пошук:  

>> Схід, аналітично-інформаційний журнал: Освіта, культура - 2001-й рік

У розділах: [Схід, аналітично-інформаційний журнал]

Авторська сторінка
Опублікував:  sxid

 

 

ДАЙДЖЕСТ АНАЛІТИЧНО-ІНФОРМАЦІЙНОГО ЖУРНАЛУ "Схід"

розділ "ОСВІТА, КУЛЬТУРА"

Адреса редакції:
83086, м. Донецьк, вул. Артема, 45
тел/факс: (062) 337-04-80, 338-06-97.
е-mail: shid@uvika.dn.ua
Донецьк-2002-10-21

ЗМІСТ РОЗДІЛУ "ОСВІТА, КУЛЬТУРА"

  1. Анатолій Колганов ПРОБЛЕМИ ВИЩОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ

  2. Борис ПАРАХОНСЬКИЙ СТРАТЕГІЧНІ ОРІЄНТИРИ КУЛЬТУРНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ

  3. Олександр Гросов ЕВОЛЮЦIЯ БIБЛIОТЕК У НОВIЙ ТЕХНIЧНIЙ ТА СОЦIОКУЛЬТУРНIЙ СИТУАЦII

  4. Юрій Соловйов СВІТОВИЙ ДОСВІД ТА РЕФОРМУВАННЯ ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ

  5. Назарова Людмила НАЦІОНАЛЬНЕ КНИГОВИДАННЯ. СУЧАСНИЙ СТАН І ЙОГО ПОЛІТИЧНІ, ЕКОНОМІЧНІ ТА СОЦІАЛЬНІ НАСЛІДКИ

  6. В.В. Оліфіренко, С.М. Оліфіренко ВІД ДАВНИНИ ДО СУЧАСНОСТІ (До питання про періодизацію літературного процесу на Донбасі)

  7. Володимир Кіпень МІСІЯ ВУЗУ: ТРАДИЦІЙНІ КОНЦЕПЦІЇ ТА СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ

  8. Юрій Жук НОВА МОДЕЛЬ ВИЩОЇ ОСВІТИ

  9. Микола Сенченко ВИДАВНИЧА ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНИ

  10. Богдан Сидор УКРАЇНСЬКА АБЕТКА НА ОСНОВІ ЛАТИНИ

  11. Роман Кісь ІНТЕГРАЛЬНА ЕТНОКУЛЬТУРОЛОГІЯ І ЦИВІЛІЗАЦІЙНІ ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНСТВА

  12. Оксана Пахльовська ПРОБЛЕМА СПАДЩИНИ В УКРАЇНСЬКIЙ КУЛЬТУРI ТА ФОРМИ ЇЇ IМПЕРСЬКОЇ ЕКСПРОПРIАЦIЇ

  13. ВОЛОДИМИР БІЛЕЦЬКИЙ ТОВАРИСТВО "УКРАЇНА-СВІТ" В ДОНЕЦЬКУ

  14. ОЛЕНА БАШУН Книговидання, бібліотеки, діаспора

  15. Віктор Логачов ЖУРНАЛ "ДОНБАС" ВІДКРИВАЄ УКРАЇНСЬКИЙ СВІТ

  16. ВАСИЛЬ ГОРБАЧУК "Ми не розлучались з тобою, Україно"!

  17. (Слов'янський педагогічний і українське зарубіжжя)

  18. Людмила Новакова ДОНЕЦЬК І ПІТСБУРГ – РОЗВИТОК ДВОСТОРОННІХ ВІДНОСИН З УКРАЇНСЬКОЮ ГРОМАДОЮ США

  19. Людмила Мочалова КАНАДСЬКО-УКРАЇНСЬКА БІБЛІОТЕКА В ДОНЕЦЬКУ

  20. Вадим Оліфіренко ПІДРУЧНИК З УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ У ЗАХІДНІЙ ДІАСПОРІ: МИНУЛЕ, СУЧАСНІСТЬ І ПЕРСПЕКТИВИ

ПРОБЛЕМИ ВИЩОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ

Анатолій Колганов, доктор біологічних наук, проректор Донецького державного інституту здоров'я, фізичного виховання та спорту

 В статті, яка має дискусійний характер, автор гостро, але аргументовано піднімає питання про реформи вищої освіти України. Зокрема, наголошується на необхідності створення максимальної послідовності та узгодженості між навчальними закладами різного рівня, суттєвого підвищення гнучкості системи освіти, спрощення переходу з вузу в вуз на перших курсах навчання, вирівнювання у часі ланцюжків "школа-технікум-інститут" та "школа-інститут". Розглядається проблема підготовки бакалаврів у вузах різного ступеню акредитації, гуманізації освіти. Автор дає ряд практичних рекомендацій по проведенню реформи освіти.

Проблеми вищої освіти в Україні не нові і ситуацію емоціями не покращити. Але документи прийняті Міністерством освіти України свідчать про те, що задеклароване Урядом "збереження витрат на освіту, охорону здоров'я, культуру" - м'яко кажучи, не відповідає дійсності.

Лейтмотив багатьох публікацій, конференцій і т.п., які проводяться по проблемі вищої освіти: "економія на освіті сьогодні призведе до трагедії завтра" - правильний, але до владних структур не доходить або не переконує.

Задумана і почата в кінці 80-х років реформа освіти перслідувала декілька цілей: 1. підняти престиж вищої освіти; 2. зробити вітчизняний диплом "конвертованим"; 3. звести до мінімуму втрати, в тому числі і матеріальні, пов'язані з невдалим вибором ( студентом ) профілю освіти, вузу і т.д.

Стратегічним напрямком вирішення поставлених часом задач вибрано перехід на багаторівневу, "західну" модель освіти. При цьому передбачалося створити такі стандарти освіти, які б дозволили:

- випускнику технікуму поступити (бути зарахованим) на III-IV курс вузу без проблем, пов'язаних з рівнем підготовки, одержати вищу освіту;

- студенту, який освоїв програму ІІІ курса вузу і за суб'єктивними або об'єктивними причинами не здатного підвищувати свій освітній рівень, видати диплом про середню спеціальну освіту і направити в народне господарство;

- студенту , який впевнився в неправильному виборі професії, після І-ІІ курсу перейти у вуз іншого профілю і продовжити освіту.

Які ж реальні результати реформи на сьогодняшній день?

Розруйновано (повністю або частково) систему вищої освіти, котра, в крайньому випадку, по теоретичним напрямкам користувалася заслуженим авторитетом у всьому світі. Ми, при цьому, не створили і сотої частки того, що хотіли створити.

Щоб не бути голослівним, наведу приклади, використовуючи затверджене Кабінетом Міністрів України "Положення про державний вищий заклад освіти" ( No 1054).

Чи може студент технікуму, використовуючи одержані знання і диплом стати студентом старшого курсу вузу?

"Вищим закладом освіти ІІІ і IV рівні акредитації, які працюють за загальними навчальними планами і об'єднаним в комплекс із закладами освіти І і ІІ рівня акредитації, надається право зараховувати випускників цих закладів освіти для продовження навчання по спеціальним програмам із скороченим строком підготовки спеціалістів або на ІІ-IV курс для поповнення академічних груп".

А що робити випускнику технікуму, якщо останній не входить в комплекс? Поступати на І курс вузу? Але ж на його навчання вже затрачені гроші і не малі.

Якщо комплекс працює по загальним навчальним планам, то нащо потрібні спеціальні програми із скороченим строком підготовки? Це теж гроші.

 На запитання видачі після ІІІ курсу вузу ІІІ-IV рівня акредитації диплома молодшого спеціаліста або бакалавра, про правила переходу з вузу до вузу "Положення..." відповіді не дає. А що являє собою бакалавр? Згідно п.8. "Положення..." його можуть готувати вузи ІІ рівня акредитації (підпункт 2), ІІІ і IV рівня акредитації (підпункт 3). Якщо це реалізація права вузу готувати спеціалістів нижчого рівня акредитації, то для цього треба у відповідності з п.10 створити комплекс з іншим закладом освіти, котре проводить підготовку за програмами такого рівня. Таким чином мова йде про право створювати об'єднання. Якщо це право реалізується без створення комплексу, то чим бакалавр, який одержав освіту у вузі ІІІ-IV рівня відрізняється від бакалавра з дипломом вузу ІІ рівня?

Усих цих різночитань та неясностей можна було б уникнути, якщо б послідовно провадилась в життя програма акредитації вузів, першим пунктом положення про яку передбачається офіційне визнання права вузів здійснювати свою діяльність на рівні державних вимог і стандартів освіти.

Якщо б державні стандарти освіти були єдиними, то випускник, скажімо, будівельного технікуму міг би без проблем продовжити освіту на ІІІ-IV курсі будівельного інституту, а держава заощадила б на ньому 2-3 тис. гривень.

А про які державні стандарти освіти може йти мова, якщо 108 годин, які передбачені на вивчення історії України деякі вузи скоротили до 50 (хотілося б подивитися на ретктора, котрий років 10 назад скоротив би наполовину години на історію КПРС). Це стосується й інших суспільних дисциплін, так що теза про гуманізацію освіти десь загубилася в ході реформ.

Я зовсім не збираюся критикувати "Положення про державний вищий заклад освіти". Просто воно віддзеркалює певною мірою біди всієї галузі освіти. На сакраментальне запитання: "Що робити?", я б відповів: "Зупинитися і подумати". Якщо ми й далі будемо йти туди, куди йдемо - розруйнуємо до кінця те, що ще маємо.

Треба скоротити кількість вузів? Можливо. Але яких і скільки? Що вважати критерієм? Престижність? Сьогодні в моді професія управлінця (менеджера). Тільки в Донецьку 5 державних вузів мають 1-3 факультети цього профілю, а 1 вуз повністю працює на цей напрямок. Якщо сюди приплюсувати вузи, основані на недержавній формі власності, то в сумі одержимо 15-20 факультетів. Така ж ситуація в інших містах України. Через 2-3 роки вони почнуть масово випускати на ринок робочої сили тисячі людей з дипломами про вищу управлінську освіту. Чи необхідно стільки для задоволення попиту вітчизняної економіки?

Чи можна брати попит в якості критерію? Сьогодні попит не віддзеркалює дійсних потреб, так як економіка деформована.

Вихід бачиться в тому, щоб доручити Міністерству освіти зробити аналіз залежності потенціалу окремих галузей і використання спеціалістів різного рівня освіти в розвинутих країнах Заходу. На базі одержаних результатів запропонувати Кабінету Міністрів структуру дуржавних вузів з урахуванням перспектив розвитку України на найближчі 10-15 років. Це потребує певних затрат, але вони будуть значно меншими, ніж при пошуку оптимальної структури освіти методом спроб та помилок.

Необхідно також завершити перехід на багаторівневу систему освіти, але не заради самого переходу, а для створення максимальної послідовності та узгодженості між навчальними закладами різного рівня. Ланцюжок "школа-технікум-інститут" не повинен бути довше ланцюжка "школа-інститут".

І останнє. Щоб допомогти юнакам та юнкам уникнути розчарувань, пов'язаних з неправильним вибором професії (а державі пов'язаних з цим затрат), треба максимально уніфікувати навчальні плани І і чатково ІІ курсів (наприклад, за рахунок блоку загально-теоретичних гуманітарних дисциплиін).

Ось так коротко про мої оцінки та пропозиції. Згоден що вони не всі оригінальні та однозначні. Але якщо ми хочемо років через 20, не соромлячись, дивитися в очі своїм дітям та внукам, якщо хочемо, щоб в України було майбутнє, давайте провадити реальну серйозну реформу вищої освіти.

=========

СТРАТЕГІЧНІ ОРІЄНТИРИ КУЛЬТУРНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ

Борис ПАРАХОНСЬКИЙ

доктор філософських наук

Національний інститут стратегічних досліджень

Метою цієї роботи є визначення головних перспектив національно-культурного розвитку країни у найближчому майбутньому. Звичайні уявлення про культуру, що побутують у практичній свідомості людей, відносять її до чогось вторинного, що може бути або ні, тоді як головним визнається економіка чи політика. Навіть коли на словах декларують необхідність культурного розвитку, практично мало хто звертає на це увагу, коли йдеться про такі поважні речі, як енергетична криза або ядерна безпека, політична боротьба або міжнародні відносини.

Такі ціннісні стереотипи вкорінені у свідомості більшості людей, вони підтримувались ідеологією старого суспільства. Їх потрібно ламати, бо якщо ми насправді визнаємо, що саме людина є головним чинником побудови і розвитку цивілізації, логічно погодитись також і з тим, що ментальні процеси в головах людей, творча праця духу та інтелекту є тим, що обумовлює розвиток всього іншого у світі людини. Сучасна модель розвитку людства спирається насамперед на творчі можливості людини, і головною формою капіталу стає людський інтелект, духовний потенціал суспільства.

Сучасна цивілізація шукає зараз шляхи виходу на новий рівень розвитку. Кардинальні зміни у світі, пов'язані з відмовою від тоталітаристських цінностей у багатьох країнах і переходом від політики конфронтації різних політико-економічних систем до стратегічних орієнтацій у напрямі поширення і поглиблення міжнародного спілкування, створюють нові унікальні можливості для віднайдення такої моделі цивілізації, яка побудована на пріоритеті інтересів кожної окремої людини, незалежно від її расової, соціальної, класової або національної приналежності. Для такої моделі є неприйнятною домінація інтересів будь-якої соціально-культурної цілісності над інтересами окремої людини, а тим більш підкорення останніх інтересам тотальної системи суспільства.

Якщо акцент поставити на розвиткові, то потрібно з'ясувати, хто ж є справжнім суб'єктом цього процесу і де виникає поштовх до виходу суспільства на нові щаблі цивілізації. Тут не можна все пояснити створенням необхідних передумов або робити закиди на об'єктивні , тобто стихійні, історичні процеси. Тільки активний творчий інтелект, розум та висока духовність, що створюються культурою, здатні витягти суспільство з його консервованого стану. Ми будемо розглядати культуру як головний базис суспільного розвитку. Головною стратегією культурного відродження України є її вихід в контекст європейської системи цінностей, з такими похідними від останньої, як демократія, ринкова економіка, вільний інтелект, що становлять фундамент сучасної цивілізації.

В будь-якому суспільстві елементи, що його утворюють, мають подвійну природу і визначаються або в площині дій, або у площині комунікацій (зв'язків). Якщо дії суспільства і окремих осіб мають функціональний характер, то комунікації визначені в аспекті інформаційному. Обидва ці аспекти притаманні сутності суспільства як природно-соціального утворення, жоден не може існувати без іншого. Конкретна форма існування суспільства визначена, умовно кажучи , генетичним кодом співвідношень функціональних та інформативних чинників аналогічно до того, як подвійна спіраль генетичної будови організму визначає його тип і модус існування. Генеральною тенденцією розвитку людських суспільств є неодворотне підвищення ролі і значення елементів інформаційної природи. Так, перші форми суспільного життя в межах родинної общини відзначаються низьким рівнем ефективності комунікативних структур як інтенсіональних ( в аспекті мов культури), так і в екстенсіональних (засоби комунікації) аспектах. Прогрес людства може бути визначений згідно з розвитком комунікативних систем, їх ускладненням і ефективністю.

Жодна країна не починає з нуля. Є досвід людства і загальноцивілізаційні процеси, які потребують вивчення. Ніякий ізоляціонізм не має переваг, а самобутність і незалежність мають досягатись на шляхах динамічного розвитку форм спілкування зі світом шляхом пошуку власного обличчя у світовому співтоваристві. Досвід людства показує, що для нормального суспільства притаманні цінності демократії, ринкової економіки, правової державності і т.п. Прогрес суспільства полягає насамперед у формах реального усвідомлення свободи людиною, в дійсному поширенні її можливостей творити і упорядковувати свій світ. Не випадково розвиток духовності, національний ренесанс вважають підмурком ринкового демократичного суспільства.

Наше суспільство тільки народжується. Його провідні структури лише починають створюватись, хоча декому здається, що можна використати старі форми свідомості і громадської поведінки. Потрібно чітко уявити собі, що Україна повинна виникнути насамперед у свідомості людей-громадян незалежної України, у свідомості світового співтовариства, особливо - громадян країн СНД та європейських держав. Україна - це не тільки певна територія і населення, історична пам'ять і культура, але також ціннісне поняття, що визначає норми поведінки і мислення певної цивілізаційної єдності людей. Іноді це називають духовною єдністю або духом нації. Бути українцем означає прилучення до європейської цивілізації у формах певної мови культури, але культури відчиненої до світових досягнень людства. Нація не може бути чимось ізольованим і замкненим у собі. Як визначає С.Б.Кримський, нація "характеризується саме виходом народу на арену світової історії, знайденням свого досвіду творення загальнозначущого, здатністю збуджувати універсум культури імпульсами власної енергії та долі".

З позиції національних інтересів українського суспільства необхідно проводити стратегічну політику в напрямі створення умов та механізмів толерації різних систем цінностей, що існують у суспільстві, але узгоджуючи їх на платформі загальнолюдських цінностей. Все це аж ніяк не може заважати формуванню нових комплексів ціннісних норм поведінки, потреба в яких виникає у зв'язку з перетвореннями в країні. Відомо, яку велику роль відігравав у Нові часи морально-ціннісний комплекс "протестантської етики" для прогресивного розвитку європейської цивілізації. Можливе формування аналогічних комплексів і в нашій країні, але вони неодмінно повинні поєднуватись із ментальними структурами реального суспільства, інакше неминучі конфліктні ситуації, що виникають при зіткненні ціннісних систем.

Розмови про культурне відродження української нації ведуться з самого початку "перебудови", і критичний стан української культури та мови був чи не одним з найважливіших чинників розвитку національно-визвольного руху України, що врешті-решт привів до створення незалежної держави. Саме діячі літератури і культури ініціювали Народний Рух як загальнонаціональне об'єднання свідомих, демократично налаштованих українців, який зіграв неабияку роль у знищенні тоталітарних порядків у країні. З іншого боку, саме у сфері культури шукають обгрунтування своєї позиції і мотивації сепаратистських дій прибічники незалежності Криму або створення т.зв. Новоросії, які попри всі факти намагаються створити жупел українізації і таким чином привернути до себе симпатії населення як до захистників "російськомовної" ментальності. Таким чином, хоч прийнято вважати, що культура далеко стоїть від політики, ми бачимо, що саме вона може зробити натхненником політичних процесів і значною мірою впливати на історичні події.

Ми не зможемо зрозуміти характер і масштаби цього впливу, якщо культуру трактуватимемо у вузькому розумінні - як продукт діяльності діячів культури, письменників, митців у своїх творчих майстернях, а зв'язок культури з державою - як те, що знаходиться у віданні міністерства культури, тобто управління різними культурними закладами, музеями, театрами, клубами і т.ін. Сучасне розуміння культури у контексті соціальної історії розглядає її як систему життєвих орієнтацій людини, як реальний зміст свідомості кожного члена суспільства (Гуревич, 1991, 34). Тобто культуру слід розуміти дещо ширше, а саме - як сферу духовної, ціннісної, комунікативної організації суспільства, що визначає норми поведінки, мислення, почуттів різних верств населення і нації в цілому.

Але тоді ми побачимо, що в нашому суспільстві існують різні форми культури, не обов'язково пов'язані з українською. Більш того, реальний стан справ такий, що ні українська мова, ні культура не є домінуючими в житті країни. Той рівень культури, що виводить людей до загальносвітових і універсальних цінностей, є російськомовним, наука й інтелект працюють теж, як правило, у російськомовних схемах ментальності. Більш того, культура міст, великих цивілізаційних центрів країни також є переважно російською, українські ж форми культури використовуються лише як декорації для місцевого колориту. На жаль, так є, від цього нікуди подітись і не слід заплющувати на це очі. Державний погляд на стан справ полягає в тому, щоб шукати шляхи ефективного і швидкого поліпшення ситуації. Стратегічною для незалежної української держави є саме політика українізації, але процес цей має відбуватись демократично, без насильства, шляхом створення умов для розквіту української мови і культури, а не шляхом наказів і директив. Українська культура не потребує захисту за допомогою багнетів, вона є достатньо розвинутою, має досягнення світового рівня. Вона потребує лише уваги і сприятливих умов для розвитку.

Українська культура формувалась на перехресті впливів, що йшли з Заходу, Півдня і Північного Сходу, але вона також має глибокі самобутні коріння, що сягають архаїчних часів. Її розвиток відбувався нерівномірно, були часи розквіту і часи занепаду. Інколи намагались зробити вигляд, що вона зовсім не існує, як не існує сама українська нація. В наш час ніхто не намагається стверджувати цього, але тим не менш вважають можливим принижувати та ігнорувати українську мову і культуру як щось малоцінне і хуторянсько-провінційне. Такі тенденції існують не тільки поза межами України, але поширені і серед інтелігенції. Українську культуру в її найвищих проявах мало хто знав, бо вся система освіти була орієнтована в російському і совєтському дусі, а все українське вважалось націоналістичним і буржуазним. Становище є і нині критичним, тож слід говорити про стратегію відродження української культури і мови як одну з важливих засад державної політики. Без духовного відродження нації не буде міцної держави, ефективної економіки, соціального і правового захисту людини.

Але насамперед слід визначити, яка саме культура нам потрібна. Якщо йдеться про відродження фольклорної та пісенної культури, то це не стратегічний погляд у майбутнє, а лише ностальгія за минулим. З іншого боку, загроза виникає в посиленні тенденції космополітизації культури, що пов'язано з відмовою від традицій і самобутності. В загальних рисах такі самі проблеми стоять і перед будь-якою європейською національною культурою, але в Україні (а ще більше в Білорусії) вони стоять вкрай гостро, бо дуже довгий час національна культура стояла тут на межі виживання і не йшлося про який-небудь вільний розвиток. В сучасній Україні тоталітарне минуле стає підгрунтям космополітизму вже західного, американізованого зразка, бо тут і там панує орієнтація на відмову від свого - як провінційного і непрестижного - і потяг до якісного, модного, столичного.

На наш погляд, Україні слід прилучитись до європейського досвіду у вирішенні цих проблем, а в перспективі органічно увійти у європейський контекст культурного розвитку, де дійсно створюються умови для синтезу загальносвітових тенденцій розвитку культури і національних особливостей. Культура, як і мова утворює органічну єдність, цілісність. Неможливо злити всі мови в одну, побудувати ефективну й раціональну модель мовного спілкування і відмовитись від інших мов як відсталих і непрестижних. Створена так штучна мова есперанто має багато прихильників, але щось не дуже поширюється у мовній практиці світу. Ефективнішим шляхом боротьби з національними мовами є їх витискування з мовного спілкування і впровадження одної мови в усі сфери життя, насамперед в ті, що пов'язані з прогресивним розвитком. Аналогічно може впроваджуватись яка-небудь модель культури, що має вигляд найбільш розвинутої і модерної. Але культура, що побудована на космополітичних засадах, є штучною, вона відповідає нівельованим смакам великих людських мас і не має механізмів індивідуації, що притаманні, скажімо, класичній культурі.

Культура України, як і в інших країнах Європи, знаходиться під загрозою загальної космополітизації, але на додаток до вторгнення американізованих форм масової культури тут ми маємо не багаторічну традицію меншовартості, що нав'язувалась з боку імперської культурної свідомості. В інтересах української незалежної держави необхідно проводити стратегічну політику підтримки і всебічного розвитку національних форм культури з тим, щоб довести її до сучасного цивілізованого рівня. Без цього неможливе відродження нації і розвиток державності, бо засилля іноземних форм духовності, насамперед імперського типу, так або інакше буде підривати духовні засади українського суспільства. В умовах України така стратегія передбачає розробку і негайне впровадження в життя комплексних програм надзвичайних заходів у різних галузях культурного і духовного життя, насамперед в тих, що пов'язані з дією засобів масової інформації, кіномистецтвом, книжково-видавничою діяльністю, з функціонуванням елітарних форм культури (театр, музика, живопис та інш.).

Сучасне цивілізоване суспільство потребує саме якнайбільшої диференціації, а не монолітності, (в будь-якому відношенні), враховуючи і етнічну диференціацію. Саме специфічні особливості тієї або іншої національності створюють умови для інтенсивнішого розвитку всього суспільства. Кожна нація має свій власний досвід культурного, духовного, життєвого будівництва. Обмін досвідом збагачує духовне життя кожного народу пов'язане з особливими формами економічної діяльності. Міжетнічне спілкування стає також важливою економічною проблемою. Практика депортації народів або створення несприятливих умов життя і розвитку якого-небудь етносу веде до кризових явищ в економічному житті. Так, виселення кримських татар привело до руйнування економіки регіону, і довелося десятиліттями вкладати великі кошти для його реконструкції. Відновлення справедливості теж потребує великих коштів, але це також сприяє економічному й створенню сприятливого духовно-культурного клімату між народами.

Визначення Україною власних інтересів у геополітичному і економічному просторі сучасного світу має відбуватись на грунті усвідомлення нею і власних геокультурних інтересів. Останні полягають насамперед у визначенні сфер взаємопорозуміння з іншими країнами і напрямів можливої культурної експансії. Осередки "культурної України" вже існують у різних частинах світу, зокрема в Канаді, США, Аргентині, Автралії, Німеччині та ін. Не можна применшувати значення західної діаспори у процесах національно-культурного відродження України, але і для неї існують проблеми національного виживання. Головним напрямком культурної експансії для України слід вважати все ж таки східний, де на теренах колишньої імперії зберігаються значні прошарки українського населення, що потребує допомоги з боку Української держави.

Але Україна в широкому розумінні не може обмежуватись лише внутрішньо-національними проблемами, а повинна активно стверджувати себе у зовнішньому світі, шукати шляхи доведення власних форм світосприйняття та розуміння інших культур, намагатись віднайти взаємоприйнятні форми спілкування з іншими країнами та народами. Для цього потрібно насамперед чітко і послідовно усвідомити власну україноцентристську модель світу і розвинути її до рівня, зрозумілого світовій цивілізації. Вона грунтується на власному культурному та історичному досвіді, на досвіді спілкування з іншими країнами протягом тисячоліття, на усвідомленні власних життєвих та стратегічних інтересів у різних регіонах планети. Йдеться про створення ціннісної системи, яка б дозволила окреслити ті сфери реальності, що мають значення для України, визначити пріоритетні напрями її активності у міжнародному просторі.

Росія є країною, що була і буде тісно пов'язаною з Україною і через культуру, історію, і політичним життям, економікою та іншими зв'язками. В умовах, коли Україна будує власне суспільство, ці зв'язки неминуче трансформуються, що в жодному разі не повинно приводити до конфліктогенних ситуацій. Навпаки, довготривале спільне історичне життя, спорідненість мови та культури мають полегшити цивілізоване спілкування обох держав. Але цьому заважають, з одного боку.- проімперський ментальний комплекс політичної та культурної еліти росіян, а з іншого, - комплекс меншовартості і некомпетентності українців. На жаль, цих комплексів позбутися не так уже й легко, і вони будуть існувати ще довгий час, а тому неминучі і загострення відносин. Російська культура і мова мають для української свідомості значення поєднувальної ланки з досягненнями світової цивілізації в умовах, коли цінності останньої ще не мають досить значної репрезентації у формах української культури. Тому на певний час найбільш раціональна стратегія для України - зберігати цей канал комунікації зі світовою культурою, водночас піддаючи жорсткій критиці усілякі прояви імперського ментального комплексу.

Стереотипи останнього значно вкорінені в українську ментальність і мають свої історичні корені ще з часів спілкування з Візантією. Але Україні легше позбутися цієї спадщини, аніж Росії, бо в неї таки є значний досвід контактів з Європою не тільки на рівні аристократичної еліти, але також на рівні широких кіл населення. Як відомо, масова культура в Україні XVI-XVIII ст. була досить європеїзованою, латинізованою порівняно з ситуацією у Московії.

Європейський напрям є найбільш важливим для України у стратегічній перспективі, , оскільки неминучим є процес її інтеграції у нову Європу, її перетворення, як зазначив З.Бжезинський, зі "східноєвропейської держави" у "державу центральноєвропейську". Це пов'язано з фундаментальною зміною ціннісних орієнтацій в українській ментальності і вимагає відповідної розробки стратегій економічної, політичної та культурної політики. Усвідомлення себе європейською країною накладає величезні вимоги щодо додержання цивілізованих стандартів життя, поведінки та мислення людей. Це потребує від держави значних зусиль і коштів, що мають вкладатись у процеси трансформування українського менталітету, на створення політичної, економічної, культурної еліти європейського класу, але така стратегія є найбільш сприйнятною для України і в історичній перспективі надасть великі дивіденди в аспекті розвитку країни, поліпшення життєвого рівня населення, сприяти створенню надійної системи безпеки.

Політика України щодо Європи повинна відзначатись максимальною відкритістю, раціональними підходами. Насамперед це стосується рівня комунікацій. В Україні мають бути доступними всі головні джерела інформації, що домінують у Західному світі, а з іншого боку, інформація з України мусить без перешкоди доводитись до відома західної людини. По-друге, потрібно значно полегшити всі форми культурного та наукового обміну з країнами Європи, що має кардинально змінити структуру інтелектуального і культурного потенціалу України. По-третє, великі кошти слід виділити на те, щоб історичні цінності європейської цивілізації стали доступними кожній людині, що потребує значних зусиль у виданні сучасної та класичної літератури, філософських творів, що протягом тисячоліть створювали європейську ментальність, у створенні дослідницьких центрів та культурних установ вищого гатунку. Володіння кількома європейськими мовами повинно бути необхідною складовою середньої та вищої освіти.

Ісламо-тюркський напрям виводить українську культуру на більш тісне спілкування зі Сходом, до країн із принципово іншою системою ціннісних орієнтацій, але з якими вкрай необхідно навчитись досягати взаємопорозуміння. Тут Україна набуває досвіду комунікації з неєвропейським світом, і тому це важливо для подальшої культурної експансії і спілкування з країнами більш далекого культурного середовища. Економічні і політичні інтереси України на Сході вимагають створення належних інституцій для вивчення можливостей щодо їх реалізації в цьому напрямі. На жаль, знання східних мов не користується у нас належною увагою. Відсутні наукові центри та установи (за винятком інституту О.Пріцака), що займаються історією, культурою, політичними орієнтаціями східних країн. Все це гальмує природний процес проникнення України на Схід і Південь, що має для неї важливе стратегічне значення.

Сучасний стан національної культури та інтелекту зумовлений загальною економічною ситуацією у країні. Вона не є, як відомо, достатньо сприятливою для розвитку культури. Але якщо дивитися в майбутнє, стратегії гуманітарного розвитку культури повинні мати пріоритет перед усіма іншими аспектами. Фундаментальним інтересом держави є захист і всебічний розвиток інтелектуально-духовного потенціалу суспільства. Тут не можна допустити відставання або відкочування назад порівняно з провідними країнами світу, бо це зведе Україну до положення другорядної держави, колоніального придатку до великих інтелектуально-силових центрів світу.

Економічна підтримка процесів культурного розвитку з боку державних та громадських інституцій впирається насамперед у проблему коштів, що можуть бути інвестовані в культуру, освіту, інтелект. Держава має створити максимально сприятливі умови для того, щоб ці інвестиції були вигідними за рахунок пільгового оподаткування та підвищення престижу фінансових донорів.

1995 р.

===========

ЕВОЛЮЦIЯ БIБЛIОТЕК У НОВIЙ ТЕХНIЧНIЙ  ТА СОЦIОКУЛЬТУРНIЙ СИТУАЦII

 Олександр Гросов

 фундатор бiблiотечного факультету Донецького iнституту соцiальної освiти, Голова Донецької обласної бiблiотечної Асоцiацiї,  дiйсний член Бiблiотечної Асамблеї Свразiї

 Подано огляд та аналiз основних напрямкiв та тенденцiй розвитку бiблiотек як важливого елементу iнформацiйного простору країни. Викладенi iдеї щодо концептуальної основи моделi бiблiотечного фахiвця майбутнього. На базi конкретного фактажного матерiалу висвiтлений стан бiблiотечної справи на Донеччинi.

 Бурхливий технологiчний розвиток цивiлiзацiї, значнi соцiально-полiтичнi змiни кiнця ХХ ст., зокрема, пов'язанi з трансформацiєю комунiстичного свiту, суттєвим чином впливають на еволюцiю базисних елементiв iнформацiйного простору, якими є бiблiотеки. Змiни, що протiкають торкаються, i моделi бiблiотеки, як такої, i її соцiокультурної ролi, призначення. Вiдповiдно, суттєвих змiн зазнає концепцiя професiйної моделi бiблiотечного працiвника. Прослiдуємо головнi тенденцiї цих процесiв.

 Моделi та функцiї бiблiотек: сучаснiсть i майбутнє

 Технiчний аспект. Змiни в цiй галузi пов'язанi головно з розвитком засобiв далекого зв'язку та електронно-обчислювальної технiки, що уможливило оперативне звертання до вiддалених джерел iнформацiї. Сьогоднi вже можна говорити не тiльки про iснування, але й про все бурхливiший розвиток так званої "електронної(кiбернетичної) культури". Всi проекти бiблiотек майбутнього пов'язанi iз забезпеченням доступу до вiддаленої iнформацiї. Це приведе, у свою чергу, до змiни функцiй бiблiотек, головним завданням яких буде забезпечення доступу до даних будь-якого виду, типу та форми.

 Таким чином, перспективною моделлю є вiртуальнi бiблiотечнi колекцiї. Такою бiблiотекою по сутi є будь-яка автоматизована iнформацiйна сiтка, а також будь-яка бiблiотека, яка має доступ до цiєї сiтки - вона вспромозi надати не тiльки бiблiографiчну, реферативну iнформацiю, але й самi тексти документiв. Наприклад, Юридична бiблiотека Колумбiйського унiверситету США перевела повнi тексти книг та журналiв на електроннi носiї, щоб передавати їх користувачам через автоматизовану iнформацiйну мережу. Таким же чином зробили бiблiотеки Полiтехнiчного iнституту штату Вiрджiнiя(США) та Монреальського банку Канади. Сьогоднi подiбна вiртуальна бiблiотека створється й у Францiї.

 Виходячи з такої тенденцiї розвитку бiблiотек, стає зрозумiлим, що бiблiотекарi (зокрема, українськi) повиннi з самого початку дуже вiдповiдально поставитися до системи Iнтернету, закрiпити свою участь в ньому на такому рiвнi, щоб згодом, коли ця система без сумнiву розвинеться, стати в нiй суб'єктами, якi приймають рiшення. Головне, на чому повиннi зосередитися бiблiотекарi у вiртуальному iнформацiйному просторi - це забезпечення споживачiв iнформацiєю там i тодi, де i коли в цьому є необхiднiсть. Вже сьогоднi зрозумiло, що однiєю з найважливiших тут стане робота по створенню i управлiнню електронними фондами. Прикладом такої роботи є формування повної бази даних в галузi прав людини "DIANA" в США.

 Ще одна тенденцiя, яка сьогоднi ще зберiгається - перевiд iнформацiї з паперових на плiвковi носiї(приклад - бiблiотеки депонованих праць УкрНДIнтi, ЦНИИЭуголь та iн.). Але, на нашу думку, плiвковi носiї в майбутньому будуть теж замiненi на електроннi, як бiльш компактнi та унiверсальнi й технологiчнi.

 Тематичний аспект . Тенденцiя до спецiалiалiзацiї бiблiотек спосотерiгається вже давно. Iх прикладом можуть бути унiверсальнi технiчнi, науковi, галузевi бiблiотеки, а також молодiжнi та дитячi. Сьогоднi, у зв'язку з актуалiзацiєю певних галузей знань, з'являються й новi спецiалiзованi бiблiотеки - юридичнi(правничi), економiчнi тощо. Вони виконують свою роль найбiльш повних сховищ iнформацiї, найбiльш досконалої її обробки у вузьких сферах, галузях науки, мистецтва, права, релiгiї тощо.

 Суспiльно-полiтичний та загальнокультурний аспект. Не секрет, що ранiше бiблiотеки розглядалися як "опорна база партiйних органiзацiй", пiзнiше - "опорна ланка перебудови". Сьогоднi бiблiотеки теж стоять перед дилемою: чи повинна бiблiотека в основу своєї дiяльностi поставити тiльки читацький попит, чи їй треба будувати свою дiяльнiсть у руслi нових полiтичних орiєнтирiв. Бiльшiсть бiблiотек вибрала другий шлях.

 Ми вважаємо, що при вирiшеннi питання "Яка бiблiотека потрiбна суспiльству?" треба в першу чергу враховувати те, що бiблiотеки є першоосновою, фундаментом культури суспiльства. Iм притаманнi власнi риси, обумовленi менталiтетом нацiї, традицiями i особливостями її культури. З утвердженням української державностi бiблiотекам вiдводиться важлива роль в нацiонально-культурному вiдродженнi i розвитку суспiльства. Питання гуманiзацiї i демократизацiї суспiльства вимагають вiд бiблiотек посиленої уваги до особистостi, пiдвищення її загальнокультурного рiвня.

 Бiблiотека як феномен свiтової культури є, в першу чергу, об'єктом культурного призначення, якому вiдводиться особлива роль у задоволеннi iнформацiйних та культурних потреб суспiльства. У Законi України про бiблiотеку та бiблiотечну справу бiблiотека визначена як "соцiальний iнститут, що забезпечує акумуляцiю i загальнодо-ступнiсть документально-iнформацiйних ресурсiв, якi мiстять i зберiгають знання, набутi в процесi розвитку людства, сприяють пiднесенню iнтелектуального та культурного потенцiалу суспiльства". Це - головнi орiєнтири у вiдповiдi на питання про те, якою i для кого повинна бути бiблiотека.

 Додамо, що бiблiотеки, з одного боку спряють консолiдацiї вiтчизняної культури, а,

з iншого, мiжнацiональному культурному збагаченню. Прилучення читачiв до духовних цiнностей засобами бiблiотек здiйснюється не тiльки через iнформацiю, розповсюдження й популяризацiю творiв лiтератури та мистецтва, через збереження та використання iсторичних документiв, але й через естетичне виховання читачiв, органiзацiю їх вiдпочинку й дозвiлля. Тому не є слушною думка про надання бiблiотекам лише повноважень iнформацiйних служб.

