пошук:  

>> Крипякевич І.П.: Історія України / 1_2.html

Текст-індекс >>

Авторська сторінка
Опублікував:  vesna

 

ПІД ЛИТВОЮ І ПОЛЬЩЕЮ

І. З Литвою проти Польщі

Боротьба за Галичину. Смерть Юрія II*, останнього з роду Романовичів, поклала кінець Галицько-волинській державі. Бояри, усунувши князя-католика, обрали собі володарем литовського князя Любарта-Дмитра*, що був посвоячений з Романовичами, був православної віри і мав популярність на Волині. Бояри думали оперти Галицьке-Волинське князівство на союзі з Литовською державою, яка доходила тоді до все більшої сили і значення. Любарт взяв під свою владу не лише Волинь, але й Галичину (у Львові зберігся при церкві св.Юрія дзвін з його іменем). Але не пощастило вже утримати незалежності Галицько-волинської держави і цілої її території. Покликання на престол литовського князя — це вже була відмова від самостійності, бо тим способом Галицько-Волинське князівство входило у залежність від Литви, стало литовською провінцією. Але і в цій комбінації не можна було утримати всієї території, що належала до Галицько-волинської держави. Спротивилися цьому сусідні держави — татари, Угорщина і Польща. Татари, хоч ослаблені, мали ще теоретично зверхність на українських землях, Угорщина могла покликатись на свої давні претензії до Галичини. Польща шукала колонізаційних теренів і бажала опанувати галицьку торгівлю. Всі сусіди намагалися стримати експансію Литви, і так землі Галицьковолинської держави опинилися в огні боротьби, що тривала майже півстоліття.

В 1340 р., на першу вістку про смерть Юрія, польський король Казимир виправився походом на Галичину, здобув Львів і забрав звідси коронаційні відзнаки галицьких володарів. Але Галичини не міг утримати під своєю владою. Галицькі бояри, під проводом Дмитра Дедька*, взяли управу в свої руки. Вони не зв'язалися сильніше з Любартом, не допомогли йому укріпитися в Галичині, а думали самі рядити країною, лавіруючи між тими державами, що заявили претензії до галицької землі. Це був відгук давніх змагань галицького боярства, що бажало тримати владу у своїх руках, обходячись без князів. Але ця егоїстична політика боярської олігархії остаточно знищила самостійність Галицької держави. В 1349 р. Казимир* напав на Галичину вдруге, зайняв знову Львів, присвоїв собі титул "пана Руської землі" і вже сильно утвердився в новій займанщині. Але Любарт не хотів зректися Галицької землі і за допомогою інших литовських князів розпочав війну з Польщею. Литовсько-українські війська безнастанно нападали на пограничні городи, двічі облягали

110

Львів, ходили також на польські землі. Знову ж поляки разом з мадярами виправлялись на Волинь і навіть здобули Володимир. Боротьба велася з великим завзяттям. Деякі бояри виявили немалу енергію в обороні своєї держави — наприклад, воєвода Дрозд уславився обороною Белза (1352), причому, здобуваючи замок, мало не поліг угорський король Людвік;* боярам Бурвичам з Сулимова* за прихильність Любартові Казимир сконфіскував землі. У боротьбі брали участь також селяни і міщани; коли Людвік вертався через Карпати на Угорщину, за ним гналися селянські ватаги, а в якомусь місці селяни підпалили хату, в якій король ночував Але вся та боротьба не принесла успіху: Галичина разом з Холмщиною залишилася в руках Польщі.

Політика Казимира. Все-таки Казимир, зайнявши Галичину, мусив рахуватися з настроями населення і вів дуже обережну політику. Він намагався якнайтісніше зв'язати Галицьку землю з Польщею, але залишив деякі форми давньої влади. Зокрема, затримав назву "королівство Русі",— так звали Галичину останні Романовичі. Деякі бояри залишилися при своїх становищах, в урядуванні вживано української мови поруч з латинською. Але Казимир щедро роздавав землі вельможам, що приходили з Заходу,— полякам, німцям, мадярам, зобов'язуючи їх до військової служби. Протегував польську торгівлю, а купцям зі Шлезьку* заявив: "Я здобув Русь своїми власними людьми, і шляхами мають користуватися тільки мої люди". З господарських причин він намагався поширити німецьку колонізацію — як у містах, так і по селах. Всі головніші міста, передусім Львів, дістали німецьке право і розбудувалися на нових місцях, так що давні українські торгові оселі почали занепадати. Німецька колонізація особливо поширилася на західному пограниччі Галичини;

там вирубано старі пущі, що творили кордон від Польщі, і встановлено пряму дорогу до Львова, через Ряшів до Кракова. У церковних справах Казимир підтримував місії францісканів* і домініканів*;

від папи домагався допомоги на боротьбу з "невірними русинами". Але не переслідував вірувань місцевого населення і погодився відновити галицьку православну митрополію.

Володислав Опольський*. Після смерті Казимира (370) польським королем став Людвік_У горський. і під його владу перейшла також Галичина. Він призначив на намісника Галичини Володислава Опольського, знімченого польського князя, і залишив йому широкі володарські права. Володислав (1372—1378) титулувався — "Божою милістю пан і дідич Руської землі", користувався як самостійний володар великою маєстатичною печаттю, мав свого канцлера, підскарбія і маршала, бив монету з гербом (левом). Отже, на перший погляд, Галичина користувалася широкою автономією. Але Володислав нехтував зовсім місцевим населенням, а оточував себе самими чужинцями, головно шлезькими німцями, поляками, волохами, мадярами; з його 120 привілеїв, що збереглися до нашого часу, тільки 15 відноситься до місцевих бояр, всі інші — до чужоземців. Так само він протегував німецьку колонізацію міст. У церковній політиці Володислав став відкрито по боці католицької церкви і дістав папську буллу з дозволом заснувати латинські єпископства в Галичі,

111

Перемишлі, Володимирі і Холмі. Пізніше (1378) Людвік усунув Володислава з намісництва і Галичину віддав просто під управу угорських воєвод. Любарт і інші литовські князі не визнавали угорської влади і далі вели війну за Галичину. Але в цій довгій боротьбі і під гнітом чужинецької окупації заломилася активність галицького боярства. Змайоризовані* чужим елементом, виставлені на переслідування, знищені війною, бояри почали залишати свої державні змагання. Вони боролися за своє існування, свої матеріальні інтереси. Долю країни вирішували чужі сили.

Перемога Польщі. Коли Людвік помер (1382), польською королевою стала його дочка, Ядвіга*, що зобов'язалася повернути Польщі Галичину. В 1387 р. вона рушила з військом на Галичину, за допомогою німецьких міщан зайняла без боротьби Перемишль, Львів та інші міста, і тільки в Галичі поставив їй опір угорський воєвода. Так остаточно включено Галичину до Польської держави.

Польща перемогла оборонців самостійності Галицько-волинської держави своєю сильнішою організацією. Після довгих часів розбиття на розрізнені князівства Польща на початку XIV ст. з'єднала-ся знову під проводом одного короля, що зосередив у своїх руках всю державну владу. Вельможі, які вели партикулярну* політику, визнали авторитет монархії і стали їй до служби. Так само по боці короля об'єдналося дрібне лицарство, що за свою державну службу дістало широкі привілеї. Міста, населення яких в значній частині було німецьке, цілковито залежали від короля. До об'єднання держави немало спричинилася польська церква, яка набрала національного характеру і допомагала владі в їі змаганнях. Коли прийшло до боротьби за галицько-волинську спадщину, всі ті елементи з'єдналися для спільної акції, що мала всім їм принести користь: держава бажала поширити свою територію, вельможі і шляхта шукали колонізаційних теренів, міщанство хотіло опанувати східну торгівлю, католицька церква надіялася здобути нові країни для релігійної пропаганди. Проти цього зорганізованого наступу оборонці державності Галичини могли виставити свої сили: боярство, що мало свої державні традиції, і активні народні маси із стародавньою організацією, але бракувало їм головного організаційного центру — своєї династії, яка дала б провід усій боротьбі. Не вистачало тут Литви, яка могла бути тільки союзником, мала свої власні державні тенденції, а під самий кінець боротьби почала піддаватися польським впливам. І так оборонці самостійності програли боротьбу.

Польська влада всіми засобами закріплювала своє становище в новоприєднаній землі. Ягайло*, який саме довершив унію Литви з Польщею (1385), в Галичині виступав як гарячий протектор польської експансії. Польським вельможам він надавав землі, що перше належали галицьким боярам, цілими величезними округами: наприклад, Ряшів з околицею одержав Пакослав, Ярославщину — Тарновські, Самбірщину — Спитко, Поділля — Бучацькі. Прийшло також багато дрібної польської шляхти, що одержувала землі з обов'язком постійно проживати в Галичині. Міста діставали німецьке право, звичайно з застереженням, що з нього можуть користуватися тільки католики,— так українське населення мусило відступати перед чу-

112

жими колоністами. Ягайло підпирав польське духовенство. В 1412 р. він передав католикам стару православну катедру в Перемишлі і наказав викинути з її підземель кості похованих там бояр. В 1434 р:

в Галичині остаточно скасовано давнє українське право і заведено польські уряди та суди.

Литва і Україна. Волинь і Наддніпрянщина перейшли під владу Великого князівства Литовського.

Литовська держава зорганізувалася в XIII ст. у боротьбі з Німецьким орденом і Галицько-волинським князівством. Завзяті і хоробрі литовські племена від непам'ятних часів своїми нападами непокоїли й нищили пограничні білоруські та українські землі, а тому були жорстоко переслідувані всіма могутніми володарями,— від Володимира Великого аж до короля Данила. Врешті вони мусили піддатися впливам вищої культури, прийняли державну організацію на зразок сусідніх князівств, початки християнства, українсько-білоруську мову як мову аристократії, наблизилися до побуту і культурного життя Білорусії та України. Коли ж Українська держава почала занепадати, литовські князі взялися приєднувати приграничні, здезорганізовані князівства під свою владу. В 1320-их роках великий князь Гедимін* зайняв Берестейщину, дещо пізніше також Пінщину разом з давньою деревлянською землею. Його син, Любарт, в 1340 р. став волинським князем і намагався здобути Галичину. Другий син Гедиміна, Ольгерд*, в 1350-их роках опанував чернігівсько-сіверську землю, в 1362 р. зайняв Київ, а в 1363 р. переміг татар над Синьою Водою і поширив свою владу на Поділля.

Займанщина Литви творила великий простір — половину території давньої Київської держави. Литовські князі здобули ці землі майже без боротьби. Населення піддавалося їм без опору, прихильно зустрічаючи нову владу; наприклад, на Поділлі місцеві отамани, старшини сільських громад, відразу ввійшли в приязні зв'язки з литовцями. Литовські завойовники єднали собі прихильність передусім тим, що вели боротьбу з татарами: Литва своїми військовими силами давала Україні забезпечення від орди, а це була найважливіша життєва справа українського народу — вийти з-під татарського ярма. Литовські князі здобували собі довір'я тим, що нічим не відрізнялись від місцевих панів: вони були майже всі православної віри (Любарт, Ольгерд, Ольгердові сини), глибоко перейняті старою українською культурою, повні пошани до місцевих звичаїв та установ. "Ми старини не рухаємо і новини не вводимо",— таке гасло вони часто підіймали у своїх документах, залишаючи народові його господарські установи, правні форми і всякі локальні звички. На перший погляд видавалося, що литовська держава — це просто продовження давньої української державності.

Устроєві зміни. Але в дійсності Литва внесла грунтовні зміни в устрій нашого краю. Велике князівство Литовське відрізнялося від давньої Київської держави тим, що вся влада була сконцентрована в руках великого князя. Литва щасливо обминула ту небезпеку, яка стала причиною занепаду Києва: вона не розпалась на окремі князівства, а залишилася одноцілою. Великий князь мав майже необмежену владу — молодші князі не були його співрегентами, але ті

113

дорадниками і виконавцями його волі. Характеристичною рисою устрою великого князівства був феодалізм, подібний до західноєвропейського. Землеволодіння було тісно зв'язане з військовою службою. Землю міг держати тільки той, хто виконував військові обо-в'язки,— коли ж він занедбував свої завдання, великий князь міг землю йому відібрати. Завдяки тому великий князь розпоряджав свобідно всіма військовими силами і матеріальними засобами держави. Різні землі мали свою самоуправу, але вона обмежувалася до господарських справ, судівництва, опіки над церквою і всяких дріних місцевих питань, а не підривала компетенцій центральної влади.

Такий централістичний лад Литва завела також в Україні. Хоч литовські князі заявляли, що "новини не вводять", проте насправді вони провели основні зміни в Україні тим, що забрали владу з рук українських князів і передали її своїм намісникам. Цю політику розпочав Ольгерд, який всюди усував місцевих князів, а на їх місце управителями земель ставив своїх синів і свояків. Таку саму лінію проводив півстоліття пізніше, в 1390-их роках великий князь Витовт*. Тоді князювали вже не князі українського роду, але зукраїнщені члени литовської династії (Федір Любартович*, Володимир Ольгердович*, Федір Коріятович*), а що вони занадто близько зжилися з місцевими панами і підпирали їх автономістичні тенденції, то великий князь уважав їх небезпечними для цілості держави і відібрав їм князівства "за непослух". Так литовські великі князі намагалися знищити в Україні стремління до створення самостійного державного життя. Литовська держава не була державою українською.

Пани. Зате Литва давала українським князям і панам широке право участі в центральних державних установах і урядах. Вони належали до великокняжої ради і через те мали вплив на всі державні справи, посідали найвищі місця в адміністрації і війську, аж до становищ міністрів і гетьманів,— мали становище цілком рівнорядне з корінними литовцями. Разом з тим здобули окремі соціальні права — звільнення від різних данин, право утримувати свої військові частини і виступати на їх чолі у воєнний похід, право мати провід серед населення своєї землі. Їх гордість підносило те, що їх мова була державною мовою, а їх церква мала упривілейоване становище. Українська (і білоруська) аристократія почувала себе співгосподарем у великій Литовській державі. Тому, не вважаючи на те, що литовські великі князі безоглядно виступали проти всяких автономістичних тенденцій,— українські князі і пани були глибоко прив'язані до литовської держави, служили їй зі щирого патріотизму, обороняли її і дбали про її розквіт та могутність.

Боротьба з татарами. В одній справі Велике князівство Литовське йшло справді по лінії інтересів України, а саме — в боротьбі з татарами і в поширенні колонізації до Чорного моря. Це було центральне питання в історії українського народу від початків його існування:

Київська держава три століття кривавилася, відбиваючи азійські орди, і врешті впала, не здобувши берегів моря. Цю справу підняла наново Литва. Творцем великих планів був Витовт, найбільший між литовськими володарями. Він задумав використати незгоду в монгольському світі між прихильниками славного завойовника Тімура*

114

і ного ворогами, приєднав собі менших ханів (Тохтамиша)* і за їх допомогою намагався поширити свою владу на чорноморські країни — а далі думав завоювати також Москву і стати володарем усієї Східної Європи. В 1399 р. він звів великий бій з татарами над рікою Ворсклою, але недосвідчені у степових боях литовські війська дали втягнути себе в засідку і були розбиті. В бою полягло також немало українських лицарів. Але ця поразка не зломила Витовта. Чого не зміг здобути зброєю, те осягнув дипломатією. Татарські хани, що кочували по українських степах, розсварені між собою, один за одним ставали його васалами, платили йому гарач* і вислали військо на допомогу. Витовт дійшов великої сили, опанував побережжя Чорного моря і навіть Крим. Відкрилися нові перспективи для української колонізації. Витовт почав фортифікувати степові простори, побудував велику систему замків,— Каравул над середнім Дністром, Білгород і Чорногород при Дністровому лимані, город св. Івана над нижнім Дніпром, Хаджибей недалеко теперішньої Одеси. Фортеці будовано великими засобами і значними людськими силами, наприклад, при дністрових будовах працювало 12 тисяч селян і 400 підвід. У пограничних городах великий князь осаджував бояр з обов'язком воєнної служби, також татар, черкесів та ін., а під охороною фортець поставали сільські оселі. Хаджибей став значною чорноморською пристанню, через яку йшли транспорти збіжжя з України до Візантії. Чорноморщина ввійшла в небувалий період розквіту.

Але після смерті Витовта (1430) не стало продовжувачів його великих планів. Велике князівство зійшло зі шляху широкої чорноморської експансії, занедбало південну колонізацію, залишило без опіки Витовтові замки і свіжі степові оселі. Оборонна лінія почала відступати на північ, врешті опинилася на замках Вінниця, Брацлав, Черкаси, Канів. Чорноморська колонізація зниділа і занепала, а місце, де були кам'яні замки і людні села, зайняв дикий степ, "дике поле". Але в народній пам'яті залишилися спомини про діяльність Витовта, і довго показувано місця, де були Витовтові замки, мит-ниці, броди.

Впливи Польщі. Що Литва втратила розгін до територіальної експансії, це був прояв її великодержавного занепаду. Він прийшов унаслідок унії Великого князівства з Польщею. Великі князі, що були одночасно польськими королями, не могли вести окремої литовської політики, а піддалися під вплив Польщі. Для Польщі було тоді життєвою справою здобути з рук німців балтицьке побережжя, і до цієї справи вона втягнула також Литву. Щоб прикувати Литву якнайтісніше до польського державного воза, поляки намагалися ввійти у внутрішнє життя Великого князівства і весь його устрій переорганізувати на польський лад. їх плани сягали до різних ділянок:

адміністрації, територіального поділу, організації великокняжої ради, соціальних справ, церкви тощо. Польщі бажалося розкласти дотеперішній одноцілий устрій Литовської держави і зробити її податливою на впливи польської політики. І справді, Ягайло, творець унії, та його наступники в кожній черговій унії робили чимраз більші поступки на користь Польщі.

115

Ця м'яка і поступлива політика сеньйорів династії викликала нехіть і обурення інших князів і панів, що самі трудилися для розвитку Великого князівства і вміли цінувати його незалежність. Вони гостро виступали проти "ганебної неволі", в яку Польща бажала взяти Литву, і з невдоволенням зустрічали всякі унійні плани.

Український спротив. Особливо ж вороже до польських впливів ставилися українські та білоруські вельможі. Дотеперішній устрій Великого князівства був для них цінний тим, що давав їм повну рівноправність у державному і суспільному житті, а зокрема не порушував ні в чому прав православної церкви. Що більше, "грецька віра" зустрічала всюди особливу пошану. Коли ж складено першу унію (1385)*, відразу бояри-католики дістали окремі привілеї, і те саме в пізнішій унії (1413)* їм потверджено.Пани православної віри, що до того часу мали рівноправне, а навіть провідне становище, несподівано втратили свої привілеї, а католики-поляки і спольщені литовці захопили провід у державі в свої руки.

Серед таких умовин українським панам не залишалося нічого іншого, як підтримувати всяку опозицію проти нового устрою, звідки б вона не приходила. Першим оборонцем незалежності Великого князівства був Витовт, який уперто йшов до одної мети — зробити Литву незалежним королівством. Але хоч звали його "королем литовців і русинів", проте він спирався тільки на литовських панів, а українських до своїх планів не притягав.

Свидригайло*. Зате українські вельможі дуже близько стояли до другого проводиря литовської опозиції, Свидригайла. Після смерті Витовта Ягайло хотів взяти управу Великого князівства просто у свої руки, щоб таким способом ще тісніше зв'язати Литву з Польщею. Литовські пани рішуче спротивилися цим планам, і він мусив передати становище великого князя своєму братові, Свидригайлові. Це була людина талановита, але дуже нерівної вдачі, химерна і пристрасна, що дуже шкодило його політичній діяльності. Свою молодість Свидригайло прожив серед змов та виступів проти Ягайла і Витовта, єднався то з німцями, то з Москвою, і за те Ягайло покарав його десятирічною в'язницею в Крем'янці. Проживаючи в Україні, він приєднав собі українських панів тим, що пообіцяв привернути їм провідне становище у Великому князівстві. Свидригайло, як великий князь, спочатку ставився до Польщі вороже,— він зажадав, щоб поляки повернули Великому князівству Поділля, яке перше захопили. Коли переговори не дали успіху, він розпочав війну з Польщею. Українські пани гаряче підтримали, особливо князь Федько.. Несвизький і галицький пан, Богдан Рогатинський. Союзниками Свидригайла стали також цісар Жигмонт, Німецький орден, татари і Молдавія,— але допомога була більш демонстраційна, як фактична. Війна велася спершу на пограниччі Волині і Поділля (під Луцьком 1431 р., під Копистерином 1432 р.), а Свидригайлові полки заганялися такох глибоко в Галичину і Холмщину. Але прихильники Ягайла і Польщі підняли проти Свидригайла бунт і проголосили великим князем Жигмонта Кейстутовича.* Боротьба перекинулася на все Велике князівство. Щоб відтягти від Свидригайла українських бояр, Ягайло і Жигмонт вирішили піти на поступки і надали православ-

116

ним тих самих прав, що їх мали католики (1432, 1434 рр.). Це, справді, ослабило сили Свидригайла. Коли ж він терором намагався придушити опозицію (між іншим, наказав спалити живцем митрополита Герасима)*, його прихильники почали від нього відступати. Врешті він мусив здатися і зректися влади великого князя. Залишилось йому тільки Волинське князівство.

З того часу польські впливи у Великому князівстві ставали дедалі сильніші, а одночасно українські пани втрачали свої політичні позиції. Великий князь Казимир Ягайлович, наступник Жигмонта, продовжував централістичну політику супроти українських земель. Після смерті Свидригайла (1452) він скасував волинське князівство, що було гніздом українських автономістів, і передав Волинь під управу свого намісника. В 1470 р. та сама доля спіткала київське князівство: він відібрав його з рук зукраїнщених князів Олельковичів* і зробив звичайною литовською провінцією. Це викликало обурення в Україні, бо Київ все ще уважався столицею,— скасування київського князівства означало кінець української автономії. Киян обурювало ще більше те, що Казимир настановив тут намісником не князя, а звичайного пана, і не місцеву людину, а литвина-католика:

кияни запевняли, що литвини від них нижчі походженням, бо колись Литва платила дань Русі — литвини не повинні мати влади над Києвом...

