пошук:  

>> Довідник з історії України / IIo.html

Текст-індекс >>

Авторська сторінка
Опублікував:  vesna


http://history.franko.lviv.ua/dovidnyk.htm

 

ОБИДОВСЬКИЙ ІВАН (1676-1701)- полковник ніжинський (1695-1701), небіж гетьмана І. Мазепи. О. як наказний гетьман брав участь у війнах з Туреччиною (1695) і Швецією (1700-01). В 1701 очолював 12-тисячне українське військо, яке на вимогу Петра І виступило під Нарву. У цьому поході від холоду і хвороб загинуло кілька тисяч козаків, зокрема і сам О.

ОБОЗНИЙ - виборна службова особа, яка займала одну з найвищих державних і військових посад у Гетьманщині в 17-18 ст. Поділялися на генеральних і полкових О. Генеральний О., який належав до генеральної старшини, вважався першою особою після гетьмана. Керував військовою артилерією, відав постачанням гетьманського війська, виконував дипломатичні доручення гетьмана, займався розслідуванням особливо важливих справ. Генеральний О. засідав у Генеральній Військовій Канцелярії та Генеральному Військовому Суді. Полковий О. керував полковою артилерією і вважався заступником полковника в українському козацькому війську. Під час воєнних дій, як найвищий за рангом член генеральної старшини, О. найчастіше призначався наказним гетьманом.

"ОБОРОНА УКРАЇНИ" - українська політична організація радикально-соціалістичного напряму у США і Канаді. Заснована в 1920 у США для підтримки політичної і військової боротьби за незалежність Західної України. В 1920-23 діяла як таємна організація. З 1923 перейшла до легальних форм діяльності. Видавала офіційний друкований орган - "Українська Громада" (виходила 1923-27 у Нью-Йорку і 1930-31 -у Детройті). О.У. тісно співробітничала з УСРП у Західній Україні і надавала їй фінансову підтримку. Члени організації відігравали провідну роль у керівництві Українського Робітничого Союзу в США. О.У. протистояла українським комуністам в Америці та їх ідеології, намагалася обмежити їх вплив серед українських емігрантів. Лідерами організації були М. Січинський, М. Цеглинський, Я. Чиж. У 1940-х рр. М. Січинський і В. Левицький перейшли на радянофільські позиції. Внаслідок цього у 1947 в організації стався розкол, Група М. Цеглинського видавала журнали "Оборона України" і "Оборона". Частина членів О.У. заснували в 1949 Українську Вільну Громаду Америки.

ОГІЄНКО ІВАН ІВАНОВИЧ (церковне ім'я -Іларіон; 14.1.1882 - 29.3.1972) - відомий український церковний і громадський діяч, митрополит (з 1943), історик церкви, педагог, дійсний член Наукового Товариства ім. Т.Шевченка (з 1922). Н. у м. Брусилові на Київщині. В 1909 закінчив Київський ун-т св. Володимира. Згодом навчався на Вищих Педагогічних Курсах, працював у Київському комерційному інституті. 31915 викладав у Київському ун-ті, був приват-доцентом на кафедрі мови і літератури. Належав до Української Партії Соціалістів-Федералістів. У 1917-18 відіграв значну роль в українізації вищих навчальних закладів і шкільництва. З 1918-професор кафедри історії української культури Київського Українського Державного Університету. З 14.1.1918 О. виступив на Всеукраїнському Церковному Соборі у Києві з доповіддю "Відродження Української Церкви", в якій аргументовано довів право Української церкви на самостійне існування. Влітку 1918 виступив засновником і став першим ректором Кам'янець-Подільського Українського Державного Університету (відкритий 22.10.1918). На поч. 1919 0. призначався міністром освіти Української Народної Республіки в урядах В. Чехівського та С. Остапенка. В 1919-20 - міністр віросповідань УНР в урядах Іс. Мазепи та В. Прокоповича. В жовтні 1920 після від'їзду Директорії УНР з Кам'янця-Подільського О. став головноуповноваженим уряду. Захоплення Кам'янця-Подільського більшовицькими військами примусило О. емігрувати до Польщі. З 1920 жив у Тарнуві. В 1921 був членом Ради Республіки і до 1924 -міністр у справах віровизнання уряду УНР в екзилі. 31924 викладав українську мову у Львівській учительській семінарії, в 1926-32 - професор церковно-слов'янської мови на богословському ф-ті Варшавського ун-ту. Заснував і редагував у Варшаві журнали "Рідна Мова" (1933-39) і "Наша Культура" (1935-37), які сприяли популяризації української культури, норм єдиної літературної мови серед українців за межами УСРР, виступали проти русифікаторської політики тогочасного керівництва радянською Україною. У жовтні 1940 на Соборі українських православних єпископів висвячений (під ім'ям Іларіона) архієпископом Холмським і Підляським. Здійснював українізацію Церкви наХолмщині шляхом запровадження української мови у богослужінні. З березня 1944 (за ін.дан., з 1943) - митрополит Холмсько-Підляський. Влітку 1944 О. змушений емігрувати до Швейцарії (жив у Лозанні), а в вересні 1947 -до Канади у м. Вінніпег. У серпні 1951 на Надзвичайному Соборі УГПЦ у Вінніпезі був обраний главою Української Греко-Православної Церкви у Канаді і митрополитом Вінніпегу, О. доклав чимало зусиль для організації та розбудови українського національно-культурного та релігійного життя у Канаді. Заснував Теологічне Товариство (тепер Теологічне Товариство митрополита Іларіона), здійснив реорганізацію богословського ф-ту Манітобського ун-ту, перетворивши його в Колегію ім. св. апостола Андрія (готує православних священиків для українських громад в усьому світі), очолював Науково-Богословське Товариство, розгорнув велику науково-дослідницьку та видавничу діяльність. Відновив видання і продовжував редагування науково-популярного журналу "Наша культура-(1951-53, з 1954 - "Віра і Культура"). За І. було проголошено Аіст об'єднання трьох українських автокефалій за кордоном. Помер у Вінніпегу. О. -автор багатьох наукових праць з українського мовознавства, історії церкви, культури, канонічного права: "Огляд українського язикознавства" (1907), "Українська культура" (1918), "Український стилістичний словник" (1924), "Історія українського друкарства" (1925), "Чистота і правильність української мови" (1925, "Кирило і Мефодій: їхжиття і діяльність" (т.т. 1 -2, 1927-28), "Пам'ятки старослов'янської мови 10-11 ст." (1929), "Українська літературна мова 16 ст. і Крехівський Апостол 1560" (тт. 1 -2,1930), "Сучасна українська літературна мова" (1935), "Українська Церква" (т. 1-2., 1942), "Історія української літературної мови" ( 1950), "Іконоборство" ( 1954), "Візантія і Україна" (1954), "Українська Церква за Богдана Хмельницького, 1647-57" (1955), "Українська Церква за час Руїни" (1956), "Князь Констянтин Острозький і його культурна праця" (1958), "Дохристиянські віруванння українського народу: Історично-релігійна монографія" (1965), "Канонізація святих в Українській Церкві" (1965), "Слово о полку Ігоревім" (1949, 1967) та ін. О. здійснив переклад Святого письма на українську мову (виданий в 1962).

ОГІЙЧУК ГРИГОРІЙ (25.1.1893 - 13.2.1985)-український православний церковний діяч, митрополит Собороправної Української Автокефальної Православної Церкви (СУАПЦ). Н. у Трубіївці Сквирського повіту Київської губ. З 1919 - висвячений на священика. Брав активну участь у діяльності Української Автокефальної Православнії Церкви. До 1927 служив священиком на Київщині. З 1932 - настоятель собору в Бердичеві. У 1932 його заарештовано і засуджено до табірного ув'язнення. Після 4-річного перебування у таборах Кузбасу, повернувся в Україну, але дозволу виконувати пастирські обов'язки не отримав. З травня 1942 - єпископ Житомирський, згодом - архієпископ відновленої УАПЦ. З вересня 1942 до березня 1943 був ув'язнений в гітлерівській тюрмі. Наприкінці війни емігрував до Німеччини. З жовтня 1947 очолив СУАПЦ. У 1950 переїхав до США, жив у Чікаго. З 1971 - митрополит СУАПЦ. Помер у Чікаго.

 ОГЛОБЛИН ОЛЕКСАНДР (6.12.1899 -16.2.1992)- визначний український історик, історіограф і археограф, член НТШ (1947, почесний член з 1988), Н. в Києві. Походив з козацьких родів Лашковичів і Савицьких. В 1919 закінчив Київський ун-т св. Володимира. В 1920-21 -професор кафедри історії економічного побуту України Київського археологічного інституту, в 1921-33 - Київського інституту народної освіти, в 1927-30 - кафедри народного господарства України Київського Інституту Народного Господарства, професор кафедри історії України в Київському ун-ті (1938-41), кафедри історії України Одеського університету(1938-1941 ). Старший науковий співробітник ВУАН (1926-1933) і АН УРСР (1935-41), керівник комісії соціально-економічної історії України (1929-32), дійсний член Харківського Інституту історії української культури ім. Д. Багалія (1926-31), заступник директора Всеукраїнського Історичного музею в Києві (1931-32), директор Всеукраїнського Центрального Архіву Стародавніх Актів в Києві (1932-1933), дійсний член Українського науково-дослідного Інституту педагогіки в Києві ( 1938-41). У 1930-31 був ув'язнений ДПУ, у 1933-35 позбавлений всіх наукових посад. Восени 1941 під час німецької окупації очолював київський магістрат. 3 1941 входив до складу Української Нащональної Ради. У 1943 проживав у Львові. З 1944 - в еміграції, спочатку в Чехо-Словаччині та Західній Німеччині, а з 1951 - у Сполучених Штатах Америки. Професор Українського Вільного університету у Празі (з 1944) та у Мюнхені (з 1945), член його Сенату (1946-51); професор Богословської академії УАПЦ та член її Сенату (1946-51). Дійсний член НТШ, УВАН, Американської Асоціації Славістів. Голова історичної секції УВАН у США (з 1951), директор філософського відділу делегатури УВУ у США (1957-62), професор УТІ в Нью-Йорку (з 1958). З 1965 -голова Українського Історичного Товариства. Член редколегії та редактор історичного відділу "Енциклопедії Українознавства". У 1968-70 - професор-гість історії України в Гарвардському університеті, у 1970-73 - консультант для докторантів з історії України при цьому ж університеті. Помер в Лудлоу (штат Масачусетс, США). Автор біля 700 публікацій, у т.ч. З0 книжок, присвячених в основному питанням соціально-економічного відносин в Україні, історії козацької доби та розвитку української історіографії. Серед праць: "Очерки истории украинской фабрики" (1925), "Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика)" (1929), "Нариси з історії капіталізму на Україні" (1931), "Українсько-московська угода 1654" (1954, українською й англійською мовами), "Ukrainian Historiography, 1917-1956" ( 1957), "Люди старої України" (1959), "Гетьман Іван Мазепа та його доба" (1960), "A History of Ukrainian Industry" (1971). 

Д. Кушплір (Львів).

ОГНИЩАНИН - головний управитель княжого двору в Київській Русі у 10-12 ст., боярин. Відповідав за ведення вотчинного господарства і збереження князівського майна. Віданню О. підлягав весь адміністративний апарат вотчини (збірник князівських прибутків), під'їзний, завідуючий князівськими стайнями і табунами. За "Руською Правдою", замах на життя О, карався великим штрафом. У випадку вбивства О. вбивця або верв, на чиїй території знайдено тіло, сплачував штраф у розмірі 80 гривен срібла (за смерда і холопа - 5 гривен, вільну людину - 40 гривен).

ОГОНОВСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР (17.3.1848 - 10.2.1891)- український вчений правник і громадський діяч, дісний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка. БратО. і П. Огоновських. Н. ус. Букачівцях на Рогатинщині (тепер Ів.-Франківська обл.). У 1871 закінчив Львівський ун-т, працював адвокатом. У 1878 викладав право у Львівському ун-ті, в 1886 призначений деканом юридичного ф-ту цього ж ун-ту. Перший професор права, який викладав українською мовою в ун-ті. Зробив значний внесок у розробку української юридичної термінології. В 1872-76 - редактор журналу "Правда", співзасновник декількох громадських організацій ("Дружній Лихвар", "Просвіта", НТШ, "Рідна Школа"), перший голова народовецької політичної організації Народна Рада (1885). Автор монографій та статей з цивільного права. 

Д. Кушплір (Львів).

ОГОНОВСЬКИЙ ОМЕЛЯН (3.8.1833 -28.10.1894) - український учений-філолог і громадський діяч, чл.-кор. Польської АН (з 1881). Брат О. і П. Огоновських. Н. у с. Григорів на Станіславівщині в Галичині. Навчався у Львівській духовній семінарії. З 1863 викладав релігію і українську мову та літературу в Академічній гімназії у Львові. Після закінчення Львівського (1865) і Віденського (1870) ун-тів заступив Я. Головацького на кафедрі руської (української) мови та літератури у Львівському ун-ті. Один із засновників "Просвіти" (її голова 1877-1914), Народної Ради (1885) і Наукового Товариства ім. Т.Шевченка (1893). Автор поезії "Хрест" (1860), драм "Федько Острозький" (1861), "Настасія" (1862), "Гальшка Острозька" (1887), українського перекладу "Слова о полку Ігоревім" (1876), біографії Т. Шевченка (1893) та ін. Найбільша праця О. "Історії української літератури" залишилась незавершеною (публікувалась в "3орі"1887-94 ; видана окремо, тт.І-6 - 1887, 1889,1891,1893-94).   

Д. Кушплір (Львів).

 

ОГОНОВСЬКИЙ ПЕТРО (20.7.1853-9.2.1917)-український педагог, вчений і громадський діяч. Брат О. і О. Огоновських. Дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (з 1899), голова "Просвіти" (1906-10), автор підручників з математики і фізики українською мовою.  

Д. Кушплір (Львів).

ОДИНЕЦЬ ДМИТРО (1882 - р. см. невід.) -російський політичний діяч в Україні, історик права. До 1917- приват-доцент Петербурзького ун-ту, член Народно-Соціалістичної Партії. 12.11.1917 за рішенням Української Центральної Ради увійшов до складу Генерального Секретаріату УЦР-УНР як товариш генерального секретаря національних справ для справ великоруських. З січня 1918 входив як міністр з російських справ до складу уряду В. Винниченка. В січні 1919 - член Президії Трудового Конгресу України. Згодом емігрував.

ОДРИНА ДМИТРО (1892-16.11.1919)-український громадсько-політичний і державний діяч. Н. у Телешівці Васильківського повіту Київської губернії. В 1916 закінчив Київський ун-т. За фахом - лікар. Належав до Української Партії Соціалістів-Революціонерів, деякий час очолював Центральний Комітет партії. В 1917-18- член Української Центральної Ради. Після розколу в УПСР у травні 1918 О. увійшов до т.зв. центриської течії партії (М. Чечель, М. Шраг, М. Шаповал, Н. Григор'їв, О. Жуковський, П. Христюк та ін.). У січні 1919 0. був заступником голови (очолював С. Вітик) Трудового Конгресу України. Під час українсько-більшовицької війни 1917-21 0. активно займався створенням медичної служби в тилу і санітарних частин на фронті. 39.6.1919 -міністр народного здоров'я і заступник голови Ради Народних Міністрів УНР Іс. Мазепи. Восени 1919 керував організацією заходів по ліквідації епідемії тифу на Поділлі, під час якої сам захворів і помер у Кам'янці-Подільському.

ОЗАРКЕВИЧ ІВАН (1795 - 20.8.1854) - український культурно-освітній діяч. У18240 завершив навчання на богословському ф-ті Львівського ун-ту. Деякий час служив парафіяльним священиком у Глибокому та м.Коломиї (тепер Ів.-Франківська обл.). Підчас Революції 1848-49 в Австрійській імперії - активний член Коломийської Руської Ради, співзасновник аматорського театру в місті, який здійснив першу в Галичині прилюдну українську виставу. Для цього театру переробив твори "Наталка Полтавка" (під назвою "Дівка на виданню, або на милування нема силування"; видана в Чернівцях 1849), "Москаль-чарівник" І. Котляревського, "Сватання на Гончарівці" Г. Квітки-Основ'яненка. Брав участь у першому з'їзді української інтелігенції у Львові 1848, для учасників якого здійснив постановку переробленої ним "Наталки Полтавки". Переклав "Басні Езопа" (1852), видав збірник власних віршів "Стихотворенія", написав історичні п'єси "Дари предків" і "Розвіда". Помер в Коломиї (тепер Ів.-Франківська обл.). 

Ф. Стеблій (Львів).