 Тривають науковi пошуки оптимальної сутi i форми для бiблiотеки сучасностi та майбутнього. Одна з новiтнiх, опрацьовуваних нинi парадигм бiблiотеки - так звана маркетингова її модель. Вона орiєнтована на вiдповiдальнiсть не тiльки, i не стiльки перед суспiльством, як перед конкретним споживачем. Тут вперше настiльки повно фiксується активна позицiя бiблiотекаря. Якi напрямки роботи вважають прiоритетними прихильники цiєї iдеї? Це - "розвиток уяви та творчого начала", "прилучення людей до культурної спадщини, розвиток в них здiбностей до сприйняття високого мистецтва, наукових досягнень", "розвиток дiалогу мiж культурами". Однозначно вiддається прiоритет iнформацiйнiй дiяльностi, при цьому основою тут слугує соцiальна значимiсть - адже тiльки добре поiнформованi громадяни спроможнi здiйснювати свої демократичнi права i вiдiгравати активну громадянську роль у суспiльствi.

 

 Розвиток концепцiї професiйної моделi бiблiотечного фахiвця

 Сучасний етап розвитку бiблiотечно-iнформацiйної iндустрiї, засобiв телекомунiкацiї, комп'ютерної технiки, еволюцiя соцiальних та виробничих функцiй бiблiотек невпинно впливає на професiйне обличчя бiблiотекаря, що ставить перед вищою школою i бiблiотечною практикою нагальне питання розробки сучасної концептуальної моделi бiблiотечного спецiалiста з урахуванням змiн його соцiально-професiйного стану.

 Проблема змiни функцiонально-професiйної орiєнтацiї бiблiотекарiв в умовах нової iнформацiйної технологiї дискутується у вiтчизняному та зарубiжному бiблiотекознавствi досить широко. Однi вченi вважають, що в недалекому майбутньому роль та функцiї бiблiотекарiв кардинально не змiняться, iншi - бачать бiблiотеку майбутнього практично без книг i бiблiотекарiв у сучасному їх розумiннi, третi - прогнозують перерозподiл функцiй бiблiотекарiв та iнформацiйних працiвникiв, сфер вiдповiдальностi фахiвцiв-бiблiотекарiв та фахiвцiв-технiкiв. Так вже зараз введення iнформацiї, кодування, перевiрка бiблiографiчних даних, визначення джерел комплектування, обробка серiальних видань, значна частина робiт по каталогiзацiї доручається непрофесiоналам у бiблiотечнiй справi. Ця тенденцiя має мiсце у бiблiотеках та iнформацiйних центрах США, iнших розвинених країн.

 Таким чином, перед нинiшнiми i майбутнiми бiблiотекарями , бiблiотечною освiтою виникає цiлий комплекс проблем, пов'язаних з пошуком шляхiв i засобiв адаптацiї спецiалiста до умов роботи з новими iнформацiйними технологiями, ефективною органiзацiєю мiжбiблiотечної кооперацiї, iнтеграцiї бiблiотечних ресурсiв, еволюцiєю кадрової, оргганiзацiйної, управлiнської, економiчної стратегiї бiблiотек при домiнантнiй ролi бiблiотекаря в забезпеченнi обслуговування населення.

 Питання участi довiдкових служб бiблiотек у створеннi i використаннi автама-тизованих каталогiв ставилося Американською бiблiотечною асоцiацiєю ще на початку 80-тих рокiв. Час i досиiд показали доцiльнiсть взаємодiї бiблiотекаря-фахiвця з ЕОМ. Саме бiблiотекар повинен бути провiдною ланкою в системi "Бiблiотекар-споживач-довiдково-пошуковий апарат-ЕОМ". Практика свiдчить, що тiльки за цiєї умови вимоги користувачiв виконуються найповнiше, а також у декiлька разiв зменшуються термiни розробки i вводу в експлуатацiю баз даних. Отже, бiблiотекар-фахiвець конче повинен володiти знаннями i навиком використання комп'ютерної технiки на рiвнi роботи з пакетами програм, базами даних, статистичної обробки даних тощо.

 Отже, проблему - кого взяти за основу в новiтнiй моделi бiблiотечного працiвника, фахiвця-бiблiотекаря чи фахiвця з iнформатики та комп'ютерної технiки, треба, на наш погляд, вирiшувати на користь першого. Зрозумiло, що нова технiка змiнить професiйне обличчя бiблiотекаря, синтезуючи в його професiї також iнженера-програмiста, iнформацiйного маркетолога, консультанта по базам i банкам даних, контролера систем автоматизованого бiблiотечно-iнформацiйного обслуговування, органiзатора масивiв та потокiв iнформацiї, пропагандиста i популяризатора знань.

 Таким чином, нова технiка не входить в протирiччя з традицiйними функцiями бiблiотек, а наповнює їх новим змiстом, який повинен бути вiдображений у новiй професiйнiй моделi пiдготовки бiблiотечних кадрiв в Українi.

Бiблiотеки Донеччини: стан та перспективи

 Сьогоднi населення Донецької областi обслуговується 3002 бiблiотеками рiзних систем i вiдомств. Серед них 847 - системи Мiнiстерства культури України, 333 профспiлкових, 213 - технiчних, 60 - медичних, 3 - сiльськогосподарськi, 1214 - шкiльних, 248 - ВУЗiв та середнiх спецiальних учбових закладiв. Загальний фонд бiблiотек нараховує 72 млн. 426 тис. примiрникiв книг, часописiв, а кiлькiсть бiблiотечних працiвникiв перевищує 5,5 тис. чол. Щорiчно бiблiотеками користується 56% мешканцiв Донеччини, тобто 2,9 млн.чол. , а видача лiтератури складає 67,445 млн примiрникiв друкованих видань та аудiо-матерiалiв.

 Питома вага унiверсальних бiблiотек складає 28%. Проте, саме цi бiблiотеки концентрують третину бiблiотечного фонду i обслуговують 42% читачiв, забезпечують 38% видачi всiєї лiтератури.

 Протягом 1991-95 рр. попри всi труднощi мереже державних масових бiблiотек зросла на 28 одиниць.

 У вiдповiдностi до читацьких потреб в областi поширюється мережа бiблiотек нового типу - бiблiотек сiмейного читання, бiблiотек-клубiв, музеїв, будинкiв природи, центрiв вiдродження нацiональної культури, естетичного виховання, дозвiлля, дiлової iнформацiї тощо.

 Не дивлячись на недостатнє фiнансування, бiблiотечний фонд все ж поповнюється новою лiтературою. Протягом 1991-95 рр. загальний обсях фонду мiських та районних бiблiотечних систем вирiс на 69,5 тис. примiрникiв друкованих видань. Зауважимо, що це в 3 рази менше очiкуваного, бо економiчна криза накладає свiй негативний вiдбиток i на бiблiотечнi процеси. Особлива увага придiляється формуванню в бiблiотеках областi фонду нацiональної книги "Українiка". Треба наголосити, що обласнi фонди на сьогоднi ще залишаються головним чином росiйськомовними. Але йде процес поступового наповнення їх новiтнiми українськими виданнями, чому сприяють як громадськi органiзацiї(зокрема тiльки вiд Донецького обласного Товариства української мови iм. Т.Шевченка за 1990-96 рр. безкоштовно одержано бiля 3 000 книг та часописiв), українська дiаспора, доброчиннi органiза-цiї("Сейбр-Свiтло").

 У процесi державотворення в Українi великої уваги заслуговують питання вiдрод-ження духовностi нашого єдиного українського народу, виховання нацiональної самосвiдомостi, повернення iсторичної пам'ятi народу. Цi питання в першу чергу визначають змiст роботи бiблiотек Донеччини i тематику багатьох масових заходiв.

 Серед прiоритетiв бiблiотечного роз витку сьогоднi на перше мiсце виходить комп'ю-теризацiя Информацiйно-бiблiотечних процесiв. Зараз у бiблiотеках мм. Дзержинська, Дружкiвки, Краматорська, Макiївки, Марiуполя, Слов'янська створенi локальнi комп'ютернi мережi.

 Майбутнє бiблiотек Донеччини бачиться як користувачiв, елементiв єдиної Информа-цiйно-бiблiотечної мережi регiону, держави.

 Резюмуючи матерiал можна висловити впевненiсть, що на початку XXI ст. сутнiсть бiблiотеки, яка покликана збирати, зберiгати i видавати iнформацiю в основному не змiниться. Широке впровадження в бiблiотеках сучасних iнформацiйних технологiй i автоматизованих систем та їх iнтеграцiя в перспективi з європейською та свiтовою iнформацiйними мережами дозволить вирiшувати цi завдання на вищому якiсному рiвнi, що пiднiме престиж вiтчизняних бiблiотек у суспiльствi як iнформацiйних i культурних центрiв.

==========

СВІТОВИЙ ДОСВІД ТА РЕФОРМУВАННЯ ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ

Юрій Соловйов

директор Донецького педагогічного коледжу

Сьогодні мало хто наважиться заперечувати такі твердження: реформування освітянської системи - необхідна складова частина реформування суспільства в цілому, розбудови української держави; реформування освітянської системи вимагає врахування світового досвіду: використання світового досвіду не є його копіюванням.

Однак реальне здійснення реформ, використання зарубіжного досвіду супроводжується рядом організаційних кадрових, фінансових та інших труднощів, які, на жаль, не дістали достатнього висвітлення. Автор пробує проаналізувати хід реформування освіти в Україні в контексті світового досвіду.

1. Предтеча сучасної кризи освіти.

Ознаки сучасної глобальної кризи освіти виявилися в 50-ті роки XX ст., а вже в наступному десятиріччі в основному стала зрозумілою сутність цієї кризи. Вона полягала в розриві між освітою та умовами життя суспільства, що стрімко змінювалися під впливом інформаційно-комп'ютерної революції. Труднощі в розвитку освіти в незалежній Україні мають те ж саме коріння. В доповіді української делегації 43-й сесії Міжнародної конференції з питань освіти (1992 р.) зазначалося, що необхідність реформи "спричинили глибокі соціально-економічні та політичні перетворення в суспільстві" і тому вона "спрямована на подолання розриву між утвердженням у суспільстві і державі нових демократичних, гуманістичних ціннісних орієнтацій і фактичним станом освіти".-[1] Наше суспільство перебуває в стані радикальних змін, хоча фактори, що їх обумовили, мають дещо інше, ніж свого часу в розвинутих країнах, походження. Саме принципова подібність походження та сутності кризи освіти на Заході та в нашій державі уможливлює історичні паралелі, актуалізує дослідження та використання зарубіжного досвіду. Саме ця подібність, а не тотожність, робить цікавими для нас не тільки конкретику закордонних реформ, а ще й їх філософію та технологію.

Подолання кризи вимагало докорінного, всебічного оновлення мети, змісту, форм і методів навчання, організаційної структури, управління, фінансування освіти.

На особливу увагу, на наш погляд, заслуговує принципова зміна мети навчання та виховання. Тепер нею стає не стільки проста передача певного обсягу інформації, знань, переконань, скільки формування самостійної, творчої особистості, здатної діяти в умовах, яких не було за життя батьківського покоління, в умовах, які швидко змінюються.

Глобальна криза освіти виявила ще й іншу складну проблему. З одного боку, пішла в минуле вища школа, яка керувалася в своїй діяльності відомим висловом Дж-С.Милля про те, що університет - не місце для професійної підготовки. Саме підготовка професіоналів вищого гатунку тепер стає основною метою функціонування вузів. З другого боку, в захопленні професійною підготовкою побачили загрозу гуманістичним основам освіти. Недарма Джеймс Перкінс - головуючий міжнародної конференції з питань світової кризи освіти, яка відбулася в жовтні 1967 року у Вільямсбурзі (США) – попереджав: "Необхідно застерегти проти захоплення професійною орієнтацією навчання. Існує певний мінімум аналітичних засобів, з якими повинен ознайомитись кожний учень, та певний мінімум загальних знань, які він повинен засвоїти, щоб бути інтелігентною й освіченою людиною та мати ясне уявлення про саму себе і суспільство." [2] Таким чином, освіта повинна йти в ногу з потребами виробництва, не знехтувавши водночас завданнями всебічного розвитку особи.

2. Специфіка реформ освіти в Україні. Національний компонент.

У переважної більшості розвинутих країн не було необхідності в національному відродженні. Тому специфіка мети освіти в незалежній Україні полягає в тому, що нам потрібно не тільки гармонійно поєднувати професійний та загальнолюдський компоненти, а ще й приділяти велику увагу національному компоненту. Основні нормативно-правові документи, що спрямовують процес перетворень, Закон України "Про освіту", Державна національна програма "Освіта" ("Україна XXI століття"), - свідчать про те, що наші урядові кола, освітянська громадськість, здається, усвідомлюють необхідність і важливість реформування освіти, її зміст та ключові напрямки. Але на практиці маємо іншу картину.

Уроки світового досвіду та формування орієнтирів реформи освіти в Україні.

Нашій державі для того, щоб плідно виконувати роль одного з факторів розвитку освіти, треба як найменше чітко усвідомлювати свої національні інтереси. Це усвідомлення повинно базуватися на розумінні основних тенденцій розвитку суспільства, прогнозуванні його потреб і відповідних їм завдань освіти. Щоб діяти, треба знати, яким було, яким є, яким має стати суспільство, відповідно - якою була, якою є, якою має стати освіта. На жаль, нашим спробам самоусвідомлення все ще істотно не вистачає емпіричної бази. Такої бази, яка була, наприклад, охарактеризована в доповіді парламентського комітету лорда Роббінса у Великій Британії.[3] Ця доповідь та додатки до неї виявили слабкі місця системи освіти, передбачили можливі потреби у професійних кадрах, визначили зміст та основні напрями реформ, що розгорнулися з середини 60-х років. Концептуальні висновки були в основному правильним, реформи отримали більш-менш чіткі орієнтири.

Тепер стосовно реалій, відповідно до яких ми повинні розробити найближчі завдання реформ. Досі не існує наукової соціології сучасного українського суспільства. Якою е його соціальна структура? Норми та цінності яких типів у ньому набули поширення? В якому напрямі вони трансформуються? Немає науково обгрунтованих прогнозів потреб суспільства в тих чи інших групах професіоналів, без яких освіта буде розвиваться навпомацки. Один з наслідків такої ситуації -безглузде становище, коли, перебуваючи у фінансовій скруті, держава оплачує підготовку тисяч висококваліфікованих спеціалістів, які не працюють за фахом і, таким чином, не виправдовують витрат. Особливо нераціональною, неефективною є методика фінансування аспірантури та докторантури. За статистикою, у визначений термін подає роботи на захист тільки один з десяти аспірантів та докторантів, багато хто не закінчує їх ніколи. Таке становище може змінити впровадження системи позик. В такому разі стипендія аспіранта та докторанта е позикою держави, яка не повертається в разі виконання науковцем своїх забов'язань. Така методика не тільки позбавила б державу нерезультативних витрат, а й різко знизила кількість непідготовлених, безвідповідальних осіб серед пошукувачів.

Головний урок, що надає досвід підготовки та здійснення реформ у розвинутих країнах, - це урок історизму. Навіть найкращі принципи функціонування системи освіти потрібно сприймати не в абсолютному вимірі, а в історичному. Наприклад, не можна намагатися втілити принцип демократичності взагалі, треба домагатися його здійснення в історично можливій формі, у тій формі, для якої вже існують передумови, до якої готове суспільство, система освіти. Те ж саме стосується принципу соціальної справедливості. Він повинен реалізовуватися в тій мірі, в якій ми готові його матеріально забезпечити. Соціальна справедливість - це перш за все рівні можливості здобуття високоякісної освіти. А тому неможливо обійти питання безкоштовної та платної освіти.

Розмір бюджетного сектора в Україні катастрофічно не відповідає можливостям держави. Треба зауважити, що навіть значно багатші за нас країни не наважуються брати на себе ношу безплатної освіти. Заради "священної корови" радянських часів - права на безкоштовну освіту – ми готові доруйнувати те, що іще залишається від нашої вищої освіти. Обговорюючи це питання, треба зразу домовитися про те, в якій площині ми його розглядаємо. Якщо в абстрактно-теоретичній, то хто ж буде заперечувати принцип безкоштовності? Цим абстрактно-теоретичним обговоренням грішать декотрі політичні сили, в тому числі у Верховній Раді. Нам, в тому числі мені як директору колежу, доводиться вирішувати проблеми, провадити реформи в конкретно-практичній площині. Всім давно зрозуміло - держава неспроможна забезпечити потрібне фінансування професійної освіти. Дехто зауважить, що вузи вже зараз набирають студентів за плату. Але що є платна освіта в такому вигляді? Це: не розвиток, а скоріше, латання за рахунок платників численних дірок (в тому числі по заробітній платні); перевантаження навчальних приміщень та викладачів, безвихідь для тих спеціальностей та учбових закладів, платні послуги яких не користуються попитом.

Якщо виключати перспективу повного занепаду, то не уявляється іншого виходу, крім переходу на платне професійне навчання. Держава повинна залишити безкоштовний сектор у такому обсязі, який чітко визначений національними інтересами і який вона здатна утримувати. Безкоштовний сектор потрібен для забезпечення певної незалежності держави від примх кон'юнктури - ми всі зараз е свідками буму правових та економічних спеціальностей, що не означає зайвість інших, тимчасово "непопулярних". Крім того, безкоштовний сектор стане можливістю для тієї молоді, яка не спроможна заплатити за навчання. Щоб таких абітурієнтів не уникали, вони не повинні бути тягарем для навчального закладу. Обдарованим дітям держава, після проведення незалежного (від школи та вузу) тестування, встановлюватиме стипендії. навчальний заклад отримуватиме державні кошти в обсязі, пропорційному кількості залучених стипендіантів, але в межах державного замовлення.

3. Реформа в системі педагогічної освіти.

Яке місце в реформуванні системи в цілому займає педагогічна освіта? На мою думку, вирішальне. Справжнім здійснювачем реформ є педагог, вихователь, вчитель, викладач. Оновлення освіти - це перш за все оновлення освітянських кадрів, докорінна перебудова педагогічної освіти. Хто може виховати творчу, національно свідому людину? Тільки творчий, національно свідомий педагог. Таким чином, реформування педагогічної освіти є тією ланкою, потягнувши за яку, можна витягнути увесь ланцюг перетворень.

Довідка Міністерства освіти України [И] про стан педагогічної освіти не тільки констатує важке становище галузі, а й ретельно аналізує фактори, що його спричинили. Не можна не погодитися з висновком, який головною причиною такого становища визнає "невідповідність між тією суспільною роллю, яка покладається на вчителя, і його реальним соціальним статусом, що виявляється, зокрема, у низькій оплаті праці вчителя, неспроможності держави поки що забезпечити йому надійний соціальний захист та створити належні умови для педагогічної діяльності".[4] Дійсно, є велика спокуса списати "неспроможність держави" виключно на складне економічне становище країни, але історичний досвід показує, що справа не завжди тільки в цьому. Наведемо такий факт. За часів Наполеона кількість приватних середніх шкіл, контрольованих державою, збільшилась у 4 рази - з 300 до 1200, ліцеїв -39 до 46, засновано 370 нових колежів, 37 академій. І це в країні, яка пережила революційне десятиріччя та майже безперервно воювала. Свого часу Бонапарт сказав: "З усіх галузей управління найважливіша - народна освіта. Від неї залежить усе - сього-дення й майбутнє".То, може, справа не у відсутності можливостей, а в тому, що не всі в нашій державі поділяють думку великого француза?

Зупинимось на деяких аспектах реформування педагогічної освіти.

Перший з них - структурна перебудова системи підготовки освітянських кадрів. Її основні напрями визначаються "Концепцією реформування мережі вищих закладів освіти України", підготовленою у 1996 р. Головним управлінням вищої освіти відповідного міністерства.[5] Можна погодитися з тим, як в "Концепції" трактується мета реформування - "забезпечити оптимальну мережу вищих закладів освіти, що мають здійснювати підготовку фахівців , високу якість підготовки при мінімальних витратах на підготовку з державного бюджету". А от стосовно змісту етапів перетворень висловлю деякі пропозиції. Починати, на наш погляд, треба з вивчення освітянських потреб суспільства і окремої особистості. Аналіз діючої мережі вищих закладів освіти потрібно проводити на першому, а не на останньому етапі реформування. Справа в тому, що один з наступних етапів реформ передбачає "удосконалення структури та обсягів подготовки на рівні регіонів з урахуванням демографічної, етнічної, соціально-економічної ситуації", але ситуація, перш ніж бути врахованою, повинна бути з'ясованою. Авторові, наприклад, не вдалося знайти обгрунтованого прогнозування динаміки ситуації в Донецькому регіоні.

Крім того, хотілося б застерегти проти необережного використання деяких термінів. На першому етапі автори "Концепції" пропонують здійснити "централізацію управління системою вищої освіти". Знайомство з роз'ясненням змісту етапу показує, що мова іде про подолання розпорошеності вищих навчальних закладів по міністерствах та відомствах, про визначення певної кількості міністерств, у підпорядкуванні яких перебуватимуть вищі заклади освіти. А це дещо інше, ніж "централізація".

Концепція вдосконалення мережі вузів України не акцентує уваги на такому важливому елементі, як взаємодія навчальних закладів різних рівнів акредитації. Документ пропонує об'єднати деякі учбові заклади. У змісті першого етапу присутня згадка про те, що "міністерство реалізує концепцію ступеневої освіти через навчальні та навчально-науково-методичні комплекси, до яких входять... заклади різних рівнів акредитації... та підприємства, організації й установи".[6] Ідея навчально-науково-методичних комплексів є дуже продуктивною. У Великій Британії втілення подібної ідеї дозволило не тільки забезпечити наступність та гнучкість освітянської системи, тісний зв'язок з виробництвом, а й значно скоротити державне фінансування, залучивши гроші зацікавлених у співпраці виробників. Тим більш незрозуміло, чому утворення навчально-науково-методичних комплексів не стало одним з принципових напрямів реформування освіти. Принаймні, це не простежується у розвинутому вигляді ні в "Положенні про ступеневу систему освіти в Україні", ні в "Моделі ступеневої педагогічної освіти".

4. Демократизація процесу освіти.

Ще один фактор, якому не приділено достатньої увагу ні в теорії, ні в практиці реформування української освіти, - місце учбового повсякдення в процесі підготовки спеціаліста. Формування особистості відбувається не тільки в класі, аудиторії, воно -результат певної учбової, життєвої ситуації. Саме життєве, учбове повсякдення виступає найефективнішим вихователем. Демократичні цінності вкорінюються у свідомість студента не стільки тоді, коли викладач на теоретичному рівні пояснює йому перевагу такого типу цінностей, скільки тоді, коли демократичними є самі повсякденні умови навчання в рідному вузі, особливо відносини викладач-студент. Творчість, самостійність важко виховати в умовах тотальної регламентації учбової ситуації студента. Здебільшого випадків студент ще й зараз залишається не співучасником, не суб'єктом, а об'єктом процесу навчання. Тому такі питання, як наявність курсів за вибором, форми та методи навчання, студентське самоврядування тощо, треба розглядати ще й під кутом зору виховуючого повсякдення. Повчальним є досвід студентських заворушень, що охопили західні країни у 60-ті роки.

Свого часу радянські історики та публіцисти присвятили цим подіям не одну працю. За дуже добре відомими нам причинами вивчення заворушень звелося до вишукування додаткових аргументів на доказ поглиблення кризи капіталізму, революційної сили пролетаріату та пропагандистських штампів про недоліки буржуазного способу життя. Повністю ігнорувалися факти, які не вписувалися в офіційну концепцію. Наприклад, наперекір всім сформульованим радянськими суспільствознавцями "закономірностям" суспільного розвитку найактивнішими учасниками заворушень були студенти, що походили з середніх та вищих верств населення, тоді як вихідці з робітничого класу виявляли політичну пасивність. Для нас особливо цікавими е мотиви, що спонукали студентів до цих виступів. Соціологічні дослідження показали, що головною причиною незадоволення була недостатність свободи. Один з основних виявів недостатності свободи - відчуженість студентів від вирішення своєї долі, неучасть їх в управлінні учбовими закладами.

Як показав подальший розвиток подій, за суб'єктивними устремліннями студентів приховувався значний позитивний сенс. По-перше, участь студентів в управлінні демократизувала вузівську атмосферу. По-друге, вона розвивала відчуття відповідальності, набувала досвіду реальної, так би мовити, "неіграшкової" самостійності. По-третє, позиція студентів відігравала роль однієї з рівнодіючих, що визначають розвиток освіти. Двома іншими рівнодіючими є держава та бізнес. Позиція держави уособлює суспільний інтерес, бізнесу - приватно-корпоративний, а думка студента - приватно-особистий. Досвід свідчить, що суспільний підхід нерідко надто ідеалістичний, бізнесу - надто прагматичний і не завжди далекоглядний, студента - надмірно егоїстичний. Але взаємодія цих трьох факторів може гармонійніше поєднати користь сьогоднішню та майбутню, особисту та суспільну.

Таким чином, для успішного подолання кризи суспільства та освіти нам конче потрібно:

- усвідомити, яким є наше суспільство, яким є бажаний шлях його розвитку;

- визначити, якою е освіта, що відповідає історичним потребам та можливостям суспільства,

- зрозуміти, що педагог є ключовою фігурою освітянської системи, а реформування педагогічної освіти має вирішальне значення для реформування системи в цілому.

Література.

[1] Розвиток освіти в Україні (1990-1991 роки). Доповідь 43-й сесії Міжнародної конференції з питань освіти (Женева, 1992). - Київ, 1992. -С. 10.

[2] Международная конференция по вопросам мирового кризиса образо-вания. Вильямсбург. Вирджиния. Итоговый доклад председателя конфе-ренции Джеймса Перкинса 9 октября 1967 г. // Кумбс Ф.Г. Кризис образо-вания в современном мире. Системный анализ. - М.: Прогресс, 1970. -С. 206.

[3] Gr. Br. Department of Education and Science. Higher Education. Committee on Higher Education (Chairman Lord Robbins), 1961-1963. Report, Sept. 23. - L: HMSO, 1963. - 335 p. (Cmnd 2154).

[4] Поточний архів Міністерства освіти України. Довідка про стан педа-гогічної освіти в Україні. ~ С. 2.

[5] Міністерство освіти України. Головне управління вищої освіти. Кон-цепція реформування мережі закладів вищої освіти. - Поточний архів Міністерства освіти, 1996. -18 с.

[6] Там же. - С. 9.

==========

НАЦІОНАЛЬНЕ КНИГОВИДАННЯ. СУЧАСНИЙ СТАН І ЙОГО ПОЛІТИЧНІ, ЕКОНОМІЧНІ ТА СОЦІАЛЬНІ НАСЛІДКИ

Назарова Людмила Іванівна

Інститут економіко-правових досліджень НАН України, аспірантка

Під кутом зору державотворчих процесів розглянуто стан українського книговидання. На основі аналізу динаміки книговидань в Україні, структури собівартості української та російської книги, стану виконання "Державної програми розвитку національного книговидання і преси на період до 2000 р." констатовано в пресі занедбаний стан сучасного українського книговидання. Проаналізовані політичні і соціальні наслідки цього явища і показано шляхи покращення ситуації.

Утворення і розвиток держави повинно починатися з об'єднання нації ідеєю державності; із формування і виховання того духовного єднання, що сприяє усвідомленню величі і викликає бажання перебороти всі перепони на шляху до її досягнення.

 Одним із головних показників такого духовного єднання була, є і буде національна книга. Саме вона формує світогляд народу і створює політичний імідж країни на міжнародній арені. В цьому контексті актуальним є розгляд і аналіз стану національної книговидавничої справи.

 На рубежі тисячоліть українське книговидання продовжує занепадати. За останні десять років кількість виданих книг зменшилася за назвами в 1,5 раза, а за тиражами – більше ніж у дев'ять разів. І цей спад триває. Розглянемо динаміку книговидання за назвами і тиражами за останні 10 років (1990-1999) в Україні ( табл. 1). За даними Книжкової палати України, лише в 1999 році випуск книжок проти 1998 року скоротився за назвами на 2329 одиниць (відповідно 7065 і 4736 прим.), а за тиражами фактично у два з половиною рази (44150 і 18075 тис. прим.). Тенденції і темпи падіння українського національного книговидання свідчать про те, що в Україні власне українська книга поставлена на межу вимирання.

 Сьогодні на одного жителя України видається 0,36 книжки (у 1989 р. було 3,6) – табл. 2. Для порівняння: у Російській Федерації на одного жителя припадає 3,9; у Польщі – 9,5; у Німеччині – 12 книг.

Таблиця 1

Випуск книг і брошур в Україні в 1990-1999 роках [1]

Рік    Кількість книг та брошур за назвами, друк. одиниць    Тиражі, тис. примірників

1990    7046    170476000

1991    5855    136415900

1992    4410    128470700

1993    5002    87567000

1994    4752    52161000

1995    6109    68156000

1996    6074    51777100

1997    7004    55841200

1998    7065    44150000

1999    4736    18075000

Таблиця 2

Кількість книг, виданих в Україні на душу населення [1]

Рік    Кількість примірників

1990    3,2

1991    2,6

1992    2,4

1993    1,7

1994    1,01

1995    1,33

1996    1,01

1997    1,1

1998    0,88

1999    0,36

 Поліграфічний бізнес завжди вважався досить рентабельним, а книговидавнича галузь займає четверте місце за річним обігом і поповнює мільярдами доларів бюджети розвинених країн.

 У 1990 році в Україні нараховувалося 26 державних видавництв, що забезпечували потреби населення в книжковій продукції.

 Деградування української економіки особливо вплинуло на державні видавництва, кількість яких скоротилася до 23 і вони знаходяться в не найкращому стані. Наклади, які останніми роками можуть ще більше скоротитися, що підвищить ціну вітчизняних видань. Переважна більшість видавництв, імовірно, перейде на випуск літератури, яка користується найбільшим попитом, - навчальної, економічної, юридичної, класичної та подарункової.

 Проголошення незалежності України, процеси поділу союзного майна, формування законодавчої бази власної економіки, значне зменшення бюджетної підтримки, гіперінфляція не могли не позначитися і на стані національного книговидання. Процес припинення діяльності державних видавництв значною мірою був спровокований ліквідацією книготорговельного об'єднання "Укркнига" (1992 р.), а разом із ним і централізованої мережі книжкової торгівлі в Україні.

 Держава все менше коштів виділяє на фінансування державних видавництв і ніяким чином не сприяє хоч би якому-небудь їх розвитку. Видавці, мабуть, як ніхто інший відчувають на собі весь тягар податків, які з кожним роком все більше зростають. І як результат, протягом 1999 року відбулося зменшення тиражів, зате зросла собівартість, а відповідно і ціна української книги.

 Поглиблюється розмежування між державними і приватними видавництвами. Якщо приватні видавці, які тісно взаємодіють між собою, знаходять один в одного певну підтримку, то державні не відчувають її з боку держави. Іти на контакт з державними видавництвами приватні

 Таблиця 3

Видано книг та брошур державними видавництвами

протягом 1990-1997 років [5,6,7]

Роки    Кількість книг та брошур, од.    Тираж книг та брошур, тис. прим.

1990    7046    170500

1991    3037    108890

1992    1975    68710

1993    1684    49001

1994    1152    25242

1995    1299    35901

1996    1197    18523

1997    1061    13482

Таблиця 4

Книговидання видавництвами державної форми власності

у 1998 році [3]

Видавництво    Кількість книг і брошур, друк. од.    Тираж

тис. прим.

Веселка    23    142,0

Вища школа    34    97,6

Головна спеціалізована редакція мовами національних меншин України    17    24,0

Дніпро    18    34,5

Донбас    21    14,3

Здоров'я    29    135,7

Каменяр    43    65,1

Карпати    10    9,6

Книжкова палата України    13    7,6

Либідь    59    382,2

Маяк    35    21,2

Мистецтво    3    17,0

Освіта    177    8666,3

Основа    5    13,0

Прапор    35    189,8

Світ    50    619,1

Січ    20    41,2

Таврія    4    11,5

Техніка    25    66,8

Україна    14    43,0

Українська енциклопедія    1    50,0

Урожай    18    76,5

Преса України    31    413,6

Видавництва з державною формою власності    685    11141,6

видавці побоюються, знаючи їх низьку платоспроможність. Таким чином, з ринку може зникнути чимало видавництв, а держава далі втрачатиме свої можливості на книжковому ринку.

 Протягом 1990 - 2000 років російська книга поступово витиснула українських видавців із усіх секторів книжкового ринку України і зайняла на ньому панівне становище. Цьому сприяв закон "О государственной поддержке книгоиздания и прессы в Российской Федерации", що був прийнятий наприкінці 1995 року. Цим законом було передбачено фактичне звільнення усіх суб'єктів видавничої справи в Росії (всіх технологічних операцій по виготовленню книги) від федеральних податків (ПДВ і податок на прибуток), а також знято усі митні та інші платежі за імпортовані обладнання, технології, матеріали, необхідні для вдосконалення видавничої справи. Завдячуючи цьому закону, російська книга миттєво, в процесі виробництва, стала дешевшою від української у 1,5 раза.

Основний чинник, який перманентно руйнує книговидавничу галузь, - це непомірні податки, що не дають видавництвам змоги формувати мінімальні обігові кошти й розвивати своє виробництво. Сьогодні в Україні на книгу накладено найвищі податки в Європі. Наприклад, в одинадцяти країнах (в т. ч. Англії, Ірландії, Норвегії, Польщі, Росії, Молдові, Білорусі) податок на додану вартість не стягується взагалі, а в державах Європейського економічного співтовариства він не перевищує 5%. Наслідком такої політики стало те, що сьогодні на одну українську книжку на ринку пропонують щонайменше чотири російськомовні і три з них завезено з Росії. До вартості кожного технологічного етапу у книговиданні в Україні додається сума податків і обов'язкових виплат. Розмір загальновидавничих витрат в Україні набагато вищий, ніж в Росії, тому що в Україні виробники книжкової продукції залежать від загальної ринкової кон'юнктури (наприклад, сплачують оренду залежно від вартості будівлі, у повному обсязі сплачують комунальні платежі, у той час як у Росії для галузі книговидання діють пільгові розцінки на оренду приміщень і комунальні платежі, встановлені для бюджетних організацій).

 Спроби утримати українську видавничу галузь під податковим тиском удвічі більшим, ніж у Росії, веде до значних втрат як в Україні, так і за її межами.

На рис. 1 показано структуру собівартості української та російської книги. До вартості кожного технологічного етапу у книговиданні в Україні додається сума податків і обов'язкових виплат (ПДВ дорівнює 20 %). В Росії вся ланка книговидання звільнена від оподаткування. Розмір загальновидавничих витрат в Україні набагато вищий, ніж в Росії, тому що в Україні виробники книжкової продукції залежать від загальної ринкової кон'юнктури (наприклад, сплачують оренду в залежності від вартості будівлі, у повному обсязі сплачують комунальні платежі, в той час як в Росії для галузі книговидання діють пільгові розцінки на оренду приміщень і комунальні платежі, встановлені для бюджетних організацій). Внаслідок цього собівартість російської книги на дві третини нижче ніж української.

 Улітку 1999 р. Міністерство освіти України дало свій гриф і право на видання за власний кошт навчальних посібників декільком московським видавництвам і питання заволодіння російською книгою сектора освітньої літератури (раніше - суто національного) українського книжкового ринку стало питанням часу. Крок Міністерства освіти і науки України є передачею дитячого контингенту – найбільш чутливого до сприйняття будь-якої ідеології – під вплив інформаційного середовища Росії.

Крім того, негарантоване забезпечення поліграфічними матеріалами, відсутність державного замовлення на видавничу продукцію, невпинне підвищення цін на поліграфічні послуги і книгорозповсюдження призвели до фінансового зубожіння українських видавництв і поліграфічних підприємств, а інколи і до призупинення їх діяльності.

 Політичні, економічні і соціальні наслідки занедбання українського національного книговидання вкрай негативні, їх роль в державотворчих процесах не можна недооцінювати.

Інформаційний інструментарій, за допомогою якого, власне, і формується політико-психологічний стан населення, складається зі звичайного для усіх переліку - преса, телебачення, радіо, книга.

 Книга – основній чинник світогляду народу, його національної самосвідомості, патріотизму, збереження українського менталітету. Саме нереагування уряду України, її Верховної Ради на зміни в оподаткуванні книжкової галузі Російською Федерацією, на нашу думку, призвело до заміщення української книги удвічі дешевшою російською. Це означає, що принаймні один із чотирьох інформаційних чинників впливу на свідомість населення України сьогодні значною мірою тримають у своїх руках вже не українські, а російські політики (в галузі інших трьох – пресі, телебаченні, радіо – справи не кращі – прим. ред.).

 Важкий стан українського книговидання позначився на зовнішньополітичному іміджі нашої держави. Адже за роки незалежності громадськість країн Західної Європи і світу майже не отримувала виданих в Україні книг англійською, німецькою, французькою та іншими мовами, які б могли донести інформацію про історію, науку, культуру українського народу. Відсутність бюджетних коштів та бідність вітчизняних видавців не дають змоги реалізувати ці досить дорогі видавничі проекти.

 Після зняття оподаткування з книги в Росії було проведене термінове відкликання з українських поліграфічних підприємств замовлень російських видавництв на друк книжкової продукції. Починаючи з січня-лютого 1996 р. потік грошей і паперу, який забезпечував наповнення держбюджету і безбідне існування для українських поліграфічних підприємств, не тільки припинився – він отримав зворотний напрямок. Гроші українських видавців потекли в Росію як плата за ті ж поліграфічні послуги, що раніше надавалися вітчизняними поліграфістами. Крім того, сучасні поліграфічні послуги подорожчали, що в свою чергу збільшило грошові потоки російським поліграфістам.

 Боротьба за зниження собівартості книги і за українського споживача між українськими та російськими видавцями перетворилась у боротьбу за можливість самого виживання видавничої справи в Україні як такої і за політичну самосвідомість українця як громадянина своєї держави.

 Прискоренню темпів згортання виробництва книжок активно допомага-ли як організовані книжкові продавці, так і "човники", завозячи у великій кількості дешеву, вже тільки за пільговими умовами її виробництва, російську книгу.

 Ще більш дешевою, порівняно з українською, російська книга ставала за рахунок того, що дві третини її поставлялось в Україну контрабандно через "прозорі" українські кордони на сході і півдні та внаслідок її реалізації за "чор-ну" готівку.