Пропаганда Москви. Відсунення на другий план православних панів у Великому князівстві мало такий наслідок, що в Україні почали наростати симпатії до Московщини. Московське князівство завдяки своїм перемогам над татарами здобуло собі великий авторитет у північних землях і почало поширювати свою територію на всі сторони, найбільше на захід, в сторону Литви. Під кінець XV ст. в Москві появився погляд, що всі землі давньої Київської держави повинні належати московським князям, як спадкоємцям київської династії;

московські князі вже в XIV ст. почали вживати титулу "всієї Русі". Ця ідеологія мала вплив на українську аристократію, а Литва їй зовсім не протидіяла, а своєю безоглядною політикою просто пхала українських панів в обійми Москви. Вперше це проявилося після скасування Київського князівства. Деякі князі, невдоволені цією подією, почали переходити на сторону Москви. В 1470—1480-х роках піддалися Москві пограничні чернігівські князі — Одоєвські, Воротинські, Мосальські* та ін. Велике князівство Литовське не хотіло звільнити цих князів з-під своєї влади і пробувало обороняти свій кордон, але остаточно мусило погодитись на цю займанщину.

Невдоволення з національно-політичних відносин обняло широкі кола української аристократії. В 1481 р. дійшло до таємної змови серед українських князів, що походили з литовської династії, але здавна зукраїнщилися і жили місцевими інтересами. У змові взяли участь князі Іван Гольшанський, Федір Більський і Михайло Олелькович, всі три з роду Ольгердовичів*, що вважали Велике князівство за власність своєї родини і не могли погодитися з централістичною політикою Казимира Ягайловича. Вони мали план усунути Казимира і за допомогою Москви опанувати великокняжий престол. Але конспірацію розкрито, Гольшанський і Олелькович дали голови під

117

сокиру ката, а Більський утік до Москви. В тих часах знову низка пограничних князів перейшла до Москви, разом із своїми волостями, і деякі як причину подавали релігійний гніт. Так Московщині дістався Чернігів, Новгород Сіверський, Стародуб, Путивль і інші міста. Велике князівство — після безуспішної війни — і на те дало свою згоду (1503).

Глинський.* Останньою спробою українських панів здобути давні права було повстання Михайла Глинського (1508). Глинський походив з Полтавщини, з татарського зукраїнщеного роду, ніауку проходив на Заході, подорожував по Італії та Іспанії, довгий час був на цісарській службі в Німеччині. Це один з перших уродженців України, що познайомився добре з Західною Європою в епоху уманізму і ренесансу. Як людина талановита і освічена, він осягнув на дворі великого князя Олександра* високе становище двірського маршала. Він не відрікся зв'язків з своєю батьківщиною і охоче протегував українських і білоруських панів; через те він зайшов у конфлікт з польськими панами, які обвинувачували його, що він отрутою позбавив Олександра життя. Коли ж новий великий князь, Жигмонт*, також зустрів його неприхильно, Глинський виїхав до своїх земель на Поліссі і 1508 року підняв повстання під гаслом оборони релігійних і політичних прав. Він знайшов багато прихильників між українськими панами, а духовенство вітало його з великими почестями. Повстанці здобули кілька замків на Білій Русі і облягли Житомир і Овруч. Глинський ввійшов у порозуміння з Кримом і Москвою, але татари не дали йому допомоги, а московські війська пішли на Смоленськ і Полоцьк, де не було повстання. Глинський не зміг зорганізувати більших військових сил, а коли великокняжі війська ввійшли в Білорусь, він оцінив свою справу як програну і виїхав до Москви. Там він якийсь час мав великі впливи на царському дворі, але пізніше був ув'язнений і закінчив життя у в'язниці (1534).

Це був останній збройний виступ української аристократії, що силою намагалася привернути собі провідне становище у великому князівстві. Прибиті невдачами, вельможі остаточно погодилися з своєю долею і вже тільки мирними засобами пробували обороняти свої давні права та надбання.

Люблінська унія. В той час дедалі гостріше назрівало питання тіснішого з'єднання Литви з Польщею. Поляки бажали остаточно взяти Велике князівство під свій провід. Для цієї справи вони приєднали дрібних литовських бояр, що були невдоволені своєю залежністю від вельмож і бажали мати такі права, які мала польська шляхта. Поляки пообіцяли зрівняти їх з шляхтою, якщо буде укладена тісніша унія з Польщею. Таким способом у самому Великому князівстві Польща створила свою партію, що паралізувала всі плани литовських самостійників. В обороні державної незалежності Великого князівства виступала вже тільки невелика група литовських і українських панів. Українські вельможі противилися унії з Польщею також з релігійних причин, бо передбачали поширення впливів католицької церкви.

Король і великий князь Жигмонт Август* під натиском поляків скликав 1569 р. в Любліні сейм для проведення унії. Литовське ве-

118

лике князівство мало бути сполучене з Польщею в одну державу, під одним володарем і зі спільним сеймом, а на Литві мала залишитись тільки окрема адміністрація і судівництво. Литовські пани не хотіли погодитися на такі умови і покинули сейм, думаючи, що зірвуть тим наради. Але поляки не хотіли відступити від своїх планів, Жигмонт Август вирішив провести унію без представників Великого князівства,— і акт унії підписано. Користаючись із відсутності литовських делегатів, поляки піднесли різні територіальні домагання до Великого князівства, покликаючись на слабо аргументовані історичні "права" Польщі до сусідніх земель. І польський сейм вирішив забрати від Великого князівства Підляшшя, Волинь та Київщину і приєднати їх до Польщі. Так територію Великого князівства зменшено на половину. Литовські делегати, налякані тими подіями, вернулися до Любліна і пробували ще обороняти права Литовської держави, але змогли виторгувати тільки дрібні поступки. Найдовше спротивлялися унії чотири українські вельможі — Олександер Чорторийський*, Костянтин Острозький*, Богдан Корецький* і Костянтин Вишневецький*,— вони погодилися присягти аж тоді, як король загрозив їм законом. Князь Вишневецький промовив тоді так: "Заявляємо вашій королівській милості, що ми приєднуємось як вільні і свобідні — з тим, щоб ми не були понижені в наших шляхетських почестях, бо ми нарід такий благородний, що не відступимо першенства ніякому іншому народові на світі. Ми маємо княжі роди особливо славні і шанобливі своїм походженням,— було б нам прикро, коли б їх честь мало що-небудь пор шити. Тому просимо, щоб вони були залишені при своїй честі.Також, що ми різних релігій, особливо грецької, просимо, щоб нас через те не понижували і до іншої релігії не примушували".

Така була остання заява українських панів, що з Великого князівства, яке вважали за свою батьківщину, входили в незнане майбутнє у чужій, польській державі.

Значення Литовської держави. Два століття, прожиті у Великому князівстві, мали позитивне значення в розвитку українського народу. Бо хоч національно-політичне життя не могло розвинутись у повних формах і зустрічало різні перешкоди, все-таки для розвитку культури і національної свідомості це був щасливий час. Життя Великого князівства розвинулось на основах Київської держави, і ці основи залишилися до кінця, не вважаючи на негативне протидіяння польських впливів. Українські пани, потомки давніх князів і бояр, мали рівнорядне становище з литвинами — принаймні закони ні в чому їх не обмежували. Вони мали свої місця у великокняжій раді і в центральній адміністрації, а у своїх землях держали майже всі вищі становища — намісників, воєвод, каштелянів, старостів. Через те фактична влада в українських землях була в руках українських панів. І хоч самоврядування цих земель не було дуже широке, все ж таки життєві локальні справи вирішувано на місці. Литовський Статут, кодекс Великого князівства, спирався на законодавчу традицію Київської держави і навіть після пізніших змін зберіг характер збірника місцевих законів. Урядування в адміністрації і судівництві ведено "руською" мовою, тобто українсько-білоруською; в цій мові складано всі, без

119

виїмку, документи, акти, урядові книги,— канцелярії витворили свій окремий, місцевий стиль.

Міста зберегли український характер. Великі міста, як Київ і Луцьк, дістали свої привілеї, що забезпечували їм розвиток промисловості і торгівлі. Міський патриціат, що держав у своїх руках владу, складався з місцевих людей (як славні Балики в Києві), урядування велося українською мовою, також усі цехи мали український характер.

Православна церква в українських землях мала провідне, майже монопольне Становище. Католицька церква збільшувала свої впливи, тут і там ставилися костели, але все-таки грецька релігія мала забезпечене першенство і особливу пошану. Митрополити і єпископи, що походили з місцевих родів, звичайно з аристократії, ні в чому не були обмежені у своїй духовній діяльності. Держава забезпечувала церкву багатими наданнями і привілеями. Церква була самоуправною установою, тісно зв'язаною з життям громадянства. Під опікою церкви перебували школи, організація яких відповідала місцевим культурним потребам.

Все те разом давало українському громадянству — його вищим шарам — почування, що воно живе у своїй державі, своїм державнонаціональним життям. Таке переконання створювало в тодішніх діячів самопевність і відвагу в їх виступах. Почуваючи себе певними громадянами держави, вони завзято ставали до оборони своїх прав, не дозволяли їх порушувати,— йшли навіть на відкриті повстання, як це було з їх участю у виступах Свидригайла або Глинського. Українське громадянство у Великому князівстві було живучим творчим організмом, що шукав шляхів до поширення своїх життєвих умовин. Ці надбання з часів Великого князівства залишились для українського народу політичним капіталом також на пізніші часи. Розвитку політичної ідеології козаччини не можна зрозуміти без традицій державності, яку Наддніпрянщина прожила у зв'язках з Великим князівством. Навіть ще у XVIII ст. автор "Історії Русів"* добре розумів ці традиції.

В цьому полягає позитивне значення Великого князівства Литовського в історії українського народу.

II. Господарські і соціальні зміни

Старе господарство. XV—XVI сторіччя — це часи перелому, коли господарство України зазнає грунтовної зміни — з природного стає грошовим. В околицях, що стояли поза людними шляхами, довго ще держалися старовинні господарські форми з перевагою ловецтва, рибальства, бджільництва. На Волині і Поліссі були цілі села ловців, осочників*, бобровників, сокільників, що тільки полювали на дичину. їх головним обов'язком було ходити з паном "на оступ", звичайно взимі. Деякі оселі мали обов'язок доставляти сіті на звіря, чи то конопляні, чи личані "ужища"; інші ловили соколів та яструбів і привчали їх до ловів на меншу птицю. З великих звірів всюди зберегли-

120

ся ще олені, лосі, зубри, рідше тури; на зубрів Литовський Статут увів охоронне право. Так само під охороною були бобри: коли бобер заклав десь своє гніздо, власникам сусідніх грунтів не вільно було цього місця підорювати, ані косити там сіна, ані теребити лози. В деяких сторонах селяни по-давньому платили данину шкірами бобрів, куниць, лисиць. В лісах бували також цілі оселі бортників, що займалися самим пасічництвом. У Белзщині селяни збирали червець* (кошенілю), що йшов у продаж на Захід як червоне красило для фарбування матерії.

В XV ст. прийшла перша зміна в господарстві — підвищилися ціни на худобу: розпочався експорт у Середню і Західну Європу. Тоді відразу зросло скотарство, особливо на просторах, вільних від лісу, передусім на Поділлі. Головне значення мали воли, яких годовано і в панських і в селянських господарствах і цілими стадами висилано на Захід. Через Перемишль переганяли річно до 20 тисяч і більше волів. Годівлею овець займалися карпатські верховинці і так звані волоські села, а також степова людність. У степах держали також значні табуни коней; бували ще й дикі коні — тарпани.

Фільварки. У другій половині XV ст. розпочався також експорт збіжжя на Захід, спершу до Голландії, пізніше до Франції та Англії. Східноєвропейське збіжжя опанувало західні ринки особливо в часи, коли почала занепадати Іспанська імперія, що перше була головним доставцем хліба на Заході. Українська шляхта почала заводити фільварки, призначені на продукування збіжжя, а що була потреба на більшу кількість робочих рук, то одночасно зросла панщина. Збіжжя вивозили водними шляхами до Балтицького моря;

для України найбільше значення мали Сян і Буг, і в околицях цих рік фільваркове господарство зросло найскоріше. З головних родів збіжжя в Галичині найбільше сіяли вівса (40 %) і жита (35 %), менше ячменю (15 %) і пшениці (10 %). Досить поширені були гречка, горох, біб. Згодом появилися нові роди рослин, як фасоля, капуста, а в XVI ст. з Італії прийшла петрушка, пастернак, салата, калярепа та ін. Садівництво зростало повільно — наперед у панських землях та по містах. У Києві і Львові розводили виноград і навіть продукували вино.

Гірництво і промисловість. В гірництві найперше місце віддавна мала сіль, яку видобували на карпатському Підгір'ї, з чорноморських озер і лиманів та на Слобідщині. Соляна промисловість у Галичині розвинулася під впливом німців, які ввели поліпшене знаряддя, наприклад, керат*, яким тягнули сировицю, більші казани, так звані панви тощо. Торгівлю сіллю вели чумаки, що тоді звалися прасолами або соляниками. У багатьох місцях видобували в багнах залізну руду і, хоч вона була слабої якості, проте виробляли з неї різне господарське знаряддя. На Наддніпрянщині видобували з могил селітру;

займалися тим окремі селітерники, або могильники, що розкопували могили.

Розвиток промисловості в деякій мірі був залежний від експорту за кордон. Це стосується особливо деревної промисловості. Захід потребував великої кількості півобробленого дерева, і шляхта у своєму господарстві пішла йому назустріч. У XV—XVII ст. вирубано всі

121

пущі над Бугом та іншими західними ріками; займалися тим підприємці, звані будниками, зорганізовані в арти (Неrd — огнище), що працювали в лісових будах. Вони вирубували дерево і обробляли його на балки, дошки та клепки. В XV ст. появилися перші тартаки при водяних млинах. В лісах працювали цілі села теслів або дойлідів, гонтарів, бондарів, колодіїв*, смолярів, дьогтярів. Дерево, непридатне на матеріал, випалювали, а попіл висилали великими транспортами на Захід як поташ, головно до майстерень полотна.

У споживній промисловості від XIV ст. поширилися млини — спершу ручні, вроді жорен, пізніше водяні; відрізняли млини дорічні, що мали воду цілий рік, і весняні, що мололи на весні. При млинах бували фолюші, або валила для товчення сукна і пили для різання дерева. В XVI ст. маємо перші згадки про вітряки. З напоїв, окрім давнього меду, під впливом німців розвинулось виробництво пива;

особливо славні броварні були в Жовкві, що висилали пиво до Львова. В XV ст. вперше почали виробляти "палене вино" — горілку. Бджолиний віск переробляли у воскобійнях; у торгівлі особливо цінився львівський віск, що йшов на експорт у Західну Європу.

Шкіряним промислом займалися різні ремісники, як гарбарі, кушнірі, шевці, сідельники, поясники, рукавичники, шаповали*. Полотно білили на німецький спосіб у так званих бліхах: це були обгороджені поляни, на яких мочили і сушили полотно, а також прали його і зм'якшували за допомогою окремих турбін. На Наддніпрянщині виробляли грубе полотно на корабельні вітрила. Виробництвом простого сукна займалися підкарпатські скотарські оселі, що робили також коци і упряж; по містах були постригачі, що сукно чистили і фарбували. Є також звістки про виробництво народних килимів, коверців, вишивок.

Металургійна промисловість уживала головно чужосторонніх сировин,— з Угорщини і Німеччини, бо в Україні ще не відкрито було великих зложищ* руд. Прийшла вже значна диференціація, на що вказують різні назви ремісників: ковалі, слюсарі, котельники, конвісарі* або циновники, ножівники, мечники, шабельники, збройники та ін. Виробництвом зброї славився Львів. Перші гармати Львів дістав 1394 р., пізніше була тут міська людвисарня — ливарня гармат. В 1404 р. є перша згадка про годинник на ратушній вежі Львова. З мінеральних промислів до найбільшого значення дійшло гончарство, яке мало осідки в окремих селищах, як Потелич і Глинсько в Галичині.

Міська промисловість була зорганізована в цехах, які мали завданням охороняти інтереси кожного ремесла і утримувати вироби на високому рівні. Існували окремі приписи, як мають виглядати різні роботи, а челядник, поки ставав майстром, повинен був відбути мандрівку по інших містах і виконати зразкову роботу, так званий майстерштик.

Але цехи часто замикались у вузькому колі і вели протекційну політику, не допускаючи до себе ширших кіл ремісництва, викоритовували підмайстрів і челядників, вели боротьбу з сільськими майстрами, називаючи їх партачами; також утруднювали доступ до ремесла некатоликам, особливо українцям.

122

Торгівля. Внутрішня торгівля відбувалася на торгах і ярмарках. Торги бували раз або двічі на тиждень у кожному містечку, і на них відбувався обмін між селом, що доставляло хліборобські продукти, та містом, що продавало свої ремісничі вироби. Ярмарки відбувалися на рік двічі, тричі або частіше, тривали два-три тижні або й місяць, і на них з'їздилися купці з різних міст та країн з своїм крамом. Деякі ярмарки спеціалізувалися на окремих продуктах — збіжжі, худобі, шкірі тощо. Особливого значення набули ярмарки у Львові, Ярославі, Луцьку, Кам'янці на Поділлі, Києві — їх не раз відвідували купці з далеких країн — Німеччини, балканських земель, Туреччини, Азії. Визначніші міста мали так зване право складу: проїжджі купці мали в них спинятись на означений час, щоб місцеве купецтво могло забезпечити себе товаром, або навіть мусили тут весь свій крам продати, і не вільно було їм далі їхати. Привілейовані міста використовували свої права і пригнічували менші містечка; наприклад, Львів не пускав підкарпатських купців далі на північ. Існував також примус доріг — купцям не вільно було вживати деяких шляхів, вони мусили переїздити через означені селища, не раз довшими і тяжчими дорогами. І міста, і шляхта у своїх осідках накладали на купців мита та інші оплати. Купці оборонялися від усіх тих обмежень, шукаючи собі "недозволених" доріг; особливо чумаки, що вели торгівлю сіллю, вперто трималися "старовинних" шляхів, що мали за собою традицію сторіч.

Закордонна торгівля зазнала значних змін. З розвитком економічного життя експорт України став різнорідніший, ніж за княжих часів. Продукти лісового господарства, що колись стояли на першому місці, як шкіри, мед, віск, тепер мали другорядне значення, а найважливішими позиціями в торгівлі стало збіжжя, дерево, худоба. Змінилися також великі торгові шляхи. Чорноморська торгівля утрималася до XV ст.; коли ж турки зайняли Константинополь, а татари опанували Крим, зв'язки з морем стали дуже утруднені, і південна торгівля почала занепадати. Тільки великими зусиллями купецькі каравани перебивалися через Молдавію і Волощину, прямуючи до Стамбулу, що був великою торговицею східних товарів. Звідти приходили орієнтальні матерії, особливо шовк, коверці, шкіри (сап'ян), зброя, ювелірні вироби, південні овочі*, східне коріння, вино, ліки. З Молдавії Україна діставала коней, худобу і різнорідну рибу. Угорщина доставляла метали, тютюн і вино. Зросло значення Московщини, яка імпортувала до нас північні хутра і шкіри.

Але найважливішу роль у привозі до України мали західні країни. Порівнюючи зі Сходом, Середня і Західна Європа стала на вищому рівні економічного розвитку, передусім розвинула різнорідну промисловість, так що могла експортувати на Схід вироби першої потреби. Найперше місце мало сукно. Дорожчі сорти приходили з Фландрії, Англії та Італії, дешевші — з Німеччини і Моравії. Попит на сукно був незвичайно великий, бо в чужі матерії прибиралося міщанство і духовенство, а також сукном плачено за службу найманим військам. Кращі роди полотна привозили з Фландрії, Німеччини та Чехії. З Західної і Середньої Європи надходила також усяка галантерея, панчохи, рукавиці, шапки, чоботи. Німеччина і Австрія доставляли металеві

123

вироби, господарське і ремісниче знаряддя, як ножі, ножиці, голки, посуд. З Заходу постачали також різні харчові продукти, як цукор, пиво, вино, оселедці, деякі колоніальні товари, також папір, книжки і гравюри. Для піднесення України на вищий цивілізаційний рівень торгівля з Заходом мала особливе значення,— тим більше, що зв'язки зі Сходом ставали дедалі слабші.

Українське господарство XV—XVI ст. було — зважаючи на значний імпорт — самовистачальне. Село, яке жило ще в значній мірі натуральним господарством, само собі постачало харчі, одяг і всякі господарські речі. По селах був усюди добробут, навіть заможність; голод бував рідким явищем, з причини стихійного недороду. Міста ж були настільки живими осередками промисловості і торгівлі, що без труду могли закупати собі потрібні продукти на селі. У західних землях сільське господарство дійшло такого розвитку, що могло експортувати на Захід значну кількість своїх продуктів — збіжжя, худобу, дерево тощо. Не маємо статистичних цифр, щоб оцінити, яке було відношення експорту до імпорту, але імовірно, що торговий баланс був позитивний — Україна більше вивозила. Але в розвитку сільського господарства і зв'язаного з ним експорту намічались негативні риси: в деяких ділянках, як у лісівництві, господарство мало грабіжний характер — не тільки безоглядно вирубувано ліси, але й палено їх на попіл; а розвиток хліборобства відбувався коштом поневолення народних мас.

