пошук:  

>> Крипякевич І.П.: Історія України / 1_4.html

Текст-індекс >>

Авторська сторінка
Опублікував:  vesna

 

 

II. Руїна

Іван Виговський*. Смерть Богдана Хмельницького потрясла будоу Української Держави. Відразу виринув ряд важливих політичнх проблем, що вимагали негайного вирішення. Чи Україна буде самостійною державою, чи приєднається до котрогось із сусідів? Чи державна територія має обіймати всі українські землі, чи тільки Наддніп-

186

151.gif (5894 bytes)

Ю. Хмельницький, гетьман України

152.gif (5898 bytes)

І. Виговський, гетьман України

рянщину? Чи гетьманство залишиться в роді Хмельницького, чи знову стане виборним? Чи держава буде спиратися тільки на старшину і шляхту, чи матимуть слово також народні маси? Всі ці питання існували також і раніше, але старий гетьман умів поладнувати їх своїм авторитетом, так що з цього не виростали поважніші труднощі. Але коли не стало сильної руки Хмельницького, ці справи вийшли на поверхню життя і поставили український уряд у дуже важке становище.

Насамперед постала криза в проводі — усунення з гетьманства Юрія Хмельницького. Ідея спадщинної монархії була свіжа і не набула собі ще популярності в широких масах. Протидіяв їй січовий устрій, в якому вибір гетьмана був атрибутом ради. Прихильниками спадщинного гетьманства були тільки найближчі приятелі родини Хмельницьких і деякі далекозорі одиниці, які передбачали внутрішнє замішання, що мусило прийти при елекційній системі. Може передсмертний заповіт старого гетьмана знайшов би загальне признання, якби Юрій Хмельницький був визначною індивідуальністю і якби була надія, що він стане продовжувати велике володіння батька: але поки що це був недосвідчений юнак, що ніяк не міг керувати державним кораблем серед розбурханих хвиль, які почали на нього бити.

Козацька старшина, рахуючися з важкими обставинами, віддала гетьманську булаву досвідченому співробітникові Богдана Хмельницького, Іванові Виговському (1657—1659). Він походив із шляхетського роду, з Київщини, замолоду вчився в київській академії, пізніше служив у польськім війську, врешті пішов на адміністраційну посаду в луцькому старостві. В 1648 р. брав участь у поході проти козаків,

187

у бою на Жовтих Водах попав у татарський полон, але Хмельницький викупив його і притягнув до української служби,— доручив йому вести писарство. Виговський зорганізував гетьманську канцелярію, дібрав талановитих співробітників і виховав ціле покоління канцеляристів та дипломатів. Незначний раніше уряд писаря набув тепер першорядного значення: сходилися в ньому всі нитки внутрішньої та закордонної політики. При боці Богдана Хмельницького Виговський відбув майже всі походи і вів усі переговори з Польщею, Московщиною, Швецією, Кримом та іншими державами. Він був правою рукою, дорадником і заступником старого гетьмана. Мав сильний вплив на Хмельницького, не раз гамував його надто гострі виступи і був посередником між ним та старшиною. При генеральному писарі витворилась його партія, зв'язана з ним становими інтересами та ідеологією — вона підняла його на становище гетьмана.

Державна програма. Виговський у головних лініях своєї політики ішов слідами Богдана Хмельницького. Він же сам був співтворцем великих планів свого попередника. Основне прагнення його було запевнити Україні повну самостійність. Це він висловив у переговорах із Швецією: "визнати й оголосити Запорізьке Військо з підвладними йому провінціями за вільний і нікому не підданий нарід". Україна повинна була стати такою незалежною державою, як Нідерланди або Швайцарія,— дві республіки, яким за вестфальським миром* остаточно загарантовано самостійність. При козацькій державі він бажав утримати всі українські землі, аж до Вісли і кордонів Пруссії,— а особливо всі ті території, що під кінець гетьманства Хмельницького прийняли протекторат Запорізького Війська, як Волинь, Полісся, Біла Русь.

В закордонній політиці Виговський бажав утримати приязні зв'язки з усіма сусідніми державами, не допускаючи ні одної до особливої переваги. Він уявляв собі, що може виникнути система рівноваги серед держав Східної Європи, яка забезпечить Україні її незалежність. В цьому напрямі ішли його дипломатичні заходи.

Отже, в жовтні 1657 р. він уклав союз із Швецією, підготовлений ще за Хмельницького. Союз мав оборонний характер: обидві сторони забезпечували собі допомогу на випадок ворожого нападу, мали повідомляти одна одну про плани ворогів і зобов'язувалися приступати до миру тільки за спільним порозумінням. Далі українці поставили такі домагання: Швеція мала визнати Україну вільною державою і обороняти її свободу; Українська Держава мала сягати до Вісли та через Білорусь до Березини і прусського кордону; обидві країни мають право вільної торгівлі через Пруссію; Україна має право наймати військо і офіцерів у шведських провінціях, спроваджувати ремісників і механіків, набувати зброю та амуніцію.

В той же час Виговський відновив союз із Кримом, що був зірваний відтоді, коли Україна ввійшла у зв'язки з Московщиною; татари знову стали союзниками українців. Нав'язано також персговори з Польщею, що почала відживати після шведського нападу і вживала заходів, щоб приєднати собі Україну. Поки що обидві сторони відділилися нейтральною смугою, яка займала край між Случем і Горинню.

188

Московщина. Ці дипломатичні пересправи зміцнили становище

України на міжнародному полі і запевнили їй більшу самостійність супроти Московщини. Виговський не хотів розривати союзу з Москвою, але замість дотеперішньої васальної залежності хотів провести союз рівного з рівним. "Нехай Великоросія буде Великоросією, Україна Україною — ми є військо непереможне",— сказав він московському послові, як той виступив з теорією, що Україна — це "гілля, відламане від природного кореня Великоросії". Виговський жадав, щоб Москва не втручалась у внутрішні справи України — у військо, фінанси, суспільний устрій, щоб воєводи в українських містах не узурпували собі цивільної влади. Він домагався, щоб московський уряд визнавав гетьмана одиноким репрезентантом Української Держави, щоб усі справи присилано на його руки, щоб Москва поза його плечима не вела переговорів із старшинами, духовенством чи Запоржжям. Але в Москві вже напередодні смерті Богдана Хмельницького ухвалено було повести гостріший курс щодо України. Коли ж Виговський став гетьманом, московський уряд вирішив використати цей момент для проведення нових планів. Москва не відразу визнала його гетьманство — довго зволікала, щоб вимогти від нього поступок. Отже, домагалася, щоб московських воєвод допустили, окрім Києва, також до Чернігова, Ніжина, Переяслава та інших міст, де вони мали побудувати замки для своїх залог; населення при замках мало підлягати воєводському присудові. На утримання московських військ мали йти деякі міські доходи. Московський уряд вимагав також, щоб українські війська залишили ту частину Білої Русі, що прийняла козацький протекторат. Щоб добитися цих поступок, вислано в Україну московське військо під проводом князя Ромодановського. Врешті московський уряд почав використовувати для себе соціальну боротьбу, що позначалась в Україні.

Соціальні справи. Виговський повів внутрішню політику іншим шляхом, як Хмельницький. Старий гетьман дбав за те, щоб утримати соціальну рівновагу: притягав до державної будови народні маси, але не дозволяв їм на анархічні виступи, протегував козацьку старшину, але гальмував її панські стремління. Виговський був того переконання, що "чернь" відіграла вже свою роль, і державну організацію думав оперти на вищі класи — на козацьку старшину та шляхту. Козацька старшина стала вже відмежовуватись від решти козацтва в окремий клас, намагалася скупчити в своїх руках велике землеволодіння та піддати під свою владу селян і дрібних козаків. Виговський не спиняв цього зросту старшини, а намагався скріпити її шляхетськими елементами, що були ще доволі сильні, особливо на західних землях; шляхта разом з заможним козацтвом мала утворити новий клас, на який могла спиратися держава.

Ця політика Виговського привела до вибуху соціальної боротьби. Старшина, не відчуваючи ніякого стриму з боку гетьмана, почала сильніше пригнітати нарід, заводячи давні чинші та данини і притягаючи селян до панщини. Народні маси відповіли на це повстанням. Головним тереном народного руху була Полтавщина, країна заможна і добре загосподарена, де на свіжо сколонізованих землях нарід почував себе вільним і незалежним. Коли ж тут "нові пани" почали гнобити

189

"поспільство",— відразу спалахнув грізний селянський рух, почалися напади на панські двори, на міщан і купців. Гасла, що їх виголошували повстанці, були: повернути черні так звані козацькі вольності — право вільно варити горілку, вести лови і рибальство, вільно переходити на Запоріжжя, також вибирати гетьмана "чорною радою".

Цей народний рух використали незадоволені з-поміж старшини, що неприхильно ставилися до Виговського і хотіли усунути його з гетьманства,— головно полтавський полковник Мартин Пушкар* і запорізький кошовий Яків Барабаш*. Вони зорганізували до 40 тисяч війська; особливого розголосу набули собі селянські ватаги "дейнеків" (дейнека—дрючок), слабо озброєні, але дуже завзяті.

Виговський спершу шукав порозуміння з опозицією, а далі почав уживати гостріших засобів — замкнув Полтавщину і Запоріжжя військовою блокадою, не допускаючи туди зброї та харчів. Але повстанці не хотіли миритися, і тоді почалась війна. У першому наступі Виговському не пощастило, але він зібрав більші сили, заатакував Полтаву і остаточно розбив збунтовані полки. Пушкар поляг у бою (червень 1658). Ця братня боротьба коштувала Україні до 50 тисяч жертв у людях — кільканадцять тисяч полягло в бою, а татари, що прийшли Виговському на допомогу, вивели з Лівобережжя багато ясиру.

Московщина намагалася використати цю домашню війну для своєї політики. Московські агенти поширювали гасла, що треба обмежити владу гетьмана і старшини, завести по містах московські залоги та піддати Україну безпосередньо під царську руку. Московський уряд провадив таємні переговори з Пушкарем і Барабашем, нацьковуючи їх до повстання. Але перемога під Полтавою піднесла авторитет Виговського, і він почував себе на силі протиставитися Москві.

Закордонна політика. Політична думка в Україні проходила тоді час великого піднесення. Широкі політичні плани з останніх років життя Хмельницького продовжувано з новою енергією. Великий вплив на Виговського мав Юрій Немирич*, шляхтич визначного роду, освічена людина, що довго проживав у Голландії, Англії та Франції, пробував сили в літературі і віддавався дипломатії; спершу аріянин, він пізніше повернувся до православної віри своїх батьків, приїхав до Чигирина і вступив до Запорізького Війська. Він добре орієнтувався в міжнародних відносинах і в Україні підтримував "єретичні думки" (як висловлювалися поляки) про вільну Українську Державу, про "Руське Князівство", що мало існувати під гарантією сусідніх держав.

Новим кроком на цьому шляху мало бути нав'язання ближчих зв'язків з Польщею. Серед польських політиків уперше почав пробиватися погляд, що українську державність треба в якійсь формі визнати. Познанський воєвода Ян Лещинський* писав у своєму меморіалі: "Що досі з ними не прийшло до згоди, не козаки, а ми винні, бо дивилися на них згорда, не як на людей — не то що як на нерівних нам, але не вважаючи їх за людей! Та Бог показав, що це такі ж люди, як і інші, покарав нашу пиху, і тепер вони варті великої пошани — що так завзято стояли за свої вільності, що годилися радше погинути, ніж жити без свободи. Ми стали нижчими від них, бо вони билися за

190

свободу, а ми за своє безсиле панування... Справді, треба їх визнати за націю, а не за партію; даймо вже їм спокій і ніяким штучним та неприродним способом не викликаймо інтриг і не розбиваймо їх. Нехай буде з ними така унія, як литовська; нехай один нарід над другим не має ніяких окремих прав, бо тільки законно унормованими відносинами держаться держави, а вивищення одного народу над другим приносить розлад".

Насправді це були погляди невеликого гурту поміркованих одиниць. Шляхетське громадянство не хотіло забути давнього панування над Україною і, щоб тільки приєднати собі козаків, не жалувало приманливих обіцянок. Виговський погоджувався на поновлення зв'язків із Польщею, але під умовою, що Польща визнає Руське Князівство як окрему державу, як "незалежного союзника".

Гадяцький договір. Але становище України почало погіршуватися. Московська армія стояла на кордоні, а приборкана опозиція почала знову підносити голову. Татари, хоч були в союзі з Україною, підтримували польську політику. В цій ситуації Виговський був примушений іти на поступки. Так 16 вересня 1658 р. під Гадячем укладено з Польщею договір.

Зміст його був такий: воєвідства київське, брацлавське і чернігівське мали творити одну цілість, що входила до складу литовськопольської держави з своєю автономією. Начальну владу мав гетьман;

йому належало командування всіма військовими силами; він мав також держати уряд київського воєводи і бути першим сенатором на Наддніпрянщині. Далі утворено для Наддніпрянщини нові уряди канцлера, маршала та підскарбія і вищий судовий трибунал. В Києві або іншому місті мали утворити карбівню для вибивання грошей. Відновлено уряди воєвод і каштелянів; ці уряди в київському воєвідстві мала діставати шляхта грецької віри, в двох інших воєвідствах — на переміну православі і католики. Українське військо мало складатися з ЗО тисяч козаків і 10 тисяч найманих вояків. Польським військам не вільно було входити на Наддніпрянщину,— коли ж вони з'являлися як допомога, то мали стояти під владою гетьмана. Про законодавчу владу не сказано нічого; вибір кандидатів на гетьмана мали проводити спільно всі стани (козаки, шляхта, духовенство). Козакам забезпечено давні соціальні права. На пропозицію гетьмана з кожного полку по сто козаків могли дістати шляхетство. Повернено всі права православної церкви не тільки на Наддніпрянщині, але всюди, "як далеко мова руського народу сягає" — а саме, прилюдне виконування обрядів, закладання нових церков, зворот забраних. Духовенство мало підлягати тільки духовному присудові, а не світській владі або панам. Православні міщани без перешкоди діставали уряди по містах. Уніатська церква залишалася, але не дозволено було поширювати її в нових місцях. Латинська церква мала рівноправність. Київська академія дістала такі самі права, які мала краківська, але з застереженням, що не буде професорів і студентів аріян, кальвіністів і лютеран; другу академію мали заснувати в іншому місті України; в місцях осідків цих академій не можна було засновувати інших (тобто польських) шкіл. Середні школи і друкарні могли існувати всюди.

191

Гадяцький договір був тільки новим, виправленим виданням зборівської угоди. Польські політики подбали про те, щоб різні другорядні справи формулювати так, щоб вони притягали українське громадянство: так владу гетьмана підвищено тим, що він мав носити титул київського воєводи і входити до сенату, генеральній старшині надано значніші назви канцлера, маршала тощо, козацькі "вольності" перераховано повністю за бажаннями козаків. Але в принципіальних справах Польща виявила давню непоступливість. Українці домагалися, щоб утворене було окреме Велике Князівство Руське — на зразок Великого князівства Литовського, щоб у склад його входили також західні українські землі — воєвідства волинське, подільське, руське та белзьке і пінський та мстиславський повіти; щоб воєводами і каштелянами були тільки православні; щоб козацького війська було 60 тисяч, окрім найманого. Але всі ті домагання поляки відкинули — не погодилися на державну рівноправність України, а дали тільки автономію, і то лише для самої Наддніпрянщини, усуваючи все те, що нагадувало б українську державність. Помітне було також те, що на Наддніпрянщину відкрито широко двері для шляхти:

вже не самі козаки мали вести справи України, а спільно зі шляхтою і під керівництвом польської держави. Так гадяцький договір у самій своїй основі не міг вдовольнити українських державників; це була тільки хвилинна комбінація, що не могла розраховувати на довговічність.

Війна з Московщиною. Виговський поспішав з укладанням угоди з Польщею, щоб мати вільну руку супроти Московщини. Розраховуючи на татарську і польську допомогу, він вирішив розірвати зв'язки з Москвою. Окремим маніфестом, в урочистій формі він вияснив причини війни: "Ми, все Військо Запорізьке, заявляємо і свідчимо перед Богом і всім світом цією нашою невинною і чистою маніфестацією, що великі війни, ведені з Польщею, не мали іншої мети, як оборону святої церкви і прадідної свободи, якої любов'ю ми держимося... Приватні наші справи, порівнюючи до прилюдних і Божих, держали ми завсіди далеко... І тому союзів, укладених з татарами, з королевою шведською, а згодом з найяснішим королем Густавом, ми завсіди дотримували, заховували їх непорушеними і додержували їм вірності. Навіть Польщі не дали ми ніколи причини порушити пакти... І не з іншої причини прийняли ми протекторат великого князя московського, як тільки щоб нашу свободу, здобуту за Божою допомогою і освячену проливом крові, могти зберегти, а після смерті передати нашим нащадкам. Але цар не виправдав надій України, не давав їй допомоги проти ворогів, умовлявся з Польщею про поневолення козаків, наказав ставити фортецю в Києві, щоб держати нарід в ярмі;

царські воєводи відмовляли гетьманові почестей, підтримували бунти, нищили край, фальшиво інформували царя про події в Україні. Та зрада підступної Москви слідна в усьому: вона готує нам ярмо — насамперед домашньою, громадянською війною, тобто нашою власною зброєю, без ніякої нашої вини. Все те ми виявили для нашої невинності, а тепер примушені підняти законну оборону та вдатися до сусідів з проханням про допомогу для своєї свободи. Не в нас лежить причина війни, що розгорілася..."

192

Війна розпочалася в половині серпня 1658 р. Виговський, окрім козацьких і найманих військ, мав татарську орду і невеликий відділ поляків. Свої сили він Поділив на дві частини. Один корпус під проводом Данила Виговського* пішов на Київ, щоб вибити звідти московську залогу; з облягаючими полками мав співдіяти з самого міста київський полковник Павло Хмельницький*; але воєвода Шереметьєв вчасно дізнався про наступ, вийшов проти козаків і погромив їх під Києвом. Сам гетьман, разом з татарами, пішов на Лівобережжя проти воєводи Ромодановського, що стояв на кордоні.

Московський уряд налякався виступу Виговського і пробував почати переговори. Погоджувався забрати з українських міст московські залоги, визнати умови гадяцького договору, надати Виговському становище київського воєводи, а старшині забезпечити землі і всякі свободи.

Конотоп. Але одночасно вислано в Україну нове військо під проводом князя Трубецького. Він почав наступ на Конотоп, де стояла сильна українська залога під рукою ніжинського полковника Григорія Гуляницького*. Козаки хоробро оборонялися тут 70 днів. Виговський із своїм військом прийшов на відсіч і під Конотопом 8 липня 1659 р. в завзятому бою розбив московські сили. Козацька піхота вогнем із рушниць знищила ворожу кінноту.

Ця невдача викликала в Московщині велике пригноблення. Після довгих років воєнних перемог московська армія вперше зазнала такої сильної поразки. Переполох був такий великий, що цар наказав укріплювати Москву новими фортифікаціями: боялися, що українські війська готові піти на столицю. Були чутки, що царський двір вибирається далеко на схід, за Волгу. Татари, союзники Виговського, з насміхом говорили московським послам: "Ваш цар хоче запанувати над запорізькими козаками; польський король також хотів панувати над ними, але й своє королівство потім віддав — те саме буде і з московським царством, загине через козаків". Бій під Конотопом, здавалося, вирішив війну на користь України.

Занепад Виговського. Але Виговський не зміг використати своєї перемоги. Проти нього виступила опозиція, яку за допомогою московських воєвід зорганізував полковник Іван Безпалий*. Виговському закидали, що він наново заводить польську владу: велике невдоволення спричинила поява польських військ, що грабували населення. Почалося народне повстання проти панів; жертвою його впав також Юрій Немирич, якого вбили селяни коло Ніжина. Прийшли знову страхіття громадянської війни: "Одно містечко воює проти другого, син проти батьки" багько проти сина —страшне тут твориться вивілонське замішання",— писав очевидець. Використала це Москва. Трубецькой зібрав знову свої полки і ввійшов на Лівобережжя, займаючи місто за містом і приводячи всіх до присяги на вірність цареві. Вигоський відступив на Правобережжя, пробував ще обороняти свою політику, але вже не здобув популярності і в жовтні 1659 р. зрікся булави.

Політика Виговського виявила ряд помилок. Передусім хибними виявилися його соціальні погляди. Він занадто довіряв силам козацької верхівки, а зокрема скозаченої шляхти" думаючи, що вона може стати певною основою держави, що, спираючися на неї, можна

193

буде також, утримати в послусі народні маси і протиставитися наступові сусідів. Тим часом ця старшинсько-шляхетська верства показалася ще неодноцільною і хиткою в своїх виступах,— в моменти успіху трималася бадьоро, але, як приходили невдачі, тратила свою політичну орієнтацію. З другого боку, Виговський недооцінював сили селянсько-козацької маси — як творчі сили, так і руїнницькі, не хотів притягати народу до державної будови, а уявляв собі, що можна буде утримати його в покірливості самими адміністраціяними засобами. Він не зумів вийти на становище володаря, однаково справедливого для всіх, як це робив Богдан Хмельницький, а занадто гостро ставав по стороні панівної верстви і тим дратував і обурював козацтво та селянство, що жило недавніми традиціями боротьби за соціальну волю.

Із соціальних поглядів Виговського вийшла друга його помилка. Бажаючи створити аристократичну державу, Виговський за зразок собі брав польську Річ Посполиту — це наближало його до польських шляхетських кіл і до польської політики взагалі. Хоч він щиро стояв на позиціях незалежності Української Держави, а проте залишався прихильником близьких зв'язків з Польщею. Немов нічого не навчив його десятилітній досвід боротьби за визволення. Зустрівши гурт поляків, що прихильніше ставилися до української справи, а може тільки удавали прихильність, готовий був іти з ними на порозуміння та союз. Єднаючися з Польщею, Виговський знехтував здобутки національної революції, що знайшли свій вислів у козацькім устрої,— він намагався змінити йото і створити -шляхетську Україну,— на зразок шляхетської Польщі. Це ввело його в конфлікт не тільки з народними масами, але і з старшиною, що в козацьких формах добачала найвищі цінності.

Виговський не був позбавлений прикмет володаря. Він умів репрезентувати гетьманську гідність, твердо і ясно ставив справу української державності, "Руського Князівства", гідно держався в переговорах з Московщиною і Польщею, не дозволяючи їм легковажити Україну. Він мав високо розвинене розуміння ладу: дбав про те, щоб державну організацію завершити і впорядкувати в різних ділянках, чи йшлося про адміністрацію та військо, чи про дипломатію — отже, викінчував те, що за Хмельницького було складене нашвидку, в загальних обрисах. Але Хмельницькому не дорівнював у справді володарській умілості — всі класи громадянства єднати до спільної праці і знайти правильний шлях у міжнародніх відносинах.

Старшина, що стояла на боці Виговського, і далі залишилась у проводі держави. Це були державники зі школи Богдана Хмельницького, що розуміли значення держави і були готові обороняти її існування. З рівним недовір'ям ставились і до Польщі, і до Московщини, але, навчені досвідом, не надавали своїм виступам яскравих форм, радше лавірували, як ішли пробоєм. "У них це найвища державна рація — не бути ані під королем, ані під царем; сподіваються здобути це, зводячи і лякаючи короля царем, царя королем",— писав сучасник.

Юрій Хмельницький*. Перший крок, який провела старшина, було передання гетьманської булави в руки Юрія Хмельницького

194

(1659—1663). Це був зручний крок, бо тільки чарівне ім'я Хмельницького могло з'єднати розбите громадянство знову під одним прапором. Але таке вирішення не давало забезпеки на довгий час, бо молодий Хмельницький не був спроможний самостійно вести управління, і за регентство мусила початися боротьба. Юрієві Хмельницькому не було ще тоді 20 років. "Маломовний, середньої освіти, рівний у поведінці, людина здержлива, що чим-небудь вдовольняється",— так характеризує його сучасник. Але в деяких випадках він виявляв упертість і завзяття. Головним його дорадником був генеральний осавул Іван Ковалевський*, давній управитель двору старого гетьмана; близько до Юрія стояв також прилуцький полковник Петро Дорошенко* і запорізький кошовий Іван Сірко*.