 Прискорив процес згортання книговидання в Україні Закон "Про податок з прибутку" від 1 жовтня 1997 р., за яким видавець мусить платити податок з при-бутку:

- з моменту настання події відвантаження книжкової продукції незалежно від строків розрахунку оптовика за неї;

- з сум авансованих замовником видавцеві під видання книги (хоч спеціалі-стам відомо, що підготовка книги може йти 7-8 місяців і більше, а авансовані суми покривають витрати, пов'язані з придбанням паперу і оплатою поліграфіч-них послуг);

- з вартості придбаного видавцем для власних видавничих потреб паперу, оскільки він розглядається не як сировина, а як прибуток підприємства.

 Усі ці дії урядових структур примусили вітчизняних видавців ще більше скоротити тематику і тиражі виготовлюваних книг, а це, відповідно, збільшило на певні відсотки собівартість національної книги: зменшило надходження до бюджету.

 Російські ж видавці почали нарощувати тиражі видань і кількість назв та своїми поставками в Україну заповнювати ті жанрові і тематич-ні ніші книжкового ринку, які збіднілі українські видавці не могли утримувати у зв'язку з явно неконкурентоспроможністю їхньої продукції.

 На сьогодні, за даними експертів, український книжковий ринок на 90 від-сотків за назвами окупований російською книгою. Встановити ж кількісні харак-теристики щорічної реалізації продукції російських видавництв в Україні реаль-ної можливості немає. За офіційними даними російської митниці, це — 10 млн. примірників. За неофіційними підрахунками українських видавців, це — понад 25 млн. примірників.

 Однак з певністю можна сказати, що при зменшенні реалізації на 1 млн. примірників книг вітчизняних видавців бюджет України недоотримує від 900 тис. до 1 млн. 200 тис. гривень надходжень. А від продажу 1 млн. російських книг на українському ринку Україна втрачає, а Росія, відповідно, отримує від 1,0 до 1,5 млн. доларів США у чистому вигляді. Від кожного невиданого і непроданого вітчизняними видавництвами 1 млн. книжок і від реалізації 1 млн. російських книжок Україна сумарно втрачає до 1,7-1,9 млн. доларів США.

Соціальні наслідки тісно пов'язані з політичними та економічними, але мають і свої особливості.

 Одним з соціальних наслідків неадекватної державної політики в галузі книговидання стала втрата фахових кадрів. Тобто насамперед мова йде про те, що разом із скороченням випуску книг зникає така, уже сама по собі невеличка соціальна група, як професіонали видавничої справи. Для прикладу візьмемо найбільше українське видавництво кінця 80-х років "Наукова думка". За станом на 1990 рік у ньому

нараховувалося понад 600 працівників. На сьогодні їх – лише близько 120.

Наступний негативний соціальний наслідок - формування комплексу неповноцінності в середовищі українських літераторів, учених (особливо гуманітарного профілю) у порівнянні з їхніми російськими колегами.

 Швидко зменшується кількість читачів, які можуть дозволити собі придбати книжку. Громадяни, виходячи з своїх доходів, визначають найнеобхідніші товари. Книга перестала входити до цієї групи.

 Особливу тривогу викликає становище з випуском книг державною мовою. Їх вихід і за кількістю назв (2914, або 41 % від загальної кількості виданих книг в Україні, [2]), і за тиражами (21399000, або 48,5 %) становить менше половини всіх книжкових видань. Показовим є зменшення кількості видань творів сучасних українських письменників за тиражами (таблиця 5) більш ніж у 40 разів.

Таблиця 5

Випуск української художньої літератури українською мовою [8]

Роки    Кількість книг     Тираж книг (тис. прим.)

1990    620    41,7

1991    257    19,7

1992    152    12,4

1993    165    8,0

1994    197    1,8

1995    464    4,3

1996    449    2,1

1997    349    1,8

1998    328    1,3

1999    345    1,2

 У розрізі соціального аспекту слід згадати освіту. На превеликий жаль, Україна з кожним роком втрачає свій освітній потенціал. За офіційними даними Міністерства оборони України, сьогодні у збройних силах України несуть службу 3 відсотки юнаків, які не мають навіть неповної середньої освіти. Одна із причин такого явища – значне скорочення випуску підручників для середньої школи.

 За останньою інформацією Міністерства освіти і науки, учні 5-9 класів забезпечені підручниками на 59 %, а учні 10-11 – на 39 %. При тому, що не всі ці "відсотки" є новими підручниками. Тобто ці молоді люди вже фактично, не зі своєї вини, втрачені для сучасного суспільства, а тим більше – для інформаційного суспільства найближчих років, для майбутнього нашої держави.

 Наприкінці лютого 1995 року було затверджено широкомасштабну "Державну програму розвитку національного книговидання і преси на період до 2000 року". У цій програмі продекларовано бажання Президента і уряду реформувати економічні механізми, удосконалити податкову політику у видавничій сфері.

Крім наміру удосконалити правові норми діяльності книговидання і преси, створити необхідну законодавчу нормативно-технічну базу видавничої галузі, привести чинне законодавство у відповідність до міжнародних норм, Програма передбачала вкладення у розвиток матеріально-технічної бази галузі 5124,9 млрд. крб. і 328 млн. доларів США.

Але за час, що минув, фактично жодна з позицій, внесених у програму, не була виконана. І видання 7 примірників книги на одного громадянина України, як це планувалось у програмі, реально перетворилось на 0,36 книги, або у 20 разів менше. За даними Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України (за станом на початок 2000 року), ця програма була виконана на 13,3 відсотка. Програма не врахувала тих політичних, соціальних і економічних змін, що відбулись у суспільстві, а орієнтувалась лише на підприємства державної форми власності, намагаючись будь-що зберегти жорсткий контроль і керівництво їх діяльністю з боку центральних органів влади замість фундаментальної розробки умов привабливої інвестиційної політики, які б дозволили залучити і ефективно використати для розвитку галузі вкладення зарубіжних інвесторів. Програма робила ставку цілком на державний бюджет, хоча вже на початку 1995 року було зрозуміло, що за існуючих в економіці України негативних тенденцій виділення запланованих коштів нереальне. Необхідно підкреслити, що Україна практично немає джерел власної сировини для виробництва паперу (крім деяких новітніх технологій, що дозволяють залучати у процес виготовлення паперу солому – прим. ред.) і, навіть при наявності власних потужностей, наша країна змушена буде імпортувати 90-95 відсотків целюлози. Можливо, політична непевність, а скоріше, розгубленість в окремих сферах державного управління призвела до нерегульованого становища в так званій четвертій владі.

Аналізуючи причини та наслідки занепаду книговидання в Україні, можна зробити такі висновки.

Процес скорочення українських видань за назвами і накладами призвів до скорочення робочих місць у видавництвах та на поліграфічних підприємствах (особливо це стосується державних видавців, на фінансування яких держава виділяє все менше коштів). Ця тенденція продовжує зберігатися.

 2. Виходячи з порівняння реальних об'єктів продажу книг в Україні надходження у бюджет України за виготовлення і реалізацію вітчизняної книги нової продукції становить мізерні суми у порівнянні з тим, що отримує за свою книжкову продукцію, реалізовану в Україні, Росія.

3. Скрутне становище українського національного книговидання негативно впливає на зовнішньополітичний імідж України.

4. Залучення російських видавців до виготовлення підручників для українських шкіл може призвести до поглиблення залежності від інформаційного середовища Росії.

 5. Становище, що сьогодні склалося з випуском книг державною мовою, веде до подальшої пришвидченої русифікації населення країни.

 6. В Україні книговидання повинне спиратися на традиційно сильну поліграфічну та видавничу бази України.

 Зокрема, для цього треба використовувати у повному обсязі високий науковий потенціал українських видавців, що визнаний як в Україні, так і за кордоном.

Література:

О.Афонін. Національна книга. Стан, причини, наслідки, перспективи. //"Вісник книжкової палати України" - No 2.–2000.- С.13-17.

Т.Броніцька. Статистична інформація про випуск друкованої продукції в Україні в 1998 році. //"Вісник книжкової палати України" - No 1.- 1999. – С. 11-12.

Т.Броніцька. Видавнича діяльність України. //"Вісник книжкової палати України" - No 6.- 1999. – с. 11-14.

Друк України (1986-1990): Стат. зб./ Уклад.: Т.Броницька, О.Журба.- К.: Кн. Палата України, 1999.-44с.

Друк України (1997): Стат. зб./ Уклад.: Т.Броніцька, О.Журба.- К.: Кн. Палата України, 1999.-44с.

Друк України (1998): Стат. зб./ Уклад.: Т.Броніцька, О.Журба.- К.: Кн. Палата України, 1999.-44с.

Про захист національного ринку книговидання (слухання в Комітеті з питань культури і духовності Верховної Ради України) //"Вісник книжкової палати України" - No 5.- 2000.– С.3.

Статистичний щорічник України за 1996 рік/ Держкомстат Укр.; За ред. О.Г.Осауленка; Відп. За вип. В.А.Головко.- К.:Техніка,1997.-576с.

Статистичний щорічник України за 1997 рік/ Держкомстат Укр.; За ред. О.Г.Осауленка; Відп. За вип. В.А.Головко.- К.:Техніка,1998.-576с.

 Статистичний щорічник України за 1998 рік/ Держкомстат Укр.; За ред. О.Г.Осауленка; Відп. За вип. В.А.Головко.- К.:Техніка,1999.-576с.

Українська книжкова справа у 1999 році. //"Книжковий клуб". - No 23 – 24. – 1999. – С. 13-14.

=========

ВІД ДАВНИНИ ДО СУЧАСНОСТІ

До питання про періодизацію літературного процесу на Донбасі

В.В. Оліфіренко, С.М. Оліфіренко

Літературний процес—це багатоманітне історико-мистецьке явище, яке характеризується змінами у стилях і напрямах художньої творчості, у виражально-зображувальній системі художніх засобів, у тематичній та жанровій своєрідності творів тощо. Обумовлюється літературний процес багатьма факторами мистецького і суспільного порядку, зокрема інтенсивністю літературного життя в тому чи іншому регіоні чи в певному культурному центрі країни.

Концепції розвитку української літератури Михайла Грушевського, Сергія Єфремова, Дмитра Чижевського, сучасних дослідників є близькими між собою. Їх можна звести до таких основних відтинків чи блоків: література часів Київської Русі (княжа доба); середньовіччя (давня українська література); становлення нової української літератури (кінець ХVIII-поч. ХІХ ст.); перша та друга половина ХІХ ст.; окремо, правда, із деякими застереженнями, виділяється період кінця ХІХ-поч. ХХ ст.; величезний масив здобутків української літератури у ХХ ст. в материковій Україні та в діаспорі.

Відображаючи загальний поступ українського письменства, ці етапи розвитку літератури не є географічно стабільними. Так склалося в нашій історії, що "п'ємонтами" української духовності були не тільки відомі адміністративно-культурні центри країни (напр., Острог, Київ, Львів, Харків та ін.), часто ними ставали місця, які знаходились за межами традиційних осередків українства. Так, у ХХ ст. українська ідея й українська демократична література розвивались не в Україні, а переважно в західній діаспорі.

Розвиток літературного процесу є явищем різноманітним і не однозначним у багатьох відношеннях. Разом з тим він має чіткі параметри функціонування, ряд особливостей, які змінюються від століття до століття, характеризуючи культурно-мистецьку єдність української літератури. У зв'язку з цим, на нашу думку, є плідним розгляд внеску в українське художнє слово не тільки відомих літературних центрів, але й окремих регіонів. Варто лиш зауважити, що такі студії повинні опиратись на ідею художньої цілісності української літератури, на її унікальний характер у світовому культурному процесі.

Одним з наймолодших східноукраїнських регіонів є Донбас. Ця назва поруч з такими поняттями, як Слобожанщина, Південь України чи Середнє Придніпров'я, не несе в собі історико-етнографічного змісту, а свідчить про економічно-промислову значущість вугільного регіону Східної України. Відомий навіть конкретний автор цієї назви—інженер-геолог Ковалський, який в силу виробничої та економічної необхідності склав карту вугільних покладів у межах середньої течії Сіверського Дінця, в районі перших вугільних шахт цього краю (сьогодні—Луганська область). Згодом, в результаті розширення вугледобувного району, вугляний край розширився до меж сучасного Донбасу (Донецька та Луганська області). Така фактично не закріплена на картах назва регіону стала до певної міри назвою-символом.

Разом із спільними ознаками економічного характеру землі Донбасу єднають і досягнення культури, яка в значній мірі виростає з фольклорних та етнографічних коренів слобожанської і південнокозацької культур. З другої половини ХІХ ст. для Донбасу характерне превалювання міської культури, зорієнтованої в основному не стільки на регіональні народні традиції, скільки на загальноукраїнські.

Необхідно також мати на увазі, що розвиток української культури відбувався у вкрай несприятливих умовах постійних репресій її діячів, в умовах заборони української мови, української освіти тощо.

Звичайно, аналізуючи факти розвитку української культури, необхідно пам'ятати і про здобутки інших, неукраїнських, культур цього регіону, але, оскільки далі мова піде про

розвиток української літератури, до досягнень національних менших Донбасу ми будемо звертатись тільки в процесі розгляду деяких їхніх впливів на українське художнє слово.

На нашу думку, ознаки літературного життя на Донбасі почали проявлятись уже з останніх років минулого століття, набираючи з кожним десятиліттям нової потуги, поповнюючи українську літературу здобутками свого літературному цеху. В адміністративному центрі тодішнього Донбасу, а саме в Бахмуті, починають видаватись художні книжки, першою серед яких стала збірка віршів поета-донбасівця Миколи Федоровича Чернявського "Донецькі сонети"(1898 ). На той час у Бахмуті зростає видавнича діяльність, збільшується кількість періодичних видань. Бахмутчина як центр шахтарського робітничого краю притягує до себе в останній чверті ХІХ ст. таких письменників, як Борис Грінченко, Спиридон Черкасенко, Христя Алчевська, Степан Васильченко та ін., початкуючих і вже відомих українських письменників. У цей час на Донбасі в освітніх закладах працювали видатний письменник Б.Грінченко, відомий фольклорист Я.П.Новицький, педагог І.Я.Зеленкевич (Яків Чепіга).

На початку ХХ ст. піднімається хвиля так званих пролетарських поетів, до яких відносять з російськомовних авторів С. Дальню, Я. Дебелого, А. Коца, П. Махиню та ін., а з українських — І. Журбенка. У 10-х роках на Бахмутчині починається становлення видатного лірика нашої епохи Володимира Сосюри.

Починати з 20-х років ХХ ст., на арені українського строкатого життя, розбурханого українською революцією 1917-1920 років і зосередженого переважно в Харкові, Києві та Львові, навколо бахмутського журналу "Забой" та однойменної письменницької організації, зорієнтованої переважно на пролетарську тематику, розгортається потужне літературне життя.

Тенденція до написання творів саме українською мовою невпинно зростає серед донецького письменства протягом десятиліть, і на кінець 20-х років на арені української літератури постає український Донбас, де навіть такі відомі на той час російськомовні письменники, як Б.Горбатов, Г.Жуков, В.Торін та багато інших, почали писати твори українською мовою. Та на початку 30-х років цей процес був насильницькі штучно перерваний місцевими шовіністами при явному потуранні і підтримці московської влади.

Варта пильної уваги творчість письменників-земляків 40-90 років, які в силу різних життєвих обставин змушені були покинути Україну, але в своїй творчості з синівською відданістю писали про Україну, рідну Донеччину, про сторінки її давньої і близької історії тощо. Це заступник головного редактора журналу "Літературний Донбас" (поч. 30-х років), письменник Василь Гайворонський (США), поет Леонід Лиман (США), поетеса, прозаїк і художниця Емма Андієвська (Німеччина), прозаїк і журналіст Віталій Бендер (Англія), поет і журналіст Володимир Біляїв (США).

Вважаємо, що обійти мовчанкою твори, які розширюють наші уявлення про землю, на якій ми живемо, і які б з користю можна було б вивчати в школах і вузах на уроках літератури рідного краю чи на спецкурсах, було б несправедливим. Так, визначаючи етапи розвитку літературного процесу на Донбасі, ми не можемо залишити поза увагою цікаві свідчення, які залишили про наш край батько історії Геродот, інші історики давніх народів, зокрема літописець готів Йордан, відзвуки про географічні реалії нашого краю в епосі скандинавських і германських народів, а також згадки про Приазов'я у "Велесовій книзі", підготовленій до першого видання нашим земляком з Бахмута Ю. Миролюбовим.

Свідчення про наш край зустрічаємо і у творах української народної творчості. А зв'язок з рідним Слов'янськом поета-романтика М.Петренка, подорожі донецькою землею Г.Зиновієва додадуть читачам важливу літературну та історичну інформації.

Отже, широкий, до певної міри культурологічний погляд на розвиток літературного життя на Донбасі дає нам підстави до визначення його основних этапів розвитку. Така історична парадигма може слугувати основою для подальших літературознавчих та культурологічних розшуків, науково-методичних досліджень, удосконалення навчально-виховного процесу у школах і вузах регіону, для озброєння науковців і вчителів-філологів системним підходом до історії розвитку літератури на теренах рідного краю.

 Правда, у посткомуністичній Україні можливий і інший підхід до парадигми розвитку літературного життя на Донбасі, бо залишається живим погляд на так звану радянську культуру, яка мовбито є синтезом української і російської. Тільки що вона породила? Хто він, той синтезований письменник, що утворився шляхом радянського злиття? І що то за дивне явище сьогодення, коли на питання: "Ви український чи російський письменник?"—чуємо відповідь: "Я украинский писатель, который пишет на русском языке".

На основі вищезазначеного літературний процес на Донбасі можна відобразити в такій послідовності:

ДАВНІ ІСТОРИКИ ПРО НАШ КРАЙ

Згадки про наш край літописців стародавніх народів (Геродот, Йордан, Прокопій Кесарійський та ін.).

Географічні реалії Приазов'я в героїчному епосі германських народів, в англосаксонській "Беовульф", в ісландській "Старшій Едді", в німецькій "Пісні про Нібелунгів".

НАШ КРАЙ У ДАВНЬОРУСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ

"Велесова книга", літопис "Битва на Калці", "Слово о полку Ігоревім".

ДОНЕЧЧИНА В УСНОМУ НАРОДНОМУ СЛОВІ ХV-ХІХ ст.

Історичні та чумацькі пісні, легенди, перекази, народні думи, пісні про Морозенка, перекази про Савур-Могилу.

К. Зиновіїв про торських солеварів.

Сучасний фольклор Донбасу.

ЛІТЕРАТУРНЕ ЖИТТЯ НА ДОНБАСІ В ХІХ—ПОЧ. ХХ ст.

М.Петренко і його творчість.

Донецька тематика у творчості Б.Грінченка.

Прояви літературного життя у Бахмуті в кінці ХІХ-поч. ХХ ст.

Творчість М.Ф.Чернявського. Видання перших художніх книжок у Бахмуті .

С.Черкасенко і Донбас.

Донецька тематика у творчості Х.Алчевської.

Перебування на Донбасі Степана Васильченка та збагачення його творчої лабораторії донецькою тематикою. Створення письменником у Бахмутській тюрмі циклу осетинських казок.

М.Шаповал (Сріблянський), О.Олесь і донецький край.

Робітничі поети Донбасу початку ХХ ст.

АКТИВІЗАЦІЯ ЛІТЕРАТУРНОГО ЖИТТЯ НА ДОНБАСІ

У 20-х РОКАХ

Утворення журналу "Забой" (1923), письменницької організації "Забой" (1924). Ідейно-художня спрямованість літературної творчості донецьких письменників. Пошуки письменниками Донбасу нових тем, ідей і жанрів.

20-і —поч. 30-х років. Свобода пошуку тем, жанрів та образів у межах "дозволеного революційною свідомістю". Розгортання українізації як в усій Україні, так і в краї. Перехід письменників на українську мову (Б.Горбатов, Г.Баглюк, В.Гайворонський та ін.). Творчість К.Герасименка, М.Упеника, М.Рудя. Перепідпорядкування письменницької організації "Забой" ВУСППу.

Зв'язок із Донбасом І.Ле, І.Микитенка , Г.Костюка, Василя Барки, Івана Багряного , В.Коряка та ін. провідних українських письменників і літературознавців.

Тема Донбасу в українській літературі 20-х років (твори М.Хвильового, В.Гжицького,І.Дніпровського та ін.)

 Зміна назви журналу "Забой" на "Літературний Донбас" (1932). Репресії серед українського письменства. Трагічні долі письменників Г.Баглюка, В.Гайворонського, М.Соболенка, Ф.Ковалевського, Ю.Западинського, І.Такаченка , В.Іванова-Краматорського, Б.Павлівського та ін. Переслідування К.Герасименка. Гальмування владою українізації в Донбасі. Перехід в 1933-1934 рр. журналу "Літературний Донбас"" на російську мову .

Зв'язки з Донбасом письменника П.Байдебури та критика Г. Клоччі.

Ліквідація автономних письменницьких організацій України і донецького "Забою" та об'єднання їх в єдину СПУ—Союз пісателей СССР (1933). Тотальна орієнтація творчості письменників на метод соціалістичного реалізму, на комуністичну ідеологію.

Донецька тематика у творчості поета В.Сосюри прозаїків С.Божка і Л.Скрипника у 20-30 рр.

Посилення русифікації Донбасу в усіх сферах життя.

Тема Донбасу у творчості класиків російської літератури А.Чехова, лауреата Нобелівської премії І.Буніна, В.Вересаєва, О.Серафимовича, О.Купріна, К.Паустовського.

Творчість російських письменників-донбасівців Б.Горбатова, П.Безпощадного, П.Сєверова, П.Чебаліна, В.Торіна, О.Фарбера, О.Авдєєнка, Б.Котова, Г.Марягіна, Ю.Черкаського та ін.

Творчість грецьких письменників Донбасу Г.Костоправа, Д.Дімітріу, В.Галла та ін. Репресії серед грецьких письменників. Тотальне знищення владою грецьких освітніх і культурних закладів, грецької інтелігенції.

ЛІТЕРАТУРНЕ ЖИТТЯ НА ДОНБАСІ У 40-80 РОКАХ

Відновлення після 2-ї світової війни письменницької організації на Донбасі ( II-а пол. 40-х р.). Видання альманаху "Літературний Донбас" (1946), реорганізація його в альманах "Донбас"(1958), з 1968 р.—в журнал "Донбас".

Риси соцреалізму у творчості письменників: тотальна підпорядкованість принципам партійності, прославлення людей фізичної праці (робітничого класу), радянського способу життя тощо. Творчість П.Байдебури, Є.Летюка, Г.Кривди, В.Соколова, Л.Колесникової, К.Тесленка, М.Лісовської, К.Міхеєва, П. Бондарчука, Л.Талалая, Олега Орача, Г.Гордасевич, С.Жуковського, Г.Мороза та ін.

Донеччина у творчості В.Сосюри, Грицька Бойка, А.Косматенка.

Утворення у кінці 60-х років Луганської письменницької організації. Творчість І.Савича, М.Чернявського, І.Світличного, В.Голобородька, І.Низового, М.Ночовного, Л.Стрельника, М.Малахути, І.Шкурая, Г.Половинка та ін.

Участь критиків і літературознавців у літературному процесі на Донбасі (Г.Клоччя, М.Непран, М.Федорчук, О.Міхно, І.Дзюба, М.Діченсков, К.Спасенко, В.Костенко, Є.Волошко, В.Соболь та ін.).

Діяльність видавництва "Донбас".

Організаційна діяльність письменницьких об'єднань Донбасу.

Педагогічно-краєзнавча діяльність І.Овчаренка, А.Шевченка, Б.Пастуха, В.Замкового, В.Терещенка та ін.

Пропаганда творчості письменників-земляків літературними музеями М.Петренка (м.Слов'янськ), Б.Грінченка (м.Алчевськ), М.Чернявського (с. Октябрське-Торське Добропільського р-ну; м.Артемівськ), В.Сосюри (м.Артемівськ; м.Сіверськ), М.Шаповала (с.Сріблянка Артемівського р-ну), С.Божка (м.Красноармійськ), С.Васильченка (м.Дзержинськ, сел.Щербинівка).

Обласні Сосюринські свята школярів Донеччини у 80-х роках..

Творчі здобутки російських письменників Луганщини А.Романенка, А.Медведенка, Й.Курлата, В.Титова, С.Бугоркова, М.Пєсенки, В.Полуйко, О.Холошенко та ін.

Основні тематичні і жанрові риси творчості російських письменників Донеччини І.Гонімова, О.Іонова, В.Попова, Є.Гончарова, В.Труханова, П.Чебаліна, Л.Жарікова, Ю.Чорного-Діденка, М.Рибалка, Г.Головіна, Г.Володіна, І.Костирі, І.Мельниченка, О.Лаврентєвої, А.Кравченка, В.Логачова, Н.Крахмальової, В.Руденка, В.Гладкого, В.Забірка, Б.Білаша, Б.Ластовенка, Т. Хаткіної, С.Заготової та ін.

Грецькі письменники Донбасу Г.Костоправ, О.Дімітріу, А.Шапурма, Л.Кир'яков, В. Бахтаров, В.Борота , В.Кіор.

ТВОРЧІСТЬ ПИСЬМЕННИКІВ-ЗЕМЛЯКІВ У ДІАСПОРІ

Донеччина у творчості В.Гайворонського (США), В.Бендера (Англія), Л.Лимана (США), В.Біляїва (США), Е.Андієвської (Німеччина). Зв'язки письменників з рідним краєм. Самовиданий Донбаський журнал "Пороги".

ПИСЬМЕННИКИ—ДИСИДЕНТИ

М.Руденко, І.Світличний, В.Стус, В.Голобородько, О.Тихий. І.Дзюба та зв'язок їхньої творчості з Донбасом.

ВІДРОДЖУВАЛЬНІ ПРОЦЕСИ У 90-х РОКАХ

Перебудова журналу "Донбас" в нових умовах посткомуністичної України: поява нових, раніше замовчуваних і заборонених тем про письменників-дисидентів, про репресії українських письменників та ін. Видання журналом "Донбас" серії посібників-хрестоматій для загальноосвітніх шкіл і вузів краю з творами письменників Донбасу.

Відродження теми патріотизму, відданості рідній землі, Україні у творчості письменників Донбасу. Розвиток "незаангажованої" поезії і прози. Критичний перегляд на сторінках преси "творчих здобутків" письменників Донбасу у тоталітарні часи. Зміна класових і партійних цінностей у творчості письменників Донбасу на загальнолюдські й національні.

Тематичне оновлення творчості Г.Кривди, Г. Гордасевич, І.Білого, П. Бондарчука, Г.Мороза, С.Жуковського та ін. Переосмислення ролі літератури в умовах незалежної України. Нові тенденції у творчості А.Мироненка та М.Хижняка. Творчість поетів Ю.Доценка і В.Павловського. Дитяча тематика у віршах Гриця Поломаренка.

Спроби повернення поетів А.Кравченка, В.Радькова, В. Руденка та ін. до рідної мови.

Діяльність літературних об'єднань міст Макіївки, Горлівки, Маріуполя, Єнакієвого, Краматорська та ін. Проведення Спілкою донецьких письменників обласних семінарів для початкуючих і молодих авторів.

Вихід на Донеччині у II-й половині 90-х років нових літературних альманахів "Євшан-зілля" (Слов'янськ), "Лад" (Донецьк) та ін.

Видавнича діяльність Петра Бондарчука.

Відображення літературного життя письменників Луганщини на сторінках заснованого у 1993 р. журналу "Бахмутський шлях" .

Видання Луганським педагогічним університетом ім. Т.Шевченка наукового журналу "Вісник" і висвітлення на його сторінках літературного життя на Донбасі.

Посилення з кінці 80-х років уваги до літературного життя Донбасу в шкільній літературній освіті. Введення у шкільну програму уроків літератури рідного краю, а до вузівських програм—лекцій, спецкурсів і спецсемінарів за творчістю письменників-земляків (Донецький державний університет, Луганський педагогічний університет, Слов'янський педагогічний інститут та ін.).

Видавнича діяльність Українського культурологічного центру (журнал "Схід", навчальна методичка та наукова література).

Проведення обласних та регіональних наукових конференцій, присвячених розвитку літературного життя на Донбасі (Донецьк, Луганськ, Артемівськ, Слов'янськ).

Утворення російськомовними письменниками літературного об'єднання—"Спілки письменників України "Донбас" з підпорядкованістю Міжнародному співтовариству письменницьких спілок у Москві.

ІСТОРИЧНІ, ІСТОРИКО - ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧІ ТА КРИТИЧНІ, ЛІТЕРАТУРНО-КРАЄЗНАВЧІ І НАУКОВО-МЕТОДИЧНІ ДЖЕРЕЛА ДО ТЕМИ РОЗВИТКУ ЛІТЕРАТУРНОГО ЖИТТЯ НА ДОНБАСІ

ІСТОРИЧНІ

Багалій Д.Історія Слобідської України/Передмова, коментар В.В.Кравченка.—Харків:Основа, 1991.

Геродот.Книга1V.Мельпомена//Геродот. Історія в дев'яти книгах.—К.:Наукова думка,1993.—С.180-228.

Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11т., 12 кн.—К.:Наук. думка ,1992.—Т.2. —С.240-242.

Історія міст і сіл Української РСР: Донецька область.—К.:Голов. Ред. УРЕ, 1970.

Історія міст і сіл Української РСР: Луганська область.—К.:Голов. Ред. УРЕ, 1968.

Лаврів Петро.Історія Південно-Східної України.—К.: Українська видавнича спілка,1996.

 Оліфіренко В.В., Пустова Ф.Д. Таємниця духовного скарбу. Із популярного народознавства.—Донецьк: "Донбас" (Спецвипуск),1994.

Пірко В..Заселення степової України в ХVI-ХVIII ст.—Донецьк:Донецький державний університет, НТШ- Донецьк, Укр. Культ. Центр, 1998.

Чорногор А.М.До історії заснування міста Жданова //Український історичний журнал, 1971.—No4. —С.91-96.

ІСТОРИКО-ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧІ ТА КРИТИЧНІ

Безуглий М.. Овіяний подихом степів // Вітчизна, 1984.—No7.—С.202-205.

Не відлюбив свою тривогу ранню .Василь Стус - поет і людина:Спогади, статті, листи, поезії.-К.:Укр. письменник , 1993.

Волошко Е.Литературный пласт// Донбасс:писатель и время:Лит.-крит. очерки/Сост. и вступ. статья Е.М.Волошко.—Донецк:Донбас,1979.—С.3-65.

Дзюба Иван. За высокое мастерство ( Літ. процес поч. 50-х років) //Донбас. Альманах. Книга двадцать первая.—Сталино, 1953.—С.98-116.

З порога смерті:Письменники України—жертви сталінських репресій.—К.:Рад. письменник, 1991.

Замковой В.Артемовский литературный цех.—Артемовск, 1993

Єненко Ю.Промінь добра (Про Б.Грінченка).—Луганськ, 1994.

Історія української літератури у VIII ст.—К.:Наукова думка, тт. VI (1970); VII (1971); VIII(1971).

Клоччя А.Навколо свої люди.—Донецьк: Донбас,1966.

Ковтуненко А. Сава Божко і його роман "В степах"// Божко С.З.В степах: Роман.—К.: Дніпро, 1986.—С.3-14.

Костенко В. На шляхах велелюдних: Літературно-критичний нарис про життя і поетичну творчість М.Чернявського.—Донецьк:Донбас, 1964.

Лазоренко А. "Донбас"—рік за роком//Донбас,1993.—No8.—С.118-124.

Мишанич О. В безмежжі зим і чужини..(Повернення Спиридона Черкасенка) //Мишанич О.Повернення . Літературно-критичні статті й нариси.—К.:Обереги, 1997.—С.16-63.

Неживий О.І. Луганщина літературна.—Луганськ,1993.

Неживий О.Освячені Шевченковим ім'ям (Про творчість В.Сосюри, Г.Тютюнника, М.Руденка, І.Світличного, Н.Світличної, В.Голобородька).—Луганськ:Світлиця, 1998.

Оліфіренко В. Про репресії на Донбасі// Донбас, 1998.Спецвипуск.—С.10-13.

Оліфіренко В.Нове про Григорія Баглюка//Донбасс, 1999.—С.77-80.

Просалова В.Замість лаврового—терновий. Від Робіндраната Тагора до Василя Голобородька//Донбас, 1991.—No3.—С.128-136.

Рудницька Г. Народження теми Донбасу в українській радянській поезії (1918-1929 роки)//Наукові записки Луганського державного педагогічного інституту ім. Т.Г.Шевченка. Т.Х.Серія історико-філологічна. Вип.2.—Луганськ,1959. —С.149-175.

Спасенко Конст. Сквозь даль годов.— Донецк: Донбасс, 1968.—С.166-172.

Федорчук М. Павло Байдебура. Критико-біографічний нарис.—Донецьк:Донецьке книжкове видавництво,1962.

Шептій К. Його книжки "ходили по руках"(Про М.Петренка) //Вітчизна, 1989.—No6.—С.166-170.

Творчість письменників - земляків у діаспорі

Вірний Микола.Портрет поета (Про Василя Барку).—Рівне:Діва, 1998.

Гайдарівський В.А. Дещо про себе і свою творчість/ Лист до видавця книжки "А світ такий гарний...", п. Юліяна Середяка//Василь Гайдарівський. А світ такий гарний...—Буенос -Айрес:Видавництво Юліяна Середяка,1962. —С.1-V1.

Державін В. Три роки літературного життя в еміграції .1945-1947 (Про творчість Л.Лимана).—Мюнхен, 1948.

Костюк Г. З літопису літературного життя в діяспорі // У світлі ідей і образів.—Мюнхен:Сучасність,1983.

Костюк Г.Дещо про поезію як створення світу людини (Про В.Біляїва) //Сучасність, 1991.—No4.—С.144-147.

Лавріненко. Ю.Зруб і парость (Про Л.Лимана).—Мюнхен:Сучасність, 1971.

Скворцова Т. Невтомний шукач гарного світу (Про В.Гайворонського) //Бахмутський шлях, 1998.—No5.—С.19-24.

ЛІТЕРАТУРНО-КРАЄЗНАВЧІ

Бондарчук П. Немов любов шалена. Оповідки про письменників, короткі есе, спомини, записи.—Донецьк:Лад, 1998.

Володимир Сосюра і Донецький край. Бібліографічний покажчик.—Донецьк, 1997.

Овчаренко І. Літературне Придінців'я: письменники в нашому краї.—Донецьк: Лебідь, 1994.—123 с.

Овчаренко І.. Йому жити у віках (Про М.Петренка).—Слов'янськ,1997.

Романько В. Література рідного краю...—Донецьк, 1995.

Пастух Б. Поет ніжності, тривоги і болю.—Луганськ, 1998.

Подов В. Любовь и слезы (Новое о Владимире Сосюре).—Лисичанськ, 1995.

Ямські зорі В.Сосюри/Упорядкування В.Терещенка.—Артемівськ,1998.

НАУКОВО-МЕТОДИЧНІ

Аверченкова -Землянська О.Література рідного краю:Творчість поетів Приазов'я.—Донецьк:Східний видавничий дім, 1999.

Неживий О.Основи та методика вивчення літературного краєзнавства на Луганщині//Вісник Луганського державного педагогічного університету ім. Тараса Шевченка, 1999.—No7—С.6-7.

Оліфіренко В. Вивчення літератури рідного краю в школі :Посібник для вчителів і студентів.—Донецьк:УКЦентр, 1996.

Оліфіренко В.Проблеми вивчення літератури рідного краю в школі// Регіональний і шкільний компоненти змісту загальної середньої освіти: здобутки, проблеми, перспективи. Матеріали 2-ї Всеукраїнської науково-практичної конференції.(м.Донецьк, 13-14 листопада 1997 р.).—Донецьк, 1997. —С.33-36.

Оліфіренко В. Уроки правди і добра: Джерела літератури рідного краю //Донбас (Спецвипуск), 1995.

============

МІСІЯ ВУЗУ: ТРАДИЦІЙНІ КОНЦЕПЦІЇ ТА СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ

Володимир Кіпень, докторант Київського національного університету ім.Т.Г.Шевченка

У Верховну Раду України подано на розгляд новий закон про вищу освіту. Потреба в нім є незаперечною. Внутрішні зміни в системі української вищої школи за останнє десятиріччя значні, різнопланові та неоднозначні. Крім того, швидко змінюється зовнішнє середовище, в якому існує вища школа, як на глобальному рівні, так і в нашій країні. Виявляються нові тенденції в розвитку світової системи вищої освіти. Все це вимагає осмислення і врахування.

Нинішній стан нашої вищої школи є, однак, предметом занепокоєння не в першу чергу і не найбільше. Небезпека, власне, у зменшенні шансів на освіту наступних поколінь молоді, які в найближчі кілька чи кільканадцять років претендуватимуть на навчання, а також тих, для котрих може не вистачити місць у навчальних закладах. Турбують шанси розвитку багатьох нових недержавних самоврядних вищих навчальних закладів і їх конкурентоздатність. Тривога за майбутнє також з приводу тих домінуючих тенденцій, які спостерігаються зараз. А серед них наявна тенденція, яка непокоїть найсильніше, - зниження якості навчання, спричинене цілою низкою складних і різнопланових проблем. Серед них найбільш видимі сьогодні з прогнозованими важкими наслідками для майбутнього такі: дедалі більше поширення проблем, пов'язаних з матеріальним та інформаційно-технічним забезпеченням вузів і, що, можливо, повинно турбувати ще більше, з академічними кадрами [1]. Проте існують проблеми менш видимі, але, напевне, ще більш важливі для майбутнього вищої школи. Це, зокрема, потреба оновлення самої філософії освіти, місії вузів та їх стратегії, культури управління, академічних цінностей, законодавчого поля діяльності вищого навчального закладу.

Підсумуємо сказане: не стільки нинішній стан державних вузів, який сьогодні ще втримується на певному рівні, може загрожувати цивілізаційному розвитку країни, скільки скоріше вичерпання в існуючих фінансових реаліях можливостей утримання належних умов навчання і зменшення шансів розвитку вищої школи в існуючих нині законодавчих рамках. Основні проблеми вищої освіти випливають тому перш за все із негативного прогнозу її майбутнього.

