пошук:  

>> Довідник з історії України / IIIr.html

Текст-індекс >>

Авторська сторінка
Опублікував:  vesna


http://history.franko.lviv.ua/dovidnyk.htm

 

РАВИЧ ІВАН (1677 -1762) - визначний український майстер-золотар. Жив і працював у Києві на Подолі. Був лавником і райцею (радником) Київського магістрату. У 1742 побував у Німеччині, де ознайомився із золотарською справою. Виконував різноманітні замовлення на вироби (здебільшого із срібла) для монастирів, гетьманів /. Мазепи та К. Розумовського, приватних осіб. У музеях України (Національний музей історії України, Національний художній музей, Києво-Печерський державний історико-архітектурний заповідник, Полтавський художній музей, Харківський державний історичний музей, Чернігівський державний історичний музей) та Росії зберігається понад 50 робіт Р. з іменним клеймом у вигляді латинських літер "JR" (на ранніх виробах) та "IR" (пізній період). Датовані вироби збереглися, починаючи від 1717. Ранній період діяльності Р. репрезентують оправа Євангелія Видубицького монастиря (1717), водосвятна чаша (1720), оправа Євангелія Лубенського Мгарського монастиря (1721), свічники з великої Успенської церкви Києво-Печерської лаври (1721), чаша з церкви Різдва Богородиці в селі Остапівка (1722). До пізнього періоду творчості Р. належать чаша фундації глухівського ігумена Никифора Грибовського (1738), гробниця фундації ігумені Єлени Дезкантен (1743); свічник з академічної церкви у Києві (1747), чаша з Предтеченської церкви в селі Милютинці (1749).

В. Александрович (Львів).

 

РАВІТА-ГАВРОНСЬКИЙ ФРАНЦІШЕК (справжн. прізв. - Гавронський; 4.11.1845 -16.4.1930) - польський історик і літератор. Н. у с. Степашках (тепер Гайсинського р-ну Вінницької обл.). Освіту здобув у Відні. Автор історичних праць "Історія гайдамацьких рухів" (1899-1901,1913), "Богдан Хмельницький" (1908-09), "Козацька Україна у Речі Посполитій" (1923), "Євреї в історії і народній літературі на Русі" та ряду повістей, у т.ч. "Пан гетьман Мазепа" (1888). У своїх творах намагався виправдати експансію польської шляхти в Україну та очорнити національно-визвольну боротьбу українського народу, зображуючи її як розгул дикої сваволі, суцільний розбій і грабіж. Наукову вартість мають опубліковані Р. джерела з історії національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-57, зокрема, хроніка Ганновера, листи Б.Хмельницького, А.Кисіля, а також документи про українську політику польської аристократичної еміграції на чолі з князем А. Чарторийським у серед. 19 ст.

Ф. Стеблій (Львів).

 

РАГОЗА МИХАЙЛО (Рогоза; н. бп. 1540 -п. 1599) - православний митрополит Київський, Галицький і всієї Русі (з 1589), а з 1596 -митрополит уніатської (греко-католицької) церкви. Н. на Волині, за деякими дан. - у Білорусі. Навчався у Віденській єзуїтській колегії. У 1576 був писарем у віленського воєводи князя Богуша Корецького. Згодом прийняв чернечий постриг у Вознесенському монастирі василіан у Мінську, а в 1579 став його архімандритом. Підтримував дружні стосунки з князем К.Острозьким. У 1588 призначений Київським митрополитом і висвячений Константинопольським Патріархом Єремією II. Р. відновив соборні традиції Церкви, скликавши синод у Бересті в червні 1590. На Соборі було вирішено регулярно проводити собори з участю єпископів, архімандритів та представників нижчого духовенства з метою пошуку шляхів подолання кризи у православній церкві. З 1594 Р. проводив наради єпископів щодо укладення унії з Римським престолом. У 1595 Р. разом з іншими єпископами прийняв рішення про укладення унії між католицькою і православною церквами, яка була урочисто проголошена на церковному соборі у Бересті (див. Берестейський собор 1596).

Р. Шуст (Львів).

 

РАГОЗА ОЛЕКСАНДР ФРАНЦОВИЧ -(8.6.1858-квітень 1919)-український військовий діяч, генерал-лейтенант (з 1908), генерал-бунчужний (з 1918). Військову освіту здобув у Полоцькому кадетському корпусі та Михайлівському артилерійському училищі. Учасник російсько-турецької війни 1877-78. Брав участь у боях на Шипці 1878. У 1883 закінчив з відзнакою Миколаївську академію Генерального штабу. Обіймав посади старшого ад'ютанта штабу 5-ї піхотної дивізії Харківського військового округу, помічника старшого ад'ютанта штабу Приамурського військового округу, начальника відділення штабів Керченського краю, 32-ї та 5-ї піхотних дивізій, командира 18-го Вологодського полку. З 1904 -генерал-майор. Згодом - командир 1-ї бригади 27-піхотної дивізії, начальник штабу 3-го армійського корпусу, командир Усть-Двінської фортеці, 19-ї піхотної дивізії. У роки Першої світової війни 1914-18 - командир 23-го армійського корпусу, командувач 14-ї армії Західного фронту, 4-ї армії Румунського фронту. У травні 1918 запрошений гетьманом П.Скоропадським на посаду військового міністра. Під керівництвом Р. розгорнуто діяльність по створенню Збройних Сил Української Держави. До цієї роботи залучив ряд генералів - чудових фахівців, палких прихильників української державності: О.Галкіна, С.Дельвіга, М.Юнакова, З.Натіїва, М.Омеляновича-Павленка та ін. Реорганізував Генеральний штаб, який одразу ж приступив до реалізації нової програми військового будівництва - формування восьми стрілецьких корпусів, створення Академії Генштабу. У військах впроваджувалась українська мова, реформувались Запорозький корпус Армії УНР, Сердюцька, Сіра і Синя дивізії, відновлювалось українське козацтво. У листопаді 1918 Р. усунуто з посади військового міністра. Виїхав до Одеси. У квітні 1919 за відмову перейти на службу до Червоної Армії був розстріляний.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

"РАДА" - єдина щоденна громадсько-політична газета українською мовою у Підросійській Україні. Виходила з 15(28).9.1906 до 20.7(2.8.) 1914 у Києві замість закритої російським урядом газети "Громадський голос". Видавалась на кошти Є.Чикаленка з деякою матеріальною допомогою В.Симиренка і Л.Жебуньова. "Р.", не будучи ніколи офіційним партійним органом, відстоювала на своїх сторінках політичну лінію Товариства українських поступовців. Головними редакторами "Р" були Ф.Матушевський, М.Павловський (1907-13), А.Ніковський (1913-14), секретарями редакції - С.Петлюра, В.Королів, П.Сабалдир. До складу редакції газети входили М.Вороний, М.Гехтер, П.Гай, Д.Дорошенко, С.Єфремов, О.Кузьминський, М.Лозинський, О.Олесь, О.Панасекко, Л.Пахаревський, Л.Старицька-Черняхівська та ін. Співробітниками "Р" були М.Грушевський, І.Франко, В.Винниченко, В.Дурдуківський та ін. Газета, висвітлюючи громадсько-політичне і культурне життя на українських землях, відіграла значну роль у формуванні національної свідомості в Наддніпрянській Україні. На поч. Першої світової війни 1914-18 російський уряд заборонив видання газети. З березня 1917 замість "Р". видавалась газета "Нова Рада" (виходила до січня 1919; ред. А.Ніковський і С.Єфремов).

РАДА ГЕНЕРАЛЬНОЇ СТАРШИНИ - дорадчий орган при гетьманові, що виконував важливі функції управління державним життям Гетьманщини. Існував у 1648-1764. Р.г.с. фактично становила вищу палату старшинської ради - колегію генеральної старшини. До її складу входила генеральна старшина. Кожен із членів колегії керував окремою ділянкою роботи. Значення Р.г.с. підвищувалось у період відсутності гетьмана. Тоді керівну роль відігравав генеральний обозний або писар, а рішення оформлялися від імені Генеральної військової канцелярії. Р.г.с., в основному, здійснювала управління поточними справами життя держави. За необхідності для участі у Р.г.с запрошувалися полковники і полкова старшина, сотники і навіть міські урядники.

/. Швидько (Дніпропетровськ).

 

РАДА МІНІСТРІВ УКРАЇНИ - найвищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади України, уряд держави. Вперше створений в Українській Народній Республіці 28.6.1917 на підставі І Універсалу УЦР і називався Генеральним Секретаріатом (див. Генеральний Секретаріат УЦР-УНР). 22.1.1918 IV Універсалом УЦР перейменований у Раду Народних Міністрів. Одночасно в Харкові рішенням 1-го Всеукраїнського з'їзду рад (24-25.12.1917) було утворено перший радянсько-більшовицький уряд України - Народний Секретаріат. З прийняттям Конституції УСРР у березні 1919 уряд дістав назву Рада Народних Комісарів УСРР. 25.3.1946 Верховна Рада Союзу РСР прийняла закон "Про перетворення Ради Народних Комісарів СРСР у Раду Міністрів СРСР і Рад Народних Комісарів союзних і автономних республік у Ради Міністрів союзних і автономних республік". Організація, структура, компетенція і порядок діяльності Ради Міністрів УРСР визначалися Конституціями СРСР та Української РСР, зокрема, 1978. Рада Міністрів утворювалася на першій сесії Верховної Ради УРСР кожного скликання. До її складу входили Голова, перші заступники і заступники Голови, міністри і голови державних комітетів. У період між сесіями Верховної Ради звільнення з посад і призначення нових міністрів відбувалося за поданням Голови Ради Міністрів Президією Верховної Ради УРСР з наступним винесенням на затвердження Верховної Ради. Згідно з Конституцією Рада Міністрів була підзвітною перед Верховною Радою, а в період між сесіями Верховної Ради - перед Президією Верховної Ради. Рада Міністрів формально була уповноважена вирішувати всі питання державного управління, віднесені до відання УРСР, оскільки вони не входили до компетенції Верховної Ради і Президії Верховної Ради УРСР. Насправді ж більш-менш усі важливі питання державного життя України вирішувались у Москві.

    Згідно з Конституцією УРСР Рада Міністрів "на основі і у виконання діючих законів СРСР і УРСР, постанов і розпоряджень Ради Міністрів Союзу РСР" видавала постанови і розпорядження, які були "обов'язковими до виконання на всій території УРСР" (ст. 120).

    Вони могли бути скасовані лише Президіями Верховної Ради СРСР чи УРСР або припинені Радою Міністрів СРСР. Рада Міністрів УРСР мала право скасувати рішення і розпорядження виконавчих комітетів обласних, міських Рад народних депутатів, акти міністерств, державних комітетів УРСР, інших підвідомчих їй органів.

    У межах своїх повноважень Рада Міністрів УРСР (ст. 118 Конституції 1978) забезпечувала керівництво народним господарством і соціально-культурним будівництвом; розробляла і здійснювала заходи щодо розвитку науки і техніки; раціонального використання й охорони природних ресурсів; сприяла здійсненню заходів "щодо зміцнення грошової і кредитної системи", організації державного страхування у проведенні єдиної політики цін, оплати праці, соціального забезпечення тощо. Рада Міністрів через погодження з центральними органами виконавчої влади розробляла і вносила у Верховну Раду УРСР "поточні і перспективні плани, державні плани економічного і соціального розвитку УРСР, державний бюджет" та ін.; координувала і контролювала діяльність підприємств, установ і організацій; вживала "заходів щодо забезпечення інтересів держави, охорони соціалістичної власності і громадського порядку, щодо забезпечення та захисту прав і свобод громадян, ... державної безпеки і обороноздатності країни" та ін.; мала право упорядковувати діяльність і структуру різноманітних комітетів, головних управлінь та ін. відомств. У 1963 у складі Ради Міністрів УРСР нараховувалось понад 17 основних міністерств та 8 державних комітетів (число комітетів постійно змінювалося). Головами Ради Міністрів УРСР були О.Ватченко, В.Щербицький, В.Масол та ін.

    У 1991 Верховна Рада України прийняла закон про перейменування Ради Міністрів УРСР у Кабінет Міністрів. З прийняттям 28.6.1996 Верховною Радою Конституції незалежної України найвищим органом у системі органів виконавчої влади став Кабінет Міністрів України. Його правове положення врегульовано у VI розділі Конституції. До складу Кабінету Міністрів входять Прем'єр-міністр, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри та міністри. Прем'єр-міністр призначається Президентом України за згодою більш ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України. Персональний склад Кабінету Міністрів призначається Президентом за поданням Прем'єр-міністра України. Кабінет Міністрів складає свої повноваження перед новообраним Президентом. Прем'єр-міністр, ін. члени кабінету мають право заявити Президентові про свою відставку. Прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінетові Міністрів має наслідком його відставку. У межах своєї компетенції, яка визначена ст. 116 Конституції України, Кабінет Міністрів видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання.

Б. Тищик (Львів).

РАДА НАРОДНИХ КОМІСАРІВ УКРАЇНСЬКОЇ РСР (РНК УСРР, з 1937 - РНК УРСР), Раднарком УРСР - найвищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади УРСР (до 1937-УСРР) у період 1919-46, радянський уряд в Україні. Створена за зразком першого радянського уряду в Росії шляхом реорганізації Тимчасового робітничо-селянського уряду України 29.1.1919. Попередниками РНК УРСР були Народний секретаріат, а згодом - Тимчасовий робітничо-селянський уряд. Народний секретаріат - перший радянський уряд в Україні був створений 17(30).12.1917. Складався з 12 народних секретарів (з березня 1918 очолював М.Скрипник). Діяв до 18.4.1918, коли його було реорганізовано у Всеукраїнське повстанське бюро. 28.11.1918 за постановою ЦК КП(б)У в Курську було створено новий радянський уряд для України -Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, до складу якого входили переважно росіяни та євреї: В.Аверін, К.Ворошилов, Е.Квірінг, Артем (Ф.Сергеев), М.Подвойський, О.Шліхтер, О.Хмельницький та ін. Поділявся на відділи, які 29.1.1919 було перейменовано в народні комісаріати (наркомати) на чолі з народними комісарами (наркомами), а уряд -у Раду Народних Комісарів. На поч. 1919 РНК складалася з 13 наркоматів, Ради Народного Господарства та Верховної соціалістичної інспекції. Членами РНК УСРР були: В.Антонов-Овсієнко, А.Бубнов, К.Ворошилов, О.Жарко, В.Затонський, Ю.Коцюбинський, Е.Квірінг, В.Магідов, В.Межлаук, М.Подвойський, М.Рухимович, Ф.Сергеев, О.Шліхтер та ін. За конституцією, що була прийнята Третім Всеукраїнським з'їздом Рад 10.3.1919, РНК УСРР обиралася Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом (ВУЦВК) і була відповідальна перед ним та Всеукраїнським з'їздом Рад. Кількість комісаріатів конституція не встановлювала. Згідно з постановою ВУЦВК від 14.3.1919 РНК мала право видавати законодавчі акти під контролем ВУЦВК. Кількість і назви наркоматів за рішеннями ВУЦВК постійно змінювалися. При РНК УСРР періодично виникали різноманітні допоміжні органи - Малий Раднарком (16.5.1919), комісії, відділи тощо. Головами РНК УСРР у різний час були Х.Раковський (1919-23), В.Чубар (1923-34), П.Любченко (1934-37), М.Бондаренко (1937), Д.Коротченко (1938-39), Л.Корнієць (1939-44), М.Хрущов (1944-46).