ОКРЕМИЙ ЗАПОРІЗЬКИЙ ЗАГІН - військове з'єднання Армії УНР, сформоване на поч. лютого 1918 у р-ні містечка Ігнатівці на Житомирщині. Командуючим 0.3.3. було призначено ген.-хорунжого А. Прісовського. Складався з двох піхотних і кінного куренів. Першим піхотним куренем командував полк. 0. Загродський, другим - полк. П. Болбочан. На чолі кінного куреня К. Гордієнка стояв полк. В. Петрів. У березні 1918 Запорізький Загін брав участь у боях протибільшовицьких військ за Київ. 1.3.1918 частини О.З.З. вийшли на околиці столиці України, а вранці 2.3.1918 разом з Гайдамацьким Кошем Слобідської України вступив у місто. Після визволення Києва від більшовиків О.З.З.  було переформовано у Запорозьку дивізію.

ОКСЕНТОВИЧ-СТАРУШИЧ ІГНАТІЙ (р. н. невід, - 30.10.1651) -український православний церковний і культурно-освітній діяч 17 ст., проповідник. Був настоятелем Києво-Печерської Лаври. В 1640-42 - професор і ректор Києво-Могилянської Колегії, ігумен Києво-Братського (1640-42) і Видубицького (1642-1650) монастирів. У вересні 1642 брав участь разом з І. Козловським-Трофимовичем та Й. Кононовичем-Горбацьким у роботі помісного собору українських, грецьких та молдавських теологів у Яссах, який затвердив "Православне ісповідання віри" митрополита П. Могили. В 1650 висвячений могилівським єпископом, але через хворобу виїхати туди не зміг. Помер і похований у Видубицькому монастирі у Києві.

ОКТЯБРИСТИ ("Союз 17 октября") - політична партія в Росії, що представляла праве крило російського лібералізму. Становлення партії відбулося протягом листопада-грудня 1905. Її засновниками і лідерами були О. Гучков, Д. Шипов, П. Гейден, М. Родзянко, М. Стахович, М. Хом'яков та ін. діячі, які представляли вищі прошарки інтелігенції та чиновництва, поміщиків, торгово-промислові кола. Друковані органи партії - газети "Слово" (1905-06) і "Голос Москви" (1906-16). В програмі, прийнятій  І з'їздом (лютий 1906), були чітко сформульовані ідеї єдності і неподільності Росії, збереження "за її державним устроєм унітарного характеру, що складався історично". О. виступали за конституційну монархію з двопалатним представницьким органом, обраним на основі всезагального виборчого права, за надання політичних прав та свобод в рамках Маніфесту 17.10. 1905.

    В І і II Державних думах діяльність О. не була помітною (16 депутатських місць в І і 54 - в II Думі). Зміна виборчого закону 3.6.1907 дала октябристам значне збільшення депутатських місць в lit Державній думі - до 154, Головою думи був обраний М. Хом'яков, якого в 1910 змінив О. Гучков, а в березні 1911 - М. Родзянко. Останній очолив IV Державну Думу, в якій октябристи здобули 98 місць. В думській діяльності октябристи блокувалися то з правими, то з кадетами залежно від політичної ситуації. Після з'їзду партії в листопаді 1913, на якому була прийнята резолюція про широке використання думської трибуни в боротьбі зареформи, думська фракція октябристів розпалася на "лівих", земців-октябристів і правих. Проте вирішальний впливна прийняття рішень мала фракція земців-октябристів (54 деп). З початком Першої світової війни октябристи підтримали позицію уряду, брали участь в Земському і Міському союзах та віиськово-промислових комітетах. В серпні 1915 вони ввійшли до "Прогресивного блоку", програма якого мала стати програмою нового комітету міністрів і повинна була забезпечити "збереження внутрішнього миру". Не добившись поступок від Миколи II, О. виношували ідею двірцевого перевороту, яка так і не переросла в  стадію його підготовки. В лютневі дні 1917 октябристи прагнули відстояти монархію, замінивши Миколу II його братом Михайлом. Лідер партії О. Гучков до 30.4. (13.5). 1917 займав посаду військового і морського міністра в Тимчасовому уряді. На виборах в Установчі збори октябристи не виступали самостійно, віддавши кадетам голоси своїх прихильників. Після  жовтневого перевороту більшовиків О. брали активну участь в "білому" русі. Їх антибільшовицька діяльність не припинялася і в еміграції.

      В Україні одним з лідерів О. був Ф. Лизогуб, який в травні-листопаді 1918 очолював Раду Міністрів Української держави. 

Т. Полещук (Львів).

ОКУНЕВСЬКА-МОРАЧЕВСЬКА СОФІЯ (12.5.1865-25.2.1926)-українська письменниця, перша українська жінка-лікар в Австро-Угорщині. Н. у Сторожинці на Буковині. Після здобуття медичної освіти у Цюріху (1894) відкрила приватну лікарську практику у Львові. Дружина відомого польського літературного критика, хіміка і лікаря В. Морачевського. Діячка жіночого руху, близька знайома О. Кобилянської, Н. Кобринської і В. Стефаника. Померла і похована у Львові. 

Д. Кушплір (Львів).

ОКУНЕВСЬКИЙ ТЕОФІЛ (7.12.1858 -19.7.1937)-український громадсько-політичний діяч. Н. в Яворові побл. Коломиї (тепер Івано-Франківська обл.). В 1869-71 навчався в Коломийській гімназії. Після закінчення в 1885 Віденського ун-ту займався приватною адвокатською практикою в Городенці. Один із засновників Української Радикальної Партії (1890) та Української Національно-Демократичної Партії (1899). В 1899-1900 і 1913-14 - депутат галицького сейму й в 1897-1900, 1907-18 - австрійського парламенту. Виступав захисником трьох політичних судових процесів, зокрема на суді над М. Січинським (1908). В 1918-19- член Української Національної Ради ЗУНР-ЗО УНР, комісар Городенківського повіту. В міжвоєнний час працював адвокатом, керував філією товариства "Просвіта" у Городенці (тепер Івано-Франківська обл.). Його листування з М. Драгомановим опублікував у 1905 М. Павлик. 

Д. Кушплір (Львів).

ОЛЕГ (р. н. невід. - п. за Лаврентіївським літописом, 912; за Новгородським першим літописом, 922) - київський князь. Походив з норманів. З 879 князював у Новгороді, де за літописними даними, після смерті Рюрика був вихователем і правителем при малолітньому Ігорі. У 882 О. разом з великою дружиною оволодів Смоленськом та Любичем, а тоді, вбивши київських князів Аскольда і Дира, захопив і Київ. У 883-885 О. підкорив древлян, сіверян, радимичів та інші слов'янські племена. Успішно воював проти хозар. У 911 здійснив вдалий похід проти Візантії. Взяв у візантійського імператора велику контрибуцію (48 тис. гривнів золота) і заключив 2.9.911 вигідний для Русі торговельний та політичний договір з Візантійською імперією. Цей договір складався з 15 статей і передбачав встановлення дружніх зв'язків між обома державами та безмитну торгівлю з Візантією; руські купці мали право жити у передмісті Константинополя (біля церкви св. Мами) протягом 6 місяців; виходити до міста групами не більше 50 чол. без зброї і в супроводі візантійських чиновників; русичі отримували право служити в імператорському війську; визначався порядок викупу полонених та ін.

ОЛЕГ СВЯТОСЛАВИЧ (серед. 11 ст. -1.8.1115)- князь володимиро-волинський (1076, за ін. дан., 1073-76),тмутараканський (1083-94), чернігівський (1094-96), новгород-сіверський (1097-1115). Внук Ярослава Мудрого, син Великого князя Київського Святослава Ярославича. 31076 (за ін. дан., з 1073) правив у Володимирі-Волинському. В 1076 здійснив разом з Володимиром Мономахом успішний похід у Чехію. Після смерті батька (1076) був вигнаний з Володимира-Волинського князем Ізяславом Ярославичем. У 1078 втік у Тмутаракань. У 1078 О.С. з допомогою половців здобув Чернігів. Незабаром, зазнавши поразки в битві на Нежатиній Ниві (жовтень 1078) від князів Ізяслава і Всеволода Ярославичів знову змушений повернутися до Тмутаракані. В 1079 О.С. був по-зрадницьки схоплений половцями і виданий Візантії (візантійським урядом засланий на о. Родос, де провів 4 роки). В 1083 повернувся і зайняв тмутараканський престол. У 1094 при підтримці половців здобув Чернігівське князівство (за деякими дан., Володимир Мономах добровільно віддав йому у володіння Чернігів). Вів тривалу боротьбу з Великим князем Київським Святополком Ізяславичем, Володимиром Мономахом та його синами Ізяславом і Мстиславом. Згодом за рішенням Любецького з'їзду 1097 отримав у володіння Новгород-Сіверське князівство. В 1107 і 1113 брав участь у походах на половців. Похований у Спаському соборі в Чернігові. За укладення союзу з половцями та розпалювання князівських міжусобиць автор "Слова о полку Ігоревім" назвав О.С. Гориславичем.

ОЛЕКСАНДР КАЗИМИРОВИЧ ЯГЕЛЛОН (5.10.1460-19.8.1506)-Великий князь Литовський (з 1492), король Польщі (1501-1506), син Казимира IV Ягеллончика. Після обрання Великим князем Литовським був змушений погодитися на обмеження своїх прав великокнязівською радою. Обраний польським королем з метою відновлення унії Польщі і Литви (див. Кревська унія 1385). У 1492-94 і 1500-03 вів війни з Московським царством за українські землі. В ході бойових дій війська O.K. зазнали поразки від московської армії в битвах на р. Вєдронші та під Мстиславцем. За мирним договором, укладеним в 1505 у Москві, від Литви було відібрано Чернігово-Сіверську землю з м. Черніговом, Стародубом і Новгород-Сіверським. У 1505 запровадив звіт законів - Радомську конституцію (Nihil Novi), яка обмежувала королівську владу на користь магнатів. Значний вплив на політику O.K. мали українські магнати на чолі з М. Глинським.

ОЛЕКСАНДР І [12(23).12.1777 -19.11.(1.12).1825]-російський імператор (1801-25), старший Син Павла І. Займав престол після вбивства свого батька Павла І в результаті палацового перевороту. В перші роки правління, побоюючись революційних виступів і частково під впливом своїх радників, серед яких були і українці (В. Кочубей, М. Сперанський, В. Каразин), провів ряд ліберальних реформ (указ 1803 про вільних хліборобів, указ про дозвіл купцям, міщанам і державним селянам купувати незаселені землі, відкриття Харківського і Петербурзького ун-тів). У 1805-07 брав участь у 3-й і 4-й коаліціях проти наполеонівської Франції, зазнав поразки в битві під Аустерліцем (1805) і Фрідландом (1807). У 1813-14 О. І був учасником закордонних походів російської армії, одним з керівників Віденського конгресу 1814-15 і організаторів Священного союзу 1815. 0. І вів успішні війни з Туреччиною (1806-12), Швецією (1808-09). У роки правління О. І Російською імперією були захоплені Грузія (1801), Фінляндія (1809), Бессарабія (1812), Азербайджан (1813). Уряд О. І проводив імперську політику щодо неросійських народів. Для зміцнення колоніальної адміністрації в Україні скасував виборність судових і адміністративних посад, посилив русифікацію шкільництва, придушував українську культуру. Помер у Таганрозі.

ОЛЕКСАНДР II [17(29).4.1818 - 1(13).3.1881] -російський імператор (1855-81), син Миколи І. Поразка Російської імперії у Кримській війні 1853-56, криза економічного розвитку країни, національно-визвольний рух поневолених народів, примусили О. II провести ряд реформ: відміна кріпосного права 1861, земельна, судова, міська та ін. У зовнішній політиці О. II дотримувався німецької орієнтації, особливу увагу приділяв т.зв. східному питанню. В 1877-78 прагнучи зміцнити позиції Російської імперії на Балканах, вів війну з Туреччиною. За О. II до Росії було приєднано Пн. Кавказ, завойовано значну частину Середньої Азії. В 1863-64 жорстоко придушив національно-визвольне повстання у Польщі. Щодо України проводив агресивну шовіністичну політику (див. Валуєвський указ 1863, Емський акт 1876). Вбитий 1.3.1881 у Петербурзі народовольцем І. Гриневецьким.

ОЛЕКСАНДР III [26.2.(10.3.)1845 -20.10.(1.11).1894]-російський імператорз 1881. Другий син Олександра ІІ. Протягом всього життя панічно боявся замахів і заколотів. За правління О. Ill в 1891-93 російський уряд підписав ряд угод з Францією, які привели до утворення російсько-французького союзу. Щодо України проводив політику національно-колоніального гніту. 

ОЛЕКСІЙ МИХАЙЛОВИЧ (19.3.1629 -29.1.1676)- другий московський цар (1645-76) з династії Романових, Батько Петра І. За царювання О.М. державний устрій Московської держави став набирати характеру абсолютизму. Соборне уложення 1649 остаточно закріпачувало селян та розширювало права дворянства і купецтва, Церковна реформа патріарха Никона (1666) викликала розкол Московської церкви (поява "старообрядництва") та жорстоку церковно-релігійну боротьбу. Зовнішня політика Московського царства за О.М. відзначалась активною експансією щодо сусідніх народів та країн, уклав Переяславський договір 1654 з Україною. Порушуючи умови договору, ще за життя Б. Хмельницького намагався здійснити ряд заходів, спрямованих на обмеження державних прав України. В 1654-56 і 1660-67 вів війну з Польщею. Зайнявши за допомогою козацьких полків всю Білорусію і Литву, припинив дальші воєнні дії, які мали завершитись повним вигнанням польської шляхти з українських земель. Сподіваючись стати королем Речі Посполитої і нехтуючи інтересами України, уклав Віденське перемир'я 1656. Війна з Польщею завершилася підписанням Андрусівського перемир'я 1667 та "Вічного миру" 1686, за якими Москва здобула Лівобережну Україну з Києвом. Війна зі Швецією (1656-58) за вихід до Балтійського моря закінчилася невдачею. Протягом 1670-х рр. велися війни з Кримом та Туреччиною, в яких Московії не вдалося пробитись до Чорного моря. Постійні воєнні дії та погіршення становища населення викликали бунти та повстання (1648 та 1662 у Москві, 1650 у Пскові і Новгороді, 1670-71 під проводом С. Разіна на Дону, Поволжі та півдні Московської держави), які були жорстоко придушені. В період правління О.М. за посередництвом українців у Московії починають поширюватись впливи європейської культури. 

Т. Полещук (Львів).

 

ОЛЕЛЬКОВИЧІ - литовсько-український князівський рід. Походив від київського князя Володимира Ольгердовича (р. н. невід. - п. 1398), сина Великого князя Литовського Ольгерда. В 1362-92 (за ін.дан., 1362-94) - князь київський. Позбавлений престолу Витовтом. Перебував у залежності від татарського хана і карбував монети з татарською печаткою. Підтримував Києво-Печерський монастир. Олелько Володимирович (Олександр Володимирович; р. н. невід. -п. 1455, за ін. дан., 1454) - київський удільний князь 1443-55; за ін. дан., 1440-55). Внук Ольгерда був одружений на Анастасії - дочці московського князя Василія Дмитровича та Софії Витовтівни. Прагнув зміцнити політичну автономію Київського князівства, що перебувало у залежності від Великого князівства Литовського. Вів боротьбу проти нападів татар на південноукраїнські землі. Сприяв розвиткові української православної церкви і культури. Семеон (Семен) О. (р. н. невід. - п. 1470) - останній київський удільний князь (1455-70). Правнук Великого князя Литовського Ольгерда. В 1458 за кн. Семеона О. православна церква в Україні відокремилась від Московської митрополії і перетворена на самостійну Київську митрополію. В 1471 після смерті С.О. Київське князівство було ліквідоване Казимиром IV Ягеллончиком, Михайло О. (р. н. невід. - 30.8.1481) - брат Семеона О. князь слуцький. В 1481 спільно з князями О. Бєльським та І. Гольшанським у відповідь на ліквідацію удільних князівств, насамперед, Київського, організував змову з метою вбити польського короля Казимира IV. Після викриття змови в 1481 його було страчено у Києві (за ін. дан., у Вільнюсі). Від М.О. походив рід українських князів Слуцьких. Семен (Симеон) Михайлович О. (р. н. невід. - п. 14.11.1505) -один з претендентів на литовський великокнязівський престол після смерті Казимира IV в 1492; Юрій Семенович О. (1492 - 17.4.1542) -литовський державний діяч, член Ради Панів Великого князівства Литовського. Підтримував політичні плани князя К. Острозького. В 1930 одружився з княжною Е. Радзивілл. Був власником величезних земельних володінь у Білорусі; Юрій Юрійович (1531-9.11.1578)- князь, член Ради Панів, польський сенатор (1577) перетворив Слуцьк в центр православної культури. Похований у Києво-Печерському монастирі; Юрій Юрієвич (17.8.1559 - 6.5.1586) - син Юрія Юрієвича. Його дочка Софія (1585 -1612) одружилася з Я. Радзивіллом у 1600 після чого Слуцьке князівство перейшло у власність Радзивіллів.