Якби ми зараз, виходячи з виправданого бажання добитися збільшення бюджетного фінансування вищої школи, створювали враження, що сьогодні вона перебуває у стані повного занепаду, то ввели б в оману громадськість, знецінили б певні реальні досягнення вищої школи і завдали б шкоди інтересам нашої освіти в її міжнародних контактах.

Треба арґументувати на користь зростання видатків на вищу школу, вказуючи на існування серйозних обмежень розвитку і наростаючих загроз.

Належить також без зволікань зробити такі кроки, які б дозволили вузівській громадськості віднайти віру в майбутнє.

Збільшення бюджетного фінансування пропорційно нашим бажанням /у відповідності з перспективними потребами/ повинно поєднуватись з постулатом зростання свободи інститутів вищої освіти, щоб вони могли краще і в більшій мірі залучати кошти з позабюджетних джерел. Це означає потребу зберегти засади автономії академічного середовища і поширити не лише на сферу управління вищою школою, але також і на сфери організації, структури, кадрової політики, оплати праці, господарювання і різних форм співпраці з організаціями, пов'язаними з навчальним закладом.

Якщо бюджет держави не в змозі повністю покривати незаперечні потреби державних вищих закладів, якщо робить це лише частково, то нехай держава дасть можливість своїм закладам - за які тим самим і відповідає також частково - взяти на себе більшу частку відповідальності, природно однак, також лише часткову. В існуючих роками реаліях бюджетного фінансування позиція рівноваги між відповідальністю держави і відповідальністю самих державних вузів повинна постати в новому законі, посунена на користь навчального закладу через неспромогу держави. Щоб бути в змозі прийняти таку відповідальність, вузи повинні мати юридичні можливості переведення своєї діяльності на більш ринковий характер. Очевидно, в цьому контексті постає постулат забезпечення вищої школи можливостями надання на ринок / а отже, за плату/ різного роду послуг, перш за все послуг освітніх і дослідницьких.

Традиційні концепції академічного вузу

Відомо, що зміна права повинна поставати як наслідок об'єктивних суспільних змін. При цьому важливо спиратись на життєздатні традиції, шукаючи гармонійного поєднання традицій та новацій.

Коли говоримо про суспільну роль університету, не можемо не згадати його традиційні концепції, які в різний спосіб представляють університет в суспільному оточенні. Загалом вирізняються чотири концепції університету: наполеонівська (французька), гумбольдівська (німецька), ньюманівська (англійська) і американська. Дамо короткі характеристики кожної з названих моделей університету [2].

Згідно з німецькою моделлю університет повинен бути налаштований виключно на пізнання всієї повноти знань та осягнення істини, мусить вчити мисленню, а не професії і характеризуватись поєднанням навчання і наукових досліджень.

Згідно з англійською моделлю університет також не повинен служити вузько практичним інтересам, а лише пізнанню задля осягнення самої істини. Від німецької моделі різнить його деяке відокремлення навчання від наукових досліджень, а також переконання, що університет повинен займатися лише навчанням і вихованням доброї і мудрої людини.

      Відповідно до американської концепції університету його головною метою є виховання інтелектуальних піонерів для служіння суспільному поступу і, обов'язково, тісне поєднання навчання і наукових досліджень в глибокім переконанні, що лише викладачі, які ведуть наукові дослідження, мають достатній потенціал творчості, щоб забезпечити інтелектуальний розвиток молоді, яку вони навчають. Університет має бути місцем, де завершується навчання теорії, яка розуміється як засіб розвитку цивілізації.

Відповідно французькій концепції, різко відмінній від вище представлених, університет розумівся як місце навчання спеціалістів для державної служби.

В таких різних взірцях університету повинні були виявитись також різні традиції, зокрема способи організації вищої школи. Основні відмінності кожного з них [3]:

Гумбольдівська система:

    -академічна свобода;

    -незаанґажованість науки;

    -концентрація на дослідженнях;

    -внутрішній саморозвиток.

Ньюманівська система:

    -розвиток особистості як головна мета діяльності;

    -центральне значення академічної спільноти;

    -важливість читання лекцій як способу навчання.

Американська система:

    -служіння суспільству як підстава функціонування;

    -відкритість;

    -рівновага між цілями загальними і ринковими.

Наполеонівська система:

    -публічний характер університетів і сильний вплив на них держави;   

 -концентрація на навчанні, що спричинює окрему організацію досліджень;

    -керівництво університету встановлюється урядом;

    -законодавче регулювання програм навчання.

Очевидно, жодна з представлених моделей не виступає в Європі в чистому вигляді, а інституції вищої освіти є певною комбінацією щонайменше двох з них (в різній пропорції). Українська традиція вищої освіти, виходячи з базових характеристик європейських систем (більшою мірою німецької та англійської), мала також свої особливості. Також була, зокрема, сильна гуманітарна спрямованість академічної підготовки. Незалежно від моделі, що домінує в такій комбінації, в різних країнах роль університету базується на кількох основних елементах: навчання молоді, наукові дослідження, формування вартостей і надання послуг суспільному оточенню.

В той же час підкреслимо, що в сучасному світі не існує однієї спільної загальноприйнятої концепції університету. Різнорідність тут величезна: від велетенських відкритих університетів, в яких за дистанційними методиками навчаються сотні тисяч студентів до малих університетів із кількасотрічними традиціями. Деякі вузи мають міжнародний статус і студентів з усього світу, а інші зосереджені на підготовці спеціалістів для свого регіону. Деякі мають видатні досягнення в наукових дослідженнях, інші займаються головним чином навчанням; саме навчання може носити або професійний характер, або бути більше теоретичним. Суттєвим стає нині визначення, як розрізняти академічну вищу школу з посеред багатьох інших навчальних закладів у сфері освіти.

Тут ми виходимо на поняття місії університету, що розуміється не лише як його призначення, але і як самоокреслення, визначення, чим є і яка є його роль.

Місія вузу і його стратегія

У процесі самоідентифікації навчального закладу, який розуміється як спільнота всіх груп його середовища, треба знайти відповіді на три ключові питання. Перше з них - це питання про співвідношення з оточенням, про включеність вищої школи в суспільство і її зв'язки із широко трактованим середовищем: соціальним, економічним, публічним. Друге - це питання про цілі функціонування інституту, яким є вища школа. Третє питання, на яке повинна дати відповідь місія - то питання про бажану форму університету, до якої він повинен прагнути у своїм розвитку.

Відповідаючи на ці три питання, університет, по-перше, окреслює ту частину свого призначення, яка випливає з виконання ним публічної служби і діяльності в справі суспільного, економічного і культурного розвитку (на різних рівнях: локальнім, державнім і міжнароднім); по-друге, окреслює свою тотожність, зазначаючи елементи, що різнять його від інших інститутів вищої школи, підкреслюючи заглибленість у традиції і звертаючись до цінностей, які лежали в основі його створення; по-третє, представляє свій ідеальний образ, підкреслюючи всі свої найкращі риси - як нині наявні, так і ті, які б хотіли в собі виховати.

Іншими словами, місія артикулює те, як університет сам себе бачить і як окреслює той взірець, до якого належить його відносити. На взірець той треба орієнтуватись, виробляючи рішення з усіх нагальних питань, так само як і в діях довготривалого порядку. Модель університету, заключну в місії, можна тоді оцінити на предмет її слабих і сильних сторін, а також можливостей і зовнішніх загроз (аналіз SWOT). Це також дає підстави для визначення стратегії розвитку, стратегічних цілей і шляхів їхнього досягнення.

Якщо місія університету полягає в намаганні самовизначення, встановлення власної тотожності і є одночасно пунктом співвіднесення для всього академічного середовища, вона мусить бути і схвалена тим же середовищем [4]. Академічне середовище мусить ідентифікуватися з тим розумінням власного університету, що випливає зі змісту місії - інакше остання залишиться пустою декларацією. Надзвичайно важливим стає тому сам процес формулювання місії. Цей процес повинен перш за все викликати в академічному середовищі дискусію на тему того, чим є університет нині, якими є його вартості і як треба перебудовуватись у відповідності з новими викликами. Така дискусія повинна закінчитись самооцінкою університету, але її роллю є також "визволення уяви", завдяки чому стане можливим витворення його майбутньої ідеальної моделі, майбутнього бачення.

Якщо це так, то сам процес творення місії стає самодостатньою вартістю. Однак включення академічного середовища в таку дискусію є нелегким. Вузівська громадськість може поставити під сумнів сам сенс формулювання місії університету, те, чи має це яке-небудь серйозне значення для закладу, призначення якого видається самоочевидним.

Однак, більш важливим є ось що. Якщо серед університетської громадськості буде досягнута згода в проблемі найважливіших напрямів розвитку, а вони прямо випливають з розуміння місії, то документ цей дозволяє перебудувати функціонування університету і більш рішуче, на раціональній основі приймати рішення стосовно майбутнього самого вузу.

Варто підкреслити, що місія повинна бути стабільним фундаментом, на який спирається цілісна концепція діяльності університету як на сьогодні, так і на майбутнє. Проте, хоч і не дуже часто, вона повинна підлягати оцінці й верифікації. Обумовлено це тим, що формула університету змінюється під пресом зовнішніх чинників, а звідсіля університет, який хоче розвиватись, мусить змінюватись (і краще, якби зміни мали еволюційний характер).

Повернемося ще раз до зміни формули університету. На зміну цієї формули впливає багато чинників, і найважливіші з них - зміна характеру вищої освіти з елітарного на масовий і поширення інформаційних технологій, які призводять до радикальних змін у способах навчання, врешті-решт глобалізація і багатокультурність світу [5].

В цьому контексті університети перестали бути лише спільнотою викладачів і студентів, а відповідальність вузів перед суспільством незмірно виросла. Головною роллю вищої школи стала участь у забезпеченні сталого суспільного розвитку. В світі проходять глибинні трансформації, і вузи повинні діяти відповідально й енергійно. Їх завданням є передбачення, випередження і формування змін в усіх сферах суспільного життя, а також задоволення суспільних потреб. Вища школа повинна діяти на засадах об'єктивізму і критичності, бути здатною до адаптації і підтвердження власної актуальності.

Спробуємо уявити місію вузу і його стратегію як інструменти, важливі для управління навчальним закладом. Застосування цих інструментів має на меті забезпечити закладу вищої освіти високу відповідність вимогам суспільства та тривалі переваги в конкурентній боротьбі. Ситуація конкурентної переваги виступає тоді, коли потенційні клієнти вузу в довших межах вище оцінюють участь у програмах, пропонованих вузом, ніж інші способи розпорядження своїм часом і наявними засобами (в тому числі фінансовими). Це означає тривалу високу привабливість освітнього пропонування даного вузу в порівнянні з пропонуваннями подібних вузів та різноманітних інших освітніх закладів, як і в порівнянні з орієнтацією на відмовлення від навчання взагалі.

Місія - це загальне окреслення того, що особливого (у порівнянні з іншими навчальними закладами) має вуз запропонувати своїм найважливішим клієнтам або зацікавленим у його функціонуванні групам:

 -студентам і учасникам інших програм (напр., післядипломне навчання, аспірантура);

-викладацьким кадрам;

-населенню регіону;

-державній владі;

-господарським колам;

-іншим, колам чи організаціям професійним, етнічним групам або міжнародним організаціям.

Сформульована місія стає точкою співвіднесення /критерієм / для формулювання стратегії, або тривалого, визначеного на довгу перспективу способу реалізації місії /рис.1 /. Стратегія включає:

- максималізацію існуючих в оточенні вузу можливостей для реалізації його місії;

- мінімалізацію загроз;

- вірогідність перетворення загроз у нові можливості;

- використання і збільшення сильних сторін, "активів", якими володіє вуз;

-закриття слабких сторін.

Зміна ролі і функцій вузу

Представлений вище в деякій мірі "технократичний" підхід до справи управління вузом явно потребує попередньо дати відповіді на деякі питання: Звідки виникає потреба в нім? Чому зараз вже недостатньо традиційного розуміння академічного самоврядування і традиційних вартостей європейського університету?

Відповіді на ці і подібні питання належить шукати в аналізі "мегатенденцій" змін в інституціях вищої школи в умовах глобалізації економіки, яка все більше спирається на знання і вміння працівників /рис.1 /.

Вихідним пунктом такого аналізу є широко підтримане сьогодні твердження, що головним чинником економічного розвитку і цивілізаційного прогресу стає вже не інформація, а знання і здатність до її творення та використання. Це значить, що базовий виробник знань, яким є вища школа, переходить зі сфери "спецспоживання" до сфери господарської діяльності та економічного розрахунку. Дана тенденція несе в собі багато важких наслідків для функціонування вузу в суспільстві, в економіці, на ринку і в державі [6]:

Інститути вищої освіти вже не можуть функціонувати як бюджетні організації, забезпечені бюджетними коштами в рамках своїх потреб, тому що навіть в найбагатших країнах це буде означати одночасно як нездорову стандартизацію через недостатність фінансування, так і величезне марнотратство коштів. Вузи стають підприємствами, які продають свої продукти різним категоріям споживачів, зокрема індивідуальним замовникам, державі, підприємствам, окремим територіальним чи професійним групам та іншим бажаючим.

Необхідність задоволення мінливих та різноманітних потреб і очікувань різних категорій споживачів змушує вузи відмовитись від філософії і принципу свого існування як "башти з слонової кістки" і перейти на іншу модель - "гнучкої фірми з надання послуг".

Необхідність швидкого реагування на потреби споживачів не дозволяє обійтись лише власними засобами /кадрами викладацькими, програмами, досвідом і т.п. /. Нагально необхідним стає користування в дедалі більшій мірі засобами тимчасово "позиченими" в інших вузів, навчальних, дослідницьких, експертних закладів. Вони здебільшого залучаються на основі принципу більш-менш одноразових контрактів з індивідуальними особами.

Швидко розвиваються / одночасно з економічним зростанням і цивілізаційним розвитком / бажання індивідуальних споживачів освітніх послуг в дедалі більшій мірі отримати чітко окреслені вміння та кваліфікації, які дозволять їм зайняти на певний час конкретну "нішу" на ринку праці. Одночасно вища освіта в дедалі меншій мірі розуміється як "гарантована перепустка" до привілейованих суспільних груп.

Місце однотипних і тривалих /як правило, 5-річних / програм навчання в дедалі більшій мірі займають короткі модулі і програми, орієнтовані на отримання чітко окреслених вмінь та кваліфікацій. А це значить значно більшу різнорідність освітніх продуктів, пропонованих вузами /серед них освітні програми післядипломного навчання, перекваліфікація, а також в щораз більшій мірі експертна і наукова діяльність вузів /.

 Виникає питання, чи узгоджується "комерціалізація" діяльності вищої школи з традиційними цінностями європейських університетів: незаанґажованим пошуком істини, автономією та академічним самоврядуванням. Позитивна відповідь на це питання спирається на три фундаментальні підстави:

Для автономії немає кращої гарантії, ніж економічна самодіяльність вузу, орієнтована на вивірену позицію забезпечення конкурентноздатними продуктами різнобічних потреб ринку.

Швидкі і гнучкі дії на освітньому ринку вимагають існування значної свободи діяльності для груп вчених.

Традиційна норма пошуку істини знаходить осучаснений вихід в нормі професіоналізму, на якім базують свої позиції в конкурентній боротьбі не лише індивіди, а й такі організації, як інститути вищої школи.

Розглянуті вище зміни ролі та функцій вузів мають об'єктивний характер і як такі повинні стати пунктами співвіднесення при формулюванні місії і стратегії інститутів вищої школи.

Правове забезпечення нових умов функціонування для вузу

Щоб вузи мали змогу адекватно реагувати на нові суспільні потреби і вимоги при формулюванні та реалізації власної місії та стратегії, вони повинні отримати більшу свободу діяльності. Теоретичний аналіз академічних традицій та мегатенденцій змін ролі і функцій вузів дає можливість конкретизувати на юридичному рівні бажані зміни умов їх діяльності.

Існує потреба законодавчого встановлення нової моделі публічної вищої школи, вивільнення від стримуючих пут в плані організаційному і управлінському, при посиленні почуття суспільної місії і відповідальності, встановленні публічного контролю. Необхідним є також пристосування до нового системного оточення навчального закладу [7].

Постульовані зміни моделі і в системному оточенні вищої школи повинні бути зафіксовані законодавчо через:

 встановлення права власності на засоби, в тому числі на нерухомість і фінанси на банківських рахунках вузів;

 створення сприятливих умов для отримання банківських кредитів для закладів вищої освіти;

 залишення за вузом права самостійно визначати норми діяльності для академічних кадрів;

 визнання, на визначених засадах, права створення окремих вузівських систем оплати праці і реалізації гнучкої кадрової політики;

 заміна урядового (відомчого) нагляду на нагляд за своїм характером публічний, здійснюваний через відповідні ради даного закладу вищої освіти в справах господарських і фінансових;

 визнання автономії в творенні, при виконанні окреслених умов, федерацій і зв'язків навчального закладу і його внутрішніх структур;

 збільшення частки позабюджетних коштів у фінансуванні вузу, через, серед іншого, впровадження сприятливих рішень в системі податків і принципу співплати за навчання, однак за умови поступового збільшення бюджетних дотацій на освіту вище існуючого рівня;

 встановлення інституції для постійної стандартизації і акредитації у вищій школі при проведенні модифікації цієї діяльності;

впровадження законодавчо принципу інституційного представництва академічних закладів через Конференцію ректорів українських академічних вищих навчальних закладів.

Дані положення пропонуються для серйозного обговорення всіма зацікавленими колами. Перш за все це повинно послужити прийняттю в парламенті нового, більш досконалого закону про вищу освіту.

1. Кіпень В. П. Вища освіта очима викладачів: суперечливий характер самооцінки// Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць/ Відп. ред. В.В.Лях. - Вип. 5 - К.- 1999.

2. Wielgus St., ks. (1997): O nowym paradygmacie universytetu, "Przeglad Universytecki" (dodatek specjalny).

3. In't Veld R. (1995) : University Self-control and Flexibility within a Sensible Public Environment, "CRE-Action", nr 106.

4. Jozwiak J. (1998): Misja wspolczesnego universytetu i jej znaczenie dla srodowiska akademickiego, w: Misja uczelni, Instytut Problemow Wspolczesnej Cywilizacji, Warszawa.

5. Higher Education in the Twentj-first Century: Vision and Action. Working Document. UNESCO, Paris, 5-9 October 1998. 93 P.

6. Model zarzadzania publiczna instytucja akademicka / Pod redakcja J. Woznickiego.- Warszawa: Instytut Spraw Publicznych, 1999.- 333 s.

7.Wolff K.D. (1997): Autonomy and External Control. TheUniversity of in Search the Golden Mean, Erfurt.

1 Україна : поступ у ХХІ століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000-2004 рр. Послання Президента України до Верховної Ради України. 2000 рік. // Урядовий кур'єр, 28 січня 2000 року. - No 16. – С. 7.

2 Албегова И.М., Емцов Р.Г., Холопов А.В. Государственная экономическая политика: опыт перехода к рынку. – М.: Дело и Сервис. – 1998. – С. 12.

3 Див. Конрад Ю, Луніна Н. Податкова політика в Україні: підходи і перспективи. // Економіка України. – 1996. - No 11; Про державний бюджет України на 1997 рік. Закон України від 27.06.97 р. N 404/97 – ВР; Про державний бюджет України на 1998 рік. Закон України від 30.12.97 р. N 796/97 – ВР; Некрасов Ю. Бюджету под хвост. // Бизнес, 15 февраля 1999 года. - No 7. – С. 10-11.

4 Щербіна О. Шляхи удосконалення податкової системи малого підприємництва. // Предпринимательство, хозяйство и право. – 1998. - No 7. – С.23.

5 Там само, с. 24.

6 Там само.

7 Економіка України. // Урядовий кур'єр. 16 лютого 1999 року. – С. 7.

8 Україна: Поступ у ХХІ століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000-2004 рр. Послання Президента України до Верховної Ради України. 2000 рік. – с. 5.

9 Земля должна быть товаром. // Бизнес, 21 февраля 2000 года. – С. 13.

10 Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000-2004 рр. Послання Президента України до Верховної Ради України. 2000 рік. – С. 8.

11 Програма "Україна 2010". – Київ 1999. – С. 40.

12 Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000-2004 рр. Послання Президента України до Верховної Ради України. 2000 рік. – С. 5-6.

13 Програма "Україна – 2010". – С. 38.

14 Статистичний щорічник України, 1995 рік. – К.: Мінстат України. – 1996. – С. 95; Статистичний бюлетень за січень 1998 року. – К.: Держ.ком.стат. України. – 1998. No 1. – С. 84.

15 Земля должна быть товаром. – С. 13.

16 Мочерний С.В. Економічна теорія. – К.: Академія. 1999. – С. 237.

17 Програма "Україна – 2010". – С. 78.

18 Там само, с. 78-79.

19 Мочерний С.В. Економічна теорія. – С. 290.

20 ОЕСР – Організація економічного співробітництва і розвитку, до якої входять 24 наймогутніші країни світу.

21 Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000-2004 рр. Послання Президента України до Верховної Ради України. 2000 рік. – С. 6.

Там само, с .8.

  Копнин П.В. Гносеологические и логические основы науки. – М, 1974. – С. 178-179;

Лекторский В.А. Субъект, объект, познание. – М., 1980. – С. 73-74;

Алексеев П.В., Панин А.В. Теория познания и диалектика. – М., 1991. – С. 143.

  Буєва Л.П. Социальная среда и сознание личности. – М., 1968. – С.76.

  Коган Л.Н. Человек и его судьба. – М.,1998. – С.90.

  Рачков П.А. Раскованный Прометей.–– М., 1979. –– C.20.

  Касавин И.Т. Постигая многообразие разума (Вместо введення) // Заблуждающийся разум?: Многообразие вненаучного знания. — М., 1990. — С. 21.

  Бойченко И.В. Методологическая роль исторического материализма в анализе форм социального знания. — К., 1982. — С. 89.

  Коршунов А.М., Мантатов В.В. Диалектика социального позна-ния. – М., 1988. — С. 268.

  Леонтьев А.Н. Проблемы развития психики. — М., 1981. — С. 258.

  Гримак Л.П. Резервы человеческой психики. — М., 1987. — С. 88.

  Методологические основы научного познания. — М., 1972. — С. 47;

Панов В.Г. Чувственное, рациональное, опыт. — М., 1976. — С. 211-212.

  Любутин К.Н. Проблема субьекта и обьекта в немецкой классической и марксистско-ленинской философии. — М., 1981. — С. 122 .

  Коршунов А.М. Диалектика субьекта и обьекта познания. – М., 1982, – С. 113.

  Анисимов С.Ф. Духовные ценности: производство и потребление. – М., 1988. – С. 40.

===========

НОВА МОДЕЛЬ ВИЩОЇ ОСВІТИ

Юрій Жук

доктор технічних наук, професор Полтавського кооперативного інституту

Виходячи з посилок щодо вищої освіти як інтелектуального базису розвитку суспільства і на основі аналізу західної та радянської моделей освіти, а також з врахуванням сучасних реалій глобальної трансформації українського суспільства, зокрема зміни економічної системи, автор пропонує нову двохступеневу модель вищої освіти. I ступінь покликаний забезпечувати фахівцями нижчу та середню ланки управління галуззю. При загальному терміні навчання на I і II ступенях 5 років випускник одержує диплом спеціаліста галузі або магістра галузі. На думку автора, нова модель в разі прийняття здешевить процес отримання вищої освіти, допоможе зберегти значний викладацький потенціал, наблизить вітчизняну й західну моделі вищої школи, підвищить рівень соціальної справедливості в галузі освіти.

За ринковою системою економіки кожна організація, кожне підприємство повинні створювати потрібний суспільству товар у вигляді матеріальних благ чи послуг, інакше немає сенсу в їх існуванні. Освітянська галузь економіки створює товар у вигляді знань, умінь і навичок, створює громадянина, спеціаліста. Товар дорогий. На його творення людиною витрачається до третини її життя і від 3 до 23 тисяч доларів за рік навчання, а по деяких спеціальностях значно більше, наприклад, на підготовку пілота-винищувача до 9 мільйонів доларів.

З наведеного випливає, що безплатної освіти не буває. Безплатна радянська освіта—це великий обман КПРС, особливо стосовно вищої освіти. У вузах СРСР було всього 2 місця на 10 випускників середньої школи. В такій ситуації 8 сімей, діти яких не поступили у вуз, працювали на тих двох "щасливчиків", що навчалися у вищому навчальному закладі. Кожна з цих сімей сплачувала на них в податках понад 600 доларів на рік.

Сьогодні багаті країни, усвідомлюючи, що інтелектуальний потенціал народу є найбільшим багатством держави, на потреби освітньої галузі економіки витрачають до 10% валового національного доходу. Витрачені ресурси на освіту окуповуються сторицею—підвищенням життєвого рівня народу за рахунок більш ефективного, розумного використання ресурсів держави.

Освіта оплачується суспільством у вигляді податків батьками, самим споживачем знань і меценатами. Звідси кожний платник податку повинен мати змогу вчити своїх дітей або одержати відповідну частину послуг з освітянської галузі економіки. А це можливо, коли освітянська галузь працюватиме з максимальною економічною ефективністю, не буде витрачати кошти "на вітер", усуватиме хабарництво, яке має місце в найгуманнішій сфері діяльності держави.

В розвинутих країнах вища школа в основному задовольняє суспільство, але на кожний проміжок часу уряди та Міністерства освіти ставлять перед собою завдання, виконання яких поліпшує функціонування освіти, підвищує рівень задоволення потреб платників податків. Так, найпотужніша кузня кадрів США працює над проблемою зниження собівартості навчання, підняттям ефективності роботи і середньої, і вищої освіти. Державна політика у вищій освіті Великобританії знаходить висвітлення у розробках уряду, що періодично оприлюднюються у спеціальному виданні "Біла книга". Останні видання цієї книги показують, що держава зараз спрямовує зусилля на вдосконалення вимог до студентів і змісту освіти як з боку уряду, так і різноманітних громадських рад. Німеччина працює над адаптацією системи вищої освіти "Захід-Схід". Реалізується виважений підхід в розподілі науково-орієнтованої підготовки в університетах та практичної профпідготовки у вищих професійних школах. До речі, Західна Німеччина, щоб підтягнути Східну, яка вважалась найрозвиненішою державою соцтабору, після повалення берлінської стіни вклала в її економіку понад 200 мільярдів марок. Міністерство освіти Франції вважає своїм найважливішим завданням посилення профорієнтації та інтеграцію вищої освіти з національною економікою. Вдумаймося і постараймося осягнути значення вирішення цієї проблеми для розвитку держави.

На жаль, Міністерство освіти України ще не готове до розв'язання такої важливої для нашої економіки і підвищення життєвого рівня українського народу проблеми.

Питаннями оптимальної організації освіти автор почав займатися з 1975 року, після десятилітньої роботи зав. кафедрою і захисту докторської дисертації. Попрацювавши на "кухні" розробки навчальних планів спеціальностей і на своєму власному досвіді відчувши, як система радянської освіти розтринькує на вітер народні гроші і марнує роки життя молоді, особливо тієї частини, що закінчила технікуми і пішла вчитися у вузи,спробував знайти вихід.

Пам'ятаючи американське прислів'я: "Цей інженер не настільки талановитий, щоб зробити просту річ", поставив за мету розробити просту модель вищої освіти, в якій би могли проявитися кращі здобутки нашого і світового досвіду.

Почав роботу з осмислення основних акцентів роботи освіти. Перш за все галузі освіти—це галузі економіки держави, а тому всі рішення в освіті повинні бути спрямовані на обслуговування інших галузей економіки. На зразок—гірничо-добувна обслуговує металургійну, металургійна—машинобудівну й інші галузі. Галузь освіти сьогодні ділиться на середню і вищу в залежності від функцій, які виконує. Середня виховує громадянина держави з певним інтелектуальним рівнем розвитку, а вища—спеціалістів для галузей господарства і галузей знань.

Галузі господарства історично розвиваються в зв'язку з ускладненням виробництва товарів, з якими галузь виходить на ринок споживача. Зі зміною організації виробництва товарів міняються функції спеціалістів, а звідси змінюється їх підготовка в системі освіти. Наочним прикладом такого підходу в підготовці спеціалістів можуть служити робота електротехнічної шведської фірми АББ, яка по організації використання кадрового потенціалу працює на рівні XXI ст.; кращої в світі англійської роздрібної торговельної фірми "Маркс енд Спенсер", яка поставила перед собою завдання працювати більш ефективно на базі зміни акцентів в своїй роботі (якість, відповідність ціни товару затратам, увага до покупця), що привело до змін в розстановці кадрів, їх підготовці. Результат. З 1981 року прибутки фірми збільшилися втричі і досягли майже мільярда доларів на рік. Безумовно, відбулися відповідні зміни в розвитку виробничих підприємств, які співробітничали з фірмою.

Ці приклади доводять, щоб бути спеціалістом конкурентної галузі господарства, потрібно вміти творити товар галузі і знати, яким чином можна зацікавити покупця на ринку споживача. А це значить, що освітянська галузь повинна готувати відповідних спеціалістів, тобто товар (спеціаліста, з відповідним комплексом знань, умінь і навичок), який би задовольняв потреби ринку праці—відповідні галузі господарства або самого споживача знань, що прийшов вчитися у вуз. В протилежному випадку робота навчального закладу стає непотрібною.

Освітянська галузь економіки має важливу особливість—вона повинна і себе забезпечувати спеціалістами, тобто в ній існує галузь знань, яка піклується про кадри, що повинні розвивати, накопичувати знання з окремих галузей наук. Ось чому в Німеччині намагаються розвивати науково-орієнтовану підготовку спеціалістів в університетах.

Оскільки освітянська галузь обслуговує всі галузі господарства і знань, то вона фактично обслуговує відповідну систему економіки. Радянська освіта обслуговувала командну економіку, а так як Україна будує ринкову економіку, то вона повинна готувати спеціалістів, які поповнять вільний ринок праці. Тому Міносвіти і керівництву вузів необхідно чітко усвідомити принципи функціонування сьогоднішньої ринкової економіки. Приведу тільки один розрахунок. Сьогодні в США на 250 мільйонів населення (50% працюючих) припадає понад 16 мільйонів фірм, в середньому 7-8 працюючих на одну фірму. Коли візьмемо до уваги такі фірми, як "Боінг", "Дженералмоторз", "Дженерал електрік" з десятками і сотнями тисяч працюючих, то стане очевидним, що 80-85% фірм США мають штат від 1 до 5-6 працюючих. Якщо ще врахуємо до уваги факт, що середній річний прибуток фірм в розрахунку на працюючого не перевищує 5-6 тисяч доларів, то для фірми зайвий працюючий може обернутися банкрутством.

Таким чином, структура ринкової економіки вимагає підготовки спеціаліста, який би міг адаптуватися до виконання якомога більшої кількості функцій у відповідній галузі господарства чи галузі знань. Не можна далі терпіти становища, яке склалося за радянської практики, коли маляр не вміє витягти цвях чи заштукатурити стіну, яку повинен побілити. Це принципове питання пов'язане з продуктивністю праці, з добробутом людей у державі. Для України воно має особливе значення тому, що ми вийшли з соцтабору, у нас немає підготовлених підприємливих, діловитих спеціалістів, які б створили сотні тисяч малих підприємств. І Міністерство освіти в цьому напрямку ще нічого не зробило. Спеціалісти з новими назвами "менеджер", "маркетолог", "міжнародна економіка" і т.ін. не здатні організувати на ринкових принципах функціонування малих підприємств і фірм тому, що їх підготовка і далі значною мірою ведеться по радянській схемі замість того, щоб розумно врахувати зарубіжний досвід в нашій соціально-економічній діяльністі.

Як бачимо, проблем в галузі освіти дуже багато. І чим швидше буде знайдено найбільш раціональний шлях її розвитку, тим швидше виберемося на шлях добробуту і злагоди.

Багаторічна робота автора над проблемою удосконалення освіти привела до узагальнень, що лягли в основу нової моделі вищої освіти для України, основні елементи якої такі:

а) вища школа фактично готує менеджерів (управлінців) для галузей знань і галузей господарства, які забезпечують раціональну взаємодію систем, людей, технологічних процесів тощо. А це значить, що при реформуванні вищої освіти повинні бути використані досягнення теорії менеджменту та маркетингу;

б) галузь господарства чи галузь знань відрізняється від іншої предметом діяльності—технологічними і споживчими особливостями галузевого товару, з яким галузь виходить на товарний ринок;

в) "предмет" галузі з точки зору вищої освіти включає відповідну кількість знань, умінь і навичок, які дозволяють фахівцеві створювати і удосконалювати товар галузі;

г) освіта, яка обслуговує ринкову економіку, повинна відповідати ринковим принципам, якими є якість, економічність, мобільність, конкурентність, свобода вибору, що базується на філософії етичного маркетингу і відкритість до самовдосконалення. В період навчання студент повинен знаходитись в атмосфері ринкової економіки, кращих її досягнень.

Якщо виходимо з того, що вища школа готує менеджерів, то вона повинна їх готувати для відповідних ланок управління, наприклад, для нижчої, середньої і вищої. З ланок управління галузі повинен йти розподіл освіти на ступені, на яких і готуватимуться фахівці послідовно для відповідної ланки управління галузі. Тут повинні знаходитись і кваліфікаційні рівні, щоб не викладач бігав за студентом, а студент сам, своєю працею і наполегливістю в навчанні хотів мати відповідну кваліфікацію.

Особливості діяльності ланок повинні окреслювати завдання ступеням на забезпечення фахівців відповідним комплексом знань для виконання роботи по створенню товару галузі.

Виходячи з викладеного, наявної бази і соціально-економічного стану України, пропонується двоступенева модель вищої освіти. Підкреслимо, що ступені в нашій моделі мають інший зміст і цілеспрямованість, ніж в міністерській моделі.

I ступінь вищої освіти в нашій моделі забезпечує фахівцями нижчу і середню ланки управління конкретної галузі господарства чи галузі знань (для економічного використання потенціалу людини). Поступають молоді люди на I ступінь з середньою освітою. Термін навчання 2-3 роки в залежності від особливостей функціонування галузей. Навчальний план на 85-95% загальний для студентів конкретної галузі господарства чи галузі знань передбачає надання знань, умінь і навичок з "предмету" галузі. Закінчивши I ступінь випускник одержує диплом молодшого спеціаліста або бакалавра галузі господарства чи галузі знань (торгівлі, машинобудування, фізики...). Для одержання першого наукового ступеня бакалавра, а отже і права навчатися на II ступені вищої освіти, студент при хорошому і відмінному навчанні додатково за індивідуальним планом працює в межах відведеного часу на I ступінь, а потім захищає кваліфікаційну роботу і цим доводить, що здатен аналізувати і вирішувати багатофакторні задачі (ми всі з різними можливостями—один розумний, другий розумніший, крім цього використовуємо і психологічний фактор: "чим я гірший від інших", вводимо таким чином конкуренцію). Звідси, на другий ступінь будуть йти тільки працелюбні і розумні. І це справедливо. Від цього виграє платник податків і все суспільство. Економіку України мають розбудовувати не "трієчники", які пустили на вітер колосальні ресурси найбагатшої імперії—СРСР.

Такий підхід забезпечить галузі спеціалістами, що розумітимуть один одного з півслова, а це сприятиме підвищенню продуктивності праці, забезпечить випускникам широку свободу на ринку праці (зі знаннями предмету галузі можна опанувати будь-яку посаду нижчої ланки управління в конкретній і близьких галузях). Такий підхід, на мою думку, виступатиме потужним фактором боротьби з безробіттям.

Також раціонально вирішується проблема правильного вибору майбутньої кар'єри, а це в свою чергу веде до підвищення економічної ефективності вищої освіти—не будуть витрачатись гроші і час даремно.

Зосередження навчальних дисциплін на I ступені вищої освіти на "предметі" галузі господарства чи галузі знань відкриває можливість різко підняти якість методзабезпечення навчального процесу (всі інтелектуальні сили будуть зосереджені на тому, як найкраще забезпечити молодшого спеціаліста знаннями, які визначають існування галузі в системі економіки держави) і різко знизити його собівартість .

Це вже не абстрактні міркування і пропозиції щодо ефективного реформування освіти. Сьогодні маємо факт—Економічна академія в Кракові на першому курсі для всіх 23 спеціальностей ввела один навчальний план. А в інституті товарознавства цієї ж академії майже на 80% знаходить втілення запропонована ще 5 років тому модель вищої освіти аналогічна нашій. Думаю, не важко збагнути, в скільки разів знизились витрати коштів на методзабезпечення і бюрократію на кафедрах і в деканатах.

Ось, шановні адміністратори з Міносвіти України, де гроші на підручники, яких сьогодні не вистачає студентам.

II ступінь поглиблює і розширює знання бакалаврам в напрямку спеціалізації. Термін навчання 2-3 роки в залежності від спеціальності і функціональних особливостей ланок управління конкретної галузі господарства чи галузі знань. Навчальний план II ступеня вищої освіти передбачає поглиблення знань з предмету галузі (при необхідності), а також надання знань для розуміння взаємодії галузі з іншими галузями в економічній системі чи підсистемі з метою створення найдешевшого і якіснішого товару галузі.

В навчальному процесі II ступеня велика увага приділяється індивідуальній роботі студента-бакалавра, а також вільному вибору значної кількості дисциплін та викладачів, тобто знову ж таки вводимо принципи ринкової системи економіки.

Після закінчення II ступеня вищої освіти випускник одержує диплом спеціаліста галузі або магістра галузі. Різниця між ними полягає тільки в тому, що для одержання вченого ступеня магістра галузі бакалавр, при хорошому і відмінному навчанні в період, відведений на II ступінь вищої освіти, за індивідуальним планом виконує і захищає магістерську роботу, якою доводить здатність не тільки до виробничої, а і до наукової діяльності. Крім цього, можна створити умови для студентів, які не бачать своєї подальшої кар'єри в науково-дослідній роботі, одержати два дипломи з близьких спеціальностей. Безумовно, такий підхід вимагатиме серйозної роботи і від студента, і від професорсько-викладацького складу вузів, але він даватиме широку дорогу (свободу) на ринку праці.