Після невдачі Виговського передусім треба було поладнати відносини з Московщиною. Супроти того, що московські війська опанували Лівобережжя та що козацькі маси вороже ставилися до Польщі,— Юрій Хмельницький, разом із старшиною, не бачили іншого виходу, як повернутися під царський протекторат. Вони стояли на основах договору з 1654 р., але бажали провести його ревізію і ввести нові пункти, що забезпечували б українську державність. Отже, намагалися забезпечити непорушність території: з повним зрозумінням обороняли приналежність до України північної Чернігівщини і частини Білої Русі, що бажала залишитися при Україні. Далі жадали, щоб московські воєводи не втручались у внутрішні відносини держави;

домагалися свободи дипломатичних зв'язків з іншими державами, участі України в мирових конференціях, зменшення числа воєвід і обмеження їх влади; врешті жадали, щоб цар і бояри гарантували договір своєю присягою.

Переяславський договір. Трубецькой, що з військом стояв над Дніпром, зажадав переговорів з самим гетьманом. Після довгих вагань Юрій Хмельницький погодився на це і з старшиною приїхав до Переяслава. Це рішення мало катастрофічні наслідки. Московські представники, як тільки дістали в свої руки гетьмана і найвизначніших старшин, не думали вже робити ніяких поступок, а безоглядно провели свої плани. За допомогою менш виробленої лівобережної старшини і під натиском черні стероризували гетьмана, так що він залишив усі свої домагання. "Я дві неділі був у Москві в'язнем; що хотіли, те й робили зі мною, не мав я до кого вдатися",— розказував пізніше Юрій Хмельницький.

Договір, прийнятий під таким терором у Переяславі 27 жовтня 1659 р., затвердив насамперед статті Богдана Хмельницького, але на основі тексту, який бояри самовільно змінили. Так московський воєвода мав бути не тільки в Києві, але і в Переяславі; гетьман мав обов'язок скласти цареві поклін у Москві; не вільно було входити в дипломатичні зв'язки з іншими державами; київський митрополит мав визнати зверхність московського патріарха. Далі встановлено нові статті. Раді не можна усувати гетьмана без дозволу царя; гетьман не може ані призначати, ані звільняти полковників без згоди ради. Гетьман не має права розпочинати ніякого походу без царського дозволу; за наказом царя гетьман має іти з усім військом, куди йому звелять. Козацькі залоги мали залишити Білу Русь.

195

Переяславський договір виявив, якими шляхами Москва бажає знищити українську державність. Ту саму лінію продовжувано далі. Поза плечима гетьмана московський уряд вів переговори з козацькими старшинами, містами і духовенством, роздавав землі, звільняв від податків; воєводи втручались у справи української адміністрації, стягали з України срібло, засипали край безвартісною мідяною монетою, московські залоги грабували населення. Гетьманська влада дедалі більше тратила своє значення.

Поділ України. В той час Московщина розпочала наново війну з Польщею, щоб остаточно вирішити довголітню боротьбу за українські землі. Але під Чудновом на Волині московські війська були розбиті, а Хмельницький, що їм допомагав, мусив погодитися на мир з Польщею на основі гадяцької умови (1660). Тоді він звернувся проти Москви і під Бужином над Дніпром переміг московське військо (1661). Він мав надію, що зможе під своєю булавою з'єднати цілу Україну. Але лівобічні полки виступили проти зв'язків з Польщею. Громадянська війна точилася далі, а московські, польські і татарські загони нищили Україну. Юрій Хмельницький утратив рештки впливу. "Гетьман утратив довір'я до війська, військо до гетьмана". На початку 1663 р. він зрікся гетьманства і постригся в ченці.

Для України було катастрофою, цю розбилися надії, які старшина покладала на молодого Хмельницького, що він не зміг згуртувати коло себе Запорізького Війська і всього громадянства. Після його відходу не було вже осередка, що міг би з'єднати розбиті групи. Чигиринський центр, що громадив у собі найбільший державний досвід, зберіг свій вплив тільки на Правобережжі, і то головно в колах старшини. Натомість на Лівобережжі виросли нові люди, що спиралися на місцеве населення і хотіли вести свою окрему політику. Одноцільне дотепер Запорізьке Військо розбилося на два табори, що йшли протилежними шляхами і почали взаємну боротьбу. На правобічних козаків намагалася здобути вплив Польща, лівобережні опинилися під гнітом Москви,— це ще більше загострювало відносини. Почався період громадянської війни — Руїна. Незгода пішла так далеко, що не можна було встановити спільного проводу: Правобережжя обрало одного гетьмана, Лівобережжя другого. Українська державність проходила важку кризу.

Тетеря*. На місце Юрія Хмельницького правобічні козаки обрали гетьманом Павла Тетерю (1663—1665). Він походив із київської шляхти, вчився в уніятських школах, опісля був судовим урядовцем у Володимирі. Під час повстання пристав до запорожців, здобув становище переяславського полковника і оженився з донькою Богдана Хмельницького. Це була людина талановита і зручна, але при тім на все готовий кар'єрист. Добачаючи користь із польської протекції, він уже під час переговорів за гадяцьку умову проводив польську лінію і немало спричинився до занепаду ідеї Руського Князівства, але тим придбав собі довір'я поляків і за їх допомогою здобув собі булаву. Хоч був співробітником двох найвизначніших гетьманів, сам проте не навчився шанувати гетьманської гідності і в покірливості до поляків ішов так далеко, що Україну звав польською провінцією, а короля "природним і власним паном".

196

161.gif (5909 bytes)

П.Тетеря, гетьман Правобережної України

162.gif (5920 bytes)

І. Брюховецький,   гетьман Лівобережної України

На Лівобережжі спершу наказним гетьманом став Яким Сомко*, з багатого міщанського роду, шурин Богдана Хмельницького. Він був представником заможної старшини, що бажала відокремитися від "черні" і утворити вищий, упривілейований стан. Він виступив з проектом, щоб козаків списати у військовий реєстр, а селян переписати окремо і не дозволити їм користуватися козацькими правами. Суперником Сомка був ніжинський полковник Василь Золотаренко, також заможна і амбітна людина. Для вибору гетьмана зібралася в червні 1663 р. під Ніжином "Чорна рада", де козаки, селяни і міщани мали рівний голос; чернь рішуче виступила проти старшини, покарала смертю Сомка і Золотаренка, а булаву віддала своєму кандидатові, запорізькому кошовому Іванові Брюховецькому (1663—1668).

Брюховецький*. Брюховецький був спершу "старшим слугою" нв дворі Богдана Хмельницького і тут набрався загального знання і вміння; бував також у посольствах; пізніше подався на Січ і там вибився на перше місце, як зручний демагог і промовець. Він з'єднав собі популярність тим, що виступав проти забагатілої старшини, заступався за бідний нарід і домагався широких прав для черні. Він умів промовляти до юрби, висловлювався гарною, образовою мовою. Про старшину він писав: "Вони хочуть бути гетьманами над Запорізьким Військом і заздрять нашій луговій саламасі: ми з ними заміняємося на їхню городову, нехай посмакують, яка солодка лугова саламаха..." Вороже і з ненавистю ставився він до Польщі,— цю нехіть він виніс, мабуть, із двору Хмельницького, а ствердив її завдяки знайомству з історією. Він писав так: "Ляцькій державі не належить-

197

ся панування на Русі, і не по правді Польща приписує собі дідицтво над Руссю, бо Русь мала свого дідичного монарха; а як через зрадливу допомогу, подану руським князям, ляхи заволоділи Малою Росією, так тепер через меч з ляцької неволі Русь вибилася і природному своєму монархові піддалася". Отже, за правного володаря України Брюховецький уважав царя. Незрозуміле було для нього стремління до власної держави; він заявляв себе прихильником підданства цареві без ніяких застережень. "Мене ні страх, ні ласка неприятеля, ні меч, ні вогонь від православного і єдиновірного монарха нашого розлучити і відділити не може..." Брюховецький і Тетеря — це два представники занепаду політичної думки, який принесла Руїна: ці кар'єристи закинули широкі державницькі плани, а вели нарід під чужу владу — один під царя, другий піц короля.

Між прихильниками польської та московської орієнтації прийшло до зудару. Року 1663 Тетеря схилив Яна Казимира, щоб він виправився на Лівобережжя і здобув собі землі, що перед повстанням належали до Польщі. Але польські війська не змогли зайняти ані Києва, ані Переяслава, а також інші міста боронилися завзято. Король, не вдіявши нічого, мусив вертатися за Дніпро. Шукаючи винних у невдачі, поляки розстріляли під Новгород-Сіверським полковника Івана Богуна (1664). Відступ польського війська дав гасло до народного повстання проти Польщі. Провід вели Іван Сірко, Василь Дрозд*, давній сотник з полку Нечая в Білій Русі, Іван Сербин*, колишній сербський капітан, що вступив до українського війска, Семен Височан, давній галицький повстанець, та ін. Всюди нищено польські відділи та польську шляхту, що повернулася на Наддніпрянщину. Поляки також жорстоко відплачували повстанцям; між іншими польський воєнний суд засудив на смерть Івана Виговського, якого підозрівали, що він взяв участь в організації повстання. Тетеря співдіяв з поляками, але не був спроможний стримати народний рух; зневажуваний усіма, він склав булаву і виїхав до Польщі (1665).

Договори з Москвою. Довше, як Тетеря, утримався лівобічний гетьман Брюховецький. Невдача польського походу скріпила його становище, а правобічне повстання давало надію, що й Правобережна Україна перейде під його булаву. Але Московщина не давала йому допомоги, і Брюховецький мусив вдовольнитися владою на Лівобережжі. Без ніякого стриму він проводив свою легкодушну політику — закріпити в Україні московську владу. Зараз же після обрання на гетьмана він відновив у Батурині (1663) договір з Московщиною на основі статей Богдана і Юрія Хмельницьких; зобов'язався також постачати безплатно харчі московським залогам в Україні. В 1665 р. він — перший з українських гетьманів — поїхав до Москви "побачити пресвітлі очі государя", поїхав з великим почтом, що складався з-понад 500 людей. Засліплений почестями, з якими його тут прийняли, він погодився прийняти титул боярина і оженитися з московкою,— що більше, підписав новий договір, яким іще більше обмежено права України. Всі податки, які платили міщани і селяни, мали перейти до царського скарбу; на Україну поширено також московську горілчану монополію. Вибори гетьмана мали відбуватися при царському делегаті, а вибраний гетьман мав приїздити з поклоном цареві до Москви.

198

Московські залоги в числі 11 600 людей мали перебувати в Києві, Чернігові, Ніжині, Новгороді, Полтаві, Кременчуці, в новій гетьманській столиці Гадячі, на Запоріжжі і в деяких місцях на Правобережжі. У зв'язки з іншими державами гетьман міг увіходити тільки за дозволом царя. На київську митрополію мав прийти московський ставленець.

Московський договір Брюховецького був важким ударом для української державності. Всі права, за які так завзято боролися попередні гетьмани, він легковажно запропастив. Наслідки цього невдовзі дали себе відчути. До всіх більших міст увійшли московські воєводи з залогами; українське населення, відповідно до умови, мусило доставляти їм харчі,— це викликало безнастанні суперечки і непорозуміння. В Україну наїхали також московські списувачі, що списували всі податки та повинності і стягали їх з невідомою дотепер безоглядністю. Духовенство було схвильоване чутками, що українська церква має перейти під зверхність московського патріарха. Управитель київської митрополії Методій (Максим Филимонович) *, що перше був гарячим прихильником московської влади в Україні,— став на чолі опозиції: "Якщо цар дозволить, щоб їх вольності та права відняли і щоб у них був московський митрополит,— радше нехай би цар покарав їх смертю, якщо вони мали б на те погодитися. А як приїде до Києва московський митрополит, вони запруться в монастирях, і хіба їх за шию і ноги поволочуть — тоді московський митрополит у Києві буде".

Але найбільше сколихнув усіх мир Московщини з Польщею, укладений в Андрусові, на Білій Русі, в січні 1667 р. Українських делегатів не закликано до переговорів; Москва потайно, без порозуміння з Україною, зреклася на користь Польщі — Києва! Вісті ці викликали незвичайне обурення по всій Україні. Київ в очах тогочасного громадянства був старовинною столицею України, з якою в'язалися спогади про давню могутню державу; Київ з митрополією і академією був центром релігійного і культурного життя; з розвитком політичної свідомості Київ став також символом державної єдності: "за ким Київ, за тим уся Україна". Коли ж московський уряд погоджувався передати Київ у руки Польщі, це означало, що Москва зовсім не рахується з українськими традиціями і настроями.

Зміни настроїв. Обурення на московську політику було таке загальне, що стрепенувся і головний спричинник цих подій, Брюховецький. Побачивши, що народний гнів може повернутися проти нього, він сам рішився виступити проти Москви. У своїх універсалах він повідомив, що мусив "від руки і приязні московської відлучитися" і через те саме, що Московщина разом з Польщею задумала "Україну, отчизну нашу милу", руйнувати, пустошити і на ніщо обернути, вигубивши в ній усіх великих і малих мешканців". Московських воєвод закликав вийти з залогами за московський кордон. Але Брюховецький не зміг уже повернути симпатій народу — козаки його вбили.

Політична деморалізація, що її представниками і жертвами були Брюховецький і Тетеря, не охопила всього громадянства. Носіями дезорганізації і безідейності були тільки одиниці без культурних і політичних традицій, амбітні і безпощадні, що для своєї кар'єри не цу-

199

ралися ніяких засобів. За знаряддя служили їм ватаги здекласованих "голяків", яких війни викинули з нормальних обставин і які в боротьбі та грабунках шукали наживи. Вони поривали за собою також маси темного козацтва і селянства, що були невдоволені своїми соціальними недогодами і дали приманювати себе гучним гаслам про вольності та свободу. Ці кар'єристи, не вбачаючи користі в своїй державі, шукали собі московської або польської протекції, готові на всякі послуги за добру плату. Але це руїнництво недовго утрималося на здобутих позиціях: виявилася його безідейність і егоїзм, і воно заломилось. Що Тетеря мусів утікати з України, а Брюховецький загинув, убитий недавніми прихильниками,— це були прояви нових настроїв. Скомпрометувалися також обидві орієнтації — польська, що приносила масам нову шляхетську неволю, і московська, яка привела гніт царської бюрократії.

Грунт був очищений — і до слова дійшли знову творчі державники, яких роки анархії усунули були від проводу. Але тепер вони знаходили більше зрозуміння — не тільки серед старшини, але і серед народу. Наново пробудився патріотизм, любов до "милої отчизни", стремління до єдності. Гурти, що наново почали організовувати державне життя, не йшли одним шляхом; вони шукали виходу з тяжкого становища в різних політичних комбінаціях — але спільне їм було те, що на першому місці вони ставили громадські інтереси, "посполите добро".

Петро Дорошенко*. На Правобережжі загальна рада, що відбулася в Чигирині, вибрала гетьманом Петра Дорошенка (1665—1676). Він походив із старого козацького роду; його дід, Михайло, був гетьманом в 1620-их роках — Дорошенко цінив цю родинну традицію і з гордістю згадував свого лицарського предка. Сам він розпочав військову службу за гетьманства Богдана Хмельницького, пізніше співпрацював з Виговським та Юрієм Хмельницьким. Перебуваючи в Чигирині, під час найбільшого розвитку державницьких змагань, він виробив собі широкий погляд на справи України.

Основою політики Дорошенка було ясне переконання про єдність та окремішність українського народу. Як границі української території він визначав Перемишль, Ярослав, Віслу і Німан на заході, а Сівськ і Путивль на сході. В таких границях була колись "держава або Князівство Руське", і такі кордони повинна також мати козацька держава. Головним його гаслом була "цілість отчизни", з'єднання всіх українських земель, "щоб в одній раді, а не в розбитті Україна перебувала". Будову держави він хотів оперти на фундамент згоди і єдності всього народу. "Хоч Божою волею український нарід обох сторін Дніпра роздвоєний і видаємося собі ворогами, одначе ніхто чужий не є нам такий прихильний, як ми самі собі є приятелями". Дорошенко рахувався з настроями маси; він знав усі добрі і лихі її прикмети — і стихійну силу, і необчислиму хиткість та непостійність. "Наш нарід подібний до тростини: під більшою силою подається без ніякого опору". "У цього легкодушного народу більше зможе ласкавість, як суворість". Він не проводив ніякої справи без підготовлення народної опінії. Часто скликав раду, а щоб не впливати на рішення, під час голосування виходив. Ця його уважливість до голосу народу здо-

200

була йому велику симпатію. Львівський єпископ Шумлянський*, що був гостем у Чигирині, писав: "Дорошенко дуже скріпився, панує вповні і абсолютно і має найвищу любов серед народу — злого не чував я про нього слова". Найближчим дорадником Дорошенка був київський митрополит Йосип Тукальський*,— "духом якого і гетьман живе, і вся Україна".

В організації держави Дорошенко провів важливу реформу:

утворив постійне військо з найманих частин, т. зв. серденят (з турецької мови — одчайдухи). Те, що його попередники робили врядигоди, він поставив як основу армії. Це була піхота, в числі до 20 тисяч, почасти з місцевого населення, почасти з молдаван, сербів та ін.;

зорганізовані досвідченими старшинами, ці частини виявляли велику хоробрість і вірність гетьманові. Таким робом Дорошенко досягнув незалежності від козацької старшини, що не раз піддавалася чужим впливам. Щоб утримати це військо, Дорошенко пильно дбав про державні фінанси, провів на кордоні нову митну лінію, заходився бити власну монету; також проводив планову колонізацію на спустошених околицях Правобережжя, а на степовому пограниччі утворив новий торговицький полк.

Зовнішня політика. У зовнішній політиці Дорошенко йшов слідами Богдана Хмельницького і існування держави намагався поставити на ширших міжнародних основах. Найважливішим його кроком був союз з Туреччиною. Україна була тоді наражена на безнастанні наступи з боку Польші, Московщини та Криму. Поляки намагались утримати в своїх руках Правобережжя, і їхні залоги обсадили Білу Церкву, Полісся і на деякий час навіть Чигирин. Москва з Лівобережжя пробувала поширити свої впливи також на правий берег Дніпра. Татари нищили Україну своїми загонами. Щоб твердіше поставити ногу, чужі держави висували своїх кандидатів на булаву:

запорізького писаря Петра Суховія* або уманського полковника Михайла Ханенка*. Дорошенко, хоч і мусив вести переговори з усіма сусідами, ставився проте до них з недовір'ям і обережністю. Польщі закидав, що вона не дотримує умов: "Король дав козакам привілеї, а згодом присилає поляків, і вони всі зольності від них віднімають і православних християн, не тільки козаків, але й полковників та старшину, б'ють, мучать, беруть усякі побори, а в багатьох містах Божі церкви збезчестили і попалили, а інші обернули на костели". І війною, і переговорами Дорошенко намагався здобути для своєї держави поки що давній кордон на Случі; але в дальшому часі він мав надію поширити свою владу також на західні землі, "як далеко сягає мова руського народу". Проти Московщини виступав із закидом, що цар зламав давній договір з Україною і Київ відступив Польщі:

вістка про умови андрусійського миру так на нього подіяла, що він аж захворів. Не довіряв також татарам, допомогою яких не раз користувався: "Не зрікаюся я ще моєю шаблею Крим догори ногам обернути".

Не маючи довір'я до цих непевних сусідів, що намагалися знищити Україну, Дорошенко повернув до давнього плану Богдана Хмельницького — укласти союз із Туреччиною. В той час турецька держава почала проявляти знову більшу активність, і Дорошенко мав

201

надію приєднати її до своїх замірів. Перше посольство до Константинополя вислав у 1667 р. і відразу здобув допомогу з яничарів і татар проти Польщі. Після боїв під Підгайцями в Галичині поляки були примушені визнати кордон козацької держави на Горині. Заохочений цим успіхом, Дорошенко почав підготовляти договір про постійні зв'язки з Туреччиною. Основою союзу мала бути давня умова Богдана Хмельницького; Українська Держава мала дістати територію від Перемишля по Путивль; за Запорізьким Військом залишається право свобідно вибирати гетьмана; українська церква має автономію під царгородським патріархом; султан не буде вимагати ніяких данин з України; допоміжні війська, прислані в Україну, стоятимуть під владою гетьмана; султанські грамоти для України мають бути писані українською мовою, і посли також мають володіти цією мовою;

турки не будуть ставити в Україні мечетів, брати ясиру, ані руйнувати осель; Туреччина та Крим не укладуть миру без згоди України. Султан Мохаммед погодився на деякі з цих пунктів, а саме — на свобідний вибір гетьмана і звільнення від данини; Україна мала стояти під зверхністю Порти, як Молдавія і Волощина. Для Дорошенка найважливіше було те, що Туреччина в 1672 р. оголосила війну Польщі. Польські війська спершу вдарили сильно, але гетьман розбив їх під Четвертинівкою і разом з турками рушив на Поділля і Галичину. Кам'янець турки здобули, а Львів відкупився. Під Бучачем поляки уклали з Туреччиною мир: зобов'язалися платити гарач султанові, передали туркам Поділля, а щодо України (Наддніпрянщини), то вона "в давніх границях" залишалася за козаками,— поляки мали вивести звідси свої залоги.

Невдачі. Вислід війни розчарував Дорошенка — плани про поширення державних кордонів аж до Перемишля не здійснились. І навіть на цій невеликій території, яку йому забезпечував мир, він не досягнув усього, чого бажав. Турецькі залоги обсадили важливіші міста, а султан домагався, щоб гетьман зруйнував фортифікації та відібрав народові зброю; почав також вимагати данини. З Поділля, обсадженого турецькими залогами, приходили страхітливі вісті, що турки руйнують церкви або обертають їх на мечеті, забирають дзвони, накладають великі податки, грабують і в'язнять людей, вивозять малих дітей. Також на полі бою турки виявилися слабі — поляки почали їх перемагати. Серед народу настало знеохочення і жах перед новою війною. Цілими сотнями і тисячами населення почало втікати на лівий берег Дніпра.

Дорошенко щораз більше втрачав авторитет. Кидали його всі давні прихильники, не міг знайти послуху і віри навіть у своїх серденят. Простір його влади дедалі меншав, врешті зостався йому самий тільки Чигирин. Тут, серед неприступних укріплень, оточений спогадами і пам'ятками з часів Хмельниччини, він, "останній козак", в самоті і одчаї доживав кінця свого гетьманства. В листах до приятелів та ворогів він викладав мету своїх замислів: "Коли Божою волею був я примушений взяти цей печальний уряд і держав його близько десяти років, не в чому іншому був мій замір, а тільки в тому, щоб помножити вольності Запорізького Війська та заховати безпеченство і цілість отчизни, щоб процвітанням благочестивих церков нарід хри-

202

стиянства українського міг утішатися. Тому не тільки з християнами, але і з бусурменськими народами я завсіди намагався поводитися прихильно та згідно, щоб Україну бачити в бажаному мирі". Врешті Дорошенко зрікся булави на користь лівобічного гетьмана Івана Самойловича*. Цар зажадав його приїзду до Москви, і Дорошенко на чужині прожив до смерті (1698).

Юрій Хмельницький вдруге. Замість Дорошенка турки висунули на гетьманство знову Юрія Хмельницького (1677—1681). Впродовж кільканадцяти років він пережив різні пригоди: був ченцем і жидичинським архимандритом, три роки просидів у польській тюрмі в Марієнбурзі, ходив походом проти татар і попав у полон, шість років прожив у Константинополі. Коли турки знову передали йому булаву, він прийняв незвичайний титул: "князь сарматський. Малої Росії — України і вождь Війська Запорізького" — немов таким способом хотів нав'язати до гордих задумів свого великого батька. Але його фактичні сили не відповідали цим претензіям. Хоч на його універсали відгукнулося Запоріжжя і пристало до нього дещо городових козаків, а проте він не міг визволитися від турецької опіки. Разом з турками він двічі ходив 1678 р. здобувати батьківський Чигирин, але лівобічний гетьман, Самойлович, так сильно укріпив столицю, що першим разом турки не вдіяли нічого, а вдруге здобули самі руїни фортеці. Пізніше Хмельницький ходив іще походом на Лівобережжя, але без успіху. Остаточно він мусив вдовольнитися самим Поділлям, де за столицю обрав собі містечко Немирів. Він завів тут деспотичне управління, накладав важкі податки на населення — "від дітей, що сьогодні народилися, від правої руки і від лівої ноги, від кожного пальця мито беруть",— врешті почав тратити своїх найближчих співробітників і дорадників. Може це були прояви божевілля. Врешті турки покарали його смертю в Кам'янці (1681).