Князі і пани. Розвиток соціальних відносин в XV—XVI ст. ішов у напрямі творення тісно замкнених суспільних класів. В попередніх століттях різні суспільні верстви не були гостро відокремлені одна від одної: був можливий перехід з одної групи до другої. Але розвиток економічних відносин, а також вплив польського устрою спричинили те, що почали творитися відокремлені, замкнені в собі класи.

На чолі соціальної ієрархії у Великому князівстві Литовському стояла верства князів і панів. До неї належали члени литовської династії, нащадки давніх українських династій, а також визначні боярські роди. Ця верства найбільше поширена була на Волині, а належали до неї князі Острозькі, Сангушки, Чорторийські, Збаразькі, Вишневецькі, Заславські, Четвертинські, Корецькі, Ружинські і багато інших, а також бояри Хребтовичі, Семашки, Чапличі та ін. Основою сили цієї верстви була велика земельна власність. У воєнний похід вони йшли під власними корогвами, а тому називали їх хоруговними панами. Вони мали у своїх руках всі вищі становища, входили до складу великокняжої ради, підлягали прямо судові великого князя.

Бояри-шляхта. Другу групу творили бояри, які під польським впливом перетворились у шляхту. У Великому князівстві Литовському бояри мали менші права, ніж у Київській державі. Володіння землею було тісно зв'язане з військовою службою,— великий князь міг відібрати землю бояринові, що не виконав своїх обов'язків, міг переказати спадщину в інші руки, розпоряджався щодо подружжя боярських дочок. Бояри були зобов'язані також брати участь у будуванні замків, мостів, давати підводи, платити деякі данини. Боярська верства спершу не була замкнена, і до неї могли ввійти люди з інших класів, наприклад, селяни, міщани, духовні. Існувала також середин-

124

на верства між боярами та селянами, з назвами: путні бояри*, панцерні слуги*, барська шляхта*, мани* та ін.

Бояри перетворилися в шляхту наперед у Галичині та на Холмщині, що найперше дісталися під польську владу; в 1434 році вони дістали повні шляхетські права. У Великому князівстві Литовському поширення боярських прав проходило шляхом різних привілеїв (1387, 1413, 1432, 1434 рр. та ін.), а повне зрівняння з польською шляхтою литовська шляхта дістала за люблінською унією.

Шляхетський стан у Польщі від половини XV ст. осягнув провідне становище в державі, взяв у свої руки законодавство і щораз більше обмежував владу короля. Але з широких прав фактично користувалась тільки магнатська верства, що своєю економічною силою придушувала дрібну шляхту і робила її залежною від себе. Це особливо виявлялось на соймиках, що дедалі більше піддавалися під диктатуру магнатів. Українська шляхта формально мала ті самі права, що польська, але в дійсності відчувала завжди упослідження, не діставала вищих становищ, терпіла релігійні переслідування. Національний гніт разом із соціальним був причиною, що в боротьбі проти магнатів українська шляхта єдналася з козаччиною і селянством.

Селяни. Селянство до половини XVII ст. не творило однорідної верстви, а складалося з різних груп, з різними обов'язками, які щойно з часом наблизилися одна до одної і злилися в одну селянську верству.

Становище селян було залежне від правного устрою сіл. Існувало право руське, волоське, німецьке і загально-шляхетське — польське. В селах руського права залишились останки давнього громадського ладу, що походив з князівської епохи. Зовнішньо ці села вирізнялися тим, що хати стояли не в одній лінії, а розкиданими групами. Основою господарства було дворище, що складалося з 5—10 димів-хат;

господарство вела велика родина, що приймала з боку підсусідків, потужників, поплічників та ін. Кілька чи кільканадцять дворищ творило громаду, яка обирала собі старшого, що звався старець, тивун, отаман. Громада мала свої спільні ліси, пасовиська, сіножаті, рибні озера; вона вела адміністрацію і суд на своїй території, платила разом данини, утримувала церкву і священика. Кільканадцять громад творило волость під проводом старця, якого вибирали "мужі" з усієї території. Зібрання волості звалися вічем, громадою або копою. На таких зібраннях відбувалися також суди, звані копними судами, у процедурі яких є сліди Руської Правди, наприклад, "ведення сліду" — розшуки злочинця.

Залишки давнього устрою були також у селах волоського права. Цей устрій постав на Закарпатті і в Семигороді — на межі, де зустрічались оселі слов'янські з румунськими; від XIV ст. він поширився на галицькому Підкарпатті, а далі по всій Галичині і Холмщині, сягаючи до Волині. Осадчий, що закладав село, звався князем і держав спадщинно свою владу, вів управу і суд у своїм селищі, але з участю громади. Група сіл творила так звану країну, під проводом крайника. Двічі на рік, по весні і восени, крайники, князі і всі господарі збиралися на зібрання, на яких відбувався суд і вирішувано спільні справи всієї околиці.

125

В селах німецького права, що поширилося в Західній Україні в XIV—XV ст., селяни діставали індивідуальні наділи, лани, не виконували робіт, а тільки платили чинші і мали самоуправу під проводом спадщинного війта або солтиса.

Панщина. Але ці різні форми сільської самоуправи почали занепадати в міру того, як зростала влада шляхти. Сільське самоврядування було невигідне для панів, бо ставало в обороні давніх прав селянства, і шляхта намагалася його знищити — не дозволяла вільно обирати старців, а призначала своїх урядовців, сама проводила суди, усувала давні установи, а накладала на селян нові обов'язки. По селах німецького права пани викуповували становища війтів та солтисів і самі брали владу у свої руки, касуючи всяку самоуправу.Так поширилось усюди шляхетське право, зване польським.

Щодо обов'язків селян супроти пана, то можна вирізнити три групи: селян данних, служебних і робітних. У недоступних околицях, особливо на Поліссі, де хліборобство розвивалося слабо, залишилися селяни, що мали одинокий обов'язок — платити данину. Данина в деяких місцях мала старовинну назву — "полюддя". Платили Ті медом, шкірами дикої звірини (куницями, білками), худобою, прядивом, деколи вівсом. Ці данні селяни творили найбільш незалежну і свобідну групу.

Другою групою були селяни служебні, що не платили данин, також не робили панщини, а виконували інші обов'язки в двірському господарстві — як конюхи, пастухи, ловці, пасічники тощо. До третьої групи, найчисленнішої, належали селяни роботні, або тяглі, що були зобов'язані до робіт на ріллі.

Всі три категорії згодом взаємно зблизилися, бо пани почали вимагати від усіх селян рівно данин, робіт та іншої служби — і так витворився один клас панщизняного селянства. До цієї верстви ввійшли також давні раби-невільники, звані челяддю, що в деяких околицях протривали до XVI ст. Литовський Статут з 1529 р. подає ще чотири джерела невільництва: народження від невільних, полон на війні, заміна неволею кари смерті, свобідний шлюб вільного з невільницею. У Статуті 1588 р. існує вже тільки неволя воєнних бранців.

Обов'язкові селянські роботи називано панщиною. Спершу ці обов'язки не були точно означені: "роблять, коли потреба". В XV ст. панщина тривала 14 днів на рік. Пізніше, особливо від часу, коли шляхта почала закладати фільварки і висилати збіжжя за кордон, панщина почала зростати. Холмська шляхта на соймику у Красноставі 1477 р. завела один день панщини на тиждень; Торнський сойм 1519 р. прийняв це як засаду для всієї корони, а "Устава на волоки" 1557 р.* — для Литви. У другій половині XVI ст. стали обов'язкові вже два дні, але в деяких місцях робили і три дні або щоденно по півдня. Окрім постійних днів панщини, селяни мали ще додаткові роботи на оранці, жнивах, косовиці, рубанні дров тощо.

Поневолення селянства. Одночасно з заведенням панщини селяни втратили громадянські права — право суду, власність на землю, право виходу. Найперше вилучено селян з-під державного судівництва і віддано під присуд пана. Це приходило на основі часткових привілеїв, а в 1447 р. великий князь Казимир* видав загальний привілей

126

для литовської шляхти; в Польщі ж вирішено це в Нєшавських статутах 1454 р.* Пан мав право судити селянина в усіх справах — цивільних і карних. Домініяльний суд не був зорганізований однаково у всіх селах, а устрій його залежав від пана. Деколи пани закликали до суду присяжних з-поміж селян, часом віддавали справу до сусідніх міст під суд магдебурзького права, але не раз видавали присуди самі, не в'яжучись ніякими правними нормами. Бували навіть присуди смерті, видавані паном без ніякого контролю. Більші права мали тільки селяни з королівщин, тобто земель, що вважалися власністю короля,— вони мали право апелювати від вироків державців чи старостів до королівського суду. Але такий суд був при королівському дворі одинокий, процедура в ньому була дуже складна, так що селяни рідко могли добитися до цієї установи. Зрештою шляхта легковажила королівський суд, і навіть коли селяни діставали прихильне для себе рішення, пани відмовлялись його визнати.

Далі селяни втратили право на землю. В давньому українському праві існувала категорія вільних селян, що володіли власною землею;

ще навіть в XVI ст. зустрічаються залишки таких незалежних селян, що вільно продавали і купували землю або записували її тестаментом*. Але польське право визнавало землеволодіння тільки за князями, шляхтою та церквою, і, коли польська влада перейшла на українські землі, почалася боротьба шляхти проти селянської власності. Вже в 1444 році львівський арцибіскуп забрав селянам із Ставчан під Львовом їх двори і поля — через що частина селян залишила село. В XVI ст. вже всюди шляхта здобула собі право на селянські землі — виселювала селян на інші місця, забирала кращі грунти під фільварки, провадила регуляцію селянської власності тощо. Це право перейшло також до Великого князівства Литовського, і "Устава на волоки" з 1557 р. вже не визнавала селянської земельної власності.

Третім обмеженням громадянських прав селян була заборона переселюватися. В Польщі обмежування свободи селян почалося вже за короля Казимира, який у Вислицьких статутах видав постанову, що з села не може вийти більше, як два кметі нараз,— щоб панські землі не пустіли. Пізніше право виходу селян обмежували щораз новими застереженнями. Селянин міг переселюватись тільки в означений час, після Різдва, мав дати викуп грішми, збіжжям, сіном, дровами або повинен був дати свого заступника, що зобов'язувався обробляти його лан. Сейм 1496 р. обмежив ще більше право виходу:

впродовж року міг вийти із села тільки один селянин, а до служби або в науку селянський син міг іти тільки за дозволом пана — "щоб запобігти розпусті селянської молоді". Врешті сейм 1505 р. постановив, що селяни взагалі не можуть переселюватися без дозволу панів. Таким чином селянин цілком утратив особисту свободу.

Поневолення селянства приходило не відразу, а різними етапами, залежно від місцевих умов. На карпатському Підгір'ї та на окраїнах степу, де важко було на робітника, пан мусив давати пільги селянам, щоб утримати їх на ріллі — там селяни жили в досить можливих відносинах. Зате на західних землях, де населення було густе, шляхта могла ставити до селян більші домагання, і тут доля селян ставала дедалі важчою. Зрештою не в усіх селян рівень заможності був одна-

127

ковий. В деяких селах селяни сиділи на цілих ланах або волоках, тобто мали землі по 20 гектарів і більше, і таке господарство давало значний добробут. Деякі селяни мали окремі привілеї на млини, корчми або привілеї з військової служби — так звані "вибранці". Це підносило їх соціальне становище. Але були менш заможні селяни, що жили на півланках, чвертях і менших наділах, були загородники, що мали тільки хату з городом, або комірники, що жили в чужих хатах. Врешті існував сільський пролетаріат — так звані гільтаї, або люзні люди, що наймалися на різні роботи та промисли.

Занепад селянства і зріст сили шляхти — це були дві сторони того самого соціального процесу — шляхта виростала коштом селянства. Селяни не сприймали цих змін без боротьби. Найчастіше опозиція селян була пасивна — вони кидали свою оселю і йшли в мандрівку шукати кращої долі. Утечі селян ставали дедалі частіші, в міру того, як зростала панщина. Вільні простори Східної України і чорноморські степи давали змогу втекти від пана і закласти собі вільне господарство. Так почалася козаччина. Галицькі селяни переселювались у Карпати і там жили вільнішим життям або приставали до опришків. Пізніше, коли панське ярмо стало ще безоглядніше, селянство кинулось, до збройних повстань.

Міщанство. Міста, які за князівських часів жили в тісному господарському зв'язку з землею, в XIV—XV ст. відокремилися від села і стали самостійними організаціями. Причиною усамостійнення міст був зріст населення, що виключно займалось ремеслами та торгівлею, а передусім поширення німецького права. Цей устрій полягав у тому, що місто з усією своєю територією вилучувалося з-під місцевої адміністраційної влади і одержувало самоврядування з власними урядами і судами. Метою самоврядування було те, щоб місто, не зв'язане адміністраційними обмеженнями, могло вільно розвиватись і доходити повного господарського розвитку. Але в Україні тільки більш міста, як Київ, Львів, Луцьк, дістали ширше самоврядування з виборною міською радою і лавничним судом; щодо менших міст і містечок то вони підлягали владі старостів або своїх панів-дідичів.

Українські міста не творили ніякого об'єднання і не мали змоги спільно виступати та обороняти свої права. Вони також не мали представництва на сеймі і сеймиках, і всі закони щодо загального життя

та міських справ ухвалювалися без їх участі. Шляхта, що мала в державі провід, у своїй егоїстичній класовій політиці намагалася спинити економічне зростання міст і обмежувала й без того неширокі міські права. Наприклад, сейм у 1496 році заборонив міщанам купувати землю і таким способом виключив міста від участі в сільському господарстві і сільській промисловості. Одночасно шляхта вела торгівлю збіжжям та іншими хліборобськими продуктами, звільняючи себе від мита та інших оплат, так що міщанин не міг витримати конкуренції зі шляхтичем. На міста накладено також великі податки прямі і посередні, внаслідок чого міста не могли економічно розвинутися і скоро приходили до занепаду.

У внутрішніх відносинах міст позначилися чималі соціальні противенства. Провід майже всюди захопив так званий патриціят, міські багатирі, що не допускали у своє коло ані середнього міщанства, ані

128

незаможних передміщан. Вільне виборче право майже всюди скасовано, багатії держали свої посади довічно, а міську раду і суд доповнювали кооптацією. Наприклад, у Львові вся влада була в руках кільканадцятьох родин багатих купців, а ремісництво довгі часи безуспішно добивалось участі в міській репрезентації і тільки 1577 р. здобуло для себе "колегію мужів" з невеликими контрольними компетенціями. Міське населення не раз бурилося проти "панів", як називано членів ради, і домагалося для себе прав.

Так само були загострені релігійно-національні відносини. Статути магдебурзького права в багатьох містах зазначали, що міста мають служити виключно визнавцям римської віри. Через те від участі в міських правах були виключені передусім українці, як визнавці православної віри. До винятків належав, зокрема, Кам'янець на Поділлі, де були три національні громади: українська, польська та вірменська. У малих містечках, де українське населення мало більшість, українці діставали лише одного-двох представників у раді й суді, а решту мали поляки. У Львові українці" не допущено взагалі ні до яких міських посад, вони могли жити тільки в малому кварталі "Руської" вулиці, не мали права належати до деяких цехів, були обмежені в торгівлі, не дозволено їм організовувати публічні релігійні виступи. У Перемишлі українські міщани не мали доступу до ради, в Дрогобичі не дозволено їм поставити церкву в місті і т. ін.

Духовенство. Окрему суспільну верству творило духовенство. Як за давніх часів, так і пізніше, до духовної верстви належали не тільки священики, але й їх родини і весь церковний причет,— всі вони підлягали судові єпископа. Духовенство було численне; навіть малі селища мали свої церкви, а по більших селах не раз бувало по дві парохії. Церкви засновувала шляхта, міщанство, а деколи й селяни; священик діставав на утримання звичайно цілий лан землі, а крім того різні данини в натурі від парохіян. Духовні становища вважалися спадщинними: після батька парохію одержував син, а як родина вимерла, за парохію старалися свояки на основі права близькості. Так в одному місці не раз цілими сторіччями проживав той самий рід,— бували цілі священичі династії з давніми традиціями. Значне було також число монастирів, що творились особливо в горах, лісах і недоступних околицях; не раз були вони дуже численні, як наприклад, славний пізніше Манявський скит*, де проживало по кількасот монахів. Чорне і біле* духовенство відігравало важливу роль в культурі як освічений стан; з давніх часів усі школи були під проводом духовенства.

III. В боротьбі з польським наступом

Наступ Польщі. Люблінська унія, усуваючи з українських земель литовську владу, знищила також рештки українських державних традицій, що заховалися* під формами автономїї у Великому князівстві Литовському. В дальшому часі національно-політичне життя України не зв'язувалось уже з державою, а мусило творити собі нові

129

організаційні форми. Весь розвиток життя ішов під важким наступом Польщі. Західний кордон, що в князівській епосі мав другорядне значення, тепер став головним бойовим фондом. Українському народові загрожувало повне національне знищення. Тому всю народну енергію довелося скерувати на те, щоб не дати себе знищити чужій силі. Національна організація набрала в значній мірі оборонного характеру. Тільки по тому, як уже забезпечено було основи існування, міг прийти нормальний розвиток життя.

Нас гуп Польщі йшов так само в господарській ділянці, як і в культурній. У колонізаційному поході провід вели польські магнати. Опанувавши Холмщину, Галичину і Поділля, вони перейшли після Люблінської унії на Волинь, Брацлавщину, Київщину і врешті на Лівобережжя, займаючи порожні землі або витискаючи з них місцевих власників. Струсі, Язловецькі, Замойські, Сінявські, Жолкєвські, Калиновські, Потоцькі, Конєцпольські та інші магнатські роди зайняли величезні простори, творячи справжні латифундії, до яких належали сотні сіл, десятки містечок і замків,— цілі просторі провінції. Ці "короленята" були необмеженими володарями своїх областей, бо звичайно держали і найвищі становища в адміністрації — воєвод, каштелянів*, старостів; вони безоглядно проводили свої плани, не рахуючись ні з якими перешкодами. Дрібні землевласники були супроти них безборонні — давні осілі бояри, міщани чи козаки мусили коритися їм і або добровільно віддавати їм свої землі та ставати панськими васалами, або під загрозою втрати життя втікати світ-заочі. Всякі скарги до влади чи. судові процеси не доводили ні до чого, бо магнати всю екзекутиву* мали у своїх руках. Від Криштофа Косинського* до Богдана Хмельницького повно таких справ, по яких малий землевласник, позбавлений своєї землі, хапав зброю для власної оборони.

Магнати безжалісно експлуатували природні багатства країни. Хоч яка бідна була південна Україна на ліс, проте пани вирубували тут невеликі острівці старовинних пущ, щоб заводити хліборобство, і, що більше, випалювали ліс, щоб продавати попіл на поташ за границю, як це робив Данилович у Звенигородщині або Калиновський в Уманщині. Міщани і козаки безнастанно жалілися, що пани нищать їм давні спокійні закутини, де було плекане лісове бджільництво або ловецькі терени, де ховались бобри та інша цінна звірина. Ліси винищено так сильно, що степова сторожа не мала де заховатися від татар.

Разом з магнатами сунула в Україну дрібна польська шляхта, голодна і незаможна, що при панах і собі сподівалася доробитися маєтків і багатства. Такі чужосторонні зайди ставали у панів за слуг, економів, орендарів, старшин у магнатських військових частинах тощо і разом із своїми покровителями визискували місцеве населення. При магнатах наживу для себе знайшли також жиди, що були панськими агентами й факторами, брали в оренду корчми, млини, мита, посередничали в торгівлі і проводили всякі спекуляції.

Католицька церква. Сильний польський наступ ішов на міста, особливо на західних землях, де міська верхівка, так званий патриціят, була спольщена. Головну полонізаційну акцію вело латинське духо-

130

венство, яке почало сильну експансію на Схід. Вже в XV ст., окрім Львова, Перемишля і Холма, засновано латинські єпископства також у Кам'янці, Луцьку і Києві. Одночасно на східних українських землях засновано багато латинських кляшторів — францісканів*, домініканів* та ін. У першій половині XVII ст. незвичайно широку пропаганду на Сході повели єзуїти*, які здобули собі осідки в Ярославі, Перемишлі, Львові, Бересті, Луцьку, Острозі, Кам'янці, Барі, Вінниці, Києві і деяких містечках. Єзуїти вели пропаганду по своїх костелах, по дворах магнатів і шляхти, серед міщанства, звертали увагу особливо на заможних, талановитих і визначних людей, намагаючися залучити їх до латинської церкви і тим самим до польського національного табору; за найвизначнішими одиницями повинна була піти й сіра людина. Єзуїтські школи, улаштовані солідно і пишно, з добрими вчителями, дбали про те, щоб притягати до себе українську молодь і її денаціоналізувати.

Завоювання українських земель польськими впливами йшло спершу по лінії колонізації і економічного використання, ішло, так би мовити, природним розгоном, без наміченого докладного плану. Але пізніше, коли польське панство закріпилося вже в Україні, створилась одна суцільна система експлуатації поневоленої країни, коли економічні і культурні справи в'язалися в одне. Магнати і шляхта, разом з польським духовенством і головно єзуїтами, намагалися розкласти провідні класи українського народу — денаціоналізувати і спольщити українських панів, ослабити міщанство, розбити організацію православної церкви. Ця деструктивна робота мала передати в руки переможців усі економічні багатства України — землю, промисловість, торгівлю, а разом з тим політичні та культурні впливи. Все, що йшло по лінії шляхетсько-католицької політики, мало допомогу і протекцію від держави,— всякий опір і протест мав бути знищений і пригнічений.

