пошук:  

>> Схід, аналітично-інформаційний журнал: Історія - 2002-й рік

У розділах: [Схід, аналітично-інформаційний журнал]

Авторська сторінка
Опублікував:  sxid

 

 

Збірка статей за 2002 рік.



Історичне минуле як чинник сучасних українсько-російських відносин (зарубіжна історіографія)

В.В. Петровський, кандидат історичних наук

Глибоке осягнення сучасних західноєвропейських, російських студій та україніки, що аналізують процес становлення й неоднозначного розвитку українсько-російських стосунків кінця ХХ століття, тільки почалося, хоча масив такої літератури на сьогодні чималий. Для нас важливо розглянути, як саме оцінюють зарубіжні вчені вплив історичних явищ та міфів на хід державно-національного будівництва, взаємовідносини народів незалежної України та Російської Федерації. При цьому автор залучає як праці власне неукраїнських авторів, так і істориків української діаспори, а також деякі важливі роботи російських та українських вчених, опубліковані іноземними мовами. Нас цікавить насамперед висвітлення ключових подій українсько-російського минулого, які й зараз вважаються дискусійними, а тому актуальними.

Завданням автора є також намагання показати динаміку та різноманітність позицій західних колег, ступінь їхньої залежності від політичних та світоглядних тенденцій, вплив панегіричного, націонал-патріотичного духу або русоцентризму. В статті використано компаративістський метод, який дозволяє більш рельєфно підкреслити ті чи інші положення, висновки.

Можна погодитися з професором Г. Брунном (м.Кельн), який писав, що нації та етноси завжди перетворювали свою історію в ідеологічне ядро подальшого існування. Іспанські історики вчили: нації, які програли боротьбу за незалежність, переможені не лише для майбутнього, але й у своєму минулому; слава ж переможців ушляхетнює не тільки синів, але й батьків, бабусь з дідусями.1

Більше того, професор університету штату Індіана Д. Тілен взагалі впевнений, що історія виникла на основі серйозних конфліктів, і в ній здатність до інтерпретації минулого була пов'язана нерозривно з завданнями узаконення нових національних держав, нових історій.2

Деякі аспекти й сюжети теми відобразили в своїх працях В. Біль, Е. Вілсон, З.Когут, Т. Кузьо, Я.Ісаєвич, О.Міллер, С.Плохій, Ф.Сисин, Р.Солчаник, Р.Шпорлюк, Н.Яковенко та інші українські, російські й зарубіжні вчені. З'явилися збірники, що містять наукові дослідження, які побіжно торкаються цієї проблеми, але вони мають дещо фрагментарний характер.3 Кількість історіографічних джерел, використаних авторами для критичного аналізу, обмежена. Тим часом протягом останніх шести-восьми років за кордоном з'явилося багато цікавих досліджень, що потребують відповідного опрацювання, знайомства з ними читацької аудиторії та спеціалістів-істориків.

В першу річницю незалежності України професор Г.Брунн мав усі підстави говорити про те, що українці були об'єктом інтеграційної політики Російської імперії і тому включені до офіційної концепції російської історії. Вона розвивалася як донаціональна, династична, з підкреслено важливою роллю суспільних станів. На зразок підпорядкуванню західних українців польському (пізніше - австрійському - В.П.)4, македонців - грецькому, болгарському, сербському історичному баченню, східні українці виявилися "вмонтовані" до російської імперської історії. Не дивно, що після розпаду СРСР в Україні виникла необхідність розвитку власної історичної концепції, яка б знаходилася в опозиції до колишніх інтерпретацій. На європейському континенті подібну мету переслідували свого часу каталонці, німці Сілезії в другій половині ХIX століття, поляки Познані (Позена), датчани в Шлезвігу, ірландці.5

Водночас відомий український вчений Я.Ісаєвич зазначав: радянська історіографія надто поверхово й недостатньо займалася питаннями розвитку не лише самобутньої культури України та Білорусі, але й проблемою відносин з ними Росії.6 Значно раніше О.Мотиль (нинішній віце-президент Міжнародної асоціації по вивченню націоналізму) аналогічне зауваження адресував радянологам. Вони, на його думку, недостатньо, спорадично вивчали інші республіки Радянського Союзу, крім Росії.7

Останні десять років співіснування незалежних Росії та України так і не вирішили остаточно непорозумінь щодо проблем походження, еволюції обох народів, рівня спільного й особливого у їхній долі. Не випадково у Програмі досліджень імені Дарії та Михайла Ковальських Канадського інституту українських студій передбачено вивчення питання: чи існувала або була відсутньою етнічна, мовна, історична межа між росіянами й українцями.8 Таким чином, дебати, які почалися ще 300 років тому, лише одержали "друге дихання". І вони дійсно мають, як стверджує викладач українознавства у Школі слов'янських і східноєвропейських студій університетського коледжу Лондона Е.Вілсон, не тільки академічний характер. Кожного разу, коли сучасні росіяни конфронтують з українською історіографією, вони страждають від незрозумілих їм спроб сепарації українства від загальнослов'янської Русі.9

У свою чергу, попереднє вивчення українськими школярами історії саме своєї держави, а не всесвітньої історії, формує в них унікальність України, чітке протиставлення "свій – чужий". З таким висновком10 замісника деректора Центру Кеннана у Міжнародному центрі В.Вільсона (Вашингтон) Н.Попсон можна згодитися, хоча реальність і коригує такі погляди.

Подібне бачення ситуациї стимулювало появу або відродження міфів різного змісту від "нативістських" до політико-психологічних. Їхнє значення та зміст дещо по-різному описані вітчизняними й зарубіжними спеціалістами. Скажімо, докторант зі Львова Ю.А.Левенець висунув припущення, що національний міф за умов втрати відчуття історизму здатен заступити його відсутність, сприяючи відродженню історичної пам'яті. За ним, національний міф - своєрідна модель "образу світу", обернена в минуле, заповнюючи прогалини непізнаного історичною наукою, актуалізує минуле у людей сучасності і проектує майбутнє.11 А от американський історик К.Хітчінз надавав більше уваги значенню співвідношення між міфом та реальністю, румунський учений С.Антохі аналізував роль утопії при конструюванні нових міфів. Директор же Центру вивчення посткомуністичних суспільств, професор університету у Колідж Пак (шт. Меріленд) В.Тисманяну розглядає міф насамперед з порівняльної і політичної перспектив.12

Найбільш детально аналіз сукупності міфічної структури сучасної українофільської та білорусофільської історіографії (вираз авторів – В.П.) поданий у монографії п'ятьох авторів з Кембріджського, Колумбійського та Лондонського університетів. Вони розуміють міф як розповідь про минуле - не обов'язково ні істинну, не обов'язково фальшиву. Першим у цьому переліку вони називають міф про етногенез (включно з міфом про особливий національний характер українців) українського народу – окремо від російської нації. З ним пов'язаний міф про батьківщину, завданням котрого є фіксація національної території як спадщини народу, причому в її максимальних історичних обширах. Згідно з міфом заснування, національна історія українства починається з моменту створення Київської Русі у IX столітті. У свою чергу, міфи прадавності і походження розглядають автохтонну (чи корінну) націю не як штучну спільноту, а національна історія українців простягається якнайглибше в часі, пропагуючи тяглість національних рис і традицій державності. Далі міфи "золотого віку" закликають до втілення національного генія в його зеніті, доводячи, що нація може знову переживати епоху зростання.

Міфи національного характеру і міфи про інших – суттєві засоби для зображення окремого минулого, маркер, який відділяє корінну націю українців від сусідів. З іншого боку, міфи національного опору і міфи відродження призначені довести, що нація не втратила свого характеру в часи російської та радянської окупації і демонструє постійне спонукання до свободи від іноземного панування. Звичайно, панслов'янські та русофільські автори, засвідчують вчені Заходу, створили зовсім іншу "галерею міфів".13

На думку К. Уоннер, надія на історію як основний механізм створення повноцінних націй в Україні та Росії пов'язана з багатьма прикрими проблемами. Підкреслюючи тривалий процес фальсифікації минулого в Радянському Союзі, вона наводить слова М.Фуко про виникнення в суспільстві контрпам'яті як реакції на такі перекручення з боку владних структур.14 Показовий приклад навів білоруський історик Г.Саганович: автори статті в російському журналі "Новая и новейшая история" (1993 рік, No5) засвідчили, що причиною постійної зміни поглядів на американське минуле, тобто його реінтерпретацію, був вплив сучасності на істориків.15 Дійсно, мав рацію П.Валері, коли попереджав, що історичні знання можуть бути отруйним продуктом лабораторії людського розуму.

Тривале перебування східно- та південноукраїнської території у складі Російської, а потім радянської імперії створило, за словами директора Канадського інституту українських досліджень З.Когута, ситуацію, коли необхідно позбавлятися не лише синдрому "імперіалізації", але й поняття про Україну як частину російського соціуму. Він наголошує, що друкування в незалежній Україні творів М.Грушевського, Д.Багалія, Д.Яворницького, М.Костомарова, В.Антоновича, істориків діаспори мало місце саме через недостатнє знайомство українського суспільства з власним минулим. Але поки що історична свідомість України уникає антиросійської риторики, хоча приводи для цього в історії обох країн існують.16 Дійсно, до цього часу, як вказує професор М.Молчанов - член Канадської асоціації славістів, впровадження націоналістичних міфів в українське суспільство, здається, не вдалося довести до бажаного рівня ворожості щодо росіян.17 Нам лише неясно, хто саме цього бажає.

Здається, рішення, прийняте у Москві на 6-му засіданні змішаної російсько-української комісії 4 грудня 2001 р., досить промовисте. В ньому говориться про формування спільної групи провідних вчених для створення шкільних і вузівських підручників, у яких би об'єктивно висвітлювалися стосунки між обома державами.

На відміну від України, в Прибалтиці весь діапазон негативної асоціації з радянським минулим автоматично переходив на Росію. Історичні корені такого ставлення до росіян сягають у прибалтійського населення ХVIII століття, хоча на їхні землі Російська імперія зазіхала (як, втім, і на українсько-білоруські) з ХVI віку.

Але якщо естонці та латиші згадували про шведський період свого життя в ХVII столітті як про "золотий вік", то литовці зберігали історичну пам'ять про Велике князівство Литовське.18 Українці ж виявилися активними будівниками Російської імперії, бо з точки зору кельнського історика А.Каппелера, особливістю соціально-культурної структури суспільства в Україні стала подвійна лояльність представників еліти - українсько-російська чи українсько-польська.19

Розвиваючи цю думку, М.Рябчук додає, що українська інтелектуальна еліта не мала національної ідентичності сучасного для неї типу. Тому саме вона створила, як стверджував Е.Л. Кінан, призначений для московитів міф про "київську спадщину", хоча й розраховувала на його використання в інтересах України.20

Можна згодитися з З.Когутом, який також захищає тезу щодо проголошення малоросійської ідеї саме проросійськими церковними колами в ХVII столітті.21 Вона цілком гармонійно вписувалася до концепції слов'яноросійського народу, тобто великорусів, малоросів та білорусів. Деякі елементи малоросійської ідеї зберігалися, наголошує професор З.Когут, досить довго: Мала Росія як леліяна в пам'яті батьківщина, історична свідомість, що зростала синхронно з появою історичних праць з відповідною парадигмою, збереження деяких "прав і свобод" дворянської еліти, а також звичаєвого права. Інші складові малоросійської політичної культури виявилися дещо трансформованими, однак вплинули на перебіг подій політичного та інтелектуального характеру. Сформувалося консервативне малоросійство, характерною рисою котрого стала неабияка ностальгія за минулим, поглибилася ідея створення всеросійської держави й нації на базі велико- та малоросіян, а деякі аспекти малоросійства були засвоєні українською національною свідомістю в ХIX столітті.22

Ф.Сисин висуває тезу про те, що жителі Лівобережної України у ХVIII столітті гордо іменували свою територію Малоросією, маючи на увазі Гетьманщину. Він стверджує й інше: саме події 1648 і наступних років покликали до існування "теорію" про Малоросію як національну назву України та українців.23 Англомовна енциклопедія "Україна" дає дещо відмінне від вказаного вище пояснення: термін "малоросіяни" носив у ХVIII столітті зневажливий характер. Малися на увазі ті українці, що мали вкрай обмежену національну свідомість або не мали її зовсім.24 Деякі історики Заходу називають малоросами тих жителів сходу України, що природно вростали в російську культуру - на зразок англо-шотландців. Але для них були значно ближче не російські, а загальноросійські цінності.25 А от в очах росіян образ українця протягом століть зазнав, якщо цитувати І.Торбакова, трансформації: від ворожого чужинця до доброзичливого хохла-малороса. Втім, ідеологія романтизму і посилення національної свідомості українського суспільства до початку ХХ століття відродили в Росії стереотип українця як сепаратиста-мазепинця.26

Зазначимо: на IV міжнародній конференції радянологів у 1990 році традиційна російськоцентрична тенденція в історичних студіях дещо похитнулася. Але, як підкреслив професор О.Сидоренко (Арканзаський університет), на тлі величезного поля слов'янських досліджень Україна тоді ще залишалася якимось дивацьким об'єктом. Вимагалися навіть чисто інформативні праці для тих профанів, що раптом повинні були знайомитись з несуттєвою до цього часу нацією царсько-радянської імперії.27 Не випадково С.Ерлангер у газеті "The New Jork times" 24 жовтня 1994 року писав: Росія - занадто важлива країна, щоб зацікавленість нею могла вичерпатись до дна.

Професор Ратгерського університету Д.З. Головінський відзначає, що в США все ще захоплюються вивченням саме Росії, бо для цього існують глибокі психологічні корені в американській субсвідомості. Ще в 1890 році підприємець з Чикаго Ч.Р. Крейн створив у місцевому університеті групу славістів, яка заклала до громадської думки Сполучених Штатів Америки пасторальний образ Росії: сумирна, рабська країна, задоволене життям селянство, світ церковної музики та ікон. Тому й на початку ХХ століття вся територія за колишньою Польщею на схід для американців була суцільною Росією.28

Як говорилося раніше, група авторів на чолі з Д.Смітом стверджує, що сьогодні в Україні та Білорусі розвиваються спільні міфи, які відділяють їх від сусідніх країн. Мова йшла і про демократичність цих суспільств, народність і європейський шлях розвитку. В той же час підкреслюється, що росіяни - не чисті слов'яни, мають азіатську політичну культуру, поляки - віроломні аристократи, що втручаються до чужих справ, литовці - язичники, цивілізовані білорусами. Ставлення до Росії формується, на їхню думку, через міфи колоніалізму29 та страждань, водночас з якими виникали інші міфи - про національну боротьбу з поневолювачами та відродження, щоб зобразити незалежність результатом активних дій, а не збігу обставин. Після бесіди авторів книги 24 червня 1997 р. з академіком П.Толочком вони зробили висновок, що в Україні є історики, які намагаються комбінувати сучасний український патріотизм з елементами традиційної русофільської історіографії, керуватися у вивченні минулого не принципами націоналізму, а науковими методами.30

О.Мотиль бачить в діях сучасної української еліти відображення ідеї В.Липинського: розглядати важливим фактором нації не мову та інші культурні атрибути, а національну територію. Адже останній був переконаний, що опора в Україні на расу, мову, культуру, релігію небезпечна, бо при реалізації такої політики національні меншини можуть легко схилитися до Росії чи Польщі.31

Сама ідея незалежної України спиралася, як вважає професор С.Плохій (університет Альберти, Канада), на два основних міфи - про спадщину Київської Русі та українське козацтво.32 Але для багатьох істориків Заходу, як справедливо писав Я. Ісаєвич, які навіть симпатизують відродженню української державності, твердження про її 1000-літню традицію виглядає надуманим. У зв'язку з цим він наводить висновок відомого історика з Колумбійського університету М. фон Хагена: в Україні домінує націоналістичне переписування минулого, яке захищає постулат суверенної національної держави як телеологічного результату історичного процесу.33 Але історики України захищають думку про те, що використання історії для розповсюдження політичних, етнічних, релігійних та інших ідей не є специфікою України.34

Як вважає німецький історик А.Каргер, російські та українські вчені по-різному відповідають на важке для них питання: хто такі українці і коли вони виникли.35 Звичайно, в сучасній Росії мало хто тепер підтримує догмати М.Погодіна, підкреслює І.Пріцль, але модернізація його теорії характерна неприкритою суб'єктивністю. Начебто на території Київської Русі існували як єдиний народ майбутні росіяни, українці, білоруси, лише з різною лінгвістичною характеристикою. Потім їхня диференціація після ХIII століття поглибилась, але всі вони мають право на спадщину Русі. Однак Росія найдовше серед них має державність, тому в неї - найкращі шанси на цю спадщину.36

В той же час відомий спеціаліст з проблем націоналізму Д.Армстронг попереджав: дослідження російського міфу істориками поза межами східнослов'янського світу, праці престижних українських вчених виключають ситуацію, в якій би російська версія мала достатньо довір'я, щоб узаконити ставлення до українців як культурно нижчого етносу. Все ж він не заперечує, посилаючись на лінгвіста Г.Д. Ланта, існування загальної для східних слов'ян мови десь до ХI століття.37 Німецький вчений Г. Роте припускає існування деяких елементів давньоросійської культури, але категорично відкидає наявність давньоукраїнської.38

Вже згадуваний раніше А. Каппелер в своїх працях проводить думку про те, що рівень етно-лінгвістичного розвитку жителів Київської Русі не дозволяє говорити про виключне право українців претендувати на її спадщину одноосібно.39 Але характерна реакція професора І. Кохана з Каліфорнії на вживання назви "Kievan Russia" (Київська Росія) замість "Kievan Rus" (Київська Русь) в книзі "Російські Літописи", що вийшла в Англії: він розцінив це як історичний бандитизм.40

Помічник професора Стамбульського університету П. Кубічек бачить вагомою причиною для національно-демократичних сил України зв'язок з Київською Руссю в тому, що наявність у середньовічному Києві представницьких інституцій, відсутніх при царизмі, посилює права України на незалежність та вимогу демократичних змін. Деякі оглядачі, підкреслює він, розглядають цей факт як вагомий доказ різниці між автократично налаштованими росіянами та волелюбними українцями.41 Важливу роль при цьому відіграють національні символи, наголошує співробітник університету імені Гумбольдта (Берлін) В. Йільге: вони визначають місце України в європейській історії та сучасності між "Європою" та "Росією". Схвалення Верховною Радою в лютому 1992 малого герба України у вигляді тризуба повинно було підкреслити, що саме південнозахідні князівства, а не північнозахідні (чи північносхідні) - спадкоємці ранньої Русі. Відображені на гривні стилізовані руїни Херсонесу мали на меті, продовжує В. Йільге, обгрунтування ідеї Криму як колиски української культури, надання їй блиску класичної античності. Таким чином, українська нація могла претендувати на рівноправність з античною і християнською середньовічною цивілізацією, демонструючи свою належність до Європи.42

Звернемо увагу на інтерпретацію подій української історії в післякиївську добу. З точки зору З. Когута, взагалі логічно говорити про політичні відносини між Україною та Московією (Росією) в загальному розумінні державних справ, дипломатії, військових проблем лише з виникненням напівнезалежної козацької організації.43 З ним згодний і Ф. Сисин, який вбачав у розвитку цих стосунків до 1648 року в основному соціально-економічні та релігійні чинники. Мова йшла про прикордонну торгівлю, відвідини купців, поїздки українського духовенства до Москви за "милостинею", участь козацтва в подіях "Смути", поселення українців біля Путивля та в цілому на Слобожанщині.44

Як доречно підкреслюють Д. Ларсен та Д. Лоренцен, протягом XIV-XV століть в епоху Ренесансу мав місце як розквіт європейської культури, так і розвиток етнонаціоналізму, причому останній носив дезінтегруючий характер.45 До того ж Вестфальський мир, який забезпечив, за словами професора політичних наук університету в Колорадо Спрінгс П. Р. Вайотті, основу для виникнення концепції державного суверенітету, своїми рішеннями фактично примусив вважати суверенними тільки ті країни, де правили монархи або законодавчі установи.46 Саме з цієї причини А. Каппелер характеризує Гетьманат Б. Хмельницького не як державу, а різновид домініону.47

Деякі історики Заходу висловлюють сумнів у тому, що повстання під проводом Б. Хмельницького було війною за національне визволення, а не селянською Жакерією. З їхньої точки зору, Гетьманат - це напівавтономний військовий табір козацтва, а не "держава". При цьому вони посилаються на П. Куліша та В. Антоновича, які критикували козацтво за неувагу до державного будівництва48. А П.Кубічек не піддає сумніву характеристику Гетьманату, дану його попередниками, як "охриплого демократичного устрою" "соціальних бандитів"49.

Тимчасові успіхи Б. Хмельницького пояснювалися, згідно з висновком О. Мотиля і професора політичних наук університету Альберти Б. Кравченка, в основному міжнародним "співвідношенням сил", особливо в Східній Європі. А саме: Польща була ослаблена 3—річною війною, Московія тільки вийшла з періоду "Смути", а Оттоманська імперія більше займалася справами на Балканах та південно-східній Європі. В цьому вакуумі сил козаки деякий час тріумфували, хоча й не могли зрівнятися з краще організованими, ліпшим постачанням арміями Криму, Польщі, Росії, Туреччини.50 В цілому, як відзначили ще українські мислителі XVIII століття, неспроможність гетьманської влади, неефективність політики крилися у відсутності філософського обґрунтування свободи людського існування. Крім того, проблема незалежності в реаліях України XVII століття не стояла, а панування філософії Т. Аквінського сприяло постійним старшинським чварам.51

Каменем спотикання в українсько-російському діалозі залишаються події 1654 року. За висловом Т. Кузьо, еліту України постійно переслідує переяславський комплекс і нездатність стійко захищати національні інтереси. Цікаво, що в 1995 році соціологічні опитування українських громадян показали: 67% з них схвалювали рішення 1654 року, негативну оцінку дали 15%, але за незалежність України висловилися 61%, "проти" - 31%.52 О. Пріцак, іменуючи акт 1654 року зловісним, зауважує, що навіть В.О. Ключевський писав: обидві сторони сховали про нього правду. Крім того, політична кон'юнктура довго не давала змоги українським і російським політикам, інтелектуалам відкрито й об'єктивно дебатувати це питання.53

Заслужений професор права у відставці Колумбійського університету Д. Хазард, аналізуючи праці сучасних російських істориків, робить висновок, що вони розцінюють договір 1654 року як персональну унію царя та гетьмана, а Військо Запорозьке вважають васалом Олексія Михайловича, а не рівноправною з Росією державною структурою.54 Якщо звернутися до статті О. Мотиля та Б. Кравченка, то з неї виходить, що неминучість російсько-української угоди ніяких сумнівів у них не викликає. Адже після остаточної ліквідації князівств Русі українські землі стали політичною окраїною, прикордонним краєм, який протягом століть залишався перехрестям постійних змін кордонів Великого князівства Литовського, Оттоманської імперії, Речі Посполитої, Кримського ханства та Московії. Тому тривале існування України як політично невизначеної території було несумісним з двома взаємнопов'язаними історичними тенденціями в Європі: зміцненням міжнародної системи держав і появою країн сучасного типу.55

Взагалі інкорпорація України, на думку Д. Лейтіна, для Росії виявилась легкою справою, бо соціальна структура і мова обох народів були майже однакові. Тому з кінця XVIII століття освічені українці одержували посади навіть у Криму та Грузії, переходили на спілкування російською та французькою мовами, відмовились від кунтушів - взагалі багато в чому нагадували жителів Лангедоку,56 асимільованих у Франції.

Згідно з даними С. Величенка (державний університет Нью-Йорка, Буффало), лише одна українська сім'я була арештована в 90-х роках XVIII ст. за антиурядову агітацію. В 1812 році мало місце заслання та ув'язнення теж одного українця за підтримку Наполеона Бонапарта. До початку Першої світової війни, на відміну від поляків або ірландців, українці, як і шотландці, не організували жодного національного за масштабами повстання чи терористичного акту проти влади центру. Не існувало в Україні ні різновиду Шотландської республіканської армії, ні еквівалентних польським боївкам збройних груп.57 Але А. Каппелер обстоює думку, що закидати українській еліті XVIII століття обвинувачення в зрадництві інтересів нації недоречно. Адже в той період соціально-станова лояльність була набагато важливішою, ніж етнічна чи навіть національна.58 Тим більше що у XVIII столітті, підкреслює Я. Ісаєвич, Росія еволюціонувала в напрямі абсолютизму європейського зразка, характерного посиленням державного контролю та активних дій, особливо в раціоналізації урядових структур, зростанні прибутків, максимального використання продуктивного потенціалу суспільства. Звертає на себе увагу висновок наукового співробітника Інституту миру в Вашингтоні А. Лівена про характер розвитку імперської Росії. Вона існувала як гібрид англійської та азіатської (чи латиноамериканської) імперій, але з параметрами, що наближали її до другої моделі. Тому до початку ХХ ст. більшість жителів Західної Європи були переконані: росіяни не зможуть виконувати важливої ролі в європейській цивілізаторській місії, бо за рівнем освіченості та культури вони не набагато кращі, ніж ті, кого збираються цивілізувати.59

Як вважає М. Рейф, інтелектуальною моделлю для Росії стала німецька концепція впорядкованої поліцейської держави, шлях для проникнення якої підготувала вестернізація Москви через контакти з Україною. Але якщо на Заході автономні регіональні одиниці, приймаючи таку програму, співіснували з державою, то в Росії з часів Петра I саме центр перебирав на себе всі функції управління, поступово знищуючи елементи самостійності в Україні та Прибалтиці. Крім того, слушно зауважує З. Когут, доля автономії в Російській імперії взагалі більш залежала від двірцевої політики, ніж від теорії державності чи розвитку відповідних структур (типовий приклад - історія гетьманства К. Г. Розумовського).60

Своєрідно відповідає на питання "Чи була Україна російською "колонією" або молодшим партнером Москви?" А. Лівен. Він порівнює статус Ірландії та Шотландії у складі Великобританії з місцем України у складі Росії і констатує: з точки зору переслідувань уніатів, заборони публікацій українською мовою Україна нагадувала Ірландію. З іншого боку, для амбітних українців не існувало перепон при поповненні рядів імперської еліти, а українські селяни заселяли Сибір та Середню Азію, як шотландці - Канаду чи Нову Зеландію. Але в життєво важливих сферах дореволюційна Україна не нагадувала ні Ірландію, ні Шотландію, бо управління здійснювалося згідно з загальноімперськими законами.61 Водночас має рацію А. Каппелер, коли, порівнюючи долю литовців та жителів Західної України (хоча перші були ще більш селянською нацією, ніж українці Австро-Угорщини), знаходить у них спільні риси: існування в минулому власних державних традицій і залишків політичної еліти. І в Жемайтії, і в Галичині кінця XIX столVЀття жили дворяни, які добре знали рідну мову. Лютерани-литовці Прусії і греко-католики Західної України чи Буовини вирізнялися рівнем освіченості серед інших релігійних спільнот.62 В той же час він звертає увагу на ті фактори, які мають не менш суттєве значення для подальшого розвитку українсько-російських відносин. А саме: для українців регіональні, соціальні, релігійні зобов'язання та ідентичності завжди були важливішими, ніж мовно-етнічні ( в крайньому разі, до 1917 року ). В містах їхня національна самовизначеність формувалася в залежності від ситуації, тому багато українців розмовляли двома - трьома мовами. Якщо вони проживали в тісному контакті з росіянами, то в такому разі, вважає А. Каппелер, як правило, ставали хохлами.63

Деякі питання є риторичними для зарубіжних вчених і сьогодні: чи знайде Україна своє місце в європейському домі, чи поведінка Росії штовхне її до зближення з Заходом? Чи звільнилися українці від вікової звички брати участь у розбудові російської державності? Можливо, Росія ще зберігає шанс для перевиховання України або максимально ефективного впливу на неї? Подібні сумніви виникають, звичайно, не лише у німецького дипломата Анки Фельдхузен.64 С. Шульман (Південно-Іллінойський університет), аналізуючи намір українських лідерів об'єднати біполярне суспільство країни в єдину, міцну національну спільноту, висловлює побоювання стосовно подальшої інтеграції України. Можливо, вона відбудеться з Європою чи Північною Америкою, але не виключено, що з Росією.65 Важко полемізувати з В. Петроченковим (Джорджтаунський університет), який писав: російсько-українські відносини надто уразливі, характеризуються взаємною підвищеною чутливістю, часто шукають у минулому основу для майбутнього. В обох країнах болісно долається постколоніальний менталітет, спостерігаються націоналістичні збочення, нетерпимість, примітивізм, а потрібні якісно нові відносини XXI століття.66

І хоча до осені 2001р. завершено делімітацію кордонів між двома державами, лише 7% росіян, за словами німецького вченого й публіциста В.Швебеля, бажають, щоб стосунки з Україною будувалися на принципах міжнародного права.67

Можна згодитися з Т. Кузьо в тому, що завдання сучасних істориків України подібне до того, яке реалізувалося в кінці XIX століття італійськими та німецькими вченими. Мова йде про створення такої пострадянської історіографії України, яка б служила цілям консолідації суспільства. Однак консолідація за допомогою історичних засобів може мати місце лише при врахуванні всіх (підкреслено автором, тобто Т. Кузьо - В. В. П.) аспектів українського минулого.68 А в ньому, як відомо, українсько-російські стосунки займають неабияке місце.

Література:

  1. Brunn G. Historical Consciousness and historical Myths // The Formation of national Elites. Comparative Studies on governments and non-dominant ethnic group in Europe, 1850-1940.- Aldershot; New Jork, 1992. - p.327 - 328.

  2. Thelen D. Toward a Comparative and Transitional Perspective on History // Схід-Захід. історико-культурологічний збірник (Харків).-2001.-Вип3.-р.6.

  3. Ukraine and Russia in Their Historical Encounter. - Edmonton, 1992. - XIV, 346 pp.; Россия и ее соседи. Научные доклады Московского центра Карнеги. - Москва,1995; Национальные истории в советском и постсоветских государствах. - Москва, 1999. - 446 с.; The Legacy of History in Russia and the New States of Eurasia. - Armonk, New Jork; London, 1994; Россия - Украина: история взаимоотношений. - Москва, 1997. - 244 с.; Украина и Россия: общества и государства. - Москва, 1997. - 384 с.; Константинов С.В., Ушаков А.И. История после истории. Образы России на постсоветском пространстве. - Москва, 2001.-208с.

  4. Надзвичайний професор Українського вільного університету ( м. Мюнхен ) М. Шафовал виділяє регіон Західної України як центральноєвропейський з католицькими та парламентськими традиціями ( Szafowal M. Die Ukrainer und ihre nationale Identitдt // Studien zu deutsch - ukrainischen Beziehungen ( Mьnchen ). - 1999. - No3. - S. 116 ).

  5. Brunn G. Historical Consciousness and historical Myths // The Formation of national Elites... - p.328 - 329.

  6. Isaievych J. Early modern Belarus, Russia, and Ukraine: Culture and Cultural Relations // Journal of Ukrainian Studies ( Edmonton ). - 1992. - vol.17. - No.1-2. - p.18.

  7. Slavic review ( Cambridge ). - 1989. - vol. 48. - No. 1. - p. 83 - 88.

  8. Проєкт історичних джерел // Канадський інститут українських студій. Річний рогляд (Торонто). – 2000. – С.10.

  9. Wilson A. The Ukranians. Unexpected Nation.- New Haven; London, 2000.-p.20.

  10. Popson N. The Ukranian History Textbook // Nationalities Papers (New York).-2001.-vol.29, No 2.-p.328.

  11. Левенець Ю.А. Теоретико-методологічні засади української суспільно-nолітичної думки: проблема становлення та розвитку (друга половина XIX-початок ХХ століття). Дис. ... доктора політ.наук.-Львів, 2001.-С.20.

  12. Pavel D. The Textbooks Scandal and Rewriting History in Romania // East European Politics and Societies (Berkeley).-2001.-vol.15, No1.- p.185-186.

  13. Smith G., Law V., Wilson A., Bohr A., Allworth E. Nation-Building in the Post-Soviet Borderlands. The Politics of National Identities.-Cambridge; New York, 1998.-p.24-27,227.

  14. Wanner C. Hitorical Narratives, personal Narratives : ethnographic Perspectives on Nationness in Post - Soviet Ukraine // The Harriman review ( New Jork ). - 1996. - vol. 9. - No. 1 - 2. - p. 11.

  15. Cагановіч T. Нацыянальнасьць гісторыі // Беларускі гістарычны агляд ( Менск ). - 1994. - No 1. - СШ. 1. - С.12.

  16. Kohut Z.E. History as a Battleground: Russian - Ukrainian Relations and historical Consciousness in Contemporary Ukraine // The Legacy of history in Russia and the new states of Eurasia. - Armonk, New Jork; London, 1994. - p. 123, 128 - 137.

  17. Molchanov M. A. Ukraine between Russia and NATO: Politics and Security ( Part II ) // ABN Correspondence ( New Jork ). - 1999. Vol. L. - No. 2. - p. 2.

  18. Misiunas R.J. National Identity and Foreign Policy in the Baltic States // The Legacy of history... p. 95 - 96.

  19. Kappeler A. The Ukrainians of the Russian Empire, 1860 - 1914 // The Formation of national Elites... p. 120.

  20. Riabchouk M. The Nativist - Westernizer Controversy in Ukraine: The End or the Beginning? // Journal of Ukrainian Studies. - 1996. - vol. 21 - No. 1 - 2. - p. 33 - 34.

  21. Російський історик І. Торбаков авторами міфу про "київську спадщину" називає також білоруських духівників, які об'єднали з українськими свої голоси в обороні православ'я, спрямовані до царя та грецьких ієрархів (Торбаков І. Свої чи чужі? Стереотип українця в Росії XVII - XVIII століття // Свобода (Нью-Йорк). - 1999. - 16 липня. - с. 13). Більше того, на конференції в Італії (лютий 1989 року) Г. Роте доводив : поняття "российский, Россия" походять зовсім не з грецьких канцелярських документів Константинополя. Вони з'явилися завдяки працям польських гуманістів-істориків, насамперед М. Стрийковського, а до Московії потрапили завдяки працям українських iнтелектуалів: С. Зизанія, М.

  22. Смотрицького, З. Копистенського, І. Гізеля (Journal of Ukrainian Studies. - 1993. - vol. 18. No1 - 2. - p. 243).

  23. Kohut Z. E. Belarus, Russia and Ukraine from the Sixteenth to the Eighteenth Century: An Agenda for the Study of Politics // Journal of Ukrainian Studies. - 1992. - vol. 17. - No .1 - 2. - p. 13 - 14.

  24. Sysyn F. E. The Khmelnytsky Uprising and Ukrainian Nation - Building // Journal of Ukrainian Studies ( Edmonton ). - 1992. - vol. 17. - No .1 -2. - p. 161.

  25. Encyclopedia of Ukraine. Vol. V. -Toronto etc., 1993. - p. 459.

  26. Smith G., Law V., Wilson A., Bohr A., Allworth E. Nation - Building in the Post-Soviet Borderlands. The Politics of national Identities. - Cambridge, 1998. - p. 132.

  27. Торбаков І. Свої чи чужі? Стереотип українця в Росії XVII - XVIII століття //Свобода (Нью-Йорк). - 1999. - 16 липня. - С. 13.

  28. The Ukrainian Quarterly (New Jork). - 1994. - vol. L. - No. 1 - p. 61.

  29. Holowinsky J.Z. The Ukrainian Quarterly's Efforts to Confront America's. Russo-Centric Mentality // The Ukrainiаn Quarterly. - 1994. - vol. L. - No. 4. - p. 364 - 365.

  30. Російський вчений О.І. Міллер запевняє, що термін "колоніальні дослідження" не зовсім пасує до російсько-українських відносин ( Миллер А.И. Русско-украинские отношения в ХIХ и начале ХХ в. Русификация и причины ее неудачи // Русский исторический журнал ( Москва ). - 1998.- Т.1. - с. 131 ). Не вважав Україну колонією до 1917 року й А. Каппеллер ( Каппелер А. Мазепинцы, малоросы, хохлы: украинцы в этнической иерархии Российской империи // Россия - Украинa: история взаимоотношений. - Москва, 1997. - С. 140 ).

  31. Smith G., Law V., Wilson A., Bohr A., Allworth E. Nation-Building in the Post-Soviet Borderlands. The Politics of national Identities. - Cambridge, 1998. - p. 26 - 28.

  32. Bukkvoll T. Ukraine and European Security. - London. - 1997. - p. 41.

  33. Plokhy S. M. Cossack Mythology in the Russian-Ukrainian Border Dispute // The Legacy of history...- p.151.

  34. З точки зору заслуженого професора у відставці Центру російських та східноєвропейських досліджень Бірмінгемського університету Р.Дейвіса, українські історики тепер більше пишуть про боротьбу Б.Хмельницького з Росією, ніж його капітуляцію перед царем у 1654 році ( Davies R.W. Soviet history in the Yeltsin - Era. - Houndmills; Basingstoke, 1997. - p. 3-4 ).

  35. Isaievych I. Ukraine and Russia: The Burden of historical Tradition and contemporary Realities // Journal of Ukrainian Studies. - 1995. - vol. 20. - No. 1-2. - p. 6.

  36. Karger A. Die Erdblast der Sowjetunion. Konfliktpotentiale in nichtrussischen Staaten der ehemaligen UdSSR. - Stuttgart etc, 1995. - p. 52-53.

  37. Prizel I. National Identity and Foreign Policy. Nationalism and Leadership in Poland, Russia and Ukraine. - Cambridge, 1998. - p. 158-159.

  38. Armstrong J. A. Whither Ukrainian Nationalism? // Canadian review of Studies in Nationalism ( Charlottetown ). - 1996. - vol. XXIII. - No. 1-2. - p. 115, 123.

  39. Rothe H. Die Entstehung einer Ukrainischen Kulturlandschaft und die Ukrainer als Europдische Kulturnation // Науковий збірник Української вільної академії наук у США ( Нью Йорк ).- 1999. - т. III. - s. 202.

  40. Journal of Ukrainian Studies. - 1996. - vol. 21. - No. 1-2. - p. 253.

  41. Процик Р. "Російські літописи" вийшли без схвалення Гарварду // Свобода. - 1999. - 1 жовтня. - с. 18.

  42. Kивiček P. Dynamics of Contemporary Ukrainian Nationalism. Empire-Building to State Building // Canadian review of Studies in Nationalism. - 1996. - vol. XXIII. -

  43. No. 1-2. - p. 44.

  44. Jilge W. Staatssymbolik und nationale Identitat in der postkommunistischen Ukraine // Ethnos-Nation ( Kцln ). - 1998. - No.1-2. - s. 90-91,105-106. Громадськість України зустріне, без сумніву, з великою цікавістю його дисертацію "Історична культура та національна ідентичність в посткомуністичній Україні".

