Україна як соціум має в собі такі системні властивості, які завжди будуть опиратися насильницькому втручанню чисто західних або чисто східних взірців життєбудування. Жорстока конкурентна боротьба, яка є природною для американців, як принцип розбудови нового життя, навряд чи влаштує мешканців наших земель.

Ми не зовсім матеріалісти і прагматики за своєю психокультурою. не дивлячись на нашу базову освіту. Ми всі знаємо теорію Дарвіна про природній відбір і боротьбу, але ми, не дивлячись на свій європейський індивідуалізм, надаємо перевагу ідеям єднання і спільної справедливості, рівних прав для усіх. Ми обираємо голову владної піраміди, але водночас наші давні історико-культурні установки вимагають демократичної організації управління. Український етнос у координатах дихотомічної пари ознак "сенсоріка-інтуіція" відноситься більш до сенсорного. Це дає підстави стверджувати, що конкретне мислення дає йому значні шанси на успіх у вирішенні завдань найближчої гарантованої перспективи, але робить важчим відпрацювання довгострокових програм.

Тому модель соціально-адекватного менеджменту у контексті українського менталітету повинна відштовхуватися від ситуативного підходу, враховуючи домінування у сенсорного психотипу мислення на рівні тактики, а не стратегії. Їй має бути притаманна здібність узагальнювати різнополярні інтереси Заходу та Сходу. Вона має оперативно реагувати на зміни зовнішнього соціально-політичного та економічного середовища під час функціонування [4,51].

Ситуація в країні вимагає не рішення "твердої руки", яким вже наситилося людство і наслідки якого знову і знову призводять до регресивних форм життя людей і соціуму. І, напевне, не американського життєвого стереотипу, за яким виживає сильніший, бездуховні принципи якого сьогодні переймаються значною частиною людей і молоді зокрема. Україна знаходиться на такому перехресті традиційного, малодинамічного, але мудрого Сходу і консервативно-прагматичного Заходу, що сам Бог велів саме їй винайти нове рішення своєї проблеми, за яким, може, в майбутньому і піде все людство. Ситуація нового віку і тисячоліття, що настають, вимагає від політиків України якісно нових рішень в цьому напрямку насамперед управлінських рішень.

Колись Піфагор сказав, що людство завжди буде страждати від неосвіченості священиків, матеріалізму науки і відсутності дисципліни у демократії, і що це знову і знову буде призводити до деспотії. Ці слова і через два тисячоліття звучать наче вирок людству. Але ж Абсолютний Розум створив людину за своєю подобою не для того, щоб вона так довго і так настирно повторювала свої помилки, а для того, щоб вона допомагала йому будувати життя за законами всесвітнього порядку, добра і краси. Всесвітній же порядок потребує відтворення основних своїх принципів і в людському суспільстві.

Мова йде про потребу у терміновому знаходженні нової схеми управління в Україні, в якій кількість гілок влади буде відповідати основним напрямкам реалізації програми розвитку країни. Прекрасну нагоду для загального усвідомлення цього надає підготовка і проведення всенародного референдуму з найактуальніших питань українського сьогодення.

Конституція - це ще не програма, це документ, за яким Конституційний суд повинен захищати права українських громадян. Програма вже була в нашому недавньому минулому, але не було адекватного, демократичного апарату управління. Не влади, а управління! Це дуже важливе уточнення. Влада - це остання сходинка активної політичної діяльності, бо всяка політика в реальному житті - це перш за все шлях до влади. Коли ж влада вже завойована, діяльність, як правило, консервується, бо мету досягнуто, рух і активність виступають вже як самодостатні. А відтоді влада стає реалізацією владного інстинкту.

Влада - це, можна сказати, дитинство людства, це прагнення нових можливостей при не завжди сформованому умінні їх використовувати, дуже сильне, і сильніше там, де слабкіший розум, де він ще не став дорослим і зрілим.

Ірраціональні наслідки владного інстинкту в самих різних проявах ми зустрічаємо протягом всього існування людства, яке, на відміну від тваринного світу, здатне брехати, хитрувати та отруювати. Всі психічні хвороби і відхилення людства протягом віків були пов'язані головним чином із феноменом влади.

Але людям потрібна не влада, а розумне управління, як системним феноменом під назвою "соціум", так і різноманітними організаціями, виконуючими ті чи інші функції. Людство вже визріло для переходу до стану дорослості. Сьогодні, за відсутності загальновизнаної національної чи соціальної ідеї, "оздоровити" український соціум може лише формалізація управлінських технологій функціонування політичного, економічного та культурного поля країн забезпечення їх соціальної адекватності.

Раніше, в сиву давнину і в недалекому минулому, сферою "сублімації" особистісних проблем для більш-менш талановитих людей було мистецтво, література та гуманітарна наука. Релігія протягом багатьох віків виконувала таку ж роль для простих смертних.

Колись вона конституювала соціум, забезпечувала соціально-політичну ідентичність в ньому, враховувала і формувала його психологію. Але в наш час основною сферою, яка намагається це робити за церкву і в якій відбувається екстерналізація особистісних проблем (чи то задоволення нереалізованої потреби в повазі та любові, чи то отримання компенсації за якусь матеріальну, фізичну чи психічну втрату тощо), є сфера політики.

Гарольд Д. Лессвелл, який першим почав використовувати психоаналітичні ідеї в політології, стверджував, що будь-який політик обов'язково буде екстраполювати свої психологічні проблеми на політичну діяльність, але гарний політик до цього ж буде екстраполювати ще потребу в тому, щоб змінити на краще думку інших про себе і про групу, з якою він себе ідентифікує (суспільство в цілому чи певна організація). Ось тут і знаходиться джерело надситуативної політичної ідентичності управлінця, водночас формального і неформального лідера певної спільноти. Хтось повинен персоніфікувати роботу по вдосконаленню управлінської мети і управлінської структури, приведенню її у адекватність до здорових, кращих ментальних структур суб'єктів діяльності і, насамперед, соціуму, який є живою істотою із своїми позитивними і негативними властивостями, ритмами і циклами свого життєзабезпечення, історико-культурними зв'язками із сусідніми країнами тощо.

Але як це відбувається у нас? Людина, яка перетинає кордон будь-якої влади (на мікро, чи на макрорівні), від страху, що це ненадовго, від професійної неадекватності, від випадковості, нарешті, забуваючи усі Христові заповіді, виходить на оперативний простір і різко починає конвертувати свою посаду у тверду валюту.

Один такий приклад породжує багато інших прикладів на усіх сходинках владної піраміди. Так склалося в людському суспільстві, що психоінформаційно-енергетичний потенціал найвищий не внизу, а нагорі владної піраміди. Саме згори легше демонструвати будь-які стилі поведінки, саме звідти йдуть до людей інформуючі сигнали, які є за своєю соціально-психологічною сутністю програмними. Це підсвідомий механізм життя спільноти, яка, не дивлячись на міру виваженості управлінських рішень вождя, часто-густо під його командою стрімко несеться в провалля історії.

Підсвідомо, за тією ж парадигмою відбувається і розбудова інших організацій в країні, коливання успішності яких невеликі, тимчасові і залежать в основному від зрілості і непересічності особистості провідного або головного управлінця.

Тимчасовість успіхів навіть найталановитіших управлінців в країні, де панує "віртуальна" владна парадигма, пояснюється системною природою всіх компонентів соціуму, які не можуть довго залишатися на правах окремого "острова". Сигнали "порядку" чи "безпорядку", які подаються зверху, програмують будь-яку організацію у відповідному напрямку. І в останньому випадку навіть талановита людина буде працювати в режимі "спотворених форм", буде розтрачувати свої здібності на виробництво будь-якої нісенітниці заради грошей, які в цьому випадку перестають виконувати свою сутнісну функцію, а працюють на розбудову химерного світу, приреченого в кінцевому результаті на катастрофу.

За Парсонсом головною функцією політики є організація досягнення мети. Така ж функція теоретично є провідною і в управлінні. Політика, таким чином, є управління процесом досягнення мети, програми тієї чи іншої організації. Але з деяких часів у реальному світі політикою є активність, спрямована не на досягнення мети, а на досягнення влади. Неважко побачити, що з тих самих пір теж саме можна сказати і про управління. Внутрішньоорганізаційна боротьба за владу, за швидкість пересування з однієї сходинки владної піраміди до другої витісняє роботу по виконанню завдань, заради яких організація була створена. Ми бачимо замкнене коло управлінського неврозу, лікування якого на сьогоднішниій день повинне стати основною стретегічною метою "перекодування" стилю життя нашого соціуму.

Якщо не буде вирішена проблема створення морально-етичного кодексу управлінця та механізму його дотримання на всіх без виключення рівнях, з урахуванням глибинних характеристик українського менталітету, всі наші міркування щодо інших управлінських проблем (психологічних, економічних, соціальних тощо) будуть обертатися на гру слів. А морально-етичний кодекс управлінця, в свою чергу, не можна виробити штучно, без здорового політично-демонстративного потенціалу, без нової соціальної "релігії", яку б репрезентував Президент як верховний, найголовніший управлінець. Але він потребує професійної допомоги та висококваліфікованої підтримки з боку Верховної Ради та Кабінету Міністрів. Це прагнення українського народу або здійсниться тепер, або Україна, як повноцінна, багата, розвинена, суверенна та незалежна держава не буде існувати в третьому тисячолітті.

ЛІТЕРАТУРА

1. Инаугурационная речь Президента Украины Л.Д.Кучмы // Голос України.-1999.-2 декабря

2. Українське суспільство: моніторінг соціальних змін (1994-1999 рр.) Інформаційно-аналітичні матеріали / За ред. В.М. Ворони, А.О. Ручки. -- К.: Ін-т соціології НАН України, 1999. - 134 с.

3. Донченко Е.А. Социетальная психика. - К.: Наук. думка, 1994.-207 с.

4. Бурега В.В. Менеджмент: этносоциальный аспект. - К.: Ин-т социологии НАН Украины, 1999. - 59 с.



ФЕНОМЕН ГЛОБАЛІЗАЦІЇ І ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ

Олександр Махмудов
професор Донецької державної академії управління,
президент інвестиційної компанії ДИКОМ

Дослідження присвячене актуальній проблемі оптимальної поведінки країн що розвиваються, зокрема, України, в сучасному глобалізованому світі. Розкриваючи механізм перерозподілу в ньому світового ВВП, автор пропонує і відстоює концепцію роздільного шляху країн-лідерів і країн-аутсайдерів, згідно якої Україна, країни СНД та ін. країни близькі за рівнем економічного розвитку можуть створити свій глобалізований економічний простір, привносячи в його будівництво всі доступні досягнення просунутих країн, і адаптуючи їх до своєї культури і можливостей. При цьому автор виходить з тези, що у видимій для нашого покоління перспективі ми не зможемо бути в лідерах світового технологічного і економічного процесів у вже освоєних нішах. Однією з можливих нових ніш, перспективних для нашої країни, називаються торсіонні технології. Особливої ваги автор надає фактору інвестування в людину, тобто в освіту, науку, культуру України. Робиться загальний висновок про реальну історичну перспективу у нашої країни.

Техніко-економічна розвинутість держав в кінці ХХ і на початку ХХІ сторіччя є, ледве чи не єдиним, критерієм ранжування країн у світовому табелі про ранги. Бо вона зумовлює право на лідерство і в політичній, і у військовій сфері, і в фінансовій. А звідси і притензії найбільш розвинених країн на роль лідерів і арбітрів у всіх сферах: чи торкаються вони прав людини, світового устрою або внутрішніх справ в інших країнах.

Україна вступила на шлях реформування суспільства в той час, коли в світі стрімко формується середовище, однією з відмітних особливостей якого є глобалізація всіх процесів, в тому числі і економічних. При цьому під глобалізацією розуміється динамічний процес становлення єдиного взаємопов'язаного світу, в якому народи позбавлені звичної непрозорості бар'єрів у вигляді кордонів держав, що захищають їх від небажаних зовнішніх впливів і одночасно іноді перешкоджають конструктивній взаємодії.

Теоретично в умовах глобализації можливі дві моделі світобудови. Перша - модель однополярного світу, в якому чітко виділяються країни-лідери, що володіють відповідними технологіями і економічною потужністю, яка дозволяє їм диктувати волю всьому іншому світу в усіх сферах. При цьому спостерігається чітке структурування за принципом "клубу вибраних" країн-лідерів, що дозволяє їм ефективно відстоювати свої інтереси і нарощувати відрив між ними та іншим світом, а з іншого боку - все наростаюча до "низу" структурна аморфність слабко взаємодіючих по горизонталі країн.

Друга модель світобудови можлива на принципах турботи про загальний економічний розвиток, інтеграцію і солідарність. У цьому випадку різко посилюється значення зв'язків по горизонталі, збільшується конструктивний, творчий потенціал глобалізованого світу, бо кожна країна приносить свій внесок в скарбницю досягнень цивілізації. У цій моделі присутній важливий момент - можливість виникнення нових ринків технологічної і економічної активності, яка породжуює різноманітність і абсолютно необхідна для безперервного і цілеспрямованого розвитку в планетарному масштабі.

Перша модель в історичній перспективі обмежує розвиток людства, друга навпаки - відкриває нові горизонти. Але, як завжди, існує конфлікт між короткостроковими і довгостроковими цілями, суперечність між глобальними цілями розвитку всього людства і локальними цілями розвитку окремих країн або груп країн.

Розуміючи, що світом рухають інтереси, ми повинні осмислити процеси, що визначають нинішню світобудову і виробити в рамках закономірностей, що діють всередині цих процесів, стратегію і тактику управління розвитком України з урахуванням її національних інтересів.

Технічною базою, що виступає матеріальною основою глобалізації, є інформаційні технології. Це дає підставу говорити про вступ розвинених країн в епоху "інформаційного суспільства". Якісний технологічний стрибок кінця останнього століття другого тисячоліття привів до виникнення "мета-технологій". Їх характерною особливістю є принципова неможливість отримання конкурентних переваг користувачами технологій в порівнянні з їх розробниками /1/. Все це приводить до того, що збільшується економічний розрив як між розвиненими країнами і іншим світом, так і всередині розвинених країн - між тими, хто активно розвиває мета-технології і просто розвиненими через "інерцію" технологічного знання.

Але і сам факт проходження шляхом глобалізації не рівних за своїми можливостях країн породжує проблеми, які можуть привести до непередбачених потрясінь і колізій, що і спостерігається останнім часом. Фінансові кризи, локальні війни, різке зубожіння нових країн, що раніше разом складали альтернативу розвиненому капіталістичному світу - все це разом підтверджує необхідність серйозного аналізу історичної динаміки процесу глобалізації. Неупереджений аналіз особливо важливий для України, що стала на шлях найглибших суспільних перетворень після участі у невдалому історичному експерименті побудови комуністичного суспільства. Ми не можемо собі дозволити "попасти з вогню та в полум'я". І зовсім не важливо, що в першому випадку рушійними силами були внутрішні процеси, а у другому - зовнішні причини. Сила зовнішніх обставин для нашої країни, про яку світова спільнота мало знає, а якщо і знає, то, в основному, на рівні політиків і спецслужб, вельми значна, і не враховувати її недопустимо. Для вироблення державою адекватних управлінських рішень, які б враховували силу зовнішніх умов, що склалися, необхідно визначити свою стратегію і розробити тактику по її втіленню. Метою повинна бути реалізація національних інтересів при максимальній гармонізації з навколишнім зовнішнім політичним і економічним середовищем.

Економічні і технологічні успіхи розвинених країн породжують потребу перейняти їх досвід для підвищення життєвого рівня населення і збільшення можливостей держави, що розвивається. При цьому як першочергові задачі ставляться ті, які обіцяють найшвидший виграш. Наприклад, такий як швидка інтеграція в світову спільноту, що дає можливість прискореного розвитку. У цьому політики бачать тільки плюси, кажучи, що інтеграція дозволить залучити додатковий капітал для розв'язання внутрішніх проблем; що вона забезпечить додаткову безпеку і допоможе залучити іноваційні і технологічні інвестиції, так необхідні нам для зміни технологічного укладу.

Все це вірно. Але потрібно бачити і недоліки цього процесу. Плюси і мінуси треба порівняти, щоб чітко представити проблему загалом, а не гіпнотизувати себе бажаними перевагами. Зупинимося детальніше на аналізі тих небезпек, які підстерігають країни, що стали на шлях перетворень в умовах глобалізації.

Основною проблемою для економіки будь-якої країни є проблема ресурсів. Ніхто і ніщо в людському співтоваристві не може відмінити закон випереджального зростання потреб по відношенню до ресурсів. Тому боротьба за ресурси загострюється. Ресурси суспільства, що використовуються в процесі виробництва, як відомо, поділяються на три основні групи: землю (власне земля і всі природні ресурси, що використовується в процесі виробництва), труд і капітал. Не будемо зараз розглядати такий активний чинник виробництва як підприємництво. Він детально розглянутий в /2/. У середині ХХ ст. відносно природних ресурсів розвинені країни пішли шляхом заморожування покладів корисних копалин, що знаходяться на їх території (вугілля, нафта, газ і інш.), і придбанням їх з країн, перетворених в сировинні додатки.

Тепер це прийняло інші форми. У зв'язку з вступом розвинених країн в епоху інформаційного суспільства особливе значення відіграє наявність четвертого вигляду ресурсів - інформаційного. Інформаційні ресурси належать до відновлюваних і можуть знаходитися як в активній, так і в пасивній формі. Пригадаємо англійського філософа і суспільного діяча Френсіса Бекона (1561-1626), який ще в середні свого сторіччя вигукнув: "Знання - сила!". Справді наш час продемонстрував, наскільки він був правий. Сьогодні знання в його активній формі є найбільш дійовою економічною силою, що дає вирішальну конкурентну перевагу. За підрахунками Дертузоса, внесок інформаційних ресурсів в сукупний суспільний продукт в розвинених країнах становить 50-60%. І головним носієм цього виду ресурсу є люди, точніше фахівці (білі комірці). Глобалізація забезпечує прозорість кордонів для капіталу, для інформаційних технологій і, в кінцевому результаті, для фахівців. А це, в свою чергу, зумовлює їх концентрацію в країнах, орієнтованих на інформаційні технології.

Таким чином, лідерство в області інформаційних технологій дозволяє виграти і боротьбу за ресурси матеріальні. І основним постачальником цих ресурсів стають всі інші країни. Але не просто постачальником, що бере участь в рівноправному, справедливому торговому процесі внаслідок міжнародного розподілу праці, а стороною яка бере участь в нееквівалентному обміні, стороною, що постійно передає безвідплатно частину своєї створеної додаткової вартості. Причому тут діє правило - чим держава слабіша економічно, тим більш велику данину вона платить через механізми глобалізації країнам, що володіють інформаційними технологіями. Це підтверджують і цифри. Відношення прибутку, того, що припадає 20 % багатого населення до прибутків 20 % найбільш бідного населення нашої планети склало в 1961 р. 30:1, в 1980 р. - 60:1 і в 1990 р. - 90:1. І якщо врахувати, що на частку найбільш розвинених країн, де проживає 20 % населення планети, доводиться 80 % загальносвітового ВВП, а на частку інших 80 % населення, що проживають у відсталих країнах, доводиться 20 % світового ВВП /3/, то стає ясною роль моделі глобалізації, що складається, в світовому економічному процесі.

Що ж можуть протиставити цьому процесу країни, що розвиваються або країни з перехідною економікою, до яких належить і Україна? Щоб відповісти на це питання, треба зрозуміти хоч би основні межі механізму перерозподілу світового ВВП, встановити свої найвразливіші місця і вжити заходи по їх захисту і, нарешті, відповідно до цього намітити принципову, стратегічну лінію поведінки. При цьому треба усвідомлювати, що у видимій для нашого покоління перспективі ми не зможемо бути в лідерах світового технологічного, а значить і економічного процесів у вже освоєних нішах. Треба гідно прийняти цю гірку пігулку і шукати свій напрям. Це вимагає розвитку фундаментальних і прикладних досліджень. А вони стоять в замкненому ланцюгу: економічний підйом - сприятливий соціальний клімат, що стимулює творчість -- освіта - наука - культура - знов економічний розвиток.

Ми повинні зробити все, щоб естафетна паличка в світовій економічній конкуренції була передана наступному поколінню нашої країни хоч, би з потенційною можливістю скорочення розриву. Бо це означає зменшення данини власникам інформаційних технологій у вигляді плати, подібній платі за користування ліцензіями. Хіба не платимо ми нееквівалентно за нашу комп'ютеризацію на основі імпортованих персональних комп'ютерів? Або за програмне забезпечення, що постійно оновлюється, і приходить з-за кордону? Або за право залучитися до сучасних комунікаційних технологій у вигляді стільникового і супутникового зв'язку, цифрових станцій, інтернету і пр. І плата ця прив'язує нас до законодавців інформаційних технологій міцніше будь-яких договірних або юридичних пут.

Отже, за імпорт наукоємкої продукції ми повинні платити тверду валюту. Вона приходить від експорту нашої продукції. Але продаємо ми продукцію більш низького переділу, а часто просто сировину. При міжнародній торгівлі, коли з одного боку бере участь складний продукт, а з іншого - простий, вже важко забезпечити еквівалентний обмін. Сторона, що торгує більш складною продукцією, отримує додатковий виграш. Виграш виходить через дію ряду чинників. По-перше, гривня не є вільно конвертованою валютою і, отже, вже цей чинник зумовлює нееквівалентність обміну. У нас абсолютно різна структура витрат на виробництво продукції, що накладає відбиток на можливість еквівалентного зіставлення споживчої вартості через ціну.

По-друге, при встановленні курсу валют в ньому враховується чинники ризику ведення бізнесу з країною, чия валюта не є вільно конвертованою. Оцінки різних авторитетних рейтингових агентств протягом вже багатьох років відносять Україну на останні місця в світовому "табелі про ранги" за надійністю, інвестиційною привабливістю і т.д. При цьому як основні чинники ризику називаються: високий рівень корупції, правова нестабільність, відсутність гарантій бізнесу, непослідовність у проведенні економічної політики. Хоч в 1990 році на старті ринкових перетворень за оцінками експертів Дойче Банку шанси України на їх успішне здійснення з всіх республік колишнього СРСР були найбільшими /4/. Недовір'я до України як до ненадійного партнера приводить до встановлення заниженого курсу гривні по відношенню до долара. І, треба зазначити, що це недовір'я може штучно підтримуватися, оскільки воно дозволяє створювати ситуацію нееквівалентної торгівлі.

По-третє, надання зовнішніх позик через світові фінансові структури типу Всесвітнього банку, МВФ і інш., що є інституціональними породженнями глобалізаційних процесів, також є способом прив'язки країн, що розвиваються до обов'язку забезпечувати розвинений світ необхідними ресурсами. Фінансовими - за рахунок виплати процентів і матеріальними - шляхом нееквівалентної торгівлі для придбання твердої валюти в забезпечення своїх зобов'язань.

По-четверте, нестабільність національної економіки приводить до витоку фінансового капіталу за кордон з всіма витікаючими звідси наслідками для країни, що розвивається. Це знекровлює її, робить економічну і політичну ситуацію ще більш нестабільною, переміщує в очах світової спільноти по рейтинговой шкалі в розряд ще більш ризикових зон і, зрештою, створює умови для оплати ще більшої данини.

Далі, матеріальні умови, що гіршають, приводять до того, що носії інформаційних ресурсів (висококласні фахівці, вчені, творчі працівники) емігрують в розвинені країни. Відбувається витік "мізків", який, з одного боку ослабляє країну, яку вони покидають, а з іншого боку, зміцнює розвинені країни. Виграш цих країн полягає в тому, що вони не тратять коштів на підготовку фахівця, а відразу отримують активну творчу силу. Крім того, вони часто отримують і той запас ідей, знань, відкриттів, винаходів і т.д., якими ці люди володіють. А ці знання є по суті своїй інформаційними ресурсами, найбільш ефективними в інформаційному суспільстві.

Це основні деталі прямого перерозподілу ресурсів від менш економічно сильних країн на користь розвинених країн. Йдуть і приховані процеси, що базуються на ослабленні конкурентоздатності країн, що розвиваються, на перетворенні їх в своєрідних васалів в міжнародному розподілі праці. При цьому не треба розуміти, що політика розвинених країн направлена тільки на розвал економіки країн, що розвиваються. Вони готові ділитися технологіями і надавати фінансову допомогу для зростання економіки останніх (звичайно, не в збиток своїм геополітичним і геоэкономическим інтересам) за принципом - "добре нагодована корова дає більше молока". Звичайно, в рамках сучасної "однополюсної" моделі глобального світу, що складається, ця допомога закріпляє лідерство розвинених країн і прирікає інші країни на вічне проходження другим ешелом у фарватері лідерів.

Приховані процеси виявляються, наприклад, в передачі технологій управління, орієнтованих на цінності країни-розробника. При цьому діє загальне правило, що при поширенні в суспільстві чужого елемента культури, що не інтегрується з культурою і традиціями цього суспільства, він залишається відособленим від них, а в результаті ослабляє конкурентоздатність і ефективність даного суспільства. До чого це приводить - вже розглядалося вище. А як практичний приклад можна привести жорсткі монетаристские рецепти "порятунку", що послідовно насаджуються МВФ, некритичне втілення яких в національній інтерпретації разом з іншими негативними явищами (типу корупції, відсутності стратегічно послідовного курсу і т.і.) привело економіку України до найжорстокішої системної кризи.

Тому, враховуючи те, що в процесах асиміляції можливі дві моделі - перша, коли чуже стає імплантантом, замінюючи своє або надбудовуючи бракуюче, і друга, коли чуже стає будівельним матеріалом для своєї споруди, - треба вибирати і стимулювати розвиток за другою моделлю.

Важливою ланкою в перерозподільному механізмі світового ВВП є передача технологій, направлених на формування заданого вектора масової свідомості. З одного боку, технології впливу на масову свідомість приводять до забезпечення інтелектуального, політичного, психологічного і технологічного лідерства їх творців через спонукання країн-реципієнтів до залучення до благ цивілізації будь-якою ціною, з іншого боку - зменшують їх конкурентоздатність шляхом розхитування національного імунітету впровадженням чужорідних стереотипів.

Ще один аспект - наявність великого сектора тіньової економіки, який в принципі позбавлений протекціоністського захисту держави від несприятливих впливів зовнішнього середовища. Тіньовий сектор України сповна платить данину під час проходження світових кризових хвиль: і за рахунок падіння курсу національної валюти, і за рахунок зміни курсу долара на світовому валютному ринку, і за рахунок зміни світової кон'юнктури, і т.д. Детально механізм формування і функціонування тіньового сектора економіки України і наслідків, що породжуються ним показані в роботах /4, 5/.

Такі основні межі механізму перерозподілу світового ВВП і ресурсів на користь самих розвинених країн в епоху глобалізації. З участю цього механізму за останні 15 років прибутки на душу населення знизилися більш ніж в 100 країнах. Фінансова криза 1997-1998 років, за прогнозами Світового банку, приведе до збільшення кількості бідних в 2,5 рази /2/. Таким чином, глобалізація світової економіки через глобалізацію фондових і валютних ринків веде до того, що невелике число країн, інспіруючи кризи, може збирати данину з всього світу. Приклад - США, які в цей же період кризи досягають рекордних за останнім часом показників зростання ВВП.

Разом з тим глобалізація, як торнадо, втягує країни з перехідною економікою в орбіту необхідності запозичити у передових країн метатехнології і капітал. Відгородитися від цього процесу не можна. Бо це ще стрімкіше збільшить провалля між ними і економічними лідерами. Тому перед країнами, реформуючими свою економіку, постає задача вибору: або замкнутися в своїх національних кордонах, або йти в руслі глобалізації, платячи за це по всіх рахунках. Яку стратегію і тактику обрати, щоб мінімізувати цю плату?

Передусім, треба захистити свої найбільш вразливі місця.

На першому етапі перехідного періоду треба спиратися на свої внутрішні ресурси. Спроби жити не по коштах, поповнюючи бракуюче за рахунок зовнішніх запозичень, що направляються не на інвестиційну діяльність, а на споживання, викличе попадання в залежність.

Наступне, потрібне зміцнення вітчизняної економіки. Визначимо основні напрями в розв'язанні цієї проблеми.

Особлива увага повинна бути приділена стратегічному вибору економічної політики держави. Треба використовувати уроки невдалого монетаристського експеримента в національному виконанні, що привів нарівні з іншими чинниками до небувалого падіння ВВП (на 63%) /4/. Розробка економічної політики, що включає в себе всі складові: структурну політику, інвестиційну, податкову, соціальну і т.д., - з урахуванням уроків минулого як і раніше залишається пекучою проблемою дня. Немає нічого гіршого відсутності системи дій, тобто програми, розрахованої на довгостроковий період, що забезпечує спадкоємність дій при зміні управлінської "варти". Безсистемність породжує непослідовність. Важливо не повторювати одних і тих же помилок безліч разів, а прогнозувати наслідки рішень, що приймаються, щоб уникнути хитань.

Наприклад, при реалізації відомого інвестиційного почину "АвтоЗАЗ- Daewoo" було заборонено ввезення на територію України уживаних автомобілів з терміном виготовлення понад 5 років. Від цього рішення бюджет України втратив за два роки більше, ніж дала реалізація проекту. У результаті постановою Уряду No575 від 29 березня 2000 р. дозволене ввезення в країну для постійного користування транспортних коштів, які на момент ввезення були виготовлені 8 (!) років тому. А створення і подальше скасування різних управлінських структур (типу Укрспецфіну і т.п.)? А "реформи" у вугільній промисловості, на газовому ринку і т.д. і т.п. Всі ці непослідовні дії важко віднести просто до управлінських помилок. Робота без стратегічного і тактичного планування і прогнозування наслідків приводить до бігу на місці (або відкату назад).

Треба різко скоротити величину неофіційного, не обкладуваного податком, тіньового сектора. Вирішити це силовими методами неможливо. Тільки політичними і економічними /5/. Напрям, взятий Президентом Л.Д.Кучмой на "амністію" вивезеного капіталу, загалом вірний. Але це лише одна з безлічі складових. Для повного розв'язання проблеми зменшення тіньового сектора в економіці потрібна комплексна державна програма, що спирається на політичну волю і єдине розуміння всіх гілок влади. Передусім - терміни. Вони повинні бути достатніми для відродження довір'я до дій влади. Швидше усього, це будуть роки. Для повної гарантії безпеки людей, які повірили в послідовність і довгостроковість політики, що проводиться відносно тіньового капіталу і неможливості відкату назад (при існуючому політичному розкладі сил), термін реалізації в повному об'ємі програми легалізації тіньового капіталу повинен бути більшим терміну, на який обирається законодавчий орган. Зрозуміло, що, кажучи про тіньову економіку, мова йде про її частини не карного походження (в класичному розумінні - наркотики, зброю та ін.).

Потрібно враховувати, що тіньовий сектор взаємопов'язаний з корупцією. Тому одночасно в програму як необхідні повинні входити і заходи щодо зменшення цього явища. Як було показано в /5/, успіхи у скороченні тіньового сектора економіки приведуть до зменшення корумпованості управління на всіх рівнях влади і навпаки.

Проблему зовнішніх боргів треба вирішувати не тільки шляхом реструктуризації заборгованості, але і приведенням її до допустимих для нашої економіки розмірів. Як критерій величини боргу треба брати не його відношення до ВВП, а відношення до прибутків бюджету, що відображають ефективність економіки. До речі, виведення більшої частини тіньового сектора на "світло", повиненно різко змінити співвідношення боргового навантаження до можливостей її погашення.

Як мінімізувати втрати від "витоку мізків"? Ця задача напряму пов'язана з інвестиціями в людський чинник через освіту, науку, культуру, соціальні потреби, розвиток духовності. Звичайно, всі ці витрати повинні бути пов'язані зі стратегічною метою, напрямком рухі країни: чи рухаємося ми до аграрного розвитку, індустріального або постіндустріального. Але в будь-якому випадку час повернутися в державній політиці до збереження свого інтелектуального потенціалу. Носії творчого початку особливо чутливі до стану демократизації всіх сторін життя суспільства.

Дозріла необхідність обережного і критичного застосування західних управлінських технологій і технологій впливу на масову свідомість. Всі ці технології розроблялися в певному культурному середовищі і орієнтовані на її систему цінностей і її носіїв. А ми знаємо, що процес асиміляції різних типів культур складне явище. Воно може навіть штучно ускладнюватися внаслідок політичної кон'юнктури. Як приклад звернемо увагу на далеко ще не гармонізовану де-факто ситуацію, пов'язану з українською і російською мовою. Якщо так складно проходять культурологічні процеси при взаємодії близьких сусідніх культур, то набагато більше проблем породжує застосування запозичених управлінських технологій і технологій впливу на масову свідомість з більш далекого середовища.

Прикладом застосування технологій, направлених на маніпуляцію масовою свідомістю є використання так званих виборних технологій. Можливість їх застосування в країнах, що розвиваються - прямий результат глобалізації. На першому етапі ці технології спрацьовують. Але оскільки вони є породженням іншої культури, то в суспільстві відбувається адаптація до їх впливу. І вже потрібні більш сильні засоби, які реалізовуються у вигляді "брудних технологій". Важливе те, що ці технології, будучи застосованими один раз для досягнення політичної мети, мають суттєву післядію. А саме, вони породжують у влади ілюзію, що якщо під час виборів вони дали результат, то придатні і для розв'язання інших управлінських питань. Це схоже до самогіпнозу. Система управління поступово переходить від розв'язання реальних проблем у віртуальний простір, побудований на основі недостовірної інформації, спотворених звітів, імітації управлінської роботи. Звичайно, реальність складніша. Не можна все зводити до прямого зв'язку між управлінськими технологіями і технологіями "промивки мізків" та невдачами в реформах. Однак кореляція між ними є.

Всі перераховані аспекти внаслідок їх взаємозв'язку є при практичній реалізації і тактичними, і стратегічними. Одночасна і комплексна їх реалізація, з одного боку, захищає найвразливіші сторони нашого суспільства, а з іншою, оздоровлює його, підвищуючи потенціал можливостей в боротьбі за місце під геополітичним і геоекономічним сонцем. Стратегічним аспектом тут є те, що запозичення технологій, особливо державного управління повинно бути не за формою, а за змістом з попереднім прогнозом: "А чи приживеться це екзотичне диво на нашому економічному і соціально-психологічному грунті"? Такий підхід зробив би управління гнучким і адаптивним.

Тепер трохи прикладів. Багато років практично все суспільство, всі гілки влади кажуть про необхідність вдосконалення податкової політики. І проте, запозичена європейська модель оподаткування за прибутком і ПДВ благополучно паразитує на нашій економічній ниві, остаточно руйнуючи її і не приносячи користі ні державі (бюджету), ні бізнесу, ні суспільству.

Фондовий ринок України, побудований зверху згідно правильних (за формою) західних рецептах не тільки не виконує своїй основній функції - забезпечення збору і концентрації внутрішніх інвестиційних коштів, але він не викликає довір'я і у іноземних інвесторів. Врахування форми і змісту, їх взаємодії на національному грунті постійно повинні бути критеріями запозичення і адаптації до наших умов. Переважне панування іншомовних реклам знищує і без того кволі паростки національної самосвідомості, культивуючи комплекс національної неповноцінності.

Найважливішим стратегічним чинником нашого руху повинен стати правильний вектор наших економічних спрямувань: або інтеграція з Заходом, або з країнами, що залишився поза західним єдиним ринковим полем (тут і країни СНД, інші країни, що розвиваються). Ми сьогодні бачимо, що конкурентна боротьба за ринки в глобалізованому світі, в світі найвищих технологій і якості загострилася. Треба визнати, що на цьому етапі зайняти на цих ринках місце, яке дозволяє забезпечувати розвиток всієї економіки, нам не дано. Так що ж робити?

Глобалізація не є процес неминучого виникнення єдиного монополюсного простору. Можливі моделі, коли утворяться декілька взаємодіючих між собою глобальних економічних мереж або просторів. Безумовно те, що вони не можуть бути однакової потужності, не можуть розвиватися однаковими темпами. Але вони можуть будуватися країнами, які за багатьма параметри порівнянні між собою. Це означає, що нам треба не прагнути конче на європейський ринок, а якомога швидше почати будувати з іншими країнами, що розвиваються, - близькими до нас за параметрами економіки, - свій глобальний ринок, розвиваючи його можливості до рівня європейського і світового. І тоді з'явиться природне тяжіння цих ринків один до одного з їх подальшою взаємовигідною інтеграцією і конкуренцією.

Звичайно, така концепція не є закликом до згортання активності на всіх світових ринках, в економічних взаємовідносинах з усіма країнами. Зберігаючи і навіть посилюючи по можливості цю активність, треба створювати новий ("свій" значно більшою мірою ніж ним є для нас сучасний західний -- прим. ред.) глобалізований економічний простір, привносячи в його будівництво всі доступні досягнення розвинених країн, і адаптуючи їх до нашої культури і можливостей.

Складні, суперечливі тенденції, що породжуються феноменом глобалізації, вимагають осмислення і стратегічного вибору не тільки країнами "другого" або "третього" світу, але і самими лідерами. Справа в тому, що уникнути історичної спокуси егоцентрично використати технологічний і економічний відрив, що склався для лідерів вельми непросто. Тим більше що завжди знаходяться послужливі філософи і політологи, що обгрунтовують вибраний шлях як моральний і єдино правильний. Звідси з'являються теорії, подібні теорії "золотого мільярда", в яких немає історичного майбутнього для "других" і "третіх" в рядах "перших", а то і взагалі на планеті.

При цьому не враховується той факт, що виграш на короткому історичному інтервалі може виявитися програшем в довгостроковому періоді. Політика провідних країн, направлена на досягнення монопольної переваги свого економічного розвитку в глобалізованому середовищі приводить до того, що вони скидають у відстаючий від них світ технологічно і "інтелектуально" брудні технології, тобто технології екологічно брудних і простих виробництв. У скиданні цих технологій у відсталі країни є реальна небезпека і для просунених країн. Ця небезпека виходить від відсталості як такої. Бо відсталість приводить до надзвичайно гострої концентрації проблем і переходу їх в іншу якість, в якій вони стають небезпечними для всього світу. Пригадаємо, що СНІД - ця чума ХХ ст., - почала свій хід, не рахуючись з кордонами і рівнем економічного розвитку з відсталої Африки. А якби глобалізований світ вчасно поділився своїми як медичними, і не тільки медичними, досягненнями з тими, хто внаслідок різних історичних причин відстав в економічному марафоні? Напевно, це було б, загалом, вигідно всьому світу, в тому числі і його лідерам. Екологічне забруднення також не знає кордонів (пригадаємо озонові "діри", Чорнобиль і т.д.).

У довгостроковій перспективі розвиненим країнам вигідніше було б вкладати у ліквідацію відсталості в світі, що забезпечило б екологічну та іншу глобальну безпеку. Крім того, виходячи з відомого макроекономічного положення про прагнення попиту і пропозиції до рівноваги, можна стверджувати, що в міжнародних відносинах взаємодія країн, що знаходяться в одному класі економічного розвитку, в довгостроковій перспективі вигідна всім сторонам.

Таким чином, принципово можливо реалізувати іншу, відмінну від існуючої, модель глобалізованого світу, яка була б менш монополізованою і більш демократичною. Сучасна глобалізація створює принципову можливість зародження і розвитку нових ринків активності. Залишається тільки визначити напрями розвитку нових метатехнологій, що забезпечують конкурентні переваги. І якщо для США та інших розвинених країн технічною основою метатехнологій є технології, що базуються на досягненнях електроніки, комп'ютеризації і комунікацій, то для наших країн це могли б бути торсіонні технології, які в наукових колах справедливо називають технологіями ХХ ст. Вітчизняні наукові школи, наукові школи країн СНД мають великий фундаментальний, поки ще не розгублений, науковий заділ в цій перспективній галузі науки і техніки /6/. Але його реалізація вимагає об'єднаних зусиль по створенню нового економічного поля застосування сил з використанням феномену глобалізації. Можна назвати і інші приклади, де Україна спільно з іншими країнами могла б створити свою нішу на світовому ринку (зокрема, наприклад, з Росією створити принципово нові літальні апарати). Але тут принципово важливе одне. Незважаючи на економічні труднощі, що переживає наша держава Україна, треба почати інвестувати в людину, тобто в освіту, науку, культуру.

Отже, можна констатувати, що, незважаючи на кризову ситуацію, що склалася практично у всіх напрямах реформування нашого суспільства, при правильному стратегічному виборі вектора руху (з урахуванням чинника глобалізації) і тактично вірному управлінні для організації руху у вибраному напрямі, історична перспектива у нашої країни є. Але потрібен правильний вибір стратегічних пріоритетів. А цього в урядових документах поки що немає.

Л І Т Е Р А Т У Р А

  1. Делягин М. Общая теория глобализации // Общество и экономика, No 10-11.-М.,1998.-С.87-103.

  2. Сорока І. "Дух капіталізму" і "дух підприємництва" як генератори мотивації ділової активності // Схід, No6(30), серпень -- вересень, 1999 р.

  3. Арсеєнко А. Глобалізація чи поляризація: що чекає світ? // Урядовий кур'єр.-К.-22.04.2000.

  4. Махмудов А.Г., Найденов В.С. и др. -- Экономика Украины: проблемы на пути преобразований. -- Донецк: Кассиопея, 1999. -- 161 с.

  5. Махмудов О.Г. Тіньова економіка України: механізм дії і шляхи подолання //Схід, No 2(33), березень - квітень, 2000 р.

  1. Акимов А.Е., Шипов Г.И. Сознание, физика торсионных полей и торсионные технологии. -- Сб.: Сознание и физическая реальность, т.6, No1 -- 2, 1996 г.



Роль банківської системи в піднятті промислового потенціалу Донбасу

Костянтин Гнєдов,
голова Правління акціонерного банку
"ІКАР-БАНК", член-кореспондент АЕН України

Фінансово-банківська система є однією з тих базових інституцій, вміла організація якої в будь-якій країні, і особливо в країні з кризовою економікою, обумовлює перспективи високого рівня розвитку. Сьогодні оптимальна організація фінансово-банківської системи може відродити Україну. І почати це відродження необхідно з регіонів. Передусім це повинні бути, передусім, просунуті регіони з високим промисловим, економічним, інтелектуальним потенціалом, які мають хороші транспортні комунікації, знаходяться у вигідних географічних умовах. На наш погляд, цим вимогам в Україні відповідає Донбас.

Підняття виробничо-господарського потенціалу України необхідно починати з Донбасу, який має потужні матеріальні ресурси, науково-технічну базу, інтелектуальні та інші потенційні можливості. Але Донбассу сьогодні дуже гостро необхідні всі види інвестицій. Залучення іноземного капіталу і новітніх технологій може істотно виправити кризову ситуацію в регіоні. Але найголовнішим чинником у розвиткові Донбасу повинні стати наші внутрішні українські джерела інвестицій. Ми бачимо великі можливості в розумній організації і залученні потенційних можливостей фінансово-банківської системи країни.

З цією метою як Національному банку, так і комерційним банкам найближчим часом необхідно зосередитися на вирішенні життєво важливого завдання - виробленню стратегії діяльності з метою пошуку можливостей інвестування підприємств промисловості і сільського господарства. Важливим завданням є також орієнтація менеджменту банку на клієнта. Не менш важливим є також розвиток співпраці з міжнародними фінансовими організаціями - найбільш значними джерелами інвестиційних ресурсів. Саме від успішності вирішення цих завдань залежить активна участь банківської системи в піднятті виробничо-господарського потенціалу країни.

Стабілізація економічного становища Донецького регіону значною мірою залежить від кількісних і якісних показників базових галузей промисловості, головним чином, підприємств паливно-енергетичного комплексу, металургії, машинобудування, будівельного комплексу та інших галузей важкої і легкої індустрії. Тут особливе місце займають питання накопичення капіталу і раціонального розпорядження ним. Розв'язання цієї проблеми можливе тільки за наявності і успішного функціонування банківської системи, основу якої складають ринково орієнтовані комерційні банки.

Донецька область має в своєму розпорядженні досить розвинену систему комерційних банків. Їх число на початок 2000 року досягло 179 і зросло у порівнянні з 1991 роком більш ніж вдвічі. Банківська система робить все для підняття виробничо-господарського потенціалу області, а саме: вдосконалення управління, надання всіх видів кредитів, здійснення інвестицій у виробництво вітчизняних підприємств, продаж активів, зниження витрат, призупинення виплати дивідендів, додаткове вкладання капіталу тощо. Тобто, існуюча банківська система області готова до активного включення у інвестиційні процеси. Але для стимулювання перерозподілу банківських активів в сферу довгострокового кредитування в державі повинна бути створена система підтримки банківських інвестицій, вигідних економічних нормативів, пільгового оподаткування прибутку. Щоб зацікавити банки в активному інвестуванні, необхідно звільнити від податків обсяги довгострокового кредитування, які направлені на прогресивне виробництво, технічне переоснащення виробництва, нову техніку.

У комплексі заходів по створенню регульованої ринкової економіки важливе місце займають комерційні банки як елемент грошово-кредитного механізму, який безпосередньо обслуговує функціонування народного господарства, сприяючи структурній перебудові і підвищенню ефективності економіки.

Діяльність банків у виробничо-господарському і соціально-економічному розвиткові різноманітна, тобто вони займаються різними видами операцій. Банки не тільки організують грошовий обіг і кредитні відносини, через них також здійснюється фінансування народного господарства, купівля-продаж цінних паперів, а в деяких випадках посередницькі операції і управління майном. Крім того, банки консультують, беруть участь у обговоренні законодавчих і народногосподарських програм, ведуть статистику, мають свої підсобні підприємства. Тобто мова йде не про специфіку, а про багатолику суть банківських установ.

Роль і значення банківських установ для регіону Донбассу ми розкриємо через акціонерний "ІКАР-БАНК". Він був заснований 31 жовтня 1989 р. Банк є відкритим акціонерним товариством, створеним відповідно статуту і засновницькій угоді з метою кредитування суб'єктів господарської діяльності і громадян за рахунок запозичених грошових коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касового і розрахункового обслуговування суб'єктів підприємницької діяльності, здійснення валютних та інших банківських операцій. Крім того, банк створено для здійснення всебічного розвитку суб'єктів підприємницької діяльності і зміцнення грошового обігу. Він входить до єдиної банківської системи країни.

Банк веде серйозну роботу по розширенню сфери своєї діяльності, що виражається у створенні представництв в інших містах України, а також в установах різних районів міста Донецька. З метою наближення їх безпосередньо до клієнтів "ІКАР-БАНКА" зроблені перші кроки в області зовнішньоекономічної діяльності, що дозволяє підприємствам, організаціям регіону розпоряджатися своєю валютою. Проведення операцій у іноземній валюті не тільки розширить сферу наданих послуг, але і стимулює залучення закордонних інвестицій в промисловість Донецького регіону.

Основними завданнями банку є акумуляція грошових коштів і використання фінансових і кредитних ресурсів для ефективного економічного і соціального розвитку підприємств, організацій всіх форм власності, розширення орендних відносин та індивідуальної трудової діяльності, впровадження принципів регіонального госпрозрахунку, зміцнення на цій основі грошового обігу.

Розглянемо кредитно-господарську діяльність "ІКАР-БАНКУ". Статутний фонд банку сформований за рахунок власних коштів акціонерів і на 1 січня 2000 р. складав 7 млн. 800 тис. грн., частка засновників 24,95%, фонд зареєстрований у Державній комісії з цінних паперів і фондового ринку (Посвідчення від 24.11.99 No 580/1/99).

Програма капіталізації банку розроблена відповідно до вимог Національного банку України. У 1999 році в порівнянні з базовим капітал банку збільшився з 8,6 до 15,8 млн. грн., приріст 83,7%. Розрахункового і фактично сформованого капіталу для виконання банківських операцій достатньо. Збільшення капіталу сталося за рахунок статутного фонду на 1110 тис. грн., нерозподіленого прибутку на 729, резервів на 75, субординованого боргу на 5,211 млн. грн. (за постановою Правління Національного банку України від 25.10.99 No518).

Представляє інтерес Програма капіталізації банку, яка має на меті збільшення капіталу до 3 млн. Євро, її структура, якість, виконання. Програма у згрупованому вигляді наведена у табл. 1.

Програма капіталізації "ІКАР-БАНКУ"

Таблиця 1







Джерела збільшення капіталу

За планом

Фактично

Відхилення "фактично" від "за планом"

тис.грн.

До суми %

тис.грн.

До суми %

тыс.грн.

%

1

2

3

4

5

6

7

1. Фактичний капітал банку на 01.07.99

-

-

8996

-

-

-

2. Збільшення капіталу за рахунок інших джерел (бал.рахунку 5030+5999+5040+5010+3660-4109+2401+1591) в т.ч.

873

15,89

6644

98,17

5771

7,6 раз

2.1 За рахунок поточного фінансового результату

870

15,84

1392

20,51

522

160,0

2.2 За рахунок залучення коштів у якості субординованого

0

0,00

5243

77,5

5243

-

2.3 За рахунок зменшення суми участі банку в діяльності ішних юрид.осіб

3

0,05

5

0,07

2

166,7

2.4 За рахунок формування резерву під стандартну заборгованість по кредитам

0

0,00

4

0,06

4

-

3.Збільшення капіталу за рахунок додаткових внесків до статутного фонду банку

4500

81,91

0

0,00

-4500

-

4. За рахунок реалізації власних акцій, викуплених банком раніше (бал.рахунок 5002)

103

1,87

103

1,52

0

0,00

5.Зменшення імобілізації коштів у нематеріальні активи (бал.рахунок 4300-4309+4310)

18

0,33

21

0,34

3

0,24

6. Загалом по джерелам збільшення капіталу ( сумма п.2-5)

5494

100,0

6768

100,0

1274


7. Фактичне значення капіталу банку на 01.01.2000 .

14490


15764


1274

108,8

7.1 У Євро за курсом НБУ (5.240295) на 01.01.2000

2765


3008


243

108,8

Співвідношення фактичного виконання програми з планом показало, що поставлена мета досягнута. У той же час основний приріст капіталу відбувся за рахунок незапланованого і включеного до його складу субординованого боргу 5243 тис. грн., 33,26% до підсумку (5243:15764), а незбільшення капіталу за рахунок додаткових внесків до статутного фонду банку 4500 тис. грн., або 30,06% до підсумку (4500:14490).

Банком розроблені заходи поліпшення якості програми капіталізації, в тому числі за рахунок статутного фонду, нарощування капіталу відповідно до вимог Національного банку України.

Непересічний і заслуговуючий на увагу комерційних банків є досвід "ІКАР-БАНКУ" по застосуванню в управлінні комп'ютерної техніки, економіко-математичних методів, методів економічного аналізу і оптимального застосування сучасних пластикових карт та інших засобів оргтехніки.

Сьогодні банк обслуговує широке коло клієнтів - понад 600 різних видів підприємств та організацій (зокрема великі промислові підприємства регіону - Авдіївський коксохімічний завод, ВАТ "Керамет", АТ "Радонкокс", великі торгові підприємства, підприємства вугільної, хімічної та металургійної промисловості). Спектром банківських послуг користується також широке коло приватних осіб.

Слід відмітити, що ефективність роботи банку залежить від цілого ряду комплексних показників. Вони повинні бути під постійним контролем як з боку керівництва, так і фахівців банку. Так, причини банкрутства великих і малих банків в країні за останні роки приводить до висновків про те, що потрібна ефективна кредитна політика. Тобто це зводиться до того, що банк повинен глибоко аналізувати показники діяльності клієнта, які дали б можливість сформувати якісні активи. А саме: платоспроможність, ліквідність, оборотність коштів, достатність власного капіталу, прибутковість, ефективність діяльності та ін. Але одним з головних показників для виділення кредиту є кредитоспроможність.

Кредитоспроможність підприємства або банку - це основні умови для отримання кредиту і здатність повернути його. Вона напряму пов'язана з фінансово-господарським станом підприємства, тобто сукупністю характеристик, які розкривають його забезпеченість фінансовими ресурсами, необхідними для ефективного функціонування, ефективності використання власних і запозичених ресурсів, фінансово-господарські зв'язки з іншими суб'єктами господарської діяльності, платоспроможність, прибутковість, фінансова стабільність та ділова активність.

Аналіз кредитоспроможності клієнта здійснюється за допомогою системи показників, кожний з яких освітлює певну сторону економічної діяльності підприємства або банку, а всі разом вони характеризують фінансово-економічний стан потенційного позичальника. Система показників кредитоспроможності позичальника має такі показники: ліквідність, оборотність коштів, платоспроможність, рівень ділової активності, прибутковості і рентабельності.

Треба зауважити, що українські комерційні банки сьогодні стали об'єктом пильної уваги з боку економічної науки. Вони є вельми ваговим чинником ділової і політичної активності суспільства, за участю банків вирішується ряд проблем в умовах ринкової економіки: фінансова підтримка працюючих і підприємств, які відкриваються, приватизація державної власності, стимулювання інвестиційного процесу, залучення до економічного обороту заощаджень населення, участь у реформі в соціальній, військовій та ін. сферах. Тобто, розвиток ринкових відносин для виходу економіки України з кризи визначає необхідність функціонування ефективної банківської системи. Комерційні банки дозволяють здійснити регулювання товарно-грошовими відносинами і перерозподіл фінансових ресурсів для інвестування структурних перетворень та технічного переозброєння підприємств. Великі переливи фінансових ресурсів здатні кардинально змінити ситуацію на макрорівні, що вимагає ефективної роботи комерційних банків. Таким чином, банківська система, крім виконання своїх статутних функцій, є активним учасником і провідником економічних реформ.

Незважаючи на те, що комерційні банки в Україні почали організовуватися більш ніж десять років тому, вони знаходяться на початковій стадії свого розвитку. Це і викликає потребу у розробці науково обґрунтованих підходів. На жаль, фундаментальних теоретичних робіт і практичних рекомендацій з проблеми розвитку комерційних банків дуже мало.

Потужний індустріальний потенціал Донбасу, який склався в минулі роки, необхідно враховувати в нинішніх ринкових умовах в процесі його перспективного розвитку. Високий ступінь зношеності основних фондів, зменшення обсягів виробництва і поглиблення відставання техніки і технології від тенденцій розвитку НТП визначає актуальність структурної перебудови, технічного переозброєння і реконструкції підприємств. Оновлення виробничого потенціалу можливе на основі великих інвестицій в промисловість. Розв'язання цих проблем реальне при створенні ефективно функціонуючої системи комерційних банків.

Література

  1. Банки и банковские операции. Под ред. проф., чл.-корр. РАЕН Е.Ф.Жукова. -- М.: "Банки и биржи", Изд. "ЮНИСИТИ", 1997. -- 471 с.

  2. Бучулов В.М.. Бучулова Т.В. Національний банк та його операції. Конспект лекцій. -- К.: Академія управління персоналом, 1997. -- 44 с.

  3. Головач А.В., Захожай В.В., Базилевич К.С. Статистика банковской деятельности. Учебное пособие. -- К.: Межрегиональная академия управления персоналом, 1999. -- 174 с.



МАРІУПОЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ МОРСЬКИЙ ТОРГОВИЙ ПОРТ У 2000 рр.

Михайло Дергаусов

Виконано аналіз виробничої діяльності Маріупольського державного морського порту за один з найуспішніших останніх років -- 2000 р. Визначено основні джерела успіху порту, розкриті деякі невикористані резерви. З урахуванням аналізу сучасної структури перероблюваних вантажів та тенденцій її зміни намічені основні напрямки і заходи по розвитку порту.

Порівняльний аналіз роботи Маріупольського порту за останні роки показує, що вони в основному позитивно відрізняються від попереднього періоду[1-4]. Тому їх поглиблений аналіз може бути основою для використання досвіду зростання і врахування уроків та характерних тенденцій на майбутнє.

2000-й рік характерний для Маріупольського порту тим, що нарощування обсягів вантажопереробки почалося з першого місяця і продовжилося протягом всього року. Протягом двох місяців він перевищував 1 млн.т. Загальний обсяг вантажопереробки склав 10,182 млн. т -- найбільший після 1990 р. Приріст за 1999-2000 рр склав 3,5 млн.т. (в 1,52 рази до 1998 р), а за 2000 р -- 2,04 млн.т (в 1,26 рази до 1999 р). Це найбільш високий ріст обсягів вантажопереробки в 2000 р. серед портів України. За обсягами переробки суховантажів Маріупольський порт зайняв друге місце після Іллічівського. Динаміка обсягів вантажопереробки Маріупольського порту (рис. 1) показує неперервне їх зростання за період 1996-2000 рр.

Рис. 1. Гістограма обсягів вантажопереробки Маріупольського державного морського порту (млн.т.).

Досягнуті успіхи обумовили включення порту в число 100 підприємств країни, які динамічно розвиваються -- за рейтингами Інституту рейтингових досліджень та експертів європейської Ділової Асамблеї.

Розглянемо тепер докладніше виробничі, техніко-економічні та фінансові результати роботи, що дає змогу виокремити основні складові зростання.