    РНК діяла під прямим і постійним контролем ЦК КП(б)У, а фактично - під керівництвом РНК РРФСР і ЦК РКП(б). РНК і всі ін. вищі державні органи УСРР, вся Компартія України були лише маріонетками у руках РКП(б) на чолі з В.Леніним. Зрештою, маріонетковою квазідержавою, з чисто декларативними атрибутами державності була й сама Українська Соціалістична Радянська Республіка (з 1937 - УРСР). Згідно із союзним договором між УСРР і РСФРР (грудень 1920) створено кілька об'єднаних наркоматів (військових і морських справ, зовнішньої торгівлі та фінансів, праці, шляхів сполучення, пошти і телеграфу, Вища Рада народного господарства), чим ще більше підпорядковано економіку і державні структури УСРР московському центру. З утворенням Союзу РСР відповідно до "Загального положення про народні комісаріати УСРР" (жовтень 1924) і Конституції СРСР 1924 наркомати було поділено на загальносоюзні, союзно-республіканські та республіканські. Загальносоюзні (військових і морських справ, шляхів сполучення, зв'язку, зовнішньої торгівлі, закордонних справ) мали при РНК УСРР уповноважених; союзно-республіканські (внутрішньої торгівлі, праці, фінансів, робітничо-селянська інспекція, ВРНГ) одночасно були республіканськими органами УСРР та органами однойменних наркоматів СРСР. Республіканські наркомати (охорони здоров'я, земельних справ, внутрішніх справ, освіти, соцзабезпечення, юстиції) були формально республіканськими органами, здійснюючи керівництво відповідними галузями державного управління УСРР. Постійне реформування органів державного управління часто призводило до структурних змін у складі РНК УСРР. У 1932 замість ВРНГ було створено союзні наркомати важкої та лісової промисловості, союзно-республіканський наркомат легкої промисловості. Утворено нові наркомати - постачання (1930), комунального господарства (1931), галузеві комітети у складі РНК - Комітети державної безпеки, у справах мистецтв, у справах фізкультури і спорту тощо. За Конституцією УРСР 1937 РНК формувалася Верховною Радою УРСР і була підзвітна їй та Президії Верховної Ради УРСР До складу РНК входили: голова РНК, його заступники, голова Держплану, наркоми республіки, уповноважений комітету заготівель СРСР, уповноважені загальносоюзних наркоматів, начальники управлінь, комітетів УРСР. Склад РНК УРСР, її апарат все більше зростали, розширювались, обюрократизовува-лись. Кандидатури на всі посади в РНК рекомендував ЦК КПУ, погоджувались у ЦК ВКП(б) (згодом - КПРС). Раднарком УРСР проіснував до 25.3.1946, коли його перейменували у Раду Міністрів УРСР.

 Б. Тищик (Львів).

 

РАДА НАРОДНИХ МІНІСТРІВ УНР - найвищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади Української Народної Республіки,Уряд республіки. З 15(28).6.1917 урядом України був Генеральний Секретаріат УЦР-УНР, який IV Універсалом УЦРвід 11 (24). 1.1918 перетворено на Раду Народних Міністрів УНР. На території України функціонувала до проголошення 29.4.1918 Української Держави та в період  Директорії УНР. Очолювала всю систему органів державного управління. РНМ формувалася на коаліційній основі й затверджувалася Українською Центральною Радою. Організацію, склад, компетенцію і порядок діяльності РНМ визначали ст. 50-59 Конституції УНР (до 29.4.1919), закони Трудового конгресу України, ст. 15-19 Законів "Про Тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР" та "Про Державну Народну Раду" від 12.11.1920.

    До першого складу РНМ у січні 1918 входили В.Винниченко (УСДРП) - Голова і міністр внутрішніх справ; товариші міністра -І.Красковський (УПСФ), Леонід Абрамович і О.Карпинський (УПСФ); О.Шульгин (УПСФ)-міністр закордонних справ; М.Порш (УСДРП) -міністр праці і військових справ, товариш міністра - О.Жуковський (УПСР); Д.Антонович (УСДРП) - міністр морських справ; М. Ткаченко (УСДРП) - міністр судових справ; В.Голубович (УПСР) - міністр промисловості і торгівлі; М.Ковалевський (УПСР) - міністр продовольства; Вадим Єщенко - міністр шляхів сполучення; М.Шаповал (УПСР) - міністр пошти і телеграфу; І.Стешенко (УСДРП) -міністр освіти; В.Мазуренко (УСДРП) - виконуючий обов'язки міністра фінансів; Д.Одинець (Російська народно-соціалістична партія) - міністр великоруських справ; М.Зільберфарб (Єврейське об'єднання соціалістичних партій) - міністр єврейських справ; М.Міцкевич (Польський демократичний центр) - міністр польських справ; Олександр Золотарьов (БУНД)-державний контролер; І.Мірний (УПСФ) - державний писар.

    Більшовицька агресія проти УНР та міжпартійні дискусії про засоби ліквідації цієї небезпеки спричинили урядову кризу, яка завершилася відставкою кабінету В.Винниченка. 15(28).1. (за ін. дан.-17.1.)1918 В.Винниченко склав повноваження Голови уряду і міністра внутрішніх справ. Разом з ним вийшли у відставку міністри М.Ткаченко, М.Порш, Д.Антонович, І.Стешенко, О.Шульгин і державний контролер О.Золотарьов.

    18(31 ). 1. за дорученням УЦР новий уряд почав формувати есер В.Голубович. Цього ж дня за його поданням Центральна Рада затвердила особовий склад РНМ, до якої увійшли: Іван Немоловський (міністр військових справ; УПСР), П.Христюк (міністр внутрішніх справ; УПСР), С.Перепелиця (міністр фінансів; УПСР), Євген Сокович (міністр шляхів сполучення), Никифор Григоріїв (міністр освіти; УПСР), М.Ткаченко (міністр судових справ). Внаслідок наступу на Київ більшовицьких військ і виїзду з міста частини членів уряду РНМ 29.1(11.2).1918 доручила виконувати обов'язки міністра шляхів Г.Сидоренку, міністрові судових справ М.Ткаченку - обов'язки міністра фінансів, міністрові внутрішніх справ П.Христюку-обов'язки міністра освіти, О.Жуковському - міністра військових справ, Голові кабінету В.Голубовичу-міністра закордонних справ. З 12.3.1918 обов'язки державного контролера виконував Дмитро Симонів (УПСС).

    Після звільнення Києва від більшовиків та повернення членів УЦР і уряду до столиці 22-24.3.1918 було проведено реорганізацію РНМ, до складу якої тепер входили: Голова кабінету і міністр закордонних справ - В.Голубович; міністри: військових і в.о. міністра морських справ - О.Жуковський (УПСР), внутрішніх справ - М.Ткаченко, земельних справ і харчування - М.Ковалевський, судових справ - С.Шелухин (УПСФ), фінансів-С.Перепелиця (з 5.4.1918-П.Климович), пошти і телеграфу-Г.Сидоренко, освіти - В.Прокопович (УПСФ), шляхів - Є.Сокович (з 15.4.1918 - В.Єщенко), торгівлі та промисловості - І.Фещенко-Чопівський (УПСФ). Керуючими міністерствами були призначені М.Любинський (УПСР) - закордонних справ, праці-Леонід Михайлів (УСДРП), харчування - Д.Коліух (УСДРП), генеральним писарем (міністр генерального писарства, державний писар) - П.Христюк. Державним контролером став О.Лотоцький (УПСФ), міністром єврейських справ - Вульф Лацький (Фолькспартай; з 10.4.1918), міністром польських справ - М.Міцкевич (Польський демократичний централ).

    Відповідно до розділу V Конституції УНР ("Про Раду Народних Міністрів Української Народної Республіки", ст. 50-59) РНМ проголошувалася "вищою виконавчою владою УНР" (див. Конституція Української Народної Республіки). Уряд видавав свій офіційний орган - "Вісник Ради Народних Міністрів УНР".

    Після приходу до влади гетьмана П.Скоропадського згідно з "Грамотою до всього українського народу" від 29.4.1918 РНМ припинила своє існування, а її функції покладались на Раду Міністрів Української Держави ("Закон про Тимчасовий державний устрій України" від 29.4.1918).

    У листопаді 1918 внаслідок проти гетьманського повстання владу в свої руки взяла Директорія УНР. 26.12.1918 проголошено відновлення УНР і після тривалих консультацій з представниками українських партій сформовано нову РНМ. Політичним складом коаліційний уряд нагадував склад Українського національного союзу за участю міністрів від соціалістичних партій - УСДРП, УПСР, УПРФ, УПСС. Головою РНМ і міністром закордонних справ наказом Директорії УНР від 26.12,1918 було призначено В.Чехівського (УСДРП). До складу уряду також увійшли: Олександр Мицюк (УПСР) - міністр внутрішніх справ; М.Шаповал (УПСР) - міністр земельних справ; М.БІлинський (УПСС) - міністр морських справ; І.Штефан (УПСР) - міністр пошти і телеграфу; Б.Мартос (УСДРП) -міністр продовольчих справ; С.Остапенко (УПСР) - міністр промисловості і торгівлі; Б.Матюшенко (УСДРП) - міністр народного здоров'я; Д.Антонович - міністр мистецтва; О.Осецький (УПСС) - в. о. міністра військових справ; П.Холодний (УПСФ) - в. о. міністра народної освіти; С.Шелухин - в. о. міністра юстиції; В.Мазуренко (УСДРП)-в. о. міністра фінансів; Л.Михайлів - в.о. міністра праці; П.Пилипчук (УПСР) - керуючий міністерством шляхів; І.Липа (безпартійний, згодом - УПСС) -керуючий управлінням віровизнань при Міністерстві народної освіти; Д.Симонів - державний контролер; І.Сніжко (близький до УПСС) - в. о. державного секретаря; О.Назарук (УРП, ЗО УНР) - керуючий управлінням преси. У січні 1919 у складі РНМ відбулися деякі зміни. Міністром військових справ було призначено О.Грекова (УПСС), в. о. міністра народної освіти - І.Огієнка (УПСФ), міністром єврейських справ - А.Ревуцького (Єврейська соціал-демократична партія Поалей-Ціон), в.о. державного писаря - Михайла Корчинського (УПСФ).

    Сесія Трудового конгресу України (січень 1919), встановивши тимчасовий конституційний статус РНМ як вищого виконавчого органу УНР, визначила, що уряд "відповідає за свою роботу перед Трудовим Конгресом, а на час перерви його засідань - перед Директорією Української Народної Республіки". Хід воєнних дій на українсько-більшовицькому фронті в лютому 1919 примусив Директорію УНР і РНМ залишити Київ і переїхати у Вінницю. Широкомасштабна воєнна агресія більшовицької Росії проти України, повне ігнорування Раднаркомом мирних ініціатив В.Винниченка і В.Чехівського (місія С.Мазуренка в Москву), спрямованих на врегулювання українсько-російських відносин, спонукали провідних українських діячів шукати порозуміння з Антантою, щоб отримати воєнно-технічну допомогу. Щоб полегшити переговори з представниками Антанти, які називали український уряд "комуністичним", соціалістичні партії (УПСР і УСДРП) відкликали своїх членів з РНМ. Одночасно з Директорії вийшов В.Винниченко, а її Головою став С.Петлюра. 13.2.1919 у Вінниці була створена нова РНМ під проводом С.Остапенка (безпартійний, вийшов з УПСР) у складі: К.Мацієвич (УПСФ) - міністр закордонних справ; О.Шаповал (УПСС) - міністр військових справ; Г.Чижевський (безпартійний, вийшов з УПСР) -міністр внутрішніх справ; С.Федак (УНДП, ЗО УНР) - міністр фінансів; І.Фещенко-Чопівський - міністр господарства; Є.Архипенко (УНРП) - міністр земельних справ; Дмитро Маркевич (УПСФ) - керуючий міністерством юстиції; П.Пилипчук-керуючий міністерством шляхів; І.Огієнко - керуючий міністерством освіти; І.Липа - керуючий міністерством віросповідань: О.Корчак-Чепурківський (УПСФ) -керуючий міністерством народного здоров'я; М.Білинський - керуючий міністерством морських справ; А.Ревуцький (Поалей Ціон) -керуючий міністерством єврейських справ; О.Назарук - керуючий управлінням преси та інформації; Д.Симонів - державний контролер: М.Корчинський (УПСФ) - державний писар. Невдовзі на місце захопленого у польський полон у Львові С.Федака було призначено Б.Мартоса, пізніше - Михайла Кривецького (УПСС), а міністерство праці ліквідували.

    Після поразки і відступу військ Антанти з України уряд С.Остапенка, втративши сенс свого існування, під тиском лівих політичних сил подав у відставку. 9.4.1919 у Рівному було сформовано нову РНМ з членів УСДРП, УПСР та західноукраїнських соціалістів у складі: Голова РНМ і міністр фінансів-Б.Мартос; заступник Голови і міністр юстиції - А.Лівицький (УСДРП); міністр внутрішніх справ -Іс. Мазепа (УСДРП); міністр закордонних справ - В.Темницький (УСДП, ЗО УНР); міністр земельних справ - М.Ковалевський; в. о. військового міністра - Г.Сиротенко (УСДРП); міністр народної освіти - А.Крушельницькии (УРП, Галичина), згодом -Н.Григоріїв; міністр шляхів - Микола Шадлун (УСДРП); міністр народного господарства -А.Шрамченко (УСДРП), пізніше - Феофан Черкаський (УСДРП); керуючий міністерством пошти і телеграфу - Іван Паливода (УПСР); міністр праці - Й.Безпалко (УСДП, Буковина); керуючий міністерством народного здоров'я - Олексій Білоус (УСДРП), пізніше -Д.Одрина (УСДРП); керуючий міністерством віросповідань - М.Мирович; керуючий міністерством єврейських справ П.Красний (Поалей Ціон); керуючий управлінням преси та інформації та в.о. державного секретаря -Іван Лизанівський (УСДРП); керуючий державним контролем-Іван Кабачків. 27.8.1919 у Кам'янці-Подільському було здійснено реорганізацію РНМ, яку очолив Іс.Мазепа. Відбулися і незначні зміни в персональному складі уряду: М.Шадлун очолив міністерство народного господарства, Ф.Черкаський -управління преси і пропаганди, С.Тимошенко (УСДРП) - міністерство шляхів, І.Огієнко -міністерство віросповідань, В.Сальський -міністерство військових справ (з листопада 1919).