Опір вельмож. Українське громадянство стало до оборони і боротьби з польським наступом. Люблінська унія — при всіх негативних наслідках — дала принаймні одну користь, що всі українські землі були злучені в одну цілість, що скасовано кордони, які відділяли Західну Україну від Східної. Тепер уся українська територія опинилася під тою самою владою, в тих самих обставинах. Вирівнювалися провінціальні різниці, різні землі передавали одна одній свої здобутки, могла витворитися спільна організація і спільна національна політика. Галичина і Холмщина, що мали вже за собою два століття боротьби з Польщею, ставали до спільної акції з Волинню і Наддніпрянщиною, в яких збереглися ще залишки і традиції державного життя з литовських часів.

У найближчих трьох десятиліттях після Люблінської унії провід у національному житті мали, за давньою традицією, аристократичні роди. Прийнявши під примусом некорисні постанови унії, українські пани вважали за своє право та обов'язок і далі очолювати громадянство, обороняти його культуру, протегувати церкву, освіту, добродійні установи і протиставитись наступові Польщі. Так робили принаймні визначні представники аристократії, як Григорій Ходкевич*, що перший зрозумів значення друкарства і заснував у Заблудові друкар-

131

ню, або Костянтин Острозький*, який здобув собі заслужене ім'я мецената письменства і науки, заклавши академію в Острозі. Але й кожний значніший пан опікувався церквами і монастирями у своїх землях, закладав шпиталі або, як Василь Загоровський*, фундував у своєму селі школу. Острозький здобув велику пошану серед усього громадянства, а як виринула справа церковної унії, то всі вважали самозрозумілим, що він, як представник опінії православних, виступив з відкритим листом проти унії.

Полонізація панів. Але вірне народові залишилося тільки те покоління аристократії, іцо починало свою діяльність ще у Великому князівстві Литовському. Патріотизм аристократії був тісно зв'язаний зі службою державі. Коли Литовської держави не стало, нові покоління скоро забули її традиції і почали прихилятися до нової держави, що обіцяла значення і гідність,— до Польщі. Польська пропаганда особливо дбала про те, щоб притягнути аристократичну верхівку. Як воно діялося, про це згадує у своїй родинній хроніці львівський польський архиєпископ Прухніцький*, що сам походив з українського роду Порохницьких: "Коли траплялось, що була панночка-одиначка з маєтністю або вдова багата, то королі своїх поляків-шляхтичів посилали до Русі, помагали їм своїми впливами; ті женилися зчаста, наповнили Русь і завели віру правовірну, католицьку-римську. Решту зробила пильність пастирів, так що навіть найбільші панове з Русі перейшли до єдності з римським костелом, покинувши грецьку схизму". Полонізащйній течії не оперлися навіть Острозькі, так заслужені перед українською культурою: ще за життя князя Костянтина відрікся своєї церкви його син і наступник Януш, а онука засновника Острозької академії, Анна Алоїза Ходкевичева, заснувала в Острозі єзуїтську колегію.

Таким самим шляхом ренегатства пішли майже всі панські роди України. Мелетій Смотрицький* у своїм "Треносі, або ламенті святої східної церкви" (1612) з глибоким жалем згадує ті національні втрати і так промовляє від імені церкви: "О єпископи, єпископи! Чи вам не досить ще тої неоціненної втрати, яку я поношу за вашим недбальством,— таку величезну втрату в золоті і сріблі, в перлах і камінні дорогім, в яких я пишалась, як найславніша королева... Де тепер той безцінний камінь-карбункул, блискучий як світильник, що Я носила в короні своїй між перлами, як мале сонце між звіздами — дім князів Острозьких, що світив над усі інші блиском світлості старої віри своєї? Це- інші і також безцінні камені тої корони — славні дома руських князів — неоціненні сапфіри, безцінні діаманти: князі Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські, Пронські, Ружинські, Соломирецькі, Головчинські, Кропинські Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини та інші незчисленні, яких довго було б вичисляти? Де поруч з ними і інші неоціненні мої клейноди — родовиті, славні, горді, сильні і давні доми по всьому світі голосного доброю славою, могутністю і відвагою народу руського — Ходкевичі, Глібовичі, Кишки, Сапіги, Дорогостайські, Воїни. Воловичі, Зеновичі, Паци, Халецькі, Тишкевичі, Корсаки, Хребтовичі. Тризни, Горностаї, Бокії, Мишки, Гойські, Семашки, Гулевичі, Ярмолинські, Чолганські, Калиновські, Кердеї. Загоровські,

132

Мелешки, Боговитини, Павловичі, Сосновські, Скумини, Потії та інші?"

При своїй церкві залишилися дуже нечисленні пани, але й вони втратили зрозуміння державної творчості. Прикладом може бути воєвода Адам Кисіль*, з часів Хмельниччини, який чванився тим, що його предок з мечем у руці обороняв Київ від наїзду поляків,— але сам віддався на службу Польщі і всіма силами поборював молоду козацьку державу.

Українська шляхта. Нищівній хвилі польських впливів сильніше опиралась мала незаможна шляхта. Де були густіші шляхетські гнізда, як в деяких околицях Галичини, на Поліссі, в Київщині, Чернігівщині, далі від осередків польської культури, де давні бояри жили старосвітським життям,— там залишилися традиції власного державного життя і прив'язання до своєї культури. Ця незаможна, "загонова" шляхта хоробро заступалася за права "старожитної" релігії, свої соціальні права обороняла підробленими грамотами князя Льва, інстинктивно шукаючи захисту в традиціях давньої держави. Українська шляхта, користуючись з свого у привілейованого становища в Польській державі, підносить голос про національні потреби по соймиках, сеймах і перед королем, деколи навіть веде гостру опозицію. І таким легально-парламентарним шояхом здобуває деколи успіхи. Проте ані аристократія, ані шляхта не затримала в своїх руках дійсного проводу та ініціативи" в національному житті. Українське панство занадто було залежне від польської економічно-соціальної системи, яка втягла його в себе, деморалізувала, примушувала до компромісів і поступок,— так що воно не могло цілковито ангажуватись у національних справах. Упривілейовані верстви не змогли утримати проводу — і це була велика шкода для українського народу, бо в тодішнім феодально-ієрархічнім устрої тільки упривілейовані класи могли вільно розбудовувати національне життя. Український нарід, позбавлений своєї провідної верстви, став неповним, скаліченим організмом — і пізніше, за Гетьманщини, мусив собі верхню верству наново творити.

Духовенство. У нових відносинах зросло значення духовенства. Своя церква від найдавніших часів мала організаційну мережу, що обіймала всю країну. За Київської і Галицької держави та за Великого князівства Литовського, ця організація служила самим тільки релігійним справам, бо все інше вирішували державні органи. Церква була під опікою держави, мала широкі привілеї і високе становище в громадянстві. Під польською владою відносини змінилися. Православна церква втратила своє упривілейоване становище і опинилася перед небезпекою повного знищення. Вищі церковні посади обсаджувала державна влада і протегувала на них людей, що були їй за слухняне знаряддя. Але, не вважаючи на це, зросла роль церкви як національної організації. Митрополит і єпископи вважалися представниками всього народу, позбавленого іншої політичної репрезентації;

церковні собори стали всенародними з'їздами. У своєму тяжкому становищі церква шукала захисту і допомоги в самому громадянстві, мусила наближатися до мас і зайнятися не тільки їх духовним життям, але і світськими потребами. Під церковною опікою гуртували-

133

ся братства, школи, шпиталі, розвивалося письменство і мистецтво. Численні монастирі допомагали діяльності світського духовенства і творили живу комунікаційну мережу, що охоплювала цілу країну.

Міщанство. Коли вищі класи почали підпадати під польські впливи і втратили давній авторитет, провід та ініціатива в національному житті перейшли до низів. Спочатку провідну роль взяло на себе міщанство, яке у братствах знайшло собі нові організаційні форми життя. Пізніше зактивізувалися селянські маси, які стали співтворцями козаччини.

Міщанство на Україні в XV—XVI ст. дійшло доволі високого ступеня розвитку. Міста стали самостійним чинником в економічному житті завдяки самоврядуванню, яке дало їм так зване німецьке право. Більші міста, як Львів, Київ, Луцьк та інші, були цілком незалежні від державної адміністрації і вільно вирішували свої внутрішні справи, були немов малими республіками у своїх мурах. Менші міста і містечка підлягали своїм панам, але все-таки міщани самі вибирали собі старшину, могли виявляти досить широку самодіяльність і почували себе вільними та незалежними людьми. Завдяки самоврядуванню міста розвинули різні ділянки промисловості і завели живу торгівлю, дійшли значної заможності і культури.

Але щодо національного характеру, то міста, особливо в Західній Україні, були спольщені. Міські статути вже при заснуванні міст звичайно зазначали, що міське право має служити самим католикам, і управу міста віддавали в руки польських колоністів. Українські міщани діставали тільки невеликий квартал на мешкання і були обмежені у міських правах,— їх не допускали до цехів, не дозволяли вести торгівлі, не дозволяли будувати церков тощо. Але українське населення, що жило в передмістях, поза мурами міста, було дуже численне, мало зв'язок з селянською масою і почувало за собою силу,— природним розгоном втискалось до міста і вело боротьбу із польською верхівкою. Багаті патриції визискували дрібне міщанство, забирали йому землі і пасовиська, накладали різні податки, брали худобу, коні, збіжжя, силували до всяких робіт, за найменший спротив в'язнили і карали тюрмою. До того ще не давали ніяких прав у місті, звали хлопами і підданими. Тому боротьба "поспільства" з патріціятом мала гостро окреслений соціальний характер. Але прилучалися до неї і релігійно-національні мотиви. Польські патриції не дозволяли українцям будувати церков, переслідували православних священиків, не дозволяли публічно, головними вулицями вести процесії, силували православних платити податки на утримання католицького духовенства. Українські міщани мусили вести боротьбу одночасно і проти соціального гніту, і проти релігійного.

Братства. В цій боротьбі організацією українського міщанства стали братства. Братства існували при церквах від давніх часів, але спершу мали тільки релігійний характер, опікувалися церквою, дбали про її будову та уладнання, допомагали священикам; під час свят улаштовували зібрання міщан з бенкетами, на яких частувались медом. Коли поширилася цехова організація, братства прийняли дещо з цехового устрою, як щорічний вибір старшини, членські внески, допомогу для зубожілих братчиків. Через те братства набули

134

ширшого громадського характеру. Особливо важливі були економічні завдання братств. Вони давали грошові позики своїм членам, деколи навіть вели зорганізовані позичкові каси, рятували міщан від боргів, не давали продавати домів у чужі руки, а для збіднілих братчиків і старців закладали шпиталі, тобто притулки. Ці матеріальні заходи давали братствам особливу популярність і єднали їх членів.

В XVI ст. братства поширили свою діяльність на ширше політичне і культурне поле. Коли сильніше почав зростати національний гніт по містах, братства зорганізували оборону міщанства, виступали з скаргами до судів на міські магістрати, висилали посольства до королів, шукали допомоги у шляхти і вельмож. На перше місце висунулося львівське братство при церкві Успення. Воно мало небагато членів — від двадцяти до тридцяти — бо стільки домів дозволено було українським міщанам у мурах міста, але це були доволі заможні люди, здебільшого такі, що доробилися майна на торгівлі, відбували далекі купецькі подорожі і мали зрозуміння культури. В 1520-их роках вони почали акцію проти обмежень, які накладав на них польський патриціят; їх скарги підтримав перед королем гетьман Костянтин Острозький, і українські міщани дістали деякі полегші. В 1539 р. вони добилися відновлення галицького єпископства, яке було скасоване в XV ст. Боротьба була довга і завзята, бо львівський латинський архієпископ уживав усіх заходів, щоб не допустити до відродження української церкви,— те хабарі, якими обдаровано польських достойників (кількасот волів!), зробили своє, і галицьке єпископство було відновлене у Львові. В цій справі рука-в-руку з міщанами йшла галицька шляхта, яка ще не втратила національних традицій,— але провід мали львівські міщани, і першим єпископом став міщанин, визначний член братства, Макарій Тучапський*. В 1570-их роках львівське міщанство знову здобуло собі ширші права в місті, між іншим і те, що представники братства входили до так званої колегії сорока мужів, яка мала контроль над міською радою.

Далі львівське братство зайнялося справами культури і тому змінило свій статут, усунуло деякі перестарілі звичаї, а звернуло головну увагу на поширення релігійного духа та на освіту. Антіохійський патріарх Йоаким*, що тоді приїхав до Львова, розширив права братства, надав йому право т. зв. ставропігії, тобто церковної автономії, так що воно не підлягало владі єпископа, а прямо патріархові, і доручив йому нагляд над іншими братствами і взагалі над релігійним життям громадянства (1586). Львівське братство дало тоді ініціативу до заснування братств по всіх містах і містечках, так що братська організація поширилася по всій Галичині, Волині, Холмщині, Поділлі. Віденське братство випустило друком зразок статуту, і братська організація прибрала всюди тих самих форм. Це була перша мережа освітніх товариств в Україні.

Організація братств. Внутрішня структура братств була нескладна. Членів братства мали небагато: у львівськім Успенськім братстві не бувало їх більше як 20—ЗО, в Луцьку ледве доходило до 15. Але ця невелика кількість була причиною, що браття могли між собою тісніше зжитися і зв'язатися задля спільного діла. Сходини братства відбувалися щонайменше раз на місяць; скликали на них обісланням

135

братського "знамена". Раз на рік відбувалося загальне зібрання, на якому вибирали старшину — старших братів. Всі братські книги і рахунки ведено під точним контролем. Перші братства мали міщанський характер, але пізніше, коли братський рух здобув більші успіхи, до братств почала входити шляхта і духовенство. Наприклад, луцьке братство мало більшість членів із шляхти, в київському було багато духовенства. Таким способом братства стали загальнонаціональними установами і цей бік своєї діяльності вони підкреслювали свідомо: наприклад, у статуті львівського братства зазначено, що членом може бути "чи міщанин, чи шляхтич, чи передміщанин, чи хто з посполитих людей всякого стану". Всі платили те саме "вступне". Ця всенародність братської організації,— особливо помітна риса. Братства не були зв'язані в один формальний союз, але стояли в тісних взаємних зв'язках, вели жваве листування, посилали одні до одних своїх висланців, повідомляли про свої плани, радились у різних справах.

Братська організація пильнувала дисципліни своїх членів. За кожну провину брат платив кару воском або мав відсидіти означений час на церковній дзвіниці. Так, карали брата, коли без оправданої причини не з'явився на сходини братства або на похорон померлого брата, коли "брат брата у братстві наганьбив" або "слова непотрібні, корчемні говорив у братстві"; кару платив навіть той, хто відмовлявся від старшинства. Братства жадали від своїх членів, щоб вони всі свої справи вирішували між собою, перед братським судом, а не йшли до суду міського чи державного. Хто ж не шанував цієї постанови, того чекали важкі кари: "А хто погордив би братським судом, має судтися, як непослушний церкві. А якщо з того не покається до четвертої неділі, то як поганець і явно грішник хай від церкви відлучиться по Христовому євангелію. І свяіщеник має його в церкві перед усіма виявити і відлучити. А хто б з тими відлученими утримував зв'язок, разом з ними осудиться". Так скріплявся авторитет громадської організації.

Братства намагалися давати допомогу своїм членам в усіх їх справах, допомагали зубожілим братам, особливо дбали про те, щоб брат з нужди не продавав свого дому в чужі руки,— ставали в оборону брата в усяких "напастях і бідах". З особливою увагою ставилися до "посполитих", тобто громадських справ. На своїх сходинах обговорювали різні народні потреби, придумували способи оборони, виготовляли меморіали і скарги, висилали посольства, збирали гроші на громадські справи. Мету братства вияснювали київські браття так:

"Братство називається, коли православні християни, що живуть серед чужовірців, серед ляхів, уніятів і проклятих єретиків, хочуть від них відлучитись і не мати нічого спільного з ними, а самі з собою любов'ю єднаються, імена свої разом вписують і браттями називаються: а це для того, щоб твердше і скоріше могли відперти противовірних".

Завдяки привілеям патріархів і власній енергії братства здобули собі провідне місце в релігійно-національному житті громадянства. Давали ініціативу до церковних реформ, усували невідповідних духовників, старалися здобути добрих провідників і вчителів, організовували церковний спів, впливали на кращий устрій монастирів, закла-

136

дали школи і бібліотеки, поширювали духовну літературу. Розбуджували зацікавлення до публічних справ, підносили громадянський дух, консервували давні культурні цінності і творили нові. Створили нову атмосферу національного відродження.

Гуманізм. Оживлення культурних зацікавлень почалося передусім під впливом ближчих зв'язків із Західною Європою. Від другої половини XV ст. шляхетська і міщанська молодь чимраз частіше почала відвідувати німецькі та італійські університети, зустрічалася там з гуманізмом і ренесансом, а пізніше також з реформацією і привозила нові погляди в Україну. Купці також виїздили в різні західні країни для торгівлі, а багаті пани — в посольствах чи для самої приємності — подорожувати. Крім того, в Україні бувало чимало чужосторонніх подорожників — різних агентів, військових, духовників, купців, ремісників, деколи і вчених. Наприкінці XV ст. у Львові перебував італійський гуманіст Філіпп Калімах*, що згуртував коло себе групу місцевих прихильників нової культури. Півстоліття пізніше в Західній Україні з'явилася маса італійських майстрів, що перебудовували міста у стилі ренесансу. В той же час почали напливати проповідники різних реформаційних течій — лютерани*, аріяни*, антитринітарії*, чеські брати*, кальвіністи*, що поширювали свої вірування по панських дворах і по містах. Врешті і католицькі письменники, найбільше єзуїти, виступали як представники західної освіти. Так різними шляхами, і прямо і посередньо, приходили в Україну різні нові погляди, що чимраз глибше входили в місцеве життя.

Наступ католиків. До культурних змін немало спричинилася критика, з якою виступали противники православної віри. Наприклад, уже в 1500 р. краківський письменник Іван Сакран* у своїм "Виказі блудів руського народу" закидав українцям недостачу культури. На різні хиби в українському житті вказував католицький "апостол Русі", Бенедикт Гербест*. Єзуїт Петро Скарга* у трактаті "Єдність Божої церкви" головну причину занепаду України вбачав у тому, що українці прийняли культуру з Візантії. "Обдурили тебе греки, руський народе, що, даючи тобі святу віру, не дали своєї грецької мови, тільки звеліли задовольнятися слов'янською, щоб ти ніколи не прийшов до справжнього зрозуміння і науки. Бо є тільки дві мови, грецька і латинська, що ними свята віра поширилась і защепилася по всьому світі, поза цими мовами ніхто в ніякій науці не може бути досконалий. З слов'янської мови ніхто ніколи не може бути вчений — адже і тепер майже ніхто не розуміє її добре..."

В той же час почався зорганізований наступ польського духовенства на українське громадянство, в якому перед вели єзуїти. Вони здобули собі осідки в Ярославі, Перемишлі, Львові, Бересті, Луцьку, Острозі, Кам'янці, Барі, Вінниці, Києві і в ще деяких менших містах. Єзуїти вели пропаганду по своїх костелах, по дворах шляхти і міщанства, звертаючи особливу увагу на людей заможних, талановитих і визначних, щоб залучити їх до католицької церкви і тим самим до польського національного табору; за знаиними одиницями повинна була піти і сіра людина. Проповідями, диспутами, приватними розмовами єднали собі прихильників. Незвичайяну популярність здобули собі єзуїтські школи, з кваліфікованими вчителями, з умілим підхо-

137

дом до виховання: вони притягали до себе шляхетську і міщанську молодь. В Бравнсберзі у Пруссії і в Вільні єзуїти зорганізували вищі школи, метою яких було ширення католицької культури на Сході.

Освіта. Ця небезпечна пропаганда викликала реакцію. Освічені одиниці почали шукати засобів, як стримати наступ польського табору. Розпочали від того, щоб масам зробити доступним Святе Письмо, бо слов'янська мова, як слушно дорікали противники, була мало зрозуміла. Велику заслугу мав тут білорус, доктор Франциск Скорина*, що, перебуваючи у Празі, перейнявся новими течіями і переклав псалтир та інші книги "для людей простих" і, що більше, випустив їх друком. За його прикладом — чи, радше, йдучи за живою потребою — різні інші перекладачі давали свої переклади "для ліпшого вирозуміння люду християнського посполитого".

Згодом появилися більші гурти людей, що зайнялися піднесенням культури. На Волині в 1560—70-их рр. створив живий осередок емігрант, втікач із Московщини, князь Андрій Курбський*, що вів листування з усіма визначнішими людьми з-поміж українського панства, міщан, духовенства, із запалом обороняючи слов'янську мову і літературу проти "польської барбарії". Другий такий емігрант і втікач, Іван Федорович (Федоров)* з таким самим захопленням пропагував "невидану" друкарську вмілість і в різних місцях — в Заблудові, Львові, Острозі — знайшов собі меценатів і прихильників.

Школи. Але найважливішою була справа заснування нових шкіл. Недостачу освіти вважали за головну причину занепаду культурного і національного життя. Найглибше висвітлив це питання автор "Перестороги" (мабуть, пізніший митрополит Іов Борецький): "Вельми зашкодило державі Руській, що не могли поширити шкіл і наук всенародних і їх не фундували, бо якщо науку мали б, то за несвідомістю своєю не прийшли б до такого занепаду". Цю справу відчували особливо гостро різні гурти — в Острозі, Львові, Києві — і школу ставили на першому місці своєї культурної організації.

Нижчі, початкові школи існували з давніх часів при церквах, і побільшити їх число було нетяжко. Потреба знання відчувалася серед мас так сильно, що по всіх містах, містечках та по більших селах виникли народні школи. Але ще важливішою була справа вищої школи, яка могла б дати освіту інтелігенції і протидіяти впливам єзуїтських шкіл. Зразком були тут західні школи сімох свобідних наук, що давали знання латинської мови, загальну літературну ерудицію і вигляду. Така школа могла піднести рівень знання вищих класів громадянства і підготовити кращих духівників, учителів, письменників тощо.