Структура вантажопереробки в порівнянні з 1999 р змінилася якісно. Основний приріст (1,5 млн. т) відбувся за рахунок транзитних російських вантажів, в т.ч. вугілля (+ 1170 тис.т.), сірки (+380 тис. т.), добрива (+200 тис. т.). За цей же період вантажопереробка російського металу зменшилася на 190 тис.т, бо єдиним відправником його з Росії залишився Новолипецький металургійний комбінат (330 тис.т річно).

Приріст українських вантажів склав 570 тис. т, в т.ч. вугілля(+300 тис.т.), глина (+340 тис.т.), контейнери (+30 тис.т). Водночас обсяг перероблюваних портом українських добрив зменшився на 130 тис.т.

У загальному обсязі вантажопереробки питома вага українських вантажів складає 49,7% проти 55,1 в 1999 р. Транзитні вантажі збільшилися до 50,2% проти 44,6% в 1999 р. В порівнянні з іншими морськими портами України Маріупольським морським портом перероблено найбільше транзитних вантажів (рис. 2).


Рис. 2. Порівняння транзитних вантажопотоків через найбільші морські порти України в 2000 р. (%): 1 -- Іллічівський порт; 2 -- Одеський порт; 3 -- Південний; 4 -- Маріупольський порт.

В структурі вантажопереробки на першому місці за обсягами залишався метал -- 2960 т, хоча проти 1999 р. і спостерігалося його зниження на 200 тис.т. (за рахунок російського металу). Основними експортерами металу через Маріупольський порт є комбінати ім. Ілліча (1580 тис.т), "Азовсталь" (630 тис.т.), Алчевський МК (185 тис.т.). В 2000 р. спостерігалося збільшення в 2,5 рази переробки металобрухту (134 тис.т). Але в цілому, якщо в 1999 р. питома вага металу у вантажопереробці складала 39%, то в 2000 р -- тільки 29%, що можна, імовірно, пояснити відомими антидемпінговими процесами по українському металу в країнах Заходу.

Обсяги вантажопереробки вугілля (друге місце у загальному балансі вантажопереробки) склали 2922 тис.т, з яких російського 2330 тис.т., а українського суттєво менше -- 590 тис.т. Річний приріст переробки вугільних вантажопотоків великий (+1470 тис.т.)

На третьому місці сірка -- 1835 тис.т. На четвертому глина -- 1560 тис.т., на п'ятому добрива -- 430 тис. т.

Загальний обсяг вантажопереробки в 2000 р. металу, вугілля, сірки та добрив складає 9740 тис. т., а всі інші вантажі -- 440 тис. т., з яких 140 тис. т. припадає на контейнери (+ 20 тис. т. в порівнянні з 1999 р.). При цьому на генеральні вантажі припадає 31,9%, на валочні -- 68,1%.

З ростом обсягів вантажопереробки в 2000 р. збільшилася і кількість оброблених суден -- загалом 1478, з яких 192 (13%) українських, а 1286 -- іноземних.

Валова інтенсивність по основним видам вантажів (метал, вугілля, сірка, глина, добрива, контейнери) збільшилася на 26,3%.

Аналіз інтенсивності обробки суден по окремим вантажам і районам порту показує їх велику відмінність. Так продуктивність І району по листовій сталі склала 1527 т./добу, ІІ району -- 2433 т./добу, ІІІ району -- 1741 т./добу. Різниця в продуктивності по сталі в рулонах і пачках між І і ІІІ районом ще більша: І район -- 1764 т./добу, а ІІІ район -- 3435 т./добу (в 2 рази більше). По слябам І і ІІ райони мають продуктивність 1450-1480 т./добу, а ІІІ район -- понад 6890 т./добу. По стальним заготовкам І район -- 2007 т./добу, а ІІІ район -- майже 3500 т./добу. Така велика різниця пояснюється різною організацією та технологією вантажних робіт, а також людським фактором. Виходячи з цього доцільним є використання старого досвіду шкіл вивчення передових методів праці.

У зв'язку зі значним зростанням обсягів вантажопереробки внутрішньоскладські переміщення вантажів виросли на 49,5% і склали 2030 тис. т. Коефіцієнт перевалки -- 1,76. Середній строк зберігання вантажів залишився стабільним -- 11,7 доби. Разом з тим суттєво скоротилися строки зберігання вантажів, які прибули морем -- на 23,1%.

Використання докерів-механізаторів на вантажних роботах за 2000 р. збільшився на 5%, а їх простої зменшилися.

Продуктивність праці в тонах по маріупольському порту зросла на 21,4% і склала 2697,3 т./людину, а в гривнах -- на 1,2% і склала 79,7 тис.грн./людину. Середньогодинна продуктивність перевантажувальних машин зросла на 18,6%, коефіцієнт використанні механізмів по часу зріс з 0,3-0,35 до 0,45.

Нові умови господарювання в умовах ринкової економіки вимагають і нових підходів до питань управління виробництвом. Виходячи з цього виникла необхідність в створенні Управління угод і маркетингу, залізничного відділу, а також реорганізації комерційного відділу центральної бухгалтерії. Активно впроваджувався внутрішньогосподарський арендний підряд.

Результати роботи порту позитивно відобразилися на оплаті праці. Середньомісячний доход на одну людину склав 800 грн. Проти 508 грн. в 1999 р., а середній приріст заробітньої плати кожного трудівника склав 3504 грн. При цьому доход докерів-механізаторів склав 1230 грн. Проти 751 грн. в 1999 р., а річний приріст -- 5748 грн.

Загальні доходи порту в 2000 р. склали 301 млн. грн., абсолютний приріст до 1999 р. -- 76,3 млн. грн. (34%), що обумовлено значним зростанням обсягів вантажопереробки. Доходи від навантажувально-розвантажувальних робіт зросли на 38%.

Структура доходів порту: від навантажувально-розвантажувальних робіт -- 62%, від портових зборів, послуг портового флоту і канальних зборів -- разом 33,3%, інше -- 4,7%.

Сума валових витрат порту у 2000 р. склала 2037,6 млн. грн., в числі яких 136,2 млн.грн. -- витрати по основній виробничій діяльності, а 101,4 млн.грн. -- витрати на податки, утриманні соціальної сфери, витрати невиробничої діяльності.

В порівнянні з 1999 р. спостерігалося суттєве зростанні витрат по основній виробничій діяльності -- на 66,3%. Це обумовлено такими причинами:

  • значним збільшенням обсягів вантажопереробки і пов'язаними з цим експлуатаційними витратами;

  • збільшенням витрат, пов'язаних з цільовим використання портових зборів (збільшення в 2,2 рази) 12,3 млн.грн. (ремонт причалів, забезпечення безпеки мореплавання і т.і.);

  • зростання витрат на ремонт і матеріали, що обумовлено значним зносом основних фондів який перевищує 50 % і вимагає великого обсягу ремонтних робіт.

В зв'язку з цим собівартість однієй тони вантажу виросла на 30,5% з 5,9 грн./т. до 7,7 грн./т.

Прибуток, одержаний від основної діяльності порту в порівнянні з 1999 р. зріс на 23,6% і склав 159,3 млн. грн. Сума прибутку, яка залишилася у розпорядженні порту після сплати податків та платежів, відрахувань у бюджет і позабюджетні фонди склала 63,3 млн.грн.

Рентабельність (відношенні прибутку до загальних витрат) дорівнює 26,7%.

Одержані показники по доходам і прибутку у 2000 р. найбільші за останні 5 років (рис.3).

Рис. 3. Динаміка зростання доходів і прибутку Маріупольського державного морського порту (млн. грн).


Дебіторська заборгованість Маріупольського порту за 2000 р. знизилась на 12,2% , а кредиторська - на 51,8%.

Разом з тим спостерігається намагання Росії переключити свої вантажі -- вугілля, метал, добрива та інші на російські порти -- Новоросійськ, Туапсе, Таганрог, Темрюк та ін. Також в майбутньому можливе зменшення обсягів поставки металу вітчизняних металургійних підприємств, зокрема в наслідок антидемпінгової політики Заходу і Росії.

З проведеного аналізу одного з найуспішніших для Маріупольського порту років можна зробити такі висновки.

По-перше, в обсязі вантажопереробки порту домінують іноземні вантажі та іноземні перевізники (судна), що об'єктивно вимагає ведення всіх портових операцій на конкурентноздатному світовому рівні. Це вимагає суттєвого поліпшення основних фондів та застосуванні новітньої організації праці з використанням максимальної механізації та елементів автоматизації. Зокрема необхідно нарощувати придбання і освоєння нової перевантажувальної техніки, і в першу чергу портальних кранів, а також модернізацію старих кранів (що продовжить їх строк служби).

По-друге, вантажопотоки Росії в майбутньому можуть не відрізнятися стабільністю, що обумовлює необхідність залучення інших вантажів і потребує ретельної продуманої спеціалізації та використання причалів, критих і закритих складів, всієї території порту для накопичення і зберігання вантажів, раціонального використання перевантажувальної техніки, переорієнтації вантажних комплексів на переробку нових вантажів. В цьому плані необхідно прискорювати будівництво нових і реконструкцію старих причалів з їх універсальним оснащенням на великі глибини і орієнтацією на майбутнє.

По-третє, після будівництва Маріупольського морського вокзалу, який обладнаний всім необхідним для здійснення міжнародних пасажирських перевезень, Маріупольський порт входить в число українських трьох портів, які мають право здійснювати вантажопасажирські перевезення. Розвиток цього напрямку повинен розглядатися як одна з перспектив порту.

Література

  1. Дергаусов М. Маріупольський порт -- стратегічний центр управління рухом і розподілом стратегічних вантажопотоків на південному сході України// Схід. - No 3(40). -- 2001. -- С. 10-12.

  2. Дергаусов М. Вибір оптимального шляху розвитку морських портів України у контексті глобалізації світової економіки//Схід. - No 4(41). --2001. -- С.14-16.

  3. Маріупольського державного морського порт у 2000 р. -- Маріуполь: Архів порту. -- 39 стор.

  4. Дергаусов М.М. Украина -- держава морская. --Донецк: Донеччина, 2000. -- 270 с.



Мотивації підприємництва та специфіка економічної ситуацІї в Україні у контексті формування національних моделей підприємництва та ринку

Ігор СОРОКА, доктор економічних наук,
професор, ректор Донецького державного комерційного інституту

На основі аналізу сучасної економічної ситуації в Україні та ретроспективи розвитку ініціативних форм господарювання показані корені вітчизняного підприємництва. Висвітлено основний та вторинні мотиваційні механізми підприємництва і труда. Зроблено висновок, що однією з найважливіших особливостей концептуальної моделі вітчизняного підприємництва є акцент на корпоративне підприємництво. Сформульовані основні вимоги до оптимальної моделі ринкової економіки України.

Специфіка економічної ситуації в Україні характерна не тільки тим, що економіка переживає тяжку кризу в умовах її перехідного стану. Спроба проігнорувати цю кризу як явище минуче і несуттєве для нової моделі української економіки, національної моделі підприємництва і відповідної парадигми мотивації, є дилетантизмом. Щоб упевнитися у справедливості такого висновку, досить згадати хрестоматійні приклади, коли переживши сильний економічний стрес, люди під його впливом змінювали і надалі на все життя зберігали специфічний психологічний стереотип трудової поведінки взагалі та індивідуальну модель мотиваційної схильності зокрема. Типовим прикладом є американці (як підприємці, так і робітники), що пережили "велику депресію" - вони у всіх наступних соціологічних опитуваннях, присвячених аналізу та динаміці їх мотиваційних очікувань, виявляли сталість, ставлячи на перше місце за ступенем мотиваційного значення гарантію збереження роботи або статусу підприємця. Схоже що ми маемо на сьогодні аналогічну ситуацію.

Але крім кризового забарвленння специфіка економічної ситуації в сучасній Україні включає в себе також широкий спектр факторів, що визначають гіпотетичну модель національного господарства. Серед них історико-економічні традиції, національно-культурні навики праці і підприємництва, демографічні особливості господарювання в його ретроспективі та інші фактори, врахування яких обов'язкове як при теоретичному обгрунтуванні національної концепції підприємництва, так і в практиці становлення ринку України. Оскільки модель підприємництва є підсистемою загальної моделі національної економіки, от в першу чергу треба визначитися з тим, яку ринкову економіку і які очікувані та бажані параметри національної моделі підприємництва ми хочемо мати. Сьогодні такий вибір зроблено. Програма реформ визначає головним економічним пріоритетом соціально направлене ринкове господарство. Реалізація соціально орієнтованої моделі ринкової економіки, яка передбачає високу ступінь участі держави в регулюванні прибутків та зайнятості, формуванні умов, які забезпечують задоволення найбільш важливих потреб населення, можлива, з одного боку, тільки на принципах утвердження ефективної економіки, а з іншого - економіки, що має соціально направлену структуру виробничої і невиробничої сфер. Правильність концептуального вибору моделі економічного розвитку ще більше актуалізується в умовах, коли в Україні є сили, які можуть штовхнути економіку на полмилковий шлях: або побудова разюче відмінного від всіх відомих моделей і непідкоряючогося загальноекономічним закономірностям національного ринку, або безперспективна "космоекономічна" спроба зростити чужий досвід на своєму грунті. Ці альтернативи (як і згубний варіант повороту назад) у випадку слідування їм означали б повний і негайний крах національної економіки. Вибір же розумного шляху, ближче до раніше названих класичних моделей, але з національним забарвленням, що враховуює минуле і специфіку соціально-економічної ситуації в Україні, теж не простий і вимагає наукового коментаря передісторії "третьої хвилі" українського підприємництва.

Дякуючи відомим причинам, Україна довгі роки провела разом з іншими республіками СРСР та братами по соцтаботу на узбіччі економічної цивілізації, що обумовило сучасні риси її економіки. Виходячи з цього необхідно в економічному контексті проаналізувати минуле, сучасне та долю вітчизняного підприємництва, етапи його розвитку, хвороби зростання. Перший етап належить до часів еволюційного розвитку капіталізму в Росії, коли так зване, малоросійське підприємництво виступало як складова частина загальноросійських ринкових відносин. Другий етап, також позбавлений будь-яких особливостей української ментальності, пов'язаний з неповським псевдоренесансом ринкових відносин, що виявився поряд з позитивом глобальною провокацією і пасткою для ділових людей того часу. Цю мету і сторону непу не варто сьогодні замовчувати. Третій етап співпав з початком так званої перебудови і підрозділяється в Україні на два періоди: радянський та пострадянський. Останній національним можна назвати лише умовно, так як в його основі лежить не стільки алгоритм національної специфіки ініціативної економічної діяльності, яка відроджується, скільки постсоціалістична ментальність екс-радянської тіньової економіки інтернаціонального зразка, помножена на економічний криміноген пострадянського періоду розвитку країни.

Серед відчизняних економістів побутує хибний погляд, що третій етап українського підприємництва є ровесником перебудови. Звичайно, безглуздо заперечувати той потужний імпульс, який надала перебудова альтернативним соціалізму формам економічної активності. Разом з тим, якщо говорити про глибинні корені сучасного національного підприємництва, то вони лежать в економічних шарах періоду застою. Саме цей генотип відчизняного бізнесу багато в чому обумовлює його сучасні вади, які витікають з минулого. Поряд з кооперативним та пострадянським етапами в розвитку підприємництва, можна виділити як предтечу останніх "протопідприємництво" епохи застою. В ці роки по мірі деградації режиму стали з'являтися господарські та правові ареали альтернативної економічної діяльності. В таких нішах стала зароджуватися та набирати оберти напівлегальна та нелегальна підприємницька діяльність. Саме ці радянські корені визначили вади постсоціалістичного українського підприємництва. Недоліки сучасного підприємництва значною мірою пояснюються економічним аналогом такого медичного феномену, як "зломаний ген". Останній є причиною аномалій у формуванні органів в процесі розвитку організму. Подібна причина лежить в основі спадкових деформацій відчизняного підприємництва. Вона не була усунута в період набуття Україною незалежності. Певною мірою постсоціалістичні генератори деформації підприємництва в період самостійного економічного розвитку не тільки не були подолані, але навіть дещо посилені і модернізовані. Сучасні фактори зовнішнього економічного середовища каталізують негативну дію ретро-причин і суттєво переважають їх за своїм деформуючим впливом. Серед вказаних факторів можна виділити наступні. Перший - відсутність на протязі початкового періоду відродження національної економіки послідовної проринкової політики держави, реального ринкового курсу, підтриманого силою державної влади. Відсутність суттєвих зрушень до цивілізованого ринку обумовило відповідну якість та імідж відчизняного підприємництва. Воно почало ідентифікуватися з напівлегальним і кримінальним секторами тіньової економіки і в цій якості визначати обличчя нашої постсоціалістичної економіки в цілому.

Другий фатор - особлива атмосфера політико-правової нестабільності, відсутність економіко-правового середовища, яке відповідає класичним ринковим стандартам. Підприємництво передбачає як найважливішу умову свого існування впевненість у довготривалій перспективі ініціативної економічної діяльності, її законодавчі гарантії. При цьому мова йде не про законодавчий захист підприємців від ризику функціонування в умовах конкурентного середовища. Суть заключається в тому, що підприємництво може нормально розвиватися тільки при наявності юридичних гарантій від неправових посягань з боку держави, юридичних і фізичних осіб на приватну власність, вільну конкуренцію, право успадкування та інші права, які забезпечують економіко-правовий статус підприємця. Такі гарантії створює оптимальне господарське законодавство і сукупність факторів, які забезпечують соціально-політичну стабільність в країні. Сьогодні ми не маємо ні першого, ні другого.

Третій фактор заключається в тому, що риси нашого підприємництва визначаються існуючою в межах національного інвестиційного поля атмосферою надграничного ризику. Це економічний і позаекономічний ризик. Тому в існуючих умовах підприємцями намагаються стати не стільки люди схильні до цієї діяльності, скільки їх антиподи, чиїм полем діяльсті є кримінально-економічне середовище.

Важливим фактором аномального економічного ризику є дефіцит відповідних правових традицій, поваги до законів. Останнє означає, що багатьох бажаючих стати підприємцями зупиняє минулий досвід, який несе в собі інформацію про часи, коли можна було водночас позбутися всього. Ніяких гарантій того, що це не повториться сьогодні, у нас немає. А це в свою чергу пов'язано з четвертим фактором, суть якого зводиться до того, що поряд з офіційно проголошеною ми не маємо достатньо законодавчо захищеної приватної власності. До сьогодні Парламент законодавчо не виключив можливості її конфіскації. Але перш ніж щось відбирати, треба це мати. В зв'язку з чим чи не самим важливим фактором, який обумовлює аномалії відчизняного підприємництва, є відсутність реальної приватизації, коли більшість громадян країни фактично не є суб'єктами відношень приватної власності на засоби виробництва. Про нашу ваучерну приватизацію тут треба делікатно промовчати. В силу сказаного українське підприємництво виявилося практично позбавленим бази росту своїх рядів за рахунок чесних, енергійних ділових людей.

Сьогодні становлення цивілізованого ринку і підприємництва бачиться тільки через зняття вказаних негативних факторів. Головне в наступному. По-перше, управління економікою і підприємництво не допускають ідеологічної мотивації з будь-яким знаком. По-друге, ринок та підприємництво не "будуються", а природньо формуються в спеціально створених для цього умовах. По-третє, підприємництво є не тотожною, але багато в чому ідентичною ринку категорією. У зв'язку з цим аксіоматично: підприємництва без повноцінного ринку (і навпаки) не буває. Тому, ігноруючи або спрощуючи закони ринку, не випадає сподіватися на прихід цивілізованого підприємництва. По-четверте, підприємництво являє собою багатогранне, складноструктуроване явище, котре в силу перерахованих характеристик вимагає комплексного підходу до свого формування. Вибір конкретної моделі економіки обумовлює аналогічний вибір відповідної моделі підприємництва. Тобто вибираючи як орієнтир змішану економіку, соціально орієнтований ринок, треба добре розуміти, що цей тип економіки детермінує і особливості відповідної системи підприємництва. Звичайно, це зовсім не означає того, що підприємництво в умовах змішаної економіки, скажімо, шведського типу радикальним чином відрізняється від підприємництва в рамка американської моделі економічного розвитку. Цього не може бути вже хоча б тому, що шведська та американська моделі - це різновиди економіки одного типу - ринкового. А ця економіка у всіх своїх модифікаціях не дозволяє відхилень від осоновоположних принципів, серед яких і загальнометодологічні начала вільного підприємництва.

Разом з тим не можна заперечувати, що змішана економіка - це існування поряд з приватною індивідуальною значного обсягу приватної колективної та державної власності, що породжує в свою чергу проблему співіснування приватного та державного підприємництва. Причому в такому об'ємі і такому вигляді ця проблема не стоїть перед будь-якою цивілізованою економікою. Вказані характеристики не дозволяють тому ж шведському підприємництву бути дзеркальним відображенням американського. Воно набагато "м'якше", соціально компромісніше, менше конкурентоконфліктне, ніж жорстка американська економічна система. Разом з тим в характеристиках соціально орієнтованого ринку прочитуються і добре знайомі нам з періоду соціалізму елементи, в силу чого виходячи навіть з виключно психологічних причин, стереотип "м'якого" підприємництва змішаної економіки нам ближче, ніж жорсткі його моделі.

Виходячи з основних соціально-економічних характеристик змішаної економіки та адекватної їй моделі підприємництва, стає очевидним і те, що вибираючи ці системи для української економіки, ми вибираємо і систему мотивації підприємництва і труда, основані на просуванні мотивації труда послідовників з допомогою мотивації підприємництва лідерів. Ця система передбачає створення єдиного мотиваційного механізму труда і підприємництва, в основу якого можуть бути покладені загальні цілі мотивуємих і мотивуючих.

Звичайно, говорити про загальні цілі підприємців і найманих робітників поза серйозними причинами, які обумовлюють виникнення такої спільності цілей, навряд чи можливо. Намагатися будувати відносини соціального партнерства на пустому місці за допомогою закликів було б неприпустимою маніловщиною. Заманливо закласти основи такої спільності, використовуючи єднання навколо національної ідеї. Однак роки соціалізму сформували відповідну свідомість багатьох людей. В зв'язку з цим на жаль не доводиться розраховувати на те, що найближчим часом українська модель ринку буде спиратися на високорозвинену національну самосвідомість, пріоритет інтересів нації над інтересами окремої людини. Але щоб тара самосвідомість сформувалась у перспективі необхідно починати формувати її вже сьогодні.

В обставинах, що склалися у найближчій перспективі мотиваційний механізм підприємництва і труда в Україні буде будуватися в основному на взаємообумовленості власницьких мотиваторів підприємництва і мотиваторів труда, які базуються на прагненнях задоволення первинних, фізіологічних потреб. Цю тезу не треба розуміти буквально, тобто що треба відмовитися від використання універсальних (у тому числі і тих, що базуються на потребах вищих рівнів) мотиваторів труда і підприємництва, невласницьких мотиваторів підприємництва. У нашій ситуації треба максимально використовувати весь спектр мотиваторів, які в комплексі зможуть забезпечити ефективну мотивацію труда та підприємництва. Але основний наголос треба робити на ті мотиватори, які в кожний окремий момент є найбільш ефективними. Сьогодні це власницькі мотиватори підприємництва і споживчі мотиватори труда. Причому власницькі начала для мотивації підприємництва виконують ту ж роль, що й первинні потреби для мотивації труда в умовах первинного накопичення капіталу, становлення ринкової системи господарювання та відповідної моделі підприємництва. Інакше кажучи, первинні потреби українських підприємців належать до сфери збереження і примноження власності. І доки вони в достатній мірі не задоволені, просунуті мотиватори підприємництва працюють не настільки ефективно, або не працюють взагалі.

Власницькі мотиватори підприємництва в перехідній економіці найближчим часом (особливо за умови ефективної грошової приватизації) будуть найбільш результативними для суб'єктів малого та середнього бізнесу. При цьому індивідуальні підприємці-власники не складуть критичної маси підприємців, необхідної для повноцінного функціонування ринкової економіки. Другою не менш важливою і багаточисленною частиною українського підприємництва повинні виступити корпоративні власники-підприємці-менеджери та підприємці-менеджери. У зв'язку з цим найважливішою ососбливістю концептуальної моделі національного підприємництва є акцент на формування корпоративного підприємництва і відповідного йому типу мотивації.

Пояснюється це рядом причин. По-перше, існуюча у нас структура виробництва, коли основний масив промислової продукції виробляється на крупних підприємствах держсектору, обумовлює те, що у недалекому майбутньому картина зміниться лише в тій частині, що основна частина ВНП України буде вироблятися на тих же, але корпоративних підприємствах. В даному випадку байдуже чи йде мова про корпоратизацію зі зміною генерального власника, чи без неї.

По-друге, тенденція до прискорення розвитку корпоративного підприємництва в Україні обумовлена аналогічною тенденцією в економіці розвинутих країн, яка в свою чергу визначається спостережуваною тенденцією пом'якшення в рамках корпорації протиріч між різними формами власності, трудом і капіталом.

По-третє, в результаті багаторічного монополізму державної власності, повної відсутності приватної власності і приватного підприємництва, саме корпоративне підприємництво при всіх принципових відмінностях виявляється ближче всього до психологічного стереотипу колишніх соціалістичних українців, котрі разом з напівринковою генерацією менеджерів складуть у найближчому майбутньому основу відчизняного корпусу корпоративних підприємців-менеджерів.

По-четверте, корпоративне підприємництво неминуче виступить основною організаційною формою державного підприємництва, яке ще відносно тривалий час буде переважати над приватним підприємництвом.

Сьогодні важко зробити однозначний висновок: яку проблему вважати найголовнішою у справі виходу економіки України з кризи. Майже всі вони головні і першочергові. Але навіть серед них є такі, без вирішення яких не може бути й мови про створення національного ринку. До них належить і проблема розвитку відчизняного підприємництва. Тому що саме підприємці уособлюють собою той прошарок суспільства, який в країнах з розвинутою ринковою економікою несе головну відповідальність за стан та перспективи національної економіки, її стабільність та збалансрованіть, соціальне благополуччя суспільства в цілому. В цьому контексті більш ніж сумнівно звучать висновки деяких українських економістів, вважаючих, що розрахунок на формування середнього класу в Україні є непереконливим, необґрунтованим. Якщо врахувати, що це погляди прихильників ринкових перетворень в Україні, то монжна зробити висновок, що такі автори допускають можливість існування ринку без середнього класу, а підприємництва без його суб'єктів. Це нонсенс. До того ж вважати, що до середнього класу не належать люди, чий прибуток формується за рахунок власної праці, глибоко помилково. Безсуб'єктне підприємництво та позапідприємницький ринок - не більше, ніж чергова спроба скласти разом соціалістичну утопію та ринкову дійсність, щоб в результаті одержати "справедливе" суспільство та ефективну економіку. Те, що у нас немає поки що повноцінного середнього класу обумовлює необхідність форсованого створення умов для його становлення. Поза середнім класом неможливий не тільки соціально орієнтований ринок, але і ринок взагалі. Поза масовою фігурою підприємця розвивається криміналізований псевдоринок. При цьому темпи виникнення і якість середнього класу в Україні безпосередньо залежать від того, наскільки швидко і ефективно запрацює цілістний механізм взаємообумовленої мотивації підприємництва і труда. Причому, поряд з основоположноми принципами потреб та біхевіористської мотивації, на яких базуються наскрізні і певною мірою позачасові моделі мотивації підприємництва та труда, в перехідній економіці можуть бути ефективно використані практично всі відомі на сьогоднішній день моделі та схеми мотивації. Кожна в своїй чарунці. Основний акцент треба зробити на комплексному підході до мотивації корпоративного підприємництва.

Як показує досвід країн сторого та нового капіталізму, одним з найважливіших факторів ефективності підприємництва та його мотивації є відповідні традиції. Що стосується сучасного стану національної економіки, то треба констатувати, що за радянського періду були майже повністю втрачені і без того скромні традиції національного підприємницива. Пануюча на протязі десятиріч комуністична ідеологія витравила не тільки історичну пам'ять народів, але і їх національно-економічну самосвідомість, яка є частиною національної самосвідомості взагалі.

Зі сливе стерилізованої (за царату, а потім - за радянської влади - прим. ред.) історії України було вилучено ті філософські та соціологічні сторінки, які правдиво висвітлювали достатньо складну й древню ретроспективу українського народу. Було залишено тільки класові ознаки фігур найманого робітника, селянина, капіталіста, поміщика.

Але повертаючи Україні її економічне минуле не треба впадати в крайнощі - намагатися обгрунтувати комфортне існування українського народу в дореволюційний період.

Формулюючи парадигму української економіки необхілно уникнути двох крайнощів: по-перше, винайдення настільки "своєї" моделі, подібної якій немає в світі, по-друге, спроб прямого запозичення. Український ринок повинен спиратися, з одного боку, на змішану економіку з її сильною державною розподільчою політикою, а з іншого - на принципи соціального ринкового господарства, з їх антитоталітарною направленностю. Досягнути такої мети можна лише вдало комбінуючи риси найбільш придатних для наших умов економічних моделей. В даному випадку це не може бути модель німецького неолібералізму, а соціальне ринкове господарство, як парадигма соціально орієнтованої економіки ХХ сторіччя. Побудована на основі такої парадигми модель ринку повинна поєднувати умови розвитку конкурентної економіки та елементи досить жорсткого економічного регулювання ринку, сильну соціальну політику держави та пріорітет економічної ефективності, всебічну підтримку приватної власності та відносно тривале співіснування її з потужним державним сектором. Це повинна бути модель, яка передбачає побудову соціального ринкового господарства, змішаної економіки на трансформованому фундаменті постсоціалістичної економіки.

При цьому змішана економіка являє собою не хаотичне нагромадження на практиці і еклектичне поєднання в теорії суто "капіталістичних" та "соціалістичних" форм, а уявляється у вигляді діалектичної єдності форм власності і способів ведення господарства, які витримали перевірку на конкурентноспроможність. Інакше кажучи, змішана економіка являє собою об'єктивно обумовлений та історично закономірний етап еволюції ринкових відносин, що характеризується плюралізмом та конкуренцією цивілізованих форм власності і господарювання, високою ефективність економіки та відповідною соціальною захищеністю людей.

Отже, вимальовуються такі контури сучасної моделі ринкової економіки України. По-перше, це повинен бути соціально орієнтований ринок, гармонійно поєднуючий антитоталітарний механізм соціального ринкового господарства та економічне саморегулювання змішаної економіки. По-друге, нова модель економіки повинна передбачати, з одного боку, відносно тривале співіснування традиційно сильного державного та нового приватного секторів економіки. При цьому превалювання на першому етапі державного сектору не повинно означати яких-небуть особливих переваг або виключних прав для державних підприємств. Разом з тим курс на пришвидчене становлення приватного сектору не повинно означати штучний та форсований розвал державних підприємств, їх негайну і всезагальну передачу у приватні руки. Ці проблеми треба вирішувати поступово і за допомогою механізмів конкуренциї, роздержавлення, приватизації, банкротств, злиття, поглинання та інш. трансформацій. По-третє, у найближчому майбутньому економіка України не зможе бути нічим іншим як двоїстою економікою, одним з головних критеріїв управляємості якою буде суперечлива єдність жорсткоого макрорегулювання економіки та ринкового саморегулювання. Причому, звуження сфери макрорегулювання повинно протікати тільки в міру наростання ринкової саморегуляції у її цивілізованих формах. По-четверте, посилення ринкової орієнтації у сфері виробництва повинно відбуватися на тлі аналогічного посилення політики держави у соціальній сфері. По-п'яте, економіка України повинна являти собою не сепаратиську(маються на увазі регіони України - прим. ред.), а унітарну конструкцію, але з суттєвими елементами регіонального самогосподарювання. По-шосте, управління двоїстою економікою повинно передбачати адміністративно-економічну вертикаль у держсекторі та економічне регулювання ринку в приватному секторі.

Розвиток корпоративної власності і демократизація управління капіталом

Ігор Сорока, доктор технічних наук,

ректор Донецького комерційного інституту

Актуальною проблемою економічної реформації на Україні на сьогодні є формування ефективного мотиваційного механізму цивілізованого підприємництва. При цьому поряд з вирішенням практичних проблем, покликаних сприяти швидкій ринковій трасфомації України, необхідне глибоке методологічне обгрунтування закономірностей становлення та функціонування високоефективної системи мотивації ділової активності. В рейтингу пріоритетів економічної науки та практики це методологічне обгрунтування, якому, зокрема, присвячена пропонована стаття, вийшло на одне з перших місць.

Вчених-економістів та практиків у сфері бізнесу відрізняють два підходи до характеристики суті підприємництва. Перший - трактує підприємництво звужено, включаючи в склад підприємців тільки власників-підприємців, або, що майже те ж саме, власників-менеджерів-підприємців. Цей підхід історично первинний, так як сягає епохи домінування індивідуальної приватної власності. Цим і пояснюється те, що підпримцем вважається індивідуальний власник капіталу. Еволюція підприємництва скорегувала трактування такого підходу і сьогодні до числа підприємців відносять не тільки бізнесменів-індивідуалів, але й крупних власників корпоративної власності. Та головним критерієм, як і раніше, є володіння власністю, використання її в інтересах власного ініціативного підприємства, ризик і відповідальність цією власністю. При цьому, якщо функціональна роль менеджера і суміщується з даним підходом, то лише тією мірою, в якій класичний підприємець є менеджером-"сумісником". Тобто виконує роль одного з ієрархів менеджменту у власній фірмі.

Другий підхід трактує підприємництво в широкому його розумінні. Його адептами, крім власне підприємців, є склад підприємницького корпусу і більшість менеджерів. При чому не тільки представників управлінського істеблішменту, але і корпоративних менеджерів середньої та нижчої ланки. Саме ця найбільш численна категорія менеджерів і є головним феноменом сучаного підприємництва.

На відміну від менеджерів в малому і середньому бізнесі, менеджери в корпораціях (крім вищих управляючих), як правило, не є крупними власниками корпоративного капіталу. І хоча важко знайти менеджера, який би не володів акціями своєї корпорації, розмір цієї власності у порівнянні з власністю компаній настільки мала, що не вспромозі включити власницькі мотиватори підприєнмицької поведінки і створити передумови становлення менеджерів як власників. Безумовно, менеджеру-акціонеру небайдужа доля компанії, так як від цього прямо залежить його службовий статус і прибутки. Однак частина акціонерної власності, що йому нележить, настільки незначна, а функції так обмежені, що навідь в сукупності вони не можуть спонукати його до підприємницьких назусиль для примноження власності компанії в ім'я збільшення в ній своєї долі. В даному випадку не спрацьовують власницькі мотиватори підприємницької активності приватних власників, що характерні для крупних співвласників компаній.

Разом з тим емпірика бізнесу переконливо свідчить, що корпоративні менеджери завжди демонструють приклади підприємницької поведінки, аналогічно діям підприємців-власників, які стимулюються власницькими мотиваторами підприємництва. В зв'язку з цим виникає питання: чи можлива в принципі мотивація підприємництва, яка не має власності в своїй економічній основі? Думається, що ні. Підтвердити, або спростувати гіпотезу про те, що в основі підприємницької поведінки копоративних менеджерів, які не є одноосібними власниками, лежать власницькі мотиватори, може, або доказ того, що всі вони є неформальними власниками, або відсутність такого доказу.

В пошуках прихованого власницького начала в підприємницьких діях корпоратиних менеджерів доцільно використати метод доказу від протилежного. Це означає, що антитезою розглядуваної гіпотези, є твердження про те, що названа категорія менеджерів належить виключно до розряду робітників найманої праці. Цю антитезу важко заперечити з позицій формальної логіки, так як між володарем власності та менеджером заключається такий же договір найму, як і між підприємцем та найманим робітником. Та й спроба візуально виявити в діях більшості менеджерів типові характеристики підприємницької поведінки не увінчалися успіхом.

Становлення корпоративних менеджерів-підприємців можливе тільки в умовах перетворення останніх з контролерів за дотриманням регламенту, в управляючих-творців, генераторів нововведень, керівників харизматичного типу. Алгоритмом цих метаморфоз є феномен делегування власності, відповідальсті, ризику, економічної творчості, підприємливості та, в кінцевому рахунку, підприємництва від підприємників-власників (повних і часткових) до корпоративних менеджерів.

На думку фахівців, прагнення все упорядкувати, проконтролювати властиве менеджерам, які бачать задачу управління в тому, щоб раз відлагодивши систему не порушувати її функціонування у майбутньому. Але це є нереальним у зв'язку з ростом та динамізмом змін виробничих зв'язків, поліваріантністю рішень. Сьогодні найбільш популярним поняттям менеджменту стає "невизначеність", яка розуміється як постійна зміна умов. В сучасних умовах задача керівників - створення адаптивних управлінських механізмів, а менеджерів - в реалізації "органічних" підходів. Звичайно, сучасне управління повністю не відмовляється від раціональної моделі. Елементи жорсткого управління залишаються прерогативними в екстремальних умовах. А там, де треба експериментувати, творити в умовах підвищеного ризику, необхідне більш гнучке органічне управління.

Поява корпоративних підприємців-менеджерів пов'язана зі зміною парадигм управління. Формування корпоративних підприємців-менеджерів може здійснюватися в умовах, коли компанія слідує: а) моделі органічного управління; б) неформальній концепції менеджменту; в) теорії "У". Центральним моментом в такій ідеології є розширення відповідальнсті і самостійності менеджерів на основі делегування частини підприємницьких функцій від підприємця-власника до підприємця-менеджера. Важливо те, що це делегування протікає в умовах, коли згідно теорії "У" ставка в роботі з персоналом робиться на зміну ролі людини та концептуальних основ її діяльності. Принцип "людина для фірми" прихильністю організації теорії "У" не відміняється, але дещо трансформується. Його реалізації передує виконання іншої вимоги постіндустріалізму: "фірма для людини". У відповідності з ним мотиваційні пріоритети менеджерів групуються навколо проблем самовираження, самореалізації та самоствердження.

Разом з тим це не означає абсолютного зменшення ролі економічних мотиваторів підприємницької поведінки менеджерів, домінантою серед яких є власницькі мотиватори. Більше того, виникнення і дія різних мотиваторів, потреби у самовираженні обумовлені навністю власницьких мотивів у діяльності корпоративних менеджерів. Мова йде про делегування власності від фактичного власника до менеджера. Щоб краще зрозуміти цей механізм необхідно проаналізувати процес делегування функцій власності: володіння, розпорядження, користування.

Аналізуючи делегування функції власності від фактичного власника до власника- кореспондента (корпоративного менеджера), зробимо дві зауваги. По-перше, функції розпорядження і користування слід розглядати в єдиному блоці, так як за своїм мотиваційним впливом вони мало відрізняються. По-друге, функцію володіння власністю слід розглядати після розгляду вказаного блоку. Такий порядок пояснюється необхідністю розгляду делегуємих функцій за ступінню зниження мотивуючого впливу на підприємницьку поведінку власницьких мотиваторів, що є похідними від цих функцій.

Делегування функцій розпорядження і користування від власника до менеджера породжує економічні та економіко-психологічні власницькі мотиватори підприємницької діяльності. Реальний власник, який де-факто і де-юре є ще й розпорядником і користувачем власності, делегує функції розпорядження власністю найманому управляючому. Тут можуть бути два варіанти - часткове або повне делегування функцій. Але в обох випадках, власність як економічне відношення, в процесі свого делегування трансформується і переходить в сферу психологічного сприйняття та менеджменту. Тобто формальний власник залишаючись власником де-юре, але не перестаючи бути власником де-факто (це важливий нюанс), частину цього де-факто делегує управляючому, який фактично розпоряджається власністю і є її користувачем. Чому ж в цьому випадку, не дивлячись на фактичну передачу вказаних функцій менеджеру, мова іде про своєрідний перехід власності зі сфери економіки до сфери психології та менеджменту? Перш за все тому, що залишаючись власником, але делегуючи іншому функції розпорядження та користування власністю, формальний власник не перестає бути таким за своєю економічною суттю. Будучи суб'єктом володіння він завжди є повноцінним власником. Навідь у тому випадку, коли він добровільно відчужує від себе функції розпорядження та користування. В той же час розпорядник та користувач є частковим власником. Зауважимо, що діяльність підприємця-менеджера передбачає права по розпорядженню власністю та прийняттю таких економічних рішень, які обумовлені виникненням ризиків, що превентивно не застраховані. Оснанні можуть суттєво вплинути на абсолютні розміри та ефективність використання власності компанії. Отже менеджер, приймає на себе, хай і частково, економічний статус власника і підприємця.

Разом з тим, економічні маски власника і менеджера, виконуючого обов'язки власника на основі делегування йому фукнкцій власності, не адекватні і ототожнення їх неприпустиме. При цьому необхідне глибоке дослідження проблеми власницьокої мотивації підприємницької поведінки корпоративних менеджерів. Вихідним посиланням тут може бути поділ мотиваторів підприємництва на економічні та економіко-психологічні. Не менш важливе значення має і те, якою мірою ці мотиватори, їх ефективність, взаємообумовленість та субординованість залежать від поєднання двох характеристик статусу власника: де-юре і де-факто.

З позицій неможливості повного розпорядження і користування власністю корпоративний менеджер не може вважатися фактичним власником. Але за такою логікою і крупний власник акціонерного капіталу, чиє положення власника де-юре не викликає сумніву, не завжди може бути власником де-факто. Він не може довільно управляти своєю частиною власності або користуватися нею на свій розсуд, так як він не може викремити її з контексту корпоративної власності. Наявне вінутрішнє протиріччя відносин власності: власник де-юра не є власником де-факто. Так здається на перший погляд. Але насправді тут має місце аберрація формальної логіки, котра прийнятна в основному для індивідуальної або партнерської власності. Що ж стосується корпоративної власності, то управління нею являє собою настільки складноструктуровану систему, що навідь найкрупніші власники не тільки мають вузький коридор свободи в управлінні і користуванні нею, але й часто повністю відчужені від цих функцій. Це обумовлено не волею власника, а самою природою схем управління та взаємозв'язку всіх рівнів корпоративного менеджменту. Різні обмеження не дозволяють власнику безперешкодно вилучити свою частину корпоративної власності, що також свідчить на користь того, що юридичний власник не є власником фактично.

Розглянута логіка є одночасно і аргументом на користь того, що не будучи власниками де-юре корпоративні менеджери стають (частково) фактичними власниками, а їх діяльність набуває підприємницького характеру. Менеджер розпоряджаючись і користуючись делегованою власністю ризикує нею і бере за себе відповідальність за цей ризик, котрий на вищих щаблях корпоративного менеджменту межує з ризиком всією власністю. Ці фактори є власницькими мотиваторами підприємницької поведінки менеджерів. Бо саме на них базуються підприємливість, ініціатива, творчість, самостійність та відповідальність корпоративних підприємців-менеджерів. Однак, в основі мотивації підприємницької діяльності менеджерів все ж лежать економіко-психологічні мотиватори.

З викладеного не витікає, що економічні мотиватори підприємництва можуть діяти безпосередньо, поза сферою свідомості, і не трансформуючись спочатку у психологічні мотиватори, а потім у відповідні поведінкові імпульси. Як не витікає і те, що існують якісь абстрактні, чисто психологічні мотиватори, котрі народжуються виключно у свідомості людей без будь-якої економічної причини. Не можна заперечувати і того, що існують власницькі мотиватори підприємництва, характеристичні ознаки яких не дозволяють віднести їх однозначо ні до економічних, ні до психологічних мотиваторів. Діяльність менеджерів з делегованою функцією розпорядження і користування власністю саме і являє собою такий випадок. Є неявна економічна причина, що знаходить своє відображення у свідомості, та відповідна психологічна оцінка ситуації. В сумі це дає на виході економіко-психологічні власницькі мотиватори підприємництва. Економічна причина полягає в тому, що в розпорядженні і користуванні менеджера-невласника є конкретна власність і його дії за своєю економічною суттю мало чим відрізняються від аналогічних дій підприємця-власника. Підкреслимо, що психологічні акценти мотивації підприємця-невласника повинні бути значно сильнішими, так як для менеджера з делегованими функціями функція володіння не дійсна. Іншими словами, відсутність функції володіння і основаних на ній мотиваторів повинно бути компенсовано формуванням психологічного стереотипу власника у підприємця-менеджера. Зупинимося на цьому докладніше.

Менеджер повинен мати широкий коридор свободи для творчості і прийняття самостійних рішень. При цьому повинна бути забезпечена кратна ризику корпоративною власністю індивідуальна відповідальність менеджерів за результати венчурних рішень по відношенню до цієї власності. Розширення самотійності і аналогічне збільшення відповідальності в управлінні власністю складає ту організаційно-економічну основу, на котрій формується власницький психологічний стереотип менеджера, який перетворює останнього в менеджера-підприємця. Крім економічної основи необхідна цілеспрямована робота по всім "сходинкам менеджменту", склад якої зводився б до формування у менеджерів як суб'єктів підприємництва психологічного стереотипу власника.

Роз'єднання функцій власності і делегування їх на користь різних її суб'єктів може здійснюватися двома шляхами. По-перше, коли відчуження функцій розпорядження і користування є наслідком добровільної передачі, делегування власником цих функцій управляючим. Вище ми розглянули цей випадок. По-друге, розділення функцій володіння, розпорядження і користування власністю може здійснюватися в умовах, коли передача двох останніх функцій від власника до менеджера здійснюється під впливом зовнішніх організаційно-економічних причин. Для аналізу мотивації підприємництва цікавим є випадок гармонії між огранізаційно-економічною необхідністю відчуження вказаних функцій та економічним інтересом власника в їх делегуванні менеджеру. Мова йде про проміжну категорію контингенту власників, яка розташовується між власниками-рант'є, на яких практично не впливають власницькі мотиватори підприємництва, та власниками-підприємцями-менеджерами, на яких вказані мотиватори впливають абсолютно. Це власники, які частково делегують функцію розпорядження і користування власністю, зберігаючи в своїх руках повноту функцій володіння. Такі підприємці або проявляють помірну активність, періодично втручаючись в управління власністю, довірене менеджерам, або повністю втрачаючи функції розпорядження та користування персоніфікованою частиною акціонерної власності, одночасно мають право розпоряджатися її анонімною частиною. Складаються сворідні "сходинки делегування" функцій з верхніх поверхів управління, де розташовуються власники-менеджери, на нижні, де розташовуються власники-менеджери нижчих рангів та менеджери-невласники. При цьому в акціонерному капіталі втрачає свою персоніфікацію і функція володіння власністю, хоча вона нікому не делегується. Протікає це в силу того, що трансформуючись в акціонерну, будь-яка власність втрачає свою персоніфікацію, стає її анонімною частиною. "Подвійне життя" власності в прихованому вигляді реального капіталу корпорації і в явному вигляді фіктивного капіталу обумовлене знеособненням функції володіння власністю, збереженням у власника лише титулу колишньої реальної власності у вигляді акцій і делегуванням функцій розпорядження і користування своєю власністю. Причому, делегуванням не конкретному менеджеру, а у знеособлені коридори корпоративного менеджменту.

Стаючи власником частини знеособленої власності, делегуючи функції розпорядження і користування своєю власністю корпоративному менеджеру, конкретний власник, користувач і розпорядник всієї персоніфікованої власності трансформується в абстрактного власника взагалі. При цьому трансформується і механізм власницької мотивації підприємництва. З нього ніби вилучаються особистісні мотиви. Стаючи в рамках корпорації власником взагалі, колишній власник персоніфікованої власності стає підприємцем взагалі. З розпорядника і користувача конкретною, своєю власністю, він перетворюється в управляючого власністю взагалі. Нарешті, власницькі мотиватори підприємництва у застосуванні до корпоративної власності втрачають свою персоніфіковану вибіркову дію. В корпорації починають діяти знеособлені, універсальні та уніфіковані власницькі мотиватори підприємництва.

Але тут виникає питання: стимулює чи дестимулює розвиток "духу підприємництва" характерна для корпорації знеособленість власницьких мотиваторів підприємництва? Однозначну відповідь дати важко. Діалектика така, що, з одного боку, деперсоналізація логічного ланцюжка "людина (власник) - власність" та автоматично витікаюча з цього втрата власницькими мотиваторами підприємництва особистісного начала дещо послаблює мотивуючу дію власницьких мотиваторів підприємництва, так як притлумлює той яскраво виражений індивідуалізм, який завжди грає провідну роль у підприємницькій мотивації власника.

З іншого боку, деперсоналізація власників та уніфікація їх власності веде до того, що поступово формується корпорація власників і підприємців, котрих не "роздвоюють" індивідуалістичні власницькі пріоритети. А з урахуванням того, що більшість власників з числа персоналу компаній є менеджерами, припущення, що до числа підприємців можуть бути віднесені тільки представники вищого менеджменту, виглядає непереконливо. Акціонарна власність і корпоративний менеджмент породжують уніфіковану систему власницьких мотиваторів підприємництва, завдяки якій деперсоніфіковані власники анонімної частини акціонерної власності володіючи навідь незначною частиною власності і будучи при цьому управляючими середньої та нижчої ланки, стають підприємцями.

Аналіз мотивації даної категорії власників-підприємців потребує уточнення з позиції економічних та психологічних мотиваторів підприємництва. Якщо говорити про "чисто" економічні мотиватори, то їх стимуююча дія для розглядуваної категорії повинна бути слабшою ніж у випадку з індивідуальним власником-підприємцем-менеджером, акумулюючим функції володіння, розпорядження і користування власністю. Що ж стосується психологічних мотиваторів підприємництва, то їх дія для розглядуваної категорії осіб значно ефективніша, ніж у випадку з підприємцями-менеджерами, які не є власниками, але мають делеговані функції розпорядження і користування власністю. Пов'язано це з тим, що в основі психологічних власницьких мотиваторів розглядуваної категорії осіб лежить більш грунтовна економічна причина - функція реального володіння власністю, хоча і знеособленою. І якщо абстрагуватися від інших факторів, які визначають поведінкові реакції поставлених в однакові умови людей, то функція реального володіння у більшості випадків домінує над делегованими функціями управління власністю в системі економічних власницьких мотиваторів підприємництва. Причому, з урахуванням названих "втрат" в економічній мотивації і ефектів, що перекривають ці втрати в мотивації психологічній, складається ефективна система економіко-психологічних власницьких мотиваторів корпоративного підприємництва. А з урахуванням всіх інших (невласницьких) мотиваторів підприємництва в умовах обстановки економічної творчості, яка породжується органічною моделлю менеджменту, створюється ефективний мотиваційний механізм підприємництва, який передбачає оптимальне поєднання різних груп мотиваторів ділової активності.

На закінчення слід підкреслити те, що корпоративне підприємництво у вітчизняній економіці має обнадійливі перспективи. Пов'язано це з тим, що, по-перше, корпоративний сектор у нашій економіці, як ніде, великий і його ринкова трансформація буде здійснюватися головним чином шляхом корпоратизації; по-друге, постсоціалістична, пострадянська ментальність більшості населення характерна більш толерантним сприйняттям саме цієї моделі підприємництва; по-третє, корпоратизація відносин власності та демократизація управління капіталом являють собою загальносвітові тенденції, поза якими Україна себе не мислить.



ПЛАНУВАННЯ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ МІСТ

Онищук Георгій Ілліч,
директор науково-дослідного та проектно-конструкторського інституту "НДІпроектреконструкція",
к.е.н.

Проаналізовано стан перспективного розвитку міст України. Запропоновано структуру стратегічного плану економічного розвитку міста, яка повинна включати три основні розділи: аналітичний, прогнозний та рекомендаційний.

Обмеження економічних можливостей центральних органів влади у зв'язку із загальною незадовільною ситуацією в економіці країни і, перш за все, з кризою бюджету об'єктивно посилює економічну самостійність регіонів та міст.

До цього приводить і бюджетна політика, що проводиться в країні. Проте міста і регіони змушені вирішувати низку питань з центральними органами влади, таким чином підтримуючи вертикальну інтеграцію. У цьому розумінні система місцевого самоврядування стає тією сполучною ланкою, яка об'єднує і зміцнює країну.

Коли йдеться про самостійність органів місцевого самоврядування міст, слід мати на увазі розширення кола рішень, що приймаються, включення до нього все більшої кількості стратегічних питань.

Розроблення стратегічного плану розвитку стає необхідним для ухвалення рішень з поточних господарських питань повсякденного життя і діяльності населених пунктів, визначення шляхів реформування та фінансування міського господарства.

За ініціативою міської влади (адміністрації) у багатьох містах України організовується комплексне управління і планування економічного розвитку міст.

З'явилися розробки з питань основних напрямів соціально-економічного розвитку м.Харкова, Києва, моделі довгострокового стійкого розвитку м.Дніпропетровська, стратегічного розвитку на довгостроковий період (10-20 років) м.Одеси.

Все частіше до їхнього розроблення залучаються професіонали та вчені Національної академії наук України, галузевих академій, спеціалісти управління місцевим господарством.

Така Програма соціально-економічного розвитку М.Донецька та Донецької області на період до 2010 року розроблена за допомогою вчених Донецького інституту економіки Національної академії наук України.

Наявність таких розробок свідчить про певну керованість міських утворень, скоординованість дій громадських верств, бачення перспектив виходу з кризової ситуації, активну позицію міських адміністрацій місцевого самоврядування.

Водночас непідготовленість та обмежена можливість органів місцевого самоврядування вирішувати існуючі проблеми досить швидко створили передумови для об'єднання місцевих органів влади міст в союзи та асоціації.

Така асоціація міст України була створена 1990 року. Її роль у плануванні та організації соціально-економічного розвитку міст з кожним роком зростає.

Основним у роботі асоціації став вплив на державну політику у сфері місцевого самоврядування шляхом формування нового законодавчого поля. Розробки та пропозиції асоціацій міст України враховано при прийнятті Конституції України, низки законів України, в першу чергу Законів України "Про місцеве самоврядування" та "Про районні державні адміністрації".

Дуже важливим є і те, що налагодилися серйозні міжнародні контакти з багатьма країнами світу, банківськими та економічними інститутами розвинутих країн.

Асоціація міст України бере учать і в розробленні конкретних програм стратегічного розвитку окремих великих міст, організувала з цих проблем ряд міжнародних семінарів, вивчення досвіду розвинутих країн Європи.

В основу роботи адміністрації міст покладено рішення та рекомендації, які схвалені учасниками міжнародного семінару в мм. Харкові та Василькові, що був проведений у листопаді 1999 року, де розглядалися сучасні системи управління муніципальними послугами. У липні минулого року було проведено спільне засідання ряду секцій асоціації з дуже важливого питання - "Бюджет міст: принципи та методи формування".

В результаті цього складаються зовсім іншого рівня взаємовідносини між центральною владою та органами місцевого самоврядування міст. І коли ці взаємовідносини стануть системою, а система - традицією, тоді кожний з нас стане не безликим "гвинтиком" великої машини, а співуправляючим у розвитку країні, де ми живемо.

Слід зазначити, що для великих міст необхідність стратегічного планування зумовлюється двома обставинами. По-перше, це зростання самостійності міст у зв'язку з децентралізацією управління та планування, що проводиться в країні. По-друге, це необхідність врахування та координації інтересів різних верств міського суспільства і, перш за все, співпраці органів самоврядування з комерційними, різної форми власності, структурами та фірмами.

Головні напрями соціально-економічного розвитку та розміщення продуктивних сил - п'ятирічні державні плани - слугували основою розроблення генеральних планів міст. Генплан міста, як містобудівний

документ, по суті, був для міста основним планом економічного

4> розвитку. За роки реформ, не отримуючи 'згори" орієнтирів, міста

припинили розробляти генеральні плани. Нині лише 10 відсотків міст України розробили або ж ведуть розроблення таких генпланів.

А такий план необхідний для збереження міста як цілісного організму різних верств та інтересів міських мешканців. Однак його потрібно розробляти на основі нових засад ринкової економіки, оскільки коло чинників, на які впливають органи самоврядування, значно

змінилося.

За очевидної недостатності коштів у бюджеті для прямого фінансування програм соціально-економічного розвитку діяльність адміністрації міста змістилася у сферу, яка включає законодавчі акти, ухвалення адміністративно-управлінських рішень, створення нових підприємств та організацій.

Таким чином, основним засобом для відродження економіки міста стає створення сприятливого господарського клімату з врахуванням соціальних потреб і проблем міського господарства, корисності тих чи інших підприємств для міста.

Дуже важливо, щоб проект стратегічного розвитку міста був всебічно вивчений та оцінений не тільки експертами-спеціалістами, але й пройшов загальне обговорення серед жителів міста.

Структура стратегічного плану економічного розвитку міста включає три основні розділи: аналітичний, прогнозний та рекомендаційний.

Аналітичний розділ містить характеристику економічного становища, природних умов та ресурсів, демографічної ситуації, господарського та бюджетного потенціалу, соціальної сфери та житлово-комунального господарства.

На підставі визначених аналітичним аналізом даних складається багатоваріантний прогноз. Цей прогноз будується на основі поставлених цілей та завдань. Більш точний короткостроковий - на 2-3 роки прогноз розробляється у кількісних параметрах як конкретні програми інвестиційної діяльності, підтримки малого та середнього бізнесу, зайнятості населення, реформування та розвитку житлово-комунального господарства, екологічної безпеки тощо.