    Укладення Варшавського договору 1920, за умовами якого західноукраїнські землі відходили до Польщі, спричинило глибоку кризу в українських політичних колах і змусило уряд Іс.Мазепи скласти повноваження. Нову РНМ, останній уряд УНР на українських землях, сформував 26.5 1920 В.Прокопович (УПСФ). її склад: А.ЛІвицький - заступник Голови і міністр юстиції; А.Ніковський (УПСФ) - міністр закордонних справ; О.Саліковський (УПСФ) - міністр внутрішніх справ (з 14.10.1920-заст. Голови РНМ); Іс.Мазепа-міністр земельних справ; В.Сальський -міністр військових справ; Є.Архипенко -міністр народного господарства; X.Барановський (безпартійний) - міністр фінансів; С.Тимошенко - міністр шляхів сполучення; П.Холодний - міністр освіти; І.Огієнко - міністр віровизнань; І.Косенко (безпартійний)-міністр пошти і телеграфу; Станіслав Стемпковський (Польський національно-демократичний централ) - міністр народного здоров'я; В.Оніхімовський -державний секретар.

    З кін. 1920 РНМ продовжувала існувати за кордоном (див. Уряд Української Народної Республіки в екзилі 1920-48). 

І. Підкова (Львів).

РАДА РЕСПУБЛІКИ -вищий законодавчий орган влади в Українській Народній Республіці. Створений 3.2.1921 у м. Тарнові (Польща). До його складу входили 67 депутатів, які представляли українські політичні партії, профспілкові та культурно-освітні організації. Головою P.P. було обрано І.Фещенка-Чопівського. У кін. березня 1921 видала "Універсал до українського народу". Припинила своє існування 5.8.1921.

РАДА СІЧОВОЇ СТАРШИНИ - напівофіційний орган на Запорозькій Січі. До складу Р.с.с. входили військові старшини - кошовий отаман, суддя, писар, осавул, козаки, що займали ці посади раніше (старики), та курінні отамани. Здебільшого Р.с.с. називали старшинською сходкою. Скликалася для обговорення важливих питань політичного, військового, адміністративного характеру. У період існування Нової Січі Р.с.с. могла обирати старшину без участі рядового козацтва або узгоджувала попередньо їхні кандидатури для обрання на Генеральній Козацькій Раді.

 Г. Швидько (Дніпропетровськ).

РАДЕНС СТАНІСЛАВ ФРАНЦОВИЧ (1892 -1938) - більшовицький діяч в Україні, чекіст. Поляк за походженням. Один із найближчих соратників Ф.Дзержинського. З червня 1919- заступник начальника відділу Київської ЧК, з січня 1920 - голова Одеської ЧК, з січня 1921 - голова Кримської ЧК. У 1927-31 - голова ДПУ в Закавказзі, з 1931 - голова ДПУ Білорусі. 31931 до лютого 1933 очолював ДПУ в Україні. Р. - один із організаторів і безпосередній виконавець масових репресій проти учасників національно-визвольних змагань 1917-21, політичного терору проти лідерів націонал-комунізму та духівництва УАПЦ. Р. як слухняне знаряддя у руках більшовицької партії відповідав за т. зв. розкуркулення та організацію штучного голоду в Україні в 1932-33. З 1933 -начальник УНКВС у Москві. Згодом працював у радянських репресивних органах. У 1938 - нарком внутрішніх справ Грузії та Казахської РСР. Розстріляний за наказом Л.Беріїу 1938.

РАДЗИВІЛЛ (Радивил, Радвіла) АЛЬБРЕХТ СТАНІСЛАВ (1.7.1593-12.11.1656)-литовський магнат, князь. Н. в Олиці (тепер с-ще Волинської обл.). З 1619- литовський підканцлер, з 1623 - великий литовський канцлер. Власник значних земельних маєтків на Волині. Був фундатором костьолу в Олиці, єзуїтської колегії в Пінську. Автор "Мемуарів" латинською мовою, що охоплюють період історії Польщі 1632-56. У них є відомості про події національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-57. Р. відзначав всенародний характер війни в Україні, змушений був визнати героїзм української армії. 

Я. Ісаєвич (Львів).

РАДЗИВІЛЛ БОГУСЛАВ (1620 - 1669) -державний і військовий діяч Речі Посполитої. Представник магнатського роду Радзивіллів. Виховувався у кальвіністських школах Великого князівства Литовського. З 1637 навчався в Англії, Голландії, Німеччині, Франції. Після повернення на батьківщину отримав посаду литовського конюшого, а з 1649 очолював королівську гвардію. Брав участь у боротьбі з козацькими військами під час національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-57. Згодом перейшов на бік шведського короля Карпа Х Густава. Був прихильником бранденбурзького маркграфа Фрідріха Вільгельма, який призначив Р. генерал-губернатором Пруссії. 

Р. Шуст (Львів).

РАДЗИВІЛЛ КАРОЛЬ СТАНІСЛАВ (1734-1790) - воєвода віденський в 1762-64 та з 1768. Один з наймогутніших магнатів Речі Посполитої 18 ст. Мав значний вплив на шляхту, зокрема, на оборонців т.зв. "золотих вольностей". У 1764 змушений був виїхати до Туреччини. У 1767 повернувся до Польщі, став маршалком радомської конфедерації. Завдяки підтримці російського посла у Речі Посполитій М.Рєпніна повернув свої маєтності. Учасник Барської конфедерації 1768. Після поразки конфедератів перейшов на бік царського уряду і змушений був емігрувати за кордон. Згодом продовжував брати участь у боротьбі між угрупованнями шляхти, яка призвела до занепаду Речі Посполитої. 

Р. Шуст (Львів).

РАДЗИВІЛЛ МИКОЛАЙ "ЧОРНИЙ" (1515-1565)-маршал, канцлер Великого князівства Литовського, віленський воєвода. Деякий час перебував при дворі короля Польщі Сигізмунда І Старого. У 1547 отримав від імператора Священної Римської імперії титул князя. Прагнув утворити своє спадкове князівство в Литві. Був прихильником кальвінізму, проводив значну реформаційну діяльність. Завдяки шлюбові своєї сестри Барбари з королем Сигізмундом II Августом Р. мав значний вплив у державі. Володів великими маєтностями, обіймав впливові посади. Був противником укладення унії між Литвою та Польщею. 

Р. Шуст (Львів).

РАДЗИВІЛЛ ЯНУШ (1612- 1655) - воєвода віденський, великий гетьман литовський. Навчався в ун-тах Лейпцига (Німеччина) та Лейдена (Голландія). Був прихильником кальвінізму, який поширював у своїх володіннях. У 1632 король Владислав IV Ваза призначив Р. послом Речі Посполитої в Англії та Голландії. Після повернення на батьківщину брав участь у війнах з Туреччиною та Московським царством. 31646 - великий гетьман литовський. У роки національно-визвольної війни під проводом Б.Хмельницького 1648-57 Р. очолював шляхетські війська на землях Литви та Білорусі. У 1651 війська Р. захопили Київ і вчинили жорстоку розправу над його жителями. У 1654 загони Р. зазнали поразки в боях проти об'єднаного українсько-московського війська. Підтримував шведського короля Карпа Х Густава у його боротьбі з королем Польщі Яном II Казимиром. 

Р. Шуст (Львів).

РАДЗИВІЛЛИ - литовські магнати, великі землевласники у Литві, Польщі, Білорусі та в Україні (Волині) у 15-на поч. 20 ст. У 16-18 ст. Р. користувалися привілеями удільних князів, мали надвірне військо (бл. 6 тис.), власні фортеці. Обіймаючи високі урядові посади, Р. брали безпосередню участь у загарбницьких війнах Литви і Польщі проти України. Криштоф Р. (1585 - 1640) - воєвода віденський (з 1633), великий литовський гетьман (31635). Альбрехт Станіслав Р. (1593 - 1656) - великий литовський канцлер (див. А.Радзивілл). Януш Р. (1612- 1655) - литовський коронний гетьман (див. Я.Радзивілл). Кароль Станіслав Р. (1734 - 1790) - литовський коронний гетьман (див. К.Радзивілл). 

Я. Ісаєвич (Львів).

РАДЗИМІНСЬКИЙ-ЛЮБА ЗИГМУНТ (12.4.1843-12.10.1928)-польський історик, дослідник у галузі генеалогії та геральдики. Н. у Шимківцях (тепер Білогірського р-ну Хмельницької обл.). У 1859-62 навчався у Київському ун-ті. З 1879 був членом Історичного товариства Нестора-літописця, з 1890 - Товариства дослідників Волині. У 1912-25 - голова Польського геральдичного товариства. Наприкін. 19 ст. провадив археологічні розкопки на Волині. Головна праця присвячена історії князівського роду Сангушків (1906-12; т. 1-2). Брав участь у підготовці видання документів "Архів князів Сангушків у Славуті" (1887-1910; т. 1-7), що містять численні акти (переважно українською мовою) з соціально-економічної та політичної історії Волині кін. 14-16 ст. Впорядкований родинний архів із с. Берег (тепер Дубнівського р-ну Рівненської обл.) зберігається у Львівській бібліотеці ім. В.Стефаника НАН України. 

Я. Ісаєвич (Львів).

РАДИМИЧІ-східнослов'янське плем'я (союз племен), яке в 9-10 ст. жило в межиріччі Дніпра і Десни, головним чином, у басейні р.Сож. За літописними даними, Р. прийшли від "ляхів" і осіли на берегах р. Сож. Жили в невеликих селищах, займались орним землеробством, скотарством, бортництвом та різними промислами. У Р. були розвинуті залізодобувне, гончарне та ін. ремесла. За літописними дан., у серед. 9 ст. Р. сплачували данину хозарам. У 885 за князювання Олега землі Р. ввійшли до складу Київської Русі. У 911 брали участь у поході князя Олега на Візантію. За князювання Володимира Святославича був здійснений ще один похід на Р. Авангард київського війська на чолі з воєводою Вовчий Хвіст розбив ополчення Р. на р. Пищань, і їхні землі остаточно увійшли до складу Київської держави. Головними містами у Р. були Гомій (Гомель), Вщиж на Десні, Чичерськ на Сожі та ін. У 11 ст. землі Р. увійшли до Смоленського та Чернігівського князівств. Останній раз Р. згадуються в джерелах бл. 1169. Археологічні пам'ятки Р - численні курганні могильники з трупоспаленням (9-10 ст.) та трупопокладенням (11-12 ст.). Характерною етнографічною ознакою Р. є їхні жіночі прикраси у вигляді семипроменевих бронзових та срібних скроневих підвісок. Ряд ін. прикрас (браслети зі зміїними головками на кінцях) вказують на північні впливи і змішання Р. з балтами.

 М. Пелещишин (Львів).

РАДИШЕВСЬКИЙ ОНИСИМ (Михайлов Онисим; р. н. невід. - п. не раніше 1631) -друкар і військово-інженерний майстер. Н. і навчався на Волині, за походженням українець. У 1586 переїхав до Москви і став майстром-палітурником при Друкарському дворі, бл. 1605-10 - один з керівників Друкарського двору. В 1606 Р. надрукував "Євангеліє", яке відзначається високим рівнем художнього оформлення, 1610 - "Статут церковний". Згодом став одним із провідних майстрів Пушкарського приказу, керував інженерними роботами. У 1620 склав першу в Російській імперії військово-технічну книгу "Статут ратних, гарматних та інших справ, що стосується військової науки" (опублікував В.Рубан, 1777 і 1781 ). 

Я. Ісаєвич (Львів).

РАДЯНСЬКО-ПОЛЬСЬКИИ ДОГОВІР 1945-договір про радянсько-польський державний кордон. Укладений 16.8.1945 у Москві. Посилаючись на рішення Кримської конференції 1945, встановлював кордон між СРСР і Польщею вздовж "Керзона лінії" із значним відхиленням від неї в ряді районів на користь Польщі. Польський уряд визнав деюре факт приналежності до СРСР західноукраїнських (Галичина, Західна Волинь) і західнобілоруських земель. Договір не враховував меж етнічного розселення українців. У складі Польської держави залишився ряд споконвічних українських земель - Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підпяшшя і невелика частина пн.-зах. Галичини (тут кордон був незначно змінений у 1951) загальною площею 19 500 кв. км., на яких, за різними оцінками, проживало від 800 тис. до 1,4 млн. українців. 

Г. Кипаренко (Львів).

РАДЯНСЬКО-ЧЕХОСЛОВАЦЬКИЙ ДОГОВІР 1945 - про Закарпатську Україну. Підписаний 29.6.1945 у Москві. У договорі зафіксовано, що Закарпатська Україна, яка на підставі Сен-Жерменського мирного договору 1919 була включена до складу Чехословаччини і була автономною одиницею в рамках Чехословацької Республіки (див. Підкарпатська Русь), возз'єднується відповідно до побажань населення зі своєю споконвічною батьківщиною - Україною і включається до складу Української РСР. Договір об'єктивно відображав прагнення закарпатських українців - переважної більшості населення краю до возз'єднання з Україною, що давало можливості (хоча і обмежені в умовах радянського тоталітаризму) розвитку рідної мови, освіти й культури. З другого боку, входження Закарпатської України до складу СРСР принесло закарпатцям політичний терор, насильницьку колективізацію, порушення елементарних прав людини. Після возз'єднання Закарпаття з Україною частина української етнічної території (3500 кв.км.) -Пряшівщина, на якій проживало бл. 150 тис. українського населення, залишилась у складі Чехословаччини.

 Г. Кипаренко (Львів).

РАДЗИВІЛЛІВСЬКИИ ЛІТОПИС – див. Кенігсберзький літопис.

РАЄВСЬКИЙ ДМИТРО МИКОЛАЙОВИЧ (1866 - р. см. невід.) - український військовий діяч, генерал-хорунжий. Закінчив кадетський корпус, у 1885 - Павлівське військове училище, пізніше - Михайлівське артилерійське училище, офіцерську артилерійську школу. З 1907 служив командиром батареї 4-го Східно-Сибірського мортирного дивізіону у 59-й гарматній бригаді. Учасник Першої світової війни 1914-18. Восени 1917 зголосився до української армії. Служив начальником штабу у Гайдамацькому ім. Гордієнка кінному полку. Згодом командував артилерією Гайдамацького коша Слобідської України. У лютому відзначився у боях з більшовицькими частинами в обороні Києва.