  45. Kohut Z.E. Belarus, Russia and Ukraine... // Journal of Ukrainian Studies. - 1992. Vol.17.-No.1-2. - p. 7.

  46. Sysyn F.E. The Khmelnytsky Uprising and Ukrainian Nation-Building //Journal of Ukrainian Studies. - 1992. - vol.17. - No. 1-2. - p. 153.

  47. Larsen J.A., Lorenzen J.L. Europe: the Security of a Region // The Defense Policies of Nations. A Comparative Study. Third Edition. - Baltimore; London. - 1994. - p. 145-147.

  48. Viotti P.R. International Relations and the Defense Policies of Nations: International Anarchy and the common Problem of Security // The Defense Policies of Nations... - p.5.

  49. Journal of Ukrainian Studies. - 1996. - vol. 21. - No. 1-2. - p. 254.

  50. Smith G., Law V. etc. Nation-Building in the Post-Soviet Borderlands...- p.33-34.

  51. Kивiček P. Dynamics of Contemporary Ukrainian Nationalism... // Canadian review of Studies in Nationalism. - 1996. - vol. XXIII. - No.1-2. - p. 45.

  52. Motyl A., Krawchenko B. Ukraine: from Empire to States, new Politics: Building the Post-Soviet Nations. - Cambridge; New Jork, 1997. - p. 238-239.

  53. Чорна Л. Проблема свободи і вибору в українській філософії XIII - XVIII ст. // Демократичний вибір як філософська і соціально-політична проблема. Збірник наукових праць. - Чернігів. 1999. - с. 38-39.

  54. Prizel I. National Identity and Foreign Policy... - p. 396.

  55. Ukraine and Russia in Their Historical Encounter. - Edmonton, 1992. - p. IX.

  56. Hazard J. N. Managing Nationalism: State, Law and the National Qucstion in the USSR // The Post-Soviet Nations: Perspectives on the Demise of the USSR. - New Jork, 1992. - p. 98.

  57. Motyl A., Krawchenko B. Ukraine: from Empire to Statehood // New States, new Politics... - p. 236.

  58. Laitin D. D. Identity in Formation. The Russian - Speaking Populations in the Near Abroad. - Ithaca; London, 1998. - p. 64-65.

  59. Velychenko S. Empire Loyalism and Minority Nationalism In Great Britain and Imperial Russia, 1707 to 1914 : Institutions, Law, and Nationality in Scotland and Ukraine // Comparative Studies in Society and history ( Cambridge ). - 1997. - vol.39. - No.3. - p. 414.

  60. Kappeler A. Kleine Geschichte der Ukraine. - Mьnchen, 1994. - s. 116.

  61. Lieven A. Dilemmas of Empire 1850 - 1918. Power, Territory, Identity // Journal of Contemporary history ( London ). - 1999. - vol.34. - No.2. - p. 163, 169.

  62. Kohut Z. Belarus, Russia and Ukraine... // Journal of Ukrainian Studies. - 1992. - vol.17. -No.1 - 2. - p. 11.

  63. Lieven A. Restraining NATO: Ukraine, Russia, and the West // The Washington Quarterly. - 1997. - vol.20. - No.4. - p. 61 - 62.

  64. Kappeler A. Die Ukrainische und Litauische Nationalbewegung: ein Vergleich // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Львів. - 1998.- С. 282 - 284.

  65. Kappeler A. Chochly und Kleinrussen: Die ukrainische lдndliche und stдdtische Diaspora in RuЯland vor 1917 // Jahrbьcher fur Geschichte Osteuropas ( Stuttgart ). - 1997. - H.1. - s. 49, 51.

  66. The Fletcher Forum of World Affairs ( Medford ). - 1999.- Vol.23. - No. 2. - p. 120.

  67. Shulman S. National Integration and Foreign Policy in Multiethnic States // Nationalism and Ethnic Politics ( London ). - 1998. - vol. 4. - No. 4. - p. 124.

  68. Petrochenkov V. Common Cultural Heritage: A Basis for Establishing new Relations between Ukraine and Russia // The Harriman review ( New Jork ). - 1996. - vol.9. - No. 2. - p. 28.

  69. Швебель В. Сытый сосед – более надежный друг, чем голодный // Профиль. Популярный деловой журнал (Москва).-2001.-No32.-С.2.

  70. Kuzio T. Ukraine: coming to terms with the Soviet Legacy // Journal of Communist Studies and Transition Politics (Glasgow). - 1998. - Vol. 14. - No. 4. - p. 7-8.



Розвиток законодавства Російської імперії про міське самоврядування в останній третині ХІХ ст.

Вадим КОРОБКА, старший викладач кафедри історичних дисциплін Маріупольського гуманітарного інституту Донецького національного університету

У статті здійснено порівняльний історико-правовий аналіз Міських положень 1870 і 1892 рр., які по черзі визначали систему формування, лад та функції міського самоврядування Російської імперії і в тому числі Підросійської України до революційних подій 1917 р.



Створення в Україні правового фундаменту місцевого самоврядування вимагає уважного дослідження законодавства про міське громадське управління в Російській імперії, представлене Міськими положеннями 1870 та 1892 рр.

Міська реформа 1870 р. разом з земською запроваджували новий тип громадських установ, які ґрунтувалися на принципах позастановості, розділення розпорядчої та виконавчої влад і самоврядування. Міське положення визнавало всіх жителів міста своєрідним суспільно-політичним тілом, міською громадою, що повинна обрати одного загального представника – міську думу [1].

Закон 1870 р. створював нові установи громадського управління: міські виборчі збори, міську думу та міську управу. Виборче право надавалося будь-якому міському жителю, якщо він мав вік не молодше 25 років, володів у межах міста нерухомістю, яка обкладалася міським податком, або сплачував на користь міста збір з посвідчень: купецького, промислового та на дрібний торг (ст. 17) [2].

Міське положення допускало до участі у виборах уповноважених за осіб жіночої статі і відсутніх, а також за тих, хто доходив громадянського повноліття (21 рік) та за малолітніх. За останніх допускалися до виборів їхні опікуни, якщо вони відповідали умов статті 17. Жінки могли уповноважувати своїх батьків, синів, чоловіків, братів, зятів, навіть якщо вони не задовольняли умовам ст.17, крім віку. Брати участь у виборах мали право юридичні особи (установи, компанії, товариства, монастирі та церкви) на підставі володіння майном або документами, які обкладалися збором на користь міста (ст.21).

Положення виключало з числа виборців губернатора, членів губернського в міських справах присутствія (крім міського голови) та губернського правління, чинів місцевої поліції, неповноправних або тимчасово обмежених у правах стану та недоплатників (якщо недоплата перевищувала піврічний оклад міських зборів) тощо (ст. 18,19).

Всіх виборців заносили до виборчого списку за розміром сплачуваних податків (від більших до менших) і групували у три класи. До першого розряду включалися ті міські жителі, які містилися на початку списку і сплачували разом третину загальної суми зборів; до другого - наступні за списком, які також сплачували третину зборів, до третього - всі інші. Кожний з цих розрядів, що різнилися за чисельністю, обирав однакову частину, а саме, одну третину загального числа гласних (ст. 24). Визнання майнової різниці між розрядами було запозиченням безпосередньо з пруського законодавства [3].

Міські виборчі збори збиралися раз на чотири роки тільки для обрання гласних – членів міської думи. Збори вважалися правомочними, якщо кількість виборців, що з'явилися на вибори, перевищувала число гласних, яких належало обрати (ст. 41). Вибори здійснювалися закритою подачею голосів (ст. 31). Балотуватися міг кожний виборець, хто сам виявив таке бажання або був запропонований кимось з виборців (ст. 37).

Число гласних у думах різних міст коливалося від 30 до 72 (залежно від чисельного складу виборців (ст. 48), для Москви передбачалося 180 гласних, а Петербурга – 250. Число гласних-нехристиян не могло перевищувати третини їх загальної кількості (ст. 35).

Міська дума була розпорядчою установою. Вона формувала міську управу, виконавчий орган. Члени управи обиралися на чотири роки думою з осіб, які мали право брати участь у міських виборах. За законом на міську управу покладалося безпосереднє завідування справами міського господарства і громадського управління. Управа була зобов'язана реалізовувати заходи думи, збирати міські податки й робити видатки на встановлених думою підставах, звітувати перед нею у визначений час. Чисельність управи також визначалась думою, але не могла бути менше двох, крім голови (ст. 70).

Дума обирала міського голову з числа гласних, виключаючи євреїв. Його обрання затверджувалося, залежно від рангу міста, міністром внутрішніх справ або губернатором. Міський голова керував розпорядчим і виконавчим органами міського самоврядування. Він видавав розпорядження про скликання думи, визначав її порядок денний. Під його власну відповідальність друкувались доповіді зі справ, що були призначені для розгляду в думі тощо (ст. 56, 58, 59). Дума постановляла, які справи належить вирішувати колегіальним шляхом за більшістю голосів членів управи, а які одноосібним розпорядженням міського голови або навіть окремих членів управи (ст. 76).

Пересічний гласний мав право вносити на розгляд думи питання, не передбачені порядком денним. Для цього він був зобов'язаний про свою пропозицію попередити міського голову за три дні до засідання. Але й недотримання цього правила не виключало можливості виступу та його обговорення. Ухвала в цьому разі відкладалася до наступного засідання (ст. 60).

За свою діяльність у думі рядові гласні не отримували платні. Міські голови та члени управи за свою працю отримували грошову винагороду, яка визначалося думою (ст. 55).

Компетенція міського управління обмежувалася розпорядженням міським господарством та упорядкуванням (ст.1). Його важливим обов'язком було щорічне укладання міського кошторису. Міське положення визначило два джерела прибутків: міські майно й податки. Закон розрізняв дві категорії видатків: 1) обов'язкові (утримання міського управління, громадських будівель і пам'яток, вулиць, майданів тощо, грошова допомога навчальним, доброчинним та іншим загальнокорисним закладам, військова повинність, опалення й освітлення в'язниць, утримання міської поліції і пожежних команд) та 2) необов'язкові (різні предмети щодо інтересів міста і його обивателів) (ст. 139, 140).

За законом громадське управління в межах наданих йому повноважень діяло самостійно. Лише невелика кількість рішень вимагала затвердження губернатором або міністром внутрішніх справ, а саме: постанови про плани міст, зміни в затверджених планах міст, про позики та гарантії від імені міста, які перевищують суму міських доходів за два останні роки, продаж нерухомого майна, що належить місту (ст. 113, 121, 124). Згода губернської адміністрації була потрібна також для ухвалених думою обов'язкових постанов (ст. 106). Підвищення міських податків вище меж, зазначених у законі, санкціонувалося в законодавчому порядку (ст. 137).

У всіх інших випадках рішення думи набирали чинності після встановлення губернатором їх відповідності законодавству (ст. 68). Розбіжності між губернатором і думою щодо законності рішень останньої розглядалися губернським у міських справах присутствієм у складі: губернатор (голова), віце-губернатор, керуючий казенною палатою, прокурор окружного суду, голова мирового з'їзду, голова губернської земської управи та міський голова губернського міста (ст. 11). Ця установа також розглядала різного роду скарги з приводу рішень дум, порушення порядку виборів, віддання під суд посадових осіб міського громадського управління (ст. 45, 46, 158). Рішення присутствія з будь-яких питань міського самоврядування не було остаточним: воно могло бути оскарженим у вищій судово-адміністративній установі імперії – сенаті (ст. 153). Це, на думку одного з найбільш помітних знавців міського права В.М. Гессена, забезпечувало достатню самостійність і незалежний характер самоврядування [4].

Міське положення 1870 р. більше двадцяти років визначало лад міського самоврядування в імперії; воно рішуче взяло в свої руки керівництво міським господарством і зробило істотні кроки в розвитку соціальної інфраструктури та облаштування міст.

У ході загальних змін у внутрішній політиці імперії 1892 р. було проголошено введення нового Міського положення, яке, хоч і будувалося на основі попереднього, але вносило суттєві зміни в муніципальне життя.

Закон 1892 р. не знає поняття "міська громада", що було вихідним для міської реформи 1870 р., на його місце ставиться "міське поселення", тобто на місце суспільно-політичного тіла – територіально-адміністративна одиниця, управління якою трактується як державне [5].

Зміни стосувалися і тих норм, якими визначався порядок виборів. Уряд розраховував забезпечити такий склад виборців, що міг би обрати гласних, які налагодили б результативнішу працю громадського управління й менше викликали сумніви щодо політичної благонадійності [6]. З цією метою вводилися високі майнові умови, якими коло виборців звужувалося настільки, що право голосу отримувала лише найбільш заможна частина жителів міста. Право брати участь у виборах отримали: а) власники нерухомості в межах міста, оціненої для стягнення на користь міста збору в розмірі: у столицях не менше 3000 крб, у містах більше 100000 населення – не менше 1500 крб, у містах губернських – не менше 1000 крб, а в інших – не менше 300 крб; власники (особи та товариства) торговельних і промислових підприємств, які вимагали вибірки свідоцтв: у столицях – 1-ї гільдії, в інших містах – 1-ї і 2-ї гільдій (ст. 24) [7]. З виданням Положення про державний промисловий податок вибірку гільдійських свідоцтв замінено вибіркою промислових свідоцтв.

Новим законом позбавлявся виборчих прав той же перелік категорій осіб, які були зазначені в попередньому положенні. Крім того, не отримали виборчих прав власники винних крамниць та шинків, християнське духовенство. Закон позбавив виборчих прав євреїв, навіть якщо розмір їх майна відповідав вимогам майнового цензу. В єврейській межі осілості з євреїв укладався "особливий" список, з якого губернське в земських і міських справах присутствіє (воно замінило губернське в міських справах присутствіє) призначало гласних (уповноважених) у кількості, визначеній міністром внутрішніх справ, не більше однієї десятої загального складу думи (ст. 24, прим.3).

Відповідно до "Інструкції з організації міського громадського управління", затвердженої в травні 1893 р., жінки та неповнолітні, що брали участь у виборах через уповноважених, тепер цього права позбавлялися. Право голосу було відібрано й у юридичних осіб. Ці обмеження скасовано указами сенату 1900 та 1904 рр. [8].

Нове положення скасувало трикласну систему. Для виборів гласних утворювалися єдині виборчі збори, в яких обиралася належна кількість гласних відповідно до числа виборців (ст. 34).

Балотуватися у гласні міг будь-який виборець за бажанням або той, хто буде запропонований якнайменше п'ятьома виборцями. Число гласних значно зменшувалося і коливалося між 30 та 60. В губернських містах, з населенням більше ніж 100000, та в Одесі належало обрати - 80; у столицях - по 160 (ст. 56). У випадку обрання меншого числа гласних, ніж вимагалося законом, призначалися нові вибори. Якщо число гласних знову виявлялося менше двох третин потрібного складу думи, то кількість, якої бракувало, за розпорядженням міністра внутрішніх справ поповнювалася з осіб, які обіймали цю посаду в попереднє чотириріччя, за старшинством отриманих виборчих балів.

За новим положенням, крім визначеного числа гласних, у зібраннях дум беруть участь з правом голосу голова повітової земської управи і депутат від духовного відомства, якщо єпархіальне керівництво визнавало за потрібне його призначення (ст. 56, 57).

У порівнянні з Міським положенням 1870 р. посилювався контроль за проведенням виборів з боку губернської адміністрації. Губернатор затверджував дату виборів, за його ініціативою в разі порушення законного порядку (на власний розсуд) губернське присутствіє ухвалювало рішення про неправильність або недійсність виборів та про скасування їх результатів (ст. 23, 49, 51, 52).

Нововведенням закону 1892 р. стала норма про обов'язкову участь гласних у зібраннях думи. За порушення цього правила без поважних причин рішенням розпорядчого органу громадського самоврядування на винуватця накладалося стягнення: за перший випадок – зауваження, за другий – штраф (до 70 крб.), за третій – тимчасове виключення зі складу думи (ст. 60, 61).

Рішення думи за загальним правилом ухвалювалися простою більшістю голосів. Тільки деякі справи (про придбання та відчуження майна, про позики, про відповідальність посадових осіб міського управління тощо) вирішувалися більшістю у дві третини голосів, причому була обов'язковою присутність двох третин гласних, якщо їх не більше 40, та половини гласних у всіх інших випадках.

За законом визначено не менше 4 і не більше 24 зібрань міських дум на рік. При цьому кожні чергові збори думи можуть тривати невизначену кількість днів (ст. 64).

Склад міських управ визначався законом: він коливався між 2 і 6 в залежності від значущості міського поселення. Законодавець мав на меті перетворення міських управ з громадських на державні заклади. Міський голова та члени управи вважалися за державних службовців. Їм (за винятком тих, хто не мав права поступати на державну службу) надавалися чини цивільної служби: міським головам у столицях IV класу, в містах губернських – VI, в інших - VIII, членам управ – відповідно VII, VIII, ІХ класів (додаток до ст. 121).

Тепер не тільки міський голова, але й члени управи затверджувалися міністром внутрішніх справ або губернатором (ст. 118). За новим положенням посадові особи міського громадського управління підлягали не тільки судовій відповідальності, але й дисциплінарним стягненням, які накладалися губернським у земських і міських справах присутствієм (ст. 121, 122, 147, 149, 150).

Відповідно до ст. 22 одночасно з Міським положенням 1892 р. набирали чинності правила про спрощене міське громадське управління в дрібних і другорядних містах. Там, де вводилося спрощене управління, створювалися збори міських уповноважених у кількості від 12 до 15 чоловік. Їх обирав сход осіб, нерухомість яких оцінювалася не менше ніж в 100 крб. Збори уповноважених обирали міського старосту з одним або двома помічниками.

Функції міського управління залишилися за законом 1892 р. ті ж самі, що і за Положенням 1870 р. Майже не змінився перелік як міських зборів, так і першочергових видатків.

Суттєві зміни вносилися в систему нагляду за діяльністю установ і посадових осіб міського самоврядування. Так, міський голова мусив подавати губернатору списки питань, запланованих для обговорення на черговому засіданні думи (ст. 65). Перелік постанов, які вимагали затвердження міністром внутрішніх справ або губернатором (залежно від рангу міста), набагато збільшився. Новими серед них були правила для управи й органів, що завідували навчальними закладами, правила для завідування міським майном, капіталами та загальнокорисними установами, постанови про відчуження міських нерухомостей (ст. 78, 79).

Для запобігання обговоренню питань, не передбачених порядком денним, вводилося правило, за яким гласний, що мав намір виступити з пропозицією, мусив вручити письмову заяву голові, а той, тільки зібравши належні довідки і якщо не зустрінеться для цього законних перешкод, передавав пропозицію на розгляд думи (ст. 67). Начальник губернії, як і раніше, міг зупинити дію будь-якого рішення міського громадського управління. Підставою для цього могло бути не тільки "незаконне" рішення міського громадського управління, як за Положенням 1870 р., але й визнання його невідповідності "общим государственным пользам и нуждам" (ст. 83). Таким чином, адміністрація отримала право перевіряти не тільки законність, але й правильність, тобто доцільність думських постанов. Остаточно суперечки між громадськими управліннями та губернською адміністрацією розв'язуються сенатом, якщо йдеться про законність, і Державною радою або Комітетом міністрів у разі розбіжності щодо сутності питання (ст. 85, 88).

Покращити діяльність міських громадських управлінь, на думку авторів реформи, мали й такі зміни в законодавстві. Встановлювався конкретний термін (3 місяці), протягом якого міністр внутрішніх справ був зобов'язаний передавати скарги міських дум у вищі інстанції (ст. 85, 88). Скасовувалося право голосувати за довіреністю "за відсутніх". Додатково лімітувались можливості користування посадовими особами громадського управління службовим становищем задля власного прибутку. Так, заборонялося не тільки "входить в подряды и поставки по предметам городского хозяйства" (ст. 102 Міськ. пол. 1870 р.), але "участвовать в приобретении имуществ, продажа которых на них возложена по службе" (ст. 106).

Таким чином, Міським положенням 1892 р. було модифіковано виборчий розпорядок, звужено самостійність міського громадського управління, посилено контроль місцевих органів державної влади за їх діяльністю. Разом з тим новий закон дістав у спадщину від свого попередника головні його принципи та риси: позастановість, розділення розпорядчої й виконавчої влад, самоврядування, виборність установ та організація громадського управління, його компетенція та завдання.

ЛІТЕРАТУРА:

  1. Градовский А. Д. Русское государственное право. Прибавления к III тому. – СПб., 1884. – С. 66.

  2. Городовое положение с объяснениями. – СПб., 1873. – С. 20 – 21.

  3. Дитятин И.И. К истории городового положения 1870 г. // Статьи по истории русского права. – СПб., 1895. – С. 177.

  4. Гессен В.М. Городское самоуправление: Дополнение к курсу "Русского государственного права". – СПб., 1912. - С. 11.

  5. Шрейдер Г.И. Городская контрреформа 11 июня 1892 года // История России в ХІХ веке. - Т.5. - СПб., [б.г.]. – С. 194.

  6. Нардова В.А. Самодержавие и городские думы в России в конце XIX – начале XX века. –СПб., 1994. - С. 15.

  7. Городовое положение. По изданию 1892 г. и по продолжениям 1908 и 1908 годов // Календарь-справочник городского и земского деятеля на 1911 год. – СПб., 1911. – С. 94 – 95.

  8. Мыш М.И. Городовое положение 11 июня 1892 года с относящимися к нему узаконениями судебными и правительственными разъяснениями. – 6 изд. – СПб., 1908. - С. 948, 952 – 956.



СУЧАСНИЙ СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ ДОНСЬКОГО КОЗАЦТВА

ВІКТОР КУРЕНКОВ, директор технікуму економіки і менеджменту Донецького національного університету, пошукач кафедри історії слов'ян

Після так званого "розкозачування" козаки майже до Великої Вітчизняної війни вважалися противниками Радянської влади. Увага до козацтва стала виявлятися в період хрущовської "відлиги".

Початок процесу відродження козацтва на Дону було покладено інтеліґенцією. Саме вона стояла біля джерел перших козачих товариств. Їй належала ідея об'єднання зацікавлених осіб для відновлення традицій. З козачих сімей вийшло немало представників російської наукової і науково-технічної інтеліґенції.

"Виникли ми, звичайно, не на пустому місці, - розказує товариш отамана (перший заступник) літератор В.Латинін. - В місцях історичного поселення козаків, а також в Москві давно діяли різні офіційні і самостійні організації, які в міру своїх можливостей акумулювали козачу культуру, традиції. У Краснодарі це - Кубанський козачий хор, який не тільки збирав, ніс в масу унікальний фольклор, але і концентрував навколо себе людей, не байдужих до історичної пам'яті народу. На Дону це - створений письменником Борисом Куліковим в станиці Семікаракорській клуб любителів прекрасного, члени якого ретельно вивчали і популяризували донські звичаї, обряди, традиції, пісні. До його роботи поступово прилучилися сотні людей [1].

З 1989 року стали виникати козачі організації, зареєстровані згідно із законом про громадські організації. Однак на перших порах козацтво, яке відроджувалося, зіткнулося з труднощами: відсутність організаційної структури, нерозуміння цілей і завдань руху з боку населення, зайва емоційність, нестриманість у поведінці, захоплення зовнішніми атрибутами - все це йшло не на користь відродженню.

Проте 28-30 червня 1990 р. в Москві відбулось Велике козаче коло, яке зібрало 260 делегатів і 457 гостей. Його учасники - Союз козаків - обрали своїм отаманом Л.Г.Мартинова, прийняли cтатут і звернення до козаків Російської Федерації і зарубіжжя. Протягом декількох місяців закінчилося організоване оформлення на місцях.

Хвиля козачого руху викликала появу великої кількості документів козацтва, яке відроджувалося. Поступово формулюється основна ідея та мета руху. Найбільш виразно вони виражаються в "Декларації козацтва Росії", прийнятій Радою отаманів Союзу козаків 30 листопада 1990 р. У ній відмічається: "Заради істинної, а не декларативної рівноправності народів необхідно терміново вжити державних заходів, спрямованих на відродження козацтва" [2].

Союз козаків швидко перетворився в масову військово-патріотичну організацію. На лютий 1991 р. в його рядах нараховувалося 354 тис. чоловік. Однак сам Союз, як і місцеві козачі об'єднання, не уник внутрішніх суперечок, боротьби за лідерство окремих угрупувань. Розбіжності між Московським земляцтвом і Союзом козаків привели до розколу козачого руху. Так, на виборах Президента Росії 12 червня 1991 р. Союз підтримав М.І.Рижкова, а земляцтво і ще 10 козачих організацій підписали відкритий лист на підтримку Б.М.Єльцина. Остаточний розрив стався після публічного оголошення Союзом козаків орієнтації на російську компартію.

На першому етапі козацтво виступило як неполітичний рух, однак це виявилося нереальним в умовах політизованого суспільства. З 1992 р. козачий рух помітно політизується, особливо після того, як козацтво поставило питання про створення своїх державних утворень. До цього його підштовхували рухи народів за своє національне відродження, злам командно-адміністративної системи, поглиблення економічної і соціально-політичної кризи в країні, розпад структур колишнього СРСР, який починався.

Дослідник козацтва А.П.Скорик у нарисах про донське козацтво зазначає: "Козацтву, що відроджувалося, не вдалося уникнути певних помилок. Трагічною помилкою сучасних лідерів козачого руху, як і руху загалом, є фіксування способу мислення на самодостатності козацтва. Інакше кажучи, у відродженні переважає тенденція абсолютизації минулого досвіду. Виходить, що б не робили козаки - все правильно. Ця хибна думка заважає нормальному розвитку козачого руху. Особливо грішили названим правилом на початковому етапі" [3].

Прагнення до влади - характерна риса козачого руху. У листопаді 1991 р. Союз козачого півдня Росії видав незаконний наказ про формування національної козачої гвардії. Згодом були також скасовані як незаконні накази отамана ОВД Мащерякова С.Л. про проведення перепису козаків, рішення козачого кола 1-го Донського округу (м. Волгодонськ) про розпуск Рад народних депутатів та ін.

У ряді випадків козачі організації явочним порядком здійснюють функції самоврядування в традиційній формі (публічні покарання на основі позасудового розгляду, виселення, самостійні рейди в торговельній мережі, на транспорті, в гуртожитках). Незважаючи на протиправний характер цих дій, вони нерідко зустрічають позитивний відгук серед населення. В обстановці зростання злочинності, з якою не справляються органи правопорядку, частина громадян бачить в козачих організаціях важливий додатковий гарант безпеки.

Відповідаючи на питання, - на що все-таки спрямований козачий рух, -товариш отамана Російського Союзу В.Латинін сказав просто: "Нам чужі лозунги руйнування - бий, геть, до відповіді! Ми прагнемо відродження". З корінних питань сучасного життя козацтво займає цілком реалістичні, творчі позиції. Козацтво за: збереження єдиної неподільної Росії; розвиток демократичних процесів у суспільстві; зміцнення армії; відродження народної культури, частиною якою є козача; зміцнення сім'ї і моральності. Козацтво проти: приватної власності на землю; участь армії в міжнаціональних конфліктах в країні; безладдя і злочинності; некомпетентного землекористування.

Великі можливості для реалізації соціальної активності козачого руху надають законодавчі акти про реабілітацію козацтва, згідно з якими створені органи місцевого козачого самоврядування на рівні селищної або сільської Ради. Адміністрації в ряді місць приймають комплексні програми відродження козацтва, в яких передбачено розвиток культури, звичаїв і традицій козацтва, в учбових закладах Росії введено факультативні курси вивчення історії козацтва. Двом мотострілецьким полкам сухопутних військ у Північно-Кавказькому і Приволзько-Уральському військових округах присвоєні почесні назви Донського і Кубанського козацтва. Указом Президента СРСР від 13 серпня 1990 р. визнано незаконними репресії відносно козаків у період колективізації" [4].

У заходах, спрямованих на виконання мети історичного відродження козацтва, - реалізація видавничої програми, створення військово-патріотичних секцій, клубів, реставрація пам'ятників історії і культури, проведення фестивалів, фольклорних свят.

Найважливішим завданням є надання допомоги сім'ям, добродійність і опіка старих. Козаки не заперечують підприємливість та ініціативу в господарській сфері, створення акціонерних товариств, орендних, фермерських об'єднань, однак приватизацію землі і приватну власність на неї відкидають.

Зараз вже набули певного завершення форми організації козацтва в Росії. В основу покладено військово-адміністративну модель управління, яка мала місце в ХІХ ст. В одинадцяти районах традиційного поселення козаків створено їх союзи, які замикаються на Російський Союз козаків у Москві.

Все це свідчить про те, що проблеми відродження козацтва вийшли на державний рівень. Можна підкреслити логічність і закономірність цих процесів.

Водночас з відродженням козацтва виникло і питання про Донську республіку. Союз козаків в 1991 році виступив із закликом відновити на Дону скасоване в 1918 році національно-державне козацьке утворення в складі Росії. Ця пропозиція широко обговорювалася громадськістю, однак через полярність думок і юридичну нелегітимність рішення у разі його прийняття воно було відкладене.

Донське козацтво вже зарекомендувало себе організованою стабільністю. Щорічно скликається Велике коло. Його робота отримала широке висвітлення, особливо в козачій пресі. Центральний друкований орган донського козацтва - газета "Донские войсковые ведомости". Її видання відновлене після значної перерви. Під такою назвою газета видавалася в 1841 - 1871 рр. З 1872 р. по 1919 р. виходили "Донские областные ведомости". У квітні 1991 р. Союз козаків області Війська Донського відновив видання "Донских войсковых ведомостей". Газета почала виходити як додаток до газети Північно-Кавказького військового округу "Красное знамя". Сьогодні це самостійний друкований орган.

Восени 1993 року в Новочеркаську було проведено І з'їзд козачок Росії, який, зокрема, зібрав гостей з Сибіру і Придністров'я. Жінки-козачки вирішили взяти участь у відродженні козачих традицій. Планується відновити Маріїнську гімназію в Новочеркаську, щоб виховувати високоосвічених козачок.

До процесу відродження козаччини на Дону активно підключилася інтеліґенція краю – вчені, письменники, журналісти, представники культури і народної освіти, священнослужителі, військові. При Новочеркаському державному технічному університеті утворилося і діє товариство козаків. У вересні 1993 року в Ростові-на-Дону відбувся засновницький з'їзд козачої інтеліґенції області Війська Донського, на якому головою товариства козачої інтеліґенції одноголосно було обрано юриста В.Н.Самсонова. Товариство поставило однією з головних цілей "відродження культури донського козацтва" [5].

Сьогодні актуальним є питання про перспективи розвитку козачого руху, його взаємовідносин з центральною і місцевою владою. Спроба такого прогнозу була зроблена ще 70 років тому. У 1927 році в паризькій еміграції виборні отамани і правління козачого з'їзду вирішили провести анкету, яка містила і таке питання: "Чи збережеться в майбутній новій Росії козацтво і як складеться в ній його життя, в яких формах і з яким внутрішнім змістом?". Далекоглядним нам видається прогноз А.І.Денікіна, який написав: "Будущее казачества мне представляется в таком виде. Государство освободит казаков от несения чрезвычайных тягот, которые они несли в прежнее время, но и не наделит их особыми привилегиями против прочих своих сынов. Это последнее обстоятельство не страшно казачеству, так как будущее устройство Российского государства мыслится как областное, на началах рассредоточения власти и широких местных автономий. Если культурно-хозяйственным условиям пределы автономий будут различны, то казачества, населяющие сплошные территории, имеют право на наиболее благоприятные условия самоуправления. В пределах его, без сомнения, казачество вольно будет сохранять те формы власти, управления, хозяйства и быта, которые освящены исторической традицией и ему любы" [6].

Очевидно, що спроби обмежити козачий рух культурно-історичними, "фольклорними" рамками не будуть мати успіху, результатом таких спроб можуть бути конфлікти з владними структурами. У сучасних умовах козацтво стає однією з найбільш активних і, що особливо важливо, політично організованих груп населення.

Які ідеї могли б згуртувати козацтво? На нашу думку, передусім - це ідея розвитку сильного козачого господарства. Шашка, тим більше танк або ракета - речі значні, а чекова книжка тепер сильніша. Необхідні Загальнокозачий банк, Козаче коло підприємців. Саме козацтво може стати ядром середнього класу Росії, який формується і який буде основою майбутнього російського багатства і політичної стабільності. Більшість козаків - ті, що успішно господарюють на землі, не кричать, не чіпляють погони, - можуть стати справжніми ватажками на місцях.

В галузі політики козаки, очевидно, повинні домагатися свого представництва у Верховній Раді, орієнтуватися на політичний центр - на тих, хто бачить Росію майбутнього розвиненою капіталістичною державою. Варто краще використати те, що вже дане народу новим урядом. Це передусім закони про самоврядування і про сприяння фермерським селянським господарствам. У районах, де козаки становлять більшість населення, доцільно перетворити місцеві Ради (зрозуміло, за бажанням самих жителів) в отаманські правління. Якщо переважають іногородні - варто створити слов'яно-козачі об'єднання.

Одна з основних цілей козачого руху - відродження військової козачої служби. Адже це головна традиційна особливість культури і побуту козаків - козак без служби немислимий. Козачі частини, де стануть служити пліч-о-пліч одностаничники, можуть усунути дідівщину як явище - про всі порушення відразу стане відомо в рідній станиці, і старші, отаманське правління покарають порушника по-своєму.

На думку Ю.Авер'янова, найголовніше - повернення козакам православ'я. Це навіть більше, ніж служба державна: "Сторіччями присягали наші предки престолу російських государів. А в 1917 році зрадили свою клятву, що давали на Біблії. І не дасть нам Бог щастя на цій землі, не дасть спокою, єдності, достатку і улаштування без щирого і загального покаяння, без справжнього, а не театрального, повернення, в лоно матері-Церкви. І не зможе без цього козак повернутися до своєї вічної державної, государевої служби. А без служби цієї він - сирота" [7].

Відродження козацтва не є відновлення старого козачого стану з усіма його привілеями. В указі Президента "Про заходи щодо реалізації Закону Російської Федерації. "Про реабілітацію репресованих народів відносно козацтва" відмічається: "Підтримати рух за відродження козацтва, відновлення економічних, культурних, патріотичних традицій і форм самоврядування козацтва, не допускаючи разом з тим повернення яким-небудь станам привілеїв і примусового нав'язування громадянам козачого укладу життя".

Однак сьогодні як серед політиків і вчених-фахівців, так і серед представників козачих організацій немає чіткого узгодженого бачення перспективи і конкретних шляхів відродження козацтва. Основна причина цього пов'язана передусім з відсутністю єдності уявлень в сучасному суспільстві про майбутнє Росії і Російської держави. Магістральною лінією водорозділу в широкому спектрі думок на предмет відродження і перспективу козацтва, на мій погляд, служить питання про місце і роль козацтва в системі російського суспільства і держави: чи повинно козацтво відродитися як стан, зайнятий переважно військовою службою і землеробством з відповідною системою соціальної організації і особливим становищем в суспільстві або воно відроджується як історична культурно-етнічна спільність з відновленням елементів традиційного укладу життя і традицій, але без всяких обмежень у видах і формах діяльності. Звідси особливої актуальності набуває розробка комплексної державної програми поетапного економічного і культурного відродження російського козацтва. Це становище не раз фіксувалося в документах. Але постанова уряду РФ "Про концепцію державної політики по відношенню до козацтва", яка з'явилася 22 квітня 1994 року, на думку багатьох дослідників та представників козачих організацій, не відповідає такому завданню, і не отримала підтримки донського козацтва.

Практика показує, що відродження козацтва йде на двох рівнях: державному і місцевому. На державному - приймаються законодавчі акти по реабілітації, на місцевому - здійснюються власне козачі акції по відновленню всіх прав і традицій.

Центральна проблема відродження - проблема влади. У місцях компактного проживання козацтва утворилася нова козача влада в формі козачого кола (ради) і одночасно існує загальноросійська державна влада - Ради. Це приводить до дублювання, а в окремих випадках перевищення влади з боку козачої верхівки.

Влада повинна бути єдина - державна. Із зміцненням козацтва можливе делегування державою козацьким організаціям необхідних повноважень.

Перед козачим рухом стоїть проблема вибору своїх союзників, однак вже сьогодні очевидно, що його успіхи будуть забезпечені при органічному злитті з робітничим, селянським і національним рухом. Не завжди вдається подолати недугу руху, який виявляється, - прагнення до виділення лише козачих проблем і вирішення їх своїми силами. З'їзди козаків часто проходять без запрошення представників народів, які живуть поряд.

Резюмуючи сучасний стан козаччини в Росії, В.М Сергєєв правильно зазначає, що рух за відродження козацтва - чітко організована суспільно-політична сила зі своїм статутом і програмою. Практичні справи організації активні, багатопланові, охоплюють широке коло проблем, починаючи від відтворення територіальних, економічних, соціальних умов, у яких сформувалося і може відродитися козацтво, до проблем духовного життя етносу, а також участі в складних турботах всього суспільства [8].

На нашу думку, найбільш раціональним є еволюційний шлях відродження козацтва - без зайвої метушні, поетапно, з обов'язковим осмисленням історичного досвіду існування козацтва, об'єктивних потреб відродження.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Турченко С. Казаки собираются в Круг. //Человек и закон -1991. -No10.-С.69.

2. Сергеев В. Движение за возрождение казачества //Ростов -на- Дону.- 1993. - С. 56-57.

3. Скорик А., Тикиджьян Р. и др. Казачий Дон. Очерки истории. изд-во обл. ИУУ //Ростов -на -Дону -1995. - С.15.

4. О восстановлении прав всех жертв политических репрессий //Указ президента СССР от 13.08.1990 г. "Правда". - 1990. -14 августа. - С.1.

5. Круглов Ю. Культура казаку подруга //Новочеркасская неделя. -1994- 9 апреля.-С.3.

6. Казачий круг. // Ростов-на-Дону-1991. - No 3. - С.91.

7. Аверьянов Ю. Современное Российское казачество: политический портрет. // Независимая газета. - 1992. No 1-2.-С.4.

8. Сергеев В. Движение за возрождение казачества. //Ростов-на-Дону.-1993.- С.90.



РЕПРЕСИВНА ПОЛІТИКА СТАЛІНСЬКОГО АДМІНІСТРАТИВНО-ІДЕОЛОГІЧНОГО РЕЖИМУ СТОСОВНО НАУКОВО-ПЕДАГОГІЧНОЇ ІНТЕЛІҐЕНЦІЇ РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ У 20 – 30-і РОКИ ХХ СТОЛІТТЯ

МИХАЙЛО КУЗЬМЕНКО, кандидат історичних наук, доцент Донецького державного інституту штучного інтелекту

В статті подано ґрунтовне висвітлення історії репресій науково-педагогічної інтеліґенції радянської України 20 – 30-х років. Головна увага надається стосункам сталінської адміністративно-ідеологічної машини та інтеліґенції.