Занепад Правобережжя. З того часу правобічна Україна втратила рештки своєї політичної самостійності. Довголітні війни знищили все довкруги, людність масами переселювалась на лівий берег Дніпра. На нових "диких полях" бушували турецькі, татарські і польські ватаги. "Упала гарна тогобічна козацька Україна, як той давній Вавілон, город великий,— через тодішню незгоду козаки всі пропали, самі себе завоювали",— писав історик Руїни Самійло Величко*.

Врешті сусідні держави поділили між собою Правобережжя. За бахчисарайським миром 1681 р. Московщина забезпечила собі Київ з найближчою околицею, Туреччина — чорноморське побережжя і Поділля, а землі між Дніпром та Богом мали залишитися незаселені. Так ті землі, де були найлюдніші козацькі полки, де стояла гетьманська столиця Чигирин, де був творчий центр Української Держави,— стали пустелею.

Занепад Правобережжя почався вже в 1650-их роках, коли польські магнати зорганізували наїзди на правобічні полки, щоб знищити козаччину і підкорити собі селянство. У пізніших часах ці наскоки раз-у-раз повторювались, і польські залоги обсаджували різні замки і містечка. В цій боротьбі співдіяли також татари, які щороку виводили масу людей у ясир. Серед таких обставин населення Пра-

203

вобережжя заломилось і почало масами переселюватись на безпечнішу Лівобічну Україну. Правобережжя ставало дедалі безлюднішим краєм. Поляки в своєму поході на Схід визнавали значення козаччини як колонізаційної сили і намагались утримати зв'язки з старшиною, але не хотіли толерувати ніякої політичної самостійності, а жадали безоглядної покірності. На такі умови йшли тільки люди з малим політичним досвідом, як, наприклад, Ханенко, але більш вироблені старшини, із школи Хмельницького, не відмовлялися так легко від державних стремлінь. Ідучи за прикладом Богдана, вони шукали опертя в Криму і Туреччині. Але за часів Хмельницького Україна була добре зорганізована, з густим населенням, з добрими фінансами і численним військом і тому мала авторитет у союзників; а під час Руїни Правобережжя так підупало, що турки і татари не рахувалися з українською політикою і використовували її для своїх цілей. Доказом цього були невдачі Дорошенка і страшне знищення цілої країни. Туркофільська політика не врятувала ідеї Української Держави і закінчилася повним банкрутством. Правобережжя не знайшло власного шляху і мусило піддатися під провід краще зорганізованої лівобічної Гетьманщили.

III. Гетьманщина

Основи політики. Під той час, коли занепадало Правобережжя, більшого значення набрав політичний центр, що зорганізувався на лівобічній Україні, яку пізніше звали Гетьманщиною. Провід мали тут козацькі старшини, але не з старої школи Богдана Хмельницького, що вводила в українську політику широкі перспективи, а з нової генерації, яка виросла у місцевих обставинах. Цим новим людям бракувало глибшої освіти і далекозорості, але зате вони визначалися політичною тверезістю і завзяттям,— ставили собі недалекі, але осяжні цілі і здобуті позиції вміли утримати й оборонити. Після того, як скомпрометувалися демагоги на зразок Брюховецького, до впливу прийшли заможні козаки-землевласники, і цей клас проводив організацію життя відповідно до своїх поглядів і потреб. На першому місці їхньої політики стояли дві справи: забезпечити свої соціальні здобутки і нав'язати можливі відносини з Москвою. Щодо соціальних планів, то вони намагалися зміцнити своє землеволодіння і підпорядкувати під свою владу дрібне козацтво і селянство, але, навчені досвідом недавніх часів, вони проводили свої заміри повільно і обережно, щоб не підняти проти себе народних мас. Щодо Москви — вони не бачили іншого виходу, як визнати московську владу, яка й так опанувала Лівобережжя: але при тому вони не думали зрікатися своїх прав, а, навпаки, були готові всіма засобами обороняти автономію України.

Многогрішний*. Новим гетьманом на Лівобережжі був Дем'ян Многогрішний (1668—1672). Як сам признавався, він був чоловік "простий і неграмотний", але добився становища чернігівського полковника, зорганізував собі відділи найманого війська і тим придбав

204

171.gif (5349 bytes)

Д. Многогрішний, гетьман Лівобережної України

172.gif (6393 bytes)

І. Самойлович,   гетьман Лівобережної України

авторитет у північних полках, так що почав титулуватися сіверським гетьманом. Деякий час визнавав владу Дорошенка, та коли побачив, що той не зможе опанувати ситуації, повів свою власну політику. Це була людина твердої вдачі, абсолютист, непоступливий і задиристий,— сам собі завдячував кар'єру і не думав ні перед ким поступатися.

Бажаючи скінчити громадянську війну, він повів переговори з Московщиною. Відразу став на принципіальній позиції і заявив, що згода можлива тільки на основі статей Богдана Хмельницького та що московські воєводи повинні вийти з України. "Царські ратні люди,— писав він до Москви,— замість оборони завдали нам ще гіршої шкоди і знищення: в наших городах вони докучали бідним людям частими злодійствами, підпалами і вбивствами до смерті та різними муками, а до того вони до наших звичаїв і обичаїв не звикли". Не пощастило йому цілком здійснити своїх бажань, але все-таки за глухівським договором (1669) він добився згоди московського уряду, що воєводи залишаться тільки в п'ятьох містах і що їм буде заборонено втручатись у справи місцевого населення; суди над обвинуваченими москалями мали відбуватися при співучасті українців.

Многогрішний також гостро поставив справу приналежності Києва до України. "Це престольний город, царствуючий із давніх часів, звідки на весь світ благодать Божа зросла і засяяла",— говорив він. "Великий государ преславний город Київ і всі українські городи не шаблею взяв, а Запорізьке Військо піддалося йому добровільно. Коли ж Київ і все Запорізьке Військо великому

205

государеві тепер непотрібні і він віддає їх королеві, то нехай би наказав воєвод і ратних людей вивести з Києва та інших міст, а вони знайдуть собі іншого володаря!" Своїми наполегливими домаганнями він добився врешті того, що при додаткових переговорах з приводу андрусівського миру Київ з округою прилучено до Лівобережжя.

Так само заступався Многогрішний за північно-західні кордони Гетьманщини. Він нав'язав зв'язки із шляхтою мстиславського воєвідства на Білій Русі, бажаючи приєднати ці землі під свою булаву. Коли ж цар того не дозволив, він завзято добивався, щоб кордон від Литви повести рікою Сож і залишити в українських руках великий комунікаційний вузол — Гомель.

Як гетьман, Многогрішний поводився самовладно, не піддаючися ні під чиї впливи. Без старшинської влади проводив переговори, сам роздавав і відбирав військові уряди, сам, без військового суду карав навіть полковників. Накладав важкі податки — не тільки на міщан та селян, але й на козаків та духовенство. Дбав про те, щоб край довести до порядку та спокою і гостро придушував усякі прояви самоволі й непослуху. Обов'язки жандармерії виконували полки найманого війська, т. зв. компанійці. Якось він заявив: "Доходять до мене чутки, що козаки мало мене люблять; якщо це правда, нехай пишуть до царя про вибір нового гетьмана — я передам клейноди тому, кого вони собі гетьманом оберуть; але поки я гетьманом, поти буду приборкувати свавільників, скільки маю сили". В тогочасних обставинах такі гострі засоби були конечні: довголітня громадянська війна залишила по собі загальне безладдя та анархію, і тільки сильна державна влада могла повернути в країні лад. Завдяки безоглядності Многогрішного Гетьманщина скінчила часи Руїни і ввійшла в новий період миру і добробуту.

Але абсолюти стичні звички гетьмана настроїли проти нього старшину, яка не могла дарувати йому, що він не допускав її до влади. Многогрішного несподівано ув'язнили і відіслали до Москви. Після довгих допитів і тортур цар заслав його в далекий Сибір, і там він скінчив життя.

Самойлович*. До вибору нового гетьмана, упродовж трьох місяців, правління України опинилося в руках того гурту старшин, що усунув Многогрішного. Старшинська верхівка пильно дбала про те, щоб на майбутнє забезпечити собі вплив на державні справи і не допустити до закріплення сильної гетьманської влади. Вона домагалася, щоб старшину судив не гетьман, а військовий суд, щоб гетьман не вів закордонної політики без участі старшини, щоб гетьманові не вільно було держати найманого війська. Всі важливіші справи гетьман повинен був вести спільно з старшинською радою. Так олігархія стала проти ідеї монархії. Свої домагання старшина провела на нараді в Козачій Дуброві (коло Путивля), зібраній року 1672 для вибору гетьмана та поновлення договору з Москвою.

На гетьмана вибрали генерального суддю Івана Самойловича (1672—1687). Він походив із попівського роду, здобув досить високу освіту, був, як його характеризує Величко, "в письмі козацько-руськім справний, розумний, гарної вроди, до людей чемний і прихиль-

206

ний". Але передусім відзначався широким політичним світоглядом, виходив поза тісні інтереси Лівобережжя і в свою політику включав справи всієї України.

В соціальних питаннях Самойлович проводив лінію старшинського класу, надаючи державі аристократичного характеру. Так, він залишив збирати загальну раду, щоб не допускати до голосу козацької маси, а державні справи вирішував з радою старшин. Він утворив прибічну гетьманську гвардію, т. зв. бунчукових товаришів, до якої входили сини старшин і при боці гетьмана приготовлялися на керівні військові та адміністраційні становища. Але хоча Самойлович у соціальній політиці йшов рука-в-руку з старшиною, проте як представник держави умів зберегти незалежність та авторитет і за своєю волею проводив справи, які вважав за конечні з державної рації. Наприклад, проти рішень старшини, для утримання порядку в країні, він держав і далі наймане "охотне" військо; ввів різні роди нових податків і затримав їх, не вважаючи на невдоволення оподаткованих. За його п'ятнадцятирічного гетьманства ствердились державні форми Гетьманщини, що залишилися майже сто років.

Самоилович не обмежував своєї діяльності на одне Лівобережжя, а велику увагу присвячував справі з'єднання всіх козацьких земель під своєю булавою. Дуже енергійно він виступав проти спроб Запоріжжя здобути собі політичну окремішність. Він обсадив своїм військом Кодак, щоб мати у своїх руках шлях на Дніпровий низ, а так само намагався опанувати важливі перевози в Келеберді та Переволочній. Жадав, щоб запорожці передавали йому всі листи, що до них приходять, і ні з ким не вели самостійно переговорів. Коли цар заявив охоту дати запорожцям прапори, Самойлович рішуче протестував проти цього і доводив, що державні відзнаки належать тільки гетьманові: "монарші знамена — булаву і корогву має діставати тільки регіментар (іетьман),— під цими знаками все Запорізьке Військо має виконувати службу".

Так само він уживав усіх заходів, щоб приєднати під свою булаву Правобічну Україну. Коли вплив Дорошенка почав занепадати, Самоилович увійшов у зв'язки з правобережними полковниками і притягнув їх під свою владу (1674). Далі йому передав свою булаву призначений поляками гетьман Михайло Ханенко,— врешті й сам Дорошенко, у святковій обстанові, вручив Самойловичеві гетьманські клейноди (1676). Тоді він прийняв титул гетьмана обох сторін Дніпра.

Він докладав усіх зусиль, щоб возз'єднані землі тривко зв'язати з Українською Державою. Коли московський уряд радив зректися Чигирина, Самойлович заявив: "Якщо ми маємо зруйнувати Чигирин або віддати його ворогові, то радше заздалегідь сказати всьому народові в Україні, що він цареві непотрібний! У нас, в усьому народі завжди на устах це слово і стремління, і діло: при кім Чигирин і Київ, при тім ми всі маємо жити у вічному підданстві і вірності, і спокої". Він сильно укріпив Чигирин і двічі обороняв його від турків. Коли ж Чигирин упав і треба було зректися Правобережжя, Самойлович зрікся землі, але не народу: за його наказом сотні й тисячі народу

207

переселено на лівий берег Дніпра — це був славний "згін", пам'ять про який довго трималася в народі. Це населення гетьман примістив у слабше залюднених полках та в пограничній степовій смузі.

Все-таки і пізніше Самойлович не спускав з очей справ Західної України. Коли розпочалися переговори між Московщиною та Полщею про "вічний мир", гетьман остерігав царя проти умов з поляками:

"Вони хоч і заприсягнуть, а проте зрадять,— папа і ксьондзи знімуть з них присягу, в їхній вірі це можна". Він дораджував, щоб цар порушив претензії на західні землі: "Бо вся тогобічна сторона Дніпра, Поділля, Волинь, Підляшшя, Підгір'я і вся Червона Русь, де стоять славі міста Галич, Львів, Перемишль, Ярослав, Люблін, Луцьк, Володимир, Острог, Заслав, Корець та інші, від початку існування тутешніх народів належали до російських монархів (тобто українських — у тогочасній термінології), і тільки сто років тому, з невеликим лишком, польське королівство ними заволоділо". Але за польсько-московським миром 1686 р. тільки Київ признано Гетьманщині, а все Правобережжя забрала Польща. Самойлович не таїв свого невдоволення з таких рішень і голосно заявив, що Запорізьке Військо ніколи не зречеться "свого давнього достоянія" — Правобічної України. "Не так воно станеться, як Москва у своїх мирових умовах з поляками постановила,— зробимо так, як нам треба!"

Московський уряд уклав мир з Польщею, приготовляючись до війни з Туреччиною та Кримом. Тоді зорганізовано "Святу Лігу" проти мусульманського світу, в якій брали участь Австрія, Венеція, Польща і Московщина. Проектовано одночасний наступ на широкому фронті Дунаю і Чорного моря. Для України ця війна давала надію здобути степові простори і доступ до Чорного моря. Безнастанні наскоки татар і недавній руїнницький похід турків звертали проти "бусурменів" усі народні почування. Але Самойлович ставився до війни недовірливо, бо вели її спільно Московщина з Польщею, що свої успіхи використали б виключно для себе. Метою походу 1687 р. був Крим. Провід над московським військом мав князь Василь Голіцин, а 20 000 українського війська вів сам гетьман і його син Григорій. Союзна армія дійшла до низу Дніпра, до річки Анчакрак, але татари запалили степ, і воєнна акція стала неможливою. Московські полководці склали вину на Самойловича, старшина скинула його з гетьманства, а цар заслав його на Сибір.

Мазепа*. Старшинська олігархія вже двічі позбулася гетьманів, що походили за її власного середовища, але виявили намагання створити сильнішу владу; обидва рази незадоволені скористувалися допомогою Москви. Це були ознаки небезпечної кризи української державності. Виникало питання, чи знайдеться людина, що зможе опанувати ситуацію і поверне авторитет влади.

У військовому таборі під Коломаком обрано на гетьмана генерального осавула Івана Мазепу (1687—1709). Він походив із шляхетського роду Мазеп-Колединських, що мали своє село Мазепинці коло Білої Церкви. Вчився спершу, мабуть, у Київській Академії, опісля в якійсь єзуїтській колегії. Пізніше попав на двір Яна Казимира і королівським коштом був висланий на Захід для студіювання артилерії: довгий час проживав у Голландії і Франції, пізнав також

208

181.gif (5126 bytes)

І. Мазепа, гетьман Лівобережної України

182.gif (5573 bytes)

П. Орлик, гетьман України

Німеччину та Італію. Ці подорожі по Західній Європі, де він бував навіть на дворах володарів, дали йому широку освіту і знання людей. Він володів кількома мовами, знав західну літературу, зібрав собі значну бібліотеку, не чуже було йому також мистецтво. Особливо цікавився політичними проблемами, залюбки читав Макіявеллі, слідкував за міжнародною ситуацією, здобуваючи рідкі тоді газети. Любив військову справу, мав збірку цінної зброї, як фахівець-артилерист заснував пізніше власну ливарню гармат. Відзначався особистою культурою і товариським хистом, так що вмів здобути собі приятелів і мав пошану у ворогів. Про свої плани вмів мовчати і не виявляв їх передчасно. До Запорізького Війська Мазепа приїздив спершу як королівський посол, брав навіть участь у поході Яна Казимира на Лівобережжя, але пізніше пішов за голосом родинних традицій і осів у Київщині. Коли Дорошенко став гетьманом, Мазепа прийняв у нього становище ротмістра надвірної компанії, але згодом став дорадником і приятелем гетьмана. Дорошенко вислав його в посольстві до Криму, але Сірко перехопив і відіслав його до Самойловича. Мазепа і тут зумів придбати собі довір'я, став військовим товаришем, їздив як посол до Москви, а далі здобув становище генерального осавула. Своїми незвичайними прикметами приєднав собі всю старшину, так що вона передала йому гетьманську булаву, хоч він не походив з її середовища; на вибір погодився також Голіцин, але новий гетьман мусив віддячити йому за те золотом.

Своїм політичним хистом і культурою Мазепа скоро підніс авторитет гетьманської влади. Він був переконаний, що сила держави

209

нерозривно в'яжеться з силою володаря: "Все гине там, де володар не є готовий кожної хвилини захищати свою владу, як лев, як вовк, як собака",— говорив він, немов парафразуючи Макіявеллі. Своєї гідності "регіментаря", як залюбки звав себе, не давав порушити як січовикам, так і старшині. Але те, що Многогрішний і Самойлович проводили не раз нетактовними засобами, він умів провести інакше, створюючи біля себе справді володарську атмосферу. Свій дзір на Гончарівці, під Батурином, устаткував по-князівському, з пишною обстановою, із збірками зброї, з книгозбірнею, так що імпонував навіть західним гостям,— це була справжня гетьманська столиця. Симпатії здобував також меценатством науки і мистецтва. Взяв під свою опіку Київську Академію, поставив їй нові будинки, дбав про її розвиток. Київ і інші міста прикрасив новими церквами в стилі українського барокко. Ім'я його набуло розглосу навіть на Сході: його коштами надруковано арабський переклад євангелія, а церкві святого гробу в Єрусалимі він переслав дорогоцінні дари.

Зовнішні справи. Широка освіта та життєвий досвід допомагали Мазепі поставити українську політику на реальні основи. На дворі Дорошенка він пізнав далекосяжні, але часто нездійсненні задуми самостійників, на Лівобережжі він познайомився з сірою, тверезою працею місцевих автономістів. Дуже докладно орієнтувався в замислах держав, що вели змагання за впливи в Україні. Як королівський дворянин він був допущений до таємниць польського уряду; в Чигирині зустрічався з турецькими висланцями; з Кримом познайомився, беручи участь у посольствах до хана; в Москві бував частим гостем і мав тут своїх приятелів та інформаторів. Як мало котрий з гетьманів він мав дані до того, щоб всебічно й об'єктивно обмірковувати державні справи і з різних комбінацій вибирати найкориснішу. Впадає в око те, що хоч Мазепа виховався в польській політичній школі і мав широкі конексії* в колах польського панства,— він проте не пішов на польську орієнтацію, як колись Виговський, а, навпаки, Польщі не довіряв. "Від поляків добра не чекати",— писав 1701 р. "Договору вічного миру вони досі не потвердили і не вписали в конституцію,— говорять, що склав його король, не Річ Посполита;

багато Божих церков обернули на унію; минулого року головну соборну церкву у Львові відняли у православних і віддали уніятам. З поляками треба вестися обережно; хронікарі пишуть: як світ світом, так поляк русинові не буде братом — і досі вони показують це цілком явно." Так само негативно ставився до планів союзу з Кримом і Туреччиною,— пізнав їх добре з Дорошенкових невдач. За єдину реальну основу тогочасної української політики він уважав співпрацю з Москвою. Автономія, яку в упертій боротьбі здобули Многогрішний і Самойлович, давала реальну платформу, на якій міг проходити дальший розвиток України. Передусім була надія за допомогою Москви поширити територію Гетьманщини: здобути від Польщі Правобережжя, а від Криму і Туреччини степову смугу над Чорним і Озівським морем. Мазепа нав'язав зв'язки з молодим царем Петром у перші дні, як той тільки захопив владу, придбав його довір'я і зумів приєднати царя для своїх планів. Мазепа залишився щирим прихиль-

210

ником союзу з Московщиною — аж до часу, коли Петро почав ламати основи української державності; тоді він почав шукати іншого політичного шляху.

Соціальна політика. В соціальній політиці Мазепа, як і його попередники, спирався на козацьку старшину. Він намагався відмежувати козацький клас від "поспільства". Під час перебування в Москві року 1689 він жадав від царя дозволу зробити перепис козаків, щоб відділити справжнє козацтво від селян і щоб надалі не допускати селян до козацького реєстру. В 1701 р. Мазепа окремим універсалом перевів у поспільство так званих підсусідків — тих селян, що попродали землю і як безземельна "голота" втікали від селянських повинностей. Такими рішеннями, а також новими земельними наділами він зміцнював економічне становище старшини. Бажав витворити заможну, освічену верству аристократії, на яку можна було б сперти державну будову. До великого зросту дійшла тоді також організація бунчукових товаришів, в якій виховувалася старшинська молодь.

Але одночасно Мазепа не дозволяв надмірно пригнічувати селянство. В той час уперше, поруч із чиншами і данинами, появилася панщина, і це викликало велике невдоволення селян. На початку гетьманства Мазепи вибухло селянське повстання проти старшини і орендарів; старшина втихомирила його за допомогою війська, але коли пани почали жорстоко карати винних, гетьман універсалом наказав такі справи віддавати судам, а не вирішувати їх на власну руку. В 1691 р. Мазепа оголосив новий універсал, щоб ніхто з землевласників не накладав на селян надто великих робіт і поборів та не пригнічував поспільства; селянам дозволено вносити скарги на панів до суду. Разом з тим Мазепа перевіряв права старшини на військові землі і тим, що не виконували державної служби, наказав землі відбирати.

Мазепа намагався також зреформувати систему податків, щоб не обтяжувати надмірно народу. Ще від половини XVII ст. на Гетьманщині виробництво горілки було змонополізоване: курити горілку могли тільки ті, що платили оренду з шинків. Оренда була здавна непопулярна серед народу, і проти неї підносили скарги. "Оренда тут, в Україні, не так податками своїми тяжка,— поясняв гетьман московському урядові,— як самим іменем з давніх часів ненависна,— треба думати, тому, що за польської держави жиди володіли нею і заводили багато видуманих тягарів". Мазепа намагався усунути надужиття, що появилися при орендах, і наказав дати народові деякі полегші: наприклад, дозволено селянам курити горілку на власну потребу — на весілля та христини.

