пошук:  

>> Радевич-Винницький Ярослав: Україна: від мови до нації

У розділах: [Лiтературознавство] [Україна, українці] [Соціологія] [Мовознавство]

Авторська сторінка
Опублікував:  vidrodzhenia

 

 

Пам'яті моїх батьків
і всіх тих, хто, як і вони,
несхитно вірили в Бога й Україну,
але не дочекалися її свободи



У Книгу меценатів
видавничої фірми "ВІДРОДЖЕННЯ"
у 1996 р. внесені:

БОРЕЦЬ Юрій,
колишній булавний УПА, громадський діяч і письменник
(Австралія)

ДАВИМУКА Степан,
начальник Фонду державного майна у Львівській області
(м. Львів)

РОМАНЕНКО Олег,
президент концерну "Оріана"
(м. Калуш).



Фірму "ВІДРОДЖЕННЯ" підтримують:

Бориславське підприємство ВАТ "Галлак"
(директор Богдан БУГАЙ)

Бориславський експериментально-ливарний механічний завод
(Іван УДОВЕНКО)

Бурштинська ДРЕС (Василь БЕНДАСЮК)

Львівська книжкова фабрика "Атлас" (Вадим НИЧКА)

Львівське підприємство ЗАТ "Галка" (Борис ДУБОВИЙ)

Львівський головний залізничний вокзал (Зеновій ФУРТІЯН)

Підприємство "Львівтрансгаз" (Іван ПАЛЦАН)



КОЛЕКТИВИ ПIДПРИЄМСТВ м. ДРОГОБИЧА:

ВАТ "Галол" (Ярослав ГАРУН)

ВАТ "Дрогобицький долотний завод" (Теофіль ІЛИК)

ВАТ "НПК–Галичина" (Роман МАТОЛИЧ)

Підприємство електричних мереж (Йосип КУЦЬ)

ТзОВ "Солонсько" (Анатолій ЛІХИЦЬКИЙ),

а також

Олег ІЩЕНКО – депутат Верховної Ради України

Юліан КОНЕЧНИЙ – народний лікар-цілитель.

Я. Радевич-Винницький



Україна: від мови до нації


ДРОГОБИЧ
Видавнича фірма
"ВIДРОДЖЕННЯ"

1997

ББК 81.2 УКР
Р19

У книзі розглядаються історіософські, соціально-політичні, культурологічні, етнопсихологічні та ін. проблеми буття нації крізь призму мови як домінантної ознаки етнічних і етно-політичних спільнот. У широкому світовому контексті екзистенції цих спільнот висвітлюється центральне питання книги: "Який сенс має існування українців як нації у світі?"

Видання адресоване науковцям, викладачам і студентам, політикам, усім, хто цікавиться національними проблемами і долею України.

Художнє оформлення Ігора Бабика

Радевич-Винницький Ярослав
P19 Україна: від мови до нації.– Дрогобич: Видавнича фірма "Відродження", 1997.– 360 с.
ISBN 966-538-013-3
ББК 81.2 УКР
Р 0302030900-04 Без оголошення
97
© Я. Радевич-Винницький, 1997.
ISBN 966-538-013-3 © Видавнича фірма "Відродження, 1997.



ЗМІСТ

НАРИСИ З ЛІНГВОНАЦІОЛОГІЇ

СТАТТІ



Нариси з лінгвонаціології



Вступ

Задум написати цю книгу виник у розмові з одним університетським викладачем з півдня України. Він сказав, що мою працю (у співавторстві з В. Іванишиним) "Мова і нація", яка тоді щойно вийшла 4-им виданням, краще було б назвати "Мова і народ", бо слово "нація" у його колег і студентів викликає підозру і небажані асоціації. Якби російською, то ще могло б бути "Язык и нация", а от українською...

Говорив він це небезпідставно. Надто довго і агресивно радянським людям втовкмачували в голови догми про націоналізм й інтернаціоналізм, дружбу народів, згуртованих старшим братом, розквіт соціалістичних за змістом і національних за формою культур, взаємозбагачення мов тощо.

Безмежне багатство і розмаїття світу спрощується в мові, перетворюючись у порівняно невелику кількість лексичних значень і граматичних категорій. Але ще більше, часом до невпізнання, спрощується світ у системах стереотипів, накидуваних людям у суспільствах з керованою свідомістю. Тоталітарній державі треба мати підданих, які завжди і безпомилково знають, що добре, що погано, кого належить прославляти, а кого проклинати.

У Радянському Союзі – країні "соціалістичної демократії", "соціальної справедливості", "розв'язаного національного питання" – все російське оспівувалося, описувалося і змальовувалося як загальнолюдське, інтернаціональне, позначене печаттю величі і непоборної сили з вектором у майбутнє.

Коли якесь явище означувалося лексемою з основою "русск-", то це слово було не просто означенням з національно-територіальною семантикою – воно було епітетом-кваліфікативом. "Русский народ", "русская держава", "русское поле", "русские просторы", "русские березы", "русская культура", "русская душа", "русский характер", "русская речь", "русское чудо"... Все це звучало високо і натхненно, величаво і сильно, як дзвони в заключних акордах опери М. Глінки "Жизнь за царя" ("Иван Сусанин"). Що ж до "націоналів", які зуміли зберегти дещо із своїх національних вартостей, то їхні ампутовані культури і мови теж іноді згадувалися, але як бутафорія, котра мала відтінювати "богатство, мощь и величие" російського і, як писав Євген Сверстюк, бути "місцевою приправою" до нього.

Глорифікація всього російського, привілеї для його носіїв, послідовний курс на нівеляцію національного, тобто неросійського, і т. ін. іменувалося пролетарським інтернаціоналізмом і радянським патріотизмом, мудрою ленінською національною політикою, а "конвульсивний зойк під колесами руcифікації,– за словами того ж Є. Сверстюка,– розквітом національних культур" [1].1

Національне (неросійське) кваліфікувалося як націоналістичне, а націоналістичне – як антирадянське. На "внутрішньому ринку", тобто в самому СРСР, вчення марксизму-ленінізму про націоналізм (шовінізм) пануючої нації і націоналізм пригноблених (місцевих) націй не застосовувалося. Воно було призначене на експорт.

За марксистсько-радянською наукою, "націоналізм – буржуазна ідеологія і політика в національному питанні" [2]. Отже, за визначенням, у Радянському Союзі через відсутність буржуазії націоналізму принципово бути не могло. Проте це ніскільки не бентежило ні радянських учених, які провадили невпинну боротьбу з українським, литовським, грузинським та ін. націоналізмом, ні, того більше, каральні органи – українськими націоналістами завше були наповнені концентраційні табори, тюрми і психіатричні лікарні. Під буржуазний націоналізм,– пише Олександр Руденко-Десняк,– "в цій імперії можна було підвести що завгодно, аби воно мало хоч якийсь національний відтінок..." [3]. Відомий соратник Й. В. Сталіна Л. М. Каганович вважав навіть тополю націоналістичним деревом.

Першою ж, а часом і єдиною ознакою "націоналізму" було "національне" (неросійське) мовлення. Цього було достатньо, аби потрапити в поле уваги "компетентних органів", як називали таємну поліцію.

Люди боялися і встидалися спілкуватися рідною мовою. Вона перестала звучати в урядових установах, на підприємствах, у закладах не лише в офіційному, а й у побутовому спілкуванні. Вона ставала "немодною", другосортною і виходила навіть із домашнього вжитку.

Проте не тільки страх перед репресіями позбавляв людей рідної мови. Вона стала непрестижною; нею не можна було користуватися в соціально важливих сферах комунікації: у промисловості, в державному апараті, в армії, міліції, в науці, у вищій і середній спеціальній освіті...

Українське мовлення було контрольоване і конвойоване, а несвобода, насильство, несправедливість завжди призводять до активізації злих людей і злого в людях, породжують цинізм, безнадію, втрату орієнтирів, спідлення і запаскудження людських душ. Відмова від рідного починає сприйматись не як вияв ницої безхребетності, а як уміння жити, що, своєю чергою, дає підставу дивитись зверхньо і вороже на тих, хто цього не зробив.

Справа, однак, не закінчується на мовленні. Воно є лишень найбільш помітним явищем у статусі і соціальній поведінці людей. Це тільки вершина айсберга. Під нею – ментальність, національний характер, національна свідомість, духовність, культура... А за ними – історія народу, його земля, національна ідея, соборність і державність нації, її доля і шлях у майбутнє.

"Спочатку було слово" – записав св. Євангеліст (Іван, 1:1). Від мови починається народ, бо не виник би окремий народ, не створивши окремої мови як вияву етнічної реальності. Формування етнічних відмін людей відбувається одночасно з формуванням систем знаків комунікації – їхніх мов. Народ, етнос як суб'єкт культури й історії – це передусім мовна спільнота. З часом вона або розчиняється в іншій спільноті чи спільнотах, або формується в націю, що змагає до цілісності, завершеної власною державністю.

Нація-держава прагне жити щасливо і вічно, залишаючись сама собою, тобто зберігаючи свою культуру й мову. В цьому втілюється прагнення до вічності, яке живе в кожній людині, в родині і роді.

Народи, як і окремі люди, мають свій характер, а значить, і свою долю. Одні пішли далеко вперед, збагативши людство своїми досягненнями в культурі й цивілізації, про інших мало що відомо світові; одні розбудували потужні імперії, інші ніколи не мали власної держави і завше були підневільними, не знаючи свободи і не відчувши повноти життя. Одні над усе цінують свою національну належність і національну гідність, інші соромляться своєї національності, зневажають свою мову і своє походження.

Проте етнічно-політична мозаїка світу постійно змінюється: одні народи вмирають, не доживши до національної зрілості, інші сходять з кону історії, витративши свої сили на досягнення облудних цілей, ще інші на наших очах формуються в нові нації, набираючи розмаху в історичній ході. Йде інтенсивна державна розбудова націй – політична структура світу чимраз більше наближається до його етнічного поділу. Світ від багатонаціональних імперій переходить до національних держав як форми організаційного пристосування суспільства до породжених науково-технічним і культурним прогресом потреб людини і нації. Коефіцієнт корисної дії цієї форми державності на сучасному етапі розвитку людства виявляється вищим.

Але яка сила провадить світ у цьому напрямку? Що сприяло відновленню державності української нації – одного з найбільших народів Європи, який стільки століть був об'єктом безоглядного гноблення і безпощадного винищування? Як Україні забезпечити собі краще майбутнє, ніж було у неї минуле? У який спосіб подолати спричинену колоніальною залежністю розінтегрованість – етнічну, регіональну, мовну, релігійно-конфесійну? Як відродити і зміцнити кращі ментально-характерологічні риси українців: патріотизм, солідаризм, жертовність, працьовитість, моральність, естетизм,– послабивши натомість негативні властивості і позбувшись прикмет, прищеплених поневолювачами?

Усі перелічені та чимало інших запитань фокусуються в одному: який сенс має буття української нації у світі? За китайською народною мудрістю, мільйон невігласів – усе одно, що нічого. Основою всякої доброчинності і моралі є знання. А рівень розуміння в Україні національних проблем, заборонюваних, замовчуваних, спотворюваних більшовицько-радянською владою в СРСР, не може бути високим. Надто велике число людей дивиться на такі поняття, як нація, національна ідея, національна держава, культура, мова і т. д., крізь призму стереотипів, штампів і ярликів, якими воно було "оснащене" в період "реального соціалізму". Для таких людей із стереотипізованим мисленням українське минуле – це не безперервний ланцюг змагань за незалежність після її втрати через князівські міжусобиці, боярську зарозумілість і козацькі "вольності" ("свобода – від Бога, вольності – від диявола"), а боротьба за здійснення "споконвічної мрії українського народу" – возз'єднання з "великим російським братом", дарма, що московити-росіяни як окремий етнос сформувалися значно пізніше за русичів-українців і котрих під час "возз'єднання", у XVII столітті, було принаймні на третину менше, ніж українців.

Дивуватися чи обурюватися тут недоречно. Навіть у науці, як писав відомий американський фізик Ф. Дайсон, "старі ідеї ще довго потім залишаються мовою, якою думає вчений" [4]. Що тоді говорити за побутове мислення!

Тільки правда історії і правда життя може змінити погляди людей, зняти полуду стереотипів з їхніх очей. Варто пам'ятати теж, що все має сенс, якщо воно в той чи інший спосіб пов'язане з майбутнім. Коли б нація,– писав іспанський філософ Хосе Ортеґа-і-Ґасет,– мала лише минуле і сучасне, ніхто б її не захищав від нападу. Візія майбутнього спонукає людей



здобувати,
хоч синам, як не собі,
кращу долю в боротьбі.

І. Франко

Тому, щоб позбавити нації їхнього майбутнього, людям обіцяли безнаціональний рай на землі, не вдаючись у пояснення того, чому написи на райських кущах мають бути зроблені не інтернаціональним, точніше безнаціональним, волапюком, есперанто чи інтерлінгвою, а таки російською мовою.

У нації не відібрати майбутнє, як, до речі, і минуле, якщо не знищити її мову. Бо мова є тим річищем, яким історія народу пливе з минулого в майбутнє. Коли річище зруйнувати, історія "розпливеться", а народ увіллється в чуже річище, стане частиною іншого народу.

З мов почалося формування нових європейських націй у середньовіччі. З мов почалося пробудження й відродження підневільних європейських націй у XIX столітті. Мови були останніми цитаделями національного духу в псевдоінтернаціональній російсько-комуністичній імперії. Боротьба за мови не вщухає і сьогодні у світі, бо це боротьба за право бути самим собою, боротьба за існування.

Жорж Помпіду якось сказав, що мовна проблема є найскладнішою з усіх політичних проблем. Ілюстрацією до цих слів президента Франції може служити і сьогоднішня мовна ситуація в Україні.

Тому різні аспекти екзистенції української нації ми розглядатимемо у цій книзі крізь призму мови і, так би сказати, з мовної платформи.



Ми і не-Ми

Найбільша потреба – у спілкуванні.
Поль Брегг

Відколи існують люди, відтоді відоме протиставлення "МИ – не-МИ", яке в певному сенсі являє собою розширену опозицію "Я – не-Я".

Людина, за окресленням, відомим із часів Аристотеля,– zoon politikon "тварина суспільна". Це, крім іншого, означає, що, попри весь її органічний егоїзм, людина наділена не лише інстинктом свободи, а й інстинктом спільноти, точніше, належності до спільноти, в якій вона могла би почувати себе "своєю", бути частиною МИ, що складається з Я і "таких, як Я". Для номінації такої спільноти в науці іноді вживається термін "колективне Я".

Існує велика кількість ознак і аспектів належності, отже, й багато розмаїтих МИ, з якими ідентифікують себе людські індивіди. Це – сім'я, родина, група (мала – велика, відкрита – закрита), верства, стан, клас; це – стать, покоління; це – одновірці, прихильники певних ідеологічних концепцій, політичних систем і т. д. Різним МИ властива неоднаковість ідентифікації індивідуальних Я, що входять до цих МИ, різний ступінь спільнотної солідарності, тривалості, толерантності-агресивності щодо різних не-МИ тощо.

Одні МИ мають, так би мовити, природний, спонтанно-органічний характер, інші створюються під дією зовнішніх сил, породжуються специфічними обставинами, вольовими зусиллями людей із не-МИ і т. ін. Прикладами неорганічних МИ, поява яких була зумовлена цілеспрямованим насильством, можуть слугувати в'язні гітлерівських концтаборів або "нова історична спільність людей – радянський народ".

Необхідною, хоч і недостатньою умовою існування будь-якої спільноти людей, будь-якого МИ є наявність певної системи знаків, за допомогою яких відбувається спілкування й ідентифікація всіх приналежних до МИ і відрізнення або й відокремлення від усіх не-МИ. Іншими словами, серед ознак кожної спільноти людей є і знакові прикмети.

Наприклад, націю, американський учений професор Колумбійського університету Олександр Мотиль розглядає як "громаду чи групу людей, які пов'язані семіотично" і які "є свідомі того" [5]. Наявність семіотичної (знакової) пов'язаності властива не лише людям, а й іншим живим істотам та їх відмінам, які мають і свої "мови" і навіть "діалекти".

Не вимагає доведення, що серед систем знаків, необхідних для творення й існування МИ, найважливішою з огляду на її універсальність, глобальність та безпосередню пов'язаність із психікою людини є природна звукова мова. Мовна свідомість є однією із форм інтеграції всіх форм суспільної свідомості, їх базою і водночас складовою частиною.

Мова забезпечує процес спілкування між людьми. Цей процес належить до найбільш ранніх соціальних потреб – потреби в іншій людині. Однак спілкування – це не лише міжособистісний, а й соціальний феномен, оскільки учасники процесу комунікації перебувають не в ізоляції, а всередині певної мовної спільноти. Перефразовуючи відомі слова німецького філософа Вільгельма фон Гумбольдта, можна сказати. що мова постійно нагадує людині, що вона (людина) не більше, ніж частинка спільноти. Мова забезпечує суспільну діяльність, суспільні взаємини людей.

"Комунікація у сфері духу,– писав Карл Ясперс,– є творення із суспільної субстанції ідеї цілого. Окремий індивід усвідомлює себе на своєму місці, що має особливий сенс внутрі цілого і визначається останнім. Його комунікація – це комунікація окремого члена з організмом. Він (індивід) відрізняється від усіх інших, але творить з ними одно, що їх охоплює" [6]. "Одно" являє собою МИ – спільноту, народ, націю, державу.



Етнічні "Ми"

Люди знаходять свободу тільки серед природних груп.
Альбер Камю

Людство в горизонтальному вимірі диференційоване етнічно, тобто згруповане в різні етноси. Етногенез є виявом природної самоорганізації, структурування людства. Етнічні спільноти є водночас мовними спільнотами. Доволі часто на означення мови і етносу вживається одне слово. Коли в церковнослов'янському перекладі Біблії читаємо: "Съ нами БОГЪ – разоумhите, языци...", то слово "языци" означає тут не "мови", а "народи".

Етнос – категорія історично змінна: з плином часу він трансформується. Здебільшого розрізняють чотири історичні форми етносу.

Рід, як говорить сама назва, це природна спільнота людей, пов'язаних кровно (генно) і мовно. Збільшення чисельності членів роду має наслідком його поділ і відокремлення нових родів, які успадковують гени і мову. На кровно-мовній основі (часто в пов'язаності з агамією – забороною вступати в шлюбні стосунки в своєму роді) роди об'єднуються в племена, а ті, своєю чергою,– в народності.

Звичайно, до складу племені, а тим більше, народності можуть потрапляти й іноетнічні елементи, але протягом довшого чи коротшого часу вони мовно і значною мірою також генно уподібнюються. "Розподіл генів на диво добре погоджується з поширенням мов",– пише Луїджі Лука Каваллі-Сфорца. "Чому генетична і лінгвістична еволюції так тісно пов'язані між собою? Відповідь треба шукати не в генетичному детермінізмі, а в історичному процесі: мови не контролюються генами, тільки обставини народження визначають, якою саме мовою буде розмовляти та чи інша людина. Лінгвістичні відмінності можуть викликати або посилювати генетичні бар'єри між популяціями, але самі собою вони навряд чи є основною причиною кореляцій. (...). За відсутності спеціальних бар'єрів генетичні і лінгвістичні варіації утворюють безперервний континуум" [7].

Народності переростають у нації, які, таким чином, теж є кровно-мовними спільнотами, і коли іноді говориться, що нація – це велика родина, надродина, то таке найменування не є просто гіперболічною метафорою. Це та "сім'я велика", що є одним із ключових понять Шевченкового "Заповіту".

Однак кожній із перелічених історичних форм етносу властива не лише фізична (кровна, генна), а й духовна спорідненість, яка маніфестується передусім у мовній субстанції (фольклор, передання, вірування, система виховання, звичаї, обряди і т. д.). Історичний шлях від роду до нації позначений поступовим зменшенням ролі органічної (кровної) і, відповідно, збільшенням ролі духовної спорідненості як основи почуття солідарності, що її окремі дослідники вважають найбільш певною і важливою ознакою нації.

Генетична спільність відходить на задній план, але вона залишається жити в словах і виразах типу рідний народ, земля предків та под. Каталізатором, що прискорює перетворення солідарності за кров'ю в солідарність за духом, часто є переслідування на етнічному (національному) ґрунті, як це, наприклад, спостерігалося в СРСР, зокрема, щодо євреїв [8].

Із збільшенням духовної спорідненості збільшується і кількість напрямків, за якими відбувається об'єднання Я і "таких, як Я" в одному етнічному МИ. "З усіх колективних ідентичностей,– пише сучасний англійський учений Ентоні Д. Сміт,– що їх тепер поділяють люди, національна ідентичність, мабуть, найважливіша й найповніша" [9].

Нація настільки повніша від інших форм етнічних спільнот, наскільки національна мова повніша від мови народності, племені, роду. Нація настільки універсальніша від різних її стратумів і субетносів, наскільки універсальнішою є її мова (код) від субкодів, уживаних цими субнаціональними спільнотами (сакральний, військовий, науковий, технічний, дитячий, побутовий, жаргонний, локальний, діалектний та под. субкоди).

Нація являє собою не просто кровно-мовну, а культурно-історичну спільноту, тобто МИ із спільним історичним шляхом (долею, спадщиною), культурою, ментальністю, національною ідеєю, усвідомленням усіх або значної частини індивідуальних Я своєї приналежності до МИ-нація. У нації множинність МИ стає цілісним МИ.

У суспільному розвиткові людства відбуваються різні, часто протилежні за своїм характером і наслідками процеси. Одні спільноти розпадаються, деградують, зникають з кону історії – інші, навпаки, розростаються, зміцнюються, поглинаючи дрібніші чи слабкіші об'єднання людей. Усе це стосується і спільнот етнічних. "Будучність,– писав Микола Сціборський,– може колись змінити конструкцію суспільства, але годі думати, щоб ці зміни здійснювалися у вигляді запровадження світової однозгідної і одномовної космополітичної комуни... Одвічні побудники життя залишаються тими самими!" [10].

Європейські політики і соціологи не сподівалися, що в Азії й Африці можуть виникнути нації. Але так сталося і так продовжує ставатися. Радянсько-комуністична ідеологія і політика всіляко підтримували національно-визвольні рухи, вважаючи їх одним із важелів боротьби зі світовим імперіалізмом. "Перед нами,– писав ще в 20-тих роках Н. І. Бухарін,– епоха світових воєн і держав, що перебувають у періоді розпаду, які треба за ніцшеанським правилом "підштовхнути". Для того, аби їх підштовхнути, треба підтримати всі елементи розпаду цих тіл, сепаратизм колоніального, національного руху, тобто всі ті руйнівні сили, які послаблюють міць того залізного державного обруча, тієї держави, яка являє собою найбільш могутню і раціональну організацію буржуазії" [11].

Однак цим московська імперія рубала сук, на якому сиділа і сама. Вожді імперії твердили, що національна проблема в СРСР розв'язана остаточно, що створено нову історичну спільність людей – радянський народ і що соціалістичний табір – це майбутній Радянський Союз розширеного зразка, в чому вони знаходили цілковиту підтримку комуністичних лідерів типу кубинського диктатора Фіделя Кастро. Проте імперія не витримала власної ваги і тріснула саме по національних швах. Вона являла собою надто велику і надто жорстку систему, аби бути життєздатною.

Нагадаємо, що нація є природною формою МИ, з якою органічно пов'язана використовувана нею універсальна система знаків – мова. Всі атрибути нації, всі особливості її перебування в часовому і територіальному просторі, всі прикмети її ментальності, масової свідомості й колективного підсвідомого знаходять своє відбиття в національній мові. Мова найбільш повно й адекватно виражає розум, дух і душу нації в усіх їхніх виявах, з усіма відтінками й тонкощами. Вона забезпечує тяглість і цілісність нації у часі і просторі, є засобом самоорганізації і консолідації національної спільноти.

Концентровано кажучи, мова виконує націотворчу роль, позаяк соціалізація, тобто перетворення біологічних істот у соціальні, відбувається в атмосфері (аурі, ефірі) національної мови, що надає людині ознак соціально-національної істоти, члена національно-мовної спільноти. З цієї причини у визначеннях нації у більшості дослідників наявний мовний компонент, а в ієрархії атрибутів нації мові відводиться домінантне місце – поруч із національною самосвідомістю, елементом і виявом якої є ставлення до мови.

Надзвичайно важливою є роль мови у відродженні націй і народностей, поверненні їм їхнього минулого, реставрації ментальності, ліквідуванні деформацій у національному характері, віднайдені духовних орієнтирів та ідеалів. Мова є обов'язковою, хоч і недостатньою умовою національного ренесансу. Не менше значення має органічно поєднана з мовою самосвідомість нації, особливо тоді, коли мова цілковито або значною мірою нацією втрачена.

1827 року В. фон Гумбольдт писав: "Нація – це охарактеризована конкретною мовою духовна форма людства, індивідуалізована щодо ідеальної тотальності" [12]. У праці, написаній через півтора століття, читаємо: "Нація – це етнічна група, яка об'єднана спільними звичаями, релігією і мовою і яка усвідомлює свою співналежність (belonging together)" [13]. А в книзі Ахії Базієва і Магомета Ісаєва, опублікованій 1973 року, послідовно проводиться думка, що "мова – найбільш очевидна і важлива ознака нації, так би мовити, ознака номер один" [14]. Спираючись на факти та матеріал наукових досліджень і, зрозуміло, вправно жонглюючи цитатами з праць "класиків марксизму-ленінізму", в тому числі і Й. В. Сталіна, автори переконували читачів: "Не випадково національно-визвольні рухи завжди пов'язані з мовною проблемою. Після їхньої перемоги звичайно поновлюються права повсталих народів. Це зрозуміло, тому що свободу народу не можна уявити без свободи користуватися рідною мовою" [15].

Друкувалося це в час апогею політики "злиття націй" і шаленого наступу на мови неросійських народів СРСР та безоглядного російщення "нацменів" імперії. Хто вмів читати між рядками, той у таких твердженнях знаходив підмогу в боротьбі за рідну мову. А боротьба ця точилася в основному на невеличких ділянках культури мови – за окремі слова й граматичні форми, за вимову якогось звука чи за місце наголосу. Проте і така "політика малих справ" вимагала мужності, оскільки вболівання за чистоту, скажімо, української мови вважалося одним із виявів українського буржуазного націоналізму, викликало підозру партійних органів, бралося на облік відповідними службами. Зрештою, як націоналізм кваліфікувалося українське мовлення загалом. Для цього не обов'язково мовець мав бути українцем. Так, одним із звинувачень проти відомого кінорежисера вірменина Сергія Параджанова було те, що він "спілкувався з бандерівцями петлюрівською мовою" [16].

У дослідженнях з націології звертає на себе увагу значна "розкиданість" поглядів на ознаки нації, їх число та значеннєву ієрархію. Від широко відомої лекції Паскуале Станіслава Манціні "Про націю як основу права народів" (Турін, 1851) здебільшого атрибутами нації вважають (само) назву, мову, самосвідомість, територію, ментальність, національний характер, культуру, релігію, спільну історію (долю), державність, расові прикмети. Ці атрибути не є рівнозначними ні одні щодо інших, ні стосовно різних етнічних утворень, що кваліфікуються як нації, ні навіть щодо однієї нації в різні періоди її історичного буття. Коли, наприклад, для євреїв упродовж віків домінантними ознаками (само)ідентифікації були релігія (включно із священною мовою – івритом) і самосвідомість, то через відомі причини територія і державність мали не так екзистенціальне, важливе для сучасного буття ("у євреїв державність була факультативною, а часом і не бажаною" [17]), як ідеологічне значення – втраченого в минулому і того, що належить повернути в майбутньому. Різне значення мала, скажімо, мова для чехів (завдяки відродженню мови відродилася нація) і для ірландців (для більшості з них вона й нині, через 70 років після здобуття незалежності, не є мовою щоденного спілкування, і, за поширеним серед ірландців твердженням, вони володіють англійською краще за самих англійців).

Відсутність деяких атрибутів використовувалася і використовується як аргумент проти визнання певних етносів націями.

Зацитувавши "одного з найвидатніших марксистських теоретиків" К. Каутського ("Євреї перестали існувати як нація, немислима без певної території") та "радикала" А. Наке ("Хоч я і народився євреєм, ... я не визнаю єврейської національності... Народ повинен мати територію, на якій він розвивався б, а потім у наш, принаймні, час, поки світова конфедерація не розширила ще цього базису, народ повинен мати спільну мову. У євреїв немає вже ні території, ні спільної мови"), В. І. Лєнін зробив висновок: "Цілком неспроможна у науковому відношенні ідея про окремий єврейський народ є реакційна щодо свого політичного значення" [18]. Доводячи цю тезу Лєніна, радянська пропагандивна наука до відсутності у євреїв спільної території і мови додавала ще відсутність спільного господарського життя, у зв'язку з чим "абсурдно говорити про "єврейську всесвітню екстериторіальну націю" [19].

Нині "теоретики" різних антиукраїнських політичних та громадських угруповань в Україні намагаються довести, що російськомовні українці не є українцями, бо не користуються українською мовою, а з цього робиться далекосяжний висновок, що українці не можуть бути визнані в Україні титульною нацією [20].

З іншого боку, культивування окремих атрибутів нації застосовувалося для свідомого творення штучних націй, а точніше, для асиміляції політично й економічно залежних етносів. Так, Габсбургська монархія намагалася сформувати нову австрійську націю. Проте чехів, хорватів, словенів, рутенів (західних українців) та ін. не вдалося переплавити у німецько-габсбургському котлі. Нічого путнього не вийшло і з творення "нової історичної спільності" в Радянському Союзі, хоч тут уже була і єдина назва – "радянський народ" (за кордоном – "росіяни", "совєти"), і обгороджена колючим дротом єдина територія ("велика зона"), і єдиний народно-господарський комплекс, і єдині закони та соціалістичний спосіб життя, і єдина радянська ментальність та свідомість, і єдина релігія-ідеологія (марксизм-ленінізм), і єдина соціалістична за змістом культура, і єдина мета (комунізм), і єдина державна мова, і найпотужніший за всю історію світу державно-партійний апарат. А головне, не було національної буржуазії, лише вірнопіддана зрусифікована номенклатура. Проте національна історія, національна ідея, ментальність, самосвідомість, мова підлеглих народів виявилися сильнішими і розсадили зсередини так інтенсивно створювану нову радянську, тобто російську, націю. Вона за першого ж подуву вітерця свободи розсипалася, бо творилася неприродним шляхом, як і її попередниця – вавилонська вежа: "І була цегла їм за камінь, а земляна смола за заправу" (Буття: 11, 3).



Назва етносу

... та й сотворім собі ім'я, щоб ми не розпорошувались по всій землі.
Буття: 11, 4

Групова власна назва належить до найважливіших атрибутів етнічної спільноти. За нею відбувається етнічне ототожнення та самоототожнення людей. (У циганів немає спільного власного етноніма, зате є назва для всіх нециганів – "gadje"). Назви етносу, його мови і держави мають спільний корінь, але в поліетнічних державних утвореннях вони не збігаються: немає швейцарської, бельгійської, пакистанської, американської мов; не було і радянської мови.

У стародавньому Єгипті під час спеціального ритуалу розбивали керамічні вироби з написаними на них назвами народів-ворогів, накликаючи у такий спосіб їм загладу. Для досягнення аналогічної мети в новіші часи вдавалися і вдаються до заборони власних етнічних назв. У царській Росії "Україна, Малоросія, Гетьманщина визнавалися нецензурними. (...). ...вилучаються такі слова, як "козак", "москаль", "Україна", "український", "Січ", "Запоріжжя" [21]. У "демократичній" міжвоєнній Польщі офіційно було заборонено вживати слово "Україна" і його похідні: "українець", "український" та под. Це виглядає особливо парадоксально на тлі того факту, що незадовго до того в Росії, якій належала більша частина Польщі, цю країну було переіменовано в "Привіслянський край".

Королівським декретом від 21 липня 1919 року у загарбаній Румунією Буковині було змінено всі назви населених пунктів, аби "повернути" їм "давні історичні румунські імена". Ще інтенсивніше ця політика проводилася, коли Румунія 1941 року окупувала 60 тисяч квадратних кілометрів української території (Північна Буковина, Південна Бесарабія, Трансністрія – 10% території України). У кожному з трьох утворених на українській землі губернаторств був створений директорат румунізації ("direktoratul de romanizere"), який румунізував назви, імена і прізвища, запроваджував румунську мову в освіті, церкві, а також займався переселенням румунів на окуповані землі. Особлива увага приділялася Трансністрії (Задністров'ю), куди звозили з інших територій циганів, росіян і євреїв.

Політику назв Росія провадила від Петра I, почавши, звісно, з України. "Перетворення Московії на Російську імперію відбувалося не лише шляхом приєднання України до московської держави, а й привласненням назви Київської Русі під гаслом "росіянства" обох народів і "російського братерства" [22].

Підданці Київської Русі – більшою або меншою мірою асимільовані інородці – називали себе "русскими", тобто належними до Русі, аби відрізнити себе від неасимільованих угро-фіннів та тюрків, що оточували їх і ще не були колонізовані. Інакше, чому б назвою росіян мав бути прикметник ("русский"), а не іменник ("русич", "русин", "руснак"), як це мало місце на Україні? "Північне плем'я московитів пригадало свою колишню державну приналежність до "руських" підданих і, посилаючись на династичні зв'язки своїх князів з київською династією, привласнило назву Русь і для новопосталої московської держави. Так закріпилися і поширилися назви південна і північна Русь, Мала Русь – Малоросія і Велика Русь – Великоросія. Внаслідок цього дві різні національно-культурні формації покривалися однією руською назвою, і творилася ілюзія історичної національно-культурної єдності двох народів" [23]. У Європі "гібридними" народами є румуни, французи, англійці та ін., проте тільки росіяни вважають за колиску своєї народності не свої автохтонні землі, а територію колишньої метрополії, звідки прийшли колонізатори і взяли участь у сформуванні на основі місцевого угро-фінського населення нового етносу: за даними об'єктивних російських учених, зокрема академіка М. Н. Покровського, "в жилах теперішніх великорусів тече принаймні 80 відсотків фінської крові" [24].

Показовим у цьому плані є і такий історичний факт: "Християнство швидко запанувало у Києві, насилу – в Новгороді і дуже повільно в Ростові і Муромі, де слов'янське населення було незначною меншістю" [25].

Чи ж дивно, що українці, у яких відбирали і забороняли власну назву, ще в середині XIX ст. називали себе просто людьми? "Малоросійські простолюдини на питання: "Звідки ви?" будуть відповідати: Із такої-то губернії; але на питання: "Хто ви? який народ?" не знайдуть іншої відповіді, як тільки: "Люде, так собі народ та й годі". "Ви русскіє?" – "Ні".– "Хохли?" – "Якії ж ми хохли?" (Хохол – слово лайливе, і вони його відкидають).– "Малоросіяни?" – "Що то за Маросіяне? нам його й вимовить трудно" (Малоросіянин – слово книжне, і вони його не знають). Словом, земляки наші, даючи називати себе Руссю, Черкасами і чим завгодно, самі себе називають тільки людьми і не присвоюють собі ніякого власного імені..." [26].

Самоназви типу "тутейші", "православні" тощо іноді свідчать про низький рівень або й повну відсутність етнічного самоусвідомлення, на якому ґрунтується "воля членів нації належати до неї", в чому деякі теоретики (Е. Ренан, Л. Ле Фюр, Р. Жоанне та ін.) вбачають суть нації [27].

Через півстоліття становище в Україні не надто змінилося. "Головна біда цієї доби,– писав колишній Голова Секретаріату Центральної Ради Михайло Єремеїв – була та, що українці ще не мали загально засвоєного спільного національного імени. В Галичині вони ще часто називали себе руськими, або русинами, на Закарпатті руснаками, а на Наддніпрянщині раз-у-раз просто ніяк. Наддніпрянець, який гостро відчував свою відрубність від москалів, казав про себе: ми "тутешні", або ми "наші", на Полтавщині та Київщині були "козаки" [28].

Спільний етнонім був для українців надзвичайно потрібен. Однак приживався він з великими труднощами, і цей процес тривав доволі довго. В підавстрійській Західній Україні ініціаторами переходу з назви "русини" на назву "українці" були народовці. "А щоби зазначити, що і в австрійсько-угорській державі в Галичині, на Буковині й Угорщині і в Росії на Україні живе той самий наш нарід, окремий від народу польського і росийського, воно (покоління народовців.– Я. Р.-В.) почало називатися Українцями, а наш нарід – українським" [29]. Москвофіли ж стали "вмовляти в нарід, що Українці – се його найбільші вороги, видумані поляками на народну згубу" [30], а польські газети хвалили москвофілів – "порядних людей", що не бунтують народу, як "українські гайдамаки" [31].

У радянський час назва "Україна" за інерцією від Української Народньої Республіки була залишена, але вона поступово втрачала національний зміст, перетворюючись на географічне найменування типу якогось Поволжя чи Приамур'я та будучи, як писав відомий український учений Роман Смаль-Стоцький, лишень "фонетичною назвою" батьківщини українців.

Боротьба навколо назви "Україна" та її похідних ("українець", "український", "українство", "українськість") була, та й залишається, такою гострою тому, що це не просто слово – це символ, у якому закодована національна ідея і закладена потужна енергія прагнення народу вільно жити на своїй землі в соборній, самостійній державі. Як стверджують історики, слова лотарингської пастушки "La Belle France" принесли перемогу Франції у Столітній війні. Поширення назви "Україна" на субетнічні частини нашого народу мало наслідком те, що нині існує незалежна країна Україна і охоплює, за відомими винятками, майже всі етнічні українські території.

Політика назв провадилася не лише щодо України, українського народу і його частин, а й стосовно української мови. Винятково показовим у цьому аспекті є розпорядження начальникам поліції Київської губернії від 23 березня 1913 р.: "За наявними в Департаменті Поліції відомостями в межах Південно-Західного Краю ставлять на сценах п'єси не малоросійською, а українською мовою. З огляду на це пропоную Начальникам Поліції зробити розпорядження про те, щоби в межах довірених їм районів п'єси не малоросійською, а українською мовою до постановки не допускалися" [32].

Як відрізняв віце-губернатор Б. Кашкаров і підлеглі йому поліцейські чини українську мову від малоросійської, залишається загадкою. Однак і нині трапляються "фахівці", які, не володіючи українською мовою, переконують, що вона загрожена "галіцкім язиком".

Регіональні відмінності мови, менталітету, національної свідомості – улюблений мотив усіх антиукраїнськи налаштованих учених, політологів і політиків: від російських чорносотенних шовіністів до деяких українських демократів. У 20–30 роки на Закарпатті, яке в той час належало до Чехословаччини, "Москвофіли, використовуючи назву "руський", туманили зручно нарід, що, мовляв, українці хочуть викинути "руську" мову зі школи та завести московську. Це виявилося найяскравіше ще в часі т. зв. шкільного плебісциту, який придумали чехи, йдучи на руку москвофілам та мадяронам (мадяризованим українцям.– Я. Р.-В.). Збаламучені селяни дуже часто голосували за "руською" (московською) мовою навчання у школі та за московськими підручниками, за московським букварем та за граматикою помосковщеної мови Сабова, думаючи, що та "руська" мова – це їх рідна, народня мова, мова українська" [33].

Політика назв застосовується також для номінального, отже, потенційно і реального подрібнення етносу. Так, у Румунії, Польщі, Словаччині було (та й є) чимало "етнополітиків", які, крім українців, у нашому народі на цих теренах бачать ще такі "нації", як "русини", "гуцули", "галичани", "лемки", "бойки". Бухарестський професор Джордже Мунтяну, українець по матері (україножерам – напівукраїнцям варто би присвятити спеціальне дослідження), намагається довести, що гуцули – українізовані румуни (даки) або скіфи, але в жодному разі не українці. У Румунії створено "Союз гуцулів" – щось на кшталт сумнозвісного "Союзу русинов"2.

Мета такого "націотворення", як і будь-який інший вияв шовінізму, цілковито зрозуміла. За даними Об'єднання українців у Польщі, в цій країні проживає до 500 тисяч осіб української національності. Проте польська офіційна статистика подає їх чисельність у межах 150–200 тисяч. Виявляється, польські урядовці не вважають за українців 100 тисяч лемків, а також поліщуків, гуцулів, бойків. Особливо смішно виглядає справа з бойками, адже до цієї гілки українського народу належали, скажімо, не лише Юрій Дрогобич, Іван Вагилевич, Іван Франко, а й такі борці за самостійність і соборність України, як Президент Закарпатської України Августин Волошин, Державний Секретар ЗУНР, а потім Президент УНР в екзилі Степан Витвицький, провідники ОУН Андрій Мельник і Степан Бандера. Проте полякам, мабуть, краще відомо, хто українець, а хто ні.

На проведення II світового конгресу русинів у 1993 році уряд Польщі виділив 10 млн. злотих, урядові представники, вітаючи учасників конгресу, засвідчили визнання "русинського народу" і приналежність до нього лемків.

Красномовним є і такий факт. Російські шовіністи українців за окремий народ не визнають, а ось "русины не разновидность, а народ",– пише "Литературная Россия" [35].

Для деяких із цих "націй" навіть створюються "національні" мови. Так, 27 січня 1995 р. у Братиславі на конференції, присвяченій "кодифікації русинського язика", було оголошено створення "літературної мови для русинів Словаччини" – суміші бойківських говірок із південнолемківськими, напханої словакізмами, угризмами, чехізмами. Організаторів "кодифікації" щедро підтримали словацькі урядові кола, деякі діячі із Словацької Академії Наук та освітнього Товариства "Словацька матіца". "Ця політика словаків не обґрунтована ніякими науковими аргументами, а мотивується виключно політичними міркуваннями – послабити українську меншість у Східній Словаччині, щоб поступово довести до її асиміляції" [36].

Не маючи сили проковтнути шмат українського етносу, новітні асимілятори сепарують його частину, оголошують її окремим етносом, аби поступово його асимілювати. Соціолінгвістам, а напевно, і політикам добре відомо, що мова може жити, до того ж не без труднощів, коли нею користується хоча б 100 тисяч носіїв [37]. Ясно, що "русинська літературна мова", якою користуватимуться навіть не два десятки тисяч людей, не зможе функціонувати у середній, не кажучи вже про вищу школу, не буде мати застосування ні в науці, ні в інших соціально важливих сферах комунікації і, таким чином, заздалегідь приречена на неіснування. "Русини" будуть вимушені у всіх важливих ділянках суспільного життя користуватися словацькою мовою, тим більше, що в листопаді 1995 р. парламент Словаччини прийняв по суті шовіністичний Закон про державну мову, який не залишає шансів для інших мов цієї країни. (На знак протесту уряд Угорщини навіть тимчасово відкликав із Братислави свого посла).

Асимілятори і їхні прислужники з українців, використовуючи мовний чинник, дотримуються засади: що дрібніше, то краще. Платні агенти антиукраїнства типу канадського професора Пола Роберта Маґочі (Магочія) на конференції в Братиславі ще 1992 р. ухвалили "виробити" чотири (sic!) русинські мови: для Словаччини, Польщі, Закарпатської України, Югославії. Йшлося там, правда, і про русинське койне (спільну мову), але ця тема залишилась без розвитку.

Хоч як дивно, але і сама назва "Україна" та її похідні ще й донині не дає спокою не тільки шовіністам із сусідніх країн, але й перевертням із українців. 13 серпня 1995 р. російська служба радіостанції "Свобода" передавала виступ якогось московського письменника на прізвище Паламарчук. Це з тих, які говорять: "Я тоже украинец, но...", що ненавидять своє походження і своє прізвище. (Цікава історично-географічна паралель: "У час парламентських дискусій мало не добрим тоном уважалося перед антиукраїнською філіпікою виступити з твердженням: "ja też jestem usinem, ale..."" [38]). Паламарчук, як з'ясувалося з його виступу, дуже невдоволений тим, що ми відмовилися від назви Малоросія і перейшли на ймення Україна, "бо без зміни назви не вдалося б розколоти єдиний народ". А зробили це, звісно, "львовские ученые". Паламарчук міг би знати, що головним львівським ученим був Михайло Грушевський, який прибув у Галичину із Києва, що він належав до київської історичної школи Володимира Антоновича, Паламарчукові мало б бути відомо, що найбільшими теоретиками українського сепаратизму, а заодно й націоналізму були не галичани, а "малороси" – Микола Міхновський, В'ячеслав Липинський, Дмитро Донцов, Микола Фітільов (Хвильовий) та ін. І це не дивно: "східнякам" було значно видніше, які "блага" принесло російське братерство в Україну, ніж "західнякам", що вперше близько познайомилися з цим "братерством" аж у 1914 р., коли російською окупаційною адміністрацією були закриті українські школи, ліквідована українська преса, розгромлені бібліотеки "Просвіти", депортовано до Росії тисячі свідомих українських інтелігентів і т. д. Варто було б Паламарчукові задуматися, чому це, коли народ був єдиний, або, як казали чорносотенці, "триєдиний" (чи ж не містика!), чому в Росії євреям не дозволялося жити там, де проживали росіяни, а на Україні для них обмежень на проживання не було? (Пишу про це тому, що Паламарчук проти українського "сепаратизму" використовує і єврейську карту). Щоб засумніватись у цій "єдності" не обов'язково читати українських письменників (Анатолія Свидницького, Івана Нечуя-Левицького, Лесю Українку та ін.) або неслов'янських авторів (Йогана Ґеорґа Коля, Владіміра Жаботинського та ін.), достатньо, наприклад, познайомитися з тим, що писав у минулому столітті росіянин Іван Сбітнєв у своїх "Поhздкахъ въ Харьковъ": "Тубільці Охтирки на Слобожанщині вороже ставляться до москалів, так що навіть на заїздах не хотіли розуміти по-московському... Побачивши приїжджих (москалів), українці-селяни залишають працю, починають співати на їхню адресу лайливі і сатиричні пісні в супроводі голосного сміху і довготривалого гомону" [39]. Докладніше про різні аспекти цієї "єдності" і "троєбратія" читач може довідатись із нещодавно перевиданої в Україні книги Павла Штепи "Московство" [40].

"Політика назв" має і, так би сказати, укрупнювальний напрямок. У Галичині часів Австро-Угорщини євреї не мали права бути самими собою, тобто євреями, і їх записували поляками, додаючи, правда, прикмету релігійної ідентифікації: "поляк Мойсейового віровизнання". Коли ж єврей був іншого віровизнання або атеїстом, то вже мусив бути просто поляком.

Проте найбільшими "укрупнювачами" виявилися ті політики, що видумали назву "русскоязичноє насєлєніє", намагаючись об'єднати під цією словесною парасолею чимале число мовно асимільованих "детей разных народов". Російська мова тут наділяється унікальною магічною силою, бо, як знаємо, ні з ідеологічного, ні з політичного, ні з економічного об'єднання "дітей різних народів" нічого доброго не вийшло, хіба що, як пише професор Ігор Пасько, "імпотентна, деградована химера", а ось із мовного буцімто мало б щось вийти. Російська мова у цій ролі повинна би стати винятком, бо ніхто у світі не говорить про англомовне, франкомовне, іспаномовне та под. населення, хоча кожною з цих мов користуються люди різних націй, рас і держав. Неможливо собі навіть уявити де-небудь, крім Росії, політика, котрий заявив би, як Владімір Вольфовіч Жириновський: "Під росіянами ми розуміємо тих, хто говорить і думає по-російськи". Нікому навіть на думку не спадає "захищати" якусь частину населення в іншій країні тільки тому, що вона розмовляє тією, а не іншою мовою.

Зі слів російського письменника XIX ст. Івана Тургєнєва відомо, що російська мова "велика, могутня і правдива". Коли вдуматись у цю, як пише Б. Мінаєв [41], "філологічно-пишномовну (выспренную) формулу з присмаком шовінізму", то мимоволі виникає питання: в чому полягає сила цієї мови – у її величі, могутності і правдивості чи в агресивності її носіїв?

Мабуть, у жодній країні світу мова не була до такої міри частиною, як кажуть філософи, онтологічної істини, як це було в Радянському Союзі. Тут існував комплекс "советский-русский", обидва складники якого були основою для тверджень "про винятковість і/або перевагу суспільства, що володіє цими компонентами як своїми власними характеристиками серед подібних йому суспільств. Іншими словами, радянсько-російський мовний націоналізм виявлявся у тих випадках, коли російська мова була одним із експонентів вивищення радянської держави або ладу і коли утвердження радянського ладу як найвищого досягнення у світовому сучасному й історичному масштабі одночасно тягло за собою створення пріоритетної ситуації для російської мови як його експонента" [42].

Звичайно, цей комплекс не виник на порожньому місці. Він відображав гордощі росіян за успіхи в будівництві соціалізму, їхню авангардну роль у боротьбі світу праці зі світом капіталу, перемогу в другій світовій війні (24 травня 1945 р. Й. В. Сталін виголосив тост "за найбільш видатну націю із усіх націй, що входять до складу Радянського Союзу"), за створення гігантського соціалістичного табору тощо. "Росіяни були споконвічно "вибраним народом", вони за правом народження належали до вищої раси, яка стоїть вище від менших народностей" [43]. ("Тоді як Ви високі, Ви високі як Міцкевич, я високий поза ім'ям, тільки тому, що я справжній росіянин (истинный русский)",– говорив великому польському поетові російський слов'янофіл надвірний радник Ф. В. Чижов [44]).

Таку психологію їм прищеплювали правителі цієї імперії і в царські і в більшовицькі часи, розбещуючи їх безперервними завойовницькими війнами і пануванням над десятками підкорених народів. Цілком природно, що чимало представників цих народів намагалися стати росіянами і, як це буває у таких випадках, жертвували передусім своєю мовою та переходили на мову титульного народу імперії. Так було завжди і всюди в поліетнічних державних утвореннях. І завше після їхнього розпаду ще більш чи менш тривалий час діяли інерційні процеси, зокрема, у вживанні мови колишньої імперії та у збереженні різних назв, що виникли в часи її існування. Достатньо пригадати спадщину античної Римської або новітньої Британської імперії. Однак ще жодну імперію світу не вдалося реанімувати, які б позиції у мовній ієрархії світу не займала мова імперського народу цих наддержав.

Політика назв в імперіях і багатонаціональних державах – не лише щодо етнонімів, а загалом стосовно "національних" назв – є цікавою ділянкою дослідження взаємин між "центральними" та підрядними народами. Обмежимося тільки побіжними зауваженнями.

Одним із виявів цієї політики є "підганяння" назв під закони і мовні уподобання панівної, державної нації. Навіть повернення фонетико-морфологічного вигляду окремих слів сприймається як маленька перемога підлеглого народу в його боротьбі за національні права і гідність. У часи горбачовської "перебудови" неабиякий резонанс викликала ще одна літера "н", якої домоглися естонці у написанні назви своєї столиці Таллінна, заміна Молдавії на Молдову, Бєлорусії на Бєларусь і т. д. Що вже казати про назви, пов'язані з іменами царів, полководців, генсеків, поетів панівної нації, "подаровані" підлеглим народам, аби постійно нагадувати їм про те, хто на їхніх землях господар. У Криму після депортації звідти татар було перейменовано буквально всі села і містечка, аби татари не знали, куди вернутись. Комуністична партія слідкувала не тільки за назвами, а й за службовими елементами при них. Вживання прийменника "в" зі словом "Україна" у радянські часи кваліфікувалося як буржуазно-націоналістичне, і тут не допомагало посилання на авторитет "революціонера-демократа Т. Г. Шевченка", який писав:

В Україну ідіть, діти,
В нашу Україну.

У тім-то й річ, що в Україні ми жили "на нашій не своїй землі". І тому не могли бути собою, як і інші народи імперії, що тепер повертаються до себе. Від квітня 1995 року указом президента Казахстану Н. Назарбаєва казахам дозволено змінити прізвища відповідно до національних традицій, відкинувши російські форманти "ов", "ова", "ін", "іна" та ін. Реукраїнізація України, безперечно, зачепить і назви, чимало з яких будуть відкинені як символи імперського насильства і колоніальної залежності.



Територія етносу і його мова

Ми задумаємось і запитаємо: а може, будь-яке справжнє творіння корениться в ґрунті своєї рідної землі?
Йоган Гебель якось написав: "Ми рослини, які – хочемо чи не хочемо це усвідомити –
повинні коренитися в землі, аби, піднявшись, цвісти в ефірі і приносити плоди.
Мартін Гайдеґґер

Рідна земля відроджує націю.
Ярослав Стецько

Територія проживання є одним із визначальних факторів етногенезу і життя етносу, про що в різний час і з неоднакових позицій писали В. Жаботинський, О. Бочковський, Ю. Липа, Є. Маланюк, Л. Гумільов, Г. Гачев та ін. Єдність території забезпечує історичну тривкість етносу, його національну приналежність, політичну й економічну цілісність, сприяє творенню нації, її розвиткові й оформленню в державу, етнічно уніфікує населення. Територія є фундаментом національної, економічної, політичної єдності народу.

Побутування на спільній території породжує спільність свідомості, почуттів і прагнень, спільність долі – географія стає історією. Територія, заселена етносом, з її степами і горами, ріками і морями, її підсонням, кліматом, ґрунтами і надрами, рослинністю і тваринним світом – усе це переходить через душу, відображається в психіці людей, що складають етнічну спільноту, і втілюється у легендах, піснях, переказах, прислів'ях, у традиціях, звичаях, ритуалах, способах господарювання, у взаєминах між людьми, у ставленні до свого і чужих МИ. Відомо, наприклад, яку велику роль у формуванні російського характеру і політики російської держави відіграв і продовжує відігравати гігантський простір, на якому поширився цей етнос, поглинувши десятки угро-фінських та тюркських народів. Ще 1805 року Жан Габріель Моріс граф де Монгаяр писав: "Величезний простір цієї імперії якимсь чином протистоїть усяким поліпшенням політичним і громадським, він сприяє більше, ніж це гадають, задержанню деспотизму влади й рабства підданих" [45]. Московський імперіалізм, за словами Юліана Вассияна, "виріс як законний син Джінгізханового духа, перейнявши у спадщині його зажерливу жагу простору і жорстоких форм панування" [46]. У 20-ті роки в Україні йшов наступ на українську культуру, що як сільська, за більшовицькою теорією, мала поступитися міській (пролетарській) культурі Росії. Проте, як писав швайцарський мислитель В. Шубарт, російська культура – це культура степу. Пролетарів у тогочасній Росії в структурі суспільства було надто мало й існували вони як клас не довго: тільки після знесення кріпацтва 1861 р. почалася справжня пролетаризація Росії. Міська, в т.ч. "пролетарська", культура була привезена інтелігентами з Заходу. Коштом України мало відбутися чергове російське самопіднесення, стимульоване чужими впливами.

Коли йдеться про фактор території народу, то важливо брати до уваги і його етнічне оточення, сусідство інших народів. Відомо, наприклад, яким чином на долі і, звичайно, на ментальності та мові англійців відбилося не лише їхнє острівне становище, а й сусідство з французами, сусідство японців – з китайцями, угорців – із слов'янами і німцями і т. д.

Зовнішній світ стає частиною внутрішнього світу людей, обумовлюючи своєрідність їхнього сприйняття реальності й орієнтації в ній. Цей внутрішній світ значною мірою набуває автономності; найбільш повно він фіксується і виражається в матеріально-ідеальному інобутті духу – в мові. Цей світ безперервно отримує імпульси від рідної землі, він постійно налаштований на неї.

Рідна земля – це субстрат ментальності етносу, а відтак органічний складник самосвідомості й національного характеру. Полита кров'ю і потом попередніх поколінь, земля стає батьківщиною, а також останнім пристановищем людей, і тому вона сприймається як рідна і священна. Вона додає сил, породжує почуття патріотизму і солідарності з тими, хто на ній живе, відповідальність перед тими, хто тут жив, і піклування про тих, хто тут житиме.

Вплив рідної землі легко відчути, зіставивши спосіб життя і ментальність осілих і кочових народів, автохтонів і мігрантів. Осілим народам властива працьовитість, пошана до природи і чужої власності, громадоправство, миролюбність. Кочівники менш працьовиті, зате агресивніші, сповнені ординського духу, нетолерантні до чужих, безоглядні у використанні природи. Недоліки, як відомо, є продовженням чеснот, і тому, скажімо, супутником миролюбності є схильність до індивідуального самозбереження, до слабкого усвідомлення або й ігнорування того, що особисте може бути гарантоване лише в спільноті. "Надзвичайно укорінена осілість українця не тільки спутала його розрісно-експансивні гони,– крім чисто біологічного, розмножного,– але засудила його до вічної оборонної, отже, апріорно слабшої і некорисної ролі зберігання свого стану посідання" [47]. Ця думка була висловлена Ю. Вассияном у середині 30-их років. За 60 років, що пройшли з того часу, сталися величезні зміни. Голодомори, війни, депортації, колгоспне кріпацтво фундаментально підірвали почуття "вкоріненої осілості" українців, люмпенізували їх, спричинилися до дезорієнтації у системі вартостей, деформували свідомість величезної кількості людей. Тому так важко йдуть процеси національного відродження і державотворення.

Знаний український етнопсихолог Володимир Янів уважав за найбільші "загрози" для української духовності в російсько-більшовицькій імперії "відірвання від землі селянської нації шляхом індустріялізації, порушення інтимного зв'язку з землею шляхом колективізації, знищення родини й родинного життя, змагання вбити індивідуальність одиниці й створити тип бездушної омасовленої людини, позбавлення права на приватну власність, що була б випливом індивідуальности й заповнювала б зв'язок роду, утруднення всякого творчого самовияву при допомозі постійного партійного контролю, а в разі потреби шляхом терору і навіть знищування. Тих загроз ми звичайно не усвідомлюємо, а вони є значно небезпечніші, ніж мовна русифікація" [48]. Відірвання українців від землі і позбавлення їх інтимного зв'язку з нею – було основою для решти перелічених В. Яневим "загроз", у тому числі й русифікації. Людину, тісно пов'язану з рідною землею, важко, якщо взагалі можливо, позбавити рідної мови, що виросла з цієї землі і живиться її соками. Навіть в умовах колгоспного кріпацтва і знеособлення українська мова найкраще зберігалася серед мешканців сільської місцевості.

Плодюча, "текуча медом і молоком" українська земля все ще породжує чи, точніше, викликає генетично властивий українцям "інстинкт допомоги" від Великої Матері, на яку вони так звикли покладатися впродовж століть, коли не тисячоліть. Вона, земля-мати, не дасть пропасти – захистить і нагодує, аби лишень вижити, зберегтися. Вороги як прийшли, так і підуть, а Велика Мати-земля зостанеться. Вельми показовим є спосіб, реагування, наприклад, українців Дрогобича на деяке погіршення умов життя. Вони, на відміну від мігрантів, не виявляючи соціального невдоволення і не нарікаючи на самостійність, кинулися за допомогою до тієї ж землі: скопали і засадили околиці міста включно з парковою зоною і всі вільні шматки землі в самому місті, чимало з них у нашвидкоруч змайстрованих будках почали відгодовувати свиней, кіз, домашнє птаство.

Допомога Великої Матері та "синдром трави" (коні топтали і пасли, а вона виросла, вівці пасли і топтали, а вона знову виросла і т. д.), або ж "китайський синдром" ("коли хочеш помститися ворогові, стань біля дверей своєї хати, і ти побачиш, як його понесуть на цвинтар"), рятували українців, як і китайців, століттями. Більше того, вони давали можливість українцям провадити експансію, територіально розростатись не мечем, а плугом і знову посісти великі терени, втрачені через нашестя кочівників на півдні і сході своєї ойкумени.

Але після російсько-радянського геноциду й етноциду, чорнобильської катастрофи, варварської експлуатації надр і ґрунтів, екологічно безпощадної індустріалізації України – трава перестає рости, і вкраїнській нації, аби не загинути, треба чим скоріше вилікуватися від цього синдрому, як і від комплексу потреби в допомозі. Бо допомагають собі, а не нам. Українці вже мали можливість неодноразово пересвідчитися, що вийшло з допомоги росіян проти поляків у часи Богдана Хмельницького, чи поляків проти російських більшовиків у 1920 році, чи з "допомоги" проти сталінського більшовизму і проти гітлерівського фашизму під час Другої світової війни і т. п. На жаль, Україна не острівна Англія чи Японія. Вона розташована на пограниччі між Сходом і Заходом, не має природних перепон для завойовників, а простори між Чорним морем і поліськими болотами відкриті для протягів, якими ганяло всяких заброд, ласих до чужого добра. Тому Україна "обдарована природою, але скривджена історією".

І нині, як у часи В. Липинського, південна наша смуга залишається прокляттям для України, бо там українське населення було вимордоване голодом, а на його місце завезено осілих кочівників з півночі, розуміється, півночі не української. Ними ж наводнено й міста, які значною мірою залишаються цитаделями чужинства й антиукраїнства. Причиною цього є не лише те, що закріпачені Польщею і Росією, а пізніше – паспортним режимом СРСР українці не могли селитися в містах, а й українською прив'язаністю до своєї землі та й ігноруванням міст загалом, що, зокрема, виявилося у творенні гетьманських столиць у малих містечках замість того, щоб перебувати у князівській столиці. Це в Росії "всем известно, что земля начинается с Кремля".

Величезне значення для кристалізації національної спільноти мають державні кордони; саме вони надають спільноті соборності, тривкості і, так би сказати, законності права на простір. Протягом багатьох сторіч українці кордонів не лише не мали, а й були розчленовані кордонами чужих держав. Цього радянській владі виявилося замало, і суцільність українського мовного обширу була перервана: з прикордонної смуги українців було виселено, а саму смугу заселено росіянами [49].

Українська спільнота своїх державних кордонів не мала, і межі нашого етносу визначалися мовою і культурою, а на заході також релігією (греко-католицькою).

Злита з землею українська селянська маса, майже непрониклива мовно й культурно, становила непохитну природну основу української нації, що вперто ставала на ноги всупереч шаленій політиці денаціоналізації, яку провадили поневолювачі. Становище фатально погіршилося у радянські часи, коли внаслідок трьох штучних голодоморів, депортацій, розкуркулення, колективізації, освоєння цілини в Сибіру й Казахстані та інших злочинних заходів радянської влади, українське селянство перестало існувати як клас, зменшене кількісно і перетворене у верству беззахисних наймитів, відданих на сваволю "червоних поміщиків", розбещене ними і морально попсоване. В основній масі селяни втратили любов до землі і до праці, втратили почуття господаря, а з ним і почуття гідності, пошани до традицій, до старших людей, любов до свого, рідного, зокрема до своєї мови. Хабарництво, злодійство, пияцтво, безвідповідальність, халатність і т. п.– все це породження колгоспно-соціалістичного ладу на селі.

Українські поля вкрилися виразками ерозії, а вкраїнське мовлення селян спотворене суржиком. Українська земля через нерозумне, бездумне використання хімікалій стала "наркоманкою", а український селянин-колгоспник теж не може обійтись без стимуляції алкоголем. Деформована і душа українського селянина, бо не тільки чужа ідеологія та політика геноциду й етноциду, але й спотворена земля, міжлюдські взаємини і скалічена мова викликають відповідний стан душі.

На щастя, пов'язаність українців як спільноти зі своєю землею російськомовним будівникам раю на землі не вдалося зруйнувати остаточно ні демографічною політикою (хай живе москаль на Україні, а хохол на Сахаліні), ні державним рабством (тільки на будівництві Біломорканалу загинуло – за офіційною статистикою! – 17 тисяч "розкуркулених" українських селян), ні колгоспним кріпацтвом, ні імперсько-манкуртським вихованням сільських жовтенят, піонерів, комсомольців. Будуються в селах хати і церкви, є чимало таких людей, що хочуть мати свою землю і працювати на ній. Ще не поблякла українська природа в наших казках, переказах, легендах, отже, і в українських душах, не уніфікованих до решти соціалістичною, а тепер псевдокапіталістичною цивілізацією. Ще співаються українські пісні. А головне – люди потроху повертаються до Бога, до предківських традицій, до обрядів. Усе це провадить до відродження любові до землі, почуття господаря, особистої і національної гідності, відчуття своєї закоріненості – основи національного патріотизму. Земля ж регенеруватиме національні прикмети і вартості українців.

Якщо нація не закорінена в рідній землі або коли вона втратила почуття цієї закоріненості, то вона не зможе довго цвісти і плодоносити на ній. Чи не тому так шанобливо ставляться до своїх селян у країні XXI століття – Японії? І з тієї ж, мабуть, причини у цивілізованих країнах так цінують свої "малі батьківщини" – якийсь там Тіроль, Саксонію, Ломбардію чи Кастилію з їхніми діалектами, звичаями, традиціями і т. д. Адже призначення субетносу – "підтримувати етнічну єдність шляхом внутрішнього неантагоністичного суперництва",– пише Л. Гумільов [50].

Закоріненість є особливо міцною і плідною, коли належність людини має концентричний характер, коли людина міцно пов'язана із своєю місцевістю, своїм краєм, своєю нацією-державою, скажімо: бойко – галичанин – українець. Тому в цивілізованих, культурно розвинених країнах ніхто не ставить собі за мету якомога скоріше нівелювати, розмити місцеві діалекти, не допустити до літературного вжитку локальні слова і вирази, як це робилося в Україні в часи "дружби народів – дружби мов". Ще за секретарювання в ЦК Компартії України Петра Шелеста "глава" українських радянських мовознавців І. К. Білодід писав, що затримання у мовній практиці діалектних рис є ознакою недостатнього розвитку освіти і культури, що діалектні риси залишилися тільки у мові певної частини людей старшого віку: "Розвиток української мови на сучасному етапі її історичного життя характеризується також інтенсивним процесом звуження, а в багатьох випадках і зникненням територіальних діалектів" [51]. Радянському академікові не було дано зрозуміти, що використання "діалектних рис" аж ніяк не може пошкодити володінню літературною мовою, про що свідчить багатовікова мовна практика Італії, Німечини, Швайцарії та інших країн. Він, напевно, дивився італійські кіношедеври тих часів на зразок "Розлучення по-італійськи", але навряд чи знав, а коли знав, то, мабуть, пропустив повз осмислення той факт, що сценарії тих творів були написані діалектною мовою, що не завадило їхній світовій славі.

Головне ж, чого не помітив або не схотів помітити І. К. Білодід, це те, що там, де "звузилися" чи, що більше, "зникли" українські діалектні риси, там звузилося або й зовсім зникло й уживання української мови загалом, не виключаючи й літературної форми.

І. К. Білодід не обмежився "теоретичними" узагальненнями і, коли "націоналіста" Петра Шелеста на посаді Першого секретаря ЦК КПУ Москва замінила на "інтернаціоналіста" В. В. Щербицького, повів широкий наступ на "гуцулізми", тобто на використання слів і виразів південно-західного походження в художній літературі, зокрема в перекладах.

Таке ставлення до діалектної мови було одним із напрямків політики лінгвоциду в Україні. Без діалектного підліску не ростиме ліс загальнонаціональної мови. Ця мова опиниться ніби у підвішеному стані, повисне в повітрі, втратить живу, природну прив'язаність до землі, до малих батьківщин, які живуть у людях не лише на рівні свідомості, а й на рівні почуттів.

Подібне сталося з арабською мовою, що вже нині у єгипетській школі вважається найважчим предметом і фактично витісняється єгипетською діалектною мовою з усіх важливих сфер спілкування. Необхідність змушує використовувати діалектну мову і в школі для пояснення навчального матеріалу, і в мечеті для тлумачення Корану.

Мова не може існувати у відірваності від землі, з якою її пов'язує діалектно-розмовна мова, і тому вона або виходить з ужитку, як це колись сталося з класичною латиною в Західній і Центральній Європі, або зближується з територією, аби закорінитися в ній. Останнє ж у випадку некомпактності, надто великих розмірів, різноетнічності мовців загрожує повною дезінтеграцією мови, її дивергенцією, виникненням національних варіантів з поступовим перетворенням їх на окремі мови. Так, "вульгарна" (розмовна) латина, дезінтегрувавшись, дала життя цілій низці нинішніх романських (Roma–Рим) мов: французькій, іспанській, португальській, румунській, молдавській, італійській та ін. Така ж доля, очевидно, чекає і на англійську мову, варіанти якої вже існують в Індії, Африці, США. У світі широко відомий вислів: ніщо так не роз'єднує американців і англійців, як спільна англійська мова. Деякі дослідники вважають, що англійська мова "розширилась і вибухнула зсередини" та що "вже не існує єдиної англійської мови, а є безліч англійських мов", кожна з яких "створює власну, дуже відмінну літературу, яка вільна від впливу надзвичайно міцної в Англії літературної традиції" [52].

Коли в сімдесятих роках виникло питання про "національні" варіанти російської мови – кавказький, український тощо, ідеологи російської лінгвістики дуже гостро проти цього виступили: у дивергенції мови вони відчули загрозу російській ідеї, складовою частиною і знаряддям якої є так звана лінгвократія – мововладдя. Чия мова, того і влада. Але, крім влади мови, існує ще влада землі. "Взявши за основу слов'янську фактуру, російська мова повільно і невідворотно поміняла свою внутрішню природу, стала мовою полінаціональною, мовою зустрічного руху, мовою вічного розриву, мовою різних національних стихій і постійного струму, змінної напруги, сліпучого електричного розряду..." [53]. "Націонали", однак, не виявляли особливого захоплення "полінаціональністю" російської мови і при першій же нагоді заходилися відроджувати свої мови, які внаслідок підганяння під російські стандарти виявилися теж неабияк "полінаціоналізованими".

Люди з національною свідомістю розуміють, що зменшення закоріненості мови зменшує, послаблює закоріненість народу у рідній землі – з усіма наслідками цього небезпечного явища.

"У Сполучених Штатах Америки",– констатує Ервін Шарґафф,– людина набагато більше перестала бути єдиною з природою, ніж тепер у Європі" [54]. Це пояснюється відірваністю від землі, від мови предків, що порушує зв'язок ментальності зі світом і мовою. Своєю чергою, це має наслідком неусвідомлений потяг до мандрів, до пошуків місця, де людина почувала би себе у гармонії з землею, з довкіллям. Широковідома мобільність американців – це не лишень гонитва за кращим місцем праці і більшими прибутками.

Етнос бере свій початок на певній території, і, коли він її втрачає, то вона продовжує для нього існувати в його культурі, мові, у свідомості. За словами німецького поета єврейського походження Гайнріха Гайне, євреї мають портативну вітчизну і носять її з собою: і в Торі, і в Талмуді є ідея повернення в Палестину.

Радянська наука і пропаганда, як уже відзначалося, відмовляла євреям у праві вважатися нацією на тій основі, що вони не проживають на спільній території. Проте видається більш переконливою думка керівника представництва агентства "Сохнут" в Україні Йосифа Траупянського: "Питання єврейства не є питанням географії, а питанням етнографії" [55].

Звичайно, виникнення нації, її формування і нормальний розвиток якнайщільніше пов'язані з певною частиною чи частинкою поверхні земної кулі. Однак зв'язок із територією може здійснюватися не тільки безпосередньо, а й через її відображення у релігійних текстах, у ритуалах, обрядах, фольклорі, загалом у культурі. Таке транспонування території в культуру і її утримання від розмивання і зникнення можливе лишень у мовній формі, до того ж у формі тієї мови, що створилася на цій території, виросла з неї.

Так само беззмістовним є питання, чи належать українці діаспори до української нації, на яке, зрозуміло, радянсько-комуністична наука давала і дає заперечну відповідь. Якщо людина почуває себе приналежною до землі, де вона (чи її предки) побачила світ, якщо вона перебуває в силовому полі цієї землі, якщо ця земля присутня в її свідомості, коли людина, за словами Лео Вайсґербера, налаштована на неї рідною мовою, то нема підстав відмовити такій людині у належності до народу цієї землі, навіть коли людина належить до іншої політичної нації.

Звернімось знову-таки до єврейського досвіду. "...Ми говоримо євреям: вивчайте українську мову, будьте добрими українськими громадянами, але майте свою національну гідність, будьте євреями" [56]. Отже, можна бути політичним американцем, канадцем, естонцем, залишаючись етнічним українцем, хорватом, японцем і т. д. Таке становище є виявом "роздвоєної національної лояльності", проте з огляду на величезні маси людей у країнах сучасного світу, які в такому становищі перебувають (скажімо, ірландців, вірменів, євреїв у чужих краях значно більше, ніж у рідній країні), його можна вважати однією з нормалей нашого часу. Цілком очевидно, що це явище прогресуватиме. І не лише тому, що продовжуватимуться міграційні процеси, а й через посилення етноцентричних тенденцій у багатонаціональних країнах, зокрема в тих, де політика melting pot ("плавильного котла") виявилася, м'яко кажучи, неефективною. У США, наприклад, є не тільки етнічна преса, а й радіомовлення і телебачення (японське, корейське та ін.), наявність яких жодною мірою не сприяє "переплавлюванню" етносів.

Важливого значення територіальному факторові надавав визначний історик і мислитель В'ячеслав Липинський. Він говорив про необхідність консолідування української нації на основі "територіального патріотизму", тобто солідарності між тими, хто живе на українській землі без уваги на їхню соціальну приналежність, віровизнання, етнічне походження, національно-культурну свідомість. Загалом ця концепція відповідає моделі західної громадянсько-територіальної нації, стандартними компонентами якої є "історична територія, політико-юридична спільнота, політико-юридична рівність членів, спільна громадянська культура та ідеологія" [57]. Коротко кажучи, йдеться про політичну націю.

Однак, попри всі переваги цієї раціональної моделі нації над моделлю "органічною", у ній помітна відсутність дуже важливого компонента, а саме певного етнічного осердя, етнічно-територіального центру, з якого іррадіює, випромінює ідея нації – нації французької, чеської, шведської і т. д., а не якоїсь іншої, на території, відповідно, Франції, Чехії, Швеції, бо інтернаціональних націй, тобто спільнот без етнічної, передовсім мовної, домінанти історія поки що не витворила і, мабуть, не витворить, а якщо витворить, то це вже буде історія не людей, а якихось інших істот. Складається враження, що цей компонент не береться до уваги свідомо, аби показати перевагу громадянсько-територіальної моделі нації над етнічною. Такий підхід кидається у вічі в працях і сучасних філософів, соціологів та політологів України, які обґрунтовують необхідність будувати Україну без українців.

Важливо зауважити, що не лише в територіально-громадянській, а й в етнічній моделі нації наявний територіальний компонент. Інша річ, що через різні причини, зокрема, через бездержавність, цей складник може мати інакший статус, ніж у територіально-громадянській моделі. Маємо на увазі передусім те, що поневолені нації ведуть мову переважно про свої етнічні території, тоді як державні нації майже завжди – про свої і "державно" належні їм чужі землі: англійці – шотландські, валлійські, ірландські, французи – корсиканські, провансальські та ін., росіяни – татарські, тувинські, чеченські і т. д., включно з Курилами і Східною Прусією, що звично фігурують під назвою "ісконно русская зємля".

Що ж до політико-юридичної спільності, політико-юридичної рівності, спільного уряду та однакових законів на всій території, то в умовах бездержавності ці атрибути, як, до речі, і територіальна цілісність, є лише потенційними і бажаними, а не реальними. Проте їх відсутність не може бути основою для кваліфікаційної характеристики й оцінки етнічної нації і, відповідно, етнічного націоналізму як нижчих від нації і націоналізму територіально-громадянського типу, що можна спостерегти і в теоретичних працях, і в практичній політиці.

Розвиток і першої і другої моделі нації прямує до їхнього синтезу. "Як дивитись концептуально,– пише Е. Д. Сміт,– нація має поєднувати дві низки вимірів, з одного боку, громадянські та територіальні, а з другого – етнічні й генеалогічні, причому в кожному випадку в різних пропорціях. Саме завдяки багатовимірності національна ідентичність стає такою гнучкою, неподатливою силою в сучасному житті й у політиці і може ефективно поєднуватися з іншими могутніми ідеологіями та рухами, не втрачаючи власного характеру" [58].

Саме на шляху поєднання громадянсько-територіальних і етнічно-генеалогічних прикмет українську націю чекає розріст і розквіт.



Нація етнічна – нація політична

Без етнічного родоводу нація розпадеться.
Ентоні Дж. Сміт

Виникнувши ще в античності, латинське слово "нація" пройшло чималу низку значеннєвих трансформацій і в нові часи почало вживатися на означення політично активних верхніх верств суспільства на противагу його нижнім шарам, що носили назву демосу, народу. Проте це розрізнення мало й етнічний аспект. Так, у Франції XVIII століття нацією вважали себе нащадки франкських завойовників, германців, а нащадки завойованих ними галлів до нації не мали належати. Правда, очолювані визначним просвітителем Дені Дідро автори славної "Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел" (1751–1780) до "нації" відносили не лишень короля, магнатів та шляхту, а й письменників та митців і навіть купців та підприємців, тобто третій стан, буржуазію. Проте аж революція 1792 року підірвала у Франції поділ суспільства на демос (народ) і націю, поширивши вживання цього слова на ціле суспільство.

Суспільство ділилося на "народ" і "націю" також у Німеччині та інших європейських країнах, в тому числі й у Польщі, політичні діячі якої відмовляли українцям у правах на тій основі, що ті не мають власних панівних верств, отже, не можуть мати і своєї держави.

У новітні часи найбільш поширеними є два тлумачення нації – етнічне і політичне, які за історично-географічною ознакою можна би назвати відповідно німецьким і французьким.

Згідно з першим із них, нація являє собою кровно-мовну, культурно-історичну спільноту, згідно з другим,– вона ототожнюється з громадянами держави чи, точніше, з державою.

У XVIII столітті на територіях, заселених німецьким етносом, існував конгломерат держав і державок, а сам етнос був релігійно розколений. Відчувалася необхідність об'єднати ці держави, державки і квазідержавні утворення в одну державу задля спільного добра всіх німців. Ця ідея в поетичній формі була висловлена ще геніальним міннезінгером Вальтером фон дер Фоґельвайде (бл. 1170 – бл. 1230), у віршах якого вперше з'являється поняття "німецька нація" і якого називають першим німецьким національним поетом. Цей термін він уживав понад феодальні кордони, на означення цілого німецького народу, поширеного "як далеко звучить німецька мова".

Уже в середині XV століття поняття "deutsche Nation" набуває значення, близького до сучасного. Об'єктом звертань в антипапських листівках Ульріха фон Гуттена були teutsche Nation "німецька нація" і Vaterland "вітчизна", яких він закликав боротися проти іноземного засилля за національну гідність і велич батьківщини [59].

На німецьку свідомість і, відповідно, на слововживання вплинуло й ознайомлення німців (починаючи від 1455 р.) з твором давньоримського історика Таціта "Германія", де німецькі племена розглядаються як єдиний народ. Ще наприкінці XVII ст. (1687 р.) відомий юрист і філософ Хрістіан Томазіус був вигнаний з Ляйпцігського університету і змушений виїхати за межі Німеччини за те, що прочитав лекцію з права німецькою мовою (німецьку мову через півстоліття запровадив у науці учень Ляйбніца Хрістіан Вольф), а 1765 року Фрідріх Карл фон Монзер уже писав про deutscher Nationalgeist "німецький національний дух". Цей дух вимагав німецької політичної єдності.

Франція ж, навпаки, була єдиною, централізованою державою, але в ній етнічні французи не становили й половини її населення. Отож провансальців, корсиканців, гасконців та ін. треба було прискорено перетворити на французів, що було неможливо зробити без єдиної мови. Після революції 1792 року французька була оголошена "мовою свободи", національною, тобто державною, мовою, яка обов'язковим чином запроваджувалася в адміністративну й судову практику, в освіту і т. д. Депутат Барер у Конвенті сказав: "Федералізм і марновірство говорять по-бретонському, еміграція і ненависть до республіки – по-німецькому, контрреволюція – по-італійському, а фанатизм – по-баскському. Розіб'ємо ці знаряддя шкідництва й омани. Монархія мала підставу бути подібною до вавилонської вежі; в демократії залишати громадян невігласами в національній мові, не здатними контролювати владу, значить допускати зраду щодо вітчизни, значить недооцінювати доброчинності книгодрукування, бо кожен друкар – учитель мови і законодавства. Французька мова стане всесвітньою, бо це мова народів. Поки що, позаяк вона мала честь служити декларації прав людини, вона має стати мовою всіх французів. У вільного народу мова має бути єдиною для всіх" [60]. Правда, у Конвент було внесено законопроект щодо скасування слова "французи", бо воно "нагадує панування однієї раси над іншими", але він, звичайно, не отримав підтримки депутатів. Французька революція на передній план висунула дві ідеї: індивідуалізм і націоналізм [61].

Французами були оголошені всі громадяни Франції, а французька мова – їхньою єдиною мовою. Всі інші мови належало поборювати як реакційні й контрреволюційні.

Доречно буде завважити, що "якобінський націоналізм", а більш правдиво сказавши, шовінізм, виник не на порожньому місці і що Барер лукавив, кажучи про вавилонську вежу монархії. Ця монархія вже від XV століття провадила політику "централізації й гомогенізації", тобто офранцуження нефранцузів. Це дуже важливо взяти до уваги з огляду на те, що чимало адептів космополітизму й інтернаціоналізму, особливо з марксистсько-ленінської когорти, стверджують, буцімто національні проблеми і націоналізм – це породження буржуазного суспільства. Зрештою, всі добре пам'ятають, що свідомих українців (білорусів, грузинів, вірменів, татарів і т. д.) в СРСР називали не просто націоналістами, а обов'язково – буржуазними націоналістами, хоча здебільшого ярликовані цим йменням люди не те, що самі не були буржуями, але ніколи й не бачили живого буржуя на власні очі. Знаний дослідник проблем нації й націоналізму Е. Сміт пише, що питання "монарших централізацій" у виникненні пізніших "буржуазних" націоналізмів "зостається відкритим" [62].

Пригноблені нації силою обставин акцентують увагу на своїй етнічності, зокрема на всьому тому, що пов'язане з мовою, що в ній фіксується, концентрується, живе. Прикмети, за якими відбувається самоідентифікація людей, приналежних до певної етнічної спільноти, і їх ідентифікація представниками інших спільнот не завжди збігаються. Так, в СРСР носії антисемітських настроїв вважали євреєм передусім того, хто має єврейську зовнішність або єврейський характер. "Самі ж євреї у першу чергу вибирають зв'язку: знання мови – дотримання традицій – релігія" [63].

Є у цьому явищі і, так би сказати, об'єктивні моменти. Представники неросійських народів – передусім інтелігенція, хоча не тільки вона,– жили в СРСР подвійним життям, розмовляючи рідною мовою, дотримуючись національних традицій і звичаїв тільки дома або у вузькому колі МИ – одноплемінників, одновірців тощо. Тому зовнішньо "етнокультурна означеність" не виявлялася у них і не могла братися до уваги. Тим не менше 33% опитаних неєвреїв заявили, що євреї виїжджають із СРСР перш за все тому, що вони хочуть жити в Ізраїлі – країні з єврейською культурою, мовою і релігією [64].

"Держава Слова", як її називав Михайло Орест, упродовж століть бездержавності українців забезпечувала єдність українського народу, розділеного кордонами чужих держав, зберігала історичну пам'ять, живила віру у відновлення соборності і державності, була єдиним природним кордоном українців. Вона посилила "словоцентричність" української культури – культури народу поетів і співців.

Звертає на себе увагу те, що представники націй з переважанням етнічності, живучи в умовах свободи відірвано від своєї нації, виявляють значно меншу схильність до денаціоналізації, ніж представники націй з переважанням політичності. Аби в цьому пересвідчитися, можна зіставити громадян США українського і російського походження. Широко відомо, що там українськість зберігається значно міцніше й масштабніше, ніж російськість (коли ж ідеться про російську мову, то, як виглядає, більшими її патріотами в США є колишні радянські євреї, а не етнічні росіяни). Це тим більше показово, що в СРСР денаціоналізованих українців мільйони, а росіян не набереться й сотні тисяч. Політикам із Конгресу російських общин та іншим "заєдінщікам" добре відомо, що росіяни не здатні до організованого національного життя в умовах недержавності, тому ними робиться все можливе й неможливе для відновлення російської імперії, аби понад 20 мільйонів росіян "ближнього зарубіжжя" не денаціоналізувалися і не відпали від етнічного тіла російської нації. Така перспектива є цілком реальною не лише через "політичність" росіян, а й через те, що чимала їх кількість є асимільованими інородцями, а не "корінними русаками".

Правда, немало "обрусєвших" нацменів намагаються бути росіянами більшими, ніж самі росіяни. Так, член російської Президентської ради Андронік Мігранян і радник заступника Голови Ради Міністрів Російської Федерації Джохан Поллиєва доводили експертам з Ради Європи, що поняття нації треба викинути з політичного вжитку, що ніяких національних меншин не існує – це вигадка і що радянський народ – це й була нація [65]. Не диво: горбатий хотів би, аби всі люди були горбатими.

Нації розвиваються не однаково: одні проходять шлях від етнічності до політичності (німці, італійці, українці), інші – від політичності до етнічності (французи, англійці, росіяни). Слід завважити, що в другому випадку політична нація формується не сама собою, спонтанно, а цілеспрямованими зусиллями центральної, табельної нації, яка втягує в орбіту своїх інтересів політично залежні від неї етноси. Це необхідно підкреслити, бо і в попередні епохи і нині здійснено чимало спроб довести, що імперії є космополітичними державними утвореннями, що вони забезпечують міжетнічну гармонію тощо. Проте не лише в багатонаціональних імперіях, а й навіть у багатонаціональних компаніях "усі важливі рішення приймаються тільки в одному місці, в головній штаб-квартирі фірми, і відповідають політиці одного конкретного уряду, а саме, уряду тієї країни, де зареєстрована матірна компанія" [66]. (Ці слова належать не якомусь апологетові етнічного націоналізму, а главі Римського клубу Ауреліо Печчеі). Уряд же, як відомо, зобов'язаний захищати національні інтереси. Тому в Римській імперії латинізували, в Халіфаті арабізували, в Іспанській імперії іспанізували, а в Російській – російщили...

Шлях від політичності до етнічності нації може мати різну тривалість і різні форми, але завше в ролі головного засобу "етнізації", тобто етнічної гомогенізації – набуття нетабельними (підлеглими) етносами етнічних ознак табельної (центральної) нації, їх асиміляції до неї, використовувався передусім мовний фактор. Перехід на мову табельної нації – це обов'язковий крок залежного етносу в напрямку його злиття з етносом панівним. З цього приводу засновник "політичної антропології" Л. Вольтман писав: "спільна мова – найвластивіший засіб до фізіологічного злиття й вирівняння" [67].

Не менш важливу роль відіграє мова і в процесі перетворення етнічної нації в політичну. Це виявляється перш за все у розширенні сфер уживання мови, тобто завоювання нею позицій у ділянках спілкування, які мають життєво важливе значення для екзистенції нації і держави: урядові установи, армія, виробництво, наука, освіта, культура і т. д. Власне, широта використання національної мови свідчить про рівень трансформації етнічної нації в політичну, або, з іншого погляду, з бездержавної нації в державну.

Формування нації "знизу вгору" (від етнічності до політичності) і "згори вниз" (від політичності до етнічності) неможливе, як ми бачили, без використання мовного фактора. За словами Фрідріха Ніцше, "та чи інша спільнота людей може виникнути тільки в результаті свідомого використання мови. Своєю чергою свідоме використання мови стає можливим лише як наслідок несвідомої, інстинктивної діяльності окремих людських індивідів" [68].

Під цим кутом погляду стає зрозумілою вся облудність і підступність тих політиків і політологів, які застерігають Україну від "етнізації", тобто українізації. Річ у тім, що створення української політичної нації, "українського соціуму" не зможе відбутися без українізації, що на практиці означає піднесення мови корінної нації до рівня державної мови у європейському розумінні цього слова. Отож виходить, що, виводячи з гри українську етнічну націю, вони мають намір не допустити до утворення української політичної нації, тобто нації, що складається з українців та інших етнічних груп України. Іншими словами, ці політики й політологи намагаються загальмувати або й зовсім припинити реалізацію української національної ідеї – створення Соборної Самостійної Держави.