Загальний термін навчання на I і II ступенях вищої школи не повинен перевищувати 5 років, тому що вища школа вже одержала значний резерв часу для підвищення якості підготовки спеціалістів за рахунок виключення радянських ідеологічних дисциплін таких, як науковий комунізм, історія КПРС, марксистсько-ленінська філософія та інших. До речі, і сьогодні через потурання деяких ректоратів і безконтрольності з боку Міносвіти, багато викладачів, зациклених на утопічній ідеології колишнього СРСР, а більше через нездатність осмислити нові умови розвитку, продовжують задурювати голови студентам, одержуючи заробітну плату з платника податку.

Загальна ефективність нової моделі вищої освіти підсилюється ліквідацією монопольного становища вузів і свободою вибору. Досягається це зосередженням I ступені вищої освіти на 90 і більше відсотків в технікумах-коледжах, а другий ступінь вищої освіти на 100 відсотків зосереджується в інститутах, університетах, академіях. Такий варіант розміщення I і II ступенів вирішує багато соціально-економічних проблем.

По-перше, на наявній навчальній базі і заощаджених фінансових ресурсах зможемо збільшити випуск спеціалістів і магістрів в 1,5-1,8 раза і тим не тільки підняти інтелектуальний рівень українського суспільства, а й захистити сотні тисяч молодих людей від криміногенного середовища—надати їм шанс на цивілізоване життя. Не будемо безвідповідально, а може і злочинно зменшувати кількість місць у вузах, як це робить зараз Міністерство освіти. Загально відомо, що зменшення кількості місць в учбових закладах веде до збільшення правопорушень, збільшення штатів в правоохоронних органах. І це наочно підтверджує статистика, наприклад, на брифінгу в Управлінні МВС України у Полтавській області було відзначено: "...серед тих, що скоїли злочини, лише 2,7% мають вищу освіту". Не диплом, зрозуміло, є панацеєю. Але подивимось правді у вічі: суспільство наше вражене виразками безкультур'я, неосвіченості, безбожності, алкоголізму, "совківської" обмеженості і звички красти. Люди без духовних інтересів, без Бога в серці, без звички читати, думати, вдосконалюватися...

Недруги нової України добре розуміють, що чим більше скоротиться місць у вищій школі, тим більше процвітатиме в ній хабарництво, тим сильнішим буде незадоволення в суспільстві реформами, тим довше Україна буде в злиденному становищі. Вони також добре знають, що через 25-30 років сьогоднішні покоління землян зустрінуться з новими, дуже складними проблемами виживання, і вирішувати їх на благо народів зможуть тільки країни з високим інтелектуальним і фаховим потенціалом.

По-друге, таке розміщення I і II ступеней вищої освіти дасть можливість повністю зберегти викладацький потенціал осередків вищої освіти на території України, а це в свою чергу здешевить утримання вищої освіти і підвищить моральний стан молоді і батьків (діти відриваються від сім'ї, від друзів на скорочений в два рази термін. Тільки на два-три роки навчання на II ступені).

Потребують розв'язання і інші проблеми. Важливішими з них є справедливість у використанні коштів платників податків, рівень керівництва вищими навчальними закладами і повернення молоді усвідомлення необхідності освіти та власних зусиль для розбудови власного життя. Вказані три проблеми, на наш погляд, тісно пов'язані між собою і вирішити їх можна кардинально і справедливо тільки через ринкові механізми, серед них основним є оплата товару самим споживачем.

Захисники радянської ідеології і господарювання можуть звинувачувати автора, що він виступає проти безоплатної освіти. Це не правда, автор проти несправедливості. Безкоштовна вища освіта може бути справедливою, коли держава багата і може забезпечити всіх бажаючих громадян можливістю одержати вищу освіту.

Вдумаймося. Можна зрозуміти, коли громадянин платить податок, він накопичується в бюджеті держави і використовується, створеною народом владою на виплату пенсій інвалідам, на утримання сиріт, на допомогу потерпілим від стихійного лиха і війни, на утримання армії, що береже нас від зазіхань поганих сусідів, на утримання правоохоронних органів, які оберігають нас від нечесних громадян, на наукові розробки стратегічного значення, на підготовку спеціалістів, в яких окремий громадянин сьогодні не зацікавлений. Але не можна зрозуміти, чому платник податку повинен тратити не менше 600 доларів в рік на навчання у вузі не своєї дитини, а дитини з чужої сім'ї, яка ще й до того вчиться абияк, а потім вчить дітей на "двійку-трійку", погано лікує або зовсім не працює за фахом.

Коли є дефіцит товару в радянській системі, то купити його можна по блату, переплативши або давши хабаря. Звідси ясно—той його купить, хто має гроші.

Спеціальність—це особливий товар. Коли знання, уміння і навички поєднуються з працелюбністю, то в житті людини, її сім'ї цей товар стає скатертиною-самобранкою, яка забезпечує добробут. Тому дуже несправедливо, коли дефіцитне місце у вищому учбовому закладі займає молода людина, яка недостойна його займати, тим більше, коли його оплачує платник податку.

В СРСР був сильний дефіцит місць у вузах (2 місця на 10 випускників середньої школи). З багаторічних особистих спостережень можу стверджувати, що в 80-ті роки не більше 30% місць у вищій школі займали молоді люди за справедливим конкурсом, решта—по дзвінку, на пільгових умовах, за хабарі.

Ситуація за останні роки ускладнилась завдяки неконструктивній роботі Міносвіти, яке замість розвитку та реформування вищої освіти, пішло за радянським принципом найменших зусиль—на зменшення місць у вузах, хоч світовий досвід знає багато виходів із скрутного становища. Виправити яке можна тільки новими рішучими результативними реформами в освіті, елементи яких викладені в статті. Український народ повинен повернути собі славу одного з найосвідченіших народів.

___________________________

У Ю. Жук

===========

ВИДАВНИЧА ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНИ

Микола Сенченко

професор, доктор технічних наук, академік Міжнародної академії інформатизації

Для Книжкової палати України 1996 рік був надзвичайно тяжким у створенні повної й об'єктивної статистики видавничої діяльності України. Це пов'язано в першу чергу з відсутністю закону про обов'язковий примірник. Друга причина полягає в тому, що окремі видавництва й видавничі організації, можливо, не розуміють важливості справи по збиранню й зберіганню їх видань для історії, для затвердження авторського права, а тому не надсилають інформацію про свої видання до Палати. До цих причин слід додати ще одну, пов'язану з переходом Книжкової палати на нові інформаційні технології, впровадження нової системи обробки статистичної інформації, яка тільки в 1997 році розпочинає функціонувати у повному обсязі. Проте, незважаючи на труднощі, Книжкова палата змогла зібрати досить достовірну інформацію про видавничу діяльність України, з якою ми і знайомимо читачів.

Розглянемо стaтистичні матеріали (табл.1), що характеризують видавничу діяльність України у 1995 -1996 роках.

Таблиця 1

Неперіодичні видання    Кількість видань, друк. од.    Річний тираж, тис. пр.

    1995 р.    1996 р.    1995 р.    1996 р.

Книги і брошури    6109    6074    68156    51777,1

Автореферати дисертацій    746    920    75,6    110,7

Образотворчі видання    491    351    7216,4    3807,2

Нотні видання    56    37    292,8    103,4

Препринти    237    138    30,1    17,2

Методичні рекомендації    1330    1234    563    414,2

Література службового призначення    367    270    1320,4    1249,5

Картографічні видання        63        1724

Всього    9336    9087    77654,3    59203,3

Періодичні видання і видання, що продовжуються

Журнали    324    399    18481,1    13476,8

Збірники    144    146    1408,4    641,1

Бюлетені    136    172    306,4    5510,8

Всього    604    717    20195.9    19628,7

Газети    1923    2206    1669331,3    1544244,7

Усього в 1996 р. було видано в Україні 6074 назви книг і брошур загальним тиражем 51 млн 777 тис. пр. Це менше, ніж у 1995 р., за назвами - на 35 книг і брошур (0,57 %) і за тиражами - на 16 млн 379 тис. (24 %). Таким чином, як і попереджали видавці й аналітики, податковий тиск держави і російський закон про підтримку книговидання, який надав пільги власним видавцям, зробили свою справу.

Зменшення тиражів видань свідчить про те, що в 1996 році, як і в попередні роки, видавці у ринковій стратегії планували свою роботу, виходячи з обережної тиражної політики.

Аналіз відомостей про роботу видавничої системи країни свідчить про те, що падіння обсягу книговиробництва продовжується. Про глибину спаду свідчить рівень книгозабезпечення населення. У 1990 р. на 100 чол. населення України приходилось 334 пр. книг і брошур; в 1995 р. - 131; в 1996 р. - 99,6 пр. (нижче рівня 1940 р., коли було видано 116 пр. на 100 чол.). Для порівняння в Німеччині в 1996 р. на 100 чол. приходилося 1200 пр. книг і брошур, в Росії - 321.

У довіднику Книжкової палати "Видавництва, видавничі та книгорозповсюджуючі організації" зареєстровано 777 організацій, які видають книги, серед них: видавничих організацій - 705; редакцій журналів, що видають книги - 30; редакцій газет, що видають книги -31; поліграфпідприємства, що видають книги - 11. З 777 зареєстрованих видавничих структур тільки 453 організації у 1996 р. займалися виданням книг, це 44 державних і 409 комерційних видавництв і видавничих організацій.

У 1996 р. частка книг і брошур, видрукованих державними видавництвами і видавничими огранізаціями в загальному обсязі книжкової продукції складала 59,7 % (3627) за кількістю назв і 48 % (24926,4 тис.) за тиражами, комерційні видавництва видрукували відповідно - 40,3 % (2447) і 52 % (26850,7 тис.). Таким чином, державний сектор українського книговидання в 1996 році закріпив свої позиції на книжковому ринку.

Високі показники по обсягу робіт у 1996 р. мали державні видавництва: "Вища школа", "Освіта", "Наукова думка", "Либідь" і комерційні видавництва "Донеччина" й "Фоліо", які видали відповідно 203, 105, 92, 90, 92, 88 назв книг та брошур. Великі тиражі видань мають державні видавництва "Освіта" - 11 млн 376 тис. пр., "Світ" - 1млн 60 тис. пр., "Либідь" - 1 млн 44 тис. пр. та "Наукова думка" - 409 тис. пр. і комерційні видавництва "Генеза" - 1 млн 995,7 тис. пр. та "Фоліо" - 1 млн 725 тис. пр. Більше 20 книг видавали 37 видавництв, серед них 21 комерційне і 16 державних видавництв. А видавництв і видавничих організацій, що видали по одній книзі - 215 (47%).

Випуск книг і брошур мовами національностей, які проживають в Україні та мовами народів зарубіжних країн у 1996 році наведено в табл. 2.

Таблиця 2

No пор.    Мова    Кількість книг і брошур, друк. од.    Тиражі, тис. пр.

1    Українська    3089    24536,7

2    Російська    2131    21161,9

3    Білоруська    1    2,0

4    Гагаузька    2    2,0

5    Греків Приазов'я    2    2,0

6    Єврейська    1    0,2

7    Церковно-слов'янська    3    15,0

8    Англійська    79    490,9

9    Арабська    1    0,1

10    Болгарська    2    2,0

11    Давньоєврейська    1    1,0

12    Іспанська    2    3,1

13    Німецька    4    3,1

14    Польська    30    179,5

15    Румунська    15    114,4

16    Угорська    19    116,5

17    Французька    15    170,2

18    Різні мови народів СНД    346    748,9

19    Різні мови народів світу    254    2967,6

20    Словники    32    347,5

21    Словники іноземні    45    912,5

    В С Ь О Г О    6074    51 777,1

Як свідчать дані таблиці 2, у 1996 р. 50,8 % (у 1995 р. - 47 %) назв книг і брошур друкувалося українською мовою, 35 % (у 1995 р. - 38 %) - російською, 1,3% - англійською і 0,5 % - німецькою. Найбільший тираж видань українською мовою мають видавництва: "Право" Українська Правнича Фундація (1 млн пр.) - "Конституція України"; "Освіта" (600 тис. пр.) - "Рідна мова" і "Образотворче мистецтво" підручники для 5-го класу.

Аналіз даних, що характеризують випуск книг і брошур за цільовим призначенням, свідчить про те, що в 1996 р. було збільшено друкування навчальних (1366 назв, тиражем 23172,2 тис. пр.) і навчально-методичних видань (559 назв, тиражем 1556,2 тис. пр.). Це складає майже 32 % від загальної кількості назв книг і близько 48 % від загальної кількості видрукуваних тиражів. У той же час видання художньої літератури зменшилось у порівнянні з 1995 роком за назвами - на 11 %, а за тиражами - на 37 %. Майже аналогічно зменшилось і видання дитячої літератури: українською мовою у 1996 р. було видано 157 назв книг для дітей, тиражем 1483,7 тис. пр.; російською - 114 назв, тиражем 1522,1 тис. пр.

Розглянемо динаміку, за назвами і тиражами, книговидання за 1991-1996 рр. в Україні (рис. 1, 3) і Росії (рис.2, 4).

 Рис.1. Динаміка українського книговидання за назвами

 

Рис. 2. Динаміка російського книговидання за назвами

 

Рис.3. Динаміка українського книговидання за тиражами

 

Рис.4. Динаміка російського книговидання за тиражами

Розглянемо тепер статистичну інформацію (рис.5-8), що характеризує видавничу діяльність України за період 1960 - 1996 рр.

 Рис.5

 

Рис.6

Кількість і тиражі виданих книг і брошур за мовами показано на рис. 7, 8.

 

Рис.7

 

Рис.8

Випуск в Україні видань художньої літератури, як уже відмічалось, з кожним роком зменшується. У 1996 році було видруковано 912 назв книг, з них: 414 видань російською, 345 - українською, 21 - польською, та 132 - іншими мовами. Загальний тираж видань - 6 млн 604 тис. пр., що становить близько 13 пр. на 100 чоловік.

Розглянемо видання в Україні художньої літератури за мовами (рис.9, 10).

 

Мал.9.

 

Рис. 10.

Книг українських письменників було видано 192 назви, з них: 160 назв книг (з них 52 книги російською мовою) для дорослих і 32 назви книг (з них 12 книг російською мовою) для дітей. Загальний тираж видань становить 896,2 тис. пр., з них: 485 тис. пр. для дорослих і 411 тис. пр. для дітей.

Розподіл художньої літератури українських письменників за тиражами (рис.11)

 

Рис. 11.

Найбільша кількість назв книг художньої літератури українських письменників (68) видавалася тиражами 1000 пр., потім до 500 пр. (33), а тиражами 25 і 20 тис. пр. було видано 5 книг. Це такі книги: Моргунов В. "Кто закажет реквием" (Донецьк, ПКФ "БАО"); Моргунов В. "Синдром усталости". Повести (Донецьк, ПКФ "БАО"), які мають тиражі - 25 тис. пр. і Безуглий И. "Тайны "Вервольфа". Документальна повість (Хмельницький, "Поділля"); Гладкий В. "Меч Вайду". Исторический роман (Донецьк, МП "Отечество"); Гладкий В. "Последняя жертва "Магистра". Детективные повести (Донецьк, МП "Отечество")- 20 тис. пр.

Проте окремі російськомовні книги художньої літератури видавалася й більшими тиражами в 1996 р., так, наприклад: Сушинський Б. "Рицари кардинала", в чотирьох томах (Донецьк, АТ "Донеччиина") - 200 тис. пр.; Ле І."Хмельницкий".Роман в двух томах (Донецьк, АТ "Донеччина") - 200 тис.пр.; "Ну просто анекдот!" Сборник анекдотов и карикатур. (К., Роб. газета) - 100 тис. пр.; Врублевська В. "В тени деревьев, которых нет. Женщина и гипнотизер", (К., Роб. газета) - 50 тис. пр.

Найбільші тиражі дитячої літератури українських письменників мають такі книги: Валевский А. "Азбука-смешинка". Стихи (Одеса, МП "Два слона") - 100 тис. пр.; ХряпаА. Іменини краснопірки - К., "Рось" - 50 тис. пр.; Спиваковский В. "Если хочешь быть богатым и счастливым, не ходи в школу" (К., "Гранд") - 30 тис. пр.; Січовик І. "Невдячний кіт". Вірші для дітей дошкільного віку (К., "Спалах")-27 тис. пр.

Письменниками, членами спілки письменників України, видано 30 назв книг для дорослих (12 назв - це книги письменників українського зарубіжжя) і 2 книги для дітей. Їх тиражі складають відповідно - 92,2 тис. і 30 тис. пр.

Випуск і річні тиражі періодичних видань і видань, що продовжуються за мовами показано на рис.12, 13.

 

Рис.12

 

Рис.13

Випуск періодичних видань і видань, що продовжуються за назвами у порівнянні з 1995 роком збільшився на 113 видань, однак тиражі на 18 відсотків зменшились.   

Видання газет в Україні (кількість газетних видань та їх тиражі) показано на мал.14,15.

 

Рис.14

 

Рис.15

За даними Книжкової палати України у 1996 р. видавалось 2206 назв газет, з них: 1170 - укр. мовою; 884 - рос. мовою; 123 - укр.-рос. мовами; 6 - укр. та іншими мовами, 23 - іншими мовами.

На діаграмах добре видно, що у 1996 р. видавалося газет українською мовою у 2,3 раза менше, ніж у 1960 р. і у 1,15 раза менше, ніж у 1990 р. Ще більш вражаюча різниця з тиражами газет: так у 1996 році тиражі україномовних газет у 1,3 раза менші, ніж у 1960 році і у 3,6 раза менші ніж у 1990 р.

Різке зменшення тиражів газет пов'язане з високою собівартістю та дорогими послугами на доставку газет, а також з низькою купівельною спроможністю основної маси населення України.

Слід звернути увагу на книговидання, яке сьогодні, як ніколи потребує державної підтримки. Зменшення видання художньої і особливо дитячої літератури є не що інше, як оригінальне обмеження свободи слова і друку.

Державної допомоги книговидання потребує тоді, коли державна мова обмежена рамками країни. Аналіз податкової політики показує, що в багатьох країнах світу для видавничих організацій і видавництв не існує особливих податків чи знижок з загальних податків. Але податок на додану вартість значно нижчий за податки на інші товари, а в таких країнах, як Австралія, Бразилія, Уганда, Ліхтенштейн, Швейцарія, Нова Зеландія, Норвегія, Південна Корея, Сингапур, Велика Британія, Ірландія і Росія (з 1.01.96) податок на додану вартість взагалі відсутній.

Відсутність законів про державну підтримку книговидання і книгорозповсюдження ведуть до того, що навіть та незначна видавнича діяльність українських видавців буде здійснюватись поза межами України.

Якщо підсумувати напрями, за якими уряд може допомогти книговиданню, то головними є: точне визначення податкової політики і виключення книг з переліку товарів, з яких платиться податок на додану вартість; прийняття спеціальних знижених тарифів на пересилку книг; виділення коштів бібліотекам й освітнім закладам на закупку книг; введення компенсації видавцям за використання книг у бібліотеках; створення найкращих умов для постачання паперу, фарб, тощо; фінансова підтримка досліджень; перегляд законів про авторське право з метою забезпечення відповідного захисту; визначення й фінансування державної програми книговидання.

Держава повинна підтримати видавничу діяльність, не розглядаючи її як джерело великих прибутків, а створити таке середовище, у якому видавництва України могли б стати конкурентоспроможними на світовому ринку.

Сьогодні видавців цікавить не кількість виданих, а кількість проданих книг. А це лежить у полі зору системи книгорозповсюдження. Налагодити систему книгорозпосюдження типу системи Books in Print ("Книги у продажу") можливо тільки при умові об'єднання зусиль видавничих, книгорозповсюджуючих організацій, та Книжкової палати України і створення на базі локальної комп'ютерної мережі Палати бібліографічної бази даних інформаційної системи "Книги у продажу".

___________________________

У М. Сенченко

==========

УКРАЇНІСТИКА В ЯГЕЛОНСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ

Володимир Мозгунов

викладач Донецького державного і Ягелонського університетів

Донецьк-Краків

Доля розпорядилася так, що два роки тому я потрапив працювати викладачем-лектором Ягелонського університету у Кракові. І хто з моїх знайомих чи друзів міг подумати про таке, коли крутив вказівним пальцем біля скроні, дізнавшись, що я пішов навчатись на філологічний факультет, та ще спеціальність собі знайшов чудернацьку, нікому не потрібну—українська мова і література? Тоді, у 1988, мало хто міг передбачити, що все може змінитися і ми доживемо до цих змін, і буде вже в тій радянській Україні незабаром прийнято закон "Про мови", а згодом перестане існувати і цей надприродний монстр—СРСР. Так, саме цьому я вдячний своїм успіхом і це одна з відповідей тим скептикам, які розгублено питають не знати кого—"что нам дала ваша незавісімость". Нам, тим, хто вірить у свою Батьківщину, хто робить щось корисне для неї, особливо молоді ця незалежність вже дала свободу мислення, відкрила такі горизонти і можливості—тільки використовуй! Чи міг я, дійсно, навіть у найпотаємніших своїх мріях, уявити, що потраплю працювати до одного з найстаріших університетів Європи, який свою історію почав рахувати вже півтисячоліттями, бо цього року він 634 раз відчиняє свої двері перед новими студентами.

Шість років минуло з того моменту, як у Кракові студенти знову почали вивчати україністику. Чому знову? Тому що її і раніше там вивчали, але після другої світової війни це поступово почало згортатися внаслідок різних факторів як об'єктивних, так і суб'єктивних.

Зараз, після шести років існування спеціальності, кафедра україністики Ягелонського університету має біля ста студентів на п'яти курсах. А як все починалося? Величезними зусиллями кількох ентузіастів, які дуже хотіли, щоб україністика у Кракові була. Передусім, хочу віддати належне шановній пані Божені Зінкевич-Томанек, яка є генератором цієї кафедри, завдяки якій там постійно кипить робота, хтось щось робить, хтось чимось переймається. А енергії пані Божени можна позаздрити, бо, коли ми—молоді і здорові люди, її молодші колеги,—йшли додому і інколи були дуже втомлені, то вона могла сказати, що ще затримається на хвилинку, і просидіти за робочим столом, або за комп'ютером до одинадцятої вечора, а потім викликати таксі, бо останній автобус давно пішов. А на ранок приносила тобі щось "цікавеньке", для роботи зі студентами, бо ж ти—молодий початківець, і досвіду роботи з іноземцями у тебе нема.

Велику роботу у підготовці молодих польських україністів проводять також шановний пан професор Вєслав Вітковський—учений зі світовим ім'ям, доктор наук Володимир Мокрий, який є ще й відомим громадським діячем, а фундацію Святого Володимира, яку він очолює, знають далеко за межами Польщі, доктор наук Адам Фаловський, який проводить багато часу зі студентами не лише у навчальній аудиторії, але й, наприклад, вчить їх співати слов'янськими мовами, я не знаю такої слов'янської мови, якою б пан Адам не міг заспівати. А скільки вони знають українських! Не думаю, що кожен наш студент знає стільки пісень рідною мовою. Вимогливою і доброзичливою знають студенти пані Жанну Остшинську. Завдяки тому фундаментові, який закладає Жанна на перших курсах, значно легше працювати нам, тим, хто приїхав з України. Першим моїм враженням від студентів було те, що вони знають все і їх я нічому новому вже не навчу. Це потім з'ясувалося, що роботи—хоч відбавляй.

Поповнилася кафедра і своїми, вже власними кадрами, кілька випускників минулого і цього років залишилися працювати в Alma mater.

А що собою являють студенти—запитаєте ви мене. Вони різні. І за віком, і за здібностями, і за національностями. Бо зібрала під свої крила краківська україністика і поляків, і українців, і людей, що мають німецьку та французьку кров. Серед них японка Масумі Кобаяші, яка успішно закінчила вже третій курс і впевнено виходить зараз на фінішну пряму. А ви кажете—що нам дала незалежність? Про нас почув світ, ми перестали бути "рашен", ми маємо в світі своє обличчя!

Краківські студенти—люди творчі. Багато з них побувало в Україні, побачило як ми живемо. Інколи дивувалися, інколи обурювалися, але Україною всі захоплювалися. Обурюються завжди, що у Києві—столиці—не має достатньої можливості спілкуватися українською—тою мовою, яку вивчають. До побутових проблем ставляться по-різному.

Різні зацікавлення у наших студентів—від літератури і політики до комп'ютера й інтернету. Але кожен з них якоюсь мірою вже є представником нашим там, за кордоном. Вони їздять по всій Європі і розповідають про україністику та державу—Україна. А потім дивуються у листах: "Пане Володимире, ці італійці навіть не чули про Україну!"

Я вдячний долі і вдячний Україні, що звела мене з такими людьми.

___________________________

У В. Мозгунов

===========

УКРАЇНСЬКА АБЕТКА НА ОСНОВІ ЛАТИНИ

Богдан Сидор

Ягелонський університет

Краків

Україна як відкрите суспільство надалі все частіше і тісніше контактуватиме з навколишнім світом, переважна частина якого має мови на основі латинської абетки, або послуговується ними як міжнародними. У зв'язку з цим гостро постають питання про правильну передачу українських власних назв латинкою, застосування української в інтернеті тощо. Цим проблемам останнім часом присвячується все більше наукових публікацій. Ми публікуємо одну з них, яка належить молодому автору з Ягелонського університету і тому має переваги попередньої апробації у світі латинської абетки.

 УКР_АВС

СХЕМА ТРАНСЛІТЕРАЦІЇ

кирил.    латин.

А     А   

Б    B   

В    V   

Г    Н   

Ґ    G   

Д    D   

Е    Е   

Є    JE   

Ж    GH   

3    Z   

И    Y   

І    I   

Ї    JI   

Й    J   

К    К   

Л    L   

М    М   

Н    N   

О    0   

П    Р   

Р    R   

С    S   

Т    Т

У    U

Ф    F

Х    Х

Ц    С

Ч    СН

Ш    SH

Щ    SCH

Ю    JU

Я    JA

Ь    'апостроф       

ШШ    SSH   

ЖЖ    GGH   

ЧЧ    CCH

ДЖ    DG

1.ВСТУП

Дана концепція не є зазіханням на КИРИЛИЦЮ як систему знаків, за допомогою якої передаємо звуки української літературної мови. Вона не має також нічого спільного зі спробами ввести латинку замість кирилиці (наприклад як це було у 19-му ст.). Це є спроба збагатити УКРАЇНСЬКУ МОВУ новою абеткою, яка мала б обмежене застосування. Вже сьогодні бачимо, як латинка неконтрольовано вкралася до власних назв фірм, крамниць, телебачення (навіть УТ-І подає телетекст латинкою, але, на жаль, російською мовою). Нема єдиної системи передавання латинкою, напр., географічних чи власних назв хоча б в українських паспортах, або на дорожніх знаках на транзитних автомагістралях; зарубіжні видавництва спотворюють українські імена і назви міст у своїх публікаціях та на географічних картах (це саме й роблять українські перекладачі у перекладах з української на інші мови). До цього доходить ще факт існування ІНТЕРНЕТУ, де домінує ЛАТИНСЬКА АБЕТКА. Хто подає тексти до Інтернету українською мовою, робить це власним способом переважно за більш-менш англійським зразком або англо-російським. Тому бажаючи впорядкувати цей "українсько-латинський" хаос, я зробив спробу скласти правила ПЕРЕДАВАННЯ УКРАЇНСЬКИХ СЛІВ ЛАТИНСЬКИМИ ЛІТЕРАМИ. Ефектом цього повинно бути, зокрема, правильне передавання латинкою, напр., назв українських місцевостей чи українських імен у мовах, які використовують латинську абетку. Іншою користю буде, завдяки загальному знанню латинки, правильне передавання слів іншомовного походження без спотворювання їх звучання; і так кожний вмітиме прочитати по-людськи прізвище видатного фізика, яке має вигляд EINSTEIN - АЙНІШАЙН і не буде з нього робити російськоспотвореного ЕЙНІІТГЕЙНА. Нище подаю свій проект транслітерації та правопису української мови латинськими літерами (у частині другій "Зауваги до транслітерації" пояснюю, чому я вжив саме таких, а не інших латинських знаків для передавання українських літер; у наступних частинах вже є подані конкретні пропозиції щодо записування української мови латинкою).

II. ЗАУВАГИ ДО ТРАНСЛІТЕРАЦІЇ

А -> А, Б -> В, Д -> D, Е -> Е, 3 -> Z, Й -> Y, І->І, Й -> J, К -> К, Л -> L, М -> М, Н -> N, О-> О, П -> Р, Р-> R, С-> S, Т -> Т, У-> U, Ф-> F, Ц-> С

Транслітерація вказаних кириличних знаків на їх латинські відповідники не повинна будити сумнівів, тому що в цей спосіб позначаємо ці звуки у всіх слов'янських мовах, які користуються латинською абеткою. Додатково треба сказати, що також у латинській транскрипції українські літери мають такі ж латинські відповідники.

B->V

Сумніви може викликати знак V - чому записувати в цей спосіб, а не через W. На мій погляд, ми повинні це робити хоча би через аналогію до більшості слов'янських мов (лише польська мова має знак W). Однак, запис W може асоціюватися більше У нескладотворчим чи В губно-губним (а ці фонеми домінують над В губно-зубним), то можна би подумати над тим, чи не ввести додатково знаку W для окреслення У нескладотворчого (напр. відвів - vidviw). Додатковим аргументом на користь V є факт, що в дотеперішніх пробах транслітерації української мови на латинку переважає знак V над W. Слід згадати також те, що у записах реконструйованих слів праслов'янської мови також вживається знак V. Можна також покластися на традицію словенської ортографії, де У нескладотворчий теж передається через V (напр. Triglav [triglau)). Закінчуючи, можна сказати, що, попри наведені сумніви, варіант з V є відповідніший аніж W (але питання є відкрите). віз - viz, ввести - vvesty, Львів - Ljviv

Г-" Н, Ґ->С

Ці літери передаємо за фонетичними принципами, які характерні північно-слов'янським мовам: Г через Н, Ґ через G. (Часто можна зустріти записи на російський зразок, що Г передається через G; Х через Н, а літера Ґ не має свого латинського відповідника. Такий запис є категорично недопустимий!) голова - holova, ягоди - jahody, поріг - porih, ґазда - gazda. Ґанок - ganok:, агентство - agentstvo

Є -> JE, Ї -> JI, Ю -> JU, Я -> JA

Як знаємо, кир так звані ЙОТОВАНІ виконують подвійну функцію: виражають сполучення звуків J + Е, І, У, A [ie, ji, ju, ja] та вказують, що попередній приголосний є м'який ['е, 'и, 'а] (за винятком Ї, який не пом'якшує). Якщо йдеться про такий запис йотованих, то першу функцію виконує безсумнівно. Натомість, коли говорити про другу функцію йотованих тобто пом'якшення попередніх приголосних, то треба вияснити подвійну ролю знаку J, тобто що він крім вираження кир. Й, виражає також м'який знак (Ь), коли стоїть після приголосного. Так що коли зустрічаємо конструкцію С*+J+(Е, A, U), то означає, що даний приголосний треба читати м'яко [С']. (Більше про J нище в розділі "Ь -> J'').

 краєвид - krajevyd, їсти - jisty, люди - ljudy, історія - istorija

Ж -> GH, Ч -> СН, Ш -> SH

Передавання кир. Ж, Ч, Ш в цей спосіб не є зовсім натуральне і треба признати, що частково спотворює графіку слів. Однак у латинській абетці не існують відповідні літери до цього, щоб вірно передати ці звуки. Хоча існують відповідні діакритичні знаки, то однак не можемо їх брати до уваги, якщо ведучою думкою Ідеї передавати українську мову латинкою є принцип, щоби робити це без діякритичних знаків (універсалізм застосування). жаба - ghaba, чоловік - cholovik, шапка - shapka

Формальним показником цих звуків є сполучення G, С, S з Н. Можна це трактувати як запозичення з англійської транскрипції слов'янських звуків с, s (krim z), через що такий запис повинен бути легше сприйнятий користувачами. Трохи інакше виразив я знак Ж, бо через GH (не можна було цього зробити на англійський зразок за допомогою ZH, тому що в українській мові існує ряд слів, у яких виступають поруч фонеми [Z] і [H] і такий запис вів би до неправильного прочитання багатьох слів (напр. слова згоден і жоден писалибися так само- xhoden). Натомість не існують в українській мові сполучення приголосних Ґ, Ц, С з Г, тому не має перешкод у такому записі.

__________________

*С - довільний приголосний

Х->Х

Альтернативою до такого запису міг би бути запис [X] через КН на англійський зразок, але переважаючим арґументом є однознаковий і фонетичний запис через X. Не можна було вжити форм СН чи Н, які функціонують в інших слов'янських мовах, тому що ці форми повнять в українській латинській абетці інші функції. Харків - Xarkiv

Ь->J

Такий запис м'якого знаку пояснюю в такі способи:

така форма вже існує у словенській та хорвацькій мовах, тобто аналогічно можна її використати і в українській,

в українській мові було б важко вимовити звук [J] після якого-небудь приголосного, а до того J є найбільш м'яким приголосним, це елімінує загрозу неправильного прочитання,

не треба шукати додаткового розрізнення для йотованих голосних у позиції після приголосних, якщо трактувати запис CJ як [С') (напр. люди: ljudy (l'udy] а не [l'judy]).

кінь - kinj, асфальт - asfaljt

Щ -> SCH

Кириличне Щ є сполученням звуків [s + c], тобто можна було записати цю африкату через SHCH. Але з огляду на те, що по перше Щ дуже часто виступає в українській мові, по друге написання його латинкою вимагало б вжити аж чотирьох знаків, а по третє не існують сполучення приголосних С +Ц, то не бачу перешкод для скорочення цього запису до SCH (такий запис є чіткіший, крім цього його можна зустріти також і в німецькій мові, де він виражає звук [s]). що - scho, щасливий - schaslyvyj

ДЖ-> DG

Так само як скорочення SHCH до SCH, пропоную записувати африкату ДЖ як DG. Повний її запис (DGH) справляв би труднощі прочитати у сполученнях ЖДЖ (GHDGH), яких в українській мові чимало (напр. від'іжджати - vid'jighdghaty). від'їжджати - vid'jighdgaty

АПОСТРОФ ( ' )

Протилежно і до транскрипції, і до дотеперішніх записів української мови латинкою, апостроф не повнить функції м'якого знаку (Ь). Він

сповнює цю саму ролю, що й у кирилиці, тобто інформує про роздільну вимову приголосного і наступаючої йотованої (пер. від'їхати - vid'jixaty). М'який знак позначається, як ми вже сказали, літерою J. від ' їхати - vid ' jixaty, ім ' я - ім' ja

Т (Ф) -> Th

В цей спосіб записуємо кир. Т (рос. Ф), які походять від грецької літери q [тета]. Детальніше - дивися розділ IV. Правила передавання слів іншомовного походження відносно до українського правопису, "q -> Th".

ПОДВОЄННЯ -ШИПЛЯЧИХ:

-ШШ->-SSH-, -ЖЖ-->-GGН-, -ЧЧ-->-ССН-

Такі кир. подвоєння як -ШШ-, -ЖЖ-, -ЧЧ- пропоную записувати у стягненому варіанті: -SSH-, -GGН-, -ССН- (тобто пропускаємо одне Н). Такий запис читач легше буде сприймати - три знаки буде легше прочитати аніж чотири.

Підляшшя - Pidlj aaahj a (por. Pidlj ashah j a) Запоріжжя - Zaporigghja (por. Zaporighghja) півріччя - pivricchja (por. pivrichchja)

ПРАВОПИС УКРАЇНСЬКИХ СЛІВ

Принципи записування латинкою українських слів є такими самими як в Українському правописі з деякими модифікаціями, які виникають з характеру латинської абетки:

Я,Ю,Є,Ї ->JA,JU,JE,JI

Кириличні йотовані літери передаються через JA, JU, JE, JІ. Правила вживання апострофа перед цими літерами не зміняються. jabluko, ljudy, nevid'jemnyj, jigha

ЙО, ЬО -> JO

Сполучення ЙО, ЬО зливаються в одне JO. його - joho, нього - njoho

У словах іншомовного походження кир. ЙО переходить в IO. Пор. УП*, стор. 9, пар. 7 б.

серйозний - serіoznyj, мільйон - milion (аналогічно як піонер, біологія, націоналіст)

Г -> Н

Г передається літерою Н, і виступає так в українських словах, як і в запозиченнях, які мають цей звук. (Дивися також розділ IV. Правила передавання слів іншомовного походження відносно до Українського правопису.)

pluh, holova, noha, Bohdan; Haaga, Hemingway, hall, hockey, hobby

Ґ ->G

Ґ передається літерою G. Виступає в українських, давньозапозичених і зукраїнізованих словах, а також іншомовного походження. Ця літера має ширше застосування аніж у кириличному Українському правописі щодо передавання слів іншомовного походження (детальніше розділ IV. Правила передавання слів Іншомовного походження відносно до Українського правопису).

leginj, ganok, gazda, gnit, graty, grunt, gvait, gryndgoly, camping, Haaga, Hamburg, argument

Ь ->J

М'який знак (Ь) передається за допомогою J. Увага: J сповнює подвійну функцію, залежно від позиції, яку займає у слові:

завжди означає м'який знак (Ь), якщо стоїть після приголосного; kinj - кінь, smertj, смерть

на початку слова і перед голосним відповідає кириличному Й

joho - його, bajdughe- байдуже

*УП - Український правопис, Київ, 1994

ПРАВИЛА ПЕРЕДАВАННЯ СЛІВ ІНШОМОВНОГО ПОХОДЖЕННЯ ВІДНОСНО УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОПИСУ

Слова іншомовною походження записуються так, як в оригіналі (якщо запис окремого слова може справляти труднощі з прочитанням, то в публікаціях автор повинен подавати транскрипцію такого слова). Зукраїнізовані слова повсякденного вжитку пишуться за поданими нище правилами.

q [teta] -> Th

І так грецьку літеру в q [тета) передається через Th, а вимовляти її треба як [Т] (допускається вимова цього звука як [F], але мовець повинен виказувати послідовність: якщо [арифметика] то й [феатр] і [бібліофека]. Пор. УП, стор. 99. theatr [teatr], orthografija [orto-], bibliotheka [-teka]

G

Якщо йдеться про літеру і звук G (Ґ), то у давніх запозиченнях з грецької мови, а також у назвах країн, які мають українські модифікації та словах від них похідних, записуємо G, а читаємо [G] або [Н] залежно від регіонально-історичних традицій (Західня і Велика Україна). filologija [-gija||-huja], geografija [gеogra-||ohra-], dyftong [-ong||-onh] fAnglija [anglijaijanhiija], Beljgija [beljgija || bcljbija]

Натомість у новіших запозиченнях з Інших мов треба обов'язково вимовляти [G] (протилежно до Українського правопису не допускається писати Г (Н) замість Ґ (G) у вище згаданих словах. Пор. УП, стор. 17.

gvardija, avangard, migracij a, Diego, Goethe, litiksemburg [ljuksemburg], Gdansk

Н

Протилежно до Українського правопису не передається звичайно літер G, Н через Г (Н), а деякі слова англійського походження через X. Ці літери передаються згідно з оригіналом. (Пор. УП, стор. 98.) gastroli,hall [hol],hobby [hobbi] (а не hootroli чи xol,xobi).