ОЛЕСІЮК ТИМІШ (псевд. Т. Олесевич, 21.2.1895 - 14.9.1978)- український громадський і політичний діяч, дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка. Н. у Довголісках побл. Володави на Підляшші (тепер Польща). За фахом лікар. Навчався у Варшаві і Празі. О. був активним членом українського студентського руху, очолював Союз Українських Студентів у Польщі, виступив співзасновником Центрального Союзу Українського Студентства. В 1917 був обраний членом Української Центральної Ради від українсього населення Хопмщини і Підляшшя. У 1917-18- секретар Холмського губернського виконавчого комітету, в 1918-19- заступник холмського губернського комісара. З жовтня 1919 - аташе української дипломатичної місії у Варшаві та секретар на переговорах уряду УНР з Польщею. У кін. 1920 О. був висланий спостерігачем від уряду УНР на радянсько-польські мирні переговори до Риги (див. Ризький мирний договір 1921). У 1932-44 працював лікарем на Підляшші, був активним діячем Пометеївського руху. В післявоєнний час жив в еміграції у Німеччині. Як представник Холмщини увійшов до складу Уряду Української Народної Республіки в екзилі 1920-48. У травні 1946 став співзасновником і першим головою (1946-47) Українського Національно-Державного Союзу. З 1947 жив у США. В 1950 виступив одним з ініціаторів створення у Нью-Йорку Союзу Українських Національних Демократів, був обраний заступником голови СУНД (гол. К. Паньківський). Помер в Лос-Анджелесі (США). Автор праць з демографії ("Статистичні таблиці українського населення СССР", 1930; "Сіра Україна", 1947), статей на суспільно-політичну та освітянську тематику, спогадів.

ОЛЕСНИЦЬКИЙ ЄВГЕН (5.3.1860 -26.10.1917)- український громадський і політичний діяч, адвокат, публіцист і журналіст, дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (з 1899). Н. ус. Великий ГовилівТеребовлянського округу (тепер Тернопільська обл.). Після закінчення Львівського ун-ту в 1891 відкрив свою адвокатську контору в Стрию. В кін. 1890 - на поч. 1900 0. був організатором громадського життя на Стрийщині, одним з ініціаторів створення одного з найбільших українських господарських товариств - крайового господарсько-молочарського союзу "Маслосоюз" (1907) та реорганізації в 1909 "Сільського Господаря" (голова Товариства - 1909-17). Виступав за консолідацію українських політичних сил у Галичині. В 1899 відіграв важливу роль у створенні Української Національно-Демократичної Партії, згодом став одним з провідних членів партії. В 1900-10 -посол галицького сойму (очолював українську фракцію у сеймі. У 1907-17 О. був депутатом віденського парламенту, на засіданнях якого виступав за проведення демократичної виборчої, земельної та освітньої реформ, порушував питання про надання українцям автономії у Сх. Галичині. З 1909 жив у Львові. Взяв участь у заснуванні "Часопису Правничого", пізніше - редактор журналу "Зеркало" та видавець "Русько-української бібліотеки". У 1915 - член Загальної Української Ради. О. підтримував тісні стосунки з І. Франком, послужив прототипом головного героя повісті "Перехресні стежки". Залишив спогади "Сторінки з мого життя" (1935). 

Д. Кушплір (Львів).

ОЛЕСНИЦЬКИЙ ЯРОСЛАВ (1875 -15.7.1933) -український громадсько-політичний діяч, дипломат. Н. у Галичі (тепер Івано-Франківська" обл.). За фахом - юрист. Належав до Української Національної Демократичної Партії. В жовтні 1918 був обраний до складу Української Національної Ради (з листопада 1918 - Українська Національна Рада ЗУНР - ЗО УНР). У 1918-19 -радник Державного Секретаріату Закордонних справ УНР. У січні 1919 входив до складу делегації Західно-Української Народної Республіки, яка брала участь в урочистому проголошенні Акту Злуки (22.1.1919) у Києві. В 1919-21 О. разом з М. Меленевським обіймав посаду радника української дипломатичної місії у Великій Британії, згодом - голова представництва УНР у Лондоні. В 1921-22 викладав у Львівському (таємному) Українському Університеті. З 1923 жив у Золочеві (Львівська обл.). Займався адвокатською практикою, був членом Союзу Українських Адвокатів. Належав до провідних членів Українського Національно-Демократичного Об'єднання, в 1930 став депутатом польського парламенту. На поч. 1930-х рр. активно виступав проти кривавих репресій польського окупаційного режиму щодо українського населення Західної України. В 1931 від імені Української Парламентської Репрезентації в сеймі звернувся до Ліги Націй у Женеві з рішучим протестом проти політики "Пацифікації". Помер у Золочеві. Автор численних статей на правничу і суспільно-політичну тематику в галицькій пресі.

ОЛЕШКІВСЬКА СІЧ-Січ на території Кримського ханства в першій пол. 18 ст. Після зруйнування російськими військами 17(28). 4.1709 Старої Січі запорожці заснували Січ на р. Кам'янці. В 1711 російський уряд змусив козаків залишити і цю Січ. З дозволу кримського хана запорожці поселилися в урочищі Олешки (тепер м. Цюрупинськ Херсонської обл.), на Кардашинському лимані Дніпра, де і заснували О С. Становище козаків під владою Кримського ханства було складним. Вони не мали права укріплювати Січ ітримати там гармати, зобов'язувались вносити данину до ханської казни і виконувати всякі земельні роботи на Перекопі. Ще більше ускладнилося життя запорожців після укладення між Туреччиною і Російською імперією Прутського мирного договору 1711, за яким державні кордони між цими державами пролягали в межиріччі Орілі і Самари. Відтоді запорожцям заборонялося вивозити в Україну худобу, сіль, рибу і привозити хліб, зброю і тканини. В травні 1728 на Січі виникли заворушення. Запорожці позбавили булави кошового К. Гордієнка і кошовим отаманом обрали І. Малашевича, який був прихильником повернення в Україну. Забравши військові клейноди, козаки вирушили вверх по Дніпру до р. Підпільної. Проте, тільки в березні 1734, коли Росія почала готуватися до війни з Туреччиною, запорожці отримали від російського уряду офіційний дозвіл на заснування Нової Січі на р. Підпільній.

ОЛЬВІЯ (грец. - багата, щаслива; 6 ст. до н.е.-4 ст. н.е.) - мілетська колонія в дельті Гіпаніса (Буга) та Борисфена (Дніпра). Знаходиться на південь від с. Парутіна (Миколаївська обл.). Особливий розквіт О. припав на 5-4 ст. до н.е., коли місто стало процвітаючим центром торгівлі та рибальства. О. встановила тісні зв'язки з скіфськими племенами, які отримували через її посередництво вино, кераміку, ювелірні вироби. Ольвіополіти вивозили від скіфів зерно, продукти скотарства і рабів. У 4-3 ст. до н.е. в О. виникли власні ремісничі майстерні, які виробляли кераміку для експорту в Побужжя та Південне Подніпров'я. Після встановлення в 40-х рр. 5 ст. до н.е. скіфського протекторату над містом склад населення поповнився за рахунок скіфів. У місті було побудовано палац скіфського царя Скіла. В 5 ст. до н.е. О. мала договір про ісополітію (подвійне громадянство) з Мілетом. Входила до складу Першого Афінського морського союзу. В 331 до н.е. жителі міста відбили напад Зопіріона, полководця Олександра Македонського. За допомогою Мітрідата VI Евпатора О. звільнилася від скіфського протекторату. В 48 до н.е. готи на чолі з царем Буребістою захопили і зруйнували місто. Відбудоване при допомозі скіфів місто було значно меншим за розмірами і не відігравало колишньої ролі. В І ст. н.е. О. була в залежності від скіфських царів - Фарзоя і Інексімея. В 3 ст. н.е. нове економічне піднесення міста було перервано навалою готів. На поч.4 ст. напади гуннів привели до остаточного знищення О. Археологічні розкопки проводилися з поч. 19 ст. З 1901 до 1915 їх очолював Б.Фармаковський. З 1971 Ольвійська експедиція ІА АН УРСР проводила систематичні дослідження (наук. керівн. - С. Крижицький). 

О. Бандровський (Львів).

ОЛЬГА (християнське ім'я-Олена; р. н. невід. -п. 969) - Велика княгиня Київська (945-957), дружина князя Ігоря. Управляла Київською державою в роки неповноліття свого сина Святослава Ігоровича. О. жорстоко розправилася з древлянами, які під час повстання 945 вбили її чоловіка, князя Ігоря. Підтримувала політичні і торговельні зв'язки з Візантією. В 957 їздила до Константинополя, де прийняла християнство (за ін. джерелами, в 955 у Києві). О. зав'язала політичні зв'язки з німецьким королем Отгоном І. Переконала Святослава не здійснювати після її смерті язичницької тризни. Канонізована православною церквою.

ОЛЬГЕРД (Альгірдас) ГЕДИМІНОВИЧ (бл. 1296-1377)-Великий князь Литовський ( 1345-77), син Гедиміна. Правив разом з своїм молодшим братом Кейстутом. Прагнув розширити володіння Великого князівства Литовського за рахунок пд.-зх. і зх. українських земель. Вів боротьбу проти Золотої Орди, Московського князівства, Польщі та Тевтонського ордену. Бл. 1355-56 відвоював у татар Чернігово-Сіверську землю. В 1362 на березі р. Сині Води (за деякими дан., р.Синюха) - лівої притоки р. Бугу О. розбив монголо-татарське військо і приєднав до Литви Київщину, Поділля і Переяславщину. В Києві посадив удільним князем свого сина Володимира Ольгердовича (див. Олельковичі). Вів тривалу боротьбу з Польщею за Волинську землю, внаслідок чого в 1377 до Литви увійшли Берестейський, Володимирський і Луцький уділи. За правління О. українська (руська) мова стала офіційною мовою Великого князівства Литовського. О. здійснив три походи на Москву (1368, 1370, 1372). Робив спроби поширити свій вплив на Смоленське князівство, Псков і Новгород.

  М. Ерстенюк (Львів).

ОЛЬГОВИЧІ - назва в літописах та історичній літературі династії українських князів у 12-13 ст., нащадків чернігівського і новгород-сіверського князя Олега Святославича (п. 1115). Відзначалися великою родинною солідарністю. Володіли уділами в Чернігівському, Новгород-Сіверському та ін. князівствах, інколи займали і київський престол. Вели постійну боротьбу за великокнязівську владу з Мономаховичами, часто звертаючись при цьому за допомогою половців. Великими князями Київськими були Всеволод II Ольгович (п. 1146), його син Святослав Всеволодович (п. 1194) і внук Всеволод Святославич Черемний (п. 1212). Найбільш відомий О. є внук Олега Святославича князь новгород-сіверський Ігор Святославич.

ОЛЬЖИЧ ОЛЕГ - див. Кандиба Олег 

ОЛЬШЕВСЬКИЙ ВОЛОДИМИР (1870 -7.7.1933) - український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Учасник Першої світової війни 1914-18, полковник російської армії. З 1917 брав участь у формуванні національних збройних сил України. У 1918 - командир частини на більшовицькому фронті, В 1919 командир 9-ої бригади 3-ї Залізної стрілецької дивізії, з червня - помічник командира дивізії, з жовтня -заступав хворого на тиф командира дивізії 0. Удовиченка. Учасник Першого Зимового походу Армії УНР (див. Зимові походи Армії УНP 1919-20 і 1921). У січні 1920 призначений командиром українськими військовими силами Уманьщини. Під час польсько-радянської війни 1920 О. був помічником командира 3-ї Залізної дивізії. Брав участь у боях на більшовицькому фронті до листопада 1920. З грудня 1920 перебував у таборі Каліш. Був одним з організаторів табірного життя дивізійників, членом товариства вояків Армії УНР, Українського Воєнно-Історичного Товариства та членом управи Української станиці в Калішу. Пізніше жив у Познані (Польща), де і помер. 

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

 

ОМЕЛЮСІК МИКОЛА (псевд. Поліщук; 1889-6.8.1970) - український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Н. на Поліссі. Після закінчення військової школи брав участь у Першій світовій війні 1914-18. З кін. 1917- командир гарматної бригади в Армії УНР. У травні 1919 спільно з отаманом В. Оскілком формував Волинську групу та 4-ту Холмську дивізію. З червня 1919 вартовий отаман штабу Волинської групи (команд. ген. В. Петрів), яка брала участь в боях на польському і більшовицькому фронтах. Влітку і восени 1920 у діючій армії на Україні. Після інтернування Армії УНР у листопаді 1920 перебував у таборі Каліш. У роки Другої світової війни 1939-45 - учасник українського руху Опору. З травня 1943 - в Українській Повстанській Арміі. Очолював оперативний відділ Штаб Військової Округи "Заграва", з серпня 1943 - начальник оперативного відділу Крайового Військового Штабу УПА-Північ. Екзильним Урядом УНР підвищений у ранзі до генерал-хорунжого. Після 1945 жив у США. Помер у Філадельфії. Автор нарису "УПА на Волині 81943 році". 

М. Литвин, К. Науменко, І.П. (Львів).

ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО ІВАН (31.8.1881-8.9.1962) - український військовий діяч, ген.-хорунжий Армії УНР. Н. у Баку (тепер Азербайджан). Брат М. Омеляновича-Павленка. З 1901 -офіцер російської армії. В роки Першої світової війни 1914-18 - полковник російської армії. Командував 8-м гусарським полком, який він українізував у 1917. В 1918-20 О.-П. - командир Сердюцького кінного Лубенського полку, згодом - кошовий отаман Харківського козацького коша. В грудні 1918-лютому 1919 у Галицькій Армії командував групою "Наварія" у битві під Львовом. Влітку 1919-інспектор кавалерії Армії УНР. Навесні 1920 організував і очолив Окрему кінну дивізію - найбільше оперативне з'єднання Армії УНР. У еміграції перебував у Польщі, Чехо-Словаччині, Німеччині і США. Помер у Чікаго.

ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО МИХАЙЛО (8.12.1878 - 29.5.1952) - визначний український діяч, генерал-полковник Армії УНР. Брат І. Омеляновича-Павленка. Н. у Тифлісі (тепер Тбілісі, Грузія). В 1904-1905 брав участь у російсько-японській війні. В 1910 закінчив академію Генерального штабу. В роки Першої світової війни 1914-18 командував гвардійським полком, очолював штаб корпусу. В період Української Центральної Ради О.-П. - командир бригади у Катеринославі, в квітні-листопаді 1918 - командир 3-ої Стрілецької дивізії у Полтаві. В грудні 1918 - червні 1919 О.-П.- начальний командант Української Галицької Армії. Після повернення в Армію Української Народної Республіки - командир Запорізького Корпусу. В 1919-20 О.-П. командував Армією УНР під час Першого Зимового походу і в ході польсько-радянської війни 1920. До 1945 жив у еміграції в Чехо-Словаччині, очолював Союз Українських Ветеранських Організацій. В післявоєнний час переїхав спочатку до Німеччини, пізніше до Франції. В 1945-48 виконував обов'язки міністра військових справ в екзильному уряді УНР. Помер і похований у Парижі. Автор праць "Українсько-польська війна 1918-1919 рр." (1929), "Зимовий похід" (1934) і спогадів "На Україні" (1930, 1935).

ОНАЦЬКИЙ ЄВГЕН (псевд. Домотенко; 13.1.1894-27.10.1979)- український громадський і політичний діяч, журналіст, д. чл. НТШ (з 1947). Н. у Глухові (тепер Сумська обл.). У 1912-18 навчався в Київському ун-ті, був активним членом українських нелегальних студентських товариств. З 1917 належав до Української Партії Соціалістів-Революціонерів. У 1917-18 - член Української Центральної Ради і Малої Ради. В березні 1918 тимчасово відійшов від політичної діяльності. В 1919 входив до складу делегації Української Народної Республіки на Паризькій мирній конференції 1919-20, згодом - керівник пресового бюро української дипломатичної місії у Римі (згодом - голова місії) і редактор її часопису "La voce del Ucraina". В міжвоєнний період співпрацював з українськими періодичними виданнями - "Розбудова Нації", "Український Голос", "Діло", "Свобода"-, "Новий Шлях", "Новий Клич" та ін. З 1929 - член Організації Українських Націоналістів. У 1929 - уповноважений ПУН керувати роботою ОУН в Італії. В серпні 1939 у будинку, де жив О. відбувся Римський II Великий Збір Українських Націоналістів. У 1936-40 О. - професор Вищого Східного Інституту в Неаполі, в 1940-43 - лектор Римського ун-ту. В 1943-44 заарештований і ув'язнений гестапо. Після завершення Другої світової війни 1939-45 переїхав до Аргентіни. Брав активну участь у житті української громади цієї латиноамериканської країни. В 1947 став одним з засновників і першим головою Спілки українських науковців, митців і літераторів, у 1954-60 - голова (у 1960-63 - голова її Ради) Української Центральної Репрезентації в Аргентіні. Редагував тижневик націоналістичного напрямку "Наш Клич" (1947-64) і часопис "Дзвін". Помер у Буенос-Айресі. Автор наукових праць: "Studi di Storia е di cultura Ucraina" (1939), "Словник українсько-італійський" (1941,1977), "Українсько-італійський словник" (1977), "Основи суспільного ладу" (1941, 1949), "Українська Мала Енциклопедія" (тт. 1-4,1957, 1959, 1962-63) та спогадів "Сторінки з римського щоденника" (1942-43), "По похилій площі: Записки українського журналіста і дипломата 1919-21" (тт. 1-2, 1964, 1969 ), "У вічному місті: записки українського журналіста" (1954,1981,1985).