Петрик Іваненко*. Ці заходи Мазепи, продиктовані державною рацією, не могли стримати розвитку соціальних відносин. Розходження між старшиною та народом ставали щораз більші. В 1692 р. почалися заворушення в південних полках. З проводом накинувся Петро Іванович, якого звали Петриком Іваненком. Він належав до характеристичного типу тогочасного інтелігента, досить освіченого і обізнаного з політикою, якому тісно було в унормованому ладі Гетьманщини і який у політичних інтригах шукав собі кар'єри. Він був канцеля-

211

ристом військової канцелярії, оженився в родині генерального писаря Кочубея, мав власний дім у Батурині. Але несподівано покинув усе майно і подався на Запоріжжя. Не вияснено, чи зробив це тільки з особистих мотивів, чи був представником якоїсь політичної групи;

пізніше були навіть здогади, що вислав його сам Мазепа з таємною політичною місією. В соціальних справах Петрик заявляв себе ворогом старшини: гостро виступав проти "чортів-панів", орендарів і "дуків, що їм царі маєтності понадавали". Чи це були щирі його погляди,— невідомо, але він знайшов собі прихильників серед запорізької "голоти — голоколінків". У своїй політичній пропаганді з рівною ненавистю висловлюється про Польщу і Московщину: "Добре про те знаєте, що діялося за Чарнецького та інших панів лядських, що різними часами з польськими військами входили війною в нашу Україну: чи не було нашої братії на колах і в полонках у воді, чи не силували козацьких жінок, щоб своїх дітей варили у варі; або чи на морозі людей не поливали ляхи водою і за халяви не сипали вогню і чи жовніри не забирали майна людям? Ляхи ще того не забули,— чи й тепер не схочуть цього робити?" Москві він докоряв, що вона намагається знищити Україну, хоч козаки цареві піддалися з доброї волі; москалі захищаються звідусіль українцями, як муром, а бажають "зробити з нас своїх невільників і хлопів", дозволяють старшині поневолювати нарід, щоб він ослаб та щоб вони могли заволодіти всією країною. Петрик закликав до повстання: "Що краще — бути в неволі чи на волі; що краще — бути в москаля або поляка невільником-мужиком чи вільним козаком?" Зорганізувавши свою партію на Січі, Петрик виїхав до Криму, проголосив себе гетьманом і уклав договір з ханом, що "князівство київське і чернігівське з усім Військом Запорізьким і народом малоросійським має бути незалежне при всяких своїх вольностях"; до "малоросійського князівства" мала бути приєднана також "чигиринська сторона з усіма городами — поки Хмельницький завоював з ордами від поляків" і частина Слобідщини. Петрик забезпечив собі допомогу татар і окремі права для української торгівлі та степових промислів. З ватагою "голоти" і татарами він вирушив на пограниччя Гетьманщини; деякі менші селища прихилилися на його бік — почалося повстання, що мало і протистаршинський, і протимосковський характер. Але Мазепа виступив з кількома полками і придушив рух у самому початку. Петрик ще пару разів, разом з татарами, набігав на Гетьманщину, але не мав уже ніяких успіхів. Так самозванчий гетьман зійшов з політичного поля.

Походи на Крим. Виступи Петрика мали місце в той час, коли Московщина почала здійснювати широкі плани знищення татарськотурецького володіння на Чорному морі. Погляди українських політиків на цю справу не були одностайні. З одного боку було бажано знищити сили кочовиків і здобути для колонізації степові простори і морський берег. Але війна, яку проектувала Москва, в результаті мала збільшити силу московської держави і її натиск на Україну. А тим часом Крим і Туреччина, хоч і ворожі Україні, не раз служили захистом для української самостійності. На боці Мазепи були ще старі полковники із школи Дорошенка, що розуміли цю справу і не радили випускати з рук цього політичного атута*. Можливо, що на цей гурт

212

розраховував і Петрик у своїх кримських планах. До того ще значного розвитку в тих часах дійшла торгівля України з Кримом і Туреччиною; посередником у ній було Запоріжжя,— і цих мирних зв'язків українське купецтво не хотіло переривати задля непевних успіхів майбутньої війни. Мазепа, безперечно, знав ці міркування, але в своєму політичному реалізмі бачив, що Україна не має ніякої змоги протиставитися московським планам і, навпаки,— мусить узяти в них активну участь. Тому він весь час лояльно підтримував чорноморську політику Москви, але одночасно дбав про те, щоб Україна мала з війни якнайбільше користі.

Для підготовки воєнних дій побудовано наперед лінію фортів уздовж річки Самари і осаджено там нових поселенців; це викликало велике обурення Запоріжжя, яке завзято обороняло свої відвічні "вольності" і не хотіло допустити туди ніякої постійної колонізації. В 1689 р. князь Голіцин зорганізував новий похід на Крим, але, хоч Мазепа підготовив його краще, ніж Самойлович, проте через нерішучість московського полководця московсько-українські війська ні з чим повернулися з-під Перекопу. Тоді татари почали свій наступ, підтримуючи Петрика і рік-у-рік набігаючи на Гетьманщину. Нову агресивну акцію проти Криму і Туреччини повів цар Петро. В 1695 р. головні московські сили вдарили на Озів, а одночасно Мазепа з допоміжним московським полком вирушив на татарські замки на долішньому Дніпрі. Він зайняв тут Кизикермен, Тавань і менші форти. На їх місці побудовано нові фортеці і обсаджено їх українськими та московськими залогами. В 1696 р. українські війська під наказним гетьманом Яковом Лизогубом* були знову під Озовом, взяли участь у здобуванні фортеці і своєю хоробрістю зажили великої слави. В наступні роки продовжувано боротьбу з татарами на Запоріжжі і на низу Дніпра; залоги, залишені в запорізьких замках, героїчно витримали важку татарську облогу. Мазепа намагався також відновити український флот на Чорному морі,— прислав запорожцям усякі корабельні припаси і заохочував їх до морських походів,— але важливіших успіхів здобути йому не пощастило. За наказом гетьмана полтавський полковник Іван Іскра* описав усі дніпрові острови, річки та урочища від порогів до моря. Але вислід війни не виправдав надії України. За константинопольським миром 1700 р. Московщина забезпечила собі Озів, але погодилася на те, щоб зруйнувати Кизикермен та інші недавно засновані фортеці на Дніпрі. Отже кордон від Криму залишився без військових баз. Єдина користь, яку мало українське населення, була в тому, що степовим здобичникам дозволено ходити на промисли в надморську смугу, від Очакова по Міус;

але не можна було закладати тут постійних осель.

Запоріжжя. Під час кримських походів Мазепа вживав заходів до того, щоб зміцнити гетьманський авторитет на Запоріжжі. Січ у перший час була в опозиції проти нього, нав'язуючи зв'язки з одного боку з Москвою, з другого — з Кримом. Але Мазепа зумів утихомирити запорізьке завзяття то погрозами — не допускаючи на Низ купців і запасів, то приєднуючи собі старшину і військо щедрими дарами. Завдяки своїм впливам у Москві, він довів до того, що запорізькі посольства до царя могли приходити тільки за гетьманською

213

згодою. Гострими словами докоряв Мазепа запорожцям за їх нестриману самоволю: "Наша гетьманська влада гідна такої пошани, щоб ви, менші, нас не вчили і не картали, але з самого послуху чинили те, що вам чинити велять і наказують". Роль Запоріжжя він з'ясував такими словами: "Низове військо не на тому поклало свої основи, щоб мало шкодити християнам або своїй батьківщині, але на те звило там гніздо собі, щоб полем і морем воювати бусурменів і руйнувати їх поганські оселі". Після невдачі Петрика Січ розірвала зв'язки з татарами і в кримських походах охоче співдіяла з гетьманськими військами. Пізніше невдоволення Запоріжжя викликали знову пограничні фортифікації, які Москва будувала в порозумінні з гетьманом. Мазепа бачив у них не тільки засіб оборони Гетьманщини, але також "кріпкий мундштук на розгнуздану самоволю цих непостійних людей". Запорожці ж справедливо боялися, що московські залоги обмежать їх вольності. Але, не вважаючи на запорізькі протести, цар Петро побудував новий форт на Кам'яному Затоні, напроти Січі. Отже, Січ почала ставитися до гетьмана знову з недовір'ям.

Правобережжя. Палій. Мазепа звертав також пильну увагу на Правобережжя. Як гетьман "обох сторін Дніпра", він не втрачав надії приєднати під свою булаву ті землі, де сам починав політичну діяльність під проводом Дорошенка. Правобічна Україна на основі договорів 1667 і 1686 рр. перейшла знову під владу Польщі. Щоб інтенсифікувати заселення спустілих земель, польський сойм 1685 р. погодився на віднову козацької організації. На гетьмана призначено Андрія Могилу*, про якого Мазепа висловився, що він "не то п'яний, але й тверезий не має ніякого розуму". Але знайшлися інші талановиті організатори — наказний гетьман Самійло (Самусь) Іванович*, полковник Іскра, Абазин*, Палій*, що енергійними заходами проводили нову колонізацію і організували козацькі полки. На перше місце висунувся Семен Палій (Гурко), лівобережець родом, що починав воєнну школу під Дорошенком, бував на Запоріжжі, брав участь у поході проти турків під Відень, врешті як хвастівський полковник придбав собі ім'я незвичайного колонізатора і войовника. "Багато тут лягло моєї праці,— казав пізніше,— взяв я це місце пустим, а залюднив його, побудував церкви Божі та прикрасив їх". Палій не обмежувався своїм полком, а ставив собі ширші завдання — усунути шляхту з усієї території від Дніпра по Случ і всім мешканцям надати козацьких прав, а панщину замінити на військові або грошові повинності. Зріст козаччини викликав велике занепокоєння шляхти, Палія заарештували, і він мусив пообіцяти, що буде шанувати шляхетські права.

Бачачи, що правобічна козаччина власними силами не зможе утриматися, Палій запропонував Мазепі прийняти Правобережжя під гетьманську булаву. Мазепа дуже співчував планам правобережців, але через договори, що в'язали Московщину супроти Польщі, не зміг прийняти Палія під свій протекторат. Тим часом відносини на Правобережжі загострювалися щораз більше, і врешті в 1702 р. вибухло відкрите повстання проти Польщі. Повстанці зайняли головні фортеці, як Білу Церкву, Бердичів, Немирів, по містечках і селах

214

перебили шляхту і жидів-орендарів; селянський рух перекинувся аж на Волинь і доходив до Галичини. До повстання пристали також деякі одиниці з української шляхти, між іншими волинський шляхтичпоет Данило Братковський*, автор політичних сатир "Світ, переглянутий за частинами" (1697), що сміливо критикував хиби шляхти і заступався за права народу; польський військовий суд покарав його смертю в Луцьку. Поляки, не можучи придушити повстання, попрохали в царя Петра інтервенції. Це дало змогу Мазепі перейти Дніпро і зайняти Правобережжя (1704). Формально це була тільки тимчасова окупація для втихомирення країни, пізніше мала повернутися польська влада. Але Мазепа йшов до своєї власної мети — з'єднати Правобічну Україну тісними зв'язками з Гетьманщиною. Зверхнім проявом його намірів було те, що він прийняв від Самуся Івановича його гетьманські клейноди, отже, поширив свою владу на правобічні полки. У зв'язку з тим Мазепа усунув Палія від злади. Заслужений організатор Правобережжя не хотів зректися свого провідного становища і далі вів свою політику,— організовував свої частини, стягав з Запоріжжя "гультяїв", вів переговори з Польщею, поводився, немов незалежний гетьман. Мазепа не хотів допустити до підкопування свого авторитету та поширювання анархії і наказав Палія ув'язнити, а цар Петро заслав його на Сибір. Народна опінія, що проявилась у піснях, стояла на боці Палія, але з погляду державної організації ці гострі заходи Мазепи були конечні. Новоприєднані полки Мазепа взяв під свою опіку, збільшив їх число до семи (білоцерківський, чигиринський, богуславсьхий, уманський, корсунський, брацлавський, могилівський), дбав про поширення колонізації, але одночасно дозволяв шляхетське землеволодіння і деякі землі надавав козацькій старшині; устрій Правобережжя наближався до унормованого ладу Гетьманщини. Польща безнастанно домагалася, щоб їй повернули окуповані землі, але Мазепа все справу зволікав, а політичний заколот, що прийшов з північною війною, допоміг йому утримати Правобережжя під своєю булавою. Перебуваючи в Любарі, над Случем, де проходив давній козацький кордон, гетьман наказав насипати пам'яткову могилу — немов для зазначення територіальних аспірацій* Гетьманщини.

Північна війна і Москва. Окупація Правобережжя, яку Мазепа проводив завдяки доброзичливості московського уряду, могла правити за доказ корисності союзу з Московщиною. Цій політиці співпраці з Москвою Мазепа залишився вірний на протязі майже двадцятьох років свого гетьманства. Але настали події, що примусили його ступити на інший шлях. В 1700 р. розпочалася північна війна,— Росія вступила в боротьбу із Швецією і втягнула до неї також Україну. Щоб протиставитися наступові Карла* XII, цар Петро намагався використати всі сили і засоби своє імперії, а від України вимагав таких самих зусиль, як від московських провінцій, не рахуючись ані з договорами, ані з господарськими обставинами, ані з політичними настроями. Українські полки він висилав на далекі фронти — до Лівонії, Литви, Польщі, Саксонії. Там вони стояли під московським командуванням, їх використовували безоглядно, не давали їм потрібною устаткування, не раз просто грабували: наприклад, у полку

215

Апостола*, що ходив до Саксонії, забрали всіх коней, так що знеможені козаки мусили пішки відбувати далеку дорогу додому. Так само нещадно цар наказував брати селян і козаків до фортечних робіт;

при будові печерської фортеці в Києві "палицями по головах б'ють, вуха шпадами обтинають і всяку наругу чинять". В Україні стояли і через неї переходили численні московські війська, що також важко гнобили населення. Цар безнастанно вимагав воєнних достав — коней, худоби, хліба і всяких інших припасів — це вичерпувало господарські засоби країни. Але дошкульнішою від матеріальних утрат була моральна зневага. Московські урядовці і старшини, що звикли до метод деспотичного управління, не вміли і не хотіли шанувати української свободи і ламали її самовільно. Відчував це навіть сам гетьман. Хоч Петро виявляв йому своє довір'я, не жалував почестей, нагородив високим орденом св. Андрія, уживав заходів, щоб здобути йому титул князя римської імперії,— проте не допускав Мазепи до політичної самостійності, а коли розпочалися воєнні операції, поставив його під руку князя Меншикова*,— немов звичайного генерала, не голову держави. Петро проводив уніфікацію всіх частин своєї імперії, і окремішний устрій України став невигідний для його планів: ясно було, що скоріше чи пізніше він приступить до його ліквідації. Деякі прояви цього помічались уже і в той час: наприклад, в 1705 р. вийшов царський указ, щоб два полки, вислані до Пруссії, переорганізувати на регулярні, драгунські — це було обгрунтоване воєнними потребами, але козаки вважали це за порушення своїх давніх вольностей. В колах старшини кружляли чутки про ще грунтовніші зміни — усунення української адміністрації, заведення губернаторів чи воєвод, переселення козацького війська в Московщину та інше.

Ці обставини викликали почування непевності, острах і невдоволення. Мазепа намагався вияснити ці питання в розмовах і в листуванні з царем та його дорадниками, цар давав голослівні заяви, що не думає порушувати давніх прав України, але в дійсності гніт не меншав, а збільшувався. Через те протимосковські настрої, що здавна існували в громадянстві, почали виявлятися дедалі гостріше. Старшина почала натискати на гетьмана, щоб він подумав про майбутнє України. "Всі ми за душу Хмельницького Богдана Бога молимо,— за те, що він визволив Україну з польського ярма, а твою душу і кості діти наші проклинатимуть, якщо ти після себе залишиш козаків у такій неволі!.."

Зв'язки із Швецією. Зовнішні обставини, які викликала північна війна, видавалися сприятливими для поставлення справи української державності на нову платформу. Карл XII переміг Данію і Саксонію, а також розбив у перших боях армію царя Петра. Шукаючи союзників для дальшої боротьби, протимосковський табір почав звертати також увагу на Україну. Особливо діяльним виявився польський король Станіслав Лещинський*, що завдячував свій престіл Кардові XII; через своїх емісарів він заходився приєднати Мазепу до шведської коаліції, плекаючи надію, що таким способом українські землі вернуться знову під владу Речі Посполитої. Появився наново проект гадяцької унії — з тим, що Україна мала б рівнорядне становище

216

з Литвою; цими планами зацікавився дехто із старшини. Мазепа підтримував зв'язки з Лещинським, не жалував йому компліментів, але не проявляв охоти входити в союз з Польщею, що була безсила і розбита,— за посередництвом Лещинського він мав намір зв'язатися з самим Карлом. Переговори проходили таємно, знав про них тільки невеликий гурт старшин. Мазепа крився з своїми планами від Петра так зручно, що той не мав ніяких підозрінь; навіть доноси людей, що мали деякі інформації і могли викрити змову, не пошкодили Мазепі: генеральний суддя Кочубей* і полковник Іскра* за свій донос на гетьмана заплатили смертю. Але ця конспіративність не дозволяла вести справи скоро і рішуче. Гурт утаємничених не більшав: не втягнено до планів значнішого числа старшин, не підготовлено козацької маси, навіть не нав'язано вчасно порозуміння з Запоріжжям, де була сильна протимосковська партія. Важко було також підготовити військові сили: більшість українських полків перебувала далеко від України, а тут стояли сильні московські залоги. А тим часом настали події, що примусили Мазепу до рішучого виступу.

З початком 1708 р. шведський король рушив на Білу Русь, щоб пробитися в напрямі на Москву через Смоленськ. Але Петро почав концентрувати тут свої війська, і Карл вирішив повернути на південь, щоб знайти вигідніший шлях для здійснення своїх планів. Під осінь шведські війська ввійшли в Чернігівщину, на територію Гетьманщини. Карл провів це рішення без попереднього порозуміння з Мазепою. Шведи ввійшли в Україну, коли вона не була ще підготовлена до виступу проти Московщини. Але повороту вже не було, і Мазепа з кількома тисячами війська перейшов до шведського табору.

В переговорах з Карлом Мазепа поставив справу Української Держави на широку платформу. Україна мала бути цілком незалежною державою з титулом князівства, з довічною владою гетьманакнязя. Територію її мали творити всі відвойовані від Московщини землі, що належали українському народові в давні часи. Україна мала залишитися в союзі зі Швецією, але шведський король не мав права користуватися ні титулом, ні гербом українського князівства. Про будь-які зв'язки з Польщею не було згадки. Практичні воєнні потреби з'ясовано у військовій конвенції. Ці умови не дійшли до нас в оригінальному тексті і не знаємо, якою мірою шведський король на них погодився.

Полтава. Зимою 1708—1709 р. московські війська почали наступ на північну Україну. Карл рушив тоді на Слобожанщину, і там, під Красним Кутом, відбувся великий бій, по якому обидві сторони приписували собі перемогу. Але невдовзі шведи відступили і розтаборилися на вузькому просторі від Десни до Полтави. Мазепа намагався підняти нарід до повстання, у своїх універсалах виясняв причини, чому розпочав війну з Московщиною. Але одиноким його успіхом було те, що на допомогу прийшли запорожці під проводом кошового Костя Гордієнка. Решта населення, не підготовлена заздалегідь до виступу, залишилась пасивна, а то й без опору піддавалася московським військам. Петро проголосив Мазепу зрадником, наказав духовенству його виклинати і всякими способами ганьбив його ім'я.

217

Старшині, що з своєї волі або проти волі залишилася по московському боці, наказав обрати нового гетьмана,— став ним Іван Скоропадський*.

Остаточний бій між противниками відбувся під Полтавою 8 липня 1709 р. Зустрілися тут московські і шведські війська,— українські полки в бою вирішальної участі не брали. Переміг Петро. Мазепа разом з Карлом і залишками армії мусив відступити на турецьку територію.

Причини невдачі кампанії були рівно по стороні молодого Карла, що надто вірив у своє воєнне щастя та не рахувався з реальними обставинами, і знемощілого Мазепи, який більше покладався на дипломатію, ніж на армію та освідомлення народу. Свої наміри гетьман виклав у промові до втаємниченої старшини: "Я кличу всемогутнього Бога у свідки і заприсягаюся, що не заради високих почестей, не задля багатства або яких інших цілей, а для вас усіх, що є під моєю владою, задля жінок і дітей ваших, для добра матері нашої, бідної України, для користі всього народу українського, для піднесення його прав і вольностей хочу я за допомогою Бога так чинити, щоб ви з жінками вашими і отчизна не загинули ні під москалями, ні під шведами". І хоч плани Мазепи не вдалися, проте його ім'я залишилося для дальших поколінь символом боротьби за незалежність України.

Пилип Орлик*. Конституція. Після смерті Мазепи (2 вересня 1709 р. у Варниці під Бендерами) вірним продовжувачем його задумів став Пилип Орлик, вибраний гетьманом на еміграції (1710). Він походив із чесько-польського роду, що осів у Литві, вчився в Київській Академії, працював у гетьманській канцелярії і своїм талантом та освітою досяг того, що став генеральним писарем і співробітником Мазепи. Це свідчило про незвичайний вплив і силу гетьманського центру: він, людина чужого роду, став гарячим самостійником і до кінця життя служив українській державній ідеї.

При виборі Орлика складено умову між гетьманом та старшиною і запорожцями п. з. "Пакти і Конституція прав і вольностей Запорізького Війська" (16 квітня 1710 р.). Зміст цього акту був такий: 1) Затверджуються права православної церкви під зверхністю царгородського патріарха. 2) Має бути ревіндикований* давній кордон козацької держави на ріці Случі. 3) Запорізькому Низовому Війську повертаються давні оселі — Терехтемирів (Трахтемирів), Кодак, Келеберда. Переволочна і землі над Ворсклою; форти, побудовані Москвою, будуть знесені. 4) Всі поточні державні справи гетьман вирішує спільно з радою генеральної старшини; тричі на рік (на Різдво, на Великдень і Покрову) відбувається генеральна рада, до якої належить генеральна старшина, городові полковники та по одному козакові з кожного полку; і старшина, і рада мають право виступити проти гетьмана, якщо він не шанує прав. 5) Справи про кривду гетьманові та провини старшини судить не гетьман, а генеральний суд. 6) Державний скарб відділяється від гетьманського і передається в орудування генерального підскарбія; на утримання гетьмана призначаються окремі землі. 7) Полковники вибираються вільними голосами, і гетьман їх затверджує; так само проводять вибір сотників

218

та ін. 8) Гечьман має пильнувати, щоб на козаків і посполитих людей не накладали надзвичайних данин і робіт, має забезпечити козацьких удів і сиріт. 9) Окрема комісія має провести ревізію державних земель, якими користується старшина, а також повинностей підданих; має перевірити справу підсусідків і також купців, які дістали звільнення від публічних тягарів; має врегулювати тягловий обов'язок, деякі ярмаркові оплати тощо. 10) Касуються оренди і станції для компанійців та сердюків; генеральна рада має знайти інші доходи на утримання війська.

Конституція 1710 р. не ввійшла в життя, але все-таки має важливе значення, як показник того, в якому напрямі мали йти державні реформи. На перше місце висувалася справа взаємин між гетьманом і народом. Гетьманська влада мала бути обмежена і постійною участю в управлінні генеральної старшини, і генеральною радою; обмеження стосувались адміністрації, суду, виборів старшини, фінансів. Ті тенденції, що їх проявляла старшина супроти гетьмана від часів Многогрішного і Самойловича, знову вийшли наверх. Авторитет гетьманської влади, створений важкими зусиллями гетьманів, знову знизився. Велику увагу звернено на соціальні низи — козаків і посполитих, щоб забезпечити їх від визиску та гніту; гетьман мав узяти їх під свою опіку. Забезпечено також права Запоріжжя. Всі ці постанови мали егоїстично класовий чи груповий характер: ішлося про охорону і збільшення соціальних та політичних "вольностей" окремих груп, а не про зріст і забезпечення держави. З питань загального значення порушено тільки одне — закріплення західного кордону, і то на Случі. Творці конституції — старшина і запорожці — не виявили широкого політичного світогляду.

Орлик уклав союз взаємної допомоги з Карлом XII і ввійшов у приязні зв'язки з Кримом; великим успіхом шведської коаліції було те, що Туреччина оголосила війну Московщині. Укладено широкий план походу для визволення України. Орлик з допоміжним татарським і польським військом рушив на Правобережжя. Але Петро з великою силою перейшов Дніпро, і Орликові полки мусили відступати. Вирішальний бій відбувся над Прутом: турки оточили Петра, так що він тільки переговорами видобувся з критичного становища. Він мусив зректися впливів на Правобережжя і Чорне море. Але Орлик мав надто слабкі сили, щоб використати цю ситуацію: Правобережжя перейшло до рук поляків.