У третьому розділі визначаються рекомендації щодо заходів та програм, які повинні здійснити органи управління містом для стимулювання економічного розвитку та зменшення впливу негативних тенденцій.

В рекомендаціях зазначаються обсяги витрат та джерела фінансування, очікуваний ефект, терміни виконання та відповідальні виконавці.

На відміну від планів соціально-економічного розвитку міст, які приймалися раніше, стратегічний план не має жорстких контрольних цифр і включає довгострокові якісні параметри розвитку.

Стрижневим питанням стратегії соціально-економічного розвитку міста є формування реального бюджету, визначення шляхів найбільш раціонального використання суспільних фінансів. Для цього вкрай важливо зіставити витрати і результати. Тут основна складність полягає в оцінці тих складових витрат і результатів, які не мають ринкових цін, тому вони можуть бути оцінені лише з точки зору всього міського населення.

При цьому бюджет міста стає не просто списком доходів і витрат, але й політичним інструментом, відображенням конкретних цілей і завдань органів місцевого самоврядування.

Організація розроблення, а головне, реалізації стратегічного плану економічного розвитку міста повинна об'єднати всі можливі рівні. Для координації роботи підрозділів та управлінь міської адміністрації повинен бути створений комітет або управління в її структурі. Цей підрозділ покликаний займатися реалізацією цільових міських програм.

Для консолідації зусиль потрібно мати аналогічну комісію або комітет у міській раді. Окрім цього, доцільно також мати і комітет (комісію), який би об'єднував представників різних груп інтересів -приватних підприємців, асоціацій та банків, некомерційних та громадський організацій, а також місцевої адміністрації. Така спільна робота з планування економічної стратегії міста найбільш ефективна.

Довгостроковий стратегічний план соціально-економічного розвитку повинен стати одним з основних документів міста, забезпечити його розвиток і процвітання.



МАКРОЕКОНОМІЧНЕ РЕГУЛЮВАННЯ В УКРАЇНІ:
ПРОБЛЕМИ ОПОДАТКУВАННЯ ТА ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОГО БЮДЖЕТУ

Лілія ДМИТРИЧЕНКО,
кандидат економічних наук, доцент Донецького державного університету

На підставі аналізу бюджетно - податкової політики державного впливу на економіку автор приходить до висновку, що вона є найважливішою в системі макроекономічного регулювання, оскільки, по-перше, кошти бюджету -- матеріальне підгрунтя реалізації державою будь-яких її функцій, а по-друге, податки -- головний канал формування прибуткової частини бюджету. Забезпечення податкових надходжень до державного бюджету залежить насамперед не від посилення фіскальної функції податкової системи, а від зниження так званого податкового тиску. Це пожвавить інвестиційну активність українських підприємців і таким чином обумовить додаткові надходження бюджетних коштів, які (бюджетні кошти) є основою реалізації соціально-економічної сутності самої держави.

В системі державного впливу на економіку провідне місце посідає бюджетний механізм регулювання макроекономічних процесів. На наш погляд, державний бюджет є економічною формою реалізації сутності держави. Сутність кожного явища насамперед виявляється в його функціях. Жодна функція держави не може бути реалізованою без коштів, які зосереджуються в бюджеті -- головному фінансовому плані, що являє собою кошторис прибутків та витрат держави. Образно кажучи, є бюджет -- є держава, немає бюджету -- нема й держави. У Посланні Президента України Л.Кучми до Верховної Ради України висловлено: "Політика економічного зростання може стати результативною лише за умови істотного посилення дієздатності держави, ефективного виконання нею своїх функцій".1 Без бюджетних коштів це неможливо.

Примітно, що роль держави в ринкових економіках безперервно підвищується в міру економічного розвитку країн і таким чином в міру збільшення прибутків бюджету: державні витрати в відсотках до ВВП в середньому по групі країн розвиненої ринкової економіки (Австралії, Австрії, Бельгії, Великобританії, Ірландії, Іспанії, Італії, Канади, Німеччини, Нідерландів, Нової Зеландії, Норвегії, США, Франції, Швеції, Швейцарії, Японії) досягають майже 50%.2 Звісно, що рівень акумульованих державою у бюджеті всіх ланок коштів у США складає 40% національного доходу, а в інших розвинених країнах -- 50-55%. Це є досить виразним показником впливу держави на соціально-економічні процеси, зростання функціі державного макроекономічного регулювання.

За усі часи існування державності невід'ємною складовою прибуткової частини бюджету є податки і збори. Оподаткування -- основний засіб акумулювання коштів у бюджеті. У більшості соціально-економічних формацій податки сягали до 97% державних доходів. Питома вага податкових надходжень в бюжеті України в 1992-1999 рр. коливалася в межах 77-95% й складала в 1992 р. -- 94,8%, в 1995 і 1996 рр. -- по 90,9%, в 1997 р. -- 78,5%, в 1998 р. -- 76,8%, в 1999 р. -- 82,5%. 3 Отже очевидні роль і значення державного макроекономічного бюджетного регулювання в цілому і регулювання податкової системи й податкових надходжень, зокрема. Тому явною стає необхідність скорішого реформування державної системи оподаткування в напрямку поліпшення умов реалізації її фіскальної, розподільної, структуроутворюючої та стимулюючої функцій.

Податок -- синтетична категорія, що знаходиться на перехресті економічних інтересів платників і споживачів державних ресурсів, з одного боку, та держави, з другого. Абсолютно задовольнити потреби усіх агентів суспільних відносин неможливо. Проте, необхідно шукати компроміси, тобто такий оптимальний "ідеальний" рівень оподаткування, який би одночасно забезпечив надходження до бюджету необхідних державі коштів й задоволення потреб усіх оподаткованих платників. Рівень такого оптимального оподаткування підказує сама практика. Звісно, що в країнах розвинутого ринку збори з платників податків не перевищують 30-40 % їхніх прибутків.4 Це поріг, за межами якого скорочуються накопичення і інвестиції в економіку, а також зменшуються надходження до бюджету з усіма випливаючими з цього наслідками.

В Україні проблема податків -- одна з більш складних і суперечливих. Вряд чи сьогодні знайдеться інша сфера постійної критики і нескінченних дискусій. Та це цілком закономірно. Оцінюючи сучасний стан української податкової системи, можна констатувати досить високий рівень оподаткування економічних агентів і різноманітність видів податків, що значно ускладнює проблему формування прибуткової частини бюджету. Так, за аналітичними підрахунками фахівців, сукупні податкові й інші обов'язкові платіжі до бюджетів усіх рівнів в Україні становлять понад 70 % балансового прибутку підприємств.5 Цілком зрозуміло, що така податкова політика не тільки звужує можливості накопичення, але й обумовлює банкутство фірм або перехід їх у тіньову економіку. Адже податки вже понад 50% доходу зовсім руйнують стимули підприємництва й ініціативу розвитку виробництва.6 Окрім того, надто високі податки руйнують і самі підприємства, стоворюють умови для їх неплатоспроможності. Так, на початку 1999 р. в Україні 52% підприємств усіх форм власності були збитковими, що на 4% перевищило рівень попереднього року.7 У критичному стані перебувають і підприємства аграрного сектору, де в 1999 р. збитки понесли понад 85% КСП 8, внаслідок чого загальний обсяг їх бюджетної заборгованості на початок 2000 р. сягнув 6,1 млрд. грн. 9

Державна стратегія економічної та соціальної політики на 2000-2004 роки, основні напрямки якої сформульовано у Посланні Президента України до Верховної Ради, орієнтується на впровадження нової бюджетної політики, що передбачає перш за все "зниження податкового тиску на основі розширення податкової бази з одночасним скасуванням податкових пільг, посиленням захисту платників податків" 10; зростання частки непрямих податків; максимальне лібералізування й зниження прямих податків. Але сучасний кризовий стан абсолютної більшості підприємств ускладнює реалізацію в найближчі часи цієї доцільноі дії. Підтвердженням є факт вилучення із тексту Закону про бюджет на 2000 р. статей, що передбачали внести зміни в податкове законодавство. Вже встановилася традиція формувати податкове законодавство щорічно в процесі прийняття Держбюджету, тобто механізм оподаткування "припасовується" до вимог Закону про бюджет. Про неспроможність вчасно впровадити стратегічну мету щодо зниження податкового тиску свідчить і факт збереження в 2000 р. відрахувань в Інноваційний фонд у розмірі 1% об'єма реалізації, розширення податкової бази по ПДВ, податку на прибуток, скасування більшості пільг суб'єктам господарювання, подовження на 2000 р. дії знижуючого коефіцієнту 0,8 до норм амортизації і таке інше. Зрозуміло, що за таких обставин навряд чи можна розраховувати на ефективні фіскальну та стимулюючу функції податків. Проте у Програмі "Україна -- 2010", що розроблено за розпорядженням Президента України від 26 лютого 1998 р.

No 43 за участю спеціалістів міністерств, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади, вчених Національної академії наук, наукових установ при Раді національної безпеки і оборони, підкреслено: "У період до 2001 року обсяги фінансових ресурсів, що перерозподіляються через бюджет, в реальному обчисленні зменшуватимуться завдяки вдосконаленню податкової системи шляхом зменшення кількості податків та їх ставок".11 Окрім того, згідно з проектом нового Податкового кодексу України, що розглядається Верховною Радою, запроваджуватиметься мораторій на внесення змін до законодавства з питань оподаткування. Це надасть змогу підприємникам стабілізувати їхній економічний стан.

Державне макроекономічне регулювання передбачає вплив бюджетно-податкової політики на формування структури виробництва. Отже мова про структуроутворюючу функцію податків завжди залишається актуальною. Але на шляху її практичної реалізації чимало перешкод. Так, в Україні негативні елементи податкової системи разом зі зниженням коефіцієнту норм амартизації й іншими факторами призвели до жалюгідного стану більшості промислових підприємств, до низької рентабельності промисловості та інших галузей економіки, до критичного стану аграрного сектору, що в цілому негативно впливає на структуру відтворення. У Посланні Президнта України до Верховної Ради значиться: "Небезпечними стають структурні деформації… За роки реформ ця ситуація не лише не поліпшилася, а й значною мірою ускладнилася. У 1999 р. тривала тенденція до скорочення питомої ваги галузей, що виробляють продукцію інвестиційного комплексу (машинобудування та будівельні матеріали). Минулого року частка машинобудування у структурі промислового виробництва складала 13,8% проти 30,7% у 1990 р. За цей же час майже у 8 разів скоротилася питома вага легкої промисловості. Водночас продовжує зростати частка найбільш енергоємних та екологічно шкідливих галузей (паливно-енергетичної, металургійної, хімічної). У 1999 р. вона досягла 59% проти 26,5% у 1999 р."12 Зрозуміло, чому у програмі "Україна -- 2010" підкреслено необхідність системних змін, спрямованих на удосконалення галузевої і регіональної стуктури економіки, досягнення на цій основі позитивних зрушень, що мають довготривалий і капіталомістський характер. Однією з провідних умов структурної перебудови визначено "завершення реформування податкової системи, зокрема її спрощення, зниження податкового навантаження на підприємства в реальному секторі економіки, підвищення рівня сплати податків та стабілізацію податкових надходжень до бюджету; запровадження мораторію на зміни до податкового законодавства".13 Нажаль сьогодні немає досить міцної бюджетної бази для подолання негативної ситуації відповідно тенденцій в структурі виробництва. Такі капіталоємні галузі як машинобудування, а в нашому стані й обробна промисловість, потребують значних капіталовкладень. Що ж до наших можливостей, то вони обмежені. Так, питома вага коштів на відтворювальні процеси національноі економіки в сукупних витратах консолідованого бюджету України зменшилась з 37,2% в 1992 р. до 13,3% в 1997 р. 14 В бюджеті 2000 р. зберігається тенденція погіршення фінансування пріоритетних галузей національної економіки, перш за все -- базових, в тому числі агропомислового комплексу, який при всій його нерозвиненості дає 12-14% надходжень до прибуткової частини консолідованого бюджету країни, в той час як менше 2% бюджету становить так звана державна підтримка АПК. По оцінкам Мінагрополітики, щорічна потреба АПК в грошових ресурсах сягає 20-25 млрд. грн., в тому числі на проведення весняних польових робіт -- до 2 млрд.грн. 15 Низька питома вага виробничих витрат держави в умовах тривалої економічної кризи не спроможна активизувати виробницьку діяльність і таким чином вирішити проблемі збалансування бюджету й економіки в цілому.

У плані підвищення ефективності відтворювальної структури і державного впливу на це через бюджетно-податкову політику окремим питанням є підтримка державою малого та середнього бізнесу. Його частка у створенні валового внутрішнього продукту залишається в Україні низькою -- менше 10%. 16 Таке становище цілком закономірне. Звідкіля ж йому брати кошти на відтворення в умовах діючого податкового законодавства? Отже знов проблема упирається в систему оподаткування. Уявляється занадто поспішним рішення про позбавлення податкових пільг малому та середньому бізнесу. Історичний досвід розвинутих країн світу, зокрема США, свідчить про те, що пільгове оподаткування є необхідною умовою й формою підтримки державою малого бізнесу. Між тим, в Україні цей досвід ураховується слабо. Тим більш здивовують пропозиції, що містяться у проекті нового Податкового кодексу, щодо обмеження податкових пільг малому підприємництву. Ці пропозиції вже реалізовано у бюджеті 2000 року. Отже в такому становищі малий та середній бізнес не спроможний бути базою для розширення податкових надходжень до бюджету країни. Він залишається слабким місцем у розвитку економічних реформ, і в сучасних умовах оподаткування, на наш погляд, не має перспективи. Проте у програмі "Україна -- 2010" йдеться про необхідність державної фінансової підтримки малого підприємництва "шляхом створення сприятливих умов для залучення інвестицій і накопичення капіталу…"17. Серед напрямків такої підтримки визначено "кредитні лінії Європейського банку реконструкції та розвитку, цільове державне фінансування на безвітсотковій основі і створення спеціалізованих установ фінансової підтримки підприємництва".18 Передбачається також створення комплексу спеціалізованих організацій (бізнес-центрів, бізнес-інкубаторів, технопарків), що забезпечать можливість впровадження іноваційних проектів, надання приміщень під віробничі цехи та офіси, консалтингових, тренінгових та юридичних послуг. Не знижуючи значення таких форм сприяння розвитку малого бізнесу, підкреслимо, що, з нашої точки зору, їх реалізація перш за все потребує коштів, бо за послуги будь-якої установи треба платити. Окрім того, все це -- розвиток невиробничої сфери. Отже в прешу чергу потрібно створити умови для накопичення підприємниками (особливо виробниками) власних кошт, найважливішою з яких уявляється гнучке й пільгове оподаткування.

Звужується й така база оподаткування як доходи населення. Кризовий стан підприємств, проблеми невиплат заробітної платні, зменшення реальних доходів в цілому, безробіття призводять до неплатоспроможності народу і, як слідство, скорочуються надходження до бюджету. Так, частка оплати праці у виробленому національному доході становить в Україні менше 30%, тоді як у розвинутих країнах світу -- майже 70%. Навіть середня заробітна плата забезпечує мінімальний споживчий бюджет українського громадянина лише на 60%.19 За стандартами ООН, межа бідності в країнах Центральної та Східної Європи становить 4 дол. на день (тобто близько 660 грн. на місяць), в той час як за офіційними данними мінімальна заробітна плата в Україні становить 117 грн., а середня -- близько 200 грн., що відносно стандартів ООН забезпечує відповідно 18% і 30% мінімального споживчого бюджету мешканця Центральної та Східної Європи. Отже на підгрунті цього можна зробити висновок, що переважна частина українських громадян не здатна забезпечити необхідне накопичення інвестиційних ресурсів і стати активними суб'єктами капіталотворення. Крім того, потенційно економічно активні громадяни не можуть реалізувати свої господарські потенції внаслідок того, що держава не має накопичення кредитних ресурсів, які б обслуговувли інвестиційний процес. Так, у Посланні Президента України Верховній Раді значиться, що "агрегований банківський капітал України складає всього 4,9% від ВВП, тоді як в країнах з перехідною економікою Центральної та Східної Європи -- в середньому 40%, а в країнах ОЕСР 20 -- понад 80%. Якщо у Польщі банківські депозити на душу населення становили на кінець 1999 р. 1300 дол., то в Україні -- трохи більше 50 дол." 21

В державній податковій політиці в Україні окрім високих ставок та їх кількісної безлічі (тільки основних податків нараховується понад 30, та понад 90 -- так званих неподаткових платежів) існує проблема механізму оподаткування. Перш за все звертає на увагу безпрецедентна практика постійних змін у податкове законодавство, що само по собі свідчить про недосконалість прийнятих Верховною Радою законів по оподаткуванню, які необхідно постійно коректувати. Зрозуміло, що з позиції загальної філософії, економічний механізм (а оподаткування є його елементом) -- це "живий" організм, розвиток якого обумовлює постійні зміни усіх форм його життя, зокрема й форм управління ним. Але філософія передбачає й історичний підхід до вирішення будь-якої проблеми. Отже у сучасних умовах української економіки часті зміни у податковому законодавстві ускладнюють систему розрахунків окремих показників, форми звітності й процедуру сплати податків. Ось чому у проекті нового Податкового кодексу України передбачається зменшення кількості податків, зниження ставок та мораторій на внесення змін до податкового законодавства. Прийняття Верховною Радою цих положень проекту, на наш погляд, стане прогресивним кроком як у податковому законодавстві зокрема, так і у вирішенні багатьох аспектів макро- і мікроекономічного розвитку країни.

Недосконалість механізму оподаткування виявляється, наприклад, і у порядку сплати податку на добавлену вартість. По суті цей податок являє собою податок на обіг фірми. І хоча рівень цього податку становить 20% від різниці між вартістю витрачених ресурсів й кінцевою ціною товару, під впливом інфляційних та інших негативних процесів він "з'їдає" значну частину кошт, необхідних підприємству для покриття виробничих витрат. Але це ще не усі "мінуси" ПДВ. Справа в тому, що згідно Закону України "Про податок на добавлену вартість", базою оподаткування є не реалізована (оплачена), а відвантажена продукція, що в умовах української дійсності не тільки не логічно, але й викликає нерозуміння. Відсутність обігових коштів ускладнює можливості підприємства отримати кредит. Зрозуміло, що такий механізм сплати ПДВ -- не може дати стимули розвитку вітчизняних виробників.

Недосконалість механізму оподаткування виявляється і в тому, що він постійно "пристосовується" до вимог бюджету: нестача бюджетних надходжень одразу обумовлює зростання податків, скасування податкових пільг та розширення податкової бази. Податкова політика не має довгострокових орієнтирів і таким чином позбавляє підприємців, що мають кошти, робити досить серйозні інвестиції в українську економіку. Те саме стосується іноземних інвесторів, які зацікавлені в податкових гарантіях, особливо якщо є пільги. Уряд скасував пільги для СП, тим самим впровадив принцип рівних умов оподаткування суб'єктів усіх форм власності. Таку дію можна зрозуміти й виправдати з позиції створення рівних можливостей для вітчизняних та іноземних інвесторів. Але, на нашу думку, це значно затримає розвиток вільних економічних зон і таким чином завдасть удару по бюджету. Часто зовні цікаві ідеї і дії у випадку їх недостатньої обгрунтованості приводять до негативних наслідків в економіці. У стані неплатоспроможності вітчизняних підприємств (на початок 2000 р. обсяг кредиторської заборгованості перевисив обсяг ВВП у номінальному обчисленні майже в 2 рази Т2 !) та відсутності інвестиційних коштів у більшості українських громадян скасування пільг іноземним інвесторам навряд чи є доцільним. Тим більше, що пільгові умови, як на нашу думку, притягли б в вітчизняну економіку український капітал, що вкладений в інобанки.

Наше розуміння проблеми формування бюджету і оподаткування надає змогу зробити висновок про доцільність шляху значного зменшення "податкового тиску" й розширення обгрунтованих пільг, що обумовить заохочення виробників в фінансуванні відтворювальних процесів. В свою чергу це приведе до утворення нових робітничих місць і нових виробництв, які отримають доходи, що й наповнить бюджет держави. Тобто механізм наповнення держбюджету нам уявляється таким: зменшення "податкового тиску" -- накопичення коштів вітчизняних виробників -- поширене відтворення -- збільшення надходжень до бюджету, що в решті решт надасть державі змогу здійснювати її соціально-економічні функції.

Одним з суттєвих потенційних джерел поповнення бюджету є легалізовані доходи "тіньової" економіки в наслідок зниження податків. Наївно розраховувати, що "тіньовий" капітал той же час проявить себе. Але ж достатньо тривала й законодавчо закріплена політика низьких податків неодмінно будуть мати позитивний вплив. Отже ми знов приходим до розуміння необхідності зменшення "податкового тиску" і суттєвих змін в механізмі оподаткування, як умови подальшого зростання державного бюджету.

Таким чином, бюджетно-податкова політика є одним з головних важелів державного макроекономічного регулювання відтворювальних процесів. Вона охоплює майже усі аспекти соціально-економічного життя країни - накопичення капіталу, формування структури виробництва, життєспроможність малого та середнього підприємництва, притягнення іноземного капіталу і як слідство -- рівень добробуту людини.



О. І. Амоша,чл.-кор. НАН України
В. Я. Швець, канд. екон. наук



ВЗАЄМОДІЯ ДЕРЖАВИ І РЕГІОНІВ В СТРАТЕГІЧНОМУ ПЛАНУВАННІ ЕФЕКТИВНОГО РОЗВИТКУ ВИРОБНИЦТВА

Питання узгодження ринкових і державних засобів економічного регулювання торкається проблеми контактів держави і регіонів в економічному розвитку виробництва. Те, що держава повинна втручатися у процес розвитку, тепер вже ні у кого не викликає сумнівів, бо всі акції держави в економічній і соціальній сферах будь-якої країни (податки, тарифи, валютний курс, бюджет, процентні ставки за кредитами тощо) впливають на нього істотно, а у ряді випадків і вирішально. Але проблема полягає у формах, інструментах і меті державного втручання, котрі зумовлені багатьма обставинами, і в першу чергу, -- рівнем розвитку країни.

Так звана ринкова економіка ніколи не була у повній владі, за виразом А. Сміта, "невидимой рукой рынка". Вже на самих ранніх етапах свого становлення вона не обходилася без втручання держави. На початку це було просто державне сприяння розвитку транспорту і зв'язку, підтримка молодої національної промисловості і товарного сільського господарства шляхом захисту внутрішнього ринку від іноземних конкурентів. Пізніше, у міру розвитку кредитно-фінансової системи, ускладнення галузевої структури виробництва і соціальної структури самого суспільства, вимагалося все більш різноманітне корегування результатів роботи ринкового механізму.

Таким чином, з самого початку склався своєрідний симбіоз ринкового і державного регулювання економіки. Цей симбіоз являє собою стійку сталу систему, яка все більш ускладнюється і вдосконалюється. Зародившись первісно як примітивна, регулююча система, цей комбінований механізм у міру ускладнення самого екологічного життя постійно еволюціонує, пристосовуючись до середовища, що постійно змінюється.

Згідно теорії державного сектора держава виконує функції з забезпечення інституціонально-правової структури економіки. До них відносяться: виробництво суспільних благ (оборона, охорона суспільного порядку, суспільні послуги та інш.); охорона природного середовища; регулювання природних монополій (енергетика, зв'язок, транспорт); стабілізація економіки і підтримання економічного зростання; корегування соціальних наслідків, які породжують нерівність у доходах. Але щоб держава виконувала тільки ці функції, необхідні, за справедливим зауваженням І. Осадчої, глибокі реформи як економіки, так і самої держави. За один день це зробити неможливо, значить необхідно пережити перехідний період, коли злам старого і створення нового повинні відбуватися практично водночас.

В перехідній економіці кожної країни пересікаються три фундаментальні тенденції: 1) поступове вмирання "мутантного соціалізму"; 2) генезис відносин посткласичного світового капіталістичного господарства; 3) наявність тенденції соціалізації та гуманізації суспільно-політичного життя.

Перша тенденція означає поступово відмираючу присутність в перехідній економіці закономірностей минулого. Друга -- це народження сучасної ринкової економіки. Третя тенденція замінює собою процес соціалізації та гуманізації.

Як показує світова практика у перехідному періоді, ані ринок, ані держава не можуть самостійно впоратися з комплексом господарських, соціальних, екологічних, технологічних та подібних задач. Але через те, що вирішення цих задач відбувається на одному полі, розширення компетенції ринку можливо тільки при відповідному звуженні компетенції держави. Обмеження функцій держави (наприклад, її відмова від інвестиційної діяльності на користь ринку) зовсім не означає її ослаблення; навпроти, відмова від функцій, виконання яких державою недостатньо продуктивне, концентрація на тих задачах, якими й повинна займатися держава, її посилює. Сильна держава оцінюється не за величиною держсектора або долі ВВП, що перерозподіляється, а за ефективністю вирішення базових проблем: стабільність політичного устрою, тривалість господарського розвитку, безпека і правопорядок, надання суспільних благ і забезпечення достатніх державних доходів для реалізації цих функцій. Разом з тим необхідність держрегулювання свідчить не про слабість та неповноцінність ринкового механізму, а про складність господарських процесів, що не піддаються управлінню лише одним засобом.

Загальновизнано, що сильна держава визначається не спроможністю збирати податки і після цього робити великі витрати, а спроможністю створити і підтримувати такий господарський порядок, при якому фіскальний тягар мінімальний, оскільки на державу покладено лише необхідний мінімум суспільних задач, а інше ефективно вирішується без її участі.

Але й ринковий механізм не ідеальний, наслідки його функціонування не завжди відповідають потребам суспільства і задачам сталості системи. Відкази ринкового механізму -- факт очевидний. Але також, якщо не більше, недосконалий і механізм державного регулювання. Отже, ефективна взаємодія держави і бізнесу за принципами "виправлення помилок" навряд чи можлива. Очевидно, що існує розмежування сфер діяльності, компетенцій між державою і ринком. Держава в основному формує рамкові умови і основні правила господарювання для обраного господарського порядку, а також надає ті суспільні блага, які за даними умовами не може надати ринок. Ринковий же сектор, в основному, регулює алокацію ресурсів, обсяг і напрямки матеріальних і грошових потоків.

Тенденція розвитку сучасної світової економіки полягає у підсиленні ролі планомірності, що є закономірністю об'єктивного розвитку продуктивних сил і виробничих відносин. У найбільш розвинутих країнах всі процеси в економіці охоплено плануванням з метою зниження будь-якого ризику, який практично завжди присутній у господарській діяльності. Тому не вимагає доказів теза, що суспільство, в якому є прагнення знизити ризики, стає стабільним, передбаченим та рівновісним, тобто планомірним.

Історія свідчить, що саме у державно-монополістичному програмуванні було досягнуто значних успіхів не тільки на державному рівні, але й на регіональному.

У країнах з розвиненими ринковими відносинами початок планування на макрорівні відноситься до 30-х років XIX сторіччя, що було зумовлено рядом чинників: незадовільними макроекономічними показниками, зростанням частки уряду у ВНП, забрудненням довкілля, підсиленням інтеграції господарств і секторів економіки, консолідацією різноманітних груп населення і приватних компаній внаслідок збігу економічних і соціальних інтересів.

Планомірність сьогодні є однією з основних тенденцій розвитку економіки, бо її необхідність диктується умовами, що склалися всередині будь-якої країни. Передусім існує потреба у плануванні як політична необхідність. Зростаюча залежність економік різноманітних регіонів (водночас з величезним бажанням автономії) зумовлює необхідність погоджених дій керівників всіх регіонів. Навіть політична нестабільність окремих регіонів негативно відбивається на інших та економіці країни в цілому, бо існує якийсь взаємозв'язок економік регіонів. Безумовно, є і зворотний зв'язок -- відносини, що розвиваються стабільно, дозволяють здійснювати у регіонах планомірний їхній розвиток. У ряді Західних країн з підвищенням ролі держави в економіці посилюються відносини планомірності, оскільки зростаюча роль держави привноситься до економічної діяльності.

Окрім політичної потреби у стратегічному плануванні існує економічна. Аналіз структури галузей економіки і промисловості свідчить, що ступінь схильності тієї або іншої галузі до відносин планомірності виходить з існуючої потреби в цьому. Таку схильність визначають, передусім, характер технології і готової продукції. Потреба у стратегічному плануванні збільшується зі складністю технології, з підвищенням вартості продукції і тривалості її використання.

Відносини планомірності визначаються і характером комерційної діяльності. Чим триваліше договори на постачання продукції, тим вище схильність до стратегічного планування. В нинішніх умовах, коли починають активно розвиватися міжнародні зв'язки регіонів і підприємств, розташованих на їхній території, необхідність планового регулювання набуває особливої значущості. Прагнення до підтримання надійності репутації і комерційних відносин приводить до встановлення тривалих господарчих зв'язків.

Наступний чинник, що визначає необхідність у відносинах планомірності, -- це науково-технічний прогрес. І хоча його прояв все більше відчувається у галузевому розрізі, регіони вимагають більше і більше капітальних вкладень, бо на їх території розміщено підприємства. Крім того, результати наукових розробок стимулюють розвиток конкурентного середовища, що також укладається до рамок стратегічного планування підготовки і реалізації наукових досліджень.

Роль стратегічного планування істотно підвищилася у зв'язку з використанням маркетингу, інвестицій і створенням транснаціональних компаній. Маркетинг дозволяє ефективно організовувати бізнес у регіоні; інвестиції знижують непропорційність необхідного розвитку, а транснаціональні компанії, що виникли з концернів, вимагають покращення заходів і засобів стратегічного планування. Транснаціональні компанії вимагають розвитку як стратегічного планування внутрі фірм, так і зовнішньої планомірності. Зовнішня планомірність визначає взаємовідносини "підприємство-регіон-держава".

Вплив транснаціональних компаній у нинішній час на економіку достатньо великий. Якщо розглядати регіони з точки зору світового суспільства, то вони впливають на податкову політику, валютні курси і політичну обстановку. Кінцеві результати відбиваються і на становищі в регіонах всередині країни.

Стратегічне планування набуває важливого значення у зв'язку зі структурними перетвореннями в багатьох країнах світу. При цьому структурна перебудова в кожній з країн мала свої відмітні особливості, що характеризуються станом економіки в країні, традиційними формами управління економікою, історичним розвитком і безліччю інших чинників.

Розгляд порушених проблем дозволяє зробити такі основні висновки:

  1. Практика державного регулювання економіки свідчить про пошук антимонопольного співвідношення між ринковим механізмом і механізмом державного регулювання.

    В залежності від засобів, що використовуються, державне регулювання може допомагати ринку, а може і заважати йому. Але ані ринок, ані держава не можуть самостійно впоратися з комплексом господарських, екологічних, технологічних і тому подібних задач. Це взаємозалежні та взаємообумовлені складові сучасних господарських порядків.

  1. В період реформування економіки однією з найважливіших проблем стали відносини між регіонами і центральною владою. Діалектика відносин центру і регіонів така, що без розвиненого центру немає і розвинених регіонів. Отже, регіональна політика зобов'язана діяти через відповідні центри, а не обминаючи їх.

  2. В майбутньому вельми імовірно заглиблення відмінностей між регіонами, що обумовлює необхідність розробки планів регіонального розвитку на основі конкретних проектів і програм. Програми повинні формуватися на основі прогнозів і соціально-економічної і науково-технічної стратегії розвитку і їх доцільно складати по особливо важливим загальнодержавним проблемам. На регіональному рівні можуть також формуватися програми по проблемам регіонального ведення. Основні положення програми і обсяг фінансування з державного бюджету затверджуються на державному рівні. Коло питань, що вирішуються в кожному регіоні, визначається кількісними і якісними характеристиками соціально-економічного середовища життєзабезпечення населення і задачами функціонування господарства.

  3. Основна мета регіональної політики полягає у досягненні рівномірного економічного розвитку по регіонам. З цією метою різними державами вживаються заходи, що стимулювали б, з одного боку, розвиток регіонів, що відстають, і міри, що обмежують дуже розвинені і перенаселені, з іншого. Водночас ставиться задача максимального вкладу кожного регіону до національного добробуту, хоча інколи ці задачі досить важко сумісні. Оптимальне використання потенціалу кожного регіону з метою розвитку економіки країни в цілому орієнтується на використання ринкових інструментів. Не маючи надії на постійні субсидії від центрального уряду, регіони повинні розраховувати, головним чином, на свої власні сили. Така схема соціально-економічної політики тісно пов'язується з довгостроковим розвитком національної економіки.

  4. Довгостроковий розвиток національної економіки вимагає використання такого засобу, як стратегічне планування. Практика довела високу ефективність і нагальну потребу застосування стратегічного планування не тільки у комерційній діяльності. Воно з успіхом використовується в університетах, лікарнях, некомерційних організаціях. Плідним стає застосування стратегічного планування і в управлінні розвитком регіону. Аналіз свідчить, що стратегічне планування може успішно використовуватися не тільки при укладанні комплексних планів соціально-економічного розвитку регіонів, але й при здійсненні антикризових заходів, управлінні великомасштабними проектами, здійсненні регіональних інвестицій.

  5. Деякі прийоми стратегічного планування, які формалізовані у бізнес-плануванні, застосовуються у практиці роботи регіональних органів управління.

    Основне питання, на яке може відповісти стратегічний план регіонального розвитку, -- це як вийти з кризи, підвищити рівень добробуту населення і закласти міцні основи для майбутнього розвитку. Вихідним пунктом стратегічного плану повинна бути реальна оцінка діяльності регіону в усіх аспектах і ступінь відповідності тенденціям розвитку, що намічаються в країні. Рівень соціального розвитку визначається рівнем економічного, тому стратегічне планування, передусім, повинно охопити економіку. Ключовими питаннями при цьому є:

      1. залучення до регіону нових виробництв;

      2. відновлення структури виробництва;

      3. розвиток наявних виробництв, передусім розвиток інфраструктури життєзабезпечення та життєдіяльності населення;

      4. створення нових високооплачуваних робочих місць.

  1. Найбільш характерні проблеми, що вимагають свого розвитку, -- це не тільки залучення до регіону інвестицій, але й розвиток інженерної інфраструктури, будівництво і відновлення житла, упорядкування землекористування, підтримання зайнятості на високому рівні, екологія.

    Цикл стратегічного планування економічного розвитку повинен включати:

      1. визначення цілей розвитку;

      2. аналіз зовнішнього середовища;

      3. визначення сильних і слабких сторін регіону;

      4. використання наявних і створення нових місцевих переваг;

      5. розробку концепції соціально-економічного розвитку;

      6. розробку планів конкретних дій і здійснення стратегії;

      7. аналіз ефективності і результативності, корегування цілей і засобів їхнього досягнення.

Плани стратегічного розвитку регіону є основою для розробки програм соціально-економічного розвитку. Такі програми складаються по основним сферам діяльності з урахуванням поєднання державного регулювання і ринкових відносин. Програми звичайно містять цільові проекти і поетапні плани їхньої реалізації.

  1. Для розгортання роботи по соціально-економічному розвитку регіонів можна створити агентства, здатні зміцнювати зв'язки з банками, сприяти відкритості інформації з соціально-економічних питань в регіоні, організовувати контакти з потенційними інвесторами, проводити регіональний маркетинг, створювати бізнес-інкубатори, виявляти резерви нежитлових приміщень, організовувати роботу з торговельно-промисловою палатою. Спільно з адміністрацією регіону агентство повинно займатися розробкою суспільного бачення, для чого доцільно проводити зустрічі з підприємцями з уточнення конкретних питань розвитку регіону.

  2. Новий підхід до розвитку регіону, що відображається у планах і програмах, полягає в тому, що цей економічний розвиток, який забезпечує соціальний розвиток, стає турботою не тільки фахівців і експертів, але й політиків, управлінців, бізнесменів, усього населення регіону.

  3. Планування економічного розвитку регіону є безперервним процесом, що створює рамки для прийняття будь-яких, в тому числі і тактичних рішень. Наявність стратегічного плану економічного розвитку дозволяє здійснювати поточні рішення на обгрунтованій і проробленій базі. При цьому процес планування як результат має не план, а самий економічний розвиток регіону, який є результатом конкретних управлінських дій, що розробляються в рамках, які визначаються стратегічним планом.

Список літератури

  1. Шишков Ю. Мировая финансовая система: необходимость реформ// МЭ и МО.- 1999.- No 10.- С. 3.

  2. Осадчая И. Государство в переходной экономике: между Левиафианом и анархией// МЭ и МО.-1998.- No 1.- С. 141.

  3. Бузгалин А. Закономерности переходной экономики: теория и методология// Вопр. экономики.- 1995.- No 2.- С. 42.

  4. Гутник В. Государство и экономика: гармония возможна, но почти недостижима// МЭ и МО.- 1999.- No 12.- С. 107.



НАПРЯМКИ МІЖРЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ ТА РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМНИЦТВА В ДОНБАСІ

Ляшенко Вячеслав, к.е.н., зав сектором ІЕП НАН України, академік АЕНУ
Сорокін Борис, к.е.н., генеральний директор аудиторської фірми "АУДЕК"
Сєрий Геннадій, здобувач Інституту економіки промисловості НАН України

Розглядаються питання розробки напрямків регіональної економічної політики, яка включає питання взаємодії регіонів як в межах України, так і транскордонного співробітництва. Останнє пропонується здійснювати у межах принципів єврорегіоналізму. Запропоновано основні положення регіональної політики підтримки малого бізнесу.

У щорічному посланні Президента Верховній Раді України підкреслено, що адміністративна реформа повинна розглядатися в тісному зв'язку з проблемами регіональної політики, одним із напрямків якої є перенесення значної частини управлінських функцій у регіони й істотне підвищення їхньої ролі у вирішенні всього комплексу завдань ринкових перетворень. Політика майже всіх країн сучасного світу характеризується двояким устремлінням: зберегти політичну незалежність і знайти надійних партнерів для економічної інтеграції. Особливо це характерно для Європи, де успішно функціонує Економічне співтовариство, відоме як спільний ринок та Рада Європи. Виявляються і просторові аспекти економічної інтеграції в різноманітних планах та проектах територіального розвитку країн-членів Ради Європи і Європейської Спілки, наприклад: "Європейська хартія територіального устрою", "Основні положення політики європейського простору", "Європейська хартія прикордонних і транскордонних регіонів".

Україна неминуче стане на шлях економічної інтеграції, але цей шлях не простий. Пояснюється це унікальністю її геополітичного положення. Воно, як відомо, визначено місцем, де перетинаються європейські, передньоазіатські та російські інтереси. Україна, по суті, знаходиться на рубежі двох ареалів, відмінних і навіть протилежних у політичному й ідеологічному відношеннях -Заходу і Сходу. У цих складних і суперечливих умовах країна змушена була стати без'ядерною і позаблоковою, проводячи курс "балансу інтересів". Таким чином, зовнішньополітичні устремління України, як неодноразово заявлялося, носять багатовекторний характер. Ця стратегічна доктрина впливає на географію економічних та інших міжнародних зв'язків. Відповідно до цієї доктрини будуються також і двосторонні відносини України з країнами найближчого оточення.

У зв'язку з цим і для Донецької області виникає проблема вибору орієнтації політики міжрегіональних взаємодій як всередині України, так і в плані прикордонного співробітництва з регіонами ближнього зарубіжжя. Однією з форм реалізації цього положення стало підписання угоди між Донецькою і Дніпропетровською областями про співробітництво на підтримку розвитку металургійного і паливно-енергетичного комплексів. У тактичному плані, можливо, варто очікувати приєднання сусідніх областей до цього договору.

Щодо стратегічної перспективи постає завдання визначення нових орієнтирів розвитку до 2010 року. У цьому контексті пропонується розглянути такі варіанти. По-перше, західний напрямок. У Донецькому регіоні існує стійка думка, що через механізм державного бюджету здійснюється перекачування коштів у західні області України. Необхідний пошук економічних механізмів повернення цих коштів у Донецький регіон, наприклад, шляхом укладання міжрегіональних угод про створення в західних регіонах сприятливих умов для реалізації продукції виробників Донецької області. При наявності обопільної політичної волі це буде сприяти поверненню в регіон коштів, що були "викачані" із нього через бюджетний механізм.

По-друге, східний напрямок. Тут варто використовувати загальноєвропейські тенденції в розвитку прикордонного регіонального співробітництва. Транснаціональний регіоналізм, який перетинає кордони сусідніх держав, викликаний тим, що майже у всіх державах світу політичні й економічні центри, як правило, концентруються в глибині території, відповідно розвивається й інфраструктура. Прикордонні райони сусідніх держав при цьому як би "повернені спинами один до одного". Наслідком такого становища є більш слабкий економічний та соціальний розвиток цих прикордонних територій, більш низький рівень життя населення. Звідси випливає природна потреба в заміні цієї позиції "спина до спини" позицією "віч-на-віч".

Такий регіоналізм повинен сприяти розширенню соціально-економічної взаємодії, подоланню національних антагонізмів шляхом формування в населення регіонів нової загальної самосвідомості. Практичне вирішення проблем розвитку прикордонних регіонів може бути досягнуте за умови оптимального поєднання сучасної глобалізації, світогосподарських відносин - процесів інтеграції та регіоналізації. При цьому особливого значення набуває використання світового і, в першу чергу, європейського досвіду організації прикордонного співробітництва, що є у вищих формах свого розвитку важливим напрямком міжнародної регіональної інтеграції. Ця тенденція в західних і південно-західних регіонах України реалізувалася шляхом створення "Карпатського єврорегіону", "Єврорегіону Буг", "Єврорегіону Дунай". Прикордонне співробітництво можна віднести до економічних процесів, які сьогодні інтенсивно розвиваються під впливом міжнародної економічної інтеграції. Проте на сході країни, особливо в Донбасі, просування в напрямку більш тісної інтеграції в межах прикордонного співробітництва явно запізнюється через відсутність як нормативно-правової бази у формі міжнародних угод, так і відсутності чіткого уявлення про організаційно-економічні форми реалізації подібної взаємодії.

Для Донецької області характерна міграція шахтарів на заробітки в Ростовську область та сільгоспробітників у Краснодарський і Ставропольський краї. Крім того, є досвід давніх кооперативних зв'язків між підприємствами цих регіонів, що створює передумови для розробки довгострокових програм економічного співробітництва, не кажучи вже про наявність на Північному Кавказі великої української діаспори. У зв'язку з цим є всі передумови для опрацювання питань, з урахуванням досвіду західних регіонів України, підготовки міждержавної і міжрегіональних угод з метою створення Донецько --Північнокавказького єврорегіону.

По-третє, необхідним є створення умов для міжрегіонального співробітництва підприємницьких структур малого бізнесу. Мале пiдприємництво має й важливе соцiальне значення. Проблеми безробiття в регiонах пов'язанi з таким комплексом економiчних проблем: економiчна криза; розпад зв'язкiв мiж пiдприємствами "загальносоюзного" значення; спад виробництва; структурна перебудова промисловостi, передусiм галузей вугільної, важкої i хiмiчної промисловостi; банкрутство неефективних виробництв; скорочення обсягів виробництва у соцiальнiй сферi.

Наприклад, у Стахановi у зв'язку з закриттям шахт планується рiзке збiльшення чисельностi звiльнених робiтникiв, що складе 4-5 тис. осiб. У цiлому по Луганськiй областi кiлькiсть безробiтних 68,1 тис. осiб, що складає 5,7% вiд загальної чисельностi населення працездатного вiку. Цей показник перевищує аналогiчний по Донецькiй областi на 2,3%, а республiканський - на 1,0%.

Аналiз структури офiцiйно зареєстрованих безробiтних у Фондi зайнятостi міста Стаханова, з точки зору можливих перспектив розвитку малого бiзнесу, дає можливiсть зробити такі висновки. Майже третина безробiтних - молодi енергiйнi люди вiком до 28 рокiв. Понад 80% мають середню i середню спецiальну освiту. Майже четверта частина вивiльнених працювали iнженерами i технiками у виробничiй сферi. Понад чверть безробiтних були зайнятi в невиробничiй сферi i сферi обслуговування.

Якщо розглядати цей контингент вiльних вiд роботи людей як потенцiйних робiтникiв малого бiзнесу, то можна припустити можливiсть створення мережi малих пiдприємств у сферах i напрямках, в яких ранiш вже були зайнятi вивiльненi робiтники. Наприклад, створення з залученням iноземних iнвестицiй на умовах лiзингу та франчайзингу систем швидкого харчування та, можливо, i бензоколонок вздовж трас мiжмiсцевого та мiждержавного (наприклад, Харкiв-Ростов) сполучення. Тобто, тим самим скорочуються чималi кошти на профпiдготовку i перепiдготовку безробiтних.

Такий пiдхiд буде також сприяти розвитку транспортної iнфраструктури в регiонi. Кошти можуть бути наданi банками, наприклад, пiд заставу земельних дiлянок, якi обов'язково повиннi отримати тi, хто вивiльняється при закриттi шахт.

У програмi пiдтримки малого бiзнесу Стаханова заплановано утворення нових робочих мiсць в кiлькостi 510 одиниць за рахунок утворення малих пiдприємств i занять iндивiдуальною пiдприємницькою дiяльнiстю. Програмою передбачено надання безвiдсоткових позичок безробiтним для створення МП, але вiдсутнiсть конкретного джерела фiнансування робить здiйснення цього занадто проблематичним.

Процес зростання малих пiдприємств фактично припинився. Бiльше того, минулого року спостерiгалося поступове зменшення числа дiючих пiдприємств. Всi процеси становлення й розвитку малого бiзнесу проходили стихiйно, без регулювання з боку державних i мiсцевих органiв влади. Склалося певне середовище малого бiзнесу, що вписалося в сучасну економiчну ситуацiю i зайняло певнi нiшi в народногосподарському комплексi регiону. Склалася певна iнфраструктура в середовищi малого бiзнесу, оформилися його внутрiшнi i зовнiшнi сили. Вироблено певний механiзм взаємовiдносин.

Створення державної системи пiдтримки малого пiдприємництва повинно стати для малого бiзнесу стимулом до розвитку та вдосконалення виробництва товарiв та послуг, а не до пошуку шляхiв уникнення чинного законодавства. Мета державної пiдтримки малого бiзнесу - створення для них сприятливих умов для господарювання.

Державна полiтика пiдтримки малого пiдприємництва - це сукупнiсть (комплекс) народногосподарських пiдходiв i рiшень, якi визначають основнi напрямки i форми правового, економiчного та органiзацiйного сприяння розвитку малого пiдприємництва з урахуванням iнтересiв держави та суб'єктiв господарювання. Пiд державною пiдтримкою необхiдно розумiти, з одного боку, державне регулювання цього сектора економiки, що передбачає насамперед свiдоме формування державними структурами правових, економiчних та органiзацiйних умов становлення та розвитку малого пiдприємництва, а з iншого боку - створення стимулiв рацiонального використання матерiальних та фiнансових ресурсiв, якi залучаються у сферу малого бiзнесу на пiльгових засадах або безплатно.

Необхiднiсть пiдтримки малого бiзнесу на державному та регiональному рiвнях обумовлена цiлою низкою обставин.

По-перше, мале пiдприємництво як складова недержавного, приватного, сектора економiки ще й досi перебуває у нашiй країнi в процесi становлення. До середини 80-х рокiв цей сектор економiки практично не iснував.

По-друге, мале пiдприємництво є основою ринкової економiки, її структуроутворюючим елементом. Здатнiсть малого пiдприємництва до структуроутворення ринку висуває завдання сприяння його становленню як прiоритетний (першочерговий) захiд економiчної полiтики. Мале пiдпри-ємництво має особливе, неперевершене значення у перехiдний перiод до ринкової економiки. Саме воно стимулює економiчну конкуренцiю, структурну перебудову економiки, сприяє послабленню монополiзму, формуванню нової соцiальної верстви - пiдприємцiв-власникiв, якi складають соцiальну базу економiчної реформи, забезпечують стабiльнiсть суспiльства i гарантiї незворотностi руху до ринку.

По-третє, мале пiдприємництво є провiдним, найбiльш масовим, динамiчним та гнучким сектором ринкової економiки. У секторi малого та середнього пiдприємництва у розвинених країнах зосереджена велика частка економiчно активного населення та виробляється значна частина ВВП.

По-четверте, необхiднiсть пiдтримки малого пiдприємництва полягає в тому, що мале пiдприємництво, незважаючи на його вагомi переваги, є сектором економiки, найвразливiшим до таких несприятливих факторiв, як iнфляцiя, циклiчнi коливання, податковий тиск, фiнансовi труднощi i конкуренцiя великих корпорацiй i т.iн.

Основними цiлями полiтики пiдтримки малого бiзнесу на державному i регiональному рiвнях повиннi бути:

  • забезпечення зростання валового внутрiшнього продукту за рахунок дiяльностi суб'єктiв малого бiзнесу;

  • залучення суб'єктiв малого бiзнесу до розв'язання соцiально-економiчних проблем на державному та регiональному рiвнях;

  • удосконалення структури малого пiдприємництва;

  • пiдвищення технологiчного рiвня виробництва малих пiдприємств;

  • заохочення розвитку малих пiдприємств у прiоритетних галузях i на територiях прiоритетного розвитку;

  • створення нових робочих мiсць, зменшення безробiття;

  • сприяння максимальнiй самореалiзацiї громадян у пiдприємницькiй дiяльностi;

  • формування так званого "середнього класу" - соцiального прошарку власникiв i пiдприємцiв.

Пiдсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що в сучасних умовах представники малого бiзнесу опинилися в скрутному становищi, яке визначається рядом чинникiв, головними з яких є:

  • вiдсутнiсть ефективної державної те регiональної полiтики щодо малого пiдприємництва та системного пiдходу до вирiшення його проблем;

  • неврегульованiсть iнвестицiйної полiтики, тому що залучення фiнансових коштiв державних i особливо приватних iнвесторiв у малий бiзнес та мiнiмiзацiя їх ризикiв можливi лише за умови використання спецiалiзованих фондiв та вiдповiдного законодавства;

  • представники сектора малого пiдприємництва не мають жодних iстотних переваг у кредитно-фiнансовiй i податковiй сферах, митнiй охоронi, тому для них стає невигiдною будь-яка пiдприємницька дiяльнiсть у сферi виробництва;

  • складними i суперечливими є стосунки представникiв малого бiзнесу з мiсцевою владою. З одного боку, сектор малого пiдприємництва стає природним, об'єктивним i надiйною опорою влади у вирiшеннi економiчних проблем на мiсцевому рiвнi, що забезпечує цьому сектору певну пiдтримку. З iншого боку, малий бiзнес на мiсцевому рiвнi сьогоднi повною мiрою залежить вiд бюрократичного апарату.

Зроблений нами аналiз ситуацiї в схiдних регiонах України пiдтверджує, що за всi роки реформ сектор малого бiзнесу був єдиним сектором економiки, який забезпечував ефективне використання коштiв та ресурсiв.

Тому необхiдно негайно реалiзувати комплекс заходiв з метою створення правових та органiзацiйно-економiчних умов для надання динамiзму розвитку сектора малого пiдприємництва. Для цього вважаємо за необхiдне:

1. Реально вдосконалити правову базу розвитку малого пiдприємництва з метою встановлення чiтких правових гарантiй, якi б забезпечували захист та пiдтримку пiдприємницької дiяльностi, подолання правових протирiч, скасування положень, що гальмують розвиток приватної iнiцiативи.

Верховнiй Радi України треба невiдкладно розглянути i прийняти проекти законiв України "Про державну пiдтримку малого пiдприємництва", "Про лiзинг" i внести вiдповiднi змiни в чинне законодавство.

2. Першочергову увагу треба придiлити формуванню механiзму передачi виробничих площ i примiщень, що звiльняються в процесi структурної перебудови, особливо в малих мiстах вугiльних регiонiв. Можливо, тут необхiдна спецiальна система програм пiдтримки розвитку малого бiзнесу з залученням мiжнародної технiчної i фiнансової допомоги Свiтового банку, Європейського банку реконструкцiї i розвитку, iнших мiжнародних фiнансових органiзацiй.

3. З метою утворення сприятливих умов для розвитку малого бiзнесу необхiдно поновити систему пiльг по оподаткуванню малих пiдприємств в першi роки функцiонування, за умови що одержаний прибуток буде направлено на створення додаткових робочих мiсць.

4. Мiнiстерству економiки i Мiнiстерству фiнансiв слiд ретельнiше контролювати хiд виконання державної i регiональних програм пiдтримки малого пiдприємництва, а також видiлення i використання коштiв, що для цього видiленi в державному i мiсцевому бюджетах за цiльовим призначенням.

5.Для Донецької i Луганської областей - визначити напрямки формування умов, якi будуть сприяти розвитку малого бiзнесу: видiлення земельних дiлянок для тих, хто вивiльняється внаслiдок закриття шахт i має бажання стати фермером чи ж заснувати свiй малий бiзнес, щоб мати можливiсть взяти в банку кредит пiд заставу землi; утворення при мiськвиконкомах служб маркетингу для малого бiзнесу; залучати в малi шахтарськi мiста iноземнi фiрми, що мають бажання спiвробiтничати з Україною на умовах лiзингу i франчайзингу. Можливо, тут необхiдна спецiальна система програм пiдтримки розвитку малого бiзнесу з використанням мiжнародної технiчної i фiнансової допомоги Свiтового банку, Європейського банку реконструкцiї i розвитку i iнших мiжнародних фiнансових органiзацiй; створення бiзнес-iнкубаторiв i бiзнес-центрiв, що дозволять поєднати переквалiфiкацiю робочої сили, що вивiльняється в процесi реструктуризацiї, з утворенням малих пiдприємств i нових робочих мiсць.

6. Створення єдиного iнформацiйного простору, який включає в себе всi сфери i галузi народногосподарського комплексу України. Враховуючи прикордонне положення, специфiку iндустрiального розвитку Донбасу, його промисловi прiоритети, потрiбно включити в iнформацiйну мережу ближнє зарубiжжя (Росiю, Бiлорусiю, Литву), тобто "реанiматувати" колишні економiчні зв'язки з урахуванням можливостей сьогодення, з метою розбудови сучасного ефективного, сприятливого бiзнес-середовища.



АНАЛІЗ СУЧАСНОГО СТАНУ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНИХ ЗВ'ЯЗКІВ УКРАЇНИ І ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

Юрій Макогон,
доктор економічних наук,
професор, академік АЕН України

ОБСЯГ ЗОВНІШНЬОЇ ТОРГІВЛІ УКРАЇНИ ТОВАРАМИ У 1999 РОЦІ ЗНИЗИВСЯ НА 14,2%

Обсяг зовнішньої торгівлі України товарами за 1999 рік зменшився в порівнянні з 1998 роком на 14,2% і склав $23428 млн.

При цьому експорт зменшився на 8,4% - до $11.582 млн., імпорт скоротився на 19,3% до $11.846 млн. Негативне сальдо склало $264 млн. (у 1998 році - $2.038,2 млн.). Коефіцієнт покриття імпорту експортом зріс з 0,86 у 1998 році до 0,98 у минулому.

Зовнішньоторговельні операції проводилися з партнерами з 185 країн світу. Найбільші обсяги експортних поставок здійснювалися в Російську Федерацію - 20,7% до загального обсягу експорту, у Китай - 6,3%, Туреччину - 5,8%, Німеччину - 4,8%, Італію - 4%, США - 3,8%, Бєларусь - 3%, Польщу - 2,6%.

Найбільші імпортні надходження були від Російської Федерації - 47,6%, Німеччини - 8%, Туркменистану - 4,1%, США - 3,4%, Бєларусі - 2,9%, Італії - 2,3%, Польщі - 2,2%, Франції - 2%.





ГЕОГРАФІЯ ТОРГІВЛІ

У 1999 році процес зміни основних напрямків зовнішньої торгівлі продовжився. Правда, важко зв'язати ці зміни з діяльністю українських владних структур. Процес розвивається скоріше в силу кон'юнктури світового ринку.

У порівнянні з 1998 роком географія зовнішньої торгівлі України зазнала певних змін. Продовжилося зниження товарообігу з країнами - колишніми республіками СРСР. Питома вага цих держав у зовнішній торгівлі знизився з 45,35 у 1998 році до 39% у 1999 році. Частка держав іншого світу збільшилася з 52,2% до 57,8%.

У загальному обсягу зовнішньої торгівлі України зменшилася частка найбільших торговельних партнерів 1998 року: Російської Федерації (із 35,24% за підсумками 1998 року до 28,43% у 1999 році), Німеччини - 6,6% і 6,3%, США - (3,86% і 3,39) , Італії (3,5% і 3,39%) і Бєларусі (3,31% і 3,27%). У той же час дещо збільшилася питома вага Китаю (із 3,18% до 4,29%) і Туреччини (із 3,04 до 3,83%).

Найбільшими споживачами українських товарів у 1999 році (як і в 1998 році) залишалися Росія, Китай, Туреччина, Німеччина й Італія. При цьому в структурі експорту збільшилася питома вага Китаю (із 5,9% у 1998 році до 7,1% у 1999 році) і Туреччини (із 5,6% до 6%), зменшилася - Росії (із 23,2% до 20,2%) і Італії (із 4,4% до 4%). Частка Німеччини в українському експорті залишилася на рівні 1998 року (5,1%).