Острозька академія. Створенням вищої школи зайнявся першим князь Костянтин Острозький, волинський магнат, що мав величезні родові маєтності, держав уряд київського воєводи і, розуміючи вагу освіти, не пожалів коштів на закладення культурного осередку в Острозі. Перед 1580 р. він заснував вищу школу, яку називано академією, колегією або триязичним ліцеєм. На назву академії школа мала право, оскільки вона виходила поза програму "свобідних" наук і брала під увагу вищі студії, особливо богословіє. Щоб запев-

138

91.gif (6123 bytes)

Гедеон Балабан, львіський єпископ

92.gif (5891 bytes)

Мелетій Смотрицький, письменниик-полеміст

нити школі вищий рівень, Острозький запросив до неї найвизначніших українських і чужих учених, спеціалістів у різних ділянках. З місцевих людей найперші місця займали Дем'ян Наливайко*, брат козацького старшини, острозький священик, і Герасим Смотрицький*, подільський шляхтич, що займалися перекладом Святого Письма і редагуванням інших Острозьких видань; далі ієромонах Кипріян*, що здобув освіту в Італії і Греції, священик Василь*, автор полемічних трактатів, та ін.

Між приїжджими гістьми найбільше визначався Христофор Філалет*, славний автор "Апокризису", далі краківський астроном Іван Лятос*, який вів боротьбу проти григоріянського календаря, врешті учені греки — Кирило Лукаріс*, пізніший царгородський патріарх, Діонісій Палеолог*, протосингел Никифор*, Мосхопул* та ін. Це був поважний гурт учених, який острозьку школу підняв до рівня академії і розгорнув широку письменницьку і наукову працю. Про педагогічні успіхи школи свідчать імена її визначних вихованців, як гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний*, учений письменник Мелетій Смотрицький* та ін. На церковному полі острозький гурт заслужився виданням першого повного і науково опрацьованого перекладу Біблії (1581) та цілого ряду богослужбових книг. У полеміці проти унії Острог блиснув іменами Герасима Смотрицького, Броневського*, священика Василя і невідомого з імені "Клірика Острозького"*. Острозька друкарня випустила понад ЗО книжок. Але острозька академія та її науковий гурт не потривав довго: коли князь Костянтин помер (1б08), його син Януш був уже католиком,

139

не бажав продовжувати культурних планів батька, і Острозький центр занепав.

Львівська школа. Другим визначним осередком культурного відродження став Львів. Тут уже в 1570-их роках був гурток людей, що цікавилися літературою, як чернець Мина і міщанин Сенько Сідляр, вони листувалися з князем Курбським і допомогли Іванові Федорову зорганізувати у Львові друкарню (1574). Успенське братство, поширюючи свою діяльність, купило цю друкарню (1583) і зорганізувало велике видавництво, що постачало книги не тільки для всієї України, але й для Білорусі, Московщини та на Балкани. Одночасно братство зайнялось організацією середньої школи. Поширився гурт людей, що вели культурну працю. Але у Львові не вдалося зібрати таких визначних діячів, якими славився Острог: засоби міщан не дозволяли на таке широке меценатство, яке вів князь Острозький. З чужинців у Львові довший час працював тільки один грек, еласонський архієпископ Арсеній, що був учителем грецької мови; поза тим значний вплив на культурні плани братства мав антіохійський патріарх Йоаким*. Серед місцевих культурних діячів не було нікого із старшого покоління. Львівський єпископ Гедеон Балабан*, людина культурна і з темпераментом, що повинен був стояти на першому місці, не хотів піддатися під провід міщан і був у постійній війні з братством;

освічений міщанин Юрій Рогатинець*, здається, не довіряв своїм силам і не зазначив своєї участі в культурній роботі; так само інші члени братства брали на себе тільки заходи щодо матеріального боку організації. Всю науково-педагогічну роботу вела молодь — молоді вчителі і письменники, як Степан Зизаній Тустановський*, пізніше визначний полеміст, Кирило Транквіліон Ставровецький*, майбутній богослов, Іван Борецький*, згодом митрополит Іов. Ці талановиті люди, що самі недавно скінчили школи, з захопленням бралися за організацію освіти і створили у Львові живий культурний осередок. Але вони не визначалися витривалістю, скоро залишали свої не дуже забезпечені посади і розходилися по інших містах, шукаючи "ситіших пирогів". І тому культурне життя у Львові то палало живим полум'ям, то знову пригасало.

Навчання. Львівська школа звалася грецько-словенською, або гімназією. Навчальний план спирався на програму "свобідних наук", але виходив дещо поза неї, бо в школі вчили також поетики та риторики і торкалися філософії. Педагогічні вказівки містив "Порядок школи". До особи вчителя ставлено великі вимоги: "Дидаскал, або учитель, цієї школи має бути благочестивий, розумний, смиренномудрий, лагідний, не п'яниця, не розпусник, не хабарник, не сребролюбець, не гнівливий, не зависник, не сміхун, не срамословець, не чародій, не байкар, не прихильник єресей, а підмога благочестя, що являє собою образ добра в усьому". Шкільний статут зазначає велику відповідальність учителя: "Дидаскал, взявши йому доручену дитину, має її вчити з промислом доброї науки, за непослух карати, не по-тиранськи, а по-учительськи, не більше, а по силі, не розпусно, а покірно і смиренно, не тільки по-світському, а й вище світських, щоб також недбайливістю своєю або заздрістю, або лукавством не залишився винен ні за одного Богу Вседержителеві, і потім батькам

140

його, і йому самому, якби в дечому йому дарував, а від іншого його не зберіг". У школі всі учні мали рівні права: "Багатий над убогим у школі нічим вищий не має бути,— тільки самою наукою, тілом же всі рівні". "Дидаскал має вчити і любити всіх дітей зарівно, як синів багатих, так і сиріт убогих, і тих, що по вулицях ходять поживи просити". Як видно з цього "Порядку", організатори братської школи глибоко вдумувались у педагогічні проблеми і вирішували їх незалежно вщ чужих зразків, у демократичному і гуманному дусі.

Навчання у Львові — так само, як в Острозі — ведено слов'янською мовою. Хоч такі західні просвітителі, як Скарга, твердили, що справжнє знання можна здобути тільки грецькою і латинською мовами, проте для українських літераторів слов'янська мова була також класичною мовою — в ній же були всі пам'ятки письменства, богослужбові книги і вся інша літературна спадщина минулих віків; вони вважали її за свій скарб і старались утримати на давньому становищі. Тодішні погляди на ціну слов'янської мови передає Іван Вишенський* своїми завзятими словами: "Скажу вам тайну велику, що диявол таку зависть має на словенський язик, що ледве живий від гніву: рад би його до решти погубити і всю боротьбу свою на те двигнув, щоб його обплюгавити і в огиду та ненависть привести;

а що деякі наші на словенський язик хулять і його не люблять — то знаєш напевно, що за ділом і підмовою того майстра, піднявши його духа, це творять". Щоб оборонити слов'янську мову від закиду невиробленості, тодішні вчителі подбали про слов'янську граматику — впродовж недовгого часу вийшли три підручники: один з Острозького рукопису, другий, складений Лаврентієм Зизанієм*, третій, найгрунтовніший, Мелетія Смотрицького (1619) — його передруковували аж до XVIII ст. Народна мова, хоч її вживали постійно в урядових актах, у листуванні тощо, мала в школі тільки допоміжне значення для вияснювання слов'янської — Лаврентій Зизаній перший склав слов'янсько-український словник.

З старовинних мов у школах на першому місці ставили грецьку мову, що єднала Україну з давнім джерелом й культури; організатори нової освіти намагались поновити старі зв'язки, щоб, спираючися на грецький світ, протидіяти латинсько-польській пропаганді. Зрештою грецька мова мала також практичне значення в живих торгових зв'язках з Царгородом. Навчання грецької мови у львівській школі йшло дуже успішно, і вже невдовзі братство випустило у світ підручник цієї мови "Адельфотес", складений учнями під проводом архиепископа Арсенія (1591). Грецьку мову студіювали з великим захопленням, і всі визначні письменники не тільки вільно з неї перекладали, але вміли по-грецьки й говорити. В якій пошані була грецька мова, видно з заповіту гетьмана Петра Сагайдачного, що встановив у львівській і київській школах окремі записи на утримання грецьких учителів. Зате до латинської мови братства ставилися з неоправданим упередженням і звертали на неї меншу увагу — щойно пізніше довелося цю хибу виправити.

Навчання мало літературний характер. Після вивчення основ граматики "учаться до більших наук приступаючи — до діалектики і риторики, а ці науки по-словенськи перекладено у львівській школі

141

і руським язиком списано — діалектику і риторику і інші філософські письма, що належать до школи". "Повинен буде дидаскал учити і на письмі їм подавати з святого євангелія, з книг апостольських, з пророків усіх, з отців святих науки, з філософів, поетів, істориків і інше". З каталогу братської бібліотеки видно, що значну увагу звертали на класичних авторів: поруч з граматичними підручниками і словниками є тут видання Арістотеля*, Лукіяна*, Овідія, Вергілія*, Валерія Максіма* та ін. Цим шляхом до школи просякало гуманістичне знання. Поза літературною освітою учень виносив зі школи деяку знайомість із математикою, астрономією, музикою.

Головне завдання школи було приготувати нових духовників, учителів і письменників, що словом і письмом могли б послужити громадянству у "посполитій справі". Цю мету школа досягнула. Львів випустив цілий ряд літературних видань — різні оди, панегірики, принагідні вірші, діалоги, що відгукувались на актуальні справи життя. Молоді літератори займалися також перекладами з грецької мови, обирали і перевіряли тексти, приготовляли їх до видання. Коли розгорілася релігійна боротьба довкола унії, нові письменники виступили на ширше поле, відпираючи наступи католицько-польського табору.

Поширення шкіл. За прикладом Львова також інші братства почали засновувати свої школи. Найперше цей рух охопив західні землі:

наприклад, у Галичині засновано школи в Галичі, Рогатині, Стрию, Миколаєві, Комарнім, Перемишлі, Ярославі, на Холмщині — в Холмі, Красноставі, Замості, на Підляшші — у Більську, Бересті та Володаві, на Волині—у Володимирі, Луцьку, Дубнім, на Поліссі— в Пінську, на Поділлі — в Межибожі тощо. Дещо пізніше зактивізувалась Наддніпрянщина. Значна частина цих шкіл мала характер гімназій з навчанням грецької мови. Цей буйний розвиток шкільництва становить дуже характеристичне явище для життя України на переломі XVI—XVII ст., даючи свідоцтво, яким скорим темпом входили у громадянство нові ідеї. Школи вносили у спокійне і пасивне життя країни творчий фермент. Братські дидаскали і літератори, а далі також спудеї і бурсаки — це було нове, освічене покоління, що спізнало і власні традиції і чуже знання, було виховане в атмосфері боротьби, визначалося сміливістю і активністю. Вихованці братських шкіл, шукаючи собі хліба, мандрували по містах і селах, розносили всюди нове знання і гасла боротьби проти католицько-польського наступу, розворушили громадянство, їх впливи можна вбачати в завзятій національній боротьбі, що охопила міста, і в селянських повстаннях, і в початках козаччини. Наставала епоха національного відродження.

Опозиція консерваторів. Поширення нових течій не пройшло без опозиції. Організатори нового життя, поспішаючи з своїми реформами, мусили не раз відкидати традиційні погляди, а вводити нові — не завжди перевірені і перетравлені. Консервативніш! люди з неохотою дивились на ці скоропоспішні зміни, лякаючися, що вони можуть захитати самі основи життя. Вже князь Курбський, хоч і не відкидав світської філософії, проте головний натиск клав на богословську традицію. Василь, Острозький священик, також ставав в обороні старовини: "Не подобаєт проступати преділів старих, яже положили отцове наші". Але найзавзятіше поборював нові науки атонський (афон-

142

ський) чернець Іван Вишенський. Він усім серцем болів над занепадом батьківщини, вогненними словами виступав проти егоїзму, зіпсуття і продажності вищих класів, картав пиху панів, неуцтво владик, зловживання міських патриціїв, заступався за поневолені народні маси,— але ліки на все лихо бачив у повороті до давніх звичаїв і рішуче висловлювався проти нових реформ. Він виступав проти "поганських хитрощів і руководств, се же єсть граматик, реторик, діялектик і прочих коварств тщеславних",— а радив читати Святе Письмо і богослужбові книги. "Чи не краще тобі вивчити часословець, псалтир, октоїх, апостол, євангеліє та інше, що до церкви належить, і бути простим богоугодником і життя вічне здобути, аніж збагнути Арістотеля і Платона, філософом мудрим у цьому житті зватися і до геєнни відійти — роздумай!" Але такі міркування консерваторів так далеко стояли від справжніх потреб громадянства, що на хід подій не могли мати сильнішого впливу. В житті перемогли ідеї гуманізму і на ньому опертої освіти.

IV. Церковна унія і могилянські реформи

Недоліки братств. Братства своєю організацією провели сильніше з'єднання українського громадянства і піднесли його культурний рівень. Але у братській діяльності були також недоліки, що підкопували основи громадянського життя. В релігійному житті взяли провід світські люди — це порушувало традиційний церковний порядок і дисципліну. Братства привласнювали собі право усувати священиків і самі вирішували різні церковні питання, навіть самі тлумачили Святе Письмо. Це вже були впливи реформації. Дуже тим відзначалися прихильники давнього ладу. Безнастанні суперечки братств з єпископами розбивали цілком церковне життя. До внутрішнього розладу немало спричинилися східні патріархи, що в своєму реформаційному запалі не знали стриму, не рахувалися з традицією, вносили в релігійне життя замішання. Братський рух не міг заступити правильної церковної організації, що спиралася на владу єпископів. Братства все-таки були явищем ефемерним, то розгорялися сильніше, то знову занепадали. Навіть найактивніше львівське братство мало періоди занепаду, коли навіть не відбувалися сходини братів. Зв'язок між різними братствами також не був постійний і добре зорганізований; ні разу не скликано загального з'їзду всіх братств. Братства викликали в житті громадянства життєдайний фермент, але не змогли створити твердих організаційних форм.

Тому братський рух має не тільки прихильників, але й ворогів. Навіть серед міщанства були одиниці, що не хотіли піддаватися під братський режим. Ще більше противників зустрічали братства між духовенством, яке було невдоволене з того, що світські люди занадто втручаються в духовні справи. Коли міщани з Гологір почали по-своєму тлумачити Святе Письмо, імпульсивний львівський владика Балабан* накинувся на них із словами: "Що я маю тебе, хлопе, вчити:

ти щойно з гною виліз і в гною вчився до цих часів — а до Письма що

143

тобі?" Владики з огірченням констатували, що багато церков, нічим не визначних, діставало собі від патріархів право ставропігії і таким способом втікало з-під влади єпископів. Зріст братської анархії спричинився немало до того, що частина духовенства перейшла до унії з католицькою церквою.

Підстави унії. Унію викликав натиск католицької церкви з одного боку, а криза в українському громадянстві з другого. Спроби заведення унії відновлювалися безнастанно від XV ст. (ще за митрополита Кипріяна*, на соборі* у Флоренції 1439 р., за митрополита Місаїла* 1476 р. та ін.). В XVI ст. цю справу взяв у свої руки орден єзуїтів і почав систематичну унійну акцію шляхом проповіді, літератури і школи. Особливе значення мав талановитий твір Петра Скарги* "Про єдність Божої церкви" (1577), в якому зібрано аргументи, що промовляли за злуку з Римом. Єзуїтам допомагав своїм авторитетом король Жигмонт III*, гарячий католик, і вся польська влада, всіма засобами намагаючися притягнути православних до католицького табору. Окрім релігійних мотивів, немалу роль мали політичні причини — щоб Україну і Білу Русь сильніше зв'язати з Польщею і протидіяти впливам Московщини, які йшли шляхом релігійної пропаганди.

Ідея об'єднання всього християнства мала також своїх прихильників в Україні. Протектор православія, князь Костянтин Острозький, заявляв у листі до папи: "Нічого не бажаю гарячіше, як єдності віри і згоди всіх християн". Для освічених і релігійних людей об'єднання церкви було самозрозумілою річчю. Свідоміші одиниці болюче відчували занепад православної церкви, низький стан духовенства, анархію братств, недостачу освіти, зріст єресей,— вони не бачили засобів, якими сама церква могла б піднятися з свого важкого становища. Зростало також недовір'я до патріархів: між ними не було згоди і однієї, спільної лінії, на запити у церковних справах вони не давали вияснень, не проводили диспутів з чужовірцями, деякі з них, як Кирило Лукаріс*, перейнялися реформаційними науками, траплялися між ними випадки хабарництва, вони занадто вислуговувались перед Туреччиною. Прихильники унії протиставили патріархатові Рим з сильною владою папи, де не було ніяких сумнівів і вагань, де всі догматичні справи були впорядковані, єресі засуджені, духовенство і вірні підпорядковані дисципліні. Унія могла також і в релігійне життя України внести лад і нове життя. За унію промовляло також те, що Польська держава мусила б змінити своє ставлення до української церкви. Повинні були б закінчитись переслідування, що їх терпіли православні, українське духовенство мало б дістати рівні права з польським, не платило б податків, здобуло б своїх представників у сенаті, в трибуналах; по містах міщани грецького обряду мали б ті самі права, що поляки — в урядах, цехах, торгівлі. Ці матеріальні користі робили унію особливо принадною і для пригніченого населення, і для вищих класів, що бажали дійти компромісу з Польською державою.

Переговори. Прихильники унії уявляли собі, що справа буде проведена шляхом переговорів, за порозумінням з патріархами і з іншими православними країнами — Молдавією, Московщиною, на відкритому соборі, що обидві сторони зроблять одна одній поступки і що Право 144

славним небагато доведеться відступити з своїх позицій. Але така прилюдна дискусія справді була неможлива з огляду на недовірливість маси, прив'язаної до старих традицій, і зорганізовану опозицію братств. Проведенням унії зайнялися самі владики. Головним пропагатором унії став володимирський єпископ Іпатій Потій*. Він прожив свій вік як світська людина, на становищі судді і каштеляна, прийняв єпископське свячення в пізніх роках — з думкою прислужитися справі церковної єдності, відзначався темпераментом і нервозною нагальною вдачею, мав відвагу обороняти свої переконання, вступив на літературне поле і довгий час був одиноким уніятським письменником. Разом з ним виступав другий волинський єпископ, Кирило Терлецький*, "райський змій і хитрий лис", безвольний митрополит Рогоза* та ін. Вони відбули цілий ряд таємних конференцій і з'їздів, увійшли у зв'язки з католицьким духовенством, порозумілися з польським урядом; врешті Потій і Терлецький виїхали до Риму і там склали унійні заяви перед папою. Українську церкву урочисто прийнято до єдності з католицькою 1595 р. Владики виробили детальні "артикули", затвердження яких домагалися в Римі: про святкування свят і різні обряди, про шлюб священиків, про спосіб призначення на духовні посади, допущення владик до сенату, звільнення духовенства від податків, залежність монастирів і парафій від єпископів, про мішані шлюби, школи, друкарні та ін. Папа у загальних словах затвердив церковні обряди української церкви, а політичні справи доручив до виконання королеві.

Спротив. Ще поки ініціатори унії виїхали до Риму, їх наміри стали предметом розголосу і викликали незвичайне хвилювання та обурення серед православних. Князь Костянтин Острозький, як визнаний голова православ'я, виступив з відкритим листом проти владикуніятів, у дуже урочистій формі ("Божою милістю князь Острозький"), і закинув їм, що вони, вовки в овечій шкірі, "злодійським способом", потайно, ні з ким не порозумівшися, розпочали справу. Це було заломання одноцільного фронту. Але владики-уніяти не відступили від свого плану, скликали собор у Бересті (1596) і тут прилюдно проголосили унію. Православні зібрали інший собор, осудили унію і зірвали зв'язки з уніятами. Так українське громадянство розбилось на дві ворожі сторони, що почали між собою завзяту боротьбу. Польська влада стала цілком по боці уніятів. Король у своїх розпорядженнях визнавав уніятських владик одинокими легальними представниками грецької церкви. Це дало гасло до переслідування православних польськими урядами.

Представники православних старалися перенести свою справу на парламентарну арену. Острозький нав'язав зв'язки з протестантами, а також з іншими опозиційними елементами; шляхта вела тоді боротьбу з королем за демократичні права, і для української опозиції ситуація була сприятлива. Православні на соймиках і різних з'їздах підносили свої домагання, і сойм натискав на короля, щоб не ломив релігійної толеранції. Але, поза другорядними поступками, православним не пощастило здобути нічого важливого; Жигмонт III продовжував свою католицьку політику, протегуючи всюди уніятську ієрархію. Союз з шляхетською опозицією виявився слабий і нетривкий. "На

145

соймиках православних потішають надіями, на соймах висміюють, на соймиках обіцяють, на соймах фукають, на соймиках звуть братами, на соймах — єретиками". Не було надії вирішити справу законодавчим шляхом. Острозький радив львівському братству "бути терпеливими і чекати Божого змилування".