Орлик не зміг уже повернутися в Україну — мусив залишитись на еміграції. Довгий час проживав він у Швеції, дещо в Німеччині, пізніше переїхав до Туреччини і прожив там двадцять останніх років свого життя, головно в Салоніках. Протягом усієї цієї мандрівки він безнастанно займався політичною акцією, нав'язав зв'язки з різними дипломатами, до різних урядів висилав меморіали, не минав ніякої нагоди, щоб порушувати українську справу наново. Він був перший українець-емігрант, який дбав про те, щоб Європу інформувати про Україну. У своїх виступах він залишився вірним самостійницькій програмі і завсіди вороже ставився до Москви. Намагався також утримувати зв'язок з Україною, особливо з Січчю, що заснувалася на татарській території, в Олешках. Помер в Яссах 1742 р.

219

Наступ Москви. Невдача боротьби з Московщиною ввела Україну в небувало важке політичне становище: вона була віддана на ласку і неласку переможця. Цар Петро, який до того часу принаймні позірно шанував українську автономію, тепер уважав себе звільненим від усяких зобов'язань і безоглядно йшов до своєї мети — "прибрати до рук" збунтовану країну. Гетьманську столицю Батурин цар наказав зруйнувати,— спершу навіть мали заорати її місце, щоб і слід не залишився. Учасників повстання, що попали в полон, карано жорстоко: "колесували, четвертували, вбивали на палю, а вже зовсім за іграшку вважалося вішати і рубати голови". Багато повстанців цар заслав на Сибір і їх майно сконфіскував. За царським наказом зруйновано Січ, як вогнище самостійницьких прагнень. При виборі Скоропадського Петро не погодився відновити договору між Москвою та Україною. Українська держава залишалася без своєї конституції. При гетьманові цар призначив свого міністра, що мав наглядати за ходом державних справ. Але українська влада не мала вже ніякої пошани: цар призначав старшин без відома гетьмана, роздавав землі чужинцям, взяв у свої руки фінанси України, нищив українську торгівлю, селян і козаків засилав на роботи при фортифікаційних лініях. Московська політика терором і деморалізацією намагалася розбити державу і громадянство.

Скоропадський і Полуботок*. Населення Гетьманщини, прибите і стероризоване, спершу не мало сили зареагувати на це знищення. Гетьман Іван Скоропадський (1708—1722), один з діяльних учасників Мазепиних планів, не міг уже придбати царського довір'я, і його прохання, щоб цар привернув Україні давні права, зустрілися з відмовою. Але згодом українське громадянство почало наново скупчувати свої сили і готуватися до відсічі московському насильству. Представником цих активних кіл був Павло Полуботок (1722— 1724), якого старшина обрала наказним гетьманом до часу вибору нового гетьмана. Він також походив із Мазепиної школи, відзначався відвагою, був добрим організатором, користувався популярністю і, як заможна людина, мав впливи і незалежність. Він підняв боротьбу за рештки автономії Гетьманщини. Цар Петро не погодився на вибір нового гетьмана, а контроль над українським урядом віддав у руки нової установи — Малоросійської Колегії. Полуботок дуже зручно почав боротьбу з впливами цієї царської експозитури. Спираючися на юридичні основи, він добився від царського уряду того, що Малоросійській Колегії наказано не легковажити українського правління, а спільно з ним провадити всі справи. Бачачи, що Колегія використовує деякі вади української державної організації, він сам розпочав реформи: переорганізував українське судівництво, завів колегіальний суд з асесорами*, упорядкував апеляцію, нищив хабарництво. Цареві подав прохання, щоб він повернув повні права української адміністрації і суду. Коли Колегія почала переймати судівництво у свої руки, Полуботок зорганізував по всіх полках збирання підписів із своїми домаганнями. Але Петро, озлившися на цей рух, викликав Полуботка до Петербургу і посадив його в тюрму,— тут Полуботок і помер. Пізніша українська традиція зберегла його ім'я в особливій пошані, як останнього сміливого борця за українську

220

191.gif (5734 bytes)

І. Скоропадський, гетьман Лівобережної України

192.gif (6393 bytes)

П. Полуботок,   гетьман Лівобережної України

державність Літописці подавали його запальну промову, яку він ніби проголосив перед царем, а на його портретах приміщувано слова "Заступаючись за отчизну, я не боюсь ні кайданів, ні тюрми, і для мене лучче найгіршою смертю вмерти, як дивитися на загальну загибель моїх земляків".

Апостол*. Упродовж півстоліття після смерті Петра (1725) московська політика супроти України не йшла одним шляхом. В царському уряді заходили вагання' то вживали гострих Петрових засобів, то знову приходили полегші. Велике значення мало тут становище самого українського громадянства. Прив'язання до свого державного устрою було таке міцне три кожній нагоді виступало з такою стихійною силою, що Москва мусила з ним рахуватися і деколи вживала заходів приєднати Україну поступками. Період таких пільг прийшов за Петра II*, коли регентом був князь Меншиков. Тоді скасовано деякі податки, що особливо обтяжували населення, заборонено росіянам купувати землю в Україні, врешті в 1727 р. розв'язано Малоросійську Колегію і дозволено вибрати нового гетьмана. Ці зміни викликали в Україні незвичайну радість, що проявилася в адресах до царя, віршах та панегіриках і урочистих маніфестаціях.

На гетьмана обрано полковника Данила Апостола (1727—1734). Це був останній із співробітників Мазепи, втаємничений у його протимосковські плани, людина освічена, визначний знавець військової справи, що бував у далеких походах, між іншим у Персії. Свою діяльність розпочав він від традиційного домагання, щоб Московщина відновила давній договір з Україною. Московський уряд на те не

221

погодився, але у відповідь на гетьманську петицію дав т. зв. "Рішительні Пункти", що від того часу стали конституцією України. Гетьман не мав права вести переговорів з іншими державами — за вийнятком пограничних справ з Польщею та Кримом. Під час війни підлягав наказам російського фельдмаршала. Кандидатів на військові становища вибирала старшина, але затверджував цар. Вищою судовою інстанцією мав бути генеральний суд з трьох українців і трьох росіян, під проводом гетьмана. Наказано провести перевірку законів. Дозволено приїздити заграничним купцям. Доходи з індукти (довізного мита) мали йти до російського скарбу. Росіянам дозволено купувати землі в Україні, але заборонено спроваджувати російських селян. Заборонено відбирати землі козакам. Мала бути проведена ревізія державних земель.

Хоч обсяг української автономії став дуже вузький, все-таки в цих межах можна було провести нову організацію державного життя. Зважаючи на реальні обставини, Апостол залишив спроби вести ширшу політику, а свою діяльність зосередив на внутрішніх справах. Насамперед він упорядкував земельні та господарські справи. Спираючися на Пункти, він провів так зване генеральне слідство про маєтності. На основі документів і зізнань старих людей стверджено, котрі землі були державні (так звані рангові), а котрі приватні,— безправно загарбані землі привернено державі. Цей опис служив пізніше для регулювання земельних справ,— має він також велике значення як джерело для пізнання соціальних відносин Гетьманщини. Далі Апостол зайнявся організацією скарбу і вперше встановив точний бюджет державних видатків. Він звертав велику увагу на піднесення торгівлі, в 1728 р. зібрав у Глухові конференцію представників купецтва, в меморіалах до російського уряду домагався зміни торгових приписів, протегував місцевих купців супроти чужосторонніх, сам брав участь у торгових підприємствах. Продовжувалася також реорганізація судівництва: гетьман оголосив "Інструкцію українським судам", в якій установлено порядок апеляції, від судів нижчих до сотенних і полкових. Намагався також приєднати під гетьманську владу місто Київ, але київське міщанство у своїй короткозорій політиці воліло підлягати російському генерал-губернаторові. Врешті Апостол нав'язав зв'язки з запорожцями, що проживали на турецькій території, і добився того, що вони вернулися під гетьманську владу і заснували т. зв. Нову Січ над р. Підпільною (1733).

Ця різнорідна діяльність гетьманського центру викликала знову побоювання в російському уряді, і цариця Анна* вернулася до петрівських засобів нищення української автономії. Після смерті Апостола не дозволено новий вибір гетьмана, а встановлено на зразок Малоросійської Колегії т. зв. Правління гетьманського уряду (1734—1750); належали до нього три українці і троє росіян. Голові уряду, князеві Шаховскому*, в таємній інструкції наказано зближати українців з росіянами, між іншим шляхом мішаних шлюбів, і не допускати до зв'язків з закордоном. Російська влада знову почала втручатись у внутрішні справи України; не рахувалася з місцевими законами і звичаями, намагалася знищити місцеве само-

222

201.gif (5564 bytes)

Д. Апостол, гетьман Лівобережної України

202.gif (5966 bytes)

К. Розумовський,   гетьман Лівобережної України

управління. Під час турецької війни (1735—1739) Гетьманщина була запіллям російської армії і зазнала великих утрат у людях та господарстві.

Розумовський*. Уряд цариці Єлисавети* знову взяв легший курс супроти України. Востаннє дозволено обрати гетьмана в особі Кирила Розумовського (1750—1764). Не походив він з родовитої старшини, а був з простих козаків, дійшов до значення завдяки протекції цариці; був людиною освіченою на західний спосіб, цікавився літературою і мистецтвом, при своєму дворі держав італійську оперу і думав заснувати університет у Батурині. Але також шанував українські традиції і вмів стати в обороні "національних", тобто державних прав. Подбав про те, що українські справи передано з сенату до колегії закордонних справ, домагався права вести самостійно закордонну політику, обороняв фінансову самостійність Гетьманщини, старався про звільнення українського населення від участі в війнах поза Україною. Провів деякі реформи у війську, завів одностайні уніформи та озброєння, для старшинської молоді влаштував науку "воєнної екзерциції", підніс стан артилерії. Особливе значення мала реформа судівництва, яку, по довгій праці окремої комісії, закінчено в той час. За гетьманства Розумовського великого впливу дійшла старшина, що залюбки звала себе шляхетством; гетьман часто скликав старшинські з'їзди, на яких обмірковувано різні питання внутрішньої політики. Але старшина настільки дозріла політично, що не намагалась обмежувати гетьманської влади, а, навпаки, старалась піднести авторитет гетьмана і на-

223

віть виступила з проектом, щоб гетьманство зробити спадковим у роді Розумовських.

Кінець Гетьманщини. Але саме тоді знову постали зміни в російській політиці: цариця Катерина II* почала проводити крайній централізм і між іншим вирішила знести автономію України. В інструкції для сенату вона писала: "Малоросія, Ліфляндія і Фінляндія — це провінції, що правляться дарованими привілеями: порушити ці привілеї відразу було б незручно; але не можна вважати ці провінції за чужі і поводитися з ними, як з чужими землями — це був би явний нерозум. Ці провінції, так само як Смоленщину, треба легкими засобами привести до того, щоб.вони зрусифікувались і перестали дивитись, як вовки в ліс". Коли цариця дізналася про проекти спадкового гетьманства Розумовського, вона відразу зареагувала на це: викликала гетьмана до себе і наказала йому зректися булави (1764 р.). Так гетьманство остаточно було знесене.

Управління України Катерина віддала Малоросійській Колегії під проводом генерал-губернатора Румянцева*. В інструкції наказано йому усувати всякі окремішності українського устрою, протидіяти автономістичним стремлінням старшини, а нарід приєднувати кращою організацією адміністрації та судівництва.

Але прихильність громадянства до давнього ладу виявилася сильною і твердою. Загроза знищення національного життя викликала хвилю виявів патріотизму. Перекладач генеральної військової канцелярії Семен Дівович* склав "Розмову України з Великоросією", де намагався довести рівність обох країн. Бунчуковий товариш Петро Симоновський* написав "Короткий опис України". Різні любителі старовини почали збирати історичні матеріали. Надії на зміну політичного курсу прийшли в 1767 р., коли Катерина II наказала перевести вибори до так званої Комісії уложення законів, що мала зайнятися складанням нового кодексу. Козаки, старшина, міщанство і духовенство у своїх наказах домагалися відновлення давніх прав і реституції* гетьманства. На самій комісії автономістичні погляди особливо обороняв депутат лубенського полку, Григорій Полетика*, автор правничих трактатів про устрій Гетьманщини.

Все це не припинило централістичної політики російського уряду. Генерал-губернатор Румянцев почав свої реформи від статистичного опису України, що став за основу для нової системи оподаткування;

замість данин у натурі він завів податок грішми, спершу від двору, пізніше від душі. Щодо селянства, то указом Катерини з 1783 р. заведено загальне кріпацтво — заборону переходу селян. Одночасно скасовано автономні установи. В 1781 р. Гетьманщину поділено на три намісництва (губернії): Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, що разом творили Малоросійське генерал-губернаторство. В губерніях заведено загальноросійські адміністраційні і судові установи. В 1782 р. розв'язано* Малоросійську Колегію. В 1783 р. скасовано також старий військовий устрій і козацькі полки переформовано на десять регулярних карабінерських полків російської армії з шестирічною службою. В 1785 р. опубліковано "грамоту про вільність дворянства", яка давала українській шляхті самоуправління — губерніальні і повітові дворянські зібрання, з правом пе-

224

тиції до царя. З давнього устрою Гетьманщини залишилися тільки старі закони — Литовський Статут і магдебурзьке право.

Характеристика. Лівобічна Україна від 1660—1670-их років вийшла на передове місце і свій провід утримала до кінця XVIII ст. Родючі простори Лівобережжя, забезпечені від заходу Дніпром, не зазнали такого знищення, як Правобічна Україна, скупчили густіше населення, дійшли до більшого господарського розвитку, а разом із тим змогли зорганізувати своє політичне життя. Козацький устрій набрав тут закінчених форм, опанував усе життя громадянства, його побут та культуру і діяв як творча сила. Лівобережжя у своїй політиці трималося засад, які встановили Многогрішний і Самойлович: визнавало московський протекторат, а одночасно вперто боронило свої "вольності". Цю політику перебило тільки повстання Мазепи; його катастрофа послабила становище Гетьманщини супроти Росії, бо російський уряд мав притоку* втручатись у внутрішні справи. Але витривалий і послідовний опір Гетьманщини робив своє, так що Москва мусила йти на поступки, наприклад, двічі відновлювала гетьманство. Лівобережжя зберегло досить широку автономію,— мало власну адміністрацію, судівництво, фінанси, військо, само організовувало господарство і соціальні справи. І коли окремий устрій Гетьманщини Росія скасувала, то тут більше, як в інших землях України, залишилися український побут, культура і державні традиції,— з ними зв'язане національне відродження в XIX ст.

IV. Запоріжжя, Слобожанщина, Західна Україна

Запоріжжя. В той самий час перестала існувати Запорізька Січ.

Запоріжжя до повстання 1648 р. було головним організаційним центром козаччини, з якого виходили всі політичні почини. Після перемоги повстання, коли козацькі війська опанували широкі простори, далеке Запоріжжя втратило своє значення; за Богдана Хмельницького на Січі стояла тільки невелика залога з городових козаків під проводом кошового, якого призначав гетьман. На низ ходили тільки ватаги здобичників, що займалися степовими промислами. Але коли в городовій Україні загострилися соціальні відносини, на Січі почали групуватися радикальні елементи, що вели боротьбу проти старшини. Вони висунули теорію, що осередок козацтва повинен бути не в городах, а на Січі і що тут повинні вибирати гетьмана. Так проти Виговського запорожці висували свого кандидата, кошового Барабаша, а пізніше, завдяки допомозі Запоріжжя, здобув булаву Брюховецький. Але згодом Гетьманщина зорганізувала сильніший центр, і Січ мусила зректися претензій на всенародний провід. Та все-таки вона не піддавалася без застережень під гетьманську владу, раз-у-раз намагаючися вести свою незалежну політику.

Сірко*. Найвизначнішим кошовим XVII ст. був Іван Сірко. Він походив із Слобожанщини (з Мерефи), був без освіти, навіть неграмотний, але незвичайно активний і хоробрий. За головне завдання

225

Запоріжжя він уважав боротьбу з татарами і турками. "За віру православну заступаючись і славу безсмертну тим собі заробляючи, ми груди свої кров'ю неприятельською багрянимо",— заявляв він. "Бог свідок моєї душі, що я ніколи не ходив в Україну з тим, щоб руйнувати мою батьківщину; не хвалячись, правду говорю, що всі мої заходи і намагання спрямовані на те, щоб робити шкоду нашим ворогам, бусурменам". В цій боротьбі Сірко вславився як незрівнянний войовник та полководець. Він зорганізував понад двадцять великих походів і незліченні дрібні виправи, наскоки й напади. Він виправлявся в різні сторони: під Перекоп, на татарські замки на долішньому Дніпрі, на Очаків, Аккерман, Бендери, на буджацьких татар, на Чорний і Кучманський шлях. Походи відбувалися в різний спосіб — човнами Дніпром, верхи степами, деколи з табором і гарматами. Сірко вирушав деколи з невеликими силами: напр., у поході на Перекоп 1663 р. було всього 90 запорожців, ЗО донських козаків і 60 калмиків, але вони розбили вп'ятеро більше татарське військо. Своєю ініціативою, енергією і воєнним щастям Сірко здобув собі на Запоріжжі небувалу пошану: "Всі його боялися незвичайно; що, бувало, задумає, те і зробить, а як хто хотів би його не слухати, того зараз убили б",— оповідали запорожці після його смерті. Але політичний світогляд Сірка був неглибокий:

поза боротьбою з "бусурменами", якій присвячував усі сили, він не бачив інших проблем і мимоволі шкодив ширшим планам українських державників. Наприклад, своїм нападом на татар 1659 р. він перебив Виговському його виступ проти Московщини; так само безоглядно він виступав проти Дорошенка і лише на старості літ зрозумів заміри гетьмана.

Протимосковські виступи. Гасло боротьби з бусурменами, з яким виступав Сірко, не завжди знаходило рівний відгук на Запоріжжі. Близьке сусідство з татарами, особливо ж господарські і торгові зв'язки з ними, сприяли і протилежному напрямові — приязні з Кримом. Це була також реакція проти наступу Москви, що дедалі більше втручалась у внутрішні справи України, а також бажала покласти свою руку і на Запоріжжя. Протимосковський рух розпочався вже за часів Брюховецького, якого запорожці гостро критикували за його поступливість супроти Москви. "Хоч ти від царської величності честю (боярством) наділений, але уряд дістав від Запорізького Війська; Військо ж. не знає, що таке боярин, воно знає тільки гетьмана",— писав Брюховецькому кошовий Ждан Ріг*. В 1667 р. запорожці вбили московського посла, що їхав у Крим, а коли царський уряд зажадав справедливості, відповіли ще й погрозами: нехай би цар "своїм ратним людям наказав, щоб у городах перестали всякі вимисли чинити; а як не перестануть,— хорони Боже, щоб більший вогонь не постав. Поки живих нас стане, будемо берегти, щоб вольності наші не меншали... Так нехай і монархи на те вважають, що наше є починати, а Боже — кінчати".

Союз з Кримом мав убезпечити Запоріжжя від Москви. Такий план намагався провести Петро Суховієнко*, запорізький писар, що проголосив себе гетьманом (1668—1669) під протекторатом хана;

226

у своїх універсалах сердечними словами згадував він "матку милу, отчизну, бідну Україну", закликав до єдності, остерігав проти московської неволі, "подібної до єгипетської", і радив шукати допомоги в татар. Але в той же час з такими самими планами виступив Дорошенко, тільки на далеко ширшій основі, і Суховієнко не здобув більшого впливу. Серед тогочасних невідрадних обставин союз з татарами видавався українським патріотам єдиним порятунком:

був момент, що навіть непримиренний Сірко припинив боротьбу і уклав перемир'я з татарами, щоб забезпечити для Січі довіз хліба і солі.

Протимосковська орієнтація посилилася ще більше, коли московський уряд, у порозумінні з Гетьманщиною, почав ставити на запорізьких землях укріплення. Січ уважала це за порушення своїх стародавніх вольностей. "Від віку ніяких городів у пущі нашій військовій ніхто не ставив,— так і тепер ми, все військо Запорізьке — низове, верхове, дніпрове, кошове і що перебуває на лугах, полях, паланках і в усіх урочищах дніпрових і польових — жадною мірою городів на Самарі ставити не дозволяємо і дозволити нам того не доведеться". Це невдоволення використав Петрик Іваненко у своїй агітації і потягнув за собою частину запорожців. І пізніше справа будови пограничних укріплень довгими роками каламутила добрі відносини між Січчю та Мазепою; до того і соціальні противенства ставали щоразу більш напружені; запорожці не раз відгрожувалися, що скличуть чорну раду і скинуть гетьмана, який потурає старшині та підтримує Москву, а Мазепа в пересерді покликав, що зруйнує "прокляте гніздо" — Січ.

Коли ж Мазепа пізніше став на протилежний шлях і виступив проти Москви, Запоріжжя стало по його боці. Це була заслуга кошового Костя Гордієнка*, він був вихованець Київської Академії, людина освічена, з виробленим політичним світоглядом. Запорожці хвалили його вміння кермувати громадою: кожну справу він обговорював наперед з отаманами, а тоді передавав її на загальну раду,— тому всі його плани знаходили зрозуміння і послух. Хоч він завжди ставився вороже до Мазепи і городової старшини, проте у вирішальну хвилину, коли йшлося про долю всієї України, зрікся особистих амбіцій і піддався під керівництво гетьмана.

Знищення Січі. Участь у війні проти Москви дорого коштувала Запоріжжю: цар Петро наказав Січ зруйнувати (1709). Частина запорожців перейшла на татарську територію і заснувала собі другу Січ, в Олешках (старовинному Олешші)*. В 1734 р. заходами гетьмана Апостола дозволено запорожцям повернутися на давні місця, і вони побудували так звану Нову Січ над річкою Підпільною. Тепер січове товариство залишило вже свої давні традиції і вдовольнилося становищем сторожового війська проти татар і турків. Зате ширше розвинулося степове господарство — скотарство, соляні промисли, торгівля з Кримом. Хліборобство також займало щораз більші простори. Як колонізатор особливо відзначився останній кошовий Петро Калнишевський*.

Але, не вважаючи на лояльність запорожців, російський уряд ставився до них недовірливо і намагався відібрати їм рештки давніх

227

 

"вольностей". На пограниччі Запоріжжя побудовано ряд фортець, а під їх охороною проходила чужоземна колонізація, кермована московською владою. Так над Синюхою, допливом Бога, засновано т. за. Ново-Сербію (1751), а на Донеччині, в околицях Бахмуту — Слов'яно-сербську провінцію (1753). Між осадженими тут сербами і запорожцями почалися безнастанні спори і сутички. На запорожців скаржилась також Польща, що вони підсилюють гайдамацький рух на Правобережжі. Катерина II використала все це для остаточного знищення Запоріжжя, і за її наказом в 1775 р. російські війська зруйнували Нову Січ.

Частина запорожців не хотіла залишитися під московською владою, подалася до Туреччини і в гирлі Дунаю заклала знову Січ;

частина поплила ще далі Дунаєм і осіла в Банаті* під австрійською владою. Щоб протидіяти впливам дунайської Січі російський уряд сформував між Богом та Дністром т. зв. Бузьке козацьке військо (1784), що пізніше дістало назву Чорноморського війська і було переселене на Кубань (1792). В 1828 р. частина дунайських запорожців під проводом Йосипа Гладкого* повернулася під російську владу і оселилася коло Маріуполя під назвою Озівського війська; пізніше злучено їх з чорноморцями, а в 1864 р. ця формація дістала назву Кубанського війська.

Слобожанщина. Окрему історію мала Слобідська Україна, або Слобожанщина. До XVI ст. це були незаселені простори, "дикі поля", в які заганялися Муравським шляхом татари. Московський уряд намагався їх колонізувати і для охорони населення побудував так звані лінії, що складалися ї замків і фортів — наперед над р. Сеймом, коло Білгорода. Першу колонізацію вели монастирі, що на своїх землях осаджували селян — наприклад, славетний Святогорський монастир. Але до численнішої колонізації спричинились українські козаки, що прямували туди після невдалих повстань. Одним із перших колонізаторів був гетьман Яцко Острянин*, що в 1638 р. з полком із 900 людей оселився коло Чугуєва. Нові хвилі еміграції пішли після берестецької невдачі 1651 р., а далі за Руїни. В 1654 р. засновано Харків. Остаточно сформувалося п'ять слобідських полків: Острогозький, Харківський, Сумський, Охтирський та Ізюмський. Полки підлягали московському воєводі в Білгороді, який подавав полковників до затвердження цареві. Між слобідськими козаками скоро витворився клас заможної старшини, що поширював свою власність так звані займанщинами, захоплюванням порожніх земель; наймогутніші роди держали становища полковників, не раз спадковим порядком. Слобожанщина не мала визначнішої політичної історії, а з іншими українськими землями стояла тільки в слабих зв'язках. Все-таки на Гетьманщині виринали тенденції приєднати слобідські полки під гетьманську булаву. Російський царат уважав навіть невелику автономію Слобожанщини невигідною для себе і вже від часів Петра І почав її обмежувати, а Катерина II в 1765 р. скасувала козацький устрій і ввела російські установи.