ОПАРА СТЕПАН (р. н. невід. - п. жовтень 1665) - гетьман Правобережної України (1665). Вперше згадується в джерелах у кін. 1660. Був сотником Медведівської сотні Чигиринського полку. Перебував на службі у гетьмана Ю. Хмельницького, виконував його доручення у Варшаві. Під час повстання проти П. Тетері в червні 1665 захопив за допомогою татар Умань і в червні 1665 проголосив себе гетьманом Правобережної України. Намагався укласти договір з І. Сірком і В. Дрозденком про спільну боротьбу проти Кримського ханства і Польщі. 18.8.1665 О. був схоплений татарами і разом з кількома своїми старшинами (Радочинським, Царем) виданий польському уряду. Деякий час перебував в ув'язненні в Марієнбурзькій (Мальборкській) фортеці. В серед. жовтня 1665 О. був страчений у Варшаві (за ін. дан., королівській ставці під Равою-Мазовецькою).

ОПОКА МИКОЛА (1896 - 28.8.1921) - український військовий діяч, підхорунжий УСС, сотник Січових Стрільців. Н. на Львівщині. Освіту здобув в Академічній гімназії у Львові. З початку Першої світової війни вступив добровольцем до Легіону Українських Січових Стрільців. Воював у складі сотень В. Дідушка та А. Мельника. Чета, яку очолював О. відзначилась у боях на Маківці. В червні 1915, діставши поранення в боях під Галичем, потрапив у російський полон. У 1918-19 - сотник Куреня Січових Стрільців. Після поразки українських національно-визвольних змагань 1917-21 шукав шляхів для продовження боротьби проти більшовицького окупаційного режиму в Україні. В 1920 за дорученням начальної команди УВО разом з І. Андрухом та ін. українськими старшинами О. став одним з організаторів антибільшовицького підпілля, входив до складу Українського Центрального Повстанського Комітету, що діяв у Києві. Заарештований і розстріляний разом з ін. членами цієї організації 28.8.1921.

ОПРИШКИ - учасники національно-визвольної боротьби в Галичині, на Буковині та Закарпатті проти польської, угорської та австрійської шляхти у 16 - першій пол. 19 ст. Перша згадка про О. датується 1529. Посилення національного та кріпосницького гніту на західноукраїнських землях привело до виникнення руху О, який спочатку охопив Прикарпаття, а згодом поширився на Закарпаття й Буковину. В Карпатські гори втікали покривджені селяни (наймити, комірники, пастухи, панські слуги) та бідні міщани. Вони формували невеликі загони, які з ранньої весни до пізньої осені нападали на панські маєтки, замки, на орендарів, лихварів, а захоплене майно роздавали сільській бідноті. Типовою зброєю у О. були рушниці, пістолі, списи, ножі, рогатини. Символами відваги і мужності у О. були топірці (бартки), на яких вони давали клятву, коли вступали в загони. В 16 - першій пол. 17 ст. О. діяли на Покутті, Сошацькій і Перемишльській землях. У період національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького О. спільно з повсталими селянами вели боротьбу проти польської шляхти. В травні 1648 О, здобули королівський замок в Повстанці, а в липні - Саноцький замок. У 1648 О. брали участь у повстанні під керівництвом С. Височана, а в 1653 загін О. під керівництвом Харачка допомагав війську Т. Хмельницького у Молдавії. В другій пол. 17 ст. рух О. очолювали ватажки Нестор (1683), І. Винник, М. Скребета, І. Бордюк та ін., а на поч. 18 ст. І. Пискливий (1703-12), Пинтя, В. Сохоник. Найвищого піднесення рух О. досяг у 1738-59, коли на чолі опришківських загонів стояли О. Довбуш, В. Баюрак, І. Бойчук. О. брали участь у гайдамацьких повстаннях 18 ст. у Правобережній Україні. В першій пол. 19 ст. у Галичині, на Закарпатті та Буковині діяло понад 50 загонів О., ватажками яких були В. Якимюк, Д. Марусяк, В. Фреюк, М. Шталюк, І. Вередюк, М. Циган, І. Волощук та ін. Австрійський уряд постійно посилав проти О. спеціальні каральні загони. В другій пол. 19 ст. внаслідок скасування панщини та кривавих репресій австрійському урядові вдалося придушити рух О. Останнім ватажком О. був М. Драгирук (Бордюк), прилюдно страчений 1878 у Коломиї. Про героїчну боротьбу О. складено багато народних пісень легенд, переказів. Темі О. присвячені художні твори М. Шашкевича, І. Вагилевича, Ю. Федьковича, Н. Устияновича, І. Франка, В. Гжицького та ін., наукові праці К. Войціцького, А. Бельовського, М. Косака, А. Прохаски, Ю. Целевича, І. Крип'якевичата ін. В Карпатах названі деякі гори, скелі, річки носять імена ватажків О.

"ОРГАНІЗАЦІЯ ВИЩИХ КЛАСІВ УКРАЇНСЬКИХ ГІМНАЗІЙ" - підпільна молодіжна організація в 1920-х рр. на українських землях, окупованих Польщею. Створена учнями старших класів українських гімназій у Львові, Тернополі, Станіславові, Стрию, Самборі, Сокалі, Дрогобичі та ін. містах. Основними завданнями, які ставили перед собою "ОВКУГ" були: підготовка учнів до навчання у Львівському (таємному) Українському Університеті; сприяння молоді у вивченні українознавства та зацікавленні гімназистів суспільно-політичними проблемами краю; залучення учнів до таємних відзначень національних свят і заборонених річниць та до розповсюдження листівок. "ОВКУГ" організувала бойкот гімназистами польських державних свят та різних патріотичних маніфестацій, до яких залучала українську молодь польська влада. Багато членів цієї організації згодом стали визначними діячами українського суспільно-політичного руху 1930-50-х рр. Серед них С. Бандера,О. Гасин, О. Грабець, Д. Грицай, Я. Карпинець, С. Ленкавський, Б. Підгайний, В. Шухевич, В. Янів та багато ін. Видавала у Львові нелегальний журнал для молоді - "Метеор".

ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ (ОУН) - український політичний рух, що ставив собі за мету встановлення незалежної Української держави. ОУН виникла внаслідок об'єднання Української Військової Організації (УВО) та декількох студентських націоналістичних спілок - Групи Української Національної Молоді, Ліги Українських Націоналістів, Союзу Української Націоналістичної Молоді. Дві конференції українських націоналістів, що відбулися відповідно 3-7.11.1927 у Берліні та 8-9.4.1928 у Празі, підготували грунт для проведення установчого конгресу 28.1.-3.2.1929 у Відні. Конгрес обрав Провід Українських Націоналістів (ПУН) у складі 9 осіб - Є. Коновалець (голова), члени - Д. Андрієвський, Ю. Васияна, Д. Димчук, М. Капустянський, П. Кожевників, Л. Костарів, В. Мартинець, М. Сціборський, Я. Дуб (гол. суддя), Я. Моралевич (гол. контролер) та прийняв статут та розробив основні засаби політичної лінії ОУН. Згідно з первісними заявами, головною метою ОУН було встановлення незалежної соборної національної держави на всій українській етнічній території. Ця мета мала досягатися через національну революцію та встановлення диктатури, яка би витіснила окупаційну владу та запровадила уряд, що репрезентував би всі регіони та соціальні групи України. Економіка держави планувалася як поєднання приватної, націоналізованої та кооперативної форм власності. ОУН відкидала будь-який партійний чи класовий поділ та представляла себе як домінуючу силу українського суспільного життя як вдома, так і за кордоном. Визначивши себе як рух, а не як партія, ОУН засуджувала легальні українські партії Галичини як колабораціоніські. Звинувачуючи соціалістичний та ліберальний табори у поразці української революції 1917-20, ОУН наголошувала на важливості формування сильної політичної еліти, національної солідарності та опори на "свої власні сили", її приваблював фашистський режим Б. Муссоліні, що ніби-то врятував Італію від анархії. На поч. 1930-х рр. в ОУН проявилися розбіжності у поглядах: Є. Коновалецьта більшість членів ПУН були прагматичними реалістами, що уявляли свою діяльність у руслі традиційного військового авторитаризму; тоді як молодші члени руху були інтергральними націоналістами, які відзначалися романтично-ірраціональною відданістю. Ці ідеологічні розбіжності у кінцевому рахунку привели до розколу організації.

    ОУН сприйняла насильство як політичне знаряддя проти зовнішніх та внутрішніх ворогів. Основна частина діяльності організації була спрямована проти польського режиму. Під керівництвом Крайової Екзекутиви на західноукраїнських землях (КЕЗУЗ, заснована у лютому 1929) ОУН здійснила в Галичині й на Волині сотні акцій саботажу, включно із підпалами маєтків польських землевласників (що спровокувало "Пацифікацію" 1930), бойкотів державних шкіл та польської тютюнової й горілчаної монополії, десятки експропріаційних нападів на урядові установи з метою здобуття капіталів для своєї діяльності, а також бл. 60 вбивств. Найвизначнішими жертвами організації були польські високопоставлені чиновники Т. Голувко та Б. Перацький, чиновник радянського консулату А. Майлов (вбитий у помсту за голодомор 1932-33 у Радянській Україні) та І. Бабій, директор Української академічної гімназії у Львові (українець, звинувачений у співробітництві з польською поліцією).

    Членами ОУН були переважно студенти та молодь. Немає достовірних даних про чисельність організації, але згідно найвищих оцінок, вона сягала 20 тис, чол. (1939). Проте впливи ОУН значно перевищували кількість її членів. Властивий організації дух самовідданості, що доходив до фанатичної самопосвяти національній справі, виявився надзвичайно привабливим для молодих людей. Можна сказати, що ідеологія ОУН зформувала політичний світогляд цілого покоління західних українців.

    Найголовнішими виданнями ОУН були легальний журнал "Розбудова Нації" та нелегальні "Бюлетень Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ", "Сурма", "Юнак", "Націоналіст" та "Український націоналіст". Певна кількість легальних газет на Західній Україні перебували під сильним національним впливом.

    Багато галицьких та волинських діячів ОУН були засуджені польським судом у 1930-х рр., два судові процеси відбулися на Буковині у 1937. У 1934 польська поліція заарештувала декількох провідних діячів ОУН, у т. ч. С. Бандеру, голову КЕ ЗУЗ, протримавши їх в ув'язненні до поч. Другої світової війни. Незважаючи на ці невдачі, ОУН розбудувала заново свою організаційну сітку, їй не вдалося проникнути на Радянську Україну, проте сталінський режим був настільки стурбований потугою ОУН, що організував вбивство Є. Коновальця в Роттердамі у 1938.

     Смерть Є. Коновальця призвело до кризи, хто має бути його правонаступником. Вона викрила фундаментальні розбіжності між членами ОУН у Західній Україні та членами ПУН, як жили за кордоном. За боротьбою за владу стояли теологічні розбіжності та розходження між поколіннями. Краєві кадри, які витримували головний тягар підпільної боротьби, складалися з молодих людей, що прагнули до керівництва та без-критично переймали авторитарні ідеї та методи. Сильний вплив на їх світогляд мав Д. Донцов, який пропагував культ волі та сили. Старші провідники ОУН проявляли схильність до більшого консерватизму. Є.Онацький та М. Сціборський, наприклад, наголошували на позитивних рисах італійського фашизму, але засуджували нацизм.

    Другий Великий Конгрес ОУН, що проходив у Римі 27.8.1939, вибрав головою організації А. Мельника і надав йому титул "вождя", проголосивши його відповідальним лише "перед Богом, нацією і своїм власним сумлінням". З допомогою такого різкого відходу від своєї консервативної орієнтації ПУН намагався запобігти виклику авторитетові А. Мельника з боку крайових кадрів. Ця міра несподівано привела до протилежного наслідку: С. Бандера, який був випущений з ув'язнення після краху Польщі у 1939, разом зі своїми послідовниками, зформу-вав 10.2.1940 Революційний провід і проголосив своє право спадкоємності. А. Мельник марно намагався розв'язати кризу через переговори. У квітні 1941 фракція С. Бандери провела свій власний Другий Надзвичайний Конгрес у Кракові, який проголосив Римський конгрес незаконним, вибрав С. Бандеру головою та прийняв програму, що наново підтвердила основні рішення 1929. Більшість крайових членів визнали повноваження С. Бандери, і невдовзі розлам став незворотним. Дві новостворені фракції, за іменами своїх лідерів, стали відомі як ОУН (Б) -"бандерівці" та ОУН (М) - "мельниківці". Впродовж війни ОУН (Б) прийняла назву Революційна ОУН [ОУН (Р)].

    Обидві фракції сподівалися використати неминучий конфлікт між Німеччиною та СРСР для встановлення незалежної української держави. Тому кожна з них шукала тактичного союзу з німцями. Передача А. Гітлером Карпатської,України (де молодші члени ОУН допомагали створити Збройні Сили) угорцям у 1939 породила застереження щодо союзу з німцями, але не розхолодило ні одну фракцію. З німецької згоди ОУН (Б) сформувала два батальони з близько 600 чол., "Нахтігаль" і "Роланд", які задумувалися як ядро майбутньої армії.

    Вслід за німецьким вторгненням на територію СРСР, ОУН (Б) проголосила 30.6.1941 у Львові Акт створення Української держави і сформувала Українське Державне Правління на чолі з Я. Стецьком. Очікувалося, що німці, потребуючи української допомоги у війні проти Радянської Росії, змушені будуть змиритися з цим як з доконаним фактом. Хоча окремі німецькі військові були схильні саме до такої реакції, вони керувалися вказівками А. Гітлера, чия расова упередженість проти українців виключала можливість співпраці. С. Бандера та кілька його спільників були заарештовані та ув'язнені Гестапо. Багато членів ОУН (Б) були вбиті або загинули у в'язницях і концентраційних таборах. Керівництво організацією здійснював М. Лебедь, який у травні 1943 передав повноваження Р. Шухевичу. Вирішивши будувати незалежну державу, обидві фракції, посилали таємні Похідні Групи в Україну з метою становлення органів місцевого управління зі свідомих українців. Згідно оцінок, їхня чисельність становила близько 2000 чол. (в основному членів ОУН (Б). Ці групи розгортали активну діяльність у великих містах. Група ОУН (М), яка досягнула у вересні 1941 Києва, випускали газету "Українське Слово" та сформувала Українську Національну Раду (на чолі з М. Величківським), що складалася переважно зі східних українців. Її членів було заарештовано у грудні 1941, й більше 40 з них, включно з О. Телігою та їхнім лідером О.Ольжичем, загинули або одразу, або пізніше, декотрі -у Бабиному Ярі. А. Мельника тримали під домашнім арештом у Берліні до січня 1944, коли разом з іншими заарештованими головними діячами ОУН(М) його відправили у концентраційний табір Сахсенгаузен, Антигітлерівський рух Опору розпочався з формуванням "Поліськоі Січі", очоленої Т. Боровцем, який співпрацював з ОУН(М). Восени 1942 обидві фракції утворили збройні загони на Волині і Поліссі для боротьби з німцями і радянськими партизанами. У 1943 Українська Повстанська Армія (УПА), що перебувала під контролем бандерівської фракції роззброїла "Поліську Січ" та мельниківські загони і поглинула багато їх учасників. Хоча УПА контролювалося ОУН(Б), серед її членів були люди різноманітних політичних та ідеологічних переконань. Більше того, вона потребувала підтримки широких мас у боротьбі, як проти німецької, так і радянської влади. Багато чого з націоналістичної ідеології, включно з концепцією диктатури, не могло привабити колишніх радянських громадян, які пережили тяжкий досвід партійної диктатури. Отже, настійно необхідним був перегляд ідеології та політичної програми ОУН (Б). На третьому Надзвичайному Великому Зборі 21-25.8.1943 ОУН (Б) засудила "інтернаціоналістичну та фашистську націонал-соціалістичні програми та політичні концепції", так само, як і "російський комуно-більшовизм" та запропонувала систему вільних народів у власних самостійних державах" [як] єдиного ладу, який дасть справедливу розв'язку національного і соціального питання" цілому світі". Нова соціальна програма бандерівців в основному не відрізнялася від попередніх, але вона наголошувала на потребі різноманітного соціального забеспечення, участі робітників в управлінні, змішаній економіці, праві вибору фаху й місця праці та вільних торгівельних спілках. ОУН(Б) підтвердила, що вона бореться за свободу друку, слова та думки. Попередня національна політика, суть якої зводилась до гасла "Україна для українців", була полишена заради прав національних меншин. Керівна структура ОУН також змінилася: одноосібне керівництво було замінене колективним. Було обрано Бюро проводу з трьох осіб (Р. Шухевич,З. Матла та Д. Маївський). У липні 1844 було сформовано всеукраїнський представницький орган - Українську Головну Визвольну Раду (УГВР). Більшість її членів були бандерівцями, а Головний Секретаріат очолив Р. Шухевич. ОУН (М) проводила подібну політику та заснувала Всеукраїнську Національну Раду у Львові навесні 1944.