Наведемо для ілюстрації пасаж із статті високотитулованого автора, який, покритикувавши тих, хто слідом за В. Винниченком некоректно вживає термін "відродження (нації)", пише: "Відроджувати можна те, що було раніше. Але української нації, як державно-політичної спільноти ніколи не існувало. Що ж ми маємо намір у такому випадку відроджувати? Уразливий винниченківський термін і з чисто пропагандивного погляду. Він виразно дисонує з твердженнями, якими буквально переповнені (в оригіналі статті – наводнены) наші періодичні видання, про віковічне колоніальне становище України і її сирітську долю. Тут має бути щось одне: якщо є що відроджувати, то не все так погано було в нашій історії. Якщо ж справді погано, то навіщо нам таке відродження?" [69].

Зваживши на рівень наведених у цитації міркувань, не всякий повірить, що вони належать віце-президентові Української Національної Академії Наук. По-перше, думка про історичне неіснування українців як "державно-політичної спільноти" давно вже не нова, й академік міг би спертись на авторитети. "Малоросія,– писав 160 років тому В. Г. Бєлінський,– ніколи не була державою, отже, й історії, у точному значенні цього слова, не мала. Історія Малоросії є не більш, як епізод із царствування царя Алексія Міхайловіча... Історія Малоросії – це побічна ріка, що впадає у велику ріку російської історії. Малороси завше були плем'ям і ніколи не були народом, а того менше – державою. Вони вміли хоробро битись і великодушно помирати за свою батьківщину, для них не дивовижа було перемогти сильного ворога малими засобами, але вони ніколи не вміли скористатися плодами своїх перемог. Розгромлять ворогів ущент, виявлять чудеса хоробрості й геройства і – розійдуться по домах пити горілку" [70]. Ще категоричніше з цього приводу висловився відомий російський публіцист М. Н. Катков: "Україна ніколи не мала власної історії, ніколи не була окремою державою... Ніколи не було малоруської мови і, незважаючи на зусилля українофілів, не виникла до нинішнього дня" [71]. Коротко кажучи, "не было, нhтъ и быть не можетъ", як це сформульовано у валуєвському циркулярі.

По-друге, відродження – це не обов'язково відновлення, реконструкція, повторення того, що було, хоч би й на якісно вищому щаблі. Достатньо пригадати епоху європейського Ренесансу XIV–XVI століть, назва якої пов'язана з "відродженням" культурної спадщини античної Греції й Риму: почали відроджувати античність, а "відродили" (насправді ж – створили) культуру Італії, Франції, Англії та ін. країн, які за час Ренесансу зробили велетенський крок у розвитку своїх націй.

По-третє, відродження нації має значно ширший засяг, ніж відродження "державно-політичної спільності". Є ще відродження культурне, економічне, духовне, моральне та ін.

Нарешті, академік міг би взяти до уваги те, що, наприклад, Хмельниччина була першою національною (в новому розумінні) війною в Європі, що метою Богдана Хмельницького було створення української держави із спадковим гетьманством, що ця мета певною мірою була втілена в автономній гетьманській державі на Лівобережжі, яка проіснувала більше як сто років, що була УНР і ЗУНР, названа після Злуки Західною Областю Української Народної Республіки.

Якщо, коли вірити авторові статті, у нас ніколи не було нації, що прагнула мати свою державу, бути державно-політичною спільнотою, то, за його логікою, її не може бути й надалі: відроджувати нема що, а створювати її нема потреби, адже у нас нема ідеї державності, існує тільки "у кращому випадку, етнічна українська ідея". Що таке етнічна ідея, автор обачно не пояснює, як і не говорить, чим вона відрізняється від національної ідеї. Але те, що українцям пропонується майбутнє аборигенів США, Канади, Австралії, до яких він, крім індіанців і ескімосів, зараховує й папуасів, то це безсумнівно. До речі, папуаси вже 30 років як мають свою самостійну державу (Папуа – Нова Гвінея), а іннуїти вважають для себе назву "ескімос" образливою, як росіяни – "москаль", а українці – "хохол", проте і це перебуває за межами компетенції автора статті. У нього інша турбота – переконати читачів "Киевских ведомостей", що українці в Україні не мають бути тим, ким є англійці в Англії, італійці в Італії, турки в Туреччині, французи у Франції і особливо нелюбі йому прибалти в Литві, Латвії й Естонії.

На потвердження своєї позиції академік готовий навіть славетного фізика й великого українського патріота Івана Пулюя "виписати" з українців як такого, що "работал отнюдь не на украинскую идею". А Георгій Філіпчук, член Президії Верховної Ради України, навпаки, стверджує, що Іван Пулюй "в умовах бездержавності своєї батьківщини гідно ніс національну ідею, обстоював рідну мову, історію, культуру" [72]. Будучи, за словами В. Формана, найвидатнішим фізиком Австро-Угорщини, Іван Пулюй об'єднав у Відні українців у Товариство "Січ", а в Празі – в "Українську громаду", переклав українською мовою Псалтир і Біблію, "самовіддано брався за написання українських підручників, створення української науково-технічної термінології, дослідних центрів, оригінальних методик, приладів, мережі національних навчальних закладів. Формуючи власні наукові школи, багато праці віддав обдарованій молоді, створював різноманітні фонди сприяння українським вченим. "Бо скільки,– як констатував І. Пулюй,– пропадає наших українців, освічених і вишколених високою наукою, між поляками та німцями, а ще більше – між москалями" [73]. Якщо це все не відоме віце-президентові НАН України, то хоча б поцікавився, чому Івана Пулюя деякі російськомовні депутати Верховної Ради України ярликують "украинским националистом".

"З отриманням Україною незалежності,– пише віце-президент НАН України,– українці ніби автоматично зайняли те становище в своїй країні, яке раніше в СРСР належало росіянам" [74]. Хоча насправді не так "зайняли", як "ніби", автор статті вважає за необхідне застерегти українців, аби вони не називали себе корінним народом, не "відлучали українських телеглядачів від російського телебачення", не вважали його іноземним і т. д. "Єдиним привілеєм українців є те, що вони дали назву країні і їхня мова визнана державною". Що ж, "и на том спасибо!". Пруси теж могли б свого часу радіти, що вони дали назву одній з німецьких країн, але не було кому виявляти подібні емоції, бо прусів було винищено, виморено епідеміями, а решту асимільовано – онімечено. Німецький історик Гайнріх фон Трайчке з цього приводу писав: "Що могли б створити в історії пруси? Перевага німців над прусами була така велика, що для них, як і для вендів, було щастям, коли їх було згерманізовано" [75]. Стільки щастя від асиміляції, а тут іще й назву асимільованих залишено! Чи ж не приклад для наслідування українцям, тим більше, що, на відміну від прусів, їх після депортацій, що почалися ще за Петра I, після голодоморів, після тотального прилучення до "високої" культури й мови он ще скільки залишилося?!

Віце-президентові НАН України навіть не хочеться зупинити думку на абсурдності ситуації, коли українцям визнають державність їхньої мови. Чи можна собі уявити подібне в Алжирі, Єгипті, Словаччині, Хорватії і т. д.? Звертає на себе увагу логічна безсуб'єкність речення "їхня мова визнана державною" (в оригіналі – "их язык признан государственным"). Автор свідомо уникає додатка, яким мав би бути виражений логічний суб'єкт,– ким визнана. Читач має здогадатися: визнана тими, котрі могли і не визнати. Зрештою, хто навіть побіжно знайомився з історією російської і російсько-більшовицької імперії, добре знає справжню вартість цих "визнань". Хіба не відсиджували в тюрмах і концтаборах дисиденти тільки за те, що домагалися дотримання "визнаних" сталінською, а пізніше брєжнівською конституцією прав?

Хоча у чомусь академік, можливо, має рацію. "Складається враження,– пише Анатолій Погрібний,– що якби Верховна Рада колишньої УРСР не проголосила 1989 року державності української мови, то незалежна Україна навпаки "цього просто не зробила б" [76].

У радянські часи, особливо в період намісництва В. В. Щербицького, словосполучення "український народ", а разом із ним відповідне поняття, було вилучене з офіційного вжитку. Натомість використовувалося сполучення "народ України", яке було запропоноване і в Проекті Конституції України 1994 року.

Комуністи, соціалісти та інші проімперські депутати Верховної Ради України доклали максимум зусиль, аби поняття "український народ" не потрапило до Конституції України. Річ у тім, що це поняття близьке або й тотожне поняттю "українська нація", а поняття "народ України" близьке або й тотожне поняттю "населення України".

Коли на одному з останніх засідань Верховної Ради, присвяченому обговоренню проекту Конституції, комуністи-депутати зрозуміли, що не тільки "український народ", а й "українська нація" таки буде в Основному Законі України, їхній лідер, Петро Симоненко, запропонував у преамбулі, де йдеться про здійснення українською нацією права на самовизначення, додати слова: "усім українським народом".

Зміст цього доповнення, якщо дивитися ретроспективно, не відповідає дійсності: право на самовизначення належить політично залежним етнічним націям, і ніколи "весь український народ – громадяни України всіх національностей" не домагався здійснення права на самовизначення української нації, хоча б тому, що громадян України не було, бо не існувало такої держави (якщо не брати до уваги коротких періодів її відновлення та референдуму 1991 року). Однак цей вираз може мати сенс, якщо його розуміти перспективно, ототожнюючи поняття "український народ" і "українська політична нація", котра почала формуватися із здійсненням права української нації на самовизначення, тобто з відновленням української самостійної держави.



Нації державні і бездержавні

Перед цією російською державністю і національною ідеєю повинні схилитися й замовкнути всі інші, що бродять то там, то сям у головах давно віджилі свій вік і здані історією в архів історичні ідеї державного права Лівонії, Польщі, Вірменського, Грузинського царства, татарських ханств та ін.
Владімір Ламанський

Нації панівні, неухильно й безоглядно стверджуючи на практиці все притаманне своїй нації, асимілюючи все стороннє й напливове, теоретично проповідують якраз позитивістичне заперечення національного. (...). Так робить Росія, коли під гаслами інтернаціоналізму провадить невпинну русифікацію; проголошуючи націю знятою або зніманою категорією, вона намагається цим убити національну гордість поневолених націй, а водночас посилено асимілює їх, прищеплює уявлення про вищість російської національної культури як культури нібито понаднаціональної.
Юрій Шерех (Шевельов)

Очевидно, що всі проблеми – і економічні, і культурні, і мовні – впираються в головну проблему – державний суверенітет. Буде незалежна Білорусь – буде все, в тому числі мова і культура. Не буде незалежності – скоро не буде нічого.
Васіль Биков

Держава – найвища і найуніверсальніша форма (само)організації суспільства. Об'єднання МИ в державі має всеохоплюючий характер. На відміну від інших форм МИ тут об'єднання здійснюється не за однією-двома ознаками ідентифікації (вік, професія, віровизнання тощо), а за цілою низкою соціально важливих, домінантних ознак. Наявність держави забезпечує функціонування суспільства у різних ділянках його і його членів життєдіяльності, оберігає суспільний організм від зовнішньої і внутрішньої деструкції.

Оскільки соціальний організм не може існувати без мови, то кожна держава провадить відповідну мовну політику, спрямовану на зміцнення, вдосконалення, піднесення престижу передусім тієї мови, якою функціонує державний апарат. Відсутність у державі єдиної офіційної мови або двох чи більше функціонально скоординованих мов призводить до наслідків, відомих з яскравої і переконливої біблійної оповіді про вавилонську вежу: люди, позбавлені єдиної мови, "перестали будувати те місто" (Буття, 11:8). Аби й українці не збудували свого "міста", тобто української самостійної держави, в Україні сьогодні так настирливо реваншистські проімперські сили намагаються зберегти державність російської мови. Йдеться про збереження засобу ідентифікації українців з МИ російської імперії, яка ніяк не хоче, попри цілком очевидну історичну приреченість, прямувати в царство тіней, яка не в стані усвідомити, що "не може утримати пануючого становища в світі нація, що не є корисна своїм пануванням для людськости", як писав Дмитро Донцов [77].

Російська мова відіграла величезну роль у формуванні російської політичної спільноти і перетворенні її на етнічну спільноту. Мав цілковиту рацію видатний російський учений князь Н. С. Трубецькой, стверджуючи, що росіяни є слов'янами лише за мовою. "Якщо з туранством,– писав він,– російський народ пов'язується переважно відомими рисами свого психічного складу, то із слов'янством російський народ пов'язаний своєю мовою. Річ у тім, що "туранство", в тому сенсі, як воно трактується у третій статті цього збірника, не є ні расова, ні суто лінгвістична єдність, а єдність етнопсихологічна; "слов'янство" ж є винятково лінгвістичне поняття" [78]. І ще одна думка Н. С. Трубецького: "Мова є єдиною ланкою, що пов'язує Росію з слов'янством" [79].

Теорії і гасла щодо слов'янськості росіян, їхньої братерської спорідненості з українцями і білорусами ґрунтуються лише на мові, тому що кровно (генно) і ментально вони не ближчі до українців ("затерялась русь в мордве и чуди".– С. Єсєнін), ніж, скажімо, до вепсів, іжорців чи навіть татар. Основна маса предків росіян, якщо колись і перебувала на території України, то, за словами видатних археологів В. Щербаківського і Хв. Вовка (Волкова), ще 10 тисяч років тому разом із мамонтами пішла на північ від цієї землі.

За допомогою російської мови "дєті разних народов" ставали спочатку російськомовними, а згодом – росіянами. Ця модель діяла впродовж усіх століть існування російської держави. За інерцією на неї покладаються надії і сьогодні. Збереження державного статусу російської мови в Україні мало б постійно нагадувати, що ця країна – клапоть Росії, що його зловорожі сили "по живому" відтяли від материка, але який знову має бути до цього материка приштопаний.

Державна двомовність України могла б стати основою і для іншого сюжету, а саме розколу України, розчленування її на українськомовну і російськомовну з наступним приєднанням останньої до Росії. Дуже показовою в подібному аспекті є реакція американського політикуму на референдум у Канаді, який відбувся у провінції Квебек у листопаді 1995 року. Відомий політик Ньют Ґінґріч заявив, що, як показали події у Квебеку, державна двомовність призводить до розколу держав, а тому в США має бути оголошена державність англійської мови. Такої ж думки був тодішній тоді лідер Республіканської партії США Роберт Доул, який висловився за необхідність внесення у 1996 році законопроекту про офіційний статус англійської мови у США.

Річ у тім, що мовний фактор у США, де проживають, зокрема, мільйони іспанськомовних громадян, загрожує цій країні дестабілізацією не меншою мірою, ніж расовий. Недарма авторитетний політолог Джордж Кеннан пропонує вже тепер зайнятися питанням дезінтеграції США, не чекаючи на катаклізми в майбутньому. Це той самий Дж. Кеннан, який наприкінці 40-их – на початку 50-их років негативно ставився до незалежницьких тенденцій підневільних народів, зокрема, в СРСР і навіть говорив, що "Україна – це Пенсильванія Росії". Як бачимо, історія таки вчить декого.

Імперські сили Росії збагнули, що, попри все, їхні дії в минулому не були потрібною мірою ефективні. "Було в загальному ясно,– пише відомий публіцист, працівник російської служби радіостанції "Свобода" Анатолій Стрєляний,– що якщо на Україні коли-небудь щось почнеться, почнеться воно з того, на що російська людина не зверне уваги, що видасться їй дрібницею. Але що насправді провіщатиме геологічне зрушення. Одного звука достатньо, аби зірвалася лавина і за декілька миттєвостей перемінила місце. Було ясно, що це і буде звук у буквальному розумінні. Звук української мови" [80]. Тепер ці сили хотіли б надолужити свій недогляд, чи, точніше, "національні ігри" радянської влади, і взятися за "бандеровский язык" по-справжньому.

З різних причин у світі завжди держав було менше, ніж етносів, у тому числі й націй. У минулому столітті з огляду на цю обставину нації поділяли на історичні й неісторичні. Цими окресленнями полюбляли користуватися, зокрема, класики марксизму. Звичайно, щодо своєї, німецької, нації вони не мали найменших сумнівів у її історичності й висловлювались цілковито у пруському дусі, до того ж покликаючись на авторитет Бога: "Усі ці безглузді чужоземні звички і люди, всі непотрібні іншомовні слова ми проженемо туди, звідки вони прийшли; ми перестанемо бути посміховиськом для іноземців і зіллємось у єдиний, неподільний, могутній і – так хоче Бог – вільний німецький народ" [81]. Уживали вони до народів і ще одну пару окреслень: революційні – реакційні. Зрозуміло, друге з цих окреслень ніколи не стосувалося німецького народу. Забувши цілковито за класовий підхід, "класики" вважали реакційними інші, зокрема, слов'янські народи.

Окресленнями справа не завершувалася: неісторичні нації, на думку "класиків", повинні якомога скоріше розчинитися в історичних, аби не плутатися в них під ногами на шляху людства до комунізму. Ф. Енгельс, озброївшись "найпередовішим у світі вченням" свого друга К. Маркса, спрогнозував долю чехів: "...помираюча чеська національність – помираюча, судячи з усіх відомих з історії останніх чотирьох століть фактів,– у 1848 р. зробила останнє зусилля повернути собі свою колишню життєздатність, і крах цієї спроби повинен, незалежно від усіх революційних міркувань, довести, що Богемія може надалі існувати тільки як складова частина Німеччини, навіть якщо б частина її мешканців протягом декількох століть усе ще продовжувала говорити не німецькою мовою" [82].

Історія ж засвідчила, що чехи і хорвати, які "зрадили справу революції задля примари національності", які "давно втратили всілякі сліди національної свідомості і національної життєздатності" [83], не були, як обіцяв їм Ф. Енгельс, "поглинуті більш енергійними народами", а домоглися державної самостійності. Навпаки, повний крах спіткав теорію і практику марксизму-ленінізму, що не витримав суперництва саме з націоналізмом. Марксистсько-ленінське МИ – штучне і криваве – виявилося слабкішим за МИ, яке виникло і живе за природними, тобто Божими, законами. Саме ці закони перетворюють "неісторичні" нації в історичні, "бездержавні" у державні. Варто зіставити з цими "етноцидними" – споглядно космополітичними, а насправді, як ми бачили, шовіністичними– поглядами класика марксизму Ф. Енгельса позицію його сучасника П. С. Манчіні, який виходив із принципу: "рівночасне співжиття націй – це перший факт права народів, це перша правда" [84] – і намагався запровадити поняття нації до міжнародного права (на місце держави) як основу цього права. Історія однозначно виявила, у чиїй позиції було більше етичності й легітимності, як і, зрештою, розуміння її рушійних сил.

Класики марксизму, крім іншого, не розуміли, "що за сила в тій мові". У Празі, що була тоді не менш німецькомовною, ніж Берлін чи Відень, у часи, коли Енгельс підписував смертний вердикт чеській нації, групи студентів ходили вулицями і з викликом голосно розмовляли по-чеському, аби задемонструвати, що чеська мова ще живе. Німці і німецькомовні обивателі були певні, що це голоси волаючих у пустелі.

Однак чеська інтелігенція, відродивши рідну мову, відродила й державу, яка, попри пророцтва наукового комуніста Енгельса, аж ніяк не підкоряла "місто – селові, торгівлю, промисловість, духовну культуру – примітивному землеробству" [85], а за короткий час увійшла до числа аграрно-промислових країн з найвищим рівнем життя у світі. Окупувавши 1939 року Прагу, краяни Енгельса, фашистські вояки, неабияк дивувалися, що тут на вулиці можна отримати з автомата не лише бутерброд, а й філіжанку гарячої кави.

Чи ж би мала українська нація залишатися бездержавною? Дивно, але, наприклад, перед папуасами нині це питання вже не стоїть. Чи не тому, що у них нема поблизу "старшого брата", який розмовляв би подібною мовою, бо був колись у складі поліетнічної держави, яку заснував "молодший брат" за сотні літ до появи на білому світі "старшого брата"?



Етнічний і державний націоналізм

Я ворог всякого неволення людей, тим то й гидую і всяким "обрусєнієм" і уважаю, що націоналізм – єдинопевний ґрунт, де може зрости й пишатись усе те, що зоветься щастям людей, націоналізм єсть ґрунт, де можливе – усяке "об'єдинєніє", зрощене і випещене волею, гуманізмом, світом і загальним добробутом людей.
Олександр Кониський

Від звірства через націоналізм до людяності.
Франц Ґрільпарцер

Знищення національного поневолення та експлуатації нації нацією, система вільних народів у власних самостійних державах – це єдиний лад, який дасть справедливу розв'язку національного й соціяльного питання в цілому світі.
Із Постанов Третього надзвичайного
збору ОУН. Серпень 1943 р.

Відповідно з державністю-бездержавністю націй існує бездержавний (етнічний) і державний (політичний) націоналізм. Перший із них може мати окреслення за однією із прикмет етносу: мовний, культурний, локальний тощо.

Автор однієї з типологій націоналізму Ганс Кон розрізняв "західний" – раціональний і асоціативний – та "східний" – органічний і містичний – націоналізм. Середній клас, отримавши у XVII столітті владу в Британії, Америці та ін. країнах, витворив ідеологію нації як раціональної асоціації людей, що мають один уряд, одні закони та живуть на спільній території. На схід від Рейну впливовий середній клас не сформувався, тому ідеологію націй творили нечисленні інтелектуали, які уявляли собі нації як органічну єдність з містичною душею і місією, що їх можуть збагнути тільки інтелектуали, виповнені народною культурою. Легко здогадатися, що націоналізм другого типу уявляється як "гірший", що він "неминуче відгонить настирністю й авторитарністю" [86].

Необхідно підкреслити, що етнічному націоналізмові, попри його спільні типологічні ознаки, властиві й відмінності, обумовлені національним характером, ментальністю носіїв конкретних національних ідей. У цьому сенсі можна говорити про нього у множині, тобто про етнічні націоналізми. Адже естонський націоналізм відрізняється від грузинського, шотландський – від каталанського і т. д. Тут значною мірою можна погодитися з доволі поширеною думкою, що націоналізм – це явище культури.

Ідея нації,– зазначає американський дослідник Бенедикт Андерсон,– приваблює своєю безкорисливістю; а націоналізм викликає радше почуття любові, ніж ненависті [87]. Це цілком зрозуміло, тому що і сам етнічний націоналізм, як уже говорилося, породжується з любові, з бажання вибороти своєму народові кращу долю, позбавити його від гніту. Націоналізм виростає з ґрунту, на якому починається і відбувається перетворення мас народу, яким правлять, у націю яка сама собою править.

У новітніх теоретичних працях сутності українського націоналізму саме як народозахисної ідеології і політичної практики приділяється чи не найбільша увага. Так, автор широковідомої книги "Нація. Державність. Націоналізм" Василь Іванишин, слушно завваживши, що марксистське вчення про націоналізм пригнобленої нації і націоналізм гнобительської нації є помилковим або фальшивим, тому що насправді існує націоналізм і шовінізм, пише: "Націоналізм – це філософія виживання і буття нації, тоді як шовінізм – це філософія поневолення і гноблення інших націй. В основі націоналізму – національна ідея, в основі шовінізму – великодержавно-імперський інтерес. Націоналізм починається з любові до свого, шовінізм – із ненависті до чужого. Мета націоналізму – свобода своєї нації, мета шовінізму – поневолення іншої. Націоналізм трактує інтернаціоналізм як міжнаціональні взаємини на засадах рівності націй, шовінізм перетворює інтернаціоналізм у засіб денаціоналізації народів і підпорядкування їх імперській чи великодержавницькій ідеї. Для націоналістів національні ознаки інших, їхні святині, символи, традиції тощо – об'єкт поваги й пошанування; для шовініста – це те, що необхідно негайно знищити, викорінити і замінити своїм. Націоналізм облагороджує членів своєї нації, шовінізм веде свій народ до морального звиродніння. Націоналізм народжує подвижників, мучеників і героїв; шовінізм – убивць, грабіжників, яничарів, холуїв. Опора націоналізму – найбільш свідомі, чесні й порядні люди; опора шовінізму – людська підлота. Націоналіст завжди бореться, щоби відстояти своє; шовініст, щоб загарбати чуже. Націоналізм зацікавлений у зростанні добробуту своїх громадян – це зміцнює національну державу; шовініст зацікавлений у протилежному, бо ситих важче нацьковувати на інші народи, а без цього послабиться диктат держави, розпадеться імперія. Націоналізм породжує демократію – стосунки рівних; шовінізм веде до диктатури, бо ділить суспільство на гнобителів і гноблених. Відсутність чи брак націоналізму губить націю; відсутність чи хоч послаблення шовінізму розкріпачує народи..." [88].

Онтологічно в основі і націоналізму, і шовінізму лежить вічне протиставлення "МИ – не-МИ" або, дещо в іншому аспекті, "Своє – Чуже". Коли нація прагне відстояти Своє – це захисний націоналізм. Коли вона прагне зробити Своїм Чуже – це агресивний націоналізм. Коли ж вона, зробивши Своїм Чуже, виявляє до не-Ми Чужого зверхність, зневагу, провадить курс на знищення не-МИ – це шовінізм. Подібні явища в тій чи іншій формі існували на всіх стадіях розвитку людських спільнот, хоча в їхніх мовах могло й не бути відповідних слів, а в свідомості людей – чітко розрізнюваних понять. Адже і сьогодні ідеологи, вчені, політики у масках космополітів-інтернаціоналістів цілеспрямовано сплутують ці поняття, хоча відмінність між ними, як бачимо, достатньо прозора і недвозначна. Дуже важливо взяти до уваги, що захисний націоналізм породжується нацією, а націоналізм агресивний і шовінізм – класом (верствою). Навряд, чи польським селянам прийшла б до голови думка завоювати Україну, Білорусію і т. д. Це не означає, що ідеї агресивного націоналізму і шовінізму з часом не проникають в інші стратуми нації і не стають загальнонаціональними, як це було, наприклад, у міжвоєнній Польщі щодо окупованої Західної України.

Критики націоналізму доволі часто вказують на його емоційну, отже, ірраціональну, "нерозумову" природу, на те, що він виростає "з ображеної національної гідності". Не відкидаючи цього моменту, завважимо, що таке монокаузальне пояснення націоналізму не є ні об'єктивним, ні вичерпним. Філософія, ідеологія і практична політика, спрямована на забезпечення своєму народові можливості бути господарем на власній землі, жити в цивілізованій, висококультурній державі, не може ґрунтуватися лише на емоціях.

Бенедикт Андерсон зауважує, що, на відміну від інших "-ізмів", націоналізм не створив своїх великих мислителів, своїх Гоббсів, Токвілів, Марксів чи Веберів, що він сильний політично, але бідний філософськи. З цього Б. Андерсон робить висновок, що націоналізм є не вид ідеології, як лібералізм чи фашизм, а належить до таких категорій, як "спорідненість" (kinship) або "релігія" [89]. Показовим у цьому сенсі є твердження сучасного українського дослідника Богдана Червака: "Націоналізм не є результатом наукових узагальнень. Він – узагальнений досвід нації. Націоналізм – явище природнє у свідомості кожної нації, а не ідейний витвір, привнесений з "чужого поля", силоміць накинутий нації, як у випадку комунізму" [90].

Відсутність націоналістичних Гоббсів і Марксів, на наш погляд, пояснюється тим, що націоналізм завше має конкретний етнічний вектор і значно меншою мірою спрямований на людство в цілому, хоча як явище він має безперечне вселюдське значення. Звичайно, Антибільшовицький Блок Народів за своїм географічним і концептуальним засягом вужчий, ніж соціалістичні чи комуністичні інтернаціонали. Симпатії сильних світу цього з відомих причин рідко були на стороні націоналізму: в державних націях здебільшого немає соціального "замовлення" на націоналізм. Тому й не дивно, що ідеї націоналізму, блискуче сформульовані і обґрунтовані у працях видатних українських мислителів (М. Міхновський, В. Липинський, Д. Донцов, Ю. Липа, М. Сціборський, С. Бандера, Я. Стецько та ін.), мало відомі за межами України.

Проте один із виявів етнічного націоналізму, а саме економічний, засади якого були закладені Фрідріхом Лістом, набув світового визнання і донині залишається дієвим знаряддям у боротьбі націй за економічне процвітання.

Розвиток історії йшов таким річищем, що етнічний націоналізм засуджувався, а політичний, навпаки, утверджувався. Дивного тут нічого нема; держави (державні нації) завжди мають більше можливостей, ніж бездержавні, часто зацьковані, затероризовані, позбавлені голосу народи. Парадокс ситуації полягає в тому, що державний націоналізм є ніскільки не кращий за етнічний і не має над ним ніяких моральних, правових чи якихось інакших переваг. Навіть навпаки. Тому мав цілковиту рацію Степан Бандера, стверджуючи: "З морально-етичного погляду всякий націоналізм вільної від чужоземного поневолення нації є морально відповідальним за всяке насильство і поневолення іншої нації, де б воно на земній кулі не відбувалось" [91]. Така позиція є для українського націоналізму традиційною, започаткованою ще "Братством тарасівців" (1893 р.), чиїм ідеалом був "людський лад, в якому немає місця нації пануючій і нації поневоленій" [92].

Можна – без перебільшення – твердити, що подібна позиція є визначальною для етнічного націоналізму загалом. Один із його найвидатніших теоретиків і практиків Джузеппе Мацціні ще у глибині минулого століття писав: "Я італієць, але одночасно я європеєць і взагалі людина. Я люблю мою батьківщину, бо я взагалі люблю батьківщини, люблю нашу свободу, люблю наші права, бо я взагалі вірю в право. Національність для мене свята, бо я вбачаю в ній знаряддя добра для всіх, поступу всіх: географічні обставини, історичні традиції, мова, спеціяльні нахили для мене тільки показники, але місія, яку вона виконує, виявляє мені її посвячення. Нація має бути для людськости тим, чим родина є для батьківщини" [93].

Етнічний націоналізм – явище природне, тому він незнищенний як вияв індивідуальності народу. Він зроджується з любові, з бажання порятувати пригнобленого і допомогти знедоленому. Це реакція на приниження гідності етнічного МИ. Це вияв відчуття потоптаної справедливості. Це ідеологія національного самозахисту, що йде від інстинкту самозбереження етнічного МИ. У засновника організованого єврейського націоналізму Теодора Герцля є красномовна фраза: "Сіонізм, або допомога євреїв самим собі (підкреслено нами.– Я. Р.-В.), вказує вихід із цих незчисленних і незвичних труднощів" [94].

У цьому засаднича відмінність націоналізму від тоталітаризму і шовінізму, які керуються ненавистю до інших класів, інших народів, інших рас.

Шовінізм не керується любов'ю і до власного народу. Не випадково в Росії націоналізм – від протопопа Аввакума (XVII ст.) до К. Леонтьєва (остання третина XIX ст.) – не визнавався і був переслідуваний. Парадоксально, але факт: поголовно зросійщуючи інородців, царський уряд з підозрою ставився до представників вищого світу, які принципово користувалися російською мовою. Якийсь Пєрфільєв у донесенні під грифом "Весьма секретное и нужное" писав шефові жандармів Орлову: "Деякі з дам наслідують слов'янофілів: займаються російською мовою, історією, розмовляють по-російськи і тільки в крайніх випадках пишуть французькі записочки" [95].

З метою дискредитації етнічного націоналізму "інтернаціоналісти" намагаються довести, його коли не реальну, то потенційну пов'язаність із фашизмом. Улюбленим їхнім аргументом є той факт, що народний дух (Volksgeist) у Німеччині став духом Третього райху: націоналізм трансформувався у фашизм. На перший погляд, так начебто й було. Проте добре відомо, що дух фашизму з його расовою маячнею почали формувати не німецькі націоналісти і навіть не німці.

Один із засновників расово-антропологічної соціології француз Жозеф Артюр де Ґобіно у чотиритомній праці "Есей про нерівність людських рас" (1853–1855 рр.) писав про переваги арійської раси, яка ще збереглася незбастардизованою (незмішаною) у Скандинавії і Німеччині. Англієць Гюстон Стюарт Чемберлен так захопився цією "теорією", що навіть переїхав до Німеччини, де послідовно доводив у своїх писаннях, особливо в книзі "Основи дев'ятнадцятого століття" (1899 р.), що лише німці можуть зберегти чистоту раси, й закликав до відродження арійського духу і тевтонської культури.

Що ж до німецьких натхненників ідеології фашизму, за яких звично вважають Артура Шопенгауера і Фрідріха Ніцше, то перший відверто зневажав німців і доводив, що єдина вартість, яку вони витворили,– це німецька мова, а другий "ціле своє життя журився тим, що доля йому судила народитися німцем" і "не лише не був узагалі ніяким націоналістом, але був стовідсотковим інтернаціоналістом і мріяв про знищення всіх національних держав, із своєю батьківщиною включно, та про створення "єдиної Європи" [96]. Сумнівної якості націоналістичні сентименти мав і Адольф Гітлер, який кинув свій народ у горнило війни, аби в ім'я раси володарів піднятися над націями. Цілком можливо, що цю ідею фюрер запозичив у Ніцше, в книзі якого під назвою "Народи й батьківщини" йдеться про "спільноти індивідуумів, що стоятимуть над націями й перевищуватимуть їх з точки погляду розвитку людства". Згадаймо, що якось Гітлер, дивлячись з балкона на захід сонця, меланхолійно вимовився, що з більшим задоволенням оголосив би вищою расою ... англійців.

Усі державні нації є державно націоналістичними: вони твердо і законно (вони ж і пишуть закони!) оберігають свої права, привілеї й експансивні дії, кваліфікуючи їх як національні інтереси, сфера яких нерідко простягається на тисячі кілометрів від національних кордонів. Проте все це вважати націоналізмом не прийнято. Корсиканці, які розбивають дорожні знаки з франкомовними написами,– націоналісти, французи, які не дають можливості нормально розвиватися корсиканській мові і культурі, зберігати корсиканську ідентичність,– не націоналісти. Курди, що від біблійних часів не припиняють боротьби за право бути курдами,– націоналісти, а ті, що загарбали їхні землі і століттями провадять щодо курдів політику етноциду,– араби, перси (іранці), турки – не націоналісти. За цією логікою звинувачували в націоналізмі українців поляки, росіяни, румуни, навіть німецькі фашисти.

Те, що тепер називають націоналізмом, не є новим явищем. Воно існує відтоді, відколи почалося завоювання одних етносів іншими. Історія світу рясніє сюжетами боротьби поневолених народів проти загарбників. Середня держава Єгипту в середині XVIII століття до н.е. впала після нападу гіксосів – "володарів чужих країв". Зі своєї столиці Аваріс у гирлі Нілу гіксоси керували Єгиптом і західною Азією, запровадивши вживання коней і створивши імперію. Але зненавиджені єгиптянами, вони були вигнані з країни – історія Єгипту вступила в період Нового царства. Постає питання: що являла собою ненависть єгиптян до гіксосів? Чи не інтерпретувалося б у наш час це почуття як вияв націоналізму? А що під цим кутом погляду можна сказати про почуття євреїв, які прагнули вирватися "з неволі єгипетської"? Чому за чотириста тридцять років у Єгипті не всі вони позбулися єврейського духу, і що являв собою цей дух – чи не був він, часом, націоналістичним? А чи можна вважати інтернаціоналістами (антинаціоналістами) тих євреїв, що в пустині нарікали на Мойсея й Арона: у Єгипті ми сиділи круг казанів з м'ясом і хліба їли досхочу, отже, "краще нам бути в неволі, ніж гинути в пустині" (Вихід, 14:12). Чи не було зображення бичка, якому вони поклонялися, виливши його за відсутності Мойсея, символом дешевої "калбаси", за якою зітхали, а тепер кричать деякі громадяни України, теж готові повернутись у неволю?

"Теоретичним побудовам у річищі націоналізму не варто надавати великого значення – що би і як би не стверджувалося, висновок завжди один: винятковість власного народу на тлі інших" [97]. Виходячи з такої чи подібної тези, етнічному (мовному, культурному, економічному) націоналізмові приписують усілякі гріхи і навіть злочинні наміри: міжетнічну ворожнечу, державне ворохобництво, національну нетерпимість, дестабілізацію суспільства, спричинювання воєн тощо. Але ж ні для кого не таємниця, що, наприклад, першу і другу світові війни розв'язали не етнічні націоналісти, а таки великі держави-нації, а точніше, носії державного націоналізму в Росії, Німеччині, Франції, Великій Британії, які ніяк не могли поділитися "малими" націями та їхніми територіями.

Етнічний націоналізм має головно народозахисний характер і ставить за мету захист права на існування своєї нації, а не загарбання інших країн і народів. "Націоналізм прагне найважливішого,– писав Ярослав Стецько,– визволення своєї нації з неволі, щоб вона могла вільним рішенням найширших кіл встановити такий державно-політичний і соціяльний лад, якого вона хотітиме" [98].

І тут ми підійшли до ще одного парадоксу. Коли йдеться про державний (політичний) націоналізм, то націоналізм як такий ніби десь зникає, начебто його зовсім не існує. На передньому плані цілковито фігурує держава, а питання, чия це держава, якої нації, котра державна нація є її носієм, етнічним ядром, чомусь (зрештою, відомо чому) навіть не виникає. "Чисте самодержавство візантійсько-татарсько-німецької бюрократії,– писав російський ліберал-патріот німецького походження П. Струве,– не має потреби в ніякому "націоналістичному мускусі" [99].

Етнічно "чистого" самодержавства, як і чистої "демократії", у природі не буває. У цьому мала можливість пересвідчитися російська імператриця німкеня Катерина II, яка, начитавшись французьких просвітителів, запропонувала план реформування Росії. План, однак, був зустрінутий державною елітою Росії як чергова "монаршья блажь" (у ті часи при царському дворі Росії не було дивиною, коли цар чи цариця веліли вельможі сідати у кошик з яйцями і висиджувати курят). Зрозумівши, куди вона потрапила, Катерина II стала типово російською царицею – розпусною, брехливою, свавільною і, розуміється, шовіністичною. Вона винесла смертний вирок А. Н. Радіщєву за значно поміркованішу програму реформ для Росії, ніж колись пропонувала сама. Вона завоювала для Росії величезні території і робила все для їх русифікації. Використовувала для цього і національно-мовний фактор. Так, вона "піклувалася" за греків, підтримуючи їхню культуру, духовність, мову, звичайно, не тому, що вони були православні і духовні предки російського візантійства, а через те, що греки були вороги Оттоманської імперії. Катерина II планувала розгромити турків і посадовити на грецький престол свого внука Константина Павловича [100].

Значно більшою мірою була "інтернаціонально" закамуфльована російська імперія радянського періоду. "Таки цими днями стає цілком наявним факт, що російська мова – це мова не якоїсь абстрактної радянської держави, а цілком конкретного й суцільного народу, і діє вона в сусідніх культурах не як мова високої поезії Мандельштама, Пастернака чи Цвєтаєвої, а як мова імперіалістичного насильства. Бо ж ніяка імперія сама собою не є якимось незаякореним літаючим островом лапутів, який висить у повітрі над країнами. Імперія завжди закорінена в географії, в завоюванні конкретного простору, в інтересах якогось одного сильного й захланного народу. Таки цими днями видно, що "чуття єдиної родини" радянської людини – це був черговий ідеологічний блеф, чергове імперіалістичне зловживання метафорою, як у минулому сторіччі російська фікція панславізму. Цікаво, що найновіша фаза імперії повертається до псевдоідеології слов'янщини й навіть православ'я" [101].

Як би не маскувалося це "інтернаціоналізмом", "дружбою народів", "правами людини" і ... боротьбою з націоналізмом, факт залишається фактом: Німеччина – це держава німецької нації, Франція – французької, Китай – китайської, а Росія (СРСР) – російської. У цілому світі поняття "русский" і "советский" сприймалися, "коли не як тотожні, то принаймні як синонімічні",– пише польський дослідник С. Гжибовський [102]. Радянські політологи, соціологи, ідеологи і політики не тільки не обурювалися, а й самі з незатаюваною гордістю вживали, наслідуючи західних колег, замість СРСР назву "Россия", а замість радянський народ – "русские".

Усілякі гасла і навіть закони про "дружбу народів", "права людини" та под. залишаються, як сказав би Іван Франко, "фарисейством", якщо вони не врівноважені правами нації, бо кожна державна (центральна, титульна) нація стоїть на позиціях національного егоїзму з такими його прикметами, як почуття влади над іншими, гординя володіння, священність кордонів, законні права на те, що "історично склалося", і т. ін.

Маючи права нації і права людини (своєї нації), живучи повним життям, тобто життям державного народу, який має можливість плекати свою культуру, свою мову, захищати свою територію, реалізувати свої національні інтереси, така нація сміливо дивиться в майбутнє.

Ситий голодного, як знаємо, не розуміє, і не диво, що бездержавні нації отримують визнання державних не раніше, ніж самі вирвуться з тенет поневолювача, та й навіть після цього державні нації неохоче приймають їх до свого клубу, особливо коли це негативно позначається на їхніх національних інтересах, включно з такими ірраціональними речами, як державна велич, національна гідність і т. п. Їм стає "за дєржаву обідно", і вони готові залити кров'ю півсвіту, знищити ворохобників з корінням, а їхню землю перетворити в пустелю. І ніхто не посміє назвати це націоналізмом, бо ці слова будуть кваліфіковані як грубе втручання у внутрішні справи, зазіхання на суверенітет і законні (!) права. Може, й справді тут слово "націоналізм" навіть із означенням державний не до речі, позаяк це явище має ще одну назву – шовінізм.

Незважаючи на тривалий теоретичний наступ на етнічний націоналізм і фізичний наступ на його носіїв, подолати його не вдалося в минулому і не вдасться в майбутньому. Це тому, що тільки він пропонує народам звільнення від принизливого становища, прилучення до цивілізованих, демократичних націй, обіцяє "свою долю і свій шлях широкий", збереження історичних вартостей, розквіт культури, пропонує повноту життя і, звичайно ж, підтримує бажання жити вічно, за чим так побивається людина і що може забезпечити їй тільки вічність її етнічного МИ.

Гігантські зусилля космополітизувати нації, дискредитувати етнічний націоналізм не дали бажаних результатів. Навпаки, у наш час спостерігається не те, що занепад, а навіть ренесанс етнічності. "Сьогодні всім зрозуміло,– пишуть відомі дослідники міжетнічних проблем Говард Астер і Петро Потічний,– що етнічність у технологічному суспільстві кінця двадцятого століття якраз забезпечує зміст життя людини" [103]. І тому важливо забезпечити зверхництво плюралістичних тенденцій над масовими, аби члени суспільства "ідентифікували себе з певними вартостями й не були автоматизовані, без надії, без коріння" [104].

У контексті сказаного цілком зрозуміло, чому етнічний націоналізм, пройшовши стадії мовного, культурного, іноді економічного націоналізму, скоріше чи пізніше, але обов'язково прямує до націоналізму політичного, до усвідомлення свого "позанаціонального" значення, вселюдськості. "Тільки вільний нарід, у своїй власній державі створює вартості загальнолюдської культури та служить загальнолюдському прогресові,– писав Ярослав Стецько.– Метою нашої боротьби є національне добро кожного народу. Інтереси світової культури та поступ життя людства не вимагають "пожирання" малих народів великими або заганяння їх у багатонаціональні касарні та імперіяльні в'язниці народів" [105].

Кожний нормальний етнос, як і кожна нормальна людина, хоче відчути повноту життя, і на цьому шляху його не зупинять ніякі жахіття лінгво-, етно- і геноциду. "Нація як духово-органічна спільнота вважає своє життя і свої закони головними постулятами буття світу" [106].

Прикметно, що політологи в США дедалі частіше ведуть мову про доцільність творчого, державницького націоналізму, який, однак, у перспективі навряд чи витриває у цій країні під натиском расового й етнічного націоналізму. Неспроста нині спостерігається повернення до ідеї прав нації, про що з трибуни Організації Об'єднаних Націй у 1995 році говорив папа Римський Іван-Павло II.

Мистецтво політики в багатонаціональних країнах полягає в гармонізації інтересів корінної нації з інтересами некорінних етнічних груп (недержавних народів), а не в поборюванні тих або інших. У нинішній Україні боротьба з українським націоналізмом з огляду на це однозначно зводиться до боротьби проти української національної ідеї, а простіше кажучи, проти Української Держави. Уточнимо, що з традиційним українським націоналізмом не слід плутати крикливих гасел і недолугих теоретичних концепцій націонал-екстремістського змісту, сфабрикованих протягом останніх 4–5 років не для утвердження, а, навпаки, для дискредитації української ідеї.

Сьогодні етнічний націоналізм в Україні, хай більше формально, але таки домігся своєї основної мети – створення Самостійної Соборної Української Держави. Наповнення її національним змістом, тобто її українізація, тепер не може ґрунтуватися лише на етнічному націоналізмі. Він має трансформуватися в націоналізм державницький, політичний, або, як пише доктор філософії Іван Цехмістро, в громадянський націоналізм – толерантний до інших націй, гуманний, цивілізований, який, за словами Дж. Сороса, сприяє побудові відкритого суспільства [107].

Осердям цього державницького націоналізму має залишатися український етнічний націоналізм – "націоналізм, найбільш делікатний і гуманний у світі (бо українці споконвіку жили мирно з усіма пришельцями на своїх землях) і водночас найбільш викривлений, оббріханий, спаплюжений царськими і комуністичними ідеологами" [108].

Гасло "Україна – для українців!", яке так хотіли б почути від націоналістів вороги української незалежності, в нинішніх умовах мало б означати "Україна – для громадян України!", тобто для політичних українців незалежно від їхньої етнічної належності.

Однак громадянський націоналізм зовсім не означає, що в нашій країні має здійснюватися засада "Україна без українців" – без відповідного статусу української мови, культури, духовності, без відновлення історичної справедливості, без піклування про збереження і розквіт українства не лише в Україні, а й в усіх країнах, де проживають українці. Як би це не подобалося носіям "російськомовної культури", "екстериторіалам", що, проживаючи в Україні, не вважають себе її громадянами, як би вони не фарисействували з правами людини, – все має стати на своє природне місце, й українці займуть належне їм становище корінної (титульної) нації в нормальній цивілізованій демократичній країні. Це буде не лише актом історичної справедливості і здійсненням української ідеї, а й виявом загальносвітової тенденції розвитку людства. "Реальність цілком очевидна: "кінця ери націоналізму", який так довго пропагували, не видно навіть далеко. Насправді національне є найуніверсальнішою легітимною вартістю у політичному житті нашого часу". Ці слова належать не українському буржуазному націоналістові, що "мислить категоріями XIX століття", як це полюбляють говорити пострадянські політологи, а сучасному західному вченому Бенедиктові Андерсонові і взяті з його книги, опублікованої 1991 року [109].

Завершимо розділ декількома думками з приводу націоналізму й патріотизму. Ці явища близькі, бо їх єднає почуття діяльної любові, спрямованої не на себе, а, так би висловитись, за межі суб'єкта. Патріотизм завжди має територіальний вектор. Можна бути патріотом України, Слобожанщини, Харкова. Але не можна бути націоналістом Слобожанщини чи Харкова.

Патріот завше є патріот чогось. Українській дійсності відомий навіть тип "патріота власного шлунка".

Націоналізм – за логікою назви – спрямований на націю, тому існують націоналісти українські, естонські, чеченські і т. д. Кожен націоналіст – патріот, але не кожен патріот – націоналіст. Скажімо, в радянський час патріот якогось містечка міг його активно розбудовувати, прикрашати, підтримувати міську футбольну команду тощо, одночасно стлумлюючи в ньому український дух, викорінюючи національні традиції, знищуючи пам'ятки визвольної боротьби і т. д.

Патріотизм і націоналізм майже цілковито збігаються у випадку, коли йдеться про любов до країни (національно-етнічної території), національної держави. У російській і російсько-радянській імперії, у Польщі, Румунії, Угорщині патріотів України трактували так само, як і українських націоналістів, тобто як ворогів і державних злочинців. Таку ж позицію тільки з протилежним знаком займає в сьогоднішній політології професор Анатолій Свідзинський. На його думку, кожен, хто нині будує незалежну українську державу, "є націоналістом, незалежно від того, чи приєднався він до якоїсь з існуючих партій, чи ні" [110].

Якщо не бути прихильником логомахії, то, справді, доведеться визнати, що в ставленні до держави, країни відмінність між "патріотизмом" і "націоналізмом" має більшою мірою вербально-конотативний, ніж денотативно-логічний характер. І хоча ці слова не є абсолютними синонімами, українські націоналісти розглядають як рідного брата кожного патріота України, а патріоти України не повинні мати найменших підстав для застережень щодо українських націоналістів.



Чому і як бездержавні (неісторичні) народи стають державними (історичними)?

...Тільки через власну державу нація стає творчим чинником історії й повноправним господарем своєї власної долі. Без цього нація завжди й неминучо стає предметом поневолення й визиску інших державних націй.
Микола Сціборський

Несподівано, як сонце серед бурі, прийшло Живе Слово, прийняло образ і подобіє людини й змалювало Голготу життя, в якій знайшлося, й об'явило приреченість Воскресення, до якого спрямувалось.
Орест Зибачинський

Навіть не дуже спостережлива людина не може не помітити факту неухильного зростання кількості держав у світі. Коли в минулому столітті їх число не перевищувало й двох десятків, то в середині нашого їх уже було понад сімдесят, а в кінці ХХ віку у світі налічується уже понад двісті держав. Народи охопила воля до власної державності. Вони усвідомлюють, що, хто не має своєї, мусить працювати на чужу державу, тобто на державу іншого народу.

Не треба бути великим пророком, аби стверджувати, що ця тенденція діятиме й надалі і що великі поліетнічні державні утворення: Росія, Індія, Пакистан, Китай, Нігерія та ін.– приречені на дезінтеграцію.

Почавши 1830 роком, коли внаслідок успішної національно-визвольної війни проти Турецької імперії домоглася державної незалежності Греція, людство поволі, але невпинно наближає політичну карту світу до етнічної. Ще 1815 року Джан Доменіко Романьйосі у своїй "Науці Конституції" стверджував, що суб'єктом права є нація, вирощена з етнографічного кореня. Ця ідея виявилася надзвичайно життєздатною. Від багатонаціональних імперій світ рухається до національних держав.

Посилення взаємозалежності країн, ущільнення світу провадить до подрібнення великих держав, які вже не можуть бути замкненими універсумами. До Першої світової війни у світі було 8 великих держав. Сьогодні залишилася тільки одна. Хоча Росія з усіх сил видає себе за великодержаву, хоча за межами Росії існують сили, які ностальгують за колишньою "біполярністю" світу, з їхніх аспірацій нічого не вийде: розвиток світу йде в іншому напрямку.

Розпад імперій є неуникненним, зокрема тому, що, як писав на початку 20-их років Ніколай Бєрдяєв, "в імперіалістичній волі до світової могутності розкладаються і розпорошуються історичні тіла національних держав, приналежних епосі культури" [111]. Як приклад він наводив Англію, де Британська імперія буцімто обумовила кінець англійської національної держави. Проте Англія, позбувшись колоній, спокійно повернулась до спільноти національних держав (хоча, за свідченням дослідників, чимало англійців ще й нині не позбулися імперської паранойї).

Річ у тім, що ця імперія не перетворювала, на відміну від Росії, сотні підлеглих народів і племен на англійців і не витрачала зусиль на творення наднаціональної культури, точніше, англійської культури з наднаціональним статусом. Заслуговують на увагу і слова одного розумного француза, котрий сказав: як добре, що французи залишились у своїх етнічних межах.

Колоніалізм цих країн був звичайним пануванням метрополій над завойованими народами з не надто великим гарніром цивілізаційної місії.

Російський колоніалізм, особливо в радянський період, мав незрівнянно глибше ідеологічне обґрунтування: у царський період – визволення православних, звільнення інородців від гніту Туреччини, Персії, Австро-Угорщини та под., у радянський – звільнення трудящих усього світу від гніту капіталізму. Чимала частина росіян і справді повірила у таке високе призначення колоніальних та імперіалістичних воєн, які майже безперервно вела Росія. Тому крах російської комуністичної ідеології проходить для росіян болісно і сприймається як третє вавилонське стовпотворіння.

Саме в російському більшовицькому імперіалізмі, як у жодній іншій колоніальній системі, поєднувалося панування однієї мови з претензією соціальної системи на універсальність [108]. Але позаяк безнаціональних людей не існує (через походження, виховання, мову, культуру, державну приналежність тощо), то соціальна система в основному є водночас сферою інтересів національного плану. Комунізм став духом російського імперіалістичного месіанства замість царського православія, яке вичерпало свої експансивні потенції.

Що є двигуном руху від багатонаціональних імперій до національних держав, які сили змушують світ посуватися у цьому напрямку? Радянський марксизм-ленінізм на це питання відповідав однозначно: національна буржуазія не хоче ділитись доходами від пограбування природних багатств і експлуатації трудящих з буржуазією інших націй.

Частина правди в цьому, мабуть, є, бо національно свідомі люди трапляються і серед буржуазії. Проте значно більшою мірою цій верстві суспільства властива любов не стільки до свого народу, скільки до прибутків: "Бо де твій скарб, там буде і твоє серце" (Мт., 6:11). Якщо правда, що за високий прибуток капіталіст продасть і мотузок, на якому його повісять, то ще з більшою легкістю він продасть і свою націю. Прикладами цього кишить історія. Навіть у "націоналістичній" Польщі буржуазія не хотіла відокремлення від Росії, аби не втратити ринки збуту і сировини. "Шляхта не зуміла ні відстояти, ні знову завоювати незалежність Польщі; для буржуазії ця незалежність у нинішній час щонайменше байдужа",– обурювався на старості літ Ф. Енгельс [113]. Що ж до українців, то, як відомо, В'ячеслав Липинський говорив про необхідність реасиміляції денаціоналізованих вищих шарів, які продалися "для лакомства лукавого" й активно діяли не в ім'я своєї нації, а, навпаки, брали активну участь в етноциді щодо власного народу. "Народність русько-українська представляє в истнуючій хвилі цікаве і рідке зъявище,– писав у 1778 р., звертаючись до міжнародного літературного конгресу в Парижі, Михайло Драгоманов.– Єї людність складаєсь з найменше 17 миліонів хліборобів, до котрих прилучає ся ще мале число учених, сумлінних патріотів і народолюбців" [114]. Усвідомлюючи неуникненність української держави В. Шульгін, російський шовініст-україножер із малоросів, вважав, що найголовніше в українському питанні – це утримати південноросійське (українське) населення "в свідомості своєї російськости". Тому він віддавав перевагу Україні – "русской" державі перед Україною – провінцією Росії, але провінцією українською: "Бо навіщо ж жити тридцятьміліоновій громаді зовсім самостійного народу несамостійним життям?" [115].

На таких же позиціях стоять і нині противники українізації. І це зрозуміло: етнічність скоріше чи пізніше, а таки доведе до політичності.

Як свідчить історія, процес націотворення пов'язаний передусім із феноменом національного самоусвідомлення, так би сказати, з самопізнанням національної ідеї. Провідна роль тут належить не буржуазії, а освіченим верствам, зокрема, поетам, філологам, історикам, філософам та іншим інтелектуалам, що безпосередньо перебувають у силовому полі духу народу – його мови, культури, традицій, історії. Стосовно процесу творення нації теж можна сказати: "Спочатку було слово..." – Слово як об'єкт і засіб самопізнання і самоусвідомлення нації.

Якщо визнавати, що нації виникають із появою капіталізму, то не повинні видатись бездоказовими слова професора Романа Шпорлюка про те, що націоналісти могли існувати до націй, до національної буржуазії, бо в недержавних націях "ніколи свідома буржуазія не існувала раніше національної культурної інтелігенції" [116]. Ці національні будителі, "будучи рожевими та романтичними мрійниками, відокремленими від реального світу, тобто світу політики та економіки,– звернувши увагу спочатку на мову та школи, були, по суті, більш практичними та реалістичними, ніж їх сучасники, зайняті політикою чи економікою. Трансформуючи відповідні діалекти у нормативні мови та вимагаючи, щоб ними навчали в школі і вживали їх у газетах, журналах та книжкових виданнях, іншими словами, у всьому середовищі, в якому реалізувалася здатність до дії (operationalization) юного покоління,– ці ранні націоналісти будували нові спільноти. Ці спільноти, чи, як ми зараз їх називаємо, етнічні нації, сформували індивідуумів, які, будучи письменними, здобули необхідні умови для функціонування в сучасній економіці та сучасній державі. Ці спільноти довели, що вони більш витривалі, ніж встановлені політиками чи економістами зв'язки на засадах конкуренції. Ці спільноти вціліли на руїнах держав і ринків, як можна було бачити в 1918 р." [117]. Марксизм не вловив суті нації і не відчув сили націоналізму, а тому знайшов у їх особі свого могильника.

"Інтелектуали і люди вільних професій,– пише Е. Сміт,– не тільки відроджують звичаї й мови, відкривають історію й відновлюють (чи встановлюють) церемонії й традиції; цій діяльності й відкриттям вони, крім того, надають національного політичного (підкреслення наше.– Я. Р.-В.) значення, якого давніше ті не мали" [118].

Формування і розростання верстви освічених людей, приналежних до певного народу, скоріше чи пізніше ставить їх перед питаннями:

...що ми?
Чиї сини? яких батьків?
Ким? за що закуті?...

Т. Шевченко

Хоча відповіді на подібні запитання чимало "об'єктивних" дослідників уважають міфами (міф про походження, міф про спільних предків, міф про рідний край тощо), однак вони не в змозі заперечити, що ці відповіді є "найпереконливішими міфами про ідентичність" [119] у сучасному світі, отже, викликані об'єктивною необхідністю, а точніше, потребою людей у таких "міфах".

Коли йдеться, зокрема, про "міфи", пов'язані з минулим, то не є таємницею, що володіння минулим потрібне для опанування майбутнього. За минуле провадять боротьбу і панівні і залежні народи: перші, аби обґрунтувати своє право на статус-кво, на панівне становище і продовження його в майбутньому, другі – на зміну статус-кво, на своє унезалежнення.

Якщо залежний народ має минуле, котре може бути вагомим аргументом у політичній боротьбі, його намагаються цього минулого позбавити або препарувати на свою користь. Представники ж поневоленого народу мусять боротися за своє минуле, аби повернути народові його історичну пам'ять і тим самим узаконити боротьбу за національні права.

У боротьбі за минуле ідеологи і панівних, і пригноблених націй іноді вдаються до міфотворення, діючи за принципом: якщо відповідного минулого нема, то його треба придумати. Так, улюбленим заняттям польських і російських учених шовіністів було (і залишається) "доводити", що українців як таких не існувало в історії, що їх видумав австрійський граф Франц Стадіон, або Михайло Грушевський, або інтелігенція, або "львівські вчені" і т.п.

Радянська історична наука настирливо поширювала міф про віковічне прагнення українського народу до возз'єднання з російським. Треба було думати, що українці як народ появилися в історії тільки для того, аби злитися з московитами, дарма, що ті як етнос сформувалися на декілька століть пізніше від українців (Київ постав щонайменше за 700 років до Москви).

В усіляких апелюваннях до минулого, включно з безпідставними, використовується мовний чинник: без мови процес розвитку етносу виявиться розірваним, позбавленим тяглості, пов'язаності з витоками. У висвітленні й трактуванні мовних явищ теж спостерігається "міфотворчість" і тенденційність. Російська історико-філологічна наука твердить про існування єдиної давньоруської народності і давньоруської мови, розпад якої мав наслідком формування у XIV–XVI століттях російської, української і білоруської народностей і мов. Така на перший погляд переконлива історична схема давала можливість "обґрунтувати" право колишнім колоніальним землям, заселеним угро-фінськими племенами, привласнити собі історію метрополії – Київської Русі, що те саме, якби Франція або Румунія починали свою історію від легендарних засновників Риму Ромула і Рема і вважали її частиною історію Римської імперії.

Прикро, але у "міфотворчості" щодо минулого світова наукова громадськість звинувачує переважно політиків і вчених, які захищають права залежних націй, незважаючи на об'єктивність їхньої аргументації. Аргументи просто не беруться до уваги.

Запитання "хто ми?", "звідки ми?" та под. спочатку ставлять здебільшого поети. Згодом ці запитання з'являються на устах і під пером політиків. "Коли доводиться нам йти на свої збори під допитливим поглядом цілої фаланги правительственних шпіонів, коли українцеві не вільно признаватися до своєї національности і коли любити вітчизну рівнозначно, що бути державним зрадником, тоді зовсім до речі виникає повне обурення питання: яким правом російське царське правительство поводиться з нами на нашій власній території, наче з своїми рабами?.. На підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призначено виключно москалів або змоскалізованих ренеґатів? На ґрунті якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашому народові? Через що навіть у церкві панує мова наших гнобителів? Яким правом правительство російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації, плекаючи і підтримуючи її науку, літературу, промисловість і т. д.? І, нарешті, найголовніше, чи має право царське правительство взагалі видавати для нас закони, універсали та адміністративні засади?" [120]. Цитовані слова належать Миколі Міхновському, але вони виявляють велику типологічну подібність з питаннями націоналістів різних країн і епох.

Ми живемо в епоху національних держав. Багатонаціональні імперії вичерпали свій ресурс і відійшли в минуле. За словами визначного філософа історії Арнольда Тойнбі, великі держави, маючи намір замінити собою весь світ, поширювали свої претензії не лише на область економіки й політики, але й на область духовної культури. На певному етапі це прийшло в антагоністичну суперечність як із інтересами інших великих націй-держав, так і з розвитком недержавних націй і національних меншин.

"Приблизно до 1875 р. два панівні тоді інститути – індустріалізм і націоналізм – діяли разом, створюючи великі держави. Після 1875 р. почався зворотній процес: індустріальна система почала різко нарощувати свою активність, так що розмах її діяльності набув глобального характеру, тоді як система націоналізму почала проникати в глибину, в свідомість національних меншин, спонукаючи їх до створення своїх власних суверенних національних держав..." [121].

У середині ХХ століття Сполучені Штати Америки намагалися подолати націоналізм за допомогою індустріалізації і прав людини. За задумом тамтешніх ідеологів, 80 країн, які тоді існували у світі,– це забагато для такої малої земної кулі, і через те світом мав би керувати один світовий уряд, створений, ясна річ, тими-таки США. Проте світ таким шляхом не пішов, і до кінця століття число держав збільшилося втроє. Хоча причини цього процесу і його рушійні сили лежать на поверхні, є такі теоретики, котрі вважають міфом навіть саме поняття нації. Не так давно Е. Гобсбаум доводив, що нації існують лише в уяві людей, як артефакти [122]. З іншого боку, є й такі "теоретики" з національного питання, котрі вважають міфом не націю загалом, а якийсь конкретний етнос. Скажімо, українська нація була і зостається улюбленим об'єктом "міфологічного" трактування для багатьох російських і польських ідеологів-учених та низки їхніх європейсько-американських переспівувачів.

Повернемось, однак, до національного самоусвідомлення, до самопізнання національного духу. Очевидно і зрозуміло, що найповнішим засобом здійснення цього процесу є мова, бо в ній найбільш повно й адекватно відбита духовна сутність народу. Не варто дивуватися, що національна культура – це передусім мистецтво слова, а першими виразниками національного духу є поети. Звичайно, дух народу як "річ у собі" стає "річчю для нас" не тільки в мові. Він знаходить інобуття у мелосі, танцях, обрядах, звичаєвому праві, моралі, побуті і т. ін., але жодна з цих сфер виявлення духу не може за своєю глобальністю й універсальністю зрівнятися з мовою. Можна уявити собі життя людей без танців чи без співу, але не вдасться уявити суспільства без мовного спілкування.

Немає виразнішої ікони народу, ніж створена ним його мова. Є в ній щось містичне, не до кінця збагненне, є в ній сила, що не дає народові заблукати на шляхах історії, що творить з народу націю й обіцяє їй вічність. Ця ж сила, підносячись над класами і станами, над віровизнаннями й соціальними доктринами, над партіями і кланами, є потужним чинником консолідації народу, чинником усвідомлення людиною її належності до національної родини, а тим самим – до людства, що складається безпосередньо не із окремих людей, а з національних спільнот.

Існує поширена думка, що нація – це перш за все явище культури. Мова ж, будучи знаряддям і водночас складником культури, її кровоносною системою, відіграє величезну роль у становленні й розвитку нації. Ця істина настільки самоочевидна, що немає сенсу наводити аргументи на її потвердження. Натомість пригадаємо читачеві, що в національний період існування етносу обов'язково створюється загальноетнічна (загальнонаціональна) мова з її вищою – літературною – формою.

У період буття етносу у формі народності, що передує нації історично й розвитково, населення користується місцевими діалектами, а для вищих сфер спілкування (сакральної, наукової, дипломатичної тощо) використовується чужа літературна мова, до того ж здебільшого мертва. Наприклад, у середньовічній католицькій Європі це була латинська, у православній – старослов'янська (давньоболгарська), у мусульманському світі – арабська.

Процес перетворення народності в націю переважно має паралель у трансформуванні інтердіалекту, тобто діалекту території, яка відіграє провідну роль у культурному (політичному, економічному, релігійному тощо) житті етносу, в загальнонаціональну літературну мову. Класичний приклад – формування французької літературної мови на основі діалекту Іль де Франс з центром у Парижі.

"Із багатьох українських говорів,– писав видатний дослідник української мови професор Іван Огієнко (митрополит Іларіон),– за основу літературної мови ліг головно говір південнокиївський, Шевченківський, і в меншій мірі – полтавський та харківський" [123]. Київський говір не міг не відіграти центральної ролі у формуванні загальноукраїнської літературної мови, позаяк Київ упродовж багатьох століть був, як образно висловився Євген Маланюк, центром кола нашої землі і продовжував зоставатися цим центром і тоді, коли коло перетворилось "у розтягнену зі сходу на захід "еліпсу" [124].

Коли виникає єдина літературна мова, якою користуються верхи суспільства, і коли вона стає доступною решті соціальних стратумів (верств), то тим самим вона скріплює почуття національної єдності, консолідує національне МИ і сприяє усвідомленню потреби в єдності політично-державній.

Виникнення і подальше формування національної літературної мови як одного з найважливіших атрибутів нації є свідченням формування нації, виявом і фактором цього процесу. Триває він іноді століттями.

Початок європейського Ренесансу пов'язують з ім'ям Данте Аліг'єрі, який уперше в Європі перейшов у художніх творах з мертвої латини на живу народну італійську мову. 1292 року він написав по-італійському книгу "Нове життя", у 1307–1921 роках ним була написана славетна "Божественна комедія". Відтоді розпочинається епоха національних мов, які поступово завойовували плацдарм за плацдармом у різних сферах спілкування, витісняючи латину чи, відповідно, інші чужі, ненаціональні мови.

Пояснюється це загальною причиною формування націй, а саме, як казав французький соціолог Еміль Дюркгейм, збільшенням "густини життя", пов'язаним із активізацією нижніх верств суспільства, його перемішуванням, зростанням числа освічених людей тощо. "Перетворення народів у новітні нації саме полягає у вирівнянні внутрішньої розбудови цих суспільних витворів, у гармонійному об'єднанні їх складників через поширення масової культури, політичне зрівноправнення, господарське розкріпощення та суспільне визволення якнайширших шарів, з яких складається нарід,– цей фундамент новітньої нації",– писав відомий український націолог Ольгерт Бочковський [125].

Усе це не могло забезпечуватися мертвою латинською мовою, якою володіли навіть далеко не всі представники вищих верств суспільства. Алессандро Читтоліні у праці "На захист народної мови" (1540 р.) писав, що ремісничі технічні поняття неможливо виразити по-латині, тоді як відповідними термінами "останній ремісник і селянин володіє значно більшою мірою, ніж увесь латинський словник". Вельми цікаво виглядало ремісницьке використання латини і на українських землях. Так, в описі устаткування першої друкарні у Львові натрапляємо на такі фрази: duos regulas cupreas vulgo ramij "дві мідяні лінійки, в просторіччі – рами", thecas alias szuflados cum scrinio "сховища, або шуфляди і скрині". У латинському тексті доводилося використовувати слова української мови: "рама", "шуфляда", "скриня" та ін. [126]

Процес становлення національних мов не міг проходити безконфліктно, бо на боці старої літературної мови стояли потужні сили. Франческо Петрарка навіть задумав був перекласти твори Данте з італійської латиною, аби "врятувати їх від забуття", хоч сам теж писав італійською. Це було в другій половині XVI століття.

Проте народні (національні) мови вперто проростали в різних ділянках суспільного життя, включно з цитаделлю латини – католицькою церквою. 1417 року на Соборі в Констанці (1414–1418) виник конфлікт: коли французи заперечили право англійців творити власну "націю", то англійці послалися на мовний чинник: французька "нація" має одну загальновизнану мову, а англійська – аж п'ять, і могло б бути, замість однієї, п'ять "націй". (Слово "нація" у цьому випадку вживалося у значенні "представницька фракція", створена для участі в Соборі за географічно-державним принципом: до німецької нації входили також представники польського й угорського духовенства, до англійської – скандинавського кліру і т. д.). Отже, хоча, як тепер кажуть, робочою мовою Собору була латинська, проте в разі потреби бралися до уваги й народні мови.

Проте аж у XVI столітті почали з'являтися граматики з описом цих мов (до цього часу єдиним об'єктом наукового дослідження вважалися тільки священні мови: передусім латина, а також грецька й іврит, що ними було зроблено напис на хресті, на якому висів розп'ятий Ісус Христос. Усі інші мови трактувалися як дикі, некультурні, отже, не гідні наукового вивчення). Вийшли перші наукові публікації національними мовами (Джордано Бруно та ін.). Тоді ж виникли академії, завданням яких було культивування національних мов. Але чи не найбільш показовим фактом делатинізації і переходу на національні мови було проголошення 1539 року ордонансом короля Франциска I французької як єдиної державної мови Франції.

Звернемо увагу на те, що процес "етнічного" формування італійської нації збігається в часі з політичним формуванням "національних держав", тобто політичнх націй, у Франції й Англії, який "можна простежити вглиб до XII–XIII століть" [127].

Національні ідеї "носилися в повітрі" і в інших місцях Європи. Найбільш ранніми патріотами рідної мови виявилися ірландці й особливо ісландці. Ірландці першими в Європі застосували латинський алфавіт до своєї мови і тим самим спричинилися до появи рідномовної писемності англосаксів та інших германських народів. (За іронією долі англосакси пізніше доклали максимум зусиль, аби погубити не лише ірландську писемність, а й ірландську мову і націю загалом. Подібно склалися мовно-етнічні взаємини між українцями й московитами-росіянами). Що ж до ісландців, то рідномовний патріотизм у них був на такому рівні, що коли до їхнього священика чи монаха потрапляла якась латинська книга, то він уважав за святий обов'язок перекласти її рідною мовою і не заспокоювався доти, доки цього не доконав. Перший мовознавчий трактат ісландською мовою появився ще у XII столітті (для порівняння: перші французькі й англійські граматики були написані на чотири століття пізніше). Наведені факти "мовного націоналізму", можливо, похитнуть уявлення тих читачів, котрі переконані, що націоналізм – це "потворне" породження буржуазного суспільства і що він виник у XIX столітті.

Людство розвивається нерівномірно. Це стосується і такої форми його існування, як нації. Можна погодитись, із певними уточненнями, з тезою, що перші нації сформувалися у Західній Європі. Проте, погодившись, доведеться визнати слушність думки, що і в середовищі інших етносів скоріше чи пізніше, але обов'язково з'являться люди, які, належно оцінивши досвід західноєвропейського націотворення, захочуть застосувати його на рідному етнічному ґрунті, не вважаючи, що їхні етноси "відстали назавжди". Цих людей не в стані стримати жодні аргументи і заклинання щодо інших, ніж у минулому, історичних умов, "руйнівної" сили націоналізму, неможливості і непотрібності для всіх осягнути повноту життя. "Зараз, коли валяться основи тоталітаризму,– говорив знаний радянський філософ Мераб Мамардашвілі,– випливає на поверхню та сама спокуса (повноти життя.– Я. Р.-В.), передусім – у зв'язку з національним питанням або проблемою національності: виявляється, що нації, народності, етноси хочуть прожити своє життя у всій його повноті. Через це вони ризикують потрапити в пастку, закладену фашизмом..." [128].

Повнота життя – це передусім життя в умовах свободи. Без свободи нема справедливості, нема моралі. Звичайно, свобода породжує і небажані явища, зрівнюючи шанси добра і зла. Але чому свобода мала б більшою мірою провадити до фашизму, ніж несвобода, філософ відповіді не дає. І цілком слушно, бо тут однозначної відповіді немає. Фашизм, як і комунізм, вимагає обмеження свободи (духу) в ім'я добробуту (тіла), до того ж добробуту у майбутньому. А без свободи духу повноти життя бути не може.

У стародавні часи говорили, що дати свободу можна лише вільній людині, раба ж можна тільки спустити з ланцюга. Втеча від свободи – надто важкої ноші для людей і народів, що звикли до перманентного рабства, яке стало частиною їхнього єства, не лише не заглушить їхнього підсвідомого потягу до неї, але й не дасть тривалого матеріального задоволення. Хто вибирає між хлібом і свободою, має пам'ятати, що, вибравши перше, він утратить не тільки свободу, а й хліб. Іншого історія не знає.

Людині властивий потяг до свободи, до суверенних прав, їй притаманне почуття особистої гідності, егоїстичні – в негативному й позитивному сенсі – інтереси. Людина має минуле і хотіла б жити в майбутньому, коли не сама, то в своїх нащадках. Чи ж дивно, що ці її властивості розширюються на "колективне Я", на "головну форму колективної ідентифікації" (Е. Сміт) – націю?

Як би до цього не ставились космополіти, ліберали, соціалісти з комуністами, адепти новітніх релігій та їм под., під яких звично маскуються шовіністи й асимілятори,– у кожному етносі, що зберіг свою духовну й фізичну субстанцію хоча б частково завжди існує можливість повної регенерації етнічного органіму. Прогрес породжує клас освічених людей, інтелігентів й інтелектуалів, клас цей виявляє тенденцію до розширення, кількісного і якісного зростання, інтенсивно поповнюючись вихідцями з нижчих соціальних стратумів. Платон порівнював цей клас суспільства з головою людини. У часи невеликої "густини суспільства" цю голову легко було зрубувати або запаморочувати. Нині, коли суспільні процеси відбуваються з прискоренням, коли існує глобальна система інформації, зростає кількість ступенів свободи і т. д.,– робити це стає дедалі важче. А тому треба сприймати як нормальне явище наявність у "маргінальних" етносах, що входять до складу багатонаціональних державних утворень, щораз більшої кількості людей (а серед них і "пасіонаріїв"), які провадять мовну й етнокультурну мобілізацію, а згодом, чи й одночасно,– політичну мобілізацію членів їхнього етнічного МИ. Вони усвідомлюють думку, на зразок тієї, що її свого часу висловив геніальний Іван Франко: "Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фанатів, що раді би широкими "вселюдськими" фразами прикривати своє духовне відчуження від рідної нації" [129].

Говорячи про роль інтелектуалів, інтелігенції, освічених людей у становленні й розвитку національної свідомості, не оминемо й того факту, що держава, а точніше, панівна нація засобами своєї держави в багатонаціональному суспільстві виховує інтелігенцію підлеглих націй і народностей у дусі, ворожому власним народам. Ця верства людей має вірою і правдою служити інтересам державної нації. Сучасний білоруський інтелектуал І. Конан вбачає велике благо для свого народу в тому, що у XVIII–XIX століттях спочатку польська, а пізніше російська держава тримала білорусів у темноті, бо якби вона давала їм гімназійну й університетську освіту, то білоруси зникли би як нація ще в ті часи [130]. Чи сталося б так насправді, сказати важко, бо, як знаємо, у граматиці історії умовний спосіб відсутній. Вихована чужою державою інтелігентна верства здебільшого служить цій державі, допомагаючи їй асимілювати свій же народ. Але це тільки здебільшого, або, висловлюючись зросійська, як правило. Правила ж мають винятки. Тому перед етнічною національною ідеєю завше існує більш чи менш виразна пасіонарна перспектива.

А це означає, що процес перетворення неісторичних народів в історичні, бездержавних у державні на нинішньому рівні не зупиниться. Цілком може статися, що цей процес матиме наслідком утрату або – за будь-яких обставин – суттєве зниження "державності" націй, що сьогодні пишаються цим привілеєм і заперечують потребу в ньому для інших, історично менш щасливих націй, обґрунтовуючи це необхідністю збереження "легітимності існуючого порядку", "рівноваги претензій", "стабільності становища, що історично склалося" та інших подібних вартостей, значення яких безсумнівне, але які більшою мірою задовольняють тих, хто встиг свого часу здійнятись вище по драбині і сьогодні не хоче бачити на одному щаблі із собою тих, хто цього прагне.

Є три основні результати самоусвідомлення націй: культурно-мовна автономія, політична автономія і державна незалежність (самостійність). Чи задовольняться етноси першим або другим ступенем прав і свободи, залежить від багатьох чинників. Однак ідея удержавлення націй навряд чи може втратити актуальність. Навіть коли людство справді рухатиметься до світу націй із одним усесвітнім урядом, про що з ентузіазмом мріяли ще в минулому столітті мислителі типу М. Драгоманова.

Улітку 1941 року Ернесто Россі й Альтьєро Спінеллі, інтерновані фашистами на острові Вентонене, написали "Маніфест Вентонене". Перший пункт першого розділу цього документу звучить:

"Стверджується право всіх націй і народів на створення незалежних держав. Кожен народ, що відрізняється характерними етнічними, географічними, лінгвістичними й історичними рисами, повинен мати державний лад, вибраний відповідно до його політичних устремлінь без будь-якого зовнішнього втручання, як інструмент для кращого задоволення конечних потреб" [131].

Ще раніше на таких позиціях стояв швайцарський народознавець Блюнчлі: "Як людство складається з певного числа народів, так і світ має бути поділеним на стільки ж держав. Що нація – то держава! Що держава – то нація!" [132]. У наш час подібні думки висловлював великий радянський дисидент академік А. Д. Сахаров.

Проте в політиці люди керуються не аргументами, а інтересами. Тому тим, хто хоче домогтись національної свободи, і в наш цивілізований час доводиться боротись, іноді – зі зброєю в руках.



Космополітизм (інтернаціоналізм) і проблема мови

Се було б смертю для людського поступу, коли б усі люди були б зовсім однакові, одноманітні, без своїх особистих прикмет. Здебільшого під юшкою інтернаціоналізму або космополітизму українському народові накидають обрусіння або польонізацію.
Микола Міхновський

Усякий інтернаціоналізм завжди виявляється закаптуреним націоналізмом.
Дмитро Донцов

Як і Гердер, я вважаю космополітизм нікчемним. Люди не можуть розвиватися, коли вони не належать до певної культури. Навіть коли вони повстають проти неї і цілком її перетворюють, вони все-таки належать до річища традиції. (...).
Але коли потоки пересихають, коли люди не є продуктами певної культури, не мають роду й рідної мови, то це призводить до повного всихання всього людського.
Ісайя Берлін

Розглядаючи проблему взаємовідношень між нацією і людством, між національним та вселюдським, визначний український учений Дмитро Чижевський писав: "...кожна нація є тільки обмеженим і однобічним розкриттям людського ідеалу. Але лише в оцих обмежених і однобічних здійсненнях загальнолюдський ідеал і є живий. Тому кожна нація якраз у своєму своєрідному, оригінальному, у своїй "однобічності" і обмеженості і має вічне, загальне значіння. Як живі, різноманітні людські індивідууми у суспільстві, так конкретні, різноманітні нації з'єднані у людстві. Тільки через них і в них людство є можливе" [133]. Попри цю, здавалося б, самоочевидну істину, було і є чимало людей, які вважають, що все лихо на світі від того, що людство розмежоване національно-мовними бар'єрами, котрі заважають брататися, боротися зі світовим злом, будувати світле майбутнє і т. ін. Отож якби у світі була одна мова, то зникли б міжетнічні конфлікти і національна ворожнеча.

Саме такій меті мала слугувати, за задумом її творця, Людвіка Лазарря Заменгофа, штучна мова есперанто. Л. Н. Толстой стверджував, що поширення цієї мови є безперечно християнським чином, який сприяє "творенню царства Божого" [134]. Але за допомогою есперанто врятувати людство не вдалося, бо відмовитися від національної, рідної мови означає для народу відмовитися від самого себе, від своєї історії, культури, традицій, ментальності – від своєї душі. Зрозуміло, що на такі жертви люди, мовами яких писали Конфуцій, Данте, Шекспір, Сервантес, Ґете, Бальзак, Пушкін і т. д., не підуть, але вони були б не проти, якби це зробили інші народи.

Лордові Актону належать часто цитовані слова: "Теорія національностей – це крок назад в історії". Навряд чи така думка виникла б у його голові, коли б він був лордом під час завоювання Англії ненависними норманами або коли б він належав, скажімо, до курдів чи басків. Річ у тім, що нації розташовані в політичній структурі світу вертикально: одні вище, інші нижче, і перших мало хвилює доля других. Тут ми бачимо повну паралель із політекономічною філософією і практикою господарчо сильних націй. Якщо нація економічно потужна, вона пропагує вільну торгівлю (модель Адама Сміта: людина – споживач, світ – система торгівлі, піклуватися необхідно про індивіда, нація дасть собі раду сама, коли вона потерпить, то не біда, бо зросте інша нація, тощо). Коли ж нація економічно не дуже міцна, вона провадить політику протекціонізму, захисту національної економіки, стимулює виробництво, виходячи не стільки з найбільшого прибутку, скільки з користі для нації (модель Фрідріха Ліста: стабільність ринку, усування перешкод і заохочення зростання національних економічних сил, перевага виробникові, а не споживачеві і т. ін.). Першу модель можна вважати космополітичною, вона започаткована в країнах, які домінували – економічно й політично – у світі. Природно, що ця модель їм вигідна, тому вони гостро критикують країни, які захищають свої економічні інтереси, зокрема, за допомогою митних бар'єрів.

Друга модель – "націоналістична": вона спрямована не на індивіда-споживача, а на людину як члена громади, нації, бо самопочуття індивіда залежить не лише від грошей, а й від того, як живуть його сусіди; отже, ця модель орієнтована передовсім на спільноту, на націю. "Між кожним індивідом і цілим людством стоїть нація,– писав Фрідріх Ліст,– з її мовою й літературою, особливим походженням й історією, своєрідними манерами й звичаями, законами й установами, з претензіями на їхнє існування, незалежність, досконалість і продовження в майбутньому, з окремою територією – суспільство, яке поєднане тисячами зв'язків у думках й інтересах, поєднує себе в одне незалежне ціле" [135].

Незважаючи на критику і протидію "космополітів", прихильників принципу лез-фер, ціла низка країн (Японія, Південна Корея та ін.) зуміла зайняти високі місця в економічній піраміді світу. Цілком можливо, що здійнявшись на вершину цієї піраміди, Японія теж почне проповідувати філософію вільного міжнародного ринку, бо це буде їй вигідно, як було це свого часу вигідно для Англії, а пізніше – для США.

Так само вигідно критикувати за націоналізм і проповідувати космополітизм тим націям, які займають високі місця у політичній піраміді світу. Боги, як відомо, допомагають тим, хто допомагає собі сам, і ніякі кодекси честі не захистять слабкого, якщо це не буде комусь вигідно. Залишається не слухати слів сильного, а брати з нього приклад як захищати свої національні інтереси.

Космополітизм (інтернаціоналізм) має різні обличчя. Найогидніше він виглядає тоді, коли в його масці виступає великодержавний шовінізм, як це було, наприклад, у Франції після революції кінця XVIII століття і в Росії після більшовицького перевороту 1917 року.

Навіть сам К. Маркс часом розумів фальшивість космополітизму, чи, точніше, інтернаціоналізму. В листі до Ф. Енгельса він якось писав: "Англійці дуже сміялися, коли я почав свій виступ з того, що наш друг Ляфарґ (це був не лише "друг", а й зять Маркса.– Я. Р.-В.) та інші, що скасували національності, звертаються до нас "по-французькому"... Далі я натякнув, що Ляфарґ, сам того не усвідомлюючи, під запереченням національностей розуміє, здається, їх поглинання зразковою французькою нацією" [136]. Коментуючи цей пасаж з Марксового листа, Іван Дзюба у своїй славетній книзі "Інтернаціоналізм чи русифікація" писав: "А от ті, хто сьогодні сповідає подібне – поглинення багатьох націй "зразковою російською" – ті звуть це... марксизмом і комунізмом! Який гіркий і безглуздий парадокс. Скажете, що сьогодні ніхто не проповідує поглинення націй, але "злиття, зближення". Так, офіційно, у пресі це зветься "зближенням" і "злиттям" націй. Але спитайте, як розуміють це "зближення" 99 % публіки,– і побачите, що йдеться про те саме "поглинення" [137].

У квітні 1917 року, звертаючись чи то до монархічного, чи до демократичного російського космополіта, Олександр Олесь писав:

Чому ж по-твоєму казати мушу?
Чого ти... дивишся згори?!
Я маю теж і честь, і душу...
Космополіте, не дури!

Носіїв ідеї радянського "інтернаціоналізму" Микола Хвильовий (Фітільов) глибинно зобразив у романі "Вальдшнепи" вже на десятому році російсько-більшовицької імперії: "Та це ж той самий руський інтеліґент-інтернаціоналіст, який з охотою говорить про самовизначення націй... Тільки не тих, що входять в Радянський Союз. (...). Словом, це саме той інтернаціоналіст, який під своїм космополітизмом ховає звичайнісінький собі зоологічний націоналізм".

Розмови про те, що російська метрополія не є класичною, бо, на відміну від інших імперій, вона живе бідніше за свої колонії, "відриває від себе в інтересах їх розвитку" [138] – це фарисейська казка. Так, у 1938 році на капітальне будівництво для Москви уряд СРСР виділив 744 938 000 крб., а для цілої Української РСР – 143 100 000 крб., тобто в 5,2 рази менше, а в перерахунку на одну людину в 37 разів менше [139].

Звичайно, за рахунок колоніального грабунку розкошували передусім панівні верстви метрополії. Так було, зрештою, в будь-якій колоніальній імперії. Простому ж народові перепадали хіба що крихти з панського стола. Достатньо зіставити життя російських кріпаків, зображене в "Подорожі з Петербурга до Москви" А. Н. Радіщєва, і кошторис витрат Катерини II лише на її коханців або ж злиденне існування радянських колгоспників і бенкети кремлівських гурманів, очолюваних самим Сталіним, описане в книзі Штеменка "Генеральний штаб під час війни". А те, що в Прибалтиці, на Закавказзі, в Молдові справді був рівень життя вищий, ніж у Росії, то це не лише тому, що місцеве населення більш працьовите і звикло до вищих життєвих стандартів, ніж росіяни. Це не останньою чергою допускалося для того, аби з напівголодної Росії люди емігрували в ці благословенні краї і там осідали, етнічно скріплюючи й навіки освоюючи їх для Росії.

Однозначну характеристику таким та подібним явищам дав Дмитро Донцов: "Інтернаціоналізм? Інтернаціоналізму немає. Є лише націоналізм – вужчий і ширший, оборонний і аґресивний; той, який хоче орґанізувати власний нарід – і той, що чується на силах орґанізувати світ, континент або його частину" [140].

Ще від вісімнадцятого сторіччя йде теоретична боротьба між прихильниками "світової душі" і "національної душі". "Зачарована на Схід" ліва інтелігенція Заходу, для якої, за словами відомого французького соціолога Реймона Арона, марксизм був опіумом, уважала Радянський Союз втіленням безнаціонального раю на землі, вперто не бажаючи нічого чути не лише про повну зневагу до прав націй, але й ще більше презирство у країні реального соціалізму до фетишизованих ними прав людини (особи). На чорному рахунку більшовицької імперії зла налічується, за різними даними, від 70 до 120 мільйонів життів, не кажучи вже про гімалаї людських страждань і зруйнованих доль. Наголошуючи на ірраціоналізмі "національної душі", вони не помічають ірраціоналізму свого ставлення до комуністичної системи й антигуманізму "світової душі". У розмові з англійським мислителем Ісайєю Берліном кореспондент журналу "New Perspectives Quarterly" завважив (це була осінь 1991 р.): "Вибух радянської системи може стати останнім актом краху просвітницьких ідеалів єдності, універсальності й ліберального раціоналізму. Всьому цьому настає кінець" [141]. Ностальгія за російсько-радянським раєм на землі не дала можливості західному інтелігентові побачити і сказати, що це не просто кінець, а фатальний кінець, повний крах того, що побудоване на неправді й насильстві: "ідеологія з'їла наш хліб, отруїла нашу землю, спустошила надра, вбила не просто цвіт – генофонд суспільства, а зрештою і саму себе" [142]. Комуністичний рай виявився полігоном для кінця світу.