Західні землі. Західні землі до половини XVII ст. вели перед у житті України, створили основи національної ідеології і значно спричинилися до успіхів революції 1648 р. та організації нової дер-

228

жави. Але Українській Державі не пощастило поширити своїх кордонів аж по Віслу, як це намічав Богдан Хмельницький, і західні землі залишилися по другий бік греблі, під польською владою. Галичина, Холмщина і Волинь вже скоро після Хмельниччини дісталися під польське панування, а правобережна Наддніпрянщина в умовах упертої боротьби з польською навалою утримала свою автономію до початків XVIII ст. Але, не вважаючи на всі політичні зміни, громадянство західних земель усіма силами намагалось утримати зв'язки із Східною Україною. Міщанство Волині і Галичини в купецьких справах часто відвідувало Наддніпрянщину, духовенство стояло у зв'язках з київською митрополією, молодь у великому числі напливала до Київської Академії, досить живі були зв'язки між письменниками, друкарями, малярами. Не занепало також прагнення політичної єдності. З одного боку підтримували його гетьмани: Дорошенко з повною свідомістю говорив про потребу об'єднання всіх українських земель; Самойлович нагадував про давній кордон князівської держави над Віслою; походи Дорошенка на Галичину і Мазепи на Волинь немало спричинилися до зміцнення цих зв'язків. Так само визначні представники західних земель утримували політичні зносини з козаччиною: наприклад, львівський владика Шумлянський пару разів відвідав Дорошенка в Чигирині, волинський письменник Братковський* стояв у порозумінні з Палієм. Але на початку XVIII ст. ці зв'язки ослабли і врешті перервалися зовсім. Західна Україна залишилась без ніякої допомоги і власними силами мусила вести боротьбу проти Польщі.

Перемога Польщі. Польський наступ, ослаблений козацькими війнами, став знову незвичайно сильний і впертий. Провід мали польські магнати, що повернули собі назад латифундії, утрачені під час народної революції, поширювали свої землі та намагалися все життя країни захопити в свої руки. Роди Потоцьких, Любомирських, Вишневецьких, Яблоновських, Чарторийських, Браніцьких і ін., давні "королев'ята", як їх звав Хмельницький, зорганізували собі справжні держави, в яких правували як самовладні пани. Їх гнітові корилася дрібна шляхта, що мусила ставати у феодальну залежність від вельмож, визнавала їх протекцію та вступала в службові обов'язки до них — за управителів панських маєтків, економів, пленіпотентів* тощо; ці малі шляхтичі були зобов'язані також до політичних послуг своїм протекторам, підтримували їх на соймиках, належали до їх військових частин. Під владу магнатів дісталися також міста і містечка, що в той час утратили рештки самоврядування. Селянство було цілком приборкане і мусило прийняти на себе важку панщину. Перекази про "пана Каньовського" — Миколу Потоцького, що до недавніх часів залишилися в устах народу, свідчать, якою жорстокою вагою магнатська влада тяжіла над усім населенням.

Магнати,— здебільша ті, що походили з давніх українських родів,— були носіями польської культури в Україні. По всіх містах побудовано величні костели та кляштори різних польських чернечих орденів і засновано польські школи. Це була планова і зорганізована акція, що шляхом латинізації намагалася український нарід споло-

229

нізувати. В половині XVIII ст. появилися навіть окремі "проекти на знищення Русі"; їх автентичність сьогодні взята під сумнів, але вони добре віддають ті настрої, які панували серед польського панства, що всіма можливими засобами намагалося знищити ненависну "хлопську націю".

Супроти зорганізованого польського наступу українське громадянство стояло немічне і знесилене. Війни другої половини XVIII ст. винищили населення західних земель; активні елементи вигинули або переселилися на схід. Багато селищ запустіло і залишилося в руїнах. Козацький літописець Самійло Величко жалісними словами описує це знищення: "Проходячи тогобічну Україну, від Корсуня і Білої Церкви, потім на Волинь і в князівство Руське, до Львова, Замостя, Бродів і далі подорожуючи, бачив я багато городів замків безлюдних, і пусті вали, що колись людськими трудами, гори і горби були висипані,— а стали тільки пристановищем і житлом для диких звірів. Мури ж, як у Чолганську, Константинові, Бердичеві, Збаражі, Сокалі, що тільки на шляху нам, у поході військовому, трапилися, бачив я одні малолюдні, другі цілком пусті, розвалені, в землі приховані, запліснілі, непотрібним зіллям зарослі, що гніздили в собі тільки гадюк і різних гадів та черв'яків. Бачив я ще там, у різних місцях, багато кісток людських, сухих і нагих, що тільки небо за покрівлю собі мали, і сказав я в душі: "хто вони?" Пусті оселі займали нові колоністи з Польщі.

Полонізація. Під час цього лихоліття від українського народу відпали його вищі шари. Не було вже меценатів національного життя, подібних до Острозьких: всі визначні панські родини спольщилися. Не стало також і заможнішої шляхти; при православній вірі залишилася тільки дрібна шлях, що своїм побутом не відрзнялася від селянства і не мала ніякого впливу в громадському житті. Соймову трибуну рідко коли використовувано для обговорення національних справ.

Польщилися також міста, і українське міщанство проявляло щораз меншу активність. Братства, давні осередки широкого культурного життя, обмежили свою діяльність до самих церковних справ;

підупали також братські школи. Навіть львівська ставропігія поза видавництвом церковних книг не проявляла ніяких ширших інтересів. У православній церкві піднявся вплив ієрархії, яка від часу реформ Могили взяла в свої руки церковну організацію, усуваючи на другий план світських людей і братства. Але вище духовенство не виявляло хисту і амбіції щодо національного проводу, його зацікавлення не виходили поза чисто релігійні справи. Православна церква прийшла у внутрішній застій і не могла витримати суперництва з краще зорганізованим уніятським духовенством. Вже в половині XVI ст. унія ствердилася на Холмщині, західній Волині і Поліссі, а на початку XVIII ст. опанувала решту Волині і Галичину.

Унія. Уніятська церква розбудувала свою організацію на зразках, які діставала з Риму. Багато уніятських духовників здобувало освіту в римських колегіях; повертаючися в Україну, вони приносили сюди кращі організаційні форми. Уніятські єпископи відбували періодичні візитації своїх парафій, дбали про піднесення куль-

230

тури духовенства, засновували середні школи, провели реформу монасти рів. Собор у Замості 1720 р. запровадив у життя уніятської церкви одностайну організацію. Особливого значення набув зреформований орден оо. Василіян*, що головну увагу присвятив поширенню шкіл і видаванню релігійних книжок.

Унія завдячувала свій ріст тій обставині, що давала українському громадянству деяке убезпечення від польського наступу. Уніяти належали до католицької церкви і були під опікою Риму,— польські екстремісти не могли нищити їх так безоглядно, як православних. Під захистом уніятської церкви українське життя могло хоч почасти зберегти свої давні форми. Римська курія в своїх офіційних заявах забезпечувала уніятам повну непорушність їх обрядів і звичаїв, зазначаючи, що її бажанням є, "щоб усі були католиками, але не всі ставали латинниками". Також польський уряд обіцяв залишити українську церкву при її давніх привілеях. Але польське громадянство легковажило ці зобов'язання: воно намагалося знищити унію,— так само, як знищено православ'я,— щоб відкрити шлях до повної полонізації України. Отже, уніятська церква не тільки не здобула повної свободи розвитку, але була ще й наражена на різні переслідування. Латинське духовенство раз-у-раз втручалося в церковні справи, вимагало від уніятів десятин — нарівні з латинниками, перетягало людей з унії до латинського обряду; пани не давали священикам-уніятам ніяких пільг, навіть силували їх до панщини. Уніятських владик, не вважаючи на всі обітниці, не допущено до сенату. Уніятська ієрархія безнастанно посилала до Риму і до короля меморіали і петиції про своє невідрадне становище, але завжди безуспішно.

Своїх заходів тодішня західноукраїнська верхівка не вміла поставити на ширшу платформу. Не використовувала навіть для своїх потреб соймиків і сойму, де все-таки можна було знайти деяку допомогу. Супроти уряду ставилася до крайності лояльно і принижено, боячись яким-небудь гострішим виступом його проти себе настроїти. До оборонної акції не втягала низів — дрібної шляхти, міщанства, сільського духовенства. Верхи щораз більше відчужувалися від народу. Не маючи глибших зв'язків з народними масами, верхні шари не знаходили в собі сили, щоб опертися впливам польщини, яка завойовувала собі дедалі більше місця. У XVIII ст. польська мою цілком увійшла в урядові акти, навіть на Волині і Київщині, що давніми конституціями мали забезпечене вживання української мови; що більше, польської мови почали вживати в церковному урядуванні, в проповідях, церковному письменстві і виданнях, в українських школах. Польська мова на західних землях стала мовою вищих шарів і культурного громадянства, а українська залишилася тільки в устах соціальних низів.

Гайдамаччина. Який гостри був розлам між верхами та низами, це виявили соціальні рухи XVIII ст., відомі під назвою гайдамаччини. Народні маси, серед яких залишилися свіжі традиції соціальної волі з козацьких часів, не хотіли піддаватися під владу панів і зі зброєю в руках виступали проти поневолення. Учасниками гайдамаччини були переважно незаможні селяни, що втікали від панщини,

231

і робітники з гуралень, млинів та панських фільварків, але до повстань приставали також міщани, дрібна шляхта, поповичі, а гайдамацькі наступи знаходили симпатію в широких колах населення. Гайдамаки гуртувалися в невеликі ватаги, по кілька десятків людей, і рідко коли ватага мала 200—300 учасників. Тактика їх полягала у швидких і несподіваних наскоках на панські двори і містечка; напади були заздалегідь підготовлені розвідкою, яку проводили гайдамацькі висланці, перебрані за крамарів, старців тощо; при наступі гайдамаки вбивали панів, руйнували двори, панські маєтки і костели, не раз нищили також двірські архіви з документами на власність.

Перше більше гайдамацьке повстання почалося в 1734 р., коли російська армія разом з гетьманськими полками ввійшла на Правобережжя, щоб підтримати кандидатуру Августа III. Рух пішов з Київщини і перекинувся на Поділля, де на його чолі став Верлян*, сотник надвірної міліції Любомирських; він покликався на грамоту цариці Анни, що ніби наказувала нищити ляхів. Верлян зайняв Броди і свої загони розпустив аж під Львів; повстання тривало кілька років, врешті магнатські війська його приборкали; сумної слави зажив при тому зрадник Сава Чалий*, козацький сотник, що віддався на службу панам.

В 1750 р. гайдамацький рух знову охопив Київщину та Поділля,— але повстанці не створили одноцілої організації, і знову їх розбито.

Коліївщина. Найбільшого розголосу набула так звана Коліївщина 1768 р. В цьому повстанні поруч з соціальними мотивами яскраво виступили релігійні. Польські пани і залежна від них адміністрація намагалися знищити рештки православ'я на Наддніпрянщині. Почалося жорстоке переслідування православного духовенства. Оборону православної церкви зорганізував мотронинський ігумен Мельхиседек Значко-Яворський*: своїми поїздками і листами він підніс дух населення, ввійшов у зв'язки з Запоріжжям і врешті від цариці Катерини дістав обітницю дипломатичного втручання у справі православних у Польщі. Саме тоді шляхта, вороже настроєна до Росії, зорганізувала конфедерацію в Барі — і в цей момент гайдамаки розпочали повстання, розраховуючи на російську допомогу. Серед гайдамацьких ватажків на перше місце вийшов Максим Залізняк*, селянин з походження, що бував на Запоріжжі і мав зв'язки з Яворським, та Іван Гонта*, також селянського походження, що добився майна як сотник міліції Потоцьких. Здобувши Умань, вони вчинили жахливу різанину панів, жидів і католицького та уніятського духовенства. В надзвичайно гострих формах виявилася тут ненависть поневоленого народу до соціальної верхівки. Гайдамаки виступили з широкими планами — Залізняка навіть проголосили гетьманом, але їм не пощастило зорганізувати повстанців в одну армію. До того ж не виправдалася надія на Росію. Російський генерал Кречетніков, увійшовши на Правобережжя, спершу ніби виявляв прихильність до повстанців, але потім наказав заарештувати ватажків і віддав їх польському судові.Гонту тортуровано і покарано смертю, Залізняка заслано на Сибір.

Коли шляхта придушила гайдамаччину, почалося знову жорстоке переслідування селян і православного духовенства. Серед на-

232

211.gif (3121 bytes)

М. Залізняк, один із керівників Коліївщини

212.gif (4018 bytes)

І. Гонта,  один із керівників Коліївщини

родних мас панувала далі глуха ненависть до панів, і від часу до часу виринали чутки про нове повстання; такі вістки розійшлися по Волині 1789 р. (т. зв. волинська тривога), і тоді заарештовано і покарано сотні невинних людей.

На Підкарпатті соціальне лихоліття викликало появу карпатських розбійників-опришків. Це були невеликі ватаги, по кільканадцять людей, зв'язаних товариською солідарністю (опришки деколи складали ватажкові присягу на рушницю), що виправлялися на панські двори і жидівські корчми. Найбільшої слави зажив Олекса Довбущук (Довбуш) *, убитий 1745 р., що його постать народна пам'ять прикрасила різними переказами.

V. Устрій, культура, світогляд

Держава. Козацька держава була вислідом повстання 1648 р. Використовуючи піднесення мас, Богдан Хмельницький разом із старшинами утворив державну владу, а пізніше намагався здобути для України визнання інших держав. Ні за Хмельницького, ні пізніше не проголошено повної самостійності, хоч не бракувало свідомості того, що таке незалежність, і було відомо, як, наприклад, здобули собі волю Нідерланди. В переговорах з Польщею, а згодом із Московщиною Україна дістала тільки автономію. Але фактичний розвиток держави переходив далеко поза формальні межі і, не вважаю-

233

чи на зовнішній характер польської чи московської провінції, Україна довгі часи вела свою незалежну політику. В українському громадянстві завжди були живі прагнення незалежності і вони пробивалися навіть тоді, коли Москва вже наклала руку на українську автономію.

У зв'язках з Польщею Україна перебувала недовго, і зборівська умова, що нормувала відносини до Речі Посполитої, скоро втратила свою силу; гадяцький договір також залишився тільки теоретичною енунціяцією*. Натомість основне значення зберіг переяславський договір чи то на його основі укладені московські статті 1654 р. Цю умову відновлювали при кожному виборі гетьмана, доповнюючи її новими пунктами. Такі доповнення містили статті переяславські Юрія Хмельницького (1659), ніжинські (1663) і московські (1665) Брюховецького, глухівські (1669) Многогрішного, конотопські (1672) Самойловича, коломацькі (1687) Мазепи,—врешті конституцію України замінили "Рішительні пункти" (1727).

Назва держави спершу була — Запорізьке Військо; за Виговського, а пізніше за Мазепи проектовано назву Руського Князівства;

у зв'язках з Московщиною вживали як офіційного титулу слова Малоросія; назва Україна в офіційних документах не прийнялася, але в поточному житті набула значення і поширення. Державний герб був: козак з мушкетом на правому рамені та шаблею при лівому боці.

Територія. Територія держави була найширша за гетьманства Богдана Хмельницького, коли обіймала давні воєвідства: Київське, Брацлавське і Чернігівське, частину Волинського, а також частину Білої Русі під назвою Чавського полку. Після падіння Юрія Хмельницького в 1663 р. державну територію поділено на правобічну і лівобічну. Правобічні гетьмани підтримували зв'язки то з Туреччиною, то з Польщею; але в 1669 р. польський сойм зніс козаччину, відновив її в 1685 р. за короля Собєського* і знову скасував у 1700 р. Лівобічна Україна утрималась у зв'язку з Московщиною, переходячи різні форми злуки, аж нарешті в 1764 р. гетьманство було знесене востаннє, а в 1782 р. із скасуванням Малоросійської Колегії зникли останні залишки автономії. Запоріжжя творило окрему провінцію, зв'язану з лівобічною Гетьманщиною то слабшими, то сильнішими зв'язками.

В розвитку тогочасної України виникав цілий ряд територіальних проблем. Основою державної території була Наддніпрянщина, від Случа на заході по московський кордон на сході. Це був замалий простір, щоб на ньому могло розвинутися самостійне державне життя. Тому лівобічні гетьмани, а особливо Самойлович і Мазепа, намагалися повернути Правобережжя, таким способом з'єднати під своєю булавою всю Наддніпрянщину і стати гетьманами "обох сторін Дніпра". Справа приєднання західних земель — Волині, Галичини, Холмщини — після Хмельницького вже не була зреалізована; але визначні гетьмани, як Виговський, Дорошенко, Самойлович, не залишали заходів, щоб ці землі ревшдикувати;* а не маючи сил для виконання цих бажань, підпирали їх історичними аргументами: що ці землі належали до давньої Української Дер-

234

жави. Щодо Слобожанщини, то вона виступала тільки в проектах Петрика; за її приєднання промовляло те, що її населення походило з Гетьманщини, але труднощі були в тому, що ці землі ніколи не були під гетьманською булавою, а вважалися за частину московської держави.

Тенденцію до поширення козацька держава проявляла також у напрямі на Білу Русь. За гетьманства Хмельницького українські війська окупували значний простір цієї країни, і білоруський нарід охоче приймав козацький устрій. В переговорах із Швецією Хмельницький і Виговський трактували ці землі як міст до Балтицького моря — щоб здобути кордон із Пруссією і забезпечити комунікаційний та торговий шлях. Але Московщина розуміла ці плани і присилувала гетьманський уряд скасувати білоруський полк.

Чорноморська проблема. Найважливішим питанням майбутнього розвитку України було опанувати степову смугу і побережжя Чорного моря. Козаччина зорганізувалась у боротьбі з татарами і турками, і народній інстинкт у знищенні "бусурменів" вбачав призначення України. Київська інтелігенція 1620-их років уважала козацькі походи на море за продовження походів Олега і Ігоря. Але потреба зорганізувати оборону від наступу Польщі і Московщини не дозволила Українській Державі виконати це завдання. Богдан Хмельницький, починаючи боротьбу з Польщею, примушений був узяти на допомогу татар і ввійти в приязні зв'язки з Кримом і Туреччиною. Щоб забезпечити собі тривку допомогу хана, гетьман дав згоду на те, щоб татари відбудували давній замок Іслам-Кермен на долішньому Дніпрі,— так Крим дістав змогу контролювати плавбу по Дніпрі. Справу української торгівлі на Чорному морі Хмельницький думав поладнати в умові з Туреччиною,— в гирлі Дніпра проектував побудувати український порт, мали бути встановлені постійні консулярні зносини, передбачувано, що українські кораблі будуть відвідувати Середземне море. Але цих планів не зреалізовано. Таким самим шляхом ішли Дорошенко і Юрій Хмельницький. Пізніше також Запоріжжя прихилилося до філотатарської політики — для підтримання торгівлі з Кримом, а Петрик Іваненко на допомозі хана базував свої плани визволення України від Москви. І врешті Орлик увійшов у союз з Кримом.

Але ця політика не принесла Україні бажаної користі. Ні татари, ні турки не допомогли створенню незалежної Української Держави, бо це не було в їх інтересі. Вони не припинили також своїх нападів на українські землі, а вели їх з давнім завзяттям. Те, що українські політики щадили Крим, добачаючи в ньому союзника, тільки продовжувало існування татарського розбійничого гнізда та припізнювало український похід на південь — у степи і до моря.

Але народні маси здоровим інстинктом ставилися вороже до спроб порозуміння з турками і татарами і домагалися знищення "бусурменів". Виразником цих стихійних прагнень був Сірко, який не рахувався ні з якими комбінаціями, що обіцяли тимчасову користь, а знищення татар і турків уважав за головне завдання свого життя. Але його походи і наскоки, що мали більше партизанський характер, здобували тільки короткотривалі успіхи, а не могли зни-

235

щити сил ворога в основі. Систематична боротьба за доступ до Чорного моря почалася щойно під натиском Московщини, що й собі хотіла здобути морське побережжя. Боротьбу підготовлено будовою пограничних ліній і фортів, що забезпечували кордон і давали армії вихідні бази. Але перша турецька війна, за гетьманування Мазепи, не принесла Україні ніякої територіальної користі — треба було навіть зруйнувати форти, побудовані на долішньому Дніпрі (1700). У другій війні, за часів Апостола, Туреччина зреклася простору від Богу до Берди (1739). Третя війна, ведена вже в останні роки Гетьманщини (1774), під проводом Румянцева, принесла територію від Богу по Кубань. Українська Держава була вже тоді така ослаблена, що не могла використати цих здобутків для скріплення свого південного кордону, і вся політична користь припала Росії. Але для української колонізації відкрилися нові терени.

Результати колонізаційних стремлінь українського народу за сторіччя козацької держави були досить значні. За гетьманства Богдана Хмельницького південна лінія заселеної території йшла на міста: Рашків над Дністром, Умань, Чигирин, Полтаву. В половині XVIII ст. населення Гетьманщини зайняло ріку Самару, а далі, аж до гирла Дніпра, простягалася територія Запоріжжя. Не зважаючи на татарські наскоки, з раз зайнятих місць населення не вступалося, а вперто обороняло свої займанщини, поширюючи опановані простори. Ще більші успіхи мала українська колонізація на Слобожанщині, доходячи аж поза Дінець.

Столиці. Ядром козацької держави за Хмельницького була середня Наддніпрянщина з полками в Чигирині, Черкасах, Корсуні, Каневі, Білій Церкві, Переяславі і Кропивні,— це були найстарші оселі городової козаччини, і тут була розташована майже половина реєстрового війська. Але пізніше через польське, татарське і турецьке нищення Правобережжя підупало і не могло піднятися навіть за часів інтенсивної колонізації, яку проводив Палій. Центри життя перенеслися на Лівобережжя, що було краще забезпечене від ворожих нападів і скупчувало в собі густіше населення. Разом з ним вирішувалася також справа столиці. Київ не став столичним містом козацької держави, хоч було зрозуміння його історичних традицій і культурно-церковної ролі — занадто сильні були в ньому впливи міщанства та духовенства і він не підходив на центр військової організації. Богдан Хмельницький обрав собі на столицю Чигирин, що лежав на самій окраїні козацьких осель, був недосяжний для польських наступів і забезпечував легко сполучення з союзним Кримом і Лівобережжям; не маючи старих традицій, гетьманська столиця повнотою служила потребам нового політичного ладу. Це значення Чигирин затримав аж до часів Дорошенка. Коли ж турки його зруйнували, то столиця перенеслася на Лівобережжя,— до Батурина та до Глухова.

Господарство. Господарство козацької держави спиралося головно на хліборобство. Революція 1648 р. знищила велику власність і землю поділила між малих господарів-козаків. Це надзвичайно оживило сільське господарство і піднесло його продукцію. Помітне було поширення засівної площі, шляхом "займанщин", у степах і пустих

236

землях — плуг щораз глибше заходив у "дикі поля". Наддніпрянщина ставала дедалі визначнішим продуцентом збіжжя. Господарство набирало місцями промислового характеру, збільшувалася площа під льоном, коноплями і тютюном, зростала сільська промисловість, особливо млинарство і гуральництво, а також годівля волів та овець.

Промисловість мала осідок не тільки в містах, але ще більше в старшинських маєтностях, де розвивалося ткацтво, килимарство, гончарство та ін. На початку XVIII ст. домашні майстерні почали перетворюватись на так звані мануфактури — перші фабрики з більшою кількістю робітників, що продукували полотно, сукно, килими, свічки, цеглу та ін.