    У кінці війни А. Мельник знову очолив ОУН (М), С. Бандера та Я. Стецько були обрані у склад керівництва в Україні. У лютому 1946 у Мюнхені було утворено під керівництвом С. Бандери Закордонні Частини ОУН (34 ОУН). На грунті перегляду в 1943 ідеологічних засад націоналістичного руху розгорнувся конфлікт між групою представників ОУН (Б) з України (М. Лебедь та ін.) та закордонною організацією С. Бандери. Остання була обвинувачена в протидії до змін та випливаючих з них наслідків - демократизації ОУН (Б), автономного статусу УПА та УГВР, а також відмові від догматизму й елітаризму. Українські емісари оприлюднили свої критичні погляди в "Українській Трибуні". С. Бандера та його група у своєму головному органі "Визвольна Політика" стверджували, що ідеологічна ревізія занадто наближає ОУН до соціалізму та комунізму. Кульмінацією цієї суперечки стало виключення опозиції на конференції 34 ОУН у Міттенвальді 28-31.8.1948. У 1953-54 провід ОУН (Б) в Україні знову підтвердив перегляд ідеологічних засад та доручив С. Бандері, З. Матлі та Л. Ребету зформувати новий уряд 34 ОУН. Переговори виявилися безплідними, і в 1956 двоє з проводу - тріумвірату, З. Матла та Л.Ребет, заснували нову організацію, відому як ОУН (Закордонна), або двійкарі(за кількістю лідерів-засновників). Її діячі заснували дослідницьке товариство "Пролог", яке видало "Український Самостійник" та спонсорувало журнал "Сучасність". Після вбивства Л. Ребета у 1957, організацію очолив Б.Кордюк, а пізніше - вдова Л. Ребета Д. Ребет.

    ОУН(М) після війни розвивала консервативну корпоративну ідеологію. Третій Великий Збір 30.8.1947 обмежив владу лідера, зробивши його відповідальним перед Збором, що мав скликатися кожних три роки, та запровадивши у програму принципи рівності перед законом, незалежності суду, свободи совісті, слова, преси та політичної опозиції. "Національний солідаризм" О. Бойдуника (1945), який модернізував ідеологію організації, обстоював Українську незалежну державу, засновану на співпраці корпоративних соціальних груп.

    Суперечка між двома фракціями ОУН продовжувалась у Німеччині відразу після війни: вони боролися за домінуючий вплив у таборах переміщених осіб та в еміграційній Українській Національній Рад. ОУН (М) та її союзники здобули контроль над Радою, а ЗЧ  ОУН була усунулась від неї. Фракції ОУН мали вирішальний вплив на еміграційну українську громаду. Ідентичність та публічний імідж громади сформувався значною мірою під впливом націоналістичної відданості справі визволення України. Радянська пропаганда прагнула дискредитувати ОУН як нацистських колаборантів та наймитів західних розвідувальних служб. Претендуючи на авангардну роль у боротьбі проти російського імперіалізму, ОУН (Б) намагалася стати домінуючою силою емігрантського життя. Її організацією-прикриттям був Світовий Український Визвольний Фронт (утворений 1973), який включав Організацію Оборони Чотирьох Свобід України (США), Канадську Лігу Визволення України, Союз Українців (Великобританія), Об'єднання Українців у Франції, "Просвіту" (Аргентина), Лігу Визволення України в Австралії та Новій Зеландії та їх філії. Найвизначніші видання фронту: "Шлях Перемоги" (Мюнхен, Львів), "Українська Думка" ("Ukrainian Reviev", Лондон), "Вісник 004СУ" та "Національна Трибуна" (Ньою Йорк) і "Гомін України" (Торонто). С. Бандера очолював ОУН (Б) до його вбивства у 1959; його наступниками були С. Ленкавський, Я. Стецько ( 1968-86), В. Олеськів (1987-91) та вдова Я. Стецька С. Стецько (з 1991).

    Еміграційні націоналістичні організації, що були засновані у 1930-і рр., такі як Організація Державного Відродження України (США), Українське Національне Об'єднання (Канада) та Українська Національна Єдність у Франції після 1940 стали на сторону ОУН (М). Об'єднання Українців у Великий Британії було засновано у 1949 як суперник Союзу Українців у Великій Британії. Всі ці організації належали до координаційного об'єднання відомого під назвою Ідеологічно Споріднені Націоналістичні Організації. Найвизначнішими виданнями ОУН (М) були "Українське Слово" (Париж-Київ-Львів), "Самостійна Україна" (Чікаго, США), "Новий Шлях" (Торонто, Канада), "Наш Клич" (Буенос-Айрес, Аргентина) та "Хлібороб" (Курітіба, Бразилія). Після смерті А. Мельника у 1964 ОУН (М) очолювали О. Штуль-Жданович, Д. Квітковський (1977-79) та М. Плав'юк (з 1981). В останні два десятиліття політичні угрупування, що знаходилися в опозиції до ОУН (Б) схилялися до тіснішої співпраці та консолідації й утворили ширші об'єднання, такі як Український Демократичний Рух (1976) і Конференція Українських Політичних Партій та Організацій (1979).

    Суперництво між оунівськими фракціями тривалий час розділяло й виснажувало сили еміграційних організацій, що служили їхнім прикриттям. З метою примирення націоналістичних угрупувань різних напрямків Світовий Конгрес Вільних Українців мав пожертвувати принципом більшості голосів і ефективної процедури прийняття рішень. У 1980 ОУН (Б) перебрала контроль над Українським Конгресовим Комітетом Америки; таким чином останній перестав представляти українську громаду в цілому. Сила та вплив фракцій ОУН занепадають внаслідок асиміляційного тиску, ідеологічних розходжень з західними ліберально-демократичними цінностями.

М. Юркевич (Едмонтон, Канада).

 

З 1990 ОУН(Б) діє в Україні. У 1992 спільно з іншими націоналістичними організаціями України вона утворила Конгрес Українських Націоналістів, у якому займає провідні позиції. Очолює КУН С. Стецько, що з 1992 постійно живе в Україні, а у 1994 прийняла українське громадянство. У Верховній Раді України КУН представлений 8 депутатами. "Шлях Перемоги", що друкувався з 1950-х рр. у Мюнхені, переніс свою редакцію у 1992 до Львова і виходить як тижневик.

    З 1990 ОУН (М) почала діяти в Україні. У травні 1993 відбувся XII ВЗУН у м. Ірпені біля Києва. ПУН знову очолив М. Плав'юк, Раду ОУН - член-кор. НАН України, проф. К. Товстюк. Раду Сеньорів - проф. Ю. Бойко. Визнанням авторитету цієї організації був факт обрання у 1989 Президентом УНР в екзилі М. Плав'юка. Щоправда, ряд політологів констатував, що ОУН(М) практично перетворилася на партію західного типу, а від націоналізму залишилася лише назва. ОУН(М) активно співпрацює з іншими політичними організаціями. Її представники входять до Світового Конгресу Вільних Українців, творячи там спільно з ін. групами Фракцію Демократичного націоналізму. За ініціативої ОУН (М) створена Рада Ідеологічно Споріднених Націоналістичних Організацій (очолює Голова Секретаріату ОУН П. Дорожинський). У 1992 ОУН зареєстровано в Україні. Газета "Українське Слово", що раніше видавалася у Парижі, у 1992 перенесла свою діяльність до Львова (редактор Й. Лось), а у 1993 - до Києва (редактор М. Вербовий). У 1992 у Києві почав виходити журнал "Розбудова Держави".

    У 1980-х рр. ОУН (3) прийняло рішення не переносити своєї діяльності на українські терени, залишаючись ОУН за кордоном. Однак це не означало відмови від допомоги українському демократичному рухові. Ідеологія ОУН (3) трансформувалася в ідеологію т. зв. ліберального націоналізму, який є дуже близьким до ідеології мельниківців. Часто ці організації виступають як союзники. Після смерті Д. Ребет у 1992 провід очолив проф. А. Камінський. Двійкарі видавали часопис "Сучасність" (з 1961), який, однак, не був їх партійним органом, а містив ряд матеріалів на суспільно-політичні та літературно-мистецькі теми. У 1991 редакцію часопису перенесено до Києва (співредактори - Т. Гунчак та І. Дзюба).

    У 1993 виникла ще одна група, яка носить назву ОУН в Україні. Ця група, очолювана М.Сливкою та І. Кандибою, утворилася внаслідок об'єднання крила політичної організації Державна Самостійність України та частини націоналістів, незгідних з політикою КУН. Свою історію вона виводить від ОУН в Україні. Наприкінці 1993 ОУНвУ зареєстровано на державному рівні як партію. ОУНвУ видає газету "Нескорена Нація", що раніше була органом ДСУ (ред. - О. Салюк). Останнім часом в умовах існування української державності намітився контакт і почалися переговори між різними відламами ОУН.

Структура ОУН. З самого поч. існування намітилася оригінальна структура організації. Найвищим керівним органом ОУН був Конгрес Українських Націоналістів, у ОУН (Р) - Великий Збір ОУН. Між Зборами такі функції виконувала Конференція. Збір затверджував Провід Українських Націоналістів [в ОУН (Б) - Провід ОУН] та Голову ПУН [в ОУН (Р)] - Провідника ОУН). До 1941 Голова ПУН мав титул Вождя та необмежені повноваження. Коли Провід не мав змоги зібратися у повному складі, його функції виконував Вужчий Провід з трьох чоловік. У бандерівців також виникали подібні органи - Бюро ОУН або Рада Уповноважених. Крім того, на кожен терен призначався Крайовий Провідник, який проводив рішення Проводу на своєму терені. Крайовий Провідник стояв на чолі Крайового Проводу. Йому підпорядковувалися Надрайонні та районні проводи ОУН. Провідник найнижчої ланки ОУН мав у своєму підпорядкуванні 5 членів. Член ОУН мав подавати рапорт або пропозицію суворо по команді - лише своєму провідникові, котрий доносив цю пропозицію до вищестоячого керівництва. Така система забезпечувала сувору конспірацію. В 1940-х рр. конспірацію було ще більше посилено - замість системи "п'ятірок" введено систему "трійок". Виконанням рішень Проводу займалися Екзекутиви, які ділилися на ряд референту? (військову, ідеологічну, пропаганди тощо). Організаційні проступки або злочини розглядав Революційний трибунал (пізніше - Організаційний Суд), рішення якого міг скасувати Голова ПУН (згодом він був позбавлений таких прерогатив). У мельниківській ОУН останім часом з'явилася складна ієрархічна система: виконавчу владу має Секретаріат, керівні функції у період між Зборами - Провід. Однак створено ще дві інституції з чисто номінальними функціями -Раду ОУН та Раду Сеньйорів, що робить структуру організації сильно перевантаженою. ОУН опікуються рядом молодіжних організацій. У 1930-і рр. існувала організація "Юнацтво ОУН" (Юнаки ОУН, Ю-ОУН). Згодом з'являються Спілка Української Молоді та ін. молодіжні організації.

Символіка ОУН. Атрибутами ОУН (М) є: блакитний прапор з націоналістичним Тризубом та власне націоналістичний Тризуб (стилізоване зображення Тризуба з мечем посередині), що виник на печатках ОУН. ОУН (Б) з 1940 послуговується іншою організаційною символікою: чорно-червоний прапор та емблема: меч у колі вістрям донизу, тризуб на ефесі та літери О,У. Н. ОУН (3) відмовилась від використання червоно-чорного прапора як організаційного. Однак усі відлами ОУН визнають за організаційний гімн "Зродились ми великої години" ("Марш Українських Націоналістів") на сл. О. Бабія. Так само визнають "Декалог" С. Ленкавського та "Прикмети характеру українського націоналіста" Д.Мирона. 

Ю. Киричук, К. Бондаренко (Львів)

ОРДИНАЦІЯ 1638 ("Ординація Війська Запорізького, що перебуває на службі у Речі Посполитій"; польськ. Ordynacia, від лат. ordino -порядкую, призначаю) - постанова польського сейму, ухвалена в січні 1638. Видана після придушення національно-визвольного повстання 1637-38 під проводом П. Павлюка і К. Скидана. Відповідно до О. козацький реєстр зменшувався до 6 тис. чол. і серед зареєстрованих могли бути тільки козаки, які не брали участь у повстанні. Ліквідовувалася виборність козацької старшини і скасовувалось козацьке судочинство. Замість виборного гетьмана на чолі козацького війська мав стояти польський комісар, якого призначав сейм за рекомендацією коронного гетьмана. На посади полковників і осавулів могли призначатися виключно представники польської або полонізованої шляхти. Лише сотники та отамани могли бути обрані з козаків, які мали заслуги перед Річчю Посполитою. Резиденцією комісара було місто Трахтемирів. Козакам дозволялося поселятися тільки в прикордонних містах - Черкасах, Корсуні. Міщанам і селянам під страхом смертної кари заборонялося вступати у козаки і навіть віддавати своїх дочок заміж за козаків. Два полки реєстровців повинні були постійно перебувати на Січі, щоб допомагати запорожцям відбивати татарські напади і перешкоджати їхнім походам у Крим і Туреччину. На Запоріжжя козак міг потрапити тільки при наявності паспорта, затвердженого комісаром. О. передбачалося відбувати Кодак і розмістити в ній сильний гарнізон з польських піхотинців і 100 найманих драгунів.

ОРЕНДАРЕНКО ТИМОФІЙ (Тимош; рр. н. і см. невід.) - український козацький гетьман ( 1632-34). Учасник національно-визвольного повстання під проводом Т. Федоровича. В червні 1630 обраний гетьманом. У 1634 О. очолював 20-тисячне козацьке військо, яке врятувало польську армію від розгрому під Смоленськом у ході московсько-польської війни 1632-34.

ОРИШЕВСЬКИЙ (ОРИШОВСЬКИЙ) ЯН (бл. 1535 - 1605) - польський шляхтич, козацький гетьман 1580-91..Н. в Оришеві ЛятськомуБелзь-кого воєводства. В 1576 був помічником черкаського і канівського старости кн. М. Вишне-вецького у кВмандуванні загоном реєстрових козаків. У 1580 козацький полк під проводом 0. брав участь у Лівонській війні 1558-83 на боці Польщі, а в 1585 здійснив похід у Крим. У 1581 за дорученням 0. складено козацький реєстр. У 1587 був представником Запорізької Січі на сеймі, в ході якого польським королем обрано Сигізмунда III Вазу. В 1600 виступив посередником у переговорах польського уряду з козаками про умови їх участі у воєнних діях у Молдавії. Помер, найімовірніше, в Гайсині (тепер Вінницька обл.).

ОРЛАНДО ВІТТОРІО ЕМАНУЕЛЕ (19.5.1860-1.12. 1952) - відомий італійський державний діяч, один з лідерів італійського лібералізму. Засновник італійської школи публічного права. Н. у Палермо. Навчався на юридичному ф-ті Палермського ун-ту, згодом доцент цього ж ун-ту. В 1897 вперше обраний депутатом парламенту. В 1903-05 - міністр освіти, в 1907-17 -міністр внутрішніх справ Італії. Під час Першої світової війни 1914-18 О. виступав за продовження воєнних дій Італією до переможного завершення війни. З жовтня 1917 О. - голова коаліційного уряду. Очолював італійську делегацію на Паризькій мирній конференції 1919-20. У ході роботи конференції висунув широкі територіальні претензії до Антанти як компенсацію за участь Італії у воєнних діях, що були відкинуті союзниками. Невдачі на міжнародній арені та економічна криза всередині країни змусила О. в червні 1919 подати у відставку. Довгий час О. недооцінював небезпеку фашизму. З січня 1925 знаходився в опозиції до уряду Б. Мусоліні. Займався викладацькою діяльністю. Політична позиціяО. була непослідовною. В 1935 підтримав агресивні акції фашистів в Африці, а підчас Другої світової війни відіграв важливу роль в усуненні Мусоліні від влади. В повоєнний час був одним з лідерів Ліберальної партії. Виконував консультативні функції при уряді Італії, з 1948 -сенатор з правових питань. Помер О. 1.12.1952 у Римі. 