Подаються нові досі невідомі факти, повернуто до історичного вжитку забуті імена діячів науки та педагогів України.



Відбудову народного господарства та культурне будівництво радянська Україна почала в умовах ,коли кадри інтеліґенції були нечисленні. Інтелектуальний потенціал було підірвано еміграцією, репресіями проти

кращих її представників.

Для тих, хто не міг засвідчити своє робітничо-селянське походження, потрапляли до розряду громадян, позбавлених політичних прав. Для інтеліґенції в умовах диктатури пролетаріату діяли різноманітні обмеження в правах, заборонялась і певна громадська діяльність. Інтеліґенції було відмовлено в політичному довір"ї. Політичні партії, з якими

вона співробітничала, були заборонені, а до партії більшовиків їх не приймали.

[1, кн.2, с.6 .].

На засіданні політбюро ЦК КП(б)У 22 червня 1922 року було розглянуто питання про висилку "реакційно настроєної професури". На основі прийнятого рішення була проведена "грандіозна робота" по визначенню конкретних кандидатур на вислання. Уже на 3 серпня 1922 року список на висилку був підготовлений. До нього було включено 77 представників української інтеліґнції, серед яких 47 працівників вищої школи з Києва, Харкова, Катеринослава, Одеси, Кам'янця. Цей список був схвалений ЦК КП(б)У та ВУЦВК і затверджений підписами Петровського, Раковського, Манцева [ 2 ,1994, No10, с.120]. А вже 9 серпня 1922 року список антирядянської інтеліґенції, підготовлений ДПУ України, розглянула та затвердила спеціальна комісія ЦК РКП(б) [2. 1994, No10, с.124]. ЦК КП(б)У дав конкретну вказівку "твердою рукою покласти кінець будь-яким спробам шкодити культурному радянському будівництву". Операція, пов'язана з висилкою антирадянської інтеліґенції, була закінчена на початку 1923 року. Удар по інтелектуальному потенціалу радянської України був страшним і непоправним.

Частина "старої", дореволюційної науково-педагогічної інтелігенції, керуючись хто професійними, хто матеріальними інтересами, співробітничали з радянською владою. Їх високий професіоналізм та самовідданість у поєднанні з героїчною працею робітників і селян допомогли протягом короткого часу подолати кризу в народному господарстві країни та з багатьох показників досягти дореволюційного рівня. Але вже з середини 20-х років внутрішньо-політична обстановка в країні змінилася. Влада шукала винних у провалі своїх утопічних планів, у наростанні кризових явищ у соціально-економічній сфері, з іншого боку, ставилося завдання одержати в своїх подальших діях політичну підтримку від науково-педагогічної інтеліґенції.

Партія більшовиків вимагала від кваліфікованих науковців та професури сумлінної праці, відмовляючи їм у політичній довірі. Періодика 20-х років часто-густо звинувачувала науково-педагогічну інтеліґенцію в безхребетності, двоїстості, нерозумінні епохи. Це ніяк не сприяло зростанню творчої активності працівників розумової праці, переходу їх на позиції ленінізму [1, кн.2, с.11].

Внутрішньополітична та соціальна ситуація на кінець 20-х років у республіці була складною. Для пояснення багатьох негативних явищ у політичному, господарському та соціальному житті необхідний був показовий процес над "шкідниками" з кіл "старої" інтелігенції. Ним став знаменитий "шахтинський процес", який тривав 49 днів (з 18 травня по 5 липня 1928 р.).Сталін з "шахтинської" справи одержав великі дивіденди. На квітневому (1929 р.) пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) він наголосив, що класова боротьба в країні загострюється і "шахтинці" сидять в усіх галузях [3]. Ця теза трагічно відбилася на діяльності "старої" інтеліґенції у суспільстві.Спеціалісти з вищою освітою залишали свої посади, йшли працювати дрібними конторниками, а ті, хто залишився, перебували в атмосфері недовіри та підозри. Тавро "шкідника" могли начепити на професора, науковця, викладача – будь-кого.

Переважна більшість кваліфікованих викладачів "старої школи" покинули вузи. У 1925 – 1926 навчальному році кожен другий викладач не мав навіть десяти років науково-педагогічного стажу [4]. У 1929 році в Одеському інституті народної освіти їх залишилося всього 28% [5]. Виступаючи на II пленумі Центрального бюро комуністичного студенства, нарком освіти Скрипник заявив:"Наші навчальні заклади не дуже забезпечені… кваліфікованими викладачами. Професура наша дуже молода. Правда, в нас є стара професура…"[6].

Для наукової діяльності тяжким був період з 1929 по 1934 рік. Майже кожного року в країні відбувалися "чистки " та різного роду "реорганізації". Науковці та педагоги не мали впевненості в тому, чи працюватимуть вони завтра, чи будуть звільнені або заарештовані за якимось ганебним наклепом чи безглуздим звинуваченням.

На замовлення Сталіна органами НКВС однією з перших була сфабрикована справа "Спілки визволення України".Вона була спрямована проти української інтеліґенції. Членів СВУ звинувачували у спробі повалити радянську владу, підготувати контрреволюційний заколот та реставрувати буржуазно-капіталістичний лад.

Вістря репресій в Україні було спрямоване в першу чергу проти представників української інтелігенції – науковців, педагогів. Сталінські ідеологи добре розуміли, що найбільший опір беззаконню може вчинити освічена частина українського народу. Тому в першу чергу ставилось завдання знищити опору української нації шляхом ліквідації її видатних представників –науково-педагогічну інтеліґенцію, вчених.

Причини репресій стосовно науково-педагогічної інтеліґенції лежать у природі остаточно оформленої на початку 30-х років радянської тоталітарної системи, а також і в процесах, які об'єктивно заважали її зміцненню . Перш за все це національно-культурне відродження, яке тривало в ході проведення політики коренізації. Політична кампанія коренізації була тактичним маневром більшовицького керівництва. Її мета – зміцнення влади в республіці. На науково-педагогічну інтеліґенцію офіційна коренізація не справила б такого сильного впливу, якби вона не спиралась на дужий потік національно-культурного відродження, ініційованого з глибин народних мас. Саме це сприяло усвідомленню науково-педагогічною інтеліґенцією, що якраз вона є носієм національної свідомості народу.

Піднесення національної свідомості науково-педагогічної інтеліґенції не тільки не перешкоджало, а й суперечило зміцненню сталінського адміністративно-ідеологічного режиму в країні. Крім того, із-за свого суспільного статусу та роду діяльності вона постійно перебувала під політичним контролем. Тому конфлікт, що виник між нею та владою, було розв'язано притаманним для тоталітарної держави способом – проведення масових політичних репресій. Серед великої кількості жертв, до яких вони застосовувалися , чільне місце посідала науково-педагогічна інтеліґенція. Участь педагогів в українізації освітніх установ та важливий виховний аспект їх діяльності привернули увагу партійного керівництва, за прямою вказівкою якого у 1933 році розпочалася "чистка" в системі органів народної освіти.

28 лютого 1933 року з посади голови наркомату освіти України був звільнений М.О.Скрипник. Його звинувачували в націонал-ухильництві та в перегинах у проведенні політики українізації.Не витримавши гонінь, колишній нарком застрелився. Незважаючи на те, що не стало людини, з якою ототожнювали "ухил",держава не припинила, а посилила боротьбу з ним. Всі наукові, освітні установи, навчальні заклади оголошувалися "гніздами націоналістів". У них органи НКВС проводили ретельні "чистки".

Становище науково-педагогічної інтеліґенції в тоталітарній системі, яке склалося в республіці на середину 30-х років, було дуже складним. Більша частина її була залучена до обслуговування цього складного механізму, а значна частина стала об'єктом політичних і карних репресій.

Починаючи з 20-х років практикувалося проведення показових політичних процесів над інтеліґенцією. Це були справжні спектаклі із чітким розподілом ролей. Виховний ефект таких процесів заздалегідь планувався. Вони висвітлювалися у пресі, на радіо, знімалися на плівки кінохроніки. Обвинувачення кваліфікувалися статтями 54-2, 54-3, 54-4, 54-8, 54-10, 54-11 Кримінального кодексу УСРР , змістом яких було антирадянська пропаганда, український буржуазний націоналізм, шпигунство, диверсійна робота тощо.

Показові політичні процеси провадили надзвичайні судові органи : особлива нарада при народному комісарі внутрішніх справ і генеральному прокуророві СРСР, засідання трійок при управлінні НКВС, військовий трибунал, військова колегія, спеціальне присутствіє і т. ін.

Репресії у 30-і роки лавиною пішли на представників науки та освіти. 1933 рік увійшов в історію України не тільки як рік голодомору, а й як рік початку масових репресій проти інтеліґенції республіки. Програмою репресивної політики - стала промова Сталіна на січневому об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) 1933 року. Аналіз його промови "Підсумки першої п'ятирічки" дає можливість виділити такі головні напрямки репресивної політики :

- боротьба з "шкідництвом", де генсек конкретно вказав на форми шкідництва – організація саботажу, псування обладнання, організація крадіжок [7, c.208 – 209];

- боротьба з "перерожденцями і дворушниками" в партії , прибічниками "контрреволюційної теорії згасання класової боротьби" [7, c.210];

- ліквідація "решток ворожих класів підприємств та установ" [7, c.211];

- боротьба проти решток "старих контрреволюційних партій", троцькістів і т.п. На ґрунті діяльності "решток ворожих партій", попереджував Сталін, можуть ожити і заворушитися розбиті групи старих контрреволюційних партій есерів, меншовиків, буржуазних націоналістів, троцькістів і правих ухильників. Він пропонував покінчити з ними швидко та без особливих жертв [7, c.212].

Кожен з цих напрямків так чи інакше стосувався науково-педагогічної інтеліґенції. Репресивна сталінська машина пройшлась по вищих навчальних закладах України. Так, нищівному удару був підданий професорсько-викладацький склад Одеського, Харківського, Київського університетів. Саме тут працювали найбільш досвідчені кадри викладачів і вчених . Особливих зусиль репресивні органи докладали для знищення гуманітарної інтеліґенції, яка не бажала коритися режиму [8, c.276].

Яскравим прикладом того, як сталінська адміністративно-ідеологічна система ставилась до науково-педагогічних кадрів вищих навчальних закладів, свідчить промова завідуючої шкіл та науки Одеського обкому КП(б)У Е.Л.Грінштейн на нараді працівників освіти у січні 1939 року.В ній говорилося:"Банди найманих негідників, троцькістсько-бухарінські та буржуазно-націоналістичні шпигуни та провокатори, агенти японо-німецько-польського фашизму шкодили у вищій школі Одеси, та ми за цей рік провели велику роботу по очищенню наших вузів від контрреволюційних елементів. Із боротьби з ворогами народу ми вийшли не ослабленими, а, навпаки,ще більш зміцнілими" [9, c.83]. Таким чином, на жорна репресивної машини потрапили науково-педагогічні кадри будівельного інституту, українського педінституту, університету, медичного та борошномельного інститутів.

До катівень НКВС потрапила значна частина професорсько-викладацького корпусу ВНЗ Одеси. В університеті було заарештовано 26 осіб, в українському педінституті – 23, у німецькому педінституті – 10. Були репресовані ректори та керівники ВНЗ: Шмідт, Щербина, Шмуклер, Вельд та інші. Їх звинувачували у тому, що вони "гальмували підготовку кадрів, створювали плутанину в навчальних планах, затримували висування молодих кадрів, протягували на лекціях контрабанду, ворожі марксизму-ленінізму теорії, відривали від радянської дійсності наукову тематику тощо" [9, c.83].

В Одеському університеті працювали 88 осіб професорсько-викладацького складу походженням з колишніх дворян, попів, офіцерів, чиновників. З них тільки у 1937 році 56 були виключені з партіїї, а незабаром звільнені з роботи. Невдовзі всі вони були репресовані.

Голод 1932-1933 років в Україні пояснювався легко – це "шкідники, які руйнували соціалістичне сільське господарство". До списку ворогів потрапили працівники наркомату землеробства та наркомату радгоспів. Університети, науково-дослідні станції та інші установи втратили 268 професорів та викладачів [10, 15]. Із 29 директорів педагогічних інститутів були репресовані 18. Серед них С.Г.Порада – директор Ніжинського педінституту, К.П.Цикін – директор Луганського педінституту. Така ж доля спіткала ще 210 педагогів [10, с.96-97].

Про наслідки такого "очищення" свідчать такі приклади: через відсутність кадрів був закритий інститут української культури ім.Д.І.Багалія, заарештовано Пилипенка – директора інституту ім. Т.Г.Шевченка, Романюка – директора інституту радянського права у Харкові [11, с.85-86].

У Донбасі кожен п'ятий репресований належав до науково-педагогічної інтелектуальної еліти: науковці, викладачі, інженери, лікарі [12, с. 145].

Під прес сталінських репресій підпали викладачі, професори і науковці всіх вузів радянської України. Знищення української науково-педагогічної інтеліґенції з її демократичними й волелюбними традиціями складало чи не головний сенс сталінського політичного терору 20 – 30-х років. В результаті кривавого терору 30-х років була фізично знищена численна когорта талановитих і кваліфікованих викладачів та вчених , які сформувалися в часи українізації 20-х років. Їхнє місце було зайняте відданими радянській системі людьми, але досить часто недостатньо кваліфікованими та малодосвідченими.

Сталінські політичні репресії стосовно науково-педагогічної інтелігенції проходили протягом усього радянського періоду історії, вони мали різні форми, масштаби та цілеспрямованість, були важливою передумовою існування тоталітарної системи. Показовими в цьому плані були політичні репресії 30-х років. І якщо репресивна машина у 1933 – 1935 роках працювала приховано та вибірково у вигляді проведення "чисток", перевірки та обміну партійних документів, то в 1936 – 1938 роках вона запрацювала широкомасштабно з гігантським розмахом.

Політичними репресіями та терором, які проводила партійна бюрократія, вона хотіла розв'язати той конфлікт, який виник між інтеліґенцією та політичною владою. При цьому очевидною була їх спрямованість проти високоосвіченої та інтелектуально розвиненої її частини – науково-педагогічної інтеліґенції.Те, що органи НКВС "викривали" в ході проведення репресивних заходів, - різного роду "націоналістичні" , терористичні, контрреволюційні, шпигунські організації та центри, - було лише формальною підставою до застосування репресивних заходів. І, в решті решт, покарання здійснювалося не за скоєний злочин, а за належність людини до певної соціальної категорії, яку політичний центр вважав за потрібне знищити. В даному випадку класифікація "контрреволюційних" організацій за національною ознакою передбачала цілеспрямоване знищення національних наукових та педагогічних кадрів, яке в умовах згортання політики українізації об'єктивно прискорювало цей процес.

Кадрове питання в галузі науки та освіти вкрай загострювалося політичними репресіями, які вели за собою величезні людські жертви.Роки проведення масових політичних репресій характеризуються посиленням політизації навчального процесу у ВНЗ та включення професорсько-викладацького складу в обслуговування адміністративно-ідеологічної системи. Професійна діяльність педагога, науковця вважала за безпечніше сліпо виконувати всі вказівки та постанови, які спускалися "зверху", а ніж займатися творчим пошуком. Щоб вижити в умовах політичних репресій, в радянському суспільстві провадилися в життя та процвітали не кращі людські якості. Бажаючи вислужитися перед начальством, зробити кар'єрний ріст, намагаючись відвести від себе та своїх рідних підозру, люди брехали, писали доноси, зрікалися репресованих родичів та знайомих.

Все це привело до поширення серед науково-педагогічної інтеліґенції іронічної пасивності, страху, фальшивого, показного ентузіазму. В той же час багато представників науково-педагогічного корпусу радянської України продовжували добросовісно працювати на благо свого народу.

Таким чином, науково-педагогічна інтеліґенція радянської України у 20 – 30-і роки ХХ століття пройшла велику, важку і трагічну школу громадянськості. Не дивлячись на труднощі та складнощі суспільно-політичного життя країни, вона демонструвала свій патріотизм. Науково-педагогічна інтеліґенція несла своєму народу знання, освіту, науку, піднімала його культурний рівень, зберігала здоров'я, зміцнювала економіку та обороноздатність країни. Активна громадянська позиція багатьох представників професорсько-викладацького складу ВНЗ як невід'ємна складова частина соціальної активності свідчила про її особливий духовний стан, здійснювалась в інтересах народу. Однак за умов сталінського адміністративно-ідеологічного режиму розгорнутися повною мірою вона не могла. Ініціативи науково-педагогічної інтеліґенції не сприймалися і фактично стримувалися.

ЛІТЕРАТУРА:

  1. Нариси історії української інтеліґенції. У 3-х книгах. –Кн.2. –К. –1994.

  2. Віче, 1994, No10.

  3. Сталин И.В. О правом уклоне в ВКП(б)// Собр. соч.-Т.12.-С.14.

  4. ЦДАВО України, ф.166,оп.7, спр.15,арк.39.

  5. Про перевибори професури // Студент Жовтня (Одеса). –1929. –29 квітня.

  6. Скрипник М.О. Чергові завдання вузів // Студент революції.-1927.-No5.-С.7.

  7. Сталін Й.В. Підсумки першої п'ятирічки. –К.: Держполітвидав.-1950.-Твори.-Т.13.

  8. Історія України. Маловідомі імена, події, факти. –Випуск 7. – К.: Рідний край.-1997.

  9. Михайлуца М.І., Бурундукова А.В. Репресії в вузах та технікумах Одеси 1937 / 1938 навчальний рік // Збірник наукових матеріалів Одеської краєзнавчої конференції. –Одеса.-1996.

  10. На фронті культури. –К.: 1935.

  11. Касьянов Г.В.,Даниленко В.М. Сталінізм і українська інтеліґенція (20 – 30-і роки). –К. –Наукова думка, 1991.

  12. Михненко А.М. Новейшая история Донецкого бассейна (80-е гг.Х1Х века – 40-е гг. ХХ века). –Донецк: Сталкер, 1998.



Історична цінність козацької спадщини у вихованні патрІотизму українських вояків 1914-1920 рр.

Василь Футулуйчук, кандидат історичних наук, доцент Донецького інституту внутрішніх справ МВС України

На основі великого фактажного матеріалу проаналізовано вишкіл та військово-патріотичне виховання воїнів Української Галицької армії та формувань Українських січових стрільців. Виокремлено основні фактори цих процесів, зокрема підкреслено, що січове стрілецтво УГА шляхом активного широкомасштабного військового вишколу і патріотичного виховання створило новий тип українця - свідомого борця за соборну самостійну Україну. Досвід стрілецького руху, який базувався на традиціях козацької спадщини є корисним для національно-патріотичного виховання та вишколу сучасної молоді, воїнів, курсантів усіх силових структур в Україні.



процесі визвольних змагань першої половини ХХ ст. українському народові не раз доводилося зі зброєю в руках виборювати свободу, захищати незалежність своєї держави. З цією метою творилися національні військові формації - Легіон українських січових стрільців, армії Української Народної Республіки, повстансько-партизанські формування Наддніпрянщини, Українська Галицька армія і Українська Повстанська армія. Серед цих військових формацій почесне місце належить Українській Галицькій армії, яка в 1918-1920 рр. завзятою боротьбою за волю України здійснила подвиг, як слушно відзначав колишній командир бригади отаман І.Цьокан, "якому рівного немає в історії всіх інших народів світу, бо серед таких страшних злиднів, проти таких сильних ворогів з усіх сторін, властиво проти цілого світу, який відмовляв нам право на самостійне політичне і державне життя, не доводилося жодній нації воювати" [1, с.20].

Процес формування національної свідомості як основи військово-патріотичного виховання воїнів Галицької армії опирався на здобутки козацької доби, закладені у процесі національного відродження на зламі XIX-ХХ ст., коли Галичина стала центром українського політичного життя, "українським П'ємонтом". На початку ХХ ст. лише мережа "Просвіти" в Галичині складала 77 філій, 2944 сільські читальні, 2364 бібліотеки, що охоплювали близько 200 тис. читачів [2, с. 54]. Величезний поступ зроблено також у галузі народної освіти. Напередодні світової війни в Галичині діяло 6 державних і 15 приватних українських гімназій та 3 тис. народних шкіл [3, с. 434]. Із розвитком національної свідомості й активізацією громадсько-політичного руху поширювалася ідеологія самостійності та соборності Української держави, до якої закликали козацькі гетьмани, великі національні пророки Т. Шевченко та І. Франко. Особливо швидко і глибоко нею пройнялися молодіжні об'єднання: гімназійні таємні драгоманівські гуртки, студентська організація "Молода Україна", масові товариства "Пласт", "Сокіл", "Січ" та інші. Під впливом козацьких традицій українського народу, під гаслом подальшої боротьби за визволення України у Львові в 1900 р. засновано "Молоду Україну". В цій організації ідейно гартувалися національні кадри визвольних змагань, активно діяли майбутні вихователі стрілецтва. Масовий суспільний рух охопив тисячі молодих галичан і буковинців, покликавши їх до визвольної боротьби. Піднесенню національної свідомості галицької молоді сприяла широкомасштабна діяльність густої мережі сокільсько-січових осередків. Так українське військово-спортивне товариство протипожежної охорони "Сокіл" зародилося 1894 р. з ініціативи патріота, львівського інженера-підприємця В.Нагірного. Найкраща доба цього товариства наступила з приходом професора І.Боберського, талановитого організатора, теоретика й ідеолога, багатолітнього керівника українського сокільського руху. До організаційної та виховної праці в товаристві І.Боберський залучив обдарованих фахівців і відданих справі людей: С.Гайдучка, І.Сохацького, І.Криницького, синів Каменяра Петра і Тараса Франків. На початку 1914 р. завдяки їхній наполегливій праці 974 сокільські філії об'єднали близько 70 тис. юнаків і дівчат [4, с. 37]. Поряд із фаховим і фізичним вишколом члени сокільських осередків на козацьких традиціях проходили школу ідейного виховання, підготовки до збройної боротьби за національне визволення. Адже ідеологічними засадами українського сокільства були відомі настанови М.Грушевського, який у статті "Сучасне сокільство і науки нашої минувшини" зазначав: "Завдання організацій сокільських - прислужити великому ділу будови нової України - без панування і поневолення, України свобідної від неволі політичної, суспільної і духовної" [5, с.41]. Серед знаменитих десяти заповідей українських соколів були: виховувати свідомих і гарних, здорових тілом і душею молодих українців, які дбають про народ, люблять Україну й спричиняться їй ділом" [6, 8 лют.]. Слід відзначити, що сокільські філії, усвідомлюючи, що без високої культури і грунтовної освіти не може бути свідомого борця за волю України, вели широку культурно-просвітницьку діяльність. У сокільському товаристві були підготовлені десятки тисяч вояків Галицької армії.

На зламі століть (у травні 1900 р.) адвокат К.Трильовський (Снятинський район Івано-Франківської обл.) заснував товариство "Січ", відродивши тим самим у Галичині традиції Запорозької Січі з її ідеалами боротьби за національне визволення. 1913 р. у Львові на його базі створено власне військове товариство "Січові стрільці" - зародок українського війська, яке задекларувало продовження державницьких традицій козацтва Запорозької Січі. Січовий рух охопив широкі верстви українського населення Галичини і Буковини. У ньому були відроджені козацький демократичний дух, старшинські звання, відзнаки, символіка та атрибутика. Напередодні війни в його 813 осередках проходили військовий вишкіл близько 80 тис. юнаків і дівчат [7, с. 40]. "Січ" мала чітку структуру, яку складали: Крайова Січова Рада, повітові, кошові підрозділи; у товаристві впроваджено присягу, прапори, регулярні січові свята. Щоб провадити військове навчання, учні львівських середніх шкіл у 1911 р. створили таємний гурток "Пласт". Так, в 1913 році Ю.Охримович очолив групу юнаків з пластунів, які виїхали до Києва і пропагували там ідею військового виховання серед молоді Наддніпрянщини [8. С.74]. Серед українського жіноцтва військово-патріотичний рух очолила К. Малицька. З різних жіночих організацій утворився "Жіночий організаційний комітет", який почав займатися створенням санітарних курсів.

В березні 1914 р. січовики видали "Правильник піхотинця" (авт. О.Семенюк та О.Демчук), який став першим бойовим статутом. Створений друкований орган "Запорізькі вісті" публікував фахові статті з різних галузей військових знань. За сприянням Пресового відділу УГА (листопад 1918 р.) видавались армійські часописи: "Козацький голос"; "Стрілецький шлях". А в м. Коломия (1918-1919 рр.) кожного четверга виходила газета "Січовий голос" - друкований орган окружної військової команди (назва військового округу) [9. с. 86]. Преса часто зверталась до минулої спадщини. Так, в газеті "Козацький голос" у редакційній статті "Доки ми живемо" писалось воякам УГА: "Хотять поляки на фронті зломити нашу волю, нашего духа… Але в нас дух Хмельницького, в нас кров славних запорожців, в нас сила сліз, крови і згарищ нашої рідні..." [10. 2 листоп.].

В лавах українських січових стрільців 1914-1917 рр. перебуло понад 1500 пластунів, 748 з них загинули в боях, понад 500 потерпіли від ран та в полоні. При сформуванні Легіону УСС у серпні 1914 р. вихованцями "Пласту" стали 480 стрільців і 39 старшин. Серед них уславлені пізніше військовики І.Чмола, Б.Гнатевич, П.Франко, Р.Сушко, О.Степанівна, М.Мінчак, С.Галечко [11, с. 152]. Як згадував колишній пластун, старшина УГА Л.Шанковський, в роки українсько-польської війни при Стрийській окружній військовій команді Галицької армії діяв загін пластунів віком 16-18 років, який виконував ряд бойових завдань. Зауважимо, що пластунами були також провідник ОУН С.Бандера і командувач УПА генерал Р.Шухевич [12. с. 268].

Важливо зауважити, що для організації військового вишколу і проведення виховної роботи легіон мав достатньо підготовлених фахівців. Частка української інтелігенції серед старшин і стрільців легіону сягала 38% - тобто на стрілецьку сотню (близько 200 осіб) їх припадало 76. У легіоні служили діячі українських партій, письменники й публіцисти, духовенство, недавні редактори українських газет, педагоги і юристи, студенти [13, с. 41]. За два роки війни особовий склад Легіону УСС (близько 2500 вояків на 3.09.1914 р.) зазнав кардинальних змін. На початку 1917 р. в Головній книзі УСС записано близько 7 тис. осіб, 71% стрільців і старшин мали вік 19-23 роки. Для прикладу в УГА: станом на листопад 1918 р. числилось 161 старшин і 4517 стрільців; на березень 1919 р. - 126 тис. старшин і вояків (на фронтах 52 тис.); на червень 1919 р. - 85 тис. осіб; на квітень 1920 р. - 20 тис. вояків у складі армії УНР.

Основними структурними бойовими одиницями УСС та УГА були такі як: кіш, курінь, сотня, чота, рій. Назви взяті та запозичені із військової організації козацького війська. Так, Державний Секретаріат військових справ (ДСВС - Міністерство оборони) 9 листопада 1918 р. запровадив в УГА на досвіді УСС такі військові звання, ухвалені Національною Радою: стрільці - стрілець, старший стрілець, вістун; підстаршини - десятник, старший десятник, булавний старший десятник, підхорунжий; молодші старшини - хорунжий, четар, поручник, сотник; вищі старшини - отаман, підполковник, полковник; генерали - генерал-четар, генерал-поручник, генерал-сотник [14].

З перших днів утворення збройних формувань Галицької армії до її бойових груп прийшли добровільно або були запрошені десятки священиків-патріотів, які стали першими польовими духовниками. Більш як 40 священиків-патріотів загинули під час бойових дій. Слід визнати, що інститут польових духовників з усіх формацій українського війська існували ще в Галицькій армії. Ця відмінність, безумовно, позитивно позначилася на морально-бойових якостях особового складу [15. с. 59]

У складі збройних сил ЗУНР були полки імені Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Петра Дорошенка, Пилипа Орлика, Петра Сагайдачного, а також Івана Гонти, Максима Залізняка, Устима Кармелюка, Івана Богуна та інших. Надавалися також імена Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Грушевського, Симона Петлюри, Володимира Винниченка. Крім того, деякі корпуси, дивізії, полки мали назви, пов'язані з історичним минулим українського війська: окремий корпус січових стрільців, Запорізький корпус, полки вільного козацтва, Запорозької Січі, гайдамацькі, чорних запорожців [16, с. 248-257; 238]. Командування Галицької армії, усвідомлюючи значення патріотичного гарту, практикувало обов'язковим ритуалом - прийняття стрільцями присяги: "Я, український січовий стрілець, присягаю українським князям, гетьманам, Запорозькій Січі, могилам і всій Україні, що вірно служитиму рідному краєві, боронитиму перед ворогом, воюватиму за честь української зброї до останньої краплі крови. Так мені, Господи Боже й Архангеле Михаїле, допоможіть. Амінь!"

Самопожертви стрілецтва у боях спонукали Загальну Українську Раду надіслати стрільцям лист подяки, у якому, зокрема, зазначалося: "У Вас віджили давно минулі дні слави українського народу, через Вас повернули часи визвольних воєн України. У Вас воскрес дух Хмельницьких, Мазепів!.. Ваша завзята героїчна боротьба на полях огня і смерти вінчає Вас лаврами воєнної слави, а українському народові добуває місце між народами Європи… Кожне Ваше діло входить в історію України" [17. Ч. 19-20. С. 11-12]. Виховна робота давала щедрі плоди на полях боїв. Характерним виявом можуть бути спогади М.Заклинського з часів перебування Легіону УСС на Великій Україні: "Незабутні для нас були ці дні, коли ми плили по Дніпрі колишніми землями запоріжців, серединою нашої великої Батьківщини… Тут була Січ за часів Мазепи,там ублизу Сіркова могила, там знову була Січ за часів Хмельницького…" [17, с. 20-21].

Підсумовуючи внесок січового стрілецтва та Української Галицької армії у теорію і практику українського військово-патріотичного виховання (а через Легіон УСС і 1-у бригаду УСС Галицької армії пройшло за роки визвольних змагань 1914-1920 більш як 20 тис. галичан), слід відзначити найважливіші моменти:

1) Українські січові стрільці увібрали в себе найбільш свідому вишколену, освічену й обдаровану частину галицького суспільства, яка визначала обличчя військової частини УГА; 2) легіон часів світової війни, а потім - січовики бригади Галицької армії боролися за усамостійнення української нації, її соборну злуку; 3) Легіон УСС за військовою структурою був духом і зовнішніми ознаками козацьким національним українським військом із власним прапором, відзнаками, ритуалами та атрибутикою, на основі якого була організована виховна робота УГА; 4) січове стрілецтво УГА шляхом активного широкомасштабного військового вишколу і патріотичного виховання не тільки серед вояків, але цивільного населення на місцях базування створило загартований у визвольних боях новий тип українця, свідомого борця за соборну самостійну Україну; 5) великою історичною заслугою січового, сокільського і пластового рухів, їх творців і провідників було насамперед формування національної свідомості на козацьких традиціях і загалом державницької орієнтації серед українства, особливо молоді, що є актуальним і проблемним питанням для сучасної державницької української ідеології, організації, виховання та педагогіки; 6) досвід стрілецького руху необхідно використовувати для національно-патріотичного виховання та вишколу сучасної молоді, воїнів, курсантів усіх силових структур в Україні.

Література:

1. Цьокан І. Від Денікіна до большевиків. - Відень, 1921. - 20 с.

2. Гунчак Тарас. Україна: перша половина ХХ століття. - Київ: Либідь, 1993. - 288 с.

3. Полонська-Василенко Наталія. Історія України. Т. 2. - Київ, 1992. - 606 с.

4. Трофим'як Б. Фізичне виховання і спортивний рух у Західній Україні (з поч. 30-х років XIX ст. до 1939 р. ). - Київ: Інститут змісту і методів навчання, 1997. - 424 с.

5. Громадський вісник. - 1923. - Ч. 1.

6. Історія Василіянської друкарні у Жовкві. ЦДІАУ у Львові. Ф. 684, оп. 1, спр. 1563, арк. 1-341.

7. Трофим'як Б. Фізичне виховання і спортивний рух у Західній Україні (з поч. 30-х років XIX ст. до 1939 р. ). - Київ: Інститут змісту і методів навчання, 1997. - 424 с.

8. Якимович Б. Збройні сили України. - Львів, 1996 - 359 с.

9. Романюк М. Українські часописи Коломиї 1865-1894 рр. - Львів, 1996 - 233 с.

10. Козацький голос. - 1919.

11. Трофим'як Б. Фізичне виховання і спортивний рух у Західній Україні (з поч. 30-х років XIX ст. до 1939 р. ). - Київ: Інститут змісту і методів навчання, 1997. - 424 с.

12. Шанковський Лев. Українська армія у боротьбі за державність. - Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1958. - 319 с.

13. Назарук Осип. Слідами Українських Січових Стрільців. - Львів, 1916.

14. Литвин М. Українсько-Польська війна (1918-1919 рр.). - Львів, 1999. - 469с.

15. Футулуйчук В. Українська Галицька Армія: військово-патріотичне виховання та вишкіл (1918-1920 рр). - Львів-Донецьк, 2000. - 152 с.

16. Голубко В. Армія Української Народної Республіки 1917-1918. - Львів: Кальварія, 1997. - 376 с.

17. Вістник Союзу Визволення України. - 1915.

18. Заклинський М. А ми тую стрілецькую славу збережемо. Ч. 2. - Львів: Червона Калина, 1936. - 131 с.



Уявлення про час у ментальності українців XVI - XVII ст.

Інна Гончаренко, аспірант кафедри українознавства Приазовського державного технічного університету

У статті розглядається малодосліджена проблема ставлення українців в середні віки до категорії часу і його впливу на формування поведінки індивіда. Простежено ставлення до часу широких мас та інтелектуалів цієї доби. Автор підкреслює відмінності в ставленні до часу між сучасними й середньовічними людьми. Зроблено висновок, що саме у XVI-XVII ст. відбувається еволюція у поглядах на час, формуються засади сучасного раціонального світосприйняття.



Світогляд середньовічної людини суттєво відрізнявся від світогляду людини теперішньої. Його детермінували відмінні від наших культурні традиції та цінності. Середньовічна людина мала свою, специфічну картину світу, яка базувалася на її релігійних уявленнях. Ментальність людини середньовіччя була ірраціональною, позбавленою сучасної логіки. Раціонально мислячій людині сьогодення подеколи важко зрозуміти характер та спонукальні мотиви дій людини минулого, її ставлення до навколишнього світу. Необхідно дослідити картину світу тогочасних українців, щоб розібратися у спонукальних мотивах їх дій, а через це - краще зрозуміти сучасні проблеми.

Однією з ключових проблем при вивченні картини світу людини минулого є ставлення людини до часу, яке, на думку психологів суттєво впливає на модель поведінки людини, формує життєві установки та характер її дій. Так, відомий психолог Г. Алдер стверджує, що суттєвим параметром, який відрізняє людей один від одного, є їх ставлення до часу. Деякі люди немов би живуть у минулому, інші спрямовані в майбутнє, а треті живуть тільки сьогоднішнім днем. Так, цілеспрямована людина багато часу витрачає на роздуми про можливі результати своєї діяльності. Така людина намагається чітко та ясно побачити у своїй уяві результат своєї майбутньої роботи. Інша в аналогічній ситуації так само виразно пригадає якісь події зі свого минулого, нібито вона постійно носить їх із собою, і саме вони визначають її сьогоднішню поведінку. Такій людині буде важче впоратися з життєвими труднощами, знайти нові способи вирішення проблеми [1, 62-63]. Таким чином, ставлення до часу суттєво впливає на поведінку людини, немов "програмує" її. І хоч кожна людина має свої, властиві лише їй одній уявлення про час, вони формуються під впливом культурних традицій, які існують у певній культурно-історичній спільноті. Наприклад, сучасна європейська людина сприймає час лінійно, як певну пряму, вздовж якої вона рухається.

Такі уявлення про час існували не завжди. Ряд дослідників вважає, що в епоху Середньовіччя люди уявляли час як безкінечне повторення однакових циклів. Це було пов'язано з пережитками архаїчних уявлень, релігійними віруваннями, особливостями тогочасного світогляду, умовами життя [2, 43-45; 3, 164-168]. Раціонально мисляча сучасна людина уявляє собі час як абстрактну неперервну тривалість, яка позбавлена якісних та емоційних характеристик та являє собою необоротну послідовність перетікання подій з минулого через сучасне в майбутнє. Сучасник ставиться до часу свідомо та відповідально, його життя чітко регламентоване годинником із стрілками, які невблаганно відраховують хвилини та секунди однорідного, байдужого до усього часу.

У свідомості прадавніх людей час виступає не у вигляді нейтральних координат, а як могутня таємнича сила, яка управляє всім світом, життям людей та богів. Тому час має якісно-емоційне забарвлення: він може бути добрим і злим, сприятливим для однієї діяльності й несприятливим для іншої.

Світ в уявленнях людини минулого був своєрідним символом, який не можна було уявити у вигляді схеми. Усі процеси у світі були зв'язані в єдиний вузол. Реальний час і реальний простір були тісно переплетені з потойбічним світом. Реальне та міфічне переплелися в уявленнях середньовічної людини, створюючи специфічне сприйняття часу. Віра у долю, в те, що майбутнє не можна змінити, але можна пізнати або побачити уві сні, приводить до того, що в середньовічних уявленнях майбутнє нібито існує в теперішньому. Воно існує так само, як і віддалені у просторі речі [4, 174]. Узагалі, середньовічному мисленню було притаманно зближувати часові й просторові характеристики. Характерні приклади такого зближення можна знайти вже у "Слові о полку Ігоревім": " О Бояне, соловию старого времени! Абы ты сиа плъкы ущекотал, скача, славию, по мыслену древу, летая умомъ подъ облакы, свивая славы оба полы сего времени (тобто, об'єднуючи обидві половини часу - минуле і майбутнє - І. Г.), рища въ тропу Трояню чресь поля на горы" [5, 28]. Дослідники вважають, що простір та час у "Слові" нерозривно зв'язані, а об'єднуючою ланкою між ними є рух [6, 55; 7, 59]. Таке зближення в ментальності часово-просторових координат М. Бахтін назвав "хронотопом". М. Собуцький розуміє "хронотоп" як нерозчленований чотиривимірний простір [4, 183]. Але навряд чи такі абстрактні уявлення були притаманні тогочасному людству. На нашу думку, "чотиривимірний простір" - це уявлення сучасної особи. Людині минулого невідомі були сучасні математичні уявлення про простір у вигляді осей координат. Такі уявлення - надбання Нового часу. Для середньовічної людини простір і час були зв'язані в єдине ціле, і рухатися у просторі означало рухатися у часі. І навпаки, в уявленні тогочасної людини можна було рухатися у часі, як у просторі.