Найзначніше в загальному обсягу імпорту знизилася частка Росії (із 45,6% у 1998 році до 38% 1999 року). Також знизилася питома вага в загальному обсягу імпорту Німеччини (із 7,9% до 7,8%), США (із 3,8% до 3,1%) і Польщі (із 3,3% до 2,6%). У той же час значно зросла частка Туркменистану (із 0,1% до 5,4% від загального обсягу імпорту - в основному за рахунок поновлення поставок природного газу) і Бєларусі (із 2,4% до 3%).

Подібні зміни в географії зовнішньоекономічної діяльності, мабуть, зв'язані з фінансовим станом країн - торговельних партнерів України. Торгівля розвивається з тими державами, які більш платоспроможні. А саме з цим у держав СНД і Прибалтики існують серйозні проблеми.





Товарна структура

У той же час у товарній структурі зовнішньої торгівлі України якихось глобальних змін у 1999 році не відбулося. Як і раніше, у загальному обсягу зовнішньої торгівлі висока питома вага сировини та матеріалів і незначна частка товарів високого рівня переробки. Хоча деякі розбіжності з 1998 роком усе таки є.

У товарній структурі зовнішньоторговельного обороту України в 1999 році в порівнянні з рівнем 1998 року значно знизилася лише частка мінерального палива (із 23,4% до 19,4%). Зменшилася також питома вага машин, устаткування (із 8,8% до 7%) і засобів наземного транспорту, крім залізничного (із 3,3% до 2,5%). У той же час зросла частка чорних металів (із 16,3% до 18,7%) і електричних машин та устаткування (із 3,8% до 3,9%).

У загальному обсягу експорту найбільше зросла частка зернових (із 2,5% від загального обсяг експорту в 1998 році до 4,4% у 1999 році), а також мінерального палива, нафти і продуктів її переробки (із 3,7% до 5,8%). Дещо зросла також частка чорних металів (із 33,6% до 33,8%). Найбільше зниження спостерігалося в таких товарних позиціях: машини й устаткування ( із 6,1% у 1998 році до 5,2% у 1999 році) і продукти неорганічної хімії (із 4,1% до 3,7%).

У товарній структурі імпорту в 1999 році відбулося найбільше зниження мінерального палива, нафти і продуктів її переробки - із 40,4% до 35,4% (незважаючи на це, питома вага мінерального палива в загальному обсягу імпорту товарів в Украину залишився найбільшим). Серед основних товарних позицій зменшилася також частка механічних машин і устаткування (із 11,2% до 9,2%) та засобів наземного транспорту, крім залізничного (із 5,2% до 4,3%). У той же час зросла частка електричних машин і устаткування (із 4,6% до 5,2%).





ЗОВНІШНІЙ БОРГ УКРАЇНИ У 1999 РОЦІ

За даними Мінфіну, за станом на кінець 1999 року реструктуризований борг України Росії склав $2,072 млн.

З врахуванням очікуваного скорочення держборгу по ОВГЗ, за підсумками 1999 року з $4.529 млн. до $2.559 млн. державний борг України, в доларовому вираженні в поточному році в цілому скоротився на 22% і на кінець 1999 року складав $12.548 млн. (на початок поточного року - $16.001 млн.).

У той же час, за даними Мінфіну, по відношенню до валового внутрішнього продукту держборг України в 1999 році зріс із 37,7% до 40,0% ВВП. При цьому зовнішній борг збільшився з 27,1% до 31,8% ВВП.

Нині валютні резерви Національного банку України складають близько $1,6 млрд. див. табл.



Таблиця 1
Державний борг України - динаміка і прогноз

Найменування боргу

За типом кредитора

01/01/1998

(фактично)

01/01/1999

(фактично)

01/01/2000

(очікуване)

1/01/2001

(прогноз)

Зовнішній борг ($ тис.)

9550762

11481397

12060820

12361749

1. Заборгованість по позиках, наданих закордонними організа-ціями економічного розвитку

4024380

4831450

5668495

6707594

Всесвітній банк

1214109

1598874

2150055

2839806

Європейське співтовариство

352120

332524

4433324

602124

Європейський банк реконструкції і розвитку

66271

110309

115309

259446

Міжнародний валютний фонд

2391880

2789744

2959808

3006219

2. Заборгованість по позиках, наданих закордонними органами управління

3758894

3530198

3404469

2953538

Росія

2000357

1896190

2072000

1974250

Туркменистан

598643

457786

316929

176071

Японія

186731

176182

201246

221273

ФРН

463531

492282

384170

262436

США

447875

395808

314861

234411

Франція

32040

37402

36547

27535

Італія

28586

65463

51422

36576

Іспанія

1132

4868

15098

11622

Швейцарія

-

4217

3445

2612

Чехія

-

-

8752

6552

3. Заборгованість по позиках, наданих іноземними комерційними банками

627833

1964749

1970857

1825617

Chase Manhattan Bank Luxembourg S. A.

109000

679479

960608

886858

Bankers Trust Luxembourg S. A.

450000

583375

583375

-

E/M/Sovereight Investment B. V.

-

503738

258415

-

Баварський об'єднаний банк

-

129301

112236

95170

Westdeutsche Landesbank (Europa) AG

68833

68857

56223

43588

Облігації державної зовнішньої позики 2000 року

-

-

-

800000

4. Зовнішня заборгованість, не віднесена до інших категорій

1120000

1155000

1017000

875000

Облігації державної зовнішньої позики 1995 року

1120000

1155000

1015000

875000

Nisscho Iwai (Пивденмаш)

-

-

2000

-



ЗОВНІШНЯ ТОРГІВЛЯ ТОВАРАМИ ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

Основу зовнішньої торгівлі - 96,8% складає торгівля товарами. Її оборот у 1999 році зменшився в порівнянні з відповідним періодом 1998 року на 17,8% і склав 2921,4 млн. дол. США. При цьому експорт скоротився на 12,6%, склавши 2136,2 млн. дол. США. Позитивне сальдо дорівнювалося 1351,0 млн. дол. США.

Експорт товарів здійснювали 1029 підприємств і організацій, імпорт - 1342. Найбільшими експортерами залишаються ВАТ "Маріупольський комбінат ім. Ілліча", ВАТ "Металургійний комбінат "Азовсталь", ВАТ "Концерн "Стирол", корпорація "Індустріальний союз Донбасу", ВАТ "Авдіївський коксохімзавод", ВАТ "Єнакіївський металургійний завод ", ВАТ "Макіївський металургійний комбінат", ВАТ "Харцизький трубний завод". Ними забезпечено майже 72% експорту області.



Таблиця 2
Основні показники зовнішньої торгівлі товарами і послугами Донецької області (млн. дол. США)

Показники

1997 року

1998 року

1999 року

1999 р.у %

до 1998 р.

Зовнішня торгівля товарами

Зовнішньоторговельний оборот

358,3

3554,1

2921,4

82,2

  • пит. вага бартеру, %

  • Експорт, питома вага бартеру %

  • Імпорт, питома вага бартеру, %

Сальдо

7,1

2593,2

5,3

990,7

11,9

+1602,5

4,0

2442,9

2,9

1111,2

6,3

+1331,7

1,8

2136,2

1,2

785,2

3,4

+1351,0

Х

87,4

Х

70,7

Х

101,4

У експорті як і раніше основне місце займають сировина і матеріали (90%). У структурі сировини основна частка припадає на продукцію чорної металургії (73% загального обсягу експорту). Машини й устаткування складають 7% експорту області.

У товарній структурі імпорту також переважають сировина і матеріали - 64%. Ввезена сировина -- це головним чином паливо (28%) і мінерали (11%). Машини й устаткування складають 25%.

У звітному періоді продукція підприємств і організацій області експортувалася в 112 країн світу. Найбільшими торгівельними партнерами були: Китай (15,6% всього експорту), Росія (13,2%), Італія (6,8%), Туреччина (6,1%), Тайвань (5,2%), США (4,2%).

Імпортні операції відбувалися з 81 країною світу. Найбільш інтенсивно торговельні зв'язки розвивалися з фірмами Росії (54,0% імпорту області), Німеччини (5,6%), Словаччини (5,0%),Швеції (4,1%),США (3,8%), Польщі (2,6%)



ІНОЗЕМНІ ІНВЕСТИЦІЇ У ПІДПРИЄМСТВА ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ ЗА 1999 РІК

Питома вага Донецької області в загальному обсягу іноземних інвестицій України складає 8,60%. У 1999 році надійшло 150,57 млн. дол. США іноземних інвестицій, що в 2,5 раза більше, ніж у 1998 році (58,5 млн. дол. США), у тому числі з країн СНД і Балтії - 0,58 млн. дол. США (0,4% до загального обсягу надходжень), з інших країн світу - 149,99 млн. дол. США (99,6%). див. табл. 3

Таблиця 3 - ДИНАМІКА НАДХОДЖЕНЬ ІНОЗЕМНИХ ІНВЕСТИЦІЙ В ЕКОНОМІКУ ОБЛАСТІ

1996

1997

1998

1999

14,5

26,2

58,5

150,6



Інвестування здійснювалося, головним чином у вигляді спонукуваного і нерухомого майна - 67,1 млн. дол. США (44,6% отриманого обсягу) (у тому числі устаткування в акції -3,03 млн. дол. США), коштів - 26,73 млн. дол. США (17,8%) (у тому числі купівля акцій - 3,30 млн. дол. США), цінних паперів - 5,04 млн. дол. США (3,4%).

Загальний обсяг інвестицій на 1.01.2000 склав 254,44 млн. дол. США.

Найбільші обсяги коштів надійшли від нерезидентів з Віргінських островів (Голений.) - 109,96 млн. дол. США (42,4% загального обсяг), США - 60,62 млн. діл. США (3,4%), Великобританії - 18,91 дол. США (7,3%), Німеччини - 15,66 млн. дол. США (6%), Кіпру - 14,59% млн. дол. США (5,6%), Фінляндії - 4,31 млн. дол. США (1,7%), Російської Федерації - 3,87 млн. дол. США (1,5%), Нідерландов - 3,59 млн. дол. США (1,4%), Швеції - 2,55 млн. дол. США (1,0%),- Канади - 2,32 (0,9%). див. діаграму.



Пріоритетними напрямками в інвесторів стали такі галузі економіки, як чорна металургія - 106,83 млн. дол. США (41,2% загального обсягу інвестицій на 1.01.00), харчова промисловість - 28,85 млн. дол. США (11,1%), внутрішня торгівля - 20,88 млн. дол. США (8,0%), борошномельно-круп'яна і комбікормова промисловість - 18,45 млн. дол. США (7,1%), зовнішня торгівля - 18,44 млн. дол. США (7,1%), машинобудування і металообробка - 18,13 млн. дол. США (7,0%), хімічна промисловість - 8,25 млн. дол. США (3,2%), сільське господарство - 7,22 млн. дол. США (2,8%), пенсійне забезпечення - 6,47 млн. дол. США (2,5%), кольорова металургія - 50,97 млн. дол. США (2,0%), транспорт і зв'язок - 4,81 млн. дол. США (1,9%), вугільна промисловість - 4,19 млн. дол. США (1,6%).

Іноземними партнерами інвестоване 301 підприємство Донецької області. Найбільші обсяги інвестицій отримані підприємствами Донецька - 173,39 млн. дол. США (170 підприємств), Артемовська - 19, 08% млн. дол. США (5), Харцизька - 15,16 млн. дол. США (8), Горлівки - 8, 12 млн. дол. США (9), Володарського району - 6,79 млн. дол. США (2), Єнакієвого - 6,39 млн. дол. США (7), Ждановки - 7,31 млн. дол. США (3), Волноваського району - 5,71 млн. діл. США (5), Маріуполя - 4,89 млн. дол. США (37).




Таблиця 4

ІНОЗЕМНІ ІНВЕСТИЦІЇ У РЕГІОНИ УКРАЇНИ

Регіони України

Кількість підприємств

Іноземні інвестиції на 1.01.2000

Питома вага, %

1

2

3

4

Усього:

7174

3122863,48

100,0

Автономна Республіка Крим

134

129232,38

4,1

Вінницька

75

11985,80

0,4

Волинська

60

43368,21

1,4

Дніпропетровська

358

170810,46

5,5

Донецька

285

204895,61

6,6

Житомирська

56

29098,66

0,9

Закарпатська

37

70396,33

2,3

Запорізька

135

215331,37

6,9

Івано-Франківська

133

34791,40

1,1

Київська

167

267239,77

8,6

Кіровоградська

47

16007,25

0,5

Луганська

76

28673,75

0,9

Львівська

763

110938,43

3,6

Миколаївська

135

35526,12

1,1

Одеська

517

173716,01

5,6

Полтавська

119

206293,25

6,6

Рівненська

50

51075,42

1,6

Сумська

50

19864,63

0,6

Тернопільська

70

19069,05

0,6

Харківська

186

58929,71

1,9

Херсонська

44

17253,87

0,5

Хмельницька

61

13385,44

0,4

Черкаська

118

109692,82

3,5

Чернівецька

87

10702,30

0,3

Чернігівська

34

46914,48

1,5

Місто Київ

3058

992175,38

31,8

Місто Севастополь

16

14455,58

0,5

Підприємства, що звітують Держкомстату України

3

21040,00

0,7

Реформування власності в аграрному секторі економіки

"reforming in the agricultural sector of economy".



Ігор Жуганов -- старший викладач

кафедри економічної теорії

Херсонського державного

університету.

Сучасний етап сільського господарства України можна охарактеризувати як кризовий. Про це свідчить та обставина, що для сільського господарства характерна незбалансованість, практично повне руйнування інвестиційної діяльності, прогресуючий розпад міжгосподарських зв'язків, гостра фінансово-платіжна криза, безпрецедентне зростання цін та надмірне оподаткування. У результаті практично відносно усіх сільськогосподарських культур знизились валові збори та врожайність, а у тваринництві виробництво м'яса та молока зменшилось на 50-60%. Скорочується поголів'я худоби і птиці, вихід приплоду. Різко впала продуктивність суспільного виробництва. У господарствах низька забезпеченість тварин кормами. Ступінь зносу основного капіталу сягає більш як 60% /І/.

Лібералізація цін, яку було започатковано у 1992 р., остаточно підірвала економіку сільського господарства. Склався порядок, при якому поставки засобів виробництва, послуги автосервісу здійснюються за вільними цінами, а продаж основної продукції сільського господарства - за лімітивними та договірними цінами. За даними акад. П. Саблука, в 1994 р. ціни на промислові товари зросли у 9,5 раза, вище ніж на сільськогосподарську продукцію /2/.

Не сприяє зростанню АПК фінансово-кредитний механізм. Отже, економічна криза охопила всі сторони суспільного життя. Становище сільського трудівника різко погіршилось, а мотивація до високопродуктивної праці втрачена. Звісно, що таке становище склалось не за один рік, і цьому були свої об'єктивні причини.

Як відомо, кожний економічний суб'єкт діє виходячи зі своїх інтересів. Прийнято вважати, що суб'єкт прагне одержати максимум ефективності, в цьому його основний інтерес. Практика господарювання останніх років свідчить про те, що це далеко не завжди так. Деякі економічні суб'єкти свідомо доводять свої підприємства до банкрутства. Тому, перед тим як перейти до аналізу виробничих відносин в сільському господарстві України, необхідно уточнити мету, яку переслідують суб'єкти господарської діяльності.

Головним суб'єктом будь-якої соціально-економічної системи завжди була людина, оскільки усі процеси в суспільстві відбуваються для задоволення її потреб. Головною метою людини є досягнення актуальної ефективності більшої, ніж у будь-якого іншого суб'єкта. Пояснюється це таким чином - поняття "багато -мало", поняття відносні, і тому людина завжди буде переконана в правильності своїх дій тільки у разі, якщо її результат буде відносно кращий від результатів інших суб'єктів. Що стосується актуальної ефективності, то в умовах, коли зовнішнє середовище не стабільне, а знань та інформації недостатньо /що характеризує нинішню ситуацію в країні/, результати діяльності стають непередбаченими, а тому суб'єкти господарської діяльності вимушені діяти виходячи з принципу близькодії, тобто домагатися своєї мети на короткому відрізку часу, а це означає прагнення до актуальної ефективності.

Прагнення до актуальної ефективності більшої, ніж в інших суб'єктів, передбачає, що всі інші суб'єкти і об'єкти є навколишнім середовищем і тому можуть бути використані для підвищення індивідуальної ефективності. Але зростання ефективності в одних суб'єктах означає відносне зниження ефективності інших суб'єктів, оскільки економіка як глобальна система замкнута і підвищити її ефективність можливо або шляхом поліпшення внутрішньої організації суб'єкта, або завдяки зовнішнім чинникам. А тому, що будь-яка система, в тому числі й людина, з'являється як результат взаємодії елементів навколишнього середовища, то природні і спроби підняття індивідуальної ефективності перш за все за рахунок зовнішнього середовища. Прикро, що й сьогодні в наших агрономічних уявленнях сільськогосподарське виробництво розглядається не як головна і визначальна форма взаємодії людини з біосферою, а у вузькому, прикладному значенні як засіб одержання максимальної кількості біопродукції. Перед натиском такої системи землеробства жива природа не просто відступає, але й видозмінюється далеко не завжди в бажаному напрямку. Втручання людини в біологічні взаємозв'язки природи досягло межі, за якою природна рівновага біосфери може бути безповоротно порушена. Але внаслідок низького рівня розвитку продуктивних сил сільськогосподарського виробництва, його кризового становища ми не можемо відмовитися від цих спроб, поки зовнішнє середовище не чинить опір такому насильству над ним. Тільки опір зовнішнього середовища змушує суб'єкта перейти від використання зовнішніх чинників підвищення ефективності до використання внутрішніх резервів, а тому нам необхідно розглянути чинники, які зумовлюють опір зовнішньому середовищу.

Розглянемо елементарну взаємодію двох суб'єктів. Перш за все відзначимо той факт, що обидва суб'єкти мають однакову мету, а в цьому разі обмін повинен бути еквівалентним, а тому жоден з суб'єктів не в змозі підвищити свою ефективність за рахунок іншого. Зміщення ефективності може відбутися тільки у тому разі, якщо суб'єкти перебувають в різних умовах. Відмінність умов означає те, що в момент взаємодії потреба в об'єкті, який є предметом взаємодії, у одного із суб'єктів більша, ніж у іншого. У цій ситуації обмін буде нееквівалентним з позиції всієї соціально-економічної системи та її довгострокової мети, але він залишається еквівалентним з точки зору конкретної взаємодії, оскільки суб'єкти, які мають однакову мету, роблять найкращий вибір в умовах, що створилися.

Якщо під першопотребами будемо розуміти необхідність збереження та розвитку суб'єкта, то можемо визначити групу чинників, які впливають на величину виробничих потреб, і тим самим визначити умови виникнення нееквівалентного обміну і опір зовнішнього середовища. Необхідність збереження та розвитку передбачає, що у суб'єкта є що зберігати, тобто він чимось володіє. Таким чином, виникає проблема власності. Звичайно розрізняють три рівні власності: володіння, розпорядження, користування. З точки зору збереження та розвитку поведінка користувача, розпорядника та власника принципово різна. Якщо користувач зацікавлений у підвищенні особистої ефективності і перш за все за рахунок того, чим він в даний момент користується, то майбутній стан ресурсів, якими він користується, його не цікавить, а тому існує реальна загроза неефективного їх використання. Розпорядник тільки частково зацікавлений в ефективному використанні ресурсів, якими він розпоряджається, тому що це дозволяє йому підвищувати свою особисту ефективність досить тривалий час, але все-таки пріоритет віддається зростанню особистої ефективності, що дуже показово підтверджується подіями останніх років. Власник же зацікавлений в постійному зростанні ефективності використання всіх ресурсів, якими він володіє. Таким чином, потреби і інтереси власника суттєво відрізняються від потреб і інтересів розпорядників як об'єктів, так і за тимчасовим інтервалом, на якому визначається величина потреби. Як відомо, для подолання відмінностей в інтересах застосовуються різного роду системи стимулювання. У рамках даної роботи немає можливості повністю розглянути принципи організації систем стимулювання та їх структуру, а тому зупинимося тільки на їх формулюванні з коротким поясненням. Система стимулювання повинна бути побудована на таких принципах :

  • принцип суттєвості - тобто те, що одержує один суб'єкт, і те, що віддає, повинно бути суттєвим для обох партнерів;

  • принцип всеспільності - якщо дана система діє, то вона повинна досягти на всіх однаково без всякого винятку;

  • принцип нормальності - в системі повинно бути представлено нормальне значення показників, відхилення від яких в той чи інший бік повинно або заохочуватись, або нести покарання;

  • принцип сталості дії - система стимулювання повинна діяти в іноземній якості достатньо довго для того, щоб партнери змогли до неї пристосуватися;

  • принцип залізної необхідності - якщо виконані умови контракту однієї стороною, то вони повинні бути обов'язково виконані і іншою стороною;

  • принцип підконтрольності - усі сторони контрактів повинні піддатися обліку та контролю, а суб'єкти повинні бути зацікавленими в надійному та якісному контролі ;

  • принцип необхідної озброєності - в системі повинно бути все необхідне для виконання її умов (система стандартів, матеріальна, фінансові та людські ресурси).

Викладені принципи базуються на основних засадах об'єктивної закономірності (суттєвість, необхідність, всеспільності, поступності в дії), що дозволяє створити в соціально-економічній сфері зв'язки, які за своєю дією наближаються до об'єктивних. Оскільки вони за характером своїх дій наближаються .до природних систем, остільки зафіксовані в принципах чинники і визначають рівень опору середовища. Таким чином, виділяються такі чинники:

  • величина власності, її рівень та структура, тому що саме ці категорії визначають систему суттєвих інтересів суб'єкта як теперішніх, так і перспективних ;

  • становище правового поля у державі, тому що тільки в умовах правової держави можна забезпечити неухильне виконання укладених угод і цим самим реалізувати принцип необхідності;

  • рівні права для всіх учасників сільськогосподарського відтворення /в тому числі й для іноземців/, тому що тільки у цьому разі можливо створити нормальне конкурентне середовище і тим самим забезпечити зростання ефективності виробництва;

  • розроблення і прийняття довгострокової державної програми розвитку сільського господарства країни, створення реального механізму її реалізації, що дозволить реалізувати принцип сталості дії;

  • створити умови для розвитку ринкових відносин на селі, тому що тільки ринковий механізм спроможний забезпечити і контроль, і всю систему економічних нормативів, які формуються на вільному формуванні цін як на ринку сільськогосподарської продукції, так і на ринку засобів виробництва;

  • забезпечити пільговий режим у створенні міцної матеріально-технічної бази для всіх учасників сільськогосподарського виробництва, які працюють на основі ринкової економіки, тому що тільки таким чином реально можна забезпечити матеріальну озброєність сільськогосподарських виробників і цим самим прискорити процес ринкових перетворень на селі, створення приватної власності на землю.

Розглянемо, яким чином недотримання вказаних вище принципів призводить до змін спрямованості потоків ресурсів в сільському господарстві, відзначаючи одночасно і найбільш суттєві чинники, які впливають на опір навколишнього середовища.

Аналізуючи ситуацію, яка склалася в сільському господарств України, ми зустрічаємося з різними формами та рівнями власності, які представлені різними суб'єктами - від рядового працівника колективного господарства до держави. Причому основна маса суб'єктів фактично має рівень користувача або розпорядника. Одночасно держава втратила контроль над розпорядником, а розпорядники неспроможні проконтролювати користувачів. У цій ситуації ресурси сільськогосподарських підприємств перерозподіляються на користь суб'єктів, які володіють власністю /банки, постачальник енергоресурсів, посередники різного роду і гатунку тощо/, або на користь розпорядників /керівників колективних господарств, державних чиновників тощо/, або користувачів /індивідуальне господарство селян /. У результаті доходність колективних та державних господарств за останні роки катастрофічно зменшилася. Зменшення ефективності сільськогосподарського виробництва призводить до того, що довгострокові вкладення в цю галузь стають неефективними. І тут починають працювати "короткі - гроші" /вкладення коштів для збільшення виробництва зерна та соняшнику /. Все це веде до того, що в сільському господарстві формуються інтереси, притаманні "тимчасовикам", а це, в свою чергу призводить до подальшого перерозподілу ресурсів і подальшого зниження ефективності виробництва. Фактично знову відбувається індустріалізація за рахунок сільського господарства. Хоча це джерело ресурсів і відтворюється, але родючість землі як основного чинника виробництва неухильно падає, про що свідчать українські статисти та результати досліджень наших вчених. Так, за експортними оцінками площа ерозійних орних земель збільшиться на початку ХХІ ст. на 1,2 - 1,5 млн. га і досягне 12,5 млн. га. Деградація ґрунту в першу чергу пов'язана з його дегумусуфікацією. Зменшення вмісту гумусу різко обмежує саморегуляцію в ґрунтах, а також їх буферні якості. Окиснення ґрунту призводить до переходу більшості важких металів радіонуклідів в легкорухомі форми, збільшення коефіцієнта їх переходу у рослини, а тому і до погіршення якості продукції, яка виробляється, суттєвого зменшення продуктивності агроцензів.

На сучасному етапі земельні ресурси в суспільстві розглядаються перш за все як джерело і спосіб одержання прибутку, на чому побудовані усі економічні концепції минулої і сучасної пори, не акцентуючи уваги на проблемі родючості ґрунту, збереження і відтворення його родючості. На наш погляд, землекористування, використання землі як важливого чинника основного капіталу повинно розпочинатися не з підрахунків кінцевих результатів господарської діяльності, урожайності, а з того, що продукція сільськогосподарського виробництва є результатом реалізації частини якісних компонентів, перш за все гумусу, а також спроможності ресурсів, які додатково вкладені для здійснення виробничого процесу. Якщо розглядати нинішню ситуацію, коли вироблений сільськогосподарський продукт в рослинництві одержано за рахунок зменшення потенціальної родючості ґрунту та при відсутності засобів, які впливають на збільшення ефективності родючості, то чекати усунення деградації ґрунтів марно: проблеми родючості ґрунтів будуть загострюватися, а їх становище буде кризисовим та катастрофічним.

Обсяг повернення у ґрунт ресурсів, відібраних у нього, не повинен бути меншим від відчуженої частини /просте відтворення /. Проте ґрунт повинен функціонувати за законами розширеного відтворення. Інакше стають неефективними екологовідтворювальні та виробничі функції, функції забезпечення життєдіяльності людини.

Особлива увага повинна бути приділена органічному складу ґрунту. Це пов'язано з тим, що склад грунту є одним з найважливіших чинників, який визначає його родючість, а ґрунтоутворення як процес формування ґрунту обумовлюється утворенням та накопиченням гумусових речовин. Вони являють собою одну із форм консервації вуглецю, який пройшов через біологічний кругообіг. За образним висловлюванням В.І.Вернадського, ґрунт є основою біосфери. Усі компоненти біосфери стикаються в ґрунті, сполучаються у ньому, формують складну систему землі /3/. Кінцевий продукт рослинництва не що інше, як матеріал, який в процесі фотосинтезу рослина бере з ґрунту у відповідних пропорціях та навколишнього середовища і перетворює на той чи інший продукт відносно біологічних особливостей конкретної сільськогосподарської культури. Здатність ґрунту забезпечувати різні культури необхідним набором компонентів матерії в конкретних кліматичних умовах визначає ступінь його продуктивності.

В Україні нараховується до 38 основних типів ґрунту. Найбільш родючий і найбільше вивчений є чорнозем. Відомий російський ґрунтознавець З.В.Докучаєв писав, що чорнозем є царем ґрунту, він дорожчий за вугілля, за золото. Складовою частиною чорнозему є гумус, який в наукових дослідженнях дістав назву гумосфери.

Гумус - це акумульована рослинами енергія, запаси якої звільняються при згоранні /4/. Запаси гумусу у 200-300 т на один гектар /це середньогумусовий ґрунт/ еквівалентні 20-25 тоннам антрациту. Зважаючи на те, що антрацит згорає тільки один раз, а ґрунт при правильному обробітку та догляді може віддавати свою енергію практично вічно, то дуже важко переоцінити ту велику роль, яку кожний ґрунт відіграє в недопущенні енергетичної кризи. Виходячи з цього, нам важко зрозуміти логіку багатьох наших вчених, які в даному випадку вугілля /обіговий капітал/, інші частини основного капіталу відносять до вартості новоствореного продуту, а землю як частину основного капіталу сільськогосподарського виробництва не відносять, ніби вона не має вартості. Їх основним арґументом є та обставина, що земля не може зникнути, як інші фактори основного капіталу, вичерпавши усі свої ресурси, що це продукт природи, а не людської праці. Погодитися з цим арґументом не можна, тому що земля служить за просторове середовище, як і Всесвіт для земної кулі, в якій розміщені корисні компоненти, які після одного кругообігу тривалістю 3-4 роки повністю втрачають набуті від природи протягом мільйонів років властивості родючості і в подальшому виявляються абсолютно некорисними, якщо до них для відновлення раніше втрачених властивостей не буде застосована людська праця, яка не тільки відновлює, але й поліпшує цю родючість, внаслідок чого ми вже не можемо говорити про землю як про продукт природи. На жаль, в безплідних дискусіях щодо вартості і ціни землі ми вже в значній мірі згаяли час для вирішення цього питання, що безумовно позначилось на стані українських чорноземів. За авторитетними відомостями українського ґрунтознавця В.Л.Ковди, українські чорноземи за останні 100 років втратили 25-40% гумусу - майже половину своєї родючості. Дослідження українських вчених показують, що при сучасній структурі посівних площ на неудобрюваних чорноземах втрати гумусу в Лісостепу складають 0,7-0,8 т/ га, в Степу - 0,5-0,6 т/ га. Щорічно внаслідок мінералізації ґрунту Україна втрачає 14 млн. тонн гумусу, а через ерозію - 19 млн. тонн. Це свідчить про те, що можливості села з питань фінансування інших галузей народного господарства скорочуються, і слід вже зараз подумати про відновлення втраченого. Напевно, не слід "різати курку, яка несе золоті яйця", і вчасно визначити оптимальні темпи накопичення, розробивши відповідний механізм, який би закривав надмірний відплив коштів із сільського господарства.

На наш погляд, створення власника шляхом передачі землі та інших засобів виробництва тим, хто її обробляє, проблему не вирішує, тому що низька ефективність виробництва та злиденний стан більшості виробників приведе або до подальшого посилення експлуатації сільськогосподарських угідь, або до продажу своїх наділів. У тому чи іншому випадку рано чи пізно сільськогосподарські ресурси сконцентруються у великих землевласників. Великі землевласники мають можливість впливати як на процес законотворчості, так і на процес практичної реалізації законів. Крім цього, вони мають інтереси власника, необхідні ресурси і, знаючи про ефективність довгострокових вкладень у землю, спроможні створити життєздатну систему стимулювання сільськогосподарських товаровиробників на основі тих принципів, що були викладені раніше. Тому державі потрібно потурбуватися про залучення в сільськогосподарське виробництво фінансового капіталу, створення фінансово-сільськогосподарських груп, як і в промисловості. Створення таких груп дозволить прискорити процес формування реального власника на землю і цим самим створити умови для відродження села.

Література:

1.Про соціально-економічне становище України за 1998 рік. Державний комітет статистики України.-К.,1999.-с.51.

2.Фінансовий і ціновий механізм АПК в умовах переходу до ринку /За ред. П.Саблука, І.М. Дем'яненко.-К. Урожай, 1993.-С.164.

3.В.І.Вернадський. Химическое строение биосферы Земли и ее окружения. - М, 1963. - С.89.

4.В.В. Докучаев. К учению о зонах природы. Горизонтальные и вертикальные почвенные зоны. - СПб.,1899. Избр. соч. - Т.1.-М.,1949. - С.146.

УДК 001.895.004

Завдання оптимізації розподілу інвестицій при багатокомпонентному інвестуванні

Марія Туріянська, кандидат економічних наук,
Володимир Павлиш, кандидат технічних наук,
Едуард Павлиш



Важливим аспектом нормального функціонування будь-якого суспільства є інвестиційна діяльність, що відіграє ключову роль в економічному розвитку держави і забезпеченні розширеного відтворення. Кардинальна зміна економічних умов на сучасному етапі розвитку України відбивається на надходженні інвестицій і визначає необхідність вдосконалення механізму управління цією сферою діяльності. Слід зазначити, що проблеми створення діючого механізму управління стоять гостро і потребують вирішення вже тривалий час, проте при всій актуальності цих проблем в Україні економічна теорія сьогодні не має достатньо наукових розробок у сфері управління інвестиціями [1].

У цій роботі пропонується один із можливих варіантів вирішення завдання оптимального розподілу інвестицій у випадку, коли обмежений обсяг капіталовкладень розподіляється серед групи об'єктів або серед групи компонентів одного комплексного об'єкта. Серед розмаїття можливих цілей інвестування зупинимося на проблемі забезпечення максимального прибутку від здійснення інвестиційного проекту.

З погляду інвестора завдання формулюється в такий спосіб:

Інвестор має намір інвестувати встановлений обсяг коштів у запропоновані проекти так, щоб в результаті їх здійснення одержати максимально можливий ефект. На розгляд інвестора виноситься група об'єктів інвестування (певна кількість проектів або комплексний проект, що складається з групи об'єктів). Кожний об'єкт має певні характеристики як щодо ефективності вкладення коштів, так і їх взаємозв'язку.

Інвестору необхідно прийняти рішення про обсяги фінансування кожного з об'єктів запропонованої групи.

Розглянемо математичну постановку завдання, що виникало, використовуючи системний підхід.

Будемо вважати, що є N об'єктів інвестування (N проектів або N складових одного комплексного проекту); ці об'єкти з урахуванням їх взаємозв'язку формують систему, аналіз якої виконується на першому етапі.

У результаті первинного аналізу проводиться ранжування системи: кожному об'єкту присвоюється ранг, причому декілька рівноправних об'єктів можуть мати однаковий ранг. Ранжування будемо проводити таким чином, що ранг із меншим номером має перевагу перед рангом з більшим номером.

Нехай внаслідок попереднього аналізу виділено m рангів, усередині i-го рангу визначені Кi об'єктів. Тоді об'єкти одержують позначення Рi,j, де i - ранг, j - номер об'єкта всередині рангу, і ми маємо співвідношення:



(1)

Ранжована система схематично подана в табл.1.

Таблиця 1. - Схема ранжування об'єктів інвестування

Об'єкт (проект)j



Ранг i

1

2

Кі

1

Р1,1

P1,2

P1,K1

2

Р2,1

P2,2

P2,K2

m

Рm,1

Pm,2

Pm,Km



Нехай загальний обсяг інвестування V, завдання полягає в тому, щоб розподілити інвестиції між об'єктами оптимальним чином.

Припустимо, що об'єкт Рi,j одержує Х i,j інвестицій, тоді:

(2)



Для кожного рангу i встановлюється коефіцієнт значущості ai, котрий визначає частку інвестування:

0< < 1.



Інвестування будемо розподіляти з урахуванням пріоритетів, що задаються рангом.

Схема інвестування наведена на рис.1.

З урахуванням коефіцієнтів значущості одержуємо розрахунок інвестування за рангами:





, (3)





де - обсяг інвестицій в об'єкти i-рангу;

- залишок після інвестування в об'єкти рангів 1, 2, …, i-1...

На підставі (2) маємо:

;

;

;

Таким чином, одержуємо рекурентні співвідношення для розрахунку обсягів інвестицій:



;

; (4)















.

.

.









.

.

.











Рисунок 1. Схема системного інвестування

Ці формули доповнюються обмеженнями на вибір коефіцієнтів:



;

; (5)





Розглянемо тепер об'єкти всередині рангів.

Тут для кожного об'єкта Рi,j дається свій коефіцієнт значущості bi,j , який і визначає ранг інвестування об'єкта Хi,j:



, (6)

Очевидно,



(7)

i = 1, 2, …, m



Для того щоб визначити оптимальний розподіл інвестицій, необхідно знайти оптимальний набір параметрів х(0)i,j, що у сукупності забезпечують екстремум визначеному критерію.

Встановимо цей критерій.

Оскільки всі об'єкти системи строго визначені, для них відомі показники ефективності вкладення коштів. Нехай вони задаються функціями f i,j (x i,j) для кожного об'єкта P i,j.

У цьому випадку критерій природно прийняти як максимум сукупної ефективності:

(8)

Вираз (8) приймаємо як функцію мети.

У загальному функція ефективності вкладень має нелінійну форму з вираженим характером насичення:



Ефективність,f





f max



Інвестиції, х

f min

x min x max





Щоб позбутися нелінійності, можна ввести обмеження та розглядати лінійну функцію ефективності

.

Стосовно до аналізованих об'єктів одержуємо функції ефективності у вигляді:

, (9)

а функція мети стає лінійною:

(10)

Таким чином, задача оптимального розподілу інвестицій між групою об'єктів (проектів) зводиться до задачі лінійного програмування, де перемінними є обсяги інвестування для аналізованих об'єктів.

Математична постановка задачі остаточно набуває такого вигляду.

Нехай заданий обсяг ресурсів і група з N об'єктів, між якими ці ресурси повинні бути розподілені.

Визначаються пріоритети інвестування, і сукупність заданих об'єктів ранжується.

Нехай визначено m рангів:

i = 1, …, m...

Усередині кожного рангу i розподіляється об'єктів інвестування (див.табл.1), позначимо їх :

i = 1, …, m;

j = 1, …,, зазначені розміри зв'язані співвідношенням (1).

Для кожного об'єкта задається функція ефективності у вигляді (9), де коефіцієнти і межі , визначаються або за допомогою експертних оцінок, або експериментально.

Функція мети задачі лінійного програмування (ЛП) задається у вигляді (10).

Система обмежень формується з урахуванням вищенаведених співвідношень у такий спосіб:

> 0, i = 1, …, m

j = 1, …, (11)

Для кожного об'єкта визначається коефіцієнт значущості b i,j, причому усередині рангу виконуються умови (6), (7).

Для кожного рангу визначається коефіцієнт значущості ai, і розподіл обсягів інвестицій між рангами задається співвідношеннями (2), (3), (4), (5).

У результаті одержуємо задачу лінійного програмування, розв'язавши яку, знаходимо оптимальний розподіл інвестицій між об'єктами:

, i = 1, …, m

j = 1, …, ...

Вирішення поставленої задачі можна здійснити на ЕОМ із застосуванням сімплекс - методу. Для реалізації методу можна застосувати стандартне програмне забезпечення, проте при цьому рамки досліджень жорстко обмежені.

Оскільки задача в даному вигляді для даної проблеми ставиться вперше, має сенс розробити спеціалізовані прикладні програми, тоді можна буде не тільки вирішити конкретні задачі, але і провести ряд досліджень.

Зокрема можна промоделювати вже чинні інвестиційні проекти і спробувати скоригувати прийняті рішення шляхом варіювання параметрів об'єктів, і т.п.

Як приклад розглянемо задачу оптимізації для інвестиційного проекту підприємства, назва якого не наводиться відповідно до меморандуму конфіденційності.

Кількісні показники проекту такі:

Загальний обсяг інвестування - 1528 у.е., у тому числі:

  • на придбання чорного металу - 560 у.о.;

  • на придбання кольорового металу - 400 у.о.;

  • на придбання каталізаторів - 266 у.о.;

  • на придбання легуючих присадок - 178 у.о.;

  • на придбання партії ПММ - 124 у.о.

Ефективність вкладення коштів:

  • від використання 1т чорного металу - 2,17;

  • від використання 1т кольорового металу - 1,73;

  • від використання 1ц каталізаторів - 1,11;

  • від використання 1ц легуючих присадок - 0,12;

  • від експлуатації ПММ - 0,23.

Загальна запропонована ефективність:



Формулюємо задачу оптимізації. Припускаємо, що всі 5 об'єктів інвестування мають однаковий ранг.

Нехай Х1 -- обсяг інвестицій на придбання чорного металу, вартість 1т - 56 у.о.; Х2 - обсяг інвестицій на придбання кольорового металу, вартість 1т - 200 у.о.; Х3 - обсяг інвестицій на придбання каталізаторів, вартість 1ц - 266 у.о.; Х4 - інвестиції на придбання легуючих присадок, вартість 1ц - 178 у.о.; Х5 - ПММ, вартість 1т - 100 у.о..

Функція мети:



Обмеження:

Розв'язуємо задачу сиплексом-методом.

У результаті одержуємо такі рекомендовані обсяги інвестицій:



З отриманих результатів очевидно, що в цьому випадку запропонований розподіл інвестицій дозволяє з меншим загальним вкладенням одержати вищу ефективність: при зниженні обсягу інвестицій на 2,6% ефективність підвищується на 11%.

Природно, рекомендації, отримані при одноразовому вирішенні задачі, не можуть врахувати всього різноманіття можливих варіантів. Зокрема ряд задач припускає, що параметри функції мети можуть мати обмеження цілозначності. У цьому випадку варто застосовувати метод гілок і обмежень для одержання цілозначного оптимального рішення.

Як вказувалося вище, ефективний аналіз і реальна оптимізація інвестицій можливі на основі пакету прикладних програм, які дозволяють досліджувати проект у діалоговому режимі.



Література:



  1. Хобта В.М. Управління інвестиціями: механізм, принципи, методи. - Донецьк, ИЭП НАН України, 1996. - 219 с.

  2. Зайченко Ю.П. Дослідження операцій. -- Київ: Вища школа, 1988. - 421 с.



АНТИКРИЗОВЕ УПРАВЛІННЯ У ПЕРЕХІДНОМУ СУСПІЛЬСТВІ: СОЦІАЛЬНА АДЕКВАТНІСТЬ І ІДЕОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ

Валерій Бурега, професор Донецької державної академії управління, канд. психол. Наук,
Віталій Заблоцький, доцент Донецької державної академії управління, канд. іст. наук.

У статті розглядаються проблеми розробки концептуальних (в тому числі ідеологічних) засад соціально адекватного менеджменту, який міг би відповідати соціокультурній своєрідності і самобутності українського суспільства у його сучасному стані.

Соціальна криза і проблема "вичерпання менеджеріалізму". З першопочатків існування (точніше, новітнього відродження) української державності увагу вітчизняних вчених і практиків-управлінців (не кажучи вже про пересічних громадян), привертає той факт, що незмінно існує і відновлюється наочний розрив між задекларованими цілями розвитку і досягнутими. Виникає природне припущення, що це пов'язано із кризовими явищами в існуючій управлінській філософії, частково успадкованої від попередніх часів, а частково створеній вже на терені розбудови самостійної державності. Ця управлінська криза знаходить свій прояв, зокрема, в тому, що видима керованість не запобігає відсутності чітко визначених стратегічних цілей розвитку, зрозумілих і близьких більшості громадян, - відповідно, соціальний розвиток не веде за таких умов (хоча б і у перспективі) до соціальної інтеграції, партнерства і згоди. Усталена ідеологія управілінської еліти (як вищої, так і регіональної) виходить з того стану справ, який спонтанно формується поточним ходом справ. Критеріями "прийнятності" існуючого управлінського стилю є соціально-політична стабільність режиму, відсутність рухів соціального протесту, впливової опозиції, соціальної критики та ін. З іншого боку, відсутність відвертого (відкритого) вираження незадоволення керованих є доказом зневіри і депресії, які сягають гранічної межі. Таким чином, латентна криза управлінської ідеології є складовою (і одним з джерел) нашої загальної кризи як такої. На неприпустимість такого становища відверто звернув увагу Президент України Л.Д. Кучма: "Впродовж усіх років незалежності не вдалося сформувати дієздатне ядро управлінської еліти, висококваліфікованих менеджерів. Наявна система підготовки і перепідготовки кадрів, особливо державної служби, ще далека від вимог сьогодення. Як наслідок, кадровий потенціал ринкових перетворень лишається вкрай обмеженим. Саме цим пояснюються помилки в кадровій політиці, перманентні зміни у вищих ешелонах влади. Особливо позначаються слабкість середньої ланки управління, недостатній менеджмент не лише на державних підприємствах, а й у багатьох підприємницьких структурах". Президент констатував, що конструктивний потенціал нинішньої бюроратії себе повною мірою вичерпав, і є нагальна необхідність удосконалення управлінської вертикалі і глибокої адміністративної реформи [1; 6-7].

Зауважимо мимохідь, що кризовий стан нашого соціального управління певною мірою уособлює також і загальносвітові риси "вичерпання менеджеріалізму" як прояву занепаду потенціалу управлінської верстви. Поступово йде у минуле концепція менеджерської діяльності як діяльності здебільшого технократичної, де "кадри" передбачуваним і вимірюваним у більшості проявів "ресурсом". Менеджерська еліта легітимізувала свою владу проголошенням своєї спроможності забезпечити матеріальний добробут і соціальну гармонію, - зрозуміло, що десакралізація менеджерів зумовлена тим, що менеджеріалізм досяг своїх природних меж і не може існувати в своєму колишньому вигляді і нести на собі весь тягар невирпавданих сподівань [2]. В той же час для того, щоб здійснювати свої соціальні функції, менеджеризм повинен зазнати якихось сутнісних тансформацій, що зробив би його спрможним відповідати імперативам і викликам часу, - як у глобальному вимірі, так і в національних межах України.

Отже, управління українським (те, що узагальнено визначається як "социальний менеджмент") не відповідає рівню, характеру і спеціфиці зазначених векторів. Проголосити молоду державу незалежною -- цього ще недосить. Необхідний відповідний трансформаційний менеджмент - цілеспрямована діяльність компетентних еліт, яка ставить на меті фактично забезпечити політичний суверенітет України, необхідний рівень економічного розвитку і належний військово-стратегічний статус країни у геополітичних "розкладах". Натомість кризові явища в усіх сферах соціального буття мають тенденцію поглиблюватися, ставати стійко хронічними. Ми немовби то прагнемо дочекатися такого ступеня (глибини) кризи, коли падати буде вже нікуди, а згодом, подолавши період стабілізації (до речі, з вельми невизначеними рамками у часі), почати повільний (авжеж) підйом. Однак така апологія саморуйнації (а криза вже почала вражати глибинні структури соціального організму) аж ніяк не може відігравати роль науково обгрунтованої, систематичної і планомірної соціальної практики.

Природа управління і проблема соціальної адекватності менеджменту. Управління як акт впливу на людей дозволяє творити, скеровувати і передбачати (усе це, звісно, у певних рамках і в умовах того чи іншого рівня ризику) стан справ, їхній хід (перебіг), - як на підприємстві, організації, так і в країні, у міжнародних відносинах в глобальному масштабі. За умов відповідного управління можна отримати позитивні наслідки. Недостатній (або ж надмірний) рівень впливу по скеруванню справ завше веде до прикрих наслідків -- причому скрізь, на будь-яких поверхах, в межах усіх соціальних утворень і інституцій -- у сім'ї, фірмі, школі, церкві, в політичній партії або державі [3].

Виступаючи органічною складовою людської культури менеджмент містить у собі і уособлює історію і сучасний стан теорії і практики управління діяльністю людини. Менеджмент -- інструмент цівілізації, він дозволяє креативно впливати на соціальні форми, гнучко винаходити нові форми соціального існування, соціальної адаптації, засвоїти ("обжити") нові сфери і "ніші" свободи, спричинити позитивно гармонізуючий вплив на соціум. З іншого боку, керівні впливи менеджерів (особливо з боку політичної еліти) можуть парадоксальним чином викликати і відтворювати, навіть підсилювати кризу. До речі, вказані обставини примушують вбачати у менеджменті елемент соціальної праксеології будь-якої ідеології. Залежно від ідеологічних засад ми отримуємо ту чи іншу ідеологічну редакцію менеджменту, ту чи іншу концепцію меж регулювання (втручання), концепцію засобів і мотиваційних важелів тощо.

На думку фахівців, незалежно від репрезентованих ними управлінських парадигм і існуючих національных традицій, сучасний етап розвитку менеджменту характеризує ефективне ділове адміністрування (Ф.Тейлор, А.Файоль, М.Вебер) менеджмент людських ресурсів (Е. Мейо, М.Фолліт, Д.Мак Грегор) і менеджмент бізнесу . Сучасність знаменує собою етап социального менеджменту. Його сутність знайшла своє втілення у визначенні одного з патріархів менеджерської думки П.Дракера -- кожне підприємство, крім отримання прибутку, повинно визначити міру своєї соціальної відповідальності перед суспільством [4].

Перетворення соціально-економічного, політичного і культурного характеру в Україні на усіх рівнях особливо гостро поставили проблему соціального менеджменту, який був би адекватним цілям и задачам транзиційного (перехідно-реформаційного) періоду розвитку. Адекватність, як сутнісна риса менеджменту повинна забезпечувати його відповідність основним характеристикам керованої системи. Механізмами такої відповідності (в недосяжному ідеалі -- співпадіння) виступають адаптаційні процеси. Суспільство (втім, як і окрема людина) є адаптивною системою, в якій намагання до відповідності логіці розвитку усіх його сфер (економічної, політичної, культурної, комунікаційної тощо) репрезентують процеси спонтанної сінергетики - самоорганізації и самонастройки [5]. Суспільство може і повинне розглядатися водночас як керована і керуюча система, яка через посередництво безперервно здійснюваних соціальних експериментів (один з засобів існування менеджменту) досягає відносної усталеності і "гомеостазу", які, однак є у будь-якому разі плинними і тимчасовими з погляду на безперевно виникаючі іновації і рух. Залежно від мінливих умов суспільного розвитку, залежно від того чи іншого перебігу подій, під впливом тих чи інших змін спрацьовує (звичайно спрацьовує) один з адаптаційних механізмів, - або ж настає колапс, злам структуроутворюючих інституцій і перехід до нових параметрів існування.

Специфічні риси того чи іншого суспільства багато в чому визначаються його ментальністю. Виходячи з розуміння менталітету як фактору, який створює (визначає, репрезентує) особливу політико-психологічну сутність людей (актуалізована ментальність знаходить свій прояв у соціальній поведінці, усталені зразки якої утворюють те, що отримало назву соціального характеру). Останнім часом з'явилося багато праць, присвячених дослідженню засад менталітету взагалі і українського менталітету зокрема [6], але переважна більшість їх торкається соціокультурних аспектів дослідження менталітету без постановки питання про вироблення засад відповідної моделі національного менеджменту, адекватного рисам суспільства. Виникає нагальна необхідність врахування цього мінливого і важковизначуваного феномену, забезпечення співрозмірності (узгодженості) національного характеру із застосованим типом менеджменту. Йдеться саме про врахування, а не побудову "спеціальної" модели менеджменту, оскільки не усі конкретні прояви і характеристики ментальності можуть стати підгрунтям і запорукою для ефективності менеджменту, скоріш, навпаки, - можуть нести в собі зовсім протилежний сенс, зміст і потенціал.

Соціально-адекватний менеджмент -- це інтегративна характеристика високоефективної системи управління, вона набуває властивостей адекватності на основі її адаптованості до базисних структур свідомості керованої спільноти (обов'язковим врахуванням специфічних рис менталитету), характеритик суспільного ладу (порядку), в рамках якого вона (система управління) функціонує.

Ціннісні параметри соціально-адекватного управління. На наш погляд сутнісно важливе значення для вкорінення нових характеристик менеджменту, для набуття ним базисної властивості адекватності, має вироблення етосу, ціннісного осердя, на засвоєння якого і була б спрямована система підготовки майбутніх управлінців. Особливе місце у розумінні сутності соціально-адекватного менеджменту займає критеріальний момент відповідальності. Серцевинна відповідальність проявляє себе у формуванні цілей менеджменту. Як ми вже вказували вище, менеджер не є тим, хто задає цілі (це -- прерогатива політиків, ідеологів), але уся діяльність управлінця набуває сенсу саме через призму вмзначеннх цілей, на досягенння яких він скеровує свою активність. Цілі -- це показники, мотиватори, дороговкази, які надають уяснити зміст цінностей (ціннісних критеріїв) керованої структури. Цілями можуть бути задачі технічного, кадрового, соціального або правового характеру, але завжди вони в кінцевому підсумку в якомусь прояву прибутку. Якщо прибуток є первинним, а інші завдання другорядні, навряд чи можна вести розмову про социальну адекватність менеджменту, оскільки його зміст визначається відповідністю (співвідношенням) первинних і вторинних цілей. Найвища відповідальність керівників, менеджерів усіх рівней (втілення соціальної місії менеджменту) полягає в тому, щоб знайти ту міру, яка дозволяеє зберегти відповідність первинных і вторинних (похідних) цілей, пам'ятати про те, що без реалізації так званих "вторинних цілей" неможливо досягти і максимальної прибутковості. Таким чином, найважливішою характеристикою соціально-адекватного менеджменту є відповідність його цілей - цілям суспільного розвитку,- як перспективним, так і поточним. Для нашого суспільства такими стратегічними цілями є іноваційний розвиток, прискорення руху в напрямку постіндустріалізму.

Під соціальною ефективністю менеджменту (а він може бути ефективним тільки за умови своєї адекватності цілям і задачам суспільного розвитку, социальної теорії і практики) треба розуміти співвідношення сил і засобів, які вкладено у роботу з управління, із отриманими результатами, відповідність поставлених (визначених) задач і досягнутих рубежів.

Стосовно до сучасних умов соціального життя в Україні, то в нашій країні, як і в інших "пострадянських" країнах найважливішою причиною існуючих проблем є невміння спланувати і організувати умови для плідної праці своїх громадян. Частина громадян нашої держави вже зрозуміла, що здебільшого треба покладатися на себе і свої зусилля, - але досить поширеними ще залишаються настрої патерналізму, очікування "гарантій" і "пільг", що межує із паразитуванням. Глибокі корені цього явища криються в нашій ментальності, і в нас немає іншого вибору і шляху, як спробувати змінити ту складову цієї ментальності, яка зумовлює, перш за все неповагу до чужої ініціативи, чужої праці. Серед наших корінних цілей найдокоріннішою є зуміти організувати трудову діятельність в кожній клітині соціуму на принципах раціональності, зацікавленості і продуктивності [7,63].

Українська модель менеджменту: ідеологія і соціальні технології. Перебіг трансформаційних процесів в нашому суспільстві (точніше, їхні наочні наслідки) підштовхують до висновку, що жодна з відомих управлінських парадигм (моделей менеджменту) не принесли бажаних наслідків у спробах їхнього застосування на українському, "пострадянському" грунті, - скоріше цей досвід менеджерського експериментування був спробою копіювати (відтворити) якісь закордонні зразки, які колись десь призвели до позитивних перетворень. Але, якщо зважити на концептуальні вимоги соціальної адекватності менеджменту, такі "рімейки" з початку були приречені на невдачу. До речі, те ж саме стосується спроб некритично перенести до вузівських аудиторій курси з менеджменту, які зводилися здебільшого до сумлінного переказу західних підручників.

Саме тому, на наш погляд, цілком виправданими є спроби говорити про українську модель менеджменту. Разом з тим, намагання будь-яку модель менеджменту забарвлювати у національні кольори можно сприйняти тільки за умови, якщо ці намагання проявляються як врахування специфічних рис ментальності основної (визначально переважаючої) частини населення того чи іншого державного утворення. Якщо ж вести розмову про управлінські парадигми, то вони підтверджують своє право на існування, коли йдеться не про національну специфіку, а про притаманну етнічному утворенню (на рівні метаетносу) специфіку у вирішенні проблем социального управління. До наших завдань не входить аналіз існуючих точок зору стосовно природи і сутності етносу. Очевидно, що етнос -- певна реально існуюча спільнота, і визначальними рисами її виступають перш за все фактори і чинники культурного порядку (хоча і значення географічних аспектів применшувати аж ніяк не можна). Прийнятною для цілей нашого дослідження можна вважати, скажімо, визначення нації, яке дав В.С. Лісовий: "Нація -- це етнічна спільнота, об'днана однією внормованою національною культурою [8, 306]. Звідси треба розуміти, що соціально-адекватинй менеджмент є важливим націотворчим чинником, фактором консолідації спільноти і її прийнятного існування саме у якості даного народу. Для цього, як це є очевидним, повинна бути наявною ідеологія подолання кризи і подальшого гідного розвитку (тобто основні цілеспрямовуючі індикатори, які акумулюють відповідні настрої і налаштування людей, принаймі не протирічать їм абсолютно), - і відповідна діяльність політичних (в тому числі регіональних еліт).

Використовуючи глосарій етносоціологічної науки стосовно макроетнічних утвоернь, можна у зв'язку з вищевикладеним говорити про те, що склалися і існують американська, азіатсько-тихоокеанська (більш точно: південно-східно азіатська) та європейська парадигми управління. Але, у свою чергу, так само правомірним повинно бути й твердження про те, поступово утворюються і якісно своєрідно проявляють себе східноєвропейська, центрально-азіатська та інші новоутворені моделі менеджменту. Зваживши на це, можливо, найбільшою мірою сутнісні (визначальні) характеристики системи управліня, яка переживає своє суперечливе становлення в Україні, втілить, скажімо, якась "євро-азіатська" модель менеджменту, створена на основі врахування історичних, геополітичних і ментальних особливостей української політичної нації. За таких умов може культивуватися модель менеджменту, яка буде найбільшою мірою социально адекватна і яку можна визначити як культурно- історично адекватний социальний менеджмент. Ідеологічне підгрунтя такого менеджменту перш за все повинні складати цінності ефективності і розвитку (ліберальний компонент), усталеності і культурно-історичної спадкоємності (консервативний компонент), орієнтація на врахування становища і потреб більшості населення (соціалістична складова). Окремо в ряду критеріїв слід вмістити адекватність менеджменту національному характерові, який, як вже згадувалося вище, є "наслідком дії" ментальних структур, маніфестацією ментальності людей, які представляють цю або іншу етнічну спільноту.