С. Мовчан (Львів).

 

ОРЛИК ГРИГОР (Григорій) ПИЛИПОВИЧ [5. (16). 11.1702-14.11.1759]-український політичний діяч, французький дипломат, генерал-поручик французької армії, польний маршал Франції, граф. Син П. Орлика. Н. у Батурині (тепер Чернігівська обл.). Після поразки шведсько-української армії у Полтавській битві 1709 разом з батьками виїхав у еміграцію. В 1709-15 жив у Варниці і Варшаві. У травні 1715 переїхав до Швеції. В 1716-18 навчався Лундському ун-ті. В 1720-26 служив у шведській і саксонській королівських гвардіях, пізніше - у французькій армії. В 1730 перейшов на дипломатичну службу. Протягом 30 років О. разом з батьком робив спроби відстоювати ідею необхідності створення незалежної Української держави серед урядових і політичних кіл західноєвропейських країн. В 1732-34 О. їздив за дорученням французького уряду до кримського хана Каплан-Гірея, попросити його потримати боротьбу запорожців і П. Орлика проти Російської імперії. В 1733 О. допоміг С. Лещинському повернутися до Польщі та зайняти королівський престол. У 1734 О. таємно перебував у Гетьманщині, де вів переговори з опозиційними російському колоніальному режиму колами козацької старшини. Після смерті П. Орлика став лідером української політичної еміграції. Постійно попереджав уряди Франції і Швеції про небезпеку політичної і воєнної експансії з боку Росії, стверджував що лише досягнення Україною самостійності могло б забезпечити стабільність у Європі. Намагався реалізувати ідею створення антиросійської коаліції держав (Франція, Швеція, Пруссія, Туреччина, Кримське ханство, Польща) і за активної підтримки Запоріжжя здобути незалежність України. Початок Семилітньої війни 1756-63 перешкодив реалізації його планів. О., будучи французьким генералом, брав участь у цій війні. У квітні 1759 відзначився в битві під Бергеном (поблизу Франкфурта-на-Майні) проти військ князя Фердінанда Брауншвейзького (йому було присвоєно звання генерал-поручника), в ході якої був важко поранений. Не зовсім одужавши, взяв участь у битві під Менденом і незабаром помер. 

Р. Шеремета (Львів).

ОРЛИК ПИЛИП СТЕПАНОВИЧ [11(21). 10.1672 - 26.5.11.1742] - гетьман України в еміграції (1710-42). Н. у Косуті Ошм'янського р-ну неподалік від Вільнюса (Литва). Походив з литовсько-чеського роду. Навчався в єзуїтському колегіумі у Вільнюсі, а в 1694 закінчив Києво-Могилянську Колегію, в 1698-1700 - працював писарем у канцелярії Київського митрополита. В 1700-06 - старший військовий канцелярист, згодом регент (управитель) справами Генеральної Військової Канцелярії. З 1706 - генеральний писар, найближчий радник гетьмана І. Мазепи. З 1708-09 разом з гетьманом намагався створити за участю східноєвропейських держав та Швеції антимосковську коаліцію, яка б стала гарантом політичної незалежністі України. Поразка ціведсько-українських військ у Полтавській битві 1709 примусила О. емігрувати разом з І. Мазепою і значною частиною козацької старшини. Після смерті І. Мазепи на козацькій-раді 5(16).4.1710 О. був обраний гетьманом і зразу визнаний шведським королем та турецьким султаном. Під час обрання О. між гетьманом, старшиною і запорожцями було укладено угоду - "Пакти і Конституція прав і вольностей Запорізького Війська". Цей документ пізніше дістав назву Конституція П. Орлика 1710. Прагнучи добитися швидкого визволення України з-під московської влади О. уклав союзний договір із Швецією (10.5.1710) та Кримським ханством (23.1.1711).  8.11.1710 Туреччина, підтримуючи позицію О., оголосила війну Московській державі. Навесні 1711 гетьман на чолі 16-тисячного війська з невеликим татарським відділом розпочав наступ на Правобережну Україну. Українське населення радо вітало О. і здавало без бою міста, до яких підходили козацькі війська. Правобережні полки визнали владу О. і перейшли на його бік. Гетьман Лівобережної України І. Скоропадський вислав проти полків О. військо під командуванням генерального осавула Г. Бутовича, яке було розбите в бою під Лисянкою. Розпочалися масові народні виступи проти московської адміністрації у Лівобережній Україні. В кін. березня війська О. підійшли під Білу Церкву і взяли місто в облогу. Частина татарських загонів під проводом самого хана здійснила похід у Слобідську Україну. Захопивши в полон при підтримці українського населення московські залоги ряду міст, татари поспішно відступили з-під Водолаги, залишивши беззахисним українське населення перед наступаючими московськими військами. Такі дії союзників О. підривали його авторитет серед частини українського населення. В травні 1711 розпочався наступ московських військ під командуванням Б. Шереметьева. Українські війська і татарські загони були змушені відступити. Проте в липні 1711 московська армія поблизу на р. Прут була оточена турецькими військами. 12.7.1711 поблизу Ясс між Московщиною і Туреччиною було укладено Прутський мирний договір 1711. Протягом 1711-14 О. робив .спроби організувати нову антимосковську коаліцію, але безуспішно. В 1714 О. з частиною старшини на запрошення Карла XII переїхав до Швеції, з 1720 - до Німеччини, а згодом - до Франції. З 1722 змушений перебратися на територію Османської імперії, де на вимогу турецького уряду оселився у Солоніках (Греція). З 1734 жив у Буджаку, пізніше у Молдові. Шукаючи підтримки у різних європейських держав (Франції, Англії, німецьких держав, Польщі, Ватикані), неодноразово порушував питання про допомогу в справі відновлення української державності. Намагався сформувати власні військові сили та залучити до боротьби проти Російської імперії Запоріжжя. Помер у Яссах 26.5.1742 (подаються й ін. дати смерті О.). Був останнім українським гетьманом періоду Гетьманщини, який відкрито поставив питання про створення української незалежної держави. О. автор книг, присвячених І. Мазепі ("Алкід російський", 1695) та І. Обидовському ("Гіппомен Сарматський", 1698). Відомий як автор блискучих політичних маніфестів "Вивід прав України" (1712), "Маніфест до європейських урядів" (1712) та цінного "Діяріуша" ("Щоденника подорожнього", 1720-32). "Щоденник" опублікований в 1989 Гарвардським ун-том (США).                                                                                                                                                     Р. Шеремета (Львів)

ОСАВУЛ - виборна службова особа, що обіймала одну з військово-адміністративних посад (т. зв. урядів) у Гетьманщині. В 17-18 ст. О. поділялися на генеральних (див. Генеральний осавул), полкових і сотенних. Полкові (по два в кожному полку) і сотенні О. відали військовою підготовкою козаків, забезпеченням полку чи сотні озброєнням і боєприпасами (крім артилерії) складали козацькі реєстри, статути тощо. У Гетьманщині в генеральній артилерії служили артилерійські О., які відали генеральними обозами і були заступниками генерального обозного. На Запоріжжі до складу військової старшини належав курінний О.

ОСАДНИЙ КОРПУС СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ -військова частина Армії УНР-в 1918-19. Створена на поч. грудня 1918 під час повстання проти гетьмана П. Скоропадського. ОКСС, який нараховував у своїх рядах бл. 20 тис. (за деякими дан., 50 тис.чол.) стрільців і старшин, очолив полк. Є. Коновалець. У грудні 1918 корпус брав участь у боях проти гетьманських військ за Київ. Протягом січня 1919 бійці корпусу вели кровопролитні бої з більшовицькими загарбниками у Лівобережній Україні і на підступах до Києва. В цей період корпус було поділено на три бойові групи, які очолювали полк. Р. Сушко, сотн. О. Думін і сотн. І. Рогульський. Зазнавши в боях з ворогом значних втрат, ОКСС в лютому 1919 був розформований.

ОСАДНИКИ - назва польських колоністів на західноукраїнських землях, що перебували у складі Польщі в 1919-39. Після завершення українсько-польської війни 1918-19 варшавський уряд з метою зміцнення політичної та економічної бази окупаційного режиму, посилення польських впливів та прискорення полонізаційних процесів розгорнув широку колонізацію західноукраїнських земель О.- переселениями з Польщі. Декрет про створення господарств О. було видано в 1919. О., серед яких переважали польські військові ветерани, отримували від держави кращі землі, їх забезпечували с.-г. реманентом і кредитами. В 1938 на західноукраїнських землях існувало бл. 35 тис. господарств О. (найбільше на Тернопільщині і Волині), яким належало 12% усіх земельних угідь.

ОСАДЧИЙ МИХАЙЛО (22.3.1936-5.7.1994)-український поет, прозаїк і правозахисник. Почесний член Швейцарської секції ПЕН Міжнародної Асоціації поетів, драматургів, новелістів (з 1979). Н. ус. Курмани Недригайлівського р-ну Сумської обл. У 1958 закінчив ф-ту журналістики Львівського ун-ту. У 1960-65 викладав в цьому ж ун-ті, навчався в аспірантурі. В серед, 1960-х рр. взяв активну участь у русі шестидесятників. У 1665 О. був заарештований за "антирадянську діяльність" і засуджений в 1966 до дворічного ув'язнення. В 1972 був заарештований вдруге і знову засуджений до семи років таборів і 3-річного заслання. Відбував покарання в Мордовії, а висланий був до Комі АРСР. У 1965 вийшла перша збірка поезій О. "Місячне поле", однак після арешту його твори були заборонені в СРСР. Спогади О. про перебування в радянських таборах викладені у творі "Більмо", який був опублікований на Заході та перекладений на англійську (1976), французьку і німецьку мови. В 1988 був редактором популярного нелегального видання української асоціації незалежної творчої інтелігенції - "Кафедра". В 1990 працював доцентом кафедри журналістики Львівського ун-ту. Помер у Львові. Автор поетичних збірок "Qous ego" (1979), "Скитський олтар" (1990).

ОСВЕНЦІМ (нім. Auschwitz) - фашистський концтабір, що існував з кін.травня 1940 до січня 1945 у м. Освенцімі (Польща). Створений за наказом Г. Гімлера від 24.4.1940. В О. водночас утримувалося 180-250 тис. в'язнів. За деякими даними, в концтаборі було знищено бл. 3,5 млн.чол., з них 1,2 млн. євреїв. Українських в'язнів (в основному, військовополонені) було в О. понад 15 тис. чол. Частина українців були політв'язнями з Західної України, більшість з яких - члени ОУН. Значна частина з них загинула від голоду, епідемій, виснажливої праці або були страчені, в тому числі брати С. Бандери - Василь і Олександр. Українці у таборі протестували проти поділу їх не за національною ознакою, а за громадянством (громадяни СРСР, Польщі, Чехо-Словаччини і т. д.). 3.7.1943 українські в'язні взяли участь в загальнотабірному повстанні, але внаслідок поразки виступу майже всі загинули. В кін. 1944 українських політичних в'язнів . було переміщено до концтабору в Маутгав-зені-Ебензее (Австрія). 27.1.1945 в'язнів О. (бл. 7650 чол.) звільнили радянські війська.

ОСВІЧЕНИЙ АБСОЛЮТИЗМ - політика ряду європейських монархічно-абсолютистських держав у другій пол. 18 ст., зумовлена ідеологією Просвітництва. Знайшла свій вираз у проведенні реформ з метою модернізації суспільних відносин (ліквідація станових привілеїв, обмеження кріпосної залежності селян, лібералізація суду і судочинства, поширення освіти, звуження впливу церкви і т.п.). Разом з тим політика О.а. мала деспотичні риси, не завжди відповідала ідеям Просвітництва. Щодо земель України, політику О.а. здійснювали імператори Марія-Терезія, Иосиф II, Катерина II. 

Ф. Стеблій (Львів).

ОСЕЦЬКИЙ ОЛЕКСАНДР (24.6.1873 -26.2.1937) - український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Н. у Крем'янці (тепер Кременець Тернопільська обл.). У роки Першої світової війни 1914-18 командував полком російської армії, генерал-майор. З вересня 1917 командував дивізією Другого Січового Запорізького Корпусу, з 17.4.1918 - Полтавським корпусом. За Гетьманату очолював Корпус охорони залізниць. У жовтні 1918 керував роботою Оперативного штабу, який готував повстання проти гетьмана П. Скоропадського. З кін. листопада 1918 0. - командуючий Холмською групою військ під час українсько-польської війни 1918-19. З кін. грудня 1918 до лютого 1919 - військовий міністр УНР в уряді В. Чехівського, пізніше -наказний отаман Армії УНР. У 1920 очолював українську військову місію у Бельгії. В еміграції жив у Франції, помер у Парижі. Залишив спогади.

ОСКІЛКО ВОЛОДИМИР (1892 - 26.5.1926) -військовий і громадський діяч, отаман Армії УНР. Н. на Волині. Вчитель за фахом. У листопаді 1918 О. виступив організатором протигетьманського повстання на Волині. В 1919 за наказом Директорії УНР створив Північну групу військ УНР, згодом - командуючий Північно-Західним протибільшовицьким фронтом. 29.4.1919 0. при підтримці Української Партії Соціалістів-Самостійників і Української Народно-Республіканської Партії здійснив спробу державного перевороту, заарештувавши у Рівному членів уряду УНР. Заколот був безкровне ліквідований, а отаман виїхав до Польщі. В 1924-25 (за ін. дан., з 1921) видавав у Рівному газету пропольського напрямку "Дзвін" - орган Української Народної Партії. Загинув за нез'ясованих обставин у Рівному. Залишив спогади "Між двома силами" (1924).

ОСМАН І ГАЗІ (бл.1258 - 1324, за ін.дан., 1326) - турецький султан (з 1299/1300; за ін. дан., з 1282), засновник династії Османів. Після смерті свого батька Ертогрула(бл. 1281) очолив турецьке плем'я кайи і став правителем прикордонного уділу в державі сельджуків. З остаточним розпадом сельджуцького султанату (поч. 14 ст.) володіння О. перетворилися на самостійне князівство - Османські емірати. Незабаром члени племені кайи почали називати себе османами (точніше - османці), а згодом ця назва стала вживатись для означення всіх малоазійських племен, які підкорили нащадки О. Поступово територія емірату внаслідок завойовницьких війн у Малій Азії розширилась і стала ядром майбутньої Османської імперії.

ОСМАН II (1605 - 1622) - турецький султан (1618-22). За його правління в 1620-22 Османська імперія вела війну проти Польщі. В 1620 турецька армія в Цецорській битві 1620 розбила польські війска гетьмана С. Жолкевського. У вересні 1621 українсько-польська армія в Хотинській битві завдяки мужності 40 тис. козаків під проводом П. Сагайдачного завдала 150-тисячній осьманській армії. Внаслідок поразок уряд 0. II був змушений 9.10.1621 підписати Хотинський мир 1621. Після повернення в Стамбул О. II. був убитий повсталими яничарами, невдоволеними воєнними невдачами Туреччини.

ОСМАНИ - династія турецьких султанів. Заснована Османом І Газі (правив 1299/1300-1324 або 1326). Найвідоміші представники: Мехмед II Фатіх ("Завойовник", 1444 і 10.2.1451-3.5.1481). Сулейман І Кунуні ("Законодавець", "Пишний", 30.9.1520-6.11.1566), Селім II (24.9.1566-12.12.1574), Мурад III (21.12.1574-16.1.1595), Мехмед III (18.1.1595-22.12.1603), Ахмед І(29.12.1603-21.11.1617), Мустафа І (23.11.1617-26.2.1618, 22.5.1622-11.1623), Мехмед IV (8.8.1648-8.11.1687), Сулейман II (27.11.1687-23.6.1691), Ахмед ІІ (14.7.1691-6.2.1695), Мустафа II (9.2.1695-20.8.1703), Ахмед lІІ (21.8.1703-1.10.1830), Махмуд І (6.10.1730-13.12.1754), Осман III (22,12,1754-30.10.1757), Мустафа III (30.10.1757-24.12.1773), Абдул-Гамід І (Ахмет IV, 21.1.1774-7.4.1789), Селім III (7.4.1789-29.5.1807), Мустафа IV (31.5.1807-28.7.1808), Махмуд II (28.7.1808-1.7.1839), Абдул-Меджид (1.7.1839-25.4.1861), Абдул-Азіз (25.4.1861-30.5.1876), Мурад V (30.5.1876-31.8.1876), Абдул-Гамід ІІ (31.8.1876-27.4.1909), Мехмед V Решад (27.4.1909-1918). Останній султан з династії О. Мехмед VI Baxiледдін (1918-22) залишив Туреччину після ліквідації султанату 1.11.1922 халіфом. Великі національні збори вибрали принца імперії -Абдул-Меджида. Із скасуванням 3.3.1924 халіфату всі члени династії О. виїхали з країни.