Космополітична мрія про свободу, рівність і братерство спрацювала в Радянському Союзі відповідно з поширеним у цій країні висловом: хотіли як краще, а вийшло, як завжди. Останнє означає, що серед рівних завжди знаходяться рівніші, а серед братів – старший брат. У бажанні бачити молодших братів рівними собі він витрясає з них душу, бо інакше досягти "рівності" не вдасться. Однак не всім така процедура подобається: справедливість полягає не лишень у свободі, рівності й братерстві, а й у можливості бути самим собою, влаштовувати своє життя на власний розсуд, жити не в бараці, казармі чи гуртожитку, а коли не в особняку, то хоча б в окремій квартирі. Тому є немала рація в іншій репліці цього ж кореспондента: "Можна лише уявити, наскільки іншим виявилось би двадцяте сторіччя, якби перевагу здобули Віко та Гердер, а не французькі філософи, Геґель і Маркс, якби місцеву душу не заглушила душа світова. Ми, можливо, мали б століття культурного плюралізму, а не тоталітаризму" [143].

Шукаючи місця для свого втілення, "світова душа" потрапила на простори російської імперії і там поєдналася з місцевою душею російського шовіністичного месіанства, ставши її молодшою сестрою, тобто служницею. Про наслідки цього симбіозу ми вже знаємо.

Що ж до гердерівського Volksgeist'у, тобто народного духу, який у Німеччині став Третім райхом [144], то він теж, як відомо, був у мезальянсі зі "світовим духом" соціалізму. Не спроста ж Третій райх був націонал-соціалістичним, а не соціал-націоналістичним чи просто націоналістичним. А крім того, він був більше расовим, ніж національним. Утім, важко віддати перевагу шовінізмові расовому (фашизмові) перед шовінізмом класовим (більшовизмом) або навпаки. Про це найдостовірнішою була б відповідь тих нещасних, які після сталінських таборів потрапили в гітлерівські або після гітлерівських – у сталінські.

Розглянемо один лінгвістичний приклад тотожності місцевого і світового духу щодо української мови. Заходами ученого-енциклопедиста Євгена Онацького у тридцяті роки в Італії було запроваджено вивчення української мови в Римі й Венеції, організовано кафедри української мови й літератури в Інституті східних досліджень. Проти цього, як навіть проти видання українсько-італійського словника, виступило посольство "буржуазно-націоналістичної" Польщі і посольство інтернаціональної "батьківщини пролетарів усього світу" – Радянського Союзу. Дивна однозгідність духів!

До космополітизму близький національний нігілізм, властивий, зокрема, низці християнських сект. Їхні проповідники й агітатори, як тільки зайде мова за національні проблеми, завше мають напоготові новозавітні слова: "ні юдея, ні елліна".

Тепер, дякувати Богові, християнська література не дефіцит, і зацікавлений читач може пересвідчитися, що цитувальники поступають із сакральним текстом не цілком коректно, ставлячи крапку на місці коми. Необірвана фраза зі св. Письма звучить так: "Нема юдея ані грека, нема невільника ні вільного, немає чоловіка ані жінки, бо всі ви одно в Христі Ісусі" (Гал., 3:28) [145]; в іншому перекладі: "Нема юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої,– бо всі ви один у Христі Ісусі!" [146].

Як бачимо, слова апостола Павла в його Посланні до галатів означають тільки те, що перед Богом, у Церкві Христовій немає різниці між людьми різної етнічної належності, а не те, що мають бути ліквідовані відмінності між ними, тобто відбутися щось на кшталт марксистсько-ленінського злиття націй.

У національному аспекті вельми повчальними є слова самого Спасителя: "Я посланий тільки до овець дому Ізраїля" (Мт., 15:24). Отож людина має служити передусім своєму народові, і тим самим вона служитиме всьому людству. "До Бога можна тільки пройти через любов ближнього, а що той ближній – це в першу чергу ближній по крові й дусі, то значить, що немає взагалі питання "Бог чи батьківщина", бо вони нерозривні" [147].

Остання велика подія із тих, що провадили до встановлення Христової Церкви і християнства загалом (проповіді Ісуса Христа, Його мученицька смерть, воскресіння) – це Зіслання Св. Духа на апостолів у день П'ятдесятниці: "Усі вони сповнились Святим Духом і почали говорити іншими мовами, як Дух давав їм промовляти. А перебували в Єрусалимі між юдеями побожні люди з усіх народів, що під небом. І як зчинився той шум, зійшлась велика юрба і хвилювалася, бо кожний чув, як вони говорили його мовою. Здивовані й остовпілі вони один до одного казали: "Хіба не галилеяни всі ті, що розмовляють? Як же воно, що кожний з нас чує нашу рідну мову: партяни, мідяни, еламії і мешканці Месопотамії, Юдеї і Каппадокії, Понту й Азії, Фригії й Памфілії, Єгипту й околиць Лівії, що біля Кирени, римляни, що тут перебувають, юдеї і прозеліти, крітяни й араби – ми чуємо їх, як вони нашими мовами проголошують величні діла Божі?" (Діяння, 2:4–11). Тут немає й натяку на осуд і ліквідацію різноетнічності та різномовності, як і на будь-які інші вияви космополітизму чи анаціональності. Подібні наміри належать не Ісусові Христові й апостолам, а пізнішим інтерпретаторам християнської науки, що керувалися і керуються цілком іншими засадами, а точніше, інтересами.

Додамо до цього декілька думок одного з найвидатніших українських теологів сучасності професора Торонтського університету (Канада) о. Петра Біланюка: "Також наше українство в особливий і тільки йому питомий спосіб віддзеркалює ряд аспектів Триєдиного Бога, тобто Бога, що сам у собі є безконечним джерелом усіх можливих сотворінь, їх першопричиною й екземплярною причиною цілої сотвореної дійсности, а в тому числі й українства. Насильним знищенням українства, тобто одного з елементів сотвореної дійсности, злочинець не лише доконує моральне зло, але також противиться творчій любові Пресвятої Трійці. Він нищить існуючу аналогічну ікону котрогось із аспектів Триєдиного Бога і тим зменшує його зовнішню славу, для якої в остаточній аналізі існує зовнішня від Бога дійсність, зокрема наше українство" [148].

Є прихильники космополітизму і серед філософів. Частина з них – космополіти справжні, тобто не закамуфльовані космополітичною риторикою шовіністи, а таки "громадяни світу". Прикладом тут міг би слугувати радянський мислитель Мераб Мамардашвілі, на думку якого, останнім цікавим філософом у Європі був Кант – "громадянин світу", бо далі, від Фіхте, починається філософія "як національна ідеологія" [149].

Якби Мамардашвілі, не жахаючись "національного питання", глянув на логіку розвитку європейської думки об'єктивно, то мусив би визнати й об'єктивність процесу "націоналізації" філософії: таки все дійсне – розумне. Представники цієї науки люблять повторювати тезу, що філософія – душа культури. Позаяк не існує культури безнаціональної, то не може бути і безнаціональної, космополітичної за своїм духом філософії. Зрештою, Іммануїл Кант не меншою мірою німець у філософії, ніж Рене Декарт – француз чи Френсис Бекон – англієць. Намагання відокремити філософію від національного духу її творців подібне до спроб від'єднати тінь від людини. Коли Ґеорґ Вільгельм Фрідріх Геґель відповів: "Мою філософію не можна викласти ні коротко, ні ясно, ні, того більше, по-французькому",– то це було виявом не тільки бундючності і зарозумілості цього великого і такою ж мірою німецького мислителя. Кожен філософ формується в середовищі певної культури, і хто прагне цілковито елімінувати її елементи в своїй концепції світу, той вимушений малювати його не в сонячний день, а присмерком.

Читачеві, думаємо, буде вельми цікаво дізнатися, що "батько націоналізму в філософії" Йоган Ґотліб Фіхте був космополітом і прихильником французької революції, доки Німеччину не окупували наполеонівські війська. Аж у 1808 році він виступив з своїми "Промовами до німецького народу" як націоналіст, а його космополітизм трансформувався у твердження про німецькість як віру в людину, свободу і поступ та про те, що незіпсутий німецький народ має повести людство на нові шляхи. Отож якби не французька окупація, то навряд чи мав би Мамардашвілі підстави звинувачувати Фіхте у зведенні філософії націоналізмом. Чимало космополітів стали би націоналістами, коли б їхню батьківщину було загарбано, а націю зганьблено.

Свого часу Володимир Жаботинський звертався до свого народу із закликом: "Прагніть національного!", бо прагнення до загальнолюдського вже наявне [150]. Додамо до цього, що в нинішніх обставинах прагнення українців до національного є й одночасним прагненням до загальнолюдського – не лише тому, що загальнолюдське не існує інакше, ніж у національній формі, а й через те, що утвердження національного є водночас і збагаченням загальнолюдського.



Чому "коммунисты Украины" не українські комуністи

Вступивши однажды в немцы, выйти из них очень трудно.
Александр Герцен

...А хоч з української крові були ті виродки, одначе не псовали своїми губами мерзенними української мови...
Микола Костомаров

Але (хай це трюїзм) – ми повторимо ще раз, що українцеві комунословіє не личить, хоча б уже тому, що воно в українця невідмінно набирає унтерофіцерсько-льокайських форм.
Євген Маланюк

Частина депутатів із 44-особового складу Українського клубу в Державній Думі Російської імперії на пленарних засіданнях виступала з промовами українською мовою [151].

Лідери нинішніх "коммунистов Украины", непогано володіючи рідною мовою, демонстративно виступають у Верховній Раді України, не кажучи вже про зборища лівих сил, російською. Для іноземного спостерігача це не лише подиву гідне, але й незбагненне явище, позаяк комуністи Франції користуються французькою, Швеції – шведською, Туреччини – турецькою, Польщі – польською і т. д. У Франції, за словами посла України в цій країні Юрія Кочубея, така мовленнєва поведінка українських депутатів спочатку "викликала здивування й співчуття, а тепер – неповагу" [152].

Проте серед українців такий феномен особливого здивування чи обурення не викликає. Це поширений серед бездержавних народів синдром меншовартості, рецидив мовного ототожнення себе з МИ тих, хто займає панівне становище, це перший і найпоширеніший вияв лояльності до панівного народу. Таке інакоязичіє має у нас вікові традиції і реалізувалось воно не лише в російсько-, а й у польсько-, німецько-, угорсько-, румунськомовності.

У другій половині минулого – на початку нашого століття західноукраїнські москвофіли, виплекані на гроші російського уряду і чорносотенних організацій Росії, називали українську мову "мовою пастухів і свинопасів", а самі користувались "панською" – російською, точніше, квазіросійським язичієм. Обраний за допомогою поляків (!) до парламенту Австро-Угорщини москвофільський депутат Марков (насправді – Марків) намагався навіть виступати там російською мовою [153]. То чому ж не мали б виступати в українському парламенті цією мовою "коммунисты Украины"? Національна меншовартість, яка, можливо, проникла вже і в генну пам'ять чималого відсотка українців, виявляється, зокрема в тому, що вони ставлять якусь часткову, однобічну ідею на місце всеохоплюючої національної ідеї. Коли росіяни, французи, поляки, японці, китайці і т. д.– ким би не були: монархістами, республіканцями, демократами, марксистами, злочинцями ("Останнє, що втрачає російська людина,– це почуття патріотизму",– писав К. Д. Ушинський) – залишаються передусім росіянами, французами, поляками і т. д., то певний тип українців, навпаки, спочатку вважає себе православним, соціалістом, католиком, більшовиком, демократом, а тоді, якщо в його свідомості залишається ще трохи місця,– українцем. Коли у росіян, як сказав їхній відомий поет, "любить родину и кошка умеет", то у нас є чимало таких, що демонстративно хизуються не лише відсутністю патріотизму, а й запроданським ставленням до свого народу.

Колись В. Левинський заявляв про готовність українських соціалістів відректися навіть власної мови, коли "указ з Москви" доведе їм, що це є в інтересі пролетаріату і революції [154], а сьогоднішні соціалісти-комуністи у своїй більшості роблять це без доведень і навіть без указів.

Правда, це не є винятковою властивістю тільки "коммунистов Украины". Як пише талановитий публіцист Володимир Коваленко, еквівалентом німецької п'ятої колони є "українські, білоруські, латиські та інші комуністи, що ведуть боротьбу проти незалежності своїх країн" [155]. Але між долею німецьких фашистів і радянських комуністів є – в усякому разі покищо – значна відмінність. Комуністи й надалі почувають себе частиною партії, яка, за словами "Литературной газеты", "знову рветься до бою, жадібно тягнеться до влади не відмитими від крові руками" [156]. А все тому, що комуністів наразі не спостигла фортуна їхніх тоталітарних близнюків – фашистів. "Партію нацистів,– пише В. Сапожков,– засуджено, розігнано, її вождів страчено. Партія, що знищила мільйони співвітчизників, не втратила й волоска, не пролила ні краплі крові, коли не лічити двох, що вчинили самогубство – совість пробудилась?" [157].

Описуючи безпринципність імперської політики, побудованої на засаді "мета виправдовує засоби", деякі політологи ремствують на те, що вона (політика) "намагається дискредитувати і скомпромітувати національні рухи від радикальних до найпоміркованіших". "Так, наприклад, у випадку України до одного табору з націоналістами міжвоєнного періоду механічно зараховувалися республіканці давнішого покоління та монархісти-державники; а всі разом обкидалися брудом як зрадники і агенти імперіалістичних держав..." [158]. Справді, бідні українські соціалісти, комуністи, федералісти, УНДОвці та под. до самого кінця, стоячи під стінкою чи під шибеницею, не могли зрозуміти, як це більшовики (польські власті, німецькі фашисти) не бачать різниці між ними й осоружними націоналістами-мазепинцями, петлюрівцями, бандерівцями й ін. А розгадка банально проста: їх знищували не за те, що вони були соціалістами, федералістами, лібералами, а за те, що були українцями, тобто, висловлюючись по-науковому, не за парадигматичні відмінності, а за парадигматичну тотожність. А для встановлення цієї тотожності достатньо було бути одягненим у вишиванку чи, ще гірше, розмовляти по-українському. Який соціально-партійний зміст мало це мовлення – річ третьорядна. "Нєт чєлавєка – нєт праблєм",– як любив висловлюватись великий "інтернаціоналіст" і не менш великий "друг украинского народа" Йосиф Джугашвілі (Сталін). Ті теоретики націології, що, як наприклад, Валентин Мороз, не вважають мову суттєвою ознакою нації, могли б поцікавитися тим, чому мовна ознака стає причиною і приводом для геноциду.

Ідея соціалізму допомогла полякам у 1918–1919 роках здобути державну незалежність і об'єднати свою країну, українці ж, навпаки, через цю ідею втратили свою державність: ця ідея для провідних українських лідерів виявилася вищою за ідею нації. Це ж виявляється і в ставленні до рідної мови. Якщо є вартості, вищі за націю, то чи слід піклуватися за один із її атрибутів – мову?

Проте, коли йдеться про "коммунистов Украины", то наведеного пояснення замало. Річ у тім, що для нашого народу з його ментальністю індивідуалізму, волі й справедливості понад усе ідея комуністичного буття абсолютно чужа. Складається враження, що палкі прихильники комуністичної ідеї з українців – це люди із спотвореною національною психікою, мутанти (не говоримо тут про кар'єристів, користолюбців і особливо тих, кого в партію записували насильно, як під час колективізації до колгоспу). Цікава подібність: колись відомий англійський політик Етлі висловився, що "комуністична партія – це не англійська партія".

Українці дали світові велетнів національної ідеї, але не породили навіть третьорядного теоретика марксизму-лєнінізму. "Лєнінізм,– пише Джеймс Мейс,– продукт темної підтечії російської історії, російський варіант марксизму на ґрунті нігілізму XIX століття, який був закінченим інструментом для примусової асиміляції різних націй на основі російськоцентричної ідеї" [159].

І нігілізм, і великодержавність, і асиміляція інших народів – усе це чуже українському духові і не може викристалізуватись у вигляді філософської теорії чи соціологічної доктрини.

1917 року, напередодні більшовицького путчу, названого згодом Великою Жовтневою соціалістичною революцією, серед членів ленінської партії українці становили нікчемне число. За даними С. Діменштейна, їх налічувалося 273 особи (для порівняння: естонців було 155, білорусів – 102, поляків – 274, латишів – 1259) [160].

Нагадаємо читачам ще кілька відомих сьогодні цифр і фактів. Перший з'їзд Комуністичної партії (більшовиків) України відбувся в Москві 5–12 липня 1918 року. Керував ним, готував проекти резолюцій тощо В. І. Ульянов (Лєнін). 65 делегатів цього з'їзду були обрані від 4364 членів партії. З них лише 3,2 % були українцями.

У 1932 році кремлівський придворний поет (у нього й прізвище було Придворов) Дєм'ян Бєдний у розмові з англійським журналістом З. Граббсом сказав: "Повірте, нікому з українців ми тут не довіряємо, хоч би був найкращий комуніст. Нікому з них не можна вірити".

Д. Бєдний походив з України і, природно, знав, чому українцям не можна вірити. Знали це і більшовицькі вожді. Тому напередодні голодомору в Україну було прислано на керівну роботу з Росії 1340 комуністів, які замінили 247 секретарів райкомів партії, 249 голів райвиконкомів і т. д.; у колгоспи України було скеровано 10 тисяч голів із Росії; із 13500 "агітаторів" у 1933 році українців було лише 5 тисяч.

А хто керував "коммунистами Украины"? Квірінг, Раковський, Каганович, Косіор, Постишев, Хрущов, Мельников. Першого українця на цю посаду було допущено аж 1953 року, на 36-му році існування радянської влади, коли вже було вирощено відповідний тип хохла-манкурта. Це був Олексій Кириченко, попередника якого було звільнено зокрема за русифікацію Західної України і призначення у Львівському університеті на керівні посади немісцевих людей [161]. (Хто не знає більшовицького цинізму й фарисейства, міг би й справді в таке повірити).

Усе це факти, а не "вигадки буржуазних націоналістів – прислужників міжнародного імперіалізму". Нарком освіти Олександр Шумський на засіданні Політбюро КП(б)У в 1926 році говорив: "У партії панує російський комуніст, що з підозрою та недружелюбством, щоб не сказати сильніше, ставиться до комуніста-українця. Панує він, спираючися на ганебний шкурницький тип малороса, котрий за всіх історичних епох був однаково безпринципово лицемірний, по-рабськи двоєдушний і зрадливо ниций. Зараз він блискотить своїм псевдоінтернаціоналізмом, жонглює своїм безніяким ставленням до всього українського і ладен завжди обплювати його (може, іноді по-українському), якщо це дасть йому можливість здобути посаду" [162].

Проте російський більшовизм ще мусив "попрацювати" з "украинскими товарищами-коммунистами", аби вони не лише плювали на рідний народ, його культуру й мову, а й брали участь у його знищенні голодомором 1932–1933 і 1946–1948 років, винищенні української інтелігенції, депортаціях і терорі 1939–1941, 1944–1953 років, переслідуванні дисидентів у 1960–1980-ті роки і т. д.

Вартою уваги є доля комуністів Західної України. Черговий раз звинувативши їх у буржуазному націоналізмі, Виконком Комінтерну, керований Москвою, 1938 року розпустив КПЗУ, всі комуністи, що свого часу виїхали до вітчизни пролетарів усього світу – СРСР, були розстріляні, а решту спостигла така ж доля після "возз'єднання" Західної України з УРСР у складі СРСР 1939 року. "Доносчикам – первый кнут",– говорив знавець російської народної мудрості Й. В. Сталін. Цілком можливо, що у такому ставленні до українських комуністів, як і до "червоних козаків", "таращанців" та под., він мав цілковиту рацію.

Чи ж варто дивуватися, що продовжувачів справи Лєніна–Сталіна в Україні не обурює альянс російських комуністів з російськими націоналістами і фашистами та що вони не визнають української мови?

Нам можуть заперечити: мовляв, є комуністи, що виступають українською мовою. Згода, є такі комуністи, а деякі не тільки виступають, а й пишуть. Так, у їхній газеті "Горькая правда" на 16 статей, надрукованих російською мовою, не рахуючи російськомовних рекламних матеріалів, надрукована одна стаття українською мовою. Є, правда, ще один підпис до карикатури: "Зате – самостійні" [163]. А ось 12-сторінкова газета "Комуніст" – орган Центрального Комітету Компартії України. Із 12 сторінок "двомовної" газети матеріалів українською мовою не набереться й на три сторінки, включно із сторінковою програмою телебачення. А матеріали ці – в основному "рядки з листів" [164]. Так на практиці виглядає пропаговане комуністами "двуязычие". А якби вони домоглися його узаконення?!

І саме такого "двуязычия", за якого українській мові відводиться роль попелюшки, домагалися комуністичні, соціалістичні та інші проімперські депутати Верховної Ради України, які своєю мовленнєвою поведінкою у стінах цього органу засвідчують повну зневагу до мови країни, котрій вони мали б слугувати, і до самої цієї країни. Звичайно, можна поблажливо сказати слідом за П. Толочком, що російськомовні депутати Верховної Ради "просто не в состоянии овладеть украинским языком" [165]. Але причина тут не в слабких розумових здібностях "многих народных избранников", а в невиліковному синдромі антиукраїнськості. Адже, наприклад, вожді комуністів України цілком пристойною українською мовою дають інтерв'ю кореспондентам української служби радіостанції "Свобода", проте у Верховній Раді виступають російською – "вміють, та не хочуть". Те ж можна сказати про більшість комуно-соціалістів України. Складається враження, що в нашій країні антиукраїнськість є інтегральною складовою ідеології комунізму-соціалізму. Це особливо гидко виглядає на тлі сучасного лівого руху в Польщі, Угорщині, Румунії, Литві та інших посткомуністичних країнах. "Комуністи України" – це люди, що й сьогодні моляться ідолам минулого, коли "під радянським патріотизмом розумілося право громадян любити й ставити понад усе інтереси Росії, тобто Російської імперії, евфемістично названої СРСР, а під "пролетарським інтернаціоналізмом" розумівся обов'язок тих-таки громадян не любити своєї власної "національної квартири", всіляко зрікатися її інтересів на користь вищезгаданого СРСР", і коли "найзавзятіші українофоби плекалися саме з числа українців" [166].

Ще на I з'їзді Комуністичної партії (більшовиків) України було прийнято резолюцію "Украина и Россия", у якій йшлося про їх революційне об'єднання на засадах пролетарського інтернаціоналізму в Російській Радянській Соціалістичній Республіці. "Комуністична партія України на всіх етапах соціалістичного будівництва неухильно здійснювала політичну лінію, сформульовану в історичних рішеннях свого першого з'їзду",– захоплено писав якийсь "боєць ідеологічного фронту" в 1969 році [167]. У цьому ж річищі діють і нинішні комуністи-соціалісти України.

Націонал-комунізм після Шумського, Хвильового, Скрипника, а особливо після остракізму над колишнім Першим секретарем ЦК Компартії України Петром Шелестом викорінений остаточно і назавжди. Мав цілковиту рацію відомий політик Іван Плющ, сказавши, що в Україні нема лівих сил – у нас є антиукраїнські сили. Вони не належать до українського політичного спектру, займаючи позицію на лівому фланзі, а перебувають за межами української політичної парадигми. Це відображено і в самій їхній назві – не "Українська комуністична партія" (була колись і така, але з нею поступили по-більшовицьки), а "Комуністична партія України", не "українські комуністи", а "комуністи України". Із суті такої назви логічно випливає, що користуватись українською мовою комуністам немає ніякої рації. Це українські комуністи мали б послуговуватися українською мовою. Комуністи ж України – ні, бо ж немає поняття "мова України".

Колись у Московії дотримувалися засади: "Кто латыни научился, тот с правого пути совратился". Малося на увазі, що, оволодівши латиною, людина вже не могла бути справжнім православним християнином. Здається, що і "коммунисты Украины" не хочуть користуватися українською мовою, аби не втратити комуністичної цнотливості. Бо тільки російська мова в змозі забезпечити непорочність комуністичної ідеї. Як від Константина Великого пропагувалася коекстенсивність візантійства і християнства, так у ХХ столітті – коекстенсивність російщини і комунізму. Для українськості в цьому симбіозі місця бути не може.

Національним лівим силам Італії, Франції, Іспанії, В'єтнаму, Індії, зрештою, Росії чи будь-якої іншої країни абсолютно чужа і незрозуміла ідея позбавити власний народ державності й національної ідентичності, найважливішим атрибутом якої є національна мова. До речі, російські комуністи-зюганівці опублікували документ, у якому говориться, що головним завданням комуністів Росії є відродження національної російської ідеї [168]. Саме російської і саме національної, а не відомої з гасла "Пролетарі всіх країн, єднайтеся!". Коли ж ідеться про ставлення "коммунистов Украины" до української національної ідеї, то тут важко не погодитись із тими політиками і публіцистами, які називають комуністів антинаціональною, антидержавною силою в Україні або, простіше, п'ятою колоною.

На завершення розділу розглянемо коротко еволюцію марксистського тлумачення проблеми незалежності націй, оскільки це дуже показово не лише само собою, але і як потвердження того факту, що за марксистською маскою російських комуністів та їхніх соратників – "коммунистов Украины" скривається "морда лица" звичайнісінького великодержавного шовінізму.

1848 року "Маніфест Комуністичної партії" проголошував: "Робітники не мають вітчизни. У них не можна забрати те, чого в них нема" [169].

1893 року в передмові до італійського видання "Маніфесту" вже написано: "Без встановлення незалежності і єдності кожної окремої нації неможливе ні інтернаціональне об'єднання пролетаріату, ні мирна і свідома співпраця цих націй для досягнення спільних цілей" [170]. А в передмові до польського видання "Маніфесту", написаній Енгельсом роком раніше, читаємо: "Щире міжнародне співробітництво європейських націй можливе лише за тієї умови, якщо кожна з цих націй цілковито розпоряджається у своєму власному домі" [171]. Навіть більше, Енгельс переконує, що відродження незалежної, сильної Польщі стосується "не тільки поляків, але й усіх нас", що незалежність Польщі "для гармонійної співпраці європейських націй є необхідністю" [172].

Цікаво, чи "коммунисты Украины" читали ці передмови класика, а коли читали, то чи виникли в них запитання, скажімо, такого змісту:

– Якщо "для робітників усієї решти Європи" необхідна незалежність Польщі, то чому для решти Європи включно з Росією не має бути необхідністю незалежність України?

– Якщо незалежність Польщі – справа рук пролетаріату, то чому ті, що боролися за незалежність України і теж були пролетарями (в СРСР існували два класи: партійно-урядова номенклатура і пролетаріат розумової (інтелігенція) та фізичної (робітництво і селянство) праці) або, що більше, сприйняли за правду слова В. І. Лєніна: "Члени РКП (Російської Компартії.– Я. Р.-В.) на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас вчитися і говорити в усіх радянських установах рідною мовою, всіляко протидіючи русифікаторським спробам відтіснити українську мову на другий план, перетворюючи її на знаряддя комуністичної освіти трудових мас. Негайно треба вжити заходів, щоб в усіх радянських установах була достатня кількість службовців, які володіють українською мовою, і щоб надалі всі службовці вміли говорити українською мовою" [173],– вважалися буржуазними націоналістами?

– Чому комуністи Франції, Кореї, Японії, Туреччини від того, що вони користуються своїми мовами не втрачають комуністичної, марксистсько-ленінської цнотливості, а комуністи України, які не те, що захищали мовні права свого народу, а хоча б тільки постійно розмовляли українською мовою, кваліфікувалися як "враги народа – буржуазные националисты"?

Читач знає, що ті комуністи України, котрі задумувалися над подібними питаннями, наприклад, над ленінським: "Чому ми, великороси, що пригноблюють більшу кількість націй, ніж будь-який інший народ, повинні відмовитись від визнання права на відокремлення Польщі, України, Фінляндії?" [174]. (М. Скрипник, М. Хвильовий, М. Руденко, І. Дзюба та ін.),– скоріше чи пізніше мусили піти з партії або й з цього грішного світу, а тому тепер у КПУ-КПСС таких комуністів, які уважно читають своїх класиків і думають, що там написано, не залишилось. Не читають вони класиків ні українською, ні російською мовою, а ось зжити зі світу хотіли б тільки українську.

Очевидно, вони керуються засадою, яку саркастично сформулював, перефразувавши Маяковського, відомий учений Ярослав Дашкевич: "Ми говоримо комунізм – розуміємо Росія, ми говоримо Росія – розуміємо комунізм".

Якщо позицію "коммунистов Украины" щодо української державності, української мови, культури тощо можна назвати інтернаціоналізмом, то задля об'єктивності його необхідно назвати російсько-імпершовіністичним інтернаціоналізмом. Бо саме в цьому його суть.



Шовінізм і мова

Тоді цар написав до всього царства, щоб усі стали одним народом та щоб кожен покинув свої звичаї і щоб усі народи прийняли царський указ.
I Книга Макавеїв, I: 41–42

Соціалізм на словах, шовінізм на ділі.
В. І. Лєнін

Шовінізм у радянській довідковій літературі окреслювався без однієї дуже важливої компоненти цього поняття. Академічний тлумачний словник української мови подає таке визначення: "Найреакційніша форма буржуазного націоналізму, що пропагує національну винятковість, ненависть до інших національностей, розпалює ворожнечу між іншими країнами і народами" [175]. Ця дефініція скопійована з відповідних російських радянських словників, і в ній не може бути того, чого нема в першоджерелах.

Бракує ж того, що відзначено, наприклад, у "соціалістичному" німецькому словнику: "Шовінізм: реакційна буржуазна ідеологія і політика крайнього націоналізму, спрямована на брутальне національне і соціальне пригнічення" [176]. У теж "соціалістичному" словнику польської мови шовінізм окреслюється як "...крайня форма націоналізму, що провадить до політики дискримінації, визиску і національного пригнічення" [177]. Тут виділена також ще одна деталь шовінізму: "визнання права до уярмлення інших народів". "Шовінізм,– писав визначний теоретик національного виховання Григорій Ващенко,– це ненависть до інших народів і намагання підкорити їх собі на підставі якоїсь позірної вищости" [178]. У цьому вся суть і причина відсутності в радянських тлумаченнях шовінізму слів про те, що шовінізм спрямований на пригнічення й експлуатацію інших народів. "Антисемітизм, ненависть до поляків, зневага до "татарви", мордви і чуді старанно заміталися під килим" [179], у тому числі й у лексикографічних працях.

Звична й улюблена тактика шовінізму – боротись із націоналізмом. Н. С. Артановський заявляє: "Володимир Соловйов, який був непримиренним ворогом усякого націоналізму, писав: "Наш народ дорожить державною єдністю і не допустив би її порушення...". Така ж і наша точка зору [180]. У святій наївності бабусі, що підгрібала костуром головешки вогнища, на якому спалювали Яна Гуса, ні царський, ні радянський професор не здатний навіть подумати, як ставляться до державної єдності їхнього народу інші народи імперії і чому ці народи мали б дорожити своєю свободою менше, ніж дорожить державною єдністю імперський народ. "Імперія – це війна, мракобісся і тиранія, які запекло клянуться, що колись перетворяться на братерство, істину і свободу",– писав Альбер Камю [181]. Надто мало в історії випадків, що могли б спростувати це твердження французького філософа, який, до речі, народився в одній із колоній французької імперії.

Що ж до "братерства", "дружби народів", "міжетнічного миру" та інших подібних фікцій імперіальної пропаганди, що їх з особливою настирливістю практикувала російська і російсько-радянська імперія, яку й донині і в самій Росії і за її межами згадують як мало не втілення царства Божого на землі, то не до порівняння ближчим до істини був український поет:

Там зійшлися всі народи:
Москалі, жиди, поляки,
І живуть вони так дружно,
Як собаки, як собаки.

Там живе племін усяких
Престрашенна мішанина,
І за те той край зоветься –
Русь єдина, Русь єдина.

В. Самійленко

Коли йдеться про національне і соціальне пригнічення, про уярмлення інших народів, то завше виникає питання про "дійові особи": хто суб'єкт, а хто об'єкт пригнічення. Суб'єктом, природно, може бути панівна нація. Іншим націям у багатонаціональній державі судилося бути пригніченими. "Поневолений нарід,– як писав колись у своїй славній "Новій Європі" Томаш Масарик,– навіть у найкультурнішій державі все-таки буває політично гноблений та економічно і суспільно використовуваний" [182].

Аби не було найменших зачіпок для алюзій із станом міжнаціональних стосунків у країні "лєнінської (до 1956 року – "сталінської") дружби народів" у словникових дефініціях терміну шовінізм не допускали навіть натяку на те, що шовінізм – це націоналізм панівної нації. Таке зумисне нерозрізнення шовінізму і національного патріотизму давало можливість більшовицьким діячам провадити великодержавну імперсько-шовіністичну політику, прикриваючись гаслами інтернаціоналізму і звинувачуючи свої жертви не лише в націоналізмі, а й у шовінізмі. Так, відомий губитель українського народу Постишев, був посланий із Москви на Україну із завданням "викорінення місцевого шовінізму"3 шляхом "ліквідації куркуля на селі, дрібної буржуазії в місті, їхніх ідеологів – буржуазної інтелігенції" [184].

Українцям шовінізм загалом не властивий. Навіть теоретики української ідеї, яких було прийнято вважати радикальними націоналістами, у трактуванні неукраїнців в Україні не виходили за межі існуючих міжнародних норм. Так, Степан Бандера, розпрацьовуючи засади, стратегію і тактику української національної революції, обґрунтував диференційоване ставлення до неукраїнців залежно від їхнього ставлення до української справи. "Вимога повної льояльности супроти України і її визвольної боротьби стоїть на першому місці. Тим москалям, які відповідають цим вимогам, треба запевнити і забезпечити повну і всебічну рівноправність у всіх громадянських правах та повну свободу їхнього національного розвитку, відповідно до міжнародних засад щодо національних меншин. Це саме стосується інших національних груп в Україні" [185]. Що ж до діючих сил, які вороже виступають проти української державності, то їх треба "унешкіднивлювати доступними в даній ситуації засобами й методами, згідно з міжнародніми правилами" [186].

Тотальний ідеологічний тиск, безперервна різноканальна інформаційно-дезінформаційна світоглядна обробка населення в СРСР спричинилися до формування відповідних ідеологем на різних рівнях масової свідомості, включно з побутовою. До ідеологем-штампів належали, наприклад, такі: "в СРСР – країні дружби народів – остаточно розв'язано національні проблеми", "в СРСР сформувалася нова історична спільність людей – радянський народ", "російська мова є мовою міжнаціонального спілкування, мовою дружби і співробітництва", "Комуністична партія і радянський уряд піклуються про розвиток національних мов і культур" і т. ін.

Ставши для більшості росіян і значного відсотка російськомовних громадян невід'ємною частиною свідомості, ці шовіністичні за своєю суттю ідеологеми не лише не викликали обурення чи хоча б критики, а й були підставою для, так би мовити, правого опозиційного думання: партія, мовляв, надто багато комизиться з цими нацменами, з їхніми мовами й культурами. "Я думаю,– писав якийсь "совок" П. А. Петрушин з П'ятигорська,– що надмірна популяризація національних мов ніяк не в'яжеться з природною тенденцією зближення націй і народностей країни, з проблемою їх об'єднання в понятті "радянський народ". Російська мова – мова, що зв'язує в СРСР. Хіба вона не обов'язкова в будь-якому кутку країни? І те, що її охоче вивчають діти інших національностей, треба тільки вітати. Це, крім того, що цементує народ і допомагає створювати націю, ще й економічно вигідно" [187].

Засилля російського шовінізму в Радянському Союзі, звичайно, не залишалось непоміченим. Але тих, хто намагався чинити йому хоч найменший спротив, чекали в'язниці й концтабори. Не уникали неправедної кари і найвірніші комуністи, глибокі знавці й інтерпретатори Лєнінового вчення. "У цьому відношенні,– писав Іван Дзюба у своїй епохальній праці "Інтернаціоналізм чи русифікація",– у нас цілковито перекручено Лєніна. Всупереч його прямим, неодноразовим і категоричним вказівкам про необхідність упертої боротьби з російським великодержавним шовінізмом як головною перешкодою в соціалістичному національному будівництві і про максимальну поступливість "націоналам" щодо їхніх національних інтересів – всупереч усьому цьому в нас уже протягом кількох десятиліть не тільки не ведеться ніякої боротьби з російським шовінізмом та великодержавництвом, а й самі ці поняття виведені з ужитку, натомість головним ворогом оголошено "місцевий" націоналізм, під який часто-густо підводилися найневинніші, найелементарніші прояви національної гідности й чести і національного життя. Боротьба з цим "націоналізмом" велася методами терору" [188]. "І сьогодні,– скрушно констатує І. Дзюба,– некомунізм великодержавникові проститься (був би він "російський патріот", а якої масти – неважливо), а от українському комуністові найменше національне вболівання (його зразу ж затаврують "ухилом") – не проститься" [189].

Було б дивно, якби це було не так: комуністичний інтернаціоналізм – це тільки машкара, яку надягають одні для прикриття шовінізму, а інші для оправдання свого національного ренегатства. Загалом же марксистсько-лєнінський комунізм тому й дав такі рясні сходи в Росії, що відповідав її імперському, етноцидному духові.

Тут ми підійшли до таких дражливих питань, як "добрі народи – злі народи" та "добрий народ – поганий уряд (панівна верства, експлуататорські класи тощо)".

Доволі часто доводиться читати, що націоналізмом, шовінізмом, агресивністю і т. п. заражені урядові кола або, ширше, панівні верстви суспільства, а не народ. Загалом: є погані люди, але немає поганих народів.

Частина правди, до того ж немала, в цьому є. Але тільки частина. По-перше, кожен народ має такий уряд, на який заслуговує. (Цю закономірність сформулював ще в середині XVIII століття Шарль-Луї Монтеск'є). По-друге, уряд (панівні верстви) за своєю ментальністю переважно належать до певного етносу і, так би мовити, концентровано виражає його дух, уособлює його. По-третє, між урядом і народом завше існує зворотний зв'язок: уряд впливає на народ, спрямовує, виховує його і т. д.

Ніхто буцімто не заперечує, що кожен народ має свою "колективну душу", свій менталітет, і що вони не є однаковими, як і душі окремих людей. Ця неоднаковість виявляється, зокрема, в більшій чи меншій войовничості, агресивності, егоїстичності, естетичності, емоційності, раціоналізмі тощо. Скажімо, китайці відомі як "народ стіни": вони прагнули відгородитись від войовничих народів півночі, аби ті не заважали їм жити. Росіяни, знані як "народ великого степу": вони хотіли (а може, й нині хочуть) дійти до його країв, всюди побувати, всіх подолати. Англійці "правили морями", аби завоювати світ, але всюди залишались англійцями, будуючи в чужих етнічних масивах "маленькі Англії" – острівці англійськості. Росіяни охоче змішувалися з аборигенами, перетворюючи їх на росіян. Для найкращих представників російського етносу абсолютно незрозуміло, чому інші народи не хочуть ставати росіянами. У XIV столітті Ібн-Халдун писав про арабів як про грабіжників: "Вони не визнають жодних обмежень у відбиранні майна в інших народів". У всіх перелічених та подібних випадках йдеться про домінантну властивість у характері народу, і, звичайно, є безпідставним приписування цієї властивості кожному без винятку представникові того чи іншого етносу. Складніше є з народом як з цілісною спільнотою. Річ у тім, що, коли йдеться про міжетнічні стосунки, про оцінне ставлення до окремих народів тощо, відбувається вербальна редукція вислову: замість говорити, припустимо, "уряд і панівні верстви Польщі експлуатували окуповане українське населення" говориться "поляки експлуатували українців". Звісно, таке метонімічне слововживання породжує гріх генералізації і як таке підлягає критиці. Проте чи є воно аж надто великим відхиленням від об'єктивності, чи не забагато воно применшує соціальний складник явища і, відповідно, прибільшує національний його складник? Це теж залежить від конкретики розглядуваного явища. Наприклад, коли йшлося про загарбання Галичини у 1918–1919 роках, польський уряд "мав постійну й активну підтримку цілого польського народу" [190]. І коли А. І. Стрєляний пише: "В своем сознании русские растворили ее (Україну.– Я. Р.-В.) давно" [191], то йдеться про росіян усього соціального спектру: від академіків і міністрів до "Иванов, не помнящих родства" і повій. Пам'ятаю, у 1989 р. в барі харківського готелю, почувши наше українське мовлення, напівп'яна "неорганізована" проститутка по-державному запевнила нас: "Вякайте ("вякать" – по-укр. "скиглити, бовкати") не вякайте: все равно свободы вам не дадут!"

Відомо, що не лише Й. В. Джугашвілі (Сталін) вважав українців – народом зрадників. Зрадництво українців – це теж один із стереотипів російської і російськомовної масової свідомості, який час від часу проривається у шовіністичній художній і публіцистичній літературі, побутує у радянському фольклорі. У книзі "В дыму костров" якогось Бражньова, що вийшла ще в часи ранньої сталінщини, читаємо: "Киев – город хамелеон. Крещатик – переметная сума, продажный проспект, улица ренеґатка. Вчера присягала Раде, марала вывеску украинской мовью, наряжала продавщиц в спидницу, плахту и намисто. Сегодня любезничает с красноармейской звездой, на тротуарах и в магазинах большевистская терминология, маскарад под пролетариев, "трудовые артели", "рабочая кооперация". Завтра овации и улыбки гетманским холуям, опять украинская мовь, "жиночи капелюхы", "кавярня" та "идальня", "чоловики з оселедцами", саблюками и шулерскими физиогномиями, крахмальные груди мазуриков, бриллианты проституток, сияющие поповские рожи" [192]. "Украинство является самым оголтелым приспешником евреев в деле уничтожения русского народа. Во время второй мировой войны украинство было на стороне немецких нацистов...",– це вже в наші дні пише російська провінційна газета [193].

Гнобителеві вимагати від гнобленого вірності – це аморальне нахабство. Блискучі рядки на цю тему належать Н. Г. Чернишевському з приводу "зрадництва" італійців у минулому столітті, які теж не бажали служити захланним сусідам.

Але один вид зради, поширений серед українців, не може мати оправдання. Це зрада власного народу, власної країни. Йдеться про людей, яких на Наддніпрянщині називають перевертнями, а на західних теренах – перекинчиками. У багатьох мовах навіть немає еквівалентних слів, тому що не існує відповідного поняття. Скажімо, російською мовою ці слова перекладаються, відповідно, як "отступник" і "перебежчик" [194], котрі, однак, ні денотативно, ні сигніфікативно, ні конотативно не покривають повною мірою семантику українських відповідників. Дуже прикро, що чи не найбільше перевертнів було серед людей, які мали б становити еліту нації. "Місце української еліти займають переважно манкурти і яничари, які продукуються цілком природно",– з гіркотою пише академік НАН України Павло Кислий [195]. Що ж до нинішньої комуністичної за своїм вихованням, переконаннями і духом "еліти" України, то вона стоїть: "За об'єднання з Росією (без Єльцина), за надання російській мові статусу державної, а отже, за продовження русифікації, нищення української мови" [196]. У шовіністичному антиукраїнському шалі й нинішні "татарські люди" не поступаються тим, для яких шовінізм, щоб там не казати, а виглядає природно, тобто росіянам: мали велику державу, трясли мало не півсвітом, всюди почували себе господарями, всюди чули свою мову, а тут націонали все це розвалили! Як можна після цього любити всяких там прибалтів, хохлів, середньоазіатів?

Шовінізм же представників народу – жертви шовінізму – це вияв найпідлішого холуйства, корені якого сягають, напевно, генного рівня. Бо ж не можна пояснити насильство над власним народом в умовах свободи лише тим, що лакеям щось перепаде з панського стола партії сусіднього народу, яка "майже половину тисячоліття мучить і трощить (корежит) російську землю" [197]. Якщо вона – "партия, гвардия, опричнина – какая разница, как называть такое образование" [198] "мучает и корежит" свою землю, свій народ, то що від неї могла і може чекати земля й народ України, не кажучи вже про її мову?



Мова і держава. Державність мови

Держава є божественна ідея як вона існує на землі. Таким чином, вона є точніше означуваний предмет всесвітньої історії, в якому свобода отримує свою об'єктивність й існує, насолоджуючись цією об'єктивністю.

Ґеорг Вільгельм Фрідріх Геґель



Але сучасна демократія виводить кудись поза текст питання щодо національних прав, себто права кожної людини на свою мову, культуру, державність.

Ізраїль Клейнер

У чималій кількості існуючих дефініцій держави, авторами яких є соціологи широкого спектру – від лібералів-демократів до марксистів, – ключовим словом виступає "насильство". В. І. Лєнін писав, що держава є органом насильства, "машиною для підтримання панування одного класу над другим". За його твердженням, суть держави – "організоване, систематичне застосування насильства до людей" [199].

Справді, радянська держава цілковито відповідала цій Лєніновій формулі. Модель такої держави, доведена до вершин досконалості Й. В. Сталіним, дістала широке застосування не лише в країнах "реального соціалізму" – від Монголії до Куби, а й у фашистських країнах, передусім у гітлерівській Німеччині.

У хрущовсько-брежнєвські часи в дефініції держави акцент зі слова "насильство" було зміщено, що, однак, не змінило суті цієї держави, особливо в період сусловського неосталінізму. "Здійснюючи в процесі становлення соціалістичного ладу насильство щодо класових противників, соціалістична держава чинить свій основний – організуючий та управлінський – вплив ненасильственими методами" [200].

Ми розглядатимемо феномен держави (національної) як найвищу, всезагальну форму структурної (само)організації суспільства, що забезпечує його автономну життєдіяльність. Той чи інший рівень владної організації існує у будь-якому виді соціального співжиття і споріднення: в родині, роді, племені, громаді і т. д. У певному сенсі організація співжиття випливає із самої суті другого з виділених понять: співжиття потребує організації. Держава – це воля спільно діяти,– казав Хосе Ортеґа-і-Ґассет.

Ще в VI столітті до н.е. Кун Цзи (Конфуцій) писав, що держава має ґрунтуватися на таких засадах, як гуманізм, обов'язок, культура, віра, вірність, співчуття тощо, тобто бути державою-родиною, державою для народу [201]. Особливо великого значення надає державі – і це цілком природно – націоналізм бездержавних народів, розглядаючи націю як політично організований народ, а державу як політичну організацію нації.

"Націоналізм вчить,–писав Микола Сціборський,– що поки нація уявляє собою підставу людської спільноти й джерело її духовної та матеріальної творчости, то держава – це життєве здійснення нації, це засіб, що забезпечує, вдосконалює й збагачує її існування, як рівно ж означує її історичну ролю між іншими націями. В націоналістичному світогляді нація й держава виступають як одноціла і найвища її в її ідейній та реальній вартости мета, що означається поняттям державної нації. Для націоналізму держава не є відірваною від життя й людей самоціллю. Натомісць вона стає, поруч із нацією, найвищою ціллю, що їй націоналізм підпорядковує всі інші ціли та інтереси: клясові, партійні, групові й особисті" [202].

На думку О. Мотиля, націоналізм,– "це попросту стремління нації чи, скоріше, національної еліти до держави" [203], а тому "націоналізм як такий завершується із здобуттям держави" [204]. Звичайно, таке тлумачення націоналізму надто спрощене. Держава – це не лишень мета. Вона є також засіб, інструмент, знаряддя, яке забезпечує існування й розвиток нації, оберігає її від зовнішньої й внутрішньої деструкції. Держава – це організована воля народу до самостійного життя, і, як така, вона має перевагу над стихійною волею до життя, з якої вона випливає і на якій базується.

Конкретний вияв державності залежить від багатьох історичних, етнічних, економічних та ін. факторів, серед яких немаловажну роль відіграє менталітет народу й особливо тієї верстви людей, яка, за словами Макса Вебера, володіє монопольним правом на насильство в межах певної території, тобто здійснює державне, владне управління.

В етнічно однорідному суспільстві відмінність між тими, хто править (суб'єктами влади), і тими, ким правлять (об'єктами влади), має тільки соціальний характер. Ще на початку минулого століття Йоган Ґотліб Фіхте завважив, що найкращий порядок існує там, де кордони держави збігаються з межами окремого народу. Класичним зразком цього може слугувати Японія.

У поліетнічних державних утвореннях до соціальних відмінностей і протиріч додаються національні, в тому числі мовні, суперечності. Державне чи, ширше, суспільне насильство має тут два вектори – соціальний і національний, які в стосунку до пригнобленого етносу практично завжди збігаються. Таким чином, антагонізм між владою і більшим чи меншим числом етнічних складників суспільства має в поліетнічних державах ширший засяг. Взаємини між державним і підлеглими етносами значною мірою визначаються ментальністю панівної нації. Коли, скажімо, англійці за межами британських островів лишень економічно і політично визискували завойовані народи колоній, то росіяни, крім цієї цілі, ставили собі за мету зросійщити підкорені народи, перетворити їх за царя на православних росіян, а за комуністичної влади – на радянських росіян.

Нині згадані два підходи панівних націй до підлеглих народів мають, відповідно, назви плюралізму й асиміляціонізму. За приклад другого із них політологи звично наводять політику Франції, а першого – Канади, США, Іспанії, стосовно яких, однак, додають часову координату початку проведення ними цієї політики. Скажімо, Канада, як і США, впродовж десятиліть провадила політику "плавильного котла", але під тиском етнічних груп своєї країни була вимушена на початку 60-х років нашого століття перейти до політики мультикультурності, у формуванні якої, до речі, помітну роль відіграла українська спільнота Канади, зокрема видатний українсько-канадський вчений і політичний діяч професор Ярослав Рудницький. Наприкінці 60-х – на початку 70-х років від концепції "плавильного котла" відмовились і Сполучені Штати Америки, в яких "старі емігранти" впродовж століть вимагали від прибульців як самозрозумілої речі якнайскорішої асиміляції [205]. США були вимушені перейти до політики "етнічного салату", в якому всі складники зберігають свій смак і запах, знаходячись в одному тарелі. Наприкінці 70-х років після падіння шовіністичної диктатури Ф. Франко до політики етнічного і, зрозуміло, мовного плюралізму перейшла Іспанія. Що ж до Англії, то вона намагається поєднувати ці два підходи.

З усього цього можна зробити висновок, що політика плюралізму чи асиміляціонізму залежить не тільки від інтенцій панівного народу, а й від позиції підлеглих націй та етнічних груп. Немає підстав сумніватись, що політика плюралізму й надалі набиратиме на силі, оскільки на сьогоднішній день це чи не єдиний цивілізований засіб проти загострення міжетнічних стосунків у мультинаціональних державних утвореннях. Чи вимоги "нетитульних" народів обмежаться плюралізмом, гарантувати аж ніяк не можна. Навпаки, є більше підстав на це питання дати негативну відповідь, уточнивши при цьому, що національна свідомість підлеглих народів розвивається не рівночасно й не однаковою мірою. Можна без сумніву стверджувати, що, наприклад, Росію чекає ще не одна Чечня, інша річ – коли саме й де саме.

Критики націоналізму (а це на 95 відсотків апологети великодержавності, тобто націоналізму чи, точніше, шовінізму панівних народів) вважають за його душу "підміну соціального національним". Особливо інтенсивно експлуатують цю тезу політики й політологи лівої орієнтації, в тому числі, й "коммунисты Украины", які принагідно зображають розв'язання соціальних проблем виключно своєю монополією; як жерці храму соціальної справедливості вони готові повсякчас "накормить народ", хоча впродовж трьох чвертей століття годували його "планами великих звершень", "урочистими обіцянками", табірною баландою й американською пшеницею. Об'єктивно ж націоналізм стверджує, що без розв'язання проблеми національної незалежності підлеглий народ не зможе розв'язати своїх соціальних проблем. Іван Франко у статті "Поза межами можливого" (1900 р.) писав, що в ідеалі національної державної самостійності вміщаються не тільки ідеали політичної волі, але й ідеали соціальної справедливості. Якщо ж припустити, що соціальні проблеми і будуть розв'язані, то все одно залишаться проблеми національні, позаяк вони мають ширший засяг, ніж соціальні, включаючи, зокрема, такі "ірраціональні" категорії, як національна гідність, традиції, заповіти предків, стремління до вічності тощо.

У націології поширена думка, що етнос тоді починає перетворюватись у націю, коли в свідомості його членів з'являється ідея власної державності. Так, у праці "До основ нашого націоналізму" (1920 р.) визначний український вчений Степан Рудницький виділяв як одну з прикмет нації "власну національну територію, на якій або була, або є чи може бути власна національна держава" [206]. Більш категорично цю думку висловлює сучасний теоретик нації Анатолій Свідзинський: "Щодо терміну нація, то його доцільно вживати лише стосовно такого етносу, що у своєму розвитку досяг рівня, на якому усвідомлюється життєва необхідність створення власної незалежної держави як потреба всіх верств населення" [207].

Річ у тім, що, як писав Вернер Зомбарт, "народ без держави не творить єдности, не має зорганізованої волі, не творить історії" [208]. Кваліфікація бездержавних народів як неісторичних не така вже й безпідставна, позаяк вони в історичних подіях виступають не суб'єктами, а лишень об'єктами і, так би мовити, інструментами, знаряддями історичної дії державних народів, мало відрізняючись у цьому сенсі від, скажімо, коней, верблюдів чи слонів. Розквіт могутності і величі спочатку Польської, а потім Російської держави відбувався коштом нещадної експлуатації України, але що з цього розквіту, крім рабства, страждань і упослідження, мали українці?

Усе це усвідомлювали "ліпші люди" і в минулі епохи, однак у масовій свідомості бездержавних народів ідея власного удержавлення стає дедалі більш поширеною і привабливішою що ближче до нашого часу. Природно, що вона викликає протидію імперських чи просто державних народів у поліетнічних утвореннях. "Велике значення має і національна державність,– писав недавно радянський філософ,– там, де вона вже існує і освячена традицією, вона ще може бути позитивним фактором. Але чи є сенс у намірі спорядити (снабдить) нею десятки тисяч (sic!) націй, національностей і дрібних етнічних груп, котрі нині живуть у кордонах багатонаціональної держави?" [209]. Аби довести "абсурдність" подібної ідеї та її загрозу для державності, "освяченої традицією", професор вдався до найпримітивнішої з гіпербол – кількісної: будь-який школяр знав, що в СРСР "сто тридцать равноправных", а не "десятки тысяч" народів. А крім того, радянський філософ, цілковито забувши про "душу марксизму – діалектику", як ординарний метафізик, вважає існуючий стан остаточним, а традиції – вічними. Кожний синхронічний стан є, як відомо, перехідним моментом від минулого до майбутнього, і намагання, скажімо, Естонії чи Чечні здобути власну державність є не меншою мірою оправданим, ніж свого часу намагання Московського князівства видобутися з-під влади Золотої орди, Греції – з-під іга Турецької імперії, Ірландії – Британської імперії і т. д. Що ж до традицій, то вони не лишень існують, але й зароджуються, і якщо, приміром, Словаччина не мала ніколи традицій державності, то це ніскільки не означає, що таких традицій вона не повинна мати або що вони не виникнуть.

У програмі "Гражданского конгресса Украины" (затвердженій 3 жовтня 1992 р. в Донецьку) записано: "Ми вважаємо, що державність не може бути самоціллю. Вона також не повинна перетворюватись на знаряддя для пригнічення однією частиною суспільства інших частин". Це типовий спосіб розумувань проросійської п'ятої колони в Україні: українцям не потрібно державності, бо, коли вони її матимуть, то пригноблюватимуть неукраїнців. Наведенням аргументів автори подібних "програм" і заяв життя собі не ускладнюють. Головне – викинути гасло, яке в умовах стереотипізованого мислення мало б "запрацювати" у потрібному їм напрямку.

"Стара доба й навіть середньовічна не знали ще національного питання,– писав О. Бочковський.– Старовинні й середньовічні феодальні держави були безнаціональні" [210]. Подібні твердження надибуємо в багатьох як українських, так і в іншомовних націологічних працях.

Навіть, якщо погодитись з думкою, що національне питання, вперше заманіфестоване у працях Жана-Жака Руссо і Йогана Ґотфріда Гердера, є породженням XIX століття, то і тоді доведеться зробити низку доповнень і уточнень. Передусім треба взяти до уваги той факт, що будь-яка спільнота не може існувати без спільної мови. Мова в усі часи творила етнічні кордони, відділяла "МИ" від "не-МИ", за мовою здійснювалася етнічна ідентифікація людей і навіть кваліфікація етносів. Як повідомляє Геродот, коли полководець Мардоній запропонував Афінам стати союзниками персів, афіняни запевнили занепокоєних спартанців, що ніколи не зрадять еллінської солідарності, яка стоїть "на єдності крові і єдності мови, на спільних святилищах богів і спільності культу, а також на єдності звичаїв" [211]. Значно пізніше спадкоємці Гераклія, за словами Константина Порфірогенета, "роздробили імперію на дрібні частини (феми, або теми.– Я. Р.-В.) і на військові розряди з прихильності до еллінської і зневаги до римської мови" [212]. Відомо також, що греки, а пізніше і римляни вважали чужинців варварами, тобто людьми, які не розмовляють, а "бурмочуть". Хіба це не мало би кваліфікуватися як мовний націоналізм чи навіть шовінізм?

Держава є потужним чинником не лише соціальної, а й мовної інтеграції. "У межах держави посилюється соціальна взаємодія, яка обумовлює мовну взаємодію і в писемній, і в усній формі існування мови. В останньому випадку діє тенденція до одно-однозначної відповідності між соціумом, соціалемою і лінгвемою – тенденція до утворення єдиної мови на території єдиної держави" [213].

Держава часто започатковує формування загальнонаціональної мови: німецька літературна мова почала формуватися в імперській і князівській (саксонській) канцеляріях, іспанська – в королівській канцелярії Толедо. Шведська і норвезька літературні мови мають назву "державна мова". Держави піклуються про збереження мовних стандартів, нормативної єдності мов. "Правильна вимова знаків китайського письма була предметом опіки не лише китайської філологічної науки, а й відповідних підрозділів міністерства церемоніалу, які займались справами освіти й екзаменами на державні посади" [214].

У день прийняття Конституції Сполучених Штатів Америки Ной Вебстер говорив: "Коли ми стали незалежною державою, наша честь вимагає, щоб ми в нашій мові, як і в нашій формі управління, розвинули самостійну систему" [215]. Йшлося, як бачимо, про відокремлення від колишньої британської метрополії не лише політичне, а й мовне.

Успішне, недостатньо успішне чи й зовсім неуспішне завершення дії тенденції "одна держава – одна мова" в поліетнічних державних утвореннях залежить від багатьох чинників, проте завжди мовна політика в таких державах спрямована на прискорення дії цієї тенденції, тобто на ліквідацію мов підлеглих народів, витіснення їх мовою панівного (титульного) етносу.

Державна верства в усі часи має певне етнічне осердя, яке поступово "етнізує" на свій кшталт підлегле іншоетнічне населення країни – спочатку тих, хто на щаблях влади, а потім – решту підданих. Так, у всіх державних утвореннях стародавнього світу, тобто в державах-полісах і в державах-імперіях, "підметом у державі було одне панівне плем'я" [216]. Те ж саме спостерігалося в епоху середньовіччя, в нових і новітніх часах.

Якби національний інстинкт і розуміння ролі мови у правителів Риму були відсутні, то вони не запровадили б цілої низки державних заходів, спрямованих на зміцнення позицій латинської мови. Соціально й етнічно у цій державі панували латиномовні римляни, які не складали й однієї десятої населення країни. Мова була одним із чинників забезпечення цілісності імперії і відповідного становища панівного етносу.

Беручи до уваги подібні до перелічених явища, окремі вчені схильні вважати, що нації існували вже в античному світі. Такої думки дотримувався, наприклад, талановитий теоретик української національної ідеї, який писав свої твори під криптонімом П. Полтава: "Нації існували і при рабовласницькому, і при февдальному суспільно-економічному ладі. В період капіталізму вони лише незвичайно змінилися, і стали в цей час більше, як в яку-небудь іншу історичну епоху, основною рушійною силою історії" [217]. А видатний український педагог Григорій Ващенко стверджував: "Невірним є твердження марксистів, що нації почали творитися лише в часи розвитку капіталізму. Нації існували вже задовго до нашої ери. Так, напр., нацією були старовинні греки: вони мали свою територію, свою мову, свою культуру і традиції, свою релігію, мали свої національні держави, як мали їх у XIX ст. німці, мали свідомість національної єдности і окремішности від інших народів. Останнє видно хоч би з того, що всіх чужинців вони називали варварами, протиставляючи їх собі, як геленам. Приблизно те ж треба сказати про старовинних жидів, єгиптян, асірійців, персів і т. інш." [218].

Про старозавітних євреїв як про націю говориться і в юдаїстській літературі: "Сорок років пройшло, перш ніж Ісраель вступив у володіння давно обіцяною спадщиною. Це були роки блукань народу пустинею. За цей час у тяжких умовах життя в пустині, повного злигоднів і поневірянь, Моше зумів із порізненої строкатої маси вчорашніх рабів викувати єдину і високодисципліновану націю, в характері якої закарбувалися ті морально-духовні вартості, котрим судилося стати основою його долі" [219]; "Б. Дінур стверджує, що євреї завжди, від самого початку своєї історії були нацією в сучасному значенні слова,– по суті, першою такою нацією (вперше цю ідею висловив М. Гесс)" [220].

Принагідно зауважимо, що й антисемітизм, подібний до сучасного, існував ще в античні часи; були тоді й антисемітські кампанії [221]. Очевидно, саме національний характер єврейського етносу був однією з причин виникнення цього феномена.

Зрештою, як писав "Галилей соціально-наукового пізнання" – Макс Вебер, "капіталізм існував у Китаї, Індії, Вавилоні у стародавні і в середні віки" [222]. "Дух наживи", "прагнення набувати", "гонитва за вигодою" і т. ін., відзначав М. Вебер, притаманні "all sorts and conditions of men" (людям будь-якого сорту і стану) усіх часів і всіх народів", а "капіталізм якраз може ідентифікуватися з намаганням приборкати чи принаймні раціонально регламентувати це ірраціональне прагнення" [223].

Капіталізм не започаткував національної ідентичності так само, як не він породив дух наживи. Проте капіталізм, без сумніву, раціоналізував цей феномен і, якщо можна так висловитись, допровадив до масового усвідомлення вигоди для людини її належності до своєї нації – вигоди не лише вузько утилітарної, а й широкої – матеріально-духовної.

Аналізуючи подібні явища, Ентоні Сміт вживає щодо стародавніх спільнот терміни "антична держава", "етноцентричне суспільство", проте допускає можливість використання слова "нація" і похідних від нього. Зокрема, він пише: "Тут (в античній Греції та Ізраїлі.– Я. Р.-В.) скорше, ніж будь-де можна сподіватися добачити спільне чуття національної ідентичності і не менш завзятий націоналізм" [224].

З аргументів та контраргументів, які видаються Е. Смітові неоднозначними і "перешкоджають дати пряму відповідь", можна зробити висновок, що і в ті часи існували етнічні МИ з різним ступенем внутрішньої солідарності і самоусвідомлення, спостерігалося протиставлення МИ – не-МИ з неоднаковою культурною і релігійною інтерпретацією, були міжетнічні антагонізми, викликані передусім тим, що одні етнічні МИ хотіли панувати над іншими чи, навпаки, звільнитись від поневолення. Було б дивно, якби форми всього цього виглядали так само, як у наші дні.

Звичайно, не можна екстраполювати систему національно-політичних, як і будь-яких інших, понять нашого часу на попередні епохи, приписуючи їм те, що виникло чи, розвиваючись, набуло нової якості у більш пізні періоди історії. Проте, коли йдеться про міжетнічні взаємини людських спільнот, про роль мовного фактора, то впадає у вічі велика типологічна подібність чи навіть збіжність процесів, що мали місце у різні періоди історичного часу. І в античні, і в середньовічні, і в нові, і в новітні часи спостерігалися такі явища, як геноцид, етноцид і лінгвоцид з боку панівних етносів і використання найрізноманітніших, у тому числі й брутальних, способів етнічного самозахисту. Звичайно, перше не ґрунтувалося на шовінізмі, а друге – на націоналізмі в нинішньому сенсі цих понять, але онтологічна суть цих явищ не така вже й різна.

Гуситський рух у Чехії і частково Словаччині був спрямований не тільки проти католицької церкви, а й проти німецького засилля. Якщо вірити, що середньовічні держави були безнаціональними, бо мали, головно, династичний характер, то чому буцімто безнаціональна "Священна Римська імперія німецької (германської) нації" (саме таку назву мала ця держава) провадила політику онімечення, внаслідок чого до XVIII століття у Чехії залишилися тільки невеликі острівці чеської мови у гірських місцевостях?

Коли йдеться про українську історію, то не вдастся довести безпідставність інтенсивно повторюваної останнім часом думки про те, що Хмельниччина була чи не першою національною війною в Європі, думки, яку ще в першій половині минулого століття висловив французький письменник Проспер Меріме: Хмельницький перший у Європі винайшов боротьбу націй.4 "Ми стали нижчими від них (козаків. – Я. Р.-В.),– писав польський воєвода Ян Лєщинський,– бо вони билися за свободу, а ми – за своє безсиле панування... Справді їх треба визнати за націю, а не за партію; даймо вже їм спокій і ніяким штучним і неприродним способом не викликаймо інтриг і не розбиваймо їх. Нехай буде з ними така унія, як литовська, і нехай один народ над другим не має ніяких окремих прав, бо тільки законно унормованими відносинами держаться держави. А вивищення одного народу над другим призводить до розладу" [226].

Йшлося, як бачимо, не тільки про "націю козаків", а про козацьку націю, тобто про український народ. Завважимо, що у XVII столітті творення національної держави в Україні відбувалося в річищі і майже синхронно з загальноєвропейським процесом державотворення: концепція ролі і статусу національної держави була вперше постульована 1648 року Вестфальськими мирними договорами, якими завершилася Тридцятилітня війна.

Бездержавність народу відповідним чином відбивається на його мові, позбавленій "повноти життя", зокрема, функціонування у сферах комунікації, пов'язаних із діяльністю управлінського апарату, армії, поліції, суду і т. д. Мова за таких обставин набуває некомплектного характеру, позаяк у ній не формується (а коли був сформований, то занепадає) офіційно-діловий стиль, а часто й інші (науковий, виробничо-технічний, публіцистичний) стилі; не розширюються або й зовсім не створюються цілі пласти лексики і фраземіки. Коли ж ці стилі і ця лексика отримують певний розвиток, то вони здебільшого мають, так би сказати, епігонський, наслідувальний характер, оскільки копіюють відповідні ділянки й одиниці панівної державної мови. Це, своєю чергою, породжує певне оцінне ставлення до такої мови як до меншовартісної, вторинної, нерозвиненої тощо, а це "метонімічно" переноситься і на тих, хто цією мовою користується, зумовлюючи індивідуальне, стратумне (станове, групове), а врешті й масове мовне, а згодом і національне ренегатство. Правда, одночасно воно породжує і більш чи менш активну боротьбу за національно-мовні права.

Потенційно будь-яка мова може зрівнятися з найбагатшою і найрозвиненішою, якщо виникнуть необхідні для цього сприятливі умови. Тому кожен народ, що не втратив остаточно своєї гідності або не надто розпорошився між іншими народами, інстинктивно намагається зберегти свою мову і використати перші ж можливості для її прогресу, бо регенерація мови забезпечить регенерацію цілого етнічного організму – народу з його культурою, ментальністю, історією і т. д. Мова ж, зі свого боку, оберігає від дезінтеграції, денаціоналізації, від етнічної смерті спільноту своїх носіїв як окремого МИ.

Протягом століть українська мова забезпечувала етнічні кордони України, оберігала цілісність етнічного організму нашої нації. Чимало разів вона була останньою цитаделлю українського духу, українства загалом. І кожен раз з її піднесенням піднімалося й українство, аби заявити світові про свою незнищенну волю до життя, про своє право на повноту національної екзистенції і свободи, на своє самостійне МИ, свою державну соборність.

Державність мови є прикметою і символом державності народу. Але значення удержавлення мови аж ніяк не вичерпується його символічною стороною. Між національною мовою і національною державністю існує повна взаємозалежність. Без мови неможливе нормальне функціонування національного організму, в тому числі його державних форм. Річ у тім, що всі види діяльності людини як члена суспільства так чи інакше пов'язані з її комунікативною (мовленнєвою) діяльністю, опосередковані нею [227].

Ефективність діяльності окремих людей, соціальних стратумів і суспільства в цілому значною мірою залежить і від стану його "мовного господарства".

Позаяк без мови нема держави, то кожна держава провадить відповідну мовну політику. Доречно зауважити, що перші національні академії виникли саме для внормування й ушляхетнення мов, якими замість латини почали користуватися європейські держави. Це була іспанська Академія делла Круска (1583 р.), Французька Академія (1634 р.) та ін.

Як згадувалось, 1539 року король Франції Франціск I видав ордонанс, за яким французька мова була оголошена єдиною державною мовою країни, що було спрямовано не лише проти латини, а й ще більшою мірою проти місцевих діалектів, до яких, однак, були зачислені провансальська, бретонська, корсиканська та інші мови королівства.

З часом державність або, що те ж саме, офіційність мов почала фіксуватися в конституціях країн. Так, у Конституції Арабської Республіки Єгипту записано: "Іслам є релігією держави, арабська мова є офіційною мовою, а принципи ісламських законів являють собою головне джерело законодавства".

Цілком природно, що мови державних націй мають кращі шанси для розвитку і вищий "рейтинг" на мовній шкалі. Ось як це тлумачиться на рівні побутової свідомості. "Якось, розмовляючи з одним із них (сусідів-односельців.– Я. Р.-В.),– трактористом Іваном Йосиповичем Михайленком, я (Анатолій Стрєляний,– Я. Р.-В.) запитав, хто зіпсував його мову. "Ніби ти не знаєш,– сказав він.– Ті, хто нами керують, москалі". (...). Я запитав його, як він уважає: Україна зникає (сходит на нет) тому, що її спеціально зганяють зі світу москалі, чи це відбувається само собою, просто тому, що всім керує Москва. Є, на його думку, і це і те, але більше все-таки другого. Раз держава, що не кажи, російська, то російським поступово стає все, і нічого з тим не вдієш" [228].

Мова належить до атрибутів держави, тобто є одним із найважливіших складників державності. Це теж стає елементом масової свідомості. Інститут мовознавства та Інститут української мови НАН України провели соціологічне дослідження у Києві, яке засвідчило, що більшість опитаних "усвідомлює, що національна мова є не менш важливим чинником суверенної держави, ніж кордони та військо" [229].

Не меншою мірою розуміють це і ті, для кого ідея незалежності України (зрештою, як і будь-якої іншої підлеглої країни) ворожа. Коли 15 липня 1917 року була підписана компромісна угода між Центральною Радою України і Російським Тимчасовим урядом про українську автономію, рада Київського університету ім. св. Володимира опублікувала протест проти української автономії "з характером держави", проти того, що "формуються і частинно вже сформовані українські війська". Але найбільше обурення ради викликала українська мова: "всякими способами пропагується і нав'язується місцевому населенню чужа й малозрозуміла йому українсько-галицька мова. Все це не залишає ніяких сумнівів у тому, що мова йде про досягнення чогось значно більшого, ніж автономія України; що керівники українського руху прямують до повної політичної відокремленості і відчуження від решти Росії тих областей, які ними визнаються українськими. Особливо характерним у цьому сенсі є намір запровадити "українську" мову як державну мову і мову викладання в Україні, оскільки, якщо спільна державна мова служить могутнім засобом об'єднання племен, що входять до складу одного державного організму, то відсутність такої мови, навпаки, є перешкодою для створення ними своєї політичної солідарності, з огляду на що навіть у такій великій і побудованій відповідно з усіма принципами демократичного ладу федерації, як Сполучені Штати Північної Америки, встановлено для всіх політичних одиниць, що входять до її складу, одну спільну державну мову. Проте керівники українського руху наполягають на запровадженні в Україні окремої (особой) державної мови, до того ж такої, що не є продуктом органічного розвитку, а штучно створена з певним і ясним розрахунком на те, щоб зробити її якомога менше подібною на спільноросійську мову. (...). Такий напрямок у розв'язанні української проблеми рада університету св. Володимира вважає противним найжиттєвіших, найсвятіших інтересів російської держави і російського народу" [230].

Таку позицію щодо української мови займали продажні (часте окреслення В. І. Лєніна) професори царської імперії. А що ж їхні опоненти – більшовики? Один із вождів тодішніх "коммунистов Украины" Християн Раковський у 1921 р. писав: "українські меншовики й есери жадають признання української мови в державних установах. Визнання української мови як урядової могло би означати панування української буржуазії і куркульства" [231].

Отож, виходить, для царської Росії українська мова була революційною, а для більшовицької – контрреволюційною. Задушити ж її належало і в першому, і в другому випадку. Це й робили – і монархісти, й інтернаціоналісти, бо однаково були шовіністами.

1989 року під час обговорення проекту "Закону про мови в Українській РСР" на засіданні Верховної Ради УРСР відбувалися надзвичайно гострі для цього псевдопарламенту дебати. Найбільший опір викликало положення проекту про державність української мови. Далекоглядніші носії ідеї єдиної і неподільної Росії – СРСР відчували потенційну небезпеку цього параграфа. Однак більшість депутатів проголосувала за прийняття Закону, очевидно, покладаючись на те, що державність української мови матиме таке ж значення (тобто буде ще однією політично-пропагандивною фікцією), як і положення про суверенність Української РСР у її Основному Законі. Проте вони помилилися, і аж до прийняття Конституції України 28 червня 1996 року не припинялися спроби цей Закон переглянути, а при обговоренні проекту Конституції чи не найгостріші дебати викликала саме стаття 10 про статус української та інших мов України. Ця стаття була названа доленосною [232]. У "Зверненні" учасників Всеукраїнської конференції "Мовні проблеми і права людини в проекті нової Конституції України" до Верховної Ради і Президента України писалося: "...Заклики деяких депутатів до проголошення державності російської мови в Україні чи надання їй офіційного статусу ми розцінюємо як заклики до страти української нації, бо якщо таке трапилося б, то українська мова була б повністю витіснена зі службового і побутового вжитку" [233]. Вельми цікавий факт: учасники конференції пропонували "викласти Статтю 10 Конституції України у редакції, близькій до духу і тексту відповідної статті Конституції Російської Федерації", і ця пропозиція була використана [234].

Українська мова в Україні не повинна мати нижчого статусу, ніж російська в Росії, особливо ж коли взяти до уваги, що багатонаціональність України є лишень етнічною, а багатонаціональність Росії – територіально-етнічною. Україна, на відміну від Росії, не посідає іноетнічних територій (татарської, бурятської, тувинської, якутської, башкирської і т. д.). Багатонаціональність України – наслідок демографічної політики царської і більшовицької Росії, котра (політика) мала за мету знеукраїнення України. Українців виселяли на Північ, у Сибір, на Далекий Схід і т. д., а українську землю натомість заселяли росіянами та зросійщеними інородцями. Така політика на рівні української масової свідомості виражається фольклорною формулою "хай живе і пасеться москаль на Україні, а хохол – на Сахаліні". Проте депортацій для радянської влади виявилося замало і, щоби знеукраїнити Україну, було влаштовано три штучні голодомори, найстрашніший із яких протягом 1932–1933 років забрав за найскромнішими підрахунками 7 мільйонів життів. Утворений у такий спосіб "етнічний вакуум" заповнювався, звісно, не українцями. Коли додати до цього сталінські "будови комунізму", хрущовські і брежнєвські "всесоюзні будови", "будови століття" тощо, цілеспрямоване насичення України "спеціалістами" та "керівними кадрами" з Росії, заселення її всякими пільговиками, полярниками, сибіряками, північниками, особливо ж відставними військовослужбовцями та ін., то не важко зрозуміти, чому сьогодні в Україні один статистичний росіянин припадає на 3,3 українця, а 70 років тому, у 1926 році, ця пропорція становила 1:8,7, тобто тоді в Україні (без Галичини, Буковини, Закарпаття, Волинської та Рівненської областей) один росіянин припадав на 9 українців.

Державна (офіційна) російська мова в Україні мала б стати символом узаконення цього насильства над Україною й українцями.

Безперечно, росіяни мали б абсолютно законне право вимагати державності своєї мови в Україні, якби вони прийшли в Україну разом із своєю територією або ж якби вони і українці були в Україні іммігрантами, як, скажімо, англійці і французи в Канаді.

Певна частина російськомовного населення України, яка ніяк не може примиритися з існуванням цієї країни, вважає удержавлення української мови виявом насильства щодо них, порушенням прав людини, лякає себе й інших жупелом "насильницької українізації".

Громадяни України ще не зовсім призвичаїлися до життя в умовах демократії: відчувається значний перетяг у бік прав за рахунок обов'язків. До останніх належать і обов'язки щодо державної мови. Мала цілковиту рацію доктор філософії Катерина Шудря, коли писала: "Держава має так будувати свою діяльність, щоб антиприродне "право" зрікатися своїх національних обов'язків було максимально обмежене" [235].

Справді, вибір мови спілкування, навчання дітей, отримання інформації і т. п.– справа особиста, і держава має гарантувати це право. Однак у структурах усіх трьох гілок державної влади, у державному апараті, в дипломатичному корпусі і т. д. використання державної мови належить до обов'язків громадян, що перебувають на державній службі. Тому ігнорування ними державної мови слід розцінювати як деструктивну позицію щодо держави, посадовими особами якої вони є, не кажучи вже про зневагу до нації – етнічної основи цієї держави.

"Моральної оцінки зневажливому ставленню до української мови державних діячів, окремих депутатів, представників дипломатичної служби, всієї керівної верхівки України", як цього вимагає К. Шудря, мабуть, недостатньо, позаяк, виховані більшовицькою системою, ці люди на такі "мєлочі жизні" уваги не звертають (коли Сталінові нагадали про почуття вдячності, він відповів: "Є така собача недуга"). Тут повинен діяти Закон. Однак для цього потрібно, аби Україна позбулася колоніальної спадщини не лишень у сфері мови й духовності, але й у державному апараті. Ідеї, як знаємо, відходять не самі собою, а разом із людьми, що є їх носіями.

Держава має зобов'язання стосовно корінної (титульної) нації та тих етнічних груп, які займали в російській імперії підневільне місце. Ці зобов'язання полягають у відновленні історичної справедливості, у виправленні кривд денаціоналізації, асиміляції, лінгвоциду й етноциду. Наведемо лише один приклад. У червні 1931 року була ліквідована "Комісія при РНК (Раді Народних Комісарів – так тоді називався уряд.– Я. Р.-В.) УСРР у справі вдосконалення правничої термінології", і в наступні роки і десятиліття розпрацювання цієї державно важливої ділянки мови не провадилося. Внаслідок цього сьогодні правники України, та й не тільки вони, зіткнулися з чималими термінологічними труднощами [236], які можна подолати лише цілеспрямованою, науково обґрунтованою політикою держави щодо української мови.

Має цілковиту рацію Святослав Караванський, різко критикуючи політолога В. Малінковича, який заперечує право (ми б сказали: обов'язок) держави дбати про національне відродження [237]. Для чого, власне, домагався віками своєї держави український народ, приносячи на її вівтар незліченні жертви? Саме для того, аби мати можливість жити так, як живуть незалежні державні народи, зокрема користуватись рідною мовою, розвивати свою культуру, працювати на себе – коротко: бути господарем у своєму домі (цієї формули вживав навіть класик марксизму Ф. Енгельс). Смішно думати, що нація жертвувала своїми найкращими людьми для чогось іншого. Тепер же їй намагаються відмовити у праві користуватися тим, за що вона віками боролась. Якщо йдеться лише про абстрактні права людини, до того ж невідомо якої саме, то навіщо українцям своя держава? Можна жити в російській, польській, румунській, словацькій і т. д. державах і домагатись там прав людини, наприклад, права публічно співати українських пісень і танцювати в шароварах гопака. Але тоді виникне питання: а чому ті ж росіяни, поляки, румуни, словаки і т. д. свого часу не домагалися прав людини в Золотій Орді, Туреччині, Австрії і т. д., а боролися за свободу проти татар, турків, австрійців, угорців і т. д.? Відповідь для тих, хто шанує логіку, одна: тому що у своїй державі легше забезпечити права людини, ніж у чужій. У своїй державі може бути тільки соціальна несправедливість, а в чужій – і соціальна, і національна.

Люди не лише борються проти несправедливості, а й намагаються подолати її наслідки. Зрозуміло, що йдеться і про соціальну, і про національну несправедливість. З огляду на це державний протекціонізм щодо української мови й культури не повинен нікого обурювати, як не обурює, наскільки знаємо, протекціонізм держави щодо французької мови у Франції, ірландської – в Ірландії, шведської – у Швеції і т. д. Таку політику провадять і пострадянські країни. Так, "у Казахстані віднедавна за знання казахської мови громадяни отримують доплату в розмірі 15 відсотків до зарплатні" [238]. Це нормальне і законне явище. Адже йдеться про захист мов народів, завдяки яким існують ці держави. Без мови нема народу, а без народу – держави.

Було б несправедливо, якби цей протекціонізм здійснювався коштом або, що гірше, на шкоду кримськотатарській, гагаузькій, білоруській та іншим мовам, колись переслідуваним і нищеним у Росії – СРСР разом із українською. Але те, що російська мова втратить свої колоніальні позиції в Україні,– це безсумнівіно. І це теж буде виявом історичної справедливості. Українізація в Україні – це не що інше, як дерусифікація, тобто мовна деколонізація України. І цей процес не має альтернативи: він неуникненний. Аргументи, на кшталт того, що в Анголі після її деколонізації залишилась португальська мова, не є ні доречними, ні переконливими, хоча б тому, що в Анголі побутують лише племінні мови, які не мають писемності, не мають традицій культурного вжитку, отже, не можуть застосовуватися без тривалого підготовчого періоду в суспільному й державному житті, через що там існує об'єктивна необхідність користуватися мовою колишніх колонізаторів.

Повернення історичної пам'яті народу, відродження почуття національної гідності, відповідальності за своє буття у світі, а головне – воля до майбутнього – все це не може не супроводжуватися мовним відродженням. На цьому шляху Україна не буде ні першою, ні останньою. Але її розміри, її духовні потенції, без сумніву, матимуть наслідки світового виміру.

Тепер перед українською мовою стоїть завдання консолідації українців – етнічної і політичної нації, піднесення їх до рівня сучасних цивілізованих державних народів. Вона повинна стати повновартісною мовою нації і держави, тобто мовою, яку матимуть потребу вивчати не лише свої громадяни, а й представники різних країн і народів. Ставши офіційною (службовою) мовою держави, українська мова стала водночас потужним знаряддям українського націо- і державотворення.

У науці широко відома парадоксальна на перший погляд думка Вільгельма фон Гумбольдта: не люди оволодівають мовою, а мова оволодіває людьми. Будучи за статусом і функціями державною, українська мова буде оволодівати людьми в Україні іноді навіть всупереч їхній волі. Не обов'язково, аби істинне тілесно втілилося, казав один великий поет і філософ,– достатньо, аби дух його віяв округи. Цей дух утверджуватиме українськість української держави в усіх її виявах.



Рідна мова і національна ідентичність

... Не навчати народ рідної мови означає не дозволяти розвиватися думці народній, усім духовним силам народу... Якщо ж почнемо вчити народ не його мови, а навіть спорідненої, найближчої, то зробимо ще гірше: ми спотворимо самостійний розумовий розвиток народу, ми спотворимо всю духовну природу його.

М. Драгоманов, Л. Кучинська-Драгоманова



Народ, що відмовляється від своєї мови, відмовляється від самого себе, а та частина народу, яка міняє мову, робить тим самим рішучий крок до зміни національної належності.

Йоган Лео Вайсґербер

Ті вчені-нефілологи, а точніше, публіцисти, які намагаються довести несуттєвість мови як атрибуту нації, здебільшого наводять два приклади: євреїв і ірландців,– що зберегли себе як нації, хоча буцімто не вберегли своїх рідних мов. Не будемо говорити, що це, м'яко кажучи, не зовсім відповідає, а насправді, зовсім не відповідає дійсності, розглянемо поки що поняття рідної мови загалом.

Етимологічно вираз "рідна мова" прозорий: рідна мова – це мова роду, отже, і народу, до якого людина належить кровно і/або духовно. Це мова, якою до людини промовляє її народ. Слово "рідна" того ж кореня, що й слово "природна".

Ядром сформульованого Йоганом Лео Вайсґербером "мовного закону людства" є закон мовної спільноти: мова існує лише в певному колективі людей, для якого вона є рідна. Окрема людина розгортає свою мовленнєву діяльність тільки за допомогою і в межах мовної спільноти. Мова дає можливість "налаштовуватись" на спільноту навіть тоді, коли між індивідом і спільнотою нема безпосереднього спілкування.

Рідну мову людина "впорядковує" собі ціле своє життя: вона не отримує її у вигляді зручного словника – слова, пише Й. Л. Вайсґербер, прилітають до неї роз'єднаними сторінками.

Вивчаючи рідну мову, людина одночасно засвоює поняття, якими користується її інтелект. Як член спільноти вона формує своє інтелектуальне бачення світу не на основі самостійного опрацювання своїх переживань, а в рамках закріпленого в поняттях мови досвіду її мовних предків. Безмежно багатий і розмаїтий реальний світ у мові спрощується, категоризується – перетворюється у невелике число категорій; наприклад, назв кольорів у мові незрівнянно менше, ніж існує кольорів у природі. До того ж різні мови неоднаково категоризують світ. Так, в англійській мові, на відміну від української, не розрізняються синій і голубий кольори – для них у цій мові є лише одна назва. У деяких африканських мовах існують тільки дві назви для всієї гами кольорів: "сухий" і "вологий" колір. (Порівняйте наші "теплі" і "холодні" кольори).

Людина виростає в середовищі рідної мови, "зростається" з нею: вміння говорити рідною мовою стає для людини таким же натуральним явищем, як уміння дихати, ходити, їсти. Людина стає співносієм мови. І хоча від окремого індивіда доля мови не дуже залежить, однак мова доти залишається живою, доки існує спільнота носіїв, що вивчають її і користуються нею як рідною.

Тому рідна мова є основою існування спільноти, це ланцюг, що поєднує нинішнє покоління з минулими і майбутніми, єднає людей у просторі. У живій мові процес "світотворення", "омовлення" світу не припиняється: кожне покоління робить до нього свій внесок, залишає у ньому сліди свого перебування на світі. Засвоюючи рідну мову, людина тим самим засвоює і закріплені в ній уявлення про світ, ставлення до нього, способи мислення тощо. "Люди,– писав відомий американський учений Едвард Сепір,– живуть не тільки в об'єктивному світі або в світі соціальної діяльності, як звично говориться, але й значною мірою залежать від мови, якою користується суспільство. Неправильно вважати, що людина пристосовується до дійсності без допомоги мови і що мова є просто випадковим засобом для виконання завдань комунікації або мислення. Суть у тому, що "реальний світ" значною мірою несвідомо формується на основі мовних навичок спільноти. (...). Ми бачимо, чуємо і сприймаємо дійсність органами чуттів саме так, а не інакше, тому що мовні навички суспільства визначають наперед можливість інтерпретації дійсності" [239]. Мова є частиною соціального середовища, в якому формується і в якому живе людина.

Позаяк мовним навчанням і вихованням у ранньому віці дитини займається мати, то в деяких мовних спільнотах закріпився відповідний термін. Наприклад, німці вживають вираз "Muttersprache" ("Mutter" – "мати", Sprache – "мова"). Як поетичну назву уживають вираз "материнська мова" й українці.