  М. Литвин, К. Науменко (Львів).

РАЄВСЬКИЙ МИХАЙЛО ФЕДОРОВИЧ (30.7.1811 - 2.5.1884) - один із провідних діячів слов'янофільства. У 1842-84 - священик російського посольства у Відні. Був керівником віденського осередку російських слов'янських комітетів. Виконував роль посередника у встановленні контактів між правлячими колами і науковими установами Російської імперії та громадсько-політичними діячами, науковими і культурно-освітніми установами слов'янських земель Австрії та Туреччини. Здійснював розподіл таємних фінансових субсидій, що надходили з царської казни і слов'янських комітетів Росії для підтримки прихильників панславізму в цих країнах. Певна частина коштів розподілялась серед москвофілів Галичини, Буковини і Закарпаття, діяльність яких скеровувалась на боротьбу проти українського національного руху. Через Р. фінансувалося видання москвофільської періодичної преси (часописів "Слово" і "Новий пролом" у Львові, "Славянская заря" у Відні, "Свет" в Ужгороді), товариства "Русская основа" у Відні (1867-73), надавались стипендії студентам Віденського ун-ту, матеріальна допомога львівському театру "Руська бесіда", окремим літераторам і вченим (зокрема, А.Добрянському, Я.Головацькому, І.Наумовичу), надсилались російські книги для Народного дому і Галицької руської матиці у Львові, Товариства св.Василія Великого в Ужгороді, Товариства св. Івана Хрестителя у Пряшеві, "Руської бесіди" в Чернівцях і "Русской основы" у Відні. Р. значною мірою спричинився до утвердження ідей москвофільства на західноукраїнських землях. 

Ф. Стеблій (Львів).

РАЙХСКОМІСАРІАТ "УКРАЇНА" (Reichs-komissariat "Ukraine") - одна з двох великих військово-адміністративних зон, утворених фашистським командуванням на окупованих землях Радянського Союзу (іншим був райхс-комісаріат "Остланд", що складався з Естонії, Литви, Латвії, частини Білорусі та Ленінградської обл., центр - м.Рига). Створений 1.9.1941 згідно з наказом Гітлера від 17.7.1941 "Про запровадження цивільного управління на окупованих східних територіях". Окрім більшості території УРСР (у кордонах до 1939) та Волині, до складу увійшли південні частини двох білоруських областей (Берестейської та Пінської), заселені переважно українцями. Міністр окупованих земель на Сході А.Розенберг пропонував включити до Р."У". частину російської прикордонної території як компенсацію за Галичину, яка увійшла під назвою дистрикт "Галичина" до польської Генеральної Губернії, і щоб ослабити можливі політичні амбіції українців.

    Територія Р."У". змінювалася із просуванням лінії фронту на Схід. У вересні 1942 загальна площа становила бл. 340 тис. -.в. км., на якій проживало бл. 17 млн. чол. Р адміністративному відношенні Р."У". подігявся на шість генеральних округів (Generalbezirke) -"Волинь і Поділля", "Житомир", "Київ", "Дніпропетровськ", "Миколаїв" і "Таврія", які очолювали генеральні комісари (Generalkomissare; призначав особисто Гітлер). Р "У". очолив Е.Кох (спочатку пропонувався А.Розенбергом на посаду райхскомісара Росії, де окупаційний режим мав бути жорстокішим, ніж на інших територіях). А.Розенберг та ряд інших вищих гітлерівських чиновників (зокрема, генеральний комісар Таврії А.Фрауенфельд) відстоювали думку про необхідність врахування українських національних інтересів з метою забезпечення міцного тилу у війні з комуністичною Росією. Призначення Е.Коха означало перемогу в керівництві Райху лінії на створення максимально жорстокого окупаційного режиму в Україні.

    Окупаційний режим у Р."У". передбачав використання певних елементів, які мали надати йому національного забарвлення -визнання української нарівні з німецькою як офіційної мови, запровадження карбованця, утворення української допоміжної поліції тощо. Деякі українські націоналістичні діячі сприйняли утворення Р."У". як крок до утворення української держави під протекторатом Німеччини. Насправді концепція Райхскомісаріату трактувала Україну виключно як географічне, а не як політичне чи національне утворення. Для підкреслення цього факту Е.Кох вибрав столицею Р."У". не Київ, а провінційне місто Рівне. У післявоєнний час планувалося приєднати Р."У". до території Німецького Райху.

    Правовий статус місцевого населення у Р."У". не був чітко визначений. Р."У". управлявся згідно суміші німецьких правових норм, розпоряджень місцевої німецької влади, обмежених елементів самоуправління та окремих радянських норм (наприклад, збереження колгоспної системи). У багатьох випадках найвищою нормою були усні розпорядження і рішення німецьких чиновників. Управління найважливішими, з точки зору гітлерівського керівництва, сферами діяльності (поліція, важка промисловість, мобілізація робочої сили для роботи в Німеччині, пропаганда, транспорт і зв'язок) здійснювалося безпосередньо з Берліна. Створення Р."У". мало відігравати важливу роль у плані Гітлера щодо створення "життєвого простору" (Leben-sraum) для арійської раси. Українці, згідно цих планів, як нижча раса, "недолюди" (Untermenschen), не підлягали германізації. Більшість з них мала бути виселена за Урал, а Р."У". мав бути заселений німецькими колоністами. Решта українців підлягала винищенню різними способами: сильним обмеженням постачання продовольства для міського та медичної обслуги для всього населення, винятково суворою поведінкою із військовополоненими-українцями і робітниками, вивезеними на роботи в Німеччину (див. Остарбайтери), масовими екзекуціями та жорстокими покараннями. Внаслідок воєнних дій та заходів окупаційного режиму населення Р."У". в 1943 у порівнянні з 1939 зменшилося на 30%, у т.ч. серед неєвреїв - на 24%.

    Жорстокий окупаційний режим призвів до різкого посилення антинімецьких настроїв в Україні. Одним із безпосередніх наслідків стало розгортання на території Р."У". радянського партизанського та українського націоналістичного повстанського рухів. Повстанські і партизанські загони контролювали значну частину території Р."У". і перешкоджали постачанню техніки і продовольства для німецьких військ. Окремі керівники нацистської партії мали намір віддати Е.Коха під партійний суд за розладнання надійного тилу, відсутність якого стала однією з головних причин поразки німецьких військ на Східному фронті. Після звільнення Радянською армією українських територій від гітлерівських військ "Р.У". був офіційно ліквідований 10.11.1944. 

Я. Грицак (Львів)

РАЙЦІ, ратмани, радники (від нім. Rat -рада і Mann - людина) - члени ради магістрату, яка відала судом, поліцією, наглядала за торгівлею тощо Р. обиралися з представників заможної верхівки міського населення, але фактично в ряді міст їх призначав війт, що очолював магістрат. Посади Р. було скасовано у зв'язку з ліквідацією магістратів у Галичині й Пн. Буковині у серед. 1880 років, а на українських землях, що входили до складу Російської імперії, за судовою реформою 1864. 

В. Куличицький (Львів).

РАКОВСЬКИЙ ХРИСТИЯН (1.8.1873-11.9.1941) - політичний і державний діяч УСРР Н. у Градеці (тепер Болгарія). До 1914-активний учасник болгарського і румунського соціалістичних рухів, один із засновників соціал-демократичних партій у Болгарії і Румунії. Виступав проти участі Болгарії у Першій світовій війні і входив у Центральне бюро антивоєнної революційної Балканської соціал-демократичної робітничої федерації (заснована 1915). У 1918 вступив у партію більшовиків, обіймав посаду голови Верховної автономної колегії, заснованої в Одесі для боротьби проти контрреволюції в Україні та Румунії. Був членом Центрального виконавчого комітету Рад Румунського фронту, Чорноморського флоту і Одеського військового округу (Румчероду).

    З травня 1918 очолював більшовицьку дипломатичну делегацію на переговорах з урядом гетьмана /7. Скоропадського щодо укладення мирного договору між радянською Росією і Українською Державою. З січня 1919 по липень 1923 (з перервами) очолював уряд радянської України. В ім'я інтернаціоналізму протистояв українському партикуляризмові і навіть ставив під сумнів існування окремої української національності. Проте до кін. 1921 Р. змінив свої погляди. Наполягав на більшій повазі до українського національного питання, вимагав розширення політичної та економічної самостійності Української СРР. На XII з'їзді Російської Комуністичної партії в квітні 1923 різко критикував позицію Й.Сталіна в національному питанні. Після зміщення з посади голови Раднаркому УСРР був послом СРСР у Великій Британії (1923-25) та Франції (1925-27). Будучи висланим із Франції за революційну діяльність, восени 1927 повернувся в Україну і протягом місяця організував "ліву опозицію". У грудні 1927 на XV з'їзді Російської Комуністичної партії виключений з її рядів, а через місяць - висланий в Астрахань. З 1929 Р. був визнаним всесоюзним лідером "лівої опозиції". У лютому 1934 підкорився партійній дисципліні й отримав дозвіл на повернення в Москву, де став керувати науково-дослідним інститутом наркомату охорони здоров'я. У 1936 заарештований за звинуваченням у шпигунстві й у березні 1938 засуджений до 20 років ув'язнення. Розстріляний в Орловській в 'язниці.

РАКОЦІ ФЕРЕНЦ II (27.3.1676 - 8.4.1735)-князь Трансільванії (Семигороддя), керівник антигабсбурзької національно-визвольної війни угорського народу 1703-11. Н. у місті Борші (тепер Румунія). Виховувався в єзуїтських школах. З 1692 Р. став ішпаном (управляючим) Шароського комітату. У 1697 був серед учасників антиавстрійської змови. Підтримував контакти з французьким королем Людовіком XIV. Після розкриття змови ув'язнений австрійськими властями у фортеці Вінер-Нойштадт, звідки у 1701 втік до Польщі. У 1703 розпочав переговори з керівниками селянського повстання куруців. Повернувся до Угорщини, де 7.6.1703 закликав до повстання проти правління Габсбургів. Створив регулярну армію, сприяв розвитку економічного життя, особливо ремесла та торгівлі. У 1704 обраний князем Трансільванії (Семигороддя). У червні 1707 оголосив детронізацію Габсбургів з угорського престолу і на засіданні Державних зборів в Оноді проголошений головою т. зв. конфедерації угорських станів для завоювання незалежності країни. Після зречення Августа II Фридерика висував свою кандидатуру на польський престол. Протягом 1707-10 армія Р. зазнала ряд поразок від австрійських військ. У квітні 1711 командувач військ куруців барон Ш.Карої без згоди Р. уклав мирний договір з Габсбургами у Сатмарі (тепер місто Сату-Маре, Румунія). 1.5.1711 на Майтенському полі армія куруців капітулювала, а у червні 1711 капітулював останній вірний Р. гарнізон Мукачівської фортеці на Закарпатті. Деякий час жив у Московській державі, надіючись на військову підтримку Петра /. З 1712 перебував у Франції, а в 1717 переїхав до Стамбула. Сподівався з допомогою Туреччини відновити свою владу в Трансільванії, але після укладення австрійсько-турецького договору це стало нереальним. Написав "Мемуари про угорську війну" . Помер у м. Родосто (тепер Текірдаг, Туреччина). В 1906 прах Р.Ф.ІІ було перенесено на батьківщину. 

Р. Шуст (Львів).

 

РАКУШКА-РОМАНОВСЬКИЙ РОМАН ОНИСИМОВИЧ (Ракущенко; 28.3.1623 -1703) - ймовірний автор Літопису Самовидця. Походив з ніжинських реєстрових козаків. Брав участь у національно-визвольній війні українського народу під проводом Б.Хмельницького 1648-57. У 1658-63 - ніжинський сотник, полковий суддя (1659), у 1663-68 -генеральний підскарбій. Через вороже ставлення гетьмана Д.Многогрішного змушений переселитися у Брацлав, де став протопопом міської церкви. Після скинення з гетьманства Д.Многогрішного Р.-Р. у 1672 повернувся у Лівобережну Україну. В 1676-1703 був священиком Миколаївської церкви в м.Стародубі. 

М. Пасічник (Львів).

 

РАСТРЕЛЛІ ВАРФОЛОМІЙ ВАРФОЛО-МІЙОВИЧ (Бартоломео Франческо; 1700 -1771) - відомий архітектор, основний представник архітектури російського бароко серед. 18 ст. За походженням італієць. Н. у Парижі. У 1716 приїхав у Петербург зі своїм батьком скульптором Б.К.Растреллі. У 1725-30 навчався за кордоном, можливо, в Італії. У 1730-63 - придворний архітектор. Серед основних творів Р.: у Латвії-палаци Бірона в Рундалі (1736-40) та Мітаві (тепер Єлгава; 1738-40), у Петербурзі - комплекси Смольного монастиря (1748-64) та Зимового палацу (1754-62), палаци М.Воронцова (1749-57) і С.Строганова (1752-54) та ін. У Києві за проектами Р. збудовано Андріївську церкву (1747-53) та царський (Маріїнський) палац (1752-55). Для споруд Р. характерна пластична виразність архітектурних форм, пишність і святковість інтер'єрів, багатство скульптурного оздоблення. Творчість Р. мала значний вплив на українських архітекторів. Помер у Петербурзі. 

М. Ерстенюк (Львів).

РАТУША (польс. ratusz, біднім.- Rathaus) -1 ) орган міського самоврядування. У містах Західної України, зокрема у Львові, Р. вперше з'явилася у 14 ст. (у Львові - 1356). У 15 ст. в зв'язку з наданням містам магдебурзького права замість Р. було утворено магістрати. Поряд з магістратами у невеликих містах і містечках України (Гадяч, Лубни, Ніжин, Охтирка) зберігалися Р. як органи міського самоврядування. З 1727 до компетенції Р. належали переважно судові та фінансові справи. В 1785 у Російській імперії, у тому числі й в Україні, магістрати були замінені міськими думами. У невеликих містечках, де не було міських дум, залишились Р. Остаточно як судові органи Р. скасовано судовою реформою 1864, як органи міського самоврядування - міською реформою 1870. 2) У ряді країн будинок, де містяться органи міського самоврядування. 

В. Кульчицький (Львів).