Через це поширеним було тлумачення будь-яких незрозумілих фактів як знамень, передвісників майбутнього. Значне місце в житті середньовічної людини займали гадання, які досягали апогею на різдвяні свята. Люди вважали, що майбутнє можна бачити так, як і віддалені у просторі речі. Серед засобів художнього мислення українців О. Потебня виділяє прийом вимірювання часу простором. Висота польоту птаха символізує тривале очікування:

Ой високо соколові до неба літати;
Ой далеко козакові до осені ждати.
Хоть високо - не високо, треба долітати;
Хоть далеко - не далеко, треба дожидати" [8, 449].

Що стосується повсякденних уявлень про час широких мас, то скоріше вони були більш приземленими, ніж можна судити за поетичними пам'ятками. За влучним висловом Ж. Ле Гоффа, "міра часу залишалася протягом більшої частини Середньовіччя надбанням могутньої верхівки. Народні маси не мали власного часу і були неспроможні навіть визначити його [3, 169]". Маючи свій "вічний час", який відобразився в епіці, у своєму буденному житті селянство жило за природними ритмами. На думку М. Бахтіна, у середньовіччі час найбільше розкривався у природі: в русі сонця та зірок, зміні пір року, етапах людського життя. Він називає цей час циклічним [9, 205]. Так, в уявленнях середньовічної людини усе повторюється через певний період, а тому час майже не рухається, все залишається на своїх місцях. Природним ритмам надається сакральний, божественний статус.

Через це середньовічні руські літописи не дуже щедрі на точну хронологію. Улюбленою мірою для визначення часу був тиждень. У "Західноруському літописі" серед рідких точно визначених за календарем дат час між подіями вимірюється тижнями: "А после того побития 3 недели спустя князь великий же Жигимонт собра всю свою силу литовскую и посла своего cына князя Михайла на русь... И пришед под Витебск, князь Михайло стоял недель и не взя города, прочь поиде. И после того тои же зимы князь великий Жигимонт собра опять всю свою литовскую силу и панов и послаша к городу Полоцку. И пришед, панове под Полоцком стояли неделю и, не добыв города, прочь пошли"[10, 79].

Широко розповсюдженою була орієнтація за церковними святами і днями тижня: "И с того пиру князь Скиригайло так поехал за Днепр к Милославичам и тамо разболися. Канон канона крещения, в суботу, въехав в город во Киев болен, болев 7 дней, преставися в среду. " [10, 86] Або: "Того ж літа місяца маия, у первий день шестоє недели по велице дни, у понеделок, убили безбожны татарове перекопскыи преосвященного митрополита києвского и всея Русі архієпископа Макарія..." [10, 86]. Як бачимо, великого інтересу до хронології в нашому сучасному розумінні середньовічні літописці не виявляли.

Узагалі ж, інтерес широких мас до календарного літочислення, на нашу думку, виявився після спроби ввести в Україні григоріанський календар. Недосконалість юліанського календаря в середині XVI ст. призвела до його відставання від сонячного на десять днів. Тому в лютому 1582 р. папа Григорій XVI опублікував спеціальну буллу, де наказував день 5 жовтня 1582 р. вважати 15 жовтня [11, 34]. Річ Посполита була одною з нечисленних держав, що відразу погодилася провести календарну реформу. Стефан Баторій у тому ж 1582 р. підписав універсал про запровадження нового календаря на всій території держави [11, 36]. Населення України дуже негативно поставилося до реформи, на її ґрунті виник довгий ряд конфліктів між католиками і православними. Це знайшло своє відображення в багатій на "календарну" тематику полемічній літературі. І Василь Суразький, і Герасим Смотрицький виступали проти введення нового календаря. Через неузгодженість православного й католицького календарів виникло багато непорозумінь у святкуванні церковних свят та відправленні постів. У першу чергу труднощі виникли у стосунках між панами, багато з яких були католиками, і селянами, які залишалися православними: "Человік бідний убогий, которий от праци рук своих и в поті лица мусит ясти хліб свой и с тоє ж праци и поту мусит досыть чинити и давати пану, што єму розкажуть. Звык был от предков своих отдавати, што належало богу и што належало пану, тепер юж в тоє жадным способом гаразд потрафити не может. Пан єму кажет у дни святые богу ку чти и хвали ведле звычаю церковного давного належачие робити. Боится и бога, боится и пана, мусит большого опустити, а меньшему служити. Бо о оном слыхаєт же есть долготерпелив многомилостив, а сего ведает, же есть коротко терпелив и троха милостив. Если не його тіло поведуть, теды воловое певне" [12, 228]. Плутанина у літочисленні виникала й у різних документах, купецьких записах. Непорозуміння виникали у змішаних шлюбах:" Кгдыж единому бывает средопостьє, а другому - мясопусты, потом єдиному - жалостноє розпамятованє Христовых страстей, а другому - веселыє розпусты." [12, 229 - 230]. Таке становище справило велике враження на всі прошарки суспільства, хоча раніше більшість населення України звикла не звертати уваги на календар. Селяни звикли орієнтуватися в часі за допомогою церковних свят. Життя й праця селянина були суворо регламентовані церквою: необхідно було дотримуватися постів і витримувати "робочий графік" згідно з православними святами. За Ж. Ле Гоффом, "духовенство було хазяїном часу", бо тільки воно вміло вимірювати його [3, 170]. Але й церковний час був підпорядкований ритмам природи. Більшість великих релігійних свят були "спадкоємцями" старих язичницьких. Наприклад, Різдво було заміною давнього свята зимового сонцестояння. Весь церковний календар був підпорядкований ритмам сільськогосподарських робіт.

На основі християнського календаря, скомбінованого з місцевими природними й побутовими явищами, з'явилися нові міфологічні поняття й уявлення. Назви свят іноземного походження потребували якогось зрозумілого простій людині пояснення. Так, 12 квітня, на свято Василя Парийського, землю парить, а на 10 травня, Симона Зілота, треба копати зілля або шукати кладів (золота). За уявленнями наших пращурів день може мати назву з певним значенням. Якщо день має якусь назву, то це недаремно, і ніякі випадковості тут не визнаються. Наприклад, 11 листопада святкувалося свято Федора Студита, який землю студить [13, 242]. Церковне свято "оновлення Цареграда" (11 травня), в церковній вимові - Царяграда, в народній уяві трансформувалося у "свято градів", яке треба святкувати, щоб не випав град [14, 39]. Усі ці образи і звички шукати у будь-якій назві смисл суворо регламентували життя людини. Основною одиницею виміру часу був тиждень, ставлення до днів тижня набувало сакральних і ритуальних рис. Наші предки створили жорстку систему вшанування кожного дня тижня. Були створені чіткі приписи про те, що слід робити і чого не слід робити в певний день тижня.

Так, у неділю, яка вважалася днем Сонця, й уявлялася у вигляді красивої дівчини, не бажано було робити якусь справу, бо всяке діло буде невдалим. Понеділок був присвячений Місяцю, який уявляли світловолосим юнаком. Враховуючи непостійність Місяця, вважалося, що починати якусь нову справу ризиковано. Вівторок вважався легким, щасливим днем. Середа - день, сприятливий для будь-якої роботи, особливо на городі, в хаті: прання, ткання, шитва. У четвер також роблять все, навіть застерігають від ледарства або надмірних веселощів. "Хто в четвер скаче, той у п'ятницю плаче" [15, 162 - 164]. Особливо суворі забобони стосувалися п'ятниці. В народній уяві вони виявились у створенні міфологічної істоти - Святої Параскеви П'ятниці, яка ходить по домівках і застерігає жінок від праці в цей день, особливо щоб вони не пряли, не шили, а коли вони не слухаються, П'ятниця насипає їм у волосся відпадків від прядива [14, 39]. Регламентації підлягали не тільки дні тижня, але й погодинний розклад доби. Існували так звані критичні моменти, насамперед - це полудень та північ, коли з людиною могло трапитися щось погане. Існували добрі й злі години, коли треба було теж виконувати якісь ритуали, застереження, щоб не заподіяти собі чи своїм ближнім лиха.

Таким чином, у часовому просторі людина була обмежена вузьким коридором, який суворо регламентував її спосіб життя, працю, відпочинок, умови самовираження. Одиниці виміру часу підлягали символізації і були включені до складу численних обрядів. Вибір правильного часу був украй необхідним для проведення обряду, для того щоб він дав найефективніший результат. Особливо сприятливими для відправ різноманітних обрядів вважалися різдвяні свята.

Осмислення часу, таким чином, для звичайного українського селянина було цілком ірраціональне, не пов'язане з якимись точними датами, абстрактними категоріями. Пунктуальна точність вимірювання часу до хвилин і секунд, яка притаманна для сучасного мешканця міста, була чужою і незрозумілою селянину XVI - XVII століть, який звик орієнтуватися в часі за допомогою природних явищ.

Спроба провести реформу календаря залишила важку рану у свідомості тогочасних українців і, мабуть, підсилила їх інтерес до раціонального способу вимірювання часу, яким ми користуємося зараз.

Подолання стереотипів середньовічної ментальності почалося в середовищі української вченої еліти кінця XVI - початку XVII ст. і, на думку дослідників, простежується у творах українських богословів. В. Зема, наприклад, стверджує, що за церковнослов'янськими критеріями час поділявся на вічний та мінливий. Вічному часові за церковними правилами відповідав аорист, а мінливому - перфект. Дослідник вказує, що І. Вишенський, описуючи сакральне, намагається бути ближче до слов'янської мови, профанне в його творах описується простою мовою [16, 85-86]. Тобто, церковники проводили межу між сакральним та буденним виміром часу. Тогочасний світогляд вимагав від церковних авторів знаходити абсолютне і вічне в усіх галузях життя, усі явища та події вони повинні були тлумачити символічно. Автор був змушений ретельно добирати слова, бо вважалося, що слово виступає сутністю явища. Тому для церковних авторів XVI ст. характерним було розмежування церковної й народної мов. Світоглядний прорив у діяльності інтелектуалів відбувся у другій половині XVI - на початку XVII ст., коли в Україну почали проникати ідеї ренесансного гуманізму. Саме в цей час, на думку П. М. Саса, відбувається відмова від символічного тлумачення подій на користь їх реалістичного трактування. Досліджуючи спадщину Лаврентія Зизанія, Мелетія Смотрицького, Памви Беринди, вчений доходить висновку, що в їх творах змінюється ставлення до світу в цілому, слова сприймаються в буквальному та конкретно-історичному значенні [17, 72-86].

Зміни в граматиці спричинили зміни в розумінні сутності подій, світ бачиться як динамічний і рухливий. Інформація, передана простою мовою, на нашу думку, позбавляється значної частини сакральності. Символічність сприйняття замінюється історичним мисленням. Тобто саме в епоху XVI - XVII ст. відбуваються зрушення в суспільній свідомості, і уявлення про час суттєво трансформуються. Це, у свою чергу, призводить до того, що змінюється характер ставлення українців до життя: споглядальна та очікувальна позиція замінюється на більш активну, спрямовану на перетворення навколишнього світу.

Література:

  1. Алдер Х. НЛП: современные психотехнологии. - СПб: Питер, 2000.

  2. Гуревич А. Я. Категории средневековой культуры. - М.: Искусство, 1984.

  3. Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада. - М.: Издательская группа Прогресс, Прогресс-Академия, 1992.

  4. Собуцький М. Між першим та другим середньовіччям. Час епічної статики // Філософська та соціологічна думка. - 1996. - No 7-8. - С. 174-200.

  5. Слово о полку Игореве. / Вступит. статья и подготовка древнерусского текста Д. Лихачова. - М.: Худож. лит., 1985.

  6. Лихачев Д. С. "Слово о полку Игореве" и эстетические представления его времени // Лихачев Д. С. "Слово о полку Игореве" и культура его времени. - Л., 1985.

  7. Филипповский Г. Ю. Мотив движения в "Слове о полку Игореве" и литературе Руси ХІІ в. //Исследования "Слова о полку Игореве" / Под ред. Д. С. Лихачева. - Л.: Наука, 1986.

  8. Потебня А.А. О связи некоторых представлений в языке.// Потебня А.А. Слово и миф. – М.: Правда, 1989.

  9. Бахтин М. М. Роман воспитания и его значение в истории реализма // Эстетика словесного творчества. - М.: Искусство, 1979.

  10. Українська література XIV – XVI ст. - К.: Наук. думка, 1988.

  11. Плохий С.Н. Папство и Украина (Политика римской курии на украинских землях в XVI-XVII вв.). - К.: Вища шк., 1989.

  12. Смотрицкий Г. Ключ царства небесного. // Українська література XIV-XVI ст. - К.: Наук. думка, 1988.

  13. Потебня А.А. Из записок по теории словесности. // Потебня А.А. Слово и миф. – М.: Правда, 1989.

  14. Грушевський М.С. З історії релігійної думки на Україні. Грушевський М.С. Духовна Україна. - К.: Либідь, 1994.

  15. Лозко Г. Українське народознавство. –К.:Зодіак – ЕКО , 1995 . –368 с.

  16. Зема В. Середньовічна традиція слова, мови та книги в творах Іоанна Вишенського // Mediaevalia Ucrainiсa: ментальність та історія ідей. - Т. 5.- К.: Критика, 1998. - С. 82. –92.

  17. Сас П. М. Розробка методів історизму Нового часу гуманістичною філологією України (друга половина XVI – перша третина XVII ст.) // Середньовічна Україна. Зб. наук. праць / Під ред В. А. Смолія. Вип 1 - К.: Наук думка, 1994. - С. 72 – 87.



Вилучення селян у промисловість та будівництво внаслідок організованого набору у 1929-1932 рр.

Ольга Довбня, аспірантка кафедри історії слов'ян Донецького національного університету

На основі архівних джерел досліджено питання організованого набору українських селян. В промисловість СРСР у період 1929-1932 рр. Простежено передумови, напрямки, форми, методи набору та його наслідки. З'ясовано, що загалом у досліджений період з українського села було вилучено понад 760 тис. осіб.



В радянській історіографії організований набір селян в промислові галузі розглядався як метод проведення індустріалізації та поповнення чисельності робітничого класу [1]. Але наслідки цього для села спеціально не досліджувалися. У сучасній вітчизняній історіографії також фактично відсутні праці, що досліджують проблему.

Метою статті є з'ясування передумов, напрямків, форм, методів та наслідків організованого відтоку селян у міста.

Організований набір – один із засобів залучення селянства у промисловість та будівництво. Він принципово відрізнявся від індивідуального вербування, яке розпочалося ще у 1921 році, тим, що проводився, головним чином, через укладання угод між відділами праці Наркомату праці УСРР та галузевими наркоматами з одного боку і правліннями колгоспів, або в окремих випадках райкопгоспсоюзами з іншого боку [2]. Тобто колгоспи фактично виконували плани рознарядок на примусове вилучення селян для потреб індустрії. Вербування ж базувалося на матеріальній зацікавленості селян і залишало їм право вибору.

Широке використання державою організованого набору було пов'язано з рядом передумов. По-перше, на селі мало місце явище аграрного перенаселення з числа батрацько-бідняцьких, безземельних та малоземельних селян. По-друге, у зв'язку з підвищенням механізації праці на селі з'являвся певний надлишок робочої сили. По-третє, до здійснення організованого набору також спонукали прискорені темпи індустріалізації.

Восени 1929 р. інститут марксизму-ленінізму УСРР спільно з іншими інститутами провів дослідження організації праці в колгоспах України. Згідно з ним, зайнятість за рік колгоспників складала 39,8% по відношенню до загальної кількості працездатних колгоспників. Навіть у найбільш напружений сезон, тобто з червня по жовтень, вона становила відповідно – 59,9% [3].

У грудні 1927 р. були затверджені директиви першого п'ятирічного плану розвитку народного господарства СРСР на 1928/1929–1932/1933 господарчі роки. Вони передбачали прискорення розвитку важкої промисловості, що потребувало додаткових робочих рук. В Україні ситуація складалася таким чином, що у промисловість у 1928–1931 рр. необхідно було залучити додатково 352 тисячі робітників [4].

У збільшенні масштабів організованого набору селян у промисловість та будівництво важливу роль відіграла постанова Об'єднаного засідання правління Колгоспцентру СРСР та РСФРР і Всесоюзної Ради з питань ринку праці сезонних робітників, яке відбулося 9-12 лютого 1930 р. [5]. Постанова зобов'язувала колгоспи виділити на сезонну працю в промисловості селян загальною кількістю не менше 1,5 млн. осіб, які були у "відході" у 1929 р. Індивідуальне вербування з 1930 р. заборонялося [6]. Крім цього, була підписана угода Наркоматом праці СРСР та РСФРР, Колгоспцентром СРСР, Всесоюзною радою народного господарства СРСР і Наркоматом землеробства СРСР від 3 березня 1930 р. "Про порядок направлення робочої сили з колгоспів на роботу у сезонні галузі народного господарства" [7]. Потреба у сезонній праці в промисловості в УСРР у 1930 р. загалом складала 400–500 тис. осіб [8].

Колгоспникам, які працювали на заробітках та членам їхніх сімей надавалися пільги: заборонялося відраховувати на користь колгоспу більше 10% від їхньої заробітної плати. Також заборонялося чинити перешкоди колгоспникам, які у вільний час бажали працювати на лісорозробках тощо з колгоспними кіньми [9].

Фактично проведення організованого набору селян у промисловість та будівництво було закріплено постановами ЦК ВКП(б) від 20 жовтня 1930 р. "Про заходи з планового забезпечення народного господарства робочою силою та боротьбі з плинністю" та ЦВК і РНК СРСР від 15 грудня 1930 р. "Про порядок найму та розподілу робочої сили і боротьбі з плинністю робочої сили" [10]. У цих постановах були зазначені заходи забезпечення робочою силою провідних галузей народного господарства, зокрема, вугільної, металургійної, машинобудівної та хімічної промисловостей, а також ударних будівництв [11]. Усього по СРСР у 1931 р. до провідних галузей народного господарства необхідно було додатково залучити 11 млн. постійних та сезонних робітників [12]. Розв'язанню проблеми забезпечення робочою силою промисловості та будівництва була присвячена Всесоюзна нарада з питань організації праці у колгоспах, яка відбулася 18 січня 1931 р. [13]. На нараді вирішено було скласти Колгоспцентром СРСР контрольні цифри з відхідництва та після узгодження з Наркоматом праці СРСР не пізніше 25 січня розподілити їх поміж республіканськими, краєвими або обласними колгоспсоюзами. Останні в свою чергу розподіляли контрольні цифри поміж райколгоспсоюзами або райколгоспсекціями. Причому контрольні цифри необхідно було затвердити не пізніше 1 березня [14]. Крім цього, на нараді обговорювалося питання про те, що вилучення селянства на постійну роботу повинно здійснюватися тільки внаслідок проведення організованого набору на підставі укладання угод. Водночас колгоспи зобов'язували проводити "класову роботу" по недопущенню у промисловість "куркулів" від індивідуального сектора. Увага акцентувалася на тому, що угоди укладаються тільки з батрацько-бідняцькими та середняцькими верствами села [15]. Таким чином, спрямування селянства у промисловість і будівництво повинно було здійснюватися з позицій "класового підходу".

Постанова Ради праці й оборони СРСР "Про порядок залучення робочої сили" від 3 березня 1931 р. сприяла розширенню організованого набору колгоспників у важку промисловість та будівництво. Вона зобов'язувала колгоспсоюзи організовувати облік надлишків робочої сили та направляти їх у важку промисловість й будівництво [16].

Щодо пільг, які отримували селяни внаслідок організованого набору, то вони були визначені у декреті ЦВК та РНК СРСР "Про відхідництво" від 30 червня 1931 р., який з'явився друком у всій центральній пресі вже 1 липня [17]. Пільги передбачалися як для колгоспників і колгоспів, так і для одноосібників, завербованих у державну промисловість [18]. Колгоспники звільнялися від усяких відрахувань із заробітної плати у загальні фонди колгоспів та від сільгоспподатку з неусуспільненої частини господарства, включаючи також неземлеробські заробітки. Колгоспи повинні були виділяти відхідникам частину врожаю при розподілі його згідно з установленими цінами та у тій самій кількості, як і для інших сумлінно працюючих колгоспників. Якщо ж за кількістю трудоднів сім'я відхідника не могла отримати необхідну для неї кількість продуктів та кормів, то вона отримувала їх за установленими цінами за готівку. Крім цього колгоспи повинні були передусім забезпечувати роботою тих селян, які повернулися з відходу після закінчення терміну роботи. У разі повернення колгоспника достроково, він втрачав пільги [19]. Колгоспи, що сприяли проведенню організованого набору, забезпечувалися сільськогосподарською технікою та їм покращували умови побуту [20].

Відносно пільг одноосібників, то вони поряд з колгоспниками на місці працевлаштування забезпечувалися житлом та продовольством. Також усім одноосібникам-відхідникам, на відміну від колгоспників, на половину знижували оподаткування неземлеробського заробітку [21]. Отже, декрет сприяв прискоренню вилучення селянства внаслідок організованого набору у промисловість та будівництво. Це підтверджує той факт, що питома вага селянства у комплектуванні робочої сили у містах по СРСР у 1931–1932 рр. складала 65%, що було більше у 1,6 раза, ніж у 1927–1930 рр. [22]. В Україні ж питома вага селянства у 1931 р. відповідно складала 43,2%, що було більше у 1,4 раза у порівнянні з 1928 р. [23].

Щодо практичного здіснення організованого набору, то по СРСР було визначено 61 район організованого набору [24]. При радянських, господарських і профспілкових органах створювалися вербувальні організації з постійними уповноваженими на місцях [25]. Відповідальність за проведення організованого набору покладалася на секретарів райкомів та голів райвиконкомів районів організованого вербування [26].

Організований набір селянства здійснювався у таких напрямках, як забезпечення робочою силою кам'яновугільної промисловості, металургійних заводів, будівництва, лісозаготівельної промисловості, шляхового будівництва.

Особливо складна ситуація була у кам'яновугільній промисловості Донбасу. Стрімке зростання важкої промисловості вимагало швидкого збільшення видобутку вугілля. Це у свою чергу потребувало додаткової робочої сили. Згідно з угодою правління "Союзвугілля" з Всеукраїнським комітетом сільськогосподарських та лісових робітників від 5 квітня 1930 р., до шахт Донбасу треба було спрямувати задля закріплення на виробництві 15 тисяч завербованих батраків, насамперед, комсомольців [27]. Фактично це була мобілізація селян у кам'яновугільну промисловість. Були визначені терміни здійснення цієї операції: квітень, червень та серпень. Причому кожен місяць необхідно було надсилати по 5 тисяч завербованих батраків, починаючи від нижчої кваліфікації та закінчуючи вищою [28].

Завербованим батракам надавалися пільги: оплачували проїзд та добові у сумі 1 крб.20 коп. Крім цього, забезпечували житлом, безперервним постачанням продовольства. У разі потреби завербованих батраків навчали, за що вони повинні були відпрацювати 2 роки [29]. Щодо праці у забоях, то спочатку завербованих ознайомлювали з умовами праці, і тільки потім вони приступали до роботи [30].

Слід додати, що кожна округа отримувала кількісне завдання по спрямуванню завербованих батраків, про що свідчить таблиця 1 [31].

Таблиця 1 - Розкладка по спрямуванню завербованих батраків у Донбас

Назва трестів

Кількість осіб, яка

повинна бути перекинута в першу чергу

Назва округ

Артемвугілля

300

Дніпропетровська

500

Бердичівська

Донбасантрацит

300

Волинська

500

Вінницька

500

Первомайська

500

Уманська

Луганвугілля

250

Проскурівська

250

Кам'янець-Подільська

500

Білоцерківська

Севкаввугілля

300

Кременчуцька

Сталінвугілля

200

Бердичівська

200

Уманська

300

Вінницька

шахтбуд

200

Чернігівська

200

Дніпропетровська



Як бачимо з таблиці, за кожним трестом була закріплена певна кількість округ, які отримували контрольні цифри. При цьому такі з них, як Бердичівська, Вінницька, Дніпропетровська, Уманська повинні були водночас спрямувати завербованих батраків до різних трестів.

Щодо результатів виконання зазначеної угоди, то згідно з протоколом наради при Секторі підготовки і постачання робочої сили Наркомату праці УСРР від 31 серпня 1930 р. спрямування завербованих батраків у Донбас було вже закінчено [32].

У кам'яновугільній промисловості Донбасу у 1930 р. не дивлячись на активну мобілізацію спостерігалася нестача робітників, яка, з одного боку, була пов'язана зі збільшенням обсягів видобутку вугілля, а з другого - зі станом здоров'я завербованих та їхньою плинністю [33]. Останнє пояснювалося незадовільними умовами праці та побуту [34]. Нерідкими були випадки травматизму. Так, на шахті "Італія" Макіївського району відправили новоприбулих у забій без супроводу кадрових робітників, у наслідок чого троє з них були збиті вагонеткою [35]. Такі випадки були типовими.

Щоб попередити плинність робочої сили, на шахтах встановлювалося шефство кадрових робітників над мобілізованими селянами [36].

Задля збільшення видобутку вугілля у Донбасі було прийнято рішення Радою праці й оборони СРСР від 21 серпня 1930 р. продовжити організований набір селян у кам'яновугільну промисловість. Згідно з постановою Ради праці й оборони СРСР у Донбас протягом серпня-вересня необхідно було завербувати 25 тисяч колгоспників та 5 тисяч батраків. Однак це повинні бути виключно лише ті, хто працював на шахтах раніше [37]. Наркомат праці УСРР збільшив контрольну цифру з вербування колгоспників до 30 тисяч [38]. У постанові Наркомату праці УСРР "Про вербування колгоспників, комсомольців і батраків у кам'яновугільну промисловість" від 12 вересня 1930 р. зазначалося, що 15 тисяч колгоспників повинно бути завербовано до 1 жовтня, а залишок – не пізніше 15 жовтня [39]. Однак згодом було вирішено, що у Донбасі залишиться 15 тисяч завербованих колгоспників, а решту направлять до інших галузей промисловості та у будівництво [40].

Щодо методу проведення організованого набору колгоспників, то, насамперед, вербуванню підлягали селяни віком від 18 до 40 років, які раніше працювали на шахтах. Окрім цього, лікарі встановлювали їхню фізичну здатність для праці на шахтах Донбасу [41]. Таким чином, з села вилучалися фізично здорові, найбільш підготовлені та працездатні чоловіки.

Водночас організованому набору підлягали 10 тисяч батраків, однак їхнє вербування здійснювали союзи сільськогосподарських робітників спільно з органами праці [42].

Як і під час попередньої кампанії, кожна округа отримувала кількісне завдання з оргнабору, яке розверстувалося по районах [43].

Про темпи виконання постанови Наркомату праці УСРР від 12 вересня 1930 р. свідчать дані таблиці 2 [44]:

Таблиця 2 - Збірна відомість про відправлення колгоспників України на шахти Донбасу у 1930 р.

Дата

Загальна кількість колгоспників, відправлених до Донбасу

на 29 вересня

2388

на 6 жовтня

5162

на 12 жовтня

10874

на 17 жовтня

13500

на 22 жовтня

13925



Таблиця дає змогу зробити висновок, що на 22 жовтня 1930 р. до Донбасу було відправлено 92,8% від запланованої кількості колгоспників [45].

Внаслідок успішного проведення організованого набору потреби вугільної промисловості у 1930 р. були задовільнені. Фактично на 6 грудня 1930 р. у Донбас було вилучено 25300 колгоспників та 2026 батраків [46].

На початку 1931 р. потреби кам'яновугільної промисловості у додатковій робочій силі збільшилися. Але у другому кварталі у Донбас прибуло 24372 колгоспника, що становило лише 66% з запланованої кількості [47]. У третьому кварталі становище стабілізувалося: прибуло до Донбасу 28840 колгоспників, тобто план було виконано з перебільшенням на 3% [48]. Загалом у 1931 р. у Донбас було вилучено внаслідок організованого набору 121317 колгоспників та батраків [49]. Фактично село втрачало завербованих, тому що згідно з наказом партії їх необхідно було закріпити на шахтах [50].

Організований набір було продовжено у наступному році. Згідно з постановою ЦК КП(б)У від 13 квітня 1932 р. у Донбас необхідно було додатково залучити 20 тисяч колгоспників, зокрема, до об'єднання "Вугілля" по 16 районах загальна контрольна цифра з організованого набору склала 18325 осіб [51].

Як бачимо, українське село втратило більше 180 тисяч завербованих [52]. Це були, насамперед, колгоспники, батраки та одноосібники з числа бідняків і середняків, чоловіки, найбільш кваліфіковані, здорові та працездатного віку.

У порівнянні з кам'яновугільною промисловістю, відновлення металургії в Україні запізнювалося. Останнє пояснювалося необхідністю не тільки реконструювати всі заводи, а й побудувати нові [53]. Але вже у 1931 р. у металургійну промисловість необхідно було залучити додаткову кількість робітників. Так, об'єднання "Сталь", до якого входили усі металургійні заводи Донбасу, Придніпров'я, а також Керченський завод, потребувало на 1 липня 1931 р. додатково 10855 робітників [54]. У третьому-четвертому кварталах необхідно було ще завербувати 21800 осіб, з яких колгоспники складали 18030, тобто 83% [55].

Особливістю проведення організованого набору у металургійну промисловість було те, що адміністрація заводів укладала угоди з колгоспами про постачання робочої сили. Наприклад, завод імені Дзержинського уклав угоду на 800 осіб, імені Петровського та Леніна – на 200 осіб, імені Ворошилова – на 336, імені Лібкнехта – на 180 осіб [56].

Швидкі темпи індустріалізації призводили до збільшення обсягів будівництва. Особливо інтенсивно йшла реконструкція старих підприємств та будівництво нових. Загалом попит у буді-вельниках навесні 1930 р. становив 380 тисяч осіб [57]. Що ж до кількості вилучених селян, то на "Дніпрельстані" працювало на 28 липня 1930 р. 20983 особи, на "Тракторобуді" – 3530 [58].

Як бачимо, потреби у додатковій кількості будівельників не були задовільнені. Так, тільки по 6 округах потреба склала 30381 особу, зокрема, щоб закінчити у 1931 р. "Дніпрельстан" та "Дніпрозаводбуд" потрібно було завербувати ще 10 тисяч колгоспників [59].

Щоб залучити якнайбільше селян у будівництво промислових підприємств та шахт, держава використовувала метод матеріальної зацікавленості. Згідно з постановою Наркомпраці УСРР від 9 березня 1930 р. за No39 "Про упорядкування оплати грабарів на будівництві, на кар'єрних розробках і по виробництву будматеріалів" усю Україну поділили на три пояси в залежності від оплати праці:

  1. Артемівська, Луганська, Дніпропетровська, Сталінська, Запорізька, Криворізька, Харківська, Київська, Одеська, Маріупольська, Миколаївська округи – 4 крб. на день;

  2. Старобільська, Херсонська, Зінов'ївська, Кременчуцька, Полтавська округи та АМСРР – 3 крб. 75 коп.;

  3. Бердичівська, Білоцерківська, Волинська, Вінницька, Конотопська, Куп'янська, Лубенська, Мелітопольська, Могильовська, Ніжинська, Уманська, Прилуцька, Первомайська, Проскурівська, Тульчинська, Чернігівська, Роменська, Сумська, Шевченківська, Шепетівська округи – 3 крб. 60 коп. [60].

Як бачимо, саме у тих округах, де зосереджувалося будівництво промислових та гірничопромислових підприємств, оплата праці була вищою у порівнянні з іншими.

Широке використання організованого набору у будівництво відбулося у 1931 р. Урядове завдання по вербуванню робітників складало 300 тисяч, з яких колгоспники становили 204004, тобто 68% [61]. Згідно з доповідною запискою Укрколгоспцентру до комісії виконання при РНК УСРР "Про постачання робочою силою промисловості і державного сектору сільського господарства" від 13 травня 1931 р. у будівництво було вилучено 152 тисячі колгоспників, тобто 74,5% від урядового завдання [62].

У 1932 р. метод забезпечення будівельної галузі робочою силою не змінився. План організованого набору колгоспників склав 243160 осіб з необхідної загальної кількості 296240 [63]. До кожної області була доведена контрольна цифра по організованому набору. Це яскраво ілюструє таблиця 3 [64].

Таблиця 3 - План організованого набору у будівельну галузь по УРСР у 1932р.

Назва областей та регіону

Контрольне завдання (у тис.)

Надлишки робочої сили (у тис.)

Вінницька

42,95

1137,90

Дніпропетровська

36,56

390,50

Донбас

2,81

53,63

Київська

60,23

60,23

Одеська

27,07

388,50

Харківська

75,80

1275,50

разом

243,16

4541,30



Як видно з таблиці, кількість колгоспників, яка підлягала організованому набору у будівництво, для кожної області та регіону залежала від кількості надлишків робочої сили у колгоспах.

Загалом у 1931-1932 рр. план вилучення працездатних колгоспників у будівництво склав 539400 осіб, тобто 4% від загальної кількості колгоспників [65]. Водночас з колгоспниками вилучалися й одноосібники, про що свідчить дані таблиці 4 [66]:

Таблиця 4 - Рознарядка про вербування робочої сили для ударних будівництв від 2 червня 1931 р.

Райони вербування

Назва ударних будівництв

Кількість осіб, що підлягає вербуванню з числа:

одноосібників

Колгоспників

Волинська округа

Дніпробуд

2400

3550

Полтавська округа

Харківський тракторобуд

700

700

Краммашбуд

1600

1900

Чернігівська округа

Горлівський союзкокс

150

150

Краммашбуд

2050

2800



Наведені дані дають змогу зробити висновок, що рознарядка на вербування одноосібників була майже такою, як й колгоспників. Однак при вербуванні особлива увага приділялася соціальному стану одноосібників задля недопущення у будівництво "куркулів" [67].

Щодо методів організованого набору у будівництво, то кожна округа отримувала наряди з вербування, за зрив яких вимагалося вживати "конкретних заходів" [68]. Це свідчить вже про використання примусових методів.

Наступним напрямком вилучення селян була лісозаготівельна промисловість. У зв'язку з тим, що темпи індустріалізації були прискореними, держава потребувала багато валюти задля придбання обладнання та деревини для власних потреб. Постачальником її була лісозаготівля, яка розташовувалася у Північному Краї, на Уралі, у Сибіру, Білорусії. Але робочих рук там не вистачало, тому циркуляр Наркомату праці СРСР та інших державних органів від 28 серпня 1929 р. пропонував забезпечити вербування батрацько-бідняцьких верств села на лісозаготівельні та сплавні роботи [69]. Причому, насамперед, забезпечувалися додатковою робочою силою Карельська АСРР, Північний Край, Уральська область та Далекосхідний край [70]. Кожному завербованому надавався безкоштовно квиток або пільговий проїзд відповідно до директиви Наркомату шляхів сполучення СРСР від 16 вересня 1929 р. [71].

Щоб залучити якнайбільше селян з батрацько-бідняцьких верств, вищенаведений циркуляр пропонував своєчасно забезпечити завербованих знаряддями праці необхідної якості, а також нормативними побутовими умовами [72]. Незважаючи на це, селяни охоче вербувалися на лісорозробки у Білоруську СРР, тому що там були кращі умови: заробітна плата вище на 50-60%, теплі бараки тощо [73]. Слід додати, що у Білоруську СРР вербувалися в основному селяни прикордонних Київської, Шепетівської та Волинської округ [74].

У 1930 р. організований набір селян було продовжено. У подальшому Укрколгоспцентр уклав угоду з Союзліспромом про вербування робочої сили від 12 листопада 1930 р. за No 6/9/52 [75]. На лютий 1931 р. для п'яти укрліспромхозів райколгоспсоюзи завербували 489 візників та 327 лісорубів [76]. Взагалі у 1931 році урядове завдання по вербуванню додаткової робочої сили у лісорозробки становило 40 тисяч осіб, з яких колгоспники складали 36680, тобто 91,7% [77]. Фактично було надіслано 14326 колгоспників, що становило 39,06% [78]. Водночас організований набір колгоспників здійснювався на сплавні роботи. На нараді робітників сплавконтори за участю представників Наркомату торгівлі від 29 квітня 1931 р. вирішено було додатково залучити 10 тисяч осіб [79]. На час проведення наради на сплавних роботах працювало 3500 колгоспників з 6 тисяч завербованих [80].

Про обсяги вилучення до лісозаготівельної промисловості у 1932 р. свідчить той факт, що тільки в Одеській області було завербовано на 1 червня 7771 колгоспник [81]. Але в цілому виконати завдання вербування для лісозаготівель та сплавних робіт не вдалося.

Особливий напрямок вербування селян складало шляхове будівництво, яке мало стратегічне значення. При цьому забезпечення його робочою силою та кінними підводами було в основному покладено на колгоспну систему [82]. З квітня по жовтень 1931 року потреба у гужовому транспорті на шляховому будівництву Укр-шляхбудтресту щомісяця складала 253456 підвід [83]. Укрколгоспцентр та Укршляхбудтрест розробили типову угоду про порядок здійснення організованого набору колгоспників. Згідно з нею, колгоспи, де проводилося шляхове будівництво, повинні були забезпечувати його робочою силою у кількості, яка зазначалася у наряді Укршляхбудтресту [84]. Колгоспників направляли до шляхового будівництва не пізніше трьох днів з часу надходження наряду. Водночас колгоспи надавали конторам Укршляхбудтресту поіменний список мобілізованих, який обов'язково завірявся правліннями. Крім цього відправлялися довідки про розміри відрахувань із зарплати колгоспників на користь колгоспів [86]. у разі невиконання колгоспом покладених на нього зобов'язань, членів правління притягували навіть до судової відповідальності [86]. Якщо колгоспник самовільно залишав роботу, то колгосп повинен був або повернути його на шляхове будівництво, або надіслати іншого. У іншому випадку колгосп відповідав матеріально за збитки, розмір яких встановлював суд [87].

Колгоспника у разі потреби навчали робітничої професії, за що він повинен був відпрацювати 2 роки [88]. Тим самим Укршляхбудтрест підготовлював собі базу для закріплення селян на виробництві.

Щодо методів здійснення організованого набору колгоспників до шляхового будівництва, то це була мобілізація. Насамперед, йшлося про відновлення гужової повинності та методів "воєнного комунізму". Незважаючи на використання вахтового засобу при здійсненні організованого набору, певна кількість селян щомісяця була вилучена з сільськогосподарського виробництва.

