Ruthenia.Info

» Мої сторінки
» записи
» новий запис
Публічні сторінки
» Збирач даних
» джерела даних
» потоки новин
Автор: antonina
публічний запис
 
В розділах:
- історія
- Україна, українці
Кгдиж вона мені милим товаришем, а не слугою була (похвала литовському періоду)
1.0 Похвала литовському періоду
1.1 Юридичний екскурс
1.2 Про свободу вступу в шлюб
1.3 Права жінки після заміжжя та у вдівстві
1.4 Про розірвання шлюбу
1.5 Як залицялися у 16-у столітті

 

1.0 Похвала литовському періоду

Велике тут було роздолля І.Котляревський

Сподіваюся, що все раніше написане принаймні спонукає моїх милих чительників знайти і вивчити праці справжніх істориків, які й допоможуть остаточно розігнати сумерки над 300-літнім періодом нашої історії. Звичайно ж, варто би погортати книги М.Грушевського, “без котрого нічого не було би”, і його брата Олександра, а ще Олександри Єфименко, а з сучасних істориків – вже не раз згадувану Наталю Яковенко.

Що ж стосується цих імпровізованих штудій, то признаюся, що історії, яка зводиться до переліку дат, битв і гучних фраз (найчастіше вигаданих) я ніколи особливо не любила – от і в тому, хто ж командував татарським військом під Ворсклою, заплуталася. В своє оправдання скажу, що один із моїх світочів і проводирів Гр.Нудьга в книзі “Не бійся смерті” і взагалі-то написав про перемогу Вітовта під Ворсклою (а ще одна прецікава фраза, знайдена на одному з історичних форумів, твердила – по відношенню до Великого Князівства – про другу в світі конституцію після англійської, спробуйте розгадати цей оксюморон).

Але ж люди далеко не завжди воюють, вибирають королів (президентів, парламент), переважно вони зайняті зовсім іншими справами: вчаться, господарюють, миряться, сваряться, одружуються, виховують дітей. І ця, друга історія завжди видавалася мені куди цікавішою. Тих же, хто хотів би знати, як це робили наші предки в литовські часи, відсилаю хоча б до праці “Історія українського народу” Олександри Єфименко – дуже вдумливого історика, яка зуміла під шаром нового розглянути вціліле від попереднього періоду, названого нею удільним. А тим, кому ця книжка поки що недоступна, розповім, що поширене уявлення про литовський період як про темні, неосвічені та варварські часи, дуже далеке від реальності. Щоб далеко не ходити – Київ раптом виявляється не останньою твердинею на границях християнства, а доволі сибаритським торговим містом, де “шовк по ціні льону, перець по ціні солі” (Міхалон Литвин), жителі вельми дбають про особисту гігієну, предметів розкоші – і західного, і східного походження, та й місцевого виробу теж – є в достатку і вони доступні навіть і простолюду.

Серед характеристик рівня життя завжди згадується і звичайний харчовий раціон, а тут литовській епосі нічого соромитися. “Пан Никодим Янович, великий посол від литовського великого князя до московського, одержував щодня як “стацію” від населення на харчування в дорозі яловицю, четверо гусей, десятеро курей, крім хліба й інших “дрібних кухонних речей”, цебер меду і бочку пива” – звичайно, не сам він те все з’їдав, а й почет свій годував. На іншому ж кінці суспільної драбини – 15 московських в’язнів, що сиділи в Бересті, мали на харч на тиждень по 2 барани, по 2 паляниці на чоловіка, по 10 головажнів солі й по діжці пива. Їй-богу, цього раціону вистачило б не то на одного, а й на всіх полонених!

Однак наші предки зовсім не були грубими ненажерами, і тому вельми дбали про різноманітні приправи та прянощі – в текстах того часу згадується і “просте зілля”, тобто доступні широким колам людності перець, мигдаль, імбир; ціннішими і тому доступними заможнішим людям вважалися шафран, мускат, мускатний цвіт, каштанчик, цілющі калган і глисник, а ласощами і дрібними заїдками – фіги й ізюм. Тодішні ревнителі суворості звичаїв – а таких в жодні часи не бракувало – вельми цю пристрасть поборювало, а в якості зразка виставляло сусідів-московитів, які, мовляв, обмежувалися лише часником та сіллю!