У своїм господарськім розвитку Гетьманщина стала вже так високо, що значну частину продукції могла висилати за кордон. Передовсім йшли продукти і вироби сільського господарства та промисловості: збіжжя, мука, олія, тютюн, горілка, смола, поташ, худоба, шкіри, вовна, щетина, сало, масло, мед, віск, риба, сіль, селітра. З-за кордону Україна діставала головно промислові вироби і колоніальні продукти: з Німеччини і Західної Європи — господарське знаряддя, металеві вироби, сукно, полотно, галантерею, папір, колоніальні товари, пиво, горілку; з Туреччини — шовк, дорогі матерії, килими, південні овочі, рис, каву, східне коріння; з Московщини — хутра. Найважливішими торговими центрами були Київ, Ніжин, Чернігів, Стародуб. Досить високо стояла кредитна система. Україна мала умови для того, щоб стати самостійним чинником у світовій торгівлі. За гетьманства Богдана Хмельницького, коли козацька держава обіймала ширшу територію, почав творитися великий торговий шлях, що з Московщини і від Балтицького моря вів до балканських країн. Хмельницький окремим універсалом урегулював цю торгівлю і наклав мито на московські і турецькі товари. До цього головного шляху прибивали також західні дороги. Відкривалися перспективи широкої міжнародної торгівлі. Але коли Правобережна Україна перейшла до Польщі, сама лівобережна Гетьманщина була вже замала і заслаба, щоб утримати самостійне господарське становище, і дісталася під провід Московщини. Московський уряд намагався пристосувати українську торгівлю до потреб Російської імперії, всіма засобами ламав її традиції, спрямовував український вивіз до московських портів, визначав купцям примусові шляхи, не дозволяв експортувати деякі продукти, накладав високі мита. Так Україна одночасно втратила економічну і політичну самостійність.

Населення. Населення Гетьманщини за часів Хмельницького можна рахувати приблизно на мільйон, що дає густоту коло 5 людей на квадратний кілометр. Популяційна політика українського уряду йшла в тому напрямі, щоб не лише не допустити до зменшення населення, але його збільшувати. Хмельницький не дозволяв козакам і селянам емігрувати за московський кордон, на Слобожанщину, а коли, після невдач у боротьбі з поляками, маси все таки на схід відпливали — він вислав карну експедицію, щоб затримати втікачів. У переговорах із татарами завсіди застерігав, що орді не вільно брати ясиру на українській території. За зборів-

237

ською умовою він забезпечив селянам із західних земель вільний перехід до козацької держави. Прихильно вітав наплив в Україну сербів, молдаван, греків. Пізніше Самойлович насильно стягав людність із правого боку Дніпра на Лівобережжя. Старшина охоче приймала селян-утікачів з Московщини і Литви. Все-таки татарські наскоки довгий час винищували майже весь приріст населення. Щойно в XVIII ст. настали спокійніші часи, і Україна досягнула більшого популяційного зросту.

Зміни в соціальному укладі. Революція 1648 р. принесла основні зміни в соціальному укладі на Наддніпрянщині: упала влада шляхти, а до проводу прийшов новий козацький клас. Новий устрій не набрав відразу закінчених форм, а протягом сторіччя проходив повільну еволюцію. Змагалися між собою дві групи — з одного боку селянство і дрібні козаки, з радикальними поглядами на соціальні справи, що бажали докорінно знищити давній лад, а з другого боку останки шляхти, заможне козацтво і міщани, які бажали користь з революції мати виключно для себе. Спершу перемогла народна течія і ввела свій лад, в основі якого лежала соціальна рівність. Кожний міг увійти до Запорізького Війська і користуватися козацькими правами; хто ж залишився поза військом, все-таки був вільною людиною і тільки замість військової служби виконував інші повинності. При переписі 1654 р. нараховано 64 659 козаків і 62 454 міщан — половина населення належала до козацького стану, половина до міщанського, або так званого поспільства. Часто рівень заможності рішав про те, куди хто вступав: "можніші пописалися в козаки, а підліші зосталися в мужиках". Між різними соціальними групами не було гостро зазначених меж, і селяни ставали козаками, а козаки селянами.

Але новий соціальний лад, що грунтовно відрізнявся від устрою всієї Європи, не утримався довго. Заможні кола суспільства, які з початком повстання відійшли на задній план і піддалися під провід мас, з часом набули давньої сили і почали домагатися для себе старих привілеїв. На Наддніпрянщині залишилася значна частина української шляхти, що пристала до Запорізького Війська, але не хотіла зректися колишніх прав, а обороняла їх і намагалася поширити свої впливи. Козацька старшина наслідувала приклад шляхти, тим більше, що між нею було доволі людей шляхетського походження,— і також шукала собі соціального вивищення. Богдан Хмельницький, розуміючи вагу соціальної рівноваги в громадянстві, не допускав до надмірного розросту нового панства, але пізніші гетьмани, що самі були представниками цього класу, ішли назустріч цим намаганням. Нові відносини підпирав також московський уряд, наближаючи Україну до московського аристократичного устрою. Зріст нового панства одночасно був обмежуванням прав народних мас, здобутих у революції. Спершу жертвою впало селянство, яке мусило ввійти в давнє "послушенство" супроти панів, пізніше залежним від старшини стало також дрібне козацтво. Таким способом замість соціальної рівності, що була ідеалом народної революції, прийшло загострення соціальних відносин і поділ на верстви пануючих і поневолених.

238

Провідна верства. Провідне місце мала козацька старшина, свого роду уряднича шляхта, що завдячувала свій вплив високим становищем у війську та адміністрації — урядам генеральним, полковим, сотенним. Орудуючи державними засобами, старшина дороблялася майна і збільшувала свої земельні маєтності. Велика земельна власність, знищена революцією, почала знову наростати. Затримали свої давні латифундії передусім монастирі, яким Запорізьке Військо не тільки не зменшувало наділів, а ще їх поширювало; вони також задержали право мати своїх підданих. Шляхетське і старшинське землеволодіння збільшували ті гетьмани, іцо спиралися на соціальну верхівку, як Виговський, Многогрішний, Самойлович, Мазепа:

своїми універсалами вони затверджували давнє посідання або надавали нові землі за "військові заслуги". В руки старшинських родів попало також багато державних (т. зв. рангових) земель, які мали служити на утримання старшин тільки під час їх урядування, але пізніше також залишалися в приватних руках. Старшина збільшувала свої землі також займанщиною пустих просторів, купівлею селянських і козацьких земель, а не раз просто їх загарбуючи. В 1730-их роках уже 52% землі у Гетьманщині було в руках великих власників. Нова аристократія набула вирішального впливу на владу — старшинська рада була її органом, а вся адміністрація і судівництво підлягали також їй. Маючи в своїх руках провід у державі, старшина придбала собі ще дальші привілеї — звільнення від податків і повинностей, окреме судівництво, владу над селянами та ін. У війську з'явилися окремі аристократичні установи — бунчукових товаришів при гетьмані і значкових при полковниках, що гуртували старшинську еліту. Це була нова шляхта, яка охоче нав'язувала до традицій давньої шляхти і свої претензії спирала на старе право, наприклад, на Литовський Статут.

Козаччина. В міру того, як зростали привілеї старшини, втрачав значення загал козаччини — рядовики Запорізького Війська. Число козаків було обмежене реєстром. Вже за часів Богдана Хмельницького, під час переговорів з Москвою, запропоновано реєстр на 60 000, але тоді він не був здійснений. Щойно коли Многогрішний почав організувати аристократичну державу, згідно з глухівськими статтями 1669 р. проведено реєстр на ЗО 000 козаків. Реєстрові козаки мали обов'язок служити у війську, а зате мали право на землю та різні промисли і були звільнені від податків та повинностей. Але від кінця XVII ст. становище козацтва почало гіршати. Передусім козаки втратили політичні права: генеральна рада вже не збиралася, і всі державні справи вирішувала сама старшина. Військова служба ставала дедалі важчою, особливо від часу, коли цар Петро почав уживати українського війська до далеких походів поза Україною і до робіт на будуванні фортець та інших укріплень. З другого боку почала використовувати козаків старшина, силуючи їх до різних данин та робіт і забираючи їм землі, на які козаки не мали документів. Насамперед під старшинську владу дісталися ті категорії козаків, що виконували у війську різні господарські або адміністраційні доручення, як бобровники і стрільці, тобто ловці, курінчики, що носили пошту, і ін.; вони стали просто "посполитими". Ко-

239

зацькі права втрачав також козак, коли відмовлявся йти в похід або коли оженився з селянкою. Не можучи дати ради важким обов'язкам і наступові старшини, козаки не раз мусили самі зрікатися приналежності до війська і піддавалися під захист панів, стаючи так званими підсусідками, яких чекала доля підданих. Як скоро занепадало козацтво, видно із статистичних даних: в 1730 р. було 20000 вільних козацьких дворів, в 1743 р. вже тільки 11 000, а в 1764 р. число їх упало до 1 100. Козаки щораз більше зрівнювалися і селянами.

Селянство. Селянство під час повстання Хмельницького звільнилося від обов'язків супроти панів і ці соціальні здобутки затримало майже до початків XVIII ст. Селяни були особисто вільні, могли розпоряджати своєю землею і всім майном, мали право вступати до війська. Особливо важливе було останнє, бо таким робом селяни могли підійматися до вищого класу,— з "поспільства" до "товариства". Деколи, під час воєнних походів, коли була потреба на більше військо, до реєстру входило навіть значне число селян. Деколи козаком ставав селянин, що оженився з козачкою, а заможні селяни просто вкуплювалися в козацьке військо. Обов'язками селян супроти держави було давати для війська підводи, квартири і харчі;

ці повинності мали різні назви: стації, порції, рації тощо. Але пізніше, коли зросло політичне і соціальне значення старшини, селяни почали втрачати свої права. Нові пани, спираючись на давні шляхетські закони, почали вимагати різних данин і робіт: почалося від невеликих чиншів і допомоги в господарстві, а в XVIII ст. дійшло до обов'язкової панщини, два дні на тиждень, і до тяжких данян із збіжжя, худоби та ін. Селяни втратили також особисту свободу та право переселення і дісталися під присуд панів. Цей поворот панської влади викликав серед мас велике невдоволення і огірчення. Запорізький кошовий Гусак писав Мазепі: "При ляхах були великі утиски військовим вольностям, тому Богдан Хмельницький підняв війну проти них, щоб від підданства висвободитися. Тоді ми думали, що по віки віків християнський нарід не буде в підданстві. А тепер бачимо, що бідним людям гірше, ніж було за ляхів, бо хоч кому і не слід тримати підданих, і той держить, щоб йому сіно або дрова возили, печі топили, конюшні чистили..." Він обурювався, що кріпацтво заводять ті, що самі вийшли з народу: "Як їх батьки трудовий хліб їли, хай і вони їдять!" Гніт старшини викликав народні повстання, як у 1687 р., після усунення Самойловича, або рух Петрика Іваненка. Мазепа, як уже згадано, розумів небезпеку становища і в своїх універсалах забороняв утискати селян і жорстоко з ними поводитися. Але це не могло стримати занепаду селян. В 1735 р. вже тільки 35 % селян залишилося вільних, а більшість перейшла під владу панів. Але все таки становище селянства на Гетьманщині було краще, як на Правобережжі і на західних землях, що дісталися під владу Польщі; традиції вільного ладу, здобутого в боротьбі, довго зберігали тут свою силу.

Міщанство. Міщанська верства була особливим явищем Наддніпрянщини. Вже за двадцять років перед Хмельниччиною міське населення творило тут понад 60 % усієї людності. Ці міські селища

240

відрізнялися від сіл тим, що були укріпленими замочками, мали деяке самоврядування і платили нижчі чинші; зрештою мали вони хліборобський характер, а промисловість і торгівля стояли невисоко. В козацькій державі цей міщанський стан залишився майже так само численним — до міщан раховано мало не половину населення. Але внутрішній характер цих містечок зазнав значних змін. Уступила панська влада, господарське життя розвивалося вільно, міщани могли також вступати до козацького війська. Але тільки більші міста зберегли самоврядування на магдебурзькому праві. Малі містечка діставалися під повний вплив козаччини: частина міщан увійшла до козацького реєстру, в багатьох містах міська управа відступила місце козацькій, козаки вважали міста за свої оселі. Гетьманський уряд деколи ставав в обороні міст проти надуживань війська, але в основній політиці ішов проти міщанства:

на містах лежав головний тягар державних податків, а в промисловості і торгівлі козаки мали більшу свободу, як міщани. Розвиткові міст немало шкодила московська політика, що мала на меті знищити українське господарство, а особливо відбивалася на промисловості і торгівлі міст. За цих несприятливих обставин міста зростали повільно: в половині XVIII ст. Київ мав усього 2 454 доми, Полтава — 1 000, Ніжин — 900, Стародуб — 800. Все-таки українське міщанство не давало себе знищити і виявляло багато енергії та підприємливості. По більших містах виросло заможне купецтво, що зорганізувалося в крамарські сотні (гільдії) і розгорнуло широку торгівлю, висилаючи свої валки далеко за кордон. Особливе зрозуміння для розвитку міст виявляв гетьман Апостол, який скликав перший з'їзд представників купецтва найбільших міст (Києва, Чернігова, Ніжина та Полтави) і обговорив з ними найважливіші питання торгівлі.

Духовенство в Гетьманщині творило численний і заможний стан. Церковні землі збільшувалися безнастанно, і в половині XVIII ст. монастирі мали 10 000 дворів, що давало 17 % усієї земельної власності. Церква користувалася давніми привілеями і своїм судівництвом, і духовенство не раз займало свою окрему позицію в політиці.

Провід старшини. Політичний устрій Гетьманщини устабілізувався впродовж двадцятьох років після революції. Змагалися в ньому три різні концепції: січове народоправство, старшинська олігархія та гетьманська монархія. В січових поглядах за найвищий державний орган правила генеральна або чорна рада, до якої доступ мали всі козаки, а деколи також міщани. Рада дійшла до найбільшого розвитку за Руїни, коли вона вибирала і скидала гетьманів і вирішувала всі державні справи. Чорна рада ніколи справді не репрезентувала всього населення, бо вирішальний голос на ній мала "чернь" з тієї околиці, де рада збиралася, і вона накидала свої погляди іншим полкам. Маси часто піддавалися під впливи демагогів, а то й чужосторонніх агентів, що проводили свою політику,— як це особливо видно за часів Руїни, коли Україна була полем змагань сусідів. Коли збанкрутувала демагогія Брюховецького, провід узяла лівобережна старшина і почала організовувати державу на новий спосіб. Спершу вона

241

пробувала завести репрезентаційну систему: на раду закликали, окрім старшини, делегатів рядового козацтва, людей "виборних", "чільніших", "до ради спосібних". Але далі генеральну раду перестали взагалі скликати—вона збиралася тільки для вибору гетьмана,—а всі інші справи вирішувала старшинська рада. Генеральна старшина резидувала* постійно при боці гетьмана, а двічі-тричі на рік (найчастіше під Різдво та Великдень або на заклик гетьмана) збиралася ширша рада, в якій брали участь також полковники, а деколи й сотники та інша старшина. Це було зібрання представників великої власності, керівників адміністрації і війська, найвизначніших людей, що вели державні справи, мали практичний досвід і знали потреби країни,— а що між ними були представники різних груп чи партій, то вони могли розглядати питання з різних боків. Це була освічена, провідна верства, що розуміла значення незалежності і автономії, бачила в ній забезпечення своїх класових інтересів і вміла ставати в обороні незалежності. Але хибою старшини було те, що свою користь вона ідентифікувала з добром держави і в егоїстичному засліпленні намагалася підкорити собі інші класи — козацтво, селянство, міщанство, не добачаючи, що таким робом руйнує основи державної сили.

Гетьман. Одночасно з переходом влади від генеральної ради до старшинської вирішувалась також справа компетенцій гетьмана. До надзвичайно високого рівня довів гетьманський авторитет Богдан Хмельницький, що обходився зовсім без народної ради, а старшину зробив цілком залежною від себе. Його наступники бажали зберегти цей престиж. Виговський, приймаючи гетьманство, сказав: "Ця булава буде доброму на ласку, злому на кару: нікому в війську підлещуватись я не буду, Військо Запорізьке не може бути без страху". Дорошенко також умів утримати авторитет—"більше ласкавістю, як суворістю". Але під час Руїни влада гетьманів знову попала в неволю черні. Многогрішний і Самойлович, наново порядкуючи державу, намагалися піднести і власний авторитет. Хоч вони були представниками старшинського класу і на нього спиралися, проте були переконані, що гетьман, як голова держави, повинен мати незалежне становище і окремі привілеї. І один і другий виявляв це самовладною поведінкою і гострими виступами супроти старшини. Але козацька аристократія дозволяла тільки те, щоб гетьман був першим між рівними, не хотіла погодитися, щоб його сила виросла зависоко: так і Многогрішний і Самойлович свої намагання закінчили трагічно — на засланні. Мазепа йшов до тієї самої мети, що і його попередники, але дуже обережно, добираючи залежних від себе співробітників і єднаючи собі прихильників чи то матеріальними вигодами, чи культурним меценатством, і довів своє гетьманство до надзвичайної поваги і блиску. Останні гетьмани не зустрічали вже ніякої опозиції. Боротьба за автономію піднесла політичну свідомість старшини, і вона навчилася цінувати гетьманство, тим більше, що московський уряд двічі його касував. За останнього гетьмана, Розумовського, старшина сама виступила з ініціативою, щоб гетьманство зробити спадщинним у його роді.

Серед цих змагань гетьман не здобув становища самостійного володаря, але все таки влада його була дуже широка. Він мав участь

242

у законодавчих тілах, бо головував і на генеральній, і на старшинській раді і мав на них перше слово. Багато законів вирішував своїми розпорядженнями-універсалами. Стояв на чолі адміністрації, призначав і усував старшин, проводив різні зміни в організації країни. Мав провід над військом і як організатор військових справ, і як полководець. Орудував фінансами і роздавав маєтності заслуженим особам. Мав ініціативу в господарських та соціальних справах і злагіднював соціальні протилежності. Репрезентував державу назовні, вів переговори, підготовляв договори і політичні заяви. Мав особливі почесті, що виявлялись у церемоніалі його публічних виступів, а церква поминала його на богослужбах, як представника держави.

Адміністрація. Гетьманщина не мала писаної конституції, і функції влади були розподілені на основі звичаєвого права. При генеральній раді з давніх широких компетенцій залишилося тільки право санкціонувати договори і обирати гетьмана; всі законодавчі функції перейняв гетьман разом із радою старшин. Соціальні верхи рішали про устрій країни. В руках цієї олігархії була також і виконавча влада. Найвище місце в адміністраційній ієрархії займала генеральна старшина: генеральний обозний, два судді, підскарбій, писар, два осавули, хорунжий, бунчужний. Генеральна старшина резидувала при боці гетьмана і творила немов кабінет міністрів, що вирішував усі поточні державні справи. Але поодинокі ресорти* не мали докладно означених компетенцій. Генеральні старшини — не вважаючи на різні назви — виконували різнорідні доручення — адміністраційні, судові, військові, дипломатичні, а не зосереджували своєї праці в одному постійному напрямі.

З адміністрацією найтісніше було зв'язане становище генерального писаря, що був канцлером держави і стояв на чолі генеральної військової канцелярії. Це було об'єднане міністерство внутрішніх і закордонних справ, а зустрічалися тут і інші ресорти. Від часів Виговського, що перший розбудував генеральну канцелярію, ввійшло у звичай, що генеральні писарі завжди були фахівцями, які пройшли практику в адміністраційних установах і вміли утримати свій уряд на високому рівні. Генеральна канцелярія була школою не тільки канцелярського діловодства, але й адміністрування і взагалі державного знання. Приймали до неї освічену молодь, нерідко випускників Академії, що мали підстави до того, щоб вирости на добрих урядовців і державників. Деякі канцеляристи пробували свої сили в письменстві, наприклад, літописець Самійло Величко, і спричинилися до розвитку та поглиблення державного світогляду.

Революція 1648 р. грунтовно змінила адміністраційний устрій України. Давня польська система з титулярними воєводами і незалежними від них старостами не давала державній владі потрібної екзекутиви*. До того ж наддніпрянські повіти були дуже великі простором і зорганізувати в них адміністраційну мережу було важко. Запорізьке Військо ввело в Наддніпрянщині свій військовий поділ на полки і сотні, з сильною військово-цивільною владою полковників, сотників і городових отаманів. Спершу старшину вибирала рада, але вже Хмельницький закинув цей звичай і сам, гетьманською владою

243

призначав полковників,— цим способом сильно зв'язуючи місцеву адміністрацію з центром.

Фінанси. Державні фінанси спочатку були під керівництвом гетьмана. Богдан Хмельницький, який був запопадливим і ощадним господарем, зумів зібрати великі засоби, що їх вистачало йому на ведення дуже витратних воєн і широку закордонну політику. Пізніше, коли державне господарство набрало закінчених форм, державні фінанси відокремлено від особистого, гетьманського скарбу і віддано їх під оруду генерального підскарбія. Вперше цю реформу провела козацька демократія за Брюховецького, далі переорганізували скарбове діловодство Апостол і Розумовський, давши окремі, дуже точні інструкції. Основним фондом державного скарбу були так звані рангові маєтності, давні королівщини, що служили на утримання державних установ та урядовців і на забезпечення заслужених осіб. Але через щедрість гетьманів значна частина цих земель пішла в приватні руки і була втрачена для держави. Апостол у своєму "слідстві" 1729 і дальших років намагався відібрати ці маєтності для скарбу, але пощастило йому забезпечити тільки 6 173 двори; пізніше Розумовський продовжував роздавати старшині рангові землі, так що наприкінці його гетьманства залишився всього 2 661 двір.

Постійні державні доходи йшли з податків. Податкова система була складена так, що обтяжувала найбільше селянство і міщанство, бо козаки, як військові люди, податків не платили. Велике значення мали прибутки від сільськогосподарських і промислових підприємств — млинів і рудень, від виробництва горілки, дьогтю, тютюну;

це була свого роду державна монополія, зорганізована як так звані оренди: продуценти не могли продавати своїх виробів уроздріб, а доставляли їх по твердих цінах орендарям, які платили державі умовлений податок. Із торгівлі плачено подвійний податок: індукту від довозу та евекту від вивозу. За часів Богдана Хмельницького прибутки державного скарбу раховано на сто тисяч червоних золотих. З 1678 р. зберігся неповний спис прибутків та видатків. Гетьман Данило Апостол установив 1731 р. докладний бюджетний прелімінар: в сумі 144 000 карбованців річно. Основою прибутків були мита від сировини, що вивозилася з України, а головні видатки розділювалися на адміністрацію, наймане військо та на озброєння. Питання окремої української монети виринало за часів Богдана Хмельницького і Дорошенка, але його не здійснено.

Козацьке право і судівництво. Козацьке право і судівництво вийшло з права народного, звичаєвого: "де три козаки, там два третього судять". Але звичаєве право не розвинулось у систему, а перемогла рецепція* чужого права, спершу магдебурзького, а далі Литовського Статуту. У XVIII ст. уряд зайнявся кодифікацією українського права. Цю справу вели вже Скоропадський, Полуботок і Апостол; з'явилися приватні юридичні підручники (Процес краткий або Акцес, 1730 р.). Правління гетьманського уряду уклало окрему комісію з 18 членів, яка довгий час вела досліди і врешті в 1743 р. закінчила кодекс: "Права, по которым судится малороссійскій народ". Але російський уряд не дав свого затвердження, і кодекс залишився неофіціальним підручником, яким користува-

244

лися юристи. Інстанції судівництва впорядкував Апостол інструкцією з 1730 р. Найнижчий суд був сільський, в якому козаків судив отаман, посполитих — війт з громадою; місцями поновилися давні копні суди. Другою інстанцією був сотенний суд, де судив сотник з старшиною; третьою інстанцією був полковий суд, в якому судив полковий суддя, а в кримінальних справах — полковник з старшиною. Найвищою апеляційною інстанцією був генеральний суд під проводом генеральних суддів; на основі "Рішительних пунктів" з 1728 р. генеральний суд складався з трьох українців та трьох росіян і засідав під проводом гетьмана.