Таким чином, у 1929–1932 рр. вилучення селян у формі організованого набору широко розгорнулося внаслідок суцільної колективізації та прискореної індустріалізації. Організований набір відбувався у таких напрямках, як забезпечення робочою силою кам'яновугільної і металургійної промисловості, будівництва, лісорозробок та шляхового будівництва. При цьому використовувалися такі форми й методи, як укладення угод між окремими відділами праці або господарчими органами і правліннями колгоспів, розверстання завдань по районах, мобілізація, навчання робітничим професіям тощо.

Щодо наслідків організованого набору селян у промисловість та будівництво, то за неповними даними, з українського було вилучено у 1929-1932 рр. понад 760 тисяч осіб [89]. Це були виключно фізично здорові, найкраще підготовлені працездатного віку чоловіки з батрацько-бідняцьких та середняцьких верств села.

Література:

  1. Слуцкий А.Б. Рабочий класс Украины в борьбе за создание фундамента социалистической экономики, 1926–1932 гг. – К.: Изд-во АН СССР, 1963. – 504 с. Панфилова А.М. Формирование рабочего класса СССР в годы первой пятилетки. – М.: Изд-во МГУ, 1964. – 176 с.; Формирование и развитие советского рабочего класса (1917-1961). Сборник статей.–М.: Наука, 1964 – 402 с.; Довгопол В.М. Робітничий клас України в роки соціалістичної індустріалізації (1926–1929 рр.) – Х.: Вид-во ХДУ,1971. –144 с.; Лобурець В. Є. Формування кадрів робітничого класу України (1921–1932 рр.). – Х.: Вид-во при ХДУ, 1974 – 158 с.

  2. Панфилова А.М. Вказ. праця. – С. 24.

  3. Там само. – С. 23.

  4. Центральний державний архів вищих органів влади та державного управління України (далі ЦДАВО України). – Ф.1. – Оп.6.–С. 550.– Л. 98.

  5. Панфилова А.М. Вказ. праця. – С. 24.

  6. Там само.

  7. Там само. – С.25.

  8. ЦДАВО України. – Ф. 559.–Оп. 1.–С. 552.–Л. 157.

  9. Пільги колгоспникам та їх членам, що працюють на виробництві/ Вісті Всеукраїнського Центрального Виконавчого комітету Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. – No128 (2925). – 5 червня 1930 р. – С.8.

  10. Панфилова А.М. Вказ. праця. – С.21.

  11. Там само.

  12. ЦДАВО України. – Ф. 559.–Оп. 1.–С. 552.–Л. 159.

  13. Там само.

  14. Там само.

  15. Там само. – С. 160, 164.

  16. Лихолобова З.Г. Рабочие Донбасса в годы первых пятилеток (1928–1937 гг.). – донецк, 1973. – С.25.

  17. История советского рабочего класса: В 6-ти т./АН СССР; Гл. редкол. изд.: С.С. Хромов (гл. ред.) и др. – М.: Наука, 1984. – С.202.

  18. Собрание законом и распоряжений Рабоче-крестьянского правительства Союза советских социалистических республик, издаваемое Управлением делами Совета народных комиссаров Союза ССР и Совета труда и обороны. – М., 1931. – С. 517–521.

  19. Там само. – С.5 17–518.

  20. Там само.

  21. Там само. – С. 519.

  22. История советского рабочего класса… – С. 200.

  23. Лобурець В.Є. Вказ. праця. – С. 72.

  24. История рабочих Донбасса: В 2-х т./ АН Укр. ССР; Отв. Ред. Ю.Ю. Кондуфор. – К.: Наукова думка, 1981. – С. 247.

  25. Там само.

  26. Лихолобова З.Г. Вказ. праця. – С. 28.

  27. ЦДАВО України. – Ф. 2605. – Оп. 1.– С. 3086. – Л. 1.

  28. Там само.

  29. Там само.

  30. Там само. – ф. 2623. –оп. 1. – с. 5239. – Л. 15, 16.

  31. Там само. – Ф. 2602. – Оп. 1.– С. 3086. – Л. 2.

  32. Там само. – Ф. 559. – Оп. 1. – С. 524. – Л. 1.

  33. Там само. – С. 69.

  34. Новых бойцов угольного фронта встретить культурно-бытовым обслу-живанием, производственным обучением/ Макеевский рабочий (Орган Макеевского партийного комитета и Райисполкома). – No1. – 15 сентября 1930 г. – С.3.

  35. Там само.

  36. Там само.

  37. ЦДАВО України. – Ф. 559. – Оп. 1. – С. 524. – Л. 3, 10.

  38. Там само. – С. 523. – Л. 1.

  39. Там само.

  40. Там само. – Ф. 2623. – Оп. 1 – С. 4682.– Л. 47.

  41. Там само. – Ф. 559.– Оп. 1. – С. 523. –Л. 2.

  42. Там само. – Ф. 2623. – Оп. 1 – С. 4682.– Л. 27.

  43. Там само. – Ф. 559.– Оп. 1. – С. 524. –Л. 70.

  44. Там само. – Ф. 2623. – Оп. 1. – С. 4682. –Л. 4–14.

  45. Підраховано автором по: ЦДАВО України. – Ф. 559. – Оп.1. – С. 523. – Л.1;Ф. 2653. – Оп. 1. – С. 4682. – Л.14.

  46. ЦДАВО України. – Ф. 559. – Оп. 1. – С. 526. – Л. 107.

  47. там Само. – С. 2172. – Л. 44.

  48. Підраховано автором по: Панфилова А.М. Вказ. праця. – С. 70.

  49. Підраховано автором по: ЦДАВО України. – Ф. 559. – Оп. 1. – С.2172. – л. 44; С.2182. – Л.12, 28.

  50. Наказ партії – всіх завербованих закріпити на шахтах/Робітнича газета Пролетар(щоденна газета ЦК КП(б)У і Всеукраїнської Ради профспілок). No228 (1536)– 6 жовтня 1931 р. – С. 3.

  51. ЦДАВО України. – Ф. 559. – Оп. 1. – С. 526. – Л. 107.

  52. Підраховано автором по: Ф. 559. – Оп. 1. – С. 524.– Л. 1; С. 526. – Л. 107 ; С.2172. – л. 44; С.2182. – Л.12, 28; Ф. 2602.– Оп. 1.– С. 3086. – Л. 17.

  53. Реконструкція Української металургії/ Вісті Всеукраїнського Цент-рального Виконавчого комітету Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. – No130 (2927). – 7 червня 1930 р. – С. 5.

  54. ЦДАВО України. – Ф.1. – Оп. 6.– С.550. – Л. 81.

  55. Там само. – Ф. 559.– Оп. 1. – С. 2170. –Л. 7.

  56. Там само. – Л. 1–3.

  57. Лобурець В.Є. Вказ. праця. – С. 88.

  58. ЦДАВО України. – Ф. 2623. – Оп. 1.– С.4682. – Л. 159.

  59. Там само. – Ф. 559. –Оп. 1. – Л.91.

  60. Постанова Наркомпраці УСРР з 9 березня 1930 р. за No39 "Про упорядкування оплати грабарів на будівництві, на кар'єрних розробках і по виробництву будматеріалів"/ Вісті Всеукраїнського Центрального Виконавчого комітету Рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. – No106 (2903). – 10 травня 1930 р. – С. 9.

  61. ЦДАВО України. – Ф.559. – Оп. 1.– С. 2137. – Л. 103–104.

  62. Там само. – С. 2292. – Л.24.

  63. Підраховано автором по: Ф. 559. – Оп. 1. – С. 3098. – Л. 5–29.

  64. ЦДАВО України. – Ф.559. – Оп. 1.– С. 3097. – Л. 2.

  65. Підраховано автором по: Ф. 559. – Оп. 1. – С. 2137. – Л. 103–104; С. 3098. – Л. 5–29.

  66. ЦДАВО України. – Ф.559. – Оп. 1.– С. 2292. – Л. 57.

  67. Там само. – С. 525. – Л.92.

  68. Там само.

  69. Там само. – Ф.2623. – Оп.1. – С. 4086. – Л. 158.

  70. Там само. – Л. 159.

  71. Там само. – Л. 72.

  72. Там само. – Л. 159.

  73. Там само. – С. 4087. – Л. 58.

  74. Там само.

  75. Там само. – Ф. 559. – Оп. 1. – С. 523. – Л. 8.

  76. Підраховано автором по: Ф. 559. – Оп.1. – С. 2138. – Л.91.

  77. Там само. – С. 2137. – Л. 103–104; С. 2259. – Л. 85–86.

  78. Там само. – С. 2259. – Л. 85–86.

  79. Там само. – С. 2190. – Л. 6.

  80. Там само.

  81. Там само. – С. 2574. – Л. 17.

  82. Там само. Ф. 559. – Оп. 1.– С. 502. – Л. 4.

  83. Підраховано автором по: ЦДАВО України. Ф. 559. – Оп. 1. – С. 502. – Л.8.

  84. ЦДАВО України. Ф. 559. – Оп. 1.– С. 502. – Л. 5.

  85. Там само.

  86. Там само.

  87. Там само.

  88. Там само. – Л. 7.

  89. Підраховано автором по: ЦДАВО України : Ф. 559. – Оп. 1. – С. 524.– Л. 1; С. 526. – Л. 107 ; С.2172. – л. 44; С.2182. – Л.12, 28; Ф. 2602.– Оп. 1.– С. 3086. – Л. 17; .– С. 2137. – Л. 103–104.; С. 2292. – Л.24; С. 2137. – Л. 103–104; С. 3098. – Л. 5–29; С. 2259. – Л. 85–86; С. 2190. – Л. 6; С. 2574. – Л. 17; С. 2574. – Л. 17.



Висвітлення питань розвитку українського папірництва у польській історіографії

В.А.Студінський, м. Київ

На основі польських, зокрема архівних джерел виконано огляд і аналіз розвитку українського папірництва. Показано, що польська історіографія широко представлена інформаційним, аналітичним, документальним та картографічним матеріалом, який висвітлює питання розвитку папірництва в українських землях. Це дає можливість розглядати визначену проблему різноаспектно як у часовому, так і в територіальному просторі.



Багатий матеріал з історії розвитку папірництва на українських землях представлений у працях зарубіжних істориків. Першу позицію у цьому списку, цілком природно, займають польські дослідники, оскільки паперова промисловість і України, і Польщі має чимало спільного в своїй історії, особливо в часи її зародження та становлення.

Так, ще у ХІХ столітті С.Пташицький опублікував відомості й архівні документи про постачання папером львівської друкарні Івана Федорова [1]. Цікаві дані наводить також А.Пшедзецький у розвідці, присвяченій історії Поділля та Волині [2].

Одним з найбільших знавців середньовічного папірництва в Польщі вважають краківського дослідника В.Будку. Він, зокрема, у 1920-30-х роках присвятив кілька історичних розвідок діяльності українських папірень у Новому Ставі, Радомишлі [3], Одриконі [4]. Певним чином проблеми українського папірництва торкається дослідження В.Будки, де розглядається питання філіграні з гербом міста Лодзь, який зображувався й на папері виробництва Буської папірні [5]. У цей час виходить праця Р.Рибарського, в якій аналізуються проблеми розвитку торгівлі у Польщі, динаміка цін на папір у Львові в 1501-1590 рр [6]. Варте уваги також дослідження А.Єнджейовської, яке присвячене проблематиці розвитку папірництва у Львові [7], та Я.Птасьніка, який оглянув розвиток папірництва у Речі Посполитій у ХVI столітті [8].

Із пізніших польських історичних досліджень можна виокремити роботи цілого ряду вчених.

Так, у монографії Я.Рутковського подаються статистичні дані щодо кількості папірень в українських землях у першій половині ХІХ століття [9].

Великий обсяг дослідницької та аналітичної роботи з розвитку папірництва на теренах Речі Посполитої здійснила Я.Сінярська-Чапліцька. Так, в альбомі водяних знаків, укладеному дослідницею, представлені і кілька філіграней з таких українських папірень, як Одрикінь, Лівчичі, Брюховичі, Буськ та Рожана [10]. А в іншому фундаментальному дослідженні, що написане спільно з Й.Домбровським, присвячене ручному виробництву паперу, вивчаються як філіграні, так і виробничо-економічні аспекти папірництва. Тут описуються паперові виробництва у Львові, Буську, Новому Ставі, Луцьку, Левочі, Золочеві, Шкло, Самборі та інших українських містах [11]. Щоправда, деякі твердження цих польських істориків є суперечливими. Зокрема вони першою в Україні вважають папірню у Радомишлі, яка була закладена київським архімандритом Є.Плетенецьким [12].

В окремих дослідженнях польські історики розглядають зв'язок друкарства та папірництва і їх взаємовплив. У зв'язку з цим варто згадати праці А.Кавецької-Гричової [13], М.Гембаровича [14], А.Винчакевича [15].

На думку іншого польського історика М.Хорна, пожвавлення розвитку папірництва та друкарства пов'язувалось із епохою Відродження [16]. Так, він, базуючись на дослідженнях Я.Птасьніка, говорить, що в Речі Посполитій у ХVI столітті працювало близько 30 папірень. Серед них виділяються папірні у Буську, Раві та Чесанові. М.Хорн вважає, що Буськ міг у цей історичний період претендувати на роль розвинутого осередку хімічного, папірничого та друкарського ремесел [17]. На підтвердження цього варто навести окремі статистичні дані, представлені істориком у своїй монографії ( див. табл.1).

Розвиток господарства українських земель у складі Речі Посполитої у цілому та папірництва зокрема можна розглядати через призму соціальних та інших видів конфліктів. Так, в іншій монографії М.Хорна, присвяченій цим проблемам у період 1600-1647 рр., відзначено, що різні форми, характер та масштаби поширення конфліктів зумовлювались національною та професійною структурою населення, а також суспільною свідомістю мешканців окремих міст. Щодо конкретних акцій протесту, то конфліктуючі сторони прагнули використовувати легальні форми боротьби (можливість здійснювати вплив на рішення у справах міст, які приймались на сеймах та сеймиках, а також скарги, що подавались на старост, війтів або державців), але інколи вони залишались невдоволеними і тоді вдавались до нелегальних (силових) засобів відновлення справедливості [19].

Таблиця 1. Кількість виробництв у окремих містах Белзького воєводства близько 1618 року


Металургійне

Будівельно-керамічне

Дерево- обробне

Хімічне та паперово - друкарське

Кравецьке

Шкіряне

Споживче

Побутове

Буськ

6

-

4

2

10

6

22

1

Чесанів

1

-

1

1

-

1

-

-

Дубно

2

4

2

-

3

5

5

-

Рава

2

3

3

1

4

-

-

-

Сокаль

1

1

5

-

6

7

24

2



Також М.Хорн здійснив ґрунтовне дослідження, в якому висвітлено проблеми зовнішніх факторів впливу на економічний розвиток українських земель у складі Речі Посполитої. Зокрема мова йде про економічні наслідки татарських набігів, в результаті яких було завдано великих збитків міському господарству (в т.ч. й папірництву). Процент руйнування міст від таких набігів коливався в окремих землях від 37,5 (Саноцька) до 73,8 (Львівська). Руйнування міст та збитки населення ставали причиною скорочення виробництва, а також зменшення внутрішнього та зовнішнього торгового обігу. Проте, зазначає М.Хорн, набіги татар були короткочасними, і це давало змогу місцевому населенню швидко відроджувати життя у містах і містечках краю [20].

Для вітчизняних дослідників певний інтерес становлять праці К.Малечинської [21]. Так, цікавим є розгляд папірництва у Речі Посполитій, зокрема у Львові, через призму розвитку шкіл та бібліотек (як приватних, так і громадських) [22].

На думку А.Виробіша, папірні ХVI століття в Речі Посполитій (в т.ч. й на українських теренах) були невеликими виробництвами, на яких працювало до шести осіб: майстер, 2 працівники, 1-2 учні, 1 жінка, яка прала та сортувала ганчір'я. Щодо статистичних даних, то цей польський історик наводить порівняльну таблицю ( див. табл.2), з якої чітко видно, що центром паперового виробництва у Речі Посполитій було Краківське воєводство, але і в українських землях у період ХVI – першої половини XVII століття починає розвиватись папірництво [23].

Таблиця 2. Кількість діючих папірень у Речі Посполитій (ХVI – перша половина XVII ст.)

Воєводства

(землі, дільниці)

1500-1550

1551-1600

1601-1650

Краківське

7

15

13

Познанське

4

4

5

Люблінське

1

2

1

Мазовецьке

1

2

1

Руське

1

3

1

Волинське

-

1

2

Поможе

1

5

5

Литва

2

7

16



Значний інформаційний матеріал з теми представлений також у енциклопедичних польських виданнях [24] та історичних атласах [25]. Щодо останніх, то тут варто зупинитись на історичному атласі, який був укладений А. Яблоновським і виданий на межі ХІХ-ХХ століть [26]. У ньому представлені землі холмські, белзькі, подільські, волинські, київські та брацлавські. Даний атлас дає повне уявлення про розміщення населених пунктів українських земель, що входили до Речі Посполитої у ХVI-XVII століттях. Зокрема на карті No9 чітко видно населений пункт Папірня на р.Мика поблизу Радомишля, де й знаходилось власне паперове виробництво Києво-Печерської лаври.

Таким чином, польська історіографія широко представлена інформаційним, аналітичним, документальним та картографічним матеріалом, який висвітлює питання розвитку папірництва в українських землях. Це дає можливість розглядати визначену проблему різноаспектно як у часовому, так і в територіальному просторі.

Література:

  1. Ptaszycki S. Iwan Fedorowicz drukarz ruski we Lwowie z końca XVI wieku // Rozprawy i sprawozdania z posiedzeń wydziału filologicznego Akademii Umiejętności. – T.11. – Krakуw, 1886. – S.1-43.

  2. Przedziecki A. Podole, Wołyń, Ukraina. Obrazy miejce i czasуw. – T.1-2. – Wilno, 1841.

  3. Budka W. Papiernictwo w Nowym Stawie i Radomyślu // Pzegląd Biblioteczny. – Rocz.3. – Krakуw, 1929. – S.520-524.

  4. Budka W. Papiernia w Odrzykoniu i Mniszku // Pzegląd Biblioteczny. – Rocz.5. – Krakуw, 1931. – S.61-66.

  5. Budka W. Filigrany z herbami Lodzia i Lis // Silva Rerum. – T.4. – Krakуw, 1928. – S.180-182.

  6. Rybarski R. Handel i polityka handlowa Polski w XVI w. – T.1-2. – Poznań, 1928-1929.

  7. Jędrzejowska A. Przyczynek do dzejуw papiernictwa Lwowskie // Kwartalnik historyczny. – Rocz.36. – Lwуw, 1922.

  8. Ptaśnik J. Papiernie w Polsce XVI wieku. – Krakуw, 1920.

  9. Rutkowski J. Historia gospodarcza Polski (do 1864 r.). – Warszawa, 1953.

  10. Siniarska-Czaplicka J. Filigrany papierni połoźonych na obszarze Rzeczypospolitej Polskiej od początku XVI do połowy XVIII wieku/. – Wrocław – Warszawa – Krakуw, 1969.

  11. Dąbrowski J., Siniarsra-Czaplicka J. Rękodzieło papiernicze. – Warszawa, 1991.

  12. Ibid., S.81.

  13. Kawecka-Cryczowa A. Drukarze dawnej Polskie. Od XV do XVIII wieku. – T.1-3 - Wrocław, 1977.

  14. Gębarowicz M. Z dziejуw papiernictwa XVI – XVIII w. // Roczniki Biblioteczne. – Rocz.10. – z.1-2.- Warszawa, 1966. – S.1-83; S.1-30.

  15. Winczakiewicz A. Badania papierуw polskich z XVI-XVII w. // Przegląd Papierniczy. – 1950. - No3.

  16. Horn M. Rzemiosło miеjskie wojewуdztwa Belskiego w pierwszej połowie XVII w. - Wrocław – Warszawa – Krakуw, 1966.

  17. Ibid., S.79.

  18. Ibid., S.158.

  19. Horn M. Walka klasowa i konflikty społeczne w miastach Rusi Czerwonej w latach 1600-1647 na tle stosunkуw gospodarczych. - Wrocław – Warszawa – Krakуw – Gdańsk, 1972.

  20. Horn M. Skutki ekonomiczne najazdуw tatarskich z lat 1605-1633 na Ruś Czerwona. - Wrocław – Warszawa – Krakуw, 1964.

  21. Maleczyńska K. Dzieje starego papiernictwa śląskiego. - Wrocław – Warszawa – Krakуw, 1961.

  22. Maleczyńska K. Z dziejуw księgozbiorуw miesczańskich w Polsce. 1506-1572. – Wrocław, 1991.

  23. Wyrobisz A. Warunki rozwoju przemysłu w Polsce w XVI i pierwszej połowie XVII w. // Studia nad produkcja rzemieślniczą w Polskie (XIV – XVIII w.). - Wrocław – Warszawa – Krakуw – Gdańsk, 1976. – S.197-244.

  24. Słownik Geograficzny Krуlewstwa Polskiego i innych Krajуw słowianskich. – T.7.- Warszawa, 1886. – S.847-848; Encyklopedia powszechna. – T.8. - Warszawa, 1932. – S.234-236.

  25. Atlas historii Polski. - Warszawa, 1970; Atlas historyczny Polski. Mapy szczegуłowie XVI w. - Warszawa, 1966; Atlas historyczny Polski. Wojewуdztwo Lubelskie w drugiej połowie XVI wieku - Warszawa, 1966.

  26. Atlas historyczny Rzeczypospolitej Polskiej. Epoka przełomu z wieku XVI-go na XVII-sty. Dział II-gi. Zemie Ruskie Rzeczypospolitej Polskiej. Opracował i wydał A.Jabłonowski. – Warszawa – Wiedeń, 1899-1904.



ЛАТИНСЬКА АМЕРИКА: СОЦІАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ І КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА в 60-І РОКИ ХХ СТОЛІТТЯ

Юлія Зубкова, старший науковий працівник Донецького національного університету

Викладені та досліджені методи і шляхи проведення соціальної політики католицької церкви в країнах Латинської Америки. Проаналізовано розвиток соціальної доктрини католицької церкви в енцикліках і виступах пап та її зміни у відповідності до вимог часу та в конкретних умовах латиноамериканського регіону.



Латинська Америка є найбільшим католицьким регіоном - тут проживає майже половина всіх католиків світу і більш як 90% населення континенту сповідають католицизм [1]. У зв'язку з цим Ватикан приділяє велику увагу цьому регіону, особливо з другої половини ХХ століття, коли країни, що входять у нього, здобули незалежність. Цілком природно, що політика Папства щодо Латинської Америки і її методи визначалися тим становищем, яке склалося і у регіоні, і у світі в цілому, і в самій католицькій церкві.

Тривалий процес церковного відродження в Латинській Америці почався в сере-дині ХХ століття з заснування Латиноамериканської ради єпископів (РЄЛAM) у 1955 р., який отримав новий імпульс у Медельїні в 1968 р.

60-і роки ХХ століття - час нелегкий для католицької церкви. В усьому світі, і в Латинській Америці в тому числі, спостерігається занепад релігійної активності, що спричиняє звуження впливу церкви. Величезні труднощі і проблеми соціально-економічного плану обумовлювали внутрішньополітичну лабільність латиноамериканського регіону. У цих умовах церква змушена була визнати необхідність активізації своєї діяльності.

Побоювання втратити раніше завойовані позиції і прагнення не тільки втримати, але й, по можливості, розширити свій вплив привели церкву на шлях оновлення своєї соціальної доктрини і методів її реалізації. На засіданні Латиноамериканської ради єпископів у 1965 р., присвяченому проблемам розвитку, віце-президент ради єпископ М. Макграф досить відверто заявив: "Для нас трагедія недостатнього розвитку континенту пояснюється не стільки тим, що певна маса людей страждає від голоду, нестачі житла, неосвіченості і несправедливості. Для нас важливіше є те, що, зіштовхуючись з такими умовами життя, люди не можуть зберегти свою віру в Бога..." [2]. Ось чому "проблема розвитку" континенту стає визначальною в політиці латиноамериканського католицизму.

З понтифікату папи Іоанна XXIII (1958 - 1963) почалася нова епоха в історії католицької церкви. Аджорнаменто - курс на поновлення католицької церкви, що проголосив папа в енцикліці Mater et Magistra, - викликало значні зміни в церкві: поворот до світу і народу, богослужіння на національних мовах, втілювання в життя колегіальності і т.д. Це було значним кроком уперед.

Діяльність пап Іоанна XXIII і Павла VI, рішення Другого Ватиканського Собору були спрямовані на зміцнення і поновлення католицької церкви відповідно до вимог часу. Світ, що пережив дві світові війни, розподілений на табори і блоки, вимагав більш пильної уваги до соціальних проблем і більш гнучкої політики щодо інших релігій, а втім, і до атеїстів. Папа Іоанн ХХІІІ вперше в історії Папства звернувся не тільки до віруючих католицької церкві, а й до всіх "людей доброї волі" [3] (при цьому він мав на увазі не буквальний біблійний зміст цих слів, тобто "бажаних Богу", а загальновживаний епітет "людей доброї волі"). Його спадкоємець папа Павло VI (1963 - 1978) і Другий Ватиканський Собор (1962 - 1965) дотримувалися такої ж думки щодо відсутності обмежень на приналежність до певного віросповідання. Після Собору в офіційну католицьку доктрину увійшли поняття з галузі вчення про права людини - поняття, що раніш були частково далекі церкви, деякі були взагалі прокляті нею. Велику роль в цей період починає відігравати комплекс проблем, пов'язаних з розвитком країн "третього світу" (до якого належать і країни Латинської Америки), тим більше що 60-і роки ХХ століття стали поворотним етапом в історії колоніальної системи, точніше - початком її кінця.

Енцикліка Mater et Magistra, яка вийшла в 1961 році, являє собою програму соціальних реформ і стабілізації в суспільстві. Мова в ній іде про соціально-економічні проблеми в усьому світі, про міжнародну інтеграцію. Третій розділ енцикліки присвячений проблемі відносин індустріально розвинених держав і країн третього світу. Папа наполегливо закликає не перетворювати економічну допомогу країнам, що розвиваються, у засіб їх насильницького прилучення до пануючої ідеології або ж до повного політичного підпорядкування. Критерієм оцінки прогресу в економічному і суспільному розвитку папа вважає право на охорону і захист людської гідності. Це невід'ємне і природне право розглядається в енцикліці як ключ до розуміння концепції свободи віросповідання. Папа бачить необхідною умовою стабільного прогресу в цьому світі існування не тільки царства правди, святості і благочестя, але одночасно царства справедливості, любові й миру. У цьому розумінні церкві ставиться за обов'язок розглядання всіх суспільних справ у світлі формування християнської свідомості і додержування католицького соціального вчення, а також доведення відповідної позиції до свідомості віруючих, особливо до тих, кому необхідна велика свобода дій.

Продовжувачем ідей Іоанна XXIII став його спадкоємець на папському престолі папа Павло VI, що визнав аджорнаменто метою і завданням свого понтифікату. Стратегія суспільної реформи, у погляді Павла VI, - це не процес формування суспільної сві-домості, що уже тоді сприймався католицькими теологами і церковними діячами країн Латинської Америки як самостійна програма, а посилена спільна робота духівництва і прогресивної, соціально розвиненої громадськості, спрямована на загальне благо.

Соціально-політична концепція папи випливає із ще більшої, ніж у Mater et Magistra, заклопотаності проблемами розвитку країн третього світу. У енцикліці Populorum progressio (1967) папа Павло VI розробляє питання, пов'язані із соціально-політичним і економічним розвитком країн, що розвиваються. У ній визнається політичний, соціальний і економічний плюралізм сучасного суспільства. Насильство, як шлях вирішення соціально-економічних і політичних протиріч, засуджується. Але "у разі очевидної і тривалої тиранії, що істотно порушує права особистості і завдає шкоди загальному благу країни" [4], революція можлива. Проблеми соціального розвитку не можна відокремити від проблеми збереження миру. Церква перейшла від таврування до діалогу з інакомислячими (представниками інших віросповідань і атеїстами). У енцикліці були сформульовані принципові оцінки процесів, що відбуваються в країнах третього світу, характеру відносин країн, які звільнилися, з колишніми метрополіями, викладені шляхи подолання труднощів. Енцикліка містить також конкретні рекомендації країнам, що розвиваються. Вона застерігає проти поспішної індустріалізації, але висловлюється за проведення аграрної реформи, за державне програмування в поєднанні з приватною ініціативою, за розвиток системи освіти й охорони здоров'я. У міжнародному плані енцикліка висувала такі вимоги, як перетворення міжнародної торгівлі з метою надання рівних шансів усім народам, проведення діалогу між цивілізаціями, пропонувала "багатим країнам" допомогти "бідним країнам" на шляху розвитку. Мова в енцикліці йде не про винятковий економічний розвиток, а про розвиток цілісний, котрий визначає стійкість самого економічного розвитку.

Позиція церкви щодо соціальних та економічних проблем, на думку папи, повинна носити активний характер. Так, докладно про це папа говорив у звертанні з приводу 10-ї річниці Латиноамериканської ради єпископів (РЄЛАМ, 23.11.1965 г) [5]. Він констатував факт, що ще далеко не всім єпископам континенту є зрозумілою необхідність активної участі в соціальних реформах. Загрозливому поширенню марксистського місіонерства повинна протистояти християнська віра, яка багатша в ученні і міцніша на практиці. Церква має при цьому досить широку свободу дій, щоб запроваджувати в життя динамічну соціальну політику. Як заявив Павло VI 3 липня 1966 року перед 70-ми священиками, яких він благословив для служби в Латинській Америці: "Процес, у якому ви повинні брати участь, веде до нового синтезу минулого і сучасного, духовного і насущного, чужих і власних діянь. Світ очікує свідчень дієвості, мудрості, соціального оновлення, згоди й миру" [6].

У цей період Павло VI часто нагадував про те, що політика розвитку є одночасно і політикою миру. А сам розвиток він розумів як загальнолюдський процес. Як, наприклад, він заявляв у посланні до латиноамериканських священиків: "Церква повинна сприяти тому, щоб прогрес у матеріальному неодмінно супроводжувався б моральним і духовним прогресом" [7]. Папа не раз говорить також про небезпеку, що традиційна структура суспільства, яка ще не готова до інтеграції в сучасний світ, може в самому процесі інтеграції втратити свою послідовність. Місія церкви повинна в більшій мірі враховувати розвиток національних культур і стежити за тим, щоб їхні власні духовні багатства не були поховані в процесі будівництва благодійного суспільства. Так, наприклад, не можна перенести європейську модель економічного устрою на країни третього світу.

Думки папи знову і знову повертаються до того, що "розвиток" сьогодні є тотожним поняттю "мир". Ця точка зору, що змушує відступати протиріччя між Сходом і Заходом, залишається константною для папської політики.

Папа Павло VI приклав чимало зусиль для того, щоб не тільки доктрина церкви змінювалася відповідно до реалій часу. Він проводив і структурну реорганізацію, спрямовану на надання більшої гнучкості, мобільності самій організації католицької церкви в Латинській Америці, підвищенню її ефективності. Так, він об'єднав глав Комісії з Латинської Америки (заснованої в 1958 р.) і Латиноамериканської ради єпископів (РЄЛАМ, заснованої в 1955 р.) у керуючій Раді (1964 г.). Ці дії Павла VI свідчили про його обережну і прагматичну дипломатію в напрямку децентралізації і колегіальності. 9 липня 1963 р. він звернувся з вимогою скоординувати роботу цих інститутів католицької церкви в Латинській Америці і побажанням збільшення числа священиків, які правильно зрозуміють свої завдання в рамках існуючої соціальної політики [6, S. 156.].

Відповідно до нових завдань, які поставлені перед церквою часом і соціальною ситуацією на континенті, була розроблена програма Комісії з питань Латинської Америки, що на своїй II Генеральній Асамблеї в 1965 р. прийняла план "релігійного оновлення Латинської Америки", а на наступній сесії (1966 р.) - план координаційної економічної допомоги [6, Р.158].

У 60-і роки католицька церква Латинської Америки мала в розпорядженні близько 200 тис. священиків і ченців [8]. Однак кількісний ріст церковних кадрів не встигає за ростом населення. Ось як описував свої враження від Латинської Америки отець Веренфрід ван Страатен: "Я відвідав парафію, що нараховує 150000 душ. Діти там не приступають до Святого Причастя, бо кожна відправа не може тривати довше, як півгодини. Я бачив священика, в якого пальці дерев'яніли від записів реєстрації шлюбів, який ледве дихав після 120 хрещень і який мусив відіслати додому без сповіді сотні каянників, бо він сам один обслуговує район площею 4000 квадратних кілометрів, де під його опікою знаходиться 87000 християн. У другій парафії, куди він мав відтак їхати, на нього чекали тисячі людей" [9]. І церква почала усіляко використовувати для релігійної пропаганди засоби масової інформації: радіо, телебачення, пресу і кіно.

У ці роки помітно збільшилося число видань соціально-релігійної літератури. На сторінках цих досліджень докладно аналізуються питання демографії, структури економічно активного населення, росту убогості трудящих, становище в сільському господарстві і т.д. Щодо всіх цих питань вносяться конкретні пропозиції, а роль церкви не обмежується лише її моральною місією.

Науково-технічний прогрес, урбанізація й індустріалізація викликали глибокі якісні зміни в селі. Селяни дедалі більше усвідомлюють необхідність агротехнічних знань, створюються кооперативи, профспілкові об'єднання, порушуються традиційність і не-порушність старого патріархального побуту. І якщо раніше священик задовольняв духовні потреби сільського суспільства, те тепер воно має потребу в керівникові нового типу. Це становить одну з найважливіших проблем церкви, яка бажає зберегти за собою лідерство над широкими масами сільських жителів.

Окрім того, з огляду на нові тенденції суспільного розвитку, церква і сама починає ставити до своїх віруючих інші вимоги. Більшість церковників висловлювала незадоволення характером релігійності більшості селянства. Малися на увазі релігійний фанатизм, нерозуміння елементарних догм християнства, сліпе і механічне виконання вимог релігії. Внаслідок цього з загостренням соціальних протиріч більшість віруючих селян шукає вирішення своїх життєвих проблем не в релігії. У свідомості селянина віра усе більше відокремлюється від його щоденних турбот. У зв'язку з цим американський соціолог П.Холт писав, що селяни, стаючи комуністами, продовжують вважати себе "добрими католиками" [10]. Так, у Колумбії дійсно релігійні переконання не заважали селянам брати участь у партизанському русі, яким здебільшого керували комуністи. Рух поширився в основному на райони із аграрним населенням і перевагою дрібних селянських господарств. Уряд кваліфікував учасників партизанського руху як бандитів. Більшість колумбійських прелатів вважали, що селянський партизанський рух став можливим не тільки внаслідок важких матеріальних умов, але також й тому, що церква не змогла вчасно запропонувати їм свою соціальну програму.

Украй несприятливі наслідки для церкви викликала також масова міграція сільського населення в міста. За офіційними оцінками, частка міського населення в Латинській Америці складала: у 1940 р. - 34%, у 1950 р. - 39%, у 1960 р. - 46% [11]. Це було пов'язане з тим, що в 50-х, першій половині 60-х років Латинська Америка з у цілому аграрного регіону перетворилася в аграрно-індустріальний. До середини 60-х рр. частка промислового виробництва у валовому національному продукті перевищила частку сільського господарства [12].

Урбанізація має для церкви значні якісні і кількісні наслідки. У кількісному відношенні пропорційно росту міського населення церква повинна збільшувати чисельність своєї армії священиків. Ця проблема ще більше загострюється в зв'язку із загальною високою нормою приросту населення: чисельність населення регіону складала в 1950 р. - 160 млн чол., а вже у 1960 р. - 213 млн чол., у 1970 р. - 283 млн чол. [13]. У результаті на одного священика з кожним роком припадає все більше парафіян. З цього приводу відомий католицький соціолог Ф.Утар песимістично писав: "Коли чисельність церковного приходу перестає відповідати визначеним нормам, відбувається дехристиянізація мас" [14]. Проблема нестачі кадрів вирішувалась за рахунок інших країн. Так, у період з 1955 по 1965 роки католицькі церкви США, Канади, Італії, ФРН, Іспанії направляли в Латинську Америку священиків, і, як результат, їхнє число з 23,4 тис. зросло до 37,7 тис. чоловік [15].

Що стосується якісних наслідків урбанізації для церкви, то суть їх у тім, що церква змушена виробляти нові форми пастирської діяльності. Справа в тім, що психологія сільського жителя, який потрапив у місто, істотно змінюється. У селі родина являє собою таку суспільну одиницю, у якій зосереджена вся економічна діяльність, вона бере на себе також освітні й виховні функції. У селянській родині, на відміну від міської, існує більш тісне єднання між батьками і молодшим поколінням, що дає можливість у більшій цілісності зберігати традиції, звичаї, мову і навіть мислення. У місті, на відміну від села, сімейні відносини і функції родини інші. У зв'язку з тим, що місто в незрівняно більшій кількості має у своєму розпорядженні школи, медичні установи, дитячі садки, місця релігійного культу, багато функцій родини просто зникають. Перед родиною виникають нові економічні проблеми. Місто не може забезпечити всіх роботою. "Головною турботою стає вижити, а не турбота про духовні потреби" [16].

Наслідком такого стану є помітне падіння релігійності серед переселенців. Соціологічний аналіз, проведений А.Калле Рестрело в м. Перейра (Колумбія), більшість населення якого складають переселенці, дозволив йому зробити висновок, що вже через 2-3 роки проживання в місті колишні сільські жителі, завзяті католики, перестають відвідувати недільну месу, відмовляються від участі в релігійних організаціях, а, нерідко заявляють навіть про перехід у протестантизм або взагалі відрікаються від релігії [16, P. 61-62].

Тому католицька церква почала приділяти велику увагу середньому прошарку населення. На відміну від релігійності сільських мас, віра яких покоїться на їх майже повному неуцтві і часто межує з фанатизмом, віра чиновника, службовця, людей інтелектуальної праці є свідомою і певною мірою більш міцною. Саме середній прошарок поставляє основну масу семінаристів і священиків. Церква ж найбільшу потребу мала у віруючих, які прийшли до релігії за переконанням і які можуть бути використані нею для активної роботи як у самій церкві, так і в її численних світських організаціях.