Найважливішим критерієм адекватності соціального менеджменті є його інвайронментальна складова -- оберненість до проблем екологічного характеру, - з одного боку, йдеться про збереження придатного для життя, здорового середовища, з іншого -- природа є невід'ємною складовою етнічної самосвідомості, виміром етнічної ідентичності. Нехтування екологічними проблемами тим більш неприпустиме, якщо зважити на те, що інвайронментальні проблеми мають тенденцію до ускладнення, збільшення масштабів до глобальних, - екологічні ж втрати невідтворювані і фатальні. Таким чином, по-справжньому соціально адекватний менеджмент мусить бути природно-адекватним.

Однією з точок застосування соціального менеджменту є координація і організація соціальних відносин (тобто сприйняттія менеджменту як сукупності соціальних практик, технологій). Люди вступають у социальних відносини під впливом комплексу факторів. Серед них особливе місце займають фактори, які П. Сорокін визначав як "соціосвідомі" регулятори поведінки в суспільстві: норми, цінності, уявлення, які існують у свідомості членів суспільства. Тому будь-яке суспільство можливо описати через посередництво розкриття притаманних йому ціннісно-нормативних уявлень. Управління социальною системой (тобто соціальний менеджмент) як її атрибут може бути адекватным тільки за умови органічного врахування властивих суспільству сукупності норм и цінностей. Причому останні також виступають в ролі критеріїв адекватності [9, 21]. Разом з тим, дослідженнями встановлено, що система цінностей, яка пропагується сьогодні як основа духовного відрождення українського супільства, не поділяється як "своя" (або ж -- лише певною мірою сприймається) масовою соціальною свідомістю, що пояснюється здебільшого тим, що вона сприймається як віддзеркалення духовних засад і мірок тільки одного (не має принципового значення, чи йдеться в даному випадку про донбас чи Галичину, Київ чи Полтавщину) з її регіонів, - і саме тому не може слугувати основою створення спільної, загальноукраїнської системи цінностей. Виходячи з цього, треба стимулювати розвідки в галузі відтворення історичної пам'яті в усіх областях і регіонах України -- без вкоріненості в історичному минулому немає свідомого громадянського служіння і справжнього патріотизму. Загальнонаціональна ідентичність повинна органічно містити у собі мереживо регіональних ідентичностей, відчуття належності до землі і спадщини своїх предків, готовності зберігати і відтворювати цю спадщину, примножувати її своїми ділами.

Серед критеріальних вимірів соціально адекватного менеджменту є його креативно-мотиваційний потенціал, спроможність створити такий социальний і економічний порядок, який міг би забезпечити: високу мотивацію праці, високі і стійкі темпи виробництва, технологичне оновлення, ефективний соціальний захист. Органичне поєднання такого порядку і системи етнічних особливостей (їхнє визначення складає зміст пошуків національної ідеї, - а може, власне цей пошук ї є такою ідеєю !?), врахування національних традицій і цінностей дає, як переконливо свідчить досвід, непогані і обнадійливі результати. Такий симбіоз соціально-економичного порядку і етичної акцентуації став базою вражаючих уяву результатів у розвитку Західної Німеччини (славнозвісне "німецьке диво", коли за лічені роки зруйнована вщент країна не тільки оговталася, але й здійснила денаціфікацію, демократизацію, почала розбудовувати соціально орієнтовану ринкову економіку), а своєрідне поєднання ринкової ефективності і прагматизму з японською корпоративною психологією і етикою обов'язку стало основою "японського дива". Цікаво, що обидва "дива" починалися з руїн у країнах, які зазнали нищівної поразки, - знадобилася загальнонаціональна (значною мірою керована, інспірована згори) згода відносно "відмови від минулого", певного "зречення" і покути, - і оберненості до майбутнього. В стані депресивного занепаду (у нас ця передумова "дива" вже давно наявна) нічого іншого не залишається, як заходитися будувати нове життя ледь не з нуля…

Орієнтирами (і в той же час антикризовими технологіями) реалізації антикризової управлінської політики є -- сприяння становленню громадянського суспільства, що передбачає: активну громадянськість (активну свідому участь громадян в соціальному житті, обізнаність і постійну втягнутість в політичий процес, перманентну "заангажованість" людини), відповідну широко розгалуджену систему громадянської освіти -- від дитячого садка до вузів і підприємств; всебічне сприяння розбудові "третього сектору" в усіх сферах і підсистемах суспільства; підтримку середніх верств, всебічне сприяння їхньому усталенню і вкоріненню, зокрема, їхню поступову "детінізацію" у сфері підприємництва і вільної економічної активності; досягення прозорості владних структур і "однозначністі" у визначенні головних механизмів функціонування влади, відповідної прозорості финансових потоків и системи розподілу суспільних благ за умови ефективно діючого контролю за ними, існування легальної і реальної опозиції тощо.

Таким чином, потрібен не черговий міф про справжню народну владу, а дійовий діалог народу і влади, в ході якого повинні бути винайдені ключові формули і положення, які будуть покладені в основу ціннісного "Дерева Життя" нашого суспільства, затвердиться відмова від спроб повчати народ згори і нав'яувати йому вигідні комусь стереотипи. Народ потребує не спасенного патерналізму (він унеможливлюється хоча б відсутністю реального носія рис патера), а довіри, визнання його спроможності дати собі раду, поваги до його здорового глузду і віри у власні сили. Разом з тим народ не потребує ідеалізації, такої собі демо-латрії, коли пристрасне народолюбство заважає побачити людей такими, якими вони є насправді -- з усіма вадами і недоліками, - але й з безперечними достоїнствами і чеснотами. Соціально адекватний менеджмент дає змогу звести до мінімуму гальмівну силу негативних рис громадян (тієї ж інертності, зневіри у власні сили, депресивному мазохізму, "вивченій безпорадності" тощо) і, навпаки, виходить з необхідності розгортання тих рис, що утворюють соціальний капітал нації (працелюбність, несхильність вирішувати питання шляхом конфліктів, працелюбність, заважливість, поміркованість, здоровий консерватизм та ін.).

Замість висновків: про перспективи соціально-адекватного менеджменту. Підводячі підсумки (хоча, як на нашу думку, розмова про засади адекватної моделі соціального менеджменту тільки починається), вкажемо на головні методологічні риси підходу до феномену соціально-адекватного менеджменту.

По-перше, соціально адекватний менеджмент орієнтований на майбутнє. Він враховує, що середовище, в якому реалізується стратегія розвитку, природно змінюється, - і завжди змінюватиметься. Ця довгострокова "хронософська" орієнтація передбачає постійну готовність до нових подій і змін, - але не одну тільки готовність правильно реагувати на зміни, коли вони вже трапилися і принесли нові риси існування. Такий підхід зобов'язує менеджера будь-якого рівня ставити питання: яке місце його організація повинна займати після таких подій, що для цього необхідно, як розробити стратегію і визначити способи для досягення визначеної мети. Сучасна управлінська філософія потребує усвідомлення того, що неможливо повністю "контролювати" майбутнє, розвиток подій, але цілком можливо, що, очікуючи зміни, організація може змінювати свій вплив на мінливе економічне, політичне і будь-яке інше середовище.

По-друге, врахування зовнішніх впливів на зміст социально-адекватного менеджменту. Слід брати до уваги одразу кілька компонентів зовнішнього середовища. До них звичайно відносять політичний процес, економічні підсистеми ( в тому числі технологію), фактори соціальні, національні, етнічні, релігійні тощо. По-третє, досліджуваний різновид менеджменту за своєю сутністю зосереджений на забезпеченні тісного органічного зв'язку між середовищем і організацією (її метою, місією,стратегіями, структурами, ресурсами) і намагається передбачити усе, що є необхідним для ефективного і тривалого, соціально виправданого існування організації. В умовах стрімких соціальних змін управлінські стратегії можуть швидко старіти, а ресурси швидко вичерпуватися. Тому задля відповідності вимогам адекватності організація (її керівна верхівка) повинно вміти за необхідності постійно ревізувати свої цілі, стратегії успіху, модифікувати елементи організації.

По-четверте, соціально-адекватний менеджмент має свій процесуальний аспект. Треба враховувати його розгорнутість у часі. Через це "методологія адекватності" передбачає функціонування механизмів моніторингу, систематичного відстеження соціальної динаміки, анализу та ін.

Якщо усе це узагальнити у розумінні змісту соціально- адекватного менеджменту, то його можна рохглядати і як спосіб мислення відносно того, як здійснювати зміни в стратегії і тактиці організацій. Важливо також мати на увазі, що забезпечення і досягення соціальної адекватності не може бути короткотерміновою кампанією. В соціальних системах (і окремих організаціях), які ставлять на меті успішно існувати і діяти багато років, міркування адекватного мислення і відповідного управління повинні бути серцевиною стратегії розвитку.

Л І Т Е Р А Т У Р А.

  1. Україна: поступ у ХХ століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000 -- 2004 рр. Послання Президента України до Верховної Ради України. 2000 рік // Урядовий кур'єр. -- 28 січня 2000р.

  2. Scott W.G., Hart D.K. The Exhaustion of Managerialism // Socety. -- 1991. -- Vol. 28. - No 3. -- P.39 -- 48.

  3. Питер Л.Дж. Принципы Питера или почему дела идут вкривь и вкось: Пер. с англ. /Сост. Предисл. и пер. Л.В.Степанова. - М.: Прогресс, 1990.

  4. Drucker P.F. Management: Tasks, Responsibilities, Practics, New York, Harper and Row, Publishers, 1985.; Drucker P.F. Managing for Results. New York, Harper and Row, Publishers, 1967.; Drucker P.F. Managing in Turbulent Nimes. New York, Harper and Row, Pablishers, 1980; Друкер П.Ф. Новые реальности: в правительстве и политике, в экономике и бизнесе, в обществе и мировоззрении / Пер. с англ. -- М.: СП "Book Chamber International", 1994.- 381 с. та ін.

  5. Синергетическая парадигма. Многообразие поисков и подходов. -- М.: Прогресс -- Традиция, 2000. -- 536с.

  6. Слюсаревський М.М. Ілюзії і колізії. --К.: Гнозис, 1998.; Гнатенко П.І. Український національний характер. -- К.: "ДОК - К", 1997.; Калина Н.Ф., Черній Е.В., Шоркин А.Д. Лики ментальности и поле политики. -- К.: Агропромвидав України, 1999.; Політична культура демократичного суспільства: стан і перспективи в Україні: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції. --К.: Гнозис, 1998.;Психологія масової політичної свідомості і поведінки / Відп. ред. В.О. Васютинський. -- К.: "ДОК - К", 1997.; Юрій М.Т. Етногенез та менталітет українського народу. -- К.: Таксон, 1997. та ін.

  7. Дмитренко Г. Концепция антропосоциального управления обществом// Проблемы теории и практики управления. -1998.- No2.

  8. Лісовий В. Нація -- етнос // Політологічні читання.- 1992. - No3.

  9. Согомонов А.Ю. Судьбы и пророчества Питирима Сорокина // Сорокин П.А. Человек. Цивилизация.Общество. - М.: Политиздат, 1992.

АДАПТАЦІЙНІ МОЖЛИВОСТІ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ У КРИЗОВІЙ ЕКОНОМІЦІ

Інесса Ситнік,
аспірант кафедри фінансового менеджменту
Донецької державної академії управління

Статтю присвячено аналізу обсягів реальних інвестицій та виявленню можливих джерел інвестування промислових підприємств України. Розкриті адаптаційні можливості інвестиційного процесу в умовах кризової економіки. Деяку частину неплатежів, заборгованості по заробітній платні та податковій недоїмки можна розглядати як приховані інвестиції.

Інвестиції (нім. Investition, від лат. Investio - одягаю, вкладаю), відповідно до загально прийнятого академічного визначення - це довгострокові вкладення капіталу в різні галузі господарства (як у середині країни так і за її межами) з метою одержання прибутку.

Інвестиції дуже часто підрозділяють на два великих типи. Інвестиції фінансові або портфельні (portfolio) - це вкладення капіталу в покупку цінних паперів емітованих корпораціями або державою. Інвестиції реальні або прямі (direct) - це вкладення грошей у виробничий основний капітал (будинки, споруди, обладнання), товарно-матеріальні запаси, а також у житлове будівництво.

Розмір інвестицій, крім того, є один із найважливіших параметрів економічного благополуччя країни, показник її спроможності до економічного росту. "Світовий досвід засвідчує, що для стабільного економічного росту інвестиції повинні бути на рівні 19 - 25 % від ВВП" [1].

Загальновизнаним є те, що в пострадянських економіках, включаючи й економіку України, розмір інвестицій характеризується дуже малими значеннями, як абсолютними, так і відносними, які до того ж скорочуються.

Так, якщо частка країн ЄС у загальному обсязі світових інвестицій складає 19 % і країн НАФТА (Північноамериканської зони вільної торгівлі) теж 19 %, то частка всіх країн СНД разом узятих не перевищує у ньому 3 %.

Відповідно до підрахунків деяких вітчизняних авторів в однім тільки 1995 р. реальний обсяг інвестицій у нашій країні скоротився на 35 % (!), а майже на всьому протязі 1990 -х років розмір чистого накопичення основного капіталу не перевищував 0,5 % ВВП, що в десятки разів нижче, ніж в розвинених економіках країн Заходу.

Одним з проявів зниження інвестиційної активності можна вважати і те, що протягом 1990 - 99 років, взагалі, відбувалася деградація галузевої структури української промисловості - частка паливно-енергетичних галузей у загальному обсязі промислового виробництва збільшувалася, а частка машинобудування і легкої промисловості знижувалася. Цей факт знайшов своє відображення в посланні президента України Верховній Раді на 2000 р.: "У 1999 р. тривала тенденція до скорочення питомої ваги галузей, що виробляють продукцію інвестиційного комплексу (машинобудування та будівельні матеріали). Минулого року частка машинобудування в структурі промислового виробництва склала 13,8 % проти 30,7 % у 1990 р. За цей же час майже у 8 разів скоротилася питома вага легкої промисловості. Водночас продовжує зростати частка найбільш енергоємних та екологічно шкідливих галузей (паливно-енергетичної, металургійної, хімічної). У 1999 р. вона досягла 59 % проти 26,5% у 1990 р."[2].

Новітню історію незалежної України цілком справедливо підрозділяють на два періоди: один - від здобуття незалежності у 1991 р. до 1994 р., а другий - з жовтня 1994 р., часу проголошення курсу радикальних економічних реформ. Різке падіння капітальних вкладень стало помітним вже в перший період.

Таблиця 1. Капітальні вкладення підприємств і організацій України у 1990 - 1995 р. ( у порівняних цінах 1991 р., млн. крб.)[3]

КВ

1990 р.

1991 р.

1992 р.

1993 р.

1994 р.

1995 р.

1

2

3

4

5

6

7

Всього за усіма форми власності та джерелами фінансування

53516

49713

31363

28122

21745

14134

Однак і другий період перелому цій тенденції не приніс, про що свідчать дані 1995 р.

Необхідно зауважити, що оцінки розміру капіталовкладень, що публікуються різними авторами, часом відрізняються одна від одної на декілька відсотків. Наприклад, у статті Кваснюка Б.Є. і Величнко О.В. [3] наводиться цифра, що характеризує питому вагу капіталовкладень у ВВП у 1995 р. - 15,8%, а у статті Стирського М.В. [4] ций показник дорівнює - 17,2 %. Розбіжність, як бачимо, складає 1,4 %. Приклади такого роду можна продовжувати, однак навіть за самими оптимістичними, тобто завищеними оцінками, загальна тенденція 1990-х років полягає в зниженні питомої ваги капіталовкладень у ВВП (табл. 2).

Таблиця 2. Питома вага капіталовкладень у ВВП [4]

КВ

1991р.

1992р.

1993р.

1994р.

1995р.

1996р.

1997р.

1998р.

1

2

3

4

5

6

7

8

9

У % до ВВП

20,0

14,9

19,8

19,1

17,2

15,4

13,5

11,1

Існують серйозні причини згаданої розбіжності даних. Ціллю цієї статті не є їх скільки-небудь докладний аналіз. Відзначимо лише основні з них. В роки реформ в Україні тривалий час співіснували методики розрахунку накопичень за радянською схемою балансу народного господарства і за міжнародною системою національних рахунків, на яку переходила країна; здійснювався нерегулярний перегляд вартості основного капіталу; відбувалося свідоме перекручування суб'єктами господарювання (частіше - убік заниження) найважливіших даних, наприклад, про обсяг випуску продукції, про розмір прибутку і заробітної плати, а також про споживання основного капіталу; не всі суб'єкти господарювання повною мірою охоплені звітністю ("тіньова", "сіра" економіка, і не тільки). У результаті склався відомий дисонанс між формально-статистичними показниками накопичень і валовими капітальними вкладеннями в Україні.

Та все ж, не дивлячись на розбіжності, які викликані неупорядкованістю статистики, згорнення інвестиційного процесу підтверджується аналізом джерел його фінансування. Як відомо, приватні (недержавні) інвестиції фінансуються, насамперед, за рахунок власних (внутрішніх) джерел підприємств: амортизаційних відрахувань і нерозподіленого прибутку.

В Україні практично всі роки реформ відбувалося абсолютне і відносне зниження балансового прибутку підприємств. Так, наприклад, балансовий прибуток у 1996 р. складав 14,4 млрд. грн., у 1997 р. - вже 13,9 млрд. грн., а у 1998 р., взагалі, знизився до 3,4 млрд. грн.

Таблиця 3. Прибуток по галузям економіки [5]

1992 р., млрд. крб

1995 р.

1996 р.

1997 р.

1998 р.

млн. грн.

1

2

3

4

5

6

Прибуток або збиток (-) по всіх галузях

2555

18806

14418

13868

3419

У т. ч.:

- промисловість

- сільське господарство

1298

478

9343

832

7376

-1328

7916

-3362

2548

-4424

Частка балансового прибутку у ВВП теж знижувалася: якщо у 1996 р. вона складала 17,7 %, у 1997 р. - 14,9 %, то у 1998 р. - 3,3 % (цифри розраховані виходячи з офіційних даних Держкомстату України).

Постійно збільшувалося число збиткових підприємств. У 1990 р. збитковим було кожне 11 підприємство, у 1994 р., за різними даними, кожне 7 або 8, у 1995 р. - кожне 5, у 1996 р. - кожне 3, у 1997 р. -- кожне 2. В даний час збитковими є понад 50 % усіх підприємств України.

Поряд із скороченням прибутку підприємств, в Україні практично не зменшувався податковий прес. Сьогодні він такий, що приводить до вилучення з інвестиційного використання, як мінімум, 25 % прибутку, у той час як у країнах Заходу цей показник коливається в межах 5 - 10 % [6]. Крім того, якась частина валового прибутку не використовується в якості фінансових джерел капіталоутворення, а йде, наприклад, на оплату праці, насамперед, вищих керівників підприємств.

Амортизаційні відрахування, в якомусь смислі, теж перетворилися в додатковий вид податку. Так, на початку 1999 р. в державний бюджет України надходило 10 % сум амортизаційних відрахувань, нарахованих підприємствами й організаціями [4].

Отже, аналіз джерел фінансування інвестиційного процесу в українській економіці теж не суперечить даним офіційної статистики про зниження інвестицій у країні.

Одночасно слід констатувати цікаву картину: якщо інвестиції дійсно знижуються, то чому відсотки щорічного падіння промислового виробництва в Україні стають усе меншими, а у І кварталі 2000 р. спостерігається навіть явний ріст приблизно на 9 -10 % ?

Таблиця 4. Динаміка промислового виробництва в Україні у 1990 --1999 рр. (% до попереднього року) 3

Роки

1990

1991

1992

1993

1994

1995

1996

1997

1998

1999

І кв. 2000 р. до І кв. 1999 р.

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

-0,1

-4,8

-6,4

-8,0

-27,3

-11,7

-5,1

-1,8

-1,5

+4,3

+9,7



Обсяг промислового виробництва всі роки реформ, у цілому, знижувався, але при погляді на статистичні дані видно, що він поводиться, скоріше, як деяка пружина, котра має визначену пругкість та чинить опір безперервному стиску. Причому, ця пружина, досягнувши максимального ступеню стиску десь у 1997 - 98 р., починає розпрямлюватися у 1999 р. і, особливо, у І кварталі 2000 р. А у деяких галузях промисловості (харчова, кондитерська та ін.) темпи "розпрямляння" таки фантастичні - від 20 до 40 % у рік. Чим це пояснити? Адже якщо примітивно виводити ріст промислового виробництва з розміру інвестицій (що фіксуються офіційною статистикою) або, іншими словами, вважати рівень промислового виробництва функцією розміру інвестицій, то ніякого росту і навіть уповільнення темпів падіння у нас зараз не повинно було бути. У чому ж справа і як можна пояснити цю ситуацію?

Наша гіпотеза така: інвестиційний процес у кризовій економіці "вміє" деяким чином адаптуватися до ситуації, набуваючи нові несподівані форми, які не фіксуються офіційною статистикою, а якщо і фіксуються, то зараховуються до інших явищ, які не стосуються до області інвестицій. Виходячи з цього припущення, в кризовій економіці фактичний розмір інвестицій набагато вище, ніж здається на перший погляд.

Як приклад, що підтверджує методологічну прийнятність такого підходу, наведемо підсумки одного дослідження, присвяченого зв'язку між темпами інфляції та інвестиційною діяльністю в різних країнах за 20-річний період (1973 --1992 рр.) [7].

Інфляція, особливо та, яка досягає великих значень, є ознакою кризового стану економіки. Підриваючи функції грошей як засобу накопичення і міри вартості, вона сприяє непевності оцінки очікуваного ефекту від інвестицій, що приводить до зростання інвестиційних ризиків. Інвестиційні проекти згортаються, посилюється відплив капіталу з країни, інвестиції витискаються споживанням, проїданням накопичень. Очевидно, що високі темпи інфляції придушують інвестиційну активність. Але, як виявляється, не усувають її зовсім.

У досліджувану групу ввійшли 25 країн, дуже різних за своїми економічними параметрами: Аргентина, Бразилія, Туреччина, США, Австралія та ін.

Один з висновків цієї роботи звучить так: "Важливо і цікаво те, що інвестиції не падають до нуля при зростанні інфляції, а стабілізуються на деякому рівні, хоча і низькому, але на рівні, який забезпечує відтворення економіки. Навіть в… групі країн… з високою інфляцією, рівень інфляції виявився недостатнім, щоб зруйнувати економіку. Крім того, у більшості цих країн активно працювали компенсаційні механізми…"[7].

Отже, інвестиційний процес здійснюється навіть в умовах високої інфляції. Однак інфляція - це не єдина риса нашої кризової економіки. Неплатежі теж являють собою серйозну проблему. Сума дебіторської, і особливо, кредиторської заборгованості не зменшується, а зростає. Наприклад, по одній Донецькій області протягом 1999 р. взаємні неплатежі зросли більш, ніж на одну третину. Дебіторська заборгованість підприємств і організацій області, за даними Донецького обласного управління статистики, склала на початок 2000 р. 20,4 млрд. грн., кредиторська досягла 29,7 млрд. грн. У промисловості області власні борги еквівалентні обсягу продукції, виробленої за 10 місяців, у вугільній галузі кредиторська заборгованість дорівнює обсягу продукції 14 місяців.

Неплатежі впливають на інвестиційну активність дуже негативно. Загальновідомо, що вони сприяють загостренню і без того гострої проблеми недостачі оборотних коштів, а також натуралізації і бартеризації економіки. У таких умовах говорити про ріст інвестиційної активності наївно. Однак, проведений нами аналіз даних ряду промислових підприємств показує, що якась частина всього масиву неплатежів може бути інтерпретована як інвестиції, однак, як інвестиції, що здійснюються в ненормальній, патологічній формі.

Наведемо приклад з галузі металургії. Підсумки роботи комплексу чорної металургії Донецької області у 1999 р. в порівнянні з 1998 р. були непоганими. У результаті девальвації гривні, яка прискорилася після серпня 1998 р., вдалося досягти досить високої рентабельності (за окремими видами продукції до 70%). Сукупний балансовий прибуток підприємств чорної металургії області склав біля 16 млн. грн., на відміну від збиткового 1998 р., коли збитки склали 92,5 млн. грн. У металургійних підприємств, теоретично, з'явилася об'єктивна можливість погасити бюджетні борги, поповнити оборотні кошти, а також збільшити інвестиції. Але на практиці цього не відбулося. Як вірно зауважив регіональний діловий щотижневик, "заборгованість підприємств чорної металургії перед бюджетами всіх рівнів не тільки не скоротилася, а навіть збільшилася до 64,3 млн. грн. По суті справи - це гроші, якими держава дотує металургів. Більш того, обсяг інвестицій у виробництво у 1999 р. зберігся на рівні 1998 р. у гривнівому численні - порядку 171 млн. грн.. Прибуток же, що одержали металурги, треба думати, осів де-небудь в оффшорних зонах…" [8].

Аналогічні ситуації мають місце не тільки в металургії.

Кошти, які відпливають за кордон, можна розглядати як інвестиції з України в закордонні економічні системи. У результаті такого відпливу капіталів не задовольняються повною мірою інвестиційні потреби вітчизняного виробництва. Ці потреби задовольнялися б ще у меншому ступені, якби держава фактично не компенсувала (частково) цей утворений вакуум інвестиційних ресурсів за рахунок своєї негласної відмови від стягування в бюджет з підприємств-гігантів належної недоїмки. Так за рахунок бюджету, за рахунок соціальних програм покриваються податкові гріхи металургійних та інших промислових баронів.

Розмір недоїмки по податкових платежах, фактично, стає в такій ситуації своєрідним статистичним слідом капіталів, що відплили за кордон (або пішли у "тінь"), тобто показником розміру інвестицій у вигляді неявних дотацій, здійснених за рахунок бюджету в металургійний комплекс.

Не тільки недоїмка, але й деяка частина кредиторської заборгованості між підприємствами України також є захованими інвестиціями. Багато підприємств, маючи гроші, свідомо не розраховуються зі своїми контрагентами (постачальниками сировини, електроенергії, тощо) і, таким чином, перекладають тягар фінансових проблем на чужі плечі. Наприклад, енергетики, не отримуючи належних коштів за свій товар -- електроенергію -- фактично кредитують усі інші галузі економіки, тобто інвестують у них. Але такі "інвестиції" слід визнати нездоровим явищем, бо вони мають примусовий, неринковий характер, відбуваються мимо волі і бажання енергетиків та призводять до поступового виснажування та руйнації галузі-кредитора.

Відповідно до наших приблизних оцінних розрахунків, у масштабах усієї країни до 30 % недоїмки по обов'язковим податковим платежах, 60 % заборгованості по заробітній платні, 70 % простроченої кредиторської заборгованості між підприємствами можна вважати як розмір схованих інвестицій держави, фізичних осіб і підприємств в економіку, і, отже, зарахувати до розміру внутрішніх інвестицій. Збільшені на відповідну величину, інвестиції, що їх нам наводить офіційна статистика, вже не виглядають такими малими, а майже дорівнюють стандартам, притаманним економікам, які зростають.

Таким чином, інвестиційний процес в Україні відбувається, причому у наростаючому темпі. Але форми, які він прийняв, не можна вважати прийнятними для суспільства. Щоб економічне зростання було стійким і тривалим, треба покращувати платіжну дисципліну в державі.

Література:

  1. Губський Б.В. Інвестиційні процеси в глобальному середовищі. -- К.: Наукова думка. - 1998. -- С. 279.

  2. "Урядовий кур'єр". - 28 січня 2000 р. - No 16

  3. Кваснюк Б.Є., Величко О.В. // "Фінанси України". -- 1996. - No 11.

  4. Стирський М.В. Макроекономічні умови здійснення інвестиційної діяльності. // "Фінанси України". -- 1999. - No 12.

  5. Статистичний щорічник України за 1998 р./ Держкомстат України; За ред. О.Г. Осауленка; - К.: Техніка, 1999. -- С. 70.

  6. Величко В., Величко А. Тенденції в нагромадженні капіталу і зростання інвестиційної активності // Економіка України. -- 1999. - No 6. -- С. 55.

  7. Замков О.О. Инфляция и инвестиции в рыночной экономике. // Вестн. Моск. Ун-та. Сер. 6, экономика. -1995. - No 3.

  8. А. Розумов. Блеск и нищета. Мрачные прогнозы для черной металлургии. // Деловой Донбасс. - No5 (218) от 15.02.2000. - С. 11.



АНАЛІЗ СУЧАСНОГО СТАНУ КРЕДИТНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

Валентина Гриньова
доктор економічних наук, професор, завідуюча кафедрою Харківського
державного економічного університету, академік Академії
економічних наук України

Олег Васюренко
кандидат економічних наук, доцент, докторант Харківського державного

економічного університету

На основі ґрунтовного аналізу кредитної системи автори роблять висновок про необхідність реструктуризації кредитного портфеля комерційних банків. Акцентовано увагу на необхідності збільшення частки довгострокових кредитів. Констатовано відсутність чіткого законодавства в сфері кредитних відносин. Важливим є створення ефективного механізму повернення кредитів. В цілому автори вважають необхідною комплексну цільову програму розвитку кредитних відносин, що сприятиме розвитку довгострокового кредитування, збільшенню обсягів інвестицій, прискорить приватизацію.

Наприкінці 1997 р. в Україні було зареєстровано 223 банки та близько 230 кредитних спілок. Фактично працюють 188 банків і тільки половина кредитних спілок, активи яких становлять до того ж 3-4 млн.грн. Таким чином, на сьогодні ядром кредитної системи України виступають комерційні банки.

Дослідження стану і тенденцій розвитку кредитної системи проведено шляхом розгляду діяльності банків у цілому, особливостей законодавчої та нормативної бази кредитних відносин і, нарешті, на основі всебічного аналізу власне кредитно-інвестиційних процесів.

За станом на 01.07.97р. комерційні банки України можна умовно розділити на такі групи:

1 група -- колишні системні банки: Промінвестбанк, Україна АК, Укрсоцбанк, Ощадбанк, Укрексімбанк (всього 5);

2 група -- банки із 100% іноземним капіталом,серед яких: Сосьєте Женераль-Україна, Креди Ліоне-Україна ;

3 група -- комерційні банки, допущені до обслуговування бюджету: Приватбанк, Аваль, Укрсіббанк, Український кредитний банк, Брокбізнесбанк, Надра та ін. (всього 11);

4 група -- банки, які виконали нормативні вимоги щодо формування статутних фондів у розмірі 1 млн. ЕКЮ: ПУМБ, Укрінбанк, АЖІО, ВАБанк та ін. (всього 124);

5 група -- банки, які виконали поточні нормативні вимоги щодо підвищення розміру статутного фонду до 750 тис. ЕКЮ (всього 22).

Аналіз кредитної діяльності названих груп свідчить про те, що найбільша частка виданих позик припадає на 1 групу банків -- 3008,28 млн.грн. В першу чергу це пов'язано з тим, що ці банки мають доступ до бюджетних коштів. На другому місці 4 група -- 1512,1 млн.грн., на третьому -- 3 група (1384,28 млн.грн.).

Найбільші кредитні портфелі мають банки першої та третьої груп, на які припадає 72% загального обсягу кредитних вкладень. Що ж до міжбанківських кредитів (МБК), то на першу і третю групи банків припадає 59% їх загального обсягу, а на четверту групу -- 35%. Залучені кошти розподілились за групами таким чином: 1 група -- 4877,39 млн.грн. (47,48%), 2 група -- 215,19 млн.грн. (2,09%), 3 група -- 2467,69  млн.грн. (24,01%), 4 група -- 2663,11 млн.грн. (25,92%), 5 група -- 48,48 млн.грн. (0,5%).

Облігації внутрішньої державної позики (ОВДП) розподілились таким чином: 41,7% -- у 1 групи банків та 31,74% -- у банків 4 групи.

Отже, на українському ринку банківських послуг можна виділити ряд банків, які і визначають рівень розвитку банківської системи в цілому. Це -- колишні системні банки, бюджетні банки та банки 4 групи. З одного боку, безумовно, позитивним є те, що банківська система вже має досить потужну групу банків, але з другого -- бажано, щоб склад цієї групи був більш представницьким. Не менш важливим фактором є необхідність підвищення потужності різних банків, а не тільки тих, що обслуговують бюджет, тим більше що з 15.02.98р. кількість ,,бюджетних" банків скорочено до 7, шість з яких -- НБУ та колишні системні банки.

Дослідження право-економічних основ кредитної діяльності банків дозволяє зробити висновок, що нормативні документи, прийняті в Україні, достатньо відображають особливості кредитних відносин. Разом з тим вони надають порівняно широкі можливості щодо вибору конкретних управлінських рішень, захищаючи в цілому толерантність банківської системи. Врахування банками специфіки обслуговування конкретних сегментів ринків надає ширші можливості управління кредитними ресурсами і разом з тим може накласти на них суворіші обмеження щодо підвищення ефективності функціонування банку залежно від результативності кредитних процесів.

Проведений аналіз поточного стану кредитної системи України показав, що в сучасній практиці комерційних банків залучені кошти, як правило, значно перевищують розмір їх власного капіталу 1) .

Так, на початок 1997р. відношення залучених коштів до капіталу дорівнювало 2,9, а на 01.10.97р. збільшилось до 3,74. Таким чином, зростання обсягів залучення коштів становило більш ніж 1,2 раза. На 01.10.97р. капітал комерційних банків України становив 1366143,7 тис.грн., а залучені кошти -- 5109377,44 тис.грн. В 1996р. залучені кошти становили 5239393,94 тис.грн. Прослідковується досить чітка тенденція щодо збільшення залучених коштів і, врешті-решт, до підвищення кредитоспроможності комерційних банків.

На 01.01.97 р. залучені кошти перевищували капітал майже в 2 рази у 70,59% банків, від 3 до 5 разів -- у 26,05% банків. Найбільше перевищення було у таких банків: Приватбанк -- 6,16 рази, Південний -- 7,66 раза, Аваль -- 8,67 раза, Словўянський -- 10,28 раза. На 01.10.97 р. залучені кошти перевищували капітал у 2 рази в 61,29% банків, від 3 до 5 -- у 29% банків, від 5 -- у 10,48% банків. Найбільше перевищення у Приватбанку -- 10,14 раза та Порто-Франко -- 10,38 раза.

Особливо слід виділити постійне зростання обсягів кредитів, виданих комерційними банками. Якщо в 1996 р. загальна сума виданих кредитів становила 5452 млн.грн., то на 01.10.97 р. -- вже 7006 млн.грн., що відповідає збільшенню в 1,3 раза порівняно з аналогічним періодом 1996 року.

Відбуваються зміни і в структурі не повернених у строк та пролонгованих кредитів. Так, у структурі кредитних вкладень розмір не повернених у строк кредитів на 01.01.96 р. становив 554 млн.грн., на 01.01.97 р. -- 731 млн. грн., на 01.07.97 р. -- 474 млн. грн.; розмір пролонгованих кредитів становив на 01.01.96 р. 579 млн. грн., на 01.01.97 р. -- 833 млн. грн., на 01.07.97 р. -- 548 млн. грн. На 01.07.97 р. не повернені в строк кредити в структурі кредитного портфеля комерційних банків України становили 11%, а пролонговані -- 14%.

Порівняно з 1996 р. відбулося зменшення показників, які аналізуються: прострочені -- на 7,6%, пролонговані -- на 4,9%, що свідчить про загострення політики НБУ по відношенню до контролю кредитної діяльності банків.

Відбувалися зміни і в структурі активів. Так, у 1996 році структура активів у середньому по комерційних банках мала такий вигляд: кредитний портфель -- 32%, основні засоби та капітальні вкладення -- 10,5%, каса та кореспондентські рахунки в НБУ -- 6,6%, інвестиції -- 6%, дебітори -- 5,3%, кореспондентські рахунки в інших банках -- 3,7% 1,2).

Про зростання кредитів також свідчить і узагальнена динаміка змін обсягів кредитів у структурі активів комерційних банків України 3). Висновок про зростання обсягів підтверджується результатами аналізу кредитно-інвестиційного портфелю (КІП).

Основними елементами КІП для комерційних банків України є: МБК, короткострокові та довгострокові кредити, валютні кредити та інвестиції. При цьому на частку кредитного портфеля припадає більше 60%.

Аналіз показав, що динаміка МБК та довгострокових кредитів кардинально не змінюється, а зміни валютних та короткострокових вкладень мають істотні коливання. Простежується зростання короткострокового кредитування та тенденція зростання обсягів видачі валютних кредитів. Це пов'язано, з одного боку, з існуючими, як і раніше, побоюваннями нестійкості економіки України в цілому, з другого, як вважає автор, -- недостатністю кваліфікації та досвіду у кредитних менеджерів. Управління короткостроковими ресурсами найбільш просте: ліквідність банку практично не змінюється, ризики -- мінімальні. При цьому незадовільно низьким залишається довгострокове кредитування (на рівні 3-4% від загального обсягу кредитів), яке при зміні відсоткових ставок створює передумови як для одержання прибутку, так і можливих втрат для банку, але є насущною необхідністю для економіки в цілому.

Зазначимо, що на 01.01.97 р. найбільші вкладення в довгострокові кредити були у портфелях таких банків: ШАХТЕКОНОМБАНК -- 50,19%, НОРД-БАНК -- 30,28%, НАДРА -- 27,3%, ДОНУГЛЕКОМБАНК --25,94%. Валютні кредити були у портфелях 57,14% банків. Максимальні валютні вкладення мали: ПУМБ -- 13,64%, РЕГІОН-БАНК -- 61,05%, УКРІНБАНК -- 55,26%, ЛЕГБАНК -- 48,6%.

На 01.10.97 р. МБК складав 86,29%. Найбільший обсяг мав ДЕПОЗИТНО-КРЕДИТНИЙ банк -- 90,51%, потім ідуть АЖІО -- 57,22% і ФОРУМБАНК --53,54%.

Короткострокові кредити мали всі банки, при цьому 21% усіх банків мали у своїх портфелях більше 80% валютних, як найстабільніших, кредитів; 34% банків мали у портфелі від 50% до 80% короткострокових кредитів; 35% банків -- від 20% до 50% короткострокових кредитів та 10% банків -- менше 20%. Найбільший відсоток короткострокових кредитів мав АКСІ-БАНК -- 99,81%.

Довгострокові кредити мали лише 35,48% усіх банків. Найбільші довгострокові вкладення мали: ШАХТЕКОНОМБАНК -- 39,78%, ЮЖКОМБАНК -- 32,92%.

Валютні кредити були наявні у 56,06% банків. Найбільші валютні кредити мали: ПУМБ -- 61,47%, РЕГІОН-БАНК -- 55,66%, КРЕДИТ-ДНІПРО -- 45,08%, ЗУКР -- 42,55%.

Інвестиційний портфель був відсутній лише у трьох банків: АРКАДІЯ, Слобожанський, ЛЕВАДА (вони мали в основному короткострокові кредити).

У 8 банків в інвестиційному портфелі немає ОВДП, наприклад, у банку СЕРВІС інвестиційний портфель має 49,64%, а ОВДП немає.

Одночасно відбуваються зміни між співвідношенням кредитного та інвестиційного портфелів банків. На 01.01.97 р. інвестиції у структурі КІП складали 19,63%, на 01.07.97 р. -- 27,16% та на 01.10.97 р. -- вже 32,4%. Таким чином, простежується явне зростання інвестицій. Разом з тим, якщо розглядати структуру інвестиційного портфеля, то видно, що це зростання є умовним. Так, на 01.01.97 р. у структурі інвестицій ОВДП мали 77,89%, на 01.07.97 р. -- 79,71%, а на 01.10.97 р. -- вже 81,39%.

Таким чином, зростання інвестиційного портфеля відбувається внаслідок привабливості ОВДП. Цей процес стає особливо помітним в останні місяці року у зв'язку зі здійсненням заходів НБУ по утриманню стабільності гривні. На сьогодні ОВДП є одним з найбільш дійових інструментів Національного банку України:

- при ломбардному кредитуванні ОВДП дозволяється використовувати як заставу з оцінкою 75% від номіналу;

- при наданні ресурсів через кредитні аукціони ОВДП приймаються в заставу за номіналом;

- в операціях РЕПО ОВДП використовуються для надання ресурсів у банківську систему шляхом купівлі облігацій (з обов'язковим наступним продажем) або для вилучення "зайвих" ресурсів -- шляхом продажу ОВДП з портфеля НБУ;

- в операціях на відкритому ринку ОВДП створюють базу для регулювання шляхом купівлі-продажу обсягів грошової маси;

- ОВДП використовуються як інструментарій створення обов'язкових резервів.

Одним з інструментів оцінки та регулювання кредитного портфеля є середньозважені відсоткові ставки на міжбанківському ринку кредитування. Показники ставок розраховуються експертами на основі оголошених ставок МБК виділеної групи комерційних банків станом на 11.00 за київським часом кожного четверга. В перелік для розрахунків включаються 15-20 банків України за розмірами активів та активно працюючих на ринку міжбанківського кредитування. Серед них: АВАЛЬ (м. Київ), АЖІО (м. Київ), ВАБАНК (м. Київ), НАДРА (м. Київ), ПРАВЕКС-БАНК (м. Київ), ПРИВАТБАНК(м. Дніпропетровськ), СЛОВ'ЯНСЬКИЙ (м. Запоріжжя), ФІНАНСИ ТА КРЕДИТ (м. Київ) та ін.

Для аналізу використовуються такі ставки:

KIBOR -- Kyiv Interbank Offered Rate -- оголошена ставка з надання кредитів на українському ринку міжбанківського кредитування;

KIBID -- Kiev Interbank Bid -- оголошена ставка по залученню кредитів на українському ринку міжбанківського кредитування;

MIBOR -- Moscow Interbank Offerred Rate -- оголошена ставка з надання кредитів на російському ринку міжбанківського кредитування;

MIBID -- Moscow Interbank Bid -- оголошена ставка по залученню кредитів на російському ринку міжбанківського кредитування.

Показники ставок MIBOR та MIBID розраховуються інформаційним консорціумом (ЦБРФ) на основі ставок комерційних банків;

FIBOR -- Frankfurt Interbank Offerred Rate -- оголошена ставка з надання кредитів;

LIBOR -- London Interbank Offerred Rate -- оголошена ставка з надання кредитів.

Слід зазначити, що для ставок Москви та Києва характерні такі строки надання кредитів: 1 день, 7, 30, 60 та 90 днів; для Франкфурта: 7 днів, 1 місяць, 3, 6, 9 місяців та 1 рік; а для Лондона -- 1 місяць, 3 місяці, 6 місяців та 1 рік.

Упродовж періоду, що аналізується, коливання цих ставок були такі: у Франкфурті -- від 3% до 4%, у Лондоні -- 5-6%, у Москві -- 16-36%, у Києві -- 25-43%. Вже ці діапазони характеризують стабільність та ризикованість відповідних кредитних ризиків. Більше того, якщо види залежностей у Москві та Києві досить корельовані, то їх зміни практично не зв'язані з девіаціями у Лондоні та Франкфурті.

Отже, говорити про інтеграцію економіки України у світову дуже передчасно. Порівняння динаміки цієї ж ставки з залучення кредитів на російському ринку МБК та у Києві показує, що в Україні ця залежність більше спрямлена і "розтягнута". Однак пояснення належить шукати не в порівнянні стабільності, а в більшій інерційності українського ринку МБК, недостатності інформаційно-керуючих зв'язків, досвіду кредитних менеджерів.

Одним з факторів, що визначають темпи економічного зростання, є розширення банківського кредитування. Розглянемо обсяги та структури виданих кредитів. Темпи видачі кредитів усіма банками України є досить значущими. Так, якщо у 1991 році було видано усього 1,48 млн.грн., то у 1993 році кредити перевищили відмітку в 536 млн.грн., у 1994 р. -- 2973 млн. грн., у 1995 р. -- 8471 млн. грн., у 1996 р. -- 11269 млн. грн., а у першому місяці 1997 р. складали 10928 млн. грн.1). Якщо ж роздивитись темпи зростання видачі кредитів наступного року до того, що передує, то вони виглядають так: у 1993 році -- 1208%, у 1994р. -- 554%, у 1995р. -- 284% та в 1996р. -- 132%. Таким чином, відбувається зменшення темпів зростання видачі кредитів.

Якщо розглядати структуру кредитування, то зразу ж можна помітити, що на частку органів державного управління припадає приблизно половина виданих кредитів: 1994 р. -- 1410,7 млн.грн. (47,4%), 1995 р. -- 4393,4 млн.грн. (51,9%), 1996 р. -- 5809,2 млн.грн. (51,6%) При цьому темпи зростання склали у 1995 році 311,4%, а у 1996 -- 132%. Слід зазначити, що основним кредитором органів державного управління є НБУ (приблизно 99,4%)1).

Розглянемо тепер кредити, які надано комерційними банками.

У 1991 році було видано об'єктам господарювання 0,97 млн.грн., у 1992 р. -- 27 млн. грн., у 1993 р. -- 406 млн. грн., у 1994 р. -- 1558 млн. грн., у 1995 р. -- 4113 млн. грн., у 1996 р. -- 5452 млн. грн. та на 01.10.1997 р. -- 7006 млн. грн. Темпи зростання склали по відношенню до попереднього року: у 1992 р. -- 2783%, у 1993 р. -- 1503%, у 1994 р. -- 383%, у 1995 р. -- 264%, у 1996 р. -- 132,5% та на 01.10.1997 р. -- 128,5% 2). Отже, можна говорити про деяку стабілізацію кредитного ринку України, але в той же час -- про скорочення вкладень в економіку.

Якщо розглянути кредитні вкладення за видом надання валюти кредиту, то ми побачимо, що відбувається зменшення кредитування у національній валюті та зростає в іноземній. Так, якщо обсяги кредитів у національній валюті в 1991-1993 рр. складали 95-100% усіх вкладень, то в 1994-1996 рр. -- у середньому 75%. Загальний обсяг короткострокових кредитів, виданих у сферу матеріального виробництва, складав у 1994 р. 719 млн. грн. (70,5%), у 1995 р. -- 1668 млн. грн. (62%), у 1996 р. -- 2233 млн. грн. (61%); для здійснення розрахунків: у 1994 р. -- 151 млн. грн. (14,77%), у 1995 р. -- 620 млн. грн. (23,27%), у 1996 р. -- 1031 млн. грн. (28,22%).

За секторами економіки кредитні ресурси розподілились таким чином: у 1995 р. -- державний нефінансовий сектор -- 2441 млн. грн. (59,39%), недержавний нефінансовий сектор -- 1533 млн. грн. (37,27%), домашні господарства -- 135 млн. грн. (3,28%); у 1996 р. -- державний нефінансовий сектор -- 3274 млн. грн (60,05%), недержавний нефінансовий сектор -- 2015 млн. грн. (36,96%), домашні господарства -- 200 млн. грн. (3,67%) 3).

Таким чином, відбувається незначне зміщення позичальників до недержавного сектора економіки.

Розглянемо тепер динаміку змін короткострокових кредитів, виданих суб'єктам господарювання. Темпи зростання кредитних вкладень по відношенню до попереднього року склали:

а)промисловість: 1994 р. -- 404,77%, 1995 р. -- 190,59%, 1996 р. -- 85,8%;

б)сільське господарство: 1994 р. -- 162,5%, 1995 р. -- 430,77%, 1996 р. -- 121,43%;

в)транспорт та зв'язок: 1994 р. -- 200%, 1995 р. -- 637,5%, 1996 р. -- 111,76%;

г)торгівля та громадське харчування: 1994 р. -- 278,13%, 1995 р. -- 234,83%, 1996 р. -- 157,89% 1).

Найбільший сплеск кредитів припадає на 1995 рік. Найбільше постраждали у кредитному відношенні сільське господарство та промисловість, де явно простежується тенденція до зниження кредитів. Значні вкладення до будівництва, транспорту та звўязку повўязані з розвитком інфраструктури та представницьких центрів. Кредитні вкладення до торгівлі та громадського харчування є більш стабільними.

Результати аналізу кредитної системи України дозволяють зробити такі висновки:

1. Необхідна реструктуризація кредитного портфеля комерційних банків. Вона повинна бути спрямована перш за все на збільшення частки довгострокових кредитів. Збільшення частки довгострокового кредитування позитивно позначиться на стані економіки в цілому та на наукоємких галузях зокрема, що, природно, буде сприяти стабілізації економіки та поліпшенню іміджу країни.

2. Слід розглянути створення умов для розширення спеціалізованих інвестиційних інститутів довгострокового кредитування та інвестування.

3. Необхідним є вдосконалення механізму обовўязкового резервування з метою усунення можливостей "перекосів" у його структурі. Наприклад, навмисне захоплення ОВДП на даному етапі може призвести до негативних наслідків у банківській системі та згубно відбитися на курсі гривні.

4. Відсутність ефективних заходів та чіткого законодавства про роботу з проблемними кредитами не сприяє розвитку кредитних відносин в цілому. Необхідне створення чіткого механізму повернення кредитів (наприклад, на 01.04.97 р. держава прострочила повернення кредитів комерційним банкам на суму більше 400 млн.грн.), що зменшить проблеми із залученням грошей до банків.

5. Ефективний механізм гарантійного повернення кредитів допоможе знизити частку "поганих" кредитів, а у підсумку -- знизити зростання кредитних ставок.

  1. Необхідна комплексна цільова програма розвитку кредитних відношень під приватизаційні обўєкти, що буде сприяти розвитку довгострокового кредитування та збільшенню обсягів інвестицій, прискорить приватизацію, послужить важелем зменшення відсоткових ставок по кредитах комерційних банків.

___________________________

У В. Гриньова, О. Васюренко



Державне регулювання економіки: історичний нарис

Лілія Дмитриченко
кандидат економічних наук,
доцент Донецького державного університету

Нові історичні реалії ставлять на порядок денний необхідність нового аналізу і вивчення світового досвіду державного регулювання економіки. Практика показала хибність ідеалізації як планово-командної системи, так і "вільного ринку". Натомість необхідне оптимальне поєднання державного регулювання і елементів вільного ринку, що не раз в історії розвитку людства дозволяло зробити економіко-соціальний прорив. Автор грунтовно вивчає цю проблематику і готує монографію "Державне регулювання економіки: методологія, теорія". Журнал пропонує читачам фрагменти з цієї цікавої роботи, де аналізується історичний аспект державного регулювання економіки. На прикладах державної економічної політики, яка проводилась різними країнами в різні історичні часи, зроблено висновок про необхідність застосування в умовах сучасної України як загальноісторичних, так і специфічних методів, форм та важелів державного регулювання соціально-економічних процесів.

Формування в Україні нового типу ринкових відносин посилює інтерес до економічної політики сучасних цивілізованих держав, що визначає розквіт їх продуктивних сил. Така політика спирається на аргументовану економічну теорію. Вивчаючи історію формування основних напрямків і шкіл сучасної економічної теорії, а також практику її використання державами при розробці соціально-економічної політики, ми прийшли до висновку про те, що вона розвивається у рамках концепції державного регулювання економіки. Розуміння й прийняття цього твердження є досить важливим для визначення стратегії і тактики України у вирішенні соціально-економічних проблем.

Сьогодні ідея державного регулювання української економіки багатьом не до душі. Побутує думка, що сама постановка питання про державне втручання в економічні процеси є консервативною і неактуальною в умовах розвитку ринку, що вона дисонує з самою практикою ліквідації багатьох елементів державних управлінських структур. Така думка має серйозне підгрунтя - крах економічної і політичної систем колишнього Радянського Союзу, центральним елементом державного механізму якого було державне директивне планування. Не будемо давати оцінку минулому режиму, її дала сучасна дійсність. Зазначимо лише, що система директивного планування, яка дискредитувала себе, - тільки одна з форм державного регулювання економіки, що сучасні цивілізовані країни широко використовують численні форми і методи втручання держави у соціально-економічні процеси.І якщо кілька десятиріч тому американські вчені Роберт Дайл і Чарльз Ліндблом відзначали, що "для мислячих людей стає усе важче визнавати обгрунтованими альтернативи, що вбачаються у традиційному виборі між... плануванням і вільним ринком, регулюванням і вільною конкуренцією..."[1], то нині мало хто має сумнів у необхідності державного регулювання економіки. Питання полягає лише у тому, яким є його межі, 0форми і методи. Відповісти на це питання прагнуть представники різноманітних напрямків і шкіл сучасної економічної теорії. Вивчаючи погляди її провідних представників і наслідки практичного використання висновків теорії різними державами, ми зможемо врахувати історичний досвід і на цій основі формувати соціально-економічний розвиток України.

Слід відзначити, що, незважаючи на досить тривалий період ринкових реформ, Україна не має загальновизнаної концепції нового господарського механізму. Діапазон точок зору на роль держави в економічному житті досить широкий: від повного заперечення державного втручання в економіку до вкрай жорсткої диктатури держави.

Зауважимо, що у нашому ставленні до протилежних позицій з будь-якого питання науки, у тому числі з проблеми державного регулювання економіки, ми виходимо з того, що багато крайнощів не повинні бути непримиренно ворожими. Кожна точка зору має право на існування. І навіть якщо вона виявляється практично необгрунтованою, то все одно вона корисна, оскільки відображає історичний досвід. Як зауважив Дж.М.Кейнс, "ідеї економістів... і коли вони мають рацію, і коли помиляються - мають набагато більше значення, ніж прийнято думати"[2]. Це важливо мати на увазі сьогодні, бо, відстоюючи винятковість своїх поглядів, ми не вміємо слухати опонентів. Ще гірше те, що ми ігноруємо історичний досвід і наступність ідей. Популістська ідея несумісності плану і ринку, висловлена наприкінці 80-х років у формулі: "Не можна бути вагітним наполовину", тобто або план, або ринок, навряд чи сьогодні серйозно сприймається у цивілізованому суспільстві, де вагітність - це процес, який регулюється. У противному разі дитя може виявитися неповноцінним. Саме це і трапилося з нашою економікою після руйнування координуючих елементів господарського механізму

У сучасних умовах формування різноманітних форм власності і роздержавлення економіки найважливішою (як у методологічному аспекті, так і стосовно практичної значимості) є проблема діалектики державних та ринкових важелів регулювання соціально-економічних процесів. Самі по собі вони відображають, у відомому сенсі, протилежні відносини. Однак у будь-якому явищі кожна з протилежних сторін не тільки не виключає, а передбачає свою протилежність. Кожна з них викликана до життя відповідним рівнем розвитку продуктивних сил. Наскільки практика підтвердила дієвість вартісних зв'язків та об'єктивну обумовленість державних регулюючих начал, настільки стає зрозумілим, що реалізувати ідею поступального розвитку суспільства можливо тільки на основі відтворення усіх притаманних суспільству відносин. Складність полягає у пошуку оптимального співвідношення ринкових і державних регулюючих начал.

Сучасний етап розвитку економіки України характеризується створенням умов для превалювання ринкових зв'язків, що виражається як у формуванні приватних форм власності, так і в ідеї скасування багатьох елементів системи державного регулювання економіки, зокрема Держплану.

Природними є питання: "Чи не впадемо ми у крайню протилежність, широкомасштабно роздержавлюючи центр? Йдучи таким шляхом, чи зможемо ми реалізувати ідею соціальної справедливості, від якої не відмовляємось? А можливо, цей крок обумовлений тим, що здійснили "перескок" у виробничих відносинах, штучно випереджаючи рівень розвитку продуктивних сил і тепер треба повернутися назад, щоб створити необхідну матеріальну базу цієї ж соціальної справедливості? І, нарешті, чи настільки необхідним є тернистий шлях поступального руху до світлого майбутнього і чи немає іншого механізму його досягнення?"

Для відповіді на ці запитання, очевидно, буде корисним звернутися до історії державного регулювання економіки, а точніше, до історії державного регулювання ринкових відносин. Це тим більш необхідно, що у сучасних умовах намітилася множинність підходів до механізму ринку. Одні вчені та практики пов'язують з ним розгул стихійних сил і закликають повернутися до звичного адміністративного керування і центру, інші - доводять, що тільки ринок спроможний збалансувати розвиток, забезпечити соціальний та економічний прогрес суспільства і вбачають у ньому ледь не панацею від усіх бід суспільства. Залучення до історичного досвіду у процесі аналізу альтернативних позицій виявляє специфіку механізму ринкових зв'язків у конкретних соціально-економічних умовах. Цей механізм може бути стихійним, таким, що економічно регулюється, адміністративно-командним. Безумовно одне: у господарському механізмі будь-якого суспільства поряд з ринковими регуляторами у тій чи іншій формі присутні і державні регулятори економіки, у тому числі державні регулятори ринку.