Як і у всі епохи, мужчини, а ще більше – жінки – дуже дбали про свою зовнішність, особливо ж про одяг, що не раз ставало причиною сімейних сварок, інколи відображених навіть і у “вищій” історії: один такий скандал спричинив появу першого твору нашої сучасної літератури.

Попри все ще суворі життєві умови, молодь тієї епохи діставала цілком пристойну освіту вдома, а поповнити одержані знання могла в кращих університетах Європи – Болонському, Падуанському і Празькому, пізніше також у Краківському, причому така можливість зовсім не була монополією привілейованого стану. Юрій Дрогобич – тільки найвідоміший приклад цього, але далеко не єдиний.

І, безумовно, рівень цивілізованості епохи дуже сильно корелює з правами і можливостями жінок цього часу. А вони в литовський період були настільки безприкладними, що у мене, після знайомства з предметом, виникло сильне бажання як-небудь емігрувати у ВКЛ 16-го століття.

1.1 Юридичний екскурс

І що то значить наш Статут І.Котляревський

Основою юридичної системи ВКЛ, безумовно, були Литовські Статути 1529 (Старий), 1566 (Волинський) і 1588 (Новий) років. У всіх цих Статутах була закріплена проголошена в 1447 році недоторканність особистості від арешту, ув’язнення та позбавлення майна без вироку суду. Цей закон був уперше в європейському законодавстві сформульований в Англії як Велика хартія вольностей в 1215 році. Примандрував він до нас доволі рано – народи ВКЛ, що опинилися згодом у складі Російської імперії, мусили чекати його повторного введення аж до 1905 року. Правом недоторканності особи користувалися всі вільні стани ВКЛ. На них також поширювалося близьке за юридичним змістом право вільного в’їзду та виїзду з країни.

Але мене цікавили насамперед ті закони, що регулювали сімейний побут, зокрема ж, права жіноцтва. Як писав Орест Левицький – мій провідник на майбутнє “... за сенсом Литовського Статуту вважалося, що жінка все життя перебувала під опікою: до заміжжя – батьків чи, у випадку їх смерті, близьких родичів, в заміжжі – чоловік, у випадку вдівства – спеціальні опікуни”. Начебто нічого веселого. Однак читаємо далі. “Але життя вже й тоді випередило цей патріархальний погляд на жінку як на напівправну істоту (...) і вельми мало з цим поглядом рахувалося. (....) Литовський Статут майже не обмежував суспільну дієздатність жінки, в повній мірі визнавав за нею майнові права, права вступати в різного роду зобов’язання і особливо охороняв її життя, здоров’я, честь і особисту недоторканність”. Тяжкий злочин проти жінки, незалежно від її станової приналежності, карався у подвійному розмірі.

Статут 1529 року визначав термін повноліття – 15 років для жінки, 18 – для мужчини. З цього віку дівчина не тільки стає власницею спадкового майна у випадку сирітства, але може володіти окремою власністю при житті батьків. (У відповідних дарчих документах батьки часто твердять, що це нагорода панні за її дочірню любов та повагу, за добрі звичаї). Майнові права незаміжньої жінки майже не відрізнялися від майнових прав неодруженого мужчини. Тільки у спадковому праві закон робив різку різницю між статями, що узгоджувалося з державним ладом, основним принципом якого було “земля в обмін на воєнну службу”. Але й тут знайшлося чимало винятків та можливостей обійти закон.

1.2 Про свободу вступу в шлюб

І у дочки з Енеєм лад І.Котляревський

“...Був час, коли давньоруські, а за їх прикладом – і литовські князі активно влаштовували шлюби своїх підданих, одружуючи їх за своєю волею та розсудом, але вже Сигізмунд І (Старий) рішуче зрікся від імені свого і своїх наступників від цього патріархального права і вніс у Литовський Статут 1529 урочисту обітницю: вдів та дівчат не видавати заміж проти їхньої волі”. Чи бували тут винятки? Бували, і, з гіркої іронії долі, так трапилася трагічна історія Гальшки Острозької, яку багато сучасників вважали внучкою того самого короля. Однак був то випадок з усіх точок зору винятковий – сподіваюся в майбутньому його розповісти і проаналізувати з точки зору тогочасної юриспруденції.