Крім власне церковної ієрархії, в Латинській Америці нараховується значна кількість світських організацій, об'єднань, партій [17]. Широка мережа клерикальних організацій здійснює не тільки пропагандистські, але й гуманітарні завдання - займається наданням допомоги незаможним, створенням притулків для безпритульних дітей і т.д. Значну активність у створенні благодійних товариств виявляли єзуїти. Соціальна діяльність займала одне з найважливіших місць у їхній роботі. Вони організують медичну, продовольчу допомогу, школи в глухих районах континенту. Профспілкові католицькі об'єднання [17, С. 67] і християнсько-демократичні партії [17, С. 65] дозволяють церкві контролювати політичні і соціально-економічні процеси в регіоні.

Занепад усьому світі християнських духовних цінностей показав, що необхідно посилити увагу до молоді. І в зв'язку з цим ключовим постало питання сфери освіти. Церква змінила свою тактику. Якщо до початку 60-х років ХХ століття надавалося значення кількісному зростанню навчальних закладів, то починаючи з цього часу насамперед здійснюється курс на якісну їх перебудову. Основою цього процесу стає теза, що всебічний розвиток повинен привести до позитивних суспільних явищ: пом'якшення соціальних контрастів, ліквідації убогості і т.д. "Освіта в промислово розвинених суспільствах, якими повинні стати в майбутньому латиноамериканські країни, визначає суспільний розвиток" [1, С.64]. Насамперед була визнана необхідність враховувати в навчальних програмах вимоги суспільного розвитку. У той же час було зазначено, що в освітньому процесі наявні три рівні сили: родина, церква, держава [1, С. 70]. І без участі всіх сторін будь-які зусилля не дадуть бажаного результату. Католицька церква змінює і спрямованість освіти. Відтепер пріоритетним є інший напрямок, а саме широкі верстви населення: селяни, що служать, робітники, чиновники. Сфера освіти має для церкви велике значення ще й тому, що Латинська Америка є "молодим" континентом, де діти до 15 років складають 40% населення [1, S. 74]. Для розширення освітніх можливостей стали залучати засоби масової інформації. Так, у Колумбії навчання ведеться через радіомовну мережу: у 1964 році нараховувалося 23509 радіошкіл з 216 тис. учнів [18]. Крім радіо, використовуються і періодична преса, магнітофонні записи, організуються бібліотеки, різні курси, проводяться семінари.

Відображенням соціальних процесів, що відбувалися в суспільстві, стала дискусія усередині самої католицької церкви Латинської Америки. Соціолог Й.Комблін писав: "Якщо церква не може запропонувати яку-небудь іншу форму релігійного життя, тоді маси почнуть прислухатися до інших звертань. Якщо ж вона не усвідомлює, що тут і зараз може і має бути змінено стан речей, то ніколи не піде далі у своєму розвитку" [19]. Церква могла б оновитися лише за допомогою груп, які діяли б вільно й активно поза офіційними структурами. Паралельно з церквою утворювалися нові базові суспільні групи, орієнтовані на дійсність.

Важливою подією в історії католицької церкви в Латинській Америці стали II Конференція єпископів в Медельїні (Колумбія, 1968) і візит папи римського, що збігся з нею, в цю країну. Виступи папи в ході його перебування в Колумбії, рішення, прийняті в Медельїні, стали продовженням політики реформування, яка проводилася католицькою церквою, й одночасно показали, наскільки сильний вплив умов регіону на те, як змінюється церква, методи і мета її діяльності.

Настрій напередодні вище вказаних подій у широких колах був спрямований на корінну зміну суспільного становища. "Говорять, там ми виявили ознаки занепокоєння й обурювання, навіть серед духівництва і віруючих", - заявив папа Павло VI напередодні від'їзду в Колумбію [20]. "Ми дуже сподіваємося зрозуміти причини цього нетерпіння! Але кожна сумна і дуже сумна ситуація не може бути вирішена революційним і насильницьким шляхом". Папа сподівається на "розумну і старанну діяльність", особливо людей, відповідальних за це, в ім'я прогресу і волі для всієї Латинської Америки. "Ми ніколи не відчуємо суспільного розриву з нашими співгромадянами, - заявив папа римський, - ми станемо багатшими разом з допомогою їхній бідності і станемо біднішими в межах їхніх багатств. Ми будемо здатні зрозуміти їхні турботи і змінити їхнє становище, але не люттю і насильством, а за допомогою великої, миролюбної енергії, спрямованої на творення" [20, S. 301].

Папа Павло VI вважав головним завданням для церкви продовжувати відстоювати принципи людської гідності, боротися з несправедливим розподілом благ; захищати інтереси країн, що розвиваються, перед індустріально розвиненими націями.

Необхідні соціальні зміни повинні відбутися насамперед у масовій свідомості. Варто докласти всіх зусиль, щоб захистити бідних, щоб перебороти класовий егоїзм, нестаток і несправедливість - усе, крім застосування сили. "Глибокі і широкі зміни, яких потребує суспільство", церква заохочує з енергією, мудрістю і терпінням. Духівництво вже розуміє нас. Молодість піде за нами. Бідні з радістю зустрінуть благу вість. Сподіваюся, віднайдуться в економіці і державі ті лідери, які знайдуть правильний шлях, які будуть не стримувати авангард, а приводити його в рух" [20, S. 302].

26 серпня 1968 року в Медельїні (Колумбія) почала роботу II Конференція латиноамериканського єпископату [21]. Тут, у Медельїні, папа знову виявив тверду рішучість проводити курс соціальних реформ - рішучість, у якій він багатьох намагався переконати. Ціла група підписаних у Медельїні документів, присвячених структурі церкви, спрямована на більш тісний зв'язок з найбіднішими прошарками населення, що стрімко віддаляються від церкви і ризикують потрапити під вплив революційних і атеїстичних вчень.

Окрему групу документів становлять соціально-політичні тексти. У них висувається альтернатива капіталізм - комунізм, що має на увазі залежність від двох силових центрів. Також звучить заклик до політичних лідерів і людей, що керують економікою країн, докорінно змінити своє уявлення про світ, ставлення до нього і свої методи. Говориться про узаконені владою насильства, внаслідок чого збереження несправедливих відносин може стати смертельно небезпечним. Єпископи визначили обов'язки, які виникли для них внаслідок цієї загрозливої ситуації: виховувати в населення почуття відповідальності, солідарності, справедливості; захищати права бідних; викривати зло-вживання і використання привілеїв; вивчати соціальні масштаби християнства, включити суспільну критику в програму освіти священиків, закликати інші конфесії і релігійні громади до соціальних реформ; надихнути народ на створення організацій для захисту своїх інтересів, наполягати на удосконаленні законодавства, виступати проти завищених витрат на озброєння; агітувати розвинені країни на підтримку країн, що розвиваються, стежити за дотриманням у Латинській Америці прав людини, вимагати гарантії на самовизначення для відсталих з погляду економіки і в плані озброєння народів; підтримувати всі спроби, спрямовані на встановлення нового ладу, що гарантує свободу. Ряд документів присвячено школі, яка повинна стати доступною всім прошаркам населення.

У цілому рішенням конференції характерна реформістська спрямованість. Вони віддзеркалили той страх, який володів церквою в той період, - страх революції. Соціальні зміни повинні проходити мирно - таке головне твердження конференції. Це говорило про те, що Павло VI був не політично, а в першу чергу духовно орієнтованим папою, який піклувався про душу.

Але, мабуть, головним у 60-і роки стало те, що Ватикан не тільки прийшов до реформування, але й до зміни ціннісних установок. І це позначилося так само на тому, що євроцентризм у політиці католицької церкви поступився місцем чіткому пріоритету країн, що розвиваються. Народи, про прогрес яких говорив папа, - це народи третього світу і вони в більшій мірі вимагають турботи й уваги.

Література:

1.Андронова В.П. Колумбия: Церковь и общество. - Москва, 1970. - С. 5.

2.Mechem J. L. Church and state in Latin America. - Chapel Hill, 1966. - P. 11.

3.Иоанн XXIII, Папа. "Мать и наставница": Окружное послание папы Иоанна XXIII о новом развитии социального вопроса в свете христианского учения. - Ватикан, 1962. - С. 3.

4.Павел VI, Папа. Окружное послание его Святейшества папы Павла VI епископам, священникам, монашествующим, всем верующим и всем людям доброй воли о всестороннем развитии народов: (Прогресс народов). - Ватикан, 1967. - С. 25.

5.Helbling H. Politik der Papste: der Vatikan im Weltgeschehen 1958-1978. - Berlin, 1981. - S. 66.

6.B. Pike. Der Katholizismus in Lateinamerika / Geschichte der Kirche. -Vol. 2. - Zurich, 1977. - S. 150.

7.Kung H. The changing church : Reflections on the progress of the Second Vatican Council / Transl. by C. Hastings. - London, 1965. - S. 12.

8.Григулевич И. Р. "Мятежная" церковь в Латинской Америке. - Москва, 1972. - С. 15

9.Страатен, В. ван. Де Бог плаче. - Львів: Свічадо, 1997. - С. 96-97.

10.Holt P. М. Colombia today and tomorrow. - London, 1964. - P. 180-181

11.Davis Kingsley. The place of Latin America in world demographic history. - Berk.,1964. - P.49.

12.Экономика Латинской Америки в цифрах. - Москва, 1965. - С.21.

13.Odell P.R., Preston D.A. Economies and societies in Latin America a geographical interpretation. - London, N.Y., 1973. - P. 79.

14.F. Houtart. La Iglesia latinoamericana еn la hora del concilio.- Friburgo, Bogota, 1963. - P. 50

15.Андреев М.В. Католицизм и проблемы современного рабочего и национально-освободительного движения. - Москва, 1968. - с.288

16.А. Сa11e Restrepo. Conflictos familiares у problemas humanos. - Madrid, 1964. - P. 92.

17.Зубкова Ю.Б. Ватикан в країнах Латинської Америки: проблеми реалізації політики католицької церкви в латиноамериканському регіоні в 60-70-і роки ХХ ст // Схід. - Донецьк, 2000 - No1 (32) - С. 66.

18.J. Toulat. Esperance en Amerique du Sud. - Paris,1965. - P.63

19.Laurentin. L'Amеrique latine а Pheure de Penfantement. - Paris ,1968. - S. 199.

20.Insegnamenti di Paolo VI. - Vol. 6. - Cittа del Vaticano, 1968. - S. 298

21.A. Gheerbrant. L'Eglise rebelle d'Amerique Latine. - Paris, 1969. - P. 117-239.



СУТНІСТЬ ЕТНІЧНОЇ ІДЕНТИФІКАЦІЇ ЯК ТЕОРЕТИЧНА ПРОБЛЕМА ЕТНОЛОГІЇ

Сівер Олександр, кандидат історичних наук, старший викладач Маріупольського гуманітарного інституту.

Стаття присвячена найбільш дискусійній проблемі у світовій етнології – проблемі сутності етносу як поняття і явища. У статті наводяться основні думки й теорії, що існують з цього приводу (у тому числі в Росії), а також власне бачення автором цього питання.



Дискусія про сутність етнічності велася в етнології протягом останніх десятиліть і продовжується дотепер. Нинішня ситуація є такою, що питання "Що таке етнос (народ)?" звучить майже як хрестоматійне питання "Що є істина?" Але якщо останнє питання не вимагає дефініцій і необхідно назвати лише конкретні випадки істини, то з народом ситуація прямо протилежна: будь-який школяр, не задумуючись, назве добрих півсотні народів, а от що усі вони являють собою з погляду наукової логіки, остаточно не визначив ніхто.

Здається неприродним, що предмет вивчення, який дав назву науці, сам не визначений як поняття. "Перед дослідниками — явище, що, безумовно, існує, але незмінно вислизає крізь пальці, незважаючи на будь-які методологічні хитрування" [1]. І це не специфіка етнології, а загальне місце гуманітарних наук, що, на відміну від точних, мають справу з такою дуже неоднозначною річчю, як людські відносини. Проте радянські етнографи спробували і гуманітарній науці надати точності, склавши визначення етносу ("Якщо в науці прийнятий той чи інший термін, він повинен мати ясне і точне визначення" [2]. Результатом стала багато в чому оформлена Ю.В. Бромлеєм [3] "теорія етносу".

Відповідно до цієї теорії етнос уявлявся історично сформованою стійкою групою людей, основними складовими поняття звичайно визначалися спільність території, культури, у тому числі мови, і самосвідомості. Принаймні, це все було обов'язково в період етногенезу [4]. У цьому процесі, зокрема, В.І. Козлов підкреслює значення й інших факторів: релігії, расової відмінності/подібності і т.д. [5]. С.О. Арутюнов також визначив однією з умов формування етнічної спільності розвиток інформаційних зв'язків, причому, на його думку, саме однаково вирішальне значення і синхронних, і діахронних зв'язків і відрізняє етнічну спільність від будь-якої іншої [6]. Ця теорія при всій її очевидній недостатності все-таки була прийнята як офіційна і ввійшла в підручники й енциклопедії. Зокрема саме так був визначений "етнос" в енциклопедичному словнику "Народи Росії".

Недостатність же визначалася не тим, хто саме розробляв теорію, а тим, що завдання було поставлено явно нерозв'язне. Історично склалися і мають стійкість (іноді, може, навіть більшу, ніж етнічні спільності) релігійні конфесії, стани, професійні колегії і т.п.; при тім усі ці структури разом з етнічними існують досить автономно і не завжди збігаються межами. Спільність (точніше, специфічність) мови і культури, стійкість і сила синхронних і діахронних інформаційних зв'язків характерні також для безлічі різноманітних співтовариств. Разом з тим, така характеристика, як загальна територія, не завжди належна етнічним групам: багато хто з них постійно чи тривалий час існують у стані діаспори (розселення); якщо ж згадати, наприклад, кочові народи стародавності і середньовіччя, то для них, по суті, "загальною територією" було Старий Світ, у межах якого переміщалися більш-менш компактні кочовища. Та й культурні розбіжності для груп, виділюваних як етнічні, не завжди обов'язкові.

До того ж у ХХ ст. засоби і способи передачі інформації, що удосконалюються аж до глобальних комунікаційних мереж, зводять культурну ізольованість до нуля. У результаті панівне становище займає т.зв. "європейська", чи "американська", а по суті універсальна індустріальна культура, що підкоряє собі локальні варіанти культур. У таких умовах вже не культурні розбіжності визначають етнічну ідентичність, а, навпаки, необхідність декларувати цю ідентичність спонукує зберігати і по можливості культивувати такі розбіжності.

Плюралізм ідей, що прийшов на зміну номінальній одностайності, дозволив провести, зокрема, на сторінках російського журналу "Этнографическое обозрение" гостру дискусію фактично на ту ж тему, але з більш філософським підтекстом: про об'єктивність етнічності як реальності. Тон задали С.В. Чешко й інші вчені, що поставили цю об'єктивність під сумнів, але не заперечували її можливість [7]. Інші, зокрема той самий С.О. Арутюнов [8], спробували захистити тезу про об'єктивність етнічних зв'язків, а, приміром, В.І. Козлов у цій суперечці виступив прихильником колишньої теорії етносу [9]; такі ж, як В.Я. Тішков [10], і зовсім оголосили етнічність у сучасних умовах цілком сконструйованою. Цього разу єдиної думки так і не було вироблено, що в дійсності свідчить про реальну неоднозначність питання, тим більше що й у світовій науці з цього приводу існує варіативність теорій.

Точка зору, що, при всіх розбіжностях, поєднує прихильників "теорії етносу" із західним науковим напрямком "примордіалізму" (від терміна "примордіальний", тобто природний, інтуїтивний), полягає в тому, що об'єктивні культурні й інші розбіжності зв'язують групу і формують її ідентичність. Один з перших примордіалістів – американський антрополог Кліффорд Гірц висловився в такий спосіб: "У кожнім суспільстві майже за всіх часів деякі прихильності виникають більше з почуття природної, деякі, сказати б, – духовної близькості, ніж із соціальної взаємодії" [11]. У викладі радянського вченого Михайла Крюкова це виставляється так: "При наявності певних зовнішніх умов складається сукупність факторів, під впливом яких з декількох (найчастіше різнорідних) етнічних компонентів починає формуватися нова етнічна спільність. У процесі її складання поступово і неодночасно з'являються ознаки, що об'єктивно відрізняють її від інших, синхронно існуючих етносів. Нарешті, коли ці ознаки стають досить відчутними, формується усвідомлення членами нового етносу як визначеної спільності" [12]. Крайньою формою цієї теорії є як би "біологізація" етносу, розгляд його скоріше як окремого біологічного виду, ніж спільності у межах виду homo sapiens.

Теорія, що одержала назву "ситуаціонізм" чи "інструменталізм", виходить з того, що ті чи інші етнічні символи, які формують національну самосвідомість (т.зв. "етнічні межі"), є інструментами у боротьбі за ресурси й інтереси окремих груп. Таким чином, етнічна самосвідомість є результатом мобілізації політичних, ідеологічних і т.п. зусиль будь-якої групи чи її еліти (що скоріш за все), у конкретній ситуації соціальної боротьби. Маргарет Нейджел так визначила кредо ситуаціонізму: "Ідентичність і культура є двома базовими складовими етнічності... Етнічність найбільш зрозуміла в динаміці, постійному розвитку як індивідуальної ідентифікації, так і групової організації… Етнічність є продуктом активної діяльності етнічних груп, що формують і переформують своє самовизначення і культуру; але культура також сконструйована сусідніми суспільствами, економічними і політичними процесами і діячами, що формують і переформують етнічні поняття і дефініції" [13]. Шанувальники цієї теорії на пострадянському просторі стверджують, що "…етнічна ідентифікація — це не тільки постійно мінливі уявлення про те, що є група. Це завжди боротьба за контроль над даним уявленням, за дефініцію, за те, що складає головні риси і цінності групи" [14].

Третій магістральний напрямок теоретичних міркувань йменують "конструктивізмом", оскільки його головною тезою є твердження про свідому сконструйованість етнічних зв'язків і етнічної самосвідомості. Маніфестом цього напрямку стала легендарна книга вождя конструктивізму датчанина Бенедикта Андерсона "Уявленні співтовариства". У цій книзі прямо стверджується: "Воно [національне співтовариство] уявлюване, тому що члени навіть найменших націй ніколи не впізнають своїх одноплемінників при зустрічі і навіть не почують про них, однак у свідомості кожного живе уявлення про співтовариство" [15]. У колишньому Радянському Союзі ця теорія теж знайшла своїх прихильників. Зокрема російський учений Є. Колпаков так сформував її основну думку: "Неможливо, щоб десятки мільйонів людей раптом стали вважати себе об'єднаними в групу без достатніх на те підстав. І, проте, це так... Даний вид спільності повинен приводити до формування в людей такої свідомості єдності своєї групи, яка могло б у ряді випадків існувати ніби сама по собі, незалежно від причин, що її породили" [16]. А директор Інституту этнології й антропології Російської Академії наук Володимир Тішков визначив етнічну ідентифікацію в такий спосіб: "...довільно (але не обов'язково вільно!) обрана чи запропонована ззовні одна з ієрархічних субстанцій, яка залежить від того, що в даний момент вважається етносом..." [17]. Крайністю для цього вчення, як і для попереднього, стає заперечення будь-якої реальності етносу й етнічної ідентифікації, на практиці – перетворення етнології в галузь соціології, або ж повне поглинання її останньою.

Примітно, що в таборі примордіалістів більшість складають етнологи (антропологи), у таборі ситуаціоністів – соціологи, а в таборі конструктивістів – історики.

У світовій науці були початі спроби запропонувати компромісні варіанти вирішення розглянутої дилеми. Одну з таких спроб почав, зокрема, англійський антрополог Ернст Геллнер [18]. За його спостереженням, незважаючи на те, що різниця у культурі між етнічними групами стирається, "політична значимість етнічних почуттів - важливий феномен історії ХІХ - ХХ ст... Ніколи за всю історію людства ідеї злиття політичних і етнічних кордонів і етнічної однорідності правлячої еліти і підданих ще не мали такого авторитету, як принципи політичної організації". Він спробував пояснити цей феномен власною теорією. На його думку, "доіндустріальні суспільства" характеризувалися насамперед розривом між високою культурою (елітарною, письмовою) і низькою (усною, народною). Індустріалізація спровокувала експансію високої культури у галузь низької і як наслідок – поглинання останньої. А оскільки "висока культура аж ніяк не безбарвна, вона "етнічно" пофарбована, і це — її невід'ємна сутність", то "...етнічність займає місце споріднення як основний засіб ідентифікації". Це думка цікава з того погляду, що, зважаючи на все, дійсне значення зв'язків, що ми називаємо етнічними і зв'язуємо з існуванням такої реальності, як "етнос", "народ", "національність", – у минулому було іншим, ніж сьогодні. До синтезу описаних теорій схиляються і багато вчених, зокрема в Росії: той самий С.В. Чешко чи Б.Е. Вінер і баг. ін.

Усе це разом узяте приводить до висновку (який майже ніхто не заперечує), що найважливішою ознакою етносу є те, що прийнято визначати як "етнічна ідентичність" і "етнічна ідентифікація", якщо ідентичність розуміти як ідеальне ототожнювання індивіда з групою, а ідентифікацію як механізм ідентичності та її прояв. Разом з тим, саме поняття "ідентифікація" неоднозначне і різнопланове, що підтверджує варіативність її причин і механізмів. Визначення Б. Андерсеном націй як "уявлюваних співтовариств" цілком застосовне до будь-яких співтовариств, заснованих на етнічній ідентифікації. При такім розумінні ясно, що зміст і орієнтація ідентифікації можуть залежати від політичних, історичних і інших обставин, тобто це явище здатне трансформуватися.

Так, відомі випадки, і автор може навести такі приклади, коли ідентифікація мінялася, причому як власна, так і зовнішня. Наприклад, шапсуги, один з підрозділів адигської етнічної спільності (Північний Кавказ, Росія), не завжди визначалися як "адиги", на початку своєї відомої з джерелах історії, тобто з кінця ХVІІІ ст. і, принаймні, усю першу чверть ХІХ ст., вони позначалися як "абази", тобто зараховувалися до абхазо-абазинського масиву (найбільш родинні адигам за мовою сусідні народи); самі адиги і шапсуги також не сприймали себе як єдине ціле, що часто провокувало збройні зіткнення. Але вже з другої чверті ХІХ ст. джерела починають усе впевненіше асоціювати шапсугів з адигською спільністю, а сьогодні їх належність адигам — безумовна аксіома, що відбивається на їх власній етнічній, культурній і навіть політичній самосвідомості. Таким чином, фактично за чверть століття, тобто протягом життя одного покоління, відбулася зміна етнічної ідентифікації і самоідентифікації [19]. І подібний приклад не є одиничним; це стосується багатьох народів, особливо нечисленних, які намагаються довести свої культурні (часом і політичні) права ідентифікацією себе з будь-якою близькою й родинною великою групою і відрізненням від усіх інших.

Виникає питання: якщо етноідентифікація "уявлювана", яким же чином все-таки існують різні народи зі своїми подібностями і відмінностями? Справа в тому, що саме питання про ідентифікацію стає актуальним при контактах представників різних спільностей, при необхідності відрізнитися від них; саме по собі існування термінів "українці", "вірмени", "росіяни" і т.п. припускає наявність не-росіян, не-українців і не-вірмен. Такий розподіл не може довго існувати, будучи винятково фіктивним, він має бути матеріалізований найрізноманітнішими відмінностями, що існують, чи знов сконструйовані, виявляючи їх по черзі чи в комплексі. Ці відмінності у вітчизняній науці одержали назву "етнічні ознаки" і, за теорією етносу, покладалися об'єктивними критеріями наукового виділення етносів [20]; у всякому разі, як ми знаємо, передбачалося, що саме вони й послужили формуванню етнічної самосвідомості. Хоча, на думку автора, вірніше буде їх розуміти не як формуючі фактори етнічної ідентичності, а як підтримуючі фактори етнічної ідентифікації.

"Етнічні ознаки" (реально існуючі чи вигадані) формують загальну картину, здебільшого поверхову, котра канонізується і стає "етнічним стереотипом" і позначенням етнічної єдностірозбіжності як індивідів, так і цілих співтовариств: "Так, передбачається, що англієць – це не тільки людина, яка говорить мовою Шекспіра, але й належить до білої раси. Це створює проблеми для тих, хто є англійцями за походженням, мовою і культурою, але не відповідає стереотипу за кольором шкіри. Вважається, що поляки чи хорвати повинні бути католиками, іранці – шиїтами, французи – не обов'язково католиками, але вже, у всякому разі, не мусульманами" [21]. Етностереотип, що формується для обслуговування ідентифікації, сам формує її, задаючи ідентифікуючі програми для різних комбінацій характеристик і змушуючи декларувати свою ідентичність відповідністю стереотипу. Слово "стереотип" тут вжито не в оцінному змісті, а в значенні "шаблони", канони чого-небудь, у даному випадку – збірних характеристик якої-небудь етнічної групи.

Етнічна ідентифікація вимагає ідеологічного обґрунтування. Якщо, умовно кажучи, "до цього" суб'єкти етнічної групи просто "знали" про свою належність до цієї групи, то ця ідеологія (або "міфологія") покликана пояснити їм і представникам інших груп, власне, чому вони складають цю групу. "Етнос — ніщо, якщо це не історична спільність, розрекламована власними спогадами" [22]. Для цього виявляються кілька об'єднавчих моментів, тобто саме тих "спогадів" як конструктивного, об'єднавчого зі "своїми" (на кшталт шаблону "брати-слов'яне"), так і "захисного" від "чужинців" характеру (радикальний варіант –"Бий будь-кого, рятуй будь-що!").

При цьому, особливо щодо "малих народів", не останню роль грає те, що можна визначити як "іридентизм". Термін "іридентизм", що застосовується у світовій науці, у сенсі: історично, етнічно обґрунтовані "територіальні вимоги однієї суверенної національної держави до іншої". [23]. На наш погляд, цей термін покликаний також вказати на прагнення однієї етнічної спільності культурно, історично чи політично асоціюватися з іншою спільністю. Тут варто згадати і про те, що ототожнення себе з будь-яким співтовариством найчастіше обумовлено прагненням відокремитися в рамках іншого співтовариства. Для цього не випадково обрано саме терміну "визволення", "звільнення" — необхідність обмежити вплив конгломерату, що нівелює, протистояти природній або насильницькій асиміляції спонукує культурну меншість шукати підтримки ззовні, і бажано там, де права носіїв родинної культури вже реалізовані в державній формі. Це додає вагомості і власним вимогам. Для слов'янських і християнських народів Османської імперії в XIX — початку ХХ ст. таким варіантом була Росія, для народів Північного Кавказу під час боротьби з Російською імперією — мусульманська Туреччина і т. п.

Проте з "уявлюваності" і "міфологічності" етнічної ідентифікації не випливає висновок про її безглуздість. Етнічність — своєрідний штрих-код, де зашифрована історична, культурна й етічна інформація, необхідна як для окремої особистості, так і для суспільства в цілому. Але цей "код" — не родинна пляма, від надається чи добровільно приймається за цілим комплексом умов. Усе це, на нашу думку, означає необхідність більш пильного вивчення різних аспектів цього явища.

Література:

  1. Чешко С.В. Человек и этничность // Этнографическое обозрение. — 1994. No 6. — С. 39

  2. Басилов В.Н. Традиции отечественной этнориогафии // Этнографическое обозрение. — 1988. No 2. — С. 33.

  3. Бромлей Ю.В. Очерки теории этноса. — М., 1983.

  4. Народы России. Энциклопедия. — М., 1994. — С. 466.

  5. Там же.

  6. Арутюнов С.А. Народы и культуры. Развитие и взаимодействие. — М., 1989. — С. 21, 35.

  7. Чешко С.В. Человек и этничность // Этнографическое обозрение. — 1994. No 6. — С. 35 — 49. Колпаков Е.М. Этнос и этничность // Этнографическое обозрение. — 1996. No 5. — С. 13 — 23.

  8. Арутюнов С.А. Этничность — объективная реальность (отклик на статью С.В. Чешко). // Этнографическое обозрение. — 1995. No 5. — С. 7 — 10.

  9. Козлов В.И. Проблематика этничности // Этнографическое обозрение. — 1995. No 4. — С. 39 — 54.

  10. Тишков В.Я. К вопросу о сущности этнической идентификации // Этнографическое обозрение. — 1998, No 6 — С. 1 — 24.

  11. Цит. по: Винер Б.Е. Этничность: в поисках парадигмы изучения // Этнографическое обозрение. — 1998. No 4. — С. 3 — 26.

  12. Крюков М.В. Эволюция этнического самосознания и проблема этногенеза // Расы и народы. Вып. 6. — М., 1976. — С. 63.

  13. Nagel J. Construction Ethnicity: Creaty and Recreaty Ethnic Identity and Cultura. — Social Problem. V. 5. No 1. — Feb. 1994. — P. 152.

  14. Идентичность и конфликтность в постсоветских государствах. Сб. статей. М., 1997. С. 96-114

  15. Anderson B. Imagineed Communities. Reflection of the Origin Spread of Nationalism. — London, 1983. – Р. 6

  16. Колпаков Е.М. Этнос и этничность // Этнографическое обозрение. — 1996. No 5. — С. 13 — 23.

  17. Тишков В.Я. К вопросу о сущности этнической идентификации // Этнографическое обозрение. — 1998, No 6 — С. 9 — 10.

  18. Геллнер Э. От родства к этничности // Цивилизация. Вып. 4. — М., 1997. — С. 95 — 102.

  19. Цій темі спеціально присвячені роботи автора: Некоторые этнические особености черноморских адыгов-шапсугов // Археология и этнография Северного Кавказа. Сб науч. трудов. — Краснодар, 1998. — С. 373 — 381. Этническая идентификация черноморских адыгов-шапсугов (ХVIII — ХХ вв.). Дисс... канд. ист. наук. — Краснодар, 2001. Етнонаціональна ідеологія: приклад чорноморських шапсугів (Росія).  Схід. – 2002. No 5. – С. 52-54, та ін.

  20. Бромлей Ю.В. Очерки теории этноса. — М., 1983. — С. 49.

  21. Геллнер Э. Указ.соч. — С. 95 — 96.

  22. Smith A.D. The Ethnic Origins of Nations. – Cambridge, 1991. – Р. 25.

  23. Nationalism. Oxford – New York, 1994. – Р. 270.



"Пролетаризація" вищої школи в УСРР у 1920-і роки: справжня та вигадана

Віталій Липинський, доктор історичних наук, професор кафедри історії та права Донецького національного технічного університету

У статті аналізуються принципи та методи формування колективів студентів у ВНЗ України в 1920-і роки. На основі розгляду соціального складу студентства зроблено висновок про те, що так звана "пролетаризація" ВНЗ залишалась фактично на рівні політичних намірів нової влади і реально відбувалась лише у вищих навчальних закладах інженерно-технічного профілю.



Соціально-класова трансформація, що відбувається сьогодні в незалежній Україні, введення платні за право навчання поряд з держбюджетним фінансуванням вищої освіти, створення поряд з державною широкої мережі приватних ВНЗ (у 2000 році в Україні діяло 298 університетів, академій, інститутів. Серед них 206 ВНЗ державної власності) [1] призвели до зміни принципів та критеріїв у формуванні колективів студентів і їх соціального складу. Розгляд цих процесів повинен спиратися на історичний досвід у минулому, особливо у період 1920-х років.

Соціальний склад студентства України у дореволюційні часи формувався переважно з представників так званих "нетрудових елементів" та службовців. За даними перепису студентства Харкова у 1909 р., представники дворянства, духовенства, почесних громадян складали 42,3%, службовців – 31,8%, селян – 5,5%, робітників та ремісників – 5,3%, інші категорії – 15,1% [2]. Тому політика так званої "пролетаризації" вищої школи, яка мала на меті відкрити доступ до вищої школи представникам робітників та селян, мала певний сенс і спиралась на переконливі статистичні дані.

Але ця мета досягалась двома нерівнозначними засобами: регулюванням прийому до ВНЗ та соціальними "чистками" складу студентів. Аналізуючи соціальний склад прийому до ВНЗ на початку 20-х років, ми прийшли до висновку, що фактично "пролетаризації" набору до ВНЗ у повній мірі не відбувалось. Наприклад, у 1921 р. до ВНЗ України було зараховано 13700 студентів, серед яких робітники складали лише 12%. Навіть до інституту народного господарства у Харкові у 1922 р. було зараховано тільки 5% робітників і 2% селян. У ВНЗ Києва прийом студентів у 1922 р. становив 2249 осіб, серед яких налічувалось 14% робітників [3].

Фактично процес "пролетаризації" на початку 20-х років відбувався лише у ВНЗ інженерно-технічного профілю. Так, у 1923/24 навчальному році до цих ВНЗ було зараховано 46,4% робітників. У той же час до медичних – 8,4%, педагогічних – 5,7%. Партійні комітети намагались контролювати процес здійснення "пролетаризації" ВНЗ. Так, бюро Київського окружного комітету КП(б)У у лютому 1926 р. розглянуло питання "про соціальний склад студентства київських ВНЗ" і визнало його незадовільним, закликавши ВНЗ посилити "пролетаризацію" [4]. А в листопаді цього ж року у матеріалах, підготовлених на засідання бюро, вказувалось, що у 1926 р. чисельність робітників у ВНЗ Києва складала 18%, у медичному інституті – 5,5%, а в педагогічному – тільки 3,5% [5].



Динаміка прийому до вузів за соціальним походженням [6].

Навчальні роки

Робітники

%

Селяни

%

Службовці та інтеліґенція %

Інші

%

1921/22

12,0

15,1

61,2

11,7

1922/23

14,2

17,3

58,0

10,5

1923/24

16,9

19,4

52,6

11,1

1924/25

22,5

20,8

47,2

9,5

1925/26

28,6

22,2

43,7

5,5

1926/27

28,5

24,8

43,5

3,2

1927/28

29,5

26,0

41,4

3,1

1928/29

34,5

32,5

29,7

3,3



З таблиці видно, що протягом 20-х років, незважаючи на встановлений принцип "пролетаризації ВНЗ", в інститути та технікуми зараховували переважно представників службовців і інтеліґенції, чисельність яких у наборі 1921/22 навчального року склала 61,2%, а в 1927/28 – 41,4%. Завдяки цьому рівень знань студентів повною мірою відповідав вимогам освіти. В той же час чітко відстежується тенденція поступового скорочення представників службовців та інтеліґенції за рахунок збільшення вихідців з робітничого та селянського середовища. Це призвело до того, що у наборі студентів 1928/29 навчального року вперше дещо переважали у порівнянні з іншими верствами населення представники робітників (34,5%), а взагалі у цьому наборі також вперше було досягнуто паритетне представництво робітників і селян, службовців та інтеліґенції.

Отже, сформований у радянські часи і розвинутий у сучасній українській історичній науці стереотип про заповнення вищої школи у 20-і роки представниками робітників та їх чисельне домінування в інститутах і технікумах, а також про защемлення інтересів інтеліґенції не відповідає дійсності. Ці явища мали місце лише у ВНЗ інженерно-технічного профілю, де протягом 20-х років чисельно переважали робітники.

Іншим засобом регулювання складу студентства були так звані соціальні "чистки", які мали негативний характер і наслідки. Слід відмітити, що система "чисток" соціального складу студентства склалась уже на початку 20-х років. Починаючи з 1921 р. такі "чистки" проводились щорічно. У ході цих перевірок з ВНЗ переважно відраховувались представники інтеліґенції, службовців та підприємців. Серед них великий відсоток складав так званий "академічний баласт" - довічні студенти, які тільки числились у списках, а ВНЗ не відвідували. Так, у 1921 р. з ВНЗ було відраховано 4 тис. "різних контрреволюційних елементів" і 7 тис. таких, "що тільки вважались студентами". Підбиваючи підсумок "чистки" 1921 р., Я.П.Ряппо писав, що "минулорічна перереєстрація вивільнила наші інститути від номінального балансу (2%). Це і "мертві душі", і малокорисні для радянської держави елементи" [7]. У 1922 р. "чистки" соціального складу студентства було поновлено. Так, у січні 1922 р. бюро Київського губкому КП (б)У прийняло рішення про проведення чергової перереєстрації студентів ВНЗ. Для проведення "чистки" було створено комісію, до складу якої увійшли представники партійних, радянських та профспілкових органів [8]. У жовтні 1922 р. з інституту народної освіти у Кам'янець-Подільську було відраховано 200 студентів [9]. Загалом у 1922 р. у ході так званої "перереєстрації" ВНЗ покинули 8 тис. студентів [10].

Оскільки збільшити відсоток робітників до запланованих показників шляхом їх набору через систему відряджень не вдалось, у 1923 і 1924 рр. знову були проведені так звані "соціально-академічні перевірки" складу студентів. Найбільшого суспільного резонансу набула "чистка" студентства 1924 р. Якщо в Росії аналогічну "чистку" проводили влітку 1924 р., то в Україні її запланували на осінь.

Слід підкреслити, що, на відміну від попередніх "чисток", так звана "соціально-академічна перевірка" складу студентства 1924 р. мала свої відмінності. У засобах масової інформації, на зборах студентських колективів робився наголос на суто академічній стороні цієї чергової акції. Так, журнал "Студент революції" напередодні проведення "чистки" писав: "Усі попередні "чистки" обмежувалися тільки політичною стороною, академічна заборгованість не піддавалась детальній перевірці і не була суттєвим мотивом для виключення з ВНЗ. Зараз буде проведено суто академічну "чистку", яка повинна торкнутися й пролетарської частини студентства" [11]. Але на початку літа 1924 р. голова Головпрофосу Я.П.Ряппо звернувся до ЦК КП(б)У з повідомленням, що Одеський губком без відома Головпрофосу і всупереч інструкціям ЦК вже розпочав "чистку" за власним планом. Окрім контрольних цифр щодо скорочення складу студентства, Одеський губком КП(б)У розробив і власні підходи до проведення цієї акції. По-перше, "чистку" провести негайно. По-друге, "чистку" останнього курсу "провести з особливою жорсткістю, не роблячи винятків для тих, хто успішно склав іспити". По-третє, за допомогою "чистки" "досягти необхідного відсотка пролетарського елемента" у ВНЗ[12].

У деяких ВНЗ Одеси ректори та правління інститутів відмовились виконувати розроблені у губкомі інструкції. Ректор Одеського інституту народного господарства звернувся за допомогою до Головпрофосу і принципово відстоював власну позицію в проведенні цієї акції: "чистка" восени; старший курс не чіпати; до кожного студента підходити особисто, а не підлаштовувати під відсоток.

Інцидент в Одесі змусив ЦК КП(б)У розробити цілком таємний циркуляр про проведення соціально-академічної перевірки інститутів і робітфаків. У ньому наводились нормативи відрахування та застереження про те, що ці цифри на місцях не можуть бути перевищені. Крім того, губкомісіям було суворо наказано, що для уникнення "небажаних розмов… проводити особисте опитування не тільки визначеної сумнівної частини студентства, запланованої до скорочення, але і частини людей, які не викликають сумнівів" [13].