ОСМОЛОВСЬКИЙ ВІКТОР (рр. н. і см. невід.) - український військовий діяч, полковник Армії Української Народної Республіки. Родом з Бессарабії. Учасник Першої світової війни старшина російської армії. В 1917 О. брав активну участь в українізації одеського гарнізону. В грудні 1917 - січні 1918 - командир гайдамацького куреня, який обороняв Одесу під час наступу більшовицьких військ. У 1918-19 командував другою дивізією Запорізького Корпусу, сьомою дивізією Запорізької Групи, Волинською групою. В 1920 очолював Запорізьку запасну бригаду. В 1921 емігрував у Бессарабію. Дальша його доля невідома.

"ОСНОВА" - український суспільно-політичний та науково-літературний щомісячний часопис. Виходив від січня 1861 до жовтня 1862 у Петербурзі. Частина матеріалів друкувалася російською мовою. Видавцями були В. Білозерський (редактор), П. Куліш, М. Костомаров, О. Кістяковський (секретар), М. Щербак та ін. "О." обстоювала право української нації на вільний і всебічний розвиток. У часописі друкувалися твори художньої літератури, праці з історії, бібліографії, документи, спогади, літературна критика і публіцистика, рецензії тощо. Тут було вперше опубліковано багато творів Т. Шевченка (понад 70 поезій, у т.ч. "Іван Гус", "Неофіти", п'єса "Назар Стодоля"), Л. Глібова, С. Руданського, П. Куліша, О. Стороженка, Я. Кухаренка, історичні праці М. Костомарова, П. Куліша, О. Лазаревського, Т. Рильського, І. Ге, П. Житецького та ін. "О.", як перший український суспільно-політичний та науково-літературний журнал, мав великий вплив на культурно-літературний процес і сприяв зростанню національної свідомості та національно-визвольного руху в Україні.

ОССОЛІНЕУМ (Народний заклад ім. Оссолінських) - польський культурно-освітній заклад у Львові (1827-1940) і у Вроцлаві (Польща, з 1946). Заснований у 1817 істориком і бібліографом графом Максиміліаном Оссолінським. До О. входили бібліотека, музей і  друкарня. В 1823 з 0. було об'єднано музей ім. Любомирських, а в 1921 - бібліотеку Павліковських. В О. знаходились численні архіви багатьох магнатів. У 1936 бібліотека О. нараховувала 297490 томів, в т.ч. 5380 стародруків і 6270 рукописів. Окрім польських, німецьких та ін. документів колекція О. містила різноманітні матеріали з історії та культури України, зокрема архівні матеріали українських міст, оригінали копій універсалів українських гетьманів тощо. В 1940 і у післявоєнний час книжкові фонди і музейні збірки віддані бібліотеці АН УРСР та Львівському державному історичному музею. В 1945-56 основні фонди О., що стосувалися полонізнавства, були передані Польщі. На їх базі була створена бібліотека Оссолінських у Вроцлаві. На жаль, через помилку, значна частина документальних джерел, що стосувалися історії України, також була перевезена у Вроцлав.

ОССОЛІНСЬКИЙ ЄЖИ (1595 - 30.7.1650 ) -польський державний і політичний діяч, віцеканцлер (з 1638) і великий коронний канцлері 1643-50). Навчався у Франції та Італії. В 1640-х рр. підтримував стосунки з А. Кисілем. Спільно з Владиславом IV Вазою готував план війни коаліції європейських держав проти Османської імперії, в якій однією з основних військових сил повинні були стати козаки. Навесні 1646 вів переговори з цього приводу у Варшаві з козацькою делегацією, в яку входили осавули І. Барабаш, І. Караїмович та сотники Б. Хмельницький та М. Нестеренко. Під час національно-визвольної війни українського народу 1648-57 очолював польські політичні сили, які на противагу коронному гетьману М. Потоцькому прагнули мирного порозуміння з українськими козаками. В серпні 1649 в найкритичніший момент для польської армії в ході Зборівської битви 1649 О. вдалося підкупити кримського хана Іслам-Гірея III і цим вплинути як на сам хід битви, так і на умови Зборівського миру 1649.

ОСТАПЕНКО СЕРГІЙ (рр. н. і см. невід.) -український політичний і державний діяч, економіст. Н. на Волині. До 1917О. викладав політичну економію у Київському комерційному інституті. З 1917- член Української Центральної Ради від Української Партії Соціалістів-Революціонерів. У січні-лютому 1918 О. був економічним радником української делегації на мирних переговорах у Бресті (див. Берестейський мир 1918). У грудні 1918-лютому 1919 - міністр торгівлі і промисловості УНР в уряді В. Чехівського. В лютому-квітні 1919 очолював Раду Народних Міністрів УНР. Намагався створити дієву систему виконавчої влади. В 1920-х рр. жив в УСРР. У 1931 О. був заарештований органами НКВС. Дальша його доля невідома. О. - автор економічних праць, підручників з економічної географії України і політичної економії.

ОСТАРБАЙТЕРИ (нім. "Ostarbeiter- - "східні робітники") - німецький термін для означення осіб, які були вивезені гітлерівцями з східних окупованих територій протягом Другої світової війни на примусові роботи до Німеччини. Вивезення робітників до Рейху не було передбачено фашистськими окупаційними планами. Однак, коли стало зрозумілим, що швидкої перемоги на Східному фронті не буде досягнуто, в листопаді 1941 розпочалася насильна депортація робітників до Німеччини. За 1941-44 загальна кількість О. становила 2,8 млн.чол., у т.ч. 2,2 млн. українців. Більшість О. працювали на приватних підприємствах. Продуктивність О. була досить високою і становила серед чоловіків 60-80% у порівнянні з продуктивністю німецьких робітників, а серед жінок - 90-100%. У Німеччині О. жили в спеціальних таборах під суворим наглядом адміністративно-поліцейських спецслужб. Заробітна плата становила 30% платні німецького робітника, з чого більша частина йшла на оплату харчування і житла. За спробу втечі О. каралися смертю або ув'язненням у концтаборі. О. носили обов'язкову дискримінаційну відзнаку "Ост.". У червні 1944 їх було замінено на національні відзнаки - для українців - тризуб. Більшість О. після закінчення війни була насильно репатрійована в СРСР, де майже всіх звинувачено у "зраді батьківщини" і репресовано. В 1994 німецький уряд виділив значні матеріальні кошти для компенсації колишнім О.

ОСТРОГРАДСЬКИЙ МИХАЙЛО ВАСИЛЬОВИЧ [12(24).9.1801 -20.12.1861(1.1.1862)]-видатний український математик і педагог, академік Петербурзької (з 1830), Паризької (з 1856), Римської і Турінської АН. Походив з козацько-старшинського роду на Полтавщині. Н. у с. Пашенній (тепер с. Пашенівка Козелецького р-ну Полтавської обл). У 1816-20 навчався в Харківському ун-ті у відомих математиків Т. Осиновського і А. Павловського. В 1922-28 вдосконалював свої знання у Французькому коледжі у Парижі, де слухав лекції А.-М. Ампера, П.-С. Лапласа, 0.-Л. Коші, Ж. Фур'є. З 1828 - професор офіцерських курсів морського кадетського корпусу, а з 1830 - Інституту інженерів шляхів сполучення, з 1832 - Головного педагогічного інституту, з 1840 - Головного інженерного училища, з 1840 - Головного артилерійського училища, О. був у тісній і тривалій дружбі з Т.Шевченком. Помер у Полтаві. Автор бл. 40 наукових праць. Основні роботи О. присвячені математичному аналізу, аналітичній механіці, математичній фізиці; відомі також його праці з теорії чисел, алгебри та теорії ймовірностей, О. належить відкриття формули перетворення інтеграла по об'єму в інтеграл по поверхні, названої його іменем.

ОСТРОГРАДСЬКИЙ-АПОСТОЛ МИХАЙЛО (1870 - 30.10.1923) - український військовий діяч, контр-адмірал, командуючий Чорноморським флотом. Н. на Полтавщині у старовинній козацькій родині, що походила від гетьмана Д. Апостола. Закінчив Морський корпус, Військово-Морську Академію. Проходив службу на кораблях Чорноморського Флоту. Восени 1917 О.-А. зголосився до служби в українських збройних силах. Був призначений командантом Севастополя, з квітня 1918 командував Українським Воєнним Флотом у Севастополі. 21.5.1918 призначений представником Української Держави у Криму. Вів переговори з командуванням німецьких військ, які зайняли Крим, щодо збереження Українського Чорноморського Флоту. Внаслідок принципової позиції був усунений з посади. Товариш військово-морського міністра М. Білинського. На поч. 1920 - командуючий Чорноморським Військовим Флотом. Очолював Військово-морську місію УНР в Румунії. Помер у Бухаресті. 

М. Литвин, К. Науменко (Львів).

ОСТРОГРАДСЬКІ - козацько-старшинський рід на Полтавщині. Походить від Матвія О. (рр. н. і см. невід.) - голтвянський сотник (1691-1715), миргородський полковий суддя (1715-34). Підписав Коломацькі чолобитні 1723. Був заарештований за наказом Петра І разом з П. Полуботком та ін. козацькими старшинами за вимогу обрання гетьмана. Учасник багатьох військових кампаній. Інші представники: Федір Матвійович О. (рр. н. і см. невід.) - український військовий діяч. О. в 1723-35 - сотник голтвянський, в 1735-52 -миргородський полковий суддя. В 1752-68 очолював Миргородський полк. Брав участь у Прутському поході 1711 і російсько-турецькій війні 1735-39. Григорій Матвійович О. (рр. н. і см, нввід.) - сотник омельницький (1729-60). Матвій О. (бл. 1786-1849) - кременчуцький предводитель дворянства (1838-41), прихильник ідеї політичної автономії України. Михайло Васильович О. (1801 - 1862) - видатний український математик (див. М. Остроградський). Михайло О. (1870-30.12. 1923)-український військовий діяч, контр-адмірал (див. М.Остроградський-Апостол).

ОСТРОЗЬКА АКАДЕМІЯ (Острозька школа) -вища школа, заснована бл. 1576-80 у м. Острозі на кошти князя К. Острозького. В О.ш. викладались церковнослов'янська, грецька та латинська мови, богословіє і філософія, а також граматика, математика, астрономія, риторика, логіка та ін. Першим ректором школи був письменник Г. Смотрицький, а викладачами - видатні українські та зарубіжні педагоги, такі як Д. Наливайко, X. Філарет, І. Лятос, Лукаріс Кирило та ін. О. ш. мала великий вплив на розвиток педагогічної думки та організацію національної школи в Україні, і на її зразок відкрилися братські школи у Львові, Луцькому, Володимирі-Волинському. Вихованцями школи були гетьман П. Сагайдачний, письменник М. Смотрицький та ін. Після смерті князя К. Острозького (1608) О.ш. почала занепадати, а в 1640 припинила існування.

ОСТРОЗЬКА БІБЛІЯ - перше повне видання Біблії у перекладі староукраїнською мовою. Надрукована в 1581 І. Федоровим у м. Острозі (звідси й назва). В книзі вміщено також передмову князя К.-В. Острозького та вірші Г. Смогрицького, в яких оспівується видавець та його герб. При підготовці до видання О. Б. було зібрано всі церковнослов'янські та грецькі канонізовані тексти Біблії з монастирів всього православного Сходу, зокрема, і текст повної Біблії архієпископа Геннадія (Геннадієва Біблія 1488-89). Всього О.Б. має 1256 сторінок. О.Б. є досконалим зразком друкарського мистецтва 16 ст. в Україні.

ОСТРОЗЬКИЙ КОНСТЯНТИН-ВАСИЛЬ (1526 - 23.2.1608) - видатний український політичний і культурний діяч, князь. Н. у Дубно (тепер Рівненська обл.). Володів великими маєтностями на Волині, Київщині, Поділлі та в Галичині. Був старостою володимир-волинським, маршалком волинським (з 1550), воєводою київським (з 1559) і сенатором (з 1569). О.- одна з найбільш впливових політичних постатей того часу. Був претендентом на польський престол після смерті Сигізмунда II Августа (1572) і московський трон після смерті царя Федора Івановича (1598). О., послідовно захищаючи українські політичні права, став одним з лідерів опозиції, яка не підтримувала укладення Люблінської унії 1569. Виступав за те, щоб Україна увійшла на рівних правах з Польщею і Литвою до нового федератиьного державного об'єднання - Речі Посполитої. Підтримував зв'язки з козаччиною, хоча брав участь у боротьбі з козацьким повстанням під проводом К. Косинського і не підтримав Наливайка повстання 1594-96. О. відіграв значну роль у національно-культурному житті України другої пол. 16 - поч. 17 ст. Засновник шкіл у Турові (1572), Володимирі-Волинському (1577), академії (бл. 1576-80) і друкарні (1578) в Острозі. З ініціативи О. в Острозі був створений гурток визначнихдіячів української культури, членами якого були Г. Смотрицький, Клирик Острозький, З. Тустанівський, Д. Наливайко та ін. У 1581 на кошти О. був виданий перший повний текст Біблії староукраїнською мовою (див. Острозька Біблія). Відігравав важливу роль у релігійному житті України. Не заперечуючи в принципі проти об'єднання католицької і православної церков, виступав за те, щоб справа унії розглядалася на церковному соборі, а не вирішувалася тільки вищим духовенством. У 1596 під час Берестейського церковного собору очолив опозицію і виступив проти укладення Берестейської унії 1596. Помер у Острозі.

ОСТРОЗЬКІ - український князівський рід 14 -поч. 17 ст. Походив з турово-пинських удільних князів. Були найбільшими землевласниками в Україні, зокрема, володіли містами Острогом, Ізяславом, Корцем та ін. Засновником роду вважають кн. Данила О. (рр. н. і см. невід.) - у 1341 був учасником повстання проти польського короля Казимира III Великого, збудував замок в Острозі. Федір О. (1360 - 1446) - син Данила О., луцький староста, прихильник князя Свидригайла в боротьбі проти Витовта. Наприкінці життя постригся у ченці Києво-Печерського монастиря. Визнаний святим, Василь О. (Красний; р. н невід. - п. бл. 1453) - намісник турівський Відстоюючи незалзжність України і Литви, воював на боці Свидригайла проти Польщі. Констянтин Іванович О (бл. 1460 - 1530) - онук Василя О., брацлавський і луцький староста маршалок волинський, київський воєвода, великий гетьман литовський. Воював проти татар і Московського царства. Брав участь улитовсько московських війнах 1500-03 і 1507-08. В 1501 і 1512 козацькі загони, очолювані О, здійснилі вдалі походи проти кримських татар, які здій снювали грабіжницькі походи на південноукраїнські землі. 8.9.1514 розгромив московськ військо під Оршею. Похований у Киево-Печерській Лаврі. Констянтин-Василь О. (1526 - 1608) видатний український політичний діяч другої пол. 17 ст., найвидатніший представник роду О. (див. К. Острозький ). Януш О. (1554 -1620) - си Констянтина О., староста білоцерківський, воєвода волинський. Прийняв католицтво. Після його смерті рід О. припинився. Величезні маєтності О. перейшли до князів Заславських, а згодом - до князів Сангушків та ін. шляхетських родів.

ОСТРОМИРОВЕ ЄВАНГЕЛІЄ (апракос) -найдавніший датований східнослов'янський рукопис, найважливіша старослов'янська пам'ятка письменства. Містить євангельські читання для неділі і свят. Написане 1056-57 для новгородського посадника Остромира дяком Григорієм, ймовірно у Києві. Написане уставом на 294 аркушах пергаменту. Зберігалось у Софійському соборі в Новгороді, з 1806 - у Публічній бібліотеці ім. М. Салтикова-Щедріна у Санкт-Петербурзі. Написане церковнослов'янською мовою, з мовними особливостями, характерними для української мови. 

О. Рибак (Львів).

ОСТРОРОГ МИКОЛА . н. невід. - п. 1651)-польський полководець. З 1636 перебував на королівській службі. Підчас національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57 разом з О. Конецпольським і Д. Заспавським командував польською армією в Пилявецькій битві 1648. Брав участь у Збаразькій облозі 1649.

ОСТРЯНИН (ОСТРЯНИЦЯ) ЯКІВ (р. н. невід. -п. 6.5.1641) - гетьман запорізьких козаків, керівник козацького повстання 1638 (див. Острянина повстання 1638). Походив з київських козаків. У 1633-34 0., як полковник реєстрових козаків, брав участь у війні Польщі з Московським царством на Чернігово-Сіверщині. Після поразки Павлюка повстання 1637 О. прибув на Запорізьку Січ, де на поч. 1638 був обраний гетьманом. У березні 1638 очолив нове повстання проти польської влади. У червні 1638 зазнав поразки під с. Жовнином на Черкащині. О. з частиною козаків відступив у Слобідську Україну, де заснував м. Чугуїв (тепер Харківська обл.). У 1641 О. був убитий в ході козацьких заворушень.