1. Роль держави в управлінні економікою простого товарного господарства

Розвиток товарного виробництва означав розклад первісної общини і формування нового способу виробництва - азіатського (східного рабства), рабовласницького (класичного, або античного рабства), феодального. Азіатський спосіб виробництва став наслідком суспільного розподілу праці і характеризувався формуванням найбільш жорсткого централізованого державного управління, яке увійшло в історію під назвою "деспотія". Деспотія здійснювала широкомасштабні заходи з будови іригаційних споруд, а також інших будівель типу великої китайської стіни або єгипетських пірамід. Будівництво іноді безглуздих з економічної точки зору об'єктів мало позитивний вплив на розвиток продуктивних сил: необхідність забезпечення засобами існування і засобами виробництва величезної маси працівників стимулювала зростання продуктивної праці і формування інфраструктури економіки.

Вже на ранньому етапі державності людство замислюється над роллю держави в управлінні економічним життям суспільства. Це знайшло відображення у законах вавілонського царя Хаммурапі (ХVІІІ ст. до н.е.), у древньоіндійських "Законах Ману" ( VІ ст. до н.е.) і трактаті "Артхашастра" (ІV-ІІІ ст. ст. до н.е.), у поглядах древньокитайських філософів та інших історичних пам'ятках. Так, у законах царя Хаммурапі, окрім загальних норм, що регулюють відносини власності, до функцій тих, хто керує державою, входило регулювання цін, визначення норм позичкового (лихварського) відсотка. Регулювалось використання поширеної у ті часи найманої праці, зокрема встановлювались строки найму і розмір грошової винагороди за найману працю.

Найбільш системно для первісного суспільства проблеми державного регулювання економіки відображені видатним державним діячем і вченим стародавньої Індії Каутильєю у трактаті "Артхашастра". Каутилья ставив мету показати, як необхідно організувати державний апарат, які слід розробити заходи, що у сукупності склали б програму діяльності уряду, який бажає досягти економічного й політичного піднесення. Як найважливіші завдання автор трактату визначає будівництво різноманітних будівель, іригаційних споруд, торговельних шляхів, сіл та плантацій, розробку рудників, розвиток торгівлі. Примітно, що багатство держави і благополуччя панівних його прошарків Каутилья пов'язує з працею хліборобів, ремісників і торговців. Тому політику держави він орієнтує на захист людей. "Сила держави, - підкреслює вчений, - полягає в людях. Безлюдна ж земля подібна до ялової корови - що можна з неї видоїти?" [3].

Як свідчить трактат, до функції держави входила організація заходів з регулювання цін. Щоб попередити сезонні коливання цін, держава повинна мати товарні запаси і пускати їх у потрібний момент в обіг, добиваючись стійкості цін на ці товари. Відхилення цін від "дійсної вартості", яка визначалась кількістю "днів роботи", витрачених на виробництво товарів, допускалось державою у розмірі 5-10%. Згідно з документом "Артхашастра", володар (раджа) забезпечує напрямок діяльності людей "правильним шляхом" - шляхом розвитку продуктиних сил. Тому найголовнішою наукою оголошувалась політика, від методів якої залежать занепад, застій і розвиток суспільства.

Роль держави і товарно-грошових відносин для господарства країни широко відображена у поглядах древньокитайських мислителів. Так, заслугою Конфуція (VІ-V ст.ст. до н.е.) було усвідомлення того, що збільшення багатства держави, посилення її могутності грунтується на праці. Засуджуючи надмірне накопичення багатства, що йде на шкоду народу, Конфуцій закликає державу рівномірно його розподіляти. Перерозподіл багатства, на його думку, згладжує класові протиріччя. Правителям ставиться в обов'язок відмова від розкоші, скорочення їх витрат, турбота про поліпшення народного добробуту, зменшення податків і поборів. Примітно, що керівники держави, вважає Конфуцій, повинні мати більш високі моральні якості, в основі формування яких лежить освіта [4].

Древньокитайський мислитель Мо Ді (V ст. до н.е.), відомий як критик конфуціанства, в цілому виступав за вільну ініціативу безпосередніх виробників, зайнятих сільськогосподарською і ремісничою працею, однак він визнавав необхідність спільними зусиллями добиватися незалежного стану і благополуччя. Дійовим важелем державного управління економікою Мо Ді вважав введення податкової системи, яка дає змогу задовольняти державні потреби без рабської праці.

Економічній діяльності держави великого значення надавали автори колективного древньокитайського трактату "Гуань-цзи "(ІV-ІІІ ст.ст.до н.е.). Аналізуючи економічний і політичний лад, який панував на той час у Китаї, вони не тільки його критикували, а й пропонували низку заходів щодо його поліпшення, пов'язуючи їх з регулярним впливом на економічне життя. Автори трактату вважали доцільним державне регулювання товарно-грошових відносин через регулювання цін, використовуючи податкову систему, регулюючи грошовий обіг і кредит. Вони пропонували регулювати ціни на хліб шляхом створення державних фондів, замінити прямі податки на залізо і сіль непрямими, відкрити дешевий кредит для хліборобів, організовувати громадські роботи для тих, хто розорився у неврожайні роки [5].

Таким чином, вже у період східного рабства вчені висловлювали досить конкретні системні погляди відносно економічних функцій держави. Вони не залишались лише теоретичним побажанням, а їх впровадження у практику давало як позитивні (концентрація матеріальних і трудових ресурсів, посилення розподілу праці), так і негативні (гіпертрофувало роль держави і тим самим стримувало розвиток ринкових відносин у країнах Стародавнього Сходу) результати. Вирвавшись далеко вперед на зорі людської цивілізації, ці країни перетворилися з часом на слаборозвинені території, колонії молодих, але економічно більш розвинених країн. На прикладі цих країн історія подала перший урок згубності надмірного впливу держави на економіку на шкоду розвитку ринкових відносин. Разом з тим, це був і урок об'єктивності державного втручання у господарське життя суспільства.

Держава класичного рабства на відміну від азіатської відігравала значно меншу економічну роль. Насамперед, це характерно для Стародавньої Греції, де панувало натуральне господарство. Через нерозвиненість товарно-грошових відносин у країні більшість мислителів не мали можливості оцінити значення ринкових відносин, а, отже, і досить стримано аналізували вплив держави на ці відносини. І все ж у поглядах древньогрецьких мислителів містяться рекомендації з регулюючих функцій держави. Так, Ксенофонт (V-ІV ст. ст. до н.е.) пропонує державі шляхом регулювання податків заохочувати приплив іноземців в Афіни, розширювати видобуток срібла, організовувати торгівлю рабами. Платон (V-ІV ст. ст. до н.е.) ставить за обов'язок державі функцію регулювання зайнятості грецьких громадян, зокрема, на його думку, держава повинна закріпити розподіл суспільства за заняттями, заборонити особам, які займаються обробкою металів, обробляти дерево і, навпаки, особам, що обробляють дерево, заборонити обробку металів. Платон вважає, що держава повинна стримувати надмірний розвиток ремесла, це завдає шкоди найважливішому з усіх занять - землеробству. Крім того, Платон закликає державу забезпечити справедливий обмін товарів: встановити правила, які регулюють торговельний обіг, і суворо слідкувати за їх виконанням.

Орієнтовані на ринок господарства набули значного поширення у Стародавньому Римі. З одного боку, натуральний характер відносин між державою і "домогосподарствами не сприяв розвитку ринкових зв'язків, з другого ж - держава не претендувала на домінуюче становище в економічній системі суспільства, що дало можливість для безперешкодного розвитку ринку і переходу до більш розвиненої системи суспільно-економічних відносин, яка зветься феодальною.

Відомо, що феодалізм грунтувався на більшій у порівнянні з рабовласництвом економічній свободі головної продуктивної сили - селян. Це обумовило зростання продуктивності праці, диференціацію виробників і розвиток товарно-грошових відносин. Разом з тим, панівною формою господарства залишалось натуральне, переважали неекономічні методи залучення до праці. Держава, як і раніше, існувала головним чином за рахунок натуральних збирань і податків, що стримувало розвиток ринку. На наш погляд, багатовіковий еволюційний розвиток феодальної системи відносин багато у чому пояснюється економічною пасивністю держави.

Протиріччя між розвитком продуктивних сил, економічних відносин та інституту держави аналізували прогресивні уми суспільства. Багато вчених усвідомлювали необхідність активізації економічних функцій держави для розвитку товарно-грошових відносин, а, отже, в цілому продуктивних сил. І у цей період найдійовішими засобами впливу держави на економіку визнавались оподаткування, державне кредитування селянських господарств, регулювання цін. Підтвердженням цього положення є економічні реформи у феодальному Китаї. Наприклад, державний діяч і вчений Ян Янь (VІІІ ст.) ввів один майновий податок замість земельного податку, промислового податку і натуральних платежів, що сприяло посиленню центральної державної влади. Визначний китайський мислитель Ван Ань-ші (ХІ ст.) розробив і здійснив низку реформ, які увійшли в історію під назвою "Новий закон". Зміст цих реформ зводився до забезпечення рівномірного оподаткування, заміни натуральної податі грошовими податками, створення державних торговельних підприємств з метою регулювання ринкових відносин. Одним з важливих пунктів реформи було введення державного кредитування селянських господарств - грошової позики, або придбання з урядових складів товарів у кредит під заклад матеріальних благ, на які є попит. За цими позиками стягувалось 20% річних. Вони набули примусового характеру і видавались багатим людям, що забезпечило швидке зростання казни і державних фінансових ресурсів. В окремих випадках держава надавала і безвідсоткові позички. Реформатор Ван Ань-ші мав за мету не тільки встановити контроль за розміром багатства окремих господарств, а й перерозподіляти багатство на користь незаможних прошарків населення.

Аналогічні реформи проводились і в інших феодальних державах. Так, в Індії видатний державний діяч і вчений Акбар ( ХVІ- поч. ХVІІ ст. ст.) провів низку реформ, спрямованих на реорганізацію оподаткування і грошового обігу. Арабський мислитель Ібн-Хальдун (ХІV - поч. ХV ст.ст) обгрунтував необхідність зменшення податків як дійового засобу розквіту суспільного життя.

Як позитивний, так і негативний вплив державної централізації на соціально-економічний стан країни можна простежити й на прикладі України. Виникнення ранніх державних утворень на території України припадає на У-ІУ ст.ст. до н.е. (об'єднання скіфських племен на чолі з царем Атеєм, грецькі міста -- держави Ольвія, Тира, Херсонес, Боспорська держава). Обумовлені розподілом праці ранні державні утворення надали значного поштовху розвитку землеробства, тваринництва, ремесла, що посилило торговельні відносини між містами-державами й розповсюдило ці відносини на римські провінції по р. Дунаю. Пізніше, у УІІІ-ХІ ст.ст. виникли державні утворення-князівства. Централізація обумовила розвиток індивідуальних форм господарства, сільської общини, ремесла. Літописи свідчать про існування в Україні ХІ ст. понад 20 центрів торгівлі й ремесла (Київ, Чернігів, Переяслав та ін.). Велике значення для розвитку торгівлі набув шлях по Дніпру "Із варяг в греки".

Посилення взаємозв'язку й взаємозалежності торговельних центрів й племенних союзів у цілому позитивно вплинуло на утворення Київської Русі -- України. Саме централізація державного управління вирішальним чином обумовила розвиток Київської Русі у Х - першій половині ХІ ст.ст. Інтенсивного розвитку набуло ремесло, торгівля, виникли нові міста (їх було вже понад 200). Слід підкреслити, що в цей період історії нашої держави простежується близька залежність розвитку загальної культури від централізації державної влади. Набули розвитку не тільки ремесло й торгівля, але й культура у цілому, про що свідчать стародавні пам'ятники писемності -- "Повість временних літ", "Ізборники" Святослава, "Руська правда". Ще й зараз хвилюють і зачаровують досконалістю архітектурні пам'ятники тих часів -- Десятинна церква, Софіївський собор, Золоті ворота, Успенська церква Києво-Печерської лаври та інші.

Послаблення централізації влади у другій половині ХІ-ХІІ ст.ст., з одного боку, призвело до розділення Київської Русі -- України на окремі князівства, а з другого -- до посилення економіки цих князівств. Але якими б сильними вони не були, розподіл призвів до розпаду держави й загарбання українських земель поляками, литовцями й кримськими татарами, що може бути повчальним уроком..

Позитивний вплив централізації проявився також за часів України Богдана Хмельницького про що, зокрема, свідчать Універсали гетьмана. Завдяки цим документам можна простежити розвиток продуктивних сил і торгівлі в Україні. У ці часи набувають розвитку такі галузі промисловості як виробництво заліза, скла, селітри. Подальшому розвитку цих галузей, як і розвитку продуктивних сил взагалі сприяв Універсал 1701, виданий гетьманом Іваном Мазепою (1644-1709).

Результатом феодальних економічних реформ стало формування великих центрів товарно-промислового виробництва і торгівлі, посилення функції грошей. У цей час виникає перший елемент цивілізованого державного регулювання економіки - фінансова система, метою якої стає мобілізація державою грошових ресурсів для виконання нею соціально-економічних функцій. Виникнувши, фінансова система вже раз і назавжди не залишає державу байдужою до інституціональної й економічної її форм. Цим багато в чому пояснюється посилення державного впливу на економіку, що сприяв формуванню капіталістичної системи відносин. Економічна поведінка держави на різноманітних етапах розвитку капіталістичного товарного виробництва була різною. На етапі домонополістичного капіталізму ринок був відносно вільним. Розглянемо економічну політику держави, що обумовила "вільний" розвиток ринкових відносин, докладніше.

Економічна поведінка держави в умовах "вільного" домонополістичного ринку

Зародження капіталізму, підготовлене суспільним розподілом праці і розвитком товарного виробництва, вперше проявило себе у країнах Західної Європи. У процес первісного накопичення капіталу великий вклад внесла державна влада. З цього приводу К.Маркс писав:"Буржуазії, яка народжується, потрібна державна влада... щоб регулювати заробітну плату..., подовжувати робочий день і самого робітника тримати у формальній залежності від капіталу" [7]. Первісне накопичення могло проводитися тільки при активній підтримці держави, яка вживала такі заходи, як політику поневолення колоній, державні позики, оподаткування, політику протекціонізму, політику фрітредерства та таке інше. Історія свідчить, що первісне накопичення капіталу у різноманітних країнах мало свої особливості і проходило у різні терміни, однак усі, без винятку, держави користувались "державною владою..., щоб прискорити процес перетворення феодального способу виробництва на капіталістичний і скоротити його перехідні стадії" [7].

На етапі первісного накопичення капіталу економічна роль держави найбільш яскраво простежується в політиці меркантилізму. На її прикладі зрозумілі "плюси" та "мінуси" різних форм, методів та важелів державного втручання в економіку.

В Західній Європі меркантилізм зародився в ХV -ХVІ ст.ст. й набрав значного поширення в ХVІІ ст. Він розв'язував практичні питання накопичення капіталу. Теоретики меркантилізму, висловлюючи інтереси торговельної буржуазії, намагалися розкрити сутність, природу й форми багатства, розробили державну економічну політику, спрямовану на збільшення багатства в країні.

Ясна річ, що концепція меркантилізму пройшла два етапи історичного розвитку: ранній, або "система грошового балансу" (ХV - середина ХVІ ст.ст.) і пізній, або "система торговельного балансу" (друга пол. ХVІ - ХVІІ ст.ст.).

Особливістю державної економічної політики раннього меркантилізму була орієнтація на накопичення грошей (золота та срібла) в країні. Головною функцією держави вважалося регулювання грошового обігу. Висунувши ідею про те, що єдиною формою багатства є гроші, ранні меркантилісти обгрунтували державну економічну політику протекціонізму - високих торговельних мит на іноземні товари, обмеження імпорту, заборону вивозу грошей за кордон.

В ХV - ХVІ ст.ст. політика раннього меркантилізму здійснювалась в Англії, про що свідчать "закони про витрати", що зобов'язували іноземних купців тратити виручку від продажу своїх товарів на придбання англійських товарів. Фактично це означало заборону вивозу грошей за кордон. Ідею регламентування торгівлі, обмеження вивозу монет обгрунтовано англійським монетаристом У.Стаффордом (1554-1612). В XVI ст.монетаризм був притаманним і Іспанії.

Вивіз із країни золота і срібла заборонявся під загрозою смерті: "усякий корабель, який залишає порти Іспанії з вантажем товарів, зобов'язаний повернути їх вартість у вигляді грошей, а не товарів іноземного походження"[8]. Ці ідеї висловлював прибічник іспанського монетаризму Маріанна (1573-1624).

Економічна політика монетаризму виявилась недієздатною. Монетаризм губив торгівлю, звужував ринок, підривав економічні стимули як торговельної буржуазії, яка, вивозячи товар за кордон, змушена була на вимогу держави повертатися з грошима (що суперечило її економічним інтересам), так і промислової буржуазії: навіщо виробляти товари, якщо держава штучно звужує ринок збуту. Адміністративні методи накопичення грошей виявилися безплідними. Крім того, стало зрозуміло, що капітал (гроші), який нерухомо лежить у скринях, мертвий. Щоб приносити прибуток, він повинен постійно обертатися. Ось чому в другій половині XVI ст. меркантилісти обгрунтували політику "торговельного балансу", вільної торговлі. Вона більше відповідала новим умовам світової торгівлі. Почався другий етап розвитку меркантилізму - пізній меркантилізм.

Пізні меркантилісти перенесли акцент зі сфери грошового обігу в сферу торговельного обміну. Вони пропонували державі відмовитися від заборони на вивіз грошей за кордон, усунути обмеження на імпрот іноземних товарів, розвинути експорт національної продукції ( перш за все промислової). Пізні меркантилісти орієнтували державу на колоніальну політику.

Ідеалом меркантилізму була Голландія, яка у ХVII ст. досягла надзвичайного розвитку й накопичення багатства. Невелика країна мала флот, здійснювала досить успішно зовнішню торгівлю, колоніальну експансію, заволоділа морськими шляхами й стала міцною торговельною імперією. Економічна політика Голландії була орієнтиром для таких держав, як Англія, Франція, Іспанія та інші.

Показово, що Англія досить швидко подолала практику раннього меркантилізму і в державній економічній політиці стала спиратися на ідеї пізнього меркантилізму. Вже у ХVI ст. в Англії набуває розвитку торгівля. Держава шукає нові ринки й торговельні шляхи. З цією метою здійснює суднобудівництво, стає на шлях колоніальної політики. Така державна політика набула особливого розвитку у ХVII ст., про що свідчить твір одного з директорів Ост-Індійської компанії Томаса Мена (1571 - 1641) "Міркування про торгівлю з Ост - Індією" (1621). У творі автор критично оцінює монетаризм і аргументує політику "торговельного балансу", підкреслює, що торгівля - "пробний камінь процвітання". Суть теорії торговельного балансу досить яскраво відбивала і робота Т. Мена "Багатство Англії у зовнішній торгівлі, або Баланс нашої зовнішньої торгівлі як регулятор нашого багатства" (1630), де було обгрунтовано найважливіший принцип державної економічної політики у сфері зовнішньої торгівлі: "більше продавати - менше купувати", тобто висунуто ідею позитивного торговельного сальдо. Цей принцип залишається головним у державній політиці зовнішньої торгівлі і у наші часи.

У Франції економічну політику меркантилізму теоретично було обгрунтовано слабкіше, ніж в Англії. Але практика французького меркантилізму була багатшою теорії. І хоча Франція пізніше Англії пішла шляхом накопичення капіталу, французький меркантилізм навіть у його ранній формі робив акцент на розвинення промисловості. Французький уряд насаджував мануфактуру, використовуючи політику надання казенних субсидій. На початку ХVII ст. Генріх IV (1553 - 1610) поряд з політикою протекціонізму, спрямованою на захист французької мануфактури (з цією метою було введено протекційний митний тариф), розгорнув роботи по будівництву доріг та каналів, зменшив прямий податок на землю, підвищив непрямі податки на деякі продукти масового попиту й почав політику колонізації Канади.

Значного розквіту французький меркантилізм набув за часи Людовика ХIV (1638 - 1615) та його міністра Жана Батіста Кольбера (1619 - 1683). Зростання багатства держави Ж.Б. Кольбер пов'язував перш за все з активним торговельним балансом, що досягалося розвитком королівської, тобто державної, мануфактури, державного будівництва. ( Треба підкреслити, що ті давні традиції французької політики, спрямованої на формування державної власності, мали значний вплив на подальші економічні дії уряду. У сучасній Франції вищий, ніж в інших розвинених країнах, відсоток державної власності.) За іниціативою Ж.Б.Кольбера було створено судову палату для розглядання справ про фінансові зловживання. Штрафи та конфіскації майна поповнювали казну. Цікаво, що політика кольберизму сприяла виникненню монопольних торговельних компаній для зовнішньої торгівлі, у тому числі Вест-Індійської, Ост-Індійської, Сенегальської та інших.

У цілому французький меркантилізм був спрямований на зміцнення центральної влади. Це було плідним, про що свідчить розвиток науки, культури й духовності Франціі. Саме у ті часи було створено Королівську академію наук, Королівську музичну академію, Королівську академію архітектури.

На початку XVIII ст. на шлях політики пізнього меркантилізму стає й Іспанія, про що свідчить твір Хероніма Устаріса, придворного іспанського короля Філіпа V, "Теорія і практика торгівлі й мореплавства" (1724). Примітно, що Іспанія спиралася на досвід Голландії та Англії. Державна політика іспанського двору заохочувала експорт шляхом зниження мит. З метою розвинення мануфактури запрошувалися іноземні майстри.

У феодальній Росіїї меркантилізм набув розвитку у XVII - XVIII ст.ст. Оскільки до цих часів головну роль в економіці країни відігравало натуральне господарство, а торгівля була обмеженою, оскільки монетарний меркантилізм не набув поширення. Російський меркантилізм орієнтувався на розвиток продуктивних сил. Опановувалися нові землі, збільшувалося сільськогосподарське виробництво, що стало підгрунтям розвитку торговельних містечок і міст й призвело до виникнення внутрішнього загальноросійського ринку. Почалося первісне накопичення капіталу. Зовнішня ж торгівля мала обмежений вплив на ці процеси, оскільки до завоювань Петра І (1672 -1735) Росія практично була відрізана від морської торгівлі.

Перші ідеї і практичні дії російського меркантилізму пов'язані з діяльністю видатного дипломата Опанаса Лаврентійовича Ордин-Нащокіна (близько 1605 - 1680).Спираючись на досвід західноєвропейських країн, він орієнтував Росію на розвиток зовнішньої торгівлі, від якої "прибутки неоціненні будуть". О.Л. Ордин-Нащокін був прихильником державного регулювання зовнішньої торгівлі. Будучи псковським воєводою, він пропонував організувати два ярмарки у Пскові, які повинні контролюватися, забороняв іноземним купцям роздрібну торгівлю, зобов'язував їх сплачувати мита у розмірі 6 % продажної ціни, а також проїждже мито у розмірі 10 %. Деякі предмети розкоші обкладалися митом в 15%. З російських же купців брали мито лише в 5 % [8]. Практичний меркантилізм О.Л. Ордин-Нащокіна мав вплив на розвиток національної промисловості: паперового, скляного, шкіряного, металургійного та металообробного виробництва.

Практичний меркантилізм у Росіїї продовжив Петро І. Його політика ліквідувала відсталість Росії від Західної Європи. Велику увагу він приділяв фіскальній політиці. Бюджет казни зріс у три рази, проводився її опис. Використовувалися різноманітні податки, утворювалися казенні монополії на торгівлю товарами широкого попиту - вина, солі, тютюну. Зростання казни стало матеріальним підгрунтям будівництва російського флоту й петербурзького порту. Примітно, що експорт товарів через Петербург звільнявся від податків. Російські експортери звільнялися також від імпортних мит. Імпорт коштовних видів сировини був безмитним. (Чим не ідея та практика "вільних економічних зон"?). При всьому тому зовнішня торгівля багатьма товарами (юхта, поташ, смола, ікра) залишалася монополією держави. Зрозуміло, що політика Петра І призвела до накопичення золота та срібла в країні, що в свою чергу дало змогу заохочувати розвиток продуктивних сил і забезпечило економічну незалежність Росії.

Політика Петра І, поряд з відомим негативним, мала також позитивний вплив на розвиток України. Зокрема активізувалася розвідка корисних копалин, виникли крупні мануфактури в Охтирці, Путивлі, Почепі та інших містах. У другій половині ХУІІІ ст. в Україні починає зароджуватись капіталістичний уклад, посилюються грошово-торговельні відносини. Але державна політика, спрямована на закріпачення (Указ від 3 травня 1783 року), гальмував соціально-економічний розвиток України. Тяжка барщина, великі державні податки й мита, монополія на молоття зерна, винокуріння, продаж дьогтю й селітри -- все це призвело до падіння селянських господарств й переселення державних селян до міст, що обумовило розвиток найманої праці, ремесла (ткацького, ковальського, швацького, шевського) й посилення товарного обігу. Величезну роль у цьому відігравали підтримані державою ярмарки (у містах Ніжині, Сумах, Харкові та інших). Вони посилювали зв'язок між українськими землями. А скасування внутрішніх мит у 1754 р. посилило становлення українського ринку. Набули розповсюдження чумацькі (торговельно-ізвозні) промисли.

Петро І, як і західноєвропейські монархи, був прихильником абсолютизму (теорію просвіченого абсолютизму для нової Московії-Росії опрацював і здійснював ректор Києво-Могилянської Академії Ф. Прокопович -- прим. ред.). Зміцнюючи державну владу, абсолютизм породжував сильний тиск з боку його противників та інші суперечності, що дало підгрунтя негативному ставленню до економічних функцій держави й обумовило точку зору про "природну свободу в економіці". В Західній Европі її розповсюдження пов'язується перш за все з ім'ям Адама Сміта (1723 - 1790 ), який вважав, що в економічній діяльності кожна людина має намір найефективніше використати свої ресурси. Це активізує підприємців, розвиває працелюбність, бережливість. Коли інтереси людей суперечливі, вони самі шукають шляхи виходу з такого стану, не треба в це втручатися державі.

Протягом ХІХ ст. політика "економічного лібералізму" (від лат. liberalis - вільний, свободний) - невтручання держави в економіку була офіційною економічною доктриною в країнах, де переміг капіталізм. Прибічники принципу повної свободи дій стверджували, що ринкова економіка може розвиватися стихійно і не потребує державного регулювання. Але вони не врахували (і практика це підтвердила) об'єктивні закономірності, згідно з якими держава не може бути стороннім спостерігачем соціально-економічних процесів, а є їх активним учасником. Протягом ХІХ ст. економіку капіталістичних країн потрясали періодичні кризи, що обумовило деякі зміни точок зору на роль держави в економіці. (Але точка зору економічного лібералізму не зникла зовсім. В ХХ ст. вона "проросла" в теоріях неолібералів.)

Таким чином, вже на ранніх етапах розвитку капіталізм відчув "економічну потенцію" державної влади. Це "відчуття" не зникло і в період значного поширення принципів економічного лібералізму, оскільки держава часто надавала свої політичні та фінансові засоби у розпорядження першопрохідців капіталіс-тичних відносин, а також сама брала участь у будівництві доріг, комунальних споруд, у створенні різноманітних галузей промисловості, страхових і кредитних інститутів. Це дає підставу вважати, що навіть на ранніх етапах капіталізму ринкова економіка не була вільною і некерованою державою. Держава сприяла прискоренню капіталістичного відтворення. В свою чергу зародження капіталізму і розвиток ринку призвели до підвишення ролі держави в управлінні ринковою економікою. У міру розвитку капіталізму змінювались конкретні цілі та форми державного впливу на економіку, але періодів повної нейтральності держави стосовно неї історія не знає. Навпаки, в сучасному капіталістичному суспільстві економічна політика держави ретельно обгрунтовується різноманітними напрямками економічної теорії. Але сучасні концепції державного регулювання економіки і наслідки їх застосування в різних країнах - це є окреме значне питання, що потребує окремого дослідження.

висновки

Сучасна Україна орієнтується на розвинені капіталістичні ринкові відносини. Ось чому історична практика їх розвитку здається досить корисною. Зараз українську державну політику можна характеризувати як політику раннього меркантилізму з точки зору використання високих мит на імпортні товари. Така політика має за мету накопичення грошей у державному бюджеті й здійснюється під прапором захисту внутрішніх товаровиробників від іноземних експортерів. На наш погляд, вона не може бути плідною, оскільки, по-перше, внутрішнього товаровиробника необхідно захищати не тільки і не стільки від зовнішніх "неприятелів" - конкурентоспроможних іноземних товарів, від українських ''згубників'' - надмірно високих податків. По-друге, високі мита й податки обумовлюють зростання цін і інфляційні процеси. В свою чергу це породжує вивіз грошей із країни і їх розміщення в іноземних банках та підприємствах. Отже, українські гроші "працюють" на користь західним країнам. Крім того, ці країни надають Україні її ж гроші у вигляді кредитів, ще й під надто високі відсотки. Таким чином, в Україні не здійснюється навіть первісне накопичення. А якщо під ним розуміти розширене відтворення, то про нього зовсім не може бути мови.

На нашу думку, роль держави в сучасній українській економіці повинна бути спрямована на заохочення виробництва шляхом зменшення податків та на розвиток торгівлі. В історії Франції є блискучий приклад того, як державна політика скасування податків на промисловість підштовхнула до капіталізму країну, що майже на два століття відставала в економічному розвитку від Англії. Йдеться про політику Франції у ХVIII ст., що обгрунтували фізіократи на чолі з Франсуа Кене (1694 -1774), придворного короля Людовика ХV (1710 - 1774). Висунувши ідею про те, що багатство виникає завдяки праці і природі виключно у землеробстві, вони звільнили промисловість від податків. Завдяки цьому у промисловості залишався додатковий продукт, який став підгрунтям для розвитку продуктивних сил, ринку, капіталізму.

Необхідно оптимізувати, раціоналізувати державно грошово-кредитну політику. Сьогодні комерційні банки надають кредити під високі відсотки й на короткі терміни. Зрозуміло, що такі умови не можуть заохочувати вкладення грошей у виробництво, де віддача -- не такий швидкий процес, як у торгівлі. Це значно гальмує промисловий розвиток, а отже, і ринкові відносини.

Нарешті слід обміркувати і питання державної монополії зовнішньої торгівлі щодо найважливіших видів сировини, енергетичних ресурсів і інших товарів. Високі прибутки від продажу будуть поповнювати не гаманці окремих осіб, а державний бюджет. А, як відомо, є бюджет - є держава. Бо свою соціально-економічну сутність держава тільки і має виявити через ії функції, що без бюджету неможливо.

Література

  1. Robert A. Dahl, Charles E. Lindblom. Politics and welfare. - New York, 1953.

  2. Кейнс Дж. М. Общая теория занятости, процента и денег/ Пер. с англ. - М., 1978.

  3. Артхашастра, или Наука политики /Пер. с санкрит . - М.-Л., 1959.

  4. Изречения Конфуция, учеников его и других лиц / Пер. с кит. с прим. - СПБ., 1910.

  5. Штейн В.М. Гуань - цзы. - М., 1959.

  6. документы Богдана Хмельницкого. 1648-1657. -- К., 1961.

  7. Маркс К. Капитал. Т.1 // Маркс К., Энгельс Ф. Соч. т.23.

  8. Всемирная история экономической мысли в шести томах. Т.1. - М.: Мысль, 1987.

___________________________

У Л. Дмитриченко



Донеччина на тлі України в 1997 р.: аналіз соціально-економічного становища

Юрій Макогон
доктор економічних наук, професор,
завідувач кафедри "Міжнародна економіка"
Донецького державного університету,
академік Академії Економічних наук України

Підсумки 1997 року свідчать про деякі позитивні тенденції в розвитку економіки Донецької області. Порівняно з попереднім роком досягнуто зростання загального обсягу промислового виробництва, в сільському господарстві значно більше отримано продукції рослинництва, зросли вантажні перевезення на залізничному та морському транспорті, збільшився в порівнянних цінах роздрібний товарообіг. Уповільнилося підвищення оптових та роздрібних цін.

Погіршився, однак, фінансовий стан підприємств, поширилася бартеризація економічних відносин, зросли неплатежі та борги, зокрема по зарплаті, зменшилися обсяги інвестицій, ускладнилася ситуація в тваринництві, тривав спад виробництва товарів народного споживання, загострилася проблема зайнятості населення.

Промисловість

У 1997 році промисловими підприємствами області (без підсобних виробництв, малих підприємств та кооперативів) випущено продукції в діючих оптових цінах на 13,4 мільярда гривень, що становить майже п'яту частину загального обсягу промислового виробництва всієї держави.

Донецька область торік увійшла в число тих 13 регіонів України, де загальний обсяг промислової продукції не знизився. Його приріст у порівнянних оптових цінах склав проти 1996 року 0,3%. Такий результат забезпечено вперше за останні вісім років. Зростання обсягу виробництва досягнуто в промисловості 14 міст обласного підпорядкування з 28 ( в 1996 році проти попереднього року такий результат спостерігався в 6 містах) та 5 районах (в 1996 році-- в 3). Збільшився випуск продукції на промислових підприємствах Маріуполя, Макіївки, Краматорська, Харцизька, Артемівська, Дружківки та ряду інших міст.

У чорній металургії виробництво зростає вже три роки поспіль. У 1995 році його приріст проти попереднього року склав 2,2 відсотка, в 1996 році -- 3,8 відсотка; у 1997 році до цієї галузі, де обсяг продукції збільшився порівняно з 1996 роком на 5,4 відсотка, приєдналися вугільна промисловість, в якій загальний обсяг виробництва зріс на 7,1 відсотка, хімічна та нафтохімічна промисловість -- на 3,9 відсотка, машинобудування та металообробка -- на 0,9 відсотка, промисловість будівельних матеріалів -- на 2,3 відсотка, скляна та фарфоро-фаянсова промисловість -- на 6,3 відсотка.

Зросло виробництво чавуну, сталі, готового прокату чорних металів, сталевих труб. Позитивним є те, що збільшився випуск прогресивних видів металопродукції, зокрема киснево- конвертерної сталі, продукції машин безперервного лиття заготовок, холоднокатаного листа, прокату зі зміцнюючою термічною обробкою та з низьколегованої сталі тощо.

Уперше після 1998 року зріс вугледобуток. Рядового вугілля видано на-гора 42,8 мільйона тонн, що більше, ніж у 1996 році, на 5 відсотків. Річний обсяг готового вугілля (а це--рядове вугілля, відвантажене споживачам без переробки на збагачувальних фабриках, та продукти збагачення) становить 32,9 мільйона тонн. Однак вибуток енергетичного вугілля продовжував скорочуватися (проти 1996 року його видобуто менше на 7,5 відсотка). Збільшення загального обсягу вуглевидобутку досягнуто за рахунок коксівного вугілля ( приріст на 15,5 відсотка) -- саме тут зосередили свій фінансовий інтерес комерційні структури. Ланцюжок "вугілля-кокс-метал", який завершується експортними поставками, виявився значно вигіднішим, ніж "вугілля-електроенергія". За цих умов виробництво електроенергії скоротилося проти 1996 року майже на 18 відсотків.

Каменем спотикання стало й те, що виробництво електроенергії зменшилося, а потреба в ній зросла за рахунок енергоємних галузей, де збільшилися обсяги виробництва, -- тієї ж чорної металургії, вугільної промисловості. Це істотно ускладнило проблеми енергопостачання.

На початок 1998 року в основних споживачів палива залишки вугілля становили 381,2 тисячі тонн, топкового мазуту -- 38,4 тисячі тонн, що відповідно в два рази та на 9 відсотків менше, ніж рік тому. В порівнянні з початком опалювального сезону (1 жовтня) запаси вугілля зменшилися на 12 відсотків, топкового мазуту -- на 37 відсотків.

Експлуатаційні запаси вугілля на підприємствах та організаціях області, підпорядкованих Міненерго, становили на 1 січня 1998 року 118,7 тисячі тонн, топкового мазуту -- 2,2 тисячі тонн; протягом 1997 року вони відповідно в 4,2 та два рази, а з початком опалювального сезону запаси вугілля стали меншими на 23 відсотки, топкового мазуту -- в дев'ять з лишним разів. Середньодобові витрати вугілля в грудні 1997 року на теплових електростанціях області становили 32,9 тисячі тонн, що на 20 відсотків менше, ніж у грудні попереднього року. В той же час через низьку якість твердого палива середньодобові витрати топкового мазуту зросли на 61 відсоток і становили 1,6 тисячі тонн.

На коксохімічних підприємствах запаси вугілля для коксування склали на початок 1998 року 102,5 тисячі тонн, що менше, ніж було на 1 січня 1997 року, на 5 відсотків.

Слід зазначити, що структура промислового виробництва стала торік ще більш деформованою -- зросла частка сировинних експортно орієнтованих галузей, а скоротилася питома вага машинобудування, легкої та харчової промисловості. Так, на підприємства чорної металургії в 1997 році припадало 46 відсотків загальнообласного обсягу промислового виробництва в діючих оптових цінах (в 1996 році -- 44, в 1990 році -- 32 відсотки). Частка продукції паливно-енергетичного комплексу зросла з 21 відсотка в 1990 році до 29 відсотків у 1997-му. Одночасно питома вага машинобудування та металообробки зменшилася за цей період з 17 до 11 відсотків, легкої та харчової промисловості -- з 16 до 6 відсотків.

Машинобудівними підприємствами торік більше, ніж у 1996 році, вироблено прокатного устаткування, металорізальних верстатів, вантажних вагонів, вугільних очисних та прохідницьких комбайнів, шахтних вагонеток. У той же час скоротився випуск доменного та сталеплавильного устаткування, екскаваторів, ковальсько-пресових машин, хімічного устаткування.

За 1997 рік проти попереднього року більше вироблено синтетичного аміаку, але випуск мінеральних добрив, сірчаної кислоти, соди, полістиролу знизився.

У промисловості будівельних матеріалів зросли обсяги виробництва цементу, шиферу, однак скоротився випуск будівельної цегли, збірного залізобетону.

Одним із самих негативних підсумків роботи промисловості області залишається глибокий спад виробництва товарів народного споживання. Проти 1996 року їх випуск скоротився майже на 19 відсотків. При цьому загальний обсяг виробництва продукції легкої промисловості зменшився в 1,8 раза. Вавовняних тканин випущено менше, ніж у 1996 році, в 4,7 раза, білизняного трикотажу в 3,7 раза, верхнього трикотажу -- в 2,2 раза, панчішно-шкарпеткових виробів -- в 1,8 раза.

Внаслідок низького платоспроможного попиту населення складним залишається становище підприємств, які виробляють дорогі товари тривалого користування. Виробництво побутових холодильників за останній рік скоротилося на 8 відсотків, меблів -- на 36 відсотків.

Підприємства харчової промисловості продовжують потрепати через незабезпеченість сировиною. Від 19 до 65 відсотків становив торік спад виробництва ковбасних виробів, продукції з незбираного молока, тваринного масла, макаронних виробів, маргарину, олії. В той же час у півтора рази зріс випуск кондитерських виробів, а конкуренція змусила докорінно поліпшити якість та зовнішній вигляд продукції, її упаковку.

Позитивним результатом можна було б вважати уповільнення темпів зростання оптових цін на промислову продукцію (в грудні 1997 року вони були в промисловості області в середньому на 5,9 відсотка вищі, ніж наприкінці 1996 року, в той час як протягом 1996 року їх приріст становив 12,6 відсотка). Однак цей процес не супроводжувався зниженням витрат на виробництво, а був пов'язаний головним чином з відсутністю у споживачів необхідних коштів.

Внаслідок упущень на макрорівні поширилися замість нормального товарно-грошового обміну сурогатні схеми у вигляді давальницьких та бартерних операцій. Частка промислової продукції області, реалізованої на бартерних умовах, досягла торік 49 відсотків загального обсягу її реалізації. Ще вищий цей показник в електроенергетиці, вугільній промисловості, машинобудуванні та металообробці, промиловості будівельних матеріалів, скляній та фарфоро-фаянсовій промисловості. В електроенергетиці, наприклад, отримано "живі" гроші лише на 5 відсотків реалізованої продукції.

Незважаючи на те, що область займає провідне місце в Україні за рівнем впровадження нових технологічних процесів, в тому числі маловідходних, ресурсозберігаючих та безвідходних, сьогодніше скретне економічне становище промислових підприємств негативно впливає на інноваційні процеси. Відсутність власних коштів, неплатоспроможність замовників, неприйняті умови інвестування та кредитування значно стримують інноваційну активність промислових підприємств. У 1997 р. впровадженням нововведень займалось лише 25,2% промислових підприємств проти 32,2% у 1996 р. Зменшилась кількість таких підприємств у легкій та деревообробній промисловості.

Як і в попередньому році, інноваційні кошти використовувались в основному для освоєння товарів народного споживання. Комплексною механізацією й автоматизацією виробництва займались тільки 4,6% підприємств, впровадженням прогресивних технологічних процесів -- 7,7%, з них маловідходних, ресурсозберігаючих та безвідходних -- 3,7%, що негативно вплинуло на технічний рівень виробництва і продукції в цілому.

Не поліпшилась робота по впровадженню інновацій і на підприємствах, що змінили форму власності. Порівняно з 1996 р. кількість введених в дію механізованих потокових ліній на роздержавлених підприємствах зменшилась у 2,2 раза, комплексномеханізованих цехів, дільниць -- у 2 рази, освоєних нових видів продукції -- на 6,3%. Зовсім не було впроваджено автоматичних ліній.

Розвиток ринкових відносин

У комплексі ринкових перетворень важливе значення має роздержавлення майна підприємств. Торік кількісні резерви приватизації було вже вичерпано. Процес роздержавлення об'єктивів малої приватизації практично завершено, продовжувалося реформування власності великих та середніх підприємств. За цих умов загальна кількість приватизованих об'єктів значно скоротилася. Загалом по області в 1997 році роздержавлено 743 об'єкти (без 4 об'єктів групи Е). Це менше, ніж у 1996 році, в 2,8 раза. Кількість приватизованих об'єктів торгівлі та громадського харчування зменшилася за 1997 рік проти попереднього року до 384, побутового обслуговування населення -- з 218 до 18, промисловості -- з 125 до 26. В той же час кількість приватизованих об'єктів незавершеного будівництва зросла з 13 до 44. переважна частина об'єктів -- 54 відсотки -- приватизована шляхом викупу товариством покупців; кожний п'ятий об'єкт змінив форму власності через продаж на аукціоні, в тому числі 95 відсотків об'єктів незавершеного будівництва. Кожний тринадцятий об'єкт роздержавлено на основі продажу акцій відкритих акціонерних товариств. У промисловості більше половини приватизованих об'єктів стали відкритими акціонерними товариствами. Загалом за станом на початок 1998 року в промисловості області діяли 387 акціонерних товариств, частка яких у загальному обсязі продукції становить 58 відсотків.

В основних галузях економіки області державна власність вже не переважає. Підприємства недержавного сектора забезпечили за 1997 рік 64% промислового виробництва, 80% підрядних будівельно-монтажних робіт, 91 відсоток роздрібного товарообороту, 77 відсотків наданих населенню побутових послуг.

На 1 січня 1998 року в області налічувалося 2300 селянських (фермерських) господарств, що на 24 господарства менше, ніж було на початок 1997 року. Вони отримали в користування 59 тисяч гектарів сільськогосподарських угідь, з них 53,3 тисячі гектарів ріллі (в середньому на одне господарство припадає відповідно 26 та 23 гектари). В 1997 році фермерськими господарствами області вироблено 30,8 тисячі тонн зерна, що в 2,3 раза більше, ніж у попередньому році, 6,5 тисячі тонн соняшнику (на третину більше).

Однією з форм реформування відносин власності є приватизація державного житлового фонду. З початку приватизації у власність громадян області перейшло 495,8 тисячі квартир та одноквартирних будинків, що становить 48 відсотків державного житлового фонду. В той же час щорічно цей процес уповільнюється. Торік приватизовано 52,3 тисячі квартир (одноквартирних будинків) загальною площею 2,6 мільйона квадратних метрів, що майже на третину менше, ніж у 1996 році, і в 2,8 раза менше проти 1993 року.

Таблиця 1. Експорт-імпорт послуг україни по областях за 1997 рік.

(тис. доларів сша)


Експорт

Імпорт

Сальдо (+, --)

Адміністративні одиниці

обсяг

послуг.

питома

вага %

обсяг

послуг

питома

вага %


Україна

4738391,12

100

1418337,59

100

3320053,53

в тому числі:

Автономна Республіка Крим

68335,47

1,44

7445,19

0,52

60890,2

Вінницька

3024,44

0,06

65,58

0,00

2967,8

Волинська

14861,90

0,31

372,17

0,03

14489,7

Дніпропетровська

78004,67

1,64

62206,50

4,38

15798,1

Донецька

119107,70

2,51

838330,92

5,91

35275,7

Житомирська

1385,62

0,03

15,83

0,00

1369,7

Закарпатська

13791,82

0,30

7380,97

0,52

6410,8

Запорізька

41313,11

0,87

30043,32

2,12

11269,7

Івано-Франківська

11981,14

0,25

2004,64

0,14

9976,5

Київська

29657,33

0,62

5794,60

0,41

23862,7

Кіровоградська

3370,87

0,07

1269,85

0,09

2101,0

Луганська

31946,13

0,67

11207,56

0,79

20738,5

Львівська

129196,17

2,73

13717,70

0,97

115478,4

Миколаївська

37827,18

0,79

33960,59

2,39

3866,59

Одеська

465418,41

9,80

86221,95

6,07

379196,46

Полтавська

128264,18

2,70

19851,07

1,40

108413,11

Рівненська

15670,19

0,33

23190,56

1,63

-7520,37

Сумська

5149,21

0,10

4799,40

0,34

0349,81

Тернопільська

896,38

0,01

714,55

0,05

0181,83

Харківська

30538,73

0,64

3464,12

0,24

27074,61

Херсонська

11625,44

0,24

0425,55

0,03

11199,89

Хмельницька

2149,40

0,05

11606,74

0,83

-9457,34

Черкаська

3106,93

0,06

4823,51

0,34

-1716,58

Чернігівська

4996,38

0,11

2220,05

0,16

2776,33

Чернівецька

3097,31

0,06

0582,76

0,04

2514,55

місто Київ

408571,92

8,62

175548,82

12,37

233023,10

місто Севастополь

50468,26

1,06

19820,01

1,40

30648,25

Підприємства, підзвітні

Держкомстату України

2958253,13

62,43

801353,48

56,50

2156899,65

ДЕРЖКОМСТАТ УКРАЇНИ

66381,70

1,40

4408,60

0,31

61973,10

Таблиця 2. Обсяги експорту та імпорту товарів по україні

(млн. дол. Сша)

Адміністративні одиниці



Експорт



Імпорт

Баланс експорт (+), імпорт (-)

кількість під-

приємств

вартість на умовах постачання

питома вага в загаль-

ному

обсязі

кількість під-

приємств

вартість на умовах поста-

чання

питома вага в загальному

обсязі


А

1

2

3

4

5

6

7

Всього

16246

114231,9

100,0

26159

17606,8

100,0

-3374,9

Автономна Республіка Крим

387

140,6

1,0

739

180,9

1,0

-40,3

місто Севастополь

109

69,7

0,5

200

67,6

0,4

2,1

Вінницька

545

186,5

1,3

630

139,1

0,8

47,4

Волинська

369

80,7

0,6

409

122,7

0,7

-42,0

Луганська

531

481,2

3,4

586

265,0

1,5

216,2

Дніпропетровська

1716

3049,4

21,4

2035

2440,0

13,8

609,4

Донецька

1123

2593,2

18,2

1590

990,7

5,6

1602,5

Житомирська

481

135,5

0,7

448

96,6

0,5

38,9

Закарпатська

594

129,6

0,9

770

154,4

0,9

-24,8

Запорізька

626

1328,5

9,3

771

809,3

4,6

519,2

Івано-Франківська

360

250,0

1,8

433

176,0

1,0

74,0

місто Київ

2652

1979,2

13,9

7289

4733,1

26,9

-2753,9

Київська

478

293,0

2,1

777

512,8

2,9

-219,8

Кіровоградська

327

72,2

0,5

285

64,3

0,4

7,9

Львівська

834

259,5

1,8

1495

453,2

2,6

-193,7

Миколаївська

298

361,6

2,5

430

240,3

1,4

121,3

Одеська

833

498,1

3,5

1877

568,5

3,2

-70,4

Полтавська

437

421,0

3,0

605

347,8

2,0

73,2

Ровенська

247

134,4

0,9

354

196,7

1,1

-62,3

Сумська

436

268,5

1,9

376

160,9

0,9

107,6

Тернопільська

217

56,9

0,4

342

51,8

0,3

5,1

Харківська

1082

412,6

2,9

1645

612,5

3,5

-199,9

Херсонська

230

87,2

0,6

343

135,4

0,8

-48,2

Хмельницька

378

153,3

1,1

445

133,6

0,7

19,7

Черкаська

367

291,5

2,0

510

244,1

1,4

47,4

Чернігівська

320

138,4

1,0

369

142,8

0,8

-4,4

Чернівецька

225

52,1

0,4

310

47,4

0,3

4,7

Підприємства, що звітують Мінстату України



12



307,5



2,2



20



3519,3



20,0



-3211,8



Зовнішньоекономічна діяльність

За попередніми даними, обсяг зовнішньої торгівлі Донецької області товарами за 1997 р. становив 3 млрд. 480 млн. дол. США, що на 13 відсотків менше, ніж у 1996 р. При цьому обсяги експорту збільшились на 1% і дорівнювали 2 млрд. 536 млн. дол., обсяги імпорту зменшилися на 36% і становили за цей період 944 млн. дол. США. Позитивне сальдо зовнішньої торгівлі товарами збільшилось на 53% і становило 1 млрд. 592 млн. дол. США (за 1996 рік -- 1 млрд. 40 млн. дол. США).

Підприємства області здійснювали зовнішньоторговельні операції з партнерами 117 країн світу. У звітному періоді зберігалась тенденція скорочення обсягів торгівлі з країнами колишнього СРСР та зростання обсягів торгівлі з іншими країнами світу: на 32% зменшились у порівнянні з 1996 роком обсяги експорту товарів до країн колишнього СРСР, на 7% -- обсяги імпорту з цих країн. Це відбулося за рахунок зменшення обсягів торгівлі з більшістю країн колишнього СРСР, у тому числі з Російською Федерацією (обсяги експорту зменшилися на 39%, імпорту -- на 19). В той же час обсяги експорту до інших країн світу зросли на 18%, імпорту -- зменшилось на 48%.

Більше 1/6 експортних поставок здійснювались у Російську Федерацію. У Китай, Тайвань, Туреччину та Італію експортувалось 38% товарів. Близько 40 відсотків імпортних надходжень здійснювалось з Російської Федерації. З Німеччини, Польщі, Франції, Бєларусі та Китаю імпортувалось майже 30% товарів.

У структурі експортних поставок спостерігалось збільшення експорту чорних металів. Так, за 1996 рік експорт чорних металів та виробів з них становив 58,4% від загального обсягу експорту області, 1997 р. -- 73,8%. Значна частка експорту припадала на поставки машин і устаткування -- 8%.

У загальному обсязі імпорту товарів третя частина припадає на мінеральне паливо, нафту та продукти її переробки. Імпорт машин та устаткування становив майже 30% загального імпорту.

Триває процес зниження обсягів експортних поставок, які здійснюються за умови товарообмінних (бартерних) операцій. Питома вага товарів, які експортувались за таких умов, становила понад 5% загального експорту проти 12% у попередньому році.

Питома вага бартерних (товарообмінних) операцій у загальному обсязі імпорту, у порівнянні з 1996 роком, зменшилась з 23% до 11%.

Загальний обсяг прямих іноземних інвестицій в економіку Донецької області на початок 1998 року склав 106,2 млн. дол. США, в економіку інших країн підприємствами та організаціями регіону вкладено 10,5 млн. дол. США.

За звітними даними, у 1997 р. загальний обсяг експорту послуг області склав 119,1 млн. дол. США, що на 11% менше, ніж у попередньому році. Загальний обсяг послуг, одержаних від нерезидентів України, збільшився на 20% і досяг 83,2 млн. дол. США.

У зовнішній торгівлі послугами має місце тенденція до поступового скорочення обсягів експорту транспортних послуг на 19%, що впливає на зменшення позитивного сальдо зовнішньої торгівлі послугами, яке у 1997 р. становило 35,9 млн. дол. США проти 65,1 млн. дол. США за 1996 рік.

Таблиця 3. Прямі іноземні інвестиції в регіони України за 1997 рік (тис. дол. США)


кількість підприємств


Іноземні інвестиції


Адміністративні одиниці

Всього

з них випус-кають продукцію

Всього

(на початок періоду)

З них у підприємства, які випускають продукцію

Всього

(на кінець періоду)

З них у підприємства, які випускають продукцію

Всього:

6535

1938

1438236.53

770538.18

2053818.59

1116916.10

Автономна Республіка Крим

123

41

92604.33

9231.64

133364.38

23685.27

Вінницька область

95

34

6541,55

3002,29

12532.84

6199.59

Волинська область

55

21

10519.98

7933.83

22589.3

12488.46

Дніпропетровська область

341

120

118319.77

64942.26

157522.40

87387,93

Донецька область

263

93

86628.7

50890

106152

61687

Житомирська область

55

37

32076,68

31682.16

37968.52

37490.60

Закарпатська область

286

100

33162.80

12001.77

46744.47

29016.44

Запорізька область

123

51

15648.57

9801.97

48512.88

41009,13

Івано-Франківська область

145

67

18721.76

15030.70

24725,23

20663.40

Київська область

135

59

120766.45

113956.64

201216.

190686

Кіровоградська область

28

13

8825.90

5918.16

12678.91

8930.21

Луганська область

77

34

24734.25

15247.72

27932.11

15537.42

Львівська область

719

160

54642.59

35379.81

72923.88

42031.48

Миколаївська область

126

47

25735.04

18200.42

30475.04

23213.59

Одеська область

472

135

108461,99

50299.10

126266.85

63400.08

Полтавська область

105

44

21172.58

18130.88

37018.44

33061,05

Рівненська область

54

22

18880.50

5378.24

31825,85

13830.27

Сумська область

61

29

13328.56

8927.35

12427.04

11425.63

Тернопільська область

53

27

10672.30

9658.11

20649.83

10092.32

Харківська область

176

77

19374.99

15179.25

41516.04

24777.92

Херсонська область

41

12

6544.33

3493.51

12323.63

6226.57

Хмельницька область

55

31

8583.43

7905.74

11465.53

10401.38

Черкаська область

124

51

102589.35

100012.63

134357.30

131951.09

Чернігівська область

36

14

22348.58

19473.06

31942,03

28271.25

Чернівецька область

86

22

5782.19

2865.42

9245.28

3293.78

місто Київ

2682

593

436925.20

135023.23

614234.62

178839.15

місто Севастополь

14

3

1935.52

669,10

13804.87

735.60

Підприємства звітуючі Мінстату Украіни

5

1

12708.64

302.20

21342,20

302.20

Таблиця 4. Прямі іноземні інвестиції в регіони України за 1997 рік по спільних підприємствах (тис. дол. США)


кількість підприємств


Іноземні інвестиції


Адміністративні одиниці

Всього

з них випус-кають продук-цію

Всього

(на початок періоду)

З них у підприємства, які випускають продукцію

Всього

(на кінець періоду)

З них у підприємства, які випускають продукцію

Всього:

3693

1267

920056,25

571837.01 1

1233353.0

825680.71

Автономна Республіка Крим

93

32

87059.28

6041.14

99354.65

6602

Вінницька область

79

27

5635.11

2198,83

10249.59

5269.01

Волинська область

48

18

9459.81

6923.75

12277.63

11366.41

Дніпропетровська область

311

110

93093.97

42479.35

123308.24

57928.20

Донецька область

206

69

69405.51

41188.34

78681.81

45078

Житомирська область

41

29

26720.11

26386.35

27905.73

27442.52

Закарпатська область

230

80

24463.39

3561.20

32389.27

17938.59

Запорізька область

І16

49

15386.14

9747.47

48089.53

40805.52

Івано-Франківська область

131

61

18111.55

14514.38

24141.23

20169

Київська область

133

59

120766.45

113956.54

201214.35

190686

Кіровоградська область

15

6

5013.74

3163.81

5784.46

3528.35

Луганська область

71

32

24418.25

15247.72

26027.15

15272.57

Львівська область

626

136

47914.10

33345.57

56232.16

37484.01

Миколаївська область

113

40

9957.44

7333.30

14696.97

12346.54

Одеська область

391

122

95642.50.