РАУХ ГРИГОРІЙ ОТТОНОВИЧ (19.8.1860 -р. см. невід.) - військовий діяч періоду Гетьманату, генерал-лейтенант. Навчався в елітному Пажеському корпусі, потім служив у кінному полку, де у 1881 отримав офіцерський чин. У 1889 закінчив Миколаївську академію Генерального Штабу. Призначався на посаду офіцера для доручень штабу 1-го армійського корпусу, штабу Петербурзького військового округу, Генерального інспектора кінноти Головного Штабу. З 1901 - командир Лубенського, Лейб-гвардії кірасирського полків, генерал-майор (з 1905). Пізніше командував 10-ю кінною, 2-ю кінною дивізіями. У роки Першої світової війни1914-18 - начальник 6-ї армії, командир 2-ї гвардійської кінної дивізії, з 1916- 2-го гвардійського кінного корпусу на Південно-Західному фронті. З 1918-на службі в українській армії. За Гетьманату призначений головним уповноваженим українського уряду при Головному командуванні австро-угорської армії в Одесі. 

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

РАФАЛЬСЬКИЙ ВАСИЛЬ ФЕОФАНОВИЧ (рр. н. і см. невід.) - український державний діяч, магістр церковного права. У грудні 1917 призначений тимчасовим комісаром духовних справ у секретарстві внутрішніх справ Генерального секретаріату УНР. Представник уряду у Всеукраїнській Православній Церковній Раді (ВПЦР). Підтримував заходи ВПЦР з підготовки Всеукраїнського Православного Церковного Собору та надання автокефалії українській церкві. З березня 1918 Р.- віце-директор департаменту віросповідань міністерства внутрішніх справ УНР. З травня 1918 до лютого 1919-директор департаменту Православної Церкви у міністерствах віросповідань Української Держави та Української Народної Республіки. За час керівництва Р. департаментом було підготовлено і видано "Закон про вищий уряд Української Автокефальної Православної Соборної Церкви" (1.1.1919). З січня 1919 брав участь у роботі комісії для складання проекту Статуту Автокефальної Української Церкви. 

О. Ігнатуша (Запоріжжя).

 

РАФЕС МОЙСЕЙ (1883-1943) - єврейський політичний діяч в Україні. Н. у Мінську. За фахом - перукар. Належав до Бунду. З липня 1917- член Малої Ради. У липні-серпні 1917 Р. у складі української делегації (В.Винниченко, Х.Барановський) вів переговори з представниками Тимчасового уряду в Петербурзі про затвердження "Статуту вищого управління України". У листопаді 1917- член Крайового комітету для охорони революції в Україні. Підтримував прийняття Українською Центральною Радою III Універсалу (див. Універсали УЦР), в якому проголошувалось утворення Української Народної Республіки. Критично поставився до прийняття УЦР 11 (24). 1.1918 Закону про національно-персональну автономію, як такого, що являє собою "реакційну силу роз'єднати трудящих в їх класовій боротьбі". Виступав проти створення української регулярної армії та укладення Берестейського миру 1918. У кін. 1919 Р. вступив у більшовицьку партію, був одним з керівників ЦК РКП(б) і ВКП(б). Згодом усунений від політичної діяльності, займався публіцистикою. Автор книги "Два роки революції на Україні. Еволюція і розкол Бунду" (рос. мовою; 1920). 

І. Підкова (Львів).

 

РАФФАЛОВИЧ ДЖОРДЖ (Raffalovich George; псевдонім Bedwin Sands; 1880 -17.5.1958) - англійський письменник, журналіст, громадсько-політичний діяч. Н. у Франції. Ймовірно, був онуком емігранта з Одеси і сином банкіра Артура Р. Здобув освіту в католицькій публічній школі у Версалі. Бл. 1906 після закінчення служби у французькій армії переїхав до Англії. Займався літературною діяльністю, вивчав міжнародні відносини, зокрема політику європейських держав щодо Туреччини і молодотурецький рух. У серпні 1912 Р. вперше опублікував статтю про українське питання і з цього часу постійно дописував до англійської преси (у часописи "The Commentator", "The New Age", "The Outlook" та ін.), а також часто виступав з публічними лекціями на цю тему. У 1913 опублікував лекцію, в якій подав українську історію за схемою М.Грушевського, проаналізував сучасний стан українського руху і аргументовано доводив, що політична незалежність України сприятиме стабільності в Європі. Намагався сформувати проукраїнське угруповання в Англії. З цією метою організував Український Комітет (The Ukraine Committee) у Лондоні, налагодив контакти з українською політичною еміграцією у Франції (Ярослав Федорчук). У 1914 разом з Орестом Жеребком та іншими українськими діячами Р. організував візит кількох британських журналістів у Галичину на святкування ювілею Т.Шевченка. Після поч. Першої світової війни Р. проводив активну проукраїнську діяльність (у 1915 видав працю М.Грушевського "The Historical Evolution of the Ukrainian Problem"), підтримував зв'язки з членами Союзу визволення України. Був звинувачений у пронімецькій орієнтації. У 1915 виїхав до США, де протягом війни продовжував друкувати статті про Україну, намагався співпрацювати з українськими організаціями. Помер у Новому Орлеані (США). 

О. Середа (Львів).

РАШТАТТ (Rastatt) - місто у Німеччині. У 1915-18 тут знаходився табір для військовополонених солдат-українців, що воювали в складі російської армії у роки Першої світової війни 1914-18. У таборі широку організаційну, допомогову, релігійну, культурну і національно-виховну роботу проводив Союз Визволення України. З полонених у Р. та українських полонених з інших таборів у Німеччині (зокрема, Венцляр, Зальцведель) було сформовано дві дивізії (див. "Синьожупанники"), які згодом взяли участь у національно-визвольних змаганнях 1917-21. У 1916-18 в таборі виходив тижневик (згодом -двотижневик), редакторами якого були В.Сімович, Г.Петренко І П.Мороз. На цвинтарі Р. за проектом М.Паращука встановлено пам'ятник померлим українським полоненим.

РЕБЕТ ДАРІЯ (дівоче прізв. - Цісик; 26.2. 1913- 5.1.1992) - визначна українська політична і громадська діячка, публіцист. Дружина Л.Ребета. Н. у Кіцмані на Буковині (тепер Чернівецька обл.). Навчалася на юридичних ф-тах Львівського та Люблінського ун-тів. Здобула науковий ступінь магістра права. На поч. 1930-х років належала до молодіжної структури ОУН у Стрию, очолювала жіночі групи Стрийської окружної екзекутиви та керування ОУН в Стрийській окрузі (1933-34). У 1934-38 - член Крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ, відповідала за зв'язки з керівництвом українських націоналістів, що перебувало в еміграції. За участь в українському націоналістичному русі кілька разів заарештовувалась польською поліцією, відбула піврічне ув'язнення у тюрмі (1939). Під час німецької окупації налагоджувала роботу підпільних осередків ОУН-Р, працювала в освітньому і пропагандистському відділах ОУН. У серпні 1943 взяла участь у роботі III Надзвичайного збору ОУН. З весни 1944 входила до складу ініціативного комітету (голова - Л.Шанковський), який підготував проведення Першого Великого Збору Української Головної Визвольної Ради (11-15.7.1944). Була обрана членом першої Президії УГВР, брала участь у розробці програмних документів УГВР -"Тимчасовий устрій УГВР" та "Платформа УГВР". У повоєнний час жила в еміграції у Німеччині. Налагоджувала діяльність УГВР за кордоном, була членом Закордонного Представництва (ЗП УГВР), яке очолював священик І.Гриньох. Після розколу в 1954 в ОУН 34 приєдналася до ОУН за кордоном (ОУНз) і була обрана до складу її Політичної Ради. З 1979 Р. очолювала діяльність Політичної Ради ОУНз. Р. була активісткою українського жіночого руху в еміграції, делегаткою І Світового конгресу українок у Філадельфії в 1948. Належала до керівних органів Світової федерації українських жіночих організацій (СФУЖО). Співпрацювала з багатьма українськими періодичними виданнями в еміграції, була членом редколегій часописів "Сучасна Україна", "Сучасність" та "Український самостійник", видала збірку статей про Союз українок Німеччини (1980). Автор статей, присвячених ідеології ОУН, її програмним постулатам та історії, українському визвольному рухові. Померла у Мюнхені. 

/. Підкова (Львів).

 

РЕБЕТ ЛЕВ (3.3.1912-12.10.1957)-визначний український політичний діяч, публіцист, ідеолог українського націоналізму. Чоловік Д.Ребет. Н. у Стрию. Навчався на юридичному ф-ті Львівського ун-ту. У 1927 вступив до Української Військової Організації, згодом -до Організації Українських Націоналістів. З 1930 очолював провід ОУН у Стрийському повіті. У 1934-38 - керівник Крайової Екзекутиви ОУН на Західноукраїнських землях. Після вбивства польського міністра внутрішніх справ Б.Перацького (червень 1934), яке спричинило масові арешти членів ОУН (було ув'язнено весь керівний склад націоналістичного підпілля), Р. зумів зберегти і з часом розбудувати структуру організації та налагодити ефективну інформаційно-пропагандистську роботу підрозділів ОУН у Галичині. За нелегальну діяльність кілька разів заарештовувався польською поліцією, бл. трьох років перебував в ув'язненні. З лютого 1940 належав до ОУН під проводом С.Бандери. У червні 1941 був одним із організаторів Акта проголошення української державності (30.6.1941 ), заступник голови Українського державного правління Я.Стецька. У вересні 1941 Р. був заарештований гестапо і ув'язнений у концентраційному таборі Освенцім. Після звільнення з концтабору жив у Німеччині. Належав до Закордонного Центру в ОУН, головний суддя 34 ОУН. Висловлювався за проведення демократичних змін в ОУН згідно з ухвалами III Надзвичайного Великого Збору ОУН (21-25.8.1943). У 1952 (за ін. дан. -1950) кооптований до Закордонного Представництва УГВР, голова Ради референтів ЗП УГВР. У грудні 1953 Р. разом з С. Бандерою і З.Матлою створили Колегію уповноважених, яка повинна була реорганізувати ОУН і накреслити завдання організації в повоєнних умовах. У лютому 1954 Р. і З.Матла, не досягши компромісу з С.Бандерою в поглядах на майбутнє ОУН, створили нову організацію під тією ж назвою-ОУН 34 (з 25.12.1956-Організація Українських Націоналістів за кордоном; ОУН з; т зв. двійкарі), до якої приєдналися М.Лебедь, М.Прокоп, І.Гриньох та ін. Після розколу ОУН Р. став одним із провідних діячів ОУНз, головою її Політичної Ради. В еміграції співпрацював у періодичних виданнях - громадсько-політичному тижневику "Українська трибуна" (виходив 1946-49 у Мюнхені), "Час" і двотижневику "Сучасна Україна" (виходив 1951-60 у Мюнхені); у 1955-57 - гол. редактор суспільно-політичного журналу "Український самостійник" (у 1950-57 - тижневик, з 1957 - місячник). У 1949 захистив докторську дисертацію на тему "Держава і нація". У 1950 роках Р. плідно займався науково-педагогічною роботою. Викладав державне право в Українському вільному університеті у Мюнхені, з 1952 - доцент, а з 1954 - професор права цього ж ун-ту. У жовтні 1957 вбитий агентом радянських спецслужб Богданом Сташинським (див. Сташинського процес 1962). Похований на цвинтарі Вальдфрідгоф у Мюнхені. Р. - автор праць, в яких грунтовно розробляв теоретичні засади українського демократичного націоналізму та розвинув концепцію формування української нації в сучасних умовах. Найважливіші з них: "Формування української нації" (1951), "Світло і тіні ОУН" (1954; посмертне видання, 1964), "Теорія нації" (1956,1997) та ін. 

Я. Грицак, І. Підкова (Львів).

 

РЕВАЙ ФЕДІР (1888- 1945)-український громадсько-політичний діяч на Закарпатті. Н. у с.Мирча (тепер Закарпатська обл.). З поч. 1920 років брав активну участь в українському національному русі у Підкарпатській Україні. Був членом керівних органів товариства "Просвіта" в Ужгороді. У 1925-35 - депутат територіального представницького органу Підкарпатської Русі - крайового заступництва. Належав до закарпатської фракції Чехословацької соціал-демократичної партії (редагував орган фракції - часопис "На переломі"), з якої був виключений за "український націоналізм". З січня 1939 - член Українського національного об'єднання (в січні-березні 1939 - голова УНО) - політичної організації, що ставила собі за мету створення національної держави у Закарпатті та її об'єднання з Великою Україною. В лютому 1939 Р. обраний до сейму Карпатської України, з 15.3. 1939-заступник голови парламенту А.Штефана. В 1939-44 відбував ув'язнення в угорських тюрмах. У 1945 заарештований співробітниками радянських спецслужб і вивезений в СРСР. Загинув у тюрмі.

/. Підкова (Львів).

 

РЕВАЙ ЮЛІАН (1899-р. см. невід.)-визначний український політичний діяч у Закарпатті. Брат Ф.Ревая. Н. у с.Мирча (тепер Закарпатська обл.). У 1920-30-х роках був одним з провідних діячів українсько-культурно-освітнього руху в Закарпатській Україні. В 1922-35 - співробітник чехословацького міністерства шкільництва та освіти при крайовому цивільному управлінні Підкарпатської Руси. У 1929 Р. виступив співзасновником (разом з А.Волошиним, Ю.Гуснаєм, А.Штефаном) професійної організації українських учителів - Учительської громади Підкарпатської Руси (існувала в 1929-39). Згодом обраний головою цієї організації та секретарем Педагогічного товариства Підкарпатської Руси (діяло в 1923-39). Був одним з організаторів пластового руху на Закарпатті, упорядником кількох підручників для народних шкіл. В 1924-25 Р. редагував разом з І.Панькевичем часопис "Учитель" (виходив у 1920-36 в Ужгороді) та видавав у 1925-38 журнал "До перемоги". У 1935-39 - депутат празького парламенту від закарпатської фракції Чехословацької соціал-демократичної партії. Належав до провідних членів місцевих українських організацій, які виступали за створення на територіальній основі Підкарпатського краю української держави та возз'єднання її з Великою Україною. Р. був членом Центральної (Руської) Української Народної Ради. Входив до складу делегації українських політиків (А.Волошин, Ф.Ревай, С.Клочурак, С.Росоха, Ю.Гуснай, В.Северняк та ін.), яка 7.9.1938 під час зустрічі з прем'єр-міністром Чехословаччини М.Годжі поставила рішучу вимогу про надання автономії Карпатській Україні. У жовтні 1938 Р. став міністром господарства першого автономного уряду. Після офіційного проголошення незалежності Карпатської України (15.3.1939) був призначений президентом А.Волошиним прем'єр-міністром уряду та міністром закордонних справ новоствореної держави. Угорська окупація закарпатських земель примусили Р. та ін. членів уряду виїхати в еміграцію. За кордоном Р. намагався інформувати світову громадськість про репресії угорського окупаційного режиму проти українських діячів. У 1945 заарештований радянськими спецслужбами у Празі, однак зумів втекти в американську зону окупації. З 1948 жив у США. В 1949-57 -керівник бюро Українського конгресового комітету Америки, був багаторічним директором Карпатського дослідницького центру та Українського інституту Америки. 