Релігійна полеміка. Одночасно з парламентарною акцією православні виступили до боротьби на літературному полі. Католики та уніяти словесною пропагандою намагалися закріпити здобуті позиції,— треба було відповідати на їх аргументи і зачіпки. Також треба було дати зброю до рук тим масам, що бажали залишитися при старій вірі і мусили оборонятися від безнастанних наступів. Головними центрами літературної полеміки спочатку був Острог, де найбільше було письменницьких сил, столиця Великого князівства Вільно, а також Львів. У Вільні виступав Степан Зизаній, з походження галичанин, що своє прізвище Кукіль за модою гуманістів змінив на грецьке. Людина гаряча і завзята, він хоч і не прийняв священства, проте залюбки виступав як проповідник — проповідував по церквах і міщанських домах, по торгах і шляхах, своїми завзятими виступами єднав собі багато прихильників. Він не рахувався з аргументами,— підняв протестантську теорію про "папу-антихриста", був засуджений уніятським собором, оправданий православним; католики робили на нього засідки, так що одного разу, як жартували з нього, він комином мусив утікати з хати, щоб урятувати життя... Острог виставив двох сильних полемістів, що заховали свої імена під псевдонімами:

Христофора Філалета — шляхтича Броневського*, що дав солідний богословський трактат "Апокризис", надиханий протестантськими поглядами, і Клірика Острозького* з його глузливими писаннями. Львів виступив з "Пересторогою", автором якої був, імовірно, Іван Борецький*, учитель львівської братської школи, пізніший митрополит, що з усіх полемістів виявив найбільше розуміння історії України, вважаючи недостачу освіти за причину занепаду давньої держави. Дещо пізніше вийшов на літературну арену Мелетій Смотрицький*, учень Острозької школи і німецьких університетів, що у своїм "Треносі" з незвичайним патосом змалював долю православної церкви і гарячими словами промовляв до почувань тих, що зневірилися в давніх ідеалах. Ще палкіший темперамент виявив Іван Вишенський, атонськии чернець-аскет, що своїми посланнями пристрасно і безоглядно таврував усі злочини, зловживання і провини сильних, заступався за простий нарід і в старосвітській простоті шукав ліків проти нових руїнницьких течій.

Усіх тих полемічних писань разом було небагато, ледве кілька десятків, деякі з них не попали до друку, а поширювалися тільки в рукописах,---але своєю актуальністю, запальним тоном, популярною формою приєднували собі пильних читачів і завзятих наслідувачів. Ця своєрідна публіцистика була сильною зброєю національного православного табору і допомогла йому опертися католицькому наступові.

З уніятського боку особливо видатним полемістом був Іпатій Попи, який по смерті Рогози 1599 р. став митрополитом. З великим переконанням і завзяттям обороняв він свої погляди, виступаючи проти "щекарів єретичних", на неперебірливі аргументи противників відпо-

146

101.gif (4832 bytes)

В.Острозький, український магнат

102.gif (6386 bytes)

Іпатій Потій, український митрополит

відав такими самими зачіпками, особливо плямував "полову" і "кукіль" Зизанія. Уніятські писання, оперті на добрі католицькі зразки, всетаки робили своє враження: число тих, що переходили до унії, більшало. Уніятами ставали деякі одиниці з пересвідчення, але багато було таких, що тим способом думали забезпечити собі матеріальні користі і становища.

Але протекція польського уряду одночасно шкодила ідеї унії.В низах, що бачили, якими шляхами проводиться з'єднання церков, яких насильств уживають урядові кола, як переслідують тих, що протиставляться наступові,— зростала ненависть до унії та католицтва і бажання за всяку ціну зберегти давню віру. Кожна спроба уніятів увійти між православних викликала негайну реакцію. Коли одного разу уніятські владики несподівано появилися у львівському монастирі св. Онуфрія, наляканий нарід ударив у дзвони і розворушив цілу околицю. Спроби притягнути православних міщан до оплат на католицьких ксьондзів викликали гострі виступи в різних галицьких містечках (Городку, Янові). В Холмщині почалась відкрита боротьба між православними та уніятами. Братська організація входила дедалі глибше в маси і підтримувала їх опозиційні настрої. Одночасні селянські рухи робили це напруження ще гострішим.

Київський осередок. На переломі XVI—XVII ст. культурно-національна організація зосереджувалась у західних землях, головно в Галичині і на Волині. Наддніпрянщина, нищена татарами залишалася пасивною в цих змаганнях. Щойно коли зросла козаччина і життя почало вертатися до нормального стану, коли зросло міщан-

147

ство і культурний добробут Києва,— наново розцвіла тут культура. Першим осередком національної організації був стародавній Печерський монастир. Нагромаджені від віків культурні засоби давали основу до нової творчості. Першим організатором був печерський архімандрит Никифор Тур*, що на берестейському соборі був головним промовцем православних, в пізніше збройною рукою обороняв Лавру від наступу уніятів. Широку культурну працю зорганізував його наступник, Єлисей Плетенецький*, з галицького шляхетського роду. Він зібрав коло себе гурт освічених людей, заснував друкарню та папірню і розпочав видавництво книжок. На першому місці стояли богослужбові книги, що були випущені репрезентаційними виданнями, з гарними гравюрами, а за ними — інші актуальні книжки, як слов'янсько-український словник, славні "Вірші на похорон Петра Конашевича-Сагайдачного" та ін. Головними співробітниками Плетенецького були Захарія Копистенський*, визначний богослов, автор цінного трактату "Палінодія", Павло (Памво) Беринда*, редактор словника, Тарасій Земка*, Лаврентій Зизаній*, Іов Борецький*, Касіян Сакович*, автор згаданих віршів. Це були здебільшого галичани, але для Києва працювали як для рідного міста.

Цей гурт письменників мав великий вплив на піднесення рівня національного життя в Києві. І київське міщанство, і довколишня шляхта почали заходитися коло ширшої праці. В 1616 р. при Богоявленській церкві засновано братство, а заможна пані Гальшка Гулевичівна Лозчина* своєю фундацією допомогла йому заснувати школу, на зразок львівської, з слов'янською і грецькою мовами. Київ став новим бойовим центром, настроєним дуже опозиційно до польсько-католицьких впливів. Унія також не знайшла тут багато прихильників. Ворожий настрій підтримували козаки. Посередником між Києвом і Запоріжжям став Трахтемирівський монастир, в якому була козацька лікарня, арсенал і сховище військових "клейнотів"; тодішній ігумен Єзекиїл Курцевич*, освічений вихованець падуанського університету, вмів здобути вплив на запорожців і підтримував їх зацікавлення церковними справами. Вже в 1610 р. козацький гетьман Григорій Тискиневич* гостро виступив проти уніятів, що готувалися забирати церкви в Києві; в імені Запорізького Війська він заявив: "Разом з народом православної віри, старовинної релігії, хочемо стояти при духовних особах, що не відступили і не відкинулись її,— і проти завзяття напасників головами своїми її боронити". Це був перший прилюдний виступ козаччини в оборону православної церкви, і він надзвичайно скріпив православний табір в його опозиційних настроях.

Це були часи особливо критичні для православного табору. Жигмонт III, упоравшися з польською опозицією, повів в Україні гостру політику, проводячи консеквентно план знищення православної ієрархії. Всі православні катедри, спорожнілі через смерть владик, діставали уніятських єпископів,— врешті тільки в одному Львові був ще православний владика. Разом з тим ліквідація православ'я ішла в низах — у парафіях, монастирях. Православні діячі останніми силами обороняли свої позиції.

Участь запорожців. Але тут на допомогу прийшло Запорізьке Військо. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний*, колишній учень

148

острозької школи, близько зв'язаний з проводирями національного руху, спираючися на авторитет, який дали йому воєнні заслуги,— рішився революційним шляхом відновити православну ієрархію. Він нахилив єрусалимського патріарха Феофана, що саме приїхав в Україну, висвятити нових єпископів (1620). Висвячення відбулось у Києві в конспіративній обстанові, вночі, при тихому співі, вікна церкви були забиті дошками. Митрополитом став Іов Борецький, здогадний автор "Перестороги", між новими єпископами був Смотрицький, автор "Треносу" — українське громадянство висунуло до духовного проводу свїх найвизначніших людей.

Польський табір відповів на висвячення владик незвичайною лютістю,— патріарха названо турецьким шпигуном, владик обкидано грубою лайкою. В Галичині і Холмщині почалися нові переслідування. Але саме в той час проти Польщі виступили турки. Гетьман Жолкєвський* поліг у бою під Цецорою. Король мусив звернутися за допомогою до Запорізького Війська,— і одночасно був примушений поладнати релігійну справу. Це питання підняв на польському сеймі посол із Волині, Лаврентій Древинський*, діяльний член луцького братства. "В цій війні проти ворога хреста святого ваша королівська милість ледве чи не більшу частину війська буде жадати від народу нашого руського, а цей нарід, коли далі не буде задоволений у своїх домаганнях і просьбах, як може грудьми своїми, замість шанців, заступати державу вашу? З яким серцем, з яким почуттям буде гасити горючії мури своєї батьківщини, коли не бачить, щоб гасили внутрішній вогонь запалених стін домашніх? Хто ж, Боже живий, не бачить цього на свої очі, який великий гніт, утиски і неможливі прикрості терпить цей старовічний нарід руський у справах своєї релігіїї" І, наводячи довгий ряд фактів і подій, він кінчає словами: "Коли і на цьому соймі не прийде до повного заспокоєння і вилікування тих тяжких ран, то доведеться нам з пророком скрикнути: суди мене, Боже, і розсуди справу мою!"

Митрополит Борецький з новими владиками у своїх писаннях і посланнях також заявили, що з свого становища не уступлять:

"Ми не шпиги, ані ховаємо шпигів. Ми — громадяни цієї землі, добре і чесно уроджені... Заступаємося за те, що лишили нам наші предки, до чого нам дають право Божі і людські закони та звичаї і більш як шістсотрічне вживання. Проповідуємо ту саму віру, що й попередники наші. Ні на чиє життя і ні на чиє майно не наступаємо. Волостями, містами, замками не володіємо. Кривд, злочинств, насильств не чинимо. На війну на християн не зазиваємо, убивати не вчимо... Не на панування і розкоші пішли ми, і ніякий страх, ні кари, ні муки не відвернуть нас від справжньої віри і служби Богові". Але одночасно владики остерігали, що насильство може принести небажані наслідки, "щоб через такі вчинки, в кривді і безправності так значній, нарід руський не прийшов до якогось розруху".

Але навіть у крайній небезпеці король не зійшов зі свого шляху. Сагайдачний, що разом з Курцевичем Їздив у посольстві до Варшави, дістав тільки неясні обітниці, що пізніше справу розглянуть. Коли ж щасливо,— завдяки Запорізькому Військові — закінчилася війна з Туреччиною, католицька партія рішуче спротивилась будь-яким

149

поступкам, і справа православної ієрархії залишилась невирішена. Релігійний гніт тривав далі.

Серед таких обставин представники національного табору мусили дійти до переконання, що в умовах польської Речі Посполитої вони ніколи не зможуть досягнути яких-небудь прав. Це привело тодішню інтелігенцію до крайнього рішення — зірвати з Польщею, а шукати захисту в Московщині. Ще в 1570-их роках львівське братство вислало перше посольство до Москви і дістало від царя значну допомогу; за його прикладом рік-у-рік різні монастирі і церкви посилали своїх посланців до царської столиці і ніколи не верталися з порожніми руками. Московщина заздалегідь єднала собі прихильників в Україні. Іов Борецький, зневірений щодо Польщі, пішов далі:

в 1625 р. вислав своє посольство до Москви, закликаючи царя, щоб він прийняв Україну під свою владу. Московські політики відповіли відмовно — вони вважали, що справа ще не назріла до рішення. Але промосковські настрої вони підтримували старанно.

Спроби релігійного порозуміння. Такий радикальний план вирішення справи — з'єднання з Москвою — міг мати тільки невеликий гурт тогочасної інтелігенції. Більшість була вже докраю втомлена боротьбою і за будь-яку ціну шукала спокою. Дедалі сильніше було бажання довести до згоди між православними та уніятами. Болюча була та гризня, що розбивала народні сили. "Ми — діти одного батька, сини однієї матері, нащо розриваємо згоду, нащо одні одних посилаємо до пекла, нащо одні одних виклинаємо!" — заявляв Касіян Сакович. "Дай нам. Господи Боже, Русі з Руссю прийти до порозуміння, щоб уже більше не йшли ми до упадку і винищення народу нашого",— проповідував Смотрицький. Практично справу уявляли собі так, що обидві сторони повинні з'їхатися разом на собор і одна одній поробити поступки. За переговорами заявлялася також шляхта;

між іншими Древинський, а прихилявся до цієї думки навіть голова опозиції, митрополит Борецький. Але при здійсненні планів виринули непереможні труднощі. Виявилося, що кожна сторона вимагає поступок від противника, а сама залишається непоступливою:

православні бажали зберегти непорушеною віру "старої Русі", уніяти не хотіли зректися католицьких догм. Хибою переговорів було також те, що не ведено їх у вузькому колі, де можна було сподіватись менших пристрастей, а відразу поставлено справу на широку публічну дискусію. Особливо хибною виявилась ідея собору, великого з'їзду духовенства і мирян, на якому остаточно мало прийти до порозуміння — як колись у Німеччині протестанти з католиками, так тут православні з уніятами не хотіли сісти разом до нарад. Відбулися тільки вступні наради в Києві і у Львові (1629), але вони ще збільшили обопільну нехіть. Проти поєднання з уніятами рішуче виступили народні маси. Посли Запорізького Війська загрозили просто смертю всім тим, що йшли на переговори: "Ми цю святиню здобули кров'ю своєю і готові її запечатати кров'ю тих, що нам її зневажили чим-небудь або від неї відступили".

Серед цих безнадійних змагань слабші одиниці заломлювалися. Найвизначніший православний полеміст і діяч Мелетій Смотрицький відбув подорож на Схід, до Константинополя і Єрусалиму, щоб увійти

150

в прямі зв'язки з патріархами, і вернувся зневірений і розчарований;

він нав'язав зносини з католиками, а коли православний собор осудив його погляди, він перейшов на унію. Католиком став також другий талановитий письменник, але безхарактерна людина — Касіян Сакович. Православний табір болюче відчув утрату цих цінних одиниць; боротьба з католицьким наступом ставала дедалі важчою.

Компроміс. Але тим часом прийшла зміна на королівському престолі. Умер протектор єзуїтів Жигмонт III, а його місце зайняв толерантніший Володислав IV*. Супроти небезпек, які загрожували Польській державі з боку Московщини і Туреччини, він уважав конечним у релігійних справах повести м'якшу політику. Він погодився визнати православну ієрархію. Призначена ним комісія довела до компромісу між православними та уніятськими владиками і провела розподіл церковних маєтностей (1632). Ці рішення не задовольнили вповні ні одної, ні другої сторони, але релігійна боротьба прибрала лагідніших форм.

Для православних великим тріумфом було те, що вони остаточно здобули легалізацію своєї ієрархії. Після довголітньої боротьби настало замирення. Ці часи розмірного спокою православний табір використав для внутрішньої перебудови церковного життя.

Реформи Могили*. Реформами зайнявся новий митрополит, Петро Могила. Він походив з родини молдавських господарів, вищу освіту здобув за границею, між іншим, у Парижі; хоч не українець з походження, зумів зжитися з українськими відносинами і своїм організаційним хистом і -тактом здобув собі великий авторитет. У Києві, спершу як печерський архімандрит, пізніше як митрополит, згуртував він коло себе найвизначніших богословів і письменників, як Козловський*, Кальнофойський*, Косів* та ін.— справжній "Могилянський атеней", що під його проводом узявся до праці над реформою церковного життя. Довголітня релігійна боротьба виявила всі недостачі православної церкви, і Могила намагався перебудувати церковну організацію так, щоб вона піднялася вище і могла твердо стояти супроти наступу католицтва. Він упорядкував наперед догматичні і обрядові справи; в 1640 р. київський собор ухвалив перший православний катехизис, який опісля затвердили чотири патріархи;

в 1644 р. у трактаті "Літос" Могила дав відповідь на різні закиди католиків і уніятів; в 1646 р. він надрукував виправлений требник, що містив одностайні приписи щодо церковних обрядів; далі він проявив ініціативу в виданні опису печерських чудес, щоб тим підняти тради ції православ'я. Всі ті заходи мали на меті усунути всякі вагання і неясності, а ввести в церковну організацію єдиний порядок і одну систему.

Могила ставив справу української церкви так широко, що не відкидав навіть ідеї порозуміння з Римом. Він заявляв готовість визнати папу головою церкви, але під умовою, що унія буде мати характер "з'єднання", а не "злиття" церков,— що будуть залишені обряди і автономія східної церкви (1643). В той же час могилянські кола вживали заходів для заснування українського патріархату.

Київська колегія. Одночасно з реформою церкви Могила проводив також реформу шкільництва. Українські школи, що так буйно

151

розрослися на переломі XVI—XVII ст., у наступних десятиліттях почали занепадати. -Зовнішні обставини для культурної праці були несприятливі, бо релігійна боротьба, переслідування братств, всякі напасті розбивали творчу енергію і не давали школам спокійно працювати. Але виявилися також хиби в самій організації шкіл. Не було ніякої вищої влади, що кермувала б усіма школами, кожна місцевість була залишена сама собі. Програми шкіл були незадовільні, не проведено навіть розподілу на класи з детальним планом навчання. Розвиток школи залежав від самого вчителя, що повинен був в усьому проявляти власну ініціативу: де такого вчителя не стало, там школа занепадала. "Ваші школи більше димлять, як горять",— висміювали православних уніяти.

Могила при своїй реформі (1633—34) узяв як зразок єзуїтські колегії, що в той час мали славу найкращих шкіл. Єзуїтське шкільництво використало деякі здобутки гуманізму, особливо культуру класичної старовини, але використало їх для потреб громадянського життя. На першому місці йшлося про те, щоб дати молоді до рук зброю для боротьби з невірними і єретиками, а далі — щоб надати літературного шліфу, що був їй потрібен у щоденному, практичному житті. Могила прийняв єзуїтську систему, щоб використати її для скріплення православної церкви. Школа мала дати молоді релігійні основи, дещо класичної освіти, знання діалектики, умілість тонко висловлюватись і обороняти свої погляди. Могилянська школа прийняла від єзуїтів розподіл на класи з докладним навчальним планом. На першому місці стояло навчання латинської мови. На значення латини вказував один із головних співробітників Могили, пізніший митрополит Косів. "Яка потреба латинських шкіл нашому народові? Передусім та, щоб бідної нашої Русі не називали дурною Руссю. Учіться, говорить обмовець, по-грецьки, не по-латинськи. Добра рада, але вона корисна в Греції, а не в Польщі, де латинська мова має великий ужиток. Поїде бідолаха русин на трибунал, на сейм, на сеймик, до гролу, до земства,— без латини платить вини (судові кари);

ні судді, ні адвоката, ні розуму, ні посла; а тільки як ворона, витріщивши очі, придивляється то до цього, то до того". Латина була потрібна для практичного життя. У могилянській школі грецька мова, якій братства надавали такого великого значення, відійшла на другий план. Слов'янська мова, як богослужбова, не могла втратити свого важливого становища, але дедалі більше затрачувала класичний характер, бо в літературі почав ширитися макаронічний стиль. Також дедалі більший вплив здобувала польська мова, бо учасники могилянського гурту, для пропаганди своїх ідей серед спольщеної шляхти і міщанства, не вагалися писати по-польськи. Могилянська школа не ставила собі за мету вивести на вищий рівень науку, розвинути богословіє, філософію,— вона радше дбала за те, щоб підготовити освічене духовенство і добрих учителів, проповідників, промовців, письменників-полемістів.

Висліди реформ. В цілості реформи Могили мали на меті ввести українське громадянство в усталені організаційні норми. Національнокультурна революція, що проявлялася в буйних, експансивних формах, мала остаточно втихомиритись, і життя повинне було ввійти

152

 

111.gif (6151 bytes)

Д. Вишневецький (Байда), український магнат князь

112.gif (7356 bytes)

П. Могила, церковний і освітній діяч України

в спокійне річище. Братства, що дотепер вели провід у церкві і культурі, повинні були поступитися своїм провідним становищем. Навіть митрополит Борецький, хоч сам був діячем братського руху, вважав небезпечним для церковної організації занадто великий розріст братської автономії і вживав заходів у патріархів, щоб обмежити церковні ставропігії. Могила не вів відкритої боротьби з братствами, але знищив їх вплив тим, що витворив освічене духовенство, яке взяло провід у церкві в свої руки. Так була усунена анархія в церковно-національному житті, той небезпечний стан, коли кожне братство само вирішувало різні релігійні чи організаційні питання. Могилянська церква усувала всі спірні чи сумнівні справи і натомість давала готові канонічні вирішення.

Така уніфікація релігійного життя мала безперечне значення як основа національної єдності. Але Могила та його гурт при своїх реформах майже цілком ігнорували дотеперішні здобутки українського культурного життя і взагалі національної традиції. Вони використовували західні зразки і часто брали їх без ніяких змін, не задумуючись над тим, чи західні набутки в усьому надаються до українських відносин. Це привело до вияловлення культурного життя. Замість творити свої оригінальні цінності, письменники та інші діячі живцем переймали чужі твори. На місце гарячої пристрасної полеміки, що виходила з глибин народного почування, прийшла мертва схоластика. Церква, закріпивши свої догматочні позиції, почала віддалятися від громадського життя. Ієрархія, яка походила з могилянської школи, щораз більше замикалась у своїх кастових інтересах і байдуже ста-

153

вилася до ширших національних змагань. Це виявилось особливо тоді, коли козаччина виступила до боротьби проти Польщі: вище духовенство не тільки не ввійшло в союз з Запорізьким Військом, як це перше робив митрополит Борецький, але поставилося до козаків з явною ворожістю.

Такі самі настрої появились і серед заможнішої української шляхти. На перше місце на сеймовій трибуні почав висуватися в тих часах волинський пан Адам Кисіль*, він походив із старого боярського роду і з гордістю згадував родинний переказ, що його предок обороняв Київ від наступу Болеслава Хороброго*. Він сам завзято і непоступливо ставав в оборону православної віри, але одночасно заявлявся як польський державник-патріот, що понад усе ставив добро Речі Посполитої...