I

Літера I не переходить у J. Дивися вище пункт ЙО, ЬО, а також УП, стор. 100, пункт 5. а) 2), абзац другий.

серйозний - serioznyj (a ne aerjoznyj ) курйоз - kurioz (а не kurioz)

 

IE (HIE)

Початкове IE (HIE) пишеться згідно з оригіналом; вмовляється [ije, hije].

ierej, hieroglil, гієна - hiena

IE в середині слова після приголосного - аналогічно як у кирилиці (іє, 'е) переходить у IJE, 'JE.

орієнтальний - orijentaijnyj, дієта - dijeta ri'eca - p'jesa, об'єкт - ob'jekt, суб'єкт - sub'jekt, об'єктивний - ob'jektyvnyj

ІО, YO, JO -> JO

Початкові І0, YO, JO - педяються через JO.

jon, Jonichne more, Jordan, Josyp, jota

J

J пишеться як в оригіналі (залежно від мови оригіналу може читатися на різні способи). Пор. УП, стор. 99, пар. 90. jazz [dgaz], jury [ghuri], junta [xunta]

L -> L v LJ

У словах іншомовного походження, які містять в собі знак L, у залежності, чи він твердий чи м'який записуємо L або LJ. arsenal, internacional, formula, sociologij a, London, automobile, asfaijt, magistralj, poljarnyj, Ljubljana

Іншомовні сполучення LE читаємо твердо [LE] або м'яко [LJE] згідно з регіональною традицією.

bilet [bilct ||biljet],elektryka [elektryka||elje-], legenda [legend || lje-], lekcija [lekcija || lje-], telegraf [telegraf ||telje-]

AU, EU, OU (OW)

Дифтонги au, eu, OU (ow) пишуться і вимовляються як в оригіналі. Виняток становлять слова англійського походження з дифтонгом ow. Їх зукраїнізовані відповідники записуємо через 0V (V- це У нескладотворче). Hop. УП, стор. 102. automobiij, Europa, Feuerbach, -feuerverk, kiovn (clown)

ПРИМІТКА:

 кир.АВ,АУ ->AU

Такі слова як автор, аудиторія записується за допомогою дифтонга AU -autor, audytorija. Такий спосіб написання подиктований тим, що під впливом російської мови українці неправильно читають кир. знак В там, де він позначує У нескладотворче; тобто замість вимовити слова автор, автобус [аутор, аутобус), вони вимовляють [афтор, афтобус], натомість слово аудиторія вимовляють ортоепічно.

autor (автор), auto (авто), autobus (автобус), audio (аудіо), audytorija (аудиторія)

МІЖНАРОДНІ СЛОВА такі ЯК: SERVICE, DIESEL, BUSINESS, IMAGE, SHOW, FOYER, HALL та ін. рекомендується записувати згідно з оригіналом.

V. ПРАВИЛА НАПИСАННЯ ВЛАСНИХ НАЗВ ІНШОМОВНОГО ПОХОДЖЕННЯ

1.Власні назви іншомовного походження переважно записуємо і читаємо так, як в оригіналі.

Goethe, Einstein, Renault, Hemingway, London, Barcelona, Budapest, Edinburg, Argentina, Bratislava

2.Географічні назви, які в українській мові традиційно мають відмінне ніж в оригіналі звучання записуємо в зукраїнізованій формі. Parygh, Mjunxen , Videnj, Rym,Vatykan Varshava (і Varszawa), Tuljuza, Krakiv, Vatykan, Вrazylija, Skandynavija, Kytaj ...

Увага: Власні назви українських місцевостей, що тепер знаходяться поза територією України записуємо так, якби вони були українськими (можна подати в дужках iншомовний запис). Peremyshli (Przemysl) , Rjashiv (Rzeszov) , Berestja (Brest), Voronigh, Sjanik (Sanok), Ljublyn (Lublin). (Прикметник від Перемишль -перемиський - peremysjkyj (а не перемишльський), пор, УП, стор. 205)

3. Кириличні назви інших мов передаємо згідно з засадами, які обов'язують їх правописи, а якщо їх не знаємо - то фонетичнo. rosijsjki: Moskva, St.-Petersburg, Vladivostok, Omsk, bilorusjki: Menjsk, Baranavichy, Vitebsk.

4. Прикметники від власних назв іншомовного походження творимо лише від тих слів, які передаються в зукраїнізованій формі, або фонетика даного слова є близькою українській.

paryzj kyj , berli.nsj kyj, rymsj kyj, edinburzj kyj , gvatemaijsjkyj (Gvatemaia), ruandisjkyj (Ruanda).

5. Орієнтальні власні назви записуємо за англійським зразком: Tokio, Mao Tse Tung, Kim ir Sen, Sony, Mitsubishi Hiroshima, Nagasaki, Kobayashi

VI. ZAKINCHENNJA

Pidsumovujuchy xochu skazaty, scho zaproponovana mnoju sxema peredavannja ukrajinsjkoji movy lalynkoju ne je tverdym zakonom, jakoho ne viljno lamaty. Treba pryznaty, scho vona daleko ne idealjna, ale ne je moghlyvym peredaty znak za znak kyrylycju na latynku. Pravopysnym gruntom, na jakomu ja spersja ukladajuchy cju transliteracij uj;

1. Ukiajinsjkyj pravopys z 1929 roku - pravopys sliv z literoju G, zbereghennja vymovy [Т] u slovax z grecjkoji movy, v jakyx vystupaje Th [teta], peredavainna inshomovnoho m'jakoho L cherez LJ, zbereghennja ghinochoho rodu u rjadi sliv inshomovnoho poxodgennja (rolja, kljasa, methoda, garderoba, etc.), peredavannja nimecjkoho El cherez AJ (majster, rajd). Dgerelo: Григорій Голоскевич, Правописний словник, Нью Йорк- Париж- Сидней-Торонто-Львів, 1994.

2. Ukrajinsjkyj pravopys, jakyj obov'jazuje teper v Ukrajini - peredavannja kyr. spoluchenj: ia, iy u slovax inshomovnoho poxodgeniija (матеріал, акваріум) takoghi cherez ia, n (material, akvarium). Dgerelo: Український правопис, Київ, 1994.

3. Vlasni innovaciji, jaki, na moju dumku, povynni znajtysja u latynsjkomu pravopysi, dijazbereghennja grafiky sliv inshomovnoho poxodgeinnja:

napysannja z G sliv grecjkoho poxodgennja ta nazv krajin, jaki u kyrylychnyx pravopysi peredajutjsja cherez Г (vymova moghe buty [G] abo [H]);

napysannja grecjkoji q [teta] cherezTh, a ne cherez Т chy F (isnujutj rozbighnosti u pravopysax emigradjnomu a teper obov'jazujuchomu v Ukrajini pro te, jak same peredavaly cej zvuk). Zapys Th viddaje latynsjku grafiku cjoho zvuka v inshyx movax (napr. nimecjkij chy anglijsjkij), ne nakydaje odnoznachno vymovy - natomistj proponovana vymova ochevydno [T];

napysannja kyr. ЙО u slovax inshomovnoho poxodgennja cherez IO;

napysannja vlasnyx nazv inshomovnoho poxodgennja zhidno z oryginalom. Pravopys inshomovnyx sliv, jaki ne je pojasneni v cjomu materiali rekomenduju provirjaty zhidno z PRAVOPYSNYM SLOVNYKOM Hryhorija Holoskevycha, a potim vghlyvajuchy sxemu transliteruvaly na latynku. Jakscho vynykajutj sumnivy,jak napysaly slovo inshomovnoho poxodgennja, proponuju zapysaty joho v oryginaijnij grafici.

Pravyia transliteraciji buly sformuljovani ljudynoju, jaka na schodenj vykorystovuje latynsjku abetku і tomu dija ukrajinsjkoho korystovacha, jakyj maje perevaghno kontakt lyshe z kyrylyceju, moghlyvo, ne vsi pravyia zrozumili і do spryjnjattja. Navitj u mene jak autora vynykajutj sumivy schodo peredavannja takyx chy inshyx kyrylychnyx sliv naukrajinsjku latynku, zokrema chy treba pysaty v misce grecjkoji q - Th chy moghe sprostyty ce lyshe do T. Druhym vaghlyvym pytannjam, na jake meni samomu vaghko daty vidpovidj je, chy latynsjke spoluchennja IE v seredyni slova peredavaty zhidno z oryginalom, chy (tak jak ja ostatochno zaproponuvav) prjamo transliteruvaty z kyrylyci u vyhijadi *JE, IJE. Pytannja vidkryte і torkajetjsja takyx sliv jak ОРІЄНТ (ORIJENT/ORIENT), ОБ'ЄКТ (OBMEKT/OBIEKT), etc.

Jakscho v kohosj je jakisj zauvahy, dopovnennja, zapytannja abo propozyciji, to proshu pro ce napysaty do mene na nysche podanu adresu e-mail (elektroimoji poshty). Autor

bsydor@Vela.filg.uj.edu.pl

Краків-Перемишль

=========

ІНТЕГРАЛЬНА ЕТНОКУЛЬТУРОЛОГІЯ І ЦИВІЛІЗАЦІЙНІ ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНСТВА

Роман Кісь

Інститут народознавства НАН України

м. Львів

У розвідці пропонується оригінальна концепція інтегральної етнокультури як процесу органічної єдності інтеріорізації об'єктивних форм культури та екстеріорізації суб'єктивних форм діяльності етносу. Визначаються підставові постулати етнокультурології. Окреслюються контури і можливі перспективи становлення модерної української цивілізації.

Цивілізацію ми бачимо тут не у контексті шпенглерівської цихотомії цивілізація-культура, а лише як цілісну систему "озовнішнених" (об'єктивованих, оречевлених, "розгорнених" у процесах життєдіяльності, чи, як це кажуть психологи, екстеріоризованих) аспектів самої культури. Цю останню не поділяємо на "матеріальну" та "духовну". Вважаємо такий погляд глибоко помилковим. Адже будь-яка річ (предмет, форма, конструкція, явище) тільки тоді стає соціокультурним фактом, коли "проходить" через попередній культурний досвід (фонові знання, навики, внутрішні культурні запотребування та предиспозиції); коли "проходить" через рецепцію цієї речі рецепієнтом (із властивими цьому останньому настановами, уподобаннями, ціннісними орієнтаціями та системами поціновування, або ж аксіологічними системами) і, нарешті, коли не тільки відтворюється, але і певним чином реінтерпретується цим суб'єктом-реципієнтом і через комунікативний акт у певній ситуації контакту (прямого чи опосередкованого) передається іншим. Поза усім цим (а також і поза певним комунікативним лінгвокультурним середовищем) жодна річ просто не існує як факт культури. Тому не існує і так званої "матеріальної культури". Ця остання є насамперед "пучком" функцій, а також "втілюванням" (розгортанням) знань, навиків, смаків, певних внутрішніх етнопсихічних структур,—у тому числі звичних та усталених у певній етнічній спільноті епістем, певної так званої картини світу, певних інтерпретативних моделей. З іншого боку "внутрішня" (або ж інтеріорна культура) є переважно наслідком інтеріоризації (у процесах енкультурації,—цебто у процесах "входження" у культуру, "вростання" в культуру) розгорнених, оприявнених, втілених (у засобах і знаряддях, в артефактах і знакових системах, у структурно-функціональній і просторовій організації середовища) цілісних структур раніше озовнішненої (об'єктивованої, оречевленої, вербалізованої у текстах та у певних комунікативних ситуаціях) культури, що безперервно функціонує: сприймається; викликає певні реакції; тлумачиться та перетлумачується; формує системи смислів та певну психосемантику свідомості (сенсоутворювання відбувається саме у лоні живого спілкування та "передачі"-трансляції культури); формує певні переконання та певні аксіологічні засади (ціннісні канони і взірці); формує (навіть і на позасвідомому рівні) предиспозиційну готовність реагувати та діяти певним чином. Таким чином будь-які творчі інновації (а вони генетично завсіди індивідуальні) тільки тому потрапляють (входять, "вписуються") у контекст живого культурного процесу, що вони таки сприймаються, передаються, (транслюються), репродукуються, зазнаючи при цьому, ясна річ, у різних соціокультурних стратифікаційних "колах" перетрансформації та пере-перетлумачення.

Отож саме принцип взаємного детермінізму (у дусі концепції славнозвісного канадійського психолога Арнольда Бандури), згідно з яким неможливо розмежувати (ані структурно, ані функціонально) оприявнену (озовнішнену) культуру, внутрішні культуротворчі "сили" та здатності суб'єкта і саме середовище культурної життєдіяльності дає нам можливість сформулювати перший постулат інтегральної етнокультурології. Цей постулат засадничо важливий для всього нашого розгляду, тому прошу Вас звернути на це особливу увагу: у такій самій мірі, в якій етнопсихіка обумовлюється культурою,—у такій самій мірі культура обумовлюється етнопсихікою: культура є таким чином (трохи спрощуючи багатомірность усіх взаємозалежностей) озовнішненою ("спроектованою" на "екран" життєдіяльності) етнопсихікою певного народу (укупі із усім внутрішнім етнопсихічним досвідом,—у тому числі і досвідом креативної активности). І, навпаки, як це зазначала ще класик американської психологічної антропології Рут Бенедікт,—культура народу—це і є його етнопсихіка (цебто культура, котра "згорнулася",—перейшла у план внутрішнього досвіду, досвіду етнопсихічного). Інтегральна етнокультурологія відкидає поділ культури на матеріальну та духовну (згадаймо, що і усе "духовне" стає дійсним соціокультурно фактом, цебто суспільно значущим—значущим принаймні у щонайвужчому колі—феноменом) лише через об'єктивізацію, у процесах об'єктивації: через "втілювання" у спілкувальницьких актах (в експліцитно вираженій вербальній і невербальній поведінці), у речах-артефактах, у символах і знакових системах, в "іконосфері" самого середовища тощо. Попри постулат взаємної обумовлюваности "внутрішнього" і "зовнішнього"; взаємодії середовища (соціокультурного середовища) і етнопсихічного досвіду; взаємообумовлености діяльнісно-креативних "внутрішніх сил" суб'єкта життєдіяльности (етносу, етнографа)—з одного боку та систем і способів життєдіяльности (укупі зі способами залучення у життєдіяльність)—з другого боку постулатом інтегральної етнокультурології (другим її постулатом) є підхід до культури як до живого процесу психодинаміки (у контексті етнос як суб'єкт життєдіяльности—спроби і системи життєдіяльности—середовище життєдіяльности—етнофор). Цей другий постулат інтегральної етнокультурології ми називаємо постулатом процесуальної візії культури (культура, яко живий процес, а не лише звичайна сукупність продуктів культурної діяльності, або ж витворів культури).

Третій постулат інтегральної етнокультурології полягає у засаді опосередкованості взаємодії чотирьох основних пластів культури (у широкому розумінні цієї останньої, тобто, коли у культурі охоплюються і речові та техніко-технологічні та подібні до них власне "цивілізаційні" аспекти). Основне аксіологічне ядро культури (ієрархія вартостей, системи вартостей, фундаментальні критерії та принципи поцінування (має прямий вплив на "наймасивнішу" верству культури—на культуру як систему способів та засобів безпосередньо самої життєдіяльності) діяльності репродуктивно-трудової, діяльності спілкувальницької, діяльності творчої, креативної і релігійної, діяльності рекреаційної та виховної тощо) лише опосередковано—лише через "проміжну" верству соціонормативної культури (через моральні канони і звичаєві стандарти, через поведінкові приписи та взірці поведінки тощо). Таким чином структуру чотирьох основних "верств" культури (глибинне аксіологічне ядро—соціонормативна культура—культура яко діяльність—цивілізація, як оречевлена культура) у системі їх основних взаємних опосередкувань можна було б умовно зобразити у вигляді таких чотирьох концентричних (вписаних один в один) кругів:

Цивілізація як об'єктивована культура

Культура як система життедіяльності

Соціонормативна культура

Аксіологічне ядро (ієрархія вартостей)

У нас немає тут зараз можливості давати покладне визначення культури (нагадаю лише, що американські культурантропологи Крьобер та Клакхон у своїй праці "Культура: поняття і визначення"* нарахували бул понад триста різних дефініцій культури. Наш підхід із позицій інтегральної етнокультурології до визначення культури грунтується на таких трьох основних методологічних принципах:

а) холістичність (неаддитивність, системологічність) визначення.

б) врахування функціонального бачення культури (запровадженого ще функціоналістами Броніславом Маліновським, Редкліфом Бравном, а також соціологом Толкотом Парсонсом): культура як своєрідний цілісний "апарат", що задовільняє і "обслуговує" певні засадничі потреби людини (етносу, групи людей) і відповідає на певні виклики часу задля підтримування динамічного гомеостазису у суспільних системах:

в) психодинамічна візія культури. Культура—це не тільки способи об'єктивації, озовнішнювання, розгортання внутрішнього досвіду людини (етносу, групи), але й ті способи рецепції, інтерпретації та трансляції (діахронної і синхронної) культури, культурної інформації, котрі мають дуже виразні психологічні (етнопсихічні, соціопсихічні) виміри. Культура—це не тільки витвір культури,—це також і сам спосіб поціновування (непоціновування) цього витвору, це і певні індивідуальні, етнічні та соціогрупові "фільтри" і пороги селективної уваги (чи неуваги) до певних витворів, це і певна культура самих запотребувань щодо культури, це і певний фоновий досвід активно-вибіркового сприймання-трансформування культурної інформації. Культура—це співучасть у культурі і способи залучування етнофора* у цю співучасть. Наскільки ступінь чи міра залученості окремої особи (етнофора) у певну етнічну (національну) культуру впливає на стабільність всієї культури виявив один із чільних напрямків в американській психологічній антропології ("Psychological anthropology")—напрямок "культура і особа" ("Culture and Personality"). Недостатня закоріненість, недостатня інтегрованість людини в етнокультурні структури не лише може дестабілізувати повсякденне життя цієї людини (наприклад у випадку із двоїстістю та роздвоєністю маргіналів, що стоять "на межі" двох соціокультурних світів, що стоять поміж світами і не приймаються жодним із них, яко повноправні і повноцінні учасники того чи іншого світу...); але й здатна "розхитувати" (вже на рівні дії закону великих чисел) відповідні етнокультурні структури, здатна "розріджувати" і "розмивати" такі ширші соціокультурні структури. А, отже, врешті-решт і дестабілізувати усю етнокультурну (соціокультурну) спільноту. Натомість глибинна закоріненість ("вписаність", інтегрованість) етнофора у відповідну культуру (коли, образно кажучи,—не тільки людина в етносі, але і етнос—в людині) є важливою передумовою Стабільності та Життєздатності відповідних етнокультурних структур. Ось чому у нашому суто українському (а також іще білоруському) варіанті етнокультурної змаргіналізованості мільйонів міських мешканців (ці останні перебувають—нагадую—у нетривкому та перманентно амбівалентному поміжсвітті деформованої креолізованої субкультури та деформованого креалізованого мовлення) ця ситуація є вже загрозливою для стабільності, цілісності та для можливостей історичного самовідтворення всієї української нації. Ось чому питання про деколонізацію міського лінгвокультурного середовища в Україні є питанням можливостей нормального функціонування та нормального самовідтворення української культури, як живого процесу. Це, по-перше, і по-друге, є питанням становлення модерної новоукраїнської цивілізації, питанням суб'єктності цієї цивілізації серед інших цивілізаційно-культурних комплексів Європи. Адже саме міста (особливо великі міста та міські агломерації, де концентрується не тільки людність, не тільки інформація, де концентрується не тільки життєдіяльність в усій своїй поліморфності та поліфункціональності, але й зосереджується особливий динамізм суспільного життя та особливі креативно-інноваційні імпульси) є визначальними генераторами модерної культури та модерної цивілізації. Саме тут зароджуються і виношуються усі ембріони майбутнього. Саме тут визначаються основні спрямування, всі панівні вектори розма-їтих соціокультурних тенденцій та процесів найближчого і дальшого майбутнього. Тому українство поза містом є українством поза добою. Є українством без майбутнього, а, радше, майбутнім без українс-тва.

П'ЯТЬ СЦЕНАРІЇВ ЦИВІЛІЗАЦІЙНОГО МАЙБУТНЬОГО УКРАЇНИ

1. СЦЕНАРІЙ ПЕРШИЙ

Залишаючись і надалі в евразійсько-московському конгломераті (формальне проголошення незалежності ще не спричинилося до фактичного виходу із цієї цивілізаційної орбіти) пройти повний цикл інволюції (етнополітичної та етнокультурної деградації) від нації до етносу (етносу, позбавленого власних етнополітичних інститутів); від етносу до етнікосу (звичайного географічного ареалу із деяким етнічним "колоритом"); від етнікосу до звичайної євразійської провінції (місцевого варіанту загальноросійської культури та цивілізації).

2. СЦЕНАРІЙ ДРУГИЙ

Квазімесіянська модель України "На грані двох світів". Бути "на грані двох світів",- означає, властиво, самому не бути світом. Бути лиш епіфеноменом одного чи другого світу: Сходом Заходу чи Заходом Сходу. Звідси—неминуча цивілізаційна вторинність.

Цивілізаційна невизначеність. Цивілізаційне поміжсвіття. Цивілізаційно-культурний епігонізм і поверховий еклектизм. Цивілізаційна несамодостатність і корелятивне з цією останньою непевне геополітичне "балансування" на межі світів. Неутвердженість у власній етнополітичній самості... Непевне "озирання" то на одних, то на інших. Брак виразної цивілізаційної фізіономії та цілісної і достатньо потужної цивілізаційної своєї суб'єктности. Але ж тільки виразна національна самосвідомість (що корелює із відносною цивілізаційною окремішністю) надасть нам і міжнаціонального виміру,- "впише" нас у коло європейських народів. Про такий зв'язок внутрішньої виразної ідентичности (у тому числі культурно-національної та цивілізаційної) із зовнішніми вимірами гідного місця у світі писав ще один із найвидатніших мислителів сучасності та один із засновників теорії постколоніалізму алжирець Франц Фанон.

3. СЦЕНАРІЙ ТРЕТІЙ

Поглинання України (як відносно окремішної культури та відповідного цій культурі менталітету—світосприймання та світорозуміння) Європою. Повна окциденталізація України. Така спрямованість розвитку є, здається, найменш можливою з огляду на велику психокультурну дистанцію (особливо на рівні "серединних" соціонормативних культур та дуже слабку "персоналізованість" української характероло-гії та менталітету.

4. СЦЕНАРІЙ ЧЕТВЕРТИЙ

Добудова Другої Європи ("інакшої" Європи) довкола трикутника Бухарест - Варшава - Київ. Дуже правдоподібний і реалістичний сценарій, котрий враховує і внутрішній (синергійний) потенціал культуротворення та самоорганізації українства яко цілісного культурно-цивілізаційного комплексу і неминучий наш дрейф (в аксіологічному та соціопсихічному планах) до цінностей та взірців західних цивілізацій.

5. СЦЕНАРІЙ П'ЯТИЙ

Самодостатній "третій шлях" (ані схід, ані захід). Між іншим, це шлях, який для себе проголосило московське евразійство в особі і самих класиків євразійства - Ніколая Трубєцкого, Савицького, Сувчинськоґо, Карсавіна, так і їх теперішніх послідовників—Льва Гумільова, професорів Панаріна, Юрія Бородая, Єрасова та ін.

Для України "свій власний" третій шлях - це шлях нового ізоляціонізму і неминучого цивілізаційного колапсу внаслідок наростан-ня ентропійних тенденцій (як це завсіди відбувається у цілком замкнутих системах).

Євразійська модель, євразійський шлях залишається сьогодні найбільшою реальною загрозою для України головно з трьох причин:

По-перше, євразійство (у розмаїтих своїх версіях,- як "етноінтеграційних", так і у відверто експансіоністських , інкорпоративних, реставраційних) все більше і більше стає трохи чи не офіційною геополітичною доктриною Кремля: адже євразійські стратегеми і гасла є досить зручними для маскування імпер-шоаіністичної природи "реінтеграційних" потуг московського режиму.

По-друге .Україна дійсно усе ще перебуває в орбіті потужних (подекуди навіть і переважних, домінантних) цивілізаційних, інформаційно-комунікативних та лінгвокультурних впливів реального (побутового, "масового") євразійства. Це вдало використовується сьогодні Москвою для посилення свого контролю над Україною: контролю інформаційно-комунікативного, контролю соціально-психологічного, контролю просторово-ареального (особливо над великими міськими агломераціями зі змаргіналізованою та зросійщеною людністю), контролю загальноцивілізаційного. У цьому контексті великі міста України яко "melting pot" (плавильний казан) денаціона-лізації не лише продовжують спонтанно самовїдтворювати зросійщене лінгвокультурне довкілля, де майже не залишається функціонального простору для дійсного розгортання живої української культури, але й посилюють (через употужнення росій-ськомовних інформаційних потоків) русифікаційний тиск на всю українську націю. Вони стають ,по суті, тим ерозійним чинником, що розмиває навіть і ті малі цивілізаційні початки українства та ті невеличкі культурні плацдарми в містах, що їх вдалося було захопити українській культурі ще напочатку дeв'ятдесятих років.

По-третє, подальше перебування України (як культури і як цивілізації) у спільному євразійському конгломераті означає лише (і це цілком закономірно і неминуче!) подальше розєвропеювання України, оскільки євразійство - і як ідеологія та історі-ософія і як геостратегія та реальна геополітична праксеологія) ба навіть і як сам менталітет і сам спосіб життя - є фундаментально антизахідницьким. Тому органічна європеїзація України вкупі із реальною цивілізаційною злукою з євразійським конгломератом є або цілком "шизоїдною" так званою "двохвекторністю" (і на схід, і на захід), або ж безглуздим оксюморонним поєднанням на кшталт "дерев'яного заліза"...

ГЛИБИННО-ТИПОЛОГІЧНІ ПРИКМЕТИ ЄВРАЗЇЙСТВА, КОТРІ ЦІЛКОМ НЕСУМІСНІ З НАШИМ ПОВЕРНЕННЯМ У (РІДНЕ, СВОЄ) ЄВРОПЕЙСТВО

ІДЕОКРАТІЯ, як домінанта євразійства (як, зрештою, усіх російських досьогочасних суспільних утопій). Звідсіля постійне намагання "згвалтувати" історію та внутрішню органіку саморозвитку суспільства, "спираючись" на якісь метаісторичні схеми, грандіозні ідеї та "величественные предначертания".

ГІПЕРТРОФОВАНИЙ ЕТАТИЗМ. Європейська свідомість була деетатизована ще у добу романтизму, а вартісність особи людської (її внутрішня гідність і самоцінність, її внутрішня свобода і особистісна відповідальність) виразно заартикульована ще у добу Ренесансу та Реформації. Примат державних суперструктур і примат гуртових вартостей над особовими, що залишається посутнім для євразійства, ледве чи може сприяти нормальній інтеграції у європейське життя з його проперсоналістськими орієнтаціями та настановами, з його граничною зредукованістю "керівних " функцій держави.

АНТИОКЦИДЕНТАЛІЗМ. Євразійство вістрям своїм від самого початку (і сьогодні безумовно теж!) спрямоване супроти заходу. Між іншим і широка міжфракційна коаліція в Думі "Анти-НАТО" у самій назві своїй містить лише своєрідну транскрипцію ідеї (і психології!) антизахідництва.

НЕОМЕСІЯНІЗМ. Йдеться насамперед про ще одну версію (після большевицького інтернаціонал-всесвітницького "Кремля-Маяка всего прогрессивного человечества") доктрини філофеєвсько-третьоримського гатунку. Тут досить згадати лише твердження професора Плешакова (завідувача Сектора геостратегії Інституту США і Канади РАН), висловлене, до речі в офіціозі Міністерства закордонних справ Росії—часописі "Международная жизнь"). Цей речник "оновленого євразійства", перефразовуючи Маккіндера (відомого класика модерної геополітичної науки) висуває таку важливу для Москви Формулу: "Кто контролирует Євразию, - тот контролирует мир".*

 ГЕГЕМОНІЗМ. Найбільш виразно проявився не тільки у колоніяльній війні Москви проти народу Чеченії, але й у безперервних намаганнях легітимізувати своєрідний московський варіант доктрини монро (для східної півкулі). Проголосити трохи чи не увесь євро-азійський континент (за винятком хіба що власне Західної Європи) "сферой исторических интересов России" (чи—в іншому формулюванні - "сферой ответственности России").

Україна, якщо вона прагнутиме стати нормальною (рівносуб'єктною,- поруч із іншими державами) частиною Європи і європейства, як ширшого культурно-цивілізаційного масиву просто приречена на те, аби твердо і непохитно протистояти Москві за усіма зазначеними вище типологічними параметрами євразїйства. Йдеться насамперед про внутрішню резистентність нашої цивілізації та культури, "чого ще нам дуже і дуже бракує. Нам покищо бракує навіть необхідних попередніх умов вироблення та употужнення своєї власної цивілізації та культури, генератором чого можуть бути тільки міста. Тому вироблення (ба навіть і прищеплювання) свого власного урбанізму (українського урбанізму як цивілізаційно-культурного та лінгвокультурного середовища, як свого власного урбаніс-тичного способу життя, як своєї виразної і стабільної української ідентичности у містах, котра мінімізує і гранично звужує прояви нашого етнокультурного маргіналізму) мусить стати необхідною умо-вою і органічною можливістю нашого справжнього повернення у Європу. Себто добудови Європи на рівні модерної новоукраїнської цивілі-зації. Ніхто не потребуватиме нас у Європі, ніхто по-справжньому не зацікавиться нами в Європі, якщо самі наші міста не потребуватимуть українських культурних вартостей, якщо тут не буде "попиту" на українство... Якщо саме українство остаточно опиниться знову десь на периферії культурно-цивілізаційних процесів. Якщо українська культура не "оселиться" у великих містах.

___________________________

У Р. Кісь

=========

ПРОБЛЕМА СПАДЩИНИ В УКРАЇНСЬКIЙ КУЛЬТУРI ТА ФОРМИ ЇЇ IМПЕРСЬКОЇ ЕКСПРОПРIАЦIЇ

Оксана Пахльовська

член Спілки письменників України

 Розвідка відомої письменниці, громадського діяча О.Пахльовської окрім грунтовності, послідовності й оригінальності викладу має і ще одну перевагу - поряд з вже традиційним (та й закономірним) "звинуваченням сусіда" авторка намагається проаналізувати реальний стан української культури на момент розпаду імперії, віднайти ті її елементи, які зазнали найбільших деформацій, зорієнтувати сучасну еліту не на "перерахування здобутків", а на "усвідомлення втрат". Саме останнє може дати новий пасіонарний поштовх сучасній українській нації.

 Перша концепція російського самодержавства, а разом з тим і класична формула демократії в її російській інтерпритації належить Iвану Грозному і зафіксована вона в титулі царя, яким він 1581 року підписав своє послання до Стефана Баторія: "(...) царь и великий князь всеа Русии (...) по божию изволению, а не по многомятежному человечества хотению".

 Власне, демократія в уяві царя - це і є "многомятежное человечества хотение", зате законність самодержавної влади незаперечна, оскільки існує, як це було точно відомо царю, "по божию изволению" і, таким чином, перегляду не підлягає.

 Крізь цю оптику, що лишалась незмінною з початків Російської держави до сьогоднішнього дня, імперія бачила всю світову історію та культуру, особливо ж історію та культуру сусідніх з нею народів.

 У контексті історії української культури дана концепція була застосована повністю і зумовила послідовний ряд катастрофічних деструкцій нашої культури. Підхід до запропонованої теми не випадково зроблений з щабля політичного: на превеликий жаль, на жодному з етапів свого розвитку Українська культура не існувала за межами політичних аспектів, що диктувалось її фатальним сусідством із "старшим братом" та щораз гарячішою його "любов'ю" до територіального, політичного та духовного простору історичного буття України.

 Вкрай ускладнена і фактично найперша проблема, яка вимагає всебічного аналізу та максимально об'єктивної діагностики, - це проблема національної, політичної та культурної ідентифікації України і - тісно пов'язана з нею чи, власне, похідна від неї, - проблема національної атрибуціі фактів української культури. Актуальна ця проблема не лише в контексті давньоруської історії чи періоду ХУ-ХУII та ХУIII-ХIХ ст. Її актуальність особливо загострюється зараз - в умовах, коли ми стали свідками парадоксальної ситуації початку відродження української культури, яка, одначе, постає на всуціль поруйнованому і значною мірою одібраному у нас фундаменті, що ускладнює її подальшу еволюцію.

 В цій статті ми, природно, не претендуємо на вичерпний аналіз проблеми автентичності культурної спадщини України, вважаючи дану проблему надто глобальною, а також і однією з ключових для розуміння еволюції української культури. Наше завдання - зробити схематичний начерк політичного сценарію імперії, реалізація якого була спрямована на деструкцію основоположних факторів розвитку українського етносу. Гадаю, що подальша розробка цієї теми не лише бажана чи необхідна, але й неминуча, оскільки без детального аналізу причинно-наслідкових механізмів, якими зумовлені сучасні внутрішні конфлікти та парадокси української культури, неможливо вибудувати справді реальну адекватну картину її історичного розвитку.

 Боротьба імперії за Україну постійно точилася у формах політичних, зрідка - в криптокультурних, але завжди - масштабних. Так, перший же вузловий конфлікт українсько-російських відносин - але конфлікт досі глибоко приховуваний, аж до заперечення його наявності - має, здавалось би, суто "філологічні" виміри, та основі своїй це конфлікт політичний. Це наскрізний конфлікт української історії та діалектики взаємозв'язків України з іншими національними реальностями: йдеться про проблему імені "Русь". Знаємо також, що це одне з найбільш драматичних питань не лише в українсько-російській дискусії, а й міжімперських діалогах Росії, до участі в яких Україна фактично не допускається. Тим більше знаємо, що це питання незмінно вирішується на користь Росії. Вже сама послідовність та агресивність постановки цього питання - від Iвана Грозного до теоретиків сучасного російського панславізму - показує, як мало місця відведено в даному питанні власне культурі. З самого початку для Російської імперії це питання мало принципово політичні параметри: експропріація імені "Русь" стала основним ідеологічним фундаментом для унітаристської та експансіоністської політики Росії.

 На шляху утвердження російського самодержавства стояла українська історія. Можна лише подивуватися послідовності та цілеспрямованості політичної стратегії імперії в цьому плані. Вибудова структур одновладдя завжди відбувалася за рахунок історії України. Обгрунтування ідеї "споконвічності" - але в данному випадку точніше вжити типове і фактично неперекладне російське слово:"исконности" - російського самодержавства розпочав Iван Грозний. Темний, але інтуїтивний політик, він свідомо не зловживав титулом першого царя, а, навпаки, вивів свою нібито неперервну генеалогію від перших київських князів. Так, з одного боку, він (як, до речі, і ряд його попередників та наступників), називав себе князем київським, а з другого - в листах до Курбського іменував Володимира Святого і Володимира Мономаха "великими царями", уніфікуючи тим самим династичну спадкоємність структур влади, що не відповідало дійсності. Зрозуміло, що з цієї точки зору Київ, як явище, здійснене вже в світовому масштабі, як явище, реально присутнє в європейській історичній свідомості, і на культурному, і на політичному рівнях, як державна структура, закорінена ще в УII ст., викликав до себе двоїсте почуття "любові-ненависті": без історії Києва Росія не збувалась, і тому потрібне було ім'я, а не сутність, символ, а не реальність. Тобто потрібне було ім'я Русі без можливості ідентифікувати автентичні культурні коди її першооснови, як потрібна була ідея київського престолу для того, щоб не хитався московський трон. Врешті, навіть якщо читати історію цього періоду лише за об'єктивними фактами, що не потребують доведення, це стає очевидним: не випадково Юрій Долгорукий зробив дві спроби завоювати Київ ( на початку 30-х років ХII ст. і в 1155 р. ), не випадково політику його гідно продовжив син Андрій Боголюбський, який 1169 р. фактично знищив Київ - подія, до речі, яку російська історіографія досить виразно замовчує. Як, врешті, і те, що номінальний засновник Москви названий Долгоруким саме за спробу завоювання Києва... Як і те, що вкрадена Андрієм Боголюбським у спаленому Києві ікона Божої Матері вивозиться у Володимир і стає основною святинею російської церкви.

 Експропріація імені - це глобальна експропріація національної історії. Експропріація історії - це експропріація пам'яті. Експропріація пам'яті - це експропріація культури. Ось така елементарна і самоочевидна схема, за якою був побудований сценарій імперської політики стосовно України, починаючи з часів Київської Русі. В основних своїх параметрах він не змінився і досі.

 Тут постає проблема специфіки російської історіографії. Офіційна історія Росії, замовлена і пропагована, не є історіографією в прямому розумінні: вона є апологетикою, часто антинауковою, оскільки це історія не етносу, а держави. Основний корпус наукових праць про історію Росії - це апологетичний компендіум спеціально дібраних фактів, призначених для обгрунтування законності самодержавства та історичної місії "богообраної" Росії.