ОСТРЯНИНА ПОВСТАННЯ 1638 - козацьке повстання під проводом гетьмана запорізьких козаків Я. Острянина проти польського гніту. У березні 1638 загони запорожців під проводом Я.Острянина, що був обраний гетьманом, К. Скидана і Д. Гуні вирушили із Запоріжжя в глиб України. Повстанці зайняли Кременчук, Хорол, Омельник. 1.5.1638 розбили польські хоругви під Голтвою. Козацьке військо пішло на Жовнин (тепер Черкаська обл.), де збудували табір. 3.(13).6.1638 розгорнувся запеклий бій з польською армією під командуванням М. Потоцького, в якому запорожці зазнали поразки. Остряниця, втративши надію на успіх, з частиною повстанців переправився через р. Сулу і перейшов на Слобідську Україну. Однак повстанці, що залишилися в таборі, не припиняли боротьби. Новим гетьманом було обрано Д. Гуню. Під його керівництвом козаки збудували вночі міст через Сулу і відійшли до гирла річки. На місці, де р. Старець впадає у Сулу, повстанці заклали міцно укріплений табір, в якому близько двох місяців (у червні-липні 1638) вели запеклу боротьбу з ворогом. Нестача фуражу, харчів виснажили повстанців, які 28.7.1638 були змушені капітулювати. Д. Гуня разом з полковником Філоненком із частиною козаків зумів вирватися з оточення і відступив на Запоріжжя. Загін К. Скидана, який пробивався на допомогу козакам Д. Гуні, було розбито. За умовами капітуляції від 27.7.1638 повстанське військо зобов'язалося здати зброю, гармати і військові клейноди, визнати "Ординацію" 1638. 

ОСЬМАК КИРИЛО (9.5.1890 - 16.5.1954) -відомий український політичний і державний і діяч. Н. у Шишаках Полтавської обл. У 1910-16 ( навчався у Московському сільськогосподарському ін-ті. Належав до Української Партії Соціалістів-Революціонерів. У 1917-18 - член Української Центральної Ради. Згодом працював агрономом, займався організацією кооперативних підприємств. У 1930 заарештований у Харкові і засуджений до ув'язнення, але незабаром звільнений. В 1932-38 працював у Росії. В 1938-40 знову відбував ув'язнення. В 1941-43 жив у Києві, підтримував зв'язки  з підпільною мережею ОУН. Пізніше переїхав сідо Львова, співпрацював в Українському Центральному Комітеті. В липні 1944 обраний Президентом Української Головної Визвольної Ради. В вересні 1944 заарештований НКВД. У 1944-47 перебував у Дрогобицькій тюрмі, з 1948 - у Владимирській тюрмі, де і загинув.

ОСЬМАЧКА ТЕОДОЗІЙ (Тодось) СТЕПАНОВИЧ (3.5.1895 - 7.9.1962) - відомий український письменник, перекладач. Н. у с. Куцівці на Черкащині. Після закінчення в 1923 навчання в Київському ін-ті народної освіти, деякий час вчителював у Києві. Перші літературні спроби відносятся до 1916. В 1920-х рр. разом з Є. Плужником, Г. Косинкою, В. Підмо-гильним, Б. Антоненком-Давидовичем належав до літературних об'єднань АСПИС (1923-24), "Ланка" і "МАРС", діяльність яких згодом почали трактуватись як "контрреволюційна". Як і інші члени цих літературних об'єднань зазнавав переслідувань. У 1931 0., передчуваючи загрозу арешту, переїхав у с. Драганівку поблизу Кам'янця-Подільського. Займався літературною діяльністю, однак публікувати свої твори не мав можливості. В березні 1934 був заарештований органами НКВС і ув'язнений в кам'янець-подільській тюрмі (за деякими дан., згодом у Лук'янівській тюрмі). Невитримавши психологічного напруження під час допитів, збожеволів (ймовірно, симулював божевілля). Після виходу з ув'язнення намагався перейти кордон, але був спійманий і відправлений до Кирилівської психіатричної лікарні. Підчас Другої світової війни 1939-42 жив у Львові. Тут опублікував збірки поезій "Сучасникам" (1943).

    Наприкінці війни переїхав до Німеччини, де списав епічну поему "Поет" (1946) і перший прозовий твір "Старший боярин" (1946). Згодом жив у Франції, Югославії, Канаді і США. Помер у Лонг-Айленді (Нью-Йорк). Автор збірок поезій ("Круча", 1922; "Скитські вогні", 1925; "Клекіт", 1929; "Китиці часу ", 1953; "Із-під вити: поетичні твори", 1954) та прозових творів ("План до двору", 1951; "Ротонда душогубів" (1956), перекладав твори Байрона, Шекспіра та ін. 

ОТАМАН - 1) виборна службова особа у Запорізькій Січі в 16-18 ст., яка очолювала січову організацію (див. Кошовий отаман) або військово-адміністративну одиницю - курінь (див. Курінний отаман). У випадку, якщо О. не обирався, а був призначений (напр., під час військових походів) його називали наказним О. 2) У Гетьманщині у 17-18 ст. існували посади городових, сотенних і сільських О. 3) Військове звання в Армії Української Народної Республіки у 1917-19. О. командував корпусом, дивізією, армійською групою. В 1920 замість звання О. було запроваджено військовий чин - генерал. У 1918-25 С. Петлюра займав пост Головного О. Армії УНР (див. Головний Отаман Армії УНР). У 1919-20 для командування бойовими діями на фронті Головний О. призначав наказних О. (див. Наказний отаман). 3) Військове звання у Легіоні Українських Січових Стрільців у 1914-18 та Українській Галицькій Армії в 1918-19, яке прирівнювалося до чину майора. 4) Керівники повстанських загонів і партизанських з'єднань у період українських національно-визвольних змагань 1917-21 часто називали себе О.

ОТМАРШТЕЙН ЮРІЙ (10.4.1890 - 2.5.1922) -український військовий діяч, полковник Армії УНР. Н. у Тирасполі Херсонської губернії (тепер Молдова). В 1916 закінчив Миколаївську військову академію Генштабу в Петербурзі. В роки Першої світової війни 1914-18 служив у російській армії. В період Гетьманату командував Сердюцьким кінним Лубенським полком. 20.11.1918 під час антигетьманського повстання перейшов на сторону Директорії УНР. У грудні 1918 очолював штаб Осадного Корпусу Січових Стрільців під час боїв за Київ. На поч. 1919 - начальник штабу Корпусу Січових Стрільців, з липня 1919- начальник штабу Другої дивізії Січових Стрільців. У листопаді 1921 - начальник штабу Армії УНР у Другому Зимовому поході (див. Зимові походи Армії УНР 1919-20 і 1921). У 1920-21 О. разом з І. Чмолою, Р. Дашкевичем став активним організатором Української Військової Організації на західноукраїнських землях, пізніше -шеф штабу Начальної Команди УВО. Координував діяльність УВО на території УСРР. Загинув 2.5.1922 за нез'ясованих обставин під час відвідання польського табору для українських військовополонених у Щеп'юрно (Польща). На думку деяких дослідників, загинув від кулі агента Дифензиви.

ОТРОКИ - категорія князівських та боярських слуг в 10-11 ст. у Київській Русі, які належали до молодих дружинників. О. становили особисту  охорону князя або боярина, брали участь у  походах і збиранні данини, відали княжим господарством і виконували різні доручення. 

ОХМАТІВСЬКА БИТВА 1655 (Дрижипільсь ка битва) - битва українсько-московськогого війська проти польсько-татарської армії під Охматовим (тепер село Жашківського р-ну  Черкаської обл.) під час національно-визволної війни українського народу під проводом  Б. Хмельницького 1648-57. Восени 1654 Польща активізувала воєнні дії в Україні. Коронний гетьман С. Потоцький повів польські війська  на Поділля і Брацлавщину. 10(20). 1.1655 польська армія і загони кримських татар взяли в облогу Умань. Місто обороняв козацький полк І. Богуна. На допомогу обложеним в Умані з-під Білої Церкви виступило 70-тисячне українське військо під командуванням Б. Хмельницького і московські частини (20 тис.чол.; за ін.дан., 6 тис.чол.) на чолі з В. Шереметьєвим та В. Бутурліним. Головні сили воюючихсторікі зустрілися в долині р. Багви під Охматовим. 19(29).1.1655 на Дрижиполі при сильному морозі розпочалася жорстока битва. Польським частинам під командуванням коронного обозного С. Чарнецького вдалося прорвати оборону московських військ і захопити частину артилерії. Козаки встигли збудувати табір і відбили всі атаки ворога. Запекла битва тривала три дні. На полі бою з обох сторін загинуло бл. 15 тис.чоловік. Під час битви не раз доходило до рукопашного бою. Поле битви встеляли гори замерзлих трупів, які противники використовували замість окопів. 22.1.1655 українська армія перейшла у наступ і, завдавши польсько-татарським військам значних втрат, змусила їх відступити з Правобережної України за р. Буг.

ОХОТНИЦЬКІ ПОЛКИ - наймані військові підрозділи у Лівобережній Україні, створені гетьманським урядом на поч. 70-х рр. 17 ст. Поділялися на піхотні (сердюцькі) та кіннотні (компанійські) полки. На відміну від основної частини українського війська - городових полків, козаки безплатно в обов'язковому порядку відбували військову службу і забезпечували себе за свій рахунок спорядженням. О.п. комплектувалися з добровольців (охотників - звідси і назва) і одержували від гетьманського уряду платню, амуніцію, бойове спорядження, продовольство тощо. Використовувалися для придушення антидержавних виступів та соціальних заворушень, несли прикордонну службу і охороняли гетьманську резиденцію. Із скасуванням царським урядом гетьманства (1764) і збільшенням у Лівобережній Україні контингенту російських регулярних військ О.п. у кін. 70-х - на поч. 80-х рр. 18 ст. було ліквідовано.

ОХРИМОВИЧ ВАСИЛЬ (псевд. Кузьма, Пилип: 25.5.1914- 19.5.1954)-українськийвійськовий і політичний діяч, майор Української Повстанської Армії. Н. у с. Дичкові Тернопільського повіту (за ін. дан., у Львові). Ще навчаючись у гімназії, вступив до Організації Українських Націоналістів. Активно виступав проти польського окупаційного режиму в Західній Україні, за що кілька разів заарештовувався. В 1934-36 О. був ув'язнений у Берез Картузькій. Після виходу з концтабору продовжував боротьбу проти польської, а згодом і більшовицької влади в Галичині. В 1941 О. очолив обласний провід ОУН на Тернопільщині. Під час німецької окупації брав участь у русі Опору, став одним з співзасновників Української Повстанської Армії, в 1943 - крайовий провідник ОУН на ЗУЗ, член Проводу ОУН. Активний член комітету по створенню Української Головної Визвольної Ради, пізніше - член УГВР. З 1946 перебував у еміграції, підтримував тісні контакти з націоналістичним рухом на батьківщині. У 1946-51 член Закордонного Представництва УГВР, член Закордонних Частин ОУН (до 1948). В 1951 (за ін.дан., у 1953) О. повернувся в Україну для координації дій підпілля ОУН-УПА. Заарештований органами безпеки у травні 1954. Засуджений Київським військовим трибуналом до розстрілу.

ОХРИМОВИЧ ВОЛОДИМИР (27.5.1870 -6.11.1931)- український громадсько-політичний діяч, вчений, журналіст. Д. чл. Наукового Товариства ім. Т.Шевченка (з 1899), чл.-кор. Петербурзької АН. Н. у с. Вельдіжі побл. Долини на Станіславівщині (тепер Івано-Франківська обл.). Після здобуття юридичної освіти займався адвокатською практикою. Брав активну участь в суспільно-політичному житті Галичини. З 1890 належав до Української Радикальної Партії. В 90-х рр. 19 ст. співпрацював у виданнях національно-демократичного напряму - "Народ" (1890) і "Життя і Слово" (1895). У 1889-93 викладав право у Львівському ун-ті, з 1897 - доктор цього ун-ту. В 1899 О. спільно з В. Будзиновським, І. Франком, Є. Левицьким став співзасновником Української Національно-Демократичної Партії, входив разом Є. Олесницьким, Т, Окуневським, Є. Петрушевичем, В. Бачинським, Л. Цегельським, С. Бараном, В. Панейком, В. Сінгалевичем та ін. до складу її керівного органу - Тіснішого Народного Комітету УНДП. Протягом 1902, 1906-07 і 1924-25 О. редагував газету "Діло", редагував в 1900 і співпрацював в 1907 з щотижневиком "Свобода", в 1907-08 - депутат віденського парламенту. Після захоплення Галичини російськими військами, О. був заарештований окупаційною владою і разом з сотнями представників української інтелігенції і духівництва депортований до Сибіру. В 1918 повернувся до Львова. Входив до складу Української Національної Ради ЗУНР-30 УНР. З квітня 1919- член-засновник Української Трудової Партії (з 1923 - її голова). З серед. 1920-х рр. О. належав до Українського Національно-Демократичного Об'єднання. В 1921-25 - професор Українського (таємного) Університету у Львові, декан юридичного ф-ту, був віце-президентом Наукового Товариства ім.Т. Шевченка і головою статистичної комісії. Помер і похований у Львові. Автор ряду цінних праць з питань етнографії ("Значення українських весільних обрядів і пісень в історичному розвитку сім'ї; 1891, 1893"; "Знадоби до пізнання народних звичаїв і поглядів правних", 1895; "Звідки взялася назва "бойки"?", 1895; "Вражіння з Угорської Руси", 1895), статистики ("З поля національної статистики Галичини", "Русини-латинники" (1912), "Фактичні і фіктивні страти русинів в демографічнім балансі Галичини за десятиліття 1900-12", (1912), що друкувалися в "Записках НТШ" та ін. наукових виданнях.

ОХРИМОВИЧ СТЕПАН (18.9.1905-10.4.1931 ) -український політичний діяч, член ОУН (з 1929). Н. у м. Сколе на Львівщині. Навчався у Академічній гімназії у Львові, а в 1923-24 - Львівському (таємному) Українському Університеті. Згодом закінчив філософський ф-тет Львівського ун-ту. У студентські роки брав активну участь у створенні нелегальних молодіжних організацій - Групи Української Державницької Молоді, в 1926 - Союзу Украінської Націоналістичної Молоді та ін. У 1927-28 — учасник конференції українських націоналістів у Берліні та Празі, на яких вироблялися засади об'єднання всіх націоналістичних сил, що діяли на українських землях і за кордоном в єдину організацію. В січні-лютому 1929 О. був учасником Першого Конгресу Українських Націоналістів, на якому утворено Організацію Українських Націоналістів. О. зробив значний внесок у теоретичне обгрунтування засад українського націоналізму. З 1928 - редактор першого нелегального молодіжного журналу "Юнак", у 1929-32 - співробітничав у тижневику "Український Голос" у Перемишлі і редагував місячник "Студентський Шлях" у Львові. Ініціатор видання і перший редактор "Бюлетеня Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ". У лютому 1930 О. затверджений Є. Коновальцем організаційним референтом КЕ ОУН на ЗУЗ. У кін. 1930 О. після смерті Ю. Гомвінського призначений Крайовим Провідником ОУН на ЗУЗ. Навесні 1931 заарештований польською поліцією. Звинувачений у державній зраді, О. під час допитів був підданий жорстоким тортурам. Польська поліція, не спромігшись добитися зізнань, і не знайшовши доказів про приналежність О. до діяльності ОУН, змушена була його відпустити. Проте катування у слідчій тюрмі підірвали здоров'я О. і 10.4.1931 він помер у Завадові (біля Стрия). Похорон, який відбувався на Великдень, і у якому взяли участь тисячі селян з навколишніх сіл, перетворився на масову антипольську демонстрацію.

ОХРИМОВИЧ ЮЛІАН (1893 - 1010.1921) -український громадський і політичний діяч. Брат В. Охримовича. Н. у Стрию (тепер Львівська обл.) у сім'ї священика. 31911 навчався на філософському ф-ті Львівського ун-ту. В довоєнний період був одним з лідерів українського студентського руху в Галичині, входив до керівних органів (Головної Управи) Українського Студентського Союзу. В 1913-14 редагував студентський журнал "Шляхи", що виходив у Львові. На поч. Першої світової війни 1914-18 переїхав для пропагування ідей національної революції серед студентства у Наддніпрянську Україну. Вступив до Української Партії Соціалістів-Революціонерів, у 1917-18 - секретар ЦК УПСР. У квітні 1917 обраний до складу Української Центральної Ради від студентських організацій. Відмовився покинути Україну в період встановлення більшовицького режиму. З 1920 жив у Харкові, де працював у видавництві "Рух" (з лютого 1921). У 1921 заарештований співробітниками ВЧК, звинувачений у приналежності до Українського Центрального Повстанського Комітету і розстріляний у Києві. Автор праці "Розвиток української національно-політичної думки" (1918).

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...