Але такі погляди поширились тільки серед заможної верхівки, якій польський устрій давав владу і матеріальні користі. Соціальні низи, що відчували на собі гніт Польщі, освідомлені релігійно-національною пропагандою, ставилися до польських впливів непримиренно. Міщанство, дрібна шляхта, духовенство — всі разом творили один з'єднаний табір, прив'язаний до давніх традицій, вороже настроєний до католицької Польщі, готовий найбільшими жертвами обороняти свої надбання.

XVI—XVII ст. — це був період проби життєвих сил і здібностей українського народу. Втративши свою князівську державу, втративши сурогат держави у Великому князівстві Литовському, Україна опинилася під наступом Польщі. Сили в цих змаганнях були нерівні: з польського боку стояла зорганізована держава, з агресивною шляхтою, з освіченим міщанством, з свідомою своїх цілей церквою;

а з українського боку були знесилені останки аристократії, дрібне міщанство, неосвічене духовенство та поневолені селянські маси. А все-таки настільки сильні були основи давньої культури, що, спираючися на них, українське громадянство зуміло зорганізувати відсіч проти польського наступу і у своїх змаганнях виявило незвичайну творчу енергію. Спершу провід у боротьбі вела аристократія і своєю протекцією та матеріальними засобами допомагала культурним починам. Коли ж верхні класи підупали, силами міщанства і духовенства створено міцний центр, що скупчував у собі всі національні сили. Братства, зорганізовані на основах добровільних спілок, зуміли витворити національний авторитет, який здобув собі визнання в усьому суспільстві. Братські школи підняли освіту, забезпечили молодь від чужих деморалізуючих впливів і виявили ряд літературних сил, що своїм знанням обороняли народну справу. В цій боротьбі успіхи чергувалися з поразками. Культурні центри творились і занепадали: коротко тривала світлість Острога, важко змагався Львів, врешті до проводу прийшов Київ. Український табір утратив свою аристократію і значнішу шляхту, втратив частину духовенства, що перейшла під чужі прапори,— але в сумі оборонив і затримав давні позиції. Великим успіхом було приєднання до культурної праці свіжих козацьких сил: запорізька шабля підпирала національні стремління і додала їм гостроти і сміливості. Але здемократизування громадянства принесло одночасно небезпеку суспільної культурної анархії. Церковна

154

ієрархія під проводом Могили запобігла цьому, опанувала братський рух, впорядкувала церковний устрій і надала йому твердих, сконсолідованих форм,— але сама почала віддалятися від зв'язків із громадянством. Та народні маси вже були такі розворушені і схвильовані, стільки виходило з них творчої енергії і талантів, що ці нерівності і недостачі не приводили вже небезпеки нового занепаду.

Міщансько-братська епоха не була часом великих переломових подій; це був час сірої, щоденної праці, що дала підбудову під національну культуру і уможливила розвиток національної революції.

V. Початки козаччини

Татарські наїзди. Боротьба на західному фронті, проти польського наступу, хоч і зуживала багато сил українського громадянства, проте не заслонювала потреб найдавнішого і найважливішого фронту — південного. Боротьба за степи і шлях до Чорного моря в цій епосі ввійшла в нову стадію незвичайно завзятих, всенародніх змагань.

Від XV ст. українські землі жили під безнастанною небезпекою татарських і турецьких наїздів. Коли Золота Орда почала занепадати, татари розбилися на окремі орди, як ногайська над Доном, буджацька між гирлами Дністра і Дунаю та кримська. Кримські татари утворили незалежну державу під династією Гераїв* і завдяки географічному відокремленню Криму здобули собі сильну позицію над Чорним морем. В 1479 р. Крим прийняв протекторат Туреччини, а в той же час турки обсадили своїми залогами Очаків, Аккерман, Кілію та інші прибережні міста. Так ціле чорноморське побережжя України опинилось у татарських і турецьких руках.Як перше Візантія з своєї бази в Криму спиняла свобідний зріст Київської держави, так тепер татари і турки не допускали української експансії до Чорного моря. Впродовж трьох століть стояла перед Україною проблема, як знищити ці ворожі сили і здобути вільний доступ до моря, до зв'язків зі світом.

Татари, не мігши утримати себе з примітивного скотарського господарства, здобували собі прожиток грабівничими наскоками на Україну. Перший великий похід зорганізував хан Менглі Герай* в 1482 р.— татари зайняли Київ, пограбували місто разом з церквами і забрали в полон велику силу населення. Заохочена цим успіхом, кримська орда повела постійні напади на Україну, не раз двічі й тричі на рік. Татари входили в українські землі головними шляхами, що йшли вододілами великих рік (Покутський, Кучманський, Чорний, Муравський), та їх бічними відногами, найчастіше нападали на Київщину і Поділля, але часом запускалися навіть у Волинь, Холмщину, Полісся і Чернігівщину. Орда нерідко виправлялася значними силами, по кільканадцять тисяч, а хоч мала слабу зброю — луки і шаблі, проте здисциплінована татарська кіннота швидкими рухами і нагальним наступом перемагала найсильнішого противника. Татари руйнували і палили всі села по дорозі, забирали все, що можна було вивезти

155

на конях, і виводили з собою бранців. На торговищах Кафи продавали ясир до Туреччини і в далекі східні країни; з неволі могли викупитися тільки заможні люди — тисячі бранців пропадало на чужині.

Оборона. Оборона від татарських нападів стала постійною журбою Великого князівства Литовського. Для охорони степового кордону розпочато будову замків: великими коштами відбудовано київський замок — при роботах працювало 20.000 людей; згодом укріплено інші пограничні замки, як Канів, Черкаси, Брацлав, Вінницю;

багато замків будували українські вельможі. Замки тоді були майже всі дерев'яні, уфортифіковані старою технікою з князівських часів;

щойно коли розповсюдився стрільний порох і гармати, прийшла зміна і в оборонній умілості, і почато будувати замки з каміння і цегли, як, наприклад, у Кам'янці на Поділлі.

Боротьбу з татарами в більших розмірах зорганізував князь Костянтин Острозький* (старший), литовський великий гетьман, один з найвизначніших войовників того часу. Він особливо дбав про замки, в Україні держав великі військові сили і сам виправлявся назустріч татарам; він звів з ордою 60 боїв, найславніші під Вишневцем на Волині 1512 р. і під Ольшаницею на Київщині 1527 р., що коштували татарам великих утрат, при чому визволено багато тисяч бранців. На честь Острозького король уладив у Кракові великий тріумф.

Боротьбою з татарами займалися також магнати з Поділля, Волині і Київщини, власники або управителі пограничних земель. Користуючися замками як базами, вони нападали на татарські відділи, що верталися з походу, відбивали їм ясир і здобич. Вони запускалися також у степи, на татарські кочовища, або з більшими силами штурмували турецькі замки. Деякі з тих панів зажили широкої слави в сучасників, напр., Сенько Полозович, черкаський староста, Остафій Дашкович, черкаський намісник, Бернард Претвич, барський староста, Предслав Ланцкоронський та ін. Пізніша традиція декого з них зараховувала навіть до козацьких гетьманів. У цих походах брало участь усе пограничне населення,— залоги замків, міщани, селяни, шляхта: боротьба з татарами стала улюбленим "українським промислом".

Уходники. Серед цих подій розвинулося також степове господарство. Незаселені степи відзначалися великим багатством дикої звірини, як олені, лосі, дикі коні, бобри; в річках і озерах була різнорідна риба. Для експлуатації цих природних скарбів із пограничних селищ виправлялись у степ ватаги так званих уходників, що осідали на уходах — в гирлах річок і там вели лови та рибальство, добували мед із лісових бортів, шукали в могилах селітри, їздили по сіль до солоних озер і лиманів. На зиму більша частина уходників верталася до своїх осель, де продавала набуте добро. Але деякі залишалися на постійне життя в степу, закладаючи собі по островах, у балках і ярах зимовища, хутори, пасіки тощо.

На зріст степового господарства впливали також соціальні відносини. В XVI ст. ішов дедалі більший зріст панщини, і селяни, доведені до краю панським гнітом, почали масово втікати в околиці, куди

156

ще влада панів не дійшла. Спочатку переселення йшло на Поділля і Київщину, але коли і тут закріпилось панське землеволодіння, селянство почало переселюватися на південь, у безлюдні степи. Як колись за часів Київської держави, так і тепер наново розгорівся колонізаційний гін, що йшов у напрямі до моря.

Колонізація росла одночасно з війною. Ватаги уходників ішли в степи озброєні, готові до зустрічі з татарами. Селянин, що вибирався з плугом у поле, брав із собою шаблю і рушницю. "Мало коли зсідаємо з коня",— говорили пограничні землевласники. По відкритих полях стояли землянки зі стрільницями: тут ховалися люди під час несподіваного наскоку татар. Степові "промисли" давали великі користі, але вимагали великого завзяття, витривалості і відваги. Йшли на них найбільш підприємливі і енергійні люди, готові на всякі труди і небезпеки, на боротьбу, навіть на смерть. Степовий промисловець мусив бути одночасно войовником.

Запоріжжя. Степові здобичники-вояки дістали ім'я козаків. Ця назва турецького походження означає вільну, незалежну людину. Назву козаків зустрічаємо в XIV ст. у половецькому словнику і в актах кримських італійських колоній, а коло 1490 р. вона з'являється вперше і в Україні — на означення людей, що ходили в степи для здобичі і боротьби з татарами, "їздити в козацтво", "козакувати" означало промишляти в степах. Ім'я козаків спершу не означало якогось стану чи класу, а тільки вказувало на заняття — степові промисли.

Осередком козаччини стало Запоріжжя, де численні острови між рукавами Дніпра давали безпеку, захист і змогу укріпитися. Перші фортифікації поклав тут князь Дмитро Вишневецький*, волинський магнат, що для боротьби з татарами зібрав кілька сот козацьких охотників*. Він побудував невеликий замок на острові Малій Хортиці і тут двічі оборонявся від татар (1557). Вишневецький уклав широкі плани боротьби з турками і татарами за допомогою Литви та Московщини і організував походи на Крим. Але пізніше втрутився в молдавські справи, попав у турецький полон і в 1563 р. був покараний смертю в Константинополі.

Дальшу організацію Запорізького Війська проводили вже народі ватажки, мало відомі з імен і діл. Військовий центр, Січ, переходив з острова на острів, врешті осів на Микитиному Розі, в гирлі Базавлука. Це був замок на зразок інших українських замків, обведений валами і палісадами, з баштами і стрільницями, укріплений артилерією Запоріжці жили на Січі у простих куренях або промишляли по уходах, татарських переправах, зимовищах. Під кінець XVI ст. жило вже тут кілька тисяч людей.

Упродовж дальшого часу на Запоріжжі зорганізувався окремий військовий і соціальний устрій. Доступ на Січ мав кожний, хто тут бажав поселитися: "З віків за пороги вільно кожному приїхати і від'їхати, хоч би як він називався". Були тут вояки з різних частин селяни, міщани, давні студенти чи бурсаки, шляхта, навіть панове з визначних родів. Одні приходили для здобичі і степового господарювання, інші — для боротьби з татарами і лицарської слави. Нові козаки звичайно змінювали свої прізвища, щоб затерти своє походження і минуле. Молоді хлопці проходили час проби як джури в до-

157

свідчених войовників; хто до війська не підходив, того з Січі відсилали. Всі козаки вважалися за рівних, звалися товаришами і мали ті самі права. Всі брали участь у загальній січовій раді, що вирішувала найважливіші справи. Рада сходилася дуже часто, не раз щоденно — це був орган січового народоправства. Справи вирішувала більшість, без формального голосування, покликами, і свої рішення накидала меншості, не раз силою. Це була влада химерної юрби, що не виносила спротиву і нікому не дозволяла мати окрему думку. Рада вибирала гетьмана і військову старшину — осавулів, суддів, обозного, писаря; вони були відповідальні перед військом, і, якщо в чому провинились, то рада скидала їх з урядів, а часом карала смертю. Одиниця була зв'язана волею громади. "Де три козаки, там два третього судять",— такі були основи запорізького звичаєвого права. "Посол — як міх: що в нього всиплють, те має занести",— так визначувано обов'язки представників війська.

Господарство Запоріжжя мало здобичницький характер. Запорожці вели звичайні степові промисли — займалися ловецтвом, рибальством, бджільництвом, скотарством, видобуванням солі; хліб купували в обмін за свої продукти або здобич. Січ лежала на шляху, що вів із "волості" (тобто з заселених земель України) до моря, і, не вважаючи на постійну степову війну, купці вели торгівлю з Кримом і Туреччиною. Господарська організація була проведена на спілкових основах. В господарських справах мали провід заможні козаки, власники човнів та інших виробничих знарядь, що вкладали в степові промисли свої капітали; вони мали також вплив на політику Січі, і поза кулісами обробляли опінію* ради. Вже в ранніх часах приходило до непорозумінь між тими багатіями і запорізькою голотою.

Запорізьке військо творилося з охотників, що з різних сторін напливали на Січ; між ними бували і професійні вояки. Але в боротьбі з татарами, серед особливих обставин степового життя, військова організація Запоріжжя набрала своєрідного характеру. Основу війська творила піхота. Запорожці виправлялись у похід верхи, але до бою ставали як піхотинці: від ворога відбивалися з-поза окопів і також уперед підступали, захищаючись шанцями. Разом з військом ішов табір, що складався з легких возів; на відкритих місцях табір оточував військо, і під його заслоною велися воєнні операції. Під час походів у війську зобов'язувала сувора дисципліна. Гетьман, який на Січі в усьому підлягав раді, на полі бою був необмеженим диктатором, мав повну владу над військом, міг карати козаків смертю: "Рубати шиї і на палю садовити неслухняних".

Боротьба з татарами. Запоріжжя, положене близько Криму і берегів моря, було вигідною базою боротьби з татарсько-турецьким свтом. Уперше після довгих сторіч військові сили України висунулися так далеко на південь, під самі ворожі позиції. Січ продовжувала ті походи, які перше вели українські вельможі,— вела їх під гаслом боротьби з "бусурменами". Походи відбувались на татарські замки на дніпрових переходах (Іслам-Кермен та ін.), на Перекоп, Очаків і далі на Бендери, Аккерман, Кілію. Слабим ще силам Запоріжжя не пощастило опанувати цих фортець, але козацькі наскоки ширили паніку серед татар та турків і примушували їх забирати ско-

158

тарські кочовища із степів ближче до укріплених замків. У спорожнені місця сунули українські здобичники: "виперли татар з тих піль і кочовищ, де тепер самі живуть".

Одночасно з походами суходолом почалися наскоки запорожців на Чорне море. Козацький флот почав творитись у другій половині XVI ст. Типові козацькі кораблі були невеликі, 20 метрів завдовжки і 3—4 метри завширшки — такий самий розмір, як давніх скандінавських човнів; давали їм рух веслами, а при ходовому вітрі користувалися вітрилами. Один човен містив 50—70 людей, з чого половина виступала у бій з рушницями, решта служила на допомогу. Човен був озброєний 4—6 легкими гарматами. Перші морські походи відбувалися невеликими силами, по кільканадцять човнів, головно під Очаків і на побережжя Криму, пізніше зорганізовано великий флот, на пару сот кораблів, що почав походи аж під Константинополь. Поява козацького флоту на Чорному морі мала історичне значення: Україна пробила турецько-татарську блокаду, що замикала їй шлях до Європи, і знову починала період морської експансії.

Організація мас. Перший розвиток козаччини проходив в атмосфері буйного вияву народних сил. Сотні і тисячі підприємливих, на все готових людей ішли в степи, шукаючи вільного життя, здобичі, наживи. Запорізьке Військо втягнуло в себе ті своєвільні маси і зв'язали їх своєю організацією та ідеологією. Запоріжжя імпонувало масі своїм суворим життям, що проходило на краю світу серед крайніх невигод та труднощів, своїм самовідреченням і аскетизмом. Те, що запорожці не допускали до себе жінок, робило Січ подібною до монастиря. Січове військо було своєрідним лицарським орденом, що вимагав від своїх членів особливої дисципліни і самопосвяти. "Вони дуже міцні тілом, легко зносять спеку і холод, голод і спрагу;

на війні витривалі, відважні, хоробрі і навіть легковажні, бо не цінять свого життя",— так характеризує запорожців дещо пізніше Боплан*. Невідомі нам організатори внесли в суворе степове життя елементи лицарського ідеалізму. Особливе значення мали "військові клейноди" — прапор, відзнаки старшин, гармати — символи військової влади, які військо незвичайно шанувало і захищало. Ідея боротьби з ворогами хреста вже в перших часах з'явилася на Січі і оповила запорізьких лицарів особливою авреолею. В устрої перших часів було ще багато суперечностей: свобода одиниці і терор маси, своєволя і дисципліна, аскетизм і розгульність — в бурхливому казані січового життя різні елементи змагалися між собою. Але ця буйність, первісна сила, широкопростірність давали Січі незвичайне моральне значення і висували її на провідне місце в організації України.

Впливи Січі скоро поширилися також на "волость" — на заселені частини України. Сотні уходників, що верталися з Запоріжжя до своїх осель, переносили туди козацький побут і устрій. Тогочасні соціальні обставини сприяли цим впливам. В той час шляхетськомагнатське господарство дійшло повного розвитку. Шляхта використовувала широку владу, яку здобула під час першого безкоролів'я (1573) і з безоглядним завзяттям нищила права селянства та міщанства. По селах шляхта руйнувала рештки сільської самоуправи і господарської незалежності: перестали існувати села "руського

159

права", що вели самоврядування під виборними старшинами; пани сували виборний лад, призначали своїх тивунів чи отаманів, не дозволяли селянам сходитись на віча, скасували селянське судівництво. Селяни втратили давні господарські права — вести лови в лісах, рибальство — в озерах, закладати пасіки, вирубувати дерево. Всюди проведено обміри грунтів і зменшено селянські землі,— найкращі ріллі пани забирали на фільварки. Все селянське господарство обкладено податками — від збіжжя, худоби, бджіл, полотна тощо. Панщина зросла до двох днів тижневе, не рахуючи додаткових робіт на жнивах, косовиці, в лісах.

Селянські рухи. Селяни завзято оборонялися від цих змін. Найбільший опір ставили села в королівщинах — державних маєтностях, що мали право проти рішень своїх державців апелювати до королівського суду. Провід у цій боротьбі вели найзаможніші селяни, що деколи мали окремі привілеї, як мельники, корчмарі, солтиси, князі у волоських селах, вибранці, які служили у війську; ця верхівка притягала до боротьби інших селян. Але процеси в королівських судах були дуже дорогі, і селяни рідко коли добивалися справедливості; зрештою шляхта не хотіла визнавати некорисних для себе присудів і особливо переслідувала селян, що сміли їй противитись. У приватних селах селяни не мали ніякої правної оборони, і пан вирішував усе своєю волею. Шляхетський гніт викликав велике обурення селян: з глухою ненавистю ставились піддані до панів, потай нищили панське добро, вирубували ліси, руйнували стави, палили будинки ... Але найчастіше-опір набирав пасивного характеру: селяни кидали свої села і шукали порятунку в утечі, прямуючи на схід, де були вільніші відносини.

Боротьба охопила також міста. Шляхта і тут намагалася взяти в свої руки міські землі, примушувала міщан користуватися панськими млинами та броварнями, творила конкуренційні селища власних ремісників, втручалася до міського самоврядування і суду. Не раз старости цинічно ставилися до бурмістрів і радних, називаючи їх хлопами і невільниками. До загострення становища спричинялися ще й релігійні переслідування, що найбільшою вагою лягли на міста.

Після Люблінської унії шляхетсько-магнатський наступ охопив також Наддніпрянщину. Польський сойм ухвалою з 1590 р. дозволив роздавати шляхті так звані українні пустині — рідко заселені степові простори. Туди посунули визначні панські роди, а за ними шляхта. У своєму поході магнати використовували давню народну колонізацію, що перше опанувала ці місця, а при тому нищили давніх поселенців — бояр, міщан, козаків, які на свої землі не мали писаних привілеїв,— забирали ці землі, а населення силували до данин і робіт. Польська шляхта несла в Україну полонізаційні впливи, ставила костели, спроваджувала латинські ордени, закладала польські школи.

Запору цьому польському наступові поставила козаччина. Покозачені здобичники, що звикли на Запоріжжі до вільного життя, вертаючися до своїх осель, не хотіли вже визнавати шляхетсько'і влади, а заводили той новий лад, який бачили на Січі. Головні гасла

160

121.gif (6233 bytes)

К. Косинський, Гетьман українського козацтва

122.gif (6390 bytes)

Владика Кирило Терлецький, український церковний діяч

були: носити шаблю при боці і зватися козаком, не платити данин і не робити робіт, не визнавати польської адміністрації, а організовувати власну, виборну владу. По містах і селах появилась категорія "непослушних" людей, що ігнорували шляхетський устрій і жили за власними законами. Польська влада на окраїнах була заслаба, щоб цей рух придушити, пани також мусіли рахуватися з буйним населенням — і так козацький лад набирав дедалі більшої сили і значення.

Реєстрові козаки. До зросту козаччини спричинилося також утворення реєстрового війська. Уряд Великого князівства Литовського здавна цінив козаків як військову силу до боротьби з татарами і кілька разів пробував організувати їх у регулярне військо. Але щойно 1568 р. прийнято на службу 300 козаків, яких списано в реєстр — з того постала назва реєстрових козаків. Десять років пізніше козаки одержали на шпиталь та арсенал оселю Терехтемирів (Трахтемирів). Реєстровим козакам визнано окремі права: вони підлягали не звичайній адміністраційній владі, а присудові своїх старшин, були звільнені від усяких податків, могли вільно розпоряджати своїм майном. Ці "вольності" одержало тільки невелике число реєстрових козаків,— але претензії до тих самих прав заявило все пограничне населення, що звалося козаками, і на основі цих вольностей почало організовуватися. Так почав творитися окремий козацький клас з своїми соціальними стремліннями.