/. Підкова (Львів).

РЕВИШИН ОЛЕКСАНДР ПЕТРОВИЧ (11.12.1870- травень 1920) - військовий діяч Гетьманату, генерал-майор. Навчався у Петровському Полтавському кадетському корпусі, у 1890-1891 - у Миколаївському кінному училищі. Після закінчення у 1904 Миколаївської академії Генерального штабу відбув на Далекий Схід на посаду штаб-офіцера для доручень штабу 9-го армійського корпусу. Учасник російсько-японської війни 1904-05. Згодом служив старшим ад'ютантом штабу 2-ої козачої дивізії, працював викладачем Тверського кінного училища (1909). У роки Першої світової війни - начальник штабу 2-го кінного корпусу на Південно-Західному фронті. За Гетьманату в серпні 1918 став начальником адміністративного управління Генерального штабу. У жовтні 1918 звільнений зі служби. 31919-у Добровольчій армії А.Денікіна, командував Чеченською кінною дивізією, згодом - у російській армії генерала П.Врангеля в Криму. У травні 1920 під Мелітополем захоплений у полон будьоннівцями і розстріляний.

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

РЕВІЗІЇ (від. лат. revisio - перегляд) - у Російській імперії у 18-19 ст. перепис населення (селян, міщан, купців), яке було зобов'язане платити подушний податок і відбувати рекрутську повинність. Р. проводились періодично (з 1-719) за розпорядженням царського уряду. В Україні, починаючи з 1782, було проведено 7 Р. (крім Слобожанщини, де Р. проводились і раніше; всього у Російській імперії - 10). Р. проводились кілька років і охоплювали бл. 95% населення країни. Р. не підлягали дворяни та чиновники, особовий склад армії і флоту, а також іноземці. Ряд переписів не реєстрували жіночого населення. Не проводились Р. у Фінляндії, Польщі і Закавказзі. У ході Р. складались поіменні списки - ревізькі казки, куди записувались особи чоловічої статі - ревізькі душі. За кількістю ревізьких душ визначався подушний податок. Згідно з Р. 1857 в Україні налічувалось понад 2,6 млн. кріпаків чоловічої статі.

РЕВІЗЬКІ КАЗКИ - поіменні списки осіб, які мали сплачувати подушний податок (див. Подушне) і відбувати рекрутську повинність у Російській імперії в 18-19 ст. Складалися під час проведення ревізій. У Р.к. записувались усі чоловіки даного поселення незалежно від віку, сімейного стану і працездатності. У селах складались поміщиками або управителями, у містах-представниками міського правління. До списків не вносили жінок, дворян, військових, духовенство, чиновників, купців та іноземців. Особи, які були внесені у Р.к., називались "ревізькими душами". Р.к узагальнювались на рівні повітів і губерній та були основними документами для подушного податку. На основі цих списків складались і публікувались дані про чисельність, географічне розміщення, віковий, статевий, становий і національний склад населення всієї імперії, зокрема і України.

 /. Підкова (Львів).

"РЕВІЗЬКА ДУША" - одиниця обліку чоловічого населення Російської імперії у 18-19 ст., яка виникла після запровадження подушного податку (див. Подушне). У Росії існувала з 1719 до 1887 (у Сибіру до 1899), в Україні-у 1781-1887. Під час проведення ревізій складались т. зв. ревізькі казки, куди вписувались особи, що підлягали перепису - "Р.д". Кожна "Р.д." вважалась наявною до наступної ревізії, навіть у випадку її смерті (звідси -"мертві душі").

РЕВОЛЮЦІЇ 1848-49 - революції в ряді країн Європи, які завершили процес переходу від середньовіччя до модерної доби. Головним їхнім завданням (за винятком революції у Франції, де назріла потреба знищення диктатури фінансової олігархії) була ліквідація феодально-кріпосницьких відносин, повалення абсолютистських монархій, національне визволення і створення національних держав. Важливою передумовою революцій було погіршення становища населення, особливо внаслідок неврожаю 1845-46 та економічної кризи 1847.

    У Франції демократична революція почалася 22.2.1848 антиурядовими демонстраціями в Парижі. Вони переросли у народне повстання, внаслідок якого повалено липневу монархію і 25.2 проголошено республіку. Червневе повстання робітників у Парижі, які виступили на підтримку радикальних гасел, було придушене урядовими військами. 10.12 президентом країни обрано ставленика промонархічних кіл Луї-Наполеона Бонапарта, котрому було надано широкі права. Після перемоги на виборах до Законодавчих зборів (13.5.1849) монархічної "партії порядку" завоювання Лютневої революції 1848 було поступово ліквідовано і розчищено шлях до реставрації у кін. 1852 монархії.

    У Німеччині демократична революція почалась у березні 1848 народними виступами в ряді німецьких держав. 18.3 повсталі здобули перемогу в Берліні. Під тиском громадськості у Пруссії та ін. німецьких державах створено ліберально-конституціоналістські уряди. У травні 1848 у Франкфурті-на-Майні відкрились загальнонімецькі національні збори, які вирішували питання щодо об'єднання країни. Після придушення у вересні 1848 повстання у Франкфурті-на-Майні створено новий уряд (2.11), що складався лише з представників знаті й вищої бюрократії. Новостворені уряди Пруссії та ряду ін. німецьких держав відхилили конституцію, схвалену франкфуртськими зборами весною 1848. Виступи населення на захист конституції, що у 1849 прокотилися країною, були придушені прусськими військами. 18.6.1846 розігнано Франкфуртські національні збори. Контрреволюція перемогла. Влада залишилась у руках монархічних сил, збереглася роздробленість країни.

    В Італії революція почалася повстанням на Сицилії в січні 1848. У лютому-березні в ряді італійських держав створено конституційні уряди за участю лібералів, а Ломбардію і Венецію звільнено з-під влади Австрії. У Венеції 22.3 проголошено республіку. На поч. революції національний рух в Італії очолили ліберали, які намагались обмежити його рамками конституційних реформ і здійснити об'єднання країни (зверху) на монархічній основі. Але згодом вони почали шукати компроміс із монархістами. Це дало можливість правим силам перейти в наступ, що завдало шкоди національно-визвольній війні італійського народу проти Габсбурзької монархії, яку розпочало 23.3 Сардинське королівство (П'ємонт). Після поразки італійських військ 25.7 у битві поблизу Кустоци, за умовами перемир'я, Ломбардію і Венецію було передано під владу австрійських Габсбургів. Восени 1848 рух очолили демократи Дж. Мадзіні та Дж.Гарібальді, які виступили за об'єднання Італії знизу, на республіканській основі. 16.11.1848 у Римі вибухнуло повстання, внаслідок якого було створено світський уряд і 9.2.1849 проголошено Римську республіку. Сардинське королівство відновило війну проти Австрії, але війська короля Карла Альберта 23.3 знову зазнали поразки у битві біля Новари. На поч. липня об'єднані військові сили Франції, Австрії, Іспанії, Королівства обох Сицилій та внутрішньої контрреволюції розгромили Римську, а 22.8 - Венеціанську республіки. Внаслідок поразки революції збереглася роздробленість країни, а її північна частина залишилася під австрійським гнітом.

    Початком революції в Австрії стало народне повстання 13.3.1848 у Відні, що призвело до падіння консервативного уряду К.Меттерніха, створення 17.3 уряду з представників дворянства і ліберальних кіл та організації національної гвардії. Студентам, які активно виступали у ці дні, було дозволено створити свої збройні формування - "Академічний легіон". Імператор Фердінанд І декларував демократичні свободи та пообіцяв Конституцію. У квітні було створено Центральний Комітет Національної Гвардії, який став фактичним органом влади. 25.4 уряд опублікував Конституцію. За нею вся повнота влади зберігалась у руках імператора і верхньої палати, яку призначав уряд. Новий виборчий закон (11.5) позбавляв виборчих прав значні прошарки населення, що викликало невдоволення в столиці. Щоб зламати опір віденців, уряд у травні намагався розпустити їхні збройні формування, але ця спроба не вдалася. В цих умовах уряд змушений піти на поступки - визнав Конституцію тимчасовою, двопалатну систему замінив однопалатною, скасував виборчий ценз, допустив до виборів робітників. 27.5 виконавча влада перейшла до рук новоствореного Комітету громадської безпеки, а єдиною законодавчою владою оголошено майбутні Національні Збори. Австрійська монархія, таким чином, перетворювалась з абсолютної у конституційну. 22.7 імператор Фердінанд І зі своєю свитою виїхав до м. Інсбрука. Того ж дня почав свою роботу загальнодержавний райхстаг, вибори до якого відбулись на поч. червня. Більшість у ньому здобули ліберали, під впливом яких на поч. вересня всупереч волі лівих і депутатів-селян прийнято половинчасту ухвалу про скасування панщини та ін. повинностей селян на території всієї монархії за викуп (див. Селянська реформа 1848). Безкінечні суперечності між різними політичними силами перешкодили райхстагові виробити концепцію адміністративно-політичної структури монархії, від якої залежало, бути Австрії державою вільних і рівноправних націй чи державою, в якій одні народи (австрійці, угорці, поляки) пануватимуть над іншими. Непослідовністю ліберальних кіл, розколом у таборі антимонархічних сил скористалися консервативні угруповання, які, зібравшись із силами після самоліквідації 25.8 Комітету громадської безпеки, намагалися нанести удар, насамперед, революційній Угорщині. На перешкоді цьому стало народне повстання у Відні в жовтні 1848, яке стало кульмінацією і останнім актом австрійської революції. Придушення віденського повстання відкрило шлях до відновлення абсолютизму. Новий уряд було створено з представників монархічних кіл і великого капіталу на чолі з князем Шварценбергом. Новий імператор Франц-Йосиф І (вступив на престол у грудні 1848 після зречення Фердінанда І) проголосив введення т. зв. октройованої конституції (4.3.1849) і 8.3.1849 розпустив райхстаг. 31.12.1851 конституцію було скасовано і відновлено абсолютистський режим, який існував до кін. 1850 років.

    Березневе повстання 1848 у Відні дало поштовх революційному і національно-визвольному рухові в усіх провінціях багатонаціональної Габсбурзької монархії. 15.3.1848 народним повстанням у Пошті почалась революція в Угорщині. 17.3.1848 утворено перший незалежний від Відня національний угорський уряд з представників ліберального дворянства на чолі з Л. Баттяні. Уряд здійснив ряд демократичних реформ. Проте з розвитком подій він поступово скочувався з революційних позицій. Обмеженою аграрною реформою (скасуванням панщини за викуп при збереженні ряду селянських повинностей) та репресіями проти учасників селянського руху він відштовхнув від революції селян, а великодержавницькими тенденціями - неугорські національності (хорватів, сербів, словаків, українців, румунів та ін.), спричинивши цим перехід керівництва їх національних рухів на бік Габобургів у період війни за незалежність Угорщини. У вересні 1848 правлячі кола Австрії приступили до ліквідації угорської революції. Проти Угорщини виступив хорватський бан Й.Єлачіч, а згодом і головні австрійські військові сили. Готуючись до захисту країни, угорський уряд знову висунув революційні лозунги, від яких раніше відмовився. Боротьбу за незалежність очолив утворений парламентом Комітет захисту Батьківщини під керівництвом Л.Кошута. Велику роль в організації народних мас на боротьбу відіграли радикальні демократи Ш.Петефі, М.Шанчіч, польський генерал Ю.Бем. Після тимчасових невдач угорська армія у березні 1849 перейшла в наступ і у квітні майже повністю визволила країну від австрійських військ. 14.4.1849 була проголошена повна незалежність Угорщини від Габсбургів. 2.5.1849 правителем-президентом країни обрано Л.Кошута, Але революційна Угорщина не змогла вистояти перед об'єднаними силами противників. У серпні 1849 австрійські війська спільно з армією царської Росії, до якої звернулись за допомогою Габсбурги, придушили революцію в Угорщині.

    З перших же місяців революції широкий революційний і національно-визвольний рух охопив слов'янські провінції Австрійської монархії. Початок зробила Чехія. 11.3 у Празі відбулися масові народні збори, учасники яких зажадали створення для чеських земель єдиного законодавчого сейму, зрівняння в правах чехів і німців, надання демократичних свобод, скасування селянських повинностей. Обраний на зборах комітет звернувся до імператора з петицією, яка виражала програму чеських лібералів. Під тиском нових народних демонстрацій 29.3 австрійський уряд погодився на створення центрального міністерства для Чеського королівства, чеській мові було надано однакові права з німецькою, запроваджено загальне навчання. Майбутні законодавчі збори мали вирішити питання про автономію Чехії. Справедливі національні вимоги чехів викликали негативну реакцію німецьких ліберальних кіл, які мали намір включити чеські землі до складу майбутньої об'єднаної німецько-австрійської держави і повністю їх онімечити. У відповідь на ці великодержавні плани чеські ліберали відмовились від участі у виборах до Франкфуртських Національних Зборів і на поч. квітня утворили Національний комітет, який згодом почав виконувати функції тимчасового, незалежного від Відня уряду. В основу своєї діяльності Національний комітет поклав австрославістську програму перетворення Австрійської держави у федерацію вільних народів, викладену лідером національного руху Ф.Палацьким у відкритому "Листі до Франкфурта". Щоб здобути союзників у боротьбі проти загрози онімечення, Національний комітет виступив ініціатором скликання 2.6.1848 у Празі Слов'янського з'їзду 1848. На з'їзді, на який з'їхались делегати від слов'янських народів Австрійської держави та кілька гостей від зарубіжних слов'ян, визначились два головних угруповання. Помірковано-ліберальне, до якого належали керівники з'їзду (Ф.Палацький, П.Шафарик), дотримувалось австрославістської програми; радикально-демократичне (К.Сабіна, Й.Фріч, К.Лібельт та ін.) виступало за спільні дії з радикально-демократичним рухом Німеччини та Угорщини. Одностайності було досягнуто лише в питанні про відмову від включення слов'янських народів в об'єднану Німецьку державу. Роботу з'їзду перервали події, пов'язані з Празьким повстанням 1848 (12-17.6.1848), придушеним військами. Після поразки повстання ліві сили Чехії були розгромлені, а праві та ліберали пішли на угоду з Габсбургами.