До кінця жовтня у більшості інститутів "чистку" було завершено. У технікумах (оскільки вони були створені за радянських часів) "чистку" не проводили. 20 жовтня 1924 р. Нарком освіти О.Шумський сповіщав секретаріат ЦК КП(б)У, що після перевірки з інститутів було відраховано 6 тис. студентів, тобто 17% від їх загальної чисельності. У харківських інститутах з 2 тис. відрахованих студентів 89,4% становили представники інтеліґенції, службовців, підприємців, кустарів. Чисельність відрахованих робітників – лише 3,4% [14]. Офіційно "чистку" 1924 р. було завершено у жовтні, але її підсумки було підбито на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У тільки 6 лютого 1925 р. В прийнятому рішенні зазначалось, що "соціально-академічну перевірку слід вважати завершеною … і що система "чисток" повинна бути замінена системою підбору студентів" [15].

Проте система "чисток" студентства продовжувалась до кінця періоду, що вивчається. Нового піднесення вона набула наприкінці 20-х років. В грудні 1928 р. у Харківському інституті народного господарства розпочала роботу комісія з перевірки соціального складу студентів. Цього разу акція мала відверту соціально-класову спрямованість [16]. Для виявлення соціального походження окремих студентів ВНЗ почали відряджати своїх представників. Так, у 1928 р. були обстежені села Березанського району. За матеріалами перевірки, з Київського політехнічного, ветеринарного, кооперативного інститутів було виключено декількох студентів як дітей куркулів [17]. У 1929 р. в усіх ВНЗ України проходили виключення студентів за соціальне походження. Так, у січні 1929 р. в Одеському інституті народної освіти було вилучено 11 осіб, а в квітні – 28. У Харківському медичному інституті 15-20 студентів виключали з ВНЗ майже щомісяця протягом першого півріччя 1929 р. [18].

Аналізуючи процес виключення студентів з ВНЗ України у 20-і роки, необхідно враховувати той факт, що багато з них потім зуміло знову повернутися до ВНЗ або отримати диплом через екстернатуру. Повернення відрахованих студентів знову до ВНЗ відбувалось за рішенням Центральної комісії з студентських питань, яку було створено Головпрофосом у жовтні 1922 р. [19]. Так, у 1923 р. за рішенням цієї комісії до складу студентів було повернуто 113 осіб, вилучених з Київського інституту народного господарства [20]. На місцях діяли губернські комісії з студентських питань, які теж мали широкі повноваження. Протягом 1925 р. тільки Центральна комісія з студентських питань розглянула 2248 заяв студентів про повернення до складу студентів, з яких 32,7% було цілком задовільнено, 3,8% надіслано до екстернатури, 4,5% повернуто на перегляд до ВНЗ [21]. Як це не дивно, але навіть наприкінці 20-х років Центральна комісія з студентських питань принципово захищала інтереси відрахованих з ВНЗ осіб. У цей час журнал "Студент революції" писав: "Немає жодного ВНЗ в Україні, який би не мав претензій до Центральної комісії з студентських питань… яка захищає вовків у шкурі вівці" і пропонував включити до складу комісії представників заводів, а засідання комісії проводити на виробництві [22].

Поряд з Центральною комісією з студентських питань та відповідними комісіями на місцях певну увагу до долі виключених з ВНЗ студентів виявляли Наркомос України, а також деякі місцеві партійні комітети. Так, у жовтні 1924 р. після закінчення соціально-академічної перевірки студентів Наркомос видав інструкцію, за якою студентам, виключеним з останнього та передостаннього курсів, дозволялось складати іспити в екстернатурі [23], а секретаріат Київського окружного комітету КП(б)У прийняв рішення про повернення до вузу студента медичного інституту Шніцера [24].

Отже, ні соціально-класові обмеження, що встановлювались при зарахуванні до складу студентів, ні так звані "соціально-академічні перевірки" студентства не мали повного успіху і зустрічали вперту протидію з боку викладачів, професури, керівників ВНЗ, Наркомосу, студентів та їх демократичних організацій. Ця протидія зводилась до того, що головним критерієм навчання у вищій школі повинно бути не соціальне походження, а рівень знань. Реальним відображенням цієї протидії був соціальний склад студентів інститутів та технікумів, де протягом 20-х років домінували представники інтеліґенції, службовців та підприємців, які об'єктивно мали більш високий рівень знань. Наприклад, у 1926/27 навчальному році у медичних, соціально-економічних, педагогічних та художніх інститутах чисельність представників інтеліґенції та службовців складала 69,2% – 76,8% [25]. У технікумах цей показник був дещо нижчий. І тільки в індустріально-технічних і сільськогосподарських ВНЗ переважали відповідно робітники та селяни, що пояснюється певною мірою відсутністю відповідного попиту з боку інтеліґенції, службовців та підприємців на отримання цих спеціальностей.

Література:

  1. Литвин В. М. Україна: досвід та проблеми державотворення. – К, 2000. - С. 446.

  2. Итоги переписи студентов г. Харькова // Студент революции. - 1923. - No 7-8. - С.7.

  3. Итоги приема в вузы // Студент революции. – 1923. - No 2-3. – С. 102.

  4. Київський облдержархів, ф. р. – 10408, оп. 1, спр. 29, арк. 1.

  5. Там само, спр. 76, арк. 2.

  6. Таблицю складено автором: ЦДАВО України, ф. 166, оп. 8, спр. 91, арк. 20; ЦДАГО України ф. 1, оп. 20, спр. 1514, арк. 10; спр. 1020, арк. 123; Студент революції. – 1932 - No 29-30. – С. 9.

  7. Ряппо Я. О реформе высшей школы на Украине // Студент революции. - 1922. - No 1. – С. 12.

  8. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 1126, арк. 26; спр. 1129, арк. 12.

  9. Там само, спр. 1513, арк. 46-47.

  10. 10. Касьянов Г. В. Українська інтелігенція 20-х-30-х років; соціальний портрет та історична доля. – К, 1992. - С.58.

  11. 11. Вопросы строительства высшей школы // Студент революции. – 1924. - No 3-5. - С. 12.

  1. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 1126, арк. 26; спр. 1129, арк. 12.

  2. Так само, спр. 1513, арк. 46-47.

  3. Итоги социально-академической проверки и нового приема в харьковские вузы // Студент революции. – 1924. - No 7 . – С. 10.

  4. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 1966, арк. 9.

  5. Разоблачение вражеских элементов началось // Студент Жовтня. – Харків. – 1928. – 15 грудня.

  6. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 2704, арк. 20

  7. Классовый враг наступает // Рефлекс. – 1929. – 16 января; 7 марта; 16 апреля.

  8. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 1076, арк. 47.

  9. ЦДАВО України, ф. 166, сп. 3, спр. 628, арк. 10-12.

  10. Там само, арк. 97.

  11. На защите куркулей и поповских дочек // Студент революции. – 1930. - No 1. – С. 27.

  12. ЦДАВО України, ф. 166, сп. 4, спр. 315, арк. 12.

  13. Київський облдержархів, ф. р. – 10408, сп. 1, спр. 85, арк. 4.

  14. ЦДАГО України, ф. 166, сп. 4, спр. 199, ч. ІІІ, арк. 3.



Греко-католицька церква в суспільному розвитку України: відновлення і офіційне визнання на переломі 80-90-х рр. ХХ ст.

Василь Марчук, доктор філософії, кандидат історичних наук, доцент, Прикарпатський університет ім. Василя Стефаника

Стаття аналізує відродження й організаційну розбудову греко-католицької церкви, її суспільно-виховну місію. Особлива увага приділена проблемі міжконфесійних відносин. Зроблено висновок, що після офіційного визнання греко-католицької церкви розпочався новий етап її історії - процес становлення і розбудови.



У 90-х роках ХХ ст. в Донецькому краї з'явилися перші греко-католицькі громади, які створили вихідці із Західної України, що за комсомольськими путівками "добровільно" приїхали у 40-і роки відбудовувати шахти і залишились працювати. Там же оселилися немало західних українців, які поверталися додому із сибірських таборів. Власне вони і стали ініціаторами побудови низки церков і капличок. Сподіваємося, що читачам Донбасу і всієї України стане в нагоді розвідка з історії УГКЦ.

Суспільний рух за відновлення діяльності Української греко-католицької церкви став історичною складовою національно-визвольного руху кінця 80-х - початку 90-х років, який "за своїми масштабами вийшов за рамки суто релігійного питання, набувши політичного характеру" [1]. Сорок чотири роки вона діяла у підпіллі після насильницької ліквідації 1946 р. Тисячі непокірних її священиків і монахів на чолі з єпископами і митрополитом Йосифом Сліпим ув'язнені у концтабори, сотні парохів змушені були прийняти православ'я, а найрадикальніші пішли у підпілля. Радянська історіографія та компартійна преса намагалися сформувати спотворений образ УГКЦ, залякуючи віруючих латинізацією та денаціоналізацією. Могутній комуністичний пропагандистський апарат і промосковська церква здійснювали широкомасштабний ідеологічний тиск на віруючих українців. Тоталітарно-атеїстична система намагалася викорінювати релігійність населення західних областей, жорстоко боролася з греко-католицькою церквою, яка віками була оплотом національної свідомості, чинником самозбереження й консолідації українського етносу. Церкву загнали у катакомби, її храми закрили, зруйнували або перетворили у господарські приміщення. "Пощастило" тим храмам, які стали православними або ж музеями. Тоталітарна система була впевнена у незворотності цього руйнівного процесу на західноукраїнських землях, як, зрештою, й у Центрально-Східній Європі [2].

Проте УГКЦ виявила виняткову життєздатність, а її духовенство й вірні - незламну віру у відновлення батьківської церкви. Запорукою відродження церкви було існування діючої підпільної організації. Згідно з даними глави УГКЦ в Римі кардинала Мирослава Любачівського наприкінці 1980-х рр. її підпілля нараховувало десять ієрархів, близько тисячі священиків, тисячу двісті ченців і черниць та 4,5 млн віруючих [3]. Інші дані містять звіти офіційних органів влади: 1988 р. у Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській та Закарпатській областях було 260 священиків, 385 ченців і черниць та лише 100 тис. віруючих греко-католиків [4].

Рух за легалізацію УГКЦ не припинявся від самого Львівського "собору" 1946 р. Та особливого розмаху він набув з початком реформ Михайла Горбачова, який 1985 р. в умовах явної соціально-економічної кризи радянської тоталітарної системи розпочав радикальні зміни у політиці з метою її збереження. Було проголошено курс на демократизацію суспільства, гласність і плюралізм у рамках соціалістичного ладу. Та, за влучним висловом харківського владики УАПЦ Ігоря (Юрія Ісіченка), тим самим під комуністичний режим заклав потужну вибухівку [5].

Каталізатором легалізації підпільної церкви стали перешкоди владних структур у відзначенні віруючими тисячолітнього ювілею хрещення в 1988 р. Власне тоді греко-католикам вдалося провести несанкціоновані владою масові богослужіння в Грушеві Львівської області і Зарваниці Тернопільської області. Це ще раз привернуло увагу антикомуністичної опозиції та широкої громадськості до проблеми дотримання прав віруючих на свободу віросповідання в СРСР. Відтак хвиля нових богослужінь релігійно-політичного характеру прокотилася багатьма населеними пунктами Львівщини, Івано-Франківщини і Тернопільщини. Населення цього регіону часто їздило у Польщу та Югославію, де греко-католицька церква була вже легалізована.

Групи греко-католицьких ієрархів і священиків неодноразово зверталися з вимогами легалізації церкви у вищі інстанції держави і міжнародні організації. У січні 1989 р. Івано-Франківський єпископ П. Василик знову звернувся до М. Горбачова з проханням про зустріч і переговори щодо "наболілих питань, пов'язаних з організацією нашої церкви" [6]. У травні того ж року делегація єпископів і священиків УГКЦ прибули до Москви з петицією для М. Горбачова про відновлення церкви, а також вели переговори у Раді в справах релігії. Коли ж делегація не отримала позитивної відповіді, група греко-католиків почала в Москві голодування, яке тривало до кінця листопада 1989 р. Крім того, надіслано петиції до учасників Віденського і Паризького форумів держав-учасниць наради з питань безпеки і співпраці Європи. Особливої ваги набули акції на честь 1000-ліття хрещення Руси-України. Коли в Римі відбулася зустріч президента Горбачова з Папою Іваном Павлом II і встановилися дипломатичні відносини між СРСР і Ватиканом, стало можливим поставити питання про легалізацію УГКЦ і реєстрацію її громад на найвищому рівні. Внаслідок цих заходів Кремль погодився підготувати новий закон про свободу совісті, який узгоджувався б із міжнародними правовими актами з проблем прав людини і релігійних свобод [7].

Відродженню УГКЦ активно сприяли українські громадсько-політичні формування: Народний Рух України, Гельсінська спілка, Український Християнський демократичний фронт та ін. Перший збір Руху у вересні 1989 р., який об'єднав у своїх рядах близько 280 тис. членів, прийняв ухвалу "Про церкви в Україні". Вона декларувала свободу віросповідання, наповнювала реальним змістом закон про відділення церкви від держави, звинувачувала РПЦ у прислужництві комуністичному режимові, вимагала легалізації УГКЦ та засуджувала Московський патріархат за перешкоди у відродженні національних церков [8]. А втім, другий збір Руху 1990 р., коли проблема легалізації вирішилась й розпочався процес відродження і розбудови українських греко-католицької та автокефальної православної церков, відзначив важливу роль релігійних чинників у державному будівництві [9]. Ця орієнтація на пріоритет національно-патріотичних устремлінь насамперед пов'язувалась з історією греко-католицької церкви, яка протягом віків була чинником самозбереження і консолідації українського етносу. Саме вона зуміла у вкрай несприятливих умовах зберегти національну форму в побуті, обрядах, традиціях. Століттями вона суттєво впливала на форми суспільної та індивідуальної свідомості, соціальні відносини, спричинилася до ідейно-політичної єдності українського народу. Отже, взаємозв'язок національного відродження України з відродженням національної церкви став необхідною умовою державотворчого процесу.

Слід зауважити, що відновлення легального статусу церкви, діяльність і розбудова її структур, становлення релігійного життя греко-католиків відбувалися у складній ситуації громадсько-політичного життя в Україні. Адже десятиліттями комуністична пропаганда таврувала УГКЦ, а широкомасштабна антикатолицька спрямованість режиму становила один з головних чинників його внутрішньої політики. Не можна ігнорувати вплив РПЦ, яка більше сорока років панувала не лише у регіоні, а й у всій Україні. Спільно з партійними і урядовими чинниками вона перешкоджала відродженню УГКЦ, насамперед через перспективу втрат мільйонів віруючих, відтак значних прибутків, та тисяч церковних споруд, монастирів, іншого майна. На початок 1991 р., коли кількість греко-католицьких громад досягла у Львівській області - 907, Івано-Франківській - 375, Тернопільській - 392 і Закарпатській - 127, РПЦ вдалося контролювати близько 600 [10]. Окрім всього, у західному регіоні відроджувалась Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), ієрархія якої намагалася привернути віруючих до своєї конфесії, відтак претендувала на частину храмів. За словами архиєпископа Володимира Стернюка, ще перед проголошенням автокефалії на парафії апостолів Петра і Павла (19 серпня 1989 р.) о. Володимир Ярема (з 1993 р. - патріарх Димитрій) приходив до нього з пропозицією приєднатися до автокефального руху. "Я йому відповів, - згадував В.Стернюк, - що не збираюся міняти віри і переходити до автокефальної церкви, бо дотепер я за неї (УГКЦ - В.М.) терпів, тепер тим паче віри своєї не зміню" [11]. В. Стернюк висловив припущення, що одним з організаторів нового антикатолицького руху міг бути й тодішній православний львівський архієрей владика Никодим (Руснак) [12]. Демократичні перетворення 80-х років дозволили колись ліквідованій більшовиками церкві 20 жовтня 1989 р. зібрати собор у Львові й проголосити своє відродження. Отже, відродження УГКЦ і УАПЦ розпочалося і проходило паралельно. На жаль, їх співпраця не склалася. "Шкода, що УАПЦ одразу ж зайняла таку гостру позицію щодо УГКЦ, - писав тодішній голова Львівської облради В'ячеслав Чорновіл, - й двічі шкода, що вони обидві обрали конфронтацію замість розумної релігійної дискусії" [13].

На час виходу УГКЦ із підпілля і в перший період відновлення вона мала в Україні лише три єпархії: Львівську, Івано-Франківську та Мукачівську, яка через Апостольського нунція в Україні підпорядковувалась Ватикану. Вони складали Львівську митрополію, якою керував архієпископ Володимир Стернюк, глава УГКЦ - верховний архієпископ і кардинал Мирослав-Іван Любачівський знаходився у Римі. 3-10 лютого 1991 р. у Ватикані зібрався останній поза Україною синод усієї ієрархії церкви за участю єпископів із Західної України. Він обговорив ситуацію в Україні і прийняв рішення про переїзд глави УГКЦ до Львова [14]. Вже 30 березня митрополит М. Любачівський прибув до історичного центру УГКЦ в Україні й того ж дня провів архієрейську службу Божу в соборі св. Юра, а наступного дня був присутній на величній академії, де його вітали керівники області і тисячі греко-католиків. З цієї нагоди Папа Іван Павло II надіслав кардиналові М. Любачівському послання, в якому зазначав: "Щасливі обставини, що принесли воскресіння католицької церкви візантійсько-українського обряду і правну відбудову її ієрархії, дозволяють тепер Вашій еміненції святкувати Пасху в українському катедральному храмі у Львові… Є це поворот, що замикає епоху, позначену геройським свідченням віри і твердої вірності до Петрової столиці тисяч і тисяч віруючих, які - разом зі своїми пастирями - прийняли хрест, що привів до воскресіння церкви в Україні" [15].

Приїзд до України глави УГКЦ й утвердження його на святоюрському престолі позначив остаточну легалізацію церкви, кінець катакомбного існування і початок нової епохи в її історії. Довголітня боротьба українського народу за відродження національної церкви завершилася перемогою. "Історія має свої невловимі закони, яких не можна зупинити ні бісівською комуністичною ідеологією, ні мілітарними силами, - говорив у вітальному слові В'ячеслав Чорновіл. - Сталося те, що мусило статися: до свого дому повернувся верховний архієпископ Української греко-католицької церкви блаженнійший Мирослав Іван кардинал Любачівський. Це стало можливим внаслідок боротьби нашого народу за волю взагалі, і зокрема Галичини, яка веде перед у національному відродженні України. Тільки хвилі зростаючих змагань за демократію і самостійність Української держави стали можливими вихід з підпілля Української греко-католицької церкви і ті здобутки, які ми маємо на сьогодні… Ми надіємося, що з Вашим прибуттям на рідну землю Українська греко-католицька церква підніметься на ще вищий ступінь і зробить ще більше для торжества віри, торжества ідеї Української самостійної держави" [16]. Повернення глави церкви в Україну у значній мірі сприяло відродженню УГКЦ, крім того, як слушно зауважив тодішній заступник голови облради, дисидент Іван Гель, "сприятиме поглибленню наших контактів з Ватиканом, стане важливим кроком у налагодженні зв'язків і співпраці з національними церквами всіх країн" [17].

23 квітня того ж року Верховна Рада УРСР прийняла Закон "Про свободу совісті та релігійні організації", що регламентував одну з найважливіших проблем етнонаціонального розвитку суспільства. Нарешті скасували всі заборони щодо релігії та церковних організацій і громадянам республіки законодавчо надавалися права на свободу совісті і віросповідання, інтереси віруючих та релігійних організацій поєднувалися з інтересами держави [18]. Отже, релігія набувала нового суспільного статусу, наповнювалася етнонаціональним змістом. Розпочалося докорінне переосмислення ролі й місця релігії в суспільстві і державі, повернення в побут народу обрядів, звичаїв та історичних традицій національної духовності. Низкою законодавчих актів в Україні визналися такі релігійні свята, як Різдво Христове, Великдень, Трійця.

Таким чином, греко-католицька церква, нарівні з іншими конфесіями України, дістала офіційне визнання. Розпочався новий етап її історії - процес становлення і розбудови.

Література:

1. Кобута Степан. Політичні аспекти легалізації Української Греко-Католицької Церкви (1987-1991) // Людина і політика. - 1999. - No 3. - С. 23.

2. Див.: Polska-Ukraina. 1000 lat sasiadstwa. T. 4. - Przemysl, 1998; T. 5. - Przemysl, 2000; Історія релігії в Україні: у 10-ти томах. Т. 4. Католицизм / За ред. П. Яроцького. - Київ, 2001. - С.451-472.

3. Там само. - С. 24.

4. Центральний державний архів громадських організацій України (ЦДАГОУ). Ф. 1, оп. 25, спр. 3143, арк. 41; спр. 3330, арк. 9-20; арк. 27.

5. Ісіченко Ігор, архиєпископ. Історія Христової церкви в Україні. - Харків, 1999. - С. 205.

6. Документи патріаршого Собору Української Греко-Католицької Церкви. Перша сесія. Жовтень 1996 рік. - Львів: Свічадо, 1998. - С. 26.

7. Історія релігії в Україні. - Київ: Знання, 1999. - С. 614.

8. Літературна Україна. - 1989. - 19 жовтня; Вістник Руху. - 1990. - No 5. - С. 20.

9. Літературна Україна. - 1990. - 1 листопада.

10. Головащенко Сергій. Історія християнства. - Київ: Либідь, 1999. - С. 284.

11. Юраш А. Українське православ'я за і після патріарха Димитрія // Поступ. - 2000. - 6 травня.

12. Там само.

13. Чорновіл В. Ідея єдності для мене абсолютна // Відродження. - 1990. - No 10. - С. 10.

14. Стоцький Ярослав. Історичні аспекти відновлення, реорганізації та структурування православних і католицьких церков в Україні у 1988-1999 роках // Київська Церква. - Київ-Львів, 1999. - No 2-3. - С. 54.

15. За вільну Україну. - 1991. - Червень. - Спецвипуск.

16. Там само.

17. Там само. - 2 квітня.

18. Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" // Відомості Ради УРСР. - 1991. - No 25. - С. 656-666.



Проблема наростання конфлікту між Італією та Туреччиною
(січень-вересень 1911 р.)

М.О. Левченко, пошукач кафедри всесвітньої історії Донецького національного університету

У поданій статті розглянута динаміка зростання конфлікту у італо-турецьких відносинах у січні-вересні 1911 р. Автор показує, що на момент розв'язування війни між двома країнами саме Італія мала перевагу перед Туреччиною як у дипломатичному, так і у військовому відношенні.

З точки зору і в плані виявлення початкової динаміки вказаного міжнародного конфлікту початку ХХ ст. конче важливо розглянути процес загострення відносин між Італією та Туреччиною у першій половині 1911 р.

Взимку 1911 р. почалося різке загострення у відносинах між Італією і Туреччиною. У листі від 18 лютого 1911 р. посол у Римі князь Долгорукий повідомляв, що „кожен день треба відмічати погіршення турецько-італійських відносин. Незначні події, нагромаджуючись, сприяють взаємному роздратуванню і постійно розпалюють його. Зверхнє ставлення молодотурків особливо обурює італійську громадську думку і пресу. Неодноразово доводиться вислуховувати зауваження про те, що Порте ставиться до Італії як до якоїсь південноамериканської республіки" (1).

У результаті подібних настроїв в урядових колах Італії взимку 1911 р. виникла думка про висадження італійських військ у Тріполі. Але на скликаній з цього приводу раді міністрів рішення було відкладене через заперечення голови ради міністрів Луццаті і міністра закордонних справ Сан-Джуліано, хоча вже попередньо військовим міністром було видано наказ посадити на судна в Генуї війська. Треба відзначити, що велика роль у скасуванні цього рішення також належала послу Німеччини, який зумів переконати Італію в небезпечності передчасного рішення тріполітанського питання. Занепокоєна Туреччина веліла своєму посланцю у Берліні негайно вияснити, "чи існує у договорі, що укладений урядами Троїстого союзу, такий пункт, за яким забороняється одній із трьох сторін, що домовляються, вживати агресивних заходів проти провінції якої-небудь держави" (2). Міністр закордонних справ Німеччини повідомив, що такого пункту у договорі не існує, але запевнив турецького посла, що "Італія не зробить нічого, поки буде збережена у Середземному морі існуюча рівновага" (3).

Певну роль у загостренні відносин з Туреччиною італійський уряд приписував і постійній ворожості до них з боку губернатора Тріполі Ібрагім-паші. Військовий – молодотурок, що посів місце губернатора з публічно висловленим наміром протистояти всім італійським намаганням мирного проникнення, – навмисне бойкотував італійський капітал "Банко ді Рома" у Тріполі. Зробивши все для неможливості купівлі італійських земель у Лівії, він охоче підтримував американців у справі розкопок сірчаних рудників. Газети стверджували, що він дуже возвеличився, заявляючи, що Туреччина з тією підтримкою, яку вона має у Європі, може "зневажати Італію" (4).

Головними причинами для занепокоєння та невдоволення, що проявлялися Італією і розбурхали пресу, послужили поступка турецьким урядом американській компанії права проводити розкопки в Кіренаїці і поширені плітки про залучення іноземців до експлуатації сірчаних рудників, яких там було занадто багато. Через конкуренцію з сіцілійськими сірчаними рудниками це питання мало важливе економічне значення для Італії, яка активно добивалася для себе виключної концесії у цьому питанні. Також тривогу викликало і бажання Туреччини створити сучасний флот із сучасних броньовиків (5).

Злиття „Банко ді Рома" з банком „Сочієта Коммерчіалє д'Орієнте", який контролював італійську торгівлю з Туреччиною і її окраїнами, яке відбулося у березні 1911 р., також призвело до розширення діяльності цих банків у Албанії і Тріполітанії (6). Найбільший „Банко ді Рома" неодноразово виступав з вимогами охороняти його інтереси від свавілля турецької влади. З цього приводу представник Росії у Ватикані князь Волконський писав, що „значимість ролі цього банку у нинішньому конфлікті настільки очевидна, що навіть переоцінюється у тутешній громадській думці, яка твердить, ніби війна викликана саме діяльністю керівників "Банко ді Рома" (7). Ватикан, що був вкладником цього банку, також негласно підтримував ідею італійського захоплення Тріполітанії.

Друга марокканська криза, яка вибухнула весною 1911 р. через інцидент в Агадірі, загострила суперництво Франції і Німеччини у регіоні Північної Африки, привернула ще більшу увагу італійського уряду до проблеми Лівії. Тут були і побоювання, що "Франція, захопивши Марокко, може втратити інтерес до реалізації франко-італійських угод 1900-1902 рр., які стосувалися Тріполітанії і Кіренаїки, і острах посилення позиції Франції у Північній Африці та західному регіоні Середземномор'я, і прагнення використати сприятливий момент, коли всі великі держави погрузли в марокканських справах і були особливо зацікавлені у доброзичливому ставленні Італії" (8).

Паралельно з напруженою дипломатичною роботою, яку активно розгорнув італійський уряд у всіх правлячих кабінетах Європи з метою заручитися їх підтримкою на випадок захоплення Тріполітанії і Кіренаїки, італійська преса зі свого боку також проводила войовничу кампанію, готуючи громадську думку до можливих подій на півночі Африки.

Італійці активно продовжували свої приготування для захоплення Тріполітанії і Кіренаїки. У вересні 1911 р. місцеві італійські установи вже отримали інструкції стосовно своїх дій в разі початку воєнних дій. Розгорнута широка кампанія у італійській пресі зробила лівійське питання майже вирішеним. Очікувальний настрій італійського уряду пояснювався ще й тим, що надзвичайно важливим фактором у ситуації, що склалася, було з'ясування розмірів тієї можливої підтримки, яку б Німеччина визнала потрібною надати Туреччині, незважаючи на свої союзницькі відносини з Італією.

Офіційно „Трибуна", спростовуючи газетне повідомлення з Константинополя, ніби Італія претендує на виключно економічне панування в Тріполітанії, заявила, що „італійський уряд вимагає лише справедливого ставлення до італійських інтересів. Італія ніколи не допустить, щоб італійські піддані й економічні інтереси Італії були в порівнянні з іншими поставлені в Тріполі в менш сприятливі умови" (9).

У самій Туреччині при обговоренні на раді міністрів питання про можливу оборону Тріполі з'ясувалося, що там знаходилося всього 3000 солдатів. Негайно було вирішено послати туди транспорт патронів і снарядів, а також призначити нового командуючого військами. Як і раніше, напруженою в країні залишалася і ситуація з фінансами.

Незважаючи на небезпечну перспективу в Тріполітанії, військовий міністр Махмуд Шевкет-паша після тривалих дебатів з міністром фінансів Джавід-беєм погодився переглянути кошторис військового міністерства і зменшити витрати на 1 млн фунтів (10). 23 вересня з Туреччини в Тріполі був відправлений новий транспорт артилерії, снарядів, рушниць і патронів, які передбачалося роздати населенню.

Тим часом Італія провела масштабні воєнні маневри, які продемонстрували повну готовність її збройних сил до бойових операцій. 17 вересня в Ракконіджі пройшла секретна зустріч короля Італії Віктора Еммануїла з прем'єром Джолітті, в ході якої вдалося отримати згоду на оголошення війни Туреччині і на всі необхідні для цього підготовчі заходи (11). 20 вересня у бойову готовність були приведені берегові укріплення південних портів Бріндізі, Таранто, Мессіни і всього особового складу флоту. 23 вересня було оголошено про мобілізацію резервістів 1888 р. і частково 1889 р. народження – всього близько 80 тис. чоловік. До берегів Тріполітанії була направлена італійська ескадра, яка ще до пред'явлення ультиматуму почала патрулювати узбережжя, загострюючи і без того напружену ситуацію (12). Провокуючи конфлікт, 23 вересня уряд Італії направив Туреччині ноту, в якій він висловлював побоювання за безпеку своїх громадян в Тріполі, вимагаючи відмінити перекинення зброї у північноафриканські землі. Нота була повною несподіванкою для турецького уряду. Через день, 25 вересня, у зв'язку з прибуттям туди турецького транспорту зі зброєю "Дерна" італійський уряд знову направив нову ноту протесту. У відповідь Туреччина поспішила запевнити Італію, що італійцям у Тріполі небезпека не загрожує. Італійські заяви активно обговорювалися усією європейською пресою. Відгуки французьких газет були в основному співчутливі діям Італії. Одні з них висловлювали свої симпатії до Італії, інші обіцяли повний нейтралітет з боку паризького кабінету. Такий настрій французької громадської думки пояснювався результатами франко-італійського зближення і деяким незадоволенням політикою молодотурок, а також припущеннями можливого послаблення Троїстого союзу та бажанням розширення латинського впливу на Середземному узбережжі Африки (13). Німеччина більш прохолодно поставилася до заяв Італії. У німецькій "Kolnische Zeitung" повідомляли, що тут сподіваються, що при обговоренні тріполійського питання італійським урядом холодна розсудливість візьме верх над прагненнями пристрасних політиків. Захоплення Тріполі може привести в рух усе східне питання з різноманітними несподіваними наслідками. Всі країни, не виключаючи Італії, зацікавлені в тому, щоб спокій Європи не був порушений. Зрозуміло, що Італія, в силу свого географічного положення, має особливі інтереси в Тріполі і не могла б залишитися байдужою, якби інша держава там укріпилася. Туреччина проявила б мудру політику, якби вона пішла назустріч італійцям в їх бажанні взяти участь у культурному розвитку Тріполі" (14). Тим часом італійські газети продовжували нагнітати тривожну обстановку.

Не чекаючи відповіді на свої попередні ноти, італійський уряд пред'явив Порті 24-годинний ультиматум, який за своїм змістом став найцинічнішим документом за весь минулий період італійської історії. Ультиматум, відправлений міністром закордонних справ у ніч з 26 на 27 вересня, проголошував: "Протягом довгої низки років італійський уряд не припиняв направляти Порті подання, що вказували на абсолютну необхідність покласти край безладдю та нехтуванню, в яких Туреччина залишала Тріполі та Кіренаїку, щоб ці області, так само, як і інші частини Північної Африки, стали причетними до благ прогресу. Така зміна, основана на загальних вимогах цивілізації, являє для Італії життєвий інтерес першорядної ваги, зважаючи на невелику відстань, яка відділяє ці області від італійських берегів. Незважаючи на те, що італійський уряд завжди дуже лояльно надавав імператорському уряду свою підтримку у різноманітних політичних питаннях, які виникали останнім часом, незважаючи на помірність і терпіння, докази яких італійський уряд давав дотепер, його наміри стосовно Тріполі не тільки помилково тлумачились імператорським урядом, але, більш того, будь-яке італійське підприємство у вказаних вище областях постійно зустрічало систематичну, вкрай уперту і нічим не виправдану опозицію. Імператорський уряд, який досі постійно виказує вороже ставлення до будь-якої законної діяльності Італії в Тріполі і Кіренаїці, заявив в цю останню хвилину королівському уряду про свою готовність зробити йому будь-які економічні поступки, згодні з існуючими трактатами і допустимі гідністю та вищими інтересами Туреччини. Однак королівський уряд в цей час не вважає більш можливим вступати в переговори, марність яких доведена у минулому і які далеко не можуть стати гарантією для майбутнього і служили б лише постійним приводом до сутичок і конфліктів. З іншого боку, відомості, отримані від італійських консульських представників у Тріполі і Кіренаїці, свідчать, що існуюче там становище дуже серйозне внаслідок агітації, спрямованої проти італійських підданих і демонстративно викликаної офіцерами та іншими посадовими особами. Ця агітація є неминучою небезпекою не тільки для італійських, але і взагалі для іноземців усіх національностей, які, стурбовані і стривожені за свою безпеку, почали сідати на судна і не гаючи часу покидати Тріполі. Прибуття у Тріполі оттоманських військових транспортів, на серйозні наслідки посилання яких королівський уряд у свій час звернув увагу оттоманського уряду, може лише ускладнити становище і накладає на королівський уряд серйозне і безумовне зобов'язання попередити внаслідок цього небезпеку. Виходячи з цього, італійський уряд, визнаючи себе віднині змушеним подбати про охорону своєї гідності і своїх інтересів, вирішив розпочати воєнну окупацію Тріполі і Кіренаїки. Це рішення – єдине, на якому Італія може зупинитися. В подальшому між урядами могли б бути укладені угоди з метою остаточного врегулювання становища, яке буде викликано цим рішенням. Королівському посольству у Константинополі віддано розпорядження просити остаточної відповіді оттоманського уряду з цього питання протягом 24 годин з моменту вручення Порті цієї ноти; в іншому випадку італійський уряд визнає себе змушеним розпочати невідкладне здійснення заходів, що мають на меті забезпечити окупацію" (15).

Ультиматум був вручений великому візиру о 3 годині дня на початку звичайного прийому послів. Отримавши ноту, візир зразу ж припинив прийом і, не зустрівшись ні з ким із інших дипломатів, поїхав до султанського палацу, де продовжувалось засідання міністрів разом з президентами сенату і палати. Рада міністрів, обговоривши ультиматум і виробивши на нього відповідь, вирішила за згодою з партією "Єднання і прогрес" залишитися при владі до кінця кризи. Але коли всього через кільки годин Порті було вручено оголошення війни, кабінет подав у відставку і на місце Хаккі-паші сьомий раз був призначений великим візирем Саїд-паша (16).

Екстрено скликаний 1 жовтня турецький парламент, разом з членами молодотурецького комітету, що приїхали на нього після конгресу в Салоніках, після бурхливих дебатів зажадав притягнення до судової відповідальності членів уряду за бездіяльність і залишення тріполійської провінції з недостатніми оборонними засобами (17).

Дії італійського уряду стали повною несподіванкою для Туреччини. Громадська думка, як і правлячий кабінет, перебувала у розпачі. Єдине, на що вони могли розраховувати у ситуації, що склалася, була допомога з боку європейських держав. Частина газет прохала допомоги у Німеччини, стримавши Італію, довести Туреччині свою дружбу. Офіційний "Танін" закликав до боротьби з Італією, загрожуючи італійцям втратою усіх пільг і репресіями; газета "Сабах" запевняла, що Австрія посилила прикордонні з Італією війська. В мечетях проголошувались заспокійливі проповіді.

Посол Росії у Відні Крупенський з приводу вручення Італією Туреччині ультиматуму повідомляв, що міністр закордонних справ Австро-Угорщини Еренталь "дивиться на стан справ дуже песимістично, але збирається до останньої хвилини продовжувати радити у Константинополі поступливість, а в Римі помірність", і просить передати в Санкт-Петербург, що "на його думку, якщо не вдасться запобігти розриву між Італією і Туреччиною, головним завданням держав повинна бути локалізація сутички" (18).

Італія офіційно повідомила: оскільки турецький уряд не прийняв вимог італійського ультиматуму, то Італія і Туреччина з 14.30 29 вересня знаходяться у стані воюючих держав. Також було негайно повідомлено про блокаду Тріполі і Кіренаїки. Римська преса, обговорюючи ноту уряду у найспівчутливішому тоні, заявила, що Італія не бажала воєнної окупації, але події примусили її до цього. Сподіваючись на те, що якщо турецький уряд зможе правильніше дивитися на речі, ніж раніше, то вирішення питання про Тріполі може послужити не ослабленню Туреччини, а її зміцненню.

В разі італійсько-турецького зіткнення італійський уряд обіцяв надати туркам будь-який захист у тому, звичайно, випадку, якщо їх поведінка буде узгоджена із законом і з вимогами ситуації. Агентство Стефані переконувало, що італійським урядом будуть вжиті всі необхідні заходи для охорони в Тріполітанії і Кіренаїці як італійців, так і підданих інших держав.

В Італії у всіх містах призвані взяти зброю запасні 1888 і 1889 рр. були зустрінуті захопленими оваціями; намагання соціалістів у Римі, Мілані, Комо, Варезі та інших містах оголосити загальний страйк на знак протесту проти вступу Італії до Тріполітанії і Кіренаїки зазнали невдачі через одностайну протидію цьому всієї громадської думки країни.

Однією з особливостей перших днів італійсько-турецької війни був той факт, що напочатку ні Італія, ні Туреччина не збиралися зволікати з вирішенням воєнного конфлікту. Торкаючись ставлення турків до цих подій, російський військовий агент генерал Хольмсен відмічав, що паніка та розгубленість після отримання ноти, ультиматуму і проголошення війни змінилися зовсім іншими почуттями – "треба дивуватися з повному в країні спокою, щоб не сказати байдужості, до всього питання. Преса і уряд говорять про нього найспокійнішими висловами. Всі розуміють, що нічого не можна зробити і що треба думати тільки про те, як би швидше закрити питання з честю для Туреччини. Звичайно, деякі газети намагаються винайти способи для залякування італійців затяжним веденням економічної війни проти Італії, але таких спроб мало і мета їх очевидна. Вся Туреччина буде вдячна тому урядові, який візьметься за невдячне завдання – укладення миру" (19).