43069.04

103581.35

50935.26

Полтавська область

102

43

21127.23

18116.83

36836.28

32999.18

Рівненська область

44

21

17828,68

5191.24

27569.14

13643.27

Сумська область

57

27

13218.46

8867.35

12320.96

11379.73

Тернопільська область

32

20

9010.76

8575.11

9600.55

9094.53

Харківська область

147

71

18658,22

14462.48

34554.92

23157.78

Херсонська область

38

11

6490.33

3493.51

12099.46

6202.37

Хмельницька область

55

31

8583.43

7.905,74

11465.53

10401.38

Черкаська область

117

48

101915.94

99392.57

133654.88

131252.40

Чернігівська область

29

9

18609.93

16328.31

21267.01

18676.33

Чернівецька область

76

22

5350.99

2865.42

8053.01

3293.78

місто Київ

381

92

44144.11

12120.88

58577.90

21917.33

місто Севастополь

9

1

1268.62

55.00

1617.48

105.00

Підприємства звітуючі Мінстату Украіни

2

1

802.20

302.20

802.20

302.20



До ефективної економіки через децентралізацію управління

Володимир Рибак
кандидат економічних наук,
мер м. Донецька

Стаття присвячена аналізу однієї з гострих і актуальних проблем сучасної України -- формуванню раціональної системи управління "центр-регіони". Докладно проаналізовано питання розподілу податкових надходжень, зокрема обгрунтовано доцільність податкової автономії органів місцевого самоврядування. Показано, що сучасна державна фінансова система повинна базуватися на принципах бюджетного федералізму.

Причини кризи економіки України численні і різноманітні. Але подолати її, в кінцевому підсумку, можна тільки одним способом -- створюючи умови для повного розкриття потенціалу кожного члена суспільства. Особа, вільна людина є основою будь-якої ефективної та життєздатної соціальної організації.

В свою чергу це означає, що громадяни, формуючи органи влади, які виражають їх загальні інтереси і задовольняють громадські потреби, повинні мати реальні права на участь в управлінні державними справами. Це твердження стосується загальних демократичних принципів і реалізується перш за все на місцевому рівні.

Відомо, що однією з основних причин розпаду СРСР була надмірна централізація управління, відчуженість конкретних громадян від влади, перекриття можливостей виявлення ініціативи на місцях. Такий стан став результатом продовження імперської політики царської Росії, і це, як не парадоксально на перший погляд, призвело до того, що реальних можливостей централізованого вирішення господарських питань було менше, ніж в багатьох демократичних країнах. Насправді нічого дивного в цьому немає. Реальна концентрація влади більша там, де центр звільнений від виконання невластивих йому функцій. Основа ефективного управління -- це раціональний розподіл повноважень. Основоположна ідея такого розподілу відома під назвою принципу субсидіарності, який є органічною складовою частиною політичної та правової культури розвинених демократичних країн і проголошує, що: "Повноваження, які вони спроможні здійснювати зі своєї власної ініціативи і своїми власними засобами, не повинні відбиратися у людей і передаватися громаді; це несправедливо і серйозно порушило б громадський порядок, якщо відібрати у нижчого соціального утворення функції, які воно може здійснити самостійно, і передати їх соціальному утворенню вищого порядку. Природна мета будь-якого громадського втручання полягає в тому, щоб допомогти членам суспільства, а не знищити чи поглинути їх [1].

Це не просто абстрактний висновок, відірваний від життя. Вимога вирішувати питання якомога ближче до громадянина, основана на визнанні ролі особистості в суспільстві, її потенціалу і прав, закріплена в статті 4 Європейської Хартії про місцеве самоврядування: "Державні повноваження, як правило, повинні переважно здійснюватися органами влади, найближчими до громадянина. Надання повноваження іншому органу влади повинно проводитись з урахуванням обсягу та характеру поставленого завдання, а також вимог ефективності й економії". Ця ж ідея пронизує текст нового Маахстрітського договору і є гарантом розвитку демократичних традицій в умовах інтеграційних процесів і створення наднаціональних структур влади.

В Україні, після здобуття державної незалежності, управління економікою країни зберегло риси централізму, отриманні у спадок від колишнього СРСР. Особливо рельєфно це виділяється у сфері державних фінансів. ЇЇ можна розглянути як пробний камінь для визначення реального ступеня втілення ідеї організації ефективного управління, основаного на розмежуванні сфер компетенції центральної законодавчої та виконавчої влади, з одного боку, а також органів місцевого самоврядування та місцевих органів виконавчої влади, з другого.

Сучасна українська бюджетно-податкова система побудована за радянським принципом централізації фінансових ресурсів. Найбільші і стабільні джерела прибутків концентруються в Державному бюджеті України. А щодо прибутків, які надходять до бюджетів органів місцевого самоврядування, то їх розміри, як і раніше, майже повністю залежать від рішень, прийнятих верхніми рівнями влади. Більше того, останнім часом має місце тенденція до більшої централізації сплачування громадянами і підприємствами обов'язкових платежів. Зокрема мається на увазі прийняті у 1997 році закони "Про систему оподаткування" і "Про податок на додану вартість".

З точки зору розподілу податкових надходжень "по вертикалі" Закон України "Про систему оподаткування" в редакції від 18 лютого 1997 р. не змінив ситуацію на краще. Як і раніше, найбільші доходні джерела центр закріпив за собою, залишивши місцевим такі податки і збори, які ніколи не зможуть забезпечити перевагу власних доходів над регулюючими в територіальних бюджетах. Перед нами "перевернута піраміда" прибутків, яка обумовлює перманентне виникнення бюджетних конфліктів між центром, регіонами і окремими територіями усередині регіонів, відмова деяких адміністративно-територіальних утворень перераховувати мобілізовані фінансові ресурси в центральний бюджет (або навмисні затримки таких перерахувань), несвоєчасне затвердження бюджетів, безпідставна зміна статей витрат, "заморожування" фінансування тощо.

Домогтися реальної податкової автономії органів місцевого самоврядування в умовах такого законодавства неможливо. Мова тут не йде про те, що держава не повинна відмовитись від стягнення загальнодержавних податків і одержувати прибутки за рахунок добровільних відрахувань з місцевих бюджетів. Така постановка питання нереальна і не відповідає принципам організації ефективного керівництва. Але місцеві органи влади повинні мати встановлені законом гарантії того, що їх власні фінансові кошти відповідають наданим їм повноваженням.

Відповідно до Закону України "Про податок на додану вартість", всупереч раніше діючому порядку, ПДВ надходить тепер повністю в Державний бюджет. Його розроблювачі пояснюють таке становище тим, що в механизм дії цього найбільшого в Україні податку закладено вимогу своєчасного відшкодування з бюджету перевищення сум ПДВ, виплачених підприємствами-постачальниками, над сумами, одержаними ними від покупців. Як відомо, це справді серйозна проблема, особливо в шахтарських містах і районах, оскільки вугілля сьогодні оподатковується ПДВ за нульовою ставкою.

У зв'язку з цим треба нагадати, що навіть в колишньому СРСР попередник ПДВ -- податок з обороту -- не централізувався повністю, а працював як важіль, що регулював прибутки окремих союзних республик. А, наприклад, в США податок на роздрібні продажі (це теж форма універсального податку на споживання) взагалі не належить до сфери компетенції центрального уряду і стягується на рівні штатів.

Кажучи про податкову автономію, неможливо не звернути увагу на те, що різні регіони мають в цьому відношенні різні потенційні можливості. Тому перерозподіл частини грошових ресурсів між окремими територіями для фінансового вирівнювання неминучий. Він передбачений Європейською хартією про місцеве самоврядування і використовується розвиненими країнами. Для цього там діють спеціальні скрупульозно розроблені правила, які постійно вдосконалюються. Наприклад, у Швеції використовується формула, яка дозволяє розрахувати гарантовану податкову базу комуни. В Данії використовується більш складний порядок розрахунку регулюючих трансфертів [2]. Одні правила діють в Німеччині, інші -- в Японії. Але важливо те, що в кожному випадку вони існують і можуть бути змінені з використанням звичайних демократичних процедур на користь громадян.

В Україні ж у цей час гласні і відкриті для громадянського контролю чіткі правила визначення нормативів відрахувань від загальнодержавних податків у місцеві бюджети, на жаль, відсутні. В результаті органи місцевого самоврядування не знають, які кошти вони одержать за підсумками фінансового вирівнювання, зникає їх зацікавленість у самостійному пошуку додаткових джерел прибутку.

Одним із варіантів вирішення цієї проблеми може бути обмеження ресурсів, призначених для перерозподілу між окремими бюджетами, розмірами спеціального фонду. Такі фонди формуються у багатьох країнах. При цьому важливо, по-перше, щоб більша частина ресурсів виділялась із цього фонду згідно із заздалегідь розробленими та узгодженими із зацікавленими сторонами нормативами, які необхідно визначити у відповідності з фінансовими потребами окремих територій. По-друге, не треба прагнути внаслідок таких дій до повного вирівнювання їх прибутків -- тоді будуть збережені стимули до розширення власних джерел коштів і не будуть заохочуватися утриманські настрої.

В цілому по Україні необхідна перебудова державних фінансів, основана на принципах бюджетного федералізму. Суть його полягає передусім у чіткому розмежовуванні видаткових повноважень і прибуткових джерел між бюджетами різних рівнів. Таке розмежування, як правило, базується на спеціально розроблених принципах (які мають свою специфіку в окремих країнах, обумовлену особливостями соціально-економічного розвитку, історичними і національно-культурними традиціями), а також підкріплюється відповідальністю органів регіонального і місцевого самоврядування за порушення бюджетно-податкового законодавства. Бюджетний федералізм означає, що, на відміну від централізованої бюджетно-податкової системи радянського типу, всі її ланки автономні одна від одної і від центральної адміністрації, кожен рівень влади має відносну самостійність у керівництві прибутковими джерелами, які існують на відповідній території. Причому загальний розмір прибутків повинен бути достатнім для організації покладених на кожен рівень влади функцій управління господарством і соціальною сферою.

Ресурси, якими володіє сьогодні Україна, на жаль, надто обмежені. І ми не можемо дозволити собі розкіш використовувати їх нераціонально. Треба добиватися найбільшої корисності від господарського обороту, кожної стягненої з громадян і підприємств гривні. Тому потрібна реальна децентралізація влади і господарських повноважень. Це не самоціль і не політичні амбіції, а засіб вирішення таких найважливіших для кожної держави завдань, як економічна ефективність, соціальна справедливість і політична стабільність.

Досі наші успіхи в цьому відношенні були дуже скромними. Процес децентралізації провадився в основному зверху, шляхом передачі вниз певних повноважень і коштів. Сьогодні треба ставити завдання інакше. Методом централізації, в тому числі і в фінансовій сфері, повинна стати висхідна вертикаль, при котрій, зокрема, передбачається, що місцеві органи влади, які забезпечують ефективне та водночас наближене до громадянина управління, мають право на володіння адекватними їх завданням повноваженнями і ресурсами. Проте для того, щоб положення реалізувати на практиці, необхідно внести суттєві зміни до законодавства, які, маю надію, буде під силу зробити новому парламенту України.

Література

1.Вивчення і межі принципу субсидіарності. Доповідь Координаційного комітету з місцевих і регіональних органів влади. -- Видання Ради Європи, 1994. -- С. 10.

2.Богачова О. Російська модель бюджетного федералізму в світлі світового досвіду МЄМО, 1995. -- No9. -- С. 104-125

___________________________

У В. Рибак



Мотивації підприємництва та специфіка економічної ситуацІї в Україні у контексті формування національних моделей підприємництва та ринку

Ігор СОРОКА
доктор економічних наук,
професор, ректор Донецького державного комерційного інституту

На основі аналізу сучасної економічної ситуації в Україні та ретроспективи розвитку ініціативних форм господарювання показано корені вітчизняного підприємництва. Висвітлено основний та вторинні мотиваційні механізми підприємництва і праці. Зроблено висновок, що однією з найважливіших особливостей концептуальної моделі вітчизняного підприємництва є акцент на корпоративному підприємництві. Сформульовано основні вимоги до оптимальної моделі ринкової економіки України.

Специфіка економічної ситуації в Україні характерна не тільки тим, що економіка переживає важку кризу в умовах її перехідного стану. Спроба проігнорувати цю кризу як явище минуще і несуттєве для нової моделі української економіки, національної моделі підприємництва і відповідної парадигми мотивації є дилетантизмом. Щоб упевнитися у справедливості такого висновку, досить згадати хрестоматійні приклади, коли, переживши сильний економічний стрес, люди під його впливом змінювали і надалі на все життя зберігали специфічний психологічний стереотип трудової поведінки взагалі та індивідуальну модель мотиваційної схильності зокрема. Типовим прикладом є американці (як підприємці, так і робітники), що пережили "велику депресію" - вони у всіх подальших соціологічних опитуваннях, присвячених аналізу та динаміці їх мотиваційних очікувань, проявляли постійність, ставлячи на перше місце за ступенем мотиваційного значення гарантію збереження роботи або статусу підприємця. Схоже, що ми маємо на сьогодні аналогічну ситуацію.

Але, крім кризового забарвленння, специфіка економічної ситуації в сучасній Україні включає в себе також широкий спектр факторів, що визначають гіпотетичну модель національного господарства. Серед них історико-економічні традиції, національно-культурні навики праці і підприємництва, демографічні особливості господарювання в його ретроспективі та інші фактори, врахування яких обов'язкове як при теоретичному обгрунтуванні національної концепції підприємництва, так і в практиці становлення ринку України. Оскільки модель підприємництва є підсистемою загальної моделі національної економіки, то в першу чергу треба визначитися з тим, яку ринкову економіку і які очікувані та бажані параметри національної моделі підприємництва ми хочемо мати. Сьогодні такий вибір зроблено. Програма реформ визначає головним економічним пріоритетом соціально спрямоване ринкове господарство. Реалізація соціально орієнтованої моделі ринкової економіки, яка передбачає високий ступінь участі держави в регулюванні прибутків та зайнятості, формуванні умов, які забезпечують задоволення найбільш важливих потреб населення, можлива, з одного боку, тільки на принципах утвердження ефективної економіки, а з другого - економіки, що має соціально спрямовану структуру виробничої і невиробничої сфер. Правильність концептуального вибору моделі економічного розвитку ще більше актуалізується в умовах, коли в Україні є сили, які можуть штовхнути економіку на хибний шлях: або побудова разюче відмінного від усіх відомих моделей і такого, що не підкоряється загальноекономічним закономірностям національного ринку, або безперспективна "космоекономічна" спроба виростити чужий досвід на своєму грунті. Ці альтернативи (як і згубний варіант повернення назад) в разі наслідування їх означали б повний і негайний крах національної економіки. Вибір же розумного шляху, ближче до раніше названих класичних моделей, але з національним забарвленням, що враховуює минуле і специфіку соціально-економічної ситуації в Україні, теж не простий і вимагає наукового коментаря передісторії "третьої хвилі" українського підприємництва.

Внаслідок відомих причин Україна довгі роки провела разом з іншими республіками СРСР та братами по соцтабору на узбіччі економічної цивілізації, що обумовило сучасні риси її економіки. Виходячи з цього необхідно в економічному контексті проаналізувати минуле, сучасне та долю вітчизняного підприємництва, етапи його розвитку, хвороби зростання. Перший етап належить до часів еволюційного розвитку капіталізму в Росії, коли так зване малоросійське підприємництво виступало як складова частина загальноросійських ринкових відносин. Другий етап, також позбавлений будь-яких особливостей української ментальності, пов'язаний з непівським псевдоренесансом ринкових відносин, що виявився поряд з позитивом глобальною провокацією і пасткою для ділових людей того часу. Цю мету і бік непу не варто сьогодні замовчувати. Третій етап співпав з початком так званої перебудови і підрозділяється в Україні на два періоди: радянський та пострадянський. Останній національним можна назвати лише умовно, оскільки в його основі лежить не стільки алгоритм національної специфіки ініціативної економічної діяльності, яка відроджується, скільки постсоціалістична ментальність екс-радянської тіньової економіки інтернаціонального зразка, помножена на економічний криміноген пострадянського періоду розвитку країни.

Серед вітчизняних економістів побутує хибний погляд, що третій етап українського підприємництва є ровесником перебудови. Звичайно, безглуздо заперечувати той потужний імпульс, який надала перебудова альтернативним соціалізму формам економічної активності. Разом з тим, якщо говорити про глибинні корені сучасного національного підприємництва, то вони лежать в економічних шарах періоду застою. Саме цей генотип вітчизняного бізнесу багато в чому обумовлює його сучасні вади, які випливають з минулого. Поряд з кооперативним та пострадянським етапами в розвитку підприємництва можна виділити як предтечу останніх "протопідприємництво" епохи застою. В ці роки в міру деградації режиму стали з'являтися господарські та правові ареали альтернативної економічної діяльності. В таких нішах стала зароджуватися та набирати обертів напівлегальна та нелегальна підприємницька діяльність. Саме ці радянські корені визначили вади постсоціалістичного українського підприємництва. Недоліки сучасного підприємництва значною мірою пояснюються економічним аналогом такого медичного феномену, як "зломаний ген". Останній є причиною аномалій у формуванні органів в процесі розвитку організму. Подібна причина лежить в основі спадкових деформацій вітчизняного підприємництва. Вона не була усунута в період здобуття Україною незалежності. Певною мірою постсоціалістичні генератори деформації підприємництва в період самостійного економічного розвитку не тільки не були подолані, але навіть дещо посилені і модернізовані. Сучасні фактори зовнішнього економічного середовища каталізують негативну дію ретро-причин і суттєво переважають їх за своїм деформуючим впливом. Серед вказаних факторів можна виділити такі. Перший - відсутність протягом початкового періоду відродження національної економіки послідовної проринкової політики держави, реального ринкового курсу, підтриманого силою державної влади. Відсутність суттєвих зрушень у напрямку цивілізованого ринку обумовило відповідну якість та імідж вітчизняного підприємництва. Воно почало ідентифікуватися з напівлегальним і кримінальним секторами тіньової економіки і в цій якості визначати обличчя нашої постсоціалістичної економіки в цілому.

Другий фактор - особлива атмосфера політико-правової нестабільності, відсутність економіко-правового середовища, яке відповідає класичним ринковим стандартам. Підприємництво передбачає як найважливішу умову свого існування впевненість у довготривалій перспективі ініціативної економічної діяльності, її законодавчій гарантії. При цьому мова йде не про законодавчий захист підприємців від ризику функціонування в умовах конкурентного середовища. Суть полягає в тому, що підприємництво може нормально розвиватися тільки при наявності юридичних гарантій від неправових посягань з боку держави, юридичних і фізичних осіб на приватну власність, вільну конкуренцію, право успадкування та інші права, які забезпечують економіко-правовий статус підприємця. Такі гарантії створює оптимальне господарське законодавство і сукупність факторів, які забезпечують соціально-політичну стабільність в країні. Сьогодні ми не маємо ні першого, ні другого.

Третій фактор полягає в тому, що риси нашого підприємництва визначаються існуючою в межах національного інвестиційного поля атмосферою надграничного ризику. Це економічний і позаекономічний ризик. Тому в існуючих умовах підприємцями намагаються стати не стільки люди, схильні до цієї діяльності, скільки їх антиподи, чиїм полем діяльності є кримінально-економічне середовище.

Важливим фактором аномального економічного ризику є дефіцит відповідних правових традицій, поваги до законів. Останнє означає, що багатьох бажаючих стати підприємцями зупиняє минулий досвід, який несе в собі інформацію про часи, коли можна було відразу позбутися всього. Ніяких гарантій того, що це не повториться сьогодні, у нас немає. А це, в свою чергу, пов'язано з четвертим фактором, суть якого зводиться до того, що поряд з офіційно проголошеною ми не маємо законодавчо захищеної як слід приватної власності. До сьогодні парламент законодавчо не виключив можливості її конфіскації. Але перш ніж щось відбирати, треба це мати. В зв'язку з ним чи не найважливішим фактором, який обумовлює аномалії вітчизняного підприємництва, є відсутність реальної приватизації, коли більшість громадян країни фактично не є суб'єктами відносин приватної власності на засоби виробництва. Про нашу "ваучерну" приватизацію тут треба делікатно промовчати. Внаслідок чого українське підприємництво виявилося практично позбавленим бази збільшення своїх рядів за рахунок чесних, енергійних ділових людей.

Сьогодні становлення цивілізованого ринку і підприємництва ми бачимо тільки через зняття вказаних негативних факторів. Головне полягає ось у чому. По-перше, управління економікою і підприємництво не допускають ідеологічної мотивації з будь-яким знаком. По-друге, ринок та підприємництво не "будуються", а природно формуються у спеціально створених для цього умовах. По-третє, підприємництво є не тотожною, але багато в чому ідентичною ринку категорією. У зв'язку з цим аксіоматично: підприємництва без повноцінного ринку (і навпаки) не буває. Тому, ігноруючи або спрощуючи закони ринку, не доводиться сподіватися на прихід цивілізованого підприємництва. По-четверте, підприємництво являє собою багатогранне, складноструктуроване явище, котре в силу перерахованих характеристик вимагає комплексного підходу до свого формування. Вибір конкретної моделі економіки обумовлює аналогічний вибір відповідної моделі підприємництва. Тобто, вибираючи як орієнтир змішану економіку, соціально орієнтований ринок, треба добре розуміти, що цей тип економіки детермінує й особливості відповідної системи підприємництва. Звичайно, це зовсім не означає того, що підприємництво в умовах змішаної економіки, скажімо, шведського типу, радикальним чином відрізняється від підприємництва в рамках американської моделі економічного розвитку. Цього не може бути вже хоча б тому, що шведська та американська моделі - це різновиди економіки одного типу - ринкового. А ця економіка у всіх своїх модифікаціях не дозволяє відхилень від основоположних принципів, серед яких і загальнометодологічні начала вільного підприємництва.

Разом з тим не можна заперечувати, що змішана економіка - це існування поряд з приватною індивідуальною значного обсягу приватної колективної та державної власності, що породжує, в свою чергу, проблему співіснування приватного та державного підприємництва. Причому в такому обсягу і такому вигляді ця проблема не стоїть перед будь-якою цивілізованою економікою. Вказані характеристики не дозволяють тому ж шведському підприємництву бути дзеркальним відображенням американського. Воно набагато "м'якше", соціально компромісніше, менш конкурентоконфліктне, ніж жорстка американська економічна система. Разом з тим, в характеристиках соціально орієнтованого ринку прочитуються серед інших і добре знайомі нам з періоду соціалізму, в силу чого, виходячи навіть із суто психологічних причин, стереотип "м'якого" підприємництва змішаної економіки нам ближчий, ніж жорсткі його моделі.

Виходячи з основних соціально-економічних характеристик змішаної економіки та адекватної їй моделі підприємництва, стає очевидним і те, що, вибираючи ці системи для української економіки, ми автоматично вибираємо і систему мотивації підприємництва і праці, основані на просуванні мотивації праці послідовників з допомогою мотивації підприємництва лідерів. Ця система передбачає створення єдиного мотиваційного механізму праці й підприємництва, в основу якого може бути покладено загальні цілі мотивованих і мотивуючих.

Звичайно, говорити про загальні цілі підприємців і найманих робітників поза серйозними причинами, які обумовлюють виникнення такої спільності цілей, навряд чи можливо. Намагатися будувати відносини соціального партнерства на пустому місці за допомогою закликів було б неприпустимою маніловщиною. Привабливо закласти основи такої спільності, використовуючи єднання навколо національної ідеї. Однак роки соціалізму сформували відповідну свідомість багатьох людей. В зв'язку з цим, на жаль, не доводиться розраховувати на те, що найближчим часом українська модель ринку буде спиратися на високорозвинену національну самосвідомість, пріоритет інтересів нації над інтересами окремої людини. Але щоб така самосвідомість сформувалась у перспективі, необхідно починати формувати її вже сьогодні.

В обставинах, що склалися, у найближчій перспективі мотиваційний механізм підприємництва і праці в Україні будуватиметься в основному на взаємообумовленості власницьких мотиваторів підприємництва і мотиваторів праці, які базуються на прагненнях задоволення первинних, фізіологічних потреб. Цю тезу не треба розуміти буквально, тобто, що потрібно відмовитися від використання універсальних (у тому числі і тих, що базуються на потребах вищих рівнів) мотиваторів праці і підприємництва, невласницьких мотиваторів підприємництва. У нашій ситуації необхідно максимально використовувати весь спектр мотиваторів, які в комплексі зможуть забезпечити ефективну мотивацію праці та підприємництва. Але основний наголос треба робити на ті мотиватори, які в кожний окремий момент є найбільш ефективними. Сьогодні це власницькі мотиватори підприємництва і споживчі мотиватори праці. Причому власницькі начала для мотивації підприємництва виконують ту ж роль, що й первинні потреби для мотивації праці в умовах первинного накопичення капіталу, становлення ринкової системи господарювання та відповідної моделі підприємництва. Інакше кажучи, первинні потреби українських підприємців належать до сфери збереження і примноження власності. І доки вони не задоволені вдосталь, просунуті мотиватори підприємництва працюють не настільки ефективно або не працюють зовсім.

Власницькі мотиватори підприємництва в перехідній економіці найближчим часом (особливо за умови ефективної грошової приватизації) будуть найбільш результативними для суб'єктів малого та середнього бізнесу. При цьому індивідуальні підприємці-власники не становитимуть критичної маси підприємців, необхідної для повноцінного функціонування ринкової економіки. Другою не менш важливою і численною частиною українського підприємництва повинні виступити корпоративні власники-підприємці-менеджери та підприємці-менеджери. У зв'язку з цим найважливішою особливістю концептуальної моделі національного підприємництва є акцент на формуванні корпоративного підприємництва і відповідного йому типу мотивації.

Пояснюється це рядом причин. По-перше, існуюча у нас структура виробництва, коли основна маса промислової продукції виробляється на великих підприємствах держсектора, обумовлює те, що у недалекому майбутньому картина зміниться лише тому, що основна частка ВНП України буде вироблятися на тих же, але корпоративних підприємствах. В даному разі байдуже, чи йде мова про корпоратизацію зі зміною генерального власника, чи без неї.

По-друге, тенденція до прискорення розвитку корпоративного підприємництва в Україні обумовлена аналогічною тенденцією в економіці розвинутих країн, яка в свою чергу визначається тенденцією до пом'якшення в рамках корпорації протиріч між різними формами власності, працею і капіталом.

По-третє, в результаті багаторічного монополізму державної власності повної відсутності приватної власності і приватного підприємництва, саме корпоративне підприємництво при всіх принципових відмінностях виявляється найближче до психологічного стереотипу колишніх соціалістичних управлінців, котрі разом з напівринковою генерацією менеджерів ставитимуть у найближчому майбутньому основу вітчизняного корпусу корпоративних підприємців-менеджерів.

По-четверте, корпоративне підприємництво неминуче виступить основною організаційною формою державного підприємництва, яке ще відносно тривалий час буде переважати над приватним підприємництвом.

Сьогодні важко зробити однозначний висновок: яку проблему вважати найголовнішою у справі виходу економіки України з кризи. Майже всі вони головні і першочергові. Але навіть серед них є такі, без вирішення яких не може бути й мови про створення національного ринку. До них належить і проблема розвитку вітчизняного підприємництва. Тому що саме підприємці уособлюють собою той прошарок суспільства, який в країнах з розвинутою ринковою економікою несе головну відповідальність за стан та перспективи національної економіки, її стабільність та збалансованість, соціальне благополуччя суспільства в цілому. В цьому контексті більш ніж сумнівно звучать висновки деяких українських економістів, які вважають, що розрахунок на формування середнього класу в Україні є непереконливим, необґрунтованим. Якщо врахувати, що це погляди прихильників ринкових перетворень в Україні, то можна зробити висновок, що такі автори допускають можливість існування ринку без середнього класу, а підприємництва без його суб'єктів. Це нонсенс. До того ж вважати, що до середнього класу не належать люди, чий прибуток формується за рахунок власної праці, глибоко помилково. Безсуб'єктне підприємництво та позапідприємницький ринок - не більше, ніж чергова спроба скласти разом соціалістичну утопію та ринкову дійсність, щоб в результаті одержати "справедливе" суспільство та ефективну економіку. Те, що у нас немає поки що повноцінного середнього класу, зумовлює необхідність форсованого створення умов для його становлення. Поза середнім класом неможливий не тільки соціально орієнтований ринок, але й ринок взагалі. Поза масовою фігурою підприємця розвивається криміналізований псевдоринок. При цьому темпи виникнення і якість середнього класу в Україні безпосередньо залежать від того, наскільки швидко і ефективно запрацює цілісний механізм взаємообумовленої мотивації підприємництва і праці. Причому поряд з основоположними принципами потреб та біхевіористської мотивації, на яких базуються наскрізні і певною мірою позачасові моделі мотивації підприємництва та праці, у перехідній економіці можуть бути ефективно використані практично всі відомі на сьогоднішній день моделі та схеми мотивації. Кожна в своїй ніші. Основний акцент треба зробити на комплексному підході до мотивації корпоративного підприємництва.

Як показує досвід країн старого та нового капіталізму, одним з найважливіших факторів ефективності підприємництва та його мотивації є відповідні традиції. Щодо сучасного стану національної економіки, то треба констатувати, що за радянського періоду були майже повністю втрачені і без того скромні традиції національного підприємництва. Комуністична ідеологія, що панувала впродовж десятиріч, витравила не тільки історичну пам'ять народів, але і їх національно-економічну самосвідомість, яка є частиною національної самосвідомості взагалі.

Із стерилізованої (за царату, а потім - за радянської влади - прим. ред.) історії України було вилучено ті філософські та соціологічні сторінки, які правдиво висвітлювали досить складну й давню ретроспективу українського народу. Було залишено тільки класові ознаки фігур найманого робітника, селянина, капіталіста, поміщика.

Але, повертаючи Україні її економічне минуле, не треба впадати в крайнощі - намагатися обгрунтувати комфортне існування українського народу в дореволюційний період.

Формулюючи парадигму української економіки, необхідно уникнути двох крайнощів: по-перше, винайдення настільки "своєї" моделі, подібної якій немає в світі, по-друге, спроб прямого запозичення. Український ринок повинен спиратися, з одного боку, на змішану економіку з її сильною державною розподільчою політикою, а з другого - на принципи соціального ринкового господарства, з їх антитоталітарною спрямованістю. Досягнути такої мети можна лише, вдало комбінуючи риси найбільш придатних для наших умов економічних моделей. В даному випадку це не може бути модель німецького неолібералізму, а соціальне ринкове господарство як парадигма соціально орієнтованої економіки ХХ століття. Побудована на основі такої парадигми модель ринку повинна поєднувати умови розвитку конкурентної економіки та елементи досить жорсткого економічного регулювання ринку, сильну соціальну політику держави та пріоритет економічної ефективності, всебічну підтримку приватної власності та відносно тривале співіснування її з потужним державним сектором. Це повинна бути модель, яка передбачає побудову соціального ринкового господарства, змішаної економіки на трансформованому фундаменті постсоціалістичної економіки.

При цьому змішана економіка являє собою не хаотичне нагромадження на практиці і еклектичне поєднання в теорії суто "капіталістичних" та "соціалістичних" форм, а уявляється у вигляді діалектичної єдності форм власності і способів ведення господарства, які витримали перевірку на конкурентоспроможність. Інакше кажучи, змішана економіка являє собою об'єктивно обумовлений та історично закономірний етап еволюції ринкових відносин, що характеризується плюралізмом та конкуренцією цивілізованих форм власності і господарювання, високою ефективністю економіки та відповідною соціальною захищеністю людей.

Отже, вимальовуються такі контури сучасної моделі ринкової економіки України. По-перше, це повинен бути соціально орієнтований ринок, який гармонійно поєднує антитоталітарний механізм соціального ринкового господарства та економічне саморегулювання змішаної економіки. По-друге, нова модель економіки повинна передбачати, з одного боку, відносно тривале співіснування традиційно сильного державного та нового приватного секторів економіки. При цьому превалювання на першому етапі державного сектора не повинно означати якихось особливих переваг або виключних прав для державних підприємств. Разом з тим курс на прискорене становлення приватного сектора не повинно означати штучний та форсований розвал державних підприємств, їх негайну і всезагальну передачу у приватні руки. Ці проблеми треба вирішувати поступово і за допомогою механізмів конкуренції, роздержавлення, приватизації, банкрутства, злиття, поглинання та інших трансформацій. По-третє, у найближчому майбутньому економіка України не зможе бути нічим іншим як двоїстою економікою, одним з головних критеріїв керованості якою буде суперечлива єдність жорсткого макрорегулювання економіки та ринкового саморегулювання. Причому звуження сфери макрорегулювання повинно проходити тільки в міру наростання ринкової саморегуляції у її цивілізованих формах. По-четверте, посилення ринкової орієнтації у сфері виробництва повинно відбуватися на тлі аналогічного посилення політики держави у соціальній сфері. По-п'яте, економіка України повинна являти собою не сепаратистську(маються на увазі регіони України - прим. ред.), а унітарну конструкцію, але з суттєвими елементами регіонального самогосподарювання. По-шосте, управління двоїстою економікою повинно передбачати адміністративно-економічну вертикаль у держсекторі та економічне регулювання ринку в приватному секторі.

___________________________

У І. Сорока





ПРОГРАМИ РЕФОРМ, СТАБІЛІЗАЦІЇ І РОЗВИТКУ: АНАЛІЗ ЕФЕКТИВНОСТІ

Борис Карпінський
кандидат економічних наук,
старший науковий співробітник

Богдан Макух
провідний економіст,
Інститут регіональних досліджень
НАН України
м. Львів

Дається огляд та аналіз сучасного стану створення та реалізації різнорівневих програм реформ, стабілізації і економічного розвитку в Україні. Робиться висновок про їх надмірну кількість, низьку якість, декларативність. Розкриваються методологічні основи та організаційна система створення і реалізації високоефективних програм. Означено коло питань в цій галузі, які потребують унормування на рівні державних стандартів.

Розглядаючи державу як цілісну структуру, зазначимо, що здійснення розрізнених дій, нехай і цілком закономірних, у певних напрямках, для окремих груп об'єктів управління, не принесуть бажаних наслідків. Потрібна багаторівнева система дій глибоко пов'язаних між собою, з реально поставленими завданнями на кожному з етапів їх виконання, з науково обгрунтованими методами розв'язання цих завдань, яка забезпечена юридично і організаційно. Цим вимогам в найбільшій мірі відповідають програмно-цільові методи планування і управління. На відміну від інших методів управління (планування, ціноутворення, фінансування, адміністрування тощо) програмний метод може бути використаний для широкого спектру проблемних напрямків різного ступеню складності -- від простих до найскладніших, бо суттю його є, насамперед, організуюча роль в досягненні поставленої мети, порівняно з якоюсь іншою (технічною, апаратною, аналітичною). Програмне вирішення складних пріоритетів розвитку (економічного, соціального, наукового тощо) вагомо застосовувалось в Україні і раніше, причому на різних рівнях -- від державного до регіонального, від галузі до організації.

Специфічною особливістю програм перехідного періоду є їх формування та реалізація при дії трансформаційних процесів у економіці. В таких умовах поняття реформи, стабілізація і розвиток набувають особливо важливого значення, бо через них віддзеркалюється, передається поліаспектність ситуації. Коректність, спрямованість та однозначність заходів програм сприяють вибіру оптимальних шляхів розв'язання найбільш складних проблем, насамперед тих, що стосуються розвитку території і підвищення життєвого рівня населення. На державному рівні через програми реформ, стабілізації і розвитку створюються основи майбутньої економічної могутності. Виходячи з цього, зацікавленість у поширенні програмних підходів має бути стабільною, орієнтуючись на конкретні пріоритети.

Програми реформ, стабілізації, розвитку мають свої специфічні особливості.

Так, програми реформ пов'язані з крупними перетвореннями та об'єктивними змінами в системі та методах ведення господарства, управління економікою, вибором шляхів та способів здійснення економічної політики. Дані програми формуються при необхідності проведення змін в економіці, тобто за умов, коли попередня система довела свою недостатню ефективність, супроводжується економічним спадом, існує різниця у темпах розвитку порівняно з іншими державами.

Стабілізаційні програми стосуються: по-перше, стабілізації, оздоровлення економіки держави, що є умовою певних форм кредитування з боку Міжнародного валютного фонду: по-друге, пов'язані з заходами, що здійснюються державними або регіональними органами влади для стабілізації економіки, тобто вирівнювання, гальмування економічного спаду, закріплення на означеному рівні макроекономічних показників.

Програми розвитку безпосередньо спрямовуються на досягнення орієнтаційних пріоритетів економіки на тривалому відрізку часу, базуючись на потребах у зміні різнорівневих показників (у кращу сторону).

Дані програми можуть формуватись розрізнено або комплексно, тобто включати в себе елементи реформ, стабілізації і розвитку. Останнє залежить від мети, яка закладається в основу реалізації конкретної програми.

Програмні підходи широко практикуються в розвинених державах. Зокрема в Японії такі програми в напрямку науково-технічних пріоритетів було розроблено на період 1966--2000 роки, з виділенням національних та крупномасштабних програм. Результативність виконання цих програм відома -- Японія входить в число провідних щодо темпів економічного розвитку держав світу. Реалізація ж федеральної "Енергетичної програми" в США, дозволила за 15 років, які пройшли після енергетичної кризи, довести скорочення енергомісткості національного доходу у півтора рази та стабілізувати споживання енергетичних ресурсів при одночасному рості ВВП.

У той же час, проведений авторами аналіз різнотипних програм в Україні, які безпосередньо стосуються проблеми реформ, стабілізації і розвитку, тобто програм спрямованих на соціально-економічне піднесення, свідчить про тенденцію до несистемності, спрощеності та нечіткості у визначенні пріоритетів вже на рівні формування окремих програм. Тобто наявна розбіжність у методології вибору пріоритетів на основі яких розробляються програми, що призводить до поспішності та недостатньої обгрунтованості виконання саме даної програми. Відсутність системного підходу в програмах породжує їх дублювання та розпорошеність коштів, знижує рівень контролю за їх виконанням.

Поряд з тим, спостерігається багаточисельність програм, а їх на різних стадіях: реалізація, розробка, затвердження, погодження--у 1997 році було біля 190 національних і державних програм [2], що створює лише ілюзію поступу. Аналіз свідчить, що особливої віддачі від створених програм навряд чи можна очікувати тому, що в них не чітко обгрунтовано заходи щодо матеріального забезпечення, організаційного управління, контролю за виконанням. Внаслідок цього програми малорезультативні, вони, як правило, існують самі по собі, не впливаючи суттєво на розвиток території. Прикладом можуть бути державні науково-технічні програми, які реалізовувалися у 1996 році (67 програм і понад 4100 проектів) [2]. Кінцеві результати у більшості випадків зводяться до наукових рекомендацій, внаслідок обмеженості фінансового забезпечення, що на них виділялось. Це додатково спотворює саму ідею програмування, звинувачуючи її в хибах, які закладено в самій постановці таких програм.

Недотримання термінів та неконтрольованість за станом реалізації програм в Україні створюють лише видимість просування, сприяють подальшій економічній кризі в різних напрямках, створюючи передумови для соціальних потрясінь у суспільстві. Вибір пріоритетів відбувається спонтанно, в основному він залежить від чергової зміни в вищих урядових структурах. Останнє приводить до заперечення базових засад програм попередників та супроводжується формуванням нових. Коли врахувати, що за роки незалежності тільки через міністерські крісла в Україні пройшли сотні фахівців на рівні міністрів та їх заступників, а деякі встигли попрацювати в них лише декілька місяців, і кожен в тій чи іншій мірі спрямовував зусилля на програми, то можна зрозуміти, яка чисельність програм стоїть за такими високопосадовими змінами. Навіть на рівні прем'єр-міністра до 1998 року жоден не спромігся відзвітуватися про річну програму діяльності уряду, внаслідок того, що їх зміна проходила швидше.

Хоча в цілому ідеї, що закладаються в програми є життєво необхідними і правильними, але їх безсистемність, багаточисельність, розпорошеність у пріоритетах не створює реальних можливостей щодо концентрації ресурсів на виконанні, доведенні хоча б переважної частини їх до кінцевого результату.

Слід зазначити, що не сформовано і системних підходів до пріоритетів вибору самих програм. З одного боку має місце їх багаточисельність, а з іншого, по деяких напрямках, вкрай життєво необхідних, програми взагалі відсутні. Щодо останнього, то до цього часу немає Державної продовольчої програми України, що створює значні труднощі в програмуванні забезпечення населення продовольством та призводить до інтервенції зовнішніх товаровиробників, які витісняють власних. У вересні 1997 року рішенням Кабінету міністрів України сформована лише Державна комісія з питань продовольства, в яку задіяно 8 міністерств, і яка буде займатися також названою програмою. Несистемність і недієвість пріоритетів щодо цієї проблеми відчутна вже сьогодні -- Україна втрачає зовнішній ринок цукру, наповнюючи навіть внутрішній імпортованим цукром, що створює серйозну загрозу для подальшого розвитку агропромислового комплексу держави.

Зауважимо, що більшість програм вже на стартових позиціях зависають під час розгляду у різних інстанціях. Зокрема проекти Державних програм соціально-економічного розвитку регіонів -- "Українські Карпати", "Поділля" та інші, які подані на розгляд в урядові структури, вже сьогодні у зв'язку з затягуванням затвердження потребують відповідних змін як у термінах реалізації, так і акцентах. Часта зміна в ешелонах влади не дозволяє довести такі важливі програми розвитку конкретних регіонів навіть до рівня затвердження, що, в свою чергу, не сприяє включенню механізмів підтримки та контролю за їх виконанням.

Закон України "Про державну статистику" статею 12 обумовлює, що в обов'язок органів державної статистики, поряд з іншим, входить організація і здійснення статистичних спостережень за ходом виконання державних програм соціально-економічного розвитку України, її регіонів та галузей народного господарства [3]. Практика ж свідчить, що концентрованого відбиття з системним викладом цих спостережень за конкретними програмами немає, а це безпосередньо призводить до унеможливлення контролю та зниження відповідальності за стан реалізації наявних державних програм. Більш дієвий контроль здійснюється за державними науково-технічними програмами, які сформовано за пріоритетними напрямками розвитку науки і техніки, з конкретизацією ходу і вагомості виконання окремих завдань, стану фінансового забезпечення [4].

Подібна ситуація з наявністю та результативністю програм реформ, стабілізації і розвитку прослідковується також на регіональному рівні. Зокрема, Львівщина тільки за останні роки взяла участь в розробці чи формуванні понад 100 програм не нижче обласного рівня. Однак, як свідчить аналіз, значна частина цих програмних матеріалів лише умовно може відноситись до програм, тобто вони не відповідають основним вимогам. Відсутність чітко визначеної мети, заходів та термінів виконання, механізмів матеріального забезпечення не створюють передумов для ефективної реалізації цих програмних документів. Без належного формулювання заходів, організаційних аспектів реалізації, розробки механізмів контролю і важелів стимулювання учасників, конкретизації адресності заходів, узгодженості в фінансовому та матеріально-технічному забезпеченні такі програми мають вигляд намірів.

Спрощений підхід адміністрації до формування програм створює уявлення, що їх можна розробляти без залучення фахівців. Такі псевдопрограми стають засобом спекулятивного вирішення локальних питань. За зриви виконання програм особливо ніхто не потерпів, що посилює відчуття безвідповідальності та амбіційності при формуванні нового ряду програм. Проведений авторами аналіз свідчить, що наростання чисельності програм не супроводжується змінами в їх якісних характеристиках.



МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ РІЗНОРІВНЕВИХ ПРОГРАМ

Програма -- це сукупність взаємопов'язаних та сформованих дій, заходів, спрямованих на здійснення конкретної мети. Характерною рисою програм є посилення їх результативності від дії синергічних ефектів.

Кожна програма, незалежно від її класифікаційних ознак та спрямованості на реформи, стабілізацію чи розвиток, повинна відповідати основним вимогам:

-- мати чітко сформульовану мету і завдання як загальні, так і для кожного з етапів її виконання;

-- базуватися на науково розроблених і обгрунтованих концепціях, алгоритмах та підходах до розв'язання поставлених завдань;

-- мати пов'язану між собою і з іншими програмами цілісну систему заходів, які повинні забезпечити сформульовані завдання;

-- об'єднувати конкретною зацікавленістю виконавців -- учасників розробки і реалізації програми;

-- бути збалансовано забезпеченою ресурсами (фінансовими, матеріально-технічними, трудовими тощо);

-- мати визначеність у термінах виконання (програми в цілому, проміжних етапів, конкретних заходів).

Реально завдання програми можуть бути виконані в повному обсязі лише за умови дотримання всіх вищеперерахованих вимог. Тобто програмою не може бути набір окремих дій (нехай виконуваних з обгрунтованими намірами), якщо не визначено, що саме і в якому порядку потрібно вирішувати з забезпеченням ресурсами в достатніх обсягах. Програмний метод управління дозволяє спрямовувати в єдине русло, впорядковувати і концентрувати дії всіх виконавців та необхідні для цього ресурси.



ОРГАНІЗАЦІЙНА СИСТЕМА РОЗРОБКИ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ ПРОГРАМ РЕФОРМ, СТАБІЛІЗАЦІЇ І РОЗВИТКУ

Для використання програми як ефективного методу управління її грамотної розробки недостатньо. Епізодичність у формуванні програм з тенденцією до спонтанності, з одного боку, і повальна масова розробка програм, утвердження моди на них, з другого, не дає позитивного ефекту в економіці. В першому випадку важливі соціально-економічні, науково-технічні питання та проблеми життєзабезпечення територій, населених пунктів, територіально-виробничих комплексів тощо, не вирішуються належним чином; в другому -- має місце непотрібне відволікання коштів на розробку програм у випадках, коли проблеми можуть бути вирішені звичайним, природнім шляхом -- формою належного виконання своїх функціональних обов'язків посадовими особами, від яких залежить вирішення цих проблем. Отже для ефективного використання програмного методу управління необхідно створити відповідну систему організації програмних розробок з певною територіально-організаційною структурою, на яку покладається вирішення питань:

-- організації проведення прогнозних, ретроспективних, пошукових і інших досліджень з метою виявлення проблем, своєчасне вирішення яких сприятиме стабільному, поступальному життєзабезпеченню держави, регіону тощо;

-- відбір з усіх виявлених проблем саме тих, які вимагають програмного вирішення;

-- організації розробки наукових основ розв'язання проблем, відібраних для програмного вирішення;

-- організації розробки програм для вирішення відібраних проблем;

-- проведення державної реєстрації розроблених програм;

-- здійснення державного нагляду за виконанням програм;

-- прийняття мотивованих рішень по припиненню дії програми чи зняття її з реєстрації;

-- оформлення матеріалів у відповідні інстанції з приводу притягнення до кримінальної відповідальності осіб, винних у зриві виконання програми як державного завдання, або накладання адміністративних стягнень;

-- періодичної підготовки інформації про хід виконання програми з забезпеченням гласності.

При дії пропонованої авторами системи організації програмних розробок, неузгоджена і не чітка програма не може бути розроблена, бо вона не буде зареєстрована як програма. Оскільки програмний продукт не зареєстрований як програма, то він при цьому не може розраховувати на державну підтримку в плані забезпечення фінансовими, матеріально-технічними та іншими ресурсами; надання певних пільг суб'єктам програми. У свою чергу, не забезпечений ресурсами програмний продукт не може розраховувати на успіх у розв'язанні поставленої проблеми.

На сьогодні всі питання, пов'язані з розробкою тієї чи іншої програми, вирішуються на власний розсуд її розробниками, тому створювані програми в значній кількості лише умовно можуть називатись програмами і не дають тієї віддачі, на яку розраховані. Хоча є відповідна постанова Кабінету міністрів України "Про затвердження Положення про державну науково-технічну програму" (від 10.10.95 р.), де зазначається перелік вимог до такого виду програм, але це тільки один з видів програм, тобто не вирішується проблема формування різнорівневих програм реформ, стабілізації і розвитку в комплексі. Поряд з тим, на сьогодні немає достатньо обгрунтованого системного законодавчого підходу до цієї проблематики, лише підготовлено проект Закону України "Про державне прогнозування та розробку програм економічного і соціального розвитку України"; наявна Постанова Кабінету міністрів України від 18.11.96 р. No 368 -- 96 -- 11 "Про заходи щодо реалізації програми діяльності Кабінету міністрів України", яка стосується як річної програми уряду, так і річної Державної програми економічного і соціального розвитку України, з відповідними пропозиціями щодо підготовки середньострокових до 2000 р. та довгострокових на 10--15 років прогнозів економічного і соціального розвитку України.

Складність завдань сьогодення і майбутнього, їх масштабність, велика ціна помилок, що можуть бути допущені у розробці документів, які будуть називатись програмами, вимагає однозначного розуміння суті програми як методу управління. На загальнодержавному рівні ця суть може бути закріплена системою державних стандартів, що унеможливить неякісну розробку програм. На думку авторів, державними стандартами України (ДЕСТУ) повинні бути визначені:

-- види програм, їх класифікаційні ознаки, терміни і означення;

-- структура програм різних видів і вимоги до змісту структурних одиниць;

-- порядок розробки, узгодження і затвердження програм;

-- порядок введення в дію, внесення змін і припинення дії програми;

-- порядок узгодження програм одного рівня, різних рівнів і міждержавних програм;

-- порядок контролю виконання, відповідальність сторін, звітність за результатами та форма їх представлення.

Такий підхід, на думку авторів, не протирічить ринковим умовам господарювання, коли кожен товаровиробник (чи їх сукупність) може розробляти власні програми, нехтуючи вимогами певних стандартних форм. Проте "некондиційна" програма не може пройти державну реєстрацію, яка дає право на користування певними пільгами, виходячи з державницьких пріоритетів. З іншого боку, втримати незалежного товаровиробника в рамках програми як її суб'єкта можна також лише пільгами, що розповсюджуються на дану конкретну програму. Сила цих пільг регулюється державою і ця сила має бути достатньою, щоб суб'єкти програми були зацікавлені в реалізації її заходів і тим самим забезпечували б виконання завдань, заходів і мети.

Потреба у систематизації програм реформ, стабілізації і розвитку та подальшому використанні методів програмно-цільового планування і управління потребує активного спрямування зусиль спеціалістів на:

--створення системи стандартів щодо підготовки програм як документу;

--формування територіально-організаційної структури керування процесом розробки і реалізації, виходячи з їх рівня. Системність у формуванні такого роду програм та їх результативність створюватимуть основи економічного піднесення України.



ЛІТЕРАТУРА

  1. Тацуно Ш. Стратегія--технополисы.--М.: Прогресс, 1989, С. 339-340.

  2. Шквоець Ю. Удосконалення системи та організаційно-економічного механізму формування і реалізації державних та регіональних програм / Актуальні проблеми регіонального науково-технічного розвитку, праці науково-практичної конференції, 15-16 травня 1997 р.--Харків, 1997.--С. 36-38.

  3. Закон України "Про державну статистику".--"Голос України", No 201, 21 жовтня 1992 р., С.6.

  4. Олександрова В., Чусова Е. Обгрунтування державних науково-технічних програм. "Економіка України", No 12, 1996, С. 21-26.

___________________________

У Б. Карпінський, Б. Макух

ІНВЕСТИЦІЇ У ВИРОБНИЧІ ПОТУЖНОСТІ ЯК ФАКТОР ЕКОНОМІЧНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ В УКРАЇНІ4

Ірина Швець
кандидат економічних наук,
доцент Донецького державного технічного університету

Розглянуто виробничі та соціально-економічні проблеми, які виникли на підприємствах інвестиційних галузей промисловості України. Аналізується динаміка використання виробничих потужностей на підприємствах Донецької області, причини кризових явищ, можливі перспективи оновлення виробничого потенціалу.

У попередньому номері проаналізовано інвестиційний процес та відображено особливості реструктуризації виробництва на нинішньому етапі розвитку виробництва.

ІНВЕСТИЦІЙНІ ГАЛУЗІ ПРОМИСЛОВОСТІ

Як свідчить звітність та її аналіз, найгостріша реакція на відставання структурних реформ прослідковується на підприємствах переробних галузей промисловості, особливо тих, які виробляють продукцію з великою часткою доданої вартості або із застосуванням наукоємних і високотехнологічних процесів. До них належать, в першу чергу, галузі машинобудівного комплексу, які є базою реалізації і застосування наукоємних та високотехнологічних процесів у всіх інших галузях виробництва. Таким чином, існує потреба першочергового розвитку технологічної бази машинобудівного комплексу. При цьому особливо важливо забезпечити інвестиції в найсучаснішу технологію обробки.

Надто несприятлива ситуація, що склалася в машинобудуванні, призвела до того, що виробництво продукції у 1996 році скоротилося на 26,1%. На багатьох машинобудівних підприємствах Донецької області виробничі потужності щодо основних видів продукції використовувались на 1,8 - 57,1%, (таблиця 1). Середній рівень використання виробничих потужностей у машинобудуванні області складає 16-18%. Більший рівень використання потужностей спостерігається щодо продукції, яка не є основною для підприємств, та її питома вага у загальному випуску продукції машинобудування невелика. У таблиці 1 наведено дані про використання виробничих потужностей на підприємствах машинобудування, які мають певні перспективи розвитку.

Утримання непропорційної обсягам виробництва чисельності працюючих, невикористовуваних виробничих потужностей, витрати на соціальну сферу призводять до того, що значна кількість підприємств є збитковою, їх продукція є неконкурентоспроможною, і, зрештою, вони мають стати банкрутами. На підприємствах не вистачає коштів на розвиток виробництва. Ці кошти занадто малі, їх обсяг не перевищує 1-2 відсотків до вартості основних фондів (таблиця 2).

Таблиця 1. Показники використання виробничих потужностей щодо основних видів продукції підприємств машинобудівного комплексу Донецької області

Види продукції

Роки


1992

1993

1994

1995

1996

ЗАТ "НКМЗ"

Доменне та сталеплавильне устаткування

52,6

52,6

42,3

39,7

39,9

Прокатне устаткування

52,6

52,6

42,3

39,7

39,9

Екскаватори місткістю 4 куб.м.

52,6

52,6

42,6

12,5

37,5

Ковальсько-пресові машини

25,0

50,0

44,4

0,0

0,0

Електроди зварювальні

92,9

100,0

100,0

100,0

100,0

Штамповки

60,0

40,0

26,7

20,0

13,3

Чавунне литво

100,0

80,5

41,9

41,9

26,1

Сталеве литво

65,1

54,2

32,4

29,6

26,9

Кольорове литво

50,0

45,5

27,3

18,2

13,6

Стінові матеріали

100,0

100,0

100,0

94,4

100,0

Пиломатеріали

99,1

100,0

100,0

83,3

100,0

Концерн "Азовмаш"






Доменне та сталеплавильне устаткування

85,0

58,0

35,9

38,9

37,8

Вагони вантажні

59,4

92,7

57,2

36,0

25,6

Плити газові побутові

100,0

69,5

51,6

26,0

14,4

Вироби з пластмас

100,0

94,7

94,7

40,4

40,2

ВАТ "СКМЗ"






Прокатне устаткування

70,0

93,2

100,0

17,7

57,1

Ковальсько-пресове устаткування

70,0

100,0

100,0

75,0

25,0

Сталь

49,7

39,5

21,5

14,6

15,0

Чавунне литво

51,5

36,4

28,8

27,3

25,8

Сталеве литво

50,0

52,5

31,3

21,3

20,0

Кольорове литво

100,0

60,0

40,0

60,0

20,0

Пиломатеріали

100,0

100,0

100,0

30,6

22,2

Замкові вироби

100,0

100,0

100,0

27,4

83,4

Завод "Словважмаш"






Коксове устаткування

46,7

59,5

51,3

31,4

25,4

Прокатне устаткування

46,7

59,0

8,4

0,0

0,0

Арматура пром. труб.