Проте поняття "рідна" і "материнська" щодо мови не завжди збігаються. У багатьох етносах, які через різні обставини вимушені користуватися двома, іноді трьома чи навіть чотирма мовами, матері не завше розмовляють із своїми дітьми рідною мовою, "адже поняття "рідна мова" не ідентичне з поняттям "мова повсякденного вжитку (або мова, найчастіше уживана)" [240]. Коли йдеться про євреїв, то, хоча вони протягом століть розмовляли арамейською, сірійською, ладино, ідишем, російською та ін.,– справжньою рідною мовою для них завжди був іврит. У парадигмі мов, якими користувалися євреї стародавнього світу, середньовіччя, нового і новітнього часу, ця мова мала найвищий престиж. "Молитви, встановлені, приписані Законом, на відміну від самостійних звертань до Всевишнього, повинні читатися давньоєврейським івритом, оскільки він – єдина мова, яку мудреці Талмуду вважали підходящою для вираження найпотаємніших почуттів єврея, його сподівань і надій" [241].

Єврейські матері могли й не знати івриту, позаяк вивчення священних книг – обов'язок хлопчиків, а навчання – обов'язок батька.

Через різні обставини й причини є поширеним явище, коли з материнських уст українські діти чують не рідну, а чужу мову. Проте об'єктивно рідною для них залишається мова їхнього народу – українська мова. Її рідність виявляється у пісні, у казці, у віршах Тараса Шевченка, у мовленні їхніх сільських родичів, а головне – у їхній ментальності... Чужа ж мова з уст їхніх матерів – це мовленнєвий сурогат, мова-замінник, яку мати дитини чи свого часу її бабуся почала вживати під тиском обставин. Адже ніколи в нормальних умовах народ добровільно від своєї мови не відмовляється, бо це, як писав Йоган Лео Вайсґербер, означає відмовитися від самого себе.

Коли материнська і рідна мови у людини не збігаються, коли вони є різними, то перейти від першої до другої не легко. Треба перебороти світ емоційної пам'яті – світ дитинства, золотого, райського віку в житті людини. Зробити це можна зусиллями волі на основі розумового аналізу. Звичайно, все це спрощується і полегшується, коли людина перебуває в рідномовному оточенні. Відомо, що навіть глухонімі, які після вдалого лікування отримали можливість чути й говорити, тривалий час продовжують користуватися жестово-мімічною мовою, бо звукове мовлення викликає у них дискомфорт. Подібно і сліпі, що прозріли, мусять доволі довго адаптуватися до нових можливостей орієнтації у світі.

У статті під прикметною назвою "Двоязичність і дволичність?" Іван Франко писав: "Здається, що таке рідна мова? Чим вона ліпша для мене від усякої іншої, і що мені вадить при нагоді заміняти її на всяку іншу? Практик, утилітарист, не задумуючись ані хвилини, скаже: пусте питання! Мова – спосіб комунікації людей з людьми, і, маючи до вибору, я беру ту, яка дає мені можливість комунікувати з більшим числом людей. А тимчасом якась таємна сила в людській природі каже: "...ти не маєш до вибору; в якій мові вродився і виховався, тої без окалічення своєї душі не можеш покинути, так, як не можеш замінитися з ким іншим своєю шкірою". І чим вища, тонша, субтельніша організація чоловіка, тим тяжче дається і страшніше карається йому така переміна" [242]. Узявши для прикладу двох геніальних українців – Миколу Гоголя і Тараса Шевченка,– Франко відзначає, що "заворот голови, внутрішнє роздвоєння, чорні сумніви і упадок у дебрі містицизму", які спіткали Гоголя, своєю причиною мали, зокрема, "відчуження геніального українця від рідної мови та його болюча внутрішня трагедія, якої відкриття завдячуємо пані Єфименковій" [243]. Коли ж від рідної мови відходять цілі соціальні верстви чи цілі ареали, то це не може мати негативного впливу на їхню духовність, їхню моральність, адже, за словами М. Драгоманова, мова – це спосіб морального зв'язку між людьми.

Значення рідної мови розуміють не тільки представники народів, майбутнє яких під загрозою, а й нації, що не мають підстав переживати за свою долю. "Не може бути нічого гіршого для народу, як втрата або викрадення в нього його рідної мови,– пише Ервін Шарґафф.– І не завжди вина в цьому руйнівників і загарбників: це може бути й форма самокалічення. Хто зрікається минулого, губить своє майбутнє. Для мене велике минуле будь-якого народу становить виключно його мова, а не криваві, нехай і переможні, битви його історичного календаря, навіть якщо вони відіграли важливу роль" [244]. Цитовані рядки викликані роздумами над майбутньою долею націй, що об'єднуються у "Сполучені Штати Європи": що буде з їхніми вітчизнами, батьківщинами, рідними мовами? Зіставляючи майбутню Європу зі Сполученими Штатами Америки, Е. Шарґафф пише, що в останніх можна навчитися, зокрема, того, "скільки губить той, хто змушений відмовитися від рідної мови" [245]. Німецький автор не вірить у те, що "не йтиме мова про мову, коли в кишенях задзеленчить екю", бо "найкраще будь-який вислів можемо підшукати і сприйняти лише в нашій "природній" мові, без якої неможливе існування справжньої літератури" [246].

Е. Шарґафф говорить про "справжню літературу" – мистецтво слова, одну з найважливіших і наймасовіших ділянок культури, саме з нею пов'язуючи минуле, батьківщину, рідну мову – те, що забезпечує національну ідентичність і без чого нема народу, нема нації, а є населення, є біороботи, що, можливо, мають розум, але позбавлені душі. "Велика бо сила в простому народному слові і в простій народній пісні, і тайна цієї сили – в людських серцях, а не в людському розумі",– писав Пантелеймон Куліш [247]. У цьому одна із загадок стихійного націоналізму та етноцентризму.

Націоналізм звинувачують у тому, що він ґрунтується винятково на почуттях, навіть на інстинктах, що він являє собою різновид поетичної свідомості, рід поезії, що активно втручається в життя. Доля правди у цьому є. Хіба може бути людина людиною без почуттів, зокрема без тих, що асоціюються з реаліями, до яких звично додається означення з коренем "рід-": "рідна мати", "рідна земля", "рідний край", "рідний народ", "рідна мова" тощо?

Звичайно, є люди і без таких почуттів, люди, котрі вважають, що єдина реальність (отже, і єдина вартість) – це людина, а рід, народ, нація – це поняття, що існують тільки у головах людей і позбавлені фізичної реальності. Таке думання є основою індивідуалізму й егоїзму з гіпертрофованими вимогами прав особи, хоча права особи – це справді абстракції, породження розуму.

Що ж до народу, нації, то їхня реальність не вимагає доведення так само, як існування мов, за якими відбувається ідентифікація людей у межах цих спільнот, мов які є атрибутами цих спільнот, невід'ємними складниками їх єства, а значить, і єства тих, що до спільнот належать.

Означення "рідна" у виразі "рідна мова", на відміну від сполучень "рідна мати", "рідна кров" тощо, має метафоричний зміст – це епітет. Але від того воно не поступається сутнісним сенсом, бо без мови, що ріднить людей, поєднує "і мертвих, і живих, і ненароджених" у часі і просторі, не може бути етнічних МИ – найуніверсальнішої форми структурної організації людства.

Один із найбільших світових авторитетів у мовознавстві XX сторіччя Й. Л. Вайсґербер "мовну спільноту" як природну форму об'єднання людей (він називав її народом) ставив вище за расу, націю і державу. На його думку, мовне, тобто природне, розчленування людства вище за своєю вартістю від державного настільки, "наскільки принципи духу необхідно піднести над принципом влади". Отже, в світі не повинно бути ніякого насильства на мовному ґрунті, пригнічення мовних меншин, мовного імперіалізму.

Як неогумбольдтіанець, Й. Л. Вайсґербер був і неоромантиком. Тому для нього нація – це лише "політична спільнота", хоча насправді нація – це природна спільнота, яка себе політично усвідомлює, а тому змагає до державної самоорганізації, аби захистити і зберегти свою природність, зокрема, один із найважливіших природних атрибутів – рідну мову, без якої затратиться ідентичність і, як наслідок, зникне спільнота.



Церква і мова

Російське самодержавство, взявши собі на допомогу страшного спільника – православіє, призвело наш народ до того (майже за 300 років), що він забув своє ім'я (нам же навіть забороняли в церквах молитись своєю мовою, не кажучи вже про школи), і коли питали українців, хто вони, то була тільки одна страшна відповідь: "Ми – православні".

Володимир Сосюра

Скажемо виразніше: церква повинна відповідати характерові раси, бути українською для українських душ і тільки українською для їх єднання з Богом. (...). Є річчю найбільш моральною, власне, звертатися до Бога в тій індивідуальній формі, в яку Бог убрав частину людства, що її звемо українською расою.

Юрій Липа

Бережіть свою віру, звичаї, свою мову, і тим збережете національну істоту свою.

Іван Огієнко (митр. Іларіон)

Доля націотворення значною мірою залежить від релігії. Неспроста чимало дослідників уважають релігію одним із атрибутів нації і включають її як компонент визначення нації.

Релігійне почуття має багато спільного з національним – і це і те являє собою потужну силу ідентифікації в межах релігійного чи, відповідно, національного МИ. Якщо ці дві сили мають однаковий вектор, то релігійно-національне МИ виявляє велику життєздатність. За приклад можуть слугувати євреї, англійці, поляки з юдаїзмом перших, англіканством других і католицизмом третіх.

Коли ж ці сили діють у різних напрямках, то наслідком може бути більш або менш значне послаблення однієї з них чи й обох, що, своєю чергою, відбивається на історичній долі етносу. Відомо, що в деяких місцях світу релігія не допустила до формування етнічних націй чи розчленувала етнос на окремі нації, сформовані на основі релігійної (конфесійної) ідентичності. Прикладом тут може бути боснійська нація, котра етнічно складається здебільшого із сербів, що під час турецького панування були навернені в мусульманство. Цілком можливо, що етнічно й мовно дуже близькі серби й хорвати створили б єдину націю, якби перші не були православними, а другі – католиками.

Релігійна боротьба тривалий час гальмувала консолідацію німецької нації. Значною мірою вона спричинилася і до соціальної диференціації німців: якщо серед "гуманітаріїв" переважали католики, то серед капіталовласників, підприємців, висококваліфікованих робітників, технічного і комерційного персоналу безсумнівну перевагу мали протестанти [248]. Формування німецької нації відбулося завдяки тому, що культ держави замінив культ церкви,– релігія у Німеччині суттєво втратила свої позиції, якщо порівняти цю країну, приміром, із Іспанією, Польщею, Італією та ін. країнами.

"Християнство народилось і поширилось в епоху, коли ідеї вітчизни вже не існувало,– писав Жозеф Ернест Ренан.– Засновникам Церкви патріотизм був цілковито чужий. (...). Вітчизна для них є складова частина душі і тіла. Душа – це спогади, звичаї, легенди, нещастя, сподівання, загальна скорбота; тіло – це ґрунт, раса, мова, гори, ріки, характерні особливості" [242]. Згідно з першою християнською ідеєю, "слово Боже не має своєї мови, воно вільне, не підлегле ніяким діалектичним путам, дається всім мимовільно і без тлумача" [250].

Але з часом християнська Церква, колись усесвітня, універсальна, поступово диференціювалася, набуваючи національного характеру. У багатьох країнах боротьба за національні права набувала релігійних форм. Це не було якимось принципово новим явищем. "Єврейська релігія в її сучасному вигляді склалася в умовах смертельної загрози національному існуванню і від самого початку включала завдання самозбереження" [254]. Під знаком християнства впродовж Реконкісти боролась майбутня Іспанія проти арабських завойовників – маврів. Під прапором протестанизму мало не півстоліття відвойовувалися від Іспанії голландці. Завдяки протестантизмові піднеслися до рівня націй естонці і фіни.

У багатьох країнах Церква виразно стала на бік національної ідеї, хоча це певною мірою суперечить християнським постулатам, зокрема, коли йдеться про поняття нації, що прямує у вічність.

У нові і новітні часи Церква, як і в попередні епохи, нерідко використовувалася як знаряддя національного гноблення, шовінізму, засіб етноциду і лінгвоциду, асиміляції залежних народів, національних меншин. Звичайно, виглядало це по-різному, залежно від рівня цивілізованості, культури, національних традицій панівного, державного народу.

У Пастирському листі Віденського Собору 1849 року (після революційних, національно-визвольних подій 1848 р.– "весни народів") нації кваліфікуються як "рештки поганства", а різноманітність мов – як "наслідок гріха відступлення від Бога" [252].

Але таке "теоретичне" заперечення національних вартостей Церквою в Австро-Угорській імперії не йде в ніяке порівняння із залученістю Церков державних народів до поборювання національних прав залежних народів, передусім українців, у Польщі і Росії. "Під видом православної віри,– писав у 1917 р. видатний український релігійний діяч Василь Липківський,– російські царі провадили свою політику, яка складалася з небагатьох слів: "ні українського народу, ні української мови, ні української церкви нема", не було і бути не може... і цієї політики церковні керівники в Україні пильнували більше, ніж які інші російські урядовці: українська мова була заборонена не тільки в церкві, а і в школах. Церкви і церковні школи стали місцями найвпливовішого обрусіння українського народу. Виховання української молоді в цих школах було дійсним каліченням їх душі, і з синів і дочок українського народу виховували яничарів України і її церкви, так званих малоросів". Російський уряд за найактивнішої участі Російської православної Церкви ліквідував греко-католицьку Церкву на Північному Підляшші у 1839 році, а на Південному Підляшші – у 1875 році. Це використала польська церковно-націоналістична пропаганда, і 1905 року понад 100 тисяч греко-католиків Південного Підляшшя і Холмщини перейшли на римокатолицизм, а згодом відреклись від української мови і звичаїв, тобто стали поляками [253].

Релігійно-церковна політика в ділянці етнічних мов у різні часи і в різних краях ніколи не була однаковою. Скажімо, завдяки християнству в Єгипті свого часу отримала нове життя колись значно витіснена грецькою коптська мова (змінена часом давньоєгипетська), яка зараз за участі ісламу остаточно витісняється арабською мовою.

Ідеолог чеської Реформації Ян Гус, оспіваний Т. Шевченком, був водночас реформатором чеського письма, що, можливо, теж було одним із звинувачень, за якими Гуса присудили до смерті через спалення.

Микола Костомаров на питання, як відвернути цілковите зросійщення, що загрожує Україні, говорив: "Ми бачимо, що ті народи, які у себе утворили впорядковане духовенство (наприклад: іудеї), живуть, не дивлячись на всі неприхильні, руйнуючі умови. Я певний, що якби Богдан Хмельницький, замість того, щоб проливати річки крови, нищити стільки народу, як і інші українські проводирі, які шукали допомоги усюди, навіть у татар,– звернулися до східніх патріярхів з проханням дати Україні самостійну, незалежну Церкву,– якби вона утворила духовенство таке, котре б провело народню мову в казання, до школи, до церковних справ, і таким робом мову народню було висвячено, то я переконаний глибоко, що українському народові не було б рації лякатися за те, що вона зникне з лиця землі як національна святиня" [254].

Звичайно, ці переконання М. Костомарова були наївно-хибними. Достатньо пригадати, що робила польська держава з українськими православними і греко-католицькими церквами на Західній Україні у міжвоєнний період ХХ століття або як розправилася російсько-більшовицька влада з Українською автокефальною православною Церквою та Українською греко-католицькою Церквою. Що ж тоді можна сказати про XVII століття! Проте М. Костомарову не можна не визнати за рацію те, що Церква відіграє величезну роль у збереженні й розвитку національної мови й культури, національного буття загалом, якщо вона стоїть на ґрунті національної ідеї. І навпаки, служачи чужим інтересам, використовувана ворожими силами, Церква може причинитись до національної катастрофи. Розуміючи це, Росія, Польща, Румунія, Словаччина використовували і нині використовують Церкву для асиміляції українців, для позбавлення їх рідної мови. Скажімо, 1926 року уряд Румунії заборонив уживання української мови не тільки в адміністративних органах, у судах і т. п., але й у Церкві. Королівський міністр Буковини І. Ністор (історик за фахом) говорив, що "українці – це румуни, які забули мову своїх предків",– і, очевидно, Церква мала своєю мовою пригадати їм, що вони румуни. У часи угорської окупації Закарпаття (1939–1944 рр.), аби висвятитися на греко-католицького священика, треба було обов'язково скласти екзамен з угорської мови, на якому іспитованого здебільшого "завалювали".

Російський патріарх Нікон під лінгвоцид підводив таку концептуальну базу: "Коли буде багато мов, то піде розбрат (смута) на землі" [255]. Аби цього лиха не сталося, російські церковники дозволяли собі поправляти навіть св. Письмо. "В книзі Естер (Есфір) I; 22 ориґінал і переклади цілого світу (серед них і Острозька Біблія 1581 р.) дають: "Щоб кожен чоловік був паном у домі своєму й говорив мовою свого народу". Це дуже важливе для поневолених народів Росії місце російський св. Синод дає так: "Да будет страх им в жилищах их...",– пише проф. Іван Огієнко (митрополит Іларіон)" [256].

Російські церковники, як і вся російська шовіністична рать загалом, були проти того, щоби говорили "мовою свого народу" українці. Цією мовою не мало звучати навіть слово Боже. Шеф жандармів кричав на молодого поета Володимира Самійленка за те, що той привіз із закордону українську Біблію, пообіцявши згноїти його в тюрмі за "малороссійскіє ґадості". 1880 року було спалено український переклад біблійної Книги Йова. До того Синод заборонив виголошувати по-українському проповіді.

Звичайно, російська Церква поборювала українство не лише у слові. 1786 року митрополита Арсенія Мацієвича за розпорядженням російської імператриці Катерини II, яка була і главою російської православної Церкви (цезаропапізм у Росії було встановлено 1721 року), замурували навіки у казематі равельської фортеці. 1800 року, за царювання Павла I, було заборонено будувати церкви в українському трибанному стилі. У 50-річчя смерті Тараса Шевченка російська православна Церква не дозволила правити панахиду за упокій душі українського поета.

Єпископами на Україні від 1727 року призначалися росіяни, зрідка вірнопіддані манкурти-малороси. Висвячувати українців на єпископів митрополит Міхаіл Єрмаков не дозволяв навіть після 1917 року. Цей же митрополит вороже ставився до вимог запровадити до Церкви українську мову, вважаючи її неугодною Богові. Після українськомовних богослужінь з поверненням білогвардійської або більшовицької влади проводилось навіть переосвячення церков, "осквернених" українською мовою.

Один із великих атеїстів, Фрідріх Ніцше, писав: "Я боюся, що ми не позбудемося Бога, тому що віримо в граматику..." [257]. Це правда: доки віритимемо в мову, даровану нам Богом, доти віритимемо в Бога, або, по-іншому, в Боже чи, як комусь це більше до вподоби, в людське в людині. Бо смерть Бога, яку оголосив Ф. Ніцше, означає і смерть Людини. Саме тому ті, що прагнуть зберегти українську мову, орієнтуються на ідеал "Бог і Україна", бо це запорука збереження українців як нації. Це означає бачити серед людей українців, а в українцях бачити людей. Адже відомо, що не існує іншого способу бути людиною, як бути якоюсь людиною. Є мільйони людей, що хочуть бути українською людиною. Чи ж може бути це бажання противним Богові і Церкві, якщо ця Церква служить не мамоні і кесарю, а Богові і людям? "Кожна парафія нашої рідної Церкви,– переконливо стверджує професор теології о. Петро Біланюк,– мусить бути амбасадою нашого народу, нашої віри, нашої мови і нашої давньої культури" [258].



Двомовність – двокультурність – Двонаціональність

Двомовність можна окреслити як використання в процесах щоденного спілкування певним етносом, його територіальною (субетносом) чи соціальною (стратумом) складовою частиною двох мов залежно від сфери спілкування. Така "роздвоєна мовна вірність" є породженням специфічних умов життя етносу, здебільшого його підлеглим становищем. Адже двомовним буває саме підлеглий народ. Так було, наприклад, у завойованій римлянами Галлії, так було у підросійській, підпольській, підугорській Україні.

Коли українці в УРСР практично всі, за винятком малих дітей, володіли російською мовою, то з росіян України володів українською лише кожен четвертий. Було б помилкою пояснювати це тільки імперською ментальністю "старшого брата" та колоніальними традиціями росіян. У будь-якому суспільстві, "навіть якщо домінуюча група і визнає, що відмінності не виключають спілкування і взаєморозуміння, вона все ж судить, виходячи з "норми": все, що не відповідає їй, має меншу вартість",– пишуть Ліліан Вебер і Гьюберт Діазі [259]. Отже, поведінка росіян в Україні є типовою для панівної нації у її колонії.

Вирішальна роль у виникненні двомовності належить соціально-демографічній політиці панівної нації. Так, процеси урбанізації України проходили майже без участі українців, яких Польща і царська Росія закріпачили, а більшовицька влада зробила безпаспортними (отже, теж закріпленими) колгоспниками. З цієї причини у східній частині України індустріалізація "стала синонімом русифікації", а "Харків став полем бою двох культур і двох мов" [260].

Оскільки мова – це найважливіший елемент культури, то двомовність завше є виявом двокультурності. Друга мова тією чи іншою мірою залучає людину до другої культури, до засвоєння її вартостей, "вживання" в її зміст і форму.

Мовне "роздвоєння" має паралель у культурному роздвоєнні людини. До того ж ні мови, ні культури у випадку двомовності-двокультурності ніколи не бувають симетричними, а стосунки між ними – паритетними. Пояснюється це не стільки нерівновартісністю національних мов і культур загалом, скільки панівним становищем одних і залежним – інших. Двомовність (білінгвізм) за таких обставин набуває вигляду своєрідної (різномовної) диглосії: одна мова в суспільстві є вищою, важливішою, обов'язковою, пов'язаною з категоріями влади і престижу, інша – нижчою, менш важливою, необов'язковою, маргінальною. Важливість мови панівного народу зростає мірою підіймання щаблями соціальної драбини.

Наслідком такої мовно-культурної ієрархії є зміна мовно-культурних пріоритетів щораз більшого числа представників підлеглого етносу, їх перехід на мову панівного народу, входження в його культуру. Це, своєю чергою, провадить спочатку до національного "роздвоєння", чи, по-іншому, до "двонаціональності". Наступною стадією розвитку такої двонаціональності є перехід до однонаціональності, але вже іншої, а не тої, з якої вони вийшли.

Якщо позначити мову (культуру, національність) залежного народу літерою А, а панівного – літерою Б, то схематично процес поступового поглинання першого другим виглядатиме так:

А Δ АБ Δ БА Δ Б,

де фаза АБ – це двомовність (двокультурність, двонаціональність) з переважанням ще рідної мови (культури, національності), а фаза БА – з переважанням перейманої мови (культури, національності). Цілком зрозуміло, що коли йдеться про перехід конкретних людей, стратумів, ареалів від фази А до фази Б, то він відбувається асинхронно. Так, восени 1991 року в Донецькій області 32 % етнічних українців вважали себе українцями, 36,5 % – "двонаціональними" і 27,5 % – росіянами.

Спрощеним, так би сказати, синтезованим виявом двомовності (двокультурності, двонаціональності) є суржик – макаронічне мовлення, що поєднує в собі в хаотичний спосіб елементи двох мов. Суржик розмиває мовні кордони, призводить до зниження рівня мовного протиставлення МИ – не-МИ. Не потребує пояснень, чому суржикове мовлення властиве залежному народові і чому воно часто є останньою ланкою, яка ще пов'язує народ чи якусь його соціальну або територіальну частину з рідною мовою (культурою, національністю).

Однак навіть у наш час, коли узаконена державність української мови, виходять публікації, автори яких прогнозують зміцнення позицій суржика і піднесення його рейтингу. "За ідеєю, в рамках єдиної держави мають спостерігатися процеси лінгвокультурної інтерасиміляції, тобто стихійного утворення на базі мов, які діють, але корозіюють (действующих, но коррозирующих), єдиного лінгвального засобу, який не буде ні російським, ні українським у сьогоднішньому вигляді" [261].

У наведеному пасажі легко почути відгук, або, як елегантно висловлювалися класики більшовизму, відрижку, "теорії" злиття мов, що її, наприклад, у 1930 році на XVI з'їзді ВКП(б) Й. В. Сталін озвучив так: "У період перемоги соціалізму в світовому масштабі, коли соціалізм зміцніє (окрепнет) і ввійде в побут, національні мови неминуче повинні злитися в одну спільну мову, яка, звичайно, не буде ні великоруською, ні німецькою, а чимось новим" [262].

Як з'ясувалося згодом, на практиці злиття мов означало ліквідацію "національних" мов народів СРСР і заміну їх російською мовою. Позаяк досягти цього короткотривалою акцією ні лінгвально, ні політично неможливо, то суржик і був необхідним перехідним етапом. Підкреслимо, що суржик є наслідком корозії не двох мов, а однієї з них – тієї, що належить підрядному народові. Українсько-російський і російсько-український суржик є загрозою тільки українській мові, бо російська вживається не лише в Україні – вона має величезні масиви мовців за межами України, а крім того, захищена літературними нормами, упривілейованою культурою і протекціоністською політикою держави.

Маючи статус державної, поширюючись на всі сфери суспільного життя, підтримувана державою, українська мова позбудеться причин, що викликають ерозію і суржикізацію. Про суржик можна буде говорити хіба що стосовно мовлення тих громадян України, які опановуватимуть українську мову, так би сказати, з платформи російської, та й то нинішнього і наступного одного чи двох поколінь, доки ставлення до української мови як державної, а головне, її вивчення на всіх рівнях освіти не буде поставлено на належний рівень. Про "інтерасиміляцію" можна говорити тільки як про останню надію на неутвердження української мови в Україні. Надію безпідставну і марну.

Звичайно, не завжди перехід до іншої мови й іншої культури є зміною національної належності. Так, серед євреїв Росії було чимало "людей русской культуры", які, однак, залишалися євреями, хоча їхня російськомовність, безперечно, діяла на руку асиміляторам. "Закоханість євреїв у російську культуру, їхня мовно-культурна русифікація призводила до того, що неросійські народи імперії дивилися на них як на носіїв ворожого їм російського впливу, як на знаряддя русифікації, що становила найважливіший чинник у російській імперіялістичній політиці на неросійських теренах" [263].

Серед значної кількості різновидів двомовності найсуттєвіше значення має двомовність державна (офіційна). Вона означає, що за конституцією країни державний апарат функціонує, використовуючи дві мови. Таке явище існує, наприклад, у Бельгії (фламандська і французька мови), у Канаді (англійська і французька мови), у Фінляндії (фінська і шведська мови). Двомовність була і в "національних" (неросійських) республіках Радянського Союзу, проте, оскільки у цій країні, згідно з відомою тезою В. І. Лєніна, державної мови бути не могло, то ні "національні" мови, ні російська мова не мали державного статусу.

Це була дуже вигідна для російської великодержавної політики позиція. Мовляв, російська мова не є державною, а всього тільки мовою міжнаціонального спілкування, то і вам, молодшим братам, не потрібно більше прав, ніж старшому серед вас, отже, і ваші мови не можуть бути державними.

Зрозуміло, теза про недержавність російської мови була пропагандивно-підступною. Весь інтелектуальний світ розумів і сприймав "російську мову як єдину державну в зовнішньому політичному вжитку, а також як першу державну у внутрішньому": в закордонних паспортах не було записів національними мовами, а у внутрішніх паспортах, свідоцтвах про народження, одруження тощо поряд з національною обов'язково фігурувала російська [264].

Оскільки витримати конкуренції з російською мовою в умовах тотального лінгвоциду й етноциду "національні" мови не могли, а статусом державності – навіть двомовної – вони не були захищені, то єдиною їхньою перспективою залишалося поступово відмирати, "зливаючись" із російською. Природно, що такий стан речей не міг не натрапляти на де сильніший (Грузія, Вірменія), де слабший (Україна) опір національно свідомих сил.

Із проголошенням "Закону про мови в Українській РСР", який набув чинності 1 січня 1990 року, і особливо з державним усамостійненням України її російське й російськомовне населення, вбачаючи в цих подіях загрозу для своїх мовних, та й не тільки мовних, привілеїв, почало в особі своїх громадсько-політичних організацій шалений контрнаступ на мовні права корінного народу. Зокрема, вони домагаються узаконення російської мови як державної (офіційної) мови України. На словах це іменується офіційною двомовністю. Насправді ж ідеться зовсім не про те, аби кожен державний службовець, від найвищого до найнижчого, а також ті фахівці, що мають справу з людьми (лікарі, працівники довідково-інформаційних служб тощо), володіли двома мовами, як це має місце в країнах з державною двомовністю, а щоби мати право не знати української мови і її не використовувати. (Офіційна двомовність означає обов'язок знати і вживати дві мови, а не можливість не користуватися однією з них). Отже, за вимогою офіційної двомовності скривається старий імперський курс на російську одномовність, на закріплення "досягнень" зросійщення українців упродовж століть перебування України у складі Російської імперії.

На II Конгресі донецької інтелігенції не пролунало жодного українського слова, зате активісти "Интердвижения" намагалися викликати обурення формулою: "Русский язык – иностранный на Украине" [265]. Виникає запитання: чи є іноземними в Україні румунська, польська, угорська, німецька та ін. мови, певна кількість носіїв яких проживає в цій країні? Чи є українська мова іноземною в Канаді, США, Великій Британії, Австралії та ін. країнах, де проживають українські спільноти? Людина з нормальною логікою дасть приблизно таку відповідь: це залежить від того, про кого йдеться, тобто для одних рідна, для інших – іноземна. Справді, російська мова для росіян України не іноземна. Але чому вона мала б бути не іноземною, а рідною для угорців, румунів, татар, німців, поляків та людей інших етнічних груп України включно з українцями?

Проте, крім номральної логіки, існує також логіка імпершовінізму, яка ґрунтується на аргументах типу:

Ты виноват уж тем,
что хочется мне кушать.

І. А. Крилов

З цією логікою я вперше познайомився десь на початку п'ятдесятих років, коли стояв у райцентрі в черзі за хлібиною. Було мені тоді 9 років, а до райцентру треба було йти 12 кілометрів глибокими карпатськими снігами вночі, аби бути на місці не пізніше 6-ої ранку, бо перед 8-ою була вже така черга, що останнім хліба не вистачало. Розуміється, за радянською звичкою було немало й таких, що пхалися до крамниці і на чергу не звертали уваги. А коли якась жінка запитала одного з них, чому він пхається за хлібом без черги, той відповів: "Потому что я тебя завоевал,... твою мать!" Зрозумівши "логіку", черга мовчала, стиснувши губи. Звичайно, це був якийсь найдрібніший "визволитель", бо крупніші не те, що за хлібом, але й за квартирами в черзі не стояли, не кажучи вже про килими чи, пізніше, автомашини. Але їхньою "логікою" він володів належним чином, і якщо не став, а точніше, не втримався начальником, то, очевидно, через надмірну пристрасть до алкоголю, так притаманну цій породі.

У політології існує поняття "співдержавна нація". Такою, наприклад, уважала себе німецька меншина у міжвоєнній Чехословаччині. Вона мала низку привілеїв, з мовними включно, чого була значною мірою позбавлена українська людність Закарпаття, яке тоді входило до складу цієї держави. Зрозуміти причину цього явища не складно: німецька меншина не лише займала сильні політичні, економічні, культурні позиції в Чехословаччині – вона мала потужну підтримку Німеччини, що з трьох боків оточувала цю слов'янську країну, відроджену у 1918 році.

Отож, коли йдеться про "права" російськомовного населення, то цілком очевидно, що не в правах суть, бо росіяни мають в Україні не менше прав, ніж у Росії чи будь-якій іншій країні світу. Річ навіть не у "співдержавності" росіян в Україні, а в їхньому намірі й надалі залишатися просто державною нацією з метою відновлення своєї імперії.

Звичайно, цього не можна говорити абсолютно про всіх росіян, тому що серед них є значний відсоток прекрасних людей, які здатні розуміти, щo несе з собою відновлення російської імперії, і які прихильно ставляться до української національної ідеї. Мова тут – про росіян, отруєних великодержавним шовінізмом, що мали привілеї як імперський народ і болюче відчули їх утрату, викликану розпадом СРСР. Не ускладнюючи собі життя об'єктивним аналізом причин історичних змін та тенденцій розвитку сучасного світу, вони розв'язання всіх проблем пов'язують із поверненням у минуле, у часи сталінсько-брежнєвського імперіалізму.

У цьому їм допомагає чимале число російськомовних неросіян, предки яких чи й вони самі через двомовність-двокультурність-двонаціональність прийшли до російської однонаціональності. Деякі з них виразно стоять на позиціях російського імпершовінізму, інші переконують, що мова, культура, національність – це справа вибору людини. Хід міркувань у них такий: "Зросла ступінь свободи індивіда. Внаслідок раніше не баченої свободи пересувань, численності джерел інформації, поліетнічності суспільства сьогодні він обирає той чи інший спосіб, стиль життя, культурне середовище, мову спілкування чи мислення, завдяки чому обирає, по суті, і свою національність, ідентифікує себе з тим чи іншим етносом незалежно від свого походження. Поруч зі свободою віросповідання у наш час реально існує свобода вибору національності. Для деяких, наприклад, мова – лише система знаків, і він обирає ту систему знаків, котра йому звичніша, зручніша, за допомогою якої він у змозі отримати більше інформації і більше її передати (чи продати). Цій людині психологічно важко вдатися до менш зручної для неї, як вона вважає, ґрунтуючись на аргументі, що це мова її предків" [266].

Автор цитованого уривка чомусь уважає, що можливість поміняти свою мову і національну приналежність – це досягнення нашого часу, як, скажімо, можливість поміняти свою стать хірургічним шляхом, до чого вдаються трансвестити-транссексуали (до речі, трансвеститизм-транссексуалізм теж маніфестується зміною мовленнєвої поведінки [267]). Такі можливості існували в різні епохи життя людства. Що більше, вони активно стимулювалися. Достатньо прочитати біблійні "Книги Макавеїв", щоб у цьому переконатися. "Того часу (за владарювання Антіоха Епіфана.– Я. Р.-В.) з'явилися в Ізраїлі нечестиві люди, що звели багатьох інших, казавши: "Ходім та зробім союз з народами, що навколо нас, бо з того часу, як ми відокремились від них, упало на нас багато злиднів". Сподобалося їм це слово, і деякі з народу, набравши охоти, пішли до царя, щоб дав їм повновладу прийняти поганські звичаї. От і збудували вони в Єрусалимі гімназію за поганським звичаєм, затерли собі знаки обрізання, відступили від святого союзу, збраталися з поганами та запродались їм, щоб зло творити" (I Кн. Макеїв: 1, 11–15).

Міністерство у справах національностей, міграції та культів України розробило Державну програму збереження, підтримки і розвитку російської культури на 1995–2000 роки. В ній, зокрема, передбачається "відновити дію рішення уряду Центральної Ради України" (1917 р.) про обов'язкове вивчення російської мови в українських школах, починаючи з другого класу як звичайного предмету [268]. Проте обов'язкового вивчення російської мови авторам Програми виявилося не досить: "окремим курсом" належить вивчати і російську літературу.

Якщо це має бути даниною "спорідненості мов та літератур", то чому віддається перевага одному з родичів? Адже з білорусами українці ще більше споріднені, ніж з росіянами, та й хорвати, серби, поляки не такі вже й далекі. А болгари, давньою мовою яких ми тисячу років правили Службу Божу, молилися Богові?

Здавалося би, мав цілковиту рацію Анатолій Погрібний, колишній заступник міністра освіти незалежної України, запропонувавши проект, за яким учні шкіл України, крім державної української мови, мали вивчати на вибір ще одну слов'янську і одну неслов'янську мову. Однак за цим вищою мірою раціональним і демократичним проектом російська виявилася б однією із слов'янських і її вивчали б за вибором, а не обов'язково. А цього колоніальна адміністрація допустити ніяк не може. Тому професора А. Погрібного було знято з посади Першого заступника Міністра освіти України, а проект поховано. Натомість інше міністерство створило Державну програму збереження і підтримки розвитку російської мови і культури в Україні, де, як і в колишніх компартдокументах, уживаються вирази типу "українські та інші національномовні письменники України". Виходить, що українські, татарські, єврейські, грецькі та ін. письменники – "національномовні", а російські (російськомовні) – не національномовні. Які ж тоді – невже інтернаціональномовні? А може, росіяни ще не сформувалися як нація або, навпаки, вже перебувають на постнаціональній стадії розвитку? Оскільки ствердні відповіді на ці запитання були б цілковитим абсурдом, то доводиться констатувати, що з тексту аналізованого документа визирають роги й ікла бастарда від шлюбу великоросійського шовінізму з малоросійським холуйством.

Існує порода людей, які належать до не своєї нації не етнічно, іноді і не політично, а тільки культурно. Це так звані "люди культури" – польської, російської, німецької і т. д. Зрозуміло, що йдеться про "високу культуру" – культуру, пов'язану з мовою,– літературу, театр, науку тощо. Так, відомий письменник Володимир Короленко, в жилах якого текла українська, німецька і польська кров, уважав своєю батьківщиною російську літературу. "Інородці", живучи в чужій культурі, часто не знають життя носіїв цієї культури і не контактують з ними або ж підтримують взаємини лише з представниками елітарної частини суспільства, входячи до чужої культури, так би мовити, з парадного входу. Нерідко трапляється, що вони свідомо протиставляють високу культуру негативним прикметам життя народу – носія цієї культури. "Я люблю російську культуру,– пише Юлій Крелін,– але окремо (в отдельности) від російського безкультур'я і жлобства" [269].

Будучи продуктом асиміляції (хай і не повної), "люди культури" здебільшого і самі виступають у ролі асиміляторів. Як писав В. Жаботинський, асимілятор у певному віці вже не здатний себе змінити: "Він звик жити в російській культурі, інша йому не приступна, і він не має куди піти. Адже не може він приректи себе на духовний голод" [270].

Природно, що "люди культури" – це водночас і "люди мови". "Батьківщина – це мова",– говорив відомий прозаїк С. Д. Довлатов – людина "поліетнічного" походження. Він емігрував із брєжнєвського СРСР до США, де залишався людиною російської культури, очевидно, не маючи "куди піти". Варто звернути увагу на те, що "людьми культури" можуть почувати себе лише представники етнічно сильних націй, скажімо, вірмени, євреї. Інші ж стають не людьми російської, німецької, польської чи ще якоїсь культури, а просто росіянами, поляками і т. д., прилучившись не тільки до культурних вартостей (а здебільшого не стільки до них), а й до інших властивостей чужого етносу, не виключаючи "безкультур'я і жлобства". Не так уже й багато російськомовних українців блискуче володіють мовою М. Ю. Лєрмонтова, І. С. Тургєнєва, Л. Н. Толстого, зате всі вони без винятку досконало засвоїли лексику і фраземіку матюків (матерщини), а разом із ними – і відповідну потребу душі та стиль мовленнєвої поведінки.

Якщо "батьківщина – це мова", то і "мова – це батьківщина". Очевидно, саме тому чимале число російськомовних українців та громадян інших країн СНД важають за свою батьківщину Росію.

Інородці здебільшого відносять себе не до будь-якої, а до престижної, точніше панівної, а ще точніше, до культури панівної нації – "головного господаря", як писав В. Жаботинський. У поліетнічних державних утвореннях така культура має не чисто етнічний, а, так би мовити, державно-етнічний, часто імперський характер. Вона твориться представниками різних народів, утягнутих в орбіту цієї культури, об'єднаної мовою "головного господаря". Тому сила і велич цієї культури продовжує приваблювати доти, доки існує велич імперії, доки мова цієї культури залишається мовою великої держави. Для прикладу можна взяти давньоримську, Австро-Угорську і російсько-радянську імперії.

Культурно-мовний патріотизм прилучених інородців доволі часто перевершує любов до рідної мови й культури їх етнічних носіїв. "Хоч дивно, але саме вихідцям із "гарячих країн" (неграм і арабам.– Я. Р.-В.). значно більшою мірою, ніж уродженцям Франції, вдалося зберегти шанобливе ставлення до французької мови",– говорив почесний доктор філософії Оксфордського університету Президент Республіки Сенегал Леопольд Седар Сенгор [271].

Шанобливе ставлення до будь-якої мови заслуговує на схвалення й заохочення. Біда лише в тому, що мовні "прозеліти" доволі часто поводять себе агресивно щодо інших мов і культур, беручи найактивнішу участь у денаціоналізації й асиміляції інших народів, не виключаючи (або й передусім) власного народу. Їм як "несправжнім, неповноцінним" представникам панівного народу, "кандидатам" на росіян (німців, поляків і т. п.), "підмайстрам чужого культурного цеху", треба "особливо старатися", "так би мовити, перекричати найсправжнішого" росіянина, німця, поляка і т. д., але все одно вони залишаються людьми другого класу: "Чужа національна сутність, чужа психіка і просякнена нею культура не можуть бути справді засвоєні навіть протягом цілої генерації, навіть протягом кількох генерацій. Зберігається акцент у мові і так само зберігається особливий "акцент" душі" [272]. Ці характеристики і висновки В. Жаботинського з його статті "На хибному шляху", опублікованої ще перед першою світовою війною і адресованої євреям, не меншою мірою стосуються й українців, велика кількість яких, зрікшись рідної мови й відірвавшись від української культури, активно зросійщувала не лише свій народ, а й інші народи Росії, будучи, за висловом Василя Барладяну, найвірнішими слугами імперії.

Прихильники офіційної українсько-російської двомовності України як один із аргументів на її користь наводять те, що через російську мову відбувається вихід у світ української культури, без чого, мовляв, вона опиниться в самоізоляції. Отже, українська культура має говорити зі світом російською мовою. "Орієнтація на якусь одну мову,– пише з цього приводу Святослав Караванський,– це і є самоізоляція. Україну орієнтували на російську мову століттями. Наслідки ми знаємо. То, може, для уникнення самоізоляції вивчати більше європейських мов, європейських культур?" [273].

Негативні наслідки ізоляції України російською мовою відчуваються буквально в усіх сферах суспільно-державного життя. На засіданні Ради Європи українські парламентарі, за словами одного із них, В'ячеслава Чорновола, сиділи "глухі і німі", бо не володіють чужими мовами, крім російської. Російські ж перекладачі, до послуг яких звернулися українські політики, перекладали, що хотіли, як хотіли і кого хотіли [274].

Не варто доводити, що прив'язаність до однієї культури, до однієї мови, якими багатими вони б не були, звужує сферу пересічення культур, їх взаємодії, призводить до однобічного наслідування й епігонства. Якщо взяти, приміром, таку сферу інтелектуальної діяльності, як переклад, то вона надзвичайно сприяє розвиткові національної мови, її інтелектуалізації, гнучкості, багатству тощо, сприяє національній культурі в найширшому її розумінні. Проте рівень цього розвитку дуже великою мірою залежить від числа мов, на які і з яких виконуються переклади художньої, культурологічної, наукової, технічної та ін. літератури. На світ не можна дивитись лише через одне вікно, бо картина світу виявиться фрагментарною, обмеженою. До того ж російське "вікно в Європу" не найширше.

Відомо, що престиж мови у наш час визначають її інформативністю, тобто кількістю інформації, закодованої цією мовою. Найінформативнішою мовою сучасності є англійська. У радянських наукових колах в середині 70-х років уважалося, що інформативність російської мови становить близько 75 % від англійської. Зараз же її інформативність, на думку фахівців, не становить і третини від англійської. Таким чином намагання утримати Україну в російськомовному просторі має політичний характер і являє собою намір і надалі тримати її на російському мовному ланцюгу з усіма наслідками, що з цього випливають. Йдеться, отже, про елементарний мовний неоколоніалізм.

Мовний колоніалізм – це водночас інформаційний, культурний, а значить, політичний і економічний колоніалізм. Українське суспільство й надалі має залишатися підсистемою "тієї великої системи, яка раніше називалася Радянським Союзом". Офіційна двомовність з вектором на Росію покликана зберегти це становище і в майбутньому. Проте навіть цілковито позбавлений таких мотивів, як захист національної мови, культури, духовності тощо,– чисто прагматичний інтерес так чи сяк приведе до необхідності широкого вивчення високоінформативних мов світу, передусім англійської, а це хоч-не-хоч матиме наслідком утрату позицій російської мови в Україні. Крім того, історично неуникненна десовєтизація і декомунізація України, як і інших пострадянських і посткомуністичних країн, неминуче спричиниться і до дерусифікації, як свого часу декатолизація мала наслідком і делатинізацію країн Європи. Цікавим у цьому плані є становище в Ізраїлі, де опинилося чимало "людей російської культури", або, що те ж саме, людей радянської культури. Незважаючи на неабиякі зусилля цих людей зберегти не лише у своїх душах, а й у суспільстві звичну для них мову і культуру, "говорити наші діти будуть івритом, читати і думати теж івритом, і сусід за партою виявить більший уплив, ніж усі "більшовики від мистецтва", що прибули сьогодні до Ізраїлю" [275].

Двомовність, двокультурність, двонаціональність – це породження залежного становища людей, відірваних від своєї землі або ж не господарів своєї землі. Це неважко зрозуміти, зіставивши кількість таких "роздвоєних" людей серед росіян і неросіян. До речі, аби стати "роздвоєними", діти в радянських національних республіках мусили вивчати не лише російську мову, а й російську літературу в обсязі мало що меншому, ніж діти Росії, де відповідна кількість уроків відводилася на фізкультуру та вивчення іноземної мови. Отже, російські діти не ставали двомовними-двокультурними, а фізично міцнішими і краще прилученими до світу.

Повернемось, однак, до колоніального спадку і рецидивів неоколоніалізму в сфері мови в Україні. Засилля російської мови буде долатися, з одного боку, розширенням сфер вживання української як державної мови і мови переважної більшості корінного населення, а з другого боку, розширенням використання іноземних мов, передовсім англійської. Ясна річ, прихильники колоніального статусу України говоритимуть, що українські націоналісти продаються американському імперіалізмові. Проте ніяким "заєдінщікам" не вдасться спростувати того факту, що в англомовних країнах: США, Канаді, Англії, Австралії – українці зберегли свою мову й культуру завдяки українській пресі, Церкві, підтримуваним державою школі, радіомовленню, телебаченню і т. ін., чого в Росії не існує, а коли і з'являються невеличкі паростки українства, то проростають із неймовірними труднощами.

Якщо йдеться про англійську мову в Україні, то мається на увазі не витіснення нею української, як та витіснялася впродовж століть російською у Церкві, державних органах, армії, судочинстві, освіті і т. д., а використання її як світової мови для транспортування духовних вартостей в Україну, а також з України з метою їх, так би мовити, зовнішнього використання. У такий спосіб англійська мова використовується фактично всіма націями світу, включно з Японією, Німеччиною, Францією та іншими високорозвиненими країнами, де немає офіційної двомовності з такими її наслідками, як двокультурність та двонаціональність. Зрозуміло, що використання цієї світової мови, як і інших високоінформативних мов, не виключаючи російської, не тільки не гальмує розвитку науки, культури, виробництва, а, навпаки, сприяє йому, дає можливість утвердитися в світі.

Природно, що рівень знання іноземних мов має бути в суспільстві не до порівняння вищий, ніж був у радянські часи, коли в національних республіках на цей предмет відводилося один-два уроки на тиждень, аби був час вивчати російську мову і літературу. Така освітня політика мала на меті ізолювати неросійські народи від контактів зі світом, зробити так, аби неросіяни отримували інформацію і виходили в світ російською мовою, аби вони, висловлюючись фігурально, дивилися на світ лише через російське вікно.



Національна ідея і національна мова

А якщо є племена, які можуть викликати симпатію більше, ніж інші племена, то це саме малороси – одно з племен найбільш симпатичних. Їхній патріотизм чистий від гадки про поневолення інших, а вони бажають лише того, щоб їм самим було легше жити на вільному світі: ніяке інше плем'я не хочуть вони собі підкорити або кривдити.

Н. Г. Чернишевський

Не існує ні одної європейської нації без спільної ідеї національної незалежности і без спільної боротьби за цю незалежність. І тільки коли існує об'єднуюча спільна ідея української національної незалежности, можемо говорити про існування української нації.

Вячеслав Липинський

Щоб якийсь народ підняв боротьбу з несприятливим для нього режимом чи чужоземним поневоленням, для цього потрібно, крім неґації існуючого стану, ще протиставлення йому власних життєвих ідеалів, власних цілей і прагнень, які живуть у народі, та, передусім, відповідної вольової напруги, готовости до боротьби.

Степан Бандера

Мрією кожного народу є жити заможно і самостійно, безперешкодно розбудовувати свою матеріальну і духовну культуру, мати свій голос у вселюдському хорі народів. Побутовою мовою це звучить: бути господарем у власному домі, бо "в своїй хаті своя правда, і сила, і воля", як писав великий будитель українського духу Тарас Шевченко. Ця мрія, усвідомлена "ліпшими людьми", трансформується в національну ідею, що є виявом колективної волі до існування і служить дороговказом, орієнтиром на шляху перетворення мрії в дійсність.

Ідея, що століттями дрімає в глибинах колективного підсвідомого, що випливає з самої суті буття народу і знаходить свій вияв у його художній творчості, скоріше чи пізніше стає об'єктом усвідомлення – образного (художнього), яке апелює до почуттів, і понятійного (наукового), яке звертається до розуму. Кращі представники національної еліти: поети, публіцисти, вчені – творять не так зміст національної ідеї, як її форму, виражаючи її (ідею) у творах красного письменства й образотворчого мистецтва, у публіцистичних статтях і наукових працях, у яких національна ідея повертається до народу у скристалізованому, чітко окресленому й обґрунтованому вигляді. Вона стає пасіонарною для щораз більшого числа її носіїв.

У цьому процесі є паралель, а часом і збіжність із творенням національної мови. Тарас Шевченко як творець сучасної української літературної мови не "видумав" її – він витворив її з багатств народно-розмовної стихії. Його "Кобзар" – це не тільки національна "Біблія", це й неперевершений зразок українського літературного загальнонаціонального слова.

Коли людей такого рівня, як Т. Шевченко, називають національними пророками, батьками нації, то це, крім іншого, означає, що вони, як ніхто інший, зуміли висловити те, про що мріє, до чого прагне народ, що, власне, робить його нацією, а не просто етнічною масою.

Присланий із Москви секретар ЦК Компартії більшовиків України Н. Н. Попов (1933–1937 рр.) заявив: "Мы никогда не простим Шевченко его националистических стихов". "Націоналістичними" віршами вважалися саме ті, в яких найбільш яскраво виражені національні аспірації українців, у яких звучить національна ідея. Ці твори не друкувалися або ж препарувалися у радянських виданнях.

Національну ідею не можна накинути згори, декретувати, прищепити народові, бо це буде не національна, а імперська, космополітична чи ще якась не його ідея. У середині 1996 року, після свого переобрання, президент Росії Б. Н. Єльцин зробив державне замовлення на формулювання національної ідеї для Росії. Чимало тверезих політологів висловлюють сумніви щодо потреби в такій ідеї, бо вона неодмінно буде або імперською ("российская идея"), або націоналістичною в гіршому розумінні цього слова, тобто шовіністичною ("русская идея") – і в обох випадках дисонуватиме з національними ідеями татар, башкирів, якутів, лезгинів, тувинців і т. д.

Національна ідея завжди спрямована в майбутнє. Вдало сформульована й успішно здійснювана, вона додає народові сил, підносить його у світовому співтоваристві, викликає наслідування інших народів.

Відсутність національної ідеї чи її неповновартісність, невизначеність того, яку долю хоче мати народ і для чого він існує, непроникнення ідеї у всі стратуми й субетнічні спільноти народу, брак пасіонарних її носіїв – усе це гальмує національний розвиток етносу, послаблює його духовні сили, зменшує внесок до світової культури й цивілізації, знижує його престиж. Цих утрат не вдасться компенсувати ні релігійністю, ні сумирністю, ні працьовитістю, ні правами особи, ні будь-якими іншими подібними цнотами – народ займатиме найнижчі щаблі в етнічній піраміді людства. "Народ без власної ідеології – мертвий" – такий дарчий напис зробив на одній із своїх книг професор Іван Огієнко (митрополит Іларіон).

Національна ідея має універсальний і панхронічний, тобто вселюдський і всечасовий, характер, коли вона ґрунтується на найвищих людських вартостях – свободі і справедливості.

Особливо велику цінність вона являє для поневолених народів, які загострено сприймають ці вартості, будучи цілковито чи значною мірою їх позбавлені. "Людство складається з народностей,– писав проф. Сергій Шелухин.– Отже, хто відкидає рівноправ'я, свободу і природні права народностей, той сам себе робить ворогом людства, його ідеалів і вищих стремлінь, ворогом міжнародного правопорядку, мирного співжиття і співробітництва. Український рух прямує до відновлення історично належних українському народові його власних прав, потоптаних узурпаціями і грубою силою поработителів, які чужих прав не визнавали і своєї грубої сили не підпорядковували праву" [276].

Національну ідею можна трактувати як мету цілеспрямованих зусиль нації. Існує закон, за яким "найкращий шлях досягнення мети – це стремління не до самої мети, а до чогось більш високого, що є за її межами" [277]. Цим вищим виступає свобода і справедливість. Ними ж визначається і сутність національної ідеї. Адже не можуть відповідати критеріям свободи і справедливості намагання поширити свою країну "від моря до моря" чи "від Курил до Дунаю і від Північного Льодовитого океану до Індійського", бо це означає загарбання і поневолення інших народів.

Звичайно, здобуття свободи не є панацея від усіх бід нації. Але цим досягається головне – народ отримує можливість самостійно будувати своє життя, виходячи із своїх потреб і можливостей, із свого характеру і традицій, із своїх уявлень про людські вартості. "Тож нація, що прагне самоздійснення, так чи інакше завжди прямує на маґістральний шлях розвитку людства. Крива повноцінного розвитку починає від людини свободи, що встановлює групу свободи, яка процесує свободу нації, що в свою чергу ініціює свободу людства. Людина свободи – це спільна основа групи, нації і людства",– писав Орест Зибачинський [278].

Проте теоретики й апологети української національної ідеї ніколи не забували про "пріоритет справедливості щодо свободи", на чому наголошують і далекі від націоналізму гуманісти, наприклад, Ауреліо Печчеі [279]. Суть цієї засади полягає в тому, що самої свободи для нації і для людини недостатньо, бо свобода неминуче породжує панування сильнішого. Отже, свобода має корегуватися справедливістю.

В умовах нинішньої свободи слова і друку українська преса і книгодрукування, не підтримані належним чином державою, опинилися на грані існування, відтиснені потоком російськомовних видань, що спираються на потужну підтримку російської держави і проросійських сил в Україні, які займають ключові позиції у владних і фінансово-бізнесових структурах. Українці ж вельми здивовано констатують прикрий і не зрозумілий на перший погляд факт: в умовах свободи їхні видання виявилися буцімто неконкурентноспроможними.

Те ж можна сказати і про права меншин – там, де є свобода, але без пріоритету справедливості. Це стосується і міжнаціональних взаємин загалом. Недарма поборники російського імперіалізму в масках демократів та комуністів-"інтернаціоналістів" вимогу відновлення справедливості трактують як намір узяти "історичний реванш", "звести історичні порахунки", а вираз "почуття справедливості" супроводжують епітетами на кшталт "болісно загострене" [280]. Насправді ж ідеться не про почуття, а про логічну категорію справедливості, без якої суспільство загниває і втрачає шанси на майбутнє. Зайво говорити, що розпад СРСР був спричинений далеко не в останню чергу зневагою до справедливості – як соціальної, так і особливо національної.

Найсуттєвішими складниками національної ідеї українців є соборність і державність України, тобто прагнення жити разом у самостійній державі, що, єдино, зможе забезпечити всі інші складники народної мрії включно зі свободою і справедливістю. Микола Сціборський з цього приводу писав: "Тільки державне існування нації вповні здійснює і посилює чинний характер самої національної ідеї. Тому основне завдання нації полягає в поширенні її державних меж насамперед на цілий, пов'язаний із нею, етнографічний простір. За цим промовляє не тільки духова й фізична неподільність нації, але й усі підстави її будуччини. Неможливість чи невміння досягнути свого державного об'єднання позбавляє націю передпосилок дальшого належного росту, а навіть спроможности правильно виконувати свої життєві функції" [281].

Поняття соборності народу і національної ідеї загалом якнайтісніше пов'язане з його мовою, позаяк народ – це, як знаємо, передусім мовна спільнота. Для усвідомлення необхідності своєї соборності й державності українцям немає потреби, як це часто роблять ідеологи інших націй, конструювати собі своє минуле або, що більше, привласнювати чужу історію, як це вчинила з українською минувшиною Московська імперія. Коли гетьман Богдан Хмельницький покликався на Київську Русь, коли політики періоду національної революції покликалися на Гетьманську державу, а сучасні політичні діячі – на Українську Народну Республіку, то це не творення міфів, а звертання до реальних історичних подій.

Те, що серцевиною української національної ідеї є соборна державність, не можна вважати якимсь специфічним українським витвором. Це типологічно спільна, інваріантна риса національних ідей бездержавних, розчленованих чужими державами народів. "Найприродніша держава – це один народ з однією національною вдачею, що в ньому зберігається впродовж тисячоліть",– писав ще у XVIII столітті Йоган Ґотфрід Гердер.

Суттєвою компонентою національної ідеї є бажання народу бути самим собою – зберігати власну вдачу, характер, ментальність і виражати це у віруваннях, обрядах, традиціях, у творах матеріальної і духовної культури, а найповнішою мірою – у мові. Не дивно, що боротьба за поширення і здійснення національної ідеї завжди має і мовний аспект. Це стосується не лише національних ідей гноблених, а й панівних народів. І там, і тут національна ідея і національна мова йдуть поруч: у першому випадку як мета і засіб визволення, а в другому – панування й поневолення.

Класичним прикладом тут може слугувати українська й російська національні ідеї у зіставленні. "Російський месіянізм і московський "шовіністичний універсалізм" (вислів В. Вейдле) є внутрішнім мотором російського імперіалізму з його нівелюючим русифікаторським настановленням. Російська політична думка ґрунтується на ідеях російської великодержавності і особливого призначення Росії в світі" [282].

Месіанство властиве всім імперіалістичним ідеологіям, а його практичне втілення обумовлене як історичними обставинами, так і національним характером імперського народу. Англійці часів Олівера Кромвела вважали себе "вибраним народом", "новим Ізраїлем", "найкращим народом світу" тощо. Кромвел був переконаний, що він бореться за ідеали людства. Проте ці ідеали у дивний спосіб чомусь цілковито збігалися з інтересами англійської держави, яка, остаточно підкорюючи собі Шотландію й Ірландію, провадила не які-небудь, а "Божі війни".

У прокламації для "обдуреного" ірландського народу Кромвел писав: "Я можу вам сказати справжню причину, чому до вас приходить військо. Англія зазнала благословення Бога при здійсненні справедливої мети, байдуже, якою ціною і відвагою. І якщо будь-коли була на світі справедлива справа, задля якої люди боролися, то, напевно, ця справа (завоювання Ірляндії.– прим. автора) не менш справедлива. Ми приходимо зламати силу спілки безправних осіб, які живуть як вороги людського роду, бо відмовилися від англійської зверхности... Ми приходимо з поміччю Божою, щоб принести блиск і славу англійської свободи народові, якому маємо право це зробити,– свободи, в добродійстві якої може брати участь також ірляндський нарід, користуючись свободою і щастям разом з англійцями, коли тільки складе зброю" [283].

Подібні за суттю "прокламації", "звернення", "декларації" можна було прочитати від найдавніших часів до буквально нинішніх днів – узяти б хоча події в Чечні чи Таджикистані або в турецькому Курдистані. Що ж до "дійових осіб", то в цих прокламаціях загарбники – шляхетні і чесні доброчинці, що керуються високими ідеалами і несуть допомогу народам, а загарбувані – бандити, вбивці, насильники, позбавлені людської подоби.

Супровідною ідеєю російського патріотизму, за нечастими випадками, завжди виступає антиукраїнство. "У паперах Марковича вартують уваги ще листи сестри його, за чоловіком – фон Кірхштейн. Називаючи свого брата слов'янофілом і спростовуючи його думку, вона вельми розумно доводить грубість і непристойність віршів Шевченка, нікчемність мови малоросійської, каже, що значно краще писати мовою російською, як більш освіченою, і що патріотизм вона розуміє в любові не до однієї якоїсь губернії, а до цілої держави" [284]. Півтора століття, що минули від часу написання цих слів, не змінили ставлення носіїв російської ідеї – як росіян, так і зросійщених перевертнів – ні до Шевченка, ні до української мови, ні до України загалом.

Для багатьох росіян українофобія стала частиною їхньої свідомості, складником національної ідеї. Виступаючи на Міжнародній науковій конференції "Голод 1932–33 рр. в Україні" Іван Драч говорив: "Перший урок, який уже стає невід'ємною складовою національної свідомости українця, полягає у тому, що в Росії ніколи не було, немає і поки що не передбачається іншого інтересу в Україні, ніж винищення дорешти, до ноги, до пня української нації. Бачимо, що від найрафінованішого філософа до найзахланнішого пияка – надто в багатьох росіян вкладено справді фатальну одержимість українофобією. Вона становить один із головних елементів "русской ідєї", вона нині піниться несамовитою, справді зоологічною ненавистю до українства в російському парламенті, вона закарбована на стінах міст Криму: "Хароший хахол – мьортвий хахол!" [285].

Складником національної ідеї пригнобленого народу завше є соціальна справедливість, пов'язана з національною залежністю і обумовлена нею. "Втіленням української ідеї,– пише проф. Анатолій Черненко,– є любов до свого народу, турбота про його кращу долю, щастя, добробут і гідність" [286]. Додамо: не коштом інших народів. До речі, націоналізм як світогляд, що в ньому нація вважається за найвищу вартість, а національна ідея – за орієнтир, наголошує на своєму демократизмі і демофільстві (народолюбстві): "Чи є мислиме подумати про визиск простого народу в того типу людей, які в своїй глибокій душі страждають недолею і нуждою українського робітника й селянина й, ідучи в передніх рядах, ведуть його в бій за його кращу долю й за велику візію й мрію своїх мрій?" – питав Ярослав Стецько [287]. "І пастух, і професор університету, і рядовик, і маршал, і замітач вулиць, і їх будівничий, і "служниця" (по-нашому: помічниця), і гоподар-власник – усі вони в нас морально однаково вартісні, коли вони живуть тією самою ідеєю. Бо кожний із них дає із своєї творчости те, на що спроможний. (...). Наш соціяльний лад є власне побудований на засаді етичної рівности всіх працюючих та раціональної вимоги праці для кожного",– писав він у цій же статті [288].

Нині багато хто з тих, що називають себе "я тоже украинец, но...", намагаються довести, що національна ідея в Україні "не спрацювала". Говориться це або "по нєдомислію", як кажуть росіяни, або ж у свідомо-облудному намірі видати бажане за дійсне.

Якщо ідея не спрацювала, то звідки взялася незалежність України, її державність, яку вони хотіли б за будь-яку ціну (зрештою, ціна відома – тридцять срібняків) знищити? Однак, на жаль, правдою є і те, що не всі компоненти нашої ідеї реалізовано: Україна ще не скоро позбудеться ознак кількасотлітньої колоніальної кабали, а вкраїнці – синдрому прищепленої меншовартості. Надто повільно відбувається консолідація українського народу, усвідомлення українцями свого державного статусу, який, крім усього іншого, а може, й передовсім полягає в державності мови корінного народу. Власне стан мови й показує рівень реалізації національної ідеї, як і рівень розінтегрованості народу, втягненості його стратумів і субетносів у силове поле дії чужих ідей, чужих інтересів. "Це – російський більшовизм, на муравйовських багнетах занесений в Україну і здиблений роздвоєним шовіністичним жалом чужої ідеї та мови – мови понищення і зневаги, якою стала для України російська в артикуляції незліченних сталінів і кагановичів та іже з ними повсякчас сущих, мови, від якої йшли під лоб очі українців, неначе дим кадила до неба, коли ті вмирали з голоду 33-го року" [289]. Від цього українцям ще довго доведеться відхаркуватися.

Але здійснення української ідеї таки відбувається, незважаючи на несамовиту протидію російського імпершовінізму, на опір п'ятої колони в Україні і манкуртів, що вірно служили московській імперії в минулому і продовжують служити й сьогодні в розрахунку на дивіденди в майбутньому. Їм дуже хочеться довести, що українська національна ідея не лише не спрацювала, але що її взагалі не існує.

Поставивши в заголовку своєї статті запитання "Имеет ли Украина национальную идею?", Петро Толочко сам же на нього відповідає: "У нас нет этой самой идеи". Виділивши це речення жирним шрифтом, автор, на жаль, не уточнює, кого він номінує словами "у нас". Якщо "у нас" означає "в українців", то це неправда, що в них немає такої ідеї, бо й сам Толочко в наступному реченні заявляє: "Те, що ми (?) намагалися і намагаємося видати за національну ідею, насправді є, у кращому випадку, етнічною українською, не здатною консолідувати весь народ України на надзусилля (сверхусилия)" [290] в будівництві нового життя. Звідси висновок – "для національної ідеї потрібна нація".

Наведений пасаж – взірець спекулятивного нерозрізнення суті, а точніше – змісту й обсягу понять "етнічна нація" – "політична нація", що дає можливість робити тенденційні висновки. Етнічна українська ідея, існування якої допускає Толочко, вважаючи її, однак, маловартісною,– це і є українська національна ідея. Свого часу талановитий учений, політичний діяч і поет Олег Ольжич писав: "Іншими очима дивимось тепер і на нашу народно-фольклорну традицію, що недавно ще була предметом "етнографічного" підходу. Бачимо в ній основу національної культури, схоплюючи її могутній етичний та героїчний зміст, співзвучний нашому відчуванню" [291]. Справді, національне корениться в етнічному, виростає з нього і тільки з нього, позаяк нація – це одна (до того ж найвища) з історичних форм життя етносу. Українська національна ідея – це політично сформульована мрія українського етносу, або, просто, українців, жити разом у своїй самостійній українській державі. Ніхто, крім українців, не мав і не може мати цієї ідеї. Однак через різні причини на території України проживають також інші етнічні групи, представники яких прихильно, індиферентно або вороже ставляться до української ідеї. Зрозуміло, що найбільше занепокоєння викликають останні. Що зробити, аби, скажімо, румуни північної Буковини, південної Бесарабії і Закарпаття вважали себе політичними українцями, хотіли вчити свою державну мову і не бажали перейти до Румунії разом із українською територією, на якій вони проживають? Що чинити, аби всі росіяни України мали себе за політичних українців і не прагнули ліквідувати Українську державу, щоб жити знову в малоросійських губерніях Росії?

У багатонаціональних державах для цього застосовують певну наднаціональну ідею: в Англії часів Кромвела це було царство Боже на землі на основі протестантського універсалізму, в наполеонівській Франції – т. зв. "континентальна система", тобто обгороджена митними кордонами всеєвропейська імперія з центром у Парижі, в Росії – "Москва – третій Рим", "справжнє християнство – православіє", "слов'янофільство" і врешті "реальний соціалізм і будівництво комунізму". А що має єднати з українцями неукраїнців України?

П. Толочко пропонує вважати всі етнічні групи населення корінним в Україні і "на загальноцивілізованих (общецивилизованных) принципах громадянського суспільства" створити "єдиний український соціум" – політичну націю з українців, росіян, білорусів, кримських татар і т. д. з єдиним правовим, політичним і етнокультурним статусом. Це не викликало б ніяких застережень навіть у найпереконаніших національних патріотів. Біда в тому, що значна частина людей, належних до деяких етнічних груп вважає себе належною не до майбутньої політичної нації, якій Толочко ще не придумав назви, а до інших націй, що мають власні національні ідеї ("єдина і неподільна Росія – від Північного полюса до Індійського океану, від Курил до Дунаю і Середземного моря"; "Польща від моря (Балтійського) до моря (Чорного)", "велика Румунія" – з Трансністрією, "велика Угорщина" – з Транскарпатією, та ін.), реалізація яких передбачає повну (Росія) або частинну інкорпорацію (поглинання) України.

Національні ідеї наших найближчих сусідів, крім територіального (щодо України та інших країн), мають ще один аспект – месіанський. У попередні віки на основі православія, а в ХХ-му столітті – на основі марксизму, граючи "з усією серйозністю" роль лідера, Росія розправлялася з інакомислячими – "чи то окремими особами, чи навіть цілими народами",– писав філософ історії Арнольд Тойнбі [292]. Серед цих народів-інакодумців першими були українці.

Для українських апологетів марксизму-ленінізму наведемо ще одне міркування А. Тойнбі. "Вважаючи, що теорія і практика марксизму можуть бути виражені в поняттях тільки російського досвіду", Росія взяла на себе роль месії в розв'язанні соціальних проблем світу. "Таким чином, пріоритет у соціальній революції знову дав Росії можливість заявити про свою унікальну долю, відродивши ідею, яка вкорінена в російській культурній тралиції" [293]. Знову, як і в часи Петра I, відбулася вестернізація Росії, точніше, поєднання західноєвропейських ідей з візантійсько-татарськими методами і традиціями Росії. І знову жертвою впала Україна, яка не зуміла об'єднатись навкого своєї національної ідеї.

Тепер "коммунисты Украины" черговий раз намагаються впрягти український народ у вестернізовану за почином М. С. Горбачова єльцинсько-жириновсько-зюганівську колимагу російської імперії, якої лякаються навіть самі росіяни. "Знову скотська стозуба потвора наддержави?" – з жахом запитує "Литературная газета" [294].

Відоме і польське месіанство – окатоличення "схизматиків" Сходу, за яким, як і у випадку з Росією, скривається експансія – гін до розростання Польщі коштом інших народів, перш за все України.

Зрозуміло, що месіанство "ошляхетнює" національну ідею, надає їй величі, а головне, обґрунтовує й оправдовує загарбницькі заміри; звичайно, у власних очах.

Небезпека для України полягає саме у зіткненні з українською ідеєю чужих, передусім російської, національних ідей, українських і чужих інтересів, а не в тому, що українці, як стверджує Толочко, зайняли в Україні становище, яке в СРСР належало росіянам, та що в Україні консолідують "українську націю за тими принципами, за якими свого часу формувався радянський народ".

Німці кажуть, що всяке порівняння кульгає. Порівняння українців в Україні з росіянами в СРСР, яке наводить Толочко, кульгає на обидві ноги, оскільки позбавлене онтологічної основи. Річ у тім, що Радянський Союз являв собою багатонаціональну імперію, збудовану вогнем і залізом,– результат експансії імперського титульного народу. Україна ж, за вдалим і широковідомим формулюванням Івана Дзюби,– не багатонаціональна країна, а країна з багатонаціональним населенням. Україна нікого і нічиєї землі не завойовувала. Навіть якщо українці провадили славнозвісну експансію плугом, а не мечем, то при цьому не витісняли із розорюваних ними земель інші народи, бо їх там не було. Багатонаціональність України – це передусім наслідок етноциду і геноциду проти українців на їхній же землі, наслідок депортації українців з України і заселення її "детьми разных народов", перш за все росіянами. Через те саме українці мають усі підстави називати себе корінною нацією, бо саме тут їхні історичні і доісторичні корені.

Українська національна ідея виникла й існує якраз для того, аби протистояти загарбницьким ідеям інших народів. Утвердження її – "це боротьба проти національного гніту, проти політики ополячення, русифікації, проти асиміляції українців, боротьба за незалежність, національне самовизначення, утвердження суверенної соборної української держави" [295].

Без національної ідеї народ є етнічною масою, придатною в політичному сенсі хіба що на біоматеріал для розростання інших націй, які витворили свої ідеї й ідеали та впевнено відповідають на виклики життя. Народ, що не має власної національної ідеї, так чи інакше втягується в силове поле чужих ідей і в кінцевому висліді щезає з кону історії, невідомо для чого свого часу опинившись на ньому.

Наявність національної ідеї, рівень її усвідомлення народом, енергія, з якою він її здійснює,– якраз і визначають вітальну силу етносу, стадію його оформлення в націю. Тому для нації потрібна ідея, без ідеї нація не витвориться, без неї вона не зможе самоорганізуватися у стійку державу.

Коли йдеться про українську національну ідею, то вона має консолідувати українську етнічну націю як осердя, основну складову частину української політичної нації. Якщо не вдасться консолідувати української нації, то, тим більше, нічого не вийде з консолідацією "народу України". Бо який сенс неукраїнцям України, особливо тим, що мають по сусідству свої держави, будувати "український соціум" і українську державу, хай навіть вони будуть тільки за назвою українськими?

Тут ми знову повертаємось до мови. Природно, що без мовно-культурної єдності досягти державно-політичної консолідації дуже важко, якщо й взагалі можливо. Національна ідея, справді, не спрацює в повному обсязі або ж її дія буде на тривалий час пригальмована. Виникає небезпека розчленування нації за мовною ознакою з наступним розшматуванням країни і приєднанням її денаціоналізованих частин до сусідніх країн.

Василь Кремінь, керівник Служби Президента України з гуманітарної політики, у статті "Росія – Україна – Білорусь: чи можливий східнослов'янський трикутник?" виділяє в Україні три "приблизно рівних щодо чисельності" основні мовно-етнічні групи: українці, які говорять українською мовою, росіяни та українці, які говорять російською мовою, особи інших національностей [296]. Як бачимо, колишній поділ населення України на українськомовне і російськомовне В. Кремінь модифікував, відокремивши від російськомовних громадян осіб інших національностей, які нібито складають третину населення України. (Керівник Служби Президента мав би відповідальніше ставитися до статистики: цих осіб за переписом 1989 року налічується 5,2 %, до того ж тільки євреї і білоруси налічують по 0,9 %, а всі інші етнічні групи, яких понад 120,– значно менше. Американський професор Іван-Святослав Коропецький, виходячи із цієї статистики, вживає окреслення "Україна – двонаціональна держава", а не "багатонаціональна", як це звично говориться, і навіть не "країна з багатонаціональним населенням" [297]).

Якщо для розділення колишнього російськомовного населення на російськомовних і неросійськомовних є підстави, то, очевидно, це пов'язано з тим, що "особи інших національностей" значною мірою повернулися до рідних мов: кримськотатарської, болгарської, польської і т. д., від яких їх було відлучено методами ленінської національної політики. Обмежимось одним прикладом. У 1937 році на Одещині було 1684 школи, з них 1326 українських, 93 – російських, 30 єврейських, 113 німецьких, 20 молдавських, 23 болгарські, 3 білоруські, 2 грецькі, 1 польська, 1 чеська і 65 змішаних. На початку нашого десятиліття в Одеській області працювало 856 шкіл – російських, українських (у яких учнів втричі менше, ніж у російських) і змішаних (російсько-українських і російсько-молдавських). Обґрунтування ліквідації "національних" шкіл на Одещині знаходимо в доповідній записці відповідального інструктора Одеського обкому КП(б)У якогось Пойченка: "Шкідництво в народній освіті знайшло вияв у штучному насадженні в області великої кількості особливих національних шкіл, спрямованих на відрив дітей національних меншин від радянської дійсности, від комуністичного виховання, на перетворення національних шкіл у базу для буржуазно-націоналістичного і антирадянського впливу на дітей" [298]. Залізна логіка: раз мова неросійська – значить, шкідлива!

Неукраїнці України відновлюють свою етнічну ідентичність. Показовим є і той факт, що серед них значно вищий відсоток тих, хто володіє українською мовою, ніж серед росіян України [299]. Частина ж українців нібито настільки зміцнилася у своїй російськомовності, що В. Кремінь вважає за доцільне приєднати їх до росіян, протиставляючи решті українців. А позаяк росіян і російськомовних українців разом справді багато, то, за переконанням В. Кременя, "абсолютизація цінностей лише частини населення України, прагнення поширити їх на всю територію України, прискорити мовну українізацію призвело до відчуженості східних та південних областей від Києва", зумовило "різке зниження авторитету ідеї національної державності" [300].

Погіршення економічного становища як причину цього явища В. Кремінь теж згадав, але в дужках, мабуть забувши, що він як колишній професор марксистсько-ленінської філософії роками повторював формулу-закляття: "Бытие определяет сознание". До цієї формули совки звикли, і оскільки матеріально для багатьох людей жити стало справді гірше (причин тут не торкаємось; єдине, що це погіршення аж ніяк не є наслідком усамостійнення: європейські країни, що стали самостійними у ХХ столітті: Норвегія, Фінляндія, Словенія, Чехія, Латвія та ін.– тому потвердження), то причину почали шукати в незалежності України.

Не треба багато фантазії, аби уявити собі, що коли б в Україні був вищий рівень життя, ніж у Росії, то й "прискорену" українізацію росіяни і російськомовні перенесли б без особливого обурення, і на незалежність не нарікали б, і до української ідеї не мали б особливих претензій. Найпереконливіший доказ – результат референдуму 1991 року, коли умови життя в Україні були кращі, ніж у Росії. Має цілковиту рацію професор економіки Темплського університету (США) І.-С. Коропецький, коли пише: "...без сумніву, підставою бажаної політичної стабільності Української держави є економічний добробут населення" [301]. А що добробут може бути забезпечений лише після кардинального реформування економіки, то антиукраїнські сили, розуміючи можливі наслідки, роблять усе, що в змозі, аби це реформування (між іншим, воно мало б привести у відповідність методи господарювання з європейсько-українською ментальністю) не допустити. Додамо до цього, що економічна консолідація потребує мовної консолідації суспільства, а з іншого боку, витворює її.

Маючи не національну, а імперську свідомість, основна маса російського і російськомовного населення живе за принципом: "Где хорошо, там и родина". Якби це було не так, не було б сьогодні за межами Росії понад 20 мільйонів тих, котрі вважають себе росіянами. Естонія дає 20 тисяч доларів США кожному російськомовному за еміграцію з цієї країни. Проте бажаючих скористатися цією сумою не багато. Російськомовні готові скласти екзамени з естонської мови, естонської історії і Конституції Естонії, аби тільки залишитись у цій країні із швидким підвищенням життєвих стандартів і високою побутовою культурою.

Що ж до багатьох російськомовних українців, то їхню життєву філософію однозначно висловив ще в часи "перебудови" шахтар-передовик Ляшок на зустрічі з Генеральним секретарем ЦК КПРС М. С. Горбачовим: я заговорив би українською, якби від цього стала дешевшою ковбаса.

За нашими спостереженнями, саме зниження життєвого рівня стимулювало багатьох українців, які почали були вже розмовляти рідною мовою, знов демонстративно перейти на російську як протест проти держави, в якій матеріально живеться покищо скрутніше, ніж у тій, що була російською. Є всі підстави твердити, що до такої мовної поведінки теж можна віднести детермінат "покищо".

Загалом же таку ковбасно-мовну поведінку не слід уважати суто українською прикметою. "Якщо Бог,– говорив Магатма Ґанді,– являється біднякові, то тільки у вигляді хліба й обіцяної праці". Коли довести людей до люмпенського стану, то вони готові говорити тією мовою, яка асоціюється у них із ситістю. "Мій шлунок не цікавиться безсмертям",– жартував Гайнріх Гайне. Де вже за такої обставини до рідної мови й культури?! На люмпен і розраховують комуністи як на ту соціальну базу, з якої вони зможуть прийти до влади. А якщо люмпену мало, то треба постаратись, аби його було більше. Що більше злиднів, то більше комунізму,– висловився відомий російський політик Григорій Явлінський. Ця фраза ніскільки не втратить на істинності, коли її прочитати навпаки: що більше комунізму, то більше злиднів. Ті, що жили за реального соціалізму, можуть це потвердити.

Засвідчене В. Кременем зниження авторитету національної державності і престижу такого її атрибуту, як національна мова, безпосередньо пов'язане із погіршенням матеріальних умов. Річ не в близькості народів (бо не лише українці близькі до росіян, а й росіяни близькі до українців, а чомусь не спішать переходити на українську), не в "традиціях спільної (?) державності" (бо в цій державі українці були народом кріпаків і колгоспників), не в "абсолютизації цінностей українськомовних українців" (бо хто ж ці вартості хоча б на половину утвердив, не те що абсолютизував?), не в українській національній ідеї, що буцімто загрожує росіянам й іншим російськомовним в Україні. Без поліпшення життєвого рівня національна українська ідея серед неукраїнців і українців, що втратили почуття національної приналежності і гідності, звичайно, не спрацює. Як пише відомий публіцист і письменник Микола Литвин, рухівську тезу про те, що в Україні росіяни мають жити краще, ніж у Росії, євреї – ніж у Ізраїлі, поляки – ніж у Польщі і т. д., "українські нацмени, нахрапистіші за автохтонів, зрозуміли по-своєму: бути при владі, щоб мати змогу цупити не тільки те, що погано лежить" [302]. Додамо до цих слів, що й автохтони, позбавлені державницького мислення й національної честі, теж не покладають рук на цій ниві. Багатовікове перебування у складі чужих, ворожих держав виробило в українцях інстинкт ставлення до будь-якої держави, як до такої, котру належить обдурювати й обкрадати. Цей інстинктивний стереотип інерційно діє і сьогодні. "Теоретики" ж тим часом доводять, що Україні необхідно вступити у спільні "простори", у "трикутники", "чотирикутники", орієнтуватися на Схід, ліквідувати митні кордони і т. п. Все це означає, що в Україні ніколи не мало б бути рівня життя, вищого ніж у Росії (закон сполучених посудин), що українці й надалі асимілювали б "інородців" Росії, перетворюючи їх на росіян (росіяни самі зробити це не в змозі), поширювали б серед них російську мову, громили б і нищили непокірних (тяжко російській армії без хохлів-прапорщиків і без українського гарматного м'яса загалом), заселяли б і надалі собою "Сибір неісходиму", аби вивільнити місце в Україні для любителів українського хліба і чорноморських пляжів. Де тут до української національної ідеї, до української мови й інших подібних речей, які політологами антиукраїнського штибу іменуються романтичними або й тоталітарними!

Так, Михайло Білецький стверджує, що в Україні ідея побудови національної держави стала Найвищою Ідеєю, яка зайняла місце колишньої ідеї побудови комунізму. "Я з тривогою вдивляюся,– пише він,– у зростання тенденцій будувати її (незалежну Україну.– Я. Р.-В.) не заради людей, що живуть і будуть жити в ній, а заради самої Ідеї Нації, яка (ідея) починає якось абсолютизуватися й жити власним життям, намагаючись підпорядкувати собі мислення й діяльність людей" [303].

Де в умовах нинішньої України побачив Білецький загрозу такого становища, сказати важко. Але він конструює цю "загрозу ідеократії", аби довести право людини "обирати як рідну (цікаво, чому саме: як рідну?– Я. Р.-В.) ту чи іншу мову та культуру й вільно забезпечувати в їхніх рамках свої духовні потреби" [304]. Національна ж ідея, мовляв, не сумісна з іншими ідеями, і тому "функціонування інших мов і культур має бути обмежене таким чином, щоб воно не стало на перешкоді мові й культурі корінного народу" [305].

Що правда, то правда: національна ідея не сумісна з іншими ідеями, але тільки тими, які спрямовані на гноблення, денаціоналізацію, етноцид, поглинання народу – носія ідеї. Це безперечно, і хай Толочко, Кремінь, Білецький, Гриньов, Малінкович та под. пробачать, якщо можуть, українцям, що вони мають таку ідею і від неї не відступляться. Правда й те, що перешкоди на шляху розвитку культури корінного, як і будь-якого іншого народу, мають не лише обмежуватися, а й ліквідовуватися. У цьому, зокрема, полягає суть боротьби за національну ідею та її притягальна сила, її гуманізм. Підневільні, фізично й духовно пограбовані нації не лише перед собою, а й перед людством мають обов'язком захищати себе, свої культури і мови, звичайно, не для того, аби нищити й гальмувати розвиток мов і культур інших народів, а в ім'я справедливості і свого майбутнього. "Боротьба за існування завжди справедлива",– говорив великий гуманіст Йоган Вольфґанґ Ґете. Інакше розмови про те, що культури в межах одного суспільства – це не супротивники, а союзники, виглядатимуть, як не зовсім вправно закамуфльоване фарисейство російсько-більшовицького зразка, що нагадує ситуацію з українського народного гумору: з'їмо спочатку твоє, а потім кожен своє.

Століттями в Україні влада росіян провадила політику лінгвоциду й етноциду, не припинилася, а навіть посилилася вона і в умовах незалежності, але й сьогодні українці не сміють і за неблизьку мету ставити приведення в Україні кількості шкіл в оптимальне співвідношення з національним складом населення, бо це хоч-не-хоч означатиме збільшення числа українських шкіл.

Білецькому не подобається навчальний план для шкіл з українською мовою навчання, бо серед вибірково-обов'язкових предметів указано: "Мови народів України (болгар., польс., росій., угор., інша)". Не подобається тому, що російська тут подана серед інших, а треба було б, на думку Білецького, вказати "два предмети для вибору: "російська мова" та "інші мови народів України" [306]. Знайоме формулювання: "російська та інші"!

Білецькому не до вподоби й те, що в обов'язковому курсі світової літератури в українських школах лише 25% займає російська література. Це четверта частина від літератури цілого світу за п'ять тисяч років, але й цього виявляється замало! Білецький не помічає, як на тлі його вимог щодо російської мови й літератури в українській школі його міркування стосовно ідеократії, прав людини тощо виглядають, делікатно кажучи, некоректними. Пригадується один одеський анекдот часів Першої світової війни:

Одесит підіймається на бруствер і гукає:

– Ви куди стріляєте? Тут же люди!

Людям, які звикли до формулювань типу "російська та інші", ніяк не хочеться зрозуміти, що "та інші" теж мають своє ім'я, отже, і свої права, що всі народи рівні, а той час, коли були "рівніші серед рівних", відходить у минуле. Ці люди, раптом (в одночасье) ставши з переконаних марксистів-ленінців не менш переконаними демократами, починають жонглювати загальнолюдськими вартостями і правами людини, в чому не було б нічого гідного осуду, якби вони визнавали за людей "та інших" і не продовжували вимагати привілеїв для колишніх "рівніших". Нічого тут не поробиш, звичка – друга натура. Проте, як казав поет, нам своє робить. І домагатися свого. В тому числі й здійснення своєї національної ідеї.

"Ідея суверенности нації у власній державі, на яку спирається український націоналізм, є універсальною світовою, вселюдською ідеєю",– писав С. Бандера [307]. Національна ідея лежить в основі високорозвинених європейських держав. Національна ідея зберегла євреїв протягом двох тисячоліть розсіяння і привела їх до відродження своєї національної держави. Національна ідея не дала загинути ірландцям і чехам, вона вивела з етнічної невідомості фіннів і естонців, вона триста років змушує гордих чеченців боротися зі зброєю в руках проти однієї з найагресивніших імперій світу – Росії. Національна ідея спричинилася до відновлення української держави у XVII i тричі у ХХ столітті. Вона ж спричиниться до перетворення фізично і духовно поруйнованої колишньої колонії в квітучу, заможну, демократичну європейську державу із власним економічним, політичним і, природно, мовним обличчям. Бо мова як найорганічніша форма самовираження народу, як засіб його самопізнання й ідентифікації є умовою й засобом реалізації національної ідеї.

Прихильників української національної ідеї звинувачують, зокрема, у такому гріхові, як намагання вивищити свою націю, показати її кращою за інші, а тим самим принизити інші. Не виключено, що хтось говоритиме щось подібне і про автора цієї книжки. Проте звернемось до фактів.

Польський учений і політик Мацєй Козловскі пише про те, що в Тимчасовій Конституції Західно-Української Народної Республіки "було дуже докладно опрацьовано національні права, зокрема, у найвищому законодавчому органі було гарантовано, відповідно до етнічної структури ЗУНР, 33 місця полякам, 27 – євреям, 6 – німцям. Уже в лютому 1918 р. було оприлюднено документ Української Народної Ради про мови, в якому польській мові було гарантовано всі права" [308]. Зауважимо, що йшлося про державу, будовану на споконвічних українських землях, де поляки й інші етнічні групи були, як казали в Галичині, напливовим елементом, тобто некорінним населенням. Чим же відповіла польська держава, окупувавши за допомогою Франції і США Західну Україну? Забороною навіть слів "Україна", "українець", "український", пацифікацією (брутальним "умиротворенням") українського населення, плюндруванням Української Церкви, концтабором "Береза Картузька" і – ясна річ – масовими звинуваченнями українців у націоналізмі.

Добре відомо, які упривілейовані права і де-юре ("Закон про мови в Україні", "Декларація прав національностей України", "Конституція України", Стаття 10), і, тим більше, де-факто має російська мова в Україні. Здавалося б, коли не аналогічні, то хоча б на рівні міжнародної пристойності мала би мати права українська мова в Росії, де проживають від 6 до 10 мільйонів українців. Але російське Міністерство освіти ігнорує питання про державне забезпечення українських дітей підручниками, про мережу українських шкіл у Росії, про інші навчальні заклади. Більше того, в Росії "повсюдно відчувається ворожість до пробудження національної свідомості українців, зневажаються права на вивчення рідної мови, створення культурних центрів тощо" [309].

Так виглядає справа з українським "націоналізмом" і антиукраїнським "інтернаціоналізмом".

На завершення розділу побіжно торкнемося проблеми українського месіанства.

В ієрархії складників національної ідеї багатьох народів месіанство доволі часто займає вершинне, домінантне місце. Українській ідеї така домінантність месіанства загалом не властива, але про нього йдеться в концепціях майже усіх мислителів, що займалися проблемою національної ідеї.

Микола Костомаров у "Законі Божому (Книзі буття українського народу)", написаному на початку 1846 року, запевняв: "Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в союзі слов'янськім". Вона встане і розбудить усіх братів-слов'ян, і в Слов'янщині не зостанеться ні царя, ні князя, ні пана, ні крепака, ні холопа [310]. Для В'ячеслава Липинського призначення України – в синтезуванні західної та елліністично-візантійської культур, що мало б започаткувати нову епоху на сході Європи – щасливу долю як України, так і її сусідів. Бути носієм ідеї Свободи – в цьому вбачали історичну місію України практично всі мислителі, що стояли на позиціях української державної самостійності. У примиренні національних ідей двох найбільших слов'янських народів – росіян і поляків бачить загальнослов'янську й загально-європейську місію України сучасний автор [311], з приводу чого хочеться згадати Томаша Масарика, який дивився на суперництво цих народів як на гризню "двох вовків" за "вівцю" – Україну.

Цілком очевидно, що місія України не в примиренні загарбників, не в синтезуванні чужих культур, не в федералізуванні народів, їхній демократизації, не у "вигнанні поганих" тощо. Призначення України – в самому її існуванні, сенс її буття – в її бутті як такому. Бо Україна, українська нація є самоцінною, з чого випливає її маєстат, її царственність. І це не потребує обґрунтування, як непотрібне воно самому життю.

Існування вільної, самостійної України збільшує кількість свободи і справедливості у світі, є чинником світової стабільності й поступу, служить "дороговказом заблудшим країнам і народам", про що мріялось Д. Донцову, додає оптимізму тим, для кого національна незалежність ще не стала доконаним фактом.



Геноцид – етноцид – лінгвоцид

Народъ, доколе сохранит вhру, языкъ, обычаи и законы, не можетъ считаться покореннымъ.

З російських офіційних матеріалів 1865 р.

Із трьох запозичених слів, наведених у заголовку розділу, найбільш відоме останнє. У широкий вжиток воно ввійшло після Другої світової війни, коли людство дізналося про масове винищення євреїв, циганів та ін. народів, котрі ідеологами фашизму були оголошені "недолюдьми" (нім. Untermensch – букв. "підлюдина") і як такі мали щезнути з лиця землі.

Слово "геноцид" порівняно нове. Вперше воно використано у книзі "Влада країн Осі в окупованій Європі", виданій 1944 року у Вашингтоні. Автором книги і слова був польський юрист єврейського походження Рафаель Лемкін. Однак явище геноциду не було винаходом німецьких фашистів.

За словами Александра Кінґа, члена "Римського клубу", людина як вид стала домінувати на планеті тому, що вона безпощадно усувала і знищувала не тільки інші живі істоти, а й слабші раси і менш пристосованих до виживання членів своєї ж людської родини [312]. Геноцид широко практикувався в усі часи не лише варварськими, а й цивілізованими народами. Коли античні римляни завоювали Карфаген, то три чверті його населення було вирізано, а решту розпродано у рабство. За декілька років, починаючи 1492-им, "іспанці за допомогою планомірної тактики обдурення і підступності майже цілковито винищили двадцятимільйонне населення Карібського басейну" [313]. Російська імперія, яку тепер мало не ідеалізують російські патріоти, винищила низку народів, зокрема убихів на Кавказі.

У ХХ сторіччі, крім уже згаданого геноциду супроти євреїв, який під пером Елі Візеля отримав назву "голокост" (англ. калька івритського слова "шоа(г) – "цілковите, безжальне знищення"), був страшний геноцид щодо вірменів, учинений "молодотурками", які у 1908–1918 рр. були при владі в Туреччині.

Коли про геноцид щодо євреїв сяк-так, але все-таки згадувала радянська наука і публіцистика, то щодо вірменів панувала цілковита мовчанка. Чомусь про це радянські "трудящі" не повинні були знати. А ось якби хто-небудь хоча б натякнув на третій жахливий геноцид ХХ століття, котрий за кількістю жертв, напевно, перевищує геноцид супроти вірменів і євреїв, разом узятих, то його не минуло б клеймо "ворога народу, який порочить радянський державний і суспільний лад", з усіма наслідками, що з такої характеристики випливають. Маємо на увазі голод імені Й. В. Сталіна 1932–1933 років, який обірвав життя щонайменше 7-ми мільйонам українців.

Причиною голодомору була не лише маніакальна ненависть "батька всіх народів" до українців (казахів, наприклад, подібний голод зменшив наполовину), а й у першу чергу московсько-більшовицька політика, згідно з якою найефективнішою формою ідеологічної боротьби є фізична відсутність носіїв "ненаших" ідей. Нема людини – нема проблем, як афористично висловився Сталін.

Тодішній італійський консул у Харкові писав: голодомор улаштований з метою "провчити селянина" і провести "модифікацію етнічного матеріалу" – так делікатно було названо винищення українців і заселення України неукраїнцями.

Американська комісія розслідування голодомору в Україні констатувала (через 50 років, бо в 1933 році США дипломатично визнали СРСР і кореспондент "Нью-Йорк Таймс" Волтер Дуранті, керівник журналістського корпусу в Москві, отримав найпрестижнішу національну премію (пулітцерівську) за "об'єктивне" зображення життя в СРСР, тобто за створення "ковдри мовчання", а правдивіше, "димової завіси" над голодомором), що голод 1932–1933 років становив акт геноциду супроти української нації. "Це вчинено,– пише директор цієї Комісії професор Джеймс Мейс,– з метою придушити те, що Сталін уважав основою націоналізму – а основа та була серед селянства. (...). Сталін бажав смерті мільйонів мешканців України, бо він хотів нейтралізувати Україну, що, на його думку, була бар'єром на шляху утворення централізованого російсько-центристського тоталітарного режиму. А саме такий режим виник у 30-ті роки. Саме тому ми не зможемо пояснити голодомор лише як явище, що сталося в сільських районах. Ми повинні підійти до нього у контексті загального наступу проти українства у той період, якщо ми це зробимо, стане ясно, що голодомор був нічим іншим, як проявом геноциду" [314]. Геноцидний характер мали також штучні голодомори в Україні 1921–1922 і 1946–1948 років.

Крім тотального геноциду, коли винищується поголовно весь етнос, існує геноцид частковий, або вибірковий, спрямований на певну частину, певний стратум або стратуми народу. Скажімо, у стародавні й середньовічні часи завойовники здебільшого знищували чоловіче населення підбитої країни. Ще частіше геноцид спрямовується на елітну верству етносу – державників, духовенство, в нові часи – на інтелігенцію. Це має за мету позбавлення народу його проводу, свідомих носіїв національної ідеї.

Після розгрому Карпатської України угорці без суду і слідства позбавили життя 30 тисяч українців, ще 130 тисяч утекли до Радянського Союзу, де 54 тисячі закарпатців було розстріляно [315]. Не важко здогадатися, якою засадою керувалися угорські шовіністи і московські більшовики, вибираючи жертви серед українців.

Жертвами вибіркового геноциду падають передусім гуманітарії: письменники, історики, філософи, філологи, фольклористи і т. д. Так, із 85 українських мовознавців тільки за урядування у Києві московського намісника Постишева було ліквідовано 62 [316].

Вибірковим геноцидом спричиняється не лише структурна неповнота суспільств поневолених націй, а й неповнота їхніх культур і мов. Дискримінований народ, не маючи власного державного апарату, армії, фінансової системи, здебільшого не може мати національної науки, книгодрукування, театру і т. д., а це своєю чергою спричиняє неповноту мови. Звідки візьметься військова чи технічна термінологія, коли національний організм у таких ділянках не функціонує?

Однак структурна неповнота мови створюється і шляхом заходів, спрямованих на саму мову. З приводу заборон 1863, 1876 та ін. років Дмитро Соловей писав: "У такий насильницький спосіб і була створена відсталість української літературної мови, особливо технічної, яка й дала себе відчути зараз же по революції" [317].

Люди, знайомі з життям мови, знають, що між мовою і суспільством існує взаємообумовлений зв'язок. Не тільки структурна неповнота суспільства має наслідком структурну неповноту мови, а й, навпаки, неповнота мови викликає неповноту структури національно-суспільного організму. Звідки би мали взятися українськомовні фахівці в тих ділянках суспільного життя, які не забезпечені українським мовним матеріалом? На це і розраховують асимілятори, проводячи політику лінгвоциду. Саме з цим пов'язані теперішні потуги антиукраїнських сил, спрямовані на те, аби не допустити українську мову у вищі навчальні заклади, в армію, наукові інститути, медицину і т. д. Їхнім завданням є і надалі тримати українську етнічну націю деградованою, сплющеною до одного класу – селянства, як це робили з українцями в польській і російській державах, винищуючи фізично або асимілюючи вищі верстви українського суспільства, а також у більшовицькій імперії, де посилено асимілювали не лише українську інтелігенцію, точніше, ту її частину, що не була знищена, а й робітництво, яке вважалося передовим класом, гегемоном і носієм влади (розуміється, в особі "його" комуністичної партії).

Етноцид – це не фізичне, а духовне знищення народу, позбавлення його культурно-етнічної своєрідності, його деетнізація (денаціоналізація, винародовлення). Етнос під цілеспрямованим політичним, економічним, релігійним, мовним та ін. тиском поступово втрачає свою ідентичність й у висліді стає асимільованою частиною іншого етносу. Наступає розчинення етносу в іноетнічному середовищі, "зрівняння" з ним. Коротко кажучи, етноцид – це поглинання одного народу іншим.

Поки народ почне ідентифікувати себе з іншим народом, він має спочатку відмовитися від самого себе, від своєї культури, своєї системи вартостей, своїх традицій – від своєї душі. Це називається денаціоналізацією. Вона не проходить безболісно і відбивається на моральному здоров'ї народу, супроводжується дезорганізацією суспільства, аморальністю, спідленням. Про це ще в минулому столітті писав великий український учений Олександр Потебня: "Для денаціоналізованого народу природним ходом речей створюються несприятливі умови існування, які випливають із розумової підлеглості, яка буде тим значнішою, що менш пригноблюваний народ приготовлений до сприйняття мови пригноблювача. За подібної ломки неуникненно на місці форм свідомості, які витісняються, запановує гидота запустіння (воцаряеться мерзость запустення) і займає це місце доти, доки витіснювана мова не стане своєю і разом із тим не пристосується до нового народу" [318]. "...Денаціоналізоване суспільство,– пише в наші дні Іван Дзюба, – стає джерелом сервілізму і політичної реакції" [319]. Мабуть, важко знайти кращу ілюстрацію до цитованих слів, ніж події у Білорусії після обрання на пост президента цієї країни "бацькі Лукашенкі".

Елементи розкладу поневоленого народу чи, частіше, якогось його стратуму проникають у духовний світ поневолювача, виявляючи на нього свій руїнницький уплив, як це блискуче показав Євген Маланюк на прикладі "першого свідомого малороса" М. Гоголя і "значно більш малоросійського малороса" Ф. Достоєвського в російській літературі [320]. Розуміли це й окремі російські літератори. Так, В. В. Розанов писав, що Гоголь "прийшов чужий" і карикатурно зганьбив російське життя. У статті "Почему на самом деле евреям нельзя устраивать погромов?" як один із аргументів на користь євреїв він наводив те, що вони ніколи "по-гоголівськи" не знущаються з росіян, бо їх поєднує інтимність, задушевність: "Тільки росіянин є п'яна задушевна людина, а єврей є твереза задушевна людина" [321].

Як свідчить історія, етноцид часто йде поруч із геноцидом – другий використовується як інструмент першого. Мета ж у них однакова – позбавити етнос життя, припинити його існування. Єврейський публіцист Поль Жіневські у книзі "Сіонізм від Авраама до Даяна" (1960 р.) писав: "Хіба асиміляція не є безбольовою смертю, яка, звичайно, краща за "остаточне розв'язання" єврейської проблеми (за Гітлером), але яка має точно такі ж наслідки?" [322].

Класичною країною етноциду була й залишається Росія. "Етноцид – споконвічна державна політика Московської імперії. Все немосковське має зникнути, згинути, розсмоктатися. Імперія крокує далі по ще не простиглих трупах народів. Крокує до нових підбоїв. Ніколи етноцид не набирав такого розмаху й інтенсивности, як за совєтської влади",– констатує колишній єврейський дисидент Юрій Ар'є Вудка [323].

Існують різні засоби і методи етноциду. Найефективнішим із них є демографічна політика, спрямована на перемішування етносів. Це робиться шляхом заселення етнічної території корінного народу іноетнічним населенням, першочергово тим, що належить до панівної нації, і/або виселенням корінного етносу на іноетнічні території та дифузного (розсіяного) їх там розселення. Історія Росії, особливо її радянського періоду,– це історія цілеспрямованого перемішування народів. За планами радянських ідеологів "націонали" (неросіяни) не повинні були складати на своїх територіях більше 60 % людності, а в столицях і великих містах – більше 40 % [324]. Ці плани, на відміну від планів соціально-економічного розвитку, неухильно здійснювалися – виконувалися й перевиконувалися. Так, від 1944 до 80-х років кількість росіян у Молдавії зросла в 13 разів [325]. Саме демографічна політика, а не народногосподарська доцільність спричинилася до того, що внутрісоюзні міграційні процеси в Радянському Союзі стали в 30 разів інтенсивнішими, ніж у добільшовицькій Росії [326].

Є рецидиви такої політики і в сьогоднішній, пострадянській Росії. Із забрудненої радіоактивними речовинами Стародубщини (Брянська область), де проживало 30 тисяч українців, "хохлів" переселяють не компактно, як вони того хочуть, а "по декілька родин у різні місцевості" [327]. Як тут не пригадати операцію "Вісла" у Польщі 1947 року, коли українців, виселивши їх з предковічних їхніх земель на Лемківщині, Бойківщині, Надсянні, Підляшші, Холмщині, розміщували переважно на землях, що до Другої світової війни належали до Німеччини, поселяючи у пропорції 1:10 серед польського населення, до того ж не більше 10 родин на одне село, у місцевостях, віддалених від моря, кордонів і великих міст.

Універсальним методом етноциду, його невід'ємним компонентом є лінгвоцид – нищення мови пригнобленого етносу. Лінгвоцид спрямовується передусім на письмову форму мови як надійний засіб збереження історичної пам'яті народу, що дає можливість існуючим поколінням ідентифікуватися з попередніми. "Письмо і мова,– писав американський учений І. Дж. Гельб,– являють собою зовнішні символи нації. Саме тому першим завданням завойовника у вигубленні підкореного ним народу є знищення скарбів його писемного слова. З цієї причини Кортес, завоювавши Мексику в 1520 р., наказав спалити всі ацтекські книги – адже вони служили би тубільному населенню нагадуванням про його колишню славу. З цієї ж причини іспанська інквізиція, відправляючи євреїв на вогнище, спалювала разом з ними і їхній Талмуд. З цієї ж причини нацисти, намагаючись знищити ідеології, ворожі їхній власній, спалювали книги своїх супротивників" [328].

Те саме робила впродовж століть російська імперія з мовами і писемним словом підлеглих народів, особливо у її більшовицький період.

Без лінгвоциду етноцид ніколи не досягне своєї мети – не відбудеться асиміляція пригнобленого етносу панівним: він завжди зберігатиме шанси на відродження. Коли є мова, то зберігається пам'ять народу, його духовна культура, не піддається остаточній руйнації його ментальність, а головне, існує засіб (само)ідентифікації носіїв мови в межах окремого МИ. Мова народу – це його дух і дух народу – це його мова,– писав В. фон Гумбольдт. І доки існує мова, навіть коли вона недостатньо розвинена і коли нею користуються не всі стратуми і не всі субетноси народу, вона зберігає потенції для відродження духу народу у всій його повноті. Тому "будителі", "національні пророки", "лінгвістичні революціонери" завжди непохитно вірили, що воскресіння народів прийде через відродження й відновлення мов.

Стародавній вислів "говори – і я тебе побачу" має не тільки особистісний, а й етнічний аспект: побачу, якої ти етнічної приналежності, з якого ти МИ.

Утрата мови, а з нею культури й етнічної приналежності – це гірше, ніж утрата державності. Держава може відновитися, а якщо її не було, то виникнути. Коли ж народ остаточно втрачає мову, він стає частиною іншого чи інших народів і припиняє своє існування назавжди. Історичних прикладів цього надто багато, аби варто було їх тут наводити.

Лінгвоцид, як і етноцид та геноцид, не є винаходом епохи, що її називають національно-капіталістичною. 1714 року іспанський король Филип V, ліквідувавши інститути каталанської державності, заборонив використання каталанської мови в освіті й судочинстві [329].

Лінгвоцид має дуже широкий арсенал засобів, тезово описаних нами в книзі "Мова і нація" [330], тому тут обмежимося лише деякими додатковими зауваженнями й міркуваннями. Українською мовою термін "лінгвоцид" можна буквально передати словами "мововбивство", "мовонищення" або, слідом за професором Романом Смаль-Стоцьким,– "мовоїдство". Лінгвоцид – це не спонтанне явище, коли мова помирає, втративши своїх носіїв, або коли носії без примусу переходять на іншу мову. Лінгвоцид – це свідома, цілеспрямована політика і суспільна практика панівної нації (її державних, релігійних, громадсько-політичних структур тощо), скерована на ліквідацію мови підлеглого народу з метою його денаціоналізації й асиміляції. Так, у програмі російського міністерства освіти за мету ставилося "обрусіння і злиття всіх інородців, що живуть у межах вітчизни, з російським народом" [331]. (Як бачимо, більшовикам не обов'язково було запозичувати ідею злиття націй у Маркса й Енгельса – її задовго перед ними втілювала в життя російська імперія. Правда, в часи молодості німецьких класиків марксизму в Росії це називалося "обобщением народностей" [332]). Тому, наприклад, після збройного етапу завоювання Туркестану другим етапом була мовна агресія – русифікація: одним із найбільших державних завдань Росії було поширення "государственного языка". "Як бачимо, й сьогодні в Україні,– писав Євген Гуцало,– це ж самісіньке залишається "одной из величайших государственных задач России". Саме Росії, а відтак уже й російськомовного населення в Україні; бачимо, як нині в нас так само, як і колись, понад сто років тому, в Туркестані, продовжують невпинно мордувати нас, українців, "одной из величайших государственных задач России", а наші деякі українські "туземці", в тому числі і в особах нардепів, і не тільки за халати й медалі, а й зі щирого свого холуйства й продажництва допомагають у здійсненні "одной из величайших задач России" [333].

Як уже говорилось, основний удар лінгвоциду падає на писемне слово. Річ у тім, що письмо є засобом подолання часово-просторової обмеженості усного мовлення. Письмово зафіксовану інформацію можна отримати у незміненому вигляді де завгодно і як завгодно пізніше. Таким чином, письмове мовлення є засобом ідентифікації і консолідації членів етнічної спільноти, що проживають на різних територіях і в різний час,– воно поєднує сучасне з минулим і майбутнім. Позбавити писемної мови означає значною мірою роз'єднати, дезінтегрувати етнос у просторі і часі, позбавити його територіальної єдності і часової тяглості, спричинити історичну амнезію. Тому часто для цього застосовується заборона національної графіки (у царській Росії було заборонено український алфавіт, литовський алфавіт та ін., у радянський час мусульманські народи СРСР не мали права використовувати арабське письмо, молдавани – латиницю і т. д.). Дуже поширеним є фізичне знищення пам'яток писемності. 1964 року було влаштовано підпал україністики в Бібліотеці АН УРСР у Києві, вогнем і водою було знищено 414 000 одиниць зберігання, а за намагання написати правду про цей факт Анатолієві Шевчукові радянська система справедливості відміряла п'ять років ув'язнення [334].

Ті, що провадять політику лінгвоциду, полюбляють говорити про добровільну відмову підневільного народу від своєї мови. Так, за словами польських учених, "на прохання громадян ВКЛ" (Великого Князівства Литовського.– Я. Р.-В.) наприкінці XVII століття руська мова була замінена польською" [335]. До цього "прохання" протягом 300 років руська мова була канцелярською, тобто державною, мовою Литовського князівства, руська канцелярія була і на Вавелі – резиденції польських королів у столиці – Кракові.

Про "добровільність" постійно говорила радянська ідеологічна наука і пропаганда. Цей штамп не забули й укладачі Програми Комуністичної партії [336]. Але всі, хто жив за соціалістичної демократії, яка йменувалася не інакше, як "демократія вищого типу", пам'ятають, що "добровільно" означало примусово-добровільно, а ще частіше – просто примусово.

На педраді Дрогобицького ПТУ No 19 йшлося про мову викладання. Завуч училища, фізик за освітою, Мирон Козак доводив, що краще викладати українською мовою, бо майбутні столяри й тинкувальники поступили на навчання переважно з сіл, російською мовою володіють недостатньо, і їм важко буде вчитись. За це він, до речі, колишній секретар Дрогобицького міськкому комсомолу, був виключений із КПРС і вигнаний з роботи.

Одним із напрямків лінгвоциду був курс на знищення діалектних відмінностей "національних" мов. Академік І. К. Білодід провадив послідовну й настирливу боротьбу з "гуцулізмами" – словами й виразами південно-західного походження (у 50–60-ті роки "гуцулами" зневажливо називали всіх західних українців). Боротьба ця не обмежувалася філіпіками на адресу окремих письменників і перекладачів.

Свідомо зводилася нанівець і наука про субетнічні (локальні) варіанти мови – діалектологія. Було ліквідовано відділ діалектології Інституту мовознавства ім. О. Потебні АН УРСР. Діалектологічні дослідження сяк-так провадились у вищих навчальних закладах. Однак їхній рівень не міг бути належним на загальному тлі "безликості, сірості мовознавчої науки": "Слід відверто й однозначно констатувати, що вузівська філологічна наука в Україні уже давно дуже й дуже занедбана,– писав у 1990 р. професор Йосип Дзендзелівський.– До такого стану її довели тривалі часи застою та сусловсько-брєжнєвські загальні теоретичні "установки" на злиття національних культур і мов. Антинаукові, антинародні, по суті, геноцидні "теорії" своїх лідерів партійно-бюрократичний апарат намагався якомога швидше впроваджувати в життя різними шляхами, у тому числі й під прикриттям інтернаціоналізму. Зрозуміла річ, що сказане стосується не лише України. На Україні серед мовознавців (причому високого рангу) з'явилися горе-теоретики, які силувалися науково обгрунтувати природність й історичну неминучість злиття мов і навіть подавали історичну хронологічну перспективу цього процесу" [337].

Причина свідомого занедбання української діалектології цілком очевидна: якщо має щезнути, "злившись", національна мова, то який сенс в існуванні (а відповідно, й дослідженні) її діалектів? Їх треба якомога скоріше нівелювати, злити з літературною мовою. Адже в діалектах є чимало специфічних, питомо українських рис і явищ, які заважатимуть підганяти літературну мову під російський шаблон у процесі зливання мов. А крім того, діалекти є некерованими, нерегульованими варіантами мови, до яких, з огляду на це, не може бути довіри.

Зауважимо, що діалектологічні дослідження російської мови провадилися інтенсивно і на солідному науковому рівні.

Втручання у внутрішню структуру мови з метою підігнати її під мову панівного народу – це особливо витончена, фарисейсько-єзуїтська форма лінгвоциду. Саме в такий спосіб можна із пристойним для зовнішнього світу виглядом здійснити шовіністичне мовоїдство за марксистською формулою "відмирання через розквіт". Підрядна мова має "збагачуватися" коштом панівної, "підтягатися" до неї, аби зблизитися і врешті злитися з нею. Термін "злиття" – це евфемізм, синонімами якого є слова "мововбивство", "мовонищення", "мовоїдство", "лінгвоцид". Власне, це не "злиття", а "влиття". Скільки відсотків українських одиниць мало потрапити до російської мови? Декілька десятків слів ("вареники", "галушки", "хлопец", "девчата", "самостийный" і т. п.), які, до речі, у вузівських підручниках кваліфікуються як екзотизми [338] або й зовсім не згадуються, півдесятка фразем ("в огороде бузина, а в Киеве дядька", "здоровеньки булы!"), напівнормативне підрядне означальне із сполучним "что" ("В здании горисполкома, что на улице Ленина") – ось і весь український внесок, що за спостереженнями радянських вчених злився з російською мовою чи, точніше, влився до неї.

Російська ж вливалася до української цілими потоками, внаслідок чого суржиковою стала не тільки розмовна, а й літературна мова. Боротися з русизмами заборонялося, як з буржуазним націоналізмом у мовній сфері, навпаки, все робилося для того, аби українська мова стала для початку фонетичною карикатурою російської.

Препарування мов підлеглих народів – це був винахід більшовицького режиму і радянської ідеологічної науки. У царській Росії, як і в Польщі, Угорщині, Румунії мова просто заборонялася або ж потрапляли під заборону окремі слова, що мали національно-екзистенціальне чи символічне значення. Так, в альманаху А. Метлинського цензор всюди викреслив слово "воля", навіть у реченні "кінь гуляє на волі".

У радянські часи в мові міняли все: правопис і фонетику, граматику і стилістику, а найбільше – лексику і фраземіку. В листі до Ф. Редька, голови редакційної комісії російсько-українського словника, вчений світової слави академік Агатангел Кримський, писав: "Словник складено не попросту в обрусительському дусі (це було б ще півбіди): складено його із свідомим напрямом систематично покалічити нашу мову, спотворити й перекрутити її структуру. А в державній комісії калічники нашої мови, автори цього антинаукового, тенденційно шкідливого "російсько-російського" словника засіли не на лаві підсудних у характері провинників, ба на лаві суддів з правом вирішальних голосів" [339].

Калічення мови проводилося не для якихось лінгвістичних експериментів, а з однозначною метою – ліквідувати українську, як і інші національні мови, і замінити їх російською.

Професор психології І. Сікорський, чорносотенець, антисеміт й україножер, ще в минулому столітті доводив, що російська й українська мови різняться фізично (звуками), але збігаються психологічно (духом). Існування паралелізму природа не терпить, отже, українська мова – це "зайва розкіш", якої непотрібно. Оскільки насправді українська мова своїм "духом" відрізняється від російської не менше, ніж "тілом", то її треба було так "прооперувати", аби вона стала "паралельною", а значить, і зайвою.

Уже згадувалося, що улюбленим принципом Й. В. Сталіна було: "нема людини – нема проблем". Суть цього принципу не міняється, якщо на місце слова "людина" поставити слово "мова": "нема мови – нема проблем". Згідно з цією засадою і провадилася російсько-радянська політика лінгвоциду в СРСР.

Але не забували й за людей. Академіка А. Кримського, як і тисячі інших елітарних та мільйони звичайних носіїв української мови, було знищено фізично. Геноцид – значно надійніший засіб, ніж лінгвоцид.



Національна ментальність – національний характер – національна свідомість і національна мова

На дні душі кожного думаючого й недурного українця сплять Виговський, Дорошенко й Мазепа – і прокинуться, коли настане слушний час.

Микола Костомаров

"Ментальність" ("менталітет") у наші дні належить до найбільш інтенсивно й широко вживаних науково-публіцистичних термінів, і це є причиною деякої розмитості його семантики. Здебільшого під ментальністю розуміють глибинний рівень свідомості, від якого залежить специфіка світосприймання, світобачення, орієнтація і поведінка людини (спільноти) в реальності. Іншими словами, ментальність обумовлює, визначає особливості душі, серця і розуму, вона є серцевиною того, що називають характером народу і що значною мірою робить людей українцями, євреями, німцями, турками, японцями і т. д.

Характерологічні відмінності між етносами помічені дуже давно. Ще Гіппократ намагався пояснити це впливом клімату, Птоломей і Гален – небесних світил, Фукідід і Страбон – соціальними умовами життя народів.

Цікавим є трактування ментально-характерологічних особливостей народів на рівні побутової свідомості – у системах стереотипів, оцінок і самооцінок, які зафіксовані в анекдотах, прислів'ях, етнопедагогічних формулах, казках та інших жанрах фольклору. Оцінки і характеристики етносів доволі часто, якщо не завжди, не збігаються з самооцінками і самохарактеристиками, а крім того, вони не завше однакові у різних народів щодо певного якогось етносу. Скажімо, поляків по-різному оцінюють французи і німці, угорці і чехи, українці і росіяни.

Художнє осмислення цей феномен знайшов у великій кількості образів красного письменства. Достатньо пригадати хоча б образи циганів, москалів, євреїв, поляків, німців у співомовках Степана Руданського.

Національна ментальність виявляється і в науковому пізнанні реальності, у її філософському осмисленні. Зіставивши класичні філософські системи – французьку (Рене Декарт), англійську (Френсіс Бекон, Джон Локк), німецьку (Хрістіан Вольф, Ґеорґ Вільгельм Фрідріх Геґель), українську (Г. Сковорода, П. Юркевич),– неважко пересвідчитися в тому, що кожна з них несе на собі печать національного духу, національного менталітету. Наївно вважати, що, скажімо, німецька класична філософія могла виникнути за межами Німеччини, поза контекстом німецької культури. За словами Г. Штайнталя, Есхіл і Платон належать людству, але вони є власністю грецького духу. Вартим уваги в цьому аспекті є і таке зауваження: "Несприйняття сучасності, увага до скритих альтернатив характерні для багатьох єврейських мислителів – від Маркса до Леві-Строса" [340]. Недарма філософію називають "душею культури", її (культури) найбільш інтимною, заповітною частиною. А культура – явище етнічно закорінене і тому глибоко національне.

Поняття науки, як справедливо писав Альберт Ейнштейн, виростають із значень слів. Це стосується і проблеми національної ментальності, наукове дослідження якої почалося ще у XVIII сторіччі. Вільгельм фон Гумбольдт у праці "План порівняльної антропології" (1795 р.) писав, що "законодавець повинен вивчати свою націю, її дух і склад думок, якщо він бажає їй прогресивного розвитку", скажімо, "з французами не можна поводитись педантично, а з англійцями – відверто деспотично" [341].

Поглиблення національних проблем, пробудження народів до політичного життя мало наслідком інтенсифікацію досліджень духу і душі народів, намагання в такий спосіб з'ясувати причини їхньої історичної долі тощо. "...Кожна нація,– стверджує сучасний дослідник цього питання Ф. Х. Кессіді,– це свого роду індивідуальність, жива цілісність, головними ознаками якої є особливості психічного складу і типів мислення. (...). Історія кожного народу (за інших рівних умов) є результут взаємодії змінного соціального середовища і відносно незмінного психічного складу (характеру), духовного світу цього народу" [342].

Задумуючись над історичним шляхом української нації – одного з найчисленніших народів Європи, який, попри це, впродовж віків перебував об'єктом гноблення і денаціоналізації чужинцями, українські інтелектуали звернулись до аналізу ментальності свого народу, його характеру і обумовленої ним національної свідомості. Їхнім міркуванням і висновкам доволі часто притаманна гострота національної самокритики, іноді – розчарування й песимізм. Мабуть, найпоказовішими у цьому плані є слова Миколи Костомарова в його листі до Пантелеймона Куліша: "Гірка, нікчемна доля України походить від нікчемності душі народу" [343]. А сучасний автор пише: "Слабкість духу, душевність названа суперцінністю, те, чого треба соромитися мужчині,– оспівується. Мити ноги коханій, нести її на руках ("Я ж тебе, рибонько, аж до хатиноньки сам на руках однесу"), цілувати її сліди – усе це явно жіноче, в очах українця настільки високо підноситься, що зазіхання на нього сприймається ним, як зазіхання на святість" [344].

Хоча говориться і про негативні, і про позитивні риси української ментальності, більш яскравими й аргументованими в публіцистичному зображенні виходили здебільшого перші. Йшло це, очевидно, від гіркоти нашого становища, особливо після поразки української національної революції 1917–1921 років. А крім того, негативне легше зображувати, ніж позитивне, що свого часу яскраво філософськи аргументував Артур Шопенгауер.

Коли йдеться про наші негативні ментально-характерологічні риси, то переважно беруться під увагу "жіночість" української психіки, її "горизонтальність" (з індивідуальним цілепокладанням і невмінням утворювати великі спільноти на засадах високої і віддаленої мети), надмірна емоційність, серцецентричність, споглядальність, рефлексивність, втеча від життя "в душу і долю", комплекс потреби в допомозі, життя за принципом "vita minima", брак здобувчої агресивності, індивідуалізм без індивідуальностей (отаманщина), пасивність, реагування на виклики життя не чинною поставою, а плачем і словом (для німця Карла Гаусса царицею наук була математика, для українця Феофана Прокоповича – риторика), відчуття національної меншовартості, примирення з тим, що шкодить спільноті, недостатня національна солідарність, непошана до своєї влади тощо.

Що ж до позитиву української ментальності і національного характеру, то його арсенал не менш багатий, ніж арсенал "негативу". Це – почуття рівності ("українці – вроджені вороги деспотії".– В. Янів), моральність (зокрема, пошана до жінки), толерантність ("українці ніколи не відчували одрази до чужих облич".– М. Костомаров), єдність з природою і землею, працьовитість, захисна войовничість, героїзм, жадоба волі ("в неволі ми опинилися тому, що надмірно любимо волю".– В. Янів), правдошукання, душевне багатство (ліризм, ніжність), реалістичність мислення, глибинне осягнення першоструктур буття, чесність ("краще своє латане, ніж чуже хапане"), релігійність (народ, якому властиве всепрощення – "християнський народ") тощо.

Звичайно, чимало ознак української душі, як перечислених, так і не згаданих у "негативі" й "позитиві", допускають двояке, навіть діаметрально протилежне тлумачення. Як приклад можна навести Юрія Липу ("Призначення України") чи професора Вікторію Храмову, яка знаходить чимало оптимістичного в тих прикметах української душі, котрі звично трактуються зі знаком мінус, що дає їй підстави зробити висновок: "Тільки державна реалізація потенцій українського менталітету, що втілює національні цінності, здатна ушляхетнити життєдіяльність народу та повернути втрачені честь і гідність самоцінній особистості" [345].

В'ячеслав Липинський, Дмитро Донцов та інші мислителі підкреслювали необхідність, так би мовити, перебудови української ментальності, українського характеру, в яких мав би бути суттєво посилений вольовий чинник, котрий узяв би під свій контроль нашу злощасну емоційність з її вибуховістю, хвилевістю (короткотривалістю), нецілеспрямованістю, замкненістю на собі чи на малій групі, відсутністю вірності, інтенцією до "волі", котра часто провадить до анархізму:

Паліть універсали, топчіть декрети,
Проклинайте закони і канцелярський сказ –
Воля! – Єдиний хай буде наказ!

Так писав поет, і так багато хто з українців тоді у такий спосіб відчував і поступав. Чим подібні настрої і вчинки закінчилися, добре відомо: голодоморами, Соловками, гулагівським рабством і колгоспним кріпацтвом, лінгвоцидом, етноцидом, геноцидом, Чорнобилем фізичним і Чорнобилем духовним. Наші оплакування або оспівування, тобто в обох випадках емоційне реагування, що заступає, витісняє роздумування і чин, іноді виступають, як сказав би знаний нідерландський філософ Йоган Гейзінґа, руйнівним фактором.

"Стоїмо нині перед найбільшим завданням нашої історії, перед переломовим зворотом нації від стихійного існувального типу природного життя до свідомого ставання у повній формі руху історії" [346]. Ці слова, написані Юліаном Вассияном у 1936 році, є актуальними і в наші дні, хоча не мав рації цей мислитель у тому, "що "момент такого ґрунтовного переустрою буває тільки єдиний раз", як не мають рації і ті нинішні націонал-демократи, котрі стверджують, що історія дала Україні останній шанс.

Нація – це щоденний плебісцит, як висловлювався Е. Ренан, і "переломовими" бувають цілі епохи, а не тільки моменти. Зрештою, в кожен момент нація має виявляти волю до життя, бо "де бракує волі, там нема історії",– писав у згаданій праці Ю. Вассиян [347].

Особливим виявом волі до життя є воля до державності. "Держава постає там,– робить висновок Володимир Янів,– де є динаміка, сильно розвинена вольовість, яка зуміє силою розуму пов'язати рівнобіжні (або й різнобіжні) змагання сильних індивідуальностей, як це бачимо в Европі, або там, де є пасивний, байдужий загал, який не вміє протиставитись деспотові і підчиняється його волі, як це бачимо в Росії" [348].

Проте час українського пробудження й ренесансу справді настав, і він стимулюватиме самопізнання нації, з'ясування сильних і слабких сторін власної душі, аби розкрити її потенції і впевнено йти назустріч своїй долі.

Тіньові сторони української душі, як уже говорилося, значною мірою відповідають відомій максимі: наші недоліки – продовження наших чеснот. І не є вони суто українськими, тобто притаманними тільки українцям і більш нікому. Їх не бракує і тим народам, яких ми собі іноді ставимо в приклад.

Добре відомо, що, скажімо, французи обожнюють Францію, але не люблять влади і ненавидять інших французів. Навіть російські автори відзначають не те, що жіночість, а бабськість (Н. Бердяєв) російської ментальності, відсутність принципу особистості, вічну терплячість, ординський дух, піддатливість деспотизмові тощо [349]. Не позбавлені росіяни і почуття меншовартості. Це виявляється, зокрема, в тому, що вони, пишаючись собою, здебільшого порівнюють себе з тими народами, що мають високий престиж: із французами в XIX столітті (особливо відзначався цим В. Г. Бєлінський), з американцями – у ХХ столітті. Беззаперечно, на ментальність росіян уплинуло тривале становище їх як титульної нації поліетнічної деспотичної держави: "Імперіалістична ментальність,– пише американський професор Річард Пайпс,– залишається вкоріненою в російській психіці, навіть у демократичних колах, бо вона тісно пов'язана з ідеєю буття російської національності" [350]. Плекалася ж вона, за словами Г. Федотова, "хіттю влади, пафосом нерівності, радістю приниження, насильства над слабким".

Треба взяти до уваги й те, що низка негативних рис українського характеру і не всюди висока національна свідомість є наслідком кількасотрічного перебування українського народу в колоніальній залежності. Національний характер, за даними етнопсихології, формується протягом 350–400 років. Українці ж перебували у підневільному становищі значно довше. До того ж їхні володарі не обмежувалися збиранням податків і пограбуванням природних ресурсів, а "лізли в душу", цілеспрямовано руйнуючи українську культуру, духовність, Церкву, асимілюючи одних та знищуючи інших представників вищих верств, еліти, а згодом – і решти народу. Все це робилося з використанням мовного чинника, застосуванням методів лінгвоциду та інших засобів "духовного канібалізму", як називав московську політику асиміляції колоніальних народів російський філософ Владімір Соловйов.

"Українське політичне "необуздане хамство" 1917–1921 років було насамперед породжене насаджуваним протягом життя кількох поколінь постулатом про субдомінантність українського етносу" [351]. Так формувалася меншовартість – з неповагою до своєї нації, держави, до своєї мови, культури і, звичайно, до своєї влади. Раби хочуть легшого рабства, а не свободи, бо шлях свободи важчий від існування в стані примусу й покори.

У підручнику з філософії для студентів України стверджується: "Не варто займатися переліком особливостей національного характеру того чи іншого народу. Це змушує дослідника позбавляти (?) цих рис інший народ" [352]. Можливо, це неаргументоване твердження було потрібне авторам підручника, щоби обґрунтувати ще одну такою ж мірою бездоказову тезу: "національна приналежність гнобителів (України.– Я. Р.-В.) значення не мала" [353].

Якщо національність гнобителів значення не мала, то чим пояснити той факт, що українці північно-західного Причорномор'я, втікаючи від російського "визволення", а насправді закріпачення, ставали "ногайцями" і разом із Єдисанською та Буджацькою ордами пішли на Кубань і Північний Кавказ, що тоді належали до Туреччини? [354]. Не лише галицькі стрільці, а й селяни у 1948–1949 роках активно поборювали повсталих угорців і поляків, що йшли угорцям на допомогу? Причина не в германофільстві галичан чи в їхній вірнопідданості Габсбургам, а в тому, що національний гніт угорців, поляків, як, до речі, і росіян, був значно гірший, ніж австрійський.

У відозві Народної Словацької Ради до угорських русинів (закарпатських українців) 1848 року читаємо:

"Братя Русины! (...). Не треба Вамъ довго говорити о нещастю, якое звели Мадяри на Ваши Церквы и школи, на Ваши звычаh, цhле Ваше народное руское житє. Мїнїстерство мадярское постановило все тото Вамъ зробити, що и намъ: загладити житье народне, языкъ, обычаh, памятки, пhсни народни, словомъ, загладити нашъ и Вашъ нарfдъ".

А львівська Головна Руська Рада у зверненні до "народа руского в Оугорщинh" 20 липня 1849 року заявляла, що молодий імператор Франц-Йосиф сказав: "...Русинамъ моимъ подобаєтъ бути знова Русинами, языкъ рускїй красный, а я съ Русинами по руски розмавляти хочу, а кто не буде зъ нами по руски добре бесhдити, не будетъ ничимъ въ земли ихъ и не воспрїйметъ достоинства. И въ школахъ подобаєтъ токмо по русски "учити ся и "бучати, и Бога най хвалятъ языкомъ рускимъ, бо Русины люде боговhннїи и цареви вhрнїи, про тоє милую ихъ.

А такь освобожденни fтъ утисненїя польского, сталисьмо ся знову свободними Русинами, и повинуємся токмо Богу, цареви и установленнымъ властемъ".

Наведемо й інший приклад. Антон Чехов писав, що Англія на Цейлоні будувала дороги і школи, а Росія на Сахаліні – кабаки й остроги. Чи це відповідає національним характерам і, відповідно, чи це впливає на підлеглі народи, зрозуміти не важко.

У сучасній психології існує поняття "прищеплена безпорадність". Суть її можна з'ясувати з такого уявного експерименту. Коли тваринку помістити у скриньку і вдарити струмом, вона, шукаючи виходу, кидатиметься в один куток, другий і т. д. Коли ж і там її досягатимуть удари, то врешті тваринка перестане шукати порятунку, відчувши, що її зусилля не в стані змінити ситуацію. Драматизм прищепленої безпорадності в тому, що тварина чи людина "не намагається шукати виходу не лише з цієї, справді безнадійної ситуації, але також із будь-якої іншої" [355]. Підступність прищепленої безпорадності полягає в її експансивності, в поширенні на інші види діяльності, які не були заторкнуті під час "прищеплювання".

Український народ упродовж тривалого часу перебував у стані об'єкта подібного експерименту. Безуспішність його боротьби за державність мала наслідком суттєву втрату віри у власні сили, почуття "субдомінантності", орієнтацію на чужі – національні чи інтернаціональні (псевдокосмополітичні) ідеї, намагання ототожнити себе з МИ інших народів, зневажливе ставлення до своєї мови, обрядів, до своєї національної приналежності тощо. Ще в кінці XVIII століття великий гуманіст Вільгельм фон Гумбольдт писав про використання національної своєрідності, "аби легше керувати і панувати над нацією", що за відсутності більш високих (моральних), ніж ці політичні інтереси, "призводить до того, що з наміром підтримуються навіть очевидні слабкості й недоліки" [356].

Слабкі й негативні сторони українського менталітету дуже вправно й ефективно використовувала російська – царська, а пізніше більшовицька – імперія: соціальні заздрощі, недовіру до своїх, отаманщину, "силу землі", "комплекс допомоги" тощо. Особливо заохочувалося національне ренегатство, або, простіше, запроданство. Тут використовувався цілий арсенал засобів, суть яких, одначе, зводилася до давно відомої і випробуваної антитези батога і медяника. Міністр Петра I князь Голіцин писав: "Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман уже не має такої влади, як Мазепа, то, надіюсь, буде приходити з доносами. При цім не треба поводитися з донощиками суворо: якщо двоє прийдуть з доносом, але, коли обійтися з ними ласкаво, то третій прийде вже з правдивим доносом, а гетьман з старшиною будуть боятися. Як раніш я до вас написав, так і тепер кажу: треба, щоб в усіх полках були полковники не згідні з гетьманом; якщо між гетьманом і полковниками не буде згоди, то всі справи їх будуть нам відкриті" [357].

А ось які настанови давав більшовикам Лев Троцький, який добре знав українців, бо серед них виріс: "Тільки безмежна довірливість і поступливість, а також відсутність усвідомлення необхідності постійно міцної згуртованості (спайки) всіх членів держави не тільки на час війни – кожен раз губили всі завоювання українців. Ці побутові особливості характеру українців необхідно пам'ятати кожному агітаторові, й успіх забезпечено. Пам'ятайте також, що сяк чи так, а нам необхідно повернути Україну Росії" [358].

У радянські часи, позбавлену Бога, приватної власності, прав особи і громадянина, радянську людину легко було підловити на "злочині", залякати, затероризувати, дискредитувати в органах масової інформації, як і купити посадою, влаштуванням дітей до вузу, дефіцитними ліками і т. д. Тут імперія мала значний історичний досвід. Наприклад, "ще з часів Олександра II секретно росіянам на неросійських землях доплачували "за обрусение", діставали також лівобережці "сьогобічні", як їх тоді називали, що працювали на правому березі Дніпра, в т. зв. Генерал-Губернаторстві, яке охоплювало Київщину, Поділля та Волинь й було останнім слідом панування Польщі" [359].

Мешканці Західної України із здивуванням помічали, що серед чекістських карателів, які провадили політику терору в цій частині української землі, були не лише Іванови, Петрови, Сідорови, а й Лободи, Кравченки, Приходьки та под., які переодягнені за "бандерівців" палили села, по-садистськи вбивали людей, особливо радянських "активістів" і вчительок, присланих зі сходу, а для більшої правдоподібності під час цих акцій розмовляли українською мовою. У час голоду, який лютував на східному Поділлі у 1946–1948 роках, звідти вербувалися "добровольці" встановлювати радянську владу і організовувати колгоспи в Західній Україні. Ці завдання були небезпечні і доволі часто закінчувалися для "активістів" трагічно, на що й розраховувала російсько-сталінська влада. Трупи спеціально спотворювалися і відвозилися на батьківщину вбитих, аби не лише сіяти ненависть до "бандеровского" краю, а й вербувати туди "месників". І такі знаходилися. На Дрогобиччині, наприклад, значний відсоток партноменклатури становили вихідці з Вінничини, які вірою, правдою, а часто й мовою служили московській імперії.

Цікавими в плані ренегатства є й такі метаморфози. За Австрії москвофіли вірно служили Росії, поборюючи на Західній Україні національний рух. За Польщі вони продовжували поборювати український рух, але вже на користь нового окупанта. З приходом радянської влади вони подалися служити московсько-більшовицьким органам. Для цих спадкових запроданців, хоч хлібодавці різні, але ворог завжди один – Україна. Принагідно зауважимо, що конфесійний розкол на Західній Україні кінця 80-их – початку 90-их років, який ще не вщух і сьогодні, стався не без їхньої якнайдіяльнішої участі.

Українопродавців було вирощено в усіх краях нашої землі. Запроданське нутро у них всюди однакове: за словами М. Грушевського, в них не тільки забили "всяку людську гідність, але зробили прихильниками неволі й холопства, його апологетами й панегіристами". Що ж до векторів цього запроданства, то вони, зрозуміло, різні. Так, на Закарпатті у кінці 30-их років закликали: "Братья! Нам не треба чешского й украинского панства, но мадьярскую низменность... Мы с чехами только 20 лет жили, но с мадьярами 1000 лет жили вместе. Ци хочете, чтобы этот старый щастливый свет вернулся? От вас зависит! Голосуйте за общую родину русских и мадьяров!" [360]. Як лишень не здогадалися автори листівки вжити вираз "нельзя резать по живому", що його так полюбляють "заедінщікі" вживати разом із висловом "мы 1000 лет жили вместе", правда, вже не з угорцями, а з росіянами, яких, ще раз принагідно зауважимо, тисячу років тому як етносу ще й на світі не було?

У подоланні синдрому прищепленої безпорадності та інших генетично не властивих українцям, але прищеплених їм негативних властивостей, у відродженні національних вартостей величезне значення має плекання гідності й самопошани – як особистої, так і національної. "Аби вести боротьбу, яка видається безнадійною, треба мати високу самоповагу, треба, аби точка відліку діянь була всередині, а не зовні" [361], тобто боротись за свій народ, за свою вітчизну, свою державу, за свою національну ідею, бо "ні земля, ні хліб, ні багатство, ні щастя не дають чарівної сили визволу, і хто записав їм свою душу – не ввійде до царства золотої свободи" [362]. Це слова українського націоналіста, імені якого не можна було згадувати в Україні десятки років. Але ще радикальніше висловлюються представники тих народів, у середовищі яких націоналізм буцімто не існує. Так, французький політик і учений Алексіс де Токвіль говорив: "Хто у свободі шукає щось, крім неї самої, той створений для рабства".

Національна гідність і самоповага – це атрибути національної свідомості, тобто осмисленого, "когнітивного" ставлення до себе, до свого народу, своєї держави, історії, культури, мови. Це перманентне зусилля пізнавати ці феномени, пізнавати інших, аби зрозуміти суть і сенс перебування свого і своєї спільноти на світі, аби знати справжні вартості та вміти відрізняти їх від фіктивних і фальшивих. Свого часу П. Манчіні говорив, що територія, походження, мова, побут і звичаї, минувшина, законодавство, релігія – всі ці об'єктивні ознаки нації ще не творять цієї спільноти, бо вони – немов життєздатна, але мертва матерія потребують "подиху життя". "Тим подихом, що оживлює націю, є національна свідомість – почування, яке вона витворює із самої себе та яке дає їй змогу утримуватися назовні і виявлятися внутрі" [363].

Великого значення самосвідомості надають чільні представники бездержавних народів. У 1911 р. В.(З.)Жаботинський писав: "Я висуваю інший критерій вищої раси – самосвідомість... Зовні вона виявляється в тому, що ми називаємо різним іменем – частіше за все гордістю. Це є риса, завдяки якій король Лір і в рубищі залишається королем: він усвідомлює себе королем, він не може позбутися цього усвідомлення" [364].

І серед державних високорозвинених народів поширене поцінування національних вартостей, зокрема своїх мов, яке спостерігається не лише у видатних інтелектуалів (скажімо, Фіхте і Шопенгауера щодо німецької, Ломоносова, Тургєнєва, Лєніна щодо російської), а й на рівні побутової свідомості. Так, японцям властиві масові уявлення про особливу складність їхньої мови, недоступної білій расі, про унікальність японської мовної спільноти і навіть про особливу будову японського мозку [365].

Найадекватнішим засобом самопізнання народу є його рідна мова, тому що в ній найповнішою мірою відображені й зафіксовані всі тонкощі його світосприйняття, його буття, його історичний шлях, його ментальність і характер. Німецький учений, визначний представник естетичного напрямку в мовознавстві Карл Фосслер писав про неминучість певної відповідності між тим, "як працює фантазія народу, і тим, як він вимовляє і артикулює" [366].

Цікавою в цьому аспекті є думка творця глибоко української за своєю суттю "філософії серця" Памфіла Юркевича: "Слово є мовою свідомої душі людини, звук є мовою несвідомої душі всього, що існує" [367]. Це стосується і звуків мови, їх латентного сенсу. Петро Стебницький у 1905 році писав, що закон 1876 р. ("Емський указ" про заборону української мови) змушує користуватися російським правописом, який "цілковито спотворює фонетичний лад малоруської мови недоречним застосуванням літери "ы" для зображення значно більш м'якого звука, ніж відповідний звук великоруської мови ("вик", "прывык")" [368]. Йшлося не лише про "м'якість" звука, а й про відповідні якості української душі, про сприйняття українцями світу і ставлення до нього. Скажімо, в українській мові відчуття плинності, текучості пов'язане зі звуком "л", який чують українці у звуках природи ("плавати", "лити", "булькати" тощо). В японській мові такого звука немає, отже, ідея плинності та всілякі асоціації з цим звуком у японців не можуть пов'язуватися. У давньогрецькій і латинській мовах не було шиплячих звуків – не було для носіїв цих мов таких звуків і в природі (порівн. укр.: "шум", "шелест", "шепіт", "шурхіт" та под.), відповідно, не могло бути пов'язаних із цими звуками асоціацій, оцінного ставлення до явищ тощо. З української мови на латинську не вдасться перекласти відомий лінгвістичний жарт: "У слові "сусідка" теоретично шиплячих звуків немає, а практично вони є",– тому що в латинській мові сварливість через відсутність шиплячих звуків не може асоціюватися зі словами типу українських лексем "шипіти", "сичати", "бурчати" тощо. Як бачимо, особливості мови, пов'язані з ментальністю її носіїв, чітко сприймаються на тлі інших мов. Тут, справді, висловлюючись за В. фон Гумбольдтом, треба вступити в коло іншої мови і звідти поглянути на свою. Проілюструємо це на прикладі наголосу в українській мові в зіставленні з російською.

В обидвох мовах наголос з артикуляційно-акустичного погляду має комбінований характер. В українській мові наголошений звук відрізняється від ненаголошеного більшою силою і висотою звучання. У російській мові, крім цих складників, є третій компонент, а саме тривалість (довгота) звучання. Цей компонент є домінантним. Іншими словами, наголошений голосний звук у російській мові відрізняється від ненаголошеного передусім тим, що він є більш тривалим, тобто звучить довше, ніж ненаголошений. Цей наголошений голосний ніби поглинає всю акустичну енергію слова, мало що залишаючи ненаголошеним, які самі собою, ізольовано, тобто не в складі слова, навіть не можуть бути вимовлені. Наприклад, слово "молоко" у російській мові вимовляється так: [мълко`]

склади, звуки

мъ–л–ко`

тривалість у мілісекундах

53–90–126



Коли голосний наголошеного складу триває 126 мілісекунд, то голосний першого перед ним ненаголошеного складу – 90 м/сек, а голосний, ще більш віддалений від ненаголошеного,– тільки 53 тисячні долі секунди [369]. (Звичайно тривалість звуків залежить від індивідуального стилю і темпу мовлення, однак пропорції між тривалістю наголошеного і ненаголошеного у певних позиціях мало відрізняються від середньостатистичних). Таким чином, усі голосні у слові підпорядковані наголошеному, який фокусує в собі акустичну силу слова, є вершиною його пірамідальної фонетичної будови. Залежними від наголошеного звука є не тільки ненаголошені голосні, але й приголосні звуки, оскільки, скажімо, перед наголошеним голосним м'які приголосні вимовляються м'якіше, ніж перед ненаголошеними.

Усе це становить разючу паралель до вертикальності російського менталітету, його пірамідальності (Росія, коли дивитись знизу вгору, всі пани, а згори донизу – всі раби.– А. Герцен), її ординського колективізму (зверхник – майже все, підлеглий – майже ніщо).

В українській мові ненаголошені голосні не поступаються, а можуть навіть перевершувати наголошений голосний за тривалістю звучання, отже, є по суті від нього мало залежними. Це відповідає "горизонтальності" українського менталітету з його демократизмом, рівноправністю, але, на жаль і хуторянством, надмірним індивідуалізмом та под. Вертикальність – горизонтальність як домінантні риси відповідно російської й української ментальності виявляються не лише в акцентуації, а й на інших ділянках мови: у синтаксисі, лексиці, словотворі. Так, росіяни говорять "смеяться над кем-то", "жениться на ком-то", де зверхність виконавця дії маніфестується прийменниками "над", "на", в українській мові для вираження подібних взаємин використовується прийменник "з", що виражає рівнорядність: "сміятися з когось", "одружитися з кимось". Варте уваги під цим оглядом спостереження М. Драгоманова, який, відзначивши, що порадниця – це постійний епітет слова мати: мати – порадниця хати, завважив: "Подібного типу немає у великоруському житті через меншу самостійність жінки у великоруській родині, а тому й немає відповідного слова" [370].

Українські прізвища у своїй словотвірній різноманітності відображають дуже широкий спектр індивідуальних характеристик їхніх носіїв: Козак, Тесля, Нетудишапка, Верховинець, Здолини, Веселий, Ткачук, Шевченко, Якимович і т. д., тоді як стандартизовані російські прізвища показують в основному належність: Попов, Баскаков, Княжнин, Васильев та под.

Цікаві спостереження і міркування про мову й ментальність українців у порівнянні з росіянами містяться у працях Миколи Холодного [371], [372], Маргарити Жуйкової [373], Олексія Братка-Кутинського [374].

Горизонтальнісь – вертикальність психіки виявляється не лише у самій мові, а й у ставленні до неї, що помітно в мовленнєвій поведінці. Авторитетний хірург-онколог Михайло Богаченко у час відродження пішов працювати заступником голови Дрогобицького райвиконкому. Не раз був прикро вражений мало не хамською поведінкою відвідувачів-краян. Питав декого з них: "Чи Ви би себе так поводили, якби тут сидів німець, поляк, росіянин, що розмовляв би чужою мовою, як було століттями?".

Коли урядник розмовляє рідною мовою, то це не на всіх українців справляє належне враження. Десь у глибинах підсвідомості ворушиться сумнів: це якийсь несправжній урядовець. Можливо, тут виявляється предковічний дух рівності, властивий українському менталітетові, збуджений тим, що зверхник розмовляє тією ж мовою, що і прохач, а може, це наслідок відученості від власної влади?

Щось подібне існує і в євреїв, у долі і душі яких є чимало збіжностей з українцями, що переконливо описано в талановитій книзі професора Мартена Феллера [375]. У пародії, яку створив на початку ХХ століття віденський літератор Йоган Непомук Нестрой на драму Геббла "Юдит і Олоферн", сержант єврейського війська, оточеного асірійцями, звертається до вояків: "Увага!", у відповідь на що один із них обурюється: "Що це повинно означати – "Увага"? Має себе за ліпшого? Хіба не кожен єврей те саме, що інші?" [376].

Урядовці в Україні, включно з туземцями, послуговувалися мовою панівного народу, урядовою, тобто "вищою", "панською" мовою. Не виключено, що "неурядовість" української мови стала елементом "колективного підсвідомого" значної частини українців. Коли я бував із студентами на півдні України і намагався українською мовою домовитись із місцевими радгоспними начальниками різних рівнів, аби вони не надто нахабно обшахровували студентів і забезпечили їм мінімальні побутові умови, це не справляло на них ніякого враження. Коли ж переходив на російську мову з властивими їй нюансами, ситуація змінювалася: співрозмовники починали сприймати мене належним чином. Доводилось іноді використовувати цей засіб щодо партійно-радянських чиновників і в Галичині.

Не диво, що вся номенклатурна верства в усі часи колоніальної залежності України денаціоналізувалася й асимілювалася, нерідко переходячи з "польськомовного" населення в "російськомовне" чи навпаки, аби розмовляти мовою влади, армії, освіти, панівної ідеології і т. д. Наслідком було вироблення в колективному підсвідомому асоціацій: рідна мова – горизонталь, рівнорядність, нижчість, чужа мова – вертикаль, субординація, вищість. З цим стикаються й іноземці українського походження, приїжджаючи на землю предків. Коли вони звертаються по-українському, їх сприймають не як іноземців або ж як іноземців неповновартісних. Коли ж вони переходять на мову своєї країни проживання, то українські чиновники починають демонструвати звичну для таких випадків холуйську ввічливість.

І тут немає особливих причин дивуватися чи обурюватися, як це роблять російські демократи-"інтернаціоналісти", коли естонці чи інші прибалти, добре володіючи російською, розмовляють із ними по-англійськи, по-німецьки чи по-французьки. Мова – це не лише засіб спілкування, це своєрідна модель поведінки, індекс мовця, етикетка, що показує його статус, приналежність до певного соціального стратуму, демонструє систему вартостей, що її дотримується мовець.

Серед численних принизливих епітетів, якими наділялася "братня" українська мова, були й соціальні означення типу "колхозный язык". Уживання "вищої" мови давало підстави мовцям дивитися зверху на тих, хто послуговувався "нижчою" мовою; "вища" мова була символом вищості загалом – соціальної, культурної, національної і т. д. Вона підносила мовця ієрархічно. Відповідно, той, хто послуговувався "нижчою" мовою, викликав до себе співчуття або, частіше, поблажливу чи згірдливу зневагу, а коли був розумний і наполегливий у своїй українськості,– то ненависть і ярликування такими словами, як "націоналіст", "петлюрівець", "бандерівець" та под.

Зневажливим ставленням до української мови та її носіїв просякнута чимала кількість російськомовних художніх творів радянської доби з карикатурними образами "хохлів", здебільшого єфрейторів та підофіцерів і колгоспних бригадирів, які, крім іншого, демонструють лінгвістичний мазохізм, як, наприклад, художник (звісно, нездара й кар'єрист) Іван Миш у романі В. Тендрякова "Побачення з Нефертіті".

Політика "найдемократичнішої у світі держави ленінської дружби народів" вимагала (з пропагандивною метою) вряди-годи кинути "крихту щенятам" з мовного стола господарів: сказати декілька слів чи навіть виголосити цілу промову по-аборигенськи – мовою союзної республіки. Робили це, природно, вихідці з цієї ж республіки, що займали високі щаблі на драбині колоніальної адміністрації. Наприклад, Перший секретар ЦК Компартії України В. В. Щербицький зрідка виступав і рідною мовою, але тільки в сільській місцевості, що, безперечно, було фактом, який говорив сам за себе: "в колхозе – на колхозном языке".

Промовці, яким "для галочки" доводилося виступати по-українському, манерою свого мовлення однозначно виражали своє ставлення до цієї мови: я виступаю "на вашем языке", але ви бачите, з якою нехіттю і презирством я це роблю.

Номенклатурники свідомо надавали українському мовленню російського акценту. Сформувався навіть специфічний, а точніше, спеціальний "номенклатурний жаргон" суржикового характеру, який і посьогодні можна почути з високих трибун, з радіо і телеприймачів. Ось деякі ознаки цього жаргону. Це [i] на місці [и] та м'яка вимова приголосних перед [e] в запозичених словах ("інстітут", "універсітєт", "тєатр", "літєратура", "плєнум"; "акання", тобто вимова ненаголошеного [o] як [a] (к[a]мунізм, переможем[a]); м'яка вимова [ч] i [щ] ("чьорний", "щястя", "дощь"); форми множини типу "лектора", "областя" (нормативно: "лектори", "області"); словосполучення на кшталт "два комуніста", "їхати по районам", "дякувати вас" (нормативно: "два комуністи", "їхати по районах", "дякувати вам") і т. п. Годі вже й говорити про наголос та інтонацію. Тут кожен нюанс мелодики, кожен обертон тембру свідчив, що мовець робить слухачам ласку, говорячи їхньою мовою, бо така вже ліберальна політика рідної комуністичної партії, так вона вовтузиться з цією дружбою народів, але оце я так без звички балакаю, що й вам, мабуть, гидко слухать.

Крім прикмет української мови, пов'язаних із "горизонтальністю" української ментальності, багато що можна сказати про емоційність та споріднені з нею інші ознаки української душі. Тут найбільше кидається у вічі багатство словотвірних елементів для вираження демінутивності (здрібнілості), пестливості, ніжності тощо, які поєднуються не тільки з іменниками та прикметниками ("сестра" – "сестриця", "сестричка", "сестронька"; "тихий" – "тихенький", "тихесенький"), а й з дієсловами ("спати" – "спатки", "спаточки", "спатоньки"). Немає потреби доводити, що ці суфікси відповідають певним струнам української душі, бо як би такі словотвірні елементи могли без цього виникнути в мові і вживатися в мовленні?

Зіставляючи слововживання в "Народних оповіданнях" Марка Вовчка та в перекладі їх російською мовою, виконаному І. С. Тургєнєвим, М. Драгоманов серед іншого запитує: "Або як упевнити, що рученьки не може звучати так поетично для малоруського хлопчика, як рученята?!" [377].

Ще у XVII столітті французький автор П'єр Шевальє помітив: "Вона (мова козаків.– Я. Р.-В.) дуже ніжна і сповнена пестлвих виразів (буквально: зменшувальностей.– Я. Р.-В.) та незвичайно витончених зворотів" [378]. Ця ніжність, як зауважує М. Драгоманов, властива не лише міжлюдським стосункам, особливо родинним,– вона "притаманна і ставленню малоруса до природи, тварин, наприклад, до птахів", а постійним епітетом Бога в українській народній словесності є слово милий [379].

Адекватно перекласти українські дієслова з пестливими суфіксами неможливо навіть близькоспорідненими мовами. З іншого боку, українською мовою не вдасться перекласти російські слова, в яких демінутивні суфікси вжито "уничижительно", тобто для (само)приниження людини перед співрозмовником вищого соціального статусу. Так, наприклад, наприкінці XVII ст. якась Маслова писала до свого чоловіка: "Государю моему Дмитрею Ивановичю женишка твоя Агафьица с детишка(ми) твоими челом бьет, здравствуй государь на ево великого (Государя) службе" [380].

Звертає на себе увагу не лише те, як дружина титулує свого чоловіка ("государь на ево великого службе") – типово ординський зворот, а і те, що вона іменує себе "женишка Агафьица". Це не українське "дружинонька Гапочка" – це "раба твоя", як тоді теж писали російські жінки своїм чоловікам. А в офіційних листах до вищих осіб було прийнято називати себе "человечишко", "атаманишко", "старостишко", "людишки", "Митька", "Игнашка" та под. Не забували називати себе і холопами. Так, воевода князь (!) Григорій Ромодановський (той, що спалював українські міста й села, знищував церкви й монастирі) писав до царя: "Государю царю и великому князю Алексею Михайловичу всеа Великия, и Малыя, и Белыя Росии Самодержцу холоп твой Гришка Ромодановской челом бьет". "Вони народжені для рабства. Самі себе називають перед царем зневажливими іменами",– писав про московитів німецький дипломат Адам Олеарій (1633 р.).

Прибувши в Україну, російські воєводи, чиновники та под. вимагали аналогічної поведінки від місцевої людності, від козаків та їх старшини. Раби тут почувалися панами.

В українській мові нема і не було суфіксів, які в русистиці мають назву "уничижительных" и "презрительных" і які були б, як писав В. Г. Бєлінський, такою мірою властиві іменам людей, як у російській мові [381].

Проте демінутивні елементи української мови свідчать не лише про естетизм, делікатність, ліричність душі українця. Михайло Горинь, пишучи, що після національної революції почалися пошуки зовнішніх і внутрішніх причин її поразки, зауважує: "І тоді-то сказано: в основі лежить проблема українського характеру, тобто галушкового патріотизму, добродушності, психології людини, яка не вміє до глибини душі ненавидіти і, можливо, відповідно глибоко любити. Адже ця людина в своєму гімні може дозволити собі називати ворогів "воріженьками", а коли хтось каже "воріженьки", тобто в зменшеній формі, то навряд чи він зможе протиставити себе повністю і до кінця тим воріженькам" [382].

Звичайно, не можна зводити толерантність (етнічну, релігійну, соціальну тощо) українців, їхню неагресивність і т. п. до зменшувально-пестливих суфіксів, до української манери мовлення з маленькими дітьми і т. п., тим більше, що не лише Вольтер у XVIII столітті, але й нині, на схилку ХХ століття, маємо всі підстави сказати: "Україна завжди боролася за свою свободу". Українська земля родить не лише ліриків, а й героїв: порівняно недавно борці ОУН-УПА безоглядно стали на прю з двома найбільшими хижаками світу і 10 років провадили безнадійну, але не меншою мірою героїчну боротьбу.

Щодо української емоційності, то, на нашу думку, заслуговують на увагу міркування чи не найвидатнішого українського етнопсихолога, колишнього ректора Українського Вільного Університету в Мюнхені Володимира Янева (помер 1991 р.). Однобокий техніцизм у країнах "класичної Європи",– писав він,– довів до переваги раціоналізму: "культура, сперта на гармонійному поєднанні контрастів, уступила на задній плян перед однобокою цивілізацією" [383]. Європейська криза пов'язана з надмірним індивідуалізмом (самопіднесенням, підкресленням свого Я, його орієнтація на успіх, на матеріальний осяг тощо) і захитанням внутрішньої рівноваги між трьома психічними функціями людини (воля, розум, почуття). Вихід "перераціоналізованої Європи" із кризи – у поверненні до гармонії контрастів, переході від індивідуалізму до персоналізму, від змагання за самовивищення до віри у вищі вартості (додамо: серед них і національні). На цьому тлі зарисовуються певні завдання для українців як етносу, що за психічною структурою належить до Європи, але не затратив своєї емоційності. Ці завдання мають непокоїти українську інтелігенцію величиною і сміливістю перспектив [384].

Коли говорити про ментально-характерологічні риси українців, то необхідно відокремити те, що є питомо українським, від того, що є привнесеним, засвоєним від панівного народу (чи народів), що прищеплено. Існують різні канали впливу на підневільний народ: політичний, економічний, демографічний, ідеологічний (церковно-релігійний), адміністративний і т. д. Зайве доводити, що в усіх цих каналах "задіяна" мова панівного народу, яка поступово витісняє з усіх цих сфер мову народу підневільного: "тією мірою, якою мова однієї нації стала явно мовою іншої або неявно проникла у її словник і граматику,– тою мірою нація проникла в іншу і панує над її свідомістю" [385].

Насаджувана мова виявляє вплив на підневільний народ не тільки як засіб передавання позамовного змісту, тобто політичної, економічної, технічної, військової і т. д. інформації, але й своїми суто лінгвальними категоріями, своєю специфікою як мови, в якій закріплена чужа ментальність, чужий національний характер, особливостями свого вживання, тобто мовленням.

Російсько-американський письменник Владімір Набоков говорив, що коли йому необхідно передати тонкощі інтелекту, гру розуму, він пише по-англійському, коли ж є потреба виразити почуття, особливо заземлені, грубі, він користується російською мовою. Нобелівський лауреат Чеслав Мілош, описуючи свої враження від російської мови, зауважив: "Схоже, передусім через мову, яка притягує поляків і визволяє їхню слов'янську частину, вони здобувають інтуїцію російськості,– у мові, по суті, є все, чого можна дізнатися про Росію. Проте все, що їх притягує в мові, одночасно й несе їм загрозу. Тож певна вправа, якою я займався, видається мені значущою. Слід було вдихнути повітря і глибоким басом вимовити: "Вырыта заступом яма глубокая", а потім швиденько защебетати тенором: "Wykopana szpadłem jama głęboka". Розташування голосних і наголосів у першій фразі – це понурість, темрява і сила, а в другій – легкість, ясність і слабкість" [386].

Із словами, виразами, з манерою мовлення чужої мови в душу народу приникає чужа система вартостей, чуже світобачення, чужий спосіб поведінки, чужий мовленнєвий етикет і ...антиетикет. Річ у тім, що негативні риси переймаються завжди швидше і з меншим спротивом. Зло, як відомо, має більшу експансивну енергію, ніж добро. А. Тойнбі писав: "Коли одна культура вдирається в іншу, проникаюча сила кожного з її елементів прямо протилежна його соціальній вартості" [387].

Значне послаблення національного доцентрового силового поля, денаціоналізація, яка, за О. Потебнею, призводить до "аморальності і спідлення", впливи чужої ментальності, атмосфера несвободи, брехні й насильства, що супроводжують будь-яке поневолення, а в російській імперії, особливо в її радянський період, набули тотальних масштабів,– усе це не могло не породити безоглядного низького егоїзму, бездуховності, безвідповідальності, безпринципності, цинічної хамократії. Надзвичайно згубно на українців уплинув голодомор 1932–1933 років: "Залишилися готові на все зрадники і темна залякана маса",– писав з цього приводу Юрій Ар'є Вудка [388].

У суспільстві було порушено природний відбір: угору йшли не розумніші, здібніші й порядніші, а ті, хто мав рідню або покровителів у партійно-урядових структурах, хто мав можливість давати хабарі, хто мав відповідну національність і т. д. Аби лише прописатися у Львові місцевим українцям треба було дати хабар, сума якого коливалася від тисячі до трьох тисяч карбованців (це при середньому заробітку 160 крб.!), тоді як російськомовних прописували скоро і без проблем. Комічно, але навіть у КПРС у 70–80-ті роки "інтелігенти" (робітників і селян брали туди без обмежень) нерідко пробиралися через "кумівство", блат і хабарі.

Хабарництво, непорядність, цинізм, словоблудство проникли в усі клітини суспільства і – що найгірше – у школи і навіть дитячі садки. Хіба діти не знали і не обговорювали, хто і за що має високі оцінки, кому мають бути видані золоті медалі, хто, як і куди поступає на навчання і т. ін.? Журнал "Вестник высшей школы" десь наприкінці 80-их років писав, що за результатами соціологічного дослідження 35% студентів вважають протекціонізм нормальним явищем.

Якісні товари, ліки тощо люди не купували, а "діставали", у вищі навчальні заклади абітурієнти не поступали – їх туди "влаштовували", у медицині діяло гасло "лікуватися даром – даром лікуватися" і т. д.

На рівні масової свідомості були сформульовані, а головне, всіма і всюди застосовувалися принципи: "Вони роблять вигляд, що нам платять, а ми робимо вигляд, що працюємо", "Шукай роботи, де можна більше вкрасти, а не заробити", "Обкрути ближнього, бо він обкрутить тебе – і обрадується", "Роби, аби не впрів, а жери, аби не впаскудився", "Здохни ти сьогодні, а я завтра" і т. п. Тут, у країні "перемігшого соціалізму", діяв "закон курника": "Клюнь ближнього і напаскудь на нижнього". Носії такої свідомості – совки (радянські громадяни) постійно були під тиском і наглядом партії та державних органів, кожен почував себе винним – за те, що крав, що недопрацьовував, що халтурив, що порушував закони і принципи моралі тощо,– і кожен знав, що все це відомо "кому следует". Існувала ієрархія допустимих правопорушень, яка базувалася на засаді "той прав, у кого більше прав": хто ніс дошку з заводу, не міг собі дозволити вкрасти вантажівку чи вагон дощок. Це робили ті, що стояли вище.

З унезалежненням України номенклатурна еліта, позбавлена нагляду згори (з Москви), розперезалася остаточно, ієрархія дозволеного деформувалася, тиск бюрократичної піраміди без партійної арматури послабися і т. д., отже, можна зневажати закон, красти, хамити не скільки кому дозволено, а скільки хто хоче. Суспільство почало нагадувати кримінальників, що вирвалися з в'язниці і влаштували собі "вольницю". Де тут до національної ідеї, до мови, до культури, до гідності! Тут би загребти якомога більше, набити шлунок і кишені, а решту заховати. А на душі без всесильної партії, без всезнаючого КГБ, без "народного контролю" якось незвично, неспокійно і незатишно, як собаці, що зірвався з ланцюга і набігався досхочу. Хочеться знову на ланцюг, хочеться коли не миски з помиями, то хоча б штурхана від хазяїна.

Люди холопского звания –
сущие псы иногда:
чем тяжелей наказание,
тем им милей господа,–

писав ще в минулому столітті класик російської літератури, до речі, син українки.

Тяжко жити "людям холопского звания" без "господ", без "господского языка", без кинутого "господами" шматка хліба, дарма, що цей хліб вирощений тими ж рабами. Звичка – друга натура. А до рабства, як і до чужої мови, звичку формували не одне століття.

Чим іще, крім закодованого в генах синдрому рабськості, можна пояснити той факт, що чимало українців, діди і батьки котрих померли лютою – розтягнутою в часі – голодною смертю, чиї старші брати чи дядьки були з'їджені сусідами, ще і нині вихваляють російсько-більшовицький рай та його творців Лєніна-Сталіна і кленуть тих, що колись віддавали життя, і тих, що нині борються за те, аби на нашій землі не було ніколи подібного геноциду й етноциду? Як тут не пригадати слів великого творця теорії умовних рефлексів І. П. Павлова: "Тим, котрі перетворені в заляканих (забитых) тварин, ледве чи можливо зробитися істотами з почуттям власної людської гідності" [389].

Німецький соціолог і філософ Теодор Адорно висловився, що після Освєнціма неможливо писати вірші. Після ж геноциду над українцями, під час якого було вимордовано безневинних людей чи не на два Освєнціми, чимало українських радянських митців запопадливо, наввипередки оспівували смерторобів, їхню партію та вождів ("Партія веде", "Слово товаришу Сталіну від українського народу", "Гімн Української РСР" та под.).

1982 року Богдан Цимбалістий опублікував у Джерзі Сіті книжку, в якій дав ґрунтовний аналіз непривабливих сторін української натури, в т.ч. донощицтва і зрадництва. Ці риси у декого з українців не вивітрилися навіть за роки проживання в умовах свободи. Коли американський президент А. Форд вперше запросив на посаду радника з етнічних питань українця, його тут же спаплюжив у доносі наш-таки "краянин". Причину подібних явищ Б. Цимбалістий сформулював у назві книжки – "Тавро бездержавности".

Один із справжніх російських демократів, А. І. Герцен, писав: "Хай мова наша змиє спочатку сліди улесливості (подобострастия), рабства, підлих зворотів, вахмістрського і панського нахабства (барской наглости) – і тоді вже почне повчати ближніх". Російську мову, звичайно, ніхто й не думав відмивати, але навчання нею відбувалося на всіх рівнях. Унаслідок цього, крім іншого, до українського мовлення потрапила велика кількість грубих, лайливих і вульгарних слів та зворотів. Невичерпні багатства російської мови в цій сфері засвідчує, зокрема, словник під назвою "За пределами русских словарей", у якому подано 40 тисяч таких одиниць. У передмові автор словника А. Флегон саркастично, але цілковито в стилі радянської риторики тих часів пише: "Може статись, при комунізмі вони вийдуть з ужитку, але в наш час жоден нормальний росіянин не вважає за можливе побудувати комунізм без лайок (ругательств)" [390].

В українській, як і будь-якій іншій природній мові, є чималий арсенал одиниць для вираження негативних емоцій. "Усі лайливі (бранные) малоросійські вислови означають твердий характер цього народу; і вони настільки міцні, що не лише єству, а навіть слухові нестерпні",– писав на початку минулого століття Олексій Павловський [391]. Торкнувшись питання про ніжність української мови, він зауважив: "Хто не знає всупереч цьому, як багато і які міцні вислови вживає Малоросіянин, проти когось роздратований? "Ніж твоєму батькові в серце; стонадцять чортів твоїй матері" і ще гірші лайки жахливе уявлення створюють про його характер" [392]. Йдеться, як бачимо, про роздратованість і її маніфестацію "жахливими висловами" (вживання яких, за свідченнями сучасних американських дослідників, сприяє зменшенню стресового напруження), а не про використання брудних слів для заповнення пауз за хамською звичкою, для вульгарної орнаментації свого мовлення або й прагматично, тому що, за тонким спостереженням О. Братка-Кутинського, призвичаїлись жити в словесному смороді, отже, можуть користуватись ним, як зброєю, в той же спосіб, як користується фізичним смородом скунс [393]. Ця "зброя" використовується нині навіть в українському парламенті: "главные мастера поругаться", як поблажливо називає скунсів зі статусом депутатської недоторканості російськомовна газета "Киевские ведомости",– це "соседи (Руху.– Я. Р.-В.) слева", тобто депутати-комуністи.

Українцям, на відміну від росіян, не відоме суспільне дно, через те в українській мові немає тієї брудної матірної лайки, котра в російській становить потужний шар розмовної лексики, що змушені визнати навіть палкі прихильники "русскоязычия" в Україні [394]. Правда, вони тут же заявляють і про те, що в українській мові немає "лексики вищих верств" [395], а ось у російській вона в повному асортименті.

Проте, як відомо, в царській Росії вищі верстви високої лексики не вживали, бо розмовляли між собою іноземними мовами або ж "на смеси французского с нижегородским". А хто вживав цю лексику в більшовицькій Росії? Невже радянські вожді, які не обходились без матюків не лише в усному, а й у писемному мовленні – від статей до резолюцій на вироках? "Ефективність матерщини в руйнуванні совісті і духовності,– пише в цитованій книжці О. Братко-Кутинський,– добре усвідомлювали стратеги й тактики Кремля. Вони ввели її до партійної і державної мови, вона рясніла в усних висловлюваннях і в державних документах. Був випадок, коли чекістські кати завагались, що чинити з дітьми і дружинами "ворогів народу". Вони подали список дітей на рішення партії, і той самий Молотов наклав резолюцію "расстрелять к ... матери!". Офіційна матерщина з Москви за часів панування комуністичної партії зафіксована не лише в документах органів терору, а й у численних телетайпограмах на заводи і в урядові установи" [396]. Ось як це виглядало на рівні "вищих верств". "Коли більшовицькі кремлівські володарі вирішили покласти край українському духовному відродженню, до столиці України був посланий Молотов (до речі, дворянин за походженням, справжнє прізвище – Скрябін.– Я. Р.-В.). Не скидаючи шапки, він вийшов на трибуну і покрив відбірним російським матом весь український партійний провід, що зібрався вершити подальшу долю України. Очевидці розповідають, що цей вчинок Молотова викликав шок, розгубленість, відчай. Слухачі були повністю деморалізовані, що полегшило присланим з Москви чекістам і місцевим негідникам досить легко розправитися з урядом та партійним керівництвом України. За короткий час вони були роз'єднані, ошельмовані і постріляні" [397]. Хіба не ілюстрація до анекдоту брєжнєвської епохи, що мат – це не лише шаховий термін, а й "грозное оружие в руках русского пролетариата"?

Можливо, подібні висловлювання про особливості російсько-радянського мововживання – це видумка українських буржуазних націоналістів і сепаратистів? Тоді послухаймо одного з авторитетних росіян, М. Рощіна, якого важко запідозрити в незнанні становища або в тенденційності. "Брехня,– пише він,– обросла своєю мовою, своїм жаргоном, своїм кодовим штампом: "семимильними кроками", "весь народ, як один", "ми запевняємо...". Чому від дитячого садка все записувалося, до коми, все перевірялося, все з папірця було і ніколи без папірця? А щоби не зірвалося раптом живе, безпосереднє, обмовка, приповідка, "бля" (російський артикль, як кажуть іноземці). Вільно людина розмовляла з худобиною, з собакою або вже у в'язничній камері" [398].

Російська "мова дна", ринувши з більшовицькими функціонерами й іншими мігрантами, що шукали дармових харчів, в Україну, стала одним із важелів "опускання" місцевого населення, прищеплення і йому прикмет дна. Не залишилася винятком і Західна Україна, де ще наприкінці 60-их років на вулицях міст, не кажучи вже про села, не було чути "матірних" слів і виразів, що неабияк дивувало прибульців з тих країв, де соціалізм російського зразка мав довші традиції.

З часів В. фон Гумбольдта відомо, що мова впливає на світосприймання людини, на її мислення, що вона – це ніби призма, крізь яку люди дивляться на світ. Було би помилкою вважати, що весь цей чужий словесний бруд, який заполонив побутове мовлення, не залишає тривалих слідів у душах людей, не проникає у їхню підсвідомість, не викликає змін у менталітеті та не відбивається на свідомості.

Засилля чужих за походженням і за природою вульгаризмів і лайок призвело до того, що свої слова і вирази з цієї сфери майже цілковито витіснені. Перестала вживатися типово українська за духом конструкція лайки чи прокльону з запереченням, яка дає можливість мовцеві і висловити свої негативні почуття, "емоційно розвантажитися", і не нашкодити адресатові ("а дідько б тебе не взяв"; "кольки б тебе не скололи"). Вийшли з ужитку псевдопрокльони типу "аби тобі голову потилицею назад повернуло". Значно звузилася сфера вживання пошанного "Ви". Зокрема, дедалі рідше звертаються на "Ви" діти до батька-матері, що було довгою і доброю українською традицією. Значною мірою зіпсувалося, стало бруднішим мовлення дівчат і жінок, а ще декілька десятків років тому професор Роман Смаль-Стоцький пов'язував лайку лише з мовою чоловіків [399]. Це має і позамовні паралелі у стосунках між дітьми і батьками, між дівчатами і хлопцями і т. д. Отже, і на цій ділянці ми бачимо рецидиви споганення народу під чужим, у тому числі й мовним, упливом.

Позбавлення від цих нашарувань мало б наслідком вивільнення українців від домінування чужої свідомості, очищення від прищеплених і набутих неорганічних властивостей, підсилило б той психоповедінковий інваріант, що "реалізується на спільній мовній, культурній та морально-етнічній основі" і дає змогу народові "зберегти собітотожність у всіх історичних перипетіях, пронести через усі "малі Апокаліпсиси" історії етнічну самосвідомість як, мабуть, єдину обов'язкову ознаку етносу",– пише професор Вікторія Храмова [400].

Визначний німецький філософ Мартін Гайдеґґер доводив, що людина відрізняється від інших істот "розумінням буття" (Seinverstдndnis), частиною якого (розуміння) є свідомість. Самосвідомість же, як писав, коментуючи Геґелеву "Феноменологію духа" Альбер Камю, є суттю людини.

Без самосвідомості людей, належних до нації, важко говорити про самосвідомість нації. Стрижнем самосвідомості є розуміння історичної місії народу: для чого він виник й існує на світі, який сенс має його буття.

Величезну роль у формуванні національної свідомості відіграє знання історії свого народу, в тому числі й історії його мови.

У нині далекому – не так хронологічно, як за життєвими реаліями – 1969 році у розмові з Іваном Гончарем, славним мистцем, колекціонером і великим патріотом України, я оптимістично сказав був йому, що на півдні України, звідки щойно повернувся, люди в селах розмовляють по-українському. "Воно було б ще краще, якби вони робили це свідомо",– відповів І. Гончар. Справді, є відмінність між стихійною (природною) і свідомою українськістю, хоча вони дуже близькі, позаяк друга виростає з першої. Цієї проблеми ще в минулому столітті торкався видатний український філолог і філософ Олександр Потебня. "Але літературно освічена людина свого народу має над простолюдином ту перевагу, що на останню впливає лише незначна частина народної традиції, власне, майже винятково усні перекази однієї місцевості, а перша, різною мірою, стикається з багатовіковою течією народного життя як у його складових, так і в кінцевих результатах, що полягають у писемності його часу. Відповідно до цього освічена людина без порівняння стійкіша у своїй народності, ніж простолюдин" [401].

"Розуміння буття", самосвідомість не може не включати національно-етнічного складника, тобто усвідомлення приналежності свого Я до етнічного МИ, а також того, що можливість Я бути повноцінним, не переінакшеним і, так би мовити, духовно не ампутованим існує тільки у складі цього МИ.

Відродження мови, її вільний, не деформований чужим силовим полем, не спотворений політикою держави іншого народу розвиток сприятиме оновленню ментальності та національного характеру народу, зміцненню позитивних і, відповідно, послабленню негативних сторін його душі, звільненню її від рецидивів колоніальної залежності та етноциду.



Антиномія "культура – цивілізація": доля мов і перспективи націй

Ми розуміємо прогрес як еволюцію від безформної одноманітности до сформованої різноманітности.

Владімір (Зеєв) Жаботинський

У філософії протиставлення "культура – цивілізація" починається від Іммануїла Канта. Цій антиномії приділили увагу Карлейл, Шпенглер, Тойнбі та інші знаменитості західноєвропейської думки.

На східнослов'янському ґрунті цю проблему вперше теоретично окреслив російський філософ українського походження, а точніше б сказати, український російськомовний філософ Памфил Юркевич. "З розвитком цивілізації,– писав він,– народ не має часу прислухатися до своїх відчуттів, віддаватися спогляданням, без яких неможлива творчість. Фантазія заміняється пам'яттю, яка користується набутими знаннями. Мова як витвір народного генія з її красою і тяжінням до величної непоспішності, не відповідає швидкому темпові цивілізації. Останній потрібна абстрактна мова форм, умовних знаків, які начебто забули про свій внутрішній зміст. Це означає, що грецький ідеал життя, який вимагає доброго і прекрасного, замінюється римським – добрим і прагматичним" [402].

Однак широке висвітлення згаданої антиномії належить російському філософові Ніколаю Бєрдяєву. Викладене воно у його праці "Воля до життя і воля до культури" – додатку до книги "Смисл історії: Досвід філософії людської долі", що була опублікована 1923 року в Берліні і, звісно, не могла бути відома загалові совєтських учених.

Суть розумувань Н. Бердяєва зводиться до фраз типу: "Культура знедушується і переходить у цивілізацію. Дух іде на спад"; "У цивілізації вичерпується духовна енергія, згасає дух – джерело культури" [403]. Ця антиномія розкривається у низці корелятивних протиставлень (опозицій):

КУЛЬТУРА

ЦИВІЛІЗАЦІЯ

ієрархічна

демократична

аристократична

масова

якісна

кількісна

самоцінна

спрямована на "організацію життя", на вигоду

безкорислива

прагматична

символічна

реалістична

цілісна

спеціалізовано диференційована

орієнтована на вічність

орієнтована на майбутнє

органічна, космічна

антионтологічна

глибинна

поверхнева

жива

механічна, музейна

консервативна

мобільна ("жене вперед")

береже свої вартості

робить з часом свої вартості безвартісними

пов'язана зі свободою

пов'язана з необхідністю

змагає до переваги етосу над суб'єктом

змагає до переваги суб'єкта над етосом



Нас тут, однак, цікавить не стільки ця фундаментальна антиномія сама собою, скільки її мовний аспект. Позаяк із розвитком культури і цивілізації пов'язана подальша доля людства і його складових частин – націй, то від цього певною мірою залежить і доля мови як форми і субстанції людського духу, без якої не може існувати ні культура, ні цивілізація, ні суспільство – творець і носій цих феноменів. До того ж мова становить для нас інтерес з погляду етнічного буття, національної екзистенції. Конкретніше кажучи, чи є сенс в існуванні українців як окремої нації, а чи, може, в ім'я вищих ідеалів українцям необхідно долучитися до іншого етнічно-політичного утворення, щоби разом розчинитися у ще більшій спільноті під назвою людство?

Можливо, й справді мають рацію ті філософи й соціологи, які стверджують, що виникнення націй було помилковим маршрутом на шляху історичного розвитку людства і що цю помилку належить виправити злиттям націй і мов, ліквідацією міжетнічних бар'єрів?

Антиномію "культура – цивілізація" можна редукувати до протиставлення "дух – тіло" чи, за патером Бенедиктом Фішером, "слово – хліб". Людина не може існувати ні без лівих, ні без правих членів цих опозицій. Те ж стосується етнічних спільнот і людства в цілому. Але між цими корелятами є суттєва відмінність.

Тілесні потреби людей, людські інтереси, що, фігурально висловлюючись, не піднімаються вище черевної порожнини або, шляхетніше, пов'язані з "організацією життя", є з засади однаковими для всіх людей: люди мусять їсти, одягатися, задовольняти фізіологічні потреби, розмножуватися і т. ін. Тут діє тенденція до однаковості, і вона є рушієм того, що називаємо цивілізацією.

Що ж до духа, то в цій сфері, як знаємо, домінує тенденція до різноманітності, бо однаковість, одноманітність провадить до небуття. Саме дух творить культуру, яка виступає його втіленням і найважливішою формою його інобуття.

Якщо цивілізація за своєю суттю тяжить до вселюдськості, то культура завжди національна і ненаціональною бути не може. "Безнаціональної культури немає,– писав Євген Маланюк, видатний український поет і мислитель.– Безнаціональною може бути, вживаючи виразу Шпенґлера, лише переймана "цивілізація", але й тоді треба пам'ятати, що і за паротягом, і навіть за рефрейджірейтором тягнеться певна генетична лінія аж до "місця зародження" тих приладь" [404].

Національна природа культури зумовлена передусім тим, що "культура є також функція тривання людини на данім терені" [405]. Земля, її біополе, діючи через дух етносу, втілюється у його культурі. В цьому аспекті чітко виявляється пов'язаність культури з мовою, яка, до речі, здебільшого вважається одним із явищ культури.

Існує протягом віків вироблена і віками підсилювана гармонія між територією, психікою, культурою і мовою народу. "Певна річ,– писав на початку нашого століття В. Жаботинський,– колись і ґренляндець, і абесінець матимуть однакові залізниці, телефони та школи; але сонце довіку даватиме Абесінії більше калорій тепла, ніж Ґренляндії, і гори Швайцарії завжди накладатимуть на психіку населення свій особливий відбиток, а російська рівнина – свій. Доти, доки сонце не переміститься до іншого місця на небі, італієць інакше жестикулюватиме, ніж швед, інакше розмовлятиме, інакше співатиме, бо його психіку виховано інакшим природним середовищем" [406].

Національно-етнічна природа культури виявляється і в інших аспектах. Творять культуру етнічні МИ, а не окремі Я. "Особи,– зауважив В. Жаботинський,– пишуть свої книги і винаходять свої машини, але не створюють своєї культури, і ніколи жадна культура не називається ім'ям особи; нема "культури Мойсея" або "культури Платона". Є культура євреїв, еллінів, римлян, німецька, ацтекська тощо. Отже, коли ми в нашому прагненні найбільшої індивідуалізації виходимо з "інтересів прогресу", ми маємо зупинитися на тому щаблі, нижче від якого вже неможливе самостійне творення своєрідної культури: на національній ("расовій") групі. Попри це певна однорідність кожної групи жадним чином не заважає різноманітності індивідів всередині неї, так само, як приналежність до виду betula alba не заважає кожній окремій березі мати власний вигин стовбура та галузок, власні плями на корі і свою кількість та розташування листя" [407]. Тут ми маємо повну паралель культури з мовою: мову, як і культуру, творить народ, а не окрема особа, але це зовсім не означає, що всі особи, приналежні до мовної спільноти, користуються мовою однаково або, того більше, що вони роблять однаковий внесок у її розвиток.

Так само не може бути окремої культури, яка належала б певному соціальному стратумові, тобто верстві чи прошаркові суспільства,– класові, станові, групі тощо, хоча, розуміється, соціальна варіативність національної культури – факт незаперечний, і було б неприродно, якби такої варіативності не існувало. Відомо також, що повнота культурного життя, чи, точніше, життя в культурі, властива найбільшою мірою інтелігенції. Проте робити з цього лєнінський висновок, що в кожній національній культурі є дві культури: культура панівних класів і культура пригнічених класів,– це те саме, що ділити національну мову на дві окремі мови (це, власне і доводив творець "нового (марксистсько-лєнінського) вчення" про мову – радянський академік Н. Я. Марр). "Є дві нації в кожній сучасній нації – скажемо всім націонал-соціалам. Є дві національні культури в кожній національній культурі",– безапеляційно заявляв В. І. Лєнін [408].

Безглуздість такого твердження була цілком очевидна вже сучасникам Лєніна. Так, бундівець Ф. Лібман писав: "Кожний, хто хоч трохи обізнаний з національним питанням, знає, що інтернаціональна культура не є іннаціональна (ненаціональна, безнаціональна.– Я. Р.-В.) культура (культура без національної форми); іннаціональна культура, яка не повинна бути ні російською, ні єврейською, ні польською, а тільки чистою культурою є нісенітниця; саме інтернаціональні ідеї можуть стати близькими робітничому класові тільки тоді, коли пристосовані до мови, якою робітник говорить, і до конкретних національних умов, в яких він живе; робітник не повинен бути байдужий до стану і розвитку своєї національної культури, тому що через неї і тільки через неї дістає він можливість узяти участь в "інтернаціональній культурі демократизму і всесвітнього робітничого руху". Це давно відомо, але про це В. І. (Лєнін.– Я. Р.-В.) і знати не хоче..." [409].

Вилаявши Ф. Лібмана за те, що той "виступив як буржуа, весь інтерес якого вимагає поширення віри в позакласову національну культуру", тому що "національна культура взагалі є культура поміщиків, попів, буржуазії", Лєнін таки поступився, бо заговорив лише про "елементи", "зачатки" культури трудящих мас, та й то плутаючи культуру з ідеологією.: "У кожній національній культурі є, хоча б не розвинуті, елементи демократичної і соціалістичної культури, бо в кожній нації є трудяща й експлуатована маса, умови життя якої неминуче породжують ідеологію демократичну і соціалістичну" [410].

Етнос перетворюється на повноцінну націю, коли до суспільного життя залучаються широкі маси населення. А це пов'язане, зокрема, з тим, що інтелектуали підносять їхню, тобто народну, культуру до рівня високої культури, а їхню мову – до рівня літературної національної мови, що і є головним націотворчим актом і фактором національної інтеграції. "Маси вперше стають суб'єктом історії під гаслом народного суверенітету. Водночас саме в їхній культурі слід шукати індивідуальність, унікальність, а звідси й raison d'?tre спільноти, що обернулася на націю" [411].

Оскільки без культурної ідентичності не може бути національної ідентичності і навпаки, то усвідомлення цієї взаємообумовленості скоріше чи пізніше, але неминуче приводить до проблеми політичного буття нації. "Культурна Німеччина не може сподіватися на тривалість без політичної Німеччини",– писав на початку минулого століття Фіхте. Через сто років Іван Огієнко у лекції про рідну культуру заявив, що "народові з такою культурою повинно мати такі ж самі форми і свого державного життя..." [412].

Процес творення національних держав у певному сенсі можна трактувати як бунт культури проти цивілізації, а самі національні держави – як породження культури в її боротьбі з цивілізаційним знеособленням народів.

Можна би погодитися з Лєніновим твердженням про дві культури, скажімо, в українському суспільстві XIX сторіччя, але тоді доведеться внести надзвичайно суттєве уточнення: це була українська культура, яка належала трудящим масам і національно свідомій частині української еліти, та російська культура, до якої належали напливові (некорінні) елементи та зденаціоналізовані верхи українства. (Те ж саме можна сказати про білорусів, фіннів, татарів, якутів та інші народи Російської імперії царського і радянського періодів). Вельми красномовним у цьому плані є факт, що царська урядова цензура не дозволяла друкувати твори (наприклад, п'єси Марка Кропивницького), в яких "освічені люди" розмовляють українською мовою.

На початку 20-х років "теорія двох культур" в Україні набула цілком однозначного московсько-більшовицького змісту. Секретар ЦК Компартії (більшовиків) України Д. Лебедь доводив, що на Україні міська культура – російська, а сільська – українська. Пролетарі живуть у містах, майбутнє – за ними, отже, і за міською російською культурою та мовою. Життя веде до того, що нижча українська культура має влитися у вищу російську, а тому комуністична партія повинна всю свою діяльність спрямувати на досягнення неминучої перемоги російської культури. По суті, тут ішлося не так про дві культури, як про українську культуру і приправлену російською культурою марксистсько-більшовицьку цивілізацію. Російська традиційна політика етноциду отримала нове, пролетарсько-комуністичне обґрунтування. Зрештою, це було новим в Україні, а не в пролетарському русі, бо ще у 1870 році керівники німецького робітництва в Чехії палко виступали за братерство пролетарів, але не визнавали права чеського народу на самостійний розвиток. Шовінізм, як може судити сам читач, не особливо залежить від того, хто його голосить – буржуї чи пролетарі, а соціалістично-комуністичні догми можуть бути не гіршим прикриттям для нього, ніж династичні, релігійні та ін.

Крім розгляненої соціальної, існує також просторова варіативність національної культури, що теж має паралель у територіальній варіативності мови – наявності в ній наріч, діалектів, говірок. І соціальним, і територіальним варіантам національної культури, як і мови, властивий певний інваріант, певне осердя, яке визначає характер цієї культури як української, китайської, шведської і т. д. Саме за інваріантними прикметами відбувається як ідентифікація культурних явищ, так і протиставлення певної культури іншим.

Національній культурі, як і мові, притаманна часова варіативність, тобто наявність історичних форм, які становлять часову парадигму цієї культури, наприклад: українська культура давньоруського періоду, козацької доби, XIX століття і т. д. Ці історичні варіанти культури теж мають свій інваріант, свою сукупність властивостей і прикмет, яка виявляє саме український, а не якийсь інший характер цієї культури, забезпечує її історичну тяглість й ідентичність. "Поучення" Володимира Мономаха, "Слово про похід князя Ігоря", вірші Івана Мазепи, Тараса Шевченка, Євгена Маланюка – це твори різних епох української культури, але як однозначно відчутна в них їхня щемлива українськість!

За думкою Іммануїла Канта, "культура, власне, полягає в суспільній вартості людини" [413]. Не меншою мірою це стосується етнічної спільноти: її вартість визначається внеском до світової культури. Якщо із того, що називають світовою культурою вичленувати давньоєгипетську, давньогрецьку, китайську, японську, італійську та ін. культури, то від світової культури нічого не залишиться, як від головки капусти після останнього листка. (Цікавий лінгвістичний курйоз: "інтернаціоналісти", залюбки вживаючи вираз "народ України", аби не вживати "український народ", чомусь користуються терміном "світова культура", а не "культура світу". Чи не тому, що є не "культура світу", а культура народів світу?)

Світова культура – це сукупність етнічних (національних) культур, які взаємодіють між собою. "Вражаюче, скільки культурного багатства і розмаїття вклала людина за свою стовікову, а може, й довшу історію у свою мову, традиції усної творчості, писемність, звичаї, музику, танці, мистецтво наслідування, пам'ятники, образотворче мистецтво і так далі" [414].

Десь на початку нашого століття відомий французький соціаліст говорив: "Соціалізм – це прекрасний квітник, але я боюся, аби в ньому не росли тільки однакові квіти". Хоча з часом "науковий соціалізм" загубив здатність викликати оптимістичне піднесення, побоювання щодо загрози уніфікації культур не втратили актуальності. Річ у тім, що згадана взаємодія культур має наслідком не лише їх взаємозбагачення, а й "затінювання" та приглушення незахищених слабших культур, а також перетворення розвинених культур у "цивілізацію" з наступною їх уніфікацією. Західні гуманісти, зокрема вчені з "Римського клубу", розуміючи, що збереження культурних особливостей народів належить до ключових моментів екзистенції і поступу людства, намагаються підняти світову громадськість на порятунок культурної спадщини людства "включно з мовами, що вмирають, і міні-культурами" [415]. У той самий час їхні радянські колеги ще продовжували розвивати "вчення" марксизму-ленінізму про злиття націй, культур і мов або в кращому випадку, як академік Д. Ліхачов, закликали записати, зафіксувати ці мови й культури, аби не втратити їх для науки. Не зберегти, а лишень зафіксувати на папері і плівці! Це щось на зразок того, аби виготовити чучела з останніх представників виду тварин, що зникає.

Звичайно, наука як така не має морального вектора: їй все одно, що досліджувати,– живу англійську чи мертву етруську, вищою мірою плекану державою французьку чи ігноровану навіть своїм президентом білоруську. Проте повинна б мати моральний вектор світоглядна позиція вченого.

Культура, як і будь-яке інше соціальне явище, має у своєму значенні для суспільства і політичний аспект. Він "виявляється передусім у ступені самосвідомості, а не в інших характеристиках, отже, будь-яка культура може активно сприяти розвиткові. Що більше, визволення культури з-під гніту, який вона терпіла в минулому, може створити умови для її небаченого піднесення" [416].

Наведені слова Хуліо Лі Ріверенда можна цілковито перенести на сферу мови – як явища і водночас знаряддя культури.

Кожна культура є самоцінною. Її вартість – у її існуванні, її якісній відмінності від інших культур. А позаяк культура – це, так би мовити, функція нації, то самоцінний характер має і цей вид етнічної спільноти як вияв вищої форми природної самоорганізації людства. Ідею злиття націй в ім'я прогресу, кращої організації життя, економічної вигоди і т. п. можна зрозуміти з погляду цивілізації. Проте її ніяк не можна сприйняти з погляду культури, бо ця ідея, як і будь-який намір принести в жертву майбутньому минуле й сучасне, має антилюдський характер. "Той бенкет, який прийдешні щасливці влаштують на могилах предків, забувши за їхню трагічну долю, ледве чи може викликати у нас ентузіазм до релігії прогресу – ентузіазм цей був би ниций" [417].

Поборники цивілізації завжди готові задля неї пожертвувати націями, звичайно, не тими, до яких вони самі належать. Але мало хто з них є настільки відвертим, як Маркс із Енгельсом або англійські соціалісти з "Фабіанського товариства", які доводили, що "великі держави повинні панувати в інтересах цивілізації", а "дрібні держави, які заважають міжнародній цивілізації, мають зникнути" [418].

Погано скрита антипатія до малих держав проглядає крізь фарисейські тенета фраз про "повне визволення пригноблених націй", про "зближення і злиття" й у В. І. Лєніна: "Метою соціалізму є не тільки знищення роздробленості людства на малі держави і всякої відособленості націй, не тільки зближення націй, але й злиття їх" [419]. Не варто переконувати читача, що за антипатією до малих держав скриваються великодержавні, імперські амбіції й інтенції та що, як сказав би Євген Маланюк, імперське остаточно "є лише псевдонімом національного".

Правда, серед прихильників прогресу цивілізації траплялися й такі, що в намаганні "влаштувати життя", "побудувати світле майбутнє" ставилися нігілістично й до власної культури. Російський публіцист Д. І. Пісарєв уважав, що краще бути російським шевцем, ніж російським Рафаелем. Більшість же "облаштувальників" ставилась до культури вибірково-прагматично. Так, В. І. Лєнін висунув ідею, реалізовану пізніше Й. В. Сталіним,– зробити культуру коліщатком і гвинтиком пролетарського, а насправді більшовицько-номенклатурного механізму. Таке ставлення до культури цілковито мотивоване тим, що теоретики соціалізму-комунізму (а практики – й поготів!) були на боці цивілізації, тобто облаштування життя за відомими їм рецептами. "Наукове месіанство Маркса,– писав Альбер Камю,– має буржуазне походження. Прогрес, майбутнє науки, культ техніки і виробничих сил – усе це буржуазні міфи, що стали в XIX сторіччі справжніми догмами" [420].

У турботах про майбутнє соціалісти-комуністи не мали бажання займатись культурою, тим більше, що вона не вписувалась у їхні теоретичні побудови. Відомо, наприклад, що Маркса бентежила давня Греція – класична країна культурного, а не цивілізаційного кола. Що ж до тих, які безпосередньо будували "реальний соціалізм", то для них міраж майбутнього був вигідний передовсім тому, що "воно перетворюється в єдиний вид власності, яку владоможці охоче відступають рабам" [421]. Зневага до минулого і сучасного, намагання прискорити майбутнє, що, між іншим, є наміром перенести в нього сьгоднішні або й вчорашні уявлення про "організацію життя", обернулися трагедією і для культури, і для самого життя. Свого часу І. Кант застерігав, що небезпечно ототожнювати свої уявлення про світ із самим світом. У ХХ столітті, керуючись 11-ю тезою К. Маркса про Л. Фоєрбаха, В. І. Лєнін, Й. В. Сталін, А. Гітлер, Пол Пот та їм подібні захотіли більшого – змінити світ відповідно до своїх уявлень про нього. Що з цього вийшло – відомо аж надто добре.

Диспропорція у співвідношенні "культура – цивілізація" не на користь першої з них існує і в так званих постіндустріальних суспільствах з їх егоїстично-споживацькою психологією та гонитвою за життєвими благами: "хворобою сучасної доби є переріст цивілізації, а заник культури, причому під цивілізацією розуміємо суму матеріальних засобів (в т. ч. і техніку) для покращання фізичного буття людства і для опанування сил і багатств природи" [422]. Цивілізація, стаючи із засобу метою, стає водночас молохом, який вимагає від людства і природи щораз більше жертв. Як уже відзначалося, апологети прогресу вважали і вважають розмаїття мов і націй найбільшою перешкодою на шляху людства до тотального щастя і рекомендують як вихід із становища їх злиття, не беручи до уваги ні втрат, що їх понесе людство, ні нездійсненності такої ідеї.

Усякий енергетичний процес,– писав Л. Н. Гумільов,– повинен мати щонайменше два полюси, тому "якщо всі люди зіллються і стануть однаковими, то тоді і ніякого руху, ніякого розвитку культури і просто життя не буде. Буде повільне згасання, і добре, якщо повільне" [423]. А Ісайя Берлін з цього приводу сказав: "Можливо, буде встановлено "Прекрасний новий світ" Олдоса Гакслі – почасти як неминучу реакцію на нескінченне етнічне насильство та націоналістичне суперництво на зламі тисячоліття. За такого ладу всі будуть одягнені і ситі, всі житимуть під одним дахом, згідно з єдиним зразком існування. Та рано чи пізно хтось збунтується, хтось жадатиме своєї оселі. Люди повстануть не лише проти тоталітаризму, але також проти всеосяжної, доброзичливої, великодушної системи. Першого бунтівника спалять живцем. Але за ним неминуче прийдуть інші порушники спокою. Якщо я, проживши так довго, чогось певен, то це того, що люди рано чи пізно повстануть проти будь-якої однорідності та глобальних розв'язань. Таким повстанням проти претензій на всесвітню владу була Реформація" [424].

Не забудемо, що Реформація піднесла вартість етнічності (національності), і це виявилося в повсюдних перекладах народними мовами св. Письма включно з нашим славетним "Пересопницьким Євангелієм" (1556 – 1561), перекладом, виконаним українською мовою в селах Двірці й Пересопниці на західній Волині.

"Але хай вільно буде поставити в формі запитання здогад,– говорив Євген Маланюк,– чи не був же романтизм як явище історичним бунтом – одідиченої нами від антики – особистости, загроженої зловісним наступом "прогресу" всілякої механістики, наступом ґальванізованого темними силами ідола матерії, ідола колективно-розкладової безобличности, безособовости? Тієї безформної, заразливо-труйної, смертоносної потвори, що під псевдонімом "гуманізму", "просвічености", "соціялізму", загалом матеріалізму поглинала всяку особовість, отже й національну, всяку органічність, отже й культурну, всяку історичність і всякий лик, отже, "образ Божий" [425].

Цивілізація з її волею до уодноманітнення, з її організацією, калькуляцією, автоматизацією тощо знеособлює людей, перетворює на гедоністичних біороботів, конвейєрні штамповки самовдоволених міщан, що існують "у пустелі індустріальних районів" (вираз Мартіна Гайдеґґера). Світ вони сприймають через телевізор, до якого прикуті годинами, день за днем, через радіо, ілюстровані газети, через уявне і незвичне царство кіно. Засоби масової інформації тиснуть на людину, наступають на неї, деформують її. Те, що вони пропонують, "сьогодні ближче людині, ніж поля довкруг її двору, ніж небо над землею, ближче, ніж зміна ночі днем, ніж звичаї і традиції його села, ніж перекази його рідного світу. Ми задумаємося ще і запитаємо: що відбувається тут – як і з людьми, відірваними від батьківщини, так і з тими, хто залишився на рідній землі? Відповідь: зараз під загрозою сама закоріненість сучасної людини" [426].

Доречно зауважити, що астрологія, окультизм, віра в гороскопи і сновидіння, псевдорелігії, сатанізм тощо значно більше поширені серед "цивілізованих" мешканців великих міст, ніж у "глухих" селах. Те ж саме можна сказати про розпад сімей, наркоманію, алкоголізм, сексуальні збочення і т. ін. "Масова людина", що її продукує цивілізація, здатна погубити культуру, а з нею і цивілізацію.

У подібний спосіб цивілізація знеособлює й етнічну спільноту, послаблює почуття національної ідентичності, загрожує нації втратою етнічного коріння, солідарності в межах МИ. Звичайно, цивілізація певним чином сприяє утвердженню рівності, братерства і свободи. Однак ця рівність нагадує однаковість роботів, братерство – солідарність у безликості, а свобода – позбавлення зв'язку з землею, з історією, традиційною духовністю, з родом.

Найповнішою мірою це виявилося у фашизмі й більшовизмі та інших подібних концепціях боротьби за цивілізацію, котра в уявленні їхніх адептів мала мати вигляд "напівзаводу-напівказарми всесвітнього масштабу, царства раба" [427]. Ці "цивілізаційні" ідеології прямували до знищення різноманітності буття (отже, і культури), намагалися його стандартизувати, "раціоналізувати", технізувати, привести все до спільного знаменника, до повної переваги кількості над якістю, матерії над духом. Цивілізація тут набула однозначно репресивного, антигуманного, сповненого ненависті характеру. В ім'я людства приносилася у жертву людина і людська спільнота, в ім'я майбутнього – теперішнє, хоча добре відомо, що нема кращого способу дбати за майбутнє, ніж піклуватись про сучасне.

Перелічені та численні інші вади, властиві цивілізації чи викликані або обумовлені нею, привели багатьох мислителів до думки про занепад культури, до розчарування в прогресі і т. ін. Водночас вони посилили увагу до культури, до її ролі у житті людства.

Один японський бізнесмен, власник підприємства, на якому рoботи без участі людини ремонтують інших роботів, сказав: "Людина ризикує перетворитись на придаток робота. В результаті зупиниться прогрес. Врятувати людство може тільки висока культура, тобто володіння всіма багатствами духу, напрацьованими людьми протягом віків, і вміння примножувати такі багатства. Це не доступно роботам" [428].

Культура – це засіб збереження людини і людського в ній, засіб забезпечення не лише "майбутності", а й вічності. Тільки культура може врятувати людину від її зайвості у майбутній "цивілізації", де рoботи будуть проектувати і виробляти собі подібних.

У минулому культура неодноразово рятувала завойовані народи, не давши колонізаторам перетворити їх на безликих і вічних рабів і розсадивши систему колоніального поневолення, майстерно закамуфльовану в шати цивілізації і прогресу.

Сьогодні, як ніколи, люди почали усвідомлювати, що без культури не може бути інших функціональних атрибутів цивілізованого суспільства включно з демократією та нормальним політичним і економічним життям. Відсутність потужного доцентрового силового поля в сучасній Україні, неспроможність швидко й ефективно перебудувати життя, як це було зроблено в Словенії, Чехії, навіть у начинених росіянами Латвії й Естонії, не останньою чергою пояснюється відірваністю значного числа українців від рідної культури й мови, їхньою нездатністю орієнтуватися на загальнонаціональні вартості. Соціально-економічна криза є водночас, а може, й передусім кризою культури. Неспроста культурі дослідниками відводиться високе місце в ієрархічній структурі нашої національної ідеї; "українська ідея від початку і до сьогодення постає і розгортається перш за все як ідея української культури" [429]. Напевно, таке твердження є надто абсолютизованим, але націотворча і націозберігаюча функція культури є безсумнівною.

Усвідомлення в суспільстві ролі національної культури має наслідком відповідну політику держави. Так, наприклад, Рада з освіти в Японії визначила три кардинальні мети, які стоять перед освітою в цій країні у ХХI столітті. Третя з них сформульована так: "Виховувати японців із широким світоглядом, що піклуються про збереження своєї культурної ідентичності і водночас поважають специфіку інших різнонаціональних культур" [430].

Культура як об'єктивація людського духу, як "безпосередній виразник духовності" (Г. Кайзерлінґ) нерозривно пов'язана із свободою. Вона не може існувати без свободи, вона її домагається.

Про обумовленість культури свободою ще у XVIII столітті розмірковував німецький філософ Август Айнзідель. Не залишилась пов'язаність між цими категоріями і поза увагою мислителів ХХ сторіччя. Так, Йоган Гейзінґа вважав, що поняття культури поєднане з самосвідомістю вільного, морального, відповідального індивіда як члена людської спільноти. Про культуру не можна говорити там, де нема громадянської гідності особи [431].

Ілюстрацією до цих слів може слугувати стан культур радянських народів, про розквіт яких десятиліттями трубила радянська пропаганда, а врешті виявилося: "Висушені корені традиційної народної культури, фольклор і ремесла. Збідніли національні мови. Із школи – вигнано мистецтво, з міст – архітектуру, з побуту – естетичний смак. Народ має право пов'язувати ці втрати з політикою партії в області культури" [432]. Останній міністр культури СРСР, якому належать ці слова, природно, був занепокоєний не так "національними", як російською культурою, що теж опинилася у стані деградації. Несвобода і неправда, які домінували в комуністичній імперії, підрядне становище культури до цивілізації "світлого майбутнього", перебування культури на службі у комуністичної партії і т. п. не могли не мати наслідком занепад культури не лише підлеглих, а й титульного народу: "вплив ("старшого брата" на "молодших братів") побіжно переходить у спустошення і в самоспустошення" [433].

"У боротьбі за існування,– писав Арнольд Тойнбі,– Захід став домінувати в економічному і політичному планах, але не зміг цілковито обеззброїти суперників, позбавити їх споконвічно властивої їм культури" [434]. Те ж саме можна сказати і про вестернізовану марксизмом російську імперію, яка розвалилася, не зумівши здолати культурно, отже, й духовно підневільні народи, хоча її ідеологи добре розуміли значення культурної асиміляції етносів.

"Радянська культура – соціалістична за змістом і національна за формою" – так звучав один із ідеологічних штампів імперії. Оскільки згідно із вченням марксизму-ленінізму існує примат змісту над формою, то однаковість змісту мала в кінцевому висліді привести до однаковості, тобто російськості, і форми.

Проте й у сфері форми дедалі більше посилювалася уніфікація, головним важелем якої була російська мова. Скажімо, на українських кіностудіях практично не виходили українськомовні фільми, на естраді співалися переважно російськомовні пісні. Те ж саме було і в інших сферах мистецтва. Так, із шести театрів Мінська у 1975 році тільки один ставив спектаклі білоруською мовою.

На шляху "зомбізації" національних культур, їхнього підпорядкування російсько-комуністичній цивілізації було досягнуто чимало, але дійти до кінця не вдалося – дух черговий раз збунтувався, бо "чуття єдиної родини" надто вже нагадувало чуття єдиної могили. Для цієї цивілізації, як, можливо, і для цивілізації загалом, з її "серйозністю" не потрібні ні різні культури з їхньою, як сказав би Й. Гейзінґа, "грайливістю", ні різні мови. Адже вони заважають уніфікації, переходу якості в кількість, порушують "організацію життя", заміняють вигоду символами і – не дають Великому Братові слідкувати за кожним із менших братів: "вавилонська мішанина мов є жахливими кайданами",– як висловився англійський симпатик сталінського СРСР Джон Бернал.

Зливши всі мови в одну, людство отримало би величезну вигоду. Непотрібними виявилися б учителі іноземних мов, словникарі, перекладачі, можна було б їхати у будь-яке місце земної кулі і всюди знайти співрозмовників та партнерів. Жодних мовних бар'єрів та породжуваних ними труднощів, жодних перепон на шляху до майбутнього! Жодних культурних відмінностей, які породжують заздрощі і суперництво. Всі як один!

А проте мови продовжують існувати. Незважаючи на геноцидні й етноцидні експерименти з прискоренням цивілізаційного прогресу, проведені у ХХ столітті, таки потвердилося столітньої давності припущення О. Потебні, що "як людині, так і народові з кожним роком важче вийти з колії, прокладуваної для нього своєю мовою, власне настільки, наскільки поглиблюється ця колія" [435].

Причина в тому, що мова – це витвір і водночас знаряддя, інструмент культури, і, як і та, вона має шанс на вічність.

Вічною, однак, є культура загалом, а не конкретна національна культура. Тому кожен народ мусить змагатися за свою культуру, що рівнозначно змаганню за життя. А це означає передусім боротьбу за життя своєї мови. Доки живе мова – живе культура, доки живе культура – живе народ.

За Л. Гумільовим, етнос існує 1200–1500 років, а потім через гомеостаз гине. Проте з історії відомо, що окремі етноси живуть удвічі або й іще довше і не виявляють ознак старіння. Без сумніву, їх тримає на світі культура, яка є особливо тривкою в пов'язаності зі своїм осердям – культом (за Н. Бєрдяєвим, культура є, так би мовити, розширенням культу). Маючи глибоко прокладені культурно-мовні колії життя, нації Західної Європи не бояться розчинитися, асимілюватися в процесі економічної і частково військово-політичної інтеграції в ЄЕС, НАТО тощо, яку так часто згадують і наводять за приклад реаніматори СРСР, вимагаючи поновного об'єднання з Росією. Проте ніхто з них не говорить, що в об'єднаннях економічно і культурно розвинених країн Заходу і мови не може бути про політичне зверхництво, що там зобов'язує право вето, яке належить кожній, навіть найменшій країні, тощо.

Якщо звузити проблему "цивілізація – культура" до рівня слів, то її можна пояснити у наступний спосіб. В інтересах цивілізації слова мали б відповідати всезагальним поняттям, і їх не мало б бути більше, ніж є родових та видових понять. Наприклад, для поняття "верблюд" достатньо було б трьох слів: гіпероніма "верблюд" та гіпонімів "бактріан" і "дромедар".

І справді, для України, а надто для Норвегії чи Ісландії, цих трьох слів цілком достатньо, і "напруження" між поняттями та назвами у цих краях не може бути. Проте існують мови, де на означення верблюда налічується пара сотень слів, які виражають різні властивості цієї тварини та відношення між нею і людьми цих країв.

У мовах, крім тенденції до понятійної всезагальності, діє тенденція, орієнтована на прагматичне значення речей, на їх оцінки, емоційне ставлення до них і т. ін.

З погляду цивілізації такі назви і виражувані ними ейдетичні (побутові, мовні) поняття необхідно тлумачити як такі, що мають акцидентальний (випадковий, несуттєвий) характер. "Насправді ж,– зауважує щодо таких назв Ганс Ґеорґ Ґадамер,– подібна випадковість зобов'язана своїм існуванням необхідній і законній широті варіацій, з якою людський дух здатний виразити сутнісний порядок речей" [436]. Додамо, що до "сутнісного порядку речей" належить не лише матеріальний світ з його безмежною різноманітністю, а тому й відмінністю на теренах різних мовних спільнот, а й світ ірреальний, світ вражень і почуттів, світ образів і уявлень – світ культури. А тому в українській мові, крім слова "мати", є ще слова "мама", "ненька", є "матуся", "мамця", "мамочка", "мамулька", "мамусенька", "мамунця" та ін., зовсім не потрібні ні для "понятійної всезагальності", ні для "організації життя", тобто для цивілізації. "Всезагальне поняття", виражуване цими лексемами, має, як встановили лінгвісти, п'ять значеннєвих складників – сем: 1. особа (тобто істота людської породи); 2. жіноча стать (на відміну від батька); 3. належність до категорії батьків (не до дітей); 4. кровність (не юридичність); 5. перше покоління (тобто не "баба", яка належить до другого покоління). Для цього поняття цілком достатньо слова "мати", але його замало для української душі, для української культури, для української спільноти. Зрештою, раціональне й ірраціональне – це дві сторони розумного буття.

Якщо людей позбавити розмаїття їхніх "акцидентальних слів" і мов, "відвічної свободи для варіативної реалізації своєї мовної здатності" [437], то вони перестануть бути людьми, бо втратять сутнісну частину свого єства, як позбавляється своїх властивостей і смаку "Нафтуся", "Миргородська" чи будь-яка джерельна вода, коли її дистилювати.

У святому Письмі "змішання мов", тобто встановлення множинності мов і культур, змальовується як кара, як прокляття Боже, аналогічне прокляттю "праці в поті лиця", накладеному свого часу на людство в особі Адама. І одне, і друге прокляття виражається у встановленні "природного закону, проти якого людство безсиле" [438].

Існує й інша, не менш продуктивна інтерпретація "вавилонського стовпотворіння": "в Біблії недоговорено: Господь Бог не карав, а рятував людей від того, до чого провадила вавилонська діяльність" [439], яка була "позаприродною і принципово самоцінною". Вона відривала людей від природи, позбавляла їх закоріненості, встановлювала повну владу згуртованого МИ над індивідом. Це і був початок становлення цивілізації як мети, а не засобу.

Мова є частиною онтологічної істини. Так, іврит – мова юдаїзму, давньогрецька і латинська – мови християнства, арабська – магометанства, російська – мова реального соціалізму. Однак людство час від часу бунтується, бажаючи подивитися на світ Божий власними очима. Падіння латини було другим вавилонським стовпотворінням – воно означало новий поділ світу. Третім стовпотворінням є падіння російсько-комуністичної імперії, підточеної гординею, як і дві попередні. Імперія, що трималася на насильстві і брехні, будувала вавилонську вежу, порушуючи закони, встановлені Богом, зокрема, закон множинності мов або, ширше, закон необхідної різноманітності.

На різномовність людство приречене: інакшим воно бути не може. А це означає і приреченість на різнокультурність. Культура є такою ж невідворотною в долі людства, як і цивілізація. Обидві вони, доповнюючи одна одну, є виявом суті людини і людства.

Цивілізація без культури бездуховна, культура без цивілізації безсила. Цивілізація – це рух до однаковості, до вселюдськості, до космополітизму. Культура – це рух до різноманітності, до національного, до націоналізму, до етноцентризму.

Цивілізація і культура – це два полюси, два береги, між якими, вічно дрейфуватиме людство, що пливе рікою часу і не пристає до жодного з них, бо і там і там його чекає небуття. Тут неможливе "або – або". Тут мусить бути "і – і".

Життєвість народу, його шанси на вічність полягають у вправному балансуванні між цими полюсами, у дотриманні пропорцій культури і цивілізації, в "дозуванні" вселюдського й національного, відкритості й закритості, спадковості і змінності, однаковості й різноманітності. Це важливо передусім для тих народів, для яких властиве певне "зміщення" від серединної лінії між цими полюсами.

Ще в 30-ті роки знаний український учений Яким Ярема, розвиваючи ідею швайцарського психолога і філософа Карла Ґустава Юнґа про інтровертні й екстравертні народи, писав, що "інтровертики – це генії культури, екстравертики – цивілізації. Для перших домена вияву – це релігійне захоплення й творення нових світоглядів, поезія – зокрема лірика, мистецтво, музика, в науці – гуманістика. Для других більшу притягальну силу мають технічні науки,– вони емпірики, матеріялісти, детерміністи, позитивісти. Повість (очевидно, маються на увазі великі форми прози.– Я. Р.-В.) у них краще розвинена, ніж поезія; в поезії виявляються головно в епіці. Що ж до стилів, то для інтровертиків характеристичний романтизм, натуралізм" [440].

Одні народи є екстравертиками (римляни, американці), інші – інтровертиками (індійці, українці), ще інші гармонійно поєднують у собі екстра- й інтровертизм. Вияв індійського інтровертизму Я. Ярема вбачає, зокрема, в гандизмі – аналогові українського сковородизму. Загалом же для українців, за Я. Яремою, характерне "замилування у метафорі, такої характеристичної для поезії. Бо емоційність далека від абстракції, зумовленої холодним думанням,– і на місце поняття в українців приходить конкретизація в символі" [441].

Переважання "культурності" над "цивілізаційністю" українського буття може знайти часткове пояснення в тривалій бездержавності українців і в низькому рівні урбанізованості етносу в помонгольський період. Пісенність і словоцентричні види народного мистецтва можуть розвиватися і в умовах бездержавності і навіть за відсутності такого чинника цивілізації, як письмо. Проте ті види мистецтва (як і висока культура загалом), котрі потребують значних коштів (архітектура, скульптура, великі музичні форми тощо), підготовки мистців, відповідної організації суспільства без "цивілізованої" підтримки держави не можуть бути повною мірою життєздатними. Саме це є головною причиною того, що, як у минулому, так і сьогодні наші північно-західні і північно-східні сусіди знаходили аргументи на користь тези про вищість їхніх культур у порівнянні з українською.

Політика – це феномен цивілізації. У цьому плані буття українського народу, так би сказати, хибує на брак цивілізованості. Євген Маланюк, який говорив про "антично-грецький підклад нашої культури", водночас відзначав її однобічність і, як видається, шкодував за тим, що свого часу до нас (за винятком південно-західних і західних земель) не проник Рим з його цивілізацією дисципліни, ієрархії, організованої цілості: "Правну і устроєву неусталеність Київської держави середньовіччя треба б в безпосередню залежність поставити з відсутністю Риму на теренах Придніпров'я" [442].

Зрозуміло, що політичної "нецивілізованості" можна позбутися лише живучи у власній самостійній державі, що доведено тими ж таки греками у середні й нові часи. Є глибокою помилкою вважати, що українці здатні до будівництва культури, але не держави,– думка, яку можна надибати навіть у Пантелеймона Куліша [443].

Цікавою є світоглядна трансформація українців, які тривалий час проживають або народились у країнах цивілізації. Показовими в цьому плані є міркування канадського мільйонера Петра Яцика: "В Україні, як і в інших країнах східної культури, акцент завжди ставився на мистецтво, літературу. Західний світ, навпаки, більшу увагу зосереджує на господарстві. З одного боку, це правильно, адже тільки добре налагоджені господарські справи забезпечують існування культури. З іншого боку, культура мусить стояти вище, бути першоосновою поступу суспільства" [444].

У західних країнах, країнах з переважанням цивілізації, відчутно помітне, як говорив Реймон Арон, розчарування в прогресі, викликане розладом між цивілізацією і культурою, туга за культурою, за закоріненістю. "Цивілізація відірвала людину від природи, і цей процес ніколи не може стати для людини природним",– пише угорська дослідниця Єва Анчел [445]. Громадянин Швеції і швед з походження, мовознавець і органіст Максим Маурітсон, який носить вишиванку, вільно володіє українською мовою і знається на українських діалектах, на питання, чи він збагнув українців, відповів:

– У Західній Європі є гроші, але нема культури й історії. В Україні – навпаки. Українець бідний, але ніколи не скаже, що бідний [446].

Прикметною є й така фраза М. Маурітсона: "У Швеції нема історії, її забуто в ім'я шведського соціалізму". Максим Маурітсон чимось нагадує тих європейських романтиків XVI–XVII століть, котрих туга за героїчним провадила на Запорозьку Січ, де була остання твердиня лицарського духу – українське козацтво. Часи зараз інакші – Максим Маурітсон став греко-католицьким священиком.

Не лише у Швеції, а й у цілій Європі, Північній Америці, Азійсько-Тихоокеанському регіоні та інших місцях земної кулі поширюється універсальний стиль життя, пов'язаний із споживацькими запитами в харчуванні, моді, побутовій техніці, музиці і т. д. "Проте, хоча наші стилі життя стають більш подібними, існують незаперечні ознаки потужної тенденції, яка цьому протидіє. Це реакція проти одноманітності, намір зберегти унікальність власної культури і мови, протидія чужому впливові. (...). Що більш подібними стають наші стилі життя, то більш уперто ми дотримуємося глибинних вартостей, які виражаються в релігії, мові, мистецтві, літературі. Мірою щораз більшого зближення наших "зовнішніх світів" ми дедалі більше дорожимо традиціями, що йдуть із глибини нашого власного світу" [447].

Саме ця друга тенденція, спостережена американськими вченими, породжує культурно-мовний націоналізм, етноцентризм і под. явища в цілому світі. Вона ж спонукає до захисту національних мов, оскільки, за словами цих же авторів, "мова – це найважливіший шлях до серця культури" [448].

Ця тенденція ніколи не дасть заглушити національні культури псевдоінтернаціональною субкультурою на кшталт сучасної молодіжної рок-музики. "Перед лицем гомогенізації, що наростає, ми всі будемо прагнути зберегти нашу релігійну, культурну, мовну, расову самосвідомість" [449].

Хто цього не прагнутиме і не прямуватиме до цього, того чекає доля бути розчиненим в іншій національній спільноті, яка має "волю до культури", що в певному сенсі є тим самим, що й воля до життя. Від цього не врятують права людини й особи. "Автономія обіцяє людині пустоту існування, більше того – його безсенсовність" [450]. Закон належності, тобто пов'язаності людини зі світом через якесь етнічне МИ, обійти неможливо.

Мірою нашого національного відродження й унезалежненого розвитку українська культура, закорінена в тисячоліттях і водночас позначена свіжістю національного світовідчування, приваблюватиме втомлених від споживацької цивілізації і музейної культури європейців дедалі більше. Саме у сфері культури Україна має найбільші шанси і найкращі перспективи на майбутнє, аж до можливості стати "наддержавою в культурному відношенні" [451]. (Автор цитованого висловлювання, Ігор Кравченко, має на увазі не лише культуру у високому сенсі цього слова, а й т. зв. "культуру цивілізації" – культуру підприємництва, фізкультуру і спорт тощо).

"Україна стане колись новою Елладою,– писав один іноземець 1769 року.– Прекрасне підсоння цієї країни, погідна вдача народу, його музичний хист, плодюча земля – колись обудиться. Із малих племен, якими адже ж були колись греки, повстане велика культурна нація. Її межі простягнуться до Чорного моря, а відтіля ген у широкий світ". Цим чужинцем, "який з такою геніяльною інтуїцією відчув дух нашої культури" [452], був великий провісник пробудження націй Йоган Ґотфрід Гердер.

Парадоксально, але "меншовартість" українців їхні агресивні сусіди вбачають передусім у сфері культури. Українці, особливо освічені, мовляв, самі відмовляються від своєї українськості задля вищої культури сусідніх народів – поляків, росіян (інші народи з українцями висотою культури не міряються). Не позбавлений здатності мислити українець тут мав би поставити собі запитання: а чому це поляки та росіяни не пожертвують своєю національною ідентичністю задля більш високої німецької чи англосаксонської культури?

Коли йдеться, наприклад, про "душу культури" – філософію, де, за словами В. Соловйова, передусім треба шукати вираження культурної самобутності, то в Росії "все філософське в цих працях зовсім не російське, а що в них є російського, те ніскільки не подібне на філософію, а інколи й зовсім ні на що не подібне" [453]. Чи означає це, що росіяни мають відмовитися від своєї російськості і пристати до німців, у яких, що не філософ, то світовий класик і де сама мова настільки "філософічна", що, за поширеним серед "отєчєственних" філософів повір'ям, легше зрозуміти німецькі філософські опуси, посередньо знаючи мову оригіналу, ніж у найкращому російському перекладі?

Щодо такої сфери культури, як художня література, котрій у Росії, на відміну від "області мислі і знання", В. Соловйов допускав велике майбутнє [454], то вона, як небездоказово стверджує Борис Парамонов, відображаючи особливості російського менталітету, являє собою рецидив міфотворчості, своєрідну сублімацію видів суспільної діяльності (слова замість справ) і є виявом літературоцентричної російської свідомості – з її архаїчністю, магізмом, вірою в слово [455].

Як виглядає, російські політики й ідеологи "единой и неделимой" (між іншим, це гасло росіяни запозичили від французів) уважають, що магія російського слова виявить свої москвоцентричні чари і на російськомовне населення інших країн, а тому стільки уваги й зусиль приділяють утриманню позицій своєї мови за межами Росії.

У сфері російської культури творило багато неросіян. Тут ми бачимо майже повну паралель до російської державотворчості: ця культура, як і держава, не тільки російська, а й імперська, і невідомо, чого тут більше.

Якщо визнати ціннісну ієрархічність культур, то доведеться визнати і те, що з часом світ має пристати до найвищої із них і, таким чином, світова полікультурність буде замінена монокультурністю. Це неможливо, бо це означало би кінець культури загалом, а крім того, жодна нація добровільно від своєї культури не відмовиться. Повернемось, однак, до проблеми української культури й оцінки її нашими сусідами.

Арсенал аргументів на некористь української культури в порівнянні з польською та російською залишається незмінним уже десятки, коли не сотні, років: українська культура селянська, однокласова, провінційна, неконкурентноспроможна, мова цієї культури недорозвинена, а сама культура потрібна лишень вузьколобим націоналістам, відданим своїй малій батьківщині, "з підкресленою любов'ю до національної мови і звичаїв", "з національною гордістю, котра легко переходить у національну пиху", "з болісно загостреним почуттям справедливості до "своїх" і несприйняттям "чужого" – тобто силам, спрямованим на роз'єднання людей, на розрив зв'язків між ними, що сприяють національній відокремленості і самоізоляції". Наведені цитації належать депутатові Верховної Ради України (у співавторстві), вони із статті під багатозначною назвою "Викорінення рояля" [456].

Рояль тут є метафоричним зображенням російської культури і мови, що вирізняються своїм багатством, розвиненістю, раціональністю, багатоукладністю, наднаціональною, інтеграційною цінністю та іншими подібними перевагами. Українська ж культура і мова – це акордеон: "клавіатура начебто однакова, а можливості все ж різні".

Якщо вже прирівнювати російську й українську культури до музичних інструментів, то більш коректно було б вдатися не до імпортних, а до своїх, національних: російської культури до балалайки, а української – до бандури, до речі, свого часу оголошеної націоналістичним інструментом. І обов'язково пригадати читачеві, що, аби прилучити українців до "російського рояля", московсько-більшовицька влада зібрала до Харкова кобзарів-бандуристів, і там усі вони були розстріляні.

Утім, українців прилучали не до рояля, а до балалайки. "У перші ж роки радянської влади ідея обалалайчування буквально захльоснула цілу країну. Думаю, що тут доцільно було б провести паралель з ідеєю світової революції і всесвітньою соціалізацією" [457]. Обалалайчування світу почалося з України: балалайково-домрові оркестри майже повсюдно витіснили ансамблі і капели бандуристів, перша кафедра російських народних інструментів була створена не в Росії, а в Україні, у Києві.

"Об'єктивними є факти історії, а вони свідчать, що великі національні держави, які існують сьогодні, сформувалися не на ґрунті національної ідеї провідної нації, а під дахом спільних наднаціональних цінностей, що об'єднував вільний розвиток культур. Тому гідні жалю будь-які розмови про локальні пріоритети корінних націй та їхнє право силою зводити "історичні порахунки" і відновлювати "історичну справедливість". Це ще один пасаж із згаданої статті.

Справді, було б гідним жалю, коли б в Україні хтось закликав зібрати всіх балалаєчників і розстріляти, аби помститися за знищення кобзарів. Але без нюрнбергського процесу над натхненниками, організаторами і виконавцями етноциду й геноциду щодо українського, казахського, чеченського та багатьох інших народів і надалі провадитимуть свою політику ті, хто хотів би продовжити жахіття російсько-комуністичного тоталітаризму, як і, до речі, з'являтимуться закамуфльовані ідеями прогресу, дружби народів, загальнолюдських вартостей шовіністично-проімперські публікації в Україні.

Відновлення історичної справедливості означає для раніше поневолених націй створення нормальних умов для їхнього цивілізаційного і культурного розвитку, а це, крім іншого, передбачає позбавлення їх від колоніального спадку, від рецидивів рабської психології і т. д. Тут необхідна і державна підтримка національної культури, політика пріоритетного сприяння її розвиткові, розширення сфер уживання національної мови, реукраїнізація насильно зросійщених українців. "Але факти денаціоналізації, лінгвоциду, етноциду,– пише Святослав Караванський,– це реальні факти історії, і, засуджуючи їх, світ має визнати ліквідацію цих фактів – національне відродження – невід'ємним правом асимільованих народів. Це право випливає із самого поняття юридичної справедливости, так само, як право на повернення потерпілому награбованого майна. У даному разі пограбовано духовність народу. В Україні такий грабунок чинено не одне століття. Але награбоване повертають нащадкам власників і після сотень років. (...). Тут і постає питання: що саме повертати? Українська ж мова зазнала з боку імперських структур брутального калічення та "інтернаціоналізації". Виглядає, що передусім треба повернути українське обличчя самій українській мові" [458].

Відновлення історичної справедливості означає і відновлення правди історії, без чого не сформується почуття самодостатності і повноцінності української культури. Правда історії дасть зрозуміти цинізм і брехливість слів про "дах спільних наднаціональних цінностей, що об'єднував розвиток культур". Якби під російським дахом вільно розвивалась, скажімо, українська культура, то нардеп Алєксєєв мав би підстави сьогодні говорити про два роялі або ж про український рояль і російське піаніно чи фісгармонію, бо саме так виглядали справи з українською і російською культурами аж до самого початку XIX століття. Не таємниця, що українська народна (неелітарна) культура і тепер вища за російську, як аргументовано і переконливо пише Д. Кривенко [459].

"Російська імперія здійснює якщо не пограбування, то у будь-якому разі "розширений імпорт" української духовності на ґрунті імперського, державницького. візантійсько-тюркського, так званого азійського способу виробництва, який Московське, найбільш монголізоване князівство розповсюдило спочатку на князівство Новгородське, а пізніше й на нашу прабатьківщину. Без цього духовного поштовху, подібно до того, як у стародавні часи маленька Греція передала досягнення свого мистецтва, науки, філософії духовно майже безплідному Риму, російський Ренесанс XIX–XX сторіч був би просто неможливим!" [460]. Це пише сучасний український учений, якого можна звинуватити у "підкресленій любові до національної мови і звичаїв". Тому послухаймо, що з цього приводу говорив відомий російський історик богословія Георгій Флоровський. Петровська реформа в галузі духовної освіти,– стверджував він,– "означала саме "українізацію" в прямому і буквальному сенсі" [461]. Флоровський цитує П. В. Знаменського про те, що українські вчителі були для учнів-московитів "у власному значенні слова люди чужі, наїжджі з якоїсь чужої землі, якою тоді уявлялася Малоросія, із своєрідними звичками, поняттями і самою наукою, зі своєю малозрозумілою, дивною для великоруського вуха мовою; до того ж вони не тільки не хотіли прилаштовуватися до просвічуваного ними юнацтва й країни, що покликала їх, але навіть явно зневажали (презирали) великоросів, як дикунів, з усього насміхалися і все ґанили, що було не подібне на їхнє малоросійське, а все своє виставляли й накидали, як єдино хороше" [462].

Таке ставлення до московитів і всього московського було обумовлене не зарозумілістю освічених українців, а винятково низьким станом тамтешньої культури й освіченості, яка й не пахла європейським духом. ""Українізація" великоруської духовної культури почалася ще за Олексія Михайловича (згадаймо роль киян у реформі Никона!) і стала мостом до європеїзації. Обставина ця надзвичайно важлива, бо без цього моста українізації європеїзм навряд чи зміг би прищепитися на російському ґрунті",– писав князь Н. С. Трубецькой [463].

Що ж до російської мови XVIII століття, то, за словами згаданого П. В. Знаменського, "російська богословська мова, зразок якої можна бачити, напр., у тезах для публічних виступів у Московській Академії, була настільки малорозвинута, що стояла не до порівняння нижче навіть від мови наших старовинних перекладачів св. отців і оригінальних богословських творів давньої Русі" [464].

Те ж саме можна сказати про російську мову допушкінського періоду загалом.

Якщо дотримуватись логіки, що нам її накидають прихильники і пропагандисти збереження панівних позицій російської мови в Україні, аргументуючи свої наміри її "внутрішньою перевагою", що йде від "високої культури", то росіянам свого часу треба було відмовитись від своєї епігонської культури і недолугої мови на користь, скажімо, французької чи німецької, а нині – аглійської. Але чомусь вони цього не робили у своїй переважній більшості, а, картаючи "низькопоклонство перед Заходом",

чтоб умный, добрый наш народ,
хотя по языку нас не считал за немцев.

А. Грібоєдов

заходилися розбудовувати свою національну, тобто російську, мову і культуру.

Пушкін почав свою літературну діяльність за царювання Александра I – у "період націоналістичного піднесення" (Г. Флоровський), а закінчив свою життєву дорогу за Ніколая I, відомого, зокрема з того, що запровадив до російської свідомості поняття "русский бог". Мав усі підстави В. Г. Бєлінський назвати А. С. Пушкіна "першим націоналістичним поетом". Будучи і сам запеклим російським шовіністом, Бєлінський відверто зневажав не лишень українську культуру і її творців (Т. Шевченка, П. Куліша), а й низку інших народів, особливо євреїв, зробивши виняток для французів. Про ставлення до української мови й культури російських офіційних кіл годі й говорити.

А як виглядав "вільний" розвиток мов і культур під спільним дахом СРСР? "У всіх закладах і організаціях документація провадилася тільки російською мовою, російською мовою велися будь-які заходи, навіть районного масштабу. Доходило до абсурду: наприклад, на кіностудії "Узбекфільм" приймалися сценарії лише російською мовою. "Інтернаціоналіст" Рашидов (ідейний брат і соратник українського Щербицького.– Я. Р.-В.) сприяв вигнанню рідної мови із сфери політики, культури і мистецтва",– писала газета "Известия", правда, уже в період горбачовської "гласності" [465]. А прихильники російської ідеї вперто наполягають, що все це "історично склалося", і переконують, що "болісно загострене почуття справедливості до "своїх"" спрямоване "на роз'єднання людей, на розрив зв'язків між ними, національну відокремленість і самоізоляцію". У цьому "історично склалося" облуда поєднана з містикою: одному народові начебто судилося чи навіть було приречено бути зверху і процвітати, а іншим, яких "сплотила навеки Великая Русь",– нидіти в невідомості й щезнути з-перед лиця Господнього. Не "склалося", а було складено – насильно, брутально, цілеспрямовано – російським великодержавним шовінізмом. Власне, для того, аби "так склалося" і завозили в Україну носіїв цього світогляду.

Вимагає з'ясування "самоізоляція", в якій звинувачують націоналістів і просто "націоналів". Найчастіше тут "перепадає на горіхи" українцям, які буцімто хочуть "самоізолюватися", хоча добре відомо, що "Україна ніколи не лякалась західної культури, і західний вплив широкою річкою вільно котився до нас",– як писав І. Огієнко [466].

Звільнення від імперського тиску, від придушення більшовицькою цивілізацією, російською державою, культурою і мовою кваліфікується як самоізоляція від контактів з усіма народами і культурами. Це правда, що поневолені народи хочуть звільнитися і навіть ізолюватися, але не від інших народів, а від народу-поневолювача, що надто міцно тримає в своїх обіймах жертву. Так поступали свого часу греки, болгари, румуни, серби щодо турків, італійці, чехи, поляки щодо німців, прибалти щодо росіян і т. д. Отже, йдеться не про самоізоляцію, ізоляцію від світу загалом, а про захист від асиміляторських зазіхань і впливів.

Хіба, ізолювавшись у минулому столітті від Австрії, Італія не залишилась відкритою для інших країн, а з часом – і для тієї ж Австрії? А якими широкими стали зв'язки народів прибалтійських країн – фіннів, естонців, литовців, латвійців – після їх "ізоляції" від Росії!

З іншого боку, іноді маленьким етносам треба, справді, ізолюватись, хоча б у резерваціях, аби не розчинитись у чужому етнічному морі. "На думку самих мешканців Півночі, вони були би спокійніші, якщо би в місцях їхнього проживання створювалися заповідні території (національні парки чи як завгодно можна їх назвати), надані для вільного розвитку їхніх традиційних занять і захищені правовими шлагбаумами від будь-якого стороннього господарського втручання" [467].

Культура народів, отже, і їхнє існування потребує захисту від "передової" імперської цивілізації. Та ба, навряд чи дочекається. Коли ж ці приречені російською імперією етноси почнуть виступати на свій захист, їх звинуватять у всіх гріхах одновимірного націоналізму включно з національною пихою, ізоляціонізмом та сепаратизмом, а на потвердження своєї правоти пошлють бомбардувальники, установки "Град", танки, як у Чечню-Ічкерію. І таки доведуть, що російська культура формується "не на ґрунті національної ідеї провідної нації, а під дахом спільних наднаціональних цінностей, що об'єднує вільний розвиток культур", як за традиціями імперської риторики висловлюється заступник Голови Комісії з законодавчого забезпечення свободи слова і засобів масової інформації Верховної Ради України.

Із українських мислителів другої половини ХХ століття проблемі "культура – цивілізація", найбільше уваги, наскільки знаємо, у теоретичному плані приділив Орест Зибачинський, майже не визнаний у діаспорі і зовсім не відомий в Україні історіософ з "непохитною вірою в українську людину та в ідеал свободи", з винятковою глибиною аналітичного проникнення в суть процесів розвитку людства та незвичною структуралістськи-лапідарною і афористичною манерою вислову. За О. Зибачинським, історія людства – це теж історія зародження й занепаду культур. Вони виникають як змагання трансцендентального до вираження в іманентному за допомогою душі й занепадають внаслідок бунту іманентного проти трансцендентального за допомогою розуму. У грецькій культурі переважала душа, у римській цивілізації мав перевагу розум, і обидві вони мусили впасти. Занепала й середньовічна культура Заходу з перевагою християнської душі над розумом. У сучасній цивілізації знову переважає "самосвідомий" розум над душею, "що стагнує".

Культура змагає до "першування" етосу над суб'єктом ("зроблю, що добре для всіх"), цивілізація – до першування суб'єкта над етосом ("зроблю, що корисне для мене") – і це є причиною їх антагонізації та, як наслідок, періодичного занепаду культур і цивілізацій. Тільки в свободі, на думку О. Зибачинського, може знайти успішний розв'язок ця "безконечна трагедія". Бо свобода змагає до рівноваги між культурою і цивілізацією, між суб'єктом і етосом. "Коли етос в культурі розважає – "Що я даю людству?", а суб'єкт в цивілізації доправдовується – "А що людство дає мені?", тоді свобода інтегрує – "На службі свободи я віднаходжу себе в нації, націю в людстві, а людство в собі" [468]. Тільки "одність у свободі" може подолати антитетику людської історії "Я – ТИ", "МИ – ВИ" з її змаганням до одності "шляхом ґвалту, насильства, експлуатації, вбивства, уніформізації, імперіяльности, винародовлення або геноциду" [469].

Людству потрібна Україна. Потрібна як носій ідеї Свободи. Але Україна українська – з гармонією закону і благодаті, сили і мудрості, правди і краси, з рівновагою між культурою і цивілізацією.



Замість висновків

Не легко підіймається з колін український народ, важко дається йому самоусвідомлення і повернення на "круги своя" – до своєї держави, до рідної мови та інших національних вартостей. Тяжить над ним колоніальне минуле, даються взнаки деформації ментальності, рецидиви керованої свідомості, наслідки геноциду й етноциду.

Однак нема підстав пророкувати йому загибель на шляхах "білорусизації", бо і "білорусизація" – явище тимчасове, як була тимчасовою "фінляндизація". Білоруси не можуть бути і не будуть винятком у загальносвітовому процесі державного усамостійнення націй.

Національне становлення вимагає часу і зусиль. Коли Італія після довгої боротьби за незалежність і соборність таки домоглася свого, один із провідних тогочасних політиків заявив: Італія створена, тепер треба створити італійців. Те ж саме можна би сказати і про Україну, хоча, напевно, наші позиції слабші за італійські півторасталітньої давності. Австрійське панування в Італії – це не російське, а того більше, не російсько-більшовицьке в Україні. Австрія не мала ні Півночі з Соловками, ні Сибіру з Колимою, не влаштовувала в Італії голодоморів, не завозила до Італії мільйони австрійських мігрантів, не забороняла італійську мову, не нищила італійську культуру і Церкву, не присвоїла собі італійську історію і назву країни, аби оголосити її "молодшою сестрою", і т. ін.

У першому італійському уряді Камілло Кавура не було стільки нездар, скарбокрадів, а головне – антидержавників, як в урядах Леоніда Кравчука і Леоніда Кучми, в італійському парламенті не було голів п'ятої колони, а в країні – її величезного тіла, Італія не була покрита панцирем пам'ятників, символів, знаків, назв Габсбургської монархії, як нинішня Україна покрита російською комуно-радянщиною. Найважливіше ж – в Італії не заплодилося такої кількості перевертнів і манкуртів. Саме вони – найбільша ганьба України і її слабкість: "Вороги людині – домашні її" (Матвій, 10:36).

Держава наша все-таки зміцнюється. А з нею відроджується українська етнічна і формується українська політична нація. Це вимагає неабиякої волі і соціальної енергії.

Проте Україна має одну дуже важливу перевагу. Коли Італія 150 років тому боролась за національну незалежність, перспективи державного усамостійнення націй ще не були чітко окреслені. Змагання Італії були піонерськими. Україна ж може використати історичний досвід десятків націй, які слідом за Грецією й Італією здобули незалежність.

Нині, як і сотні і тисячі років тому, йде боротьба за життя, за виживання, за майбутнє, яку провадять етнічні й етнічно-політичні спільноти. Без цієї боротьби, без змагальності не було б руху життя.

Як природа не піклується про окрему істоту, а тільки про вид істот, так само в реальності нема піклування про окремі етнічні спільноти перед лицем людства. Попереду і вище опиняються ті, хто більш вольовий, ініціативний, підприємливий, працьовитий, хто має з чим іти до інших. І якщо японці й німці зрозуміли, що територіальна експансія не приносить бажаних наслідків, і перенесли свої зусилля на експансію економічну, то історично запізніла, архаїчна свідомість багатьох російських лідерів і досі орієнтована на політику "собирания земель", започатковану ще в XIV сторіччі князем Іваном I Даниловичем (Калитою), а "собранное" – "держать и не пущать", не гребуючи ніякими засобами, як і в часи колоніальних загарбань. Чимало "соколів Жириновського", баркашовців, зюганівців, "демократів" і просто обивателів, заражених імперською паранойєю, і нині мріють про те, що вабило "сталінських соколів", що оспівувалося, як наприклад, у вірші популярного поета-романтика російсько-більшовицького імперіалізму:

Но мы еще дойдем до Ганга,
Но мы еще умрем в боях,
Чтоб от Японии до Англии
Сияла Родина моя.

На жаль, є подібні "романтики" і серед нинішніх політиків. Марно сподіватися, що така політика дасть бажані результати. Радянський Союз не лише не впорався з Афганістаном. Навпаки, Афганістан прискорив падіння "імперії зла", як у минулому столітті Кримська війна спричинилась до знесення кріпацтва, яке в Росії протрималось найдовше в Європі.

Росія не витримає ще однієї Чечні, а ситуації на зразок чеченської – це майбутнє Росії. Росіяни як нація вичерпали свої експансіоністські ресурси і тримаються тепер винятково на ресурсах природних (нафта, газ, золото, алмази, ліс), розміщених переважно на теренах "інородців". Наївно вважати, що останні цього не розуміють або не зрозуміють з часом, а, зрозумівши, не зроблять з цього висновків.

Украй низька народжуваність і висока смертність серед росіян, зниження їхнього престижу як культурно-політичного осердя "радянського народу", котре мало притягальну силу, що спонукала "детей разных народов" ставати "русскоязычными" і записуватись у росіяни, вестернізація життя, посилення етноцентризму серед неросіян, зростання ролі мусульманства – всі ці та низка інших чинників ставлять під сумнів оптимізм перспектив для Росії.

Якщо росіяни не почнуть "возделывать свой сад", не зуміють позбутися імперських інтенцій і шовіністичного менталітету, не зосередять свої зусилля на власних проблемах, а не на "собирании земель", не зійдуть, як сказав би К. Леонтьєв, зі смертного шляху "всесмешения", їх чекає доля імперських народів, що, як римляни, назавжди залишились у минулому.

Російський народ великий – і кількісно, і якісно. Бо є в ньому люди і серед інтелектуалів, і серед "простих" трудівників, які здатні мислити реалістично. "Села і землі Росії,– писав один із таких людей у листі до редакції газети "Правда",– пустують, тоді як російських людей занесло то в Казахстан, то в Киргизію, а то і в Прибалтику. Чи не вони, ці росіяни, більше за всіх трублять про батьківщину, про відданість землі. А самі покидають рідні місця і тиняються союзними республіками. Батьківщина там, де ти народився. Мені здається, потрібно кинути клич, щоби росіяни повернулися у свої рідні місця відроджувати закинуту Батьківщину" [470]. Цікаво знати, чи багато росіян відгукнулося на цей заклик.

Нікому не вдалося двічі вступити в ту саму ріку. Не вдасться і відбудувати колоніальну імперію в постколоніальному світі. Нічого, крім трагічного фарсу, з цього не вийде.

З геополітичного погляду Україна має бути зацікавлена в існуванні цивілізованої, демократичної Росії – чогось на зразок новочасного Хазарського каганату.

Майбутнє України буде забезпечене не ще одним "возз'єднанням" з Росією, не вступом до "слов'янської імперії", "трикутника" чи євразійського "чотирикутника", а всебічним – політичним, економічним, науковим, військовим, культурним – зміцненням своєї державності й інтеграцією у відповідні європейські і світові структури.

Наталя Кузякіна пише, що "мабуть, гріх розглядати Чорнобильську катастрофу як кару за історично безвідповідальне буття" [471]. Не лише Чорнобиль, а й організовані голодомори 1920–1921, 1932–1933, 1946–1948 років, масову загибель українців у Другій світовій війні та інші жахіття гено- і етноциду щодо українців треба трактувати як покарання за – назвемо це точніше – гріх бездержавності.

Народ, особливо багаточисельний, не має права бути бездержавним, бо це приносить шкоду і біду не лише самому цьому народові, а й іншим народам, людству. Це розбещує загарбників, примножує їхні сили і зменшує шанси на здобуття свободи поневоленими народами, порушує не тільки права народів, а й права людини і особи. Не може мати прав людина, яка належить до безправного народу.

Якби національно-визвольна революція 1917–1921 років завершилася створенням сильної самостійної Української держави, то не змогла б укріпитися російсько-більшовицька імперія, керована партією-мафією, послуживши зразком для виникнення терористичних диктатур більшовицької і фашистської породи в інших країнах.

Великий російський фізіолог, Нобелівський лауреат І. П. Павлов у листі до Ради Народних Комісарів СРСР 21 грудня 1934 року писав: "Ви сієте по культурному світові не революцію, а з величезним успіхом фашизм. До Вашої революції фашизму не було" [472].

Фашисти прийшли до влади в Італії 1922 року, використавши досвід більшовицького перевороту 1917 року. СРСР допоміг відбудувати німецьку мілітарну машину (наприклад, німецькі військові льотчики проходили навчання в СРСР, бо за Версальським договором німцям було заборонено мати військову авіацію). Прихід А. Гітлера до влади законним шляхом був забезпечений, зокрема, тим, що за нього одностайно проголосували німецькі бауери, налякані жахіттям голодомору, організованого комуністами в Україні. Українська бездержавність стала чи не найголовнішою причиною Другої світової війни.

А хіба українці не мають вини перед неросійськими народами СРСР за участь у денаціоналізації й русифікації? Маючи власну державу, вони не могли б бути використовувані як знаряддя поневолення, як виконавці політики етно- і геноциду.

Світові потрібна українська самостійна державність, бо вона примножує в ньому кількість свободи. Йому потрібна наша культура й мова, бо з ними світ багатший і різноманітніший.

Гармонійне поєднання національного і вселюдського, закритості і відкритості, спадковості і змінності забезпечить українській нації її розвиток і процвітання. Необхідно культивувати власні національні вартості, розкривати глибини і потенції українського духу і водночас здатність засвоювати духовні багатства інших народів, роблячи їх власністю, органічною частиною своєї матеріальної і духовної культури. Тільки взаємодія з якомога ширшим колом культур дасть можливість уберегти себе від розчинення в якійсь одній культурі, отже, і в нації. Однобока орієнтація тут небезпечніша за повну самоізоляцію. Це ж стосується і мови.

За словами видатного лінгвіста Яна Бодуена-де-Куртене, мова стає розвиненішою, що більше на неї вплинули інші мови. Йдеться про впливи інших мов, а не однієї мови. Коли мова пливе в фарватері якоїсь іншої мови, "прив'язана" до неї, то це – має рацію Святослав Караванський – теж є ізоляція. Бо, додамо, з часом мова, ізольована іншою, перетворюється на її копію, недолугу й анемічну, не здатну до саморозвитку і, врешті, непотрібну.

Російські ж інтелектуали сприймають намір "націоналів" відгородити свої мови від тиску на них російської, "відв'язатися від неї" не як позбавлення від однобічної розумової підпорядкованості, ментального колоніалізму, а як "самоізоляцію". "Не треба забувати,– пише академік Д. С. Ліхачов,– що будь-яка мова успішно розвивається якраз в умовах двомовності або навіть багатомовності, а не в самоізоляції, як думає дехто" [473].

Для розвитку мови не потрібна ні двомовність, ні багатомовність. Скажімо, санскрит, грецька, латинська, арабська та інші високорозвинені мови різних часів формувалися аж ніяк не внаслідок дво- чи багатомовності їхніх носіїв, бо, наприклад, греки, а потім і римляни відверто зневажали всі інші мови, кваліфікуючи їх як варварські, дикі. Що ж до розвитку сучасних мов, то йому сприяють просто міжнаціональні, міждержавні контакти у сфері інформаційного обміну, перекладів тощо, а не двомовність.

Не можна не визнати рації славістові з Провансу Луїсові Мартінесу, що рідна мова може стати в'язницею, коли її не провітрювати іншими мовами, та що різномов'я – це школа любові до рідної мови і до чужих мов. Проте, погодьмось, ще гіршою в'язницею стає чужа мова, до якої, використовуючи як засіб двомовність, заганяють залежний народ.

Самоізоляція, безперечно, провадить до сповільнення розвитку мови, але хто з тих, що вболівають за її долю, тримає її в ізоляції? Та і як можна ізолювати мову вільної, динамічної, деражвної нації, що розбудовує свій дім, свою культуру, освоює цивілізаційні й культурні досягнення інших народів? Нації, що йде назустріч цікавому для неї й зацікавленому нею світові, аби утвердитись у ньому.



Цитування

1. Сверстюк Є. Блудні сини України.– К., 1993.– С. 57.

2. Філософський словник / За ред. В. І. Шинкарука.– Вид. 2-е.– К., 1986.– С. 427.

3. Руденко-Десняк О. Українець у Росії – що йому треба? // "Золоті ворота".– 1993.– Вип. 6.– С. 11.

4. Дайсон Ф. Новаторство в физике. // Над чем думают физики?– Вып. 2: Элементарные частицы.– Москва, 1969.– С. 91.

5. Мотиль О. Держава і нація. // Quo vadis, Україно? – Одеса, 1992.– С. 92, 94.

6. Jaspers A. Vernunft und Existenz.– Groningen, 1935.– S. 33.

7. Кавалли-Сфорца Л. Л. Гены, народы, языки. // В мире науки: Scientific American.– 1992.– No 1.– С. 68.

8. Гудков Л., Левинсон А. Отношение населения СССР к евреям. // Вестник Еврейского университета в Москве.– Москва, 1992 – Иерусалим 5753.– No 1.– С. 15.

9. Сміт Е. Д. Національна ідентичність. / Перекл. з англ.– К., 1994.– С. 149.

10. Сціборський М. Націократія.– Прага, 1936.– С. 77.

11. Бухарин Н. И. Ленин как марксист. // Бухарин Н. И. Избранные произведения.– Москва, 1989.– С. 70.

12. Гумбольдт В. Язык и философия культуры. / Перев. с нем.– Москва, 1985.– С. 130.

13. Knappert J. The funktion of language in a political situation. // "Linguistics".– 1968.– No 39.– P. 60.

14. Базиев А. Т., Исаев М. И. Язык и нация.– Москва, 1973.– С. 79.

15. Там само.– С. 95.

16. Радіо "Свобода".– Українська служба.– 1995.– 24 вересня.

17. Россман В. Две концепции избранности, или исторические заметки на неисторические темы. // "Двадцать два".– (Москва-Иерусалим) 1992.– No 81.– С. 174.

18. Ленін В. І. Становище Бунду в партії // Повне зібрання творів.– К., 1970.– Т. 8.– С. 70.

19. Сойфер Д. И. Крах сионистских теорий.– Днепропетровск, 1980.– С. 7.

20. Див.: Мінгазутдінов І., Толстов С. Теоретичні дискусії з проблем національних меншин в Україні: Шляхи і методи полагодження етнічних конфліктів. // Український центр досліджень миру, конверсії і конфліктних ситуацій: Аналітична доповідь No 2.– К., 1994.– С. 98.

21. Стебницкий П. Очерк развития действующего цензурного режима в отношении малорусской письменности. // Україна: Наука і культура.– К., 1993.– Вип. 26–27.– С. 97, 109.

22. Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин.– К., 1993.– С. 30.

23. Там само.– С. 85.

24. Мазепа І. Підстави нашого відродження // "Україна".– 1994.– No 9.– С. 4.

25. Гумилев Л. Н. Древняя Русь и Великая степь.– Москва, 1989.– С. 336.

26. Записки о Южной Руси: Издал П. Кулиш.– К., 1994.– С. 235.

27. Ребет Л. Теорія нації.– Мюнхен, 1955.– С. 160.

28. Єремеїв М. Полковник Євген Коновалець на тлі української визвольної боротьби. // Євген Коновалець і його доба.– Мюнхен, 1974.– С. 121.

29. Лозинський М. Українство і москвофільство серед українсько-руського народу Галичини. / Репр. вид.– Стрий, 1994.– С. 9.

30. Там само.– С. 35.

31. Там само.– С. 45.

32. Цит. за: Осташ І. Сучасна мовна політика в Україні. // Quo vadis, Україно? – Одеса, 1992.– С. 136.

33. Сімович В. Мова. // Карпатська Україна: Географія – Історія – Культура.– Львів, 1939.– С. 105.

34. Німчук В. Про походження українських діалектів. // Україна: Наука і культура.– К., 1993.– Вип. 26–27.– С. 233.

35. Цит. за: "За вільну Україну".– 1993.– 8 квітня.

36. В. М. Магочіїв маніфест про "русинську" мову. // "Америка".– (Філядельфія ПА) 1995.– 11 жовтня.

37. О жизни умирающих языков. // "Відродження".– 1994.– No 3.– С. 66.

38. Kozłowski M. Między Sanem a Zbruczem.– Krakуw, 1990.– S. 53.

39. Січинський В. Чужинці про Україну // "Вітчизна".– 1992.– No 2–3.– С. 180.

40. Штепа П. Московство: його походження, зміст, форма й історична тяглість.– Дрогобич, 1996.

41. Минаев Б. Русский язык. // "Огонек".– (Москва) 1993.– No 12.– С. 14.

42. Гжибовский С. О советско-русском языковом национализме. // Национализм в Центральной и Восточной Европе: Материалы Международной конференции.– Lodz, 1992.– С. 45.

43. Сионизм в контексте истории: Хрестоматия.– Библиотека-Алия, 1993.– Кн. 1.– С. 81.

44. Кирило-Мефодіївське товариство.– К., 1990.– Т 3.– С. 231.

45. Цит. за: Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин... С. 21.

46. Вассиян Ю. Степовий сфінкс. // Хроніка 2000.– 1994.– Вип. 3–4.– С. 204.

47. Там само.– С. 202.

48. Янів В. Нариси до історії української етнопсихології.– Мюнхен, 1993.– С. 195.

49. Смаль-Стоцький Р. Українська мова в совєтській Україні.– Ню-Йорк-Торонто-Сидней-Париж, 1969.– С. 262.

50. Гумилев Л. Этносы и антиэтносы. // "Звезда".– (Ленинград) 1990.– No 1.– С. 141.

51. Білодід І. К. Мова української соціалістичної нації. // Сучасна українська літературна мова: Вступ. Фонетика. / За заг. ред. І. К. Білодіда.– К., 1969.–С. 8, 32–33.

52. Айер П. Письмова відповідь імперії. // "Всесвіт".– 1995.– No 5–6.– С. 145.

53. Минаев Б. Русский язык...– С. 13.

54. Шарґафф Е. Роздуми про вітчизни, рідні мови і поняття "європеєць". // "Deutschland".– 1994.– С. 39.

55. "Високий Замок".– (Львів) 1995.– 23 грудня.

56. Там само.

57. Сміт Е. Д. Національна ідентичність...– С. 20.

58. Там само.– С. 24–25.

59. Гухман М. М. Литературный язык и культура. // "Вопросы языкознания".– (Москва) 1991.– No 5.– С. 122.

60. Цит. за: Жирмунский В. М. Национальный язык и социальные диалекты.– Ленинград, 1936.– С. 48–49.

61. Сионизм в контексте истории...– С. 41.

62. Сміт Е. Д. Національна ідентичність...– С. 107.

63. Гудков Л., Левинсон А. Отношение населения СССР к евреям...– С. 13.

64. Там само.– С. 36.

65. "Українське слово".– 1993.– 1 грудня.

66. Печчеи А. Человеческие качества. /Перев. с англ.– Москва, 1980.– С. 70.

67. Цит. за: Бочковський О. І. Вступ до націології.– Мюнхен, 1991–1992.– С. 186.

68. Цит. за: Маковский М. М. Теория языка Фридриха Ницше и современные лингвистические концепции (В связи с выходом книги: Crawford C. The beginnings of Nitzsche's theory of languagе. B., N.Y., 1988. 312p.). // "Вопросы языкознания".– (Москва) 1991.– No 1.– С. 142.

69. Толочко П. Имеет ли Украина национальную идею? // "Киевские новости".– 1995.– 20 октября.

70. Белинский В. Г. Рец.: История Малороссии. Николая Маркевича. Москва. 1842. Четыре тома. // Полное собрание сочинений: В 13 т.– Москва, 1955.– Т. 7.– С. 60.

71. Цит. за: Serczyk W. Historia Ukrainy.– Wrocław, 1979.– S. 266.

72. Філіпчук Г. Національна еліта – це важливіше, ніж національна валюта: Світобачення Івана Пулюя в системі української освіти. // "Голос України".–1995.– 5 липня.

73. Там само.

74. Толочко П. Имеет ли Украина национальную идею?...

75. Цит. за: Ребет Л. Теорія нації...– С. 126.

76. Погрібний А. "Україна навпаки". // "Основа".– (Львів) 1995.– 14 жовтня.

77. Дві концепції української політичної думки: Вячеслав Липинський – Дмитро Донцов. / Уложив проф. Г. Васькович.– (Без місця видання) 1990.– С. 189–190.

78. Трубецкой Н. С. К проблеме русского самосознания.– Париж, 1927.– С. 8.

79. Трубецкой Н. С. Общеславянский элемент в русской культуре. // "Вопросы языкознания".– (Москва) 1990.– No 3.– С. 132.

80. Стреляный А. "Я исхожу из презумпции добрых намерений..." // "Українське слово".– 1992.– 9 червня.

81. Маркс К., Енгельс Ф. Твори.– К., 1979.– Т. 41.– С. 124.

82. Энгельс Ф. Революция и контрреволюция. // Маркс К. и Энгельс Ф. Избранные произведения в трех томах.– Москва, 1980.– Т. 1.– С. 358.

83. Там само.– С. 358, 359.

84. Цит. за: Ребет Л. Теорія нації...– С. 58.

85. Энгельс Ф. Революция и контрреволюция....– С. 359.

86. Сміт Е. Д. Національна ідентичність...– С. 88–89.

87. Грицак Я. Чи прийшов час для сови Мінерви? // "Сучасність".– 1993.– Ч. 4.– С. 162.

88. Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм.– Дрогобич, 1992.– С. 118.

89. Грицак Я. Чи прийшов час для сови Мінерви?...– С. 163.

90. Червак Б. Український націоналізм: Дослідження, інтерпретації, проблеми.– Дрогобич, 1996.– С. 27.

91. Бандера С. Фронт поневолених націй. // Бандера С. Перспективи української революції.– Мюнхен, 1978.– С. 99.

92. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії.– К., 1993.– С. 15.

93. Цит. за: Онацький Є. Джузеппе Мацціні – апостол свободи пригнічених народів. // Онацький Є. Портрети в профіль.– Чікаго, 1965.– С. 78.

94. Сионизм в контексте истории....– С. 73.

95. Кирило-Мефодіївське товариство...– С. 295.

96. Онацький Є. Ф. Ніцше – попередник модерного націоналізму. // Онацький Є. Портрети в профіль.– Чікаго, 1965.– С. 91, 92.

97. Носов С. О питательной среде национализма в России: альянс фантазии и инфантильности. // Национализм в Центральной и Восточной Европе: Материалы международной конференции.– Lуdź, 1992.– С. 21.

98. Стецько Я. Україна – пробойова сила християнської і національної ідеї. // Стецько Я. Українська визвольна концепція: Твори.– Мюнхен, 1987.– Т. 2.– С. 24–25.

99. Цит. за: Динерштейн Е. А. С. Суворин и "еврейский вопрос". // Вестник Еврейского университета в Москве– Москва, 1992 – Иерусалим, 5753.– No 1.– С. 57–58.

100. Пряхин Ю. Д. Корпус чужестранных единоверцев: политика, образование, судьба. // "Відродження".– 1994.– No 2.– С. 74.

101. Рубчак Б. В єдиній родині світових культур. // "Сучасність".– 1993.– Ч. 10.– С. 121.

102. Гжибовский С. О советско-русском языковом национализме...– С. 45.

103. Астер Г., Потічний П. Старі проблеми – нові можливості. // "Сучасність".– 1992.– Ч. 8.– С. 167.

104. Там само.– С. 166–167.

105. Визвольна революція народів АБН. // Стецько Я. Українська визвольна концепція: Твори.– Мюнхен, 1987 .– Т. 1.– С. 147.

106. Там само.

107. Цехмістро І. Тест на справжню інтелігентність. // "Голос України".– 1995.– 11 травня.

108. Там само.

109. Anderson B. Imagined Communities: Reflections on the Origin and Spread of Nationalism.– London; New Jork, 1991.– P. 3.

110. Свідзинський А. Це складне національне питання.– K., 1994.– С. 42.

111. Бердяев Н. Смысл истории.– Москва, 1990.– С. 172.

112. Див.: Громыко Н. В., Шрадер В. Г. И. Г. Фихте и постмодернистское мышление: Жан-Франсуа Льотар. // Общественные науки за рубежом.– Москва, 1992.– Сер. 3.– No 1.– С. 12.

113. Предисловие Ф. Энгельса к польскому изданию ("Манифеста Коммунистической партии") 1892 года. // Маркс К. и Энгельс Ф. Избранные произведения в трех томах.– Москва, 1980.– Т. 1.– С. 103.

114. Драгоманов М. Література українська, проскрибована рядом российським.– Мюнхен, 1976.– С. 86.

115. Донцов Д. Росія чи Європа?– K., 1992.– С. 39–40.

116. Шпорлюк Р. Досліджуючи драму історії, або національні шляхи до сучасності. // Зустрічі.– (Warszawa) 1991.– Ч. 2.– С. 80.

117. Там само.– С. 84.

118. Сміт Е. Д. Національна ідентичність...– С. 148.

119. Там само.– С. 7.

120. Міхновський М. Самостійна Україна.– Лондон, 1967.– С. 14–15.

121. Тойнби А. Дж. Постижение истории: Сборник.– Москва, 1991.– С. 19.

122. Hobsbaum E.J. Nations and Nationalism since 1780: Programme, myth, reality.– Cambridge; New Jork et al., 1991.

123. Митр. Іларіон. Наша літературна мова: Як писати й говорити по-літературному.– Вінніпеґ, 1958.– С. 4.

124. Маланюк Е. Книга спостережень: Проза.– Торонто, 1966.– Т. 2.– С. 78, 94.

125. Бочковський О. І. Наука про націю та її життя.– Ню Йорк, 1958.– С. 6.

126. Bostel F. Przyczynek do dziejуw pierwszej ruskiej drukarni we Lwowie. // Pamiętnik literacki.– (Krakуw) 1903.– R.I.– S. 67.

127. Сміт Е. Д. Національна ідентичність....– С. 173.

128. Мамардашвили М. Мысль преграждаемая: Беседы с Анни Эпельбоин. // Философская и социологическая мысль.– 1992.– No 6.– С. 62.

129. Франко І. Поза межами можливого. // Франко І. Зібрання творів: У 50 т.– К., 1986.– Т. 45.– С. 284.

130. Залоска Ю. Версіі.– Мінск, 1995.– С. 124.

131. Манифест Вентонене. // Европейский альманах: История. Традиции. Культура.– Москва, 1990.– С. 126–127.

132. Цит. за: Бочковський Л. І. Наука про націю та її життя...– С. 49.

133. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. / Виправл. вид.– K., 1992.– С. 8.

134. Zamenhof L. Język międzynarodowy esperanto.– Wyd. 6-te.– Warszawa, 1930.– S. 9.

135. Цит. за: Шаєнко П. Як працює світ. // Голос діяспори: Пресові повідомлення, вісті, коментарі.– (Lexington) 1994.– Ч. 10.– С. 3.

136. Цит. за: Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація.– Мюнхен, 1968.– С. 64.

137. Там само.

138. Яковлев А. Любовь к ближнему нельзя променять на ненависть к инородцу // "Известия". – (Москва) 1994.– 6 августа.

139. Соловей Д. Голгота України: Московсько-большевицький окупаційний терор в УРСР між першою і другою світовою війною.– Дрогобич, 1993.– С. 79.

140. Донцов Д. Клич доби: Твори.– Лондон, 1968.– С. 91.

141. Повернення "народного духу": Інтерв'ю з Ісайєю Берліном. // "Сучасність".– 1993.– Ч. 3.– С. 88.

142. Мозолевський Б. Знак Скіфії. // "Розбудова держави".– 1992.– No 4.– С. 34.

143. Повернення народного духу: Інтерв'ю з Ісайєю Берліном....– С. 90.

144. Там само.– С. 88.

145. Святе Письмо Старого та Нового завіту.– United Bible Societies, 1991.– С. 237.

146. Біблія або Книги Святого Письма Старого і Нового Заповіту.– Москва, 1988.– С. 1435.

147. Саварин П. Методи збереження української національної субстанції і розвиток культурно-суспільного життя українців у країнах їхнього поселення. // Другий Світовий Конґрес вільних українців: Матеріяли.– Торонто–Нью-Йорк–Лондон, 1986.– С. 184.

148. Біланюк П. Божа істина, краса і любов.– Дрогобич, 1995.– С. 151.

149. Мамардашвили М. Мысль преграждаемая...– С. 60.

150. Феллер М. Асиміляція чи національне усвідомлення (Вибір Володимира (Зеєва) Жаботинського. Українські паралелі). // Спадщина В.(З.) Жаботинського та процеси державотворення в Україні: Матеріали науково-практичної конференції.– K., 1996.– С. 27.

151. Єремеїв М. Полковник Євген Коновалець...– С. 128.

152. "Український шлях".– (Львів) 1996.– 9 серпня.

153. Лозинський М. Українство і москвофільство серед українсько-руського народу Галичини...– С. 76.

154. Донцов Д. Росія чи Європа...– С. 34.

155. Коваленко В. Сосед с камнем за пазухой: В каких случаях национальное меньшинство становится пятой колонной? // "Дружба народов".– (Москва) 1995.– No 10.– С. 162.

156. Сапожков В. Вновь миллионы слушают лгунов... // "Литературная газета".– (Москва) 1995.– 6 декабря.

157. Там само.

158. Кірсенко М. Феномен націоналізму в Східній Європі. // Український центр досліджень миру, конверсії і конфліктних ситуацій: Аналітична доповідь No 2.– K.,1994.– С. 72.

159. Мейс Дж. Ленін без України, або Дмитро Волкогонов як дзеркало російської демократії. // "Сучасність".– 1995.– Ч. 4.– С. 93.

160. Липа Ю. Призначення України.– Львів, 1992.– С. 210.

161. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України.– Львів, 1992.– С. 136.

162. Соловей Д. Голгота України....– С. 72.

163. "Горькая правда".– 1995.– No 1.

164. "Комуніст".– 1996.– No 15.

165. Толочко П. Имеет ли Украина национальную идею?..

166. Рябчук М. Ксенофобія. // Зустрічі.– (Warszawa) 1991.– Ч. 2.– С. 104.

167. Бачинський П. П. В. І. Ленін і утворення Української радянської держави. // Наука і культура: Україна 1969.– K., 1969.– С. 10.

168. Пасько І. Українська ідея на тлі європейської культури. // "Схід".– (Донецьк) 1996.– No 5–6.– С. 3.

169. Маркс К. и Энгельс Ф. Избранные произведения в трех томах.– Москва, 1980.– Т. 3.– С. 124.

170. Там само.– С. 104.

171. Там само.– С. 103.

172. Там само.

173. Резолюція ЦК РКП(б) про радянську владу на Україні // В. І. Ленін про Україну.– Част. II: 1917–1922.– K., 1977.– С. 263.

174. Ленін В. І. Промова в національному питанні 29 квітня (12 травня) 1917 р. // В. І. Ленін про Україну.– Част. II: 1917–1922.– K., 1977.– С. 12.

175. Словник української мови.– K., 1980.– Т. XI.– С. 505.

176. Bi-Lexikon A bis Z in einem Band.– Leipzig, 1981.– S. 157.

177. Słownik języka polskiego.– Warszawa, 1978.– T.3.– S. 421.

178. Ващенко Г. Виховний ідеал.– Вид. 3-тє.– Полтава, 1994.– Т. 1.– С. 99.

179. Воронель А. Агасферическое сознание и сионизм. // "Двадцать два".– (Москва-Иерусалим) 1992.– No 80.– С. 200.

180. Артановский Н. Многонациональное государство с точки зрения культурологии. // "Философские науки".– (Москва) 1990.– No 8.– С. 46.

181. Камю А. Бунтующий человек: Философия. Политика. Искусство. /Пер. с фр.– Москва, 1990.– С. 300.

182. Цит. за: Бочковський Л. І. Наука про націю та її життя....– С. 62.

183. Філософська думка на Україні: правда історії і націоналістичні вигадки.– K., 1987.– С. 176, 177.

184. Цит. за: Камінський Є. Національна політика радянської держави: Деукраїнізація і русифікація. // Український центр досліджень миру, конверсії і конфліктних ситуацій: Аналітична доповідь No 2.– K., 1994.– С. 19.

185. Бандера С. Перспективи української революції.– Мюнхен, 1978.– С. 593.

186. Там само.– С. 594.

187. "Литературная газета".– (Москва) 1989.– 1 марта.

188. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація.– Мюнхен, 1968.– С. 83.

189. Там само.– С. 182.

190. Zurawski P. Prуba utworzenia niepodległego państwa ukraińskiego w latach 1917–1923. // Национализм в Центральной и Восточной Европе: Материалы Международной конференции.– Lуdź, 1992.– С. 91.

191. Стреляный А. И. "Я исхожу из презумпции добрых намерений..."...

192. Цит. за: Смаль-Стоцький Р. Українська мова в совєтській Україні...– С. 47.

193. "Русский взгляд".– (Оренбург) 1994.– No 1–2.

194. Українсько-російський словник. / За ред. В. С. Ільїна.– K., 1964.– С. 556, 564.

195. Кислий П. Еліта нації, мова і гідність. // "Голос України".– 1995.– 15 серпня.

196. Там само.

197. Крелин Ю. Есть такая партия // "Литературная газета".– (Москва) 1995.– 29 ноября.

198. Там само.

199. Ленин В. И. Государство и революция. // Ленин В. И. Полное собрание сочинений.– Москва, 1962.– Т. 33.– С. 100.

200. Філософський словник. / За ред. В. І. Шинкарука.– Вид. 2-е.– K., 1986.– С. 126–127.

201. Див.: Сіренко А. Апотеоза символізму. // "Українські проблеми".– 1995.– Ч. 2.– С. 79.

202. Сціборський М. Націократія...– С. 82.

203. Мотиль О. Держава і нація...– С. 102.

204. Там само.

205. Wieser F. Das Gesetz der Macht.– Wien, 1926.– S. 359.

206. Бочковський О. І. Вступ до націології...– С. 177.

207. Свідзинський А. Це складне національне питання...– С. 19.

208. Sombart W. Vom Menschen.– Berlin, 1938.– S. 191.

209. Артановский С. Н. Многонациональное государство с точки зрения культурологии...– С. 45.

210. Бочковський О. І. Наука про націю та її життя...– С. 57.

211. Тронский И. М. Вопросы языкового развития в античном обществе.– Ленинград, 1973.– С. 5.

212. Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона.– Т. XLIA.– СПб., 1904.– С. 888.

213. Журавлев В. К. Внешние и внутренние факторы языковой эволюции.– Москва, 1982.– С. 45.

214. Софронов М. В. Китайское языкознание в 50–80-х гг. // Новое в зарубежной лингвистике.– Вып. XXII.– Языкознание в Китае. /Перев. с китайск.– Москва, 1989.– С. 23.

215. Цит. за: Ребет Л. Теорія нації...– С. 144.

216. Ребет Л. Теорія нації...– С. 26.

217. Полтава П. Концепція Самостійної України і основна тенденція політичного розвитку сучасного світу. // Полтава П. Збірник підпільних писань.– Мюнхен, 1959.– С. 54.

218. Ващенко Г. Виховний ідеал...– С. 98.

219. Эпштейн И. Иудаизм. / Перев. с англ. изд. 1959.– (Єрусалим).– С. 40.

220. Сионизм в контексте истории: Хрестоматия...– С. 28.

221. Ляст Р. Hierosolima. // "Двадцять два".– No 83.– С. 162.

222. Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. / Перекл. з нім.– K., 1994.– С. 48.

223. Там само.– С. 25.

224. Сміт Е. Д. Національна ідентичність...– С. 55.

225. Корогодський Р. Кіно: до проблеми національних якостей у мистецтві тоталітаризму. // Єврейська історія та культура в Україні: Матеріали конференції.– K., 1994.– С. 71.

226. Цит. за: Крип'якевич І. П. Історія України.– Львів, 1990.– С. 190–191.

227. Коган М. С. Человеческая деятельность: Опыт системного анализа.– Москва, 1974.– С. 80.

228. Стреляный А. "Я исхожу из презумпции добрых намерений..."...

229. Масенко Л. Офіційна = державна. // "Літературна Україна".– 1994.– 28 липня.

230. Там само.

231. Смаль-Стоцький Р. Українська мова в совєтській Україні...– С. 46.

232. Див., напр., "Дзвін Севастополя".– 1996.– No 7(13).

233. Там само.

234. Там само.

235. Шудря К. Дім буття нації. (Ще раз про державну мову). // "Час-Time".– 1995.– 4 березня.

236. Головатий С., Зайцев Ю., Усенко І. Мова і право: два поняття – одна проблема. // "Голос України".– 1995.– 18 квітня.

237. Караванський С. Вороги відродження. // "Шлях перемоги".– 1995.– 6 березня.

238. Романчук О. Щось негаразд, або велика гра? // "Універсум".– 1996.– No 3–4.– С. 1.

239. Sapir E. The status of linguistics as a science. // "Language".– 1929.– V.5.– P. 209–210.

240. Ткаченко О. Б. Єврейське мовне відродження: унікальне явище чи універсальний досвід? // Єврейська історія та культура в Україні: Матеріали конференції.– K., 1994.– С. 157.

241. Эпштейн И. Иудаизм...– С. 159.

242. Франко І. Двоязичність і дволичність. // "Кафедра".– (Лондон) 1990.– Ч. 2–3.– С. 11–12.

243. Там само.– С. 12.

244. Шарґафф Е. Роздуми про вітчизни, рідні мови і поняття "європеєць"...– С. 38.

245. Там само.– С. 37.

246. Там само.– С. 38.

247. Цит. за: Смаль-Стоцький Р. Українська мова в совєтській Україні...– С. 24.

248. Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму...–K., 1994.– С. 38 і наст.

249. Ренан Э. Жизнь Иисуса. Апостолы.– Минск, 1991.– С. 375.

250. Там само.– С. 244.

251. Воронель А. Агасферическое сознание и сионизм...– С. 206.

252. Цит. за Ребет Л. Теорія нації...– С. 11.

253. Гаврилюк Ю. Підляшшя: на дорозі до Батьківщини. // "Сучасність".– 1992.– Ч. 11.– С. 70.

254. Цит. за: Янів В. Нариси до історії української етнопсихології...– С. 194–195.

255. Лотоцький О. Сторінки минулого.– Варшава, 1933.– С. 225.

256. Огієнко І. І. Українська церква: Нариси з історії Української православної церкви: У 2 т.: Т. 1–2.– K., 1993.– С. 207.

257. Ницше Ф. Сумерки идолов, или как философствуют молотом. // Сочинения: В 2-х тт.– Москва, 1990.– Т. 2.– С. 571.

258. Біланюк П. Божа істина, краса і любов...– С. 25.

259. Уэбер Л., Диази Х. Проблема языка в обучении естественным наукам. // Перспективы: вопросы образования.– (UNESCO) 1987.– No 1.– С. 26.

260. Шевельов Ю. Харків: подорожні враження і заклик. // "Березіль".– 1991.– No 3.– С. 161.

261. Скалкин В. Л. "Перевести жителей города, региона, а тем более страны в целом на иной язык путем применения административных мер невозможно...". // "Відродження".– 1994.– No 1.– С. 9.

262. Сталін Й. Питання ленінізму.– Вид. 10-е.– K., 1939.– С. 401.

263. Клейнер І. Владімір (Зеєв) Жаботинський і українське питання: Вселюдськість у шатах націоналізму.– K., 1995.– С. 41.

264. Гжибовский С. О советско-русском языковом национализме...– С. 45.

265. "Голос України".– 1992.– 4 грудня.

266. Шилов В. Взаємозалежність – наскільки можлива. Незалежність – наскільки необхідна. // "Віче".– 1993.– No 10.– С. 89.

267. Seksuologia kliniczna. / Pod red. T.Bilikiewicza i K.Imielińskiego.– Warszawa, 1974.– S. 287.

268. "Літературна Україна".– 1995.– 20 червня.

269. Крелин Ю. Есть такая партия...

270. Жаботинський В. На хибному шляху. // Вибрані статті з національного питання.– К., 1991.– С. 110.

271. Сенгор Л. С. Англоязычная и франкоязычная культуры: сравнительный анализ. // Культуры: диалог народов мира.– (UNESCO) 1985.– No 2.– С. 108.

272. Жаботинський В. На хибному шляху...– С. 103.

273. Караванський С. Не так вороги, як добрії люди... // "Шлях перемоги".– 1995.– 10 червня.

274. Радіо "Свобода".– Українська служба.– 1996.– 26 січня.

275. Шехтер Я. Светить и никаких гвоздей, или обвинение поэзии. // "Двадцать два".– (Москва-Иерусалим) 1992.– No 82.– С. 118.

276. Шелухин С. Україна – назва нашої землі з найдавніших часів.– Прага, 1937.– С. 7.

277. Тойнби А. Постижение истории...– С. 534.

278. Зибачинський О. Ренесанс – Реформація – Революція.– Чикаґо, 1969.– С. 62.

279. Печчеи А. Человеческие качества...– С. 191.

280. Алексєєв В., Тирнов В. Викорінення рояля. // "Голос України".– 1996.– 8 лютого.

281. Сціборський М. Націократія...– С. 79.

282. Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин...– С. 51.

283. Цит. за: Ребет Л. Теорія нації...– С. 151.

284. Кирило-Мефодіївське братство.– К., 1990.– Т. 3.– С. 351.

285. Драч І. Чи покається Рoсія? // Злочини панівного радянського комунізму проти українського народу.– К., 1994.– С. 13–14.

286. Черненко А. М. Українська національна ідея: Монографія.– Дніпропетровськ.– 1994.– С. 3.

287. Стецько Я. Націоналізм і демократія. // Стецько Я. Українська визвольна концепція: Твори.– Мюнхен, 1987.– Т. 1.– С. 131–132.

288. Там само.– С. 138.

289. Моренець В. Монолог без реверансів. // "Сучасність".– 1993.– Ч. 4.– С. 156.

290. Толочко П. Имеет ли Украина национальную идею?...

291. Ольжич О. Незнаному воякові: Заповідане живим.– К., 1994.– С. 306.

292. Тойнбі А. Постижение истории...– С. 567.

293. Там само.

294. Сапожков В. Вновь миллионы слушают лгунов...

295. Черненко А. М. Українська національна ідея...– С. 3.

296. Кремінь В. Росія – Україна – Білорусь: чи можливий східнослов'янський трикутник? // "Нова політика".– 1995.– No 1.– С. 18.

297. Коропецький І.-С. Дещо про минуле, недавнє минуле та сучасне української економіки.– К., 1995.– С. 135 і наст.

298. Михайлуца М., Бурундукова М. Сталінщина: розвал національних шкіл Одещини (1937–1938 рр.) // "Розбудова держави".– 1994.– No 6.– С. 46.

299. Цехмістро І. Тест на справжню інтелігентність...

300. Кремінь В. Росія – Україна – Білорусь: чи можливий східнослов'янський трикутник...– С. 18.

301. Коропецький І.-С. Дещо про минуле, недавнє минуле та сучасне...– С. 138.

302. Литвин М. Щі чи борщ? Шляхами державотворення. // "Демократ".– 1995.– No 2.– Лютий.

303. Білецький М. Загроза нової ідеології. // "Сучасність".– 1994.– Ч. 4.– С. 123.

304. Там само.– С. 124.

305. Там само.– С. 125.

306. Там само.– С. 126.

307. Бандера С. Фронт поневолених націй. // Бандера С. Перспективи української революції.– Мюнхен, 1978.– С. 197.

308. Kozłowski M. Między Sanem a Zbruczem...– S. 208.

309. Бойко І., Романчук О. Конгрес українських громад Рoсії. // "Золоті ворота".– 1993.– Вип. 6.– С. 7.

310. Костомаров М. П. Закон Божий. (Книга буття українського народу).– К., 1991.– С. 109.

311. Кіхно О. Доля української культури в європейському і світовому контексті. // Генеза: Філософія. Історія. Політологія.– 1995.– Ч. 1(3).– С. 70.

312. Див.: Печчеи А. Человеческие качества...– С. 137.

313. Симор А. Дж. Культура как неотъемлемая часть повседневной жизни. // Культуры.– (UNESCO) 1983.– No 2.– С. 27.

314. Мейс Дж. Е. Висновки та перспективи дослідження голодомору 1933 року. // "Сучасність".– 1993.– No 4.– С. 151.

315. Масляник О. Quo vadis, срібна земле? // "За вільну Україну".– (Львів) 1992.– 20 жовтня.

316. Субтельний О. Україна: історія. / Перекл. з англ.– К., 1991.– С. 364.

317. Соловей Д. Голгота України...– С. 49.

318. Потебня А. А. Язык и народность. // Потебня А. А. Мысль и язык.– К., 1993.– С. 172.

319. Дзюба І. Україна і світ. // Quo vadis, Україно? – Одеса, 1992.– С. 17.

320. Маланюк Е. Кінець російської літератури. // Маланюк Е. Книга спостережень: Проза.– Торонто, 1962.– С. 358–359.

321. Розанов В. В. Почему на самом деле евреям нельзя устраивать погромов? // "Ноар" – (Киев) 1994.– 24 ноября.

322. Цит. за: Сойфер Д. И. Крах сионистских теорий...– С. 13.

323. Вудка Ю. А. Московщина: Мемуарний есей.– Лондон, 1978.– С. 95.

324. Андрусів С. Рец. на кн. : Гачев Г. Национальные образы мира.– М.: Сов. писатель, 1988. // Записки НТШ.– (Львів) 1990.– Т. СCXXI.– С. 357.

325. Барладяну В. Повертаються вітри на кола свої... // Кафедра.– Лондон, 1990.– Ч. 2–3.– С. 145.

326. Пор.: Журавлев В. К. Внешние и внутренние факторы языковой эволюции...– С. 145.

327. Бойко І., Романчук О. Конгрес українських громад Росії...– С. 6.

328. Гельб И. Е. Опыт изучения письма: Основы грамматологии. / Перев. с англ.– Москва, 1982.– С. 223.

329. Гитарт и Анжел Ж. Лингвистическое упорядочение в системе образования Каталонии. // Перспективы: вопросы образования.– (UNESCO) 1988.– No 1.– С. 119.

330. Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація. / За заг. ред. Я. Радевича-Винницького.– Вид. 4-е.– Дрогобич, 1994.– С. 21–70.

331. "Відродження".– 1994.– No 4.– С. 59.

332. Записки о Южной Руси...– С. 180.

333. Гуцало Є. Ментальність орди, або ж творення євразійського простору. // "Розбудова держави".– 1995.– No 5–6.– С. 10.

334. Концевич Є. "Щедротний паростку могутнього коріння...": Спогади про Бориса Тена. // "Золоті ворота".– 1993.– No 5.– С. 99.

335. Encyklopedia języka polskiego.– Wrocław–Warszawa–Krakуw, 1992.– S. 145.

336. Программа КПСС.– Москва, 1972.– С. 115.

337. Дзендзелівський Й. Дослідження лексики українських говорів. // Записки НТШ.– (Львів) 1990.– Т. CCXXI.– С. 251.

338. Калинин А. В. Лексика русского языка.– Изд. 2-е.– Москва, 1971.– С. 86.

339. Веркалець М. Українська національна ідея А. Ю. Кримського. // "Літературна Україна".– 1996.– 1 лютого.

340. Мерлин В. Я не один, и нас не двое: пути религиозного размежевания. // "Двадцать два" – (Москва-Иерусалим) No 83.– С. 18 (рік видання не вказано).

341. Гумбольдт В. Язык и философия культуры...– С. 319.

342. Кессиди Ф. Х. Народ и нация. // "Философская и социологическая мысль".– 1992.– No 6.– С. 37.

343. Кирило-Мефодіївське товариство: У трьох томах.– К., 1990.– Т. 2.– С. 48.

344. Мельник Я. Коли ще думка спить. // "Літературна Україна".– 1990.– 11 січня.

345. Храмова В. До проблеми української ментальності: Замість передмови // Українська душа.– К., 1992.

346. Вассиян Ю. Степовий сфінкс. // "Хроніка 2000".– Вип. 3–4.– 1994.– С. 219.

347. Там само.– С. 218.

348. Янів В. Нариси до історії української етнопсихології.– Мюнхен, 1993.– С. 139.

349. Голубенко П. Україна і Росія...– С. 61 і наст.

350. Цит. за: Коропецький І.-С. Дещо про минуле, недавнє минуле та сучасне української економіки...– С. 138.

351. Яременко В. Український комплекс "Хама і Яфета" в минулому за європейським виміром та сучасне державотворення. // "Розбудова держави".– 1994.– No 4.– С. 29–30.

352. Філософія. / За ред. Г. А. Заїченка та ін.– К., 1995.– С. 379.

353. Там само.– С. 383.

354. Дашкевич Я. Дискусійні питання національного будівництва Півдня України. // "Державність".– 1992.– No 1.– С. 20.

355. Ротенберг В. Преодоление обученной беспомощности: Как и почему еврейская реальность не соответствует нормам психологической науки. // "Двадцать два".– (Москва-Иерусалим) 1992.– No 83.– С. 143.

356. Гумбольдт В. Язык и философия...– С. 319.

357. Цит. за: Володимир. Григорій Сковорода – лицар святої борні.– Лондон-Торонто, 1973.– С. 12.

358. "Кур'єр Кривбасу".– 1995.– No 43–44.– С. 39.

359. Єремеїв М. Полковник Євген Коновалець на тлі української визвольної боротьби...– С. 122.

360. Задорожний В., Вегеш М. Карпатська Україна у світлі нових документів. // "Сучасність".– 1993.– Ч. 4.– С. 63.

361. Ротенберг В. Преодоление обученной беспомощности...– С. 148.

362. Вассиян Ю. Степовий сфінкс...– С. 212.

363. Цит. за: Бочковський О. І. Вступ до націології...– С. 178.

364. Жаботинский В. (З.). Избранное.– Иерусалим, 5752–Санкт-Петербург, 1992.– С. 111.

365. Miller R.A. Japan's Modern Myth: The Languаge and Beyond.– New York–Tokyo, 1982.

366. Див.: Шерех Ю. Етюди про національне в літературах сучасности: До теорії національно-органічних стилів. // "Сучасність".– 1993.– Ч. 4.– С. 75.

367. Муравицька М. П. Лінгводидактика Памфіла Юркевича. // "Мовознавство".– 1994.– No 6.– С. 75.

368. Стебницкий П. Очерк развития действующего цензурного режима в отношении малорусской письмености. // Україна: наука і культура.– K., 1993.– Вип. 26–27.– С. 109.

369. Болла К., Палл Е., Папп Ф. Курс современного русского языка. / Под ред. Ф. Паппа.– Budapest, 1975.– С. 56, 121.

370. Драгоманов М. П. Педагогічне значення мовознавчої науки. // "Мовознавство".– 1995.– No 2–3.– С. 63.

371. Холодний М. Українська мова як фактор національної самосвідомості. // "Слово".– 1991.– Ч. 11(33).

372. Холодний М. Народ крізь призму мови. // "Київ".– 1993.– No 9.

373. Жуйкова М. Як говоритимуть наші нащадки: українською мовою чи "малороссийским наречием"? // "Сучасність".– 1993.– Ч. 10.

374. Братко-Кутинський О. Феномен України: наукове дослідження.– K., 1996.

375. Феллер М. Пошуки, роздуми і спогади єврея, який пам'ятає своїх дідів, про єврейсько-українські взаємини, особливо ж про мови і ставлення до них.– Дрогобич, 1994.

376. Stora-Sandor J. Humor a kryzys tożsamości. // Akcent: Literatura i sztuka.– (Lublin) 1991.– No 2–3.– S. 102.

377. Драгоманов М. П. Педагогічне значення мовознавчої науки...– С. 62.

378. Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі. / Перекл. з франц. вид. 1663 р.– K., 1993.– С. 46.

379. Драгоманов М. П. Педагогічне значення мовознавчої науки...– С. 66.

380. Гольдин В. Е. Речь и этикет.– Москва, 1983.– С. 68.

381. Булаховский Л. А. Исторический комментарий к русскому языку.– Изд. 3-е.– K., 1950.– С. 148.

382. Горинь М. Ми мріяли про незалежну державу. // Зустрічі.– (Warszawa) 1991.– No 2.– С. 38.

383. Янів В. Нариси до історії української етнопсихології...– С. 128–129.

384. Там само.– С. 129.

385. Кривенко Д. Роз-імперення і де-фашинізація: Спроба ідеології третього відродження України.– К., 1992.– С. 67.

386. Мілош Ч. Росія. // "Сучасність".– 1991.– Ч. 1.– С. 27.

387. Тойнби А. Дж. Постижение истории...– С. 543.

388. Вудка Ю. А. Московщина: Мемуарний есей. / Перекл. з рос.– Лондон, 1978.– С. 94.

389. "Медицинская газета".– (Москва) 1989.– 14 апреля.

390. Флегон А. За пределами русских словарей.– London, 1973.– С. 6.

391. Павловский А. Т. Грамматика малороссийского наречия. / Фотопередрук з післясловом О. Горбача.– Мюнхен, 1978.– С. 108.

392. Там само.– С. 109.

393. Братко-Кутинський О. Феномен України...–

С. 108.

394. Алексєєв В., Тирнов В. Викорінення рояля. // "Голос України".– 1996.– 8 лютого.

395. Там само.

396. Братко-Кутинський О. Феномен України...–

С. 107–108.

397. Там само.– С. 107.

398. Рощин М. Юз и Советский Союз. // "Огонек".– (Москва) 1990.– No 41.– С. 9.

399. Смаль-Стоцький Р. Українська мова в Совєтській Україні...– С. 11.

400. Храмова В. До проблеми української ментальності: Замість передмови...– С. 8.

401. Потебня А. А. Мысль и язык...– С. 175.

402. Юркевич П. Д. Чтения о воспитании.– Москва, 1865.– С. 235.

403. Бердяев Н. Смысл истории.– Москва, 1990.– С. 169, 172.

404. Маланюк Е. Нариси з історії нашої культури. // Маланюк Е. Книга спостережень: Проза.– Торонто, 1966.– Т. 2.– С. 66.

405. Там само.– С. 67.

406. Жаботинський В. До питання про націоналізм (Відповідь п. Ізгоєву). // Жаботинський В. Вибрані статті з національного питання.– K., 1991.– С. 32–33.

407. Там само.– С. 37.

408. В. І. Ленін, КПРС про боротьбу з націоналізмом: Документи і матеріали.– Вид. 3-е.– K., 1985.– С. 39.

409. Там само.– С. 34.

410. Там само.– С. 35.

411. Сміт Е. Д. Національна ідентичність...– С. 136.

412. Огієнко І. Українська культура: Коротка історія культурного життя українського народа.– K., 1918.– С. 129.

413. Кант И. Идея всеобщей истории во всемирно-гражданском плане. // Антология мировой философии: В четырех томах.– Москва, 1971.– Т. 3.– С. 188.

414. Печчеи А. Человеческие качества...– С. 269.

415. Там само.– С. 270.

416. Риверенд Х. Л. Единство и многообразие культур стран Латинской Америки: иберийское влияние. // Культуры.– (UNESСO) 1983.– No 2.– С. 20.

417. Бердяев Н. Смысл истории...– С. 148.

418. Всемирная история: В десяти томах.– Москва, 1960.– Т. VII.– С. 484.

419. Ленін В. І. Соціалістична революція і право націй на самовизначення // Повне зібрання творів.– K., 1972.– Т. 27.– С. 240.

420. Камю А. Бунтующий человек...– С. 268.

421. Там само.– С. 269.

422. Янів В. Нариси до історії української етнопсихології...– С. 111.

423. Гумилев Н. Никакой мистики. // "Юность".– (Москва) 1990.– No 2.– С. 6.

424. Повернення "народного духу": Інтерв'ю з Ісайєю Берліном. // "Сучасність".– 1993.– Ч. 3.– С. 87.

425. Маланюк Е. До справжнього Шевченка. // Маланюк Е. Книга спостережень: Проза.– Торонто, 1962.– С. 61–62.

426. Хайдеггер М. Разговор на проселочной дороге: Сборн. / Пер. с нем.– Москва, 1991.– С. 105–106.

427. Камю А. Бунтующий человек...– С. 258.

428. Цветов В. Япония: высокая цена культуры. // "Огонек".– (Москва) 1990.– No 41.– С. 8.

429. Пасько І. Українська ідея на тлі європейської культури. // "Схід".– (Донецьк) 1996.– No 5–6.– С. 10.

430. Сузуки И. Реформа образования в Японии: Навстречу XXI веку. // Перспективы: Вопросы образования.– (UNESСO) 1991.– No 1.– С. 24.

431. Huizinga J. Der Mensch und die Kultur.– Stokholm, 1938.– S. 14 u.n.

432. Губенко Н. Н. Речь на февральском (1990 г.) Пленуме ЦК КПСС. // "Правда".– (Москва) 1990.– 7 февраля.

433. Терехов А. Воскресенье. // "Огонек".– (Москва) 1991.– No 4.– С. 19.

434. Тойнби А. Дж. Постижение истории...– С. 34.

435. Потебня А. А. Мысль и язык...– С. 171.

436. Гадамер Х.-Г. Истина и метод: Основы философской герменевтики. / Пер. с нем.– Москва, 1988.– С. 504.

437. Там само.– С. 514.

438. Трубецкой Н. С. Вавилонская башня и смешение языков. // Известия АН СССР.– Сер. лит. и яз.– 1990.– Т. 49.– No 42.– С. 152.

439. Мардов И. Вавилонское грехопадение. // "Наука и религия".– (Москва) 1991.– No 5.– С. 17.

440. Цит. за: Янів В. Нариси до історії української етнопсихології...– С. 47.

441. Там само.– С. 50.

442. Маланюк Е. Нариси з історії нашої культури...– С. 77.

443. Мороз В. Україна в ХХ столітті. // "Україна".– 1991.– No 23.– С. 20.

444. "Молодь України".– 1996.– 14 березня.

445. Анчел E. Этос и история. / Перев. с венг.– Москва, 1988.– С. 77.

446. Маурітсон М. "Нас спільнить не тільки давня історія, а й кольори на прапорах". // "Україна".– 1994.– No 19.– С. 20–26.

447. Naisbitt I., Aburdene P. Megatrends 2000: The New Directions for the 1990's.– New York, 1990.– P. 119, 120.

448. Там само.– С. 139.

449. Там само.– С. 147.

450. Анчел Е. Этос и история...– С. 83.

451. Кравченко І. В Україні відкрити Україну: культура як національна мета. // "Літературна Україна".– 1995.– 12 січня.

452. Маланюк Е. Нариси з історії нашої культури...– С. 76.

453. Соловьев Вл. Россия и Европа. // Европейский альманах: История, традиции, культура.– Москва, 1990.– С. 94.

454. Там само.– С. 97.

455. Парамонов Б. Ретирада. // "Двадцать два".– (Москва-Иерусалим) 1992.– No 82.– С. 204.

456. Алексєєв В., Тирнов В. Викорінення рояля...

457. Пересада А. Балалайка и русский национализм. // Национализм в Центральной и Восточной Европе: Дополнительные материалы Международной конференции.– Lуdź, 1992 (сторінки у виданні не пронумеровані).

458. Караванський С. Секрети української мови.– K., 1994.– С. 6.

459. Кривенко Д. Роз-імперення і де-фашинізація...– С. 70.

460. Шморгун О. Україна: шлях відродження (економіка, політика, культура).– K., 1994.– С. 143.

461. Флоровский Г. Пути русского богословия.– Изд. 3-е.– Paris, 1983.– С. 98.

462. Там само.– С. 98–99.

463. Трубецкой Н. С. Общеславянский элемент в русской культуре. // "Вопросы языкознания".– (Москва) 1990.– No 3.– С. 118.

464. Флоровский Г. Пути русского богословия...– С. 113–114.

465. "Известия".– (Москва) 1991.–7 января.

466. Огієнко І. Українська культура...– С. 35.

467. "Известия".– (Москва) 1989.– 7 апреля.

468. Зибачинський О. Ренесанс – Реформація – Революція.– Шікаґо, 1969.– С. 64.

469. Там само.– С. 30.

470. "Правда".– (Москва) 1989.– 2 сентября.

471. Кузякіна Н. Людина і народ – на лезі долі. // "Сучасність".– 1992.– Ч. 11.– С. 121.

472. "Медицинская газета".– (Москва) 1989.– 14 апреля.

473. Лихачев Д. С. Быть подданным совести. // "Литературная газета".– (Москва) 1993.– 3 февраля.





Статті



Якою мовою говорять "карпатороси"?

Факти – річ уперта. Проте ще більш уперті стереотипи й облудні твердження, що "оволодівши масами, стають силою". Саме впертістю й зумовлена їхня живучість, якій іноді не можуть зашкодити навіть найдоказовіші факти. Недарма ж класик казав: якби людям були невигідні закони геометрії, вони б їх скасували. Одначе порядним людям властиво покладатись усе-таки на факти...

З офіційної історіографії відомо, що російська історія, якщо дивитися ретроспективно, простує більш-менш прямолінійно від 20 аж до 14 століття, а там робить стрибок убік – на територію Русі-України. Дивуватися такому "переривові поступовості" навряд чи варто: історіографії відомі ще й не такі піруети. Недарма ж Геґель називав істориків (не знаю, щоправда, чи всіх) пророками, які віщують назад.

Однак просторове зміщення історії Росії, мабуть, не всім видавалось достатньо переконливим. Його треба було якось обґрунтувати. Перенести територію – завдання досить складне. Значно легше перенести населення. І ось 1856 року виходить стаття академіка М. Погодіна "Записка про давню мову російську", в якій стверджується, що "до татарської навали в Києві малоросів не було; вони жили десь ген за Карпатами, а в південну Русь прийшли вони вже в 13 ст., по тому, як татари спустошили Київську землю й корінне населення її, рятуючись, утекло на північ". (Якби туристи з Росії знали "погодінську гіпотезу", вони не питали б, коли це українці захопили "російське місто Київ").

Хоча, як сказано в енциклопедичному словнику Брокгауза й Ефрона, Погодін мав "надмірну пристрасть до фантастичних побудов", його гіпотеза одержала дальший розвиток. Ще один російський академік, А. Соболевський, проаналізувавши вживання букви œœh (ять) у пам'ятках писемності, підновив галицьку теорію походження українців, до того ж, як зазначав А. Кримський, "до числа старомалоруських областей доєднав ще й Волинь, а час перебування великоросів у Києві продовжив до кінця 15 століття". У мові жителів домонгольської Київської землі, на думку Соболевського, ознак майбутньої української мови не було. Предками української мови були говірки "галицько-волинського наріччя". А побутують ці говірки, як здогадується читач, у краях вельми непевних: поруч поляки, словаки, чехи, серби, угорці, румуни. Та й німці не так уже й далеко. Де вже тут до "ісконності" й чистоти мови! Дарма, що й засновник Києва, князь Кий, пов'язаний із цими краями.

Не допомогли ні переконливі факти, ні блискучі аргументи професорів М. Максимовича, В. Антоновича, академіків А. Кримського, А. Шахматова, В. Ягича. Думка про те, що українська мова – це, за висловом "несамовитого Віссаріона" Бєлінського, "гібридне нарєчіє", міцно й надовго засіла в голови багатьох "ревнителів російської словесності й вітчизняної історії", ставши стереотипом, на жаль, не лише побутового мислення.

Останнім часом цей стереотип дедалі частіше постає в дещо модифікованому варіанті: мовляв, не вся українська мова гібридна, а лише та, що побутує в Західній Україні. Мабуть, і Вам, шановний читачу, доводилося чути приблизно таке: "чорт їх пойме, тих западенців, що в них за язик: не розбереш – чи то польський, чи венгерський?". А на потвердження подаються приклади власного виробництва на зразок "я си буду ив" (див. лист "групи ветеранів у "Дзвоні", 1990.– Ч. 1.– С. 157), що подібні на справжнє українське мовлення, як свиня на коня. До речі, таке трактування української мови описав ще минулого століття І. Тургєнєв. Один із персонажів роману "Рудін" у шляхетному обуренні заявляє: "Та хіба існує малоросійська мова? Я попросив якось одного хохла перекласти фразу, що першою спала мені на думку: "Грамматика есть искусство правильно читать и писать". Знаєте, як він це переклав: "Храматыка е выськусьтво правыльно чытаты ы пысаты". Що, по-вашому, це мова, самостійна мова? Та скоріше, ніж на це пристати, я ладен дозволити найкращого свого друга потовкти в ступі..."

На те, що думає з приводу "правильності української молви" (саме так: молви) "группа ветеранов" зі Львова, можна не звертати уваги. З ними, як кажуть, усе ясно. Аж ось довідуємось, що на таких самих позиціях стоїть і славний російський письменник-дисидент А. Солженіцин. На його думку, "у відторгненій Галичині, за астрійського підтравлювання, було вирощено спотворену українську ненародну мову, нашпиговану німецькими і польськими словами, і спокусу відучити карпаторосів від російської мови". Отже, "російська мова" тут існувала, а "українську мову" було пізніше вирощено, щоб витіснити російську!

Що правда, то правда: в Галичині, як і на Буковині, Закарпатті, а також у Словаччині, Румунії, Польщі, Югославії, побутував, а подекуди й нині побутує вислів "руська мова". Одначе руська (русинська, рутенська) мова – це не "російська мова" ("русская речь"), а таки українська мова. Це мова народу, про який у "Русалці Дністровій" сказано: "Нарід руський, один з головних поколінь слов'янських, всередині межи ними розкладаєся по хлібородних окресностях з-поза гір Бескидських за Дон".

Щоб говорити про "нашпигованість", треба знати, до того ж не як-небудь, не тільки німецьку і польську, а й українську мову в її літературному та регіональному варіантах. Проте фраза, яку сотворив, аби заілюструвати свою обізнаність з українською мовою "ледве не на половину українець" Солженіцин: "Нехай живе коммунизм, абы сгубились москали!" – така ж "ледве не на половину" українська, як "я си буду ив" львівської "групи ветеранів" чи фраза тургєнєвського Пігасова: "Сиде казачино Наливайко на кургане!".

Звернімось, однак, до серйознішого мовного матеріалу, оскільки всі – від Погодіна до Солженіцина і від "шаленого Віссаріона" до "групи ветеранів" – оперують аргументами саме мовного характеру. Візьмімо для цього двотомовий "Словник бойківських говірок" (К., 1984) М. Онишкевича. (Більшої кількості – понад мільйон – і чистокровніших "карпаторосів", ніж бойки, знайти годі: живуть у Карпатах – на Івано-Франківщині, Закарпатті, Львівщині – і ще донині завзято співають "мала баба три сини, та всі були русини").

У словнику – 17 тисяч слів. 106 із них – німецькі. Ще десь 70 німецьких слів потрапили до бойківських говірок через польську мову. Оце й усе. Але якщо з цих 180 слів нинішні бойки вживають хоча б 18 (з тими, що є загальноукраїнськими запозиченнями), то це, як кажуть у Карпатах, гора, тобто максимум. Адже німецькі запозичення пов'язані були в основному з військовою справою, технікою та деякими ремеслами, отже, належали до периферії лексико-семантичної системи. Поспитайте мешканців Воловеччини, Долинщини, Сколівщини, чи знають вони, що таке "ґзицирка", "реґімент", "шус", "мутергамер", "фершлюс", і ви зрозумієте, чи понімечено бойків насправді.

Слів, що прийшли з польської мови, тобто власне польських – літературних, діалектних, а також латинських, німецьких, угорських, французьких тощо, за найприскіпливішого підрахунку, в словнику – 768. Це нібито й немало – 4,5 відсотка. Але сюди входять суто локальні слова з українсько-польського пограниччя і літературні запозичення на кшталт "уряд", "інтенція", "контроверза", "підлий", "нехлюйний", "обиватель" та ін.

У наш час із цих 800 полонізмів у активному вжитку не залишилось і 80, знову ж таки враховуючи і літературні запозичення. Бо хто з нинішніх бойків, не сплативши "дроґове", одержує "везванє" до суду, де має справу з "сендзями" й "оброньцами", підписує "протокул", дає "корупцію" (хабар), пише "ракурс" до вищої інстанції? Забули вони як за "басарунок" (грошову компенсацію за побиття), так і за "ремунду" (кавалерійську кобилу). А деякі полонізми прийшли до них, хоч як дивно, не з польської, а з української літературної мови: "блакитний", "урочистий", "прагнути", "шикувати".

Як бачимо, твердження про "нашпигованість" чужими словами ґрунтується або на необізнаності, або на відомій засаді – видавати бажане за дійсне. Зрештою, 800 чи хай навіть 1800 польських слів за майже 600 років полонізації, часами фанатичної,– це не найстрашніше, що могло статися з українською мовою в Західній Україні. В інших місцях за такий час від неї, може, й сліду не лишилось би. Між іншим, польська мова перейняла від української не набагато менше слів, що відзначали такі авторитетні полоністи, як Т. Лер-Сплавінський, З. Штібер, С. Урбанчик та ін.

А можливо, Солженіцин має на увазі літературну мову, що побутує в Західній Україні? Але ж добре відомо, що всі більш-менш шановані діячі Західної України завше орієнтувались на мову Наддніпрянщини, на Тараса Шевченка. Що ж до регіональних відмінностей у побутовому мовленні та художній літературі, то таке явище, до того ж часто в більш значних масштабах, властиве будь-якому народові. Не завадило ж світовій славі багатьох італійських кінофільмів те, що їхні сценарії написано діалектною мовою.

"Спотвореною ненародною мовою" було в Західній Україні хіба що москвофільське "язичіє", що його засуджували й висміювали не лише більшість діячів української культури, особливо Іван Франко, а й прогресивні росіяни. Відомо, наприклад, як оцінював Н. Чернишевський претензію "створювати своє особливе літературне наріччя із суміші місцевої народної говірки з літературною мовою інших племен, у даному разі великоросійського племені". А видатний діяч єврейського національного руху В. Жаботинський так був захопився москвофільськими мовними дивоглядами з "горезвісної газети "Галичанин", що виходить у Львові невідомо для кого російською мовою", що написав у статті перед тим, як навести низку прикладів із цієї газети: "Дуже прошу панів складальників та коректорів зберегти в цілковитій і самобутній недоторканості цей філологічний документ". Не дарма у народі серед означень носіїв цього жаргону найпоширенішим було – "дурний москофіль".

Зауваження з приводу "нашпигованості" й "гібридності" української мови від людей, які нею не володіють абож "знают понаслышке", викликають не тільки подив, а й бажання пригадати популярну серед росіян пораду: "не лучше ль на себя, кума, оборотиться?" А. Солженіцин "задля своїх літературних потреб і мовної гімнастики" уклав "Російський літературний словник мовного розширення", взятий для публікації масовим журналом "Русская речь". Хоча в словнику проводиться лінія на витіснення запозичених слів (замість "аванпост" Солженіцин пропонує "оберег", "сторожи"; замість "аксельбант" – "оплечье", "наплечник"; замість "аренда" – "наймы", "прокат", "кортома" і т.д.), усе ж таки "розширення" досить часто пропонується за рахунок слів або цілковито чужих, або утворених від чужих коренів: "альбо", "аналойный, "аплодировщик", "арбяной", "артельно", "ахинейный", "бравота", "бунтовски", "варварствовать", "веерный" (правда, замість "веер" він рекомендує інколи сказати "махальце") і т. п. Виходить, російську мову можна "розширювати" коштом чого завгодно, в ній можуть спокійно існувати германізми, яких не менше, ніж в українській мові, полонізми, яких теж не мало, не кажучи вже про тюркізми, а вкраїнська мова має зберігати давньоруську цнотливість, інакше ризикує стати "особливою неросійською мовою" чи навіть "гібридним нарєчієм".

Будь-якій освіченій людині відомо, що мову жодного з цивілізованих народів не можна відгородити муром від інших мов. Видатний лінгвіст Я. Бодуен де Куртене зазначав: що більше впливів відчула на собі певна мова, то далі вона пішла у своєму розвиткові. Прикладом тут може слугувати англійська – найпрестижніша мова сучасності. А російська, яку росіяни називають "великою і могутньою"? Чимало вчених першої величини вважали гібридною і її. "Сучасна російська літературна мова,– стверджував славнозвісний мовознавець князь Н. Трубецькой,– витворилася як результат прищеплення старої культурної "садової рослини" – церковнослов'янської мови до "дички" розмовної мови правлячих класів російської держави". А відомий сучасний учений В. Журавльов пише: "Єдиним спадкоємцем усього мовного багатства, що його накопичено за тисячоліття зусиллями давньоболгарських і давньосербських, паннонських і моравських, валаських і молдавських, старобілоруських і староукраїнських, давньоруських і власне російських книжників, стала російська літературна мова 19 ст.". Звідки ж було знати "карпаторосам" про всі ці чужі багатства, та й чи могла такою бути їхня "російська мова" ("русская речь"), від якої буцімто хотіли відлучити їх сепаратисти? Але чого тільки не кажуть "заєдінщікі" в їхньому пристрасному бажанні "обустроить Россию" коштом України!

Час і на висновки, які, зрештою, не будуть чимось новим для людей обізнанних і неупереджених.

Українська мова – це окрема, самостійна слов'янська мова, а не "наречіє" якоїсь іншої мови. Присутність у ній іншомовних елементів суттєво не впливає на її самобутність та автономність, це не вияв її гібридності. На всій території України функціонує єдина загальнонаціональна українська літературна мова, що виникла на середній Наддніпрянщині й інтенсивно поповнюється за рахунок крайового мовлення, особливо південно-західного.

Переважна більшість населення Західної України усвідомлювала й усвідомлює себе невід'ємною частиною народу, що належав і належить до Русі-України. Українсько-польський чи українсько-німецький суржик, ніколи не існував. Правда, за українсько-польської двомовності в українській мові Галичини побутував певний час міщанський жаргон, якому були властиві окремі елементи, в основному фонетичні, польської мови, як пізніше, в радянські часи, за українсько-російської двомовності був "номенклатурний" жаргон з низкою елементів російської мови.

Твердження про "спольщеність", "мадяризованість", "онімеченість", "румунізованість" мови в Західній Україні – вияв упередженості або необізнаності чи того і сього разом. "Іґноранція нон ест арґументум" – "незнання не доказ", говорив Спіноза. "Невежество не есть аргумент",– перекладав цю фразу Лєнін. Однак "невежество" чи маскування під нього, поєднуючись із далекосяжною метою, нерідко супроводжується "доброзичливими" порадами та побажаннями нам, українцям. З приводу цього навчені багатовіковим досвідом благодійництва чужинців "карпатороси" приповідають (оцініть глибину діалектики!): "Най того шляк трафить, хто мені добра хоче!". Німецько-польське "най шляк трафить" – це щось на зразок "хай чорт забере", тільки набагато міцніше.

Що ж, не має українська мова – ні літературна, ні діалектна – аж надто міцних висловів для вираження негативних емоцій чи, просто, для вульгарної орнаменталістики мовлення. Користуємося здебільшого запозиченими. Тут наше мовлення, справді, нашпиговане. Достатньо вийти на вулицю та послухати. Але ж із цього не можна робити висновку, що ми – те саме, що й наші сусіди, навіть якщо вони наші ближчі чи дальші історичні родичі.

"Слово".– 1991.– Ч. 4



Кому належить Юрій Дрогобич?

"Мене обурює, коли з українських митців, співаків, акторів роблять російських чи польських, але, повірте, не менш обурює, коли за допомогою штудерних фальсифікацій оголошують представниками української культури... Юрія Дрогобича, Григорія з Сяноку, Павла Русина з Коросна, Станіслава Оріховського..." (Ярослава Дашкевич. Куди показує компас? Про концепцію п'ятитомної "Історії української культури". // "Київ", 1991.– No 2.– С. 115).

Сказано гостро і безапеляційно. Про такі фрази прийнято говорити, що вони виражають "істину в останній інстанції". А належить ця емоційна фраза, як не дивно, людині з глибокою лінгвістичною та історичною ерудицією і, поза сумнівами, патріотично налаштованій. Тому читач чекає, що за тезою підуть факти і аргументи. Як не кажіть, а справа вельми поважна. Йдеться про "секуляризацію" від української культури цілої низки імен. Особливо важливим видається ім'я Юрія Дрогобича. Він увійшов до української національної свідомості як перший відомий у Європі учений з Русі-України, доктор астрономії і медицини, носій титулу королівського лікаря, перший серед східних слов'ян автор друкованої книжки (вийшла в Римі 1483 року).

"Входження" Юрія Дрогобича до нашої історичної пам'яті в останні десятиріччя відбувалось передусім завдяки науковим і науково-популярним публікаціям відомого дослідника українського середньовіччя, доктора історичних наук Ярослава Ісаєвича. Оскільки ніяких доказів Я. Дашкевич не наводить, а теза про неприналежність Юрія Дрогобича до української культури вже "працює", то спробуємо собі уявити, як би цю тезу можна було обґрунтувати.

Якщо слідом за Кантом, Песталоцці та іншими ученими, під культурою розуміти лише цінності духовного, морального, етичного характеру (художня література, живопис, музика тощо), то оголошувати Юрія Дрогобича представником української культури, може, і немає особливих підстав. Адже поетичний вступ – посвята папі римському Сиксту IV до книги "Прогностична оцінка 1483 року" є звичайним зразком "вчено-латинської поезії", написаним не стільки поетом, скільки просто талановитою людиною. Хоча, що й казати, не можуть не викликати патріотичних обертонів у національно налаштованій душі рядки:

І хоч далекі від очей простори неба,
Але не так віддалені від розуму людського.

Це написав дрогобичанин. У XV столітті. Де б тільки не карбувались оті слова, коли б він був родом із більш щасливих країв! А так – невідомо навіть, де його могила у Кракові. Не був би русином, напевно, була б доглянута. Хто не мав державної вітчизни на цьому світі, часто немає її і на тому.

Коли ж за культуру вважати "сукупність практичних, духовних, матеріальних надбань суспільства" (УРЕ, т. 6, стор. 10), включаючи до неї і науку, то відмовляти в приналежності Юрія Дрогобича до культури нелогічно. Але до якої культури?

До безнаціональної християнсько-європейської – тому що його твори написані латинською мовою? Але ж латиною тоді писав весь європейський науковий світ. Не відмовляються ж поляки від Міколая Коперніка тільки через те, що він писав по-латині. Між іншим, і польське походження цього вченого не всюди вважається безсумнівним.

Великий біолог Луї Пастер говорив: "Наука не має батьківщини, але не буває без батьківщини вчений, і те значення, яким його праці можуть користуватись у світі, він повинен відносити до своєї батьківщини". Юрій Дрогобич працював і друкував свої твори не на Русі. У XV столітті вченому його масштабу тут не було де працювати. Він помер 1494 року, а братську школу у Львові було засновано 1586, університет – 1661 року.

Зрештою, не тільки студентські, а й професорські мандри по Європі були колись не винятком, а радше правилом. Нікому ще, слава Богу, не впало на голову вважати Рене Декарта не французьким ученим тому, що він своє наукове життя прожив не дома, у Франції. Двадцять років Декарт працював у Нідерландах, де написав свої найважливіші твори (до речі, майже всі латиною), а тоді, незадовго до смерті, переїхав до Швеції. То куди ж нам примістити доктора Ґеорґія з Русі: спочатку до італійсько-латинської, а потім до польсько-латинської культури – чи як?

Тепер стосовно того, чи був Юрій Дрогобич українець. У XV столітті "прогресивне людство" ще не додумалось до п'ятої графи як і до листка по обліку кадрів узагалі. Прізвища у Галицькій Русі запровадила, як пише Іван Франко, аж австрійська адміністрація в 1772 році. Тому імена Котермак, син Михайла Доната, не можуть бути надійним свідченням ні українськості, ні, тим більше, неукраїнськості дрогобичанина. Проте топоніми Дрогобич, Львів (Джорджо да Леополі) і особливо Русь (Джорджо да Русіа), якими він супроводжував своє ім'я, утворюють такий, як кажуть мовознавці, "ономастичний мікропростір", котрий не повинен викликати сумніву в тому, "куди показує компас".

Коли письменники, говорить Василь Яременко, "свідомо і послідовно підкреслювали своє українське походження або з патріотичних міркувань писали про історію України, її природу, звичаї, побут, заняття, проблеми історичного і сучасного їм життя українського народу" (Українська поезія XVI століття. К., 1987, стор. 13), коли їхні твори є, так би мовити, латинськими за формою і русько-українськими за змістом, то вилучати їх з української культури видається недостатньо обґрунтованим, не продуманим до кінця самоїдським пуризмом.

"Я русич і хвалюся цим. І охоче про це заявляю, пам'ятаючи про свій грецький рід і руську кров, про місце, де я народився і виріс",– писав Станіслав Оріховський. Писав, щоправда, по-латині. В епоху середньовіччя те, що називають національною свідомістю і без чого не твориться висока національна культура, не мало і не могло мати сучасного нам вияву.

Запускати у рафінерію явища культури, котрі належать до початкових чи маргінальних,– означає діяти за принципом "гаманець або життя!", який у науці, наскільки відомо, не дає того ефекту, що на неосвітлених вулицях. Такого не дозволять собі навіть ті нації, для екзистенції яких подібні "чистки" мали б менше значення, ніж для українців. Тим більше тоді, коли ці явища ввійшли до культурно-історичного "національного кола", ставши фактом і фактором національної свідомості.

Я. Дашкевича непокоїть сміх іноземців з приводу того, що хтось "загарбницьким способом збагачує історію рідної культури". Сміх – це побутова, а не наукова категорія. "Іноземці", особливо ті, що межують з нами, сміються не тільки і не стільки з осоружних Я. Дашкевичу аргументів на зразок того, з чийого каміння, глини, чиїми рабськими руками будувались на Русі-Україні палаци, костьоли, фортеці. Пригадується один випадок. Мій колега, доктор університету імені Януса Панноніуса (до речі, угорця чи таки хорвата?) у місті Печ, сміявся в моїй присутності з того, що українці вважають своїм містом Ужгород, хоча він "ніколи українським не був". Оскільки дискусія мала не науковий, а "науково-побутовий" характер, то я своєю чергою теж посміявся... зі сміху доктора.

Ми вже, здається, потрохи почали призвичаюватись не лише до плюралізму думок у політиці, а й до релятивності істини в науці. Бо хто із політиків коли заявляв, що він хоче чогось іншого, а не добра для народу, і хто з учених коли-небудь стверджував, що він захищає неправду?

Цілком можливо, що саме для того, щоб застерегти окремих учених від незручної необхідності супроводжувати свої твердження запевненнями, що саме вони, а не хтось інший, стоять на боці правди, Людвіґ Вітгенштайн закінчив свій славнозвісний "Логіко-філософський трактат" тезою: "Про що не можна говорити, про те належить мовчати".

"Галицька Зоря".– 1991.– 18 червня



Останній аргумент за останню імперію

Перед референдумом московські засоби масової інформації зробили все можливе і навіть більше, щоб народ України проголосував проти своєї незалежності. Читач пам'ятає арґументацію: республіка не має лісу, нафти, не можна різати по живому, сама історія присудила жити разом, близькі деспоти не кращі за далеких тиранів, незалежність – шлях до заповідника тоталітаризму і т. ін.

Мабуть, усвідомлюючи, що такими аргументами можна не стільки переконати чи хоча б налякати, скільки розвеселити публіку, один із флагманів демократичної преси кинув у останній і вирішальний бій... мову. За декілька днів до референдуму вийшов у світ черговий, 48-ий, номер часопису "Огоньок" із статтею Є. Риковцевої "Одеса: мовні баталії".

Якщо вірити авторці, для рядових одеситів під сучасну пору не існує неприємних проблем. "А ось мова – це обпекло зразу і кожного при звістці про народження нової країни". Уявляєте: держава буде українська, отже – і мова буде українська! А від цієї мови в авторки – колишньої студентки філфаку – задавнена алергія: свого часу вона "зі свистом злетіла зі старост – відмовилась стягати зі стипендії своєї групи по карбованцеві шістдесят копійок на традиційні абонементи до українського театру", який тоді буцімто утримувався цілим містом за партійною "вказівкою". (Для переконливості Риковцева в російському тексті вживає слово "вказівка", хоча їй добре відомо, що партія завжди давали "указанія", а не вказівки).

Хто був радянським студентом, пам'ятає, що гроші стягали на футбольні абонементи, на боротьбу за мир, на пам'ятники воїнам-інтернаціоналістам і взагалі на все, що керівникам партії і уряду вважалось за необхідне. Збирали і на театри – як українські, так і російські. Однак мова тут ні до чого. Київська кіностудія імені О. Довженка за намісництва Щербицького стала цілком російськомовною, а Одеська завжди була такою, проте це ніяк не вплинуло на престиж їхньої продукції.

Колишня студентка філфаку повинна би знати той факт із історії російської мови, що вітчизняні дворяни зневажали рідну мову не з причини відсутності почуття патріотизму (навіть багато декабристів погано володіли російською), а головним чином через те, що цією мовою нічого було читати. А щоб українською мовою не було чого читати, ставити в театрі, співати, імперська машина русифікації розстрілювала, засилала, забороняла, не пропускала, з пекельною послідовністю перетворювала національне життя в радіоактивну пустелю.

Шедеври соціалістичного реалізму, створені О. Корнійчуком та менш обдарованими "інженерами людських душ", викликали огиду не через українську мову. Хоча, безперечно, тінь від них падала і на неї. Те ж можна сказати і про особливо антипатичну Риковцевій програму УТ – "безпорадну, одноманітну, наводнену "чубами" й "шароварами". Ця програма "застигла на рівні кам'яного віку" не "через однобоку мовну політику", як запевняє авторка, а внаслідок політики денаціоналізації, вимітання всього живого, здатного мислити, демократичного, правдиво українського. Невже німці, японці, ті ж таки росіяни, аби зробити свої телепрограми цікавішими і більш сучасними, переходять на іншу мову? Чи, можливо, причина в недосконалості української мови, яка сковує творчі потенції тележурналістів? Якось екс-кандидат на посаду президента Росії Жириновський публічно заявив, що українці їдять сало і тому тупі. Може, і мова спричиняється до їхньої тупості?

"Одеса ніколи до ладу не говорила по-українськи". Це правда, хоча не менш правдою є і те, що російській мові в Одесі ніколи не була властива ні московська нормативність, ні петербурзька вишуканість. Не лише в Одесі, а й у Києві і навіть у Львові по-українськи мало хто говорить, як оксфордські професори англійською. Боротьба за чистоту української мови, загнаної в кухонні гетто, вважалась одним із рецидивів буржуазного націоналізму, а той, хто говорив по-українськи, завжди відчував комунікативний дискомфорт і нерідко був на відповідному обліку. Чи міг оборонець українського слова мріяти про більш-менш вартісну кар'єру в суспільстві "дружби народів"? Анекдот! Коли ж володіння мовою не тільки не допомагає в житті, а й загрожує неприємностями, то чи варто дивуватись "великій кількості заяв у райвно з проханням звільнити чадо від вивчення української мови"?

Інша річ – російська мова. Ось що писала про недалеку від Одеси Молдову Ніна Чугунова: "Дивне почуття навідувало тут того, хто приїздив з Росії! Навіть якщо він часто був хоч і дурак, він виявлявся у пошані. Йому російську не треба було вчити" ("Огонек", 1990.– No 52.– С. 12). Чи не в цьому таємниця безоглядної любові до російської мови і пристрастного бажання захищати її там, де їй ніщо не загрожує?

У статті Риковцевої наводяться слова якогось вузівського викладача, котрий нагадав, що "є референдум одеських цвинтарів, де надмогильні таблички "говорять" головним чином по-російськи, по-польськи, по-єврейськи". Виходить, що українці в Одесі не жили, а якщо жили, то не вмирали, а коли вмирали, то просили записати їх неукраїнцями або похоронити за межами Одеси. А може, в Одесі була ситуація, як у Львові, де побутував вислів: "польські вулиці, єврейські кам'яниці, українські – шибениці"?

Чи багато на Вкраїні цвинтарів з табличками, що "говорять" по-українськи? Над десятками мільйонів українців, котрі лежать "у нашій не своїй землі", не кажучи вже про "цілу Сибір неісходиму" та інші терени Гулагу, не те що надгробників з табличками – навіть могильних горбиків нема. Немає їх і над геніями українського театру ХХ століття – драматургом Миколою Кулішем і режисером Лесем Курбасом. І не тому, що українці не вшановують тих, що відійшли...

До речі, чи звернув увагу викладач вузу, а з ним і Риковцева на те, коли були зроблені останні написи польською і єврейською мовами? І де в Одесі вчать писати польською, єврейською, грецькою, болгарською, молдавською, гагаузькою та іншими "національними" мовами? Невже всім достатньо "міжнаціональної" мови, за допомогою якої їх перетворюють на "російськомовне населення"?

У мільйонній Одесі, понад половину мешканців якої становлять українці, дві українсько-англійські та одна українсько-музична школи свідчать не про зворушливу турботу міської влади залучити одеських дітей до української мови дефіцитом англійської і престижем музики. Це – звичайнісінькі "потьомкінські села", призначення яких мало чим відрізняється від скульптурних "хохлів" у яких-небудь фонтанах дружби народів. Цікаво, скільки шанувальників української словесності виплекали ці школи, якщо "навіть українське відділення філфаку ми не можемо укомплектувати україномовними фахівцями"?

Не маючи твердої впевненості в тому, що паплюження української мови і жупел українізації принесе бажані плоди на референдумі, ну, і, звичайно ж, "для об'єктивності" Риковцева мимохідь згадала про "послідовне – ніжне! – відродження прекрасної української мови". Що ж, дякувати їй за добрі наміри і комплімент українській мові. Правда, сприймаються ці слова як красива квітка у відрі з помиями.

Результати референдуму, в тому числі в Одесі, відомі. Українці щиро вдячні тим мільйонам неукраїнців, котрі сказали "так" незалежності України. Справа честі і святий обов'язок нашої молодої держави зробити все, щоб Україна стала дбайливою матір'ю для всіх націй, що її населяють. Аби на вулицях, у школах, у сім'ях, на цвинтарях Одеси звучали мови всіх її етнічних груп, аби не було потреби, як це роблять деякі одеські соціологи, протиставляти рідну мову і мову національності. Бо національні мови стають нерідними лише там, де ведеться політика лінгвоциду й етноциду, нерідко підкріплюваного геноцидом. У цих сферах остання імперія має такі здобутки, що тільки їх було б цілком достатньо для її приреченості.

Мамонти, як висловився один відомий політик під час агонії британської імперії, вимерли, бо були надто великі. Британці без імперії гірше жити не стали, а іспанці з португальцями не натішаться, що позбулися імперського колоніального спадку. Не знаю, чи лякали їх мовними баталіями і як вони на це реагували. Але добре відомо, що ні престижеві їхніх мов, ні їхнім мовним інтересам розвал імперій не зашкодив.

Ідея втримати останню імперію від розпаду за допомогою мовного обруча могла прийти до голови людей, цілковито позбавлених почуття гумору. На диво, такі люди трапляються навіть в Одесі.

"Українське слово".– 1992.– 2 січня



Чи ощасливить Україну федералізація?

Ідея входження України на федеративних засадах до складу Росії, причинивши українській національній справі чимало лиха, свого часу була відправлена до музею екіпажів, на яких уже ніхто не їздить.

Коли останніми роками українському народові і його державності заблисло сонце, ідея федерації випливла знову, правда, на цей раз уже не зовнішньої, а внутрішньої. Суть її в тому, що українська держава має будуватись на кшталт Швайцарії з її кантонами, Німеччини з її ляндами (землями), США з їхніми стейтами (в німецько-російському звучанні – штатами) і т. п.

Уже чотири роки цю ідею, запозичивши її у В. Чорновола, обстоює політолог С. Грабовський. Було достатньо часу її обміркувати, на що і сподівається читач, приступаючи до ознайомлення з його солідно скомпонованою статтею.5

Починає автор форсовано, як колись казали, з копита в галоп: "На виборах першого президента України кандидати – прихильники федерально-земельного устрою набрали разом близько 30 відсотків голосів". Формально це твердження слушне. Але його істинність – того ж типу, що і в реченні: "голова – це частина людини між капелюхом і краваткою". Не беручи до уваги оцього підозрілого "разом" (бо багато в чому кандидати-невдахи були "разом" і з кандидатом-переможцем), хочеться запитати автора: чи була федерально-земельна ідея головним пунктом програм претендентів і чи набрали б вони менше голосів, якби цей пункт у програмах узагалі був відсутній?

Тут простежується звичайний у публіцистиці засіб акцентування певної деталі з метою висвітлення усієї картини у вигідному для публіциста світлі. Нічого осудливого в цьому не було б, якби кількість подібних перетягів у статті не переходила в якість, від якої читач починає думати, чи не мають його, часом, коли не за цілковитого невігласа, то у всякому разі за такого, чия освіта завершилась у вечірньо-заочній восьмирічці.

Отож, не забуваючи про винятково важливу суть проблеми, розглянемо хід думок і аргументації автора дещо уважніше.

Історичних коренів федеративності України Грабовський дошукується в періоді феодальної роздробленості Русі. З платформи федеративності роздробленість оцінюється політологом вельми позитивно. А це тому, що "централізована держава за тих умов можлива була лише при перетворенні всіх і вся на її холопів; при знищенні людських вольностей".

Колись глибокий знавець Стародавнього світу і середньовіччя Ернест Ренан писав: "Давні республіки, феодальна система значно більше, ніж держава, тероризували індивідуума" (Є. Ренан. Жизнь Иисуса. Апостолы.– Минск, 1991.– С. 351). Але для Грабовського це не суттєво.

Нічого, що у період роздробленості вольностей стало аж ніяк не більше, ніж було, скажімо, за Володимира Великого; що Русь перетворилась на арену безперервних кривавих міжусобиць і нескінченного спустошення від половців, угрів, ляхів і т. д., що народ стогнав, а земля обезлюднювалась. Головне, що тоді закладались основи української федеративності. Як у тому анекдоті: важливо, що хворий перед тим, як стати небіжчиком, унаслідок рекомендованих лікарем процедур добре пропітнів.

Нині писати про Україну, не згадуючи про права людини, все одно, що їхати до Рима і не побачити папу римського. Аналізована стаття винятку не становить, і, як здогадується читач, права людини заносяться на карб федеративності.

Не біда, що в унітарній Швеції громадяни мають аж ніяк не менше прав, ніж у федеративній, ба, навіть конфедеративній Швайцарії, де, до речі, жінки одержали право голосу найпізніше в Європі. Не біда, що фашизм виник у країнах, які мали найбільший на континенті досвід федеративності, а в унітарній Англії, як відомо, тоталітаризм неможливий навіть теоретично. Але авторові не про це йдеться. Йому важливо довести, що права особи крокують поруч із федеративністю, і якщо Україна федералізується, то в ній будуть права людини, а якщо ні, то може стати навіть... імперією!

Дещо спантеличений такими перспективами, читач починає міркувати: аби стати імперією, Україні треба роздобути хоча б пару колоній. А де їх нині взяти? Просто так у колоніальне ярмо ніхто не піде, а завойовувати когось зараз ніби не випадає.

Але читача заспокоює сам автор: "Навіть якщо наша країна стане імперією, то це триватиме рік-два, не довше. Тому що Україна (слава Богу!) ніколи не була і навряд чи буде якимось монолітом, де місце Москви заступатиме Київ чи Львів. "Що є Україна?" – на це запитання дають різну відповідь в Одесі і Закарпатті, у Донбасі і Галичині".

А хіба на подібні питання дають однакову відповідь на Хоккайдо і Кюсю, на Сіцілії і в Ломбардії? І ні до чого тут "централізаторські амбіції Києва" і "галицьке месіанство", існування яких буцімто не більше заслуговує на увагу, ніж "дещо несподіваний пієтет південних областей до потьомкінської Новоросії".

Не знаю, як щодо амбіцій Києва (хоча "цивілізаторську" роль столиць заперечувати годі), а от галицьке месіанство – це один із жупелів, що має виразно не тільки антигалицьке, а й антиукраїнське призначення.

У Галичині завдяки сприятливішим історичним умовам гнане українство знаходило свій останній прихисток. І зовсім не з месіанських міркувань відмовились свого часу галичани від назви "русини", і не тому вони тисячами їздять на схід і на південь від кінця вісімдесятих і по нинішній день. Причина в іншому: Україну треба будувати на Дніпрі, а не на Дністрі. Це вам скаже будь-який галичанин, і навіть не кожен десятитисячний тут знає, що його край наддніпрянські свідомі українці називали "українським П'ємонтом".

У намаганні будь-що довести "федеративний" характер української ментальності Грабовський наводить такий факт, як одночасне існування у 1917–1921 роках УНР, ЗУНР, "червоної України", махновського Гуляйполя та "білого" Криму й Одеси. Не знає чи не хоче знати політолог про Злуку ЗУНР і УНР, яка була заманіфестована словами: "Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина, незалежна Українська Народня Республіка. Віднині український нарід, звільнений могучим поривом своїх власних сил, має тепер змогу з'єднати всі змагання своїх синів для утворення нероздільної, незалежної Української держави на добро і щастя робочого народу".

Що ж до "червоної", "білої", "махновської" України, то це не вияв суто української ментальності. Це державно-історичне явище, "знане кожному народові", а у нас його "підложжям" є втеча "до хуторянського примітивізму", самозрозуміло, "підпомагана чужими агентами" (Юрій Липа. Призначення України.– Львів, 1992.– С. 171). У наших північно-східних сусідів, яким так дісталося у статті за унітарність та інші гріхи, теж була Росія Лєніна–Троцького, Колчака, Денікіна, Врангеля, Далекосхідна Республіка, Кубанська Республіка і т. д. У сучасній Італії також є намагання розколоти державу мінімум на три частини. У цьому зацікавлена і мафія Півдня, і "партія Ліга" на Півночі, лідери якої вигукують на майданах: "Останній раз Мілан був щасливий під час правління Австрії" (Карло Бенедетти. Вернется ли Италия в XIX век? // "Московские новости", 1992, 27 сентября).

І якщо деякі "русини-карпатороси" хотіли б віддати Закарпаття Чехословаччині (Чехо-Словаччині, а тепер Чехії чи Словаччині?), то це теж не є рецидивом чисто української вдачі – "невміння жити за умов монолітної єдності" чи "своєрідної психології і способу життя багатонаціонального Закарпаття". (До речі, твердження про багатонаціональність цього краю – теж один із публіцистичних штампів: відсоток українців (78,4%) тут вищий, ніж у середньому по Україні, а інші національності представлені таким чином: угорці і мадяризовані русини – 12,5%, росіяни – 4%, румуни – 2,4%, цигани – 1%).

Цей гріх властивий тією чи іншою мірою будь-якому народові. Делікатно його називають ставленням егоїстичних (особистих, групових, корпоративних, кланових, локальних і т. п.) інтересів вище від загальнонародних (національних, державних). Яскравим свідченням цього є, наприклад, той прозаїчний факт, що "теоретичне обґрунтування" карпаторусинства канадський професор П. Магочі здійснював на замовлення і за срібняки таємної поліції Чехословаччини.

У статті імпліцитно, а місцями й експліцитно проводиться думка, що не лише права людини, а й демократія загалом є породженням федеративності. Це дає підстави авторові робити, зокрема, такі висновки: "...трагедія Батурина та Полтави була закономірною крапкою гвалтування демократичних традицій українського громадсько-політичного устрою. Мазепина державність була спрямована проти України; її підвалиною було прагнення гетьмана до самодержавної влади, до регалій на взірець чи то російських, чи то шведських".

Припустимо, автор має рацію: усі біди України від ігнорування провідними діячами федеративності і демократичності. Але тоді доведеться визнати, що ця закономірність діє лише в Україні, та й то не завше. Бо, наприклад, Новгород пережив трагедію не менш криваву, ніж Батурин, хоча був демократичним і федералізованим, а демократи-федералісти Грушевський з Винниченком так само не збудували України, як унітаристи Мазепа та Петлюра, і не відомо, що за сила була у претендентів на "український трон", коли вони зуміли "витіснити з політики демократів".

За федералізацію, на думку Грабовського, голосує навіть сама природа, не однакова в Таврії і Сіверянщині (можна подумати, що в унітарній Польщі природа в Татрах така сама, як на Помор'ї або що Гітлер формував дивізії альпійських стрільців із мешканців рівнин Мекленбурга і Вестфалії).

За федералізацію – і можливість розв'язати міжконфесійний "вузол". Чи справді так?

Біда від цього "вузла" не в тому, що на західних теренах переважають греко-католики, а на сході – православні московської і київської орієнтацій. Ніяка федеративність з цим вузлом не дасть собі ради, бо вузли позав'язувані не стільки по регіонах, як по окремих селах, містах і навіть родинах. Конфесійна неоднорідність існує і в унітарній Угорщині, і в федеративній Німеччині, що аж ніяк не викликає потреби угорцям федералізуватись, як і німцям унітаризуватись. Чому саме українці мали б "нескінченно розв'язувати міжконфесійний вузол проблем"? І як тут, зрештою, може допомогти їм федералізація, коли, за словами самого політолога, "ми маємо чотири основні конфесії: греко-католики, протестанти і дві православні Церкви. Плюс старообрядці, плюс католики, плюс мусульмани, плюс іудаїсти, плюс християни-вірмени, плюс нові для нас східні вчення". Невже для кожної конфесії і деномінації окремий лянд або кантон створювати і заганяти до одного трясунів, до другого скопців, до третього крішнаїтів і т. д.?

Не менш загадковими в концепції Грабовського є і шляхи відновлення субетносів української та інших націй України за допомогою федералізації.

Щойно на матірних землях відродилось товариство "Бойківщина", яке виникло 1927 року, а з приходом радянської влади було зліквідоване. Бойки – це той субетнос, котрий дав українському народові Юрія Дрогобича, Петра Конашевича-Сагайдачного, Юрія Кульчицького, Івана Франка, Василя Гренджу-Донського, Августина Волошина, Андрія Мельника, Степана Бандеру. Живуть бойки на теренах Івано-Франківщини, Закарпаття, Львівщини. Так ось на Закарпатті заплодилися свої "федералісти", які хотіли б із закарпатських бойків, гуцулів і лемків створити окрему "націю", щоб потім вигідно продати її тому, хто більше дасть. От тільки серед них немає єдності в питанні, з ким торгуватись – з Угорщиною, Росією чи з Чехо-Словаччиною, котра, як на біду, розпалась.

Однак вернемося до бойків. Чому федеративна Україна мала би бути більш сприятливою для їх "відновлення", ніж унітарна? Адже навіть самому федералістові-теоретикові Грабовському невідомо, які будуть лянди в Україні. Йому тільки "зрозуміло, що конкретна кількість земель, їхні межі – то предмет великої роботи". Тому не лише бойки, а й гуцули думають, де вони опиняться в результаті цієї "роботи". Чи вони будуть "відновлюватись" у трьох ляндах: Буковині, Галичині і Закарпатті, а чи буде створено окремий Гуцуллянд?

Бойки, як відомо, мають більш заземлений і прикріший характер, ніж гуцули. Їхньою улюбленою порадою є: не беріть собі тяжкого до рук, а дурного до голови. Через те вони просто заявляють про "зміцнення соборності України шляхом всебічного розвитку її субетнічно-територіальних частин" (газета "Бойки".– 1992.– ч. 2).

А що чинити лемкам – то цього, мабуть, наймудріший федераліст не підкаже: так їх польські і радянські благодійники порозпорошували. Вони небезпідставно починають підозрювати, чи не матиме федералізація України наслідком подальшу "федералізацію" і лемківського субетносу? Де вже тут до відновлення!

У статті багато пафосу, але брак суттєвої інформації. Тут марно шукати аналізу федеративності, хоча б переліку її релевантних ознак у проекції на українську дійсність. Нічого не сказано про суб'єкти федерації, про те, що мають являти собою "землі" України. Автор міг би піти шляхом емпіричної аналогії і взяти за модель майбутнього устрою нашої держави одну з країн, де принципи федеративності реалізовано. Але тоді йому довелось би показати, на підставі чого саме цей взірець обрано і що типологічно уподібнює Україну до Федеративної Республіки Німеччини або, скажімо, до Мексиканських Сполучених Штатів. Таких зобов'язань політолог на себе завбачливо не взяв.

Не вдався він і до конструювання моделі федеративності України за принципом "сама собі предок", тобто виводячи її з історії нашої державності, і вчинив вельми обачно, бо у віддалені часи нашої самостійної роздробленості межі тодішніх "суб'єктів федерації" були надто лабільні, а в більш пізні часи український народ "федералізовували" чужі держави. Хоча серед їхніх політичних діячів були як унітаристи, так і федералісти, але діяли вони за однаковим принципом: розділяй і володарюй. До того ж ділили, як вважали за вигідне для себе.

Не зайво нагадати, що "прихильницею" федеративності України була міжвоєнна Польща, яка драконовими методами намагалась ізолювати одну від одної частини захоплених нею українських земель: Галичину, Волинь, Холмщину і т. д. 1938 року в школах Лемківщини було запроваджено навчання лемківською говіркою, а всіх учителів, що викладали загальнонародною українською мовою, звільнено з роботи.

А яким федералістом був Гітлер! Він розкраяв Україну на чотири частини, причому "націоналістичну" Галичину приєднав до Генерал-Губернаторства Польщі, а Буковину й Одесу з прилеглими землями під назвою Трансністрія подарував Румунії (як бачимо, Одеса була свого часу не лише "білою" – вона мала також барви "триколора").

С. Грабовський неодноразово шпигає своїх опонентів за ототожнення федеративності з автономізацією, регіоналізмом, сепаратизмом. Якби контрвипади автора були більше насичені інформацією, ніж емоційною риторикою, то, може, не лише відомих антифедералістів В. Овсієнка і Я. Дашкевича, а й простого читача "Сучасності" вдалось би переконати у перевагах федеративності. Бо й справді, весь той позитив, який політолог заносить на рахунок федеративності, з не меншими на те підставами може бути зарахований на конто унітарності. "США й Австралія, Мексика і Бразилія, Канада і Німеччина – здається, приклади переконливі",– пише автор. Ніби Японія і Франція, Італія і Південна Корея, Швеція і Голландія виглядають менш переконливо.

Як історичний досвід, так і сучасний стан країн показує, що ні рівень життя народу, ні розвиток виробничих сил, ні права людини безпосередньо не залежать від того, чи є держава федеративною, чи унітарною, хоча цілком можливо, що у надвеликих державах-монстрах США, Китаї, Росії, Індії, а також у величезних територіально і рідкозаселених Канаді і Австралії такий вид державного устрою більш ефективний, ніж унітарний.

У компактних країнах середньої величини, до яких належить Україна, такий устрій ніяких переваг не дає.

Серед принад федеративності Грабовський називає здатність протистояти тоталітаризмові. Авторові не так йдеться про чужий тоталітаризм, бо він для федеративної держави буцімто не страшний. Саме "безалаберність та децентралізованість Швайцарії" були "одним з головних факторів, який спинив у 1942 році гітлерівські війська",– переконує нас політолог. Його можна зрозуміти: до чужого тоталітаризму ми вже мали час звикнути, адже його традиції у нас тягнуться як-не-як від татарсько-монгольського нашестя. А ось свій тоталітаризм – це значно гірше. По-перше, не відомо, чи буде він, а якщо буде, то не знати, який він буде? Нема нічого гіршого за невідомість. По-друге, якщо й не буде тоталітаризму, але й не буде федеративності, то все одно підведуть Україну "під загальний знаменник": чи то під "середнього українця", чи то під котрийсь з регіонів, наприклад, "Донбас під Галичину", і в прагненні "ощасливити" краян спрямують життя мільйонів наших співгромадян у "правильне", а тому єдине русло".

Ці та подібні "моністичні" нещастя чекають Україну, якщо вона не федералізується. Автор не бере до уваги те, що ні в нашій історії, ні в нашій ментальності немає підстав для таких візій, що навіть політики з радикальним минулим на своєму Конгресі прийняли Програму, де однозначно сказано, що вони поборюють "всякі форми расизму, шовінізму, тоталітаризму, фашизму, великодержавного гегемонізму, колоніалізму, неоколоніалізму, імперіалізму".

Що ж до "наших більшовиків", то політолог міг би помітити, що вони такою ж мірою "наші", як і принципи, якими вони не поступаються.

Грабовський твердить, що федералізація не лише не має нічого спільного з автономізацією і сепаратизмом, а, навпаки, являє собою єдиний засіб проти таких явищ. Він чомусь не згадує, що самоврядування суб'єктів федерацій – це утворення з власними конституціями, парламентами й урядами. "А що буде, як отаман Махно не захоче вибирати до української конституанти?"– запитував колись В. Липинський.

Українська нація ще остаточно не устабілізувалась ні як етнічна, ні як мовна, ні як політична спільнота (в державно-політичному сенсі українська нація – це не лише українці, а й інші національності України). Доцентрові сили ще не досягли того рівня, коли їхня дія набуває незворотного характеру. Має відбутись відновлення історичної пам'яті народу, усвідомлення українцями своєї самототожності, повернення національної гідності, почуття господаря на власній землі, поновлення в правах рідної мови, без чого не відбудеться регенерація деформованої насильницькими зовнішніми впливами етнічної ментальності і культури.

Федералізація України законсервує її сучасний стан, коли всі наслідки лінгвоциду, етноциду і геноциду щодо українців – ще будуть у повній силі. Вона сприятиме не "єдності різних" і "синтезові протилежностей", а остаточному порізненню і протиставленню, до того ж закріпленому парламетарно. І, звичайно, набуде вигляду "квебекізації" або нашої-таки "кримізації". А не виключено, що і чогось значно гіршого. Бо, далебі, боснійці – це ті ж серби, тільки потурчені...

В. Чорновіл цього не може не розуміти. Тому давно вже не згадує про федералізацію, а коли йому пригадують, то він дипломатично каже, що це справа майбутнього, до того ж не найближчого. На відміну від Грабовського, Чорновіл не лише не обурюється, що "недолугі" політики замість федеративної "проголосили унітарну президентську республіку", а й підтримує останнім часом президентські структури в їхньому протистоянні місцевим Радам.

Виглядає, що естафетної палички федералізації Чорновіл нікому не передавав – він її просто викинув. Та й не паличка це, а палиця, а може, й колода. Тож чи не прислухатись федералістам до бойківської поради та й не брати тяжкого до рук?..

"Розбудова держави".– 1993.– No 6



"Просвіта" й українська національна ідея

До 125-ліття Товариства

Теоретичне дослідження проблем, пов'язанх з існуванням націй як вищої форми природних людських спільнот, почалось у Західній Європі ще у XVIII столітті. Цим проблемам присвятили свою увагу такі визначні мислителі, як Джамбатиста Віко (Італія), Жан-Жак Руссо (Франція), Йоган Ґотфрід Гердер (Німеччина) та ін. Перші наукові підходи до того, що називають національною ідеєю, містяться у концепції німецького філософа Йогана Ґотліба Фіхте, якого вважають основоположником ідеології націоналізму.

Один із історичних претендентів на світове панування Наполеон Бонапарт заявляв, що за сто років про національні проблеми ніхто й не згадуватиме. Сталося ж якраз навпаки, і двадцяте століття, за висловом знаного англійського філософа історії Арнольда Тойнбі, виявилося віком націоналізму. Національне самоусвідомлення народів набуло масового характеру.

У світі великих псевдокосмополітичних імперій почали з'являтися тріщини, а згодом справа дійшла до їх повного руйнування. Найдовше протрималася Російська імперія, реставрована й оновлена за допомогою ідеології світового комунізму. Поступ науки й економіки, розвій освіти і культури спричинилися до формування та розросту верстви свідомих носіїв національної ідеї – інтелігенції.

Завдяки діяльності "філологічних революціонерів", "лінгвістичних паліїв", поетів та інших "романтиків" неухильно руйнуються стереотипні уявлення про "державні" й "недержавні", "історичні" й "неісторичні" народи, прогресує ідея рівноправності націй та рівнозначності культур. Серед "недержавних" народів дедалі більше зміцнюється відчуття потреби в розбудові рідномовної школи і освіти для народу.

Значні ужинки на цьому полі отримали чехи, хорвати, поляки. Не залишились осторонь і русини-українці Австро-Угорської імперії. З метою ширення освіти серед народу, формування та розвитку національної свідомості у 1868 році створено товариство "Просвіта".

Засновниками Товариства були народовці. У сучасній соціально-політичній термінології еквівалентом слова "народовець" є слово "націоналіст". У цьому не важко пересвідчитись не лише шляхом етимологічного аналізу слова "народовець" [1], а й узявши до уваги те, що говорили засновники "Просвіти". Так, виступаючи на установчому зборі Товариства, Андрій Січинський сказав: "Кожний народ, що хоче добитися самостійності, мусить передусім дбати про те, щоби нижчі верстви суспільності, народні маси піднести до тої степені просвіти, щоби ця народна маса почула себе членом народного організму, відчула своє горожанське й національне достоїнство й узнала потребу існування нації як окремішньої народної індивідуальності". А о. Йосиф Заячківський остерігав від тої "сьогочасної чуми, від огидного космополітизму, котрий є погибеллю всякій народності".

Серцевину нашої національної ідеї становить побудова Української Соборної Самостійної Держави. Уже з перших кроків своєї діяльності "Просвіта" працювала в цьому напрямку. Вона, як пише сучасний письменник і політичний діяч Роман Іваничук, "була школою державності в чужій державній системі" [2].

Звичайно, було б спотворенням історичної правди стверджувати, що всі чільні діячі "Просвіти" дивились однаково на проблеми державності, соборності, самостійності України. Були серед них, так би мовити, і антидержавники, і федералісти, і прихильники незмінності статусу розчленованості України за історично-династичним поділом між Австро-Угорщиною Габсбургів та Росією Романових.

Ось що, наприклад, стверджував Омелян Партицький: "Русь не бажає ні політичного верховодства в світі слов'янськім, ні носиться вона з думками о якійсь там самостійности державній. Історія лихоліття давньої дрібно-князівщини, історія бурливої козаччини суть достаточним, неспертим доказом, що Мала Русь окремої держави становити не може. Русь не уміла правитися власними силами; при тім же й політичне роздробленє на частини нищило б велику силу слов'янського організму. Русь, отже, власної держави, хоч би й таку створити хотіли, цілком не бажає. О політичних виворотах на Малій Руси розсудно мислячий чоловік і думати не може" [3].

Незалежно від того, що думали "розсудно мислячі люди", просвітницька діяльність об'єктивно, своїм вислідом у кінцевому рахунку мала ширення в масах національної ідеї. Це, коли не усвідомлювали, то інтуїтивно відчували ті, хто володів підлеглими народами. "Нині більше, ніж будь-коли,– доповідав генерал-лейтенант Орлов цареві Николаю I,– хочуть бути французи французами, германці – германцями, росіяни – росіянами і т. д. Це спрямування, з одного боку, дуже важливе, бо може зміцнити самостійність і силу народу,– з іншого породжує джерело внутрішніх хитань, оскільки як панівні племена піклуються про поновлення своєї народності, так рівно ж піклуються про це племена підвладні: поляки хочуть бути поляками, малоросіяни – малоросіянами" [4].

Із такого тлумачення робився однозначний висновок: "Уряд не може допустити... думок українофілів про відновлення народності їхньої батьківщини, позаяк це поведе малоросіян, а за ними інші підвладні народи, до бажання існувати самобутньо" [5].

Коли просвітницька діяльність отримала організаційне оформлення у вигляді Товариства, усвідомлення українцями своєї національної ідеї відчуло твердий ґрунт під ногами. З'явилося осердя дії доцентрових сил українства. У сферу діяльності "Просвіти" почали втягуватися "ліпші люди" з усіх українських етнічних територій. Наддніпрянські українці сприяли діяльності галицької "Просвіти" не лише фінансовою підтримкою, а й участю творчих сил. Достатньо назвати такі імена, як Іван Нечуй-Левицький, Софія Русова, Христя Алчевська, Борис Грінченко, Дмитро Дорошенко.

Товариство не обмежувалось культурно-просвітницькою роботою. Воно стало школою суспільно-політичного життя. Породженням "Просвіти" стала, наприклад, Народна Рада (1885 р.), яка ставила за мету продовження справи Головної Руської Ради 1848 року і поділу Галичини на українську й польську частини.

"Просвіта" вела боротьбу за рідну мову, за українську школу, українські кафедри в університеті. Велике значення мала антимосквофільська діяльність просвітян.

Розуміючи, що культурно-освітня і соціально-політична діяльність не може успішно здійснюватися без матеріального опертя, діячі Товариства намагались організувати економічне життя українців, затиснутих у лещата національного і соціального гніту. Після змін у Статуті 1891 року "Просвіта" стала просвітньо-економічним товариством. Кожна філія "Просвіти" визначала господарські орієнтири і значною мірою впливала на стан економіки у своїй місцевості. Розбудовувалась мережа кредитно-фінансових, господарсько-споживчих та подібних спілок, кооперативів. Створювалась економічна база національно-політичного визволення українського народу.

Пробудженню національної активності молоді сприяли організації "Сокіл" (1898) і "Січ" (1900), виникнення яких теж було пов'язане з Товариством "Просвіта".

Навіть коли б "Просвіта" не робила ніяких зусиль у напрямку ширення своєї діяльності на Велику Україну, Закарпаття й Буковину, то і тоді б вона мала неабияке значення для усвідомлення соборності України. Це розуміли гнобителі українського народу і всілякими заборонами та репресивними методами намагались зашкодити її діяльності, обмежити її впливи на роз'єднані українські землі.

Галицьке намісництво, у якому домінували поляки, не затвердило Статут майбутнього Товариства у березні 1868 року. Дозвіл на заснування "Просвіти" дало віденське міністерство освіти у вересні того ж року. (Це аж ніяк не завадило москвофілам назвати створення "Просвіти" ... "польською інтригою"!).

Угорська влада в Будапешті не дозволила "Просвіті" надсилати на Закарпаття підручники, видані в Галичині. У 1919 році польська окупаційна влада заборонила діяльність філій і читалень "Просвіти" під приводом недотримання ними санітарних вимог, а в 1921 – через відсутність зобов'язання, що діяльність "Просвіти" не матиме політичного характеру. Хоча "Просвіта" була під контролем легального Українського Національно-Демократичного Об'єднання (УНДО), її видання не допускалися на негалицькі українські землі, зокрема на Холмщину і Підляшшя, вона не мала там своїх філій, співпраця з "Просвітою", як і з будь-якими іншими галицькими організаціями, переслідувалась.

Проте найбільш драматичні, а точніше сказати б, трагічні сторінки в історії "Просвіти" пов'язані з російською, пізніше – радянською імперією. Західну Україну з її твердинями українства: Львовом, Чернівцями, Премишлем та ін.– Росія тримала в полі зору постійно, адже її геополітичною метою служила ідея Петра I, висловлена ним якось на березі Дунаю: "Ось де природна межа Росії!". Ця країна декілька разів розпочинала таємні переговори з Австро-Угорщиною щодо обміну "царства Польського" на Західну Україну.

Природно, що народовська "Просвіта" ставала на перешкоді планів Росії. Мало того, що "Просвіта" поборювала москвофільство – її ідеї та діяльність могли поширитися на підросійську Україну, якій імперія не довіряла ніколи, розуміючи, що втрата України стане початком краху "тюрми народів".

У 1875 році "по Высочайшему повелению", тобто за наказом царя, була створена під керівництвом міністра внутрішніх справ "нарада" у складі міністра народної освіти, обер-прокурора Священного Синоду і головного начальника III відділу Власної (Його Імператорської Величності) канцелярії. Створення "наради" було інспіроване головою Київської Археографічної Комісії Юзефовичем, який слав тайні і явні доноси про ширення українофільства та ідеї "малоруської самобутності", яка є "видумкою австрійсько-польської інтриги".

"Нарада" виробила "правила", які були Найвище затверджені 18/30 травня 1876 року в німецькому курортному місті Емсі. "Емський указ", зокрема, зобов'язував: "Не допускати ввозу в межі Імперії будь-яких книг і брошур, виданих за кордоном малоросійським наріччям". Цим "наріччям", тобто українською мовою, виходили передусім видання "Просвіти": до травня 1874 року вже вийшло 81626 книжок, а до 1876 року – 22 підручники загальним накладом 15100 примірників.

"Нарада", котра підготовляла "Емський указ", визнала за необхідне також "субсидувати галицьку русофільську газету "Слово" з метою протидії галицькому українофільству, що служить ніби точкою опори київським українофілам" [6]. За українофільством небезпідставно вбачалася українська національна ідея.

"Нарада" зауважила, що цензурне відомство бачить у літературній діяльності українофілів намір відокремитися від великоруської літератури, а значить, скрите посягання на державну єдність Росії. Одним із наслідків роботи "наради" було закриття "Юго-Западного отдела русского географического общества", яке мало зв'язки з "Просвітою" і друкувало прислані з Галичини етнографічні матеріали.

Про створення "Просвіти" у Російській імперії не могло бути й мови, але все ж за її прикладом у 1898 році в Петербурзі виникло "Благотворительное общество издания общеполезных и дешевых книг". Узявши собі таку камуфляжну назву, петербурзьке Товариство проіснувало до 1917 року і видало 80 книжок загальним накладом понад мільйон примірників.

Революція 1905 року в Росії трохи послабила антиукраїнську політику імперії. Відкрилися деякі перспективи і для "Просвіти". Перші її відділення виникли у Катеринославі (жовтень 1905 р.) і Одесі (листопад 1905 р.), у наступному році "Просвіта" з'являється у Києві, Житомирі, згодом – у Чернігові, Миколаєві, на Кубані, Донщині, Кавказі, Далекому Сході.

Російський уряд не міг цього терпіти, і вже в 1908 році одеська "Просвіта" була заборонена. 1910 року вона була ліквідована у Києві; того ж і наступного року – по цілій імперії.

Важкі часи настали для "Просвіти" з початком першої світової війни, яка викликала вибух великодержавного шовінізму й антиукраїнської істерії. "Тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського руху",– заявив міністр закордонних справ Росії Сазонов. Зрозуміло, що серед жертв цієї політики опинилася одна з опор українського духу – "Просвіта".

Було ліквідовано останню "Просвіту" в Росії – катеринославську, а з окупацією Галичини й Буковини царською армією над нею було вчинено варварський погром: спалювали бібліотеки, ламали меблі, не кажучи вже про арешти і заслання діячів Товариства.

Однак зламати просвітницький рух не вдалося ні на заході, ні на сході України. "З початком лютневої революції 1917 року Велика Україна почала вкриватися густою мережею сільських "Просвіт", культурно-освітніх товариств" [7]. За короткий час їх було майже п'ять тисяч. 20 вересня 1917 року відбувся Всеукраїнський з'їзд "Просвіти", на якому було створено Всеукраїнську Спілку "Просвіти".

Члени "Просвіти" засновували українськомовні школи й гімназії, різні курси, влаштовували навчання дорослих, публічні читання і т. ін. Вони ставали головними осередками українського духовного життя. "Та окупанти всіх мастей,– пише Дмитро Соловей,– прекрасно розуміли велику вагу української культурно-просвітньої праці для українського культурно-національного й політично-державного відродження, а тому й не забували громити українську культурно-просвітню роботу. Так робили денікінці, що громили "Просвіти" й позбавляли українські школи допомоги навіть із земських коштів, що були зібрані з тих же селян і для їхніх громадських потреб. Так само робили й большевики" [8].

Укріпившися при владі, більшовики у 1922 році остаточно ліквідували "Просвіту", а її діячів було піддано репресіям, коли не відразу, то у 30-і роки.

Проте внесок до скарбниці українського духу, зроблений "Просвітою", ще довго давав себе знати у житті українців під московсько-більшовицьким пануванням. Це, без сумніву, виявилось і в успіхах українізації другої половини двадцятих – початку тридцятих років, і в діяльності націонал-комуністів, і в селянських повстаннях, і у тому тайному та явному спротиві сталінській імперії, який не вщухав навіть після того, як Сталін і його сатрапи, зрозумівши, що найкращий спосіб позбутись українського духу – це позбавити життя його носіїв,– влаштували в Україні нечуваний за масштабами геноцид.

Фатальним для Товариства виявився 1939 рік. Угорщина заборонила "Просвіту" на загарбаному нею і залитому кров'ю українських патріотів Закарпатті. Радянська влада зробила те саме у "визволеній і возз'єднаній" Галичині. (На Волині, Холмщині, Підляшші, значною мірою і на Лемківщині "Просвіта" була задушена ще польськими окупантами, так що новим господарям залишалося там трохи менше роботи).

Радянська влада не лише ув'язнювала, розстрілювала, засилала до Сибіру активістів "Просвіти". Вона, продовжуючи царські традиції, нищила книжки, рукописи, архівні матеріали, навіть тоді, коли їхньою єдиною "націоналістичною" ознакою було те, що вони написані українською мовою і видані "Просвітою".

З приходом німецьких військ Товариство "Просвіта" почало відроджуватися. Проте невдовзі нова окупаційна влада почала його переслідувати, вважаючи, що "Просвіта" заражена націоналістичним духом. Про це, як свідчать архівні матеріали, неодноразово повідомлялось у німецьких таємних донесеннях у Берлін.

У донесенні No 24 з окупованих районів Сходу, датованому 9 жовтня 1942 року, берлінське керівництво отримало, серед іншого, таку інформацію: "У районі Дніпропетровська в ніч на 6 вересня 1942 року було арештовано 15 осіб за таємну діяльність у забороненому товаристві "Просвіта"... Стає усе більш очевидним, що "Просвіта" хоче усунути всякий іноземний вплив, враховуючи й німецький, і хоче всякими засобами працювати для мети "створення незалежної України" [9].

Саме це – створення незалежної України – було й залишається смертним гріхом "Просвіти" перед усіма загарбниками й україножерами. Водночас утвердження ідеї самостійності соборної України є найбільшою заслугою "Просвіти" перед українською нацією.

Ця ідея спричинилася до відродження "Просвіти" у наші дні, вона гуртує у Товаристві десятки тисяч свідомих українців.

Для розбудови Української Самостійної Соборної Держави "Просвіта" працює нині – і працюватиме завжди.



ЛІТЕРАТУРА

1. Мороз В. Україна в двадцятому столітті.– Тернопіль, 1992.– С. 20.

2. Іваничук Р. До 125-ліття Товариства "Просвіта". // Нарис історії "Просвіти".– Львів–Краків–Париж, 1993.– С. 7.

3. Партицький О. Одповідь московським журналам. // "Правда", 1867.– С. 159–160. (Цит. за: Омелян Партицький (некролог). // Записки НТШ.– Т. V.– Кн. 1.– Львів, 1895.– С. 10).

4. Кирило-Мефодіївське товариство.– К., 1990.– Т. 3.– С. 306.

5. Там само.– С. 307.

6. Стебницкий П. Очерк развития действующего цензурного режима в отношении малорусской письменности. // Україна: Наука і культура.– К., 1993.– Вип. 26–27.– С. 101.

7. Соловей Д. Голгота України.– Ч. 1.– Московсько-большевицький окупаційний терор в УРСР між першою і другою світовою війною.– Репр. вид.– Дрогобич, 1993.– С. 39.

8. Там само.

9. Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні.– Париж-Нью-Йорк-Львів, 1993.– С. 583.



Мова як фактор політики

Суспільство в усіх державних і недержавних формах його існування живе і функціонує у двоєдиному світі. Це світ, що являє собою матеріальну, предметну дійсність, і світ ідеальних сутностей: понять, ідей, концепцій, теорій, вірувань, міфів, віровчень і т. п. Ідеальна сфера, яка на орієнтацію людей в реальності, їхню поведінку та життєдіяльність упливає іноді суттєвіше, ніж матеріальна, твориться за допомогою мови й існує в основному в мовній формі.

З цієї причини мовою, її природою та функціональними можливостями люди почали цікавитися з того часу, як усвідомили себе людьми. Немає міфології, релігії, філософської концепції, соціальної доктрини, де не були б тією чи іншою мірою заторкнуті питання мови. Не може уникнути цього і політика. Мовними проблемами активно займались, наприклад, давньоєгипетський фараон Псамметіх, диктатор стародавнього Риму Кай Юлій Цезар, король франків Карл Великий, велелюбна російська імператриця Катерина II, кривавий "батько народів" Йосиф Джугашвілі (Сталін) та багато інших державно-політичних діячів найвищого рангу.

Людство багатомовне. Мова є однією з найважливіших ознак, за якими відбувається ідентифікація, ототожнення і самоототожнення людей, приналежних до певних етнічних спільнот. Спрощено кажучи, те, що когось уважають українцем, шведом, японцем і що він сам себе таким уважає, виявляється передусім у тому, якою мовою він думає і спілкується, яка мова для нього є рідна.

Між етносами від віків точиться боротьба за життєвий простір, за землю і все, що на ній є. Історії людства відомо чимало випадків винищення одних народів іншими. Ще більше є прикладів поглинання народу народом, яке в наш освічений час називається асиміляцією.

Асиміляція – процес довготривалий, адже спочатку необхідно зруйнувати той духовний світ, який відрізняє поневолений народ від поневолювача. Позаяк цей ідеальний світ тримається у мовній формі, то панівний народ нищить мову підкореного і водночас насаджує йому свою мову. Таким чином, лінгвоцид (мововбивство) є передумовою і одним із найважливіших засобів етноциду (народовбивства). (Не плутати з геноцидом – фізичним винищенням людей, приналежних до певного етносу).

Фрідріх Ніцше писав, що творення нових спільнот пов'яане зі свідомим використанням мови. Історія дає достатню кількість доказів на потвердження цієї тези. У Китаї протягом тисячоліть існував порядок, за яким, аби стати чиновником будь-якого рангу, треба було скласти відповідний іспит. Екзаменаційні вимоги зводились в основному до знання ієрогліфів – знаків письма китайської мови. Отож, хто цієї мови не знав, той не мав найменших шансів хоч трохи піднятись по соціальній драбині. За допомогою мови повільно, але неухильно десятки народів перетворювались на китайців. У стародавньому Римі панівний народ не складав і десяти відсотків від загальної кількості населення держави. Мовний обруч успішно використовувався і тут. За імператора Веспасіана (I століття н. е.) вчителі-словесники були звільнені від муніципальних і військових повинностей, а штатні граматисти і ритори почали утримуватися державою. Розуміли правителі Риму, що забезпечити у велетенській імперії панування латинської мови, означає забезпечити і їх панування.

"Римський стиль" у мовній політиці використовувався у більшості багатомовних країн. Дотримуються його і в наші дні. Суть його у формулі: "cuius regio, eius lingua" – "чия влада, того й мова". Має ця формула і зворотнє прочитання: "cuius lingua, eius regio" "чия мова, того і влада".

Дуже рідко знаходив своє застосування у розв'язанні мовних проблем "стиль Мітридата" – царя Понтійської держави, яку деякі вчені, зокрема Юрій Липа, трактують як один з перших виявів української державності. Мітридат VI Євпатор володів двадцятьма двома мовами і спілкувався ними зі своїми підданими, рівняючи їх таким чином у правах. У наш час "стиль Мітридата" практикує у своїй діяльності хіба що папа римський Іван-Павло II.

І серед поляків, і серед росіян також траплялися "розсудливі" діячі, що вважали за недоцільне застосовувати силові методи лінгвоциду та етноциду супроти українців. Не треба забороняти українську мову, вона й так, мовляв, приречена: їй не витримати суперництва з польською (російською) мовою. Час зробить своє. Головне – не озлоблювати українців, утримати їх у складі польської (російської) держави. О. Єльський радив: "краще ампутація одного члена, ніж гангрена цілого організму". Проте до таких обачних порад уряди і громадськість наших сусідів не прислухались.

Якось Олена Теліга висловилася: "Російська імперія весь час колеться і розсипається, як розсохла бочка, не тому, що вона різномовна, а тому, що вона вперто хоче бути одномовною". Та імперіям не допомагає ніякий курс: ні на одномовність, ні на різномовність. У Турецькій імперії – єдиній! – не було обов'язкового навчання підлеглих народів турецької мови. Чи не тому ця імперія першою в новий час почала розвалюватись? "Молодотурки", прийшовши до влади, постановили використати мовний фактор для врятування рештків імперських володінь. Вони переконували, що в їхній країні немає різниці між турком, греком або вірменином: усі оттомани, одна нація з однією мовою. "Хіба є, ефенді, така мова – турецька?". "Нема турецької мови, пане, є оттоманська мова!",– глузливо переказував агітацію "молодотурків" видатний діяч єврейського національного руху Володимир (Зеєв) Жаботинський. Аж дивно, що за прикладом "молодотурків" у державі "нової історичної спільноти людей – радянського народу" російську мову не називали "радянською".

Русь-Україна – земля, "текуча медом і молоком", заселена лагідним, працьовитим народом, але, як на біду, розміщена на просторах, відкритих для протягів між Європою та Азією, від віків була ласим шматком для незчисленних любителів чужого добра. Найбільше їй, однак, перепало від мовно близьких сусідів, що проживають на північному заході та північному сході. Політики цих народів застосовували простеньку схему: мовляв, Україна – це окраїна Польщі (Росії), українська мова – це русифікована польська (полонізована російська), а українці – це видумка німців. Отже, України nie było, niema i nie będzie (не было, нет и быть не может).

Відповідно до цієї невибагливої і завдяки примітивності легкодоступної для стереотипізації в масах схеми проводилась мовна політика щодо українців. Аби не втомлювати читачів довжелезним переліком історичних фактів та ощаджуючи їхнє здоров'я (бо не лише історію України не можна, як висловлювався Володимир Винниченко, читати без брому, а й історію української мови важко читати без заспокійливих засобів), обмежимось тільки найважливішими віхами цієї політики.

– 1690 р. Собор Російської православної церкви осудив "кіевскія новыя книги" С. Полоцького, П. Могили, К. Ставровецького, І. Галятовського, Л. Барановича, А. Радивиловського та ін., наклавши на них "проклятство и анафему, не точію сугубо и трегубо, но и многогубо".

– 1720 р. Петро I указом заборонив друкувати в Малоросії будь-які книги, крім церковних, які належало "для повного узгодження з великоросійськими, з такими ж церковними книгами справляти.., аби ніякої різниці й окремого наріччя в них не було".

– 1765 р. Запровадження російської мови до Києво-Могилянської академії, що стало початком повного витіснення звідти української мови.

– 1769 р. Синод Російської православної церкви заборонив друкувати і використовувати український "Буквар".

– 1786 р. Київський митрополит С. Миславський наказав, аби в усіх церквах дяки та священики читали молитви і правили службу Божу "голосом, свойственным российскому наречию". Те ж саме було запроваджено і в школах України.

– 1789 р. Едукаційна комісія Польського сейму ухвалила розпорядження про закриття руських (українських) церковних шкіл та заборону руської мови в усіх інших школах.

– 1808 р. Закрито у Львівському університеті "Руський інститут", на двох факультетах якого – філософському і богословському – низка предметів викладалась українською мовою.

– 1817 р. Постанова про викладання в школах Галичини лише польською мовою.

– 1862 р. Закриття в підросійській Україні безоплатних недільних українських шкіл для навчання дорослих.

– 1863 р. Циркуляр міністра внутрішніх справ Росії П. Валуєва про заборону видавати підручники, літературу для народного читання та книги релігійного змісту українською мовою, якої "не было, нет и быть не может". Цього ж року заборонено ввіз до Російської імперії і поширення в ній львівської газети "Мета".

– 1864 р. Статут про початкову школу: навчання в Україні має провадитись лише російською мовою.

– 1876 р. Указ Олександра II, підписаний у німецькому місті Емсі, про заборону ввозу до Російської імперії будь-яких книг і брошур "малоросійським наріччям", заборону друкування оригінальних творів і перекладів, крім історичних документів та творів художньої літератури, в яких "не допускати жодних відхилень від загальновизнаного російського правопису". Заборонялися також сценічні вистави й читання та друкування українською мовою текстів до нот.

"Емський указ", як і чимало інших, був таємним. Очевидно, російський уряд знав, що творить беззаконня, і боявся розголосу та негативної реакції в Європі.

– 1881 р. Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою.

– 1884 р. Заборона українських театральних вистав у всіх губерніях Малоросії.

– 1892 р. Заборона перекладати твори з російської мови на українську.

– 1895 р. Головне управління у справах друку заборонило видавати українською мовою книжки для дитячого читання.

– 1908 р. Сенат Російської імперії оголосив указ, за яким українськомовну культурну й освітню діяльність слід вважати шкідливою, бо вона "може викликати наслідки, що загрожують спокоєві й безпеці".

– 1914 р. Заборона в окупованих російською армією Галичині й Буковині друкування книжок, журналів і газет українською мовою, розгром товариства "Просвіта", гоніння на Українську Церкву, закриття українських шкіл і гімназій, які згодом мали бути переведені на російську мову викладання, для чого було організовано курси цієї мови для вчителів. Прикметно, що німецькі, польські та єврейські навчальні заклади, преса та різні організації й установи продовжували нормально функціонувати, як і до російської окупації. Російський губернатор Галичини Бобринський укомплектував свою адміністрацію москвофілами і "вшехполяками" та оголосив програму: "Східна (українська.– Я. Р.-В.) Галичина і Лемківщина – давно невіддільна частина єдиної великої Росії; на цих землях місцеве населення завше було російське, тому їхня адміністрація має бути основана на російських засадах. Я буду тут запроваджувати російську мову, закон і порядки".

– 1924 р. Закон Польської республіки про обмеження вживання української мови в адміністративних органах, суді, школі.

– 1938 р. Постанова "Про обов'язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР".

– 1958 р. Положення про вивчення другої мови "за бажанням учнів і батьків". Оскільки постанову 1938 р. не було відмінено, то за цими двома документами російську мову треба було вивчати обов'язково, а українську – хто як захоче.

– 60-і – 80-і роки.

Це був час "реального соціалізму". Що ж діялось з українською мовою у бараках соціалістичного табору, який, керуючись "найпередовішим ученням", прокладав людству шлях до "світлого майбутнього"?

– У соціалістичній Польщі кількість українських шкіл зменшилась із 159 до 29. "Люди боялись говорити по-українському. Ще й до нині, коли хтось почне говорити по-українському, виявить себе як українець – ставлення вороже",– свідчить Анджей Вінценз.

– У соціалістичній Чехословаччині кількість українських шкіл упала з 300 до 20, а з 200 тисяч етнічних українців уважають себе українцями і русинами менше 40 тисяч.

– У соціалістичній Румунії було закрито українські школи і ліцеї, заборонено Українську церкву, без румунського прізвища неможливо було влаштуватись на більш-менш престижну роботу. З 840 тисяч українців у 1979 році визнали свою етнічну приналежність лише 159 тисяч. Крім національності "українець", румунський уряд запровадив ще інші офіційні "національності": "гуцул", "русин", "хохол".

– У соціалістичному Радянському Союзі за ці три десятиліття кількість тих, хто вважає українську мову рідною, зменшилась на 10 мільйонів осіб.

Висновки з цього далеко не повного переліку зробити не важко. І за феодалізму, і за капіталізму, і за соціалізму держави чужих народів намагались знищити українську мову, щоби тим самим позбавати українців українства, перетворити їх на слухняних рабів, виконавців чужої волі, праця яких повинна була сприяти багатству, могутності та величі інших народів.

Наївно вважати, що нищення української мови велося тільки політичними засобами, що лінгвоцид був справою лише урядів держав, до яких належали різні частини України. Політика лінгвоциду, щодо українців завжди мала потужне ідеологічне забезпечення, так би мовити, ідейну ауру, яку створювали діячі церкви, культури, науки, освіти панівного народу. Ось декілька прикладів.

Коли у 1817 році митрополит УГКЦ Михайло Левицький видав меморіал "в обороні державного управнення і самостійності" української мови і зажадав запровадити у школах Галичини навчання рідною мовою, до папи римського й австрійського цісаря полетіли доноси: Левицький сіє розбрат між народами імперії Габсбургів (уже тоді, виявляється, цінували "дружбу народів"!). Польський архиєпископ Львова граф Анквич стверджував, що у Галичині є лише один народ – польський і що русини говорять польським діалектом. Папський нунцій Северолі під тиском польського духовенства рекомендував М. Левицькому занехати підготовку рідномовних підручників для шкіл Галичини, з чим митрополит, до його честі, не погодився.

Євангеліє, яке на самому початку шістдесятих років минулого століття Пилип Морачевський переклав українською мовою, сорок років пролежало під замком: не було дозволено його друкувати. Вперше новою українською мовою Євангеліє читалося в храмі Кам'янця-Подільського на Великдень 1906 року, а перша служба Божа нашою мовою правилася 9 травня 1919 року. Київський єпископ Назарій Блінов усім духівникам, що брали в ній участь, заборонив богослужіння. Ієрархи Російської православної церкви переконували віруючих, що українська мова непридатна для служби Божої і взагалі невгодна Богові. Подекуди після українськомовних богослужінь проводилося навіть переосвячування церков. Видно, не відали батюшки, що свого часу "мовою базару" називали німецькі латинники слов'янську мову, якою Кирило і Мефодій перекладали слово Боже. Не прийшло їм до голови й те, що не лише "всяка влада від Бога", але й "всяка мова від Бога". Щоб це зрозуміти, треба служити Богові й людям, а не мамоні й кесареві.

Уже декілька століть можна почути думку про те, що українською мовою послуговуються лише "поп і хлоп", що вона – мова низької культури. Хто про це тільки не твердив – і польські єзуїти, і світочі російської літератури, і большевизовані манкурти-хохли, і радянські академіки! Невідомо, чого в таких оцінках більше: чи шовіністичної упередженості, чи елементарного невігластва. Ще у XVIII столітті європейська наука дійшла висновку щодо рівнозначності різних культур, заперечуючи вищість одних народів над іншими. Чи не найбільше для обґрунтування цієї концепції зробив німецький учений Йоган Ґотфрід Гердер, який, до речі, пророкував українському народові велике прийдешнє і вбачав в Україні майбутню Елладу. Однак не тільки для побутового мислення, а й для розумувань багатьох політичних та громадських діячів ця думка не стала незаперечною істиною.

Важко погодитись із Бісмарком, що якось сказав: "Польська культура? Пара молитовників – це ще не культура", чи з Володимиром Соловйовим, котрий писав: "Утверджуючись у своєму національному егоїзмі, відокремлюючись від решти християнського світу, Росія завжди виявлялась неспроможною створити що-небудь велике або хоча б просто значне". Але ще більше не можна погодитись із тим, що впродовж декількох століть явно і тайно стереотипізується думка про вищість культур цих народів над українською.

"Для мене нема жодного сумніву,– писав Іван Огієнко,– що культура українська за всі старі віки аж до XIX віку завше була значно вищою од культури московської". Такої ж думки був і Михайло Грушевський: "Український нарід, як порівняти його до московського приміром,– був тоді далеко розумнійший, освіченійший, проворнійший. З України потім ціле століття находили на Московщину люде, що там заводили школи, бібліотеки, вчили, писали і друкували. Довгий час усі вищі духовні в Московщині були з Українців, бо своїх учених там не було. Довгі часи Московщина жила українською наукою, поки своєї нарешті не розвела, працею та заходами тих же українських учених".

Пошлемося і на авторитет А. Пушкіна: "...Ученість, політика і філософія ще по-російськи не розмовляли; метафізичної мови у нас зовсім не існує.. лінощі наші охоче виражаються мовою чужою, якої механічні форми давно готові і всім відомі". В Україні ж "метафізична" мова існувала задовго до народження Пушкіна: достатньо пригадати твори найбільшого східнослов'янського філософа Григорія Сковороди. Це вже в радянський період з філософською мовою в Україні виникли труднощі. У роки брєжнєвського застою Інститут філософії АН УРСР спромігся видати лише одну книгу українською мовою, та й та, як здогадується читач, була спрямована проти українського буржуазного націоналізму.

Є у проблемі культури ще один аспект. "Яку може мати культуру народ, котрому властивий патріотизм і віра в те, що інші народи існують лише для того, щоби йому служити і збагачувати його своєю працею, народ, що провадить війни, виходячи з так званого державного мистецтва або потягу до експансії?.. Народ, де все це існує і де громадська думка глибокою мовчанкою виражає своє схвалення всьому цьому, далекий від культури". Наведені слова німецького філософа Августа Айнзіделя стосуються античного Риму. Але чи тільки його?

Не треба думати, що лінгвоцид обґрунтовується тільки такими аргументами, як нерозвиненість, некультурність, непридатність, неприродність тощо мови підлеглого народу. Ні, тут застосовуються також докази вельми високого звучання і вселюдського характеру. Під час Великої французької буржуазної революції з її гаслом "Свобода, рівність, братерство!" всі мови Франції, крім, природно, французької, були оголошені контрреволюційними і заборонені в освітній та громадській діяльності. Після не менш Великої Жовтневої соціалістичної революції, яка мала з російської перерости у всесвітню, спочатку хотіли оголосити революційною англійську мову, щоб за її допомогою роздмухати світову пожежу:

Это –
чтобы в мире
без Россий,
без Латвий,
жить единым
человечьим общежитьем.

В. Маяковський

Більшовики приступили до реалізації однієї з догм XIX століття про злиття народів у єдину націю із загальносвітовою мовою. У більшовицькому здійсненні прогрес справді набув вигляду, виражаючись словами Альбера Камю, "язичницького ідола, котрий не бажав пити нектар інакше, ніж із черепів убитих". На цвинтарі мов мала запанувати Мова. Але оскільки, за тим же Камю, "доля утопії – у служінні цинізмові", то роль Мови була призначена тій самій мові, заради якої заборонялись усі інші мови у добільшовицькій Росії. Вавилонська вежа дедалі більше набувала вигляду однієї з веж московського кремля. Революціонери в Москві досить швидко позбулися сумнівів щодо рівня революційності російської мови і, за свідченням Дмитра Соловея, оголосили контрреволюційною лише українську мову.

Правда, інтернаціоналістська риторика за інерцією продовжувалася ще до XVI з'їзду ВКП(б), на якому Сталін заявив: "ухил до великоросійського шовінізму, прихований маскою інтернаціоналізму, є найвитонченіший і тому найнебезпечніший вид великоросійського націоналізму". А невдовзі Сталін став великим російським патріотом. 14 грудня 1932 року була прийнята Постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР, у якій від ЦК республіканських компартій, крайкомів і обкомів, голів Раднаркомів, край- і облвиконкомів вимагалося припинити українізацію в Україні і в тих районах СРСР, де проживають українці: на Кубані (2 млн.), у Курській (1,3 млн.), Воронезькій (1 млн.) областях, на Далекому Сході, у Сибіру, в Туркестані (по 600 тисяч). У Постанові зокрема писалося: "Негайно перевести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів "українізованих" районів, а також усі газети і журнали, які видаються, з української мови на найзрозумілішу для кубанців, а також підготувати і до осені перевести викладання в школах на російську мову. ЦК і РНК зобов'язують крайком і крайвиконком терміново перевірити і поліпшити склад працівників шкіл в "українізованих" районах".

Так мова, яка мала стати засобом світової пролетарської революції, знову почала виконувати звичну для себе функцію засобу русифікації.

Однак попереду була ще одна велика мета – будівництво комунізму. Читачі старшого покоління пам'ятають виступ М. Хрущова, в якому той стверджував, що чим краще народи знатимуть російську мову, то скоріше буде побудоване комуністичне майбутнє. Правда, у хрущовські часи з їхніми метушливими кампаніями легше дихалось усім і всьому, не виключаючи й української мови. Аж надто разючим був контраст із макабричними роками перебування у жорнах сталінської системи. Зате період неосталінізму, ідеологом якого був вірний лєнінець-сталінець Суслов, завдав українській мові чи не найбільшої шкоди за всю історію її існування.

Колишній Перший секретар ЦК Компартії України Петро Шелест, згадуючи діяльність "несусвітнього шовініста" Суслова, каже: "Цей ідеолог намагався філософськи виправдати свою політику злиття мов і народів. Навіть запровадив "історичний термін" щодо винищення окремих націй – єдиний радянський народ... Тепер ми пожинаємо плоди того жахливого періоду, що став символом суспільного застою брєжнєвщини, а я б сказав, і сусловщини. Це – добре продумана і замаскована пропаганда, спрямована проти піднесення національної свідомості численних народів СРСР; вона закликає лише до єднання на основі єдиної культури, до оспівування партійних постулатів, до визнання зверхності "старшого брата". А своє, рідне, прадавнє, що склалося історично, впродовж тисячоліть топчеться й шельмується, зневажається й руйнується".

Для повноти картини наведу ще одну цитату: "Дотепер пече встид при згадці, як у 60-і роки мовчки взяли новий мовний курс на Україні, коли один із перших керівників республіки почав демонструвати свою відданість "інтернаціоналізмові" читанням промов виключно російською мовою. (...). За командою згори російською заговорили апаратники всіх рангів, голови райвиконкомів і вузівські професори, голови колгоспів і бригадири" ("Правда", 1990, 11 лютого).

Коли б "Правді" справді було відоме таке відчуття, як сором, то вона написала б, що "новий мовний курс на Україні" було взято після того, як П. Шелест був знятий з посади Першого секретаря ЦК КПУ саме за намагання хоч трішки прислужитись рідному народові, і що його наступник Щербицький провадив такий курс не лише з природженого холуйства, а й тому, що виконував указівки Кремля. Могла б "Правда" розповісти, що в арсеналі кремлівського гумору були і примітивні анекдоти про українську мову, придумані "русскоязычным населением" України в період українізації. Старці-інтернаціоналісти із Політбюро ЦК КПРС розважалися тим, що питали "украинских товарищей", чи правда, що по-українському велосипед – "самопер", фотограф – "мордопис", які ще назви місяців, крім "грудень", утворені від назв частин жіночого тіла. Воістину, скажи мені, з чого ти смієшся, і я скажу тобі, хто ти.

Кожної п'ятирічки виходили постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів: "Про заходи щодо дальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках" (1978 р.), "Про додаткові заходи по поліпшенню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік" (1983 р.) та ін., які деталізувалися в Україні в тисячах "Заходів на виконання "Постанови...". "Російська мова виявилась у тому числі й мовою політичного втручання, історичної експансії, асиміляції, пригнічення духа, спрямованої шизофренії свідомості" (Б. Минаев. Русский язык. // "Огонек".– 1993.– No 12.– C. 13).

Українська мова цілеспрямовано і невпинно витіснялася з усіх суспільно важливих сфер і навіть із побуту. Десь у кінці своєї кар'єри Генсек М. Горбачов констатував: "...на Україні навіть доходило до того, що під загрозою була українська мова – мова великого народу".

Найстрашнішим наслідком тривалої політики брутальної денаціоналізації України стало перетворення значної частини українців на "русскоязычное население". Це здебільшого так звані "гомо совєтікуси", "совки", життєві інтереси яких рідко піднімаються вище черевної порожнини. У кращому випадку вони байдужі до національних вартостей, у гіршому – налаштовані до них вороже, демонструючи це з таким же агресивним задоволенням, як колись російські лакеї нахвалялися "панськими" хворобами.

Навряд, чи хто займався статистичними підрахунками з метою виявлення співвідношення між тим, скільки українськомовних і скільки російськомовних громадян України скоюють кримінальних злочинів, хуліганських вчинків і т. ін. Не виключено, що тут пропорція така ж, як між частотністю вживання українськомовних та російськомовних вульгарних висловів у мовленні жителів нашої країни.

Ще у минулому столітті наш видатний мовознавець Олександр Потебня писав, що денаціоналізація зводиться на "дезорганізацію суспільства, аморальність, спідлення". Показовим є і такий пасаж у "Повісті моїх днів" Володимира Жаботинського: "Але за мене вирішила доля, явившись мені в особі гороподібного руського хама, що обнімав посаду пристава у центральному околодку Одеси. Звали його Панасюк". Жаботинський прекрасно знав Україну, її населення, і його означення хама Панасюка як "русского" аж ніяк не є випадковим.

Читач з аналітичним розумом скаже: все це, може, й так. Але колоніальне становище української мови вже у минулому. Не можна йти вперед, повернувши голову назад. Адже "Закон про мови в Українській РСР" діє вже декілька років, спостерігаються позитивні зрушення в напрямку розширення вживання української мови у школі, в органах масової інформації, у діяльності владних і навіть силових структур.

Що ж, зрушення справді є. Однак не лише у бік поліпшення, але й у бік неабиякого погіршення. Газета "Друг читача" у 1992 році зафіксувала 2277 (61,9 %) російськомовних і 868 (38,1 %) українськомовних видань, тиражем відповідно 54,4 мільйона (71,7 %) і 21,5 мільйона (28,3 %) примірників. Російською мовою видано 264 переклади – за тиражем 95,7 %, а українською тільки 24 – у 12 разів менше. Тільки четвертина накладу дитячої літератури вийшла українською мовою. "Комуністична система планомірно йшла до знищення національної видавничої справи, але робила це "медленно, но верно"; сьогоднішній шовінізм пішов у атаку на українське слово навально й цинічно, не приховуючи свого справжнього обличчя",– робить висновок "Літературна Україна" (31 березня 1993 р.).

На сході і півдні закриваються останні українські газети, у Севастополі розгромлено недільну українську школу, на Дніпропетровщині спалено показову школу з українською мовою навчання, на Черкащині не тільки спалено садибу батьків Тараса Шевченка, а й зрубано верби, які виросли з гілок дерева, посадженого Шевченком за Каспієм.

Водночас із цією вакханалією, що вельми нагадує події на орвелівському "свинячому хуторі", лунають голоси на захист в Україні прав людини. Хто ж ця людина і чого вона хоче?

Це наш старий знайомий, про якого В. Ульянов (Лєнін) писав як про ту "істинно російську людину, великороса-шовініста, негідника і гвалтівника, яким є типовий російський бюрократ". Це бездарні борзописці типу якоїсь Риковцевої, що регулярно обпльовує з Одеси українську мову на сторінках демократичного "Огонька". Це шовінофреніки на кшталт севастопольського юрода Круглова. Таким нема що дивуватись: у них синдром антиукраїнства сидить у генах.

Це про них і їм подібних пише Валерія Новодворська: "І мені не шкода тих "русскоязычных", котрі скиглять і жаліються на те, що нещасні жертви їхньої агресії сміють мріяти про свою свободу і говорити рідною мовою. От халепа! КДБ і РА не встигли відучити українців, литовців, латишів, естонців від рідної мови! Мало саджали, либонь. За колонізаторами завше йдуть колоністи. Часто їдуть в обозах. У них спільна вина".

Сюди ж належать і наші одноплемінці, що полюбляють говорити: "я тоже украинец, но..." Це нащадки тих, яким російська мова і підлотна позиція дали можливість непогано прохарчуватись під час голодомору тридцятих років хлібом, відібраним у приречених на смерть односельців.

До цієї славної когорти належать також ті, хто свого часу вчив "как родину любить" населення возз'єднаної Західної України.

За "права людини", крім комуністів та соціалістів (людей типу Миколи Скрипника і Володимира Винниченка серед них чомусь не видно), стоять і так звані "общедемократы". Вони закохані в демократію взагалі і в людство у цілому. Що для них якісь там українці з їхніми національними болями та надіями, їхньою мовою, якою жоден порядний демократ ніколи не розмовляв і не розмовляє. Не суттєво, що права людини включають і національні права, зокрема право користуватись на рідній землі рідною мовою, мати можливість навчати нею своїх людей. Не біда, що у світі нема іншого способу бути людиною, як бути англійцем, євреєм, нівхом, італійцем, тамілом. Не в тому, зрештою, річ. Головне, аби "русскоязычное население", живучи в Україні, не лише не вивчало української мови і не говорило нею, але й ніколи не чуло її – бо це порушення прав людини.

Коли Міністерство освіти України вирішило запровадити принцип пропорційності в народній освіті, тобто привести у відповідність кількість українських, російських, єврейських, польських і т. д. шкіл до кількості громадян України кожної національності, вся ця публіка зразу ж підняла галас про загрозу насильницької українізації. Декілька фраз для ілюстрації: "Мовну демократію, себто вільне користування російською мовою у школах і вузах, міністерство народної освіти України терпіло рівно рік з моменту проголошення республіканської незалежності. (...). ...уже цього літа з'являться потерпілі серед живих людей. Віднині перший вступний іспит до вузу – диктант з української мови. Цей дискримінаційний диктант негайно відсіє багатьох одеських дітей, яких, зрозуміло, навчали українській мові у школі, але часто (так уже, на жаль, склалося) навчали формально, як формально навчають у нас будь-якій іноземній мові" ("Огонек".– 1993.– No 25–26.– С. 13, 14).

Ось так: вільне користування російською мовою – це демократія, а українську, як і інші іноземні, в Одесі вивчають формально, бо так уже склалося. Щоб не склалося інакше, "русскоязычные" активісти організовують "колективні протести" студентів та викладачів, засипають міністерство петиціями, закликають саботувати його розпорядження. І вимагають "двуязычия".

"Двуязычие" уже було в СРСР. За ширмою двомовності скривався курс на повне витіснення національних мов (російська вважалася "міжнаціональною") з усіх сфер суспільного функціонування; ними можна було спілкуватись в основному на кухні та вряди-годи – для демонстрації торжества ленінської національної політики – заспівати народну пісню на кремлівській сцені.

Такого ж "двуязычия" хочуть вони і тепер. Заради цього перекривають київські телепрограми, не приймають передплати на українськомовну пресу, не допускають українських видань у торгову мережу та в масові бібліотеки і т. д. І, звичайно, переконують усіх, що самі українці не мають бажання вчити своїх дітей в українських школах. А тим часом до єдиної українськомовної школи Донецька, яку було стільки спроб задушити, потрапляє лише кожна дванадцята дитина з тих, хто хотів би в ній учитись. Це означає, що в Донецьку вже у цьому році можна було б набрати учнів ще на одинадцять таких шкіл! Можна було б, але ті, що вимагають "двуязычия" і "прав человека" до цього не допустять.

Мовно розчленувати український народ, позбавити його природного зв'язку між окремими суспільними верствами хотіла ще царська Росія. Це, як писав Михайло Грушевський, "прирекло б на темноту народні маси або привело б врешті-решт до існування двох мов: української для народу і (велико)російської для інтелігенції". Цієї мети досягти не вдалося, і ось у незалежній Україні "заєдінщікі" хотіли б розколоти українців уже, так би мовити, не по вертикалі, а по горизонталі – територіально. Західна і Центральна Україна хай би покищо балакали по-українському, а Схід і Південь – "по-двуязычному", тобто по-російськи. Або, в кращому випадку, так, як це було під час сталінської українізації, коли, за словами Михайла Драй-Хмари, в газетах заголовки були українські, а текст – російський.

Для більшої переконливості в обіг запускаються білянаукові "теорії" про те, що українці Донбасу етнічно ближчі до росіян, греків і татар, ніж до інших українців, що на півдні України живе новий, звісно, не український народ. Так, Н. Моісєєв твердить: "У колишній Новоросії, заселення котрої почалося в часи Катерини II, формується нове етнічне утворення. (...). І не суттєво, що у них записано в паспорті – українець, росіянин, молдаванин,– усі вони належать до якоїсь нової спільноти, у якої єдиний дах" (Н. Моисеев. Национальные проблемы в контексте общих законов развития. // "Коммунист".– 1988.– No 8.– С. 57). Неважко здогадатись, що це дах – з російського матеріалу. Розуміючись на таких "дахах", "заєдінщікі" чинять опір відновленню українського мовного даху над українським народом.

Ідея мовного розчленування України припала до душі і традиційним україножерам, і демократам – не тільки "общим", а й деяким "національним". Це тим, які хотіли б досягти єдності в Україні і зміцнення її державності шляхом... федералізації. Федеративний устрій передбачає наявність у суб'єктах федерації, тобто землях (штатах, кантонах), своєї конституції, законодавчої і виконавчої влади. Уявляєте, які закони стосовно мови корінного населення будуть ухвалені у деяких землях України, якщо там удасться законсервувати нинішній стан? Можна би порівняти майбутні права українців у цих землях із правами гуарані, кечуа та інших аборигенів Латинської Америки, але маємо значно ближчі і переконливіші приклади з правами українців і станом їхньої мови на Кубані, в Курській, Воронезькій, Білгородській, Брестській областях та в інших регіонах СНД.

В економічному союзі, до якого, не вміючи і не бажаючи облаштувати Україну, тягнуть її деякі високі урядовці під акомпанемент схвальних вигуків великодержавних інтернаціоналістів, комуно-фашистів та іншої шовіністичної і манкуртської братії, звичайно, буде і "единое языковое пространство". Воно вже було в СРСР. За нього не забули і в горбачовському проекті "Договору про Союз Суверенних Держав". У союзі, що його тепер називають економічним, не обійдеться не лише без економічних, політичних, військових і т. д., але й без мовних обмежень суверенітету України. Має бути те, що було в російській імперії за царів і більшовицьких вождів.

Як бачимо, боротьба за рідну мову нині, як і в попередні часи, найтіснішим чином пов'язана з боротьбою за існування українського народу, за його державність, за право бути нормальною нацією, якою є французька, шведська, польська та десятки інших незалежних націй. А чи варто приділяти рідній мові аж таку велику увагу? Чи не гіпертрофується її роль у житті народу?

Думки про другорядність мови як національного чинника можна надибати навіть у деяких прихильників української національної ідеї. Так, Валентин Мороз пише: "...України справжньої найбільше не в слові, не в мові, а далеко за мовою, в тих глибинах, куди не досягне жодна русифікація".

Це не новий погляд. Ще Володимир Антонович стверджував, що мова – це "зверхня ознака" і що національність "охоплює всі функції душі чоловіка", а не залежить виключно від мови. Як приклад він наводив ірландців, яких англійці мучили мало не 700 літ, розстрілювали за тримання в себе ірландського вчителя або священика, але домоглися лише того, що три чверті ірландців перейшли на англійську мову, залишившись при цьому непримиренними ворогами англійців. З неприхованою солідарністю цитував Ф. де Кулянжа Дмитро Донцов: "населення, людську юрбу єднає в націю не спільність мови, не територія, не однаковість матеріальної культури, тільки чинник духової природи".

Однак повернемось до розумувань В. Мороза. "Так, мову треба цінити,– пише він,– але не треба робити це головним чинником у національному житті, бо тоді ми стаємо дуже вразливі, тоді ми робимо головним те, що найлегше зруйнувати". Жаль, що цього не знають асимілятори і руйнують у першу чергу саме мову, а не "біо- і етнопсихологічні моменти, які визначають націю". Свідомо чи інстинктом хижака поневолювачі відчувають: зруйнувавши мову, вони тим самим зруйнують і ті "моменти". У цьому легко пересвідчитись, побувавши на тих теренах Угорщини, Польщі, Росії, Словаччини, де колись жило українське населення і позбулося своєї мови. Що залишилось українського у колишніх русинах на північ від лінії Дебречин–Мішкольц? Хіба що релікти греко-католицького обряду.

Якщо приклад з українцями Закарпаття не переконливий, то можна пригадати онімечених слов'ян, русифікованих угро-фіннів та ін. Коли ж уважати, що Франція в етнічному плані – це те саме, що доцезарівська Галлія, Румунія – це стародавня Дакія, а Єгипет – той самий, що при фараонах, бо у руках регулювальників на вулицях Каїру легко розпізнаються жести, зафіксовані на давньоєгипетських фресках, то про такі речі, як боротьба проти іноземного поневолення за свою державність, національну незалежність, нема що говорити загалом. Який сенс боротися, коли й так залишимось тим, ким були?

Мова – це не "зверхня ознака", яку можна поміняти, як шаровари з вишиванкою на смокінг, залишаючись при цьому щирим українцем. Це надзвичайно важлива частина єства людини, а тим більше тієї спільноти, яка об'єднана мовою. "Без мови нашої, юначе, народу нашого нема",– писав Володимир Сосюра. І не тільки нашого, а будь-якого народу, який хоче зберегти свою індивідуальність, мати свій голос у вселенському хорі народів. Мав рацію великий учений і великий патріот Іван Огієнко (митрополит Іларіон), говорячи: "...А коли єсть окрема мова, то єсть і окремий народ".

Тому так ревно оберігають свої національні мови, так піклуються за їхнє майбутнє уряди і громадськість розвинених народів. Навіть у Франції 1 січня 1975 року набув чинності закон, спрямований на захист французької мови. У новій єврейській державі Ізраїлі була відроджена і вдосконалена до сучасних стандартів мова іврит, яка вважалась мертвою майже 2500 років і використовувалася лише як мова релігії – цієї, за словами В. Жаботинського, батьківщини євреїв у розсіянні.

Національно-визвольні рухи здебільшого починаються з боротьби за мовні права. "Лінгвістичні палії", "філологічні революціонери" – романтики, що на зразок чеських будителів поставили собі за мету відродити рідну мову, своєю діяльністю спричинились до формування етнічних націй, до створення або відновлення своїх держав. Ці держави виявилися більш життєвими, ніж імперії, блоки і табори. Переконатись у цьому неважко: достатньо зіставити кількість держав у минулому столітті і в наші дні.

Після розпаду останньої світової імперії – СРСР остаточно наступила ера національних держав. Творінням цієї ери є і самостійна Україна. Її майбутнє значною мірою залежатиме від того, яка мовна політика вестиметься в нашій країні. Наріжним каменем цієї політики має бути державність мови корінного населення, охоплення нею всіх без винятку суспільно важливих комунікативних сфер. Поряд із цим повинно бути забезпечене вільне функціонування мов національних меншин.

Мовного, як і будь-якого іншого, колоніалізму позбуватись не легко. Але позбуватись треба всіма силами. Іншого шляху немає.

"Республіканець".– 1994.– No 1



Права людини і мовне протистояння в Україні

З унезалежненням України чи не найбільше полемічної енергії політологи, публіцисти і філософи витратили навколо двох антиномій: "демократія – державність" і "права людини – права нації". Перша з цих псевдоантиномій протягом трьох років нашої незалежности, як видається, відійшла в тінь, поступившись місцем більш прозаїчній антиномії "ковбаса – державність". Друга ж, навпаки, не тільки залишилася на авансцені, а й набрала сили в пов'язаності передусім із мовною проблемою, точніше, з мовними претензіями частини російського і російськомовного населення нашої країни.

1989 року Верховна Рада УССР прийняла "Закон про мови в Українській РСР". Хоча цей "маріонетковий, колоніальний" закон "захищає виключно російську меншість, а не корінну більшість і не інші меншості" (Мокренко А. Наша віра – мова. // "Літературна Україна".– 1991.– 21 березня), хоча він, як і всі інші радянські закони, був писаний "для негрів", усе ж якоюсь мірою він зобов'язував, надто від часу, коли Україна де-юре стала незалежною і коли її державність перестала бути радянським пропагандистським видивом.

Про те, як впровадженню цього Закону чинилися і чиняться різні перешкоди – від простого ігнорування до нахабного саботажу і злочинних акцій,– преса повідомляла незліченну кількість разів. Однак він таки якось діяв, і перші ознаки дерусифікації євреїв, греків, українців та ін. не забарилися. Зокрема, реукраїнізація українців стала помітною навіть там, де, здавалося, український дух було стлумлено остаточно і назавжди. Українськомовні групи в дитсадках, українськомовні класи і цілі школи, ліцеї, гімназії, відділення у вузах, відділи в бібліотеках і т. п.– все це мимохіть справляло враження тих грудок снігу, з яких починається лавина.

Оскільки комуністичні закликання про "злиття націй", про "нову історичну спільність людей" (звісно, "рускаязичную") для громадян, здатних думати, мають нині не більшу вартість, ніж збережені квитки грошово-речових лотерей брєжнєвського періоду, а чорносотенсько-імперські гасла "єдінай і нєдєлімай Расії", "трієдінава рускава народа" (розуміється, "рускаязичнава") ще остаточно не реанімовані, то чи не найбільшим козирем антиукраїнської масті стали права людини. За них раптом почали піклуватися "заєдінщікі" всього спектру: від російських монархістів до комуністів-"інтернаціоналістів".

Зрозуміти цю публіку можна. Стільки століть російські самoдержці, а пізніше більшовицькі вожді збирали імперію, стільки своїх підданих вигубили (чужих до уваги не брали: туди їм і дорога), стільки кріпили її різними обручами – військовим, адміністративним, економічним, релігійно-ідеологічним, мовним, стільки словесних прикрас на неї начіпляли: "оплот православія", "батьківщина пролетарів усього світу", "флагман світлого майбутнього всього людства",– а вона розвалилася, мов розсохла бочка.

"Зарозумілі" прибалти, середньоазіятські "чурки", племена "кавказької національности", а найгірше – "продажні хахли" (недарма їх Сталін голодом морив і форсувати голіруч Дніпро гнав!) захотіли спочатку своїх державних мов, а потім – і власних держав. Хто їм дав право розвалювати велику країну, хто дозволив відмовлятися від "великої, могутньої, правдивої" російської мови? Завдяки їй вони мали безпосередній доступ до скарбів найпередовішого в світі вчення марксизму-ленінізму, могли безперешкодно ставати справжніми інтернаціоналістами, тобто росіянами. Вони ж, невдячні, розбіглися "по національних квартирах", стали на шлях "націоналізму".

Он естонці влаштовують зі своєї мови іспити – вимагають знати 1500 їхніх слів, інакше не станеш громадянином їхньої країни, і, чого доброго, доведеться їхати додому, в Росію, "щі хлєбать". Та що естонці – навіть хахли, котрі, як відомо будь-якому замполітові, думають лише до обіду, і ті почали говорити про якусь українізацію. Не сміють вони цього робити, бо це ж порушення прав людини! Хіба гідно людини, яка "праходіт, как хазяін нєаб'ятнай Родіни сваєй", учити "калхозний, раґульскій, біндєрафскій язик"? Хіба не для того, аби навчити їх "чілавєчєскаму язику", хахлів гнали у фінські болота на будівництво Санкт-Петербурга та північних каналів, запровадили в них кріпацтво, зросійщили їхню Церкву і школу, мільйонами вивозили на Північ і в Сибір, посилали на роботу в Казахстан і Середню Азію, а їхні краї заселяли корінними русаками? У ті щасливі часи з хахлами й іншими інородцями було простіше: тоді був "тот праф, у каво больше праф". А тепер ось доводиться (звичайно, покищо) осоружні права людини на озброєння брати.

Визнати українську мову – означає визнати українську державність. А який порядний російський шовініст погодиться з таким насильством? Він же знає свої права. Державною в Україні має бути "поряд з українською" російська, тобто тільки російська мова. І взагалі, як казав відомий російський письменник і не менш відомий політик Едічька Лімонаф (справжнє прізвище – Савенко), "там, гдє живьот рускій чілавєк, там руская зємля" (УТ-1.– 1994.– 31 жовтня).

Відомі "фахівці" від прав людини – комуністи, будучи послідовниками автора книги "Марксизм і питання мовознавства" – праці, звісно, "геніяльної", бо інакших Йосиф Сталін принципово не писав, і керуючись засадою "щоб у брехню повірили, вона має бути грандіозною" – засадою, яку полюбляли тоталітарні друзі-суперники більшовиків, зосібна тезко Сталіна Йозеф Ґеббельс, вибухнули заявою "Нет языковой дискриминации и фундаментализму!". В чому ж убачають ці страхіття "правозахисники" з ЦК КПУ? Може, в лєнінсько-сталінській національній політиці ЦК КПСС, яка мала наслідком повну ліквідацію в Українській ССР єврейських, грецьких, німецьких та ін. навчальних закладів, культурних установ, преси і винищення національних кадрів на островах ҐУЛАҐу? У дискримінації української мови, що було визнано, зокрема, Генсеком ЦК КПСС М. Горбачовим: "...на Україні навіть доходило до того, що під загрозою була українська мова – велика мова великого народу"? А може, їх непокоїть фундаменталізм, пов'язаний із тим, що "російська мова виявилася в тому числі й мовою політичного втручання, історичної експансії, асиміляції націй, придушення духу, спрямованої шизофренії свідомости" (Минаев Б. Русский язик. // "Огонек".– 1992.– No 12.– С. 13)?

Виявляється, комуністи України стурбовані тим, що виступи проти офіційного статусу російської мови в Україні пройняті "порушенням прав росіян, громадян інших національностей, які вважають російську мову рідною". Отже, йдеться не про право вільно обирати мову спілкування і навчання, як могли б подумати нормальні люди в нормальному суспільстві, а про право мати в Україні свою офіційну мову.

Сіямські близнюки комуністів – соціялісти України з властивим їм фарисейством заявили, що "виступати проти широкого, державного визнання російської мови, її знання кожним громадянином України – значить збіднювати духовний потенціял народу, відкидати Україну на відсталість і обмежений провінціялізм, що суперечить її незалежності і самостійності". Аж моторошно стає, коли подумати, як дають собі раду японці, італійці та всякі інші шведи без "державного визнання російської мови", як там вони з бідним духовним потенціялом самостійно існують у своїх обмежених провінціях. От коли б вони зросійщились, як Бєларусь, тоді зажили б! Жаль, що в них немає таких мудрих соціялістів, як наші.

Значно вправніше, ніж дубоголові шовіністи та великодержавні інтернаціоналісти, козирем прав людини грають "общєдємакрати" (будемо користуватися цим запозиченим терміном, бо в українській мові нема еквівалентного слова; мабуть, тому, що прихильники "загальної" демократії ніколи не опускалися так низько, аби висловлювати свої думки українською мовою). Це – здебільшого нащадки колишніх "бєзродних касмапалітаф", яким сталінськими репресіями та сусловсько-андроповськими методами на космополітичній дичці було прищеплено пагін совєцькго патріотизму.

Прочитавши всі 30 статей "Загальної декларації прав людини", не знайдемо жодної, яка б порушувалася в Україні щодо неукраїнців у зв'язку із чинністю "Закону про мови". Візьмемо для прикладу єдину статтю "декларації", в якій ужито слово "мова", а саме Статтю 2: "Кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного та соціяльного походження, станового або іншого становища". Хто з об'єктивних спостерігачів має підстави стверджувати про порушення цієї статті в Україні, зокрема про наявність дискримінації громадян на ґрунті їхньої російськомовности? Навіть вельми цнотливе Українсько-американське Бюро захисту прав людини, яке "на підставі моніторингу ситуації" в українському суспільстві, перелічивши всілякі "загрози, які є сьогодні в державі", включно зі "станом медицини і фармакології", постановило через те нікому не присуджувати премії імені Валерія Марченка за 1994 рік,– навіть це Бюро нічого не згадує про ущемлення прав людини в Україні на мовному ґрунті.

У національному парламенті половина депутатів виступає російською або напівросійською мовою, в урядових структурах, в армії, міліції, у вищих і середніх спеціяльних навчальних закладах, на виробництві, як і раніше, панує російська мова. На книжковому ринку повна перевага, точніше, засилля російськомовної продукції, у газетних кіосках майже, а на території східних і південних областей зовсім не видно українських видань. На відкритті Військової академії України по-українському виступав тільки представник німецького бундесверу. I т. д., і т. п. Чого ж вони ще хочуть?

А може, порушення прав російськомовної людини є, так би мовити, потенційним – закладеним в закони нашої країни? Навпаки, "Закон про мови" надає російській такі переваги, яких не має жодна з мов неукраїнського населення України. Декілька прикладів. Стаття 5: "За бажанням громадянина таке рішення (державних, громадських органів, підприємств, організацій тощо.– Я. Р.-В.) може бути видане йому в перекладі російською мовою"; Стаття 10: "Акти найвищих органів державної влади та управління України приймаються українською і публікуються українською і російською мовами"; Стаття 13: "Технічна і проектна документація в Україні виготовляється українською або російською мовою"; Стаття 30: "В Україні результати науково-дослідних робіт оформляються українською або російською мовою".

"Закон про мови в Українській РСР" один "общєдємакрат", колишній коментатор російської служби радіостанції "Свобода", а нині "известный украинский политолог", виступаючи на Українському радіо (природно, російською мовою), назвав ...націоналістичним. І, знаєте, мав рацію. Цей Закон справді націоналістичний, у поганому сенсі цього слова, бо в ньому права однієї з національних меншин поставлено над правами інших меншин, і, таким чином, російськомовні громадяни України мають юридично закріплену перевагу над болгарсько-, білорусько-, польсько-, єврейсько-, гагаузько-, грецько- та іншомовними. Проте радіослухачі були, як кажуть у західній діяспорі, заскочені тим, що політолог мав на увазі не російський, а ...український націоналізм. А чого дивуватися?

По-перше, "общєдємакрати" у своїй масі ніколи не мали звички говорити, тим більше критично, про націоналізм панівних народів, їхніх держав та їхньої великодержавної політики. По-друге, за інерцією, виробленою в радянські часи, націоналістами прийнято вважати вірменів, естонців, узбеків, татар, українців та ін., але ні в якому разі не росіян і російськомовних перевертнів. Узагалі в радянсько-комуністичній риториці у слово "російський" вкладався той самий сенс, що і в слово "інтернаціональний". Таке розуміння цих слів виникло ще на початку радянсько-більшовицької влади. Коли на допиті лідер полтавських есерів Леонард Бочковський заговорив по-українському, начальник штабу більшовицької армії під командуванням Муравйова, якийсь Люблінський, закричав: "Предлагаю говорить со мной по-интернациональному!" Бочковський відповів: "Я розмовляю по-англійськи, по-німецьки, по-французьки, по-польськи і по-російськи, але я не знаю, яку мову ви вважаєте інтернаціональною". За свою нездогадливість Бочковський, ясна річ, був розстріляний. Було це 1918 року (Див.: Боргард О. Тонкий и толстий. // "Век ХХ и мир".– 1992.– No 4).

Хто не пам'ятає, що під термінами "національні республіки", "національні школи", "національні мови" в СССР малися на увазі неросійські республіки, школи і мови? За елементарними законами логіки і семантики, якщо неросійські мови є національні, то російська – ненаціональна, наднаціональна, міжнаціональна чи ще якась, але в будь-якому випадку вища за національні. (Можна припустити, що, за задумом кремлівських ідеологів, "ненаціональність" російської мови мала бути її визначальною ознакою як єдиної мови світлого майбутнього всього людства, в якому для таких пережитків, як нація та національна мова, місця не відводилося).

За тими ж законами логіки випливає ще одна імплікація: якщо російська мова не національна, то її носії за означенням не можуть бути націоналістами. І навпаки: націоналісти – це ті, що говорять або хочуть говорити національними мовами. Коли ж національну мову оголосити ще й державною, то це вже такий націоналізм, що не піднести голос протесту на захист прав людини – справжній злочин проти людства!

"Общєдємакрати" – люди здебільшого грамотні. Вони знають, що державність мов конституційно закріплена не тільки, скажімо, в колишньому колоніяльному Алжирі чи Єгипті, а й у метропольних Іспанії та Франції. Більше того, їм відомо, що у Франції 1975 року набув чинности лінгвістичний закон, значно посилений у 1994 році. Закон спрямований на захист французької мови і передбачає для порушників драконівські покарання. Але ж то Франція – країна, що подарувала світові прекрасні слова: "Рівність, братерство, свобода!" – фундамент прав людини. Дарма, що в Англії політичні сноби бурчать: "Французи завше говорять лівіше, а чинять правіше". Французам можна: вони по батьківській лінії – нащадки римлян, а ті свого часу говорили: "Що дозволено Юпітерові, то не дозволено бикові". Українці ж навіть не бики – вони воли.

Не знаю, чи саме так думають "общєдємакрати" і чи думають вони на цю тему загалом, але ідейна платформа, з якої вони виступають за мовні права людини в Україні, саме така. Вже згаданий політолог, виступаючи 6 листопада 1994 р. по радіо "Свобода", картав Президента Леоніда Кучму, що той під час візиту до Канади, замість захищати права "рускаязичнава насілєнія" України, говорив про відсутність українських шкіл у Росії.

Нічого оригінального в манері розумувань цього політолога нема. "Україна відділена від Росії,– писав колись Дмитро Донцов,– це з точки погляду марксівської "діялектики" зле, Крим відділений від України – це з точки погляду тої самої "діялектики" добре" (Донцов Д. Росія чи Европа.– К., 1992.– С. 33). Щодо "діялектики", то, як бачимо, всі українофоби однакові.

У "Декларації прав національностей України", прийнятій Верховною Радою 1 листопада 1991 р., у Статті 3, є таке положення: "Українська держава забезпечує право своїм громадянам вільно користуватися російською мовою". Хоча в цьому документі нічого не сказано про забезпечення права вільно користуватися українською мовою, для деяких громадян України цього виявилося недостатньо: вони хочуть, аби російська мова була державною, тобто обов'язковою, не лишень у Росії, а й в Україні. Мабуть, для того, аби було видно, хто в цій державі господар. Нагадаю, що за влучним висловом Макса Вебера, держава – це верства людей, яким на певній території належить монополія на владу (в іншому перекладі – на насильство). А що являла собою ця верства в Україні? "В суцільно застрашеній геноцидом і голодом "рівноправній державі" ніби й логічним стало керівництво Україною з боку росіян – "старшого брата" (нації-месії), повсякчасне відчуття їхньої "дружньої руки" і "безкорисливої допомоги". ...всі керівні посади не тільки в столиці, а й в обласних та районних центрах "закріплювалися" за посланцями з Москви, найбільш вигідні місця на заводах і фабриках, на шахтах, у школах і вузах віддавалися росіянам чи й закінченим національним манкуртам; українські землі стогнали від ватаг переселенців з північних союзних областей, які шукали тут легкого і ситого життя" (Дубина М. Факти і пам'ять серця. // "Літературна Україна".– 1995.– 19 січня). Чи і наскільки в незалежній Україні ця верства зменшилася кількісно і змінилася якісно, думаю, читач добре знає.

Позаяк проголошення російської мови в Україні державною не має під собою ніяких історичних, правових, а тим більше моральних підстав, то з метою уникнути провокованого шовіністами національного скандалу "общєдємакрати" взялися допомогти їм у задоволенні їхніх, а заодно і своїх претензій. Було придумано і підкинуто новому Президентові термінологічний фінт: хай українська залишається державною, а російська буде офіційною мовою України. Модель такої "державности" української мови вже випробувана в апаратній республіці Крим.

Скандалу, однак, уникнути не вдалося, бо навіть школярам зрозуміло, що офіційна – це і є державна мова. До речі, один із наших найбільших державників, Микола Міхновський, у своєму проєкті Конституції України не вживав щодо української мови окреслення "державна". Він писав: "офіціяльна мова є українська, але всі мови, вживані на Вкраїні, суть вільні" (Міхновський М. Основний Закон Самостійної України. // "Самостійна Україна".– 1905.– Ч. 1.– Стаття 28).

Дивно, але жодному "общєдємакрату" не прийшло до голови, що оголошення російської мови в Україні офіційною порушує права людини інших етнічних груп населення і принижує їхню гідність. Бо й справді, чому має бути офіційною російська, а польська, білоруська, болгарська, єврейська та інші мови 125 етнічних груп України – ні?

Українські націонал-демократи діляться на дві категорії: для одних пріоритетом є національна ідея, для других – демократія. Останні – це ідейні внуки тих, які, за словами Липинського, вірили, що "при неминучій перемозі світової демократії витворять вони автоматично українську націю і дадуть їй власну державу" (Цит. за: Янів В. Нариси до історії української етнопсихології.– Мюнхен, 1993.– С. 22). Звичайно, чекістські катівні, Соловки і ГУЛАГ змінили їхні погляди на пріоритетність у протиставленнях "державність – демократія" і "права нації – права людини", твердо переконавши їх у глибині народної мудрості: є каяття, та нема вороття... Однак їхні внуки міцно тримають фасон щодо прав людини і, коли йдеться про мовні права українців та протидію російськомовному експансіонізмові, здебільшого або закликають до поміркованости, аби часом не образити та не роздратувати антиукраїнські сили, або ж мовчать у священному трепеті перед ідолом прав людини, забуваючи, що йому мали б поклонятися не тільки в Україні і не лишень українці. А один "миротворець" нещодавно навіть звинуватив у нинішній вакханалії російщення в Україні запопадливих чиновників, котрі буцімто вимахують "шпичастою ломакою Закону про державність української мови".

Ці панове чомусь не цікавляться, які мовні права має українська людина в Росії, де вони (права) навіть у десятиразовому зменшенні не сумірні з правами російськомовних в Україні. У відкритому листі президентам Б. Єльцину і Л. Кучмі, парламентам Російської Федерації та України представники українських товариств Росії волають: "І хто захищає (чи хоч гарантує!) наші людські права, Російська чи Українська держава? Хто з українських лідерів подав голос на наш захист? Ніхто. Нас, неврахованих, оббріханих, приборканих, заляканих і пригнічених, не помічає ніхто. (...) Можна лише уявити, що було б, якби українська держава в таке становище поставила б росіян, котрі живуть і працюють в Україні" ("Літературна Україна".– 1994.– 13 жовтня).

Нічого, що українці Росії мусять "почуватися й помирати рабами". Головне, аби в Україні люди мали права. Українці ж і без прав обійдуться: їм не звикати. А крім того, достатньо їм стати російськомовними, як вони зразу ж стануть людьми і матимуть усі права. Для тих, хто любить аналогії, додамо, що в часи міжвоєнної окупації Західньої України Польщею українцеві вистачало перенести метрику з церкви до костела, як він тут же з "кабана-русіна", тобто зі свині-українця, перетворювався на людину, тобто поляка.

Наші демократичні націонал-демократи вельми охоче виїздять на політичні ґастролі за кордон – будувати Україну в Америці, Канаді, Німеччині, Австрії та далекій Австралії. Хоч би один обурився, чому це тамтешні університети, що приймають на навчання студентів і на стажування науковців з інших країн, завше першою вимогою ставлять знання мови своєї країни і не вбачають у цьому порушення прав людини. Коли ж Міністерство освіти спробувало запровадити вступний іспит до вищих навчальних закладів з української (державної!) мови, відразу ж почався шалений галас про "насільствєнную украінізацию" і – аякже – про порушення "праф чілавєка".

Отож почухаємо за національною традицією потилицю та й задумаємося: чи то з тими правами щось не гаразд, чи не для нас вони писані, а чи, може, не доконавши нас царським "праваславієм, самадєржавієм і народнастью" та більшовицьким "сліянієм наций" і "дружбай народаф", хочуть порішити нас "правамі чілавєка"?

"Захист" прав людини в Україні здебільшого супроводжується гострими випадами проти прав нації. Антиномія "права людини – права нації" у нас має значною мірою надуманий характер. Позаяк світ улаштований таким чином, що нема іншого способу бути людиною, як бути португальцем, турком, китайцем, баском чи, хоч і не всім це до вподоби, українцем, то, природно, не існує прав людини без національних прав, прав нації. І навпаки: чи може мати права нація, яка складається з людей, позбавлених прав?

В Україні ж ця антиномія відгонить фарисейством ще й тому, що її (антиномії) прбва і ліва сторони імпліцитно стосуються різних суб'єктів. Коли хтось говорить про інтереси носіїв української мови, то це кваліфікується як захист прав нації, коли ж про носіїв російської – то це вже сфера прав людини. Виходить, що українською мовою у нас користується нація, а російською – люди, які не мають національної належности, загальнолюди. Під фіговим листком "прав людини" не важко побачити стару совєцьку концепцію, за якою все українське (литовське, узбецьке, татарське, естонське, чеченське і т. д.) – національне, а все російське – інтернаціональне. Насправді ж воно в цій концепції імПернаціональне.

Суть зазначеної антиномії саркастично і водночас об'єктивно показав Леонід Кіпніс: "протиставлення прав нації правам особи (чи навіть взагалі людини) виникає здебільшого у колонізатора, який вважає особою чи то людиною передусім колонізатора і вимагає відтак собі всіх прав, не відмовляючись, звичайно, від прав колонізатора" (Кіпніс Л. Давня правда і симетрична етика. // "Київ".– 1993.– No 6.– С. 94). Отож бо: колонізатор – людина, і місцевий люд має фінансувати її колонізаторські права, які при уважнішому погляді виявляються правами нації, тільки не місцевої, а колонізаторської.

Протиставлення прав людини правам нації, безперечно, має під собою онтологічний ґрунт. Один історичний діяч на ім'я Адольф Гітлер під це протиставлення підводив таку платформу: "Життя – це народ, а окрема людина смертна, вона і повинна вмирати" (Фест И. К. Гитлер: Биография. / Перев. с немецк.– Пермь, 1993.– Т. III.– С. 265). Автор цієї сентенції цілковито схвалив дії свого генерала Йодля, коли той заборонив українськомовні написи з пересторогою не виходити на проїжджу частину вулиці: "задушать одним місцевим мешканцем менше або більше, нас це хвилювати не повинно" (Там само.– С. 293). Зневажаючи права людини, Гітлер не був прихильником і прав нації, бо навіть до свого народу ставився "інструментально": "Я користуюсь ідеєю нації, керуючись мотивом поточного моменту. Але я знаю тимчасову вартість цієї ідеї. Настане день, коли навіть у нас у Німеччині мало що залишиться від того, що ми називаємо націоналізмом. Над усім світом підніметься співдружність господарів і панів" (Цит. за: Бержье Ж., Повель Л. Утро магов. / Перев. с франц.– Москва, 1991.– С. 40).

Проте до чого тут сьогоднішня Українська держава, коли навіть найрадикальніші борці за неї в часи гітлерівсько-сталінського геноциду супроти українців проголосили засадниче гасло: "Воля народам – гідність людині!" (в іншій редакції – "Свободу народам – свободу людині!")? Справді, права людини і права нації – це рівновартісні поняття, оскільки перші необхідні для забезпечення проти внутрішнього, а другі – проти зовнішнього насильства. Взаємовідношення між ними базуються на основі взаємодоповнюваности (і–і), а не на основі взаємовиключення (або–або). Зрозуміло, що акцент на ту чи іншу сторону робиться залежно від обставин і, зокрема, від політичних цілей. Так, у Радянському Союзі права людини використовувалися проти незалежницьких рухів (Лісовий В. Захід і права людини. // "Слово".– 1991.– Ч. 17(39).– С. 6), а нині в пострадянських неросійських країнах це використовується як протизасіб деколонізації, в т. ч. дерусифікації, корінних народів і національних меншин.

Права людини і права нації взаємообмежують одні одних. Висловлюючися спрощено, груповий інтерес обмежує індивідуальний еґоїзм, і навпаки. "Всяка засада, допроваджена однобічною послідовністю до будь-яких крайніх висновків, не тільки може стати вбивчою, а й самовбивчою. Так, наприклад, коли б ідею особистої свободи допровадити до крайніх висновків, то вона могла б через анархію допровадити до крайньо деспотичного комунізму, до юридичного насильства всіх над кожним або, з іншого боку, до особистого рабства",– писав ще в минулому столітті Константін Лєонтьєв (Леонтьєв К. Собрание сочинений.– Москва, 1912.– Т. 5.– С. 130).

На думку деяких західних експертів, права нації, що знайшли свою реалізацію у виникненні національних держав, були опертям для другої хвилі цивілізації – індустріяльного суспільства, а для третьої хвилі – постіндустріяльного суспільства – вони можуть стати небезпечним анахронізмом. Зауважимо, що світовому процесові виникнення і становлення національних держав ще далеко до завершення, а щодо України, то другий етап цивілізації нами ще не пройдено: від реліктів колоніяльної залежности нам ще належить тривалий час звільнятися, як у минулому столітті від залишків кріпацтва.

"Поборники" прав людини за інерційною звичкою тоталітарного мислення стереотипами на кшталт "світовий імперіялізм", "вороги миру і прогресу" не можуть обійтися без штампів і нині. Одним із таких кліше, необхідних для конструювання негативного іміджу ідейних супротивників, став вираз "права нації", який до того ж уживається без значеннєвої конкретизації. А річ у тім, що термін "нація" має два тлумачення – етнічне й політичне. У першому розумінні нація – це кровно-мовна, культурно-історична спільнота, у другому – населення певної країни і сама країна. У політиці, зрозуміло, це слово вживається переважно в другому сенсі, що видно хоча б із назв типу Ліґа Націй, Організація Об'єднаних Націй тощо. Скажімо, до ООН входять держави (країни), а не етноси, так само як "національна збірна" з футболу чи шахів репрезентує країну, а не якусь етнічну частину її населення.

Звичайно, в однонаціональних країнах для роздвоєння семантики слова "нація" підстав нема. Україна ж – держава з поліетнічним населенням: 27 % його складу становлять представники 126 національностей. Іншими словами, трохи більше, ніж кожен четвертий громадянин України, не є етнічним українцем. Однак чи належить він до української нації в політичному сенсі, тобто чи є він політичним українцем? Без сумніву. Тоді що означає фраза вже двічі згадуваного політолога, що в Україні повинно бути громадянське, а не національне суспільство, або репліка ще одного "общєдємакрата", цей раз уже не політолога, а політика – радника Президента, що першочерговим завданням створюваної ним партії є не допустити до перетворення країни в національну державу? Як тільки ще не здогадались "общєдємакрати" перейменувати Україну в Громадянію, точніше – в Гражданію? Чи не тому, часом, що чекають, коли ліберальні, але теж "демократи" Жириновського відновлять російську імперію, в якій територія України буде поділена на губернії, котрі обходитимуться без спільної назви?

У протиставленні національного суспільства громадянському не менше лицемірства, ніж у попередньо розглянутих антиноміях. Хіба Іспанія і Франція – країни з поліетнічним населенням – є менш "громадянськими", ніж практично моноетнічні Чехія і Японія? З іншого боку, хіба ті ж Чехія і Японія є більш національними, ніж Іспанія і Франція? Річ не в тому, і "общєдємакрати" над такими тонкощами собі голову не сушать. Йдеться про одне: не дати українцям як етнічній нації зайняти належне їй місце у складі української політичної нації, бо це так чи інакше призвело б до втрати привілеїв (саме привілеїв, а не прав) того сколка російської нації та тих "дєтєй разних народаф", що не без вигоди вважали себе до неї приналежними, на кого була покладена місія шляхом лінгво- й етноциду, а часами й геноциду покласти край існуванню української нації, як це було зроблено в російській і радянській імперіях з десятками менших кількісно і національно слабкіших етносів.

Отож прислухбються "общєдємакрати", чи часом хто не вигукне "Україна для українців!", аби ототожнити права української нації зі змістом цього гасла. Однак його ніхто, крім провокаторів, в Україні не виголошує, а щодо прав, то українці прагнуть мати і матимуть їх стільки, скільки мають у своїх країнах італійці, французи, поляки, голляндці та інші нормальні люди. Українців аж ніяк не приваблює доля громадян другого сорту на своїй же землі, як це має місце з індіянцями в найдемократичніших Сполучених Штатах Америки з їхнім найгромадянськішим суспільством.

Право бути українцем, розмовляти українською мовою, вчити нею своїх дітей і т. ін. сьогодні в Україні ніхто, крім російських шовіністів і манкуртів-мазохістів, буцімто вже не заперечує. Оскільки таке право мають мільйони людей, належних до етнічної спільноти, то воно є водночас і правом нації. Погодьмося, що в умовах демократії наполягати на суперечності між правами людини і правами нації виглядає, м'яко кажучи, на зміщення акцентів. Бо й справді, чому мені як українцеві мають суперечити права інших українців та інших громадян моєї країни?

Стара і добре відома максима демократії гласить: моє право закінчується там, де починається право іншого. Це справедливо і щодо націй. Чи має українська нація право мати свою державу? Свідомі українці завше вважали, що так, їхні зажерливі сусіди – що ні, і робили все для того, аби цієї держави не було.

Розпад світової системи колоніялізму і бурхливий процес становлення національних держав мав наслідком перетворення псевдодержави під назвою Українська РСР у незалежну державу Україну. Будьмо відвертими і визнаймо, що виникнення й існування цієї держави якщо комусь і потрібне, то лишень, передусім і в основному українцям, а також тим етнічним групам України, які небезпідставно вважають, що лагідні і демократичні за своєю ментальністю українці забезпечать у своїй державі і їхнє нормальне національне життя – без погромів, депортацій, денаціоналізації та перетворення їх на "язичьнає насілєніє".

І законодавство, і практична політика відновленої Української держави наочно свідчать, що неукраїнці України не мають підстав сумніватися у своєму майбутньому. Добре знають про це і росіяни України. Але, як каже наше прислів'я, нема села без болота. Певній частині (перш за все номенклатурно-керівній) однієї з етнічних груп і "прімкнуфших к нєй" таких прав, як мають інші, виявилося замало. Звикнувши за декілька століть, що їхня мова є панівною, вони хочуть зберегти цей привілей не лише у своїй метрополії, а й у колишніх колоніях, нині самостійних державах.

Якби ця абсурдна вимога була реалізована, то російська мова була б державною (офіційною) у 14 країнах російського "близького зарубіжжя"! А 15-ю мала б стати одна країна "далекого зарубіжжя" – Ізраїль, у якому частина алії (іммігрантів) так ностальгує за СССР, що хоче оголосити там російську мову державною поряд з івритом. Чи не про їхніх попередників великий єврейський поет Хаїм Нахман Бялік ще 1917 року говорив: "Єврей, що користується чужою мовою, знайомиться з єврейською культурою через переклад, подібний до сина, що цілує маму через хустину" ("Шафар".– 1994.– No 3(30).– С. 13).



* * *

В Україні знову загострилося мовне протистояння. Якщо наприкінці 80-х – на початку 90-х років мовну боротьбу ініціювали українці, занепокоєні жалюгідним станом і перспективами своєї мови, то тепер широким фронтом розгорнувся контрнаступ російськомовних, тобто номенклатурних росіян і зросійщених інородців, передовсім манкрутизованих хохлів. Звичайно, мова тут не є самоціллю. Як писав відомий французький лінгвіст Антуан Мейє, "боротьба за мову є символом боротьби за владу". Не становить винятку і сьогоднішня ситуація в Україні. Це видно хоча б з того, що розгардіяш мовного реваншизму щільно пов'язаний з несамовитими намаганнями реанімувати російсько-комуністичну імперію, в якій Україна знову мала б зайняти звичне для неї становище колонії, а російськомовні – колоніяльної адміністрації.

Але до чого тут права людини, ґаспада-таваріщі? І чому ви продовжуєте думати, що українці не вважають себе за людей і не знають своїх прав? А головне – не зуміють свої права захистити?

"Розбудова держави".– 1995.– No 5–6







НАУКОВО-ПОПУЛЯРНЕ ВИДАННЯ

Радевич-Винницький Ярослав

УКРАЇНА: ВІД МОВИ ДО НАЦІЇ

Фотокомпозиція на 1-й стор. обкладинки Миколи Чурси

Президент фірми Петро Бобик
Головний редактор Василь Іванишин
Художнє оформлення Ігора Бабика
Технічні редактори Євген Гнатик, Леся Пелехата
Комп'ютерний набір Надії Лобан

Відповідальний за випуск Ігор Бабик

Здано до набору 10.11.96. Підписано до друку 11.03.97.
Формат 84х108/32. Папір офс. No 1. Гарнітура Таймс.
Офсетний друк. Умов. друк. Арк. 18,9.
Умов. фарбо-відб. 19,43. Обл.-вид. Арк. 18,72.
Наклад 3000 прим. Зам. No 121–7.

Видавнича фірма "Відродження"
293720, Дрогобич Львівської області, вул. Т. Шевченка, 2.
Тел.: (03244) 2-17-94, 3-73-59.
79049, м. Львів-49, аб/с 10480.
Тел./факс: (0322) 40-59-39
E-mail: babyk@lviv.farlep.net

Львівська книжкова фабрика "Атлас"
290005, м. Львів, вул. Зелена, 20.

Ярослав РАДЕВИЧ-ВИННИЦЬКИЙ народився 1941 р. у Карпатах. Закінчив з відзнакою Дрогобицький педінститут ім. І. Франка. Кандидат філологічних наук. Фахівець із загального мовознавства і лінгводидактики. Автор близько 100 книжкових і журнальних публікацій. У 1980–1996 рр. працював деканом філологічного факультету Дрогобицького педінституту. Був на викладацькій роботі у вищих школах Угорщини, Польщі, Німеччини. Активно займається громадсько-політичною роботою, політологією, публіцистикою.

1 Посилання на літературу подано в "Цитуваннях".

2 Дивним, як на ученого, є і таке "назвовживання": "у лемківському, бойківському та закарпатському (?) діалектах досі зберігається давня фонема /ы/" [34]. Це все одно, що сказати: На Закарпатті проживають українці, угорці, словаки й ужгородці. Виходить, що на Закарпатті бойківські і лемківські говірки не існують.

3 Чи не це було "вагомим внеском в розробку актуальних проблем марксистсько-ленінської теорії", який зробив один із "визначних партійних і державних діячів України" П. П. Постишев, про що повідомляється (без жодної конкретики) авторами колективної монографії під прикметною назвою "Філософська думка на Україні: правда історії і націоналістичні вигадки" [183]?

4 Великий український кінорежисер Олександр Довженко написав сценарій фільму за мотивами повісті М. Гоголя "Тарас Бульба". Поставити фільм не дозволив ЦК КПРС. Пізніше інший відомий кінорежисер Сергій Бондарчук теж мав намір екранізувати "Тараса Бульбу" і, можливо, взявши до уваги досвід О. Довженка, писав у листі до Першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста: "Відомо, що визвольна війна українського народу мала не національний, а класовий характер. Фільм буде утверджувати братерство..." Проте ні "класова" позиція Бондарчука, ні резолюція самого П. Шелеста ("Питання поставлено правильно. Треба виявити сприяння") не допомогли. Відділ культури ЦК КПУ проконсультувався з відділом культури ЦК КПРС і "дійшли висновку про несвоєчасність створення фільму "Тарас Бульба" в даний момент" [225]. У Москві краще знали, яка була війна під проводом Б. Хмельницького і чи треба про це знати радянським кіноглядачам.

5 Сергій Грабовський. Федеративна Україна: міф чи реальність. // "Сучасність", 1992.– No 10.– С. 42–52.

 
Навіґація по серверу:   головна сторінка «нотатника» · бібліотека Vesna.org.ua
 
Універсальна перекладачка для будь-яких пар мов
Тут спілкуються про літературу
Rambler's Top100 Тлумачний словник: англійсько-білорусько-польсько-російсько-український

Віртуальна Русь, 2005-2011
Пишіть, якщо що...