Але великий князь далеко, а більш вагомою могла виявитися думка батьків чи опікунів. “...В Статуті містилася постанова, що дівчина, яка вийшла заміж “без волі батьківської і матчиної”, а сирота – без волі опікунів, позбавлялася права на одержання приданого і втрачала спадкове майно, але прямої заборони не було і законність таких шлюбів не викликала сумніву”. Більше того – закон передбачав випадки, коли дівчина могла заявити про перепони її волевиявленню з боку опікунів чи навіть батьків у гродському суді та одержати від суду дозвіл на заміжжя. В цьому випадку ніякі майнові обмеження на неї не накладалися.

В кінці 16-го століття повністю щез звичай заручин малолітніх, як такий, що явно суперечив духу епохи. Якщо ж таке час від часу і траплялося, то могло супроводжуватися заявами типу: “если я умру або князь Чорторийский, то ся все ни во што обернет, бо син мой ему ся не записовал и печатей к тому запису не прикладал, син мой од того волен”, тобто у випадку смерті батька, який заручив малолітнього сина, син не зобов’язаний був дотримувати дану батьком обіцянку шлюбу.

Не маючи можливості детально описати всі особливості укладення шлюбу, скажу тільки, що закон віддавав рішучу перевагу світському обряду перед церковним вінчанням, останнє, траплялося, ігнорувалося зовсім. За часом церковне вінчання значно випереджало весілля, інколи навіть на кілька років, початком сімейного життя вважалося саме весілля.

1.3 Права жінки після заміжжя та у вдівстві

Проворна, враг її не взяв І.Котляревський

Бідняжка, що була вдова Він же

Початку весільного обряду звичайно передувало вручення жениху приданого нареченої і видача женихом “вінового” запису, що забезпечував її придане. Уточнення: придане приносилося не чоловікові, а сім’ї, воно розглядалося як пайовий капітал, що вносився дружиною для облаштування нової сім’ї; у випадку припинення шлюбу через смерть одного з подружжя чи розлучення капітал підлягав поверненню: у випадку смерті бездітної дружини він повертався в її рід, у випадку вдівства – їй самій, і вона могла ним розпоряджатися на свій розсуд. “Віновий запис” повинен був забезпечити названий капітал від розтрати. Але й тут є цікава особливість – майже у всіх “вінових” записах вартість приданого забезпечувалася подвійною сумою, як цього вимагав і Статут. Це називалося “записати віно з привінком”. “Оправа віна” повинна була матеріально забезпечити дружину у випадку її вдівства. За життя чоловіка дружина мала на таке майно права власника закладної (тобто, без її згоди воно не могло перейти в чужі руки), хоча чоловік мав право управляти майном подібного роду.

“Більшість тодішніх дружин були вірними й надійними товаришами своїх чоловіків у всіх обставинах життя. Хороший чоловік не робив нічого, не порадившись з жінкою. Читаючи різного роду записи 16-го століття, ми бачимо, що коли чоловік продавав чи відчужував навіть своє особисте майно, яке йому одному належало, то й тоді вважав потрібним згадати, що робить це “порадившися з малженкою своею милою”. Переважно дружина визначался у заповітах як головний спадкоємець майна чоловіка “не маючи у себе лепшого, вернейшего й зычлившого приятеля, яко малженку свою милую”, з правом опіки і виховання дітей, інші ж опікуни призначалися винятково для її захисту “аби она с деточками кривди ни от кого не имела”, коли б вона і повторно заміж вийшла, то “детки при ней же зостати мают”, а пізніше вона не зобов’язана була звітувати про те, як розпорядилася таким майном, бо “то наш спольний сбор з нею”.

Мало того – не одні чоловіки, можливо, засліплені любов’ю, так розпоряджадися: маємо заповіт діда, занепокоєного долею нелітніх внуків, що втратили батька. Знаючи статечність своєї невістки-вдови, він їй одній передає у пожиттєве розпорядження все майно і повне право опіки над дітьми, а опікунів призначає тільки для її захисту й оборони з тим, що вона має право й поміняти їх за власним вибором.