    У Словенії на поч. революції в містах було утворено національну гвардію, а в квітні 1848 словенські ліберали висунули вимогу об'єднати словенські землі (тобто населені словенцями Крайни, частини Штирії, Карінтії, Горіци, Трієста та ін.) і надати "Об'єднаній Словенії" автономії в складі Австрійської монархії. Згодом вони підтримали план створення в межах Австрійської держави Слов'янської федерації. Ліберали створили перші національно-політичні організації, зокрема, "Словенське товариство" в Любляні, почали видавати першу політичну газету "Словенія". Програму "Об'єднаної Словенії" спочатку підтримали консервативні кола, але з наступом реакції восени 1848 вони, взявши у свої руки керівництво "Словенським товариством", фактично відмовились від неї. У петиції до імператора від 19.11.1848 консерватори висунули власну програму, яка ставила забезпечення національних прав словенців у залежність від збереження сильної Австрії під владою конституційного монарха.

    Революція знайшла широкий відгомін у слов'янських землях, що входили до складу Угорщини. Під впливом березневих подій у Відні і Пошті, у Загребі (Хорватія), Варажині та ін. містах відбулися демонстрації. 25.3.1848 у Загребі скликано велику народну Скупщину (Збори), яка висунула вимоги: відновлення єдності хорватських земель, сформування національного уряду, створення національної гвардії, запровадження хорватської мови в державних установах, звільнення селян. Вимоги вручено імператору. 8.4.1848 хорватська делегація намагалася вступити в переговори з угорським ліберальним урядом про майбутнє становище слов'ян в Угорській державі, але представники уряду не хотіли й слухати про рівноправ'я слов'ян з угорцями. В таких умовах хорватські ліберали підтримали австрославістські плани перебудови Австрії у федерацію рівноправних народів. 5.6.1848 у Загребі вони скликали хорватський сабор, який прийняв закон про звільнення селян, оголосив себе незалежним від Будапешта і сформував уряд на чолі з полковником И.Єлачічем, призначеним 23.3.1848 баном Хорватії. Угорський уряд зажадав безумовної підлеглості хорватів Будапешту і навіть заручився підтримкою Віденського двору. На поч. революції Габсбурги, занепокоєні ростом національно-визвольного руху слов'янських народів і зацікавлені в збереженні лояльності угорського уряду, йшли на поступки Будапешту і виступали гарантом цілості угорської корони. 29.5.1848 імператор заборонив проведення хорватського сабору, а 10.6.1848 оголосив И.Єлачіча поза законом. Проте у серпні, готуючись до війни проти революційної Угорщини, Габсбурги пішли на поступки хорватському національному рухові. 4.9.1848 імператор офіційно поновив Й.Єлачича на всіх політичних і військових постах. Хорватські ліберали, не добившись визнання національної незалежності від угорського уряду, вирішили шукати підтримки у Габсбургів і надали у їхнє розпорядження свої війська. Армія И.Єлачіча, почавши 11.9.1848 військові дії проти Угорщини, взяла активну участь у відновленні влади Габсбургів. Після придушення угорської революції Габсбурги підкорили собі і Хорватію, ліквідувавши її автономні установи, що виникли в 1848.

    У сербській Воєводині на поч. революції ліберали, підтримавши створення автономної Угорської держави, висунули свою помірковану національну програму (визнання сербської національності, вільне вживання сербської мови в школах, місцевому управлінні, церкві, свобода віровизнання), здійснення якої намагались добитися шляхом угоди з угорським урядом. Вона знайшла своє відображення у рішенні Народних Зборів у м. Нові Сад від 17.3.1848, переданому спеціальною делегацією угорському сеймові. Відхилення сеймом цих вимог викликало невдоволення по всій країні. На вимогу народних мас 13.5.1848 у Карловцях скликано Народну Скупщину, яка проголосила політичну автономію Воєводини і союз із Хорватією. Було обрано Головний Комітет-автономний уряд, який очолив представник ліберальної інтелігенції Д.Стратимирович - прихильник перебудови Габсбурзької монархії на основі політичної рівноправності народів і їхньої федерації. Представники правлячих кіл Відня і Будапешта негайно зажадали скасування ухвали Народної Скупщини і розпуску Головного Комітету, що викликало обурення сербів. Наприкінці травня угорський уряд послав у Воєводину свої війська, які 12.6.1848 вдарили по Карловцях. Хоча силами ополчення і граничарів цей наступ було відбито, все ж він поклав початок угорсько-сербській війні, якою згодом скористалися праві сили. Із спадом революції восени 1848 сербські ліберали стали схилятись до підтримки Габсбургів. Ліберальні і радикальні елементи поступово були усунені від керівництва національним рухом і вони перейшли до опозиції. 18.9.1848 з Головного Комітету усунено Д.Стратимировича, а після жовтневої Скупщини влада у Воєводині перейшла цілком до консервативних кіл на чолі з патріархом И.Раячичем. З того часу сербський національний рух втратив свій початковий революційний характер, а сербські загони увійшли до складу військ, що виступили проти революційної Угорщини.

    У Словаччині початок угорської революції народні маси зустріли з піднесенням. У містах і селах відбувались маніфестації солідарності. Однак проведена угорським урядом обмежена аграрна реформа, репресії проти учасників селянського і робітничого руху посіяли у словаків недовіру до Будапешта. 10.5. 1848 у Ліптовському Святому Мікуляші під керівництвом ліберальних лідерів Л.Штура, Й.Гурбана і М.Годжі відбулися народні збори, які у прийнятих "Вимогах словацького народу" зажадали надання Словаччині політичної автономії у рамках угорської корони. З цією ж програмою словацька делегація виступила на Слов'янському з'їзді 1848 у Празі, відмовившись від підтримки австрославістської програми чеських лібералів. Угорський уряд не тільки не пішов на поступки словакам, а навпаки, вжив заходів для придушення словацького національного руху. На поч. червня 1848 на території Словаччини запроваджено надзвичайний стан, закрито "Словацьку національну газету", видано наказ про арешт лідерів національного руху, які були змушені емігрувати. В таких умовах словацькі ліберали поступово відмовились від своєї колишньої автономістської програми, перейшли на позиції австрославінізму і зайняли ворожу позицію щодо Угорщини. На поч. вересня 1848 у Відні засновано Словацьку Національну Раду на чолі з Л.Штурою, Й.Гурбаном і М.Годжею, яка, заручившись підтримкою сербських і хорватських лібералів та придворних кіл Відня, організувала словацьке вересневе повстання, що було своєрідною збройною демонстрацією на підтримку бана И.Єлачича у його поході проти революційної Угорщини. З посиленням наступу консервативних сил на угорську революцію народні маси відійшли від лібералів. Чимало словаків стало в ряди захисників угорської революції.

    Великого розмаху набув національно-визвольний рух на польських землях, що входили до складу Австрії, зокрема Зх. Галичини, на яких жила значна кількість польського населення. 17-19.3.1848 у Кракові відбулися масові демонстрації, внаслідок яких оголошено амністію політичним в'язням і створено національну гвардію. 6.4.1848 польська делегація вручила австрійському імператору адрес, в якому домагалася перетворення всієї Галичини в польську автономну провінцію монархії і сприяння відновленню незалежності Польщі. Висунутий демократами лозунг перетворення Польщі в демократичну республіку не знайшов підтримки. 29.3.1848 ліберальні кола утворили Національний Комітет у Кракові, а 13.4.1848 - Центрально-Національну (Народову) Раду у Львові, які, очоливши польський національний рух, намагались утримувати його в рамках легальності. Велика активність галицького селянства змусила австрійський уряд скасувати у Галичині панщину майже на чотири місяці раніше, ніж у цілому в Австрії (закон про ліквідацію панщини був підписаний 7.9.1848). 17:5.1848 імператор Фердінанд І підписав патент (указ) про скасування у Галичині з 15.5.1848 повинностей селян за винагороду дідичам у майбутньому за рахунок держави. Імператорський указ про скасування панщини було поширено на Буковину 9.8.1848 (вступав в дію з 1,7.1848). Польська верхівка, намагаючись забезпечити собі панівне становище в Сх. Галичині, відмовила в національній рівноправності українському населенню і зайняла ворожу позицію щодо українського національного руху. Австрійський уряд, йдучи назустріч польській шляхті, 31.7.1848 вперше призначив губернатором краю шляхтича В.Залевського, відмовився від планів поділу Галичини на дві провінції (польську і українську), погодився на переведеня викладання в школах цілого краю на польську мову. В той же час революційні виступи, в яких взяло активну участь як польське, так і українське населення, рішуче придушувалися. 26.4.1848 австрійські війська обстріляли з гармат повсталий Краків, 2.11. придушили Львівське збройне повстання 1848, а весною 1849 ліквідували антиурядові виступи селян у Краківському окрузі. З наступом реакції у квітні 1848 майже всі поступки, на які уряд пішов на початку революції, було скасовано.

    Революція широко відлунила на підвладних Австрії західноукраїнських землях. У Галичині активною революційною силою виступило селянство, яке добивалось радикального розв'язання аграрного питання. Невдоволене обмеженою аграрною реформою, воно бойкотувало панські фільварки, силою повертало собі захоплені дідичами землі, ліси і пасовища. Найактивніші селянські виступи австрійська влада влітку 1848 та весною 1849 втихомирила з допомогою військ. У віденському райхстазі 14 східногалицьких селянських депутатів одностайно виступили проти виплати дідичам викупу за скасовані повинності селян. 17.8.1848 під час обговорення проекту програми з аграрного питання яскраву промову на захист поневолених галицьких селян, яку прокоментувала більшість західноєвропейських газет того часу, виголосив І.Капущак.

    Активізувався український національний рух, який очолили місцева інтелігенція і греко-католицьке духовенство. 19.4.1848 вони вручили губернатору петицію на ім'я імператора, в якій висунули вимоги запровадити в школах і в діловодстві Сх. Галичини українську мову, гарантувати доступ українцям до всіх посад та надати однакові права духовенству всіх віросповідань. Уряд пообіцяв ці вимоги задовольнити. Керівним органом національного руху стала створена 2.5.1848 у Львові Головна Руська Рада, яка мала близько 50 філій на місцях. Вона підтримала план створення в межах Австрійської держави слов'янської федерації і послала на Слов'янський з'їзд 1848 у Празі свою делегацію, яку очолив Г. Гинилевич. Влітку 1848 у зверненнях до райхстагу, уряду та імператора ГРР висунула вимогу поділу Галичини та відокремлення Сх. Галичини в окрему провінцію з власним крайовим управлінням у Львові, сподіваючись таким чином підірвати засилля у краї польської шляхти та забезпечити кращі умови національного розвитку українського населення. Підтримана українським населенням, ця вимога натрапила на рішучий опір польської верхівки, яка боялася втратити свою економічну і політичну перевагу в краї. Центральна Національна (Народова) Рада, Руський Собор, керівник губернського управління А.Голуховський, шляхетські депутати райхстагу виступили проти поділу краю, залякуючи уряд можливим приєднанням Сх. Галичини до Російської імперії. Під їхнім тиском уряд, який спочатку мав намір відокремити Сх. Галичину від Західної (польської), відмовився від цього проекту. З метою сформування власної збройної сили Головна Руська Рада та місцеві ради висунули вимогу створення української національної гвардії. Правлячі кола Австрії ігнорували більшість вимог українського населення і погодилися лише на запровадження у 1848 навчання українською мовою в народних школах, викладання її як обов'язкового предмета в гімназіях та на заснування кафедри української мови і літератури у Львівському ун-ті (відкрито на поч. 1849). Велике значення для активізації національно-культурного руху мали проведення 19-26.10.1848 у Львові першого з'їзду діячів української науки, освіти і культури; створення Галицько-руської матиці; видання перших українських газет і журналів - "Зоря Галицька", "Галичо-Руський Вестникь", "Новини", "Пчола"; заснування Народного Дому у Львові; діяльність в Коломиї, Перемишлі та ін. містах національних аматорських театрів. Зростання і політизацію українського національного руху неприхильне зустріла частина представників польської громадськості, які розгорнули проти нього широку кампанію в пресі. Аргументовану дискусію з ними проводили у своїх публіцистичних виступах І. Бірецький, А. Петрушевич, Є. Прокопчиць, Т. Леонтович, В.Подолинський. Починаючи з осені 1848, в умовах наступу реакції український національний рух у Галичині втратив свій масовий характер. На поч. 1849 у зв'язку із проголошенням у краї військового стану найактивніші місцеві руські ради були ліквідовані. У 1851 проголосила про свій саморозпуск і Головна Руська Рада.

    Революційні події на Буковині почались масовими селянськими заворушеннями. Уряд був змушений оголосити про скасування на Буковині, починаючи з 1.7.1848, панщинних повинностей селян. Проте скасування панщини за викуп та втрата згідно закону від 7.9.1848 сервітутних прав викликали невдоволення селян, яке вилилося в Буковинське селянське повстання 1848-49. Його очолив депутат райхстагу Л.Кобилиця, який закликав селян не коритися поміщикам, обирати на свій розсуд сільських старост, захоплювати ліси і пасовища. Революція дала поштовх розвиткові руху українського населення Буковини за адміністративно-політичну єдність з Галичиною. Наприкін. 1848 буковинське селянство розгорнуло широку кампанію протесту проти намірів відокремлення Буковини від Галичини, якого добивалися всупереч волі українського населення (становило більшість у краї) румунські дідичі та православне духівництво. Проти цього висловились представники сіл усієї Буковини на зборах у Чернівцях у листопаді 1848. Незважаючи на це, за конституцією від 4.3.1849 Буковина була проголошена окремим коронним краєм із своїм сеймом та адміністрацією.

    Активно відгукнулось на революційні події у Австрійській імперії населення Закарпаття. Проведена угорським урядом обмежена аграрна реформа викликала невдоволення селян і активізацію селянського руху, який значно посилився влітку-восени 1848. У багатьох місцевостях, особливо гірських районах, селяни фактично вийшли з-під контролю поміщиків і місцевих органів влади, не виконували панщини, не платили податків, захоплювали панське майно. Уряд змушений був запровадити у Закарпатті надзвичайний стан. Лише 2.3. 1853 було видано імперський указ, який санкціонував скасування кріпацтва в Угорщині, у т.ч. і в Закарпатті. Революційні події в Європі, ігнорування угорським урядом національних прав закарпатських українців сприяло зародженню в Закарпатті українського національного руху. На Слов'янському з'їзді 1848 у Празі словацька делегація вперше порушила питання про надання національних прав українцям у Закарпатті. На поч. 1849 група закарпатської інтелігенції та греко-католицького духівництва на чолі з А. Добрянським і О.Духновичем у петиції на ім'я імператора висунула вимогу об'єднання Закарпаття зі Східною Галичиною. Цю вимогу підтримала і Головна Руська Рада. Однак австрійський уряд не допустив об'єднання західноукраїнських земель, вбачаючи в цьому крок до їхнього возз'єднання з Наддніпрянською Україною, а тим самим і загрозу втрати для Австрії. Уряд погодився на виділення українських районів Угорщини в окремий Ужгородський округ (адміністративний апарат мав формуватися з представників української інтелігенції), відкриття кількох народних шкіл з рідною мовою навчання та запровадження викладання деяких предметів українською мовою у гімназіях. Після придушення революції всі ці поступки були скасовані.