Німеччина, яка потрапила у несприятливе становище через те, що за її згодою друга після Австро-Угорщини союзниця вирішила відірвати ще одну провінцію від Османської імперії, поспішила запропонувати свої послуги турецькому кабінету у справі посередництва в переговорах з Італією, обійшовши в цьому російський уряд.

Що стосується політичної позиції Італії у початковий період її конфлікту з Туреччиною, то треба сказати, що одним з головних успіхів її політики було прагнення заручитися згодою на свої дії інших європейських держав. Вміло лавіруючи між протилежними за своїми інтересами зовнішньополітичними угрупуваннями Троїстого союзу і Троїстої згоди, Італія зуміла використати протиріччя між ними на свою користь. Вхід Італії в союз з Німеччиною і Австро-Угорщиною був викликаний її незадоволенням діями Франції, яка захопила Туніс у 1881 р.; уже через рік Італія увійшла в Троїстий союз, сподіваючись таким чином досягти виконання своїх колоніальних планів. У подальшому, намагаючись пом'якшити вкрай вороже до себе ставлення Італії, Франція за угодою 1902 р. зобов'язалася у разі порушення рівноваги у Середземному морі не перешкоджати прагненням Італії в Тріполітанії і Кіренаїці.

Англія також раніше зверталася до Італії, спонукаючи її до спільних дій у Середземному морі, і хоча вона й побоювалася можливості „мусульманського вибуху" на своїх територіях у Єгипті і Судані, все-таки підтримувала Італію у її прагненнях, заявивши турецькому послу у Лондоні, що „британський уряд не має ніяких підстав для втручання у цю справу".

Країнам-союзницям Німеччині та Австро-Угорщині в умовах Марокканського питання, що знову виникло, коли Берлін вимовляв собі компенсації, було важко виступати проти вимог Італії в Тріполітанії і Кіренаїці. Цікаво, що саме ці країни протягом усієї італійсько-турецької війни завдавали Риму найбільшої кількості проблем.

Аналізуючи період часу, що передував італійсько-турецько-лівійській кризі 1911-1912 рр., необхідно відзначити, що Італія традиційно розглядала землі Тріполітанії та Кіренаїки як природну сферу своїх інтересів: вкладала капітал, розвивала торгівлю. Промисловий і економічний ріст країни на початку ХХ століття започаткував і швидко зростаючий інтерес італійського уряду до сусідньої середземноморської території – Лівії. Османська імперія, навпаки, з кожним роком втрачала свій колишній вплив і, переживаючи фінансові та політичні кризи, все менше цікавилася життям своєї далекої північно-африканської провінції. Готуючи ґрунт для запланованого загарбання Тріполітанії і Кіренаїки, Італія практикувала підкуп і шантаж турецьких чиновників та шейхів лівійських племен, скуповувала за безцінь землі у місцевого населення, загравала з лідерами сенуситського ордену. Водночас з цим, безперервно провокуючи цілу мережу конфліктів і непорозумінь з турецькою владою, італійський уряд провів реформи в армії, приділивши особливо пильну увагу розвитку свого військово-морського флоту. На момент розв'язання війни Італія, крім дипломатичної підтримки провідних європейських держав, мала незаперечну перевагу й у військовому відношенні. Туреччина не могла дати належного опору її колоніальним планам, але несподівано для обох учасниць воєнного конфлікту виникла третя сторона, яка порушила всі плани, – нею стала сама Лівія.

ЛІТЕРАТУРА:

  1. Российский государственный военно-исторический архив (далее – РГВИА). – Ф. 2000, д. 7366, С.192. письмо Долгорукого от 5/18 февраля 1911 г.

  2. Там же. – Ф.2000, д. 7366, С.284. Телеграмма турецкого посла в Берлине от 19 февраля 1911 г.

  3. Там же. – Ф.2000, д. 7366, С.283. Телеграмма турецкого посла в Берлине от 22 февраля 1911 г.

  4. Архив внешней политики Российской империи (далее – АВПРИ). – Ф. "Посольство в Риме", д. 2308, С.48. Долгорукий – Сазонову от 1/14 марта 1911 г.

  5. Там же.

  6. Там же.

  7. АВПРИ. – Ф. "Посольство в Риме", д. 2308, С.267. Телеграмма Киозим бея от 18 марта / 1 апреля 1911 г.

  8. Там же. – Ф. "Ватикан", д. 31, С.124. Волконский – Нератову от 27 сентября / 10 октября 1911 г.

  9. Яхимович З.П. Итало-турецкая война 1911-1912 гг. – М.: Наука, 1967. – С.49.

  10. АВПРИ. – Ф. "Посольство в Риме", д. 2308, С.103. Депеша барона Корфа от 7/20 июня 1911 г.

  11. Там же. – Ф. "Посольство в Константинополе", д. 3955, С.27. Письмо Свечина от 25 августа / 7 сентября 1911 г.

  12. РГВИА. Ф. 2000, д. 3819, С.115. Рапорт военного агента генерала Хольмсена от 28 августа / 10 сентября 1911 г.

  13. Там же.

  14. Там же. – Ф. 2000, д.3819, С.144. Секретное письмо барона Корфа от 30 августа / 12 сентября 1911 г.

  15. Цит. по: Правительственный вестник, СПб. – 1911. – 1/14 сентября.

  16. Цит. по: Правительственный вестник. – 1911. – 3/16 сентября.

  17. АВПРИ. – Ф. "Посольство в Константинополе", д. 3961. Письмо Нератова от 10/23 сентября 1911 г.

  18. Яхимович З.П. Указ. соч. – С.54.

  19. Прошин Н.И. История Ливии. – М.: Наука, 1975. – С.74.



Оцінка пострадянологією стану та перспектив українсько-російських відносин на початку XXI ст.

В.В.Петровський, кандидат історичних наук, Докторант Харківського гуманітарного інституту "Народна українська академія"

Подано огляд і аналіз оцінок відомих політологів щодо сучасних українсько-російських відносин, а також їх перспектив. В цьому плані акцентується увага на мовному факторі в Україні, простежуються історичні паралелі з рядом країн Європи, подаються оцінки євроатлантичних прагнень і реального руху України. Виокремлено причини, які заважають Україні сьогодні і в найближчому майбутньому одержати статус країни з євроатлантичною належністю. Зроблено висновок, що вирішальними для долі України і Росії можуть бути подальші роки - не раніше 2010-2015, коли зміцніють інститути громадянського суспільства та, імовірно, зникнуть авторитарні тенденції.



Шлях поставторитарних держав, що виникли на теренах Східної й Центральної Європи до нової суспільної системи, виявився, як попереджали деякі політологи, надто тернистим і тривалим. Досягнення європейського рівня демократії ліберального зразка, формування громадянського суспільства й ринкової економіки наштовхується на численні психологічні, ментальні, економічні й соціально-політичні перешкоди. В цьому відношенні кардинальних зрушень у найбільших східнослов'янських країнах, що ними є Україна і Росія, в останнє десятиріччя спостерігається, на жаль, небагато. Аналізуючи поступ обох суспільств до омріяного майбутнього, препаруючи компоненти зовнішньої політики, західні спеціалісти з вивчення транзитивних соціумів та держав продовжують досить уважно стежити як за суперечливим розвитком російсько-українських відносин, так і особливостями їхнього внутрішнього життя. За аналогією з кінцем минулого століття, левова частка досліджень пострадянологів припадає й сьогодні на праці, присвячені феномену російського протокапіталізму, ролі Російської федерації, особисто Президента В.В.Путіна у формуванні Євразійського економічного і політичного простору. Скажімо, в 2000 р. у Мюнхені вийшли з друку дві політичних біографії російського Президента (автори А.Рар [1] і В.Зейфферт [2]). Викладач академії національної оборони (Відень) М.Малек справедливо зазначив, що в обох працях простежується спроба якомога більше прикрасити минуле В. Путіна, побачити в його діяльності радянських часів не лояльного офіцера органів безпеки, а опозиціонера, хоча й замаскованого. Підфарбованою у мажорні тони виглядає і його діяльність після літа 1998 року [3].

Навпаки, небезпідставно вважає співробітниця Центру російських та східноєвропейських досліджень Бірмінгемського університету К.Волчук, складну за своїми особливостями Україну вчені досліджують відносно рідко [4].

На думку ад'юнкт-професора політичних наук Стенфордського університету М.Макфоула, з 28 нових транзитивних країн Східної й Центральної Європи лише вісім, тобто Латвія, Литва, Польща, Словенія, Угорщина, Чехія, Естонія, недавно Хорватія стали ліберальними демократіями. В інших посткомуністичних державах існують режими з різними нюансами диктатур або нестійкі перехідні структури. В цілому перехід посткомуністичних суспільств до нового типу існування відрізняється від трьох хвиль демократичних змін у Латинській Америці й Південній Європі 70-х – 80-х років, бо в четвертій хвилі декомунізація відкрила шлях водночас до демократії і диктатури. Тому в таких державах, як Албанія, Азербайджан, Македонія, Молдова, Росія, Україна спостерігається панування часткової демократії, нестійкий баланс влади. Не випадково М.Макфоул наводить у своїй статті характерну назву рукопису С.Левицьки й Л.Вея "Конкурентний авторитаризм: гібридні режими в Перу й Україні у зрівняльній перспективі" [5].

Для України, з її внутрішьополітичними потрясіннями осені 2001-2002 років, пошуки стратегічних партнерів (можливо, на початку 2003 р. їхня чисельність перевищить 20 країн), заяви про необхідність євроатлантичної інтеграції межують з намірами рухатися до Європи лише разом з Росією. Звичайно, таку подвійну позицію легко зрозуміти, враховуючи особливий статус українсько-російських взаємин, адже, як писав у 1998 р. Р.Менон, всі пострадянські держави знаходяться "в тіні ведмедя", тобто Росії. Хоча Україну і можна порівнювати з Росією з точки зору потенційного ресурсу, вважає віце-президент Асоціації з вивчення націоналізму О.Мотиль, але її армія знаходиться в жахливому стані [6], а рівень енергетичної залежності і необхідності значного рівня торгівлі з Росією нівелює перспективи повної незалежності. Тому що Росія після серпня 1998 р. швидко одужала економічно, О. Мотиль передбачає дев'ять можливих наслідків взаємодії з сусідніми державами. Подана ним схема виглядає так [7]:




Росія




Стає слабшою

Залишається без змін

Стає сильнішою


Стануть слабшими

Хаос

Імперія

Імперія

Не росіяни

Залишаться без змін

Незалежність

Посилення імперських тенденцій

Імперія


Стануть міцнішими

Незалежність

Незалежність

Незалежність



Цікаві результати одержав фінських учений Т.Піірайнен, коли брав інтерв'ю у 30 вчителів Санкт-Петербурга в 1996 р. Коли мова заходила про існування таких держав, як Естонія або Узбекистан, то вони наголошували, що існування цих країн – типовий приклад перемоги почуттів і ідей націоналізму. Але коли згадувались незалежні Росія, Україна й Білорусь, то їх окреме існування відчувалося абсолютно абсурдним, неприродним станом. Виходить, панславізм був надто важливою частиною, якщо не ядром, радянського інтернаціоналізму, асимілюючи три слов'янські народи під моральним лідерством великоросів. Як писали неодноразово російський вчений В.Тишков і німецький дослідник Г.Зімон, руйнування загальної спільноти і сепарація слов'янських націй створили серед росіян почуття уразливості та невпевненості [8].

Саме тому канадський історик українького походження С.Величенко звертає увагу на надзвичайну дражливість проблем національних історій у Росії, Україні й Польщі. Адже у Франції чи Німеччині мало хто задумується над питанням, був Карл Великий "французом" чи "німцем". Навпаки, російські й українські вчені до цього часу не змогли вирішити: національність князя Володимира була українська чи російська, бо від остаточного висновку залежить трактування багатьох сучасних подій [9].

Незважаючи на майже 350-річну відстань від Переяславської угоди 1654 року, ця подія по різному потрактована в Росії та Україні, залишається болісною до цього часу. Якщо українські історики поступово перейшли від підкреслювання державотворчих елементів, не виключаючи такі процеси у козацькому середовищі, до національного дискурсу, то в Росії спостерігається схильність до дублювання дореволюційної історіографії з настирливим підкреслюванням ідеї слов'янської та ортодоксально-релігійної єдності росіян, білорусів, українців [10].

Навпаки, в Україні ювілеї гетьмана Б.Хмельницького – символу першої квазінезалежної козацької держави – стали, переконана німецька дослідниця Я.Бюргерс (м.Зінген), яскравим прикладом маніпулювання історією, перенесенням змісту подій XVII ст. на сучасний період державотворчості [11].

Якщо раніше західні спеціалісти з проблем Східної Європи традиційно порівнювали українсько-російські відносини з шотландсько-англійськими, то в 2002 р. науковий співробітник Центру російських та східноєвропейських студій Торонтського університету Т.Кузьо проводить аналогії з англо-ірландськими стосунками. Як для українсько-російського, так і ірландсько-англійського співіснування вирішальну роль мав колоніальний спадок. Дійсно, в Ірландії кілька разів розпочиналися спроби відродити національну галлську мову, але так і не досягли успіху. Тому в 2002 р. лише 2% населення тут використовують її як засіб щоденного спілкування. Більшість ірландців віддають перевагу передачам британського телебачення і радіомовлення, так само, як і в Україні, де російське телебачення все ще більш популярне, ніж державне українське. В обох випадках, і в цьому Т.Кузьо має рацію, колоніальна спадщина англізації та русифікації зміцнює далі вплив мови країн-гегемонів. Населення Ірландії та України відзначається різною лояльністю: відповідно це англо-ірландці і радянофіли та російськомовні. Англо-ірландці відчувають гордість за своє ірландське походження, не відкидаючи водночас зв'язків з "високою" англійською культурою та спадком. Т.Кузьо риторично запитує: чи можуть вважатися "справжніми українцями" ті радянофіли й російськомовні громадяни незалежної України, які не розмовляють державною мовою? Подібний територіальний патріотизм контрастує з етнокультурним образом нації, який пропонують структури на зразок Галльської ліги і українських Просвіти та Руху [12].

Але весь світовий досвід розвитку етнонаціональних і мовних спільнот свідчить, що прямолінійний дискурс при визначенні належності тієї чи іншої спільноти з огляду на виключно мовний фактор не спрацьовує. Якщо звернутися до часів середньовіччя, то серед студентів Празького університету XVI ст. реєстрували чотири "нації": богемську, польську, баварську і саксонську. Але ж до баварської належали німці, угорці, хорвати, далматинці, що проживали в Богемії; до польської – вихідці з Сілезії; до баварської – ті студенти, які жили на заході до Рейну і Голландії; саксонцями вважалися мешканці Півночі, до кордонів зі Скандинавією. Цікаво, що до складу польської політичної нації (natio polonica) включали себе ті, хто мешкав у Великому князівстві Литовському, незалежно від свого польського, західноруського, литовського або германського походження. В ситуації, коли на кінець XIX ст. у Ризі 46% жителів складали німці, 20% - латиші, 20% - росіяни, у Вільно – 46% були євреями, 34% - поляками, 16% - росіянами, 4% - литовцями, у Чернівцях – 51% були німцями, 14% - румунами, 13% - поляками, 19% українцями і т.д. [13], питання загальновживаної мови, прийнятної для більшості населення, не могло вирішуватись виключно на базі лінійного принципу. Але і на початку XXI ст. жителі польської Силезії нерідко іменували себе таким чином: "німець і поляк", "німець, поляк і трішки силезець", "більше поляк", "поляк, але силезький" і т.п. [14]

Не менш цікаві етнолінгвістичні процеси розвиваються й у колишньому "плавильному казані" націй – Сполучених Штатах Америки. Тут за останні десятиріччя суттєво зросла кількість тих громадян, що розмовляють двома або більше мовами. Хоча темп "англізації" іспаномовного та іншого неєвропейського населення посилився, і біля 85% жителів США вважають американський варіант англійської мови рідним. Дослідники етнолінгвістичних проблем переконані, що білінгвізм не може бути ліквідований у індивідуумів за командою верхів. Адже двомовні громадяни "не вибирають" якою мовою їм розмовляти, бо дві різні мови владно формують їхні мовні ідентичності й здатності. Латиноамериканці в США все більш схиляються до глибоких антиасиміляційних форм інтеграції, а покоління, молодше 35 років, бажає, щоб латинська культура поступово стала частиною американської. Подібні явища підкріплюють точку зору вченого Г.Л.Бреттока, який у 1977 р. визначив, що найважливішою функцією мови як багатоцільового інструменту є саме формування сутності культурної ідентичності [15].

Для України процеси національно-культурного будівництва та відродження розпочиналися неодноразово, але, за влучним висловом В.Липинського, з мовно-культурної точки зору вона ніяк не могла народитись. Регіональна строкатість, протилежні нерідко політичні пріоритети, наявність тісних зв'язків з Росією кожного разу перешкоджали реалізації національних програм українізації (дерусифікації). Не менше труднощів на цьому шляху зустрічається й сьогодні. Як показав у своєму дослідженні Д. Джанмаат, реакція російськомовного населення і вибір ним відповідних позицій збереження звичної мови, згода з інтеграцією чи асиміляцією – залежить в основному від співвідношення етносів у регіонах і кількості змішаних шлюбів. Вивчаючи поведінку жителів України під час неодноразових відвідувань республіки, нідерландський етнограф і географ дійшов висновку щодо малоймовірності широкого використання в побуті української мови мешканцями східних і південних міст. Тут, за його глибоким переконанням, створюється загальна ідентичність російськомовних українців та етнічних росіян.Більш того, культурна багатоманітність в Україні такою мірою яскрава, що її важко вважати державою, яка націоналізується. Водночас Д.Джанмаат рішуче відкидає твердження російських політиків, які наголошують на примусових аспектах українізації стосовно етнічних росіян. Навпаки, політику України щодо рівня етнічного плюралізму він вважає ліберально-поблажливою, хоча й проглядаються безперервні спроби (але надто нерішучі та непослідовні – В.П.) до створення культурно гомогенної держави. Однак у подальшому він, як пише рецензент його праці К.Волчук, фактично дезвуював цей висновок [16].

Навіть для Т.Кузьо ситуація, в котрій українці не зможуть забезпечити етнокультурну гегемонію, поступившись російській, змінює позицію українських націоналістів у напрямі громадянського варіанту на зразок регіону Басків у Іспанії. І не лише цей приклад можна наслідувати, бо в Фінляндії, Шотландії і Каталонії домінування фінського, англійського та каталонського наріччя заспокоїло місцеві еліти [17].

Цікаву точку зору на вказані проблеми висловила А.Форньє – дослідниця з кафедри антропології університета Дж.Гопкінса в Балтіморі. Вона пояснює опір українізації з боку російськомовних громадян не тому, що вони втратили свій статус (як писали в 1996р. Д.Чінн та Р.Кайзер), а через невизнання українським мовним правом гібридної російсько-української культури. Хоча раніше між обома народами й спостерігалося "перехресне опилення культур", але воно виглядало імперським. Відомо, що на Сході України 81,5% населення використовує російську мову, але для деяких українців лінгвістична русифікація залишається поверховою: вони публічно говорять російською, а вдома – українською, тобто фактично сповідують білінгвізм (хоча дехто і вдома вживає російську). Однак А.Форньє не виключає розмежування між мовою й ідентичністю, тому російськомовні українці можуть мати стійку українську національну свідомість і називати українську мову рідною, не розмовляючи нею. Значить, мова ризикує перетворитися в емблему, і тому сумнівно, щоб росіяни й російськомовні українці сповідували одну культуру, особливо з огляду на те, що російськомовні українці – не що інше, як імперський релікт [18].

В цілому західна пострадянологія в останні два роки досить активно вивчає проблему формування на просторі колишнього Радянського Союзу національних держав, схиляючись до думки, що процеси тут мають небагато спільного з моделями латиноамериканського державотворення. При цьому більшість авторів наголошують на непердбаченості, незавершеності багатьох компонентів, залежності стратегічних рішень від питань геополітичної безпеки і пріоритетів зовнішньої політики [19]. Для сучасних українсько-російських відносин такі застереження особливо актуальні, зважаючи на те, що пошук парадигми цих стосунків все ще не скінчено [20].

Деяка частина російської політичної й наукової еліти твердо впевнена в необхідності прямування до Європи, вважаючи Євразію як ідею й фізичну реальність цілком мертвою після колапсу радянської імперії і посилення глобалізації. Але на Заході далеко не зникли сумніви в реальності демократично-ринкових змін у Росії, можливості її сповзання до суто автократичного режиму [21].

Але й добре відомі труднощі четверного переходу України до нового суспільного ладу через 10 років після досягнення незалежності неможливо пояснювати майже виключно недоліками радянського минулого, як це намагається довести у своїй монографії американський учений українського походження Р.Солчаник. Рецензуючи цю працю, професор Р.Тарас з університету Тулейна відкидає таку точку зору, як і ремствування президента Л.Кучми на негативні особливості української психології і стилю мислення народу. Рецензент вказує, що Р.Солчаник не побажав вияснити, яку значну економічну ціну заплатило українське суспільство за русофобський націоналізм деяких лідерів. Не подано у даній роботі і доказових пояснень, чому саме значна частка етнічних українців віддає перевагу російській мові, незважаючи на добре відомі посилання на імперсько-репресивний характер тривалого російського домінування в Україні [22].

На жаль, до цього часу у публікаціях спеціалістів зі східноєвропейських проблем зустрічаються архаїчно-дилетантські пояснення причин гальмування реформ на цьому просторі, особливо в Росії. Цей висновок можна цілком вірогідно підкріпити деякими прикладами, поданими у статті швейцарської дослідниці Г.Шайдеггер. Вона досить детально проаналізувала праці, опубліковані у створеному 1973р. Л.де Маузе журналі "The Journal of Psychohistory" (таку назву він одержав у 1976р.) "Виявляється", лише два століття, протягом яких у Росії ігнорувалися запити належного дитячого виховання, якраз і призвели до суттєвого відставання від Заходу – насамперед у сфері політичних реформ. Фінський дописувач Ю.Іханус у своїх работах протиставляв "незрілу російську психіку" "цілком змужнілим" американським особистостям, підкреслюючи елементи морального мазохізму і культ страждання як незмінні, невмирущі атрибути слов'янської душі [23].

Між тим професор Оксфордського університету, директор Центру російських і східноєвропейських досліджень у коледжі Святого Антонія А.Браун небезпідставно відзначав, що уже в радянські часи в Росії (в Радянському Союзі) існував гібридний режим чи змішаний політико-державний устрій, поєднуючи елементи демократії, деспотизму і клептократії. Хоча при В.Путіну країна стала більш демократичною, але, визнає А.Браун, право, як і раніше, використовується селективно, адміністративна реформа проведена центром без будь-якої участі регіональної влади. Фінансові магнати і місцеві диктатори, якщо вони політично обережні і безумовно лояльні до федерального президента, і далі користуються значними привілеями. Але якщо успішні демократичні зміни, писав раніше А.Браун, матимуть місце в трьох східнослов'янських державах, не виключено виникнення тих доцентрових сил, які раніше ініціювали європейську інтеграцію. На його погляд, добровільна інтеграція, продиктована вагомими політичними й економічними причинами, а не імперськими амбіціями типу програм О.Горчакова – Є.Примакова, насамперед необхідністю створення "єдиного економічного простору", не уявлятиме відродження російської нео-імперії. До того ж правова федерація чи конфедерація у змозі пом'якшити і національні проблеми. А.Браун у зв'язку з цим називає нерозважливими, навіть цинічними ті кроки Заходу, що були спрямовані на використання України з метою її протиставлення чи стримання російського колоса. Дійсно, можливості Києва в цьому відношенні вкрай обмежені, а наслідки зайняття саме такої позиції прийняли б неминуче згубний характер для подальшої долі російсько-українських стосунків [24].

Більшість сучасних аналітиків все ж майже виключають можливість панування в Росії не тільки етнічного, але й громадянського націоналізму, скоріше схиляючись до перемоги набираючого силу культурного націоналізму. Це означає, що на першому місці для її громадян буде саме принцип підданства, належність до росіян незалежно від етнічного походження. Сумнівним видається і повторення Росією німецького шляху 30-х років, тобто дрейф суспільства до різновиду тоталітарного націонал-соціалізму [25].

Зазначимо, що в сучасній Україні корпоративні ознаки виражені чіткіше, ніж у Росії, Болгарії, Чеській республіці, Угорщині чи Польщі. Через млявий розвиток громадянського суспільства, наявність "фетишу держави" серед української еліти процес демократизації не може розвиватися задовільно. На відміну від таких рис плюралістичної демократії, як змагальність і творчий конфлікт, в Україні заохочуються атрибути контролю і постійної стабільності, щоб не ризикувати все ще крихкою державністю, досягнутою, але не зміцнілою незалежністю. Саме таке становище пояснює, на думку професора політичних наук університета в Окленді (штат Каліфорнія) П.Кубічека, обмеженість процесів суспільної й політичної трансформації. Вони уявляються тим більш проблематичними на фоні існування в Україні віртуальної економіки, яка пожирає власну економічну базу. З цієї причини західний спеціаліст з питань політичної економії України Г.ван Зон стверджує, що вона рухається в напрямі, який приведе її до статусу напіврозвинутої держави [26]. Даремно німецька дослідниця С.Юд, перелічивши ті труднощі, які супроводжують Україну на шляху трансформації (регіональний розкол за політичними й мовними ознаками, туга за минулим, не виключаючи союз з Російською федерацією), покладала надії на якусь зміну ситуації після президентських виборів у жовтні 1999 року [27].

Не можна перебільшувати й можливості Росії щодо вирішального впливу на перебіг подій в Україні. Старший науковий співробітник Норвезького науково-оборонного інституту Т.Буккволл дотримується думки, що серед російських політиків існує впевненість: детальна розробка політики щодо України тільки зміцнить її незалежність при обмеженості реальних ресурсів для координації дій Києва у потрібному для Москви напрямку. Коли б Росія провадила до України таку саму політику, як, скажімо, до Німеччини, то в такому разі російсько-українські відносини виключали б реінтеграційні амбіції московського істеблішменту. І не випадково, підкреслює Т.Буккволл, у Міністерстві закордонних справ Росії спершу тільки 10 дипломатів відповідали за стосунки країни з колишніми радянськими республіками. Неодноразово створюване й ліквідоване Міністерство по співробітництву з СНД мало таку репутацію, що направлені до нього чиновники вважали працю в ньому засланням, воно не мало ні авторитету, ні потрібних матеріальних ресурсів. Лише з приходом до влади В.Путіна політика Москви стосовно України стала більше наступальна й послідовна, причому російський президент більше використовує до неї "м'який кнут", ніж "моркву". Нам невідомо, чи має рацію Т.Буккволл, коли говорить про путінську пораду Л.Кучмі зняти з посади міністра закордонних справ Б.Тарасюка. Так само важко бути впевненим у тому, що А.Кінах став прем'єром України з легкої руки В.С.Чорномирдіна [28].

Останній самміт НАТО у Празі 20-21 листопада 2002р. викликав значну цікавість до перспектив євроатлантичного вибору як для Росії, так і України. Наприклад, старший науковий співробітник з питань зовнішньої політики й безпеки в Росії та Євразії Центру Карнегі з загального миру (Вашингтон) А.Лівен писав, що Захід лімітований в українській політиці позицією Росії. Але якщо остання визнала остаточно суверенітет Росії і залишила надію на повний союз з нею на зразок блоку з Білорусією, то Захід повинен відмовитись від надії включення України до складу НАТО та Європейського Союзу без Росії. Він упевнений водночас, що Україна не має поки що шансів на такі економічні й політичні параметри, які б дозволяли їй набрати статуса кандидата до обох організацій [29].

У виступі Б.Тарасюка по українському радіо 30 серпня 2002 р. говорилося, начебто біля 40% дорослого населення республіки влітку цього року підтримували думку щодо негайного вступу до складу НАТО. Навіть якщо це дійсно так (сумніви щодо такого підрахунку існують серйозні), то неможливо реалізувати намір найвищих посадових осіб Верховної Ради про одночасний вступ до Північноатлантичного альянсу України й Росії, бо остання співробітничає з НАТО, але не бажає бути членом цього союзу. Навіть на флангових напрямах співробітництво обох держав не має єдності: якщо Росія блокується в акваторії Чорного моря з Вірменією, Болгарією, Грецією, то Україна створює контрбаланс сил, створюючи союз з Азербайджаном, Грузією й Туреччиною [30].

Тому що Україні поки що неможливо вирішити дилему "Схід-Захід", то в Європейській комісії, більшості країн ЄС існує впевненість, що Україна є так званим близьким зарубіжжям Росії. В доповіді, підготовленій дипломатами Німеччини й Франції у 2000 р., говорилось: Україна не повинна одержувати членство у Європейському Союзі, бо тоді б була ізольована Росія. Але, як і раніше, загальна стратегія ЄС включає положення щодо співробітництва з Україною у сфері безпеки, правосуддя й внутрішніх справ. Головна біль Європейського Союзу – це той факт, що Україна не в змозі використати навіть ті можливості, які надає їй Договір про партнерство й співробітництво з ЄС [31].

Але ж зовсім недавно професор А.Мотиль з Центру вивчення глобальних змін та врядування при Ратгерському університеті (Ньюарк) вважав, що не тільки Білорусія, Молдова й Україна залишається між двома блоками, але також Болгарія і три прибалтійські країни. В даному випадку він помилився, хоча висновок про ізоляцію більшості пострадянських країн від глобальної економіки, посилення розходжень по лінії "Схід-Захід", залежності в просторі "Схід-Схід", безумовно, вірний. Підсумовуючи реалії кінця ХХ ст., А.Мотиль пише: поглиблення і розширення ЄС-НАТО разом з процесом глобалізації поділяє Європу на дві протилежні, навіть несумісні, половини. Тому країни на схід від членів Європейського Союзу не будуть мати іншого виходу, як сприйняти реальність відповідного домінування Росії. Ще у 1994 році Д.Голтунг переконував читачів, що буде створюватись Радянський Союз No2, який базуватиметься на Росії, Білорусії, Східній Україні й Північному Казахстані. Але процес такого автоколоніалізму (вираз К.Давіші) можливий лише за умови суттєвого посилення російських економічних і політичних можливостей [32].

Напевне, цього недостатньо, потрібна ще й відповідна підтримка інтеграційних кроків з боку населення тієї ж Східної України. Та бостонський професор Р.Абделал підкреслює, що навіть тут, як і на Півдні України, більшість населення якщо й не налаштована антиросійски, але й не проросійски. Звичайно, він має рацію, зауважуючи, що Україні не вдалося виразно інституалізувати своє місце на старому континенті, як це зробила Литва або в Євразії – як Білорусь [33].

Таким чином, багатовекторна політика України, наявність надто великої кількості її стратегічних партнерів, кризові явища всередині держави не дозволяють Україні реально одержати статус країни з євроатлантичною належністю. Однак поступ до ліберальної демократії, плюралізму й відкритості в політиці, незважаючи на всі бар'єри, продовжується як у Росії, так і в Україні. Вирішальними для їх долі можуть бути подальші роки – не раніше 2010-2015, коли в обох державах, напевне, зникнуть залишки авторитарних тенденцій, зміцніють інститути громадянського суспільства, включаючи партійні організми.

Література:

  1. Rahr A. Wladimir Putin: Der "Deutche" im Kreml.-Mьnchen: Universitas Publishing House. 2nd. Auflage, 2000. - 286 s.

  2. Seiffert W. Wladimir W. Putin: Wiedergeburt einer Weltmacht? - Mьnchen: Langen Mьller Publishing House, 2000. – 190 s.

  3. Look: Europe-Asia studies (Glasgow). – 2001. – Vol.53, No 7. – p.1119-1122.

  4. Look: Europe-Asia studies (Glasgow). – 2001. – Vol.53, No 6. – p.958.

  5. McFaul M. The Fourth Wave of Democracy and Dictatorship Noncooperative Transitions in the Postcommunist World// World Politics (Baltimore). – 2002. – Vol.54, p.212-213, 227.

  6. Дійсно, навіть на 2003 р. у бюджеті, попередньо схваленому в кінці листопада 2002 р. Верховною Радою, на Національну армію України заплановано витратити всього біля 515 млн. доларів (Голос України (Київ). - 2002.–12 листопада.–с.3).

  7. Motyl A.J. Imperial Ends. The Decay, Collapse and Revival of Empires. –New York: Columbia University Press, 2001. - p. 98-103.

  8. Piirainen T. The Fall of an Empire, the Birth of a Nation: Perceptions of the new Russian national Identity// The Fall of an Empire, the Birth of a Nation. National Identities in Russia (ed. By Ch.J.Chulos, T.Piirainen). Aldershotetc: Ashgate, 2000. - p.183-184.

  9. Velychenko S. Rival Grand Narratives of national history: Russian (Soviet), Polish and Ukrainian Accounts of Ukraine's Past (1772-1991)//Цsterreichische Osthefte (Wien). - 2000. - No3/4.-s.140.

  10. Plokhy S. The Ghosts of Pereyaslav: Russo-Ukrainian Historical Debates in the Post-Soviet Era// Europe-Asia studies. Glasgow – 2001. – Vol.53, No 3. – p.501-502.

  11. Bьrgers J. Bohdan Chmel'nyc'kyj und der Kosakenmythos in der postsowjetischen Ukraine//Jahrbьcher fьr Geschichte Osteuropas (Stuttgart).-2002. - H.1- s.84-85.

  12. Kuzio T. History, Memory and Nation Building in the post-Soviet Colonial Space// Nationalities Papers (New York). - 2002. – Vol.30, No.2 – p.242-243.

  13. Tornow S. Zum Verhдltnis Nation und Nationalsprache im Osteuropa // Zeit-schrift fьr Slavistik (Berlin). - 2002. - Bd.47, No.2. - s.172, 176.

  14. Kloskowska A. National Cultures at the Grass-Root Level. - Budapest: Central European University Press, 2001. – p.236.

  15. Rodriguez Ch.M. Accomodating Linguistic Difference: Toward a Comprehensive Theory of Language Rights in the United States// Harvard Civil Rights – Civil Liberties Law Review (Cambridge).- 2001.-Vol.36, No.1.- p.139-147.

  16. Janmaat J.G. Nation-Building in post-Soviet Ukraine: Educational Policy and the Response of the Russian-Speaking Population.-Utrecht; Amsterdam: Netherlands Geographical Society, 2000.- p.168-176; Europe-Asia studies. – 2001. – Vol.53, No 4. – p. 651-652.

  17. Kuzio T. History, Memory and Nation… … – p. 243.

  18. Fournier A. Mapping Identities: Russian Resistance to Linguistic Ukrainisation in Central and Eastern Ukraine // Europe-Asia studies. – 2002. – Vol.54, No 3. – p. 415-431.

  19. Look: Ethnic and National Issues in Russian and Selected Papers from the Fifth World Congress of Central and East European Studies. Warsaw 1995.(ed. by J.Morrison). – Houndmills, Basingstone: Macmillan Press, 2000. – XII + 337 pp.; Imperial and National Identities in Pre-Revolutionary, Soviet and Post-Soviet Russia (ed. by Ch.J.Chulos, J.Remey). – Helsinki: SKS FLS, 2002.- 242 p.; Nation Building and National Security (ed. by T.Kuzio, P.D'Anieri).-Westport: Praeger, 2002.

  20. Мельничук I. Сучаснi методики дослiдження українсько-росiйських вiдносин// Українська iсторична наука на порозi XXI столiття. Том.3 –Чернівцi. 2001. – с.103-105.

  21. Look in detail: Trenin D. The End of Eurasia: Russia on the Border between Geopolitics and Globalization.   Washington: Carnegie Endowment for International Peace, 2002. – 380p.; McFaul M. Russia's unfinished Revolution: Political Change from Gorbachev to Putin. – Ithaca: Cornell University Press, 2001. – 383 p.

  22. Solchanyk R. Ukraine and Russia. The Post-Soviet Transition. – Lanham, MD: Rowman and Littlefield, 2001. – XII + 236 pp.; Canadian Slavonic Papers (Edmonton).- 2001. – Vol.XLIII, No. 2-3. – p. 394-395.

  23. Scheidegger G. Gewickelte russische Seelen. Osteuropдische Themen auf den Seiten des "Journal of Psychohistory"// Jahrbьcher fьr Geschichte Osteuropas. – 2001. – H.4. – s.581,585,592.

  24. Brown A. Evaluating Russia's Democratization // Contemporary Russian Politics. A Reader. – Oxford; New York, 2001. - p.564-566; Brown A. All Quiet on the Russian Front? Russia, Its Neighbours, and the Russian Diasporas: National Minorities and Conflict in Eastern Europe. - Washington, 2000.- p.136-137.

  25. Piirainen T. The Fall of an Empire… … p.194.

  26. Look minut. Kubiček P. Unbroken Ties: the State, Interest Associations and Corporatism in Post-Soviet Ukraine. – Ann Arbor, Michigan: The University of Michigan Press, 2000. - XIII + 275 pp.; Zon van H. The Political Economy of Independent Ukraine. – Basingstoke: Macmillan Press; New York: St. Martin's Press, 2000. - p. 20, 40 - 41.

  27. Jud S. Ni ryba ni m"jaso – Weder Fisch, noch Fleisch. Die Ukraine im Transformationsdilemma // Transformation und historisches Erbe in den Staaten des europдischen Ostens (Hrsg. C.Goehrke, S.Gilly). – Bern ect: Peter Lang, 2000. – s. 282-283.

  28. Bukkvol T. Off the Cuff Politics-Explaining Russia's Lack of a Ukraine Strategy // Europe-Asia studies. – 2001. – vol.53, No 8. – p.1142-1155.

  29. Lieven A. The Secret Policemen's Ball: the United States, Russia and the International Order after 11 September // International Affairs (London). – 2002. – Vol.78, No. 2 – p. 256.

  30. Look in detail: Politics of the Black Sea: Dynamics of Cooperation and Conflict (ed. By T.Aybak). – New York: I.B.Tauris, 2001 – XIV + 272 pp.

  31. Новое соседство – новое объединение. ЕС в начале XXI века. – Варшава: фонд им. Стефана Батория, 2002. – с.5,11.

  32. Motyl A.J. Imperial Ends……-p.105-114.

  33. Abdelal R. National Purpose in the World Economy. Post-Soviet States in Comparative Perspective. – Ithaca; London: Cornell University Press, 2001. – p.103,116.

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...