Нерідко подружжя обдаровувало одне одного і тоді робило у дарчих такі записи: “будучи мне в малженстве и мешкаючи з нею добре а цнотливе, и маючи еи ку собе великую милость и цнотливое захованье”, “пан Бог з ласки своее доброго мешканья з малженком узичити ей рачил”, “за ласку, милость и доброе захованье”, “на свете ништо не есть милшого як стан малженский и милость”.

Перебуваючи у заміжжі чи вдівстві, жінка користувалася необмеженим правом купувати чи вимінювати будь-яке майно, могла його дарувати, продавати і закладати, вступати у зобов’язання, вести судові позови (була така цікава група жінок. званих сутягами – вони тільки й робили, що їздили по судах і трибуналах, добре знали Статут і всю судову казуїстику, та особисто, а не через повірених, виступали у судових процесах). Розвагою не особливо численних, але таки не поодиноких амазонок були й сусідські війни, думаю, казус Ганни Сокільської добре відомий.

Раз ми вже про неї згадали, то відмітимо: вступаючи в шлюб і приймаючи прізвище чоловіка, жінка зберігала також своє родове прізвище (сказати б, дівоче) і навіть частіше була відома під цим прізвищем. Ганна Сокільська, Ганна Борзобогата-Красенська, Гальшка Острозька, Ганна Монтовт, Софія Чарторийська, Гальшка Гулевичівна – все це родові імена. Жінки мали і свою окрему печатку, на якій вирізане було ім’я і герб власниці і яку прикладали до різного роду документів.

Остаточний висновок Ор.Левицького: “...як би ми не оцінювали майнове положення жінки, не можна його визнати малозабезпеченим”.

Взагалі ж ідеал жінки тої епохи описувався зворушливими словами Станіслава Радзівілла, винесеними в заголовок теми: “вона мені милим товаришем, а не слугою була”. Не дивно, що тодішні шлюби, які укладалися з вільної невимушеної волі обох сторін, а надалі дотримувалися принципу рівноправності, відзначалися міцністю. Однак, траплялися й сумні винятки, коли необхідністю ставало розлучення.

1.4 Про розірвання шлюбу

Постій, прескурвий, вражий сину! Зо мною перше розплатись! І.Котляревський

“Як учить нас Ор.Левицький”, саме право на розірвання шлюбу не стільки виникло шляхом суспільної еволюції, скільки було успадковане від попереднього, “удільного” періоду руської історії. Тут, до речі, відмічу, що українська історіографія вже дещо підготувала читачів до думки про винятково високе суспільне становище наших праматерів. Повірте, це не міф типу переказів про берегиню, а цілком об’єктивна картина, підтверджена масою документів, прикладів, зрештою, зацілілих досі звичаїв. Натомість, дуже поширеним залишилося уявлення про те, що положення народженої вільною українки різко контрастувало із становищем її московської сестри, безправної рабині і домашньої затворниці. А от це вже значною мірою перебільшення, звичаєвий спадок нам від Київської Русі дістався однаковий і, як вважає багато дослідників, десь до 15-го століття різниця була зовсім не такою вже значною. За подробицями відсилаю до книжки Н.Пушкаревої “Женщины Древней Руси», з якої можна зробити висновок: майнові права жінок у ВКЛ і у Московській Русі не надто відрізнялися, певне розходження відбулося починаючи з 15-го століття, як за рахунок значно вищих особистих свобод громадян князівства взагалі, так і в силу певної специфічної обставини, а саме: жінки православних земель ВКЛ мали просто виняткове для тодішнього світу право розірвання шлюбу.

Зрештою, закон і повинен був забезпечити цивілізоване розлучення при потребі, інакше незгідливі і обоє дуже дієздатні чоловік та дружина могли й повбивати одне одного і ще невідомо, хто встиг би першим. І без того траплялися такі інциденти, як з Настасією Пузиною, звинувачуваною у вбивстві чоловіка і. схоже, небезпідставно (Ор.Левицький згадує також казус Ганни Монтовт, але це вже зовсім інший випадок, зрештою, ті, хто його знають, згодяться, що в цьому випадку розлучення стало би благословенням для обох сторін).