 Власне, природний розвиток давньоруської історіографії обривається на літописах. З другої половини ХУI ст. починається робота по переписуванню історії, яку здійснювали офіційні московські книжники, здебільшого під безпосереднім керівництвом Iвана Грозного: багатотомні монументальні праці типу "Степенной книги" чи "Казанской истории" за ідеологічним своїм призначенням були безцеремонною апологією самодержавства, задля якої перекручувались реальні факти і часом вигадувалися неіснуючі. Не випадково, наприклад, що особливо багато перекручень зустрічаємо в історії Володимиро-Суздальського князівства, яке підкреслено розглядається не як одне з князівств Київської держави, а як спадкоємець влади роду Мономаховичів, що нібито перейшла від Києва, до Володимира. Цікаво, що в тій самій "Степенной книге" ми жодного слова не знайдемо про драматизм тодішніх міжусобних воєн: реальність замінена фальсифікованою картиною нібито законно успадкованого єдиновладдя, що замирює всі конфлікти. Власне, як до недавнього часу розколотий замовчуваними тяжкими національними конфліктами Радянський Союз продовжував бути "дружною інтернаціональною сім'єю братніх народів". Тому й не дивно, що за соцреалістичним фасадом такого інтернаціоналізму відкрилася справжня бойня.

 Iсторія Російського самодержавства з самого початку була також історією територіальної експансії Росії, що , врешті, імперія і не приховувала: в ХIХ ст. чотиритомну книгу Д.П.Бутурліна "Военная история походов россиян в ХУIII ст.(1819-1823)" супроводжувала "Карта постепенного распространения России". В прямій прогресії до територіальної її експансії зростала унітаристська тенденція: кожна нова завойована територія - незалежно від форми завоювання, яка завжди інтерпретувалася обов'язково як "звільнення" або як "добровільне приєднання" - починала відразу називатися Росією. Зрозуміло, що єдиною формою збереження унітарної держави є тотальна національно-культкрна уніфікація поглинутих нею історичних реальностей, або ж, якщо вжити актуальний термін, денаціоналізація у всіх її аспектах - політичних, етно-культурних, релігійних, лінгвістичних.

 Надзвичайно своєрідний і драматичний у цьому плані для України аспект, зокрема, релігійний. Без перебільшення можна сказати, що першим, хто реально проаналізував явище і прогнозував наслідки експансії Російської держави, а тоді ще - Московії, був Ватікан. Дуже рано, ще в першій половині ХУ ст. розпочата політика Ватікану щодо становлення унії в Україні була спробою створити конфесійний кордон між Європою та Росією. Тобто заблокувати іншим релігійно-культурним, а отже, і політичним кодом некеровану енергію російського самодержавства, яке прямо суперечило еволюції демократичних парламентарних форм влади в тодішній Європі і разом з тим, природно, цілковито виводило Росію з європейського культурного часу.

 Однак і московська церква зрозуміла цей крок і відчула в ньому загрозу для себе. Так, 1472 р. вона розірвала угоду про Флорентійсько-Феррарську унію (1439 - 1442 ), а київський митрополит Iсидор, що уклав її, не випадково був позбавлений сану в Москві, а вже потім знайшов собі притулок у Римі, отримавши титул константинопольського патріарха. Драма греко-католицької церкви на Україні, яка бере свій початок від Брестської унії 1596 р., продовжувалася до 90-х років ХХ ст. Грандіозний арсенал імперських фальсифікацій цієї теми, накопичених за чотири століття, пояснюється виключно стратегічними планами російського самодержавства на Україну, яка, до речі в західноєвропейських джерелах продовжувала називатися Рутенією, тобто латинізованим варіантом імені "Русь". Тут слід знову повернутись до вже цитованого титула Iвана Грозного, в якому лаконічно і вичерпно сформульована специфіка російської церкви. Пам'ятаймо, що російський цар - самодержець "по божею изволению", і в цій загрозливій контамінації (змішуванні - прим. ред.) категорій влади і релігії - суть діяльності саме російської церкви, яка від самого початку існування була не вірою, а ідеологією і слугувала цементуючим розчином для архітектонічної вибудови імперії.

 Українська церква, на противагу російській, була могутнім фактором національної ідентифікації та диференціації української культури та української нації загалом. Тим більше, що вона, на відміну від російської, не була ідеологією, а була вірою, отже, й рівень її суспільного та культурного функціонування був інакший. Церква, писав М.Грушевський, "се предмет особливої уваги й опіки української суспільности, заразом показчик її національної сили й значення, пульс її національного життя, її діяльної енергії". Встановлення ж унії в Україні означало процес дальшого поглиблення культурної диференціації Рутенії від Московії і, можливо, в майбутньому - остаточний відрив України від імперії. Потужний шар латиномовної літератури на Україні, розвиток ренесансних тенденцій в культурі, існування бібліотек, типографій, Острозької академії, братських шкіл, навчання українських студентів у європейських університетах, тобто включеність України в культурний час тодішньої Європи вже тоді рельєфно й недвозначно окреслювали розміри культурної прірви між Україною та Московією. Об'єктивно й аналітично змальоване тотальне відчуження Московії від європейських політичних, економічних та культурних процесів у блискучих трактатах "Московія", "Московське посольство", "Лівонія" відомого дипломата Антоніо Поссевіно, "апостольського легата і вікарія всіх північних країн", згодом ректора Падуанської академії, одного з найяскравіших істориків та політиків тої епохи, який - що характерно - вів послідовну політику щодо впровадження унії на Україні і залишив про це розділи в книзі про московське посольство. Тиск імперії на Україну був тим більше політичний, чим менше була спроможна імперія бути співрозмовником на суто культурному рівні. Зауважемо, що коли український письменник і вчений Юрій Дрогобич був ректором Болонського університету, то в Росії до Петра I навчання в Європі прирівнювалося до зради батьківщині, а в той час, коли Україна вже мала відомих письменників, знаних у світі, єдиним фактом російської літератури, власне, і була колоритна переписка Iвана Грозного з Курбським.

 Фатальна роль в історії України російської православної церкви -- основи самодержавного унітаризму - не обмежується її активною боротьбою проти грекокатолицької церкви. Не забуваймо, що уявлення про місіонерську роль Росії у світовій історії, про місію "обраної Богом" Руської землі, формується вже в середині ХV ст. і невдовзі, в часи Валилія III, кристалізується в ідею "Москва - третій Рим". Основним механізмом для реалізації даної ідеї міг бути лише конфесійний унітаризм, якого всіма методами прагла досягти Російська православна церква, добре усвідомлюючи, що національна (а не державна) церква - це могутній духовний захист народу, а також і постійна загроза підняття людей на бунт. Крім усього, важливо й те, що на той час - в силу того, що Україна знаходилась на перехресті загальноєвропейських етнічних міграцій та культурних ідей, конфесійні параметри української культури були досить рухомі й еластичні, що теж було протипоказане ригористичному й фанатичному характеру російської церкви як основи єдиновладного деспотизму. Саме тому багатостолітній наступ російської церкви на українську не обмежився знищенням української церкви - він призвів до фатальних деструкцій автентичної природи власне української культури, котра була фактично знищена як культура екстравертна, органічно присутня в циркуляції культурного життя Європи. Російська церква впродовж століть була також могутнім знаряддям русифікації України.

 Політика імперії руйнівним чином впливала і на тип культурних стосунків України з сусідніми національними реальностями, зв'язок з якими був історично обгрунтований : йдеться насамперед про Польщу, Литву і Бєларусь. При всіх конфліктах політичного характеру, ці народи мали періоди спільної культурної історії. Так, явища польсько-українського культурного пограниччя сприяли поглибленню на Україні ренесансних, а згодом бароккових тенденцій. Подібне органічне міжслов'янське культурне пограниччя - взагалі типова риса слов'янського Відродження, періоду становлення національної свідомості слов'янських народів. Важливим об'єднуючим фактором для слов'янських культур та для їхнього зв'язку із Західною Європою була латиномовна література. Творчість представників неолатинської культури в цілому і навіть тематика їхніх творів - Станіслава Оріховського, Павла Русина з Кросна, Григорія Русина з Самбора, Миколи Гусовського, Себастіана Кльоновича, Шимона Шимоновича, Симона Пекаліда - свідчить про те, що, належачи до різних культур, свою духовну батьківщину ці письменники віднаходили в польсько-литовсько-українсько-бєларуському синтезі. Згадаємо також і період значного авторитету так званої "Київської культури" при дворі Великого князівства Литовського, де за правління Ягеллонів "руська мова" навіть посідала престижне становище порівняно з польською. Важливою сторінкою в нашій культурі була також генеалогія польсько-литовсько-українського роду князів Острозьких, Рюриковичів за походженням: на прикладі їхньої діяльності можна бачити, як тісно були зінтегровані культурні реальності наших народів. Звичайно, в певний час вступив у дію механізм конфесійної диференціалізації, і українці - "схизматики" - а разом з ними і їхня мова та культура почали зазнавати переслідувань. I все ж існування польсько-литовсько-українських та польсько-українських родів (Чарторийські, Заславські, Пронські, Сангушки) створювало династичний кордон для захисту національної української самобутності. А завдяки традиціям неолатинської літератури на Україні була можлива національна ідентифікація української культури та протистояння її процесам денаціоналізації з боку Росії. Наші народи в ті часи ще мали спільний фонд духовної енергії - згадаймо, наприклад, і тему України та традицію польсько-українського стилю, започатковану польськими поетами Себастіаном Кльоновичем та Шимоном Шимоновичем і продовжену братами Шимоном та Йозефом Бартоломеєі Зиморовичами. Поглинута Росією, Україна вже не могла зберегти код неолатинської і взагалі гуманістичної культури, яку Росія сприймала з глибокою і неприхованою принциповою ворожістю. Врешті, й не дивно, адже це єдина, умовно кажучи, європейська країна, яка не мала періоду Ренесансу. Відомо, наприклад, що саме лише знання латини професорами Києво-Могилянської Академії, змушених уже працювати в Москві та Петербурзі, вселяло недовіру до них з боку російських попів. Чим більше Україна потрапляла в залежність від Росії, тим більше руйнувались органічні її зв'язки не лише з польсько-литовсько-бєларуським культурним світом, але й з усім світом взагалі.

 I все ж період остаточної і вже цілком відвертої руйнації не тільки української культури, а й українського етносу, як такого, починається невдовзі після так званого возз'єднання з Росією в 1654 році і поглиблюється в міру зміцнення монархії, що на трьох ідеологічних китах - "самодержавие", "православие", "народность" - підпливає до ідеї "единой и неделимой Росии". Iмперія перестала прикидатись і перейшла у відкритий наступ на всі, навіть мінімально функціональні форми політичної, економічної та етно-культурної незалежності України. Фактично акт "возз'єднання", можливість і правомірність якого грунтувалась на просто таки фантастичних уявленнях самодержавної влади про юрисдикцію, легалізував і виправдав неприховану стратегію знищення України як політично, національно і культурно ідентифікованої історичної реальності і, таким чином, як основної перешкоди на шлуху створення унітарної держави, в якій, як виявилося пізніше, від унітаризму до тоталітаризму - один крок. До того часу самодержавна історіографія лише туманно і незграбно пояснювала історичну вийнятковість Росії, посилаючись на київський престол. Петро I діє набагато рішучіше. Фактично Полтавська битва 1709 року знаменує собою крах ілюзій на незалежність України: відтак закономірна і поразка Мазепи, блискучого політичного діяча, об'яктивно позбавленого не лише можливої підтримки, а й вже найменшого історичного шансу на перемогу своєї ідеї, оскільки на той час двоголовий імперський орел надто глибоко запустив свої кігті в українську землю.

 Тотальний наступ на Україну з особливим успіхом продовжує Катерина II, знову ж таки "Божією", а не якоюсь іншою "милостію императрица и самодержица Всероссийская, и прочая, и прочая, и прочая": ролі в імперському сценарії розписані майстерно і завжди мають своїх видатних акторів. Документ з 3 серпня 1775 року, що проголошує знищення Запорозької Січі, грандіозний пам'ятник класичному великодержавному мисленню і разом з тим - "елементарному російському хамству", незважаючи на німецьке походження цариці, котру козаки розгнівили своїм "злодейским прумыслом", а саме: вони "помышляли конечно составить из себя п о с р е д и О т е ч е с т в а (розрядка - О.П.) область совершенно независимую под собственным своим неистовым управленіем". Дивовижна в цьому "документі" початкова фраза: "Сечь Запорожская вконец уже разрушена, со изтребленіем на будущее время и самого названія Запорожских казаков", проблема імені тут постає дуже виразно: Україна вже Малоросією, слухняною частиною "Отечества", відтак навіть так на морфологічному рівні повинна забути символ своєї свободи і покірно прийняти імперативну інтерпретацію єдиновладдя, згідно з якою козаки - це "противоборствующее политическое сонмище", "вредное скопище", і тому вони викликали "праведный Наш гнев и строгость вверенного Нам от Всевышняго правосудія". Таким чином, і саме ім'я їхнє має бути стерте з історії. Подібного імперського прокляття, щоправда, помноженого на стилістичне багатство лексики тоталитаризму, заслужили лише будівничі української державності в 20-і роки ХХ ст.

 Впроваджена далі Катериною II практика економічної колонізації України, заселення її німцями, військова обсада Півдня тощо ( власне, перетворення України на територію "посреди Отечества") вже стала частиною глобальної імперської програми відверто спрямованої на витіснення частини етносу з його території, на фізичне знищення кореневого етносу, на денаціоналізацію його культури і перетворення вільного народу на колективного слухняного раба: імперська пастка замкнулася. Отже, цілком закономірно те, що Валуєвський циркуляр 1863 р. вже повідомляє що "ніякої малоросійської мови не було, немає і не можк бути"( цікаво, до речі, а чим тоді зумовлена імперська потреба в її забороні? Як можна заборонити те, чого нема?), а Ємський указ 1876 р., підписаний Олександром II, остаточно і, здавалось, безповоротно, відбирає простір функціонування української мови та культури.

 Що ж до ХХ ст., то тут російський тоталітаризм зосередився переважно на формах фізичного геноциду, вдосконаливши паралельно й успадковані від царизму форми геноциду духовного.

 Офіційна російська, а потім радянська історіографія, по-своєму встановлюючи географічні параметри російської глобальної державності, сформованої за рахунок чужих територій, зруйнували таким чином і хронологічні параметри української культури. Ритуально повторюване кліше "Київська Русь - колиска трьох братніх народів" вжмвається як свого роду миттєвий ідеологічний "кліп", а тим часом і в пресі, і в академічній науці йдеться про тисячоліття російської державності, тисячоліття російської культури і, відповідно, тисячоліття російської церкви, а тисячоліття прийняття християнства на Русі відзначалося в Донському монастирі в Москві. На рівні обивательської свідомості ця "концепція" формулюється так:"Київ - батько (!) міст російських"(і це - в перекладі українською мовою), "Київ - третя столиця Росії" тощо, не кажучи, вже про поширений навіть і в цивілізованому світі вислів:"народи Росії". Так званий "народный памятник тысячелетию государства российского" був відкритий 1862 р. у Новгороді. Але й сьогодні, і з преси, і з наукових видань неважко дізнатися, що Україна - це "юг России", Білорусія - "западные окраины России", а Вильнюс - "один из древнейших городов северо-западной России"( газ. "За родину" від 11.01.90.).

 Характерно, що останній спалах активної боротьби тоталітарної держави проти української історії припав на 70-і роки - період недавніх репресій. В цей час заборона поширювалася не лише на будь-які дослідження реальної історії України, а й взагалі "не віталося" вживання терміну "Київська Русь", натомість пропонувалося писати "Давня Русь". Забороні підлягали й терміни "українське Відродження", "українське барокко" і взагалі в Україні була ліквідована медієвістика (галузь історичної науки, яка вивчає середньовіччя - прим. ред.). Подібні процеси можна спостерігати в Білорусії й Литві.

 Кожен етнос і кожна національна культура розвиваються не лише за законами власної традиції, а й за об'єктивними законами історії. Насильне втручання в ці закони ззовні загрожує непоправними деструкціями культурних моделей. А вся історія України та її культури - це, власне, і є історія постійного насильства над нею, підміни органічного розвитку прескриптивними формами поведінки. Взагалі будь-яка імперія - антиісторична за своєю суттю, тому вони рано чи пізно й падають. Але антиісторизм російської імперії надто часто набував параноїдальних вимірів. Закономірна відтак і органічна ушкодженість історії та духовності народів, втягнутих нею у сферу свого впливу. Через те при аналізі української культури не можна втрачати з поля зору саме цей момент перманентного порушення природного етно-культурного коду нації через насильні маніпуляції над її історією.

 Кожна культура також має ( і повинна мати) еволюцію ставлення до власних мистецьких явищ, до фактів і факторів духовного життя нації. Власне, й сама ця еволюція перетворюється на фактор культури, оскільки вона є діагностичним засобом визначення рівня національної самосвідомості та самооцінки культури. Одна з основних втрат української культури - втрата критеріїв і міри власної автентичності і переведення поняття автентичності у сферу зовні найпростішу для атрибуції: фольклор. Цілеспрямованим фізичним винищенням або деморалізацією інтелектуального шару українського соціуму, державного його менталітету та винищенням духовним - шляхом локалізації, герметизації національної культури або, навпаки, відриву її від автентичного контексту через постійні вимущені міграції, але насамперед шляхом русифікації, яка й досі є найнадійнішим способом експропріації не лише української, а й інших культур, імперія досягла граничної редукції (тут в значенні "зменшення" - прим. ред.) простору української культури до псевдофольклорного антуражу, чим і зумовлена поступова втрата здатності до самоусвідомлення культурою, що зовні зводиться до серіалу примітивних і нечисленних форм колоніального експорту. Замість державного кордону Україна мала фольклорний тин, а образ народу, таким чином, фатально був закодований в амурній пейзанській(фальшиво солодкаво зображеній селянській - прим. ред.) бесіді умовної хвеськи з умовним Iваном чи Петром по обидва боки тину. Тим часом вправно денаціоналізований інтелект працює на колонізатора. Всуціль насаджуваний фольктоталітаризм виразно свідчить про те, що волею імперії поширюваний фольклор, або - і дуже часто - псевдофольклор, був основною формою репрезентації української культури.

 Універсальним методом експропріації української культури стала послідовна її провінціалізація та - паралельно - блокування зовнішніх контактів. Саме завдяки вмілій і вкрай рішучій та багатоступеневій провінціалізації України, Росія експропріювала велетенський запас її інтелектуальної енергії та, зокрема, цілий ряд геніїв і талантів: йдеться про українську школу філософії, переселену в Москву та Петербург з Києво-Могилянської Академії, про так званих "русских композиторов", як пишуть більшість енциклопедій, Д.Бортнянського, М.Березовського чи А.Веделя, котрі на Україні не могли знайти хоча б мінімально прийнятних для свого таланту умов, про початки живописної школи в Росії, звичайно ж про М.Гологя та багатьох інших. Не лише вони, а й скажімо, гоголівські герої Андрій та Остап, як писали у шкільних підручниках, "национальные русские характеры".

 Експропріація є тим надійніша, чим крутіше змінюється обрис порожнечі, що залишилась на місці вирваного з коренем явища, і чим радикальніше ця порожнеча набуває естетичних, а власне, антиестетичних форм тої реальності, яка й займалась відторгненням явищ культури від їхнього природного грунту. Не випадково на Східній Україні майже немає жодного міста з автентичною українською архітектурою: спершу Катерина II не пошкодувала грошей на перебудову українських міст за єдиним зразком - прямолінійним псевдокласицизмом, який був вершиною її естетичного смаку. Ця традиція ефективно використана при соціалізмі, коли в 20-і, 30-і роки зірвані в повітря древні українські храми і взагалі весь культурний шар національної історії став купою каміння, а взамін міста і села отримали незліче

нну кількість гранітних і металевих постатей різнокаліберних вождів та фантасмагоричних архітектурних комплексів, які скрізь виглядали однаково і називалися однаково: "соцгород" або "черемушки" і т.п. Додамо до цього й фатальну для психології народу радикальну й абсолютно безграмотну заміну національної ономастики та топоніміки уніфікованим набором імен тих самих вождів та порожніми метафорами невичерпної тоталітарної фантазії: так, свій же власний Володимирський тракт, яким ішли в Сибір каторжники, імперія назвала Шосе Ентузіастів...

 В результаті постійного свавільного відторгнення від української культури її автентичного духовного спадку в природі самої культури виникло унікальне явище: відторгнення від національної свідомості власної національної та етнічної суті, відчуження від власної національної культури та історії. Елементарно: звичайні форми національної ідентифікації і насамперед володіння мовою на самій Україні донедавнього часу сприймалися як незаперечна ознака "націоналізму", і не просто, а чомусь буржуазного.

 Характерно, що історичний час української культури не має тяглості, неперервності: на кожному з етапів її розвитку еволюція обривалась на стадії "набирання висоти". Татаро-монгольська навала, руйнація Січі, Велика Руїна, серія акцій по викоріненню української мови та культури в другій половині ХIХ ст., геноцид 30-х щоразу повертали націю до необхідності нового відродження, але кожного разу з усе більшими втратами. Природно, те ж саме можна сказати і про національне самоусвідомлення, яке також неодноразово переривалось на найвідповідальніших стадіях свого формування. Фактично єдиним неперервним процесом української культури був процес послідовного і всебічного її деконструювання.

 Відтак культура отримала спотворену лінію розвитку, незмінну ретардацію( тобто затримку - прим. ред.) в освоєнні нового. Iсторичний час української культури - це час навпаки: культура мусить постійно повертатися назад, відвойовувати втрачені явища і відстоювати своє право на них, а також просити дозволу на існування того, що відібрано, у тих, хто його відібрав. Так, українська православна церква має просити дозволу на автокефалію в російської церкви, яка цей дозвіл може дати, а може й не дати, в залежності від актуальної на даний момент кон'юктури у великодержавній політиці.

 З України знято і експропрійовано захисний історико-культурний шар, що й дозволило перетворити її на полігон різноманітних політичних експериментів та ідеологічних спекуляцій. Зараз вона потребує, в першу чергу, не перерахування своїх здобутків, а усвідомлення втрат. Паралельно з теоретичним відтворенням реальної духовної історії України, життєво необхідним є дослідження форм геноциду, застосовуваних до нації впродовж віків, та цілковитий нонконформізм у підході до цієї теми. А насамперед українська культура потребує захисту у вигляді державної опіки. Тоді стане можливим відтворити її реальне обличчя і забезпечити повноцінну еволюцію у майбутньому. Стане, нарешті, і справді можливим "Відродження нації".

===========

ТОВАРИСТВО  "УКРАЇНА-СВІТ" В ДОНЕЦЬКУ

Володимир Білецький, керівник Донецького відділення Товариства "Україна-Світ", професор Донецького державного технічного університету, доктор технічних наук

Відома громадська організація "Україна-Світ" опікується справами наших земляків у всьому світі, збирає і видає книжки, довідники про українців в Америці і Канаді, Австралії і Європі, Росії, Азії, зорганізовує мистецькі зустрічі, концерти, фестивалі української культури і ще робить багато справ задля збереження і розвитку світового українства. Саме вона є одним з чільних організаторів ІІІ-го Всесвітнього форуму українців, який відбудеться 17-21 серпня у дні святкування 10-ї річниці незалежності України. Про діяльність Донецького відділення Товариства "Україна-Світ" розповідає її керівник, професор Донецького державного університету, доктор технічних наук Володимир Білецький.

Донецьке відділення Товариства постало чотири роки тому на базі Донецького українського культурологічного центру. Наголошу, що на той час центр, який працює з 1994 року, вже мав суттєвий досвід роботи з діаспорою, виконував спеціальну програму "Міст", яка передбачала широкий аспект заходів співпраці із західною та східною українською діаспорою. До суттєвих дій центру та його членів слід віднести організацію і проведення в 1995 р. разом з УНСоюзом у Філадельфії ряду зустрічей в рамках конференції "Досвід українських громадських організацій", організацію з американським товариством "Золотий Хрест" у Лігайтоні Американсько-Української Літньої молодіжної школи для обдарованих дітей Донбасу, опрацювання архіву відомого письменника, есеїста з Чікаго Івана Боднарука і випуск друком разом з ТУМ Чікаго книги цього автора в Україні "Між двома світами" (1996), участь у програмі випуску газети "Козацький край" для нащадків козаків на Кубані, Подонні та в Україні. Тому ми радо взялися за роботу вже під "дахом" Товариства "Україна-Світ". Що вдалося зробити?

Донецьке відділення Товариства разом з УКЦентром, НТШ, Краснодарським регіональним відділенням Міжнародної академії інформатизації за підтримки централі Товариства "Україна-Світ" підготувало і видало в 1998 р. навчальний посібник-хрестоматію з української літератури Кубані (укладачі В. Оліфіренко та В. Чумаченко). Це по суті перший посібник для шкіл Кубані, Подоння, Приазов'я, де вперше системно подається матеріал з української літератури саме Кубані і для Кубані. Це перший посібник із запланованої серії "Підручники для діаспори". Другий готуємо зараз, його робоча назва "Слобожанська хвиля". В 1999 р. підготували і видали друком поетичну збірку шахтарського поета І.Герасименка, який родом з с. Біла, що на межі Курської та Білгородської області, оспівує в своїх віршах цей край, його людей, природу.

Тривалий час в журналі "Схід", який видає УКЦентр, ми готуємо і друкуємо в рубриці "Діаспора" матеріали про життя і діяльність відомих українських політичних і культурних діячів за кордоном, надаємо їм слово, знайомлячи донбаський та й всеукраїнський читацький загал зі світом діаспори. Так побачили світ статті В.Біляїва з Вашіингтона, Храпливої-Щур з Канади, В.Чумаченка з Краснодара, В. Білинського зі США, М.Бірюка та В. Іскри з Воронежа, В.Мокрого з Кракова та багато ін. Статті фахового рівня, суто ексклюзивні, деякі є певного роду відкриттями - як, скажімо, перша публікація спогадів Ерастова – чільного діяча українства Кубані на початку століття. Минулого, 2000 р. серію публікацій про кубанське українство було видрукувано в журналі "Донбас".

Різнопланова робота членів Донецького товариства включає, образно кажучи, відкриття України і Донеччини для діаспори і відкриття діаспори та світу для донеччан. Використовуючи грантові можливості, члени Донецького відділення та УКЦентру здійснили творчі контакти з представниками української діаспори в країнах їх проживання (США, Росії, Польщі, Чехії, Канаді, Угорщині та ін.), а також приймали в себе гостей зі США, Канади. Слід згадати і фахові лекторії мистецтвознавця Валентини Тихої з української літератури на Вороніжчині, виставку там же української вишивки і допомогу Санкт-Петербурзькому українському Товариству в проведенні шевченківського свята (Валентина Рижкова), і широку акцію "Українська книга – українцям Росії", яку ми правадили ряд років і в рамках якої надіслали до східної української діаспори тисячі книг (ця акція була розпочата ще Донецьким Товариством української мови і продовжувалася УКЦентром).

Що стосується організаційного аспекту роботи донецького відділення товариства "Украна-Світ", яке й далі працює на базі більш сильної громадської організації – Українського культурологічного центру, то ми тісно співпрацюємо з Донецькою облдержадміністрацією, зустрічаємо тут розуміння і підтримку. Вважаємо правильним шлях конкретних вагомих акцій, проектів, зокрема видавничих. Великі перспективи бачаться в підключенні до роботи з діаспорою вузів, спільну постановку ряду бізнесових структур в Україні – в туристичній, видавничій та інших галузях. Певні надії покладаємо на двосторонню співпрацю з окремими громадами українців за кордоном. Підготували й узгодили таку програму роботи з українською громадою Пітсбурга.

Сьогодні ми ведемо важливу підготовчу роботу до ІІІ Всесвітнього форуму українців у Києві. Представляти у столиці Донецьк, Донеччину, та ще й у рік 10-ї річниці незалежності нашої держави, і почесно, і відповідально. Але Донецькому відділенню Товариства "Україна-Світ" є чим звітувати. Третій рік ми ретельно вивчаємо досвід впровадження в навчальний процес шкіл України та Росії підготовленого нами посібника з української літератури Кубані "Козак Мамай", маємо ідеї видання цього посібника у варіанті, адаптованому для шкіл України. Кандидат педагогічних наук, доцент Донецького національного університету і член СПУ Вадим Оліфіренко веде велику роботу по вивченню теорії і досвіду створення українського підручника для діаспори. Є цікаві ідеї співпраці Товариства "Україна-Світ" та Наукового товариства ім. Шевченка. Ряд науковців, членів товариства "Україна-Світ" присвятили свою роботу дослідженню закордонного українства. Доцент ДНУ, кандидат філологічних наук Віра Просалова підготувала і видала оригінальну розвідку про творчість "Празької школи". Доктор філологічних наук, член Товариства Валентина Соболь готує оригінальне дослідження життя і творчості видатного українського культурного і церковного діяча Дмитра Туптала, який тривалий час жив і творив у Росії. Вже цього року ми видали накладом в 1000 примірників збірку віршів "Осіння обнова" нашого земляка, члена СПУ Володимира Біляїва, який народився і закінчив школу у Донецьку, але живе в США, де став знаним журналістом і громадським діячем.

Отже, свою місію – бути своєрідним мостом між Донеччиною і діаспорою, відкривати Донеччину для українського світу і український світ для донеччан - цю місію Донецьке відділення товариства "Україна-Світ" виконує. Запрошуємо разом з нами поринути в цікавий і динамічний, сповнений енергією, талантом, подвижництвом, вірою, добротою, оптимізмом, любов'ю та іншими чеснотами великий світ світового українства. Це дозволить нам краще пізнати себе, знайти своє місце серед інших народів і культур, свідомо і творчо будувати майбутнє.

ХХХ

Довідково: Донецький культурологічний центр, його Регіональна лабораторія підручників і посібників і Донецьке відділення товариства "Україна—світ" планують у найближчі два роки підготувати і видати навчальні посібники для українського шкільництва східної діаспори.

На першій черзі до видання знаходяться посібники з української літератури "Слобожанська хвиля" для Курської, Білгородської та Воронезької областей і "Волзька хвиля" для українських дітей Середньої Волги—Самарської, Саратовської, Волгоградської областей Російської Федерації і республіки Башкортостан.

Навчальні книжки складатимуться з матеріалів українського літературного життя на цих землях, а також з творів видатних українських письменників, які жили чи перебували у цих регіонах і відтворили у своїй літературній творчості людей цієї землі, дух українства та його культуру й історію.

Предметом вивчення для українських дітей на уроках літератури рідного краю буде усна народна творчість, яка й досі побутує у цих місцях компактного поселення українців, а також творчість Й. Горленка, Г. Сковороди, Т .Шевченка, О. Афанасьєва-Чужбинського, І. Дикарєва, М. Костомарова, Д. Мордовця, В. Єрошенка, Є. Плужника, К. Буревія, Г .Михайличенка і наших сучасних письменників як у східній діаспорі, так і в Україні.

Автори-укладачі посібників враховують ситуацію з рідною мовою, що на сьогодні склалася в Російській Федерації (відсутність української середньої і вищої школи) і будують посібники на методиці рідної мови як другої, максимально насичуючи дидактичний апарат книжок довідковим і перекладним матеріалом. До кожного посібника подаються основні правила української граматики. Дидактичний матеріал будується на сучасних принципах активізації пізнавальної діяльності та розвитку образного і критичного мислення учнів.

На найближче майбутнє планується підготовка навчальних посібників з української літератури для українських школярів Зеленого Клину (Далекий Схід, Уралу , Сірого Клину (Казахстан) та Берестейщини.

===========

КНИГОВИДАННЯ, БІБЛІОТЕКИ, ДІАСПОРА

Олена Башун,

заступник директора Донецької обласної універсальної наукової бібліотеки, кандидат педагогічних наук

Минуло 10 років з того часу, як Україна стала незалежною. Мало це чи багато? Що змінилося за ці роки?

Роль книги та друкованого слова у розбудові незалежної України має вирішальне значення, бо формує суспільно-громадську думку, ментальність українського народу, сприяє розвитку економіки, впливає на духовно-культурне життя та відродження українських традицій.

Процеси становлення Української держави проходять важко і поки що у більшості сфер життя спостерігається спад, який не обминув і книговидавничу галузь, хоча вона поряд з економікою є найважливішою у розбудові держави.

Аналіз розвитку книговидавничої сфери, книгопостачання бібліотек, як головних розповсюджувачів інформації, свідчить про значне зменшення видання книг, періодики та забезпечення бібліотек літературою.

Подані нижче дані демонструють процеси, що проходять в Україні у книговидавничій справі (за даними Книжкової палати України. – Друк України: стат. збірник).

Таким чином, процеси книговидання вирізняються коливанням і нестабільністю, спостерігається поступове збільшення видань українською мовою.

 Останнім часом значно зменшились надходження книг до бібліотек, на жаль, в Україні, незважаючи на прийняття Закону "Про обов'язковий примірник творів друку", питання забезпечення регіональних бібліотек обов'язковим примірником не вирішено, тому обласні бібліотеки не мають всієї книжкової продукції, що виходить у державі.

 Прослідкуємо на прикладі Донецької обласної універсальної наукової бібліотеки зміни, що відбулися за останні 10 років.

За 10 років на 100 тис. примірників збільшився фонд бібліотеки, значно збільшилася частка як самого фонду української книги (майже на 40 тис. прим.) , так і видача україномовної літератури ( майже на 103 тис. прим.). Зменшилась щорічна кількість нових надходжень, але збільшився відсоток української книги серед нових надходжень. Все це свідчить про зміну ситуації з українською книгою в бібліотеках України.

Після здобуття Україною незалежності бібліотеки розпочали велику роботу по формуванню фонду україніки, в тому числі і зарубіжної. Бібліотеки повинні були представити правдиву історію України, донести до читача літературу про невідомих письменників, борців за вільну Україну. Саме тому було поставлено завдання зібрати все, що видавалося в Україні. Донецька бібліотека проводить велику пошукову роботу, щоб знайти необхідні видання читачам і забезпечити повноту інформації. Для цього зараз використовуються сучасні технології - серед них вирішальне значення має Інтернет, доступ до якого читачі бібліотеки мають з 1996 року, видання на CD-ROM.

Плідна робота по популяризації української літератури у різних напрямках сприяла тому, що майже у п'ять разів збільшилася її книговидача. Для цього в бібліотеці проходять книжкові виставки, перегляди літератури, дні інформації, літературні, музичні вечори, читацькі конференції та презентації. Щорічно в бібліотеці всіма відділами, а їх 23, проводиться понад 600 різноманітних заходів.

Їх тематика разноманітна. Ось деякі з них "Тримай хаточку як у віночку: традиції українського житла", "Мова рідна, слово рідне", "Різдво, коляда - традиційні свята українців", "Українська вишивка:традиції та сучасність" та багато інших, бо перерахувати все проведене за 10 років незалежності неможливо. В бібліотеці працює "Українська світлиця", клуб цікавих зустрічей. Доповненням до фонду україніки є копітка робота бібліотеки по збиранню зарубіжної україніки. Для цього з 1993 року розпочато листування більш як з п'ятьдесятьма організаціями та приватними особами з різних країн, де проживає українська діаспора, - США, Канада, Австралія, Німеччина, Бєльгія тощо. Опубліковано декілька статей про Донецьку обласну бібліотеку та з проханням про надсилання літератури в газеті "Свобода", що виходить у США і розповсюджується в різних країнах. Ця робота допомогла сформувати фонд зарубіжної україніки, який допомагає нашим читачам дізнатись про невідомих письменників, правдиву, а не приховану історію України. Всього за 10 років бібліотека отримала біля 10 тис. книжок. Цьому сприяли такі організації та окремі особи: Український Народний Союз (У. Дячук), Наукове товариство ім. Т.Шевченка (С. Андрушків), Шкільна Рада (Є. Федоренко), Товариство української мови ім.Т.Шевченка (Чикаго,В. Боднарук), Товариство допомоги Україні (Чикаго, Б.Ткачук), Дарія та Василь Маркусі, Володимира та Пилип Думуси, Галина та Іван Норки, П. Пундій, Є.Стецьків, М. Тарнавська, І.Сарвадій, Є.Бачинський, С.Стахнів, О.Папиц, Л.Филяк-Ткаченко, М.Дейчаківський, О.Гриньків, С.Галущак, К. Довбенко, М.Дзядик, А.Кулик, М.Когут та інші. Всіх перерахувати неможливо. Повний їх перелік подано на сервері бібліотеки. Низький уклін і подяка всім, хто допомагав Донецькій ОУНБ. Нового імпульсу ця робота отримала після відкриття у Донецькій ОУНБ бібліотеки канадсько-українського центру при сприянні Канадського товариства приятелів України міста Торонто. На час відкриття у 1994 році фонд цієї бібліотеки нараховував біля 10 тис. примірників. Щорічно він поповнювався новими надходженнями з Канади по 1-2 тис. примірників. Завдяки такому багатому фонду зарубіжної україніки захищено декілька дисертацій на матеріалі бібліотеки, підготовлено і видано книжки та методичні матеріали для студентів. Тут зібрано неоціненний скарб для науковців, викладачів, студентів та всіх, кому цікаво знати про Україну та українців більше.

Перебування в США на ХVІ міжнародній українознавчій конференції в Урбані - Шампейн в 1997 році та участь у 2000 році в складі делегації за програмою "Громадські зв'язки", фінансованої урядом США, дозволило зустрітись з тими, хто допомагав бібліотеці та встановити нові контакти, познайомитись з життям української діаспори. Особливо вразила різноманітність життя української громади та збереження українських культурно-духовних традицій, бажання допомагати Україні у час її становлення як держави. Зустрічі в Америці залишили теплу згадку про наших співвітчизників, яких доля занесла далеко від Батьківщини. Всі зустрічі були цікавими і зворушливими, українці скрізь залишаються українцями. Набуті контакти підтримуються і сьогодні. Завдяки можливостям Інтернет спілкування з нашими співвітчизниками проходить оперативніше. Кожного понеділка ми проводимо інтернет-конференції в реальному часі - т. зв. чати з діаспорою Пітсбурга. У серпні чекаємо у Донецьк делегацію з 10 осіб з Пітсбурга. Це буде вже четвертий візит гостей з Пітсбурга, який є містом - побратимом Донецька.

Багато змінилось за ці 10 років. Ми дізнались багато нового, інформація стала відкритішою, як і наші кордони. Жити стало цікавіше. Є перспективи розвитку. Ми віримо, що Україна подолає свої труднощі і народ, що заслуговує на краще за століттні страждання, житиме краще.

============

Журнал "ДОНБАС" відкриває український світ

Віктор Логачов,

член Спілки письменників України, головний редактор журналу "Донбас"

Так сталося історично, що творчий потенціал українців є не тільки в Україні, але й у Канаді, США, Бразилії, Австралії, ряді країн Європи, Російській Федерації та інш. Слова "нашого цвіту – по всьому світу" стали крилатими. Але при цьому ми ще нещодавно мало знали про творчість наших земляків у краях далеких. Відкрити український світ для сучасників і, головно, молоді – наш обов'язок.

 Журнал "Донбас" протягом останнього десятиріччя видрукував ряд випусків, посібників для шкіл та вузів, де часто вперше читач зустрічається зі своїми земляками-донбасівцями – письменниками, поетами, які живуть і творять сьогодні в діаспорі. Доля не була до них лагідною, репресії сталінської доби, голодомор, суворі реалії війни змусили їх покинути свою домівку, свою землю і шукати кращої долі у світах. Але серцем і мислію вони залишалися в Україні, жили для неї, творили для неї, сподівалися, що рано чи пізно настане час, коли їх почують, коли рідні люди, рідний народ, земляки прочитають їх слово, виплекане і вистраждане для України і в ім'я України.

І цей час настав. Сьогодні ми, редактори літературно-художніх і публіцистичних журналів, члени Спілки письменників України, повинні налагодити найтісніші творчі контакти з колегами в діаспорі. Наша місія – відкрити великий і багатогранний, талановитий український світ нашому сучаснику. Саме так діяв останні роки журнал "Донбас". По-перше, до його редакційної колегії було запрошено відомого в діаспорі поета Володимира Біляїва, який народився і виріс на Донеччині, а нині живе в США. З'явилася нитка зв'язку з українською Америкою. По-друге, ми зміцнили і розширили творчі зв'язки з нашими земляками в Росії, в Москві, на Кубані. У 2000 році випустили спеціальний випуск "Донбасу", присвячений донецько-кубанським контактам. До цього підготували і видали цілі збірки "Дума і пісня" (1993), "Таємниця духовного скарбу"(1994), "Уроки правди і добра"(1995), де поряд з історико-етнографічними нарисами про українство в Україні, зокрема на Донбасі, подали ряд літературних портретів і творів поета В. Голобородька, письменників В. Гайворонського (США), В.Бендера (США), Е.Андієвської (ФРН), В.Біляїва (США), Х.Алчевської, Т. Осьмайна (США), М.Шаповала (Сріблянського), Я. Славутича (Канада), В. Винниченка, М. Осадчого. Сьогодні ці книги, які рекомендовані Міністерством освіти як посібники для середніх шкіл України з народознавства, літературного краєзнавства, працюють у школах Донбасу. Якщо врахувати, що перші наші видання з'явилися в школах краю шість років тому, а накладу виданих книг (бл. 80 тис. прим.) цілком достатньо для забезпечення шкіл Донбасу, то можна з упевненістю говорити, що молоде покоління України вже знає про майстрів слова у всьому світі. І це є нова якісна відміна нашої нової доби.

==========

 "МИ НЕ РОЗЛУЧАЛИСЬ З ТОБОЮ, УКРАЇНО"!

(Слов'янський педагогічний і українське зарубіжжя)

Василь Горбачук,

професор, декан філологічного факультету Слов'янського державного педагогічного інституту

Наша співпраця з діаспорою почалася влітку 1994 р., завдяки щасливому випадку – саме в цей час у Слов'янську гостював у родичів професор Ратґерського університету (Нью Йорк, США) Віталій Кейс. Завітав на кафедру української мови та літератури нашого інституту, перейнявся проблемами, а в 1995-96 рр. прийнявши наше запрошення, семестр викладав у нас курс української літератури діаспори та англійської. Повернувшись до США, В.Кейс, людина глибока й достойна, заснував "Комітет допомоги школам Донбасу", завдяки якому проведено ряд наукових експедицій спільно з НАН України, видано підручник "Барви української мови". Науково-дослідний Центр "Південна Слобожанщина", яким я керую, провів ряд унікальних досліджень, які склали основу трьох кандидатських дисертацій з мовознавства. До цього стик Донецької, Луганської та Харківської областей у діалектному, фольклорному та етнографічному плані являв білу пляму. Сьогодні ж, завдяки співпраці з Комітетом, ми маємо когорту молодих науковців (С.Семанчак, Є.Ткаченко, Г.Скиба), які присвятили свої дослідження мовним процесам на Сході України та самі готують вчителів-мовників для шкіл Донбасу, розбудували етнографічний музей (С.Швидкий), створили у 1996 Бібліотеку української зарубіжної літератури. Крім В.Кейса книги для нашої "бібліотеки діаспори" надіслали Г. Черінь (Флорида, США), проф. Українського вільного університету О.Горбач (Мюнхен, ФРН), пані А.Кулик та Г.Костюк з Вашингтона, В. Воловодюк (Нью Гейвен, США), пані М. Білоус-Гарасевич, Б. Мацків (Канада), поет Яр Славутич. Знайомлячись із фондами бібліотеки, ми, виховані за радянського режиму, справді знову відкриваємо для себе Америку: яке сузір'я імен! Який велетенський острів нашої культури був злою волею відгороджений від України! Є. Маланюк, Л. Силенко, Д. Донцов, Ю. Клен, Т. Осьмачка, В. Барка, О. Ольжич, О. Теліга, Б. Кравців, Б. Рубчак та багато інших несли світові правду про Україну. Їх твори сьогодні вивчаються, на їх основі пишуться дипломні та дисертаційні роботи.

Ми щиро вдячні В.Воловодюку, Л.та І.Заколотним, Т.Костюку, Н.Мірчук, В.Кузьмич та інш. за підтримку. 152 іменні стипендії від діаспори одержали за останні 5 років наші студенти-відмінники. Допомога діаспори щедра і безкорисна, вона зміцнює відчуття єдності українства. Сутність української діаспори М.Білоус-Гарасевич сформулювала в назві своєї книги: "Ми не розлучались з тобою, Україно!".

===========

Донецьк і Пітсбург – розвиток двосторонніх відносин з українською громадою США

Людмила Новакова,член кординаційної ради донецької обласної спілки "Громадські ініціативи", заслужений працівник культури

З 1996 року американський уряд фінансує проведення в Україні програми "Громадські зв'язки", що передбачає стажування у США фахівців різних галузей. Це дозволяє ознайомитись з американським досвідом та налагодити дружні стосунки між громадянами наших країн. За ці роки з Донеччини перебували у США понад 200 осіб. А саме - працівники місцевої влади, юристи, бізнесмени, журналісти, екологи, представники громадських організацій, працівники соціальних служб, медики. У наступному році планується стажування тих, хто працює з інвалідами та вирішує проблеми сімейного насилля.

Пітсбург – основне місто, де проходять стажування донеччани. Їх програму забезпечує Pittsburgh Council for International Visitors (PCIV).Координатор програми в Пітсбурга –Степан Галущак. Українська громада Пітсбурга докладає багато зусиль для розвитку дружніх відносин, знайомить з життям української діаспори в США, приймає вдома учасників програми на час стажування, допомагає українським організаціям та установам. Міста Донецьк і Пітсбург мають давню історію своїх відносин. Наприкінці 80-х років здійснено обмін делегаціями: донеччани возили у Пітсбург фотовиставку, а делегація журналістів з Пітсбурга знімала в Донецьку фільм. На початку 90-х років у Донецьку, при сприянні української громади Пітсбурга, було проведено виставку "Американський дизайн". Пізніше дружні стосунки розвивалися далі. В Пітсбурзі було створено товариство Пітсбург-Донецьк, аналогічне товариство було створено і в Донецьку. Було підписано угоду про співдружність. Програма "Громадські зв'язки" надала нового імпульсу розвитку співробітництва між нашими містами. З метою розширення контактів між Донецьком і Пітсбугом у 1998 році було створено донецьку обласну спілку "Громадські ініціативи", що об'єднує всіх, хто пройшов стажування у США або бажає сприяти розвитку відносин між громадянами США та України у різних сферах життя. У 1999 році українська громада Пітсбурга обирає головою товариства Пітсбург-Донецьк Степана Галущака і доручає підписати угоду про надання нашим містам статусу міст-побратимів. Для підписання угоди у серпні 1999 року до Донецька приїжджає делегація з шести представників української громади Пітсбурга. Двостороння угода була підписана мерами обох міст.

З метою поширення в США інформації про Донецьк у лютому 2000 року в місті Пітсбургу проведено день міста Донецька, в якому брали участь журналісти з Донеччини. Завдяки проекту, розробленому PCIV, став можливим приїзд Ронди Коаст та Сюзен Кук у Донецьк для проведення циклу лекцій з бізнесу, що проходили в різних установах міста. Розвивається проект обміну студентами між Пітсбургським університетом та Донецьким національним університетом. Створено web-сторінку спілки. При підтримці американського уряду в Донецькій обласній науковій бібліотеці відкрито IATP – центр доступу та навчання Інтернет для всіх учасників обмінних програм США . За його роботу відповідає ІREX (Міжнародна рада наукових досліджень та обмінів). Центр надає можливість багатьом продовжити контакти з колегами із США, використовувати Інтернет, пройти навчання по створенню власних houm-page. Інтернет дає можливість усунути кордони між нами й оперативно спілкуватись по електронній пошті або у чаті, що проходять щопонеділка. У травні проектом "Гармонія" проведено декілька семінарів-тренінгів для тих, хто проходив стажування у США. Це дало можливість отримати нові знання з проблем менеджменту, фандрейзингу, комп'ютерних технологій.

Символом дружби між нашими містами є посаджені групою екологів дуби у Пітсбургу та Донецьку. Для посадження було обрано дерево дуб за його могутність і довговічність, як символ довголітньої нашої дружби.

 Двосторонні стосунки з українською громадою Пітсбурга тривають. У серпні 2001 року для святкування 10-ї річниці незалежності України та Дня міста і Дня шахтаря у Донецьк прибуває делегація з 10 мешкаців Пітсбурга. Донецька обласна спілка "Громадські ініціативи" підготувала програму їх перебування на Донеччині, що включатиме різноманітні зустрічі, участь у святкових заходах. Це сприятиме подальшому розвитку стосунків громадян США та Донеччини.

==========

КАНАДСЬКО-УКРАЇНСЬКА БІБЛІОТЕКА В ДОНЕЦЬКУ

Людмила Мочалова

Історія цієї бібліотеки починається з 1994 року. Саме тоді почав реалізовуватися в Україні цікавий проект наших земляків з Канади (Торонто), які, бажаючи допомогти своїй Батьківщині, об'єдналися в Товариство "Канадські приятелі України". Ідея полягала у створенні мережі канадсько-українських бібліотечних центрів в областях України з фондом книг і журналів, які видані у видавництвах української діаспори. Одна з цих бібліотек була відкрита в Донецьку того пам'ятного 1994 року.

На урочистому відкритті бібліотеки канадсько-українського центру був присутній посол Канади Франсуа Матіс.

Незмінним куратором бібліотеки є відомий український письменник з Канади, голова Товариства "Канадські друзі України" Степан Горлач, який кожного року, як перелітний птах, відвідує бібліотеку канадсько-українського центру на Донеччині.

Головою проекту "Канадсько-українські бібліотечні центри" декілька років був Іван Кузик, зараз Микола Колодка, а його заступником Ярослав Семчишин.

Постійним спонсором, який забезпечує пересилку літератури, є Марія Фішер-Слиж.

Створення престижного міжнародного закладу на Донеччині сприяло збагаченню духовнос-ті, зміцненню дружніх контактів між Україною і Канадою. двох держав. Ця бібліотека унікальна, бо тут зібрані книжки і журнали виключно з української діаспори, які видані поза межами України.

Сьогодні фонд бібліотеки канадсько-українського центру налічує більш як 20 тисяч видань, половина з яких складають книжки українською та англійською мовами. Основу фонду бібліотеки канадсько-українсько-го центру становлять дослідження з історії України, літературознавства, мовознавства, художня література, книжки з філософії, теології, економіки, історії, культури, мистецтва.

Унікальні довідкові видання ("Енциклопедія українознавства", "Українська мала енциклопедія" та інші) дають змогу досконало познайомитися з минулим і сучасним України. Суттєвим доповненням до ен-циклопедій є література історичної тематики, а це - 10-томне видання праць Михайла Грушевського, роботи Володимира Винниченка, Дмитра Дорошенка, Наталії Полонської-Василенко, Івана Крип`якевича та інших авторів. У фонді бібліотеки представлені видання, які відтворюють історичне минуле окремих регіонів України,— Галичини, Гуцульщини, Слобожанщини тощо. Багато книжок про відомих історичних діячів – І.Мазепу, Б.Хмельницького, П.Сагай-дачного та інших.

Багато корисного для читачів можна знайти з питань національно-го відродження, народознавства, розвитку народних свят, традицій, обрядів. У фонді більш як 200 нотних видань, понад 100 грамплатівок.

Художня література представлена іменами, які повернулися до нас лише в часи незалежності України: Івана Багряного, Василя Стуса, Василя Симоненка, Миколи Хвильового, Миколи Зерова, Богдана Лепкого, Миколи Руденка, Докії Гуменної, Емми Андієвської та багатьох інших авторів.

Періодичні українські видання представлені такими виданнями, як "Сучасність", "Український історик", "Молода Україна", "Наше життя", "Жіночий світ", а також різноманітними щорічними альманахами Українського Народного Союзу, "Нового шляху", "Гомону України" та ін. Статті з пе-ріодичних видань суттєво доповнюють фонд бібліотеки.

Англомовна частина фонду не менш цікава. Особливої уваги заслуговують енциклопедичні видання "Вrіtanіса", "Саnadianа" , "Тhе Аmeriсаn Еducation Еncyclopediа", "Еncyclopedia in Ukraine"/. Широким поштом користуються періодичні видання "Сhateleane", "Life", "Home", "Canadian eiving", "Fishion", "Flare", "National geographic".

Співпрацюємо з клубами "Чарівниця", "Світлиця". За допомогою цих клубів у бібліотеці постійно влаштовується багато виставок декоративно-прикладного мистецтва, які допомагають глибше пізнати українські традиції, познайомитися з народними майстрами Донеччини.

3 1996 року в бібліотеці існує клуб цікавих зустрічей, що влаштовує різноманітні літературні вечори, присвячені видатним митцям українського слова.

Бібліотека канадсько-українського центру - це не тільки інформацій-ний центр, але й місце спілкування людей, які не байдужі до української культури. В бібліотеці зустрічаються читачі різних переконань та партій-ної приналежності, яких об'єднує любов до української літератури. Фонд бібліотеки канадсько-українського центру дає можливість побачити світ іншими очима стати національно свідомою людиною. Саме цьому сприяють наші земляки з далекої Канади, які все своє життя й сили віддають служінню інтересам України. Так, наприклад, користуючись фондом бібліотеки канадсько-українського центру, багато читачів захистили свої дисертації (з питань історії, екології, історії УПА в Донецьку, релігії і т.ін.).

Крім того, завдяки літературі діаспори вийшло багато навчальних посібників на допомогу школярам та студентам вищих навчальних закладів. Серед них чудове видання Віри Просалової "Поезія "Празької школи"; "Енциклопедія українознавства", автор-укладач Вадим Оліфіренко; Петра Лавріва "Історія південно-східної України".

В 1999 році Бібліотека канадсько-українського центру відзначила свій перший ювілей, 5 років від дня відкриття, на якому був присутній Степан Горлач.

Степан Горлач – автор відомих в Україні та поза її межами видань: роману "Богдар", книги афоризмів канадських українців, автобіографічних повістей "Могута" і "Життя на вістрі пригод" та щоденника "Хрестини незалежності".

До Дня Незалежності планується провести в обласній науковій бібліотеці читацьку конференцію за книгою Петра Сороки "Степан Горлач", що вийшла у Тернополі в 2000 році.

Бібліотека канадсько-українського центру за віком ще досить молода, але вона вже має досвід роботи на ниві відродження української культури. При сприянні бібліотеки відкрито два українських центри: у Харцизьку та Ясинуватій, куди передано частину дублетної літератури з Канади, щоб дати можливість читачам окремих районів Донеччини позна-йомитися з діаспорною літературою. Це - ще одне свідчення, що такі біб-ліотеки необхідні і користуються зацікавленістю широкого загалу читачів.

===========

Підручник з української літератури у західній діаспорі: минуле, сучасність і перспективи

Вадим Оліфіренко, доцент, к.п.н.

Історія української діаспори і, зокрема, її освіти— багатоаспектне суспільно-культурне і політичне явище, в якому історія української школи і викладання в ній одного з провідних українознавчих предметів— української літератури —займає у процесі культурного виживання і збереження української ідентичності надзвичайно важливе місце.

З усього різноманіття культурно-політичного життя українства для нас є важливим розглянути чинники, які спонукали і спонукають українські громади до утримання і розвитку власної школи (рідношкільної суботньої, недільної, чи державних шкіл різних типів) й оригінальних підручників, розглянути особливості навчальної книжки з літератури для дітей середнього і старшого шкільного віку та простежити роль суспільних, літературних і педагогічних чинників у формуванні змісту навчальних книжок та спробувати накреслити перспективні лінії розвитку її розвитку.

Підручник з української літератури є багатофункціональним педагогічним явищем, що розвивається за об'єктивними законами удосконалення навчальної книжки і є підвладним впливам педагогічної науки і запитам суспільства в галузі освіти. Протягом майже двох століть вітчизняна методика літератури накопичила важливий досвід створення навчальної книжки з рідної літератури у Галичині, у підросійській Україні, в епоху Центральної Ради, у радянський період української школи, за фашистського панування на землях України. Важливий внесок у науку створення навчальної книжки з літератури додає освіта у західній діаспорі.

У західному українському зарубіжжі (Західна Європа, США, Канада, Бразилія, Аргентина та ін.) протягом ХХ століття виробилося кілька оригінальних типів підручників з української літератури, зміст і структура яких були зумовлені здобутками українського літературного процесу, досягненнями українства у галузі освіти в метрополії і в діаспорі та особливостями суспільно-культурного життя українських громад у країнах нового поселення.

Аналіз навчальної книжки в діаспорі дозволяє зробити висновок, що процес створення підручників літератури для початкової та середньої школи західної української діаспори пройшов кілька етапів свого розвитку.

Перші переселенці до західного світу не мали можливості з різних причин видавати для українських дітей власні підручники. Дорослі послугувались у перші роки еміграції книжками з батьківщини, де процес їхнього видання був добре налагоджений. Ось який перелік книжок для читання вихідцями з України виявив один з перших дослідників історії українських поселень в Америці Ю.Бачинський: " Сіменович, вибираючись до Сполучених Штатів, повіз із собою книжечки львівської "Просвіти" і видрукувані до того часу томи "Історичної бібліотеки", видаваної Олександром Барвінським, і до курсів для неписьменних "Підручник до легкого і скорого виучення читати і писати молодих і старих", враз із потрібними до того приладами укладу народного вчителя М.Константиновича, а для хорів, які також задумав закладати між іммігрантами, збірник українських квартетів "Кобзар" (виданий у Львові 1884 р.), випущені до того часу випуски "Бібліотеки музичної" (видаваної у той час кількома учнями львівської академічної гімназії) й інші квартети, які кружляли у той час у відписах між тодішньою українською громадою" [1].

Що ж до навчальної книжки для дітей, зокрема читанок, то їх також у перші десятиліття еміграції до Америки привозили з Галичини.

Так, у Бразилії на початку ХХ ст. використовувались такі букварі та читанки, видані в "старому світі": перший клас : буквар А. Крушельницького; другий клас: друга читанка А. Крушельницького; третій клас: третя читанка А. Крушельницького; четвертий клас: третя читанка С.Черкасенка.

Інші українознавчі предмети вивчали за підручниками І. Крип'якевича (історія), Рудницького (географія), Бер Поля (природознавство) [2].

Та незабаром, у нових географічних і суспільних умовах Америки, куди потрапили українські переселенці, підручники з рідного краю вже не могли задовольняти українських дітей і їхніх батьків.

Аналогічною була і ситуація і в США, де " наука відбувається на старокрайових підручниках" і незвичайно применшує у дітей поступ у науці. Діти раз по раз потрапляють на слова, котрих не розуміють і які годі їм як слід втовкмачити, бо речей, які поодинокі слова означають, вони ніколи не бачать, приміром, "село" або назви знарядь рільного господарства, яких дитина міського фабричного або копальняного робітника ніколи не бачила [3].

Закономірно, що така мовна ситуація стала поштовхом до підготовки оригінальних навчальних книжок, які б враховували особливості навколишньного світу.

Отже, українським педагогам у діаспорі доводилося вирішувати у навчальному процесі три актуальних проблеми: мовну, ідеологічну і виховну. Треба відразу сказати, що з цими завданнями українська освіта в діаспорі успішно справилася.

Характерними для українського шкільництва у країнах західної півкулі після Другої світової війни стали спільні науково-методичні принципи і підходи в організації навчально-виховного процесу та у створенні підручників і посібників українознавчого змісту. Часто підручники з літератури, укладені в одній країні, застосовуються для навчання українських дітей в інших. Так, наприклад, читанки педагога Марії Дейко з Австралії (видані в Англії) активно використовуються як

у самій Австралії, так і в США і Канаді. Читанки І. Боднарчука, укладені педагогом для навчання українських канадських дітей, вивчаються українськими дітьми у Бразилії і в Сполучених Штатах Америки , в українських суботніх школах Західної Європи. Видавалися ж вони Шкільною Радою у Нью-Йорку.

Один із активних авторів і видавців ряду читанок і підручників з літератури в Канаді П. Волиняк вважав необхідним знайомити українських дітей з основами граматики рідної мови, з кращими творами української літератури, історією, фольклором, частково з географією, власне з українознавством.

 Зокрема про навчально-виховні засади своєї читанки для 3 класу "Київ" для вчителів-словесників і батьків він писав: "Укладаючи цю читанку , я ставив такі завдання: 1.доступність текстів для дітей, 2.різноманітність тематики, щоб дати найбільшу кількість слів, 3.різноманітність авторів — від клясиків до сучасних письменників з України і з еміграції, 4.територіяльна різноманітність тем, щоб дати дитині уяву не про якусь одну частину України, а про її цілість. Тут я свідомо наголошую матеріяли з Східньої України (Донбас), і півдня її (Крим, Озівське море), ураховуючи, що з цими частинами України не обізнані не тільки учні, а й багато еміграційних вчителів" [4].

Протягом десятиліть, після Другої світової війни, в західному українському зарубіжжі сформувалося ряд шанованих авторів підручників з літератури для середньої школи, найбільш відомими стали педагоги І. Боднарчук, М. Дейко, П. Волиняк, К. Кисілевський, В. Радзикевич, М. Овчаренко, Д. Нитченко, Є. Федоренко, С. Гаєвська, Ю. Любінецький та ін. Їхні підручники десятками років вивчаються українськими дітьми в США, Канаді, Бразилії, Аргентині, у країнах Західної Європи та Австралії.

Навчальну літературу, видану нью-йоркською "Рідною школою", можна зустріти практично в усіх країнах західної півкулі, де мешкають українці і де діють українські школи. У 90-х роках ці книжки стали з'являтись і в Україні у вигляді подарунків для шкіл від діаспори.

Основними центрами видань підручників для українських дітей стали Філадельфія, Нью-Йорк, Баунд-Брук (США), Торонто (Канада) та інші міста, де утворились розвинені українські науково-методичні центри.

 До змісту навчальної книжки з читання у початкових класах ,з літератури для середніх і старших класів , до хрестоматій входять високохудожні твори класиків української літератури і сучасних талановитих українських авторів, фактично невідомих українському радянському літературознавству і читачам в Україні до початку 90-х років ХХ ст., і, зрозуміло, твори яких у школах Радянської України не вивчались. Це, зокрема , літературні здобутки таких письменників, як Роман Купчинський, Богдан Кравців, Олена Теліга, Олег Ольжич, Докія Гуменна, Наталена Королева, Улас Самчук, Іван Багряний, Євген Маланюк, Дмитро Чуб, Яр Славутич, Леонід Полтава, Олекса Кобець; дитячих письменників Романа Завадовича, Лесі Храпливої та ін.

Для учнів старших класів допоміжним посібником для вивчення літератури стала навчальна книжка Дмитра Чуба з Австралії "Елементи теорії літератури".

Для вчителів було видано кілька посібників з методики літератури Кисілевського К., Шкандрія Б. і Кисілевської-Ткач Л. [5] та ін.

З українських радянських письменників вибирались для читанок і підручників твори, позбавлені ідеологічної кон'юнктури, уславлення комуністичного режиму тощо. Треба відзначити, що коло цих письменників було надзвичайно вузьким і воно включало із радянського літературного процесу 30-80 років лише ранніх Павла Тичину та Максима Рильського, деякі вірші Володимира Сосюри і невеликі уривки із творів Юрія Яновського. З дитячих письменників можна зустріти у читанках твори Н.Забіли, інколи—О.Іваненко та О.Копиленка.

Проблеми змісту шкільного підручника гостро хвилювали й керівництво українськими православними парафіяльними школами в США, науково-методичним центром яких стала Шкільна Рада Української православної церкви (Баунд-Брук).

Основні принципи добору творів для вивчення у середніх класах у західній діаспорі сформулював у післяслові до підручника з української літератури один з авторів навчальної книжки В.Радзикевич : "Після Другої світової війни, — пише він, - ко-ли вся Україна опинилася під владою московських большевиків, українська література має можність вільно розвиватися тільки в країнах вільного світу. На українських землях пись-менники за кожну вільну думку й за кожне вільне слово му-сять каятися, якщо хочуть вдержатися при житті. Вільна укра-їнська літературна творчість розвивається, на щастя, в вільно-му світі: в З'єднаних Державах Америки, в Канаді, в країнах південної Америки, в Німеччині, Англії, Франції, Еспанії, Італії й Австралії, куди виеміґрувало багато визначних письменників. Виринули також нові, молоді таланти. Всі вони продовжують традиції української національної літератури, їхня творчість іде назустріч ясним хвилинам, в'яже українську минувшину з ясними хвилинами майбутності, коли український нарід за-живе вільним життям у своїй власній, від нікого не залежній Державі" [6].

Отже, українська педагогічна думка в діаспорі, автори підручників свідомо орієнтуються на українську класику, на сучасні художні високоморальні твори, сповнені патріотизму. Українська національна ідея стала основним критерієм у доборі творів для вивчення, не залишаючи місця творам письменників-угодників, уніфікованій радянській літературі.

До читанок для початкових і середніх класів широко включались і включаються історико-публіцистичні нариси з високим патріотичним пафосом таких авторів, як Антон Лотоцький, Іван Крип'якевич, і маловідомих письменників чи публіцистів, але переконливих оповідачів про визвольні змагання українського народу. Це, наприклад, нариси про лицарів Крут Ївги Шугай, спогади про бурхливі героїчні епізоди із бойових дій українського козацтва Михайла Марченка, розповідь про героїв Базару Михайла Павлюка (у підручнику Марії Дейко "Про що тирса шелестіла. П'ята читанка після букваря"); художньо-публіцистичні розповіді про митрополита Андрія Шептицького, про історію створення у Галичині відділів Українських січових стрільців, про підпільну боротьбу Української повстанської армії з ворогами українського народу тощо (див., напр., М. Овчаренко. Золоті Ворота, 1992). У читанках для середніх класів використовуються твори про запорозьке козацтво. Важливе місце у них займає тема християнства: дітям подаються основи християнської віри, зміст християнських вірувань і свят. У підручниках основними жанрами представлена усна народна творчість, оповіді про природу України, про пори року тощо. Такий навчальний матеріал формував і формує національно свідомих школярів, у яких послідовно розвивається історична пам'ять, формується доля України.

З плином часу, із змінами концепцій навчання, під тиском асиміляційних процесів, у середовищі українців західного світу гостро постали питання про інтенсифікацію вивчення української мови українськими дітьми з метою збереження національної ідентичності і плекання національних цінностей у країнах поселення. У кінці 80-х - на початку 90-х років ХХ століття в Канаді була розроблена педагогом О. Білаш програма інтенсивного вивчення української мови як другої, чужої. Називається вона "Нова".

Отже, з середині 90-х років розвивається тенденція в опануванні школярами українознавчими предметами уже не через українське, а в значній мірі через англійське слово. Процес американської (англомовної) асиміляції стає невідворотнім, а прагнення плекати рідну культури не затухає.

Однією з глобальних проблем, яка найбільше хвилювала і хвилює українську школу у західній діаспорі протягом десятиріч, є інтеграція українців в американське суспільство при збереженні власних національних цінностей. Українська громадськість бачила у шкільному навчанні необхідність співставлення американських цінностей з рідними українськими. Великі надії на збереження власної культури покладались на художнє слово, яке здатне було створити внутрішні комфортні умови для проживання в американському та канадському світі. Так, зокрема, у доповіді В.Голубничого на підготовчій сесії до світового конгресу українців 30 березня 1964 р. пролунала цікава пропозиція щодо розширення тематичного обрію творчості українських письменників з метою його наближення до навколишнього життя, до нових умов українського зарубіжжя.

При цьому необхідно мати на увазі, що українська педагогіка традиційно виростає з європейського гуманізму, педагогічних засад Я. Коменського, Й. Песталоцці, Ж.-Ж.Руссо, Г.Сковороди та інших видатних педагогів і філософів.

У кінці 50-х років ХХ століття, ймовірно, з приходом переконання, що Україна ще не скоро може стати вільною і незалежною і українським переселенцям ще доведеться довгий час жити на чужині, проблема вибору духовних цінностей в умовах перебування у чужому світі стала висуватись на чільне місце у навчальній літературі.

У читанках і підручниках з'явились елементи інтерактивних методів і прийомів ознайомлення дітей з навколишнім світом, їхній зміст став наближатись до учнівського життя в іншомовному оточенні, до патріотичного виховання юних українців, у яких є спільна батьківщина Україна і держава, в якій вони нині живуть зі своїми родичами. Наприклад, у "Третій читанці" (Нью-Йорк,1966 р.) укладачі прагнули показати дітям їх навколишній світ з українськими речами, символами, обрядами і звичаями у поєднанні із американським способом життя. Так, у граматичній вправі до вірша "Перед іконою Божої матері" розкривається значення слова "учитель" у такий спосіб: "Учитель учить нас української мови. Мати говорить по-українськи. Батько розмовляє зо мною українською мовою. В школі вчать нас англійської мови". А до теми "У вересні " у поясненнях додається: "У вересні починається шкільна наука в Америці, Канаді та в Європі". Нарис "У свято під час дощу" розкриває особливості американської природи: "В Америці осінь дуже мальовнича, особливо в лісах, де різноманітні кольори листя дерев радують очі глядачів..."

Прикладом застосування інтерактивних методів для позитивної орієнтації на національні цінності в умовах американської дійсності можуть слугувати читанки-підручники і хрестоматії К. Кисілевського та інших авторів-укладачів. Серед запитань і завдань для учнів К. Кисілевський (Українська читанка для V року.-Нью-Йорк—Філядельфія: Шкільна Рада, 1958) включає такі, що активізують розум дитини на пізнання українських цінностей на американському континенті в умовах іншої пануючої культури. Так, у невеличкому нарисі Лесі Храпливої з цього підручника "В американській школі" у підручнику з української літератури для 5 класу (Нью-Йорк,1958) розповідається про американську англійську тижневу школу, де вчаться діти-прибульці з різних країн світу. На прохання вчителя кожен з них розповідає про свою країну, з якої він прибув. Внутрішньої поваги до землі своїх предків сповнена розповідь юнака Миколи з України. Це розкривається у такому діалозі Миколи з учителем:

—А ти, Миколо, що нам скажеш?—спитав учитель. - Ти, здається, росіянин.

—Ні, пане! Я не росіянин, я українець!—рішуче та виразно відповів Микола.

—Добре, але ж Україна—це частина Росії, отже, це те саме.

—Ні, пане! Українці мають свою окрему мову, свою історію, визначних людей і живуть інакше, як росіяни.

—Але окремої держави ніколи не мали?!

—Мали. Ще тисяча років тому мали ми власну державу під владою князів: Ігоря, Святослава, Володимира Великого. Ярослава Мудрого та інших. А потім, приблизно триста років тому, гетьман Богдан Хмельницький відновив Українську державу, але після 140 років її існування московські царі поневолили її...

Патріотичним пафосом пройнятий нарис Ніни Мудрик-Мриц "Для Рідного Краю", де ця тема виявляється дещо в іншому ракурсі: герой оповідання, сирота з України, не тільки відчуває себе українцем в американському світі, але й прагне присвятити своє життя служінню рідному народу, Українській державі.

Отже, дітям пропонується модель поведінки національно свідомого українця, який зберігає свої національні цінності, свою національну свідомість в умовах неукраїнського оточення.

Очевидно, одним із шляхів реалізації педагогічного принципу зв'язку з життям є включення у підручники відомостей про український літературний процес у західному українському зарубіжжі, зокрема в Америці, де, як відомо, з кінця 40-х років ХХ століття, після закінчення 2-ї світової війни, почала формуватись творчість багатьох відомих сьогодні українських майстрів художнього слова. Отже, К. Кисілевський вводить для вивчення в середніх і старших класах твори українських письменників західної діаспори. Так поруч із творчими здобутками славетних класиків української літератури І. Котляревського, Г. Квітки-Онов'яненка, Т. Шевченка, Лесі Українки та ін. з'являються вірші та оповідання Р. Купчинського, С. Парфанович, О. Тарнавського, Л. Мосендза, Ю. Клена, Є. Маланюка, Б. Кравціва, У. Самчука, Д. Гуменної, Івана Багряного, Л. Храпливої, І. Савицької та ін.

Така практика у вивченні літератури поширюється на читанки І. Боднарчука, М. Дейко, М. Овчаренко, Л. Любінецького та інших авторів навчальних книжок з літератури. У цьому процесі залучення до вивчення творів письменників діаспори розширюється коло письменників, з'являються такі нові імена, як Леонід Полтава, О. Кобець, Яр Славутич, Дмитро Чуб, Р. Завадович, Г. Журба, Й. Позичанюк (Шугай), М. Щербак, Лев Орлигора, О. Тарнавський та ін. У творах цих письменників, що є закономірним, розвиваються або поглиблюються загальнолітературні українські теми із життя і боротьби в минулі роки і десятиліття в Україні, заперечуються старі форми художнього письма або відстоюються нові, модерністські.

У хрестоматії з української літератури двадцятого століття , упорядкованій Є.Федоренком і П.Мазуром (Нью-Йорк, 1978) для курсів українознавства і студентів університетів, постає розділ "Українська література в еміграції".

Аналіз основних підручників діаспори з української літератури для середніх і старших класів показує, що ця навчальна книжка має складну і продовжену у часі історію розвитку. Для навчання у школах українознавства спочатку використовувалися підручники з метрополії. Потім з'являється для початкових класів свій, зорієнтований своїм змістом на формування патріотично вихованого українського школяра, громадянина США чи інших країн перебування українців. Згодом розробляється підручник для середніх класів з літературного читання і, нарешті, підручник для старших класів, адаптований у мовному й ідеологічному відношенні. Від покоління до покоління у підручниках і хрестоматіях зростають вимоги до знань і вмінь школярів, урізноманітнюється дидактичний апарат, в якому поєднуються завдання на знання змісту і теоретичних понять з історії і теорії літератури; з'являються завдання на перевірку критичного мислення учнів.

Особливого значення набуває проблема вибору національних духовних цінностей в умовах американського способу життя й американської шкільної педагогіки. Успішне розв'язання цієї проблеми вимагає розробки спеціальної методики навчання на уроках літератури, відповідних підручників.

Назріває гостра необхідність пошуків нових підходів до навчання у школах західної діаспори, де в силу асиміляційних процесів українська мова в учнів удома вживаэться все менше і серед них падає знання української мови. Сьогоднішні підручники з літератури, які використовуються в західній діаспорі , вимагають удосконалення і, можливо, корінної переробки.

ЛІТЕРАТУРА:

1.Бачинський.Українська імміграція в Сполучених Штатах Америки.—Друге видання.—К.:Енциклопедія Української Діаспори, 1995.—С.234.

2.Див: Зінько Василь, ЧСВВ. Рідна школа у Бразилії.—Прудентополь-Апостолес: Вид-во оо. Василіян,1960.—С.170.

3. Ю.Бачинський. Українська імміграція в Сполучених Штатах Америки...—С.253.

4.П.Волиняк. Слово до вчителів та батьків//Київ.Читанка для 3-ї кляси та позашкільного читання.—Торонто:Нові Дні, 1954.—С.109.

5.Кисілевський К.Методика навчання української мови й літератури.—Нью-Йорк: Шкільна Рада УККА.—92 с. [ б.р.в.]; Шкандрій Б.Нарис методики викладання української мови.—Лондон:Спілка Українських Учителів і Виховників у Великобританії, 1970; Кисилівська - Ткач Л. Українська література у вищих клясах шкіл українознавства : Ч.1. Нарис методики навчання української літератури. — Нью- Йорк, 1983..

6.Проф. Ю.Бобровський. Загальна дидактика в наших парафіяльних школах//Наша школа, 1967,січень-березень.–С.4.

7.В.Радзикевич. Історія української літератури. Підручник для шкіл і курсів українознавства.—Нью-Йорк: Шкільна рада, 1967.—С.152.

8.Післяслово М.Дейко до свого "Букваря" (Австралія—Англія: Рідна школа, 1988.)—С.71 .

9.За свідченнями "Вісника КІУСу" (1993.—No3) двомовних канадських шкіл, які працюють за програмою "Нова" в Альберті, Манітобі і Саскачевані в середині 90-х років нараховувалося 29.

10.Гарячий мікрофон. Інтервўю з директором Методичного кабінету української мови при Канадському інституті українських студій М.Петришин //Вісник КІУСу.—1993.—No3.—С.8-13.

11.Голубничий Всеволод. Суть української культури й українська культура в діаспорі. Доповідь на підготовчій сесії для справ культури в Торонто 30-го березня 1964 р.—Торонто, 1965.—С.36.

12.Поняття активний й інтерактивний вживається нами у значенні прямої та опосередкованої міри впливу на внутрішній світ учня, на свідомий вибір національних духовних цінностей. Вважаємо, що тільки застосування обох підходів у взаємодії може дати у вихованні ефективний результат.

13.L.E.Rats, M.Harmin,S.B.Simon. Values and Teaching: Working with Values i theclasroom. C.E.Merril Publishing Co. Columbus, Ohio, 1966.



 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...