    Революція 1848-49 стала подією великого історичного значення. Вона ліквідувала панщину та ін. форми середньовічної залежності селян, проголосила демократичні свободи, що вперше зумовило широку участь різних верств населення у політичному житті. Революція надала політичного характеру національним рухам підвладних Австрійській імперії народів, метою яких було становлення національної державності -об'єднання етнічних земель в єдиній незалежній державі (у італійців), відродження національної державності (в угорців і частково чехів), здобуття автономії як першого кроку до національно-державницького самоутвердження (у поляків, словаків, сербів, хорватів, словенців, українців, румунів). Внаслідок революції 1848-49 та наступних реформ 1860 років в Австрійській монархії утвердився конституційний лад, імперія Габсбургів перетворилася на дуалістичну Австро-Угорську державу. 

Ф. Стеблій (Львів).

РЕВОЛЮЦІЙНА УКРАЇНСЬКА ПАРТІЯ (РУП) - перша українська політична партія у Наддніпрянській Україні. Створена 11.2.1900 у Харкові як підпільна політична організація. Засновниками партії були члени Харківської студентської громади Д.Антонович, М. Русов, Л. Мацієвич, Б. Камінський, О. Коваленко, П. Андрієвський та ін. Першу програму організації, в якій проголошувалася ідея політичної самостійності України, написав М. Міхновський (видана у Львові під назвою "Самостійна Україна"). Питання соціально-економічного характеру у програмі не розглядались. "Брак соціалізму" в програмі РУП викликав критику з боку соціалістичного крила. Відхід від ідей самостійності прискорив вихід із РУП націонал-радикалів, які в 1902 створили Українську народну партію. Майже одночасно від неї відокремились народники на чолі з М.Шаповалом та М.Залізняком, які приєднались до партії есерів. У січні 1904 з РУП відокремилася Українська соціалістична партія (приєдналася у 1903) на чолі з Б.Ярошевським. На поч. 1903 Київська громада РУП розробила новий прект програми. Основні його положення - національно-територіальна автономія України, скасування викупних платежів, повинностей і податків, конфіскація удільних і монастирських земель і передача їх у власність місцевих крайових самоуправ, ліквідація общин. Наприкін. 1903 найбільші партійні організації, т. зв. вільні громади у Києві, Харкові та Полтаві, було розгромлено, а членів ЦК заарештовано. В 1904 у новому проекті програми з'явився пункт про державну самостійність України. Влітку 1904 на II з'їзді РУП М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховськuй, С.Голіцинський виступили за об'єднання партії з РСДРП. У травні вони створили Українську соціал-демократичну спілку, яка стала складовою частиною РСДРП, пропагувала марксистські ідеї серед українських робітників (існувала до 1913). Більшість членів РУП підтримала групу М.Порша, С.Петлюри, В.Винниченка, які стояли на засадах націоналізму і самостійності України. У грудні 1905 відбувся останній з'їзд партії, на якому проголошено про заснування Українськоїсоціал-демократичної робітничої партії. За роки свого існування РУП брала участь у спільних акціях з Бундом та РСДРП, організовувала страйки, демонстрації, поширювала брошури й листівки. Партія мала значний вплив серед українського селянства. Періодичні видання РУП - журнал "Гасло" (1902-03, виходив у Чернівцях; ред. Д.Антонович, С.Голіцинський, В.Сімович), часопис "Селянин" (1903-05, виходив у Чернівцях і Львові; ред. Л.Когут, Д.Антонович), газета "Праця" (1904-05, виходила у Львові; ред. Д.Антонович, М.Порш). Видавала пропагандистські матеріали, зокрема, брошури "Самостійна Україна", "Дядько Дмитро", "Власна земля", "Страйк і бойкот", "Народна справа" та ін.

 Г. Геращенко (Запоріжжя).

РЕВОЛЮЦІЯ 1905-07 - перша демократична революція у Російській імперії. Події революції стали виявом загальнонаціональної кризи, яка загострилась на початку 20 ст. у зв'язку з економічною кризою та поразками Росії під час війни з Японією. Початок революції поклали події 9(22).1.1905 у Петербурзі. Цього дня була розстріляна багатотисячна мирна демонстрація робітників, що направлялись з петицією до царя, в якій містилося прохання поліпшити умови їхнього життя. Було вбито понад 200 чоловік і кілька сотень поранено. Криваві події у столиці викликали хвилю обурення у всій імперії. Країною прокотилась хвиля страйків, які охопили й українські міста, зокрема Катеринослав, Харків, Київ, Миколаїв, Одесу. Страйкарі висунули не тільки економічні, а й політичні гасла (особливо в першій пол. жовтня 1905). Одночасно з робітничими страйками розгортався і селянський рух: селяни палили поміщицькі маєтки, господарські будівлі, забирали худобу, ділили між собою панські й державні землі. Селянські заворушення у 1905 охопили більше половини всіх повітів України. Широкого розмаху набув і студентський рух - студенти вимагали автономії університетів, брали участь у робітничих мітингах і демонстраціях. Активізували свою діяльність опозиційні політичні сили - від об'єднань земських діячів до соціал-демократів і соціалістів-революціонерів. Революційні настрої, які охопили армію і флот, посилились внаслідок невдач у війні з Японією та укладення Портсмутського мирного договору 1905, що призвело до втрати Ляодунського п-ва та Південного Сахаліну. 14.6.1905 в одеському порту вибухнуло повстання на панцернику "Потьомкін". Серед керівників повстання були українці Г.Вакуленчук та О.Матюшенко, а серед офіцерів, котрі приєднались до повстання, член РУП О.Коваленко. Армія перестала бути надійною опорою самодержавства. Намагання уряду зупинити революцію оголошенням 6.8.1905 маніфесту про скликання дорадчої Державної Думи не дали результатів. У серед. жовтня країна була охоплена загальним політичним страйком, в якому взяло участь близько 2 млн. робітників, із них 120 тис. в Україні. Під час страйку виникли організації класового типу - Ради робітничих депутатів, керівництво якими намагались здійснювати революційні партії - соціал-демократи, есери, анархісти. У ряді міст страйковий рух супроводжувався сутичками з військами. Найбільшого розмаху збройні виступи набули в грудні у Москві, Харкові, Катеринославі, Олександрівську. У Горлівці бойові дії між озброєними робітниками та урядовими військами завершились численними жертвами з обох боків (загинуло бл. 300 робітників).

    Восени 1905 селянський рух охопив понад третину повітів європейської частини імперії. В Україні у жовтні-грудні 1905 селянські виступи відбулися в 64 повітах (із 94). В Україні було зареєстровано близько 300 випадків розгрому поміщицьких маєтків, з них на Лівобережжі - понад 150, на Півдні - понад 100. На придушення селянських заворушень уряд кинув регулярні військові частини і численні підрозділи поліції. Один із найбільших виступів відбувся в грудні 1905 у с. Великі Сорочинці на Полтавщині. У сутичці з каральним загоном там загинуло 63 селянина. У жовтні-листопаді 1905 відбулись нові заворушення у військових частинах, що розміщувались у Кронштадті, Севастополі, Києві, Полтаві, Харкові, Чернігові, Білій Церкві. В цих умовах царський уряд змушений був піти на поступки. 17(30). 10. 1905 Микола ІІ видав маніфест, в якому проголошувалось надання Державній Думі законодавчих прав (проект скликання дорадчої Думи, т.зв. Булигінської, не був реалізований), розширення виборчих прав громадян, демократичні свободи - свободу совісті, друку, зібрань та об'єднань. Однак у своєму ставленні до маніфесту російське суспільство не було єдиним. Отримавши гарантії конституційного правління і готуючись до виборів у Думу, ліберальна опозиція проголосила створення політичних партій - конституційних демократів (кадетів) і "Союз 17 Октября" (октябристів) та намагалась перевести революційний рух на мирний конституційний шлях. Деякі політичні сили, зокрема більшовицька партія, пропагували радикальні методи боротьби з урядом, закликали до збройних виступів (такі відбулись у Москві, Нижньому Новгороді, Красноярську, ін. містах), відмовляючись брати участь у виборах. Активізувались і крайні праві, шовіністичні організації, насамперед "Союз русского народа", які організували ряд антиєврейських погромів, проводили промонархічні та антисоціалістичні демонстрації.

    Маніфест 17.10.1905 сприятливо позначився на розвитку українського національно-визвольного руху. Ще в березні 1905 Російська академія наук надіслала урядові доповідь, де стверджувалось, що українська мова є самостійною слов'янською мовою і рекомендувалось відмінити антиукраїнські розпорядження 1863 і 1876 (див. Валуєвський указ 1863 і Емський акт 1876). З кін. 1905 почали з'являтись українські періодичні видання. В 1906 у Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі, Лубнах та ін. містах України, а також у Петербурзі і Москві виходило 18 українських газет та журналів. Деякі з них, як, наприклад, газета "Громадська думка" (пізніше - "Рада"), незважаючи на переслідування, продовжувала виходити і в наступні роки. Проявом національного руху стало виникнення культурно-освітніх організацій "Просвіта" в Катеринославі, Києві, Одесі, Чернігові, Ніжині, Миколаєві, Полтаві. В їх роботі активну участь брали відомі діячі культури - Леся Українка, М.Коцюбинський, П.Мирний, М.Лисенко, Б.Грінченко, Д.Яворницький. Товариства "Просвіта" організовували бібліотеки і читальні для населення, налагоджували випуск українською мовою науково-популярної літератури, ставили вистави і концерти тощо. Активізувалась діяльність українських політичних партій. У січні 1905, відколовшись від Революційної української партії, до складу Російської соціал-демократичної робітничої партії на основі окремого статусу, як національна організація, увійшла Українська соціал-демократична спілка. Після виходу з РУП "Спілки" у грудні 1905 була утворена Українська соціал-демократична робітнича партія, яка проголосила себе єдиною правочинною політичною організацією українського пролетаріату. Наприкін. 1905 виникла Українська радикально-демократична партія. Всі українські політичні організації у національному питанні домагались національно-територіальної автономії України у складі Російської держави.

    У грудні 1905 був опублікований виборчий закон, на основі якого в кін. лютого - на поч. березня 1906 відбулися вибори до І Державної Думи, що проходили в умовах урядових репресій. Ліві партії бойкотували вибори. Найбільше місць (34% від загального числа членів Думи) здобула партія кадетів. Впливовою була група селянських депутатів, які об'єднались у фракцію трудовиків. Діяльність Думи тривала лише 72 дні-з 27.4(10.5) до 9(22). 7. 1906. У І Думу від України було обрано 102 депутати. Частина з них об'єдналась в Українську парламентську фракцію, яка налічувала 44 члени, її головою обрано адвоката з Чернігова І.Шрага; серед членів були В.Шемет та П.Чижевський - від Полтавщини, М.Біляшевський та Ф.Штейнгель - від Києва, А.В'язлов - від Волині. Друкованим органом фракції став "Украинский вестник" (редактор -М.Славинський, секретар -Д.Дорошенко). Українська фракція І Державної Думи звернула особливу увагу на аграрне й національне питання. Зокрема, вона виробила проект засад автономії, який через розпуск Думи не було винесено на обговорення.

    II Державна Дума, вибори до складу якої відбувались у січні-лютому 1907, виявилась ще більше лівою та опозиційною, ніж перша. 20.2.(5.3).1907 нова Дума розпочала свою роботу. Як і раніше, в центрі уваги стояло аграрне питання, навколо якого і розгорілась гостра боротьба. Уряд не бажав робити жодної поступки в аграрному питанні і припинив його обговорення. У II Думі 47 депутатів від України об'єднались в Українську громаду, яка видавала часопис "Рідна справа -думські вісті" (офіц. ред. - о М.Хотовицький і С.Нечитайло, фактичний - В.Доманицький). У відозві українських делегатів підкреслювалось, що метою їхньої діяльності є "реорганізація правління в дусі національної територіальної автономії всіх частин Російської імперії...". Українська фракція готувала ряд законопроектів у земельній, робітничій та освітніх справах. 3.(26).6.1907 царським маніфестом II Дума була розпущена. Одночасно змінено положення про вибори, що порушувало жовтневий маніфест "Основні державні закони Російської імперії". Царський маніфест від 3.6.1907 про розпуск II Думи ознаменував відмову царизму від реформ та остаточну поразку революції 1905-07. 

Т. Полещук (Львів).

 

РЕВУЦЬКИЙ ДМИТРО МИКОЛАЙОВИЧ [24.3.(5.4).1881—29.12.1941]-відомий український мистецтвознавець, фольклорист, літературознавець. Брат Л.Ревуцького. Н. у с. Іржавець (тепер Ічнянського р-ну Чернігівської обл.). У 1906 закінчив історико-філологічний ф-тет Київського ун-ту. В 1907-18 учителював у Ревелі (тепер Таллінн, Естонія) та Києві. У 1918-23 працював викладачем Київського музично-драматичного інституту ім. М.Лисенка. З 1924 - співробітник Етнографічної комісії АН УСРР. На поч. 1930 років зазнав переслідувань і в 1934 був звільнений з роботи. З 1938 - старший науковий співробітник Інституту українського фольклору АН УРСР. Загинув з дружиною під час німецької окупації Києва в грудні 1941. Р. був одним з визначних популяризаторів музичного мистецтва в Україні. Автор бл. 60 музикознавчих і фольклористичних праць: "Українські думи та пісні історичні" (1919), "Андріяшіада"-опера-сатира М.В.Лисенка" (1930), "С.С.Гулак-Артемовський і його комічна опера "Запорожець за Дунаєм" (1936), "Лисенко-хоровий диригент" (1937), "Шевченко і народна пісня" (1939), "Автобіографія М.В.Лисенка" (1940). Р. уклав збірку українських народних пісень "Золоті ключі" (три випуски - 1926, 1929), редагував численні нотні видання, зокрема вокальні твори Л.Бетховена, "Дуети М. Лисенка", "Козацькі та історичні пісні". Здійснив переклад для Київського оперного театру лібретто опер "Викрадення з сералю" В.А.Моцарта, "Фауст" Ш.Гуно, "Паяци" Р. Леонкавалло, "Алеко" С.Рахманінова та ін.

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...