45,5

58,3

16,7

29,4

25,4

Чавунне литво

67,5

30,8

40,0

23,0

16,5

Штамповки гарячі

50,0

50,0

50,0

50,0

50,0

Пиломатеріали

61,5

30,8

23,1

23,1

15,4

Вироби з пластмас

82,0

88,9

88,9

83,7

100,0

ВАТ "Ясинуватський ма-






шинобудівний завод"






Комбайни прохідницькі

84,4

75,2

24,6

31,8

41,5

Сталь

72,5

56,3

15,0

27,5

23,8

Сталеве литво

72,3

57,4

14,9

27,7

23,4

Чавунне литво

25,0

12,5

6,3

0,0

0,0

Штамповки гарячі

40,0

14,3

0,0

2,9

2,8

Коляски дитячі

94,9

72,5

9,8

1,9

0,0

Пиломатеріали

44,4

22,2

0,0

11,1

11,1

АТ "Донбаскабель"






Дріт обмотувальний

38,1

14,3

4,8

0,0

0,0

Кабелі шлангові

41,7

20,1

1,4

2,1

3,1

Кабелі контрольні

35,3

18,7

9,0

2,5

2,1

Кабелі радіочастотні

77,8

100,0

11,1

0,0

0,0

Вироби з пластмас

100,0

100,0

100,0

31,7

67,4

ВАТ "Костянтинівський завод






високовольтної апаратури"






Апаратура високовольтна

90,9

26,1

33,8

14,1

8,5

Обладнання КРУ

56,3

25,0

6,3

6,3

0,0

Апаратура низьковольтна

91,0

100,0

98,1

4,4

0,0

Пиломатеріали

100,0

100,0

50,0

50,0

0,0

Вироби з пластмас

93,3

0,0

100,0

27,8

5,8

Торезський електротехнічний






завод






Апаратура низьковольтна

81,1

62,5

33,2

12,2

10,2

Донецький енергозавод






Трансформатори силові

38,5

65,1

38,1

24,9

4,9

Апаратура низьковольтна

60,0

25,6

11,8

51,1

5,4

ВАТ "Сніжнянськхіммаш"






Обладнання хімічне

100,0

99,1

28,8

43,3

47,3

Нафтоапаратура

43,1

18,9

3,5

7,0

4,3

Пиломатеріали

50,0

33,3

0,0

0,0

0,0

Меблі

100,0

8,3

2,8

0,0

0,0

ВАТ "Краматорський завод важкого






верстатобудування "






Верстати металорізальні

74,0

50,5

32,8

50,5

25,5

Верстати унікальні

45,7

23,9

39,1

2,2

33,6

Верстати з ЧПК

36,7

1101,0

2,2

0,0

2,2

Чавунне литво

62,4

60,1

23,6

12,4

11,1

Пиломатеріали

88,2

76,5

52,9

52,9

35,1

Вироби з пластмас

100,0

60,0

33,3

34,3

8,8

ВАТ "Енергомашспецсталь"






Сталеве литво

86,2

77,4

39,0

22,0

32,6

Сталь

77,8

66,5

44,1

17,1

1,8

ВАТ "Завод технологічного






і спеціального обладнання "






Сталь

76,9

30,8

15,4

15,4

8,2

ВАТ "Кондиціонер"






Кондиціонери

60,8

34,7

6,5

6,0

6,5

Чавунне литво

33,3

33,3

33,3

0,0

16,7

Вироби з пластмас

86,6

23,2

9,1

0,0

0,0

Зменшення питомої ваги машинобудівної галузі в загальному обсязі промислового виробництва посилює кризові явища. Якщо у 1990 році її питома вага дорівнювала 30,7%, то в 1996 році вона становила лише 14,7 відсотка (рисунок 1). Але потрібно мати на увазі, що в 1990 році майже 40 відсотків продукції машинобудування випускалося підприємствами ВПК. Так, зокрема виробничі потужності Новокраматорського машинобудівного заводу були завантажені замовленнями ВПК на 60%, які нині повністю вивільнені, а їх подальша доля поки ще невідома.



Ситуація ускладнюється і тим, що витрати виробництва багатьох підприємств є реально вищими, ніж в іноземних виробників. При цьому залишається дуже серйозною і проблема якості вітчизняної продукції. У зв'язку з цим реалізація заходів розвитку виробництва робить проблему витрат, якості і конкурентоспроможності українських товарів однією з головних.

Незадовільний стан виробництва та економіки на машинобудівних підприємствах, високий рівень накладних витрат приводять до необхідності створення такої системи управління виробничими потужностями, при якій би бралися до обліку при визначенні собівартості і ціни конкретної продукції ті виробничі об'єкти, які використовуються, та виведення на інші рахунки обліку виробничих об'єктів, які не використовуються в даному випадку. Може використовуватися варіант віднесення витрат на поточне утримання виробничих потужностей, які не використовуються, на майбутні періоди під наступний випуск продукції, якщо в них зберігається необхідність /1/.

Ситуація в Україні з становищем і перспективами створення нових технологій, які б відповідали світовому технічному рівню, надзвичайно несприятлива через відсутність реальних технічних ідей, кваліфікованих кадрів, в яких сьогодні є потреба, і виробничої баз розвитку. Тому умовою забезпечення початку розвитку є використання імпортних технологій у наступному десятиріччі - до періоду, коли можливе буде відтворення всіх видів вітчизняних ресурсів, які якісно відповідали б світовому рівню.

Поточна ситуація по використанню капітальних вкладень орієнтована на підтримку насамперед галузей важкої промисловості, паливно-енергетичного комплексу, а також традиційно експортних галузей. Капітальні вкладення в оновлення виробничого апарату в переробних галузях має недостатні обсяги, що стримує їх розвиток. В машинобудуванні інвестиції практично відсутні. Наслідком цього є моральне старіння виробничого апарату та технологічна відсталість. За останні п'ять років питома вага капітальних вкладень у машинобудування в загальному обсязі інвестицій скоротилася з 7 до 1,9%, промисловість будівельних матеріалів - з 1,9 до 0,6%. Одночасно у чорну металургію вона збільшилася з 3,1 до 7,7%, (рисунок 2).

Значне скорочення капітальних вкладень у машинобудування і надто різке та небажане скорочення в промисловість будівельних матеріалів стало наслідком недостатності інвестиційних ресурсів. Разом з тим ці дві галузі як інвестиційні в першу чергу потребують прискореного розвитку, бо вони створюють базу для розвитку інших галузей. Криза будівельної індустрії обумовлена не тільки спадом загального виробництва, але й не менш важливими факторами - застарілими технологіями, матеріалами і конструкційними елементами. Розвиток економіки вже зараз нагально потребує інтенсивного розвитку будівельної індустрії на основі найновіших технологій та найновіших конструкційних матеріалів. Для забезпечення цього процесу знадобиться не менш інтенсивне перетворення виробничих потужностей машинобудівного комплексу промисловості України, зокрема на основі розвитку виробництва електронної техніки, ресурсозберігаючих технологій, технічних систем управління, а також всіляке використання його виробничого потенціалу в інтересах розвитку економіки держави.



ПІДПРИЄМСТВА І НАКОПИЧЕННЯ

Аналіз досвіду країн світу свідчить про те, що первісне падіння обсягу інвестицій після початку переходу до ринкової економіки, коли минуло кілька років, супроводжується наступним ростом капітальних вкладень. З часу припинення централізованого планування й фінансування капітальних вкладень в Україні підприємствам ставилось в обов'язок покривати основну частину своїх інвестиційних потреб за рахунок внутрішніх ресурсів. В роки після ліквідації системи централізованого планування внутрішні кошти покривали близько двох третин інвестицій і були вкрай недостатніми. Напрямки і цілі їх використання були надзвичайно нераціональними, оскільки відчувалася відсутність нових технологій та комплексів устаткування для виробництва нових товарів. Інвестиції, які надходили за рахунок коштів підприємств, використовувалися в основному на підтримку застарілих технологій внаслідок відсутності раціональної зміни виробничих потужностей. Тільки незначна частина інвестицій, головне місце в якій займали державні асигнування, покривалася за рахунок зовнішніх (позиченних) ресурсів, до того ж передача цих коштів здійснювалася по лінії комерційних банків.

Звичайно, в цих умовах підприємства за розмірами своїх накопичень були неспроможні фінансувати значні інвестиційні проекти, особливо середньострокові та довгострокові, необхідні для структурної реорганізації. Крім того, ті підприємства, які працювали прибутково, як правило, направляли на цілі капіталовкладення незначну частину доходу. Частка прибутку, що використовувалася, в загальному обсягу інвестицій мала тенденцію до скорочення і знизилася з 23 відсотків у 1991 році до 6 відсотків у 1996 році. Не змогли виправити становище й амортизаційні відрахування внаслідок їх недостатності. Підприємства не завжди з готовністю йдуть на переоцінку вартості своїх основних фондів, віддаючи перевагу зростанню обсягу розподілюваного прибутку завдяки заниженню амортизаційних відрахувань. Це також скорочує обсяг ресурсів, що надходять у розпорядження підприємств на оновлення виробничих фондів.

Слід також зауважити, що якби підприємства і володіли б достатніми внутрішніми ресурсами, то існували серйозні загальні фактори, які дестимулювали інвестиційну діяльність. Зокрема макроекономічна нестабільність в перші роки переходу до ринкової економіки, яка найбільш чітко проявлялася у високих темпах інфляції, зумовила небажання ділових кіл підприємців здійснювати інвестиції та капіталовкладення. При цьому велике значення мав не стільки високий рівень інфляції сам по собі, скільки його непередбачуваність. Таким чином, досягнута у подальший період стабілізація грошової одиниці сприяла інтенсифікації інвестиційної діяльності.



ДЖЕРЕЛА І НАПРЯМКИ ІНВЕСТИЦІЙ

Існуюча інвестиційна підтримка виробництва з боку держави зберігає свою традиційну орієнтацію: у 1995 році із 37 відсотків інвестицій в галузі сфери матеріального виробництва кошти головним чином направлялися у паливно-енергетичний сектор, далі у металургію, машинобудування, хімічну та нафтохімічну промисловість, будівництво і, зрештою, у значно менших обсягах, в легку промисловість, сільське господарство та транспорт (галузі перелічені у порядку зменшення інвестиційної підтримки). Тобто, інвестиційно підтримувались значною мірою, в галузі важкої індустрії. У структурі капітальних вкладень питома вага бюджетного фінансування у 1996 році продовжувала скорочуватися і дорівнювала 2,3% ВВП, тоді як у попередні роки бюджетні капіталовкладення становили 4,5 - 5% ВВП.

Поряд з цим світовий досвід розвитку економіки засвідчує, що розвиток галузей промисловості та інших сфер народного господарства має здійснюватися переважно за рахунок власних коштів підприємств, тимчасового залучення кредитів банків, емісії акцій тощо. При цьому безповоротне бюджетне фінансування повинно залишатися виключно для соціально значущих об'єктів, що мають некомерційний характер. Державна підтримка підприємств за рахунок централізованих інвестицій повинна здійснюватись на умовах платності фінансових ресурсів. Виділення бюджетних коштів для інвестиційних проектів необхідно проводити тільки на конкурсній основі.

Довгострокові цілі фінансування визначаються як мінімум у двох напрямках. Перший напрямок - фінансове забезпечення поточних інвестицій, необхідних для підтримки стратегії підприємства на ринку продукції, що пов'язано з оборотом основного і обігового капіталу, підтримкою та оновленням обладнання та інших ресурсів виробництва. У зв'язку з цим необхідно оцінити додаткові потреби у фінансових ресурсах на ці цілі на найближчі 3-5 років без істотної зміни основної діяльності підприємств. Другий напрямок - забезпечення довгострокових інвестицій на основі оцінок стратегії розвитку підприємства, конкурентного середовища, ринкового попиту, фінансової ефективності. Як інструмент досягнення довгострокових цілей виступає дивідендна політика та політика заборгованостей, включаючи акціонування. При цьому можуть бути передбачені істотні зміни характеру та змісту основної діяльності підприємства на основі формування нових виробничих потужностей. Результатом розробки є 3- або 5-річний стратегічний план розвитку підприємства і відповідний до прийнятої стратегії фінансовий план. Надалі здійснюється поточна перевірка плану і його коригування з метою досягнення поставлених цілей. Кризовим моментом для вказаного довгострокового стратегічного і фінансового плану є відмова від поставлених цілей у зв'язку з неможливістю їх досягнення виходячи з наявних ресурсів, якими розраховують підприємства, чи відмова в інвестуванні на будь-якій стадії реалізації проекту.



ЗАОЩАДЖЕННЯ НАСЕЛЕННЯ

ТА ІНВЕСТИЦІЇ

Одним з основних потенційних джерел інвестиційних ресурсів є кошти населення. Внески громадян в установи Ощадного банку України за 1996 рік зросли в 1,5 раза і на 1 січня 1997 р. становили 544,9 млн. гривень. У минулому році 13,1% своїх доходів населення витрачало на придбання іноземної валюти (у 1995 році - 8,7 %) і лише 2% (у 1995 році - 1,5 %) - на приріст заощаджень у вклади та придбання цінних паперів. Це поки що дуже низький показник. Реального значення для фінансування інвестицій в достатніх розмірах він не має. Необхідно сформувати сприятливі соціально-економічні умови для активізації інвестиційної діяльності, зокрема шляхом забезпечення високих доходів і купівельної здатності населення, стимулювання його ініціативи і трудової активності. Досвід економічно розвинутих країн свідчить, що заощадження населення можуть мати істотне значення в структурі фінансових ресурсів держави. Наприклад, у Німеччині в Публічно-кредитних банках (ощадні каси і жироцентралі), в яких зосереджено до 50% вкладів населення країни, середня сума вкладів на одного мешканця складала у першому півріччі 1997 року 125 тисяч німецьких марок. Ця величезна сума заощаджень населення ефективно використовується державою в інтересах розвитку економіки.

Важливим завданням формування інвестиційного клімату в державі є створення умов, завдяки яким на повну силу можуть проявитися здібності та бажання людей працювати. Кінцеві результати їх виробничої діяльності - продукти праці, які йдуть на задоволення особистих та загальник потреб, є мірою винагородження за працю, джерелом подальшого росту натуральних продуктивних сил держави. Якщо люди не будуть мати можливості продуктивно працювати та мати високі доходи, то вони не зможуть бути активними споживачами, і в Україні не з'явиться такий необхідний середній клас населення, від соціальної стабільності якого залежить добробут всієї нації, динамічний розвиток її економіки, політична рівновага.

Сучасному цивілізованому суспільству, яке раціонально використовує продуктивні сили, властиве прагнення до виробничої діяльності та одержання нормального прибутку, а праця є абсолютною самоціллю, покликанням. Інвестиції і капітальні вкладення у виробництво--одна з основних конструкцій цивілізованої ринкової економіки, яка забезпечує розширене відтворення матеріальних благ, дотримання балансу між виробництвом та купівельним попитом. Інвестиції і капітальні вкладення є факторами вдосконалення суспільства, які надають йому найбільшої людської привабливості, мають яскраво виражений гуманістичний характер. Можливості накопичення заощаджень для інвестування їх у виробництво стали реальними в останні роки у зв'язку зі скороченням темпів інфляції та досягнутою стабілізацією грошового обігу. При цьому можна чекати істотного пожвавлення ділової активності населення за рахунок віддачі від інвестицій у наступні роки.

СОЦІАЛЬНА ЕФЕКТИВНІСТЬ ІНВЕСТИЦІЙ

В силу взаємопов'язаних процесів в економіці інвестиції в одній сфері виробництва прямо чи посередньо викликають підвищення ділової активності і зростання інвестицій в інших його сферах. Це приводить до підвищення як економічної віддачі прямих інвестицій, так і посередньо поєднаних виробництв. Як наслідок зростають доходи населення й держави. Повна ефективність у широкому плані враховує безпосередній вплив інвестиційної діяльності на внутрігалузеву та міжгалузеву структуру виробництва, розподіл кінцевого продукту та доходів, які використовуються на виробниче споживання, нагромадження та інші суспільні потреби.

Проведений аналіз показує, що співвідношення повної та прямої ефективності інвестицій у вигляді оцінних коефіцієнтів дає порівняно невелику величину (1,1-1,7) цих коефіцієнтів у сировинних, паливних та інших галузях первинної обробки предметів праці, але може досягати значно більшої величини у галузях, що завершують процес суспільного виробництва з одержанням продуктів кінцевого споживання (3,5-7,7). В машинобудуванні повний ефект зростає у середньому в 2,76 раза відносно прямого ефекту інвестицій. При цьому побічна ефективність інвестицій з'являється перш за все у попередніх стадіях виробництва і проявляється в данному продукті не прямо, а через засоби виробництва, що споживаються. Окрім того, побічна ефективність виникає і в наступних суспільних сферах, наприклад, у сфері послуг. Побудова системи оцінних коефіцієнтів повної ефективності інвестицій проводиться за схемою "затрати - випуск". За основу береться пряма ефективність інвестиційного проекту, величина якої береться за одиницю. Далі прямі інвестиції викликають побічну (непряму) ефективність пов'язаних виробництв 1-го, 2-го і більш високих порядків. Ланцюжок побічних ефектів не обривається, а триватиме, оскільки побічному ефекту, наприклад, 3-го порядку передає побічний ефект 2-го порядку і т.д. З кожним більш високим порядком побічний ефект розгалуджується, охоплюючи нові галузі та виробництва, однак приріст величини ефекту поступово затухає. Таким чином, один раз початий інвестиційний процес породжує безліч інших пов'язаних інвестиційних процесів, сприяючи загальному прогресу економічного розвитку.

КРЕДИТНА ПОЛІТИКА

Довгострокові кредити на фінансування капітальних вкладень, що надаються підприємствам комерційними банками, становлять лише 3 - 5 відс. загальних обсягів обігового капіталу. Бажання підприємств залучити банківські позики для забезпечення потреб виробництва не реалізується через те, що в існуючих умовах комерційним банкам невигідно надавати позики товаровиробникам через високий ризик їх неповернення. На 1 січня 1997 р. питома вага довгострокових кредитів у загальних обсягах кредитних вкладень в економіку становила 11% (на 1 січня 1996 р.- 10,5%). У зв'язку з низькою ефективністю капітальних вкладень у виробничу сферу та високою ставкою рефінансування у минулі роки, а також через підвищений ризик довгострокового кредитування за відсутності реальних гарантій, низької вірогідності неповернення позик, як і в попередні роки, кредитні ресурси комерційних об'єднань направляються передусім на короткотермінові операції (до 3 місяців). У той же час зниження рівня інфляції і відповідне зменшення ставки рефінансування у 1997 році до 16% мають створити передумови для заінтересованості банків у наданні довгострокових кредитів. Має зростати також заінтересованість вкладання коштів у виробництво шляхом придбання акцій та цінних паперів підприємств. Фінансування виробничо-господарської діяльності в умовах гострого дефіциту коштів у підприємств передбачає і надалі розширення ринку позичкового капіталу. Для цього необхідно створювати фінансові резерви та провадити гнучку відсоткову політику і страхування вкладень від ризиків.

Існуюча система управління народним господарством та кредитна система дуже мало уваги приділяють підтримці власного підприємництва - найбільш продуктивної ринкової форми господарювання. На 1 січня 1997 р. кредитні вкладення в підприємства приватної форми власності становили 4,8 відс. від загальної вартості кредитів (на початок року - 3,3 відс.).

Кредитна політика, включаючи іноземні кредити, якщо вони використані цілеспрямовано, за призначенням, дає істотні позитивні результати у поліпшенні використання виробничих потужностей та загального потенціалу підприємств. Якщо кредитні ресурси витрачаються на поточне фінансування і покриття боргів, то поліпшення використання виробничих потужностей і економіки підприємства не спостерігається.

***

Досвід перебудови промисловості України в останні роки переконливо свідчить, що намагання вирішення складних соціальних та економічних проблем адміністративними методами себе не виправдовують. Будь-які постанови, накази, проекти, які не підкріплені продуктивною роботою, що базується на ініціативі вільних підприємців і трудовій активності працівників, підтверджена економічними розрахунками, а також виконана на новітній технічній і технологічній базі виробництва і спрямована на задоволення потреб ринку, залишаються нездійсненними. Адміністративні методи управління промисловістю на всіх її рівнях можуть створити тільки потоки бюрократичного листування, облікову та звітну перенасиченність даними, напруженість у відносинах, не впливаючи на результати роботи та реальний хід подій.

ЛІТЕРАТУРА

  1. И.Б.Швец. Управление капиталом, производственными мощностями и себестоимостью при изготовлении чугунных труб. В ж. "Металл и литье Украины", 1997.-No8-9, с.44-48.

  2. И.Б.Швец. Состояние машиностроительного комплекса и рекомендации по обоснованию стратегий восстановления и обновления его производственного потенциала. Препринт доклада ИЭП

  3. НАН Украины, Донецк, 1997.-32с.

  4. А.Шумак. Стратегии преобразований.-Посредник,1997, No 41, с. 22.

___________________________

У І. Швець



ДЕЯКІ ПІДСУМКИ МАСОВОЇ ПРИВАТИЗАЦІЇ В УКРАЇНІ

Олена Дудник
викладач кафедри економічної теорії
Донецького державного університету

Наталія Вишневська
аспірант Донецької державної
академії управління

Прослідковано динаміку та особливості процесу приватизації в Україні за 1992-97 рр. На основі аналізу сучасної економічної ситуації в Україні та з урахуванням досвіду промислово розвинених країн світу запропоновані принципи корегування процесу приватизації. Зокрема, акцентовано увагу на необхідності розмивання контрольного пакету акцій, що перебувають у власності українських інсайдерів та прийняття закону і розробки механізму реприватизаціїї щодо неефективно працюючих підприємств.

Приватизація - це основний метод переходу до нового способу господарювання, що базується на різноманітних формах власності, в першу чергу приватній, це основа для формування ринкового господарства як способу оптимізації структури економіки. Приватизація є необхідним чинником перетворення суспільства у соціально орієнтоване, з більш ефективною економікою . Такий підхід до процесу приватизації закладено і в Законі України " Про приватизацію майна державних підприємств " , який проголошує основну мету проведення приватизації : "... підвищення соціально - економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки" [1].

Виходячи з вирішального впливу приватизації на трансформацію суспільства в цілому, розглянемо практику роздержавлення та приватизації в Україні, її кількісні показники, економічні результати та перспективи розвитку цього процесу. Оскільки уряд уже звітував про те, що масова приватизація в Україні в цілому завершена, ми можемо підвести певні підсумки. Однією із найважливіших ознак проведення приватизації є аналіз кількісних перетворень у відносинах власності. Динаміка проведення приватизаційних процесів свідчить про те , що кількість підприємств, які приватизувалися протягом 5,5 року в Україні, становить більш як 52 тис. До того ж значна їх кількість ( близько 80%) приватизована за останні 2,5 року, завдяки Програмі радикальних економічних реформ, проголошеній Президентом України та затвердженій Верховною Радою України у жовтні 1994р., якою передбачалось в цілому завершити масову приватизацію всіх малих та більшості великих підприємств до 1997р.

Наведена діаграма дає можливість наочно уявити темпи проведення приватизації.

Діагр.1. Темпи приватизації в Україні

Серед приватизованих об'єктів до колективної форми власності за станом на початок II півріччя 1997р. перейшло 86,9% всіх об'єктів, до приватної - 13,1% [2]. Серед застосованих способів приватизації найбільше поширення набуло акціонування.

Діагр.2. Застосування способів приватизації середніх та великих підприємств у 1996 р.

1--75%--продаж акцій ВАТ;

2--23,4%--викуп об'єктів товариством покупців;

3--1,6%--інші (0,2%--викуп за альтернативним планом, 1,2%--оренда з викупом, 0,2%--комерційний корпус).

Акціонерна форма власності займає економічно домінантне становище у більшості розвинутих країн світу. Головна перевага акціонерної власності в тому, що значна частка виробництва та концентрації капіталу акціонерних товариств сприяє створенню численних міжгалузевих зв'язків та зрощенню з іншими підприємствами й господарськими партнерами, а також сприяє такому накопиченню коштів, яке не під силу приватному одноосібному бізнесу. В цілому в Україні створено більш ніж 9 тис. акціонерних товариств, у т.ч. у промисловості Донецької області діють 365 акціонерних товариств. За перше півріччя цього року на приватизованих підприємствах вироблено 47,9% загального обсягу промислової продукції, в деяких галузях ще більше: легка промисловість - 85,6%, промисловість будівельних матеріалів - 67,5%. На підприємствах, що змінили форму власності, зайнято 3,2 млн. чоловік (24,3% від загальної кількості робітників та службовців , зайнятих у галузях економіки).

Однак порівняльний аналіз показників економічної ефективності фінансово-господарської діяльності державних та приватизованих підприємств свідчить про те, що її ефективність у більшості приватизованих підприємств не підвищилася, на цих підприємствах продовжується падіння обсягів виробництва. На наш погляд, одна з причин такого явища полягає в самому механізмі проведення приватизації. Найбільш суттєва риса української приватизації--неконкурентний механізм передачі та продажу трудовим колективам майна підприємств, що приватизуються. Фактично, отримання статусу власника нічого не коштувало населенню, яке в основному отримало акції в обмін на сертифікат, також одержаний безкоштовно. За оцінками авторів [3], 90% об'єктів приватизації сьогодні контролюються керівниками підприємств, робітниками або довірчими структурами. На більшості приватизованих підприємств України сформувалася закрита система. Тобто, ми маємо на увазі, що, незважаючи на формальний статус відкритого акціонерного товариства, сторонні акціонери фактично не мають можливості впливати на діяльність товариства.

Надання найманим робітникам статусу власників засобів виробництва притаманне не тільки нашій країні. Як свідчить досвід, сьогодні близько 100 держав світу практикують методи господарювання, пов'язані з перетворенням найманих робітників на повних або часткових власників засобів виробництва. Але в більшості цих країн йде не формування, на відміну від України, а розвиток сектору приватної власності. До того ж досвід цих країн свідчить про те, що домінуюча власність робітників на засоби виробництва ефективна лише на невеликих підприємствах. Наприклад, у США робітники повністю або частково володіють 10500 фірмами ( у цілому економіка США налічує більш як 17 млн. підприємств). Незважаючи на поширення у практиці власності інсайдерів (тобто "внутрішніх акціонерів"--робітників та адміністрації підприємства), світові тенденції свідчать про те, що у формуванні власності дедалі більша роль відводиться юридичним особам. На початку 90-х років у Японії частка юридичних осіб серед власників акціонерного капіталу становила 78%, серед них фінансовим інститутам належало близько 80% капіталу. Підвищення інституціональної власності також притаманне західним країнам. У Швеції її рівень підвищився майже до 80%. У Німеччині, наприклад, акції найбільш відомих товариств розподілені таким чином: "Мерседес- Даймлер-Бенц" - серед основних власників даного концерну, Західнонімецький банк - 28 %, холдінгова компанія - 25,2%, Емірат Кувейту та інші акціонери з арабських країн -14% , частка, що залишилася, у розмірі 32,8% розподілена між 160 тис. дрібних акціонерів. НЕSН - акціонерне товариство, контрольний пакет акцій якого належить відомій фірмі "Круп" - 62 %. Крім цієї фірми, серед великих акціонерів - держава і Західнонімецький банк. При проведенні приватизації у Франції провідна роль була відведена юридичним особам, які формували так звану групу стабільних акціонерів - "тверде ядро", у Британії більшість покупців складали фінансові інститути, індивідуальним вкладникам дісталося 21,3 % загальної кількості акцій. Це не випадкова тенденція: по - перше, тільки міцний приватний сектор адекватний вимогам сучасної ринкової економіки, по-друге, власність інсайдерів викликає проблеми накопичення та інвестування. Для того, щоб здійснити інвестиції, необхідна поява ефективного приватного власника. В умовах сертифікатної приватизації в Україні, при тому, що власність була розпилена на десятки млн. приватизаційних паперів: 52 млн. приватизаційних майнових сертифікатів, 32 млн. житлових чеків, 250 млн. компенсаційних сертифікатів,-- забезпечити справді приватного власника не вдалося. Серйозним недоліком у проведенні приватизації та створенні справжнього приватного власника є те, що продаж на аукціонах, реалізація за комерційними цінами не зайняли значного місця. Наприклад, 2/3 підприємств приватизувалися поза сертифікатними аукціонами ( 43 % - викуп майна робітниками, 22% - безоплатна передача), за готівку у 1996р. були продані акції трохи більше 300 підприємств ( 1,5% у загальній кількості приватизованих підприємств) [4]. Негативно вплинула на розвиток процесів приватизації також недосконалість методики оцінки вартості майна підприємств, що приватизуються. Протягом нетривалого часу в Україні змінилося чотири таких методики : 02.09.92р., 08.09.93р., 18.01.95р., 15.08.96р.

Недосконалість методик оцінки вартості майна приватизованих підприємств дає змогу бухгалтерові, не порушуючи чинного законодавства, зменшити вартість майна, що підлягає приватизації (наприклад, збільшивши на дату приватизації кредиторську заборгованість, або зменшивши запаси сировини). З другого боку, орган приватизації має право збільшити вартість майна підприємства, що приватизується, за рахунок суб'єктивної оцінки нематеріальних активів. Приклади, які ми взяли із досвіду російської приватизації, підтверджують, що ціннісний обсяг активів розрахований на одиницю продукції в галузі телекомунікацій, в Росії складає близько 70 проти 1637 у США та 848 у Західній Європі, у нафтодобуванні ( в розрахунку на одиницю резервів) - 0,17 проти 7,06 у США. Акції ж цих двох галузей входять до числа тих, що дорого коштують. Можна припустити, що занижена, у порівнянні з реальною вартістю, оцінка вартості майна приватизованих підприємств - реальний факт не тільки для російської економіки, але й для інших країн СНД. Порівняльний аналіз окремо взятих найбільш великих підприємств Німеччини та України показує, що, наприклад, акціонерний капітал відомої німецької фірми по виробництву автомобілів "Мерседес-Даймлер - Бенц" становить 2,3 млрд. марок, акціонерний капітал німецького товариства "VEBA", коло діяльності якого поширюється на галузі енергетики і енергосистем, становить 2,2 млрд. марок. Статутний фонд одного з найбільших українських підприємств "Азовсталь" становить 700 млн. грн., або близько 650 млн. марок, статутний фонд відкритого акціонерного товариства "Дніпропетровський металургійний завод ім. Петровського" - 212 млн. грн., або близько 200 млн. марок.

Таким чином, якщо брати за основу кількісні показники, результати приватизації в Україні позитивні. За короткий термін вона фактично зруйнувала монополію держави в економіці, створила економічне середовище, в якому діють суб'єкти різних форм власності. Але якісний аналіз свідчить про те, що приватизація ще не досягла своєї головної мети - не підвищила соціально-економічну ефективність економіки, бо не створила дійсно приватного власника.

Виходячи з сучасної економічної ситуації в країні, зокрема з наведеного вище короткого аналізу, можна зробити висновок, що для існування ефективної ринкової економіки:

1) повинно відбутися розмивання контрольного пакету акцій, що перебувають у власності інсайдерів, як умови для того, щоб з'явився ефективний власник, який здійснить економічно доцільні інвестиції та акумулює необхідний для участі в управлінні пакет акцій;

2) Парламент повинен прийняти закон та розробити механізм проведення реприватизаціїї щодо неефективно працюючих підприємств. Усі підстави для цього закладено у Законі "Про приватизацію майна державних підприємств". Реприватизація не повинна нагадувати націоналізацію, вона має носини компенсаційний характер;

3) в ході приватизації держава залишала за собою пакети акцій різної вартості, доля яких зараз вирішується. На початок 1997р. у кожному третьому відкритому акціонерному товаристві була частка держави. Доцільно, щоб держава поки не приймала широкомасштабної акції, яка б була націлена на практично повне звільнення від своєї власності. У подальшому продаж пакетів акцій, що належать державі, слід проводити тільки за кошти.

Це тільки невелика частина тих заходів, які можуть створити у подальшому справді міцний та ефективний приватний сектор, і саме він зможе стабілізувати економіку.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Закон України "Про приватизацію майна державних підприємств". Відомості Верховної Ради України, 1992 р., No 24.

  2. "О деятельности предприятий, изменивших форму собственности". Финансовая консультация 1997 г. No 24, с. 45.

  3. Григоренко Є.М. Приватизація та її вплив на ринок робочої сили і зайнятість населення. Бюлетень про приватизацію, 1997 р. No 2, с. 6.

  4. 4.Бюлетень про приватизацію, 1997 р., No 7, с. 2-

___________________________

У О. Дудник, Н. Вишневська



ОЦІНКА ІННОВАЦІЙНИХ СТРАТЕГІЙ ПІДПРИЄМСТВА

Юрій Євсюков
аспірант Донецької державної академії управління

Показано, що інноваційний процес займає одну з головних позицій на "шкалі цінностей" управління підприємством. Розглянуто співвідношення загальногосподарської та інноваційної стратегій підприємства, запропоновано новий метод оцінки поточного рівня розвитку підприємства. З урахуванням тенденцій сучасного розвитку виробництва зроблено висновок про доцільність використання цього методу як передумови інтенсивного розвитку сучасного підприємства в Україні.

В умовах ринкової економіки довгостроковий ефективний розвиток підприємства неможливий без опори на науково-технічний прогрес, який в значній мірі досягається через розвиток інноваційної сфери. Тому на сьогодні інноваційна сфера є актуальною областю, яка вимагає серйозної уваги та вивчення. Особливо необхідним є своєчасне передбачення інноваційних можливостей, концентрація ресурсів, комплексне та швидке управління інноваційним циклом, мінімізація ризику неправильного вибору та відставання. При цьому гнучке управління інноваціями стає рушійною силою розвитку підприємства.

Стратегія управління інноваціями є складовою частиною загальної стратегії управління розвитком підприємства. Співвідношення загальної комплексної стратегії підприємства та стратегії управління інноваційними процесами виражає той факт, що, з одного боку, стратегія управління інноваціями повністю враховує стратегію інтенсивного розвитку, а з іншого, створює необхідні умови саме для такого розвитку. Стратегія розвитку підприємства одночасно визначає та орієнтує стратегію управління інноваціями, тобто основи засади її формування та сутність. В свою чергу стратегія інноваційних процесів поглиблює, уточнює та сприяє забезпеченню всієї комплексної стратегії підприємства. Вона становить з нею інтегроване ціле. Таким чином питання вибору і оцінки інноваційних стратегій є одним з центральних в довгостроковому розвитку підприємства, що і обумовлює важливість проблеми, що розглядається.

Головним критерієм якості прийнятих стратегій є темпи розвитку підприємства, найбільш важливим стратегічним резервом -- структурні зміни, які знаходять відображення в зростанні економічних показників. Завдання дослідження стратегій полягає у оцінці ступеня відповідності фактичної структури показників розвитку підприємства еталонній (нормативній) структурі показників.

Основи побудови та напрямки використання нормативної системи показників ефективності та якості господарської діяльності для суб'єктів різних рівней господарювання вперше розроблені економістом І. Є. Сироєжиним [3, 4]. Пізніше цей метод був застосований В.А. Вінокуровим [2] при обгрунтуванні управлінських рішень по розвитку виробничих об'єднань. Але цю систему показників розроблено для підприємств, діючих в умовах планової економіки. Тому в сучасних умовах вона потребує серйозної трансформації. Зокрема, її треба доповнити відсутніми показниками, які відображають розвиток підприємства в ринкових умовах, таких як темпи зростання витрат на рекламу, доля ринку тощо.

Нормативна структура показників відображає вимоги інтенсивного розвитку підприємства, зміцнення його позицій на ринку, фактична структура -- пріоритети, які склалися в зростанні економічних показників. Мірою відповідності цих структур виступає їх пропорційність. Вона відображає якість стратегії, яка реалізується, оскільки показує її здатність досягати певних співвідношень в зростанні економічних показників. З цього випливає, що чим вище міра відповідності фактичної та нормативної структур економічних показників, тим вище результативність стратегії та гармонічніше розвиток підприємства.

Для оцінки стратегій необхідно відібрати показники, склад яких є необхідним та достатнім для опису структури економічного зростання виробництва, встановити можливі нормативні співвідношення між темпами зростання відібраних показників. Всі показники необхідно ранжирувати по темпах їх зростання, умовах інтенсивного типу розвитку, враховуючи такі правила:

1) переважний зріст показників, відображаючих результати діяльності, відносно росту показників, які описують витрати на наукові дослідження, виробництво та реалізацію;

2) зниження матеріальних витрат більшими темпами в порівнянні до витрат на оплату праці і впровадження нової техніки;

3) при визначенні нормативних співвідношень між темпами росту показників мають бути враховані особливості галузі, умови господарської діяльності підприємства.

З врахуванням цих вимог нами сформована нормативна структура темпів зростання-зниження (Т) показників розвитку підприємства:

ТБП > ТНЧП > ... > ТОВФ > ... > ТБ > ТН

де БП -- балансовий прибуток, НЧП -- нормативна чиста продукція, ОВФ -- основні виробничі фонди, Б -- брак, Н -- незатребувана продукція.

Суть запропонованого нами методу оцінки стратегії розвитку підприємства полягає в порівняльному аналізі структури результатів діяльності по відношенню до нормативного ряду показників. Якщо динаміка фактичних показників діяльності підприємства наближається до еталонного ряду, то стратегія розвитку організації є раціональною. У протилежному випадку реалізація стратегії розвитку або визначається не економічними міркуваннями, або критерії вибору стратегії помилкові. В такому режимі роботи організація не може довго знаходитись, оскільки вона приречена на банкрутство.

Оцінка відповідності між нормативною та фактичною структурами економічного росту підприємства полягає в визначенні кількісної характеристики ступеню подібності даних структур. Ступінь відповідності нормативного та фактичного ряду показників ми пропонуємо оцінювати за допомогою коефіцієнту рангової кореляції Спірмена (S):



де е(Rнj -- Rфj)2 -- сума квадратів різниць між нормативними та фактичними рангами;

n -- кількість показників (рангів) у структурі економічного росту.

Коефіцієнт Спірмена має такі властивості:

1) при повній відповідності двох послідовностей він дорівнює +1, що значить повну позитивну кореляцію;

2) при повній негативній залежності він дорівнює -1;

3) в решті випадків S знаходиться між граничними значеннями;

4) зростання S від -1 до +1 характеризує зростаючу відповідність між двома послідовностями, тобто більш пропорційний розвиток підприємства.

Обгрунтоване визначення стратегічних напрямків розвитку підприємства повинно базуватися на використанні закономірностей зміни рівня пропорційності економічного росту. Ця закономірність характерна для різних типів підприємств і не залежить від галузі промисловості, особливостей організації, характеру продукції, яка виробляється, технології, яка використовується та інших факторів і полягає в циклічності зміни рівня пропорційності (див. рис.). Графічно загальна форма тренда має вигляд синусоїди [1].

Рис. Теоретична крива зміни рівня розвитку підприємства.

При аналізі динаміки зміни коефіцієнту Спірмена в часі важливе значення має не тільки величина і знак показника, але й його амплітуда. Графічне зображення зміни коефіцієнту дозволяє судити про характер господарської діяльності, стан організації. Значення коефіцієнтів кореляції, які повторюються з невеликим розкидом, і охоплюють певний коридор, знаходяться в зоні позитивних S, буде засвідчувати наявність раціональної стратегії розвитку підприємства. Причому, чим вужчий цей коридор, тим більш чітко проявляється стратегічна лінія діяльності організації. При наближенні цього коридору до граничних значень коефіцієнту кореляції +1 або -1 можна говорити про підвищення результативності організації, або, відповідно, її зниження.

Процеси такого роду характеризуються наявністю трьох стадій: первинної стадії (фаза 1), стадії крутого зростання (фаза 2) та після проходження переломної точки -- переходом до стадії насичення (фаза 3). Природа та характер цього явища випливають з циклічності науково-технічного розвитку, яка суттєво впливає на систему управління. Актуальність дослідження економічних циклів визначається тим, що, відповідно до розповсюдженої точки зору, економічні цикли корелюють з циклами науково-технічними, управління якими відображається в періодичних змінах економічних показників функціонування підприємства.

Розглянуті три фази організаційного циклу являють собою процес реалізації проектних та планових рішень, в ході якого проявляється циклічність зміни рівня пропорційності економічного зростання підприємства. Закономірність циклічної зміни рівня розвитку системи управління підприємством має важливе практичне застосування у визначенні рішень, які будуть прийматись в майбутньому.

Аналіз динаміки рівня пропорційності S(t) дозволяє виявити фазу досягнутого рівня розвитку та передбачити початок перехідного періоду в розвитку підприємства --критичного моменту, коли зростання результатів розвитку в існуючих організаційних умовах значно зменшується або припиняється. Цей момент повинен бути початком періоду реорганізації системи управління виробництвом (початком нового циклу). З урахуванням наближення до цього моменту має бути розроблена стратегія розвитку підприємства на перспективу, під якою розуміють комплекс випереджувальних впливів на характеристики виробництва та управління з метою прискорення економічного зростання виробництва у наступному періоді.

Отже, для керівництва підприємств, корпорацій, трестів, асоціацій, виробничих об'єднань, компаній і т.д. буде корисно застосовувати запропонований нами метод оцінки стратегії розвитку підприємства. Значення коефіцієнту Спірмена показує міру відповідності обраної стратегії розвитку даного підприємства еталонній стратегії інтенсивного типу розвитку. Аналіз коефіцієнту Спірмена за ряд років дозволить передбачити зниження темпів розвитку і своєчасно реорганізувати систему управління виробництвом. Особливо це важливо для наукоємних підприємств та галузей.



ЛІТЕРАТУРА

  1. Батюрин Л. С. Управление техническими нововведениями в промышленности. -- Л.: Изд-во ЛГУ, 1986. -- 172 с.

  2. Винокуров В. А., Азоев Г. Л. Управление развитием производственного объединения: Учеб. пособие. -- М.: МИУ, 1989. -- 80 с.

  3. Сыроежин И. М. Планомерность. Планирование. План: (теоретические очерки). -- М.: Экономика, 1986. -- 248 с.

  4. Сыроежин И. М. Совершенствование системы показателей эффективности и качества. -- М.: Экономика, 1980. -- 192 с.

___________________________

У Ю. Євсюков

СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНОГО РИНКУ ЧОРНИХ МЕТАЛІВ ТА ЇХ НАСЛІДКИ ДЛЯ КРАЇНИ

Наталія Бударіна
аспірант кафедри міжнародної економіки
Донецького державного університету

На основі багатого фактажного матеріалу висвітлено стан та тенденції розвитку міжнародного ринку чорних металів. Показано, що кон'юктура світового ринку в першій половині 1997 р. мала ознаки відносної стабільності виробництва. До 2 000 р. очікується перевищення попиту на виробництво металу у ряді регіонів Африки, Центральної та Південно-Східної Азії. Сформульовані принципи поведінки України для вирішення проблеми антидемпінгових процедур.

Позитивні зміни на ринку чорних металів у світі, які почалися наприкінці 1996 року, збереглися й навіть посилилися в перші п'ять місяців 1997 року. Спостерігався ріст попиту та споживання деяких видів металопродукції, складські запаси зменшилися до нормального рівня, зріс імпорт та скоротився експорт завдяки активізації внутрішнього попиту в багатьох країнах.

За кількістю видобутої залізної руди Україна займає п`яте місце у світі після Китаю, Бразилії, Росії та Австралії та має експортний потенціал, який складає п`яту частину всього видобутку. Природні багатства зумовили формування потужної галузі, і сьогодні чорна металургія дає 17 відсотків обсягу промислового виробництва. За виробництвом чавуну, сталі, прокату Україна займає п`яте місце в світі після Японії, США, Китаю та Росії. Важливим фактором є те, що Україна виплавляє металу значно більше, ніж споживає його. У зв`язку з цим продукція металургії є головною статтею українського експорту, досягає 30 відсотків його від загальної суми. Враховуючи всезростаючу потребу у чорних металах на світовому ринку, особливо у південно-східному регіоні (Сінгапур, Малазія, Китай, Тайланд та ін.), Україна могла б зайняти тривке місце як один з найкрупніших експортерів чорних металів, забезпечуючи надходження в країну валюти у обсягу приблизно 6 млрд дол. США на рік.

Головним споживачем українського металу є країни Азії та насамперед Китай, до якого експортується біля 80% від загального обсягу експорту чорних металів у 1996 році.

Але необхідно відзначити, що Україна експортує в основному найпростішу продукцію, оскільки випуск кінцевої конкурентоспроможної продукції ускладнений у зв`язку з важким технічним становищем галузі. Основна номенклатура експорту - залізна руда, чавун, товстолистова сталь. У 1994 році відбулася остаточна переорієнтація експорту металів з близького на дальнє зарубіжжя. Імпортерів за видами та обсягами продукції можна рангувати наступним чином:

чавун - Італія, Китай, Туреччина, США;

прокат - Китай, Тайвань, Туреччина;

напівфабрикати - Китай, Тайвань, Туреччина.

Згідно повідомленню МІЧС у першому кварталі ц.р. виробництво сталі у світі збільшилось на 3,1% до 185,2 млн. т. проти 179,7 млн. т. у відповідному періоді минулого року. При цьому воно зросло у Латинській Америці, нових промислово розвинених країнах південно-східного регіону та у Західній Європі на 4,0-4,4%.

У США виробництво сталі знизилось на 0,5%. Обсяг витоплення сталі у країнах Східної Європи практично зберігся на тому ж рівні - 7,625 млн т. проти 7,598 млн т. Проте в Румунії випуск сталі значно зріс - на 24,4%, склав 1,358 млн т., а в Польщі та Чехії виробництво сталі знизилося на 7,4% та 3,7% до 2,619 и 1,627 млн т. відповідно. У 1 кварталі цього року країни СНД витопили 18,4 млн т. сталі, що майже на 2% перевищило показник того ж періоду минулого року. При цьому значно збільшили виробництво Білорусія та Україна на 36,1% та 15,3% до 0,26 млн т. та 5,7 млн т. відповідно. В Росії випуск сталі знизився на 4,3% до 11,4 млн т.

Найкрупніший продуцент сталі 1996 року Китай в 1 кварталі 1997 р. знизив обсяг виробництва на 1,2% в порівнянні з аналогічним періодом 1996 року до 23,8 млн т.

Інші країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР) нарощували обсяги виробництва: Японія (+8,4% - 25,9 млн т.), Корея (+3,3% - 10,1 млн т.), Індія (+3,2% - 5,6 млн т.) і Тайвань (+21,1% - 3,6 млн т.).

З січня по квітень 1997 р. співвідношення попиту та пропозиції металопрокату було дуже стабільним, зовнішньоторгівельні ціни майже не змінювались. Тільки наприкінці квітня - початку травня намітилася тенденція до підвищення цін.

Провідні у світі західноєвропейські експортери у травні (в порівнянні з тим же періодом минулого року) підвищили ціни на гарячекатаний прокат у середньому на 5,3%, холоднокатані й оцинковані рулони на 5,1% та 42,8% відповідно. Ціни на сортовий прокат понизилися на 4%, крім цін на катанку для будівництва й балки/швелери, які зросли на 1,1% та 2,8%. Латиноамериканським експортерам вдалося в той же період підняти ціни лише на сляби на 9,1%, арматурну сталь - 1,8%, гарячекатані та холоднокатані рулони - на 6,9% та 1,3% відповідно.

Аналогічна ситуація щодо продажу своєї продукції виникла у виробників з країн СНД. У березні 1997 р. майже на 15% зросли ціни на сляби, товстий лист та холоднокатані рулони на 6,5% і 2,2% відповідно та утримуються нині на досягнутому рівні. Ціни на заготовку та гарячекатані рулони, які були відвантажені як з Чорного або Балтійського морів, так і з Далекого Сходу з березня цього року мали тенденцію до підвищення (заготовка: +5,4%; г/к рулони: +3,2%), проте не досягли травневого рівня минулого року.

Ціни на арматурну сталь у травні знизилися у порівнянні з березневим рівнем як при відгрузках з портів Чорного або Балтійського морів, так і з Далекого Сходу: з 230-233 ам. дол./т до 223-227 ам. дол./т ФОБ Чорне море та з 240-245 ам. дол./т до 237-242 ам. дол./т ФОБ, далекосхідний порт, тобто на 2,8% та 1,2% відповідно.

Експортери з країн СНД в цей же період (з березня по травень ц.р.) також знизили ціни свого продажу катанки для будівництва на 6 ам. дол./т ФОБ при відгрузках з портів Чорного моря й на 8 ам. дол./т ФОБ Далекий Схід. Поточні ціни знаходяться на рівні 220-225 ам. дол./т ФОБ Чорне море та 233-237 ам. дол./т ФОБ Далекий Схід.

Швидко зростаючий попит на заготівку на Далекому Сході та обсяги поставок з країн СНД, які знижуються, дозволили турецьким експортерам підвищити ціну на свій товар у травні цього року у середньому на 16 ам. дол./т або більш ніж на 7%. Ціни на арматурну сталь переодичного профілю та гладку, а також катанку стабілізувалися на рівні 265-275 ам. дол./т ФОБ.

Суттєво піднялися ціни (майже на 11%) на оцинкований лист з 550 ам. дол./т до 570-650 ам. дол./т ФОБ. На думку одного з експортерів, який поставляє товар у райони Східного Середземномор'я та на Середній Схід, на ринку оцинкованого листа зберігається достатньо хороший попит, який збережеться у другому півріччі цього року. У третьому кварталі турецький продуцент "Ердемір" збирається підвищити експортні ціни на гарячекатаний та холоднокатаний прокат на 20-30 ам. дол./т.

У Західній Європі продовжується сезонне підвищення попиту як на листовий, так і на сортовий прокат з боку споживаючих галузей. У другому кварталі усі країни континентальної Європи підвищили ціни на гарячекатані та холоднокатані рулони. Як і раніше, відчувається дефіцит ринку оцинкованого листа. Німецькі продуценти у другому кварталі здійснили подальше підвищення цін на 20 Д.М./т до 820 Д.М./т (489 ам. дол.), а у Франції ціни зросли додатково ще на 50-100 фр./т. Проте вважають, що попит з боку автомобільної промисловості через декілька місяців послабне, а також на західноєвропейський ринок рине потік імпорту з третіх країн, особливо з Туреччини та Росії, завдяки чому ціни, які досягли пікової відмітки, у подальшому знизяться.

З початку другого кварталу по всій Європі були підвищені ціни на катанку для будівництва завдяки поліпшенню внутрішнього попиту та зміцненню курсу американського долара. Фахівці КРУ підрахували, що видиме споживання катанки у 1996 році знизилося на 10% у порівнянні з 1995 роком, проте, починаючи з другого кварталу 1996 року намітилася тенденція до підвищення, яка продовжується в поточному році.

Більшість продуцентів припускають продовження підвищення цін у Франції з 1 липня цього року на 170 фр./т (29,50 ам. дол.). Перше підвищення цін на 120-170 фр./т пройшло у квітні цього року. Цей же продуцент "Юніметал" намагається підвищити ціни своєї продукції у Бельгії, Німеччині та Італії. "Брітіш Стіл" планує провести підвищення цін на 6-8% з 29 червня, тобто на 14-18 англ. ф./т відносно до поточних цін.

Імпортний попит, в особливості з США, також стимулює європейський ринок. Середні ціни західноєвропейських експортерів при відвантаженні у треті країни у квітні підвищились:

  • на 2,5 ам. дол./т - на арматурну сталь;

  • на 5 ам. дол./т - на катанку для будівництва та холоднокатані рулони;

  • на 7,5 ам. дол./т - на катанку для перетяжки та гарячекатані рулони;

  • на 10 ам. дол./т - на заготовку для прокату;

  • на 15 ам. дол./т - на середній лист.

На сортову сталь експортні ціни знизилися у середньому на 10 ам. дол./т й знаходяться на рівні 280-290 ам. дол./т. У третій декаді травня котировочні експортні ціни на катанку для будівництва й катанку для перетяжки зросли у середньому на 15 та на 10 ам. дол./т до 285-295 ам. дол./т ФОБ європейський порт. Найбільш значне підвищення цін на листовий прокат очікується у третьому кварталі цього року.

На ринку чорних металів США зберігається високий попит на листовий прокат, а також відмічається стійкий сезонний попит на катанку й сортовий прокат. Шість найкрупніших інтегрованих продуцентів оголосили про підвищення цін листового прокату у другому кварталі приблизно на 3%, в т.ч. зростуть ціни на гарячекатаний лист на 10 ам. дол./т, холоднокатаний лист - на 12 ам. дол./к.т. та на 18 ам. дол./к.т. - на оцинкований та електрооцинкований лист. Згідно з оцінкою, видиме споживання катанки у 1 кварталі 1997 року на 11,4% більше, ніж у 1 кварталі 1996 року.

Беручи до уваги цей факт, а також недоодержання катанки споживачами із зовнішнього ринку через антидемпінгові обмеження та з внутрішнього ринку у квітні через страйк робітників на одному заводі ("GST") та технологічного браку на іншому ("Co-Steel Raritan"), а крім цього, щорічну ситуацію на підприємствах, звязану з періодом літніх відпусток, і закриття на три тижні "Ivaco" у вересні 1997 року (для переобладнання підприємства та переведення його на випуск високотехнологічної продукції), продуценти оголосили про підвищення цін низько- та високовуглецевої катанки у розмірі від 22 до 44 ам. дол./т у третьому кварталі 1997 р.

За прогнозами ведучих експертів у 1997 році рівень споживання металопродукції у промислово розвинених країнах збільшиться на 3%. Темпи зростання споживання у 1996 році дорівнювали 2,8%. Виробництво сталі у промислово розвинених країнах у 1997 році зросте, як очікується, на 3,5%, тоді як у 1996 році воно зменшилося на 2,3%. Очікується ріст виробництва сталі у Бразилії, Канаді, Республіці Корея, Мексиці, Туреччині, Словаччині, Румунії, Росії.

У США використання металопродукції у 1997 році зменшиться на 2,8%, що може супроводжуватися зменшенням імпорту. У 1996 році був зареєстрований ріст імпорту у США на 14%. У зв'язку зі збільшенням імпорту напівфабрикатів було зупинено виробництво металу на деяких підприємствах. Було зареєстровано збільшення експорту з країн ЄС, Канади на фоні падіння експорту з Японії та Республіки Корея. В той же час у 1996 році США зменшили експорт металопродукції у порівнянні з 1995 роком на 28%, що особливо яскраво виявилося у товарообміні з Республікою Корея, островом Тайвань та Канадою. Одночасно збільшився обсяг експорту американського прокату у Мексику. У 1997 році, у зв'язку зі збільшенням виробничих потужностей металургійного комплексу та підвищенням імпортної конкурентоспроможності американської металопродукції, імпорт в США може зменшитись до рівня 18%, а експортні операції можуть збільшитися.

Резерви металопродукції у трейдерів США у 1996 році помітно збільшилися. Разом з тим у Японії й Західній Європі, особливо у країнах ЄС, у першому півріччі 1996 року було зареєстровано суттєве зменшення запасів. В цьому році очікується збільшення накопиченого трейдерами США запасу, а також споживачів, тоді як у Західній Європі є потреба поповнення резерву.

У країнах АТР, а також у Японії, Австралії й Новій Зеландії темпи зростання споживання сягнули у Західній Європі--7,5%. Імпорт металопродукції у країнах ЄС в умовах зниження споживання у 1996 році зменшився приблизно на 23%. В той же самий час експорт виробників з ЄС у 1996 році зріс у порівнянні з 1995 роком на 20%. До головних ринків збуту належать США та країни Азії (за винятком Японії).

Як і очікувалося, у першій половині 1997 року імпорт металопродукції падав, і тільки у другому півріччі може мати місце стабілізація, можлива також тенденція продовження спаду до кінця поточного року. Експорт металопродукції з Австралії може залишитися на рівні минулого року, очікується збільшення імпорту, головним чином це може бути тонкий лист з нержавіючої сталі. Експорт прокату з Японії, як наслідок зниження резервів у країнах Південно-Східної Азії, може зменшитись, як очікують, на 13%.

Підвищення попиту у промислово розвинених країнах, яке очікується у 1997 році, може вплинути на зниження експортних операцій, імпорт також може суттєво знизитися, що пояснюється початком виробництва на нещодавно споруджених підприємствах чорної металургії у деяких промислово розвинених країнах. Поліпшення ситуації на ринках чорних металів провідних країн-продуцентів призведе до скорочення обсягу експорту. Таким чином, експортні ціни на металопродукцію можуть мати тенденцію до збільшення.

Мінторг США повинен провести заключне розслідування відносно наявності демпінгу, одночасно ITC (Комісія з міжнародної торгівлі США) займатиметься визначенням наявності загрози збитків американським виробникам (українські металурги зуміли довести відсутність збитків).

Можливо, у найближчий час буде прийнята угода про кількісні та цінові обмеження на ввезення українського стального прокату до США. Остаточне мито на ввезення українського прокату буде накладено, хоча, можливо, його розміри будуть менші, ніж мита прелімінарні. У будь-якому разі схоже, що ринок США місткістю 0,5 млн т. прокату на рік, українські металурги вже загубили.

Сьогодні Україна не має антидемпінгового законодавства. Відповідні документи підготовлені і допрацьовуються. Згідно з Конституцією України питання зовнішньоекономічної діяльності регламентуються виключно законами України, що робить країну беззахисною перед будь-якими поставками за демпінговими цінами.

Природа антидемпінгових процесів - не в низьких цінах, а викликана зростанням обсягів поставок з СНД та ростом обсягів місцевого виробництва на ринках збуту. Це викликає все більшу протидію з боку місцевих виробників та частини трейдерів. У найближче десятиріччя торгівельні суперечки можуть стати одним з суттєвих факторів, атрибутом світової торгівлі.

Випадки поставок українського металу за низькими цінами, які мали місце, викликані такими обставинами:

  • неможливістю виробників контролювати рівень цін та географічні напрямки експорту металопрокату;

  • недобросовісністю трейдерів;

  • загальновідомими об'єктивно-суб'єктивними факторами.

У зв'язку з відсутністю попиту на внутрішніх ринках країн СНД виникає можливість постановки питання про координацію обсягів випуску та експорту на визначені ринки, тобто утворення механізму саморегулювання на підставі двох- або багатосторонніх угод. Необхідне наукове прогнозування процесу виникнення антидемпінгових ситуацій, що легко реалізувати шляхом аналізу динаміки обсягів внутрішнього виробництва, попиту та споживання, експорту, імпорту з урахуванням металургійних підприємств, які будуються та вступають в експлуатацію.

Так, за деякими прогнозами до 2000 року очікується перевищення попиту на виробництво металу у цілому до 50 млн т. у ряді регіонів Африки, Центральної та Південно-Східної Азії, хоча в більш віддаленій перспективі реальний лише ріст потреб у металобрухті, чавуні, деяких напівфабрикатах. Цю ситуацію необхідно вивчати та розрахов