Військо. Однією з найважливіших справ державного будівництва було військо. З початком революції за зброю вхопилася велика сила охотників*, яку раховано на двісті-триста тисяч,— при тогочасному рідкому заселенні України це був величезний мілітарний осяг. Але пізніше, коли держава почала стабілізуватись, утримання такої великої кількості війська було недоцільне. Богдан Хмельницький під час переговорів із Москвою виступив з проектом залишити у військовому реєстрі 60 000 козаків; коли ж Правобічна Україна занепала, на лівобережній Гетьманщині утримався реєстр на ЗО 000. Реєстрові козаки мали обов'язок перебувати у воєнній готовості і на універсал гетьмана виходити в похід з повним озброєнням, обозом і кіньми. В 1735 р. козаків поділено на дві групи — виборних, які фактично служили у війську, і підпомічників, що мали постачати все потрібне для військової служби. Провід над військом мав гетьман, а при ньому керівні становища займали генеральний обозний та два генеральні осавули.

За гетьманства Хмельницького українське військо стояло на високому мілітарному рівні, про що свідчать численні перемоги над поляками; коли в Західній Європі доживала свого віку кіннота, то в Україні найсильніші формації творила піхота, що вела бій рушничним вогнем, заслоняючися від ворога шанцями. Хмельницький мав план піднести боєздатність своєї армії творенням найманих частин,— з німців, сербів, татар, що могли внести до війська зразки чужоземної організації. Виговський уживав заходів, щоб залучити шведських інструкторів і техніків. Дорошенко утворив постійне наймане військо, так званих серденят, набираючи їх з чужинців та місцевих людей;

це військо відзначалося великою хоробрістю. На такий самий зразок Многогрішний зорганізував відділи компанійців, що мали і військові, і поліційні завдання. Мазепа також мав значні відділи компанійців і сердюків. Під час північної війни виринула думка перетворити козацьке військо на регулярне,— особливо наполягав на цьому цар Петро, що переорганізував армію в Московщині. Але українська старшина оперлася цим намаганням, боячися, щоб ці реформи не порушили українських вольностей. Це була помилка: українське військо залишилося на давньому рівні, не пішло вперед разом із поступом військової умілості і не могло вже служити новочасним воєнним завданням. У походах XVIII ст. українські козаки виконували вже тільки службу охотничих військ (під'їзди, розвідка, наскоки) і не становили основну частину армії. Через соціальні незгоди — гніт старшини — меншало також число виборних козаків: у 1736 р. було

245

їх уже тільки 20 000, в 1764 р. залишилося всього 10 000. Занепад мілітарної сили привів у наслідку до занепаду всього державного життя.

На початках революції зорганізовано досить значну артилерію — із здобичі, захопленої по замках. Артилерія весь час була під опікою гетьманів, а особливо опікувався нею Мазепа, що мав фахове артилерійське знання,— він навіть заснував свою ливарню гармат. Значно розвинулася на Наддніпрянщині фортифікаційна справа: всі значніші оселі, особливо в степовій смузі, були забезпечені валами і різнорідними укріпленнями. У XVIII ст. на доручення московського уряду побудовано нові фортифікаційні лінії на південному кордоні — над Ореллю, Самарою, Кінськими Водами тощо.

Освіта. Під охороною держави розвивалася культура. В половині XVII ст. центри освіти перейшли з західних земель на Наддніпрянщину. Острозька академія вже тоді не існувала, львівська братська школа зійшла на другорядне становище; в Холмі в 1640-их роках зорганізовано уніятську колегію, але вона ширшого значення не набула. Характеру вищої школи набула тільки Київська Колегія, переорганізована Могилою, що за Мазепи, в 1694 р. дістала назву Академії. Вона давала повний курс навчання, від нижчих класів і аж до філософії та богословія. Але в Академії залишився старий схоластичний план студій; нові напрямки і реформи, що мали місце за тих часів у Західній Європі, її майже не торкнулися. Щойно наприкінці XVII ст. Теофан (Феофан) Прокопович*, вихованець західніх шкіл, намагався дещо змодернізувати навчання, запровадив більше математики, природничих наук, новий напрям у літературознавстві (поетиці). Але живішого поступу не було слідно, і Академія стояла далеко від потреб громадянства, немов самотній острів ерудитів серед бурхливих хвиль життя. Не було також живіших зв'язків між Академією та гетьманською державою. Лише за Мазепи, що щедро допомагав Академії і побудував їй нові будинки, прийшло ближче порозуміння, що виявилося в академічних панегіричних писаннях на честь гетьманів. Академія була великою школою, в деяких роках мала до 2 000 студентів: це були сини козаків, міщан, духовенства, з різних сторін України, а також із Білорусії, Московщини, балканських країн. Академія випускала щорічно значне число освіченої молоді, що йшла працювати як учителі різних шкіл, священики, канцеляристи, по різних урядових установах та при війську. Цей постійний наплив молодої інтелігенції підносив рівень культурного життя. Академія давала також почин до творення середніх шкіл і в XVII ст. мала свої філії в Гощі і Вінниці, а пізніше в Чернігові, Білгороді, Харкові та Переяславі. Характеристичним явищем для українського побуту була велика кількість початкових шкіл; вже за часів Хмельниччини Павло Алепський* дивувався незвичайно поширеній грамотності,— що навіть жінки в церкві читали з молитовників, а в бурсах учили безпритульних дітей грамоти. У XVIII ст. вже кожне більше селище мало свою школу — так само в Гетьманщині та Слобожанщині, як і в Галичині.

Наука. Сини козацької старшини виїздили часто на студії на Захід, найбільше до Німеччини. В матрикулах університетів у Ляйпцігу,

246

Гайдельберзі, Кенігсберзі, Страсбурзі і інших міст знаходимо чимало українських прізвищ. Особливе значення мав Страсбург, де в XVIII ст. цілий ряд українців закінчив медичний факультет; деякі з них здобули собі імена, як професори академій та учені. Через цих вихованців західних шкіл приходили в Україну нові культурні течії.

Зацікавлення наукою виявлялося передусім у пошані до книжки. Вже в XVI ст. виникли значні бібліотеки при школах в Острозі та Львові. В XVII ст. впорядковано бібліотеку Київської Академії, що втягнула в себе різні давні збірки, які початками сягали, може, і до князівських часів. У XVIII ст. великі бібліотеки мали значніші шляхетські родини, козацька старшина, єпископи, монастирі, різні школи. У склад цих збірок входили нерідко старовинні рукописи, найбільше церковного змісту, але також давні літописи чи хроніки — те, що залишилося по старій книжності. Впливи гуманізму виявлялися в тому, що всюди були видання класичних авторів з коментарями та граматичні підручники. Розбуджена зацікавленість до знання наказувала збирати книги з усіх ділянок науки: так само з астрономії і математики, як і з медицини, географії, історії, права. Чимраз частіше зустрічаються і західні повісті та романи, наприклад, модні в XVIII ст. "Пригоди Телемака". Власники бібліотек запопадливо опікувалися книжками, наприклад, генеральний підскарбій Маркович* часто порядкує свою книгозбірню, ділить книжки на відділи і формати, зачитується улюбленими авторами і робить з них виписки і витяги.

Найбільший інтерес зустрічало природознавство. У Київській Академії вчили його небагато: дещо зоології, фізіології, метеорології, все це під спільною назвою "фізики". Найбільшим авторитетом був тут Теофан Прокопович, який написав навіть дисертацію з "фізіології" про причину нетлінності тіл печорських святих, при чому збивав аргументи протестантських професорів, що вияснювали це явище природним порядком. Охочі знання доповнювали недостачі шкільної науки підручниками, що приходили з Заходу. В бібліотеці Ханенка був якийсь гербарій, підручник експериментальної фізики та різні географічні книги. В Петербурзі в академії він приглядався "електричним експериментам". Маркович цікавився метеорологією і щоденно, протягом 40 років, записував у свої діярії* стан погоди. На дворі гетьмана Розумовського проживав професор "натуральної історії", лікар Гебенштрайт, німець з походження. Медицина, як практична умілість, мала багато прихильників, і кожний залюбки збирав медичні підручники, а принаймні записував усякі рецепти.

Географія в Академії стояла невисоко. В 1758 р. учитель французької мови жалівся, що не міг читати зі студентами газет, бо "географії нічого не знають, а для доброго зрозуміння і перекладу газет треба знати географію хоч поверхово". Може наслідком цих завваг в Академії завели всесвітню географію і вчили її з німецького підручника Гібнера. У приватних збірках козацької старшини зустрічаються різнорідні атласи, описи подорожей, географічні підручники, глобуса. У XVIII ст. розвинулася геодезія. Ханенко цікавився планами місцевостей і згадує "мапу полків малоросійських", що її вперше тоді нарисовано.

247

Менше адептів* знаходила математика. В Академії математичні студії піднялися щойно у XVIII ст., головно завдяки Теофанові Прокоповичеві, що навчився цінити їх по західних університетах. Наприкінці того ж сторіччя визначився, як учитель математики, Іван Фальковський, що скінчив студії на Угорщині. Одночасно француз Павло Брульон почав учити тригонометрії. Ханенко у своїм діярії записує, що "забавлявся дискурсами про математичні та інші сцієнції"* у професора Крафта. Під впливом цих розмов загадав купити собі "за морем" різні підручники, між іншим з логаритмів. Під кінець XVIII ст. в академії викладали також астрономію і "уранографію".

Про суть і значення науки гідні уваги погляди висловив Теофан Прокопович у своїм "Духовнім регляменті" 1720 р. "Наука — це корінь і насіння, і основа всякої користі як батьківщини, так і церкви. Але на те пильно треба уважати, щоб наука була добра і грунтовна. Бо існує наука негідна цього імені, а люди, хоч і розумні, але несвідомі цього, вважають її за справжню науку... Треба знати, що від 500-го до 1400-го року, тобто впродовж 900 років, у цілій Європі майже всі науки були у великому занепаді і незнанні, так що і в найкращих авторів, що писали за тих часів, бачимо великий талант, а світла великого не бачимо. Після 1400-го року почали з'являтися цікавіші і зручніші вчителі і поступово деякі академії набули дуже великої сили і більшого значення, як за тих старих, Августових літ. Але багато шкіл залишилося в давньому стані, так що в них є тільки імена риторики і філософії, і інших наук, а діло не те... Люди, що спробували такої, так би мовити, примарної і примрійної науки, дурніші, як невчені. Бо хоч вони темні, проте уважають себе вченими і думають, що спізнали все, що тільки можна знати, не хочуть і не думають читати книг і вчитися більше. Але ж людина, освічена справжньою наукою, ніколи не почуває ситості в своєму спізнаванні і не перестає ніколи вчитися, хоч би дожила до віку Матусаїла"*. Так в Україну пробивали собі шлях нові погляди на суть науки.

Письменство і мистецтво. Письменство, цієї епохи ставило вже собі свідомі цілі—і громадські, і літературні. Література з національним характером народилася під час оборонної боротьби проти Польщі, в релігійній полеміці. Витворився тоді тип письменника, чутливого на громадські потреби, завзятого, з гострим пером,— як Вишенський, Смотрицький, Борецький. Це письменницьке покоління підготувало атмосферу під вибух Хмельниччини. Пізніше, коли осіли хвилі народних повстань, на зміну прийшов інший гурт літераторів-публіцистів, що трудився головно на історичному полі, аргументами з минулого впливаючи на розвиток сучасних подій; Величко, Граб'янка, а передусім анонімний автор "Історії Русів"*. Літературну форму тогочасне письменство знайшло собі в барокко, що своїм динамізмом, пристрасністю, замилуванням у монументальності і декоративності відповідало почуванням бурхливої епохи. Письменство не вдовольнилося традиційними формами, які одержало в спадщину від минулого, як повість, житіє, проповідь, а шукало нового вислову в драмі і комедії, в ліриці і пісні. Література була тісно зв'язана з друкар-

248

ською справою; коло кожної друкарні творився гурток учених і літераторів, часто сам автор був редактором і друкарем своїх писань. Але тільки невелика частина творів попадала в друк, а значно більше залишилось у рукописах, збірниках, співаниках. Не дочекалися публікації найцінніші витвори народної музи — історичні думи і пісні. Окремо від письменства верхів, своїм незалежним річищем плила народна творчість, що аж у пізніших поколінь мала знайти розуміння і оцінку.

Мистецтво того часу залишило передусім багаті пам'ятки архітектури — українське барокко в містах і оригінальне дерев'яне будівництво. Малярство зберегло церковний характер, але виявило велику вразливість на нові напрямки, сприймало західні течії і органічно з'єднувало їх з давніми надбаннями. Існували численні малярські школи, що гуртувалися найбільше при монастирях і в міських цехах. Особливістю тих часів було високо розвинене граверство, що своїми мистецькими творами прикрашувало друки.

Громадянство. Національна організація того часу мала основи в двох центрах — міщансько-духовному та козацькому. Перше середовище розвинулося під час найбільшого напруження боротьби з польськими впливами. Міста, що були осередками промисловості торгівлі і культурного життя, висунулися на перший план у громадському житті і зорганізували оборону від ворожого наступу. Братства — давні церковні установи, зреформовані під впливом цехового устрою — скупчили в собі ідейну і освічену частину міщанства і стали огнищами нового громадського життя. Вони кріпили серед своїх членів солідарність і національну дисципліну, привчали їх до обов'язковості, притягали до жертв на народні потреби. Братства повели широку культурну діяльність, зайнялися поширенням шкіл та освіти, вели видавництво книжок. Братська організація дала відпір наступаючій полонізації в містах, а далі перенесла свою діяльність на всю країну і ввійшла в тісні зв'язки з православною шляхтою та духовенством, піднімаючи їх культурний рівень. Світське громадянство здобуло вирішальний вплив на церковні справи. Це з одного боку було корисне для церкви, бо не дозволяло духовенству замкнутись у вузьких станових інтересах, але з другого боку вносило в релігійне життя надмір пристрастей, а не раз і анархію. Всетаки з братських кіл вийшла нова ієрархія, яка зайнялася реформою церкви і розвитком культури. З цього міщансько-духовного середовища вийшло нове письменство, що тісно зв'язувалося з потребами національної оборони і підтримувало бойовий настрій громадянства. Учителі, літератори, друкарі, видавці скупчилися в міцний провідний гурт, що творив ідеологію і піднімав свідомість мас.

З'їзди і зустрічі, листування і література витворювали атмосферу порозуміння і єдності думок, так що в критичні хвилини усе суспільство ставало до спільної акції. Це виявлялося в різних моментах релігійної боротьби, наприклад, при проголошенні унії або при висвяченні нової ієрархії. Настрій солідарності і непоступливості, витворений братським рухом, відіграв немалу роль при вибуху народного повстання 1648 р.

249

Другий організаційний центр творило Запорізьке Військо. Маси селян і дрібних міщан, викинуті з спокійного життя шляхетським гнітом, знайшли захист у диких полях і там, у "пащеці татар", зорганізували народну армію. Різношерсті елементи — степові здобичники, втікачі від панщини, буйні свавільники — в січовій школі перетворилися на фахових вояків, для яких війна була постійним ремеслом. Доступ на Січ був дозволений кожному, але новаків піддавали довгим пробам і вправам, поставивши під провід "старовинних" козаків, що вчили їх лицарських прикмет — витривалості на голод і холод, терпеливості, хоробрості, самопосвяти. Всі козаки вважали себе за товаришів і братів, всі мали рівний доступ до ради і вирішували там усі справи голосуванням; кожний міг осягнути найвищі становища в війську. Але нікому не вільно було проводити своїх егоїстичних замислів, про все рішала воля громади, всюди зобов'язувала сувора дисципліна і авторитет обраної влади. Січовий центр мав вплив не тільки на Запоріжжі, але всюди, де жили козаки — заклики з Січі підіймали в один момент усю Наддніпрянщину.

Братська організація і Запорізьке Військо вели ту саму боротьбу проти шляхетсько-польського режиму. Але довгий час вони йшли окремими напрямками: братства організовували інтелігенцію, яка звикла йти легальним шляхом, а на Запоріжжі гуртувалися революційно настроєні елементи. Але кінець-кінцем обидві течії зійшлися. Це була особлива заслуга Сагайдачного, що став посередником між обома центрами і з'єднав їх для одної мети. Пізніше обидва середовища спільно зорганізували державу. Запорожці разом із народними полками зброєю подолали шляхетську Польщу, а інтелігенція допомагала творити державницьку ідеологію.

Суспільні зміни. Єдність еліти була найсильніша в часи перших боїв за визволення. Коли ж хвилі революції спали і суспільне та державне життя стало перед складнішими проблемами, характер провідної верстви почав змінюватися. Міщанство Гетьманщини не продовжувало давніх братських стремлінь, не виявляло інтересу до ширших культурних планів, а звернуло свою увагу на розвиток торгівлі ї промисловості. Духовенство, в якому верховодили помірковані елементи, неохоче висловлювалось у публічних справах, не бажаючи ризикувати своїм соціальним становищем серед небезпечних обставин. Воно вдовольнялося церковною організацією та літературною творчістю. В руках духовенства була Київська Академія, що могла стати могутнім двигуном культурного життя,— але через аполітичність духовних кіл утратила провідне становище. Так само письменство замкнулось у вузьких рамах літературного любительства, затратило нерв актуальності і перестало бути зброєю мас. Як православна ієрархія на східніх землях, так на західніх уніятська не вміли утримати зв'язків з народом.,

В таких обставинах ідеологічний провід затримала тільки козацька інтелігенція. Але вона була розбита на дві групи — Запоріжжя і Гетьманщину. Запорізька Січ культивувала давні демократичні звички, теорію всевладності ради та ідеал необмеженої козацької свободи; не рахуючися з еволюцією відносин, вона бажала утримати непорушним давній лад, що деколи докочувався до анархії. Старшина

250

Гетьманщини мала ширший світогляд, бо при будові держави мусила вирішувати різні питання політичного, економічного і культурного характеру. Але не раз становий егоїзм заслонював їй державницький підхід до справ. А проте навіть серед найбільшого напруження соціальних чи групових пристрастей завжди знаходився ідейний гурт, що піднімався понад класове становище і вмів скупчити увагу громадянства на справах, що всіх єднали. Це видно під час різних етапів боротьби України з Московщиною — особливо маркантне* те, що до повстання Мазепи приєдналося Запоріжжя, яке завжди було в опозиції до гетьмана, але у вирішальній хвилині знайшло основу до порозуміння. Розумів це Петро Дорошенко, коли казав: "Хоч український нарід роз'єднаний і видаємося одні одним ворогами, одначе ніхто чужий не є нам такий прихильний, як ми самі собі". У спільних змаганнях витворилися гасла і кличі, що "в один гуж" спрямовували народні сили.

Вольності. Все цінне, за що велася боротьба, мало назву "вольностей". Це поняття появилося в XVI ст., коли різним гуртам і класам доводилось обороняти свої давні права. За свої вольності заступалися українські пани на люблінському соймі, так само бояри ставали в оборону своїх земель, селяни вели боротьбу за волю, міщани добивалися рівноправності в місті, інтелігенція протестувала проти національних обмежень, врешті Запорізьке Військо з'єднало всіх до боротьби за державну самостійність. Оборона вольностей була головною справою, якою жила тогочасна Україна. Гніт, який терпіли і одиниці і все громадянство, незвичайно вигострив чуття на всякі образи, і найменший утиск викликав реакцію. Чужосторонні подорожники, що проїздили через Україну, помічали цю чутливість і зазначали, що українці "над усе люблять свободу". Історик Шерер* писав про козаків так: "Вони воліли невигоди важких походів, аніж спокійне життя рабів. З їх історії довідуємося, як батьки передавали своїм синам горде почування незалежності, як найдорожчу спадщину, при чому гасло "смерть або воля" було їх одиноким заповітом" що переходив від батька до сина, разом з прадідівською зброєю". Для тієї епохи незвичайно характеристичний цей бойовий настрій — завзяття, впертості і непоступливості.

Патріотизм. Серед боротьби за волю живіше, як давніми часами, розвинулося почування любові до рідної землі, до "отчизни". "Що ж на цьому світі може бути миліше від отчизни?" — питається проповідник Радивиловський*. "Навіть дим батьківщини солодкий",— каже полковник Лобисевич*. "Хто за отчизну не хоче вмирати, то потім з отчизною мусить погибати",— римує Касіян Сакович. "Мила отчизна", "люба матка Україна",— ці слова чуємо так само з уст Мазепи, як і Петрика Іваненка. Любов до батьківщини давала тогочасним людям незвичайну відпорність проти чужих інтриг та намов. З погордою ставились вони до тих, що зраджували свій нарід. Уже в сатиричній промові Івана Мелешка* з XVI ст. є випад проти ренегатів: "багато є таких, що хоч наші кометі, але собачим м'ясом обросли і смердять". Майже такими самими словами козацькі старшини зустріли воєводу Адама Киселя, що намовляв їх до згоди з Польщею: "Ти, Киселю, кість від костей наших, а відщепив-

251

ся і пристаєш до ляхів!" Часто повторювала приказку: "Недобра та птиця, що своє гніздо каляє і руйнує". У змаганнях з Польщею і Московщиною здобула належне значення історична традиція. Серед освічених кіл були відомі давні літописи, і з них політики черпали аргументи для підкріплення актуальних питань. Так проведено аналогію між козацькими походами на Чорне море і походами Олега та Ігоря, часто згадувано могутню державу Володимира, а гетьмани, добиваючися для держави західних кордонів, покликалися, що там проходила границя Руського князівства. У XVIII ст. історичного значення набула вже епоха Хмельницького, і козацькі літописці, не маючи автентичних документів, своєю фантазією намагалися відтворити давні події. Автор "Історії Русів" дав продуманий трактат, доводячи, що Україна завжди була самостійною державою.

Характеристика. Козаччина була одиноким явищем в історії України. На окраїнах дикого степу зорганізувався новий суспільний клас і нове громадянство, що свої стремління і світогляд накинула цілому народові. Запорізьке Військо утворило народну армію і своєю зброєю зорганізувало нову державу, обороняючи її від Польші, Криму, Московщини. В цих безнастанних війнах Україна втратила багато із своїх надбань. Козацька держава — так само, як колись князівська — не змогла здобути приступу до Чорного моря, хоч українська колонізація вдиралася в дикі поля з незвичайною упертістю. На цьому невеликому просторі Гетьманщина все-таки зорганізувала самовистачальне господарство, що не тільки заспокоювало потреби населення, але й мало доволі продуктів на експорт. Невелика козацька держава мала невигідне положення, далеко від комунікаційних ліній, але енергійно пробивалася до торгових шляхів, а значніші міста розвинулись у живі торгові центри. Україна створила свій власний соціальний устрій, в якому народні маси здобули волю і громадянські права, — і хоч пізніше, серед змінених господарських умов, нарід утратив свої надбання, все-таки ідеал рівності глибоко лежав у почуваннях громадянства. Українська політична думка пройшла широку еволюцію, переживаючи різні устроєві форми — від січової демократії до сильної гетьманської влади. У боротьбі за існування держави зродилося сильне почуття патріотизму і любові до батьківщини; військо мало всенародний характер і було. активним і творчим чинником у державній будові. Культура знаходила собі джерела в народних масах, а цінності, витворені освіченими верхами, знову проникали в низи і запліднювали їх для нових надбань. Українська культура спромоглася на таку силу і оригінальність, що не тільки оперлася полонізації, не тільки протиставилася московському наступові, але здобула собі великий вплив у Московщині, несучи у відсталу країну освіту і науку. Українська держава впала під наступом краще мілітарно і економічно зорганізованої Московщини. Але все те, що український нарід створив за недовгий час самостійного життя, не пропало, а залишилось у спадщину дальшим поколінням. Свідомість національної окремішності, цінування волі та індивідуального розвитку, пошана до громадського авторитету, лицарськість, глибока культурність,— це були надбання, з якими українське громадянство ввійшло в XIX сторіччя.

252

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...