Число козаків зросло під час воєн, які в 1580-их роках Польща вела з Московщиною, бо польський уряд радо користувався козацькими охотниками. Коли ж війна закінчилась, маси військового люду

161

повернулися в Україну і тут стали виступати під козацькими прапорами.

Перші козацькі війни. В 1592—1596 р.р. розгорнувся великий козацький рух, що охопив простори від Дніпра по Волинь і Поділля. Головну масу повстанців творили військові люди з різних охотничих відділів, що виступали під іменем козаків, але до боротьби пристало також у значному числі селянство і міщанство. Деякі міста, як Брацлав, цілком прийняли запорізький устрій. Але повстанці не з'єдналися ще в одну суцільну організацію і не мали ясної програми,—це була стихійна опозиція проти шляхетської влади. Провід спочатку мав Криштоф Косинський*, шляхтич і вояк, що за воєнні заслуги дістав був земельну маєтність; але коли князь Януш Острозький* забрав йому землю, Косинський удався до повстання, щоб боронити справедливість. Козаки захопили кілька замків і всюди нищили документи на панське землеволодіння, намагаючися таким способом зруйнувати владу магнатів. Але князі Острозькі, разом з іншими панами, зорганізували свої сили, і Косинський мусів капітулювати (під П'яткою на Волині 1593 р.). В дальшій війні найславніше ім'я здобув Северин Наливайко*, з міщанського скозаченого роду, пушкар князя Костянтина Острозького, талановита і освічена людина. Він уславився як ватажок полку охотників, з яким ходив до Молдавії і Семигороду на допомогу цісареві проти турків. Вернувшися з походу, він почав "шукати козацького хліба" в Україні і руйнуючим походом пройшов Поділля, Волинь, Полісся та Білорусь, всюди стягаючи контрибуцію зі шляхти і багатих міст. Він втрутився також у боротьбу проти унії, так що уніяти почали звати православних "Наливайками". Врешті він виступив з широким планом зорганізувати козацьку провінцію між Дністром та Богом — там, де був здавна сильний козацький осередок,— щоб звідси вести боротьбу з татарами і турками. Походи Наливайка розворушили селянство: "вся Україна скозачіла, всюди повно зрадників і шпигунів". До боротьби пристали також запорожці. Їхні проводирі, Григорій Лобода* і Матвій Шаула*, обидва з київського дрібного боярства, люди заможні, репрезентували помірковану групу серед козаччини і не хотіли прийняти до Запорізького Війська Наливайка, як ватажка своєвільних елементів. Та коли королівські війська почали переслідувати однаково обидві групи, всі козаки з'єдналися в кількатисячне військо, звели завзяті бої коло Білої Церкви, але були примушені перейти на Лівобережжя і після довгої облоги над річкою Солоницею, під Лубними, мусили піддатися (1596). Лобода поляг серед розрухів між козаками, Наливайка і Шаулу покарано смертю у Варшаві.

Ці перші козацькі війни виявили неорганізованість і внутрішню нез'єднаність молодої козаччини, але серед народу залишили опозиційний фермент, якого вже не можна було загасити. В пізнішій традиції у великій пошані залишилось ім'я Наливайка, якому приписувано володарські стремління, а його смерть прикрашено легендою, ніби кат поклав йому на голову королівську корону з розжареного заліза.

Поміркована і радикальна течії. Після невдалого повстання серед козаків позначився поділ на дві групи, радикальну і помірковану.

162

Перша група складалася з незаможних і неосілих козаків, позбавлених землі селян, міських ремісників і степових промисловців, що шукали кращої долі у війні та здобичництві і перемогою над шляхтою прагнули змінити своє становище. До другої групи належали заможні козаки, які мали свою земельну власність, стояли у зв'язках з багатим міщанством і шляхтою і бажали збільшувати свої права в мирний спосіб, у згоді з польським урядом. Обидві групи мали те спільне, що вони намагались осягнути якнайширшу свободу, якнайбільші вольності,— але кожна з них ішла іншим шляхом, вибирала собі свою тактику. Проте у вирішальні моменти не раз доходило до порозуміння і співпраці з поділом ролей: одна частина здобувала успіхи шаблею, друга — угодовою політикою, а вся козаччина використовувала ці здобутки для скріплення свого становища.

У перші роки після повстання провід узяли "статочні" козаки. Гетьман Самійло Кішка* (1600—1602) добився від уряду прощення козацьких "провин", і козаки знову пішли на королівську службу й взяли участь у походах на Молдавію та Лівонію*. В 1604 р. почалась довголітня московська війна, і козаччина на заклик псевдо-Димитрія* та різних панів цілими ватагами пішла в московські землі і знову стала великою силою. Запоріжжя почало організовувати великі походи на Чорне море, користуючись з ослаблення Туреччини, що була зайнята війнами з Австрією і Венецією. Козацький флот дійшов тепер до числа кількох сотень кораблів, а сміливі ватажки водили її в походи на морські побережжя. В 1606 р. запорожці здобули Варну в Болгарії; в 1614 р. переплили впоперек Чорне море, що було незвичайним досягом для невеликих козацьких кораблів, і зруйнували малоазійські міста Синоп і Трапезунт; в 1615 р. спалили передмістя Константинополя, а в гирлі Дунаю розбили турецький флот і взяли в полон турецького генерала; в 1616 р. здобули Кафу, головний торг невільниками, і визволили багато бранців. Ці сміливі походи викликали нечуваний переполох у землях турецької держави — навіть султан, казали, готувався втікати із Стамбула, лякаючися козацьких наскоків.

Ці успіхи вплинули на зріст козаччини на волості. Збільшилася кількість "непослушних", що звали себе козаками, не визнавали польської адміністрації і вибирали собі свою старшину на запорізький лад, У пограничних містечках і селах ці "непослушні" творили більшість населення, наприклад, у Канові було 960 міщан і 1.300 козаків, у Корсуні — 200 міщан і 1.300 "непослушних" і т. д. (1616). Козаки жили в своєму середовищі, під виборною старшиною, ігноруючи всяку польську владу: "ані магістратів по містах, ані старостів, ані гетьманів не слухають, самі собі права встановляють, урядовців та інших старших не визнають,— в державі другу державу заводять". Це була грізна сила, що повстала проти шляхетського світу.

Польський уряд намагався знайти засоби, щоб приборкати козаччину. Королівські комісії під проводом магнатів з Наддніпрянщини почали переговори з гетьманом Сагайдачним.

Сагайдачний*. Петро Конашевич-Сагайдачний, з походження шляхтич з-під Самбору в Галичині, вчився в Острозькій академії, пристав до Запорізького Війська, брав участь у походах на Молдавію

163

і Лівонію, слави зажив морськими походами, особливо здобуттям Кафи, врешті став гетьманом (1616---1622). Запорізьке Військо під його проводом увійшло в новий період розвитку .Сагайдачний провів основну реформу війська: партизанські ватаги перетворив у регулярне військо. Він усунув із війська своєвільні елементи і завів сувору дисципліну. Мабуть, за його гетьманства введено сувору заборону пити горілку під час морських походів. Порядок у війську утримував гострими засобами: "щедро лив їх кров". У переговорах з поляками Сагайдачний виявився передбачливим політиком. Він здобув собі довір'я уряду тим, що не допускав козаччини до занадто гострих виступів проти шляхти; він погоджувався також на різні другорядні поступки, але зате твердо обороняв самостійність Запорізького Війська. Передусім не дозволив зменшити число війська і завести реєстр. Він утворив велику козацьку армію, що мала кільканадцять тисяч добірних вояків, а могла дійти до сорока тисяч. Це військо в більшості перебувало в містечках і селах, головно в королівщинах, і складалося з осілого хліборобського люду. Козаччина перетворилась в окремий стан, що зайняв важливе місце серед населення.

Найбільшим ділом Сагайдачного було поєднання козацької політики з стремліннями української інтелігенції. Сагайдачний, як мало хто з його сучасників, поєднував у своїй особі тенденції двох найактивніших груп українського громадянства — козаччини і міщансько-духовної інтелігенції. Як вихованець острозької школи, він у самому джерелі пізнав задуми тогочасних організаторів української культури, а пізніше ввійшов у тісний зв'язок з гуртом київських освітніх діячів. Щоб піднести значення київського братства, він вписався в його члени разом з цілим Запорізьким Військом, і так узяв цей культурний центр під свій протекторат. Врешті в 1620 р. під опікою Запорізького Війська була висвячена нова православна ієрархія. Так разом, в одному фронті, стало міщанство, духовенство і козаччина; стремління, що йшли досі розірвано, поплили єдиним, спільним річищем.

Союз козаччини з інтелігенцією скріпив обидві сторони. Міщанство і духовенство відчули за собою підпору мілітарної сили і могли далеко сміливіше і енергійніше проводити свої плани — це збільшило їх активність. З другого боку, козаччина вийшла поза тісне коло своїх класових інтересів і в свою програму включила загальнонаціональні справи — оборону церкви і культури. Нововисвячені владики в своєму маніфесті з 1621 р. привітали Запорізьке Військо словами найвищого признання, називаючи козаків наступниками давнього князівського лицарства: "Це ж бо те плем'я славного народу руського, з насіння Яфетового*, що воювало грецьке цісарство Чорним морем і суходолом. Це з того покоління військо, що за Олега*, монарха руського, в своїх моноксилах по морю і по землі плавало і Константинополь штурмувало. Це ж вони за Володимира*, монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Ілірік*. Це ж їх предки разом з Володимиром хрестились, віру християнську від константинопольської церкви приймали". Це зв'язання Запорізького Війська з традиціями князівської епохи, з "старою Руссю", незвичайно підняло авторитет Запоріжжя і дало йому провідне місце в національному житті.

164

 

131.gif (6957 bytes)

П. Сагайдачний, гетьман українського козацтва

132.gif (7715 bytes)

П. Доршенко,   гетьман Правобережної України

В зовнішній політиці Сагайдачний намагався запевнити Запорізькому Військові повну свободу рухів. Він дбав про добрі взаємини з Польщею, але оскільки вони не шкодили інтересам козаччини. В 1618 р. з кільканадцятьма тисячами козаків він ходив у похід на Московщину, на допомогу полякам, здобув кілька замків (Єлец, Михайлів), брав участь в облозі Москви; але вже в 1620 р. вислав, без відома польського уряду, посольство до царя Михайла*, пропонуючи прихильні зв'язки. Головний фронт Запорізькою Війська він звертав проти татар і турків; сам був членом ордену "Християнської міліції" і боротьбу з мусульманським світом уважав за головне завдання козаччини. В 1620 р. турки розбили під Цецорою гетьмана Жолкєвського*; поразку поляків український літопис приписував гордості гетьмана, що не закликав козаків на допомогу: "Не хочу я з Грицями воювати, нехай ідуть до ріллі або свині пасти". Коли султан Осман* рушив на Польщу, Жигмонт III* був примушений просити козацької допомоги. Тоді Сагайдачний поставив як умову визнання новопоставлених владик, і король, хоч і неохоче, погодився на те. В боях під Хотином 1621 р. головні удари турків були скеровані на козацький табір, і козаки своєю обороною та атаками здобули собі велику славу в усій Європі — панегіристи порівнювали їх з спартанцями, що обороняли Термопіли від персів. Але, хоч козацьке військо захистило Польщу від крайньої небезпеки, за свої заслуги козаччина не дістала ніякої нагороди — не забезпечено навіть воєнних інвалідів, а мировою угодою з Туреччиною Польща зобов'язалася взяти козаків у гострий режим і не дозволяти морських походів. Сам Сагайдачний помер 1622 р.

165

Спроби компромісу. Після смерті Сагайдачного в українській політиці почався час довголітніх хвилювань. І в Запорізькім Війську, і серед міщансько-духовної інтелігенції змагалися дві течії — компромісова та радикальна. Наступники Сагайдачного на гетьманстві, Олифер Голуб* (1622—1623) і Михайло Дорошенко* (1623—1625), його близькі товариші, виховані в дусі політичного реалізму, знали силу Польщі і вважали небезпечним доводити до боротьби зі шляхтою. Вони не втрачали надії, що зможуть довести до компромісу, і намагались утримувати — принаймні назверх — порозуміння з урядом. Підтримувала їх заможніша частина козаччини, що мала вже значні земельні маєтності і потребувала миру для розвитку свого господарства. Серед міщанства і української шляхти, перевтомленої релігійною боротьбою, також зростали мирні настрої.

Але проти компромісової політики верхів заявлялися широкі маси козацтва, підтримані селянством. Тисячі учасників хотинського походу, здемобілізовані після війни, опинилися без усякого забезпечення і заробітку. Частина їх подалася на Запоріжжя, на степові промисли, частина на Дін, але більшість залишилася по містечках і селах, збільшуючи число "непослушних". Ці козацькі маси не довіряли ніяким переговорам з урядом, не хотіли визнавати шляхетської влади і поривались на різні воєнні виступи, шукаючи виходу зі свого становища. Отож частина запорожців ходила на Крим допомагати одному з ханів у боротьбі з іншою партією; інша частина готувалася вести на султанський престіл претендента Яхію, але найбільші козацькі сили зайнялися морськими походами, рік-у-рік нападаючи на передмістя Константинополя. Ці наскоки викликали в Туреччині небувалий перестрах: "Чутка про чотири чайки на Чорному морі лякає турків більше, ніж чума в Мореї"*. Польський уряд, боячися війни з Туреччиною, намагався стримати ці походи, вказуючи на мирові зобов'язання, але козаки відповідали: "Мир склав король, не ми!" На опозиційний настрій мас впливала також релігійна боротьба, що саме тоді дійшла найбільшого напруження. Прихильники компромісу серед козаччини втратили вплив, а до слова прийшли радикальні елементи. Король у своїй інструкції для соймиків так змалював становище в Україні: "Домашня своєволя бере гору і так завзялася, що і самим нам тяжка, і з сильними сусідами нас розсварює: забувши зовсім віру і підданство, вони уладили собі окрему державу. Наступають на життя і майно невинних людей. Вся Україна їх слухає. Шляхтич у домі своїм невільний. По містах і по містечках королівських уся управа, вся влада в руках козаків: захоплюють собі судівництво, закони видають".

Війни з Польщею, В 1625 р. почалася війна. Із Запоріжжя вирушив новий гетьман Марко Жмайло* з січовим військом і артилерією. До головних боїв дійшло під Криловом і над Куруковим озером, над Дніпром. Козаки виявили незвичайну вмілість оборонятися в таборі серед шанців, так що польські війська не могли здобути їхніх позицій. Але до більшої офензивної акції запорожці не були готові. Так дійшло до переговорів, в яких знову провід узяла поміркована течія під проводом Михайла Дорошенка і довела до миру. Польський уряд погодився взяти на державну плату 6 000 реєстрового війська,

166

до якого ввійшли заможніші козаки,— але решта козацтва мала залишити військо і вернутися під владу польської адміністрації. Так угодова партія здобула собі привілеї коштом козацьких мас.

Серед козаччини позначився тепер ще гостріше поділ на дві групи. Заможніша частина козаків творила тепер реєстрове військо, яке стояло полками по головніших містечках (Чигирин, Черкаси, Канів, Корсунь, Біла Церква, Переяслав). Ці городові козаки були під контролею польської влади і корилися її наказам, щоб утримати свої "вольності". Другий табір творили "випищики", козаки, виписані з реєстру, яким відмовлено козацьких прав; вони або мусили піддатися панам, або шукати собі захисту там, де панська влада їх не могла досягнути. Ці "своєвільні" козаки опанували Запоріжжя і тут намагались утворити головний центр козаччини, незалежний від Польщі. Не рахуючися зовсім з польською політикою, вони входили у зв'язки з донським військом, з Московщиною, з західними державами, що присилали своїх агентів в Україну,— а головне вістря звернули проти татар і турків. Ця самостійницька течія захоплювала деколи і реєстрових козаків, і навіть гетьман Михайло Дорошенко (1625— 1628), що мав бути сторожем козацької лояльності, водив козаків на Крим і на полі бою наложив головою. Одночасно відбувалися великі походи на Чорне море. Радикальна козацька група не поривала також зв'язків з міщанством та духовенством і підтримувала непримиренні течії проти прихильників компромісу.

Бачачи, що козацька небезпека наростає наново, польський уряд намагався за допомогою реєстрового війська опанувати Запоріжжя. Але запорожці випередили ці плани, обрали гетьманом уславленого морськими походами Тараса Федоровича* і з артилерією рушили 1630 р. на "волость". Більшість реєстрових козаків пристала до повстання, а проти шляхти піднялися маси селянства. Головні бої мали місце під Переяславом, де повстанці укріпилися в сильному таборі, успішно атакували польське військо і здобули частину польської артилерії. Польський гетьман Конєцпольський, що відгрожувався "цей пожар кров'ю хлопства загасити", мусів піти на переговори і погодився збільшити реєстрове військо на 8 000; доповнення реєстру мала перевести комісія, складена з реєстрових і повстанців.

Переяславське перемир'я знову не вирішило козацької справи:

користь з війни одержала невелика частина повстанчої старшини, а широкі маси залишились незаспокоєні. Прірва між реєстровим військом і запорожцями не зменшилася, а зросла. Реєстрові козаки попали ще в більшу залежність від шляхетсько-магнатських впливів і почали принатурюватись до вимог польського устрою, їх стремління йшли до того, щоб збільшувати свої привілеї і своє соціальне становище зрівняти зі шляхтою. Новий гетьман Іван Кулага-Петражицький* домагався навіть від польського сойму, щоб козаків, як лицарських людей, допущено до вибору короля (1632). Компромісові настрої, що запанували тоді серед вищого духовенства, мали також свій вплив на козацьку старшину.

З другого боку, на Запоріжжі, що скупчувало маси свободолюбного населення, дедалі відкритіше проявлялися самостійницькі течії. Сприяли їм зв'язки з західними державами. Це був час розпалу трид-

167

цятилітньої війни, коли Європа була поділена на два ворожі табори — католицький та протестантський і кожна сторона шукала собі союзників. Козацькі виступи проти Польщі і походи на Чорне море звернули увагу Заходу на Україну. З одного боку австрійські агенти намагалися притягнути козаків до цісарських військ, і немало козацьких відділів брало участь у боях в Німеччині. Не менше зацікавлення Україною виявляла протестантська коаліція. Так Густав Адольф* вислав своїх послів на Запоріжжя, шукаючи порозуміння з "благородними і вольними лицарями — володарями Дніпра і Чорного моря". Появилися також французькі висланики. Особливо уважно слідкували за подіями в Україні представники західних держав, що перебували в Константинополі. Голландський посол, Корнеліс Гага, разом з патріархом Кирилом Лукарісом* і семигородськими послами дискутував питання, "чи нарід запоріжців, доведений до крайнього одчаю переслідуваннями, може добутися з-під влади і панування поляків, визнати протекцію сусідів і прийняти форму республіки". Західні дипломати передбачали вже можливість створення козацької держави.

Запоріжжя почало боротьбу наново. В 1635 р. Іван Судима*, вертаючися з морського походу, зруйнував польську фортецю Кодак, коло дніпрових порогів, що мала перепиняти шлях на Запоріжжя. Коли поляки почали усувати радикальні елементи з реєстрового війська, 1637—1638 р. вибухло нове повстання, що охопило обидва боки Дніпра. Провід вело кілька талановитих полководців — Павло Михнович Бут*, організатор і політик, що гарячими закликами зумів приєднати до повстання маси селянства і ввійшов у зв'язки з Московщиною й татарами, Дмитро Гуня*, козацький стратег, що своїми воєнними операціями та укріпленнями здобув визнання навіть у ворога, Скидан*, Яцько Острянин* та ін. Бої йшли спершу на Правобережжі, але в битвах під Кумейками і Боровицею козацькі сили були розбиті; зате на Лівобережжі повстання тривало довго, і в бойових зустрічах під Голтвою, Лубнами, над Старцем повстанці виявили велике завзяття і впертість. Але поляки вжили всіх зусиль, щоб знищити козацький рух: "краще нехай кропива на тому місці росте, як зрада мала б множитися",— казав Конєцпольський. Терором, карами на смерть, грабуванням і паленням сіл польські війська нищили осередки повстання.

Польський сойм ухвалив нову ординацію для козаччини. Реєстрове військо втратило давню самоуправу: на його чолі мав стояти не вибраний гетьман, а польський комісар; так само полковники мали бути зі шляхти і для їх охорони служила прибічна гвардія з найманців. Реєстр зменшено до 6 000 і допущено до нього тільки тих, що не брали участі в повстанні. Міщанам і селянам заборонено зватися козаками і віддавати своїх доньок за козаків. На Запоріжжя вільно було переходити тільки за окремим пашпортом.

Так козаччина дійшла до критичного моменту — бути чи не бути. Польському панству могло видаватися, що вона вже остаточно розбита,— але Польща недооцінювала тієї потенціальної енергії, що була захована у збунтованих масах. Козаччина постала як колонізаційне явище, як прагнення селянських мас здобути собі нові життєві

168

простори в диких полях. У боротьбі з татарами, що замикали шлях до степів, вона перетворилась у військову організацію, осередком якої стала Січ. У запорізькій школі степові здобичники стали лицарським військом, що взяло собі за головну мету боротьбу з давнім ворогом України — татарами. Але соціальний і національний гніт з боку Польщі примусив запорожців піти на допомогу своєму громадянству. Дійшло до союзу козаччини з інтелігенцією і до козацьких воєн з Польщею. Та боротьба на два фронти була затяжка для нерозвиненої ще козацької організації, і в боях зі шляхтою козаки підлягли. Але, хоч і розбиті, вони не залишили своїх прагнень, а тільки принишкли, чекаючи кращих обставин для нового виступу.

 

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...