Розлучення здійснювалося рішенням суду, а судді притримувалися таких положень:

1. обов’язковою умовою розлучення є взаємна згода

2. незгідливе життя подружжя визнається цілком достатньою причиною для розірвання шлюбу, ця ж причина є і найпоширенішою

3. розлучення може здійснюватися без участі духовної влади

4. обидві сторони надають одна одній права вступати у шлюбні союзи з іншими особами

5. якщо у подружжя, що розлучалося, були діти, то вони розподілялися між батьком і матір’ю за взаємною згодою.

Крім незгоди у подружжі причиною може виступати тяжка хвороба одного з подружжя (але тоді про розлучення міг просити тільки сам хворий, а й був такий випадок один-єдиний з маси інших, натомість дуже часто хтось з подружжя вписував у судові книги подяку чоловіку чи дружині за самовідданий догляд в часі хвороби), зміна віросповідання одним з подружжям (одна із збережених судових справ цікава тим, що розлучається єврейське подружжя, де чоловік перейшов у християнство), тривала відсутність одного з подружжя у місці проживання іншого (це було нерідкісним для бурхливої епохи, згадаємо хоча б татарські набіги. До речі, подібною була й точка зору давньоруського законодавства – тоді терміном відсутності, який давав право вступати в новий шлюб, вважалися 3 роки).

Варто відмітити, що подружня зрада не входить до числа формальних причин розлучення. Справа в тому, що подружня зрада згідно Нового Статуту, вважалася тяжким кримінальним злочином і каралася стратою. Але – прикладів такого покарання не зафіксовано зовсім. Мудрі судді, що первинною причиною зрад вважали незгідливе життя подружжя, відреагували на подібну спробу судової жорстокості так, як і слід було у цивілізованій країні: намагалися взагалі не приймати подібні справи до розгляду і різними способами змушували розсварене подружжя розлучатися з людських причин, тобто через те ж таки незгідливе життя. “Так вчинили, наприклад, князь Лев Воронецький і його дружина Христина Боговитівна. Довго вони ганьбили одне одного, засипаючи світські й духовні суди скандальними скаргами і звинуваченнями, аж врешті дійшли до розуму і у 1621 році за участю родичів уклали формальну постанову, за якою зобов’язалися знищити всі інші скарги і розлучитися з причини, яка б не робила безчестя тій чи іншій стороні”. (Це вже, звичайно, далеко пізніше литовського періоду, але звичаї ще майже не змінилися).

Не забудемо, одначе, що саме свобода розлучень – поряд з іншими, куди менш прийнятними відступами від норми – стала потім причиною для докорів православній церкві і була однією з непрямих причин всіх наступних пертурбацій з унією включно (звичайно, це і не єдина, і не головна причина). Так що в кінці освіченого віку нас справно чекає гільйотина.

Але, щоб все це виглядало веселіше і як нагорода всім, хто дочитав аж до цього місця –

1.5 Як залицялися у 16-у столітті

Лависю, милеє кохання! Ти бачиш, як тебе люблю І.Котляревський

Люблю, люблю, божусь кліщами, Ковадлом, молотом, міхами, Все рад робити для теба Теж він

Звичай дозволяв, щоб юнак вільно відвідував дім, де знайшов собі панну до уподобання, і “учтиво старався о хуть еи и милость”. В чому саме виявлялося це старання, можна частково бачити з акту, який містить скаргу невдалого жениха, що він «стараючись собе о приятеля до стану святого малженского, немалый кошт и утрату поднял, упоминки панне даючи и отсылаючи». Це “учтивеє старання” нерідко приймало вигляд вишуканого лицарського служіння і доходило навіть до ексцентричності. З одної судової справи 16-го століття ми дізнаємося, що певний луцький міщанин, бажаючи довести коханій силу своєї пристрасті і зворушити її серце, якось на її очах стрибнув у річку Стир в часі весняної повені, а іншим разом “за здоров’я її” відрубав собі сокирою палець на руці. І це, зауважимо, не шалений шляхтич, а представник тверезомислячого третього стану!

А далі залишилося тільки розглянути, що ж виросло на такому обіцяючому ґрунті.

Ориґінал публікації: http://tin-tina.livejournal.com/10905.html>tin-tina.livejournal.com/10905.html


 

 
про цей сервер
правила публікацій

dumaj.org.ua
Відкрито